Бюлетень "Права Людини", 2006, #34

Як зазначається у відповідному наказі Міністерства юстиції, попередження винесене за порушення вимог Закону України «Про об’єднання громадян» та Закону України «Про кооперацію». Зокрема – за здійснення дій щодо захисту і представництва інтересів осіб, що не є членами Всеукраїнської громадської організації «Національний комітет по боротьбі з корупцією», та незаконне втручання у діяльність споживчих товариств та їх спілок.

Як повідомили прес-службі у Департаменті легалізації Міністерства юстиції України, підставою для попередження стало звернення до Мін’юсту юридичної особи, яка просила роз’яснити законність втручання «Національного комітету по боротьбі з корупцією» у діяльність споживчих товариств та їх спілок. Зокрема, були представлені листи голови Комітету до газети «Комсомольская правда» та Укоопспілки, в яких давалася негативна оцінка стану справ у споживчій кооперації і містився зразок заяви-довіреності, заповненням якої пайовики споживчого товариства доручали «Національному комітету по боротьбі з корупцією» представляти їх інтереси в органах державної влади, правоохоронних та судових органах.

На підставі фактів, викладених у зверненні, Міністерство юстиції встановило порушення «Національним комітетом по боротьбі з корупцією» низки статей законів «Про об’єднання громадян» (зокрема, частини другої статті 8 та частини першої статті 20) та «Про кооперацію» (статті 8).

Крім того, Міністерство юстиції у своєму висновку наголосило, що встановлення правдивості фактів, які були оприлюднені Комітетом через ЗМІ, є виключною компетенцією суду, а проведення розслідувань – компетенцією правоохоронних органів.

Прес-служба Міністерства юстиції України

Коментарі правозахисників:

 Українське законодавство для громадського сектору прийшло до нас з радянських часів. Відповідно до законодавства українські організації чітко поділені на організації, котрі засновані з метою: 1) захищати і реалізовувати СВОЇ права або своїх членів; 2) надавати різноманітну благодійну допомогу у вигляді, зокрема, надання юридичних послуг – як різновиду соціальних послуг.

1) – це всі без виключення об’єднання громадян – і це чітко зазначено в Конституції України;

2) це благодійні організації.

Змішаних форм організацій законодавством не було передбачено. Проте відповідно до нового Цивільного кодексу стало можливим реєструвати установи, що можуть робити все, що завгодно, хоча виникають певні складнощі у реєстрації її як неприбуткової організації.

З огляду на це, правозахисники по суті мали б існувати у формі благодійних організацій, що звісно є певною підміною понять. Принаймні жодному іноземцю неможливо пояснити, чому правозахисна діяльність є благодійною.

Тому й виникло багато шуму через прийняття закону про соціальні послуги, котрий фактично вимагав ліцензування наших приймалень для громадян.

А тому дії Мін’юсту відповідають законодавству України.

Ми зараз активно лобіюємо зміни до законодавства щодо цього питання, але розуміння цього питання немає. Поки що, на наше щастя, законодавство не застосовувалося до правозахисників. Ці норми Мін’юст просто ігнорував – головне, щоб статут відповідав закону, а не діяльність. Тому було складно реєструвати організацію, а потім все гаразд.

Тепер же, Мін’юст, здається, просто почав належно застосовувати законодавство, а його дії відповідають закону та Конституції.

Проте ні законодавство, ні практика не відповідають міжнародним угодам, що гарантують свободу асоціацій – але застосувати ці механізми важко.

Володимир Яворський

***

Это заявление Минюста не является чем-то удивительным – бюрократизм, наглость, неуважение, переходящее в хамство, с которыми вынуждены сталкиваться представители общественных организаций при попытке зарегистрировать свою организацию в областных управлениях юстиции или внести желаемые изменения в устав организации со стороны чиновников и чиновничков от юстиции, известны многим.

Предлагаю составить список региональных управлений юстиции – нарушителей прав граждан на создание объединений и права на участие в жизни общества посредством осуществления общественной деятельности, характерных нарушений, после чего начать кампанию в отношении Минюста.

Андрей Толопило.

Харківська міська робоча група із захисту прав військовослужбовців (раніше ми працювали як підрозділ правового захисту військовослужбовців строкової служби ХОССМ) продовжує розпочату раніше роботу з моніторингу якості призову.

Але перед тим, як перейти до цього питання, хочемо торкнутися ще деяких проблем, які безпосередньо відносяться до нашої роботи.

Ми вважаємо, що Міністр оборони Анатолій Гриценко зробив роботу Міністерства оборони більш прозорою і відкритою. Саме з його приходом на цю посаду можна відмітити більш уважне ставлення у військкоматах до призовників, більш якісну роботу медичних комісій. Без сумнівів, ще зарано говорити про повне одужання нашої армії від хвороб, що перейшли у спадок від Радянської Армії, від тих міністрів оборони, які приділяли увагу, головним чином, не боєздатності армії шляхом призову здорових юнаків, а виконанню плану військкоматами, майже повністю при цьому ігноруючи долі людей, вважаючи це другорядним питанням.

Однією з проблем, яка нас турбує зараз – це питання психологів, яких залучають до роботи у складі всіх призовних комісій м. Харкова та області. Згідно із змінами до Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», ст.ст.14, 16, до складу комісії з приписки та призову введені психологи соціальних служб районних державних адміністрацій (виконавчих органів міських рад).

З листа Харківського обласного військового комісара полковника О.П.Середи ми дізналися, що «думка психолога не є остаточною, тому що рішення виноситься всіма членами заступника начальника соціально-психологічного управління Головного управління особового складу Генерального штабу збройних сил України генерал-майора О.В.Копаниці стало відомо, що «основне завдання психолого-соціальної служби – обґрунтування з урахуванням здібностей, інтересів, морально-ділових якостей та інших показників призначення призовників для служби у Збройних Силах України чи іншому військовому формуванні, їх оцінка для направлення до вступу до вищих військових навчальних закладів та для проходження підготовки з визначених військово-технічних спеціальностей».

Ми хочемо зауважити, що психолог може прогнозувати, адаптується юнак взагалі до армії чи ні, чи не призведе його призов до негативних наслідків для ньогота самої армії. Отже, якщо психіатр визначатиме стан психічного здоров’я призовника, то психолог може прогнозувати наслідки його призову, враховуючи бажання служити, якості та риси характеру, притаманні лише цьому юнаку. Ми розуміємо, що психолог не може одноосібно вирішити питання придатності юнака до армії, але не згодні з тим, що роль психолога обмежується тільки тим, про що йдеться у листі пана О. Копаниці.

Наступний аспект роботи – це безпосередньо питання якості призову.

Ми досі не можемо констатувати, що з якістю призову все гаразд. Так, командир військової частини А-1352 у листі-анкеті, які ми надсилаємо в рамках проведення моніторингу, написав, що з 28 осіб, які прибули з Харкова та області шістьох комісували за психіатричною статтею. І це не поодинокий випадок.

Ми знов наполягаємо на більш ретельному огляді юнаків – призовників лікарями усіх профілів, а особливо психіатрами.

Чому саме психіатрів? Справа в тому, і це всім відомо, що більшість призовників, хто потрапляє до лав армії, походять з незаможних родин. Саме ця категорія батьків не мала можливості ані обстежувати своїх дітей, ані лікувати. Постійна боротьба з хронічною бідністю змушувала цих людей не дуже перейматися станом здоров’я дітей, і лікування обмежувалося лише необхідною допомогою у гострих випадках, бо гострі захворювання перешкоджали відвідуванню дитячих закладів і змушували мам йти на лікарняний, що значно погіршувало і без того важкий фінансовий стан родини.

Таким чином, до 17-річного віку юнаки часто «озброєні» низкою хвороб. Але дійсність надихає їх на думку, що більш-менш пристойне життя вони матимуть, працюючи у силових структурах, які характеризуються, як доволі стабільні в плані матеріального забезпечення. І тут постає дилема: або повідомити про своє захворювання, не ризикувати своїм здоров’ям і, навіть, життям, і при цьому мати «вирок» – статтю у військовому квитку, який стає наче пляма на все життя, і бажаної роботи вже не бачити ніколи, і не потрапити на бажану роботу, або приховати захворювання, відслужити (якщо пощастить і вдасться), і тоді вже влаштовуватись на омріяну роботу. Оце все вкупі призводить до того, що хворі хлопці опиняються у війську. Збільшується і навантаження на командирів, адже на них покладається відповідальність приділяти більшу увагу схильним до суїциду або антисоціальної поведінки.

Найгірша ситуація з тими, хто має розлади поведінки або не може адаптуватися, отримує нервовий зрив (ось де робота для психолога ще у період обстежень!) Вони стають загрозою і для себе, і для оточуючих, включаючи і командирів, які несуть персональну відповідальність.

Ми вже не кажемо про психічно хворих, але потрібно мати на увазі, що особи з розладами поведінки, ті, хто не може адаптуватись, найчастіше є об’єктами нестатутних відносин. Незвичні і дійсно великі навантаження можуть викликати бажання вкоротити собі віку і таким чином позбутися проблем, які юнак не може сам вирішити. Але психолог ще у військкоматі міг би прогнозувати такі наслідки, ми впевнені в цьому, якби йому були надані такі повноваження. Те, що на «гражданці» не викликало б стресу або викликало б помірне погіршення настрою, в армійських умовах може призвести до трагедії.

Найкращим виходом з цієї ситуації, стало б систематичне відстеження розвитку дитини психологом, починаючи з початкової школи, коли у дитини закладається певний світогляд, формується відношення до товаришів, до подій. Якщо б ця система спрацьовувала, то характеристика, яка надається школою чи будь-яким навчальним закладом до військкомату, була б об’єктивною, відображала б дійсний психологічний стан молодої людини. Недарма мова ведеться не просто про педагогічну характеристику, а саме про психолого-педагогічну. Таке багаторічне психологічне спостереження за дитиною, підлітком, юнаком позбавило би медичні комісії військкоматів від багатьох помилок, які трапляються саме через відсутність необхідних відомостей стосовно певних якостей призовника.

З цією проблемою пов’язана ще одна, а саме зазначення у військових квитках номера статті, за якою юнака було звільнено від служби в армії або комісовано. Це є прямим порушенням ст.32 Конституції України – втручання в приватне життя людини і оприлюднення фактів попри бажання особи. Крім того, тим самим військове відомство бере на себе відповідальність за подальше життя людини і переймає на себе роботу медичних комісій при лікарнях по визначенню придатності людини до тієї чи іншої роботи. Хочемо ще раз наголосити, що більшість хвороб загострюється саме за умов перенавантаження, а у звичайних умовах людина, можливо, працюватиме без жодних проявів хвороби. Це стосується багатьох захворювань, у т.ч. і розладів поведінки. Є роботи, які протипоказані людині за станом здоров’я, але для цього існують медичні комісії, які мають визначати це. А зазначення хвороби у військовому квитку унеможливлює невтручання держави в приватне життя.

На жаль, як для нашої країни – досить банальна історія. Ми вже звикли до того, що наші правоохоронці іноді настільки завзято використовують силу для наведення порядку, що наслідки таких силових заходів подекуди бувають тяжчими від тих «порушень громадського порядку», на припинення яких, власне, й були застосовані.

Незвичайним у даній ситуації є те, що мати постраждалого від рук (а, можливо, й ніг) міліціонерів 14-річного хлопця вирішила не миритись із такою жорстокістю і звернулась до прокуратури.

Отже, нагадаю суть справи. 16 вересня 2006 р., близько 23 години 30 хвилин, Олександр Скрипник, 1992 р.н. та Олексій Шматько, 1990 р.н. вирішили з’ясувати поміж собою стосунки біля селищного клубу у с. Білий Колодязь Вовчанського району. Між ними виникла сварка. В ході якої «останні висловлювались нецензурною лайкою, штовхались, таким чином порушуючи громадський порядок».

Отримавши від сторонніх осіб повідомлення про хуліганські дії неповнолітніх, дільничний інспектор Вовчанського РВ ГУМВСУ капітан міліції Слєпцов О.О. та оперуповноважений того ж райвідділу лейтенант міліції Тимофєєв О.І., що знаходилися у приміщенні опорного пункту під час проведення дискотеки, вирішили припинити порушення громадського порядку. В ході затримання та доставки до опорного пункту міліції Олександру Скрипнику «були спричинені тілесні ушкодження у вигляді ссадин на правій руці та в правій поясничній області, що відносяться до легких тілесних ушкоджень, в результаті яких останній знаходився на лікуванні у Вовчанській ЦРЛ» (за версією Вовчанської прокуратури, згідно акту судово-медичного освідчення № 3519 від 12.10.2006 р.). Щоправда, в історії хвороби О. Скрипника у хірургічному відділенні Вовчанській ЦРЛ були й інші дані: про гостру закриту черепно-мозкову травму голови, струс головного мозку, перелом скулового відростка верхньої щелепи зліва, синці і гематоми в поясничному відділі хребта, нирках, гематому в області лівого ока та щелепи. За словами самого Скрипника, всі ці фізичні ушкодження є наслідком його затримання та проведеної з ним міліціонерами так званої «профілактичної бесіди». Проте, в ході вказаного вище судово-медичного дослідження ці дані «не знайшли свого підтвердження». Як на мене, це й не дивно, бо дослідження проводилось майже через місяць після описуваного інциденту, які ж синці та гематоми будуть стільки чекати на підтвердження?

18 вересня до прокуратури Вовчанського району надійшло звернення громадянки Скрипник Ірини Олексіївни про перевищення влади та службових повноважень працівниками Вовчанського РВ ГУМВСУ Тимофєєвим О.І. та Слєпцовим О.О., яке супроводжувалось насильством відносно її неповнолітнього сина. Вовчанська прокуратура у діях міліціонерів складу злочину не знайшла (або не захотіла шукати?).

Зрозуміло, що мати побитого (чи то затриманого з «легкими тілесними ушкодженнями») хлопця не погодилася з такими результатами проведеної перевірки. Вона звернулася до громадської приймальні ХПГ, де їй надали правову консультацію та допомогли написати скаргу в порядку ст. 99-1 КПК України щодо скасування постанови про відмову в порушенні кримінальної справи. В зв’язку з цим, 12.10.2006 р. прокурором Вовчанського району матеріали справи було спрямовано для проведення додаткової перевірки.

Як зазначено у висновках посадових осіб ГУ МВС України в Харківській області від 16.10.2006 р. та 24.10.2006 р. за результатами перевірки встановлено, що на порушення вимог закону працівниками міліції за фактом події, що відбулася 16 вересня 2006 р. матеріали не зібрано, чергову частину райвідділу не сповіщено, про доставку до дільничного пункту міліції неповнолітніх їх батькам не повідомлено. Втім, лейтенанта Тимофєєва О.І. притягнуто до дисциплінарної відповідальності лише за фактом порушення відомчих нормативів щодо не складання протоколу про адміністративне правопорушення відносно Олександра Скрипника.

А Вовчанська прокуратура знову не знаходить підстав для того, щоб покарати «доблесних правоохоронців». Слідчий прокуратури вдруге відмовляє в порушенні кримінальної справи.

Мати Олександра Скрипника в пошуках справедливості пішла по новому колу. Знов-таки, за допомогою громадської приймальні ХПГ, було складено заяву до Вовчанського суду за ст. 236-1 КПК з вимогою скасувати вказану постанову про відмову в порушенні кримінальної справи.

Суд як незалежний спостерігач, уважно розглянувши всі обставини, 17.11.2006 р. виніс постанову, якою скасував відмову в порушенні кримінальної справи, а матеріали повернув для проведення додаткової перевірки. Слід зауважити, що при розгляді справи, Вовчанський суд спирався не тільки на показання міліціонерів та хлопців – учасників сварки, які були затримані (звісно, що показання ці протилежні за змістом), але й на свідчення неповнолітніх Бондар, Юлдашевої, Шкрьогал і Кулакова про те, що «спочатку до Скрипника підбіг Тимофєєв, заламав йому руку, вдарив кулаком в обличчя, наносив удари ногами по туловищу, а коли той вирвався, потім його наздогнав Слєпцов і наніс удар палкою по спині».

Гадаєте, що після постанови суду працівники Вовчанської прокурати наполегливо взялися за справу, та швидко з’ясували всі обставини й дали справедливу оцінку діям міліціонерів? – Як би не так! Старший помічник прокурора Вовчанського району молодший радник юстиції Т.В. Горонескуль подала до Апеляційного суду Харківської області апеляцію, в якій «прохає» скасувати постанову Вовчанського районного суду та «скаргу Скрипник І.О. залишити без задоволення».

«От такоє от». Вовчанська прокуратура виявила невтомність не у відстоюванні права, а в упертому небажанні відмовлятися від своїх попередніх висновків.

Дивною є й позиція, яку зайняв у цій ситуації начальник Вовчанського РВ ГУМВСУ пан О.М. Топорков. У своєму інтерв’ю для місцевої газети «Хлібороб» від 11.11.2006 р. (тобто, коли ще не було винесено постанови суду), він безапеляційно заявив: «Розслідування проводилося по лінії і нашого райвідділу, і районної прокуратури, вини працівників міліції там не виявлено». Цікаво, де це – «там»? Далі він зазначає, що «дільничний інспектор з роботи звільнився за власним бажанням, іншого працівника міліції, учасника цих подій, переведено на інше місце служби... Подальші події стануть своєрідним лакмусовим папірцем в оцінці ситуації, і звинувачення щодо перевищення повноважень міліціонерами відпаде само собою». Завідуюча громадською приймальнею ХПГ Людмила Клочко, навпаки, вважає таке поводження керівництва Вовчанського райвідділу МВС лакмусовим папірцем, який свідчить, що, замість того, щоб визнати провину своїх колишніх підлеглих та зробити все можливе, аби у подальшому унеможливити подібні жорстокі дії з боку працівників міліції, її керманич покриває їх. «Цим самим, він фактично розписується у тому, що законними методами місцева міліція виконати свої обов’язки з підтримання громадського порядку не в змозі», – убачає Л. Клочко.

Міліціонерів, які били малих, щоб більші боялися й до правопорушень не припускалися, зрозуміти можна – вони по-іншому працювати не вміють, вони так звикли. Втім, чи потрібний нашому суспільству такий ПОРЯДОК, який базується на застосуванні немотивованої грубої сили? І чим тоді цей порядок відрізняється від «понятій», розповсюджених у «блатному світі», який тримається на правилі «хто сильніший – той і правий»?!

PS: завдяки юридичній підтримці, наданій громадською приймальнею ХПГ, Ірина Скрипник подала до Апеляційного суду Харківської області свої заперечення, текст яких наводимо нижче:

До судової колегії судової палати

по кримінальних справах

апеляційного суду Харківської області

Скрипник Ірини Олексіївни,

що мешкає за адресою: пров. Леніна, 10,

с. Білий Колодязь

Вовчанського району

Харківської області

Заперечення

на апеляцію ст. помічника прокурора Вовчанського р-ну Харківської області

17 листопада 2006 року Вовчанський районний суд Харківської області своєю постановою скасував постанову слідчого прокуратури Вовчанського району Харківської області від 27.10.2006 року про відмову в порушенні кримінальної справи щодо перевищення влади й службових повноважень працівниками Вовчанського РВ ГУ МВС України в Харківській області Тимофєєвим О.І. та Слєпцовим О.О. за ст. 365 КК України, як винесену передчасно, без повного і всебічного дослідження всіх обставин події й повернув матеріали для проведення додаткової перевірки.

На Постанову Вовчанського районного суду від 17.11.06 внесено апеляційне подання ст. помічником прокурора Вовчанського району мол. радником юстиції Т.В. Горонескуль, в якому вона просить постанову Вовчанського суду скасувати, а мою скаргу залишити без задоволення.

При цьому представник прокуратури посилається на матеріали перевірки, якими достеменно встановлено, що працівники міліції дійсно нанесли моєму чотирнадцятирічному сину Скрипнику Олександру тілесні ушкодження під час затримання його працівниками міліції. Ступень тяжкості тілесних ушкоджень не встановлено, саме через відсутність провадження по кримінальній справі. Тому посилання представника прокуратури на те, що ушкодження мають «легкий ступінь» є неправомірними, бо для встановлення тяжкості тілесних ушкоджень ст. 76 КПК передбачає обов’язкове призначення судово-медичної експертизи.

Зовсім безпідставним вважаю посилання прокуратури на норми ст. 38 КК України. В своїй апеляції мол. радник юстиції Горонескуль зазначає: «так згідно диспозиції ст. 38 КК України, якщо особи, що затримують правопорушника чи злочинця». Але ст. 38 КК України не містить жодного згадування про «правопорушника», а стосується тільки  «затримання особи, що вчинила злочин». Тому таке вільне тлумачення кримінального закону з боку прокуратури Вовчанського району викликає здивування, щоб не сказати занепокоєння.  До того ж ст. 38 стосується дій «потерпілого та інших осіб».  Працівники міліції при застосуванні сили повинні були керуватися нормами спеціального закону України «Про міліцію», а саме ст.ст. 12, 13 цього закону. Ст. 12 закону України «Про міліцію» надає працівникам право застосовувати силу  без попередження, якщо  виникла  безпосередня загроза життю або здоров’ю громадян чи працівників міліції. Ч. 4 ст. 12 закону «Про міліцію» наголошує:

«У  разі  неможливості  уникнути  застосування  сили  вона  не

повинна перевищувати міри, необхідної для виконання покладених  на

міліцію обов’язків і має зводитись до мінімуму можливості завдання

шкоди здоров’ю правопорушників та  інших  громадян.  При  завданні

шкоди міліція забезпечує подання необхідної допомоги потерпілим  в

найкоротший строк.»

Ані з постанови слідчого прокуратури, ані з апеляції ст. помічника прокурора Вовчанського району не вбачається, що прокуратурою проводилась перевірка правомірності застосування норм закону України «Про міліцію» до дій Тимофєєва О.І. та Слєпцова О.О. Не досліджувалися взагалі «необхідність затримання», «зведення до мінімуму можливості завдання шкоди» та інших норм ст.ст. 12, 13 закону України «Про міліцію».

В своїй апеляції мол. радник юстиції Горонескуль зазначає: «Скрипник чинив опір працівнику міліції», але не досліджено, чи це був опір «законним вимогам міліції».

Як встановлено прокурорською перевіркою, мій син та інший хлопець, Шматько О.О. «бігали друг за другом, розмахували руками та вигукували різні слова». Коли вони побачили міліціонерів, то припинили сварку й почали утікати. Таким чином, сама присутність працівників міліції попередила подальший розвиток подій, що міг би спричинити правопорушення з боку мого сина та Шматька О.О. Тому подальші дії працівників міліції по затриманню з застосуванням сили й утриманню впродовж 2-х годин у приміщенні опорного пункту двох хлопців повинні стати предметом ретельного дослідження прокуратури.

Посилання апеляції на те, що порушення громадського порядку з боку мого сина підтверджується  рапортом Тимофєєва О.І. від 17.09.06, не може бути взято до уваги. Про вчинене правопорушення повинен складатися «Протокол про адміністративне правопорушення», згідно зі ст.ст. 254-258 КУпАП. А доставляння правопорушника з метою складення протоколу регулюється ст. 259 КУпАП. Ст. 260 КУпАП прямо вказує, що «доставляння» застосовується у разі «коли вичерпано інші заходи впливу».

Вже двічі прокуратурою Вовчанського району виносяться постанови про відмову у порушенні кримінальної справи щодо неправомірних дій працівників міліції по відношенню до мого сина Скрипника Олександра. Двічі, у порядку ст.ст. 99-1, 236-1 КПК України, ці постанови скасовуються. Тому викликає здивування подача апеляції прокуратурою Вовчанського району на законне рішення суду, замість проведення ретельної перевірки всіх доводів як моєї заяви, так постанов прокуратури і суду для винесення законного рішення, яке не викликало б сумнівів.

 Згідно з практикою Європейського суду з прав людини за ст.ст. 3, «Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод» (далі Конвенції) від держави-учасника Конвенції вимагають проведення ефективного розслідування небезпідставних заяв про  катування та жорстоке поводження. Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини судами України»  передбачає використання  прецедентних рішень Європейського суду з прав людини судами України. У справі Ассенов проти Болгарії та багатьох інших, що розглядалися Європейським судом з прав людини, відсутність належного ефективного розслідування у справах про побиття міліцією громадян була визнана порушенням Європейської конвенції. Тому небажання прокуратури провести ефективне розслідування, затягування часу розслідування можуть привести до визнання Україною порушення ст. 3 Конвенції.

Вважаю постанову Вовчанського районного суду  від 17.11.06 законною й обґрунтованою.  

На підставі викладеного вище, керуючись ст. ст. 236-2, 366 КПК України

Прошу:

1.Винести ухвалу про залишення постанови  Вовчанського районного суду від 17.11.2006 року без зміни, а апеляцію ст. помічника прокурора Вовчанського р-ну Харківської області залишити без задоволення.

2. Розглядати апеляцію за моєї присутності, а також у присутності мого представника, тому прошу повідомити мене про дату й час розгляду. 

Можна, якщо ти представник партії Регіонів. Та ще й маєш посаду міського мера, яку отримав, задуривши мешканцям Харкова голову, стверджуючи, що комунальні тарифи можна не підвищувати, а до цього ще й зробити російську мову державною або хоча б регіональною. А виборцям Харкова – це бальзам на душу.

Але не встигли ще здати виборчі бюлетені до архіву, як все змінилося. І не слабо змінилося! Зросли не тільки тарифи на тепло, воду та електроенергію, а й квартирна плата - в 4,5 рази. А сміття  в місті стало ще більше, вулиці ніхто не прибирає, дахи діряві, ліфти стоять, а рівень оплати комунальних платежів впав до 25%!

До речі, міський голова Харкова швиденько пояснив: в тому, що харків’яни так погано сплачують комунальні платежі, винні ЗМІ бо вони пояснюють населенню, що потрібно сплачувати тільки за ті послуги, які дійсно надаються!

Одночасно міська влада вирішила ліквідувати у Харкові малі архітектурні форми – кіоски, особливо, коли власники тих кіосків не відносяться до їх команди. Потім нова ідея: ліквідувати 7 ринків у Харкові – і що дивно в самих зручних місцях - в центрі міста Сумський ринок, інші біля станцій метро. Представники міської влади цинічно пояснюють харків’янам: ідемо ж в Європу, це ж ми робимо для вас, щоб ви купували продукти в супермаркетах, де умови кращі. Дійсно, умови кращі, але на ринках ціни нижчі, що дуже важливо для багатьох мешканців міста. Стосовно посилань на Європу – зовсім дивну! Куди ж наші законодавці їздять? В центрі Мюнхена існує ринок, чистий, пристойний і з великою кількістю відвідувачів. Невеличкі ринки, так звані «блошині», на яких продають різні речі, розташовуються біля станцій метро у вихідні. Але влада слідкує на цих ринках за порядком і чистотою. На всю Європу відомі ринки Амстердама, якими користується велика кількість і мешканців, і туристів. Але у нас свій шлях – всіх загнати до супермаркетів, і краще до тих, які належать «нашим людям».

До цього ще й корупційні скандали, повна відсутність поваги до територіальної громади взагалі. Це ж нечувано – навіть, в суворі часи суперсекретності та закритості влади – доступ громадян до приміщень міської ради був відкритим. На крайній випадок, черговий на вході міг запитати : «До кого Ви йдете?». Але нова влада заборонила вільний вхід до міськвиконкому. Ну, не бажає вона бачити громадян – заважають працювати.

Отут харків’яни і схаменулися! З’явилася  в Харкові організація Міська Варта (Городской дозор). І вирішили члени цієї громадської організації провести в Харкові референдум – висловити недовіру міському голові Михайлу Добкіну. Начебто, закон дозволяє. Хоча діючий закон про місцеві референдуми написаний так, щоб нічого не можна було довести до логічного кінця. Згідно з законом підписати розпорядження про ініціативні групи повинен міський голова, потім дозволити проводити референдум повинна міська рада. Тобто, в законі записані норми, які безумовно захищають міську владу.

Харківська влада вибрала інший шлях. Перші збори громадян, проведені в усіх районах Харкова, на яких ініціювали створення ініціативних груп, влада визнала такими, що були проведені із значними порушеннями: о 16-й годині, коли вже майже темно, серед присутніх на зборах були жителі інших районів і т.і.

Повторні збори були призначені на 9, 10 і 11 грудня. Але всі вони були зірвані.

До Харківської правозахисної групи звернулися громадяни, які мали наміри взяти участь в зборах мешканців Московського району. Вони вважають, що міська влада не забезпечила і не захистила їх конституційне право – право на мирні зібрання. Події, які вони описують, відбувалися так: збори були призначені на 16-у годину в приміщенні Українського культурного центру. Заявка на проведення зборів була вчасно подана до міської ради, приміщення оплачено, але збори були зірвані. О 14-й годині до УКЦ під’їхали автобуси, з яких висадили бабусь, завели їх до зали, і вони зайняли всі міста. Вели себе дуже агресивно, кричали, нікого не пускали до залу, не давали змоги здійснювати реєстрацію учасників.

Трохи пізніше приїхали молодики специфічного вигляду, серед яких були і депутати міськради та чиновники міськвиконкому, ввірвалися в приміщення, заважали зборам і навіть затівали бійки. На машині, яка належить активістам Міської Варти прокололи шини.

Організатори зборів викликали міліцію, але міліція, мабуть, вирішила не втручатися в це – і не приїхала.

Все ці події майже точно повторюють події в 1989 році, коли в Харкові висували кандидатів в народні депутати СРСР Віталія Коротича і Євгена Євтушенко. Теж заповнювали зали своїми людьми, теж проколювали шини і ніколи міліція не втручалася в ці конфлікти. І до чого це призвело? А до того, що вони набрали в Харкові не просто більшість голосів, а 87%. Дурні та незграбні дії влади призвели до протистояння, до того, що люди об’єдналися і навчилися протидіяти цій владі. 

Потім вибори Президента України в 2004 році. Ті ж зірвані збори-зустрічі з кандидатом в Президенти Віктором Ющенком, теж проколоті шини, теж молодики в чорних шкірянках, яких привозили на автобусах. Фальсифікації на виборах, погрози працівникам виборчих дільниць. І який результат - протистояння між мешканцями міста, між громадянами України?

Потім здавалося, що Майдан був відривом від пострадянського стану як влади, так і суспільства. Але післямайданні події показали, що і суспільство недалеко продвинулося, а влада взагалі мріє повернутися назад. Іноді, навіть, здається, що для партії Регіонів найкращим є досвід більшовиків - однопартійна система влади і ради, як виконавці партійних наказів. Може вони перетравлять з часом і комуністів, і соціалістів, а інших просто приберуть. Досвід є. Правда, незручно стане користуватися банковими рахунками в західних банках, бо однопартійна система вимагає залізної завіси.

Від редакції «ПЛ»: редакція має в своєму розпорядженні номери автобусів, на яких підвозили «братків» до УКЦ.

В Європейському суді з прав людини є в провадженні справа № 40269/02 «Корецький та інші проти України». Її особливістю є те, що заявники вимагають системних змін у взаєминах громадянина та громадських об’єднань – з державою.

Напевно кожна людина, що намагалася створити нову громадську організацію, стикалася з перешкодами (цензура статутних документів, «поради», відмова в реєстрації, банальне хабарництво, або інше), створеними державними органами реєстрації, що підпорядковані Міністерству юстиції. Держава, що так багато говорить про розвиток громадянського суспільства, системно придушує його прояви в зародках.

Від рішення у справі №40269/02 «Корецький та інші проти України» залежить розвиток громадських організацій не тільки в Україні, але й загальна модель стосунків урядових структур з громадськістю в усіх країнах – учасницях Європейської конвенції з прав людини.

Про це заявили у вівторок, 5 грудня 2006 р. під час прес-конференції заявники у справі № 40269/02 «Корецький та інші проти України»: Сергій Корецький, Андрій Горбаль, Олексій Лобицький, Андрій Толочко, а також їхній юридичний представник в Європейському суді з прав людини Тарас Шевченко.

Прес-конференцію також відвідали: Заступник Міністра юстиції України Валерія Лутковська, урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини Юрій Зайцев, начальник Управління легалізації об’єднань громадян Міністерства юстиції України Олена Семьоркіна. Повна стенограма дискусії буде розміщена на сайті www.article11.org.ua дещо пізніше.

Заявники також повідомили наступне:

На початку 2000 року ми, усвідомлюючи гарантовані нам Статтею 11 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини (додаток 1) права, вирішили спробувати реалізувати ці свободи на практиці. Ми вирішили створити громадську організацію не таку, «як заведено» за неписаним звичаєм в Україні, а таку, яка дійсно нам потрібна, і яка відповідатиме визначеним нами цілям, буде ефективною.

Ми заснували «Громадянський Комітет за збереження дикої (корінної) природи Березняків». Завдання – попередити біду, яка насувалась на Київ (див. витяг із Статуту і Меморандум від 07.09.2006).  Ми вказали мету створення і діяльності нової організації в Статуті відкритим текстом, не маскуючи загальноприйнятими штампами і не приховуючи суті за загальними фразами (додаток 2). Для органів державної реєстрації це була перевірка здатності працювати у відповідності зі світовими нормами демократичного суспільства.

Громадянському Комітету в легалізації було відмовлено. У якості підстав для відмови Управління юстиції м. Києва використало сім незаконних (не передбачених ст. 4 і ст. 16 Закону «Про об’єднання громадян») приводів:

·  Мета Комітету в Статуті сформульовано у двох пунктах;

·  Виконавча дирекція Комітету має право організовувати поточну господарчу діяльність організації;

·  Комітет фіксує своє право вести неприбуткову видавничу діяльність;

·  Комітет фіксує право мати представництва в інших містах України;

·  Надано ксерокопію документа про сплату реєстраційного збору з можливістю звірки з оригіналом (управління юстиції, вочевидь, намагалося вилучити оригінал квитанції);

·  і, нарешті найбільший гріх: до окремих своїх акцій Комітет збирався залучати волонтерів!

І навіть те, що засновники пішли на поступки окремим вимогам органу державної реєстрації і прийняли нову редакцію Статуту – потреби органу державної реєстрації ми цим не задовольнили. Адже сама мета і завдання нової організації по суті залишилися без змін (додаток 2). А появу такої організації у той час влада допустити не бажала. Екологічна організація була оголошена поза законом. Відповідно до ст. 27  Закону України «Про об’єднання громадян» організація, якій відмовлено в легалізації – повинна бути розпущена. Участь у діяльності такої організації переслідується в адміністративному і кримінальному порядку.

Ми подали до суду на дії Київського міського управління юстиції (підрозділ Мінюсту). Не дивно, що всі суди в межах України ми програли: дії Управління юстиції було визнано такими, що «не суперечать національному законодавству». Ухвала Верховного Суду України була остаточною і такою, що «оскарженню не підлягає».

Після цього нам не залишалось нічого іншого, як оскаржити законодавство і судову практику України. Тому 12 вересня 2002 р. в Європейському суді з прав людини була зареєстрована заява № 40269/02 і відкрито справу «Корецький та інші проти України» (хоча по суті наших вимог ми виступаємо «за Україну»).

В своїй заяві предмет позову ми визначили так: «Просимо встановити факт порушення державою Україна ст. 11 Конвенції (право на вільне об’єднання громадян) в процесі легалізації «Громадянського Комітету за збереження дикої (корінної) природи Березняків» і зобов’язати її (рекомендувати їй) привести законодавство, виконавчу та судову практику у відповідність нормам міжнародного права в галузі прав людини. Зокрема вжити заходів для недопущення цензури статутів новостворених об’єднань громадян, висунення додаткових рекомендацій, вимог, та інших заходів тиску на новостворені об’єднання громадян в процесі їх легалізації» (цитата з тексту Заяви до Європейського Суду).

Ми вимагаємо реформи державної системи легалізації об’єднань громадян, її демократизації на користь громадянського суспільства. Вимагаємо обмежити функції органів державної реєстрації саме реєстрацією і не допускати випадків перебирання нею на себе функцій по забороні НДО, які мають належати виключно судовим органам.

Порушення відбулося в 2000 році, Мінюст відстоює своє право на цензуру (внесення правок) статутів об’єднань громадян з 2001 року в судах.

Коли весною 2006 року справа лягла в Європейському Суді на порядок денний до розгляду, з офіційної відповіді уряду України (від 14 червня 2006) ми довідались, що ставлення влади до громадськості не змінилося, і виконавча влада уперто залишається на позиціях 2000 року: ніякого порушення не відбулося, з «Громадянським Комітетом за збереження дикої (корінної) природи» вчинено як належить, і так надалі буде з кожним, хто наважиться «качати права». Свідомість виконавчих і судових структур досі залишається без змін.

Формальною підставою для дій управління юстиції стало твердження про «невідповідність» Статуту різним, довільно обраним, статтям законів України. При цьому дії Управління були визнані судами такими, що «не суперечать» законодавству. Такий підхід свідчить про правову безграмотність нашої юридичної системи. У правовій державі все має бути навпаки: дії громадян «не суперечать» законодавству і вони мають право на все, що не заборонено законом. А от дії державних органів мають бути чітко обмежені формулюваннями законів і перевірятися за критерієм «відповідають закону». Тобто державні органи мають право робити лише те, що їм призначено і не виходити за межі формулювань. Звідси і критерій «відповідність». Громадяни ж мають гарантовані Конвенцією фундаментальні права і свободи, і мають можливість керуватися не лише законом, але й власною волею.

Суспільству час усвідомити роль системи легалізації об’єднань громадян як засобу контролю держави над громадянським суспільством. Сьогодні ця система є атавізмом давно минулих часів. Вона може бути використана (і вочевидь використовується) не лише державними, а й тіньовими угрупуваннями для придушення небажаних об’єднань громадян і модифікації громадської активності в суспільстві (подробиці – в Меморандумі «Карфаген має бути зруйновано!», який доступний на сайті www.article11.org.ua).

На кожного громадянина України це рішення вплине тоді, коли він буде визна­чатися, чи варто йому брати на себе клопіт участі у створенні і легалізації свого об’єднання громадян. Чи захоче він реалізувати своє фундаментальне право? Чи багато людей наважаться на це сьогодні? Суспільство має знати, що в Європейському суді з Прав Людини вирішується справа, результат якої матиме значення для кожного громадянина України.

Насамкінець, заявники повідомляють про створення Правозахисної групи «Стаття 11». Мета діяльності «Статті 11» – моніторинг реалізації права на свободу мирних зборів і свободу асоціації (об’єднання) громадян в Україні (Стаття 11 Європейської Конвенції з прав людини). «Стаття 11» закликає всіх, хто зіткнувся з порушеннями вищезгаданого права, надсилати інформацію на адресу [email protected]. Інформацію буде розміщено на сайті www.article11.org.ua для загального доступу.      

Додаток 1

Європейська конвенція з прав людини

Стаття 11

1. Кожна людина має право на свободу мирних зборів і свободу асоціації з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів.

2. Здійснення цих прав не підлягає ніяким обмеженням, за винятком тих, які встановлені законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції або органів державного управління.

(Рим, 4.ХІ.1950)

Майже місяць батькам не повідомляли про загрозу, що нависла над дітьми.

Четвер, 16 листопада. Вечір. Район Рокоссовського. Тут, за колишнім гастрономом «Сіверський» (тепер супермаркет «Союз»), – дитсадок № 39 «Тополенька». В дитсадку займалася з дітками фізкультурою і деякий час підміняла виховательку на групі жінка, хвора на туберкульоз. Хвороба перейшла у відкриту форму. Тобто в ту стадію, коли людина становить загрозу для оточуючих – може заразити...

Батьки відправляють дітей в садочок, щоб вони розвивались, вчилися спілкуватися з однолітками. Не за хворобою, це точно...

...Кабінет завідуючої дитсадком № 39 Валентини Костянтинівни Шатовкіноі відкритий. Ось і вона сама, щось пише на невеликих аркушах. Тут же худа жінка в окулярах, як виявилось, медсестра.

Дізнавшись, що ми журналісти і хочемо поговорити про випадок захворювання туберкульозом, завідувачка і медсестра повелися, м’яко кажучи, несподівано.

– Нічого розповідати не буду! Всі запитання до міського відділу освіти, – заявила Валентина Костянтинівна.

– Ми нічого не знаємо, ми не лікарі! – додала медсестра. І тут же закричала: «Я такого не казала!»

Переповідати наш діалог повністю наразі немає потреби. Він зводився до того, що погані журналісти розповідають жахи про прекрасний дитсадок, де нічого такого не трапилось... Нічого такого, чого не буває в інших...

– Ви знаєте, що після того, як нас «заливали» (проводили дезінфекцію. – Авт.). вони поїхали до поліклініки?! – надривалася медсестра.

Подумалось: якщо так вони пояснюють стан справ і батькам, нічого дивуватись, що родини налякані...

Хто відповідатиме?

– Вас якось покарали? – запитали ми завідуючу і медсестру.

Це викликало в них лише хвилю обурення, мовляв, за що?!!

Батьки на зборах, які все-таки скликали, теж запитували:

– Хто за це буде відповідати? Тобто за те, що з їх дітьми спілкувалась людина з відкритою формою туберкульозу...

Кажуть, завідуюча відповіла з неприхованою злістю:

– Хто-хто... Я буду відповідати!

Жінка працювала у садку з 2001 року.

Про це повідомили в Чернігівському міському управлінні освіти. Ситуація неоднозначна, отож за коментарем звернулася до начальника управління Михайла Рубана.

– Михайле Федоровичу, як довго ходила хвора на туберкульоз жінка на роботу?

– За словами завідуючої, 4-5 днів. У жінки трималася температура, і вона пішла на лікарняний. Обстежилась. Флюорографія нічого не показала.! лише при повторному цифровому обстеженні з’ясувалося, що інструктор по фізкультурі – хвора. Вона охайна, молода, завжди слідкувала за собою.

– Чи будуть покарані медсестра і завідувачка з дитзакладу № 39? Адже саме вони відповідальні за здоров’я дітей І персоналу.

– Суто по-людськи не вбачаю в їх діях, зловживань. Персонал проходить профогляд регулярно. Шкода, що стався такий прикрий випадок. Було проведено службове розслідування. За його результатами вини цих осіб не встановлено. А санстанція, здається, наклала на них стягнення.

– Михайле Федоровичу, а як же здоров’я дітей, з якими контактувала хвора?

– Після виявлення факту кілька тижнів тому ми повторно обстежили всіх працюючих у закладі № 39. А також дітей, які відвідують дитсадок. Нічого не виявлено. Отож питання на сьогодні закрите. До речі, довелося проходити огляд після вихідних, оскільки у медсестри міської дитячої поліклініки № 1 теж виявили туберкульоз, через це там провели дезінфекцію.

– Чи побоюєтеся ви судових позовів про відшкодування моральної шкоди від батьків, діти яких відвідують цей садок, у зв’язку з ситуацією?

– Батькам ми все роз’яснили. З письмовими скаргами з приводу до нас ніхто не звертався. Телефонувала одна жіночка (мати), їй теж все детально роз’яснили.

– Вихователька, у якої виявили туберкульоз, повернеться на роботу?

– Уже майже місяць вона лікується. Потім 10-12 місяців перебуватиме під наглядом медиків, які по закінченню цього терміну і визначать, чи зможе вона працювати.

– Ми говорили вже про два випадки захворювання на туберкульоз осіб, які безпосередньо працюють з дітьми. А як же профогляди для цієї категорії осіб?

– Про своїх підлеглих хочу сказати, що у нас усі регулярно проходять профогляди. Хто прострочує – платить штраф за приписами санстанції. За час мого перебування на посаді начальника Чернігівського міського управління освіти (трохи більше півроку. – Авт.). наскільки пам’ятаю, приписів з приводу пропущений строків медогляду до нас із санстанції не надходило.

«Вона кашляла і ходила на роботу»

Був час, коли батьки якраз забирають дітей з садочка. Ми зійшли з ґанку «Тополеньки» на «нейтральну територію» і запитали батьків про те, що сталося.

– Місяць ніхто не знав, що в неї туберкульоз. Та жінка кашляла і ходила на роботу! – обурюється мама Катерина Черняк. – Хвороба в неї була у розпалі, вона контактувала з усіма дітьми в садку, коли проводила заняття по фізкультурі.

Я вважаю, винна завідуюча. Тільки так. Вона повинна дивитися за підлеглими. І медсестра винна.

Усі батьки чекають, чи не проявиться туберкульоз у дітей, і моляться, щоб цього не трапилось... На тому тижні ми проходили флюорографію. І кров довелося здавати... Ще нам сказали давати Дитині антибіотики. Три місяці! Але я проти – це теж небезпечно.

– Ми були в шоці, – зізналася мама Оксана (прізвище вона вирішила за краще не називати). – Завідуюча збирала нас, батьків, з приводу ремонту садка.

Фізкультурниця на той час уже тижнів три лежала у лікарні. Але завідуюча промовчала, не вживали ніяких заходів: ні садок не обробляли, ні дітей не обстежували. Може, сподівалися, все пройде тихо-мирно?

– Чому ж, на вашу думку, все-таки зізналися?

– Може, тубдиспансер примусив?

Батьки стверджують, що вихователька потрапила в лікарню 3 жовтня. А їм повідомили про її хворобу лише на початку листопада.

– Нам тепер дорога в інший садочок закрита, – впевнена Оксана. – У нас у групі у хлопчика знайшли пневмонію... Дві групи тісно спілкувалися з хворою, вона заміняла виховательку...

– Батьки налякані, співробітники садка також, – говорить бабуся Надія Іванівна Кокоть. – Вихователів же так часто перевіряють – як могли не помітити хворобу? Як могла ходити на роботу людина з кашлем? Це халатність.

А ще батьки кажуть, що рентген був «куплений». За два місяці відкрита форма розвинутись не могла. А так – садок хороший, і вихователі непогані...

«Причина – недогляд лікарів, неякісне медичне обстеження», – вважає провідний спеціаліст з питань дошкільної освіти управління освіти і науки облдержадміністрації Марія Анатоліївна Петренко.

39-й дитсадок Чернігова розрахований на 170 місць. Але ходить до садочка 232 дітей, це 11 груп. Рентген для дітей оплатило міське управління освіти. Його зробили всім, як і аналіз крові. Остаточних результатів перевірки дітей на той день, коли ми побували в дитсадку (16 листопада), батьки ще не знали.

– Валентина Костянтинівна дуже вимоглива, прискіплива, в першу чергу, до себе. У садку завжди чисто. Можливо, вона не повідомляла всього батькам, бо ще не мала на руках офіційних медичних висновків? – припускає Марія Анатоліївна. – До того, як вихователька потрапила в лікарню, у завідуючої і медсестри був висновок профогляду: здорова. На якій підставі відсторонювати жінку від роботи?

– Кашляла.

– Можливо, і треба було сказати – іди на лікарняний. А хто буде заміняти?

– У дитсадках міста є проблеми з кадрами?

– Гострої немає, але... Вихователька сама пішла в лікарню, коли відчула себе погано, їй ставили діагноз – бронхіт. На мою думку, недогляд лікарів, неякісне медичне обстеження стало причиною цієї ситуації. Коли брали кров – не звернули уваги на підвищене РОЕ (що вказує на запальний процес в організмі).

Робили рентген – не встановили наявність хвороби.

23.11.2006

Газета  Вісник Ч. № 47(1071)

Харківська міська робоча група із захисту прав військовослужбовців та членів їх сімей, продовжує проведення моніторингу якості призову.

До військових частин, де служать юнаки з Харкова і Харківської області, було відправлено 58 листів з анкетою-запитом. Одержано 30 (51,7%) листів від командирів військових частин, які відповіли на нашу анкету. Це стосується 582 військовослужбовців. Всього було відправлено з Харкова і області до Збройних Сил України 1667 призовників.

Командири 10-ти військових частин відповіли, що у них немає ніяких проблем з «харків’янами», «моральний та психологічний стан новоприбулих – задовільний». Але це стосується тільки 134 військовослужбовців.

Більшість командирів зазначають слабку фізичну підготовку юнаків та низький рівень освіти. «Якість призову безпосередньо впливає на морально-психологічний клімат в частині. На сьогодні у загальноосвітніх закладах приділяється менш уваги щодо підготовки до служби в армії молоді. А це вкрай необхідно, тому що термін служби військовослужбовців строкової служби скорочений і непідготовлений юнак дуже важко та тривало адаптується до нових умов та вимог» – це думка одного з командирів військової частини.

Командир іншої військової частини, стурбований низьким рівнем морально-психологічного та фізичного стану призовників саме Харкова та області, в своєму листі визначає: «про яку морально-психологічну стійкість можна казати, якщо майже 50% призовників відразу після обстеження у частині попадає до так званих «груп підвищеного психологічного впливу», хлопці морально і фізично не здатні переносити навантаження, які пов’язані з проходженням військової служби у нас в частині. Такі військовослужбовці стають об’єктами насмішок, неповаги з боку інших військовослужбовців строкової служби в силу своїх низьких морально-ділових та фізичних якостей, вимагають постійної уваги з боку командирів». В цю частину були направлені 28 юнаків, 11 з них були віднесені до групи ризику, бо мають високу схильність до суїциду, шістьох з них направили до Харківського шпиталю та комісували за ст.17Б згідно з Наказом №2 від 4 січня 1994 р.

Всього в перші півроку після прибуття до місця проходження служби потрапили до шпиталю 46 юнаків з різними хворобами, відмічається два випадки захворювання на кір. З цієї кількості були комісовані в перші півроку служби 9 (дев’ять) військовослужбовців, 7 юнаків – за статтями з психіатрії, в одній частині військовослужбовцю заборонено несення вартової служби в зв’язку з відхиленням норм поведінки.

Треба зазначити, що велика кількість претензій до призову саме через психіатричну патологію не є для нас новиною. Ми неодноразово звертались і до керівництва психіатричної лікарні №3 м. Харкова, і до лікарів 24-го відділення цієї лікарні, і до обласного управління охорони здоров’я з пропозиціями поліпшення психіатричного огляду юнаків з області, передачі експертизи юнаків, які призиваються з заходу, сходу і півдня Харківської області до 3-ої психіатричної лікарні. Або створити при обласній лікарні відповідне відділення.

Стрилічанська обласна лікарня знаходиться настільки далеко від багатьох населених пунктів Харківської області, що призовники та їх батьки просто відмовляються туди їхати. І ми знаємо випадки, коли військові комісари були змушені відправляти юнаків на обстеження за свої гроші.

Упорядкування психіатричного обстеження коштувало б суспільству і платникам податків значно дешевше, ніж призов та лікування психічно хворих чи психічно неврівноважених військовослужбовців, які псують моральний клімат у частині, провокують нестатутні відносини і в будь-який час можуть стати загрозою життю і здоров’ю співслужбовців, них самих, не кажучи вже про оборонні функції армії.

Тим часом справи призовників, які звернулись до нас за допомогою, не вирішуються протягом трьох призовів:

1.Призовник М. 1985 р.н., Київський РВК, вперше звернувся до нас 23.08.05 р. з проханням допомогти провести альтернативне обстеження. Має уроджену хворобу сполучної тканини – дісплазію сполучної тканини. Як наслідок – низку хронічних захворювань: остеохондроз, короткозорість, пролапс мітрального клапану, каортацію аорти, психоневрологічні відхилення. Тричі був визнаний непридатним медичною комісією Київського РВК. Тричі це рішення відміняла медична комісія ОВК, хоча, з нашої точки зору, для звільнення юнака від служби є повний перелік причин. Тричі він знов додатково обстежується в різних медичних закладах. Справа до цього часу не вирішена.

2.Призовник С., 1986 р.н., Мерефянський РВК. Має низку хронічних захворювань (хворіє з дитинства): остеохондроз, холецистопатію, вітіліго, ерозивний гастрит. Мати має на утриманні сестру Олександру – інваліда дитинства, тобто він є ще і годувальником у родині. Тричі отримує відстрочку від призову на півроку, потім знову направляється на всі обстеження.

Як і у випадку з М., юнак приречений на безглузду біганину до лікарів, а ми, платники податків, на нескінченні витрати на обстеження та дообстеження безсумнівно хворих юнаків.

З всього сказаного ясно, що треба змінювати, перш за все,треба змінювати систему медичного обстеження призовників.

Ми звернулись до військового комісара Харківського облвійськкомату. Щиро дякуємо йому, що він швидко відгукнувся на наше прохання надіслати примірники психологічних тестів (лист Харківського ОВК від 25.09.06 р. № 2/414), за допомогою яких психологи призовних комісій працюють з призовниками. Ми ознайомились з ними і після консультацій з досвідченими психологами, які працювали і в школах, і органах МВС, надаємо свої висновки, які, сподіваємося, стануть у нагоді співробітникам військкоматів при подальших призовах.

Що стосується першого тесту «Суїцид», то, з нашої точки зору, він не витримує жодної критики. Складений непрофесійно. Немає сенсу вивчати схильність до суїциду прямими питаннями, які зосереджують увагу на негативних явищах (переживаннях), травмують нестійку психіку юнаків. Крім того, вивчення схильності до суїциду повинно спиратися на знання причин, а ця анкета не висвітлює нпричини суїциду. Цих причин багато, і жодна з них не приводить до суїциду напевно.

Інша анкета «Прогноз» складена більш професійно. Але і вона не охоплює всі сфери життєдіяльності юнака (дитинство, батьки, робота або навчання, спілкування, друзі тощо). Але тільки робота з цією анкетою без індивідуальної роботи з призовником, без поєднання вербальних та невербальних технік також не принесе достовірного результату.

Ми впевнені, що треба міняти сам підхід та організацію роботи психолога у призовній комісії. Якщо юнак на протязі свого життя хоч раз стикався з лікарем-терапевтом, хірургом, іншим фахівцем, про що є дані в його історії хвороби, то більшість юнаків про роботу психолога навіть не мають уяви, і тих 10-15 хвилин під час проведення лікарського обстеження у військкоматі на зустрічі з психологами та психіатрами катастрофічно замало. Треба організувати огляд психіатра і роботу з психологами в інший спосіб, в індивідуальному порядку, виділяючи до години на одного опитуємого, поєднуючи вербальні і невербальні техніки психологічного тестування. Можливо, у денному стаціонарі у профільній лікарні або відділенні. Це особливо обов’язково у тому випадку, коли людина хоче потрапити до армії на професійних засадах.

З нашої точки зору, треба обов’язково проводити семінари, школи для обміну досвідом, інші форми навчання та курси підвищення кваліфікації для психологів, які працюють в призовних комісіях, для їх ознайомлення зі специфікою контингенту та основними проблемами. На нашу думку, обов‘язково треба залучати для проведення цих заходів психологів, які працюють у військових частинах. Треба усвідомлювати, що юнак, який потрапляє в незвичні для себе умови життя, зовсім інакше реагує на обставини, ніж тоді, коли він в звичних умовах стикається з тими ж самими проблемами. А ця особливість зовсім ніяк не враховується. Тому ми і маємо таки негативні результати.

Наші пропозиції

1.  Проводити більш ретельне обстеження допризовників та призовників невропатологом та психіатром. Особливу увагу звертати на тих, хто не бажає служити, бо під небажанням можуть ховатися хвороби, через наявність яких юнак розуміє, що не зможе адаптуватися і проходити військову службу.

2.  Встановити обов’язкове обстеження психологом і обов’язкове врахування його висновків при визначенні придатності юнака до служби в армії.

3.  Провести авторитетну експертизу тестів, за якими тестують призовників у військкоматі та надати професійні висновки щодо проведення цієї роботи в призовних медичних комісіях.

4.  Вкрай необхідно проведення науково-практичних семінарів для психологів соціальних служб, які беруть участь у роботі призовних комісій, з представниками провідних інститутів, психологами військових частин, представниками громадських організацій.

5.  Вирішити проблему обстеження психіатрами юнаків з більшості населених пунктів Харківській області.

Неприятно осознавать: в Украине, тем более в Харькове об Анатолии Марченко, о его жизни и борьбе мало кто знает, за исключением тех, кто причастен к правозащитному движению. Генрих Алтунян, многолетний узник совести, в своих воспоминаниях «Цена свободы» едва ли не единственный у нас писал: «На следующий день, как я был отправлен из Чистопольской тюрьмы, туда поступил известный диссидент и правозащитник Анатолий Марченко. Шел 1986 год, как будто полным ходом шла по стране «перестройка». А Марченко в тюрьме держал голодовку и, выходя из этой длительной голодовки, умер». Это случилось два десятилетия назад,  8 декабря 1986 года, после 117 дней сознательного отказа от пищи (если чистопольскую «пайку» можно назвать пищей). Генрих Алтунян утверждает, что Анатолий Марченко был просто убит тюремными врачами. Однако советский коммунистический режим этим убийством своей цели не достиг. Анатолий Марченко требовал  прекращения издевательств над политическими заключенными и немедленного их освобождения. Через пять дней после его смерти генсек КПСС Михаил Горбачев прекратил казавшуюся бессрочной ссылку академика Андрея Сахарова; вскоре из-за колючей проволоки вышли практически все политзаключенные, которые вдохновили национально-освободительные движения едва ли не во всех союзных республиках. Жертвенная смерть Анатолия Марченко ознаменовала крах СССР.

Анатолию Марченко так и не довелось побывать на земле, где коренится его род. Семья его отца была переселена где-то в 1914-15 гг. их Харьковской губернии в сибирскую деревню Лохмотка. Даже в 1970-х вся эта деревня разговаривала украинским «суржиком», хотя все ее жители считали себя «русскими». Анатолий Марченко вспоминал, что «...жители ближних деревень по-прежнему дразнят лохмотинцев «хохлами». Едва ли есть смысл пересказывать историю жизни Анатолия Марченко – его автобиографические повести  «От Тарусы до Чуны», «Живи как все» легкодоступны. Но прежде всего необходимо знать книгу Анатолия Марченко «Мои показания», появившуюся в самиздате в 1967 году и вскоре попавшую на Запад, где ее перевели на несколько языков. Советский режим еще не очухался от шока, вызванного «Архипелагом  ГУЛАГ» Александра Солженицына, как получил еще один сокрушительный удар. «Мои показания» Анатолия Марченко – первая документальная книга о политических лагерях и преследованиях инакомыслящих уже в послесталинскую эпоху. С тех пор никто и никогда в свободном мире не верил в коммунистические побасенки типа « В СССР политзаключенных нет». Благодаря Анатолию Марченко свободный мир окончательно убедился в концептуальной неизменности советского тоталитарно-репрессивного режима.

«Когда я сидел во Владимирской тюрьме, меня не раз охватывало отчаяние. Голод, болезнь и, главное, бессилие, невозможность бороться со злом доводили меня до того, что я готов был кинуться на своих тюремщиков с единственной  целью – погибнуть. Или другим способом  покончить с собой. Или искалечить себя, как делали другие у меня на глазах – писал Анатолий Марченко в авторском предисловии к книге «Мои показания». – Меня останавливало одно, одно давало мне силы жить в этом кошмаре – надежда, что я выйду и расскажу всем о том, что видел и пережил. Я дал себе слово ради этой цели вынести и вытерпеть все. Я обежал это своим товарищам, которые еще на годы оставались за решеткой, за колючей проволокой».  Историю пяти своих судимостей и заключений Анатолий Марченко описал в трех своих уже вышеназванных книгах. За что только его не судили: ЗА «измену родине», за «нарушение правил административного надзора», за «злостное хулиганство»; где только он не сидел – в тюрьмах, в лагерях (где перенес менингит и потерял слух), в ссылке. «...Особенно много там украинцев» – вспоминал Анатолий Марченко. В его книгах чувствуется до конца не осознаваемая, но самая искренняя любовь к Украине, которую он так и не увидел.

Анатолия Марченко не раз предупреждали, старались вытолкнуть его в эмиграцию. Но все преследования, издевательства, даже пытки лишь закалили Анатолия Марченко как убежденного борца за права человека. Каждый раз, выходя на свободу, он вновь возобновлял свою деятельность – сломать Анатолия Марченко так и не удалось.

  В шестой и последний раз Анатолия Марченко арестовали 17 марта 1981 года, как раз в день рождения его сына. Отмечали это событие в узком семейном кругу в деревне Карабаново, где Анатолий Марченко жил со своей женой Ларисой Богораз, выдающейся правозащитницей и харковчанкой по происхождению. Был там и ее отец, И.А. Богораз, харьковский интеллигент времен украинского возрождения 1920-30-х гг. ХХ века, многолетний «гулаговец» и впоследствии талантливый писатель. Анатолий Марченко провожал его в Москву, до квартиры в Лаврушинском переулке. Стоя у дверей своей квартиры, И.А.Богораз видел, как Анатолий спускался к выходу по старой винтовой лестнице, под которой кто-то топтался. Внизу Анатолия Марченко окружили две или три подозрительные фигуры. Он поднял голову, заметил И.А.Богораза и попросил забрать его слуховой аппарат, сказав, что каяться ему не в чем, и слушать их он не хочет.

 Теперь советская власть не стала фабриковать против Анатолия Марченко неполитическое дело – его судили за «антисоветскую агитацию и пропаганду». Он отказался от участия в следствии и назвал КПСС и КГБ преступными организациями. Приговор – десять лет лагерей строгого режима и пять лет ссылки. «...Однажды начальник отряда капитан Усов сказал мне: – Вот вы, Марченко. всем недовольны, все вам не нравится. А что вы сделали для того, чтобы было лучше? Если я после этих заметок снова попаду к капитану Усову, я смогу ответить: – Я сделал все, что было в моих силах. И вот опять у вас»  (Анатолий Марченко. «Мои показания»).