MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Політика і права людини

Причины политического кризиса и его угрозы обществу

Разговор на эту тему шел между участниками Форума Гражданской региональной ассамблеи в Луганске, который проходил 23 июня в актовом зале торгово-кулинарного лицея. На Форуме были представители громад не только Луганска, но и Красного Луча, Свердловска, Станицы Луганской, Лисичанска, Краснодона, Зоринска.

Собравшиеся представители общественности Луганщины живо и критически обсуждали предвыборную политическую ситуацию, досталось тут на орехи политикам всех мастей. Доминировало настроение – надо срочно чистить не только украинские конюшни, но и их хозяев. Выборы и должны бы стать такой чисткой. Но получится ли? Сможет ли наше общество проделать такую гераклову работу? Непростой вопрос.

Ниже – текст доклада, с которым выступил на Форуме правозащитник Николай Козырев.

 

Тема многослойна, как пирог «Наполеон». Я постараюсь избегать теоретических аспектов и буду держаться тех слоев этого пирога, которые ближе к поверхности. Может, удастся заглянуть и вглубь.

Предлагаю идти от жизни – посмотреть, как проявляется этот политический кризис в человеческих судьбах. Потому что если разуметь под кризисом те сюжеты, что показывают по телевизору, - все эти парламентские склоки и свары, коалиционно-оппозиционные перекомбинации, - а так это и понимают и преподносят наши СМИ в качестве «паркетной политики», - то можно не понять самое существенное.

Одно вводное принципиальное замечание. Политический кризис не существует сам по себе – это всегда проявление кризиса хозяйственно-экономического, социально-культурного. Кризис уклада жизни. И еще. Сегодня важнее поставить правильно вопросы, чем давать скоропалительные ответы.

Возьмем несколько свежих кризисных примеров «из жизни» и попробуем подвести их под общий знаменатель.

Вот случай: на прошлой неделе в селе Макартетино Новопсковского района повесился мужик 50-ти лет. Это село замечательно тем, что имеет самые качественные черноземные поля, и в советское время там был животноводческий комплекс на 3,5 тысяч голов. Сейчас комплекс, естественно, растащен, поля не засеяны, потому что прежний «хлебороб» из сельских «новых украинцев», на которых сделали ставку реформаторы аграрного сектора, набрал кредитов на 5 млн., не расплатился, все активы перевел на другую свою фирму и обанкротил село. Теперь пришел другой «субъект хозяйствования», со стороны, стал готовить поля под будущий засев, но взял на работу только 4 человека из всего села.

Покойный пытался устроиться на заработки в Россию, но из 70 чел. желающих взяли только 19. От безысходности и повесился.  Село погрузилось во мрак полного распада – распада не только бывших производственных фондов, но и социальной традиционной крестьянской культуры труда, уничтожения важнейшего векового института крестьянского подворья как оазиса жизни. На селе сегодня единственная отдушина – пьянство. И вот еще -  смерть.

Другой пример. Недавно беседовал я с успешным, по здешним меркам, предпринимателем из Красного Луча. Он рассказал, как уже 3 года пытается взять разрешение на отработку остатков угольных пластов в Антраците. Затратил кучу денег на все технико-экономические обоснования, экспертизы, чтоб получить лицензию в правительстве, надо будет потратить еще 25 тысяч долларов. И никуда не денешься, а результат абсолютно непредсказуем. Потому что если проект покажется интересным, скажем условно – «людям Клюева», они его перехватят на самом последнем этапе. И все деньги, годы наработок, проектная документация – псу под хвост. И вот этот предприниматель с горечью говорит, что в Китае такие вопросы разрешаются в течение 10 суток!

Третий кризисный пример. В Краснодоне на шахте им. Баракова выработка на одного работающего увеличилась, потому что план добычи угля из года в год растет, а заработок падает. Шахтеры начинают бунтовать, независимый профсоюз возбудил трудовой спор, на собрание коллектива приглашают генерального директора «Краснодонугля», но он высокомерно не приходит. Тогда шахтеры не спускаются в шахту и идут к директору сами – чуть не кончилось дело потасовкой.  А директор заявил: «Если надо - поменяю весь коллектив».

Эти примеры мне кажутся типичными, потому что через них можно попытаться понять, что происходит в стране – как раз в смысле понимания «политического кризиса» как отражения неспособности страны развиваться в социально-экономической сфере. Так что же тут происходит? Какой уклад жизни мы имеем? И в чем тут суть кризиса?

Уклад этот называется феодально-монополистический.  

Зададим два простых вопроса. Первый. При каких условиях наша страна сможет вписаться хотя бы в периферию постиндустриального мира, в мир глобальной экономики? И второй вопрос. Какие ограничения не пускают нас туда сегодня?  Что мешает?

На первый вопрос ответить не сложно – наша экономика должна быть конкурентоспособной, основанной на современных наукоемких, информационных технологиях. Но она таковой не является. Почему?

Потому что такая экономика требует не рабов, не подданных, а свободных, квалифицированных, высокооплачиваемых работников, чьи знания и умения – важнейшая составляющая капитала. А накопление финансового богатства в постиндустриальном мире невозможно без социального, культурного капитала.

Где у нас готовят таких специалистов? Не в тех ли ВУЗах, где студенты и студентки увлечены более пивом, чем получением знаний, а зачеты получают за деньги?

Япония еще в 19-м веке, в эпоху Мэйдзи, начала путь в современную цивилизацию с массовой посылки студентов в германские университеты.

Может, у нас есть материальная база развития?

Но наша индустриальная база страны в век постиндустриальных технологий устарела и деградировала. А там, где она работает (Краснодон, Алчевск), она держится на дешевой цене конечной продукции, что позволяет продавать ее на экспорт (металл). А дешевизна обеспечивается за счет сверхэксплуатации труда.

 Сегодня развиваются те страны, которые экспортируют не товары, а современные технологии. Какая-нибудь Малайзия, ее и на карте-то не найдешь, на экспорте информационных технологий имеет в разы больше, чем Украина от всего своего экспорта металла и прочей продукции.

Что означает такая ситуация для украинского работника? Вот статистика сверхэксплуатации украинского работника – по паритету покупательной способности. Если сравнить его с американским, польским, русским и белорусским рабочим.

Специалисты подсчитали, сколько надо им потрудиться, чтобы купить 35 базовых товаров – от зубной пасты и обуви до покупки квартиры в столице в 60 м2, авиабилета на 1000 км международного рейса и автомобиля «Форд»? Чтобы, так сказать, неплохо устроиться в жизни. Оказалось:

- американцу – 8 лет 11 месяцев

- поляку – 14 лет 10 месяцев

- русскому – 27 лет

- белорусу – 33 года

- украинцу – 55 лет

Между прочим, в 1990 году нашему рабочему на эту оказию надо было затратить 14 лет труда. Это называется разрушительное созидание.

 

Почему так? Если оглянуться на историю:

1.  Наследие СССР. Инвестиции в нефтегазовую отрасль в 80-е (300 млрд. долл.) обескровили высокотехнологические отрасли. Они первые и деградировали после распада государства.

2.  Эпоха Кучмы. Разрушение государства. Эпоха набега и разбоя просто бандитов-степняков и стационарных бандитов, которые сначала грабили и убивали, а потом приватизировали индустриальный сектор экономики и попутно - государственные институты – суды, прокуратуру, милицию. Результат - становление олигархата как политико-экономического режима, который держится на монополизации ресурсов и власти. Коррупция – производное этой монополизации.

3.  Эпоха Ющенко. Попытка противостоять криминализации власти. Но не тут-то было: президент скоро понял, что вся экономическая власть уже у них, у мафии. Значит, надо разговаривать с ними по-хорошему, договариваться. А резкая тактика правительства Тимошенко противопоставить монополизму олигополий пересмотр на законной основе приватизации («Криворожсталь») и антикоррупционную стратегию («Контрабанде – стоп») закончилась шумной отставкой кабинета, Меморандумом, и новой коалицией в ВР. На этом качке маятника стала новая задача -  обеспечить политико-правовое оформление власти олигархов и превратить Украину-государство в Украину-корпорацию.

Но такая экономика при таком политическом режиме не способна обновлять основные фонды, потому что все свободные активы вывозятся в оффшоры. А если мы и видим инвестиции в основной капитал, например на АМК (Алчевск) – это пока конъюнктура хорошая, цены на металл высокие, а на труд низкие. Рухнут цены, не будет и инвестиций. И, что главное, такая экономика не может финансировать социальные программы. Мы помним, как верстался бюджет-2007.

 

На чем держится такой уклад жизни? Он держится на сверхэксплуатации халявной собственности и труда. На перераспределении и ренте – земельной, административной, угольной…

 

Последствия мы видим:

Коммунальные тарифы.

Безработица.

Бегство капиталов и внешние займы.

Бегство бесправной рабочей силы.

Истощение земли и деградация села.

Деградация социальной структуры.

Рейдерские захваты собственности, невозврат НДС, вся эта старая «азаровщина» (пример: завод «Интерсплав» как жертва этой системы. Ему просто нагло не отдают 23 млн НДС: надо обанкротить «людям Клюева»).

 

Если трезво смотреть на ситуацию, надо признать, что наше общество очень далеко от либеральной демократии и гражданского общества. Украинское общество, несмотря на старательные вестернизаторские инициативы власти, развивается то в сторону западной модели демократии, то пятится по пути реставрации советского государственного патернализма, когда человек был полностью зависим от государства.

 

Теперь на каждый приступ реформации по западным рецептам общество отвечает генерацией патернализма нового типа взамен разрушенного ранее. Так было в советское время, когда колхоз пришел на смену разрушенной столыпинскими реформами общине, а теперь на смену разрушенному брежневскому патернализму приходит та или иная новая его форма. Под серым флагом кучмовского олигархата или под нынешними квази-партийными цветными флагами финансово-промышленных групп.

 

Только сейчас вместо госпатернализма – частный патернализм. Когда денежный мешок (сеньор, феодал) патронирует свою клиентуру (лично зависимых), которые кормятся «отработками». Сегодня наемный работник – не работник по свободному найму, продающий по конкурентной рыночной цене свой труд. Он отрабатывает пайку, за которую надо благодарить, а не жаловаться и качать права.  

Квази-партии и квази-профсоюзы – штабы для мобилизации подданной клиентуры в зависимости от каприза хозяина. Сегодня направят поработать, завтра построить дачу или захватить собственность конкурента, послезавтра поехать на Майдан покуражится в поддержку хозяина-эксплуататора.

Так есть ли у нас гражданское общество и правовое, социальное государство? Как записано в Конституции.

 

Тут есть одна тонкость. Права (актуально, а не потенциально, на бумаге) могут быть только у граждан. А гражданин – это собственник. Его социальное достоинство – это его дело, труд, доход. Гражданское общество – это не общественные организации, как у нас обычно думают. Это граждане, которым некогда пить, потому что есть дело. И объединяющиеся в организации для защиты своих прав и своей собственности. Это социальный мир, который держится имущественными сделками и скрепляется этикой трудового накопления капитала.

Только в таком обществе может быть и моральная политика. И моральное правосудие, если оно стоит на страже прав собственности граждан.

 

Главное противоречие времени – как и всегда – между трудом и капиталом. Только форма этого противоречия сегодня особенная.

В экономике это противоречие выражается в том, что миллионы украинских работников сегодня не являются субъектами собственности. Они – подданные. Они не экономические люди. А богатство, созданное трудом поколений и их трудом, выступает по отношению к ним как враждебная сила эксплуатации.  

Особенность же наша тут в том, что господствующий класс собственников вырос не на первоначальном накоплении богатства (как складывалось исторически в Европе), а на «первоначальном ограблении» и незаконном присвоении уже накопленного в СССР. Здесь главная причина социальной и моральной деформации общества и источник социальной несправедливости. Здесь и динамит будущих социальных конфликтов.

В социально-культурной сфере это противоречие выражается в  разложении традиционных форм общежития и морали, в упадке творческих начал и доминировании потребительской культуры, в массовой наркотизации, пьянстве и блядстве. Но так было и в Древнем Риме. Особенность нашего времени здесь в том, что социальное поведение человека направлено не на поиск способа реализации себя как специалиста, а на поиск способа приблизится к тому, кто распоряжается кормушкой. К новой номенклатуре, К тем, кто контролируют оборот теневого капитала региона. Значит, надо вступить в ПР. А может, в НУ? Кому как пофартит. Такое общество не способно к нравственному самоочищению, потому что оно не наказывает власти за совершенные преступления. Вспомним тухлое дело Гонгадзе. Фальсификацию выборов. Искусственно обанкроченные предприятия. И никто ведь не наказан.

В советское время, по крайней мере – с 60-х, не было свободы, но был минимальный стандарт равенства и справедливости. Сейчас есть свобода, но без равенства и справедливости. Социальные джунгли. В таком социуме нельзя благополучно жить. Поэтому общество и вымирает.

В политике это противоречие выражается в столкновении различных групп, контролирующих ресурсы, в схватке за влияние на процессы капитализации этих ресурсов. Под видом, как мы наблюдаем в телевизоре, отстаивания «национальных интересов». Но особенность времени здесь в том, что есть разные политические силы и идеологии. Мы видим жалкое оппортунистическое вырождение левых партий, которые потеряли свою социальную базу, потому что наемные работники превратились в клиентелистскую прислугу у работодателя и его политического патрона.

  Ошибка коммунистов сегодня заключается в стремлении во что бы то ни стало быть парламентской партией в квази-парламентской политической системе. Их лидеры просто обуржуазились. Весь свой потенциал они выпускают в свисток, в демагогическую болтовню. Левая партия в такой системе может быть силой только как ВНЕСИСТЕМНАЯ, но никак не парламентская оппозиция, как противовес режиму в целом.

Социалисты с Морозом превратили свою партию в коммерческий проект.

Прогрессивные социалисты – партия маргинальных невротиков, которые самовозбуждаются  по поводу мифических угроз и не видят реальной опасности для людей труда.

Ситуация уникальна: у украинских трудящихся нет политической силы. Их все предали.

Партии в этих условиях лишь PR-департаменты и лобби некой финансово-силовой группы.

Мы видим, правда, и партии, политиков, ориентированных на патриотическое возрождение национальной культуры и национального духа. Но эти политики также маргинализируются корпоративной силой капитала, который противопоставляет почвенно-этническим мотивациям более универсальные вещи: деньги, индустрию развлечений, массовую поп-культуру, систему патерналистской опеки вместо традиционных социальных связей.

С другой стороны, есть противоречие и в стане той силы денег и власти, которая оформлена под знаменами голубого или оранжевого цветов. Это противоречие – назовем это так – между капиталистами и феодалами. Между теми, кто ищет рентный доход в теневой экономике путем монополизации ресурсов и власти (это региональные бароны, старая номенклатура – крыло реакции и мракобесия), и теми, кто за конкурентную среду в бизнесе и политике, за получение доходов путем капитализации в сфере производства («молодые волки»). Почитайте в «Зеркале недели» за 9 июня интервью с Борисом Колесниковым – вы услышите щелканье зубов этих «молодых волков», этих рыночных фундаменталистов, для которых народ – подручный инструмент в их «хай-теках». В лучшем случае – налогоплательщик.

Оранжевая революционная вспышка 2004 года была бунтом тех, кто обрел силу и достоинство в низовой конкурентной среде, против монополистов-феодалов. Это был бунт против коррупции, полицейского произвола и лжи.

Нынешний кризис – этот же бунт, перенесенный в стены парламента.

 

Опасность здесь в том, что политическую, исполнительную власть формируют фактически финансово-промышленные группы. Под свой монопольный интерес.

Другая опасность в том, что у массового работника нет перспективы быть субъектом производительной собственности. Ему отведена инструментальная роль в «капитализме для избранных».

Рыночный фундаментализм так же опасен, как и большевистский или исламский.

Украина при таком раскладе теряет шанс войти в клуб постиндустриальных стран.

Но кризис дает и надежду на выход из тупика. Появился шанс преодолеть кризис через досрочные выборы. Маленький шанс.

Но я сильно не доверяю популярным разговорам о том, что народ у нас мудрый, он наконец-то выберет кого надо. Любой народ легко соблазняется на посулы и подачки. А вот есть ли в обществе критическая масса мозгов и совести, чтобы проводить ответственную национальную политику – вопрос.

Свежий пример. Президент опять заговорил о вступлении в НАТО после заявления Путина о возможном нацеливании российских ракет на Европу в связи с планом Америки разместить РЛС в Чехии и ракеты в Польше.

И это после сенсационного предложения Путина Бушу использовать Габалинскую РЛС в Азербайджане. Почему же наш президент не воспользовался моментом и не предложил в этой ситуации использовать наши аж две РЛС - Мукачевскую и Севастопольскую? Это был такой прекрасный шанс для Украины заявить о себе как о субъекте геополитики! Но об этом никто и не заикается. Тогда возникают вопросы. Что это – мозгов нет у политической элиты? Или некто сказал: хохлам не высовываться?!

Не нужно забывать, что просто плыть в фарватере политики других стран – России или Америки, - это значит обречь страну на отсталость и прозябание. Возьмите, для примера, историю Аргентины, которая в начале ХХ века была в пятерке богатейших стран, а потом на столетие оказалась в пучине диктаторских режимов, которые только болтали о демократии и национальных интересах. А на деле обслуживали компрадорскую буржуазию и грабили свой народ. И Аргентина очутилась на обочине. 

 

Где искать выход? Наверно, ответы могут быть разные. Но с точки зрения представителей гражданского общество сейчас, перед выборами, нужно искать согласие, консолидацию не на основе «домовленостей» политических шулеров, а на основе приоритетов национального развития.

Необходим Новый общественный договор между влиятельными группами: правительство, бизнес, профсоюзы, политические партии. Вот минимальная наборка таких приоритетов:

 

1. Принятие законов для отделения бизнеса от власти.

2. Пересмотр итогов приватизации по принципу «доплати и владей» - для легализации теневой экономики и стимулирования притока капитала. Так, например, поступили лейбористы Англии после Тэттчер, введя налог на «непредвиденный доход».

3. Только на этой основе можно выстраивать проект модернизации страны, который, в свою очередь, станет базой для социального мира.

4. Политическая демократия в стране основывается на экономической демократии - на доступе наемных работников к собственности компаний и членов громад к коммунальной собственности.

5. Государство вмешивается в бизнес с одной целью – преодоление узости внутреннего рынка путем повышения доходов домашних хозяйств и вовлечения всего имущества страны в рыночный оборот, а также для выравнивания отраслевых норм прибыли.

6. Основная задача чиновников в органах власти – эффективное управление государственной и коммунальной собственностью, социальная безопасность граждан. Количество чиновников зависит от объема этой собственности, а размер их зарплаты - от эффективности ее капитализации.

7. Декриминализация, демафизация суда, прокуратуры, милиции, СБУ.

8. Свобода слова и независимость СМИ – фундаментальная предпосылка эффективности власти, создания и функционирования социального и культурного капитала.

9. Значительную долю ВВП должны обеспечивать услуги общественных организаций. В Америке – 8 процентов, в Голландии – 16. У нас никто не считает, но хвастаться нечем.

 

Если мы не будем этого добиваться, шахтеры Краснодона останутся рабами капитала Ахметова, предприниматель из Красного Луча уедет хоть в Китай, а смерть крестьянина из села Макартетино будет не только его грехом, но и нашим проклятием.

 




Катування та жорстоке поводження

І знову Генеральна прокуратура не побачила в Бучанській колонії ані порушень законів, ані побиття ув’язнених

Харківська правозахисна група отримала повідомлення, що у виправній колонії № 85, яка розташована в Київській області в селищі  ГостомельВв цей день між 18 і 19 годинниками в ділянку посиленого контролю колонії був введений спеціальний підрозділ, в якому були бійці у масках і в спеціальному спорядженні.

Майже годину бійці спецпідрозділу били ув’язнених ділянки посиленого контролю. В інших приміщеннях колонії було добре чути крики, які свідчили про те, що ув’язнених  жорстоко б’ють.

Близько 20 годин того ж дня в лікарню, що перебуває на території колонії, поступили не менш 12-ти ув’язнених ділянки посиленого контролю із сильними тілесними ушкодженнями. Деяких із цих ув’язнених принесли на носилках. Поранених ув’язнених супроводжували в лікарню бійці спецпідрозділу в масках і в спорядженні. За словами повідомляючих, деякі ув’язнені розкрили собі вени, не витримавши жорстокого побиття.

Спецпідрозділ перебував на території колонії, принаймні, до першої години ночі 8 червня 2007 року.

Як вважає джерело, спецпідрозділ ввели у відповідь на численні скарги ув’язнених на погані умови утримання в колонії.

Харківська правозахисна група неодноразово звертала увагу на неприпустимість використання для лякання й утихомирення укладених спеціальних антитерористичних підрозділів, створених наказом Державного департаменту з питань виконання покарання від 10 жовтня 2005 року № 167 «Про твердження Положення про підрозділ спеціального призначення».

Комітет ООН проти катувань у своїх Рекомендаціях з підсумків розгляду П’ятого періодичного звіту уряду України, указав, що «Комітет стурбований відомими фактами використання антитерористичного підрозділу в масках усередині в’язниць, що приводить до залякування ув’язнених і поганому ставленню до  них». Комітет рекомендував Уряду України забезпечити, «щоб антитерористичний підрозділ не використовувався усередині в’язниць і тим самим запобігав б жорстокому поводженню з ув’язненими і їхнє залякування».

Але, як свідчить отримана інформація, Державний департамент із питань виконання покарань продовжує практику використання спеціальних антитерористичних підрозділів, що порушує міжнародні зобов’язання України.

7-го липня 2007 року Правовий експерт Центру правової допомоги жертвам катувань Харківської правозахисної групи Аркадій Бущенко звернувся до Генеральної прокуратури України з вимогою проведення негайного розслідування цього факту.

Після того, як ця історія стала відомою, керівництво колонії зробило все, щоб залякати або вмовити ув’язнених мовчати. Самих активних та сильно побитих перевели до інших колоній, а тим, хто залишився, пообіцяли пом’якшення умов та ще й пов’язали всіх круговою порукою – пообіцяли, що якщо хтось один промовиться, то всім буде непереливки.

Після цього до колонії були впущені декілька журналістів та представників громадськості, і, звісно, всі ув’язнені мовчать і ніяких порушень не виявлено.

11 липня Харківська правозахисна група отримала відповідь від Генеральної прокуратури за підписом Начальника управління нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах та інших примусових заходів В.Неділька, який повідомив: «Ваше звернення про введення до Бучанської виправної колонії № 85 Київської області підрозділу спеціального призначення та побиття засуджених Генеральною прокуратурою розглянуто.

Установлено, що згідно з наказом начальника управління Державного департаменту України з питань виконання покарань у місті Києві та Київській області та затвердженим планом з метою надання практичної допомоги у проведенні обшуків у засуджених 08.06.2007 року до Бучанської виправної колонії № 85 Київської області введено підрозділ спеціального призначення.

У ході обшуку виявлено і вилучено у засуджених значну кількість заборонених для користування предметів. Фізичної сили та спеціальних засобів стосовно них застосовано не було.

За наслідками перевірки дій співробітників підрозділу спеціального призначення та працівників Бучанської виправної колонії № 85 щодо введення до установи вказаного підрозділу та проведення обшуку визнано такими, що відповідають вимогам чинного законодавства.»

На нашу думку, Генеральна прокуратура визнала факт введення спецпідрозділу до Бучанської колонії, але не бажає розслідувати чи мав місце факт



Побиття правозахисниці Надії Рябошапки

За повідомленням Єнакіївської правозахисної групи 19-го червня побито Голова Макіївського відділення Донецької області Всеукраїнської правозахисної організації «Рутенія» Надія Рябошапка. Їй били по голові, зламали руку. Били металевим канатом по ногам, розірвали судини на ногах. Сталося це о 18-й годині, коли Пані Рябошапка поверталася з Апеляційного суду. В цей день в апеляційному суді розглядалася справа за позовом Крючковенко Л.Г., яка постраждала від дій підприємця.

Оперативна група Кіровського РВ Макіївського міського управління УМВС України відмовилась виїжджати на місце події.

На думку донецьких правозахисників побиття пов’язане із правозахисною діяльністю Надії Рябошапки.



У Вінницькому СІЗО продовжуються жорстокі побиття ув‘язнених

Як стало відомо з достовірних джерел, 5 червня у Вінницькій установі виконання покарань №1 був жорстоко побитий засуджений Різніченко Андрій.

Оперативники, знайшовши у Андрія карточку від мобільного телефону, відвели його до чергової частини де жорстоко збили. Тортури продовжувалися кілька годин. Били до втрати свідомості, приводили до пам‘яті і знову били. Знесиленого від побоїв Андрія повернули в камеру тільки ранком наступного дня (6 червня). Його тіло вкрито синцям і кровавими підтьоками.

Кілька днів тому в цій же установі були жорстоко побиті утримуванні тут неповнолітні за переписку між собою.

Жорстоке, нелюдське поводження з в‘язнями є правилом у Вінницькій установі виконання покарань №1. Як стверджують ті, хто в ній утримувався – побиття людей «режимниками» відбувається в цій установі систематично. Б‘ють як за найменшу провину, так і без жодного приводу. Начальник установи Володимир Маципура, в приватних розмовах з батьками своїх утриманців, цинічно заявляє: «Ми били і будемо бити».

Особливо жорстокі побиття ув‘язнених відбуваються після того, як хтось з них насмілиться поскаржитись на дії адміністрації до Вінницького чи Державного департаменту з питань виконання покарань, чи будь-яких інших інстанцій. Інформація про скаржника тут же стає відомою адміністрації Вінницької установи №1. Далі, шляхом тортур, скаржника примушують відмовитись від скарги і написати заяву, що він не має претензій до адміністрації установи. На підставі «вибитої» заяви, Державний департамент з питань виконання покарань, чи місцевий Вінницький департамент, відповідає батькам постраждалих, що в результаті перевірки факти побиття ув‘язненого К, чи М, чи Н не підтвердились.

На прес-конференції, яка відбулась в Києві 25 червня з нагоди Міжнародного дня захисту жертв катувань, матері засуджених Сергія Басика та Олексія Повідайчика, котрі відбувають покарання у Вінницькій установі виконання покарань №1 розповіли про жорстоке побиття їхніх дітей в березні – квітні цього року. Сергія Басика конвоїри побили за те, що вчасно не вийшов на роботу, а Олексій потрапив у немилість через скаргу, яку його мати написала до вищих інстанцій з метою припинити жорстоке поводження із засудженими.
Для перевірки фактів викладених у скаргах, що надійшли від батьків Сергія та Олексія Вінницьку установу №1 в кінці квітня відвідала народний депутат 5-го скликання Катерина Левченко. Паралельно з нею до установи прибув представник Державного департамену з питань виконання покарань генерал Микола Ільтяй.

«При особистій зустрічі із Сергієм Басиком і Олексієм Повідайчиком ми бачили на їхньому тілі синці від талії до колін, - повідомила на прес-конференції президент Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда — Україна», народний депутат 5-го скликання Катерина Левченко. — І хоча факти, викладені у скаргах, підтвердилися, від керівництва Департаменту мені надійшла відповідь: мовляв, усе нормально й нічого такого не було, а генерал Ільтяй заперечує бачене».

P.S. 1. Розпорядженням Кабінету міністрів України від 20 червня 2007 року Миколу Ільтяя призначено першим заступником Голови Державного департаменту України з питань виконання покарань.
2. Збулись погрози адміністрації Вінницької установи №1, висловлені матері Олексія Повідайчика: «Будете скаржитись – свого сина не побачите». 16 червня 2007 року Олексія відправили етапом до Сокальської виправної колонії до якої він досі не прибув і місце його знаходження невідоме.




Погляд

Все ли одинаковы или чья это война?

Достоин удивления факт наличия взрослых людей, которые считают, что всеобщее счастье возможно в результате избрания правильного Правителя. А если Правитель не принес всеобщего счастья, то он – неправильный.

 Глупый маленький мышонок

 Отвечает ей спросонок:

 "Нет, твой голос нехорош

 Очень скучно ты поешь"

 (Сказка о глупом мышонке)

Сегодня нет недостатка в материалах, анализирующих 1.5 года украинской истории, когда у власти находилась команда В. Ющенко. Общим мнением, преобладающим и среди авторов УП, является "Мы их отстояли, а они не оправдали наших ожиданий и все потеряли".

Объективный анализ 1.5 лет показывают, что в стране произошли изменения, которые могли бы изменить ход истории. Достаточно говорилось про свободу прессы, свободные выборы, отсутствие государственного давления на общественную, оппозиционную деятельность. В этом отношении за 1.5 года мы оказались в другой стране.

Изменения очевидны и на более мелком уровне. Известно, что движущей силой событий конца 2004г. были мелкие и средние предприниматели. Именно среди них проявляется наибольшая разочарованность итогами. С другой стороны, до конца 2004 г. со всех сторон были слышны непрерывные жалобы на вымогательство государственных структур. Приходит инспектор и назначает – с Вас компьютер, с Вас ящик коньяка, нам комиссию встречать. Автор слышал такие истории постоянно, в прессе их было великое множество. В период 2005-2006 гг они исчезли и из окружающих разговоров, и из прессы. Это не значит прекращения коррупции. Это значит, что она стала менее наглой и вызывающей

С другой стороны, раньше постоянной темой разговора нашего мелкого бизнеса было "Люди ничего не покупают, у людей нет денег". И эти разговоры прекратились, проблем меньше не стало, но с безденежьем населения они не связаны. В конечном итоге, есть простые расчеты. Бюджет страны рос в номинальном выражении значительно более быстрыми темпами, чем. налоги со среднего и мелкого бизнеса. Значит, их удельный вес в бюджете упал. Это лучший показатель результата политики государства для мелкого бизнеса.

Рост доходов населения в описываемый период не увидеть невозможно. Это показывают и статистические данные роста доходов населения, и показатели динамики депозитов в банках, купленного населением жилья, автомобилей. Везде рост описывается в 30-40% в год и больше. Очевидно, речь не идет об олигархах, крупных предпринимателях, чиновниках. Не они покупают в кредит жилье в многоэтажках. Именно в описываемый период начал формироваться наш средний класс, т.е. слой людей, способных своим квалифицированным трудом обеспечить себе все привычные текущие потребности и, пусть и с усилием, решать проблемы с товарами длительного пользования. Это подтверждает как статистика, так и обычные жизненные наблюдения.

За пределами данного слоя еще остается немало квалифицированных работников, особенно связанных с плохо работающими старыми советскими предприятиями или бюджетными организациями. Но и тут подвижки налицо. Вот знакомый жалуется, что зарплата маленькая. Только в 2004 г. он жаловался, что покупка бананов ребенку подрывает семейный бюджет. А сегодня – что поездка на курорт летом всей семьей ему не по карману.

Анализ экономического развития последних двух лет также показывает смену тенденции. Рост шел не за счет увеличения использования сырья и энергоресурсов, экспорта полуфабриката, а за счет роста внутреннего рынка. Доля производства полуфабрикатов (а они в значительной мере идут на экспорт) в ВВП и промышленном производстве падала, доля конечного продукта (а он, в основном, шел на внутренний рынок) росла. Это и есть те структурные изменения, о которых столько говорят новые руководители, но не всегда понимают, что это такое. Это еще не структурные реформы, но уже разворот к ним. Сейчас же власть со словами о структурных реформах разворачивается в обратную сторону.

Можно еще долго рассказывать о коренных изменениях, произошедших в последние 2 года, изменениях, повернувших направление развития страны. Но уже видны разочарованные лица. Как это скучно. Нам это неинтересно. Под такую сказку наш ребенок не уснет, т.е. наш самодостаточный, уверенный в себе молодой человек не поверит, что власть изменилась, и все было не зря. Ему для этого нужна другая сказочка. Про злых и коварных олигархов, забравших у народа его богатства. Про храброго и благородного рыцаря (вариант – амазонку), победившего хищных и жирных олигархов. Про доброго и мудрого Царя, правившего справедливо, думающего и заботящегося о простом человеке. Не услышав таких сказок грамотный, образованный человек, чья жизнь существенно изменилась, которому появилось что терять от смены власти, кричит – "Ничего не изменилось, все одинаковы, нас обманули".

Безобидны ли такие крики? Не из-за них ли потенциальные избиратели партий, способных продолжить политику 2005 – сер. 2006 гг., не пошли на выборы, а сомневающиеся – не проголосовали? Этим партиям не хватило совсем немного для того, чтобы сформировать свое большинство.

Что произошло в стране за без малого год руководства исполнительной властью другой стороны? Действительно, "они все одинаковы"? Возобновляется откровенный рэкет со стороны госчиновников, замедлился рост доходов населения, начинается давление на общество и прессу. Здесь не место приводить статистические данные, замечу только, что рост ВВП, которым так гордится Правительство Януковича, вовсе не ускорился за время его руководства экономикой (если сравнивать с последними пятью месяцами Правительства Еханурова, при котором экономический рост восстановился).

Зато возобновились поборы с предпринимателей на рынках, адвокаты снова жалуются на беспредел милиции, на конкурсах, проводимых Министерствами побеждают никому неизвестные фирмы (последний пример – конкурс на реализацию конфиската, проводимый Минюстом), Правительство не скрывая командует судами, Генпрокуратурой, возобновились вооруженные бизнес-разборки, о которых страна уже начала забывать. На ровном месте Правительство создало зерновой кризис, идут войны металлургов с железнодорожниками, нефтетрейдеров с авиторами, в которых Правительство безуспешно пытается выступить посредником. Список можно продолжать и продолжать.

Но теперь эти же люди, которые недавно кричали "все одинаковы", которые приложили свою долю участия (или точнее – неучастия) к успеху нынешней коалиции на выборах, опять обвиняют оранжевых – почему они так скучно рассказывали о себе, что мы за них не проголосовали? Насчет того, что скучно, я как раз не спорю. Но разве не нам нужны все те изменения, которые были в эти годы, не на нас сказывается возврат в 2004 г., разве своим голосованием мы делаем лучше или хуже кому-то, а не себе самим себе?

Сейчас появилась новая идея. "Это не наша война" постоянно напоминают нам ее сторонники. Мол, после прихода Ющенко всеобщего счастья не наступило, остались взяточники – председатели сельсоветов, некомпетентные Министры, в подвалах многих домов не наведен порядок, а соседка, которая не могла раньше выйти замуж, так до сих пор, и сидит в старых девах. Поэтому, какая разница, кто там наверху.

Странно доказывать взрослым людям, что никакая реальная, не сказочная власть не принесет всеобщего счастья. Что если одна власть рэкетирствует предпринимателей, а другая нет, то одного этого достаточно, чтобы выбрать другую, которая не рэкетирствует. А если Вам все равно, то на кого потом жаловаться?

Значит ли вышесказанное, что автору все нравится? Нет, конечно. В начале 2005 г. ожидались более системные и продуманные реформы. Разочарование вызывали многие кадровые назначения, когда на должность приходил человек, не вполне понимавший, что ему на ней следует делать. Нет положительных изменений в госслужбе, в правоприменительной системе, ЖКХ, в налоговой, разрешительной системах. Идея единого социального налога с его постепенным уменьшением не была реализована, а сейчас, похоже, новое Правительство идет в противоположном направлении.

Все это очевидно, все это часто обсуждается. Другое дело, какие делаются выводы? Ведь если мы сошлись на том, что в результате пройденных 1.5 лет в стране изменилась жизнь, отношения в обществе стали более цивилизованными, если мы все понимаем, что все эти изменения сворачиваются результате возврата реваншистских сил, то естественно поддерживать тех, кто противостоит реваншу. Предлагать новые идеи, как можно шире их обсуждать. Требовать новых идей и активных действий от Президента и политических сил, позиционирующих себя как сторонников реформ. Но не изображать маленького мальчика, которому рассказали, что Деда Мороза на самом деле нет, на утренник пришел актер из ближайшего ДК, подарки под елку положили родители. И мальчик кричит, что все неправильно, его обманули, все вокруг предатели.

 




Жертви політичних репресій

Деякі сторінки історії Соловецького табору

Перший

Перші концентраційні табори виникли ще в 1895 році, під час війни за незалежність Куби, коли іспанці створили табори в околицях міст «щоб ізолювати сільське населення». Їх жителі голодували, хворіли, піддавалися стратам, і до того ж армія оголошувала поза законом будь-кого, хто опинявся у підконтрольній зоні. В майбутньому ці риси стануть притаманні всім таборам. Тут же, за часів правління Мачало (1925-33р.р.) та Батісти (1933-1959) кількість політв’язнів досягла 5 тисяч 500 чоловік. Характерно, що спочатку їх не використовували на примусових роботах. Зате в 60-х, за режиму Кастро, коли кількість політв’язнів сягала 40 – тисяч, в таборах з метою «перевиховання» починають використовувати примусову працю. Найстрашнішими були табори на острові Пінос, через які пройшло майже десять тисяч чоловік. Потрапляючи сюди, всі вони проходили повз транспарант, яким було прикрашено головні ворота: «Праця зробить з вас людей».

Потім людство знатиме табори бурів у Південно-Західній Африці 1900-1902 р.р., гереро у Намібії, народ якої за 7 років до перепису 1911-го року втратив 80% своєї попередньої чисельності. Табори Франції та Італії 1914 – 1944 р.р. (Перша світова війна – табори діяли з 1914 року, аж до 1921 року; з 1933 року створюються так звані табори біженців з Європи). До честі Мусоліні, до 1939 року в країні не було жодного табору. Але політичний шлюб з Гітлером змусив їх заснувати, і за період 1940-1943 років їх було створено 51).

В СРСР однією з «перших ластівок» став СЛОН – Соловецький Лагерь Особого Назначения.

Передумови створення

Отримавши перемогу, більшовики спочатку мало думали про внутрішнє облаштування першої соціалістичної держави. Першочерговим завданням було розпочати світову війну пролетаріату. Розпочинається активний процес експорту революції: На нараді в Москві 4-го листопада 1918 року з угорських емігрантів заснували Угорську комуністичну партію, яка відправила приблизно двісті своїх агітаторів до Угорщини. 16-го листопада 1918 року сюди повертається Бела Кун й розпочинає війну за активної підтримки «країни рад».Остання направила сюди навіть збройні формування, але вони по дорозі загрузли в боях з Петлюрою. Пізніше 1920 року 28 квітня у Азербайджані було піднято повстання. На «прохання» повсталих їм на допомогу прийшла Червона армія і Каспійська флотилія. Уряд незалежної Азербайджанської республіки емігрував, в країні проголошено радянську владу. З двох наведених прикладів найбільш результативним виявився той, що пов’язаний з безпосереднім вторгненням. Мабуть усвідомивши, що успіх прийде лише за підтримки власних багнетів, було розпочато війну з Польщею. Ця війна значною мірою й принесла поворот чи тимчасовий відступ, який відбувся після створеного поляками «Чуда на Віслі». Їх контрудар призвів до оточення радянських частин, з’явилася загроза для всієї армії, а отже і для беззахисної країни. Ідея експорту революції була остаточно відкладена 18-го березня 1921 року. Уряд країни припинив зовнішню експансію, бо його дії у цій царині були не такими вже й успішними. У вирі революції країна втратила, (якщо, звісно, можна втратити попередньо загарбане) - Польщу, Фінляндію, Латвію, Естонію, Литву, Західну Україну, Білорусь, Карську область (у Вірменії) і Бессарабію. Їх населення становило 31-32 мільйони чоловік. Стан справ по внутрішній бік кордонів був не кращим. Економічна програма, наріжним каменем якої була політика «воєнного комунізму», викликала активне незадоволення. Лише на Україні, здавалось знекровленій громадянською війною, яка велася кілька років поспіль, на кінець 1920 – початку 1921 близько 40 тисяч людей діяло у партизанських формуваннях. ЦК КП(б)У фіксував 118 значних повстань проти політики «воєнного комунізму». Якщо ж додати до цього події 28-го лютого – 18-го березня 1921, коли повстали матроси Кронштадту стан країни видавався зовсім критичним. Більшовицький уряд пішов на деякі поступки, щоб навести лад в середині, ну а вже потім вже взятися за справи світові. Було впроваджено НЕП. І паралельно створено концентраційні табори.

Подарунок природи

Місцем для одного з них обрали Соловецькі острови. На користь цього варіанту існувало декілька факторів. Разом вони видавалися справжнім подарунком природи, що створила це місце для утримання неугодних. (Нацисти теж влаштовували табори на островах. Принаймні один з них на Узедомі, який прославився через втікача, який мало того, що втік, та ще й літак викрав. На Соловках такі номери не проходили).

По-перше, острови вже мали за собою репутацію краю, куди запроторювали неугодних, де була наявна пенітенціарна «інфраструктура». Так з 1520-го, коли тут було ув’язнено прихильника руху «не стяжателів» (виступали з вимогами відмови церкви від «стяжання», тобто придбання нею землі і матеріальних цінностей) Сільвана і до осені 1903 року тут було всього 350 осіб.

В усі часи тут перебувало чимало українців, серед них, на початку, недоброзичливці гетьмана Мазепи (полтавський священик І. Святайло з сином і чернець Никанор – креатури донощика Кочубея), після полтавської битви – мазепинські прихильники (генеральний осавул Д.Максимович, сердюцький полковник Я.Покотило). Ще пізніше тут побували архімандрит Гедеон Одорський, лохвицький протоієрей І.Рогачевський, нарешті останній кошовий отаман Запорізької Січі П.Калнишевський, який пробув тут з 1776 до смерті у 1803 (перші 16 років – у камінному мішку), проживши 112 років.

По-друге, соловецький монастир надалі лишався уламком тієї дожовтневої Росії, з християнськими звичаями і вірою. Саме релігія була другим чинником протесту проти більшовиків (першим, звісно, виступав прапор збройної боротьби). По-третє, це географічна ізольованість від материка і суворі природні умови Арктики. Звідси лиш півтори сотні кілометрів до Полярного кола. Як результат – весна приходить на Соловки не раніше середини травня, а сніг лежить у ярах майже до половини літа. Значною мірою це зумовлено наявністю моря, що утримує холодні температури, і його відкрите плесо звісно ніяким чином не затримує не менш холодні північні вітри. Те саме ж море й унеможливлювало втечу. Якщо й можна було утекти то лише морем, для чого необхідно дістати човен.

Однак тут не все було так просто. СОП – Соловецький особий полк, що охороняв табір (скоріше мабуть в’язнів), мав катери і єдиний тоді на островах літак. Це робило втечу практично неможливою. Допомагала цьому й природа. Взимку море суцільно не замерзало, лишаючи місцями доволі великі простори відкритої води. Тому човен необхідно місцями тягти кригою. Це в свою чергу вимагало чималих зусиль кількох людей. Найбільш вдалою порою для втечі була пізня осінь, коли море вкривають густі тумани. Однак море замерзає не відразу. Спочатку по нім йдуть окремі дрібні крижини. Потім вони скупчуються густими масами і повзуть, гнані вітром чи течією. Це - шуга. Не тільки човни, а й промислові шхуни, потрапивши до неї, не можуть звільнитися. Соловецький літопис зберіг розповідь про кількох монахів-рибалок, яких шуга занесла аж на Нову землю, де вони прожили десять років, поки їх не врятував норвезький китобій. Хоча не дивлячись на це, на перших порах втечі траплялися: у 1926-27 зареєстровано 188 втеч із Кемі й 12 із Соловків. Свідчення втікачів-українців зібрав і вже 1931 року видав у Варшаві Левко Чикаленко. Селянин з Київщини Ц. 1887 року народження розповів, що потрапив на Соловки 28 травня 1926 року: «нашу бідну контрреволюцію призначають на тяжкі праці, на лісозаготівлю, на вантаження пароплавів та на виробництво цегли».. Призначають на 10 чоловік чекіста з рушницею, і той веде на працю у ліс чи в другі місця. Увечері чекіст всіх не приводить: Двох або трьох чоловік розстріляє, а решту приводить до чергового здавати. Черговий питає: «А де ж ще люди, що тільки цих привів?» Чекіст відповідає: «Втікали, то я постріляв». Черговий каже: «Жаль, що цих ще привів, і цим туди дорога, бо їх скоро не буде де дівати; їх стільки наплодилось на Україні, що стріляй кожний день по тисячі, то не вигубиш таких гадюк!».

Однак, як говорить в’язень таборів Б.Ширяєв у своїй книзі «Неугасимая лампада», за весь період таборового існування з островів не було жодного випадку втечі. Тобто. спроби втекти з самих островів обов’язково закінчувалися невдачею. Лише з кемського пересильного пункту вони були інколи успішними, бо той знаходився на материку. Тут формували партії в’язнів для пересилки їх на острови. (Достеменно відомо, що на вході до нього певний час висів знущальний транспарант «Добро пожаловать!») Три чи чотири офіцери вийшовши на роботу в ліс, роззброїли й зв’язали конвоїра, потім направилися до фінського кордону. Пройшовши 300 кілометрів болотистою тундрою, втікачі таки дійшли до Фінляндії й навіть були прийняті генералом Маннергеймом. Потім вони переїхали до Риги, де один з них – Мальгасов в 1925-1926 роках видав свої нариси «Острів крові та смерті».

Постанова СНК РСФСР від 5-го вересня 1918 року «Про червоний терор» проголошувала початок організації концентраційних таборів для ізоляції класових ворогів. Але на початок 1919 року, як на амбіційний тоталітарний режим, було створено непомірно мало таборів – лише два. На перше січня 1920 ситуація дещо «покращилася» – 300 місць загального ув’язнення та 21 табір примусових робіт. Всього в таборах на той момент знаходилося 16447 ув’язнених. В жовтні 1922 року всі місця позбавлення волі були передані під управління НКВД.

В віданні ДПУ (а з створенням СРСР – ОДПУ) лишили лиш по одній тюрмі в Москві та Петрограді і північні табори в Архангельську і Петромінську. Та вмістити вони могли тільки 1200 чоловік, що для продукуючої машини репресій видавалося надзвичайно малою кількістю.

Пошуки місця для організації табору здатного вмістити значний контингент в’язнів і розташованого ізольовано (бо значну кількість треба й охороняти значним числом вартових) привели на Соловки. Тут саджали ще при царях, тож продовжили це робити при наркомах, комісарах і т.д.

«СЛОН»

Радянська влада прийшла сюди 29 квітня 1920 року в особі Особливої комісії губернського воєнного комітету під керівництвом М.С.Кедрова. Чи не найпершим управлінським актом нової влади став звичайнісінький грабіж монастиря. Вивезли 158 пудів коштовного каміння, золото срібло, частину архіву й бібліотеки які збиралися 400 років. Зайвим свідченням багатства Соловецької обителі, і відповідно того, що грабіжники мали тут чим поживитися, був і той факт, що під час Першої світової війни у Санкт-Петербурзі її коштом було відкрито лазарет на 600 ліжок.

Про безцеремонність нових господарів говорить в’язень Клінкер: «Адміністрація крала, що хотіла і скільки хотіла … й монастир підпалили самі, щоб приховати сліди посадових злочинів, підтасувань в книгах і безконтрольного грабежу».

Так щоб замести сліди, монастир підпалили. Потім, щоб виправдатися, вигадають історію, що монахи самі вчинили підпал, щоб не віддавати обитель безбожникам. Але ченці самі благали дати їм взяти участь у гасінні пожежі – їх силою розігнали.

Сам монастир, звісно, закрили, а на його базі звісно заснували радгосп. Названо його було на честь островів – «Соловки». Директор радгоспу паралельно отримав повноваження зберігати історичні пам’ятки. Ясна річ тих, що ще лишилося. Щоб забезпечити існування радгоспу, архангельський партійний діяч Іван Богів запропонував створити тут концентраційний табір. Перші в’язні – 350 чоловік, були привезені сюди вже 25 травня 1920 року. Це були в більшості офіцери білих армій, що вільно чи невільно лишилися на теренах РРФСР. Але пробули вони тут не довго. Через місяць їх посадили у дві гнилі баржі, вивели на буксирі в море і потопили разом з баржами.

В травні 1923 року ідея створення табору знайшла своє продовження. Замісник голови ДПУ І.С. Уншліхт звернувся до ВЦВК з проектом організації табору на островах. В ньому планувалося розмістити 8000 політичних і кримінальних в’язнів засуджених у в несудовому порядку. Ідея знайшла відгук у найвищих кабінетах.

2-го листопада 1923 року за підписом замісника голови РНК Рикова вийшла інструкція про створення «…соловецкого лагеря принудительных работ особого назначения». В його юрисдикцію передавалися всі угіддя, приміщення й все начиння, що раніше належало монастирю й радгосп «Соловецький». Справа лишалася лише за доставлянням в’язнів. Ріст їх кількості після цього став відчутним і цілеспрямованим на збільшення. Як зазначає Б. Ширяєв, каторжне населення островів у перші роки існування табору коливалося від 15 до 25 тисяч. За зиму до восьми тисяч обов’язково помирало від цинги, туберкульозу чи виснаження. Наприклад час епідемії тифу 1926-27 років померла більша половина в’язнів. Але з відкриттям навігації, до листопаду попередня кількість людей була відновлена .

На перше грудня 1923 року в’язнів нараховувалося близько трьох тисяч, в 1927 році їх було 15 тисяч, а на кінець 1928-го року 38 тисяч.

До створення вищезгаданого документу – інструкції, ДПУ не використовувало таку кількість повністю підпорядкованих собі людей на якихось економічно вигідних для себе роботах. В’язні носили взимку воду з однієї ополонки в морі до іншої. Влітку ж перекладали величезні валуни з однієї купи на іншу і навпаки, до повного виснаження. Майбутня система виробничих концтаборів зародилася пізніше, але все ж таки тут, на Соловках. База для цього була. В майбутньому, один з начальників табору Ейхманс говорив, що в нього знайдеться будь-який спеціаліст. І він був правий, бо табір бачив усіх: від головнокомандуючого армією до кишенькового злодія.

Інструкція РНК вже завбачливо запроваджувала експлуатацію. Пункт 5 чітко встановлював: «Обязать ОГПУ немедленно приступить к организации труда заключенных для использования сельскохозяйственных, рыбных, лесных и пр.. промыслов и предприятий». Реінкарнація рабовласництва відбулася.

Стосовно ж виникнення власне форм експлуатації, то вони не забарилися. Одними з найперших її видів були торфорозробки і лісозаготівля. Кожен щодня мав зрубати, очистити і витягти на дорогу десять дерев. Цю норму могли виконати далеко не всі. За невиконання залишали на морозі в лісі на кілька годин. Влітку ставили на «комарики»: прив’язували голим у лісі, де хмарами літають комарі. Інколи діяли менш оригінально –розстрілювали на місці. За непослух використовували широкий спектр покарань. Їх наводить Б.Гривачевський у книзі «Листи з Соловків» відправка зовсім голих в’язнів до лазні при 20-тиградусному морозі на відстань до 1-2 км від бараків; – постачання продпайка (картоплі) з відходами до 60% і таким чином скорочення й без того недостатнього пайка, від чого люди перебували в стані повного виснаження; – видача гнилого м’яса; – відмова у медичній допомозі хворим;- залишання відкритими, на видному місці, ям, в які скидалися трупи сотень ув’язнених…

В’язнів залучали також до будівництва нових бараків і тюрем, обробки продуктів морських промислів. Їхніми зусиллями діяв механічний, шкіряний, гончарний заводи, смолокурня, у листопаді 1923 створено вузькоколійку від цегельні до кремля. За відмову ж працювати тут, або за порушення трудової дисципліни відправляли до штрафного ізолятора: на Секірну гору, звідки поверталися дуже рідко, частіше не поверталися взагалі.

В колишній літній резиденції архімандрита, створено соловецький біосад. Для задоволення забаганок партійного керівництва найвищих щаблів тут вирощували ньюфаундлендську ондатру і чорно-бурих лисиць. Ця вперше втілена у життя ідея згодом знайде відгук навіть під самою Москвою.

Окремою сторінкою стоїть приїзд на острови Максима Горького . Партійне керівництво хотіло, щоб письменник описав, як праця перевиховує вчорашніх «ворогів народу «. Дізнавшись про його приїзд в’язні теж сподівалися, що письменник напише про них, але правду. Однак революційний «буревісник»сподівань ув’язнених не виправдав.

В’язень соловецького табору, академік Д.С.Ліхачов згадує, що 20 червня 1929 року письменник відвідав один з дитячих бараків. Хлопці читали газети. Один з них тримав газету текстом догори. Горький перевернув йому її і сказав, що хоче поговорити з ним наодинці. Після розмови письменник вийшов зі сльозами на очах. Хлопця розстріляли, а Горький надалі дивився, лиш у напрямку, на який вказували.

Після повернення до Москви з під його пера вийшов нарис «Соловки», опублікований у журналі «Наші досягнення «в цьому ж році. В нарисі письменник вводить репліки в’язнів, що описували своє табірне життя: «Все-таки не тюрма», «Працюємо по закону – вісім годин».

Скаржився на табірне життя мабуть лише один:«Грамоті вчать, – каже зітхаючи – Хочеш не хочеш, а вчись. Тепер дурням відставка». Вершиною цієї облуди є авторські слова «Мані здається – висновок ясний: необхідні такі табори, як Соловки».

На захист Горького виступає сам Д.С.Ліхачов: «Горькому дали зрозуміти, що якщо він відведе всі звинувачення від табору, режим буде пом’якшено...Можливо все так і було ….Горький дотримав слова, кати – ні».

У 1937 році СЛОН офіційно став СТОНом – табір особливого призначення перейменували у в’язницю.

Роти

З метою ефективнішої експлуатації, табір мав кількарівневу структуру . Він складався з 6 табірних відділень на островах і пересильного пункту в Кемі. Перше відділення, концентрувало основну масу в’язнів і знаходилося в стінах монастиря (кремля). Інше базувалося в різних пунктах Великого соловецького острова (Соснівка, Валдай та інші), де проводилися лісозаготівлі та торфорозробці роботи. Третє відділення розташовувалося на острові Велика Муксалма і в ньому жили в’язні, які втратили працездатність.

Чи не найстрашнішим було четверте відділення в Вознесенському скиті на Секірній горі, що являло собою чоловічий штрафний ізолятор. На Секірку ув’язнювали на час від місяця до року. В основному за спробу втечі, за відмову від роботи і, звичайно ж за контрреволюційну агітацію. Б. Гривачевський говорить: «У ченців на Секірній горі був колодязь 2х2 м. Кинувши камінь, не чули його падіння…Є припущення, що цей колодязь став могилою для тисяч розстріляних»

Наступне відділення було на Кондострові в якому жили хворі на заразні хвороби. Шосте відділення знаходилося на острові Анзер .

В середині першого відділення в’язнів було поділено на роти. Між ними, як і на материку, влаштовували різні виробничі соцзмагання. Рот всього було 15 (16-а рота цвинтар, як сумно жартували в’язні). Вони були різні за соціальним складом і відповідно за обов’язками. Перші три складали «трудовий пролетаріат»і знаходилися в привілейованому становищі. В’язні цих рот жили по 5-6 чоловік в келіях монахів і були задіяні на виробництві, що лишилося з часу монастиря: канатному, гончарному, цегляному заводах, ливарно-слюсарській майстерні. Четверта і п’яті роти були господарськими. Шосту складало духовенство. До речі, створили її не за директивою з Москви, а через внутрішню необхідність.

До цього на кухню та продовольчі склади з продовольством чи посилками (на початку 20-х років на Соловках, на відміну від інших концтаборів, для противників більшовизму нетривалий час але фактично існував «статус політв’язня». Сприяннями Катерини Пєшкової, дружини Горького, яка очолювала товариство допомоги політв’язням, вони через Міжнародний Червоний Хрест одержували посилки.) йшли переважно представники з кримінальними статтями. Але всі як правило попадалися на крадіжках. Зрештою тодішньому начальнику табору це набридло і він сформував роту виключно з духовенства. Крадіжки припинилися. Одну роту було відведено для привілейованих спеціалістів і службовців управління, й ще одна була чимось на зразок карцеру.

Останні роти були найважчими. Вони розміщувалися в нашвидкуруч пристосованих руїнах Преображенського собору. Вони працювали на найважчих роботах в лісі, торфозаготівля, в’язали плоти в морі. Через них в обов’язковому порядку проходили всі новоприбулі і багато тут так і залишалося. Хоч не на довго. Недостатнє харчування, поганий одяг і взуття разом з величезними фізичними навантаженнями робили свою справу. Смертність тут перевищувала 50 відсотків.

Окремо стояли тут так звані командировки. Це були віддалені від Соловецького кремля корпуси, в’язні котрих жили за внутрішнім розпорядком. Так в Савватієвському скиті була головна стоянка риболовів , на Муксольмському острові тваринницьке і городницьке господарство .Були й інші командировки але набагато менші.

В 1927-1937 роках діяв жіночий щтрафізолятор на Заяцьких островах. Мабуть, продовжуючи середньовічну традицію – жінкам було заборонено ступати на Великий Соловецький, тому вони молилися святиням з Заяцького. В каторжні часи тут жив лише один чоловік – семидесятилітній єврей Моргуліс, вік і немічність ставили його як і дружину Цезаря поза підозрою.

Кохання було суворо заборонене на Соловках, і тому злочини спрямовані проти цієї заборони суворо каралися; Ромео йшов на Секирку (ізолятор для чоловіків на Великому Соловецькому острові), Джульєтта – на Зайчики. Оскільки на острові ніхто ніколи постійно не жив (зрештою, як і зараз: туристи під керівництвом гіда, і охоронець і літні місяці – єдині хто тут буває) , тому і відповідних будівель не було. Тому використали те що було… церкву Андрія Первозданного. Саме життя в приміщенні без опалення , в умовах арктичної півночі видається не вельми легким (плюс до специфіки погоди з усіх сторін оточує Біле море – не саме тепле з морів землі. І на відміну від інших островів тут немає великих дерев типу сосен, тут лише невеликі карликові берези ). Каторжанки до того ж мусили працювати. Під конвоєм їх возили на Великий Соловецький, на роботи в пральню, канатну майстерню, на торфорозробки і на цегельний завод. Пральня і «веревочки» вважались легкими роботами , а «кирпичиками» лякали. Чи варто говорити, що не кожна могла витримати 2-3 місяці цієї, не жіночої праці.

«1111»

26-го вересня 1936 року Політбюро ЦК ВКП (б) ухвалило рішення про звільнення Г. Ягоди від обов’язків наркома внутрішніх справ СРСР і призначило на цю посаду М. Єжова, який залишався за сумісництвом секретарем ЦК ВКП (б) і Головою Комісії партійного контролю , з тим, щоб він «дев’ять десятих свого часу віддавав НКВД». Обрана особа не була випадковою. Американський дослідник Роберт Такер зауважує: «У період максимального підйому хвилі терору справжнім керівником каральних органів міг бути лише сам Сталін. Однак у ролі формального голови НКВД він потребував людину, яка без зайвих запитань, автоматично могла виконувати його замовлення і бажання. Ідеально така людина виглядала б подекуди кмітливою, досвідченою і цілком готовою до послуг, політичним нулем без претензії на реальний вплив, але однак такою, яка створювала б враження впливової постаті. Такою особою був Микола Єжов». Й дійсно його фанатична відданість, яку не зупиняли будь які команди, що давалися з гори. Навіть коли мова йшла про тисячі людських життів. Більш того, коли для самого Єжова вже все практично закінчилося, коли він сам постав перед судом (шансів на порятунок чи помилування практично не було, він це знав як ніхто) той говорить наступне: «Я почистив 14000 чекістів. Але величезна моя провина в тому, що я мало їх почистив» Та до того суду було ще далеко. Наближалося 20-річчя Жовтня, і дату вирішено було «відзначити». 02. 07. 1937 року Політбюро прийняло постанову П 51/94 «Про антирадянські елементи, в котрій йшлося про те, щоб «…раз і назавжди позбутися неблагонадійних і соціально небезпечних громадян». Так починалася репресивна кампанія. Чи не головну роль відіграв у її проведенні вищезгаданий М.Єжов – один з німих, слухняних гвинтиків репресивної системи, який прагне перетворити всіх на собі подібних, а як не вийде, то розстріляти.

Сама операція розпочалася 5-го серпня 1937 року за наказом НКВС СРСР № 00447 і мала тривати чотири місяці. Насправді ж «єжовська чистка» була припинена аж 15-го листопада 1938 року. За 15 місяців цієї кампанії було знищено, і це тільки за винесеними радянською Фемідою (деякі з огляду на заклопотаність виконавців не виносилися) смертними вироками 681.692 чоловік.

На кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресії за І-ою та ІІ-ою категоріями (І-а – розстріл, ІІ-а - ув’язнення. співвідношення мало відповідати три до одного). На виконання даної постанови чистка розпочалася і в таборах. Так, наприклад, для Карелії спочатку визначили ліміт в 1000 чоловік плюс окремий ліміт мав Бєлбалт – 800 чоловік. Разом 1800. Однак в процесі «роботи»ця цифра виросла майже до 15 тисяч (127000 розстріл, 2200 позбавлення волі).

Директива особливої трійки Управління НКВД Ленінградської області приписувала начальнику СТОНу Івану Апетеру «п.3 вам затверджується для репресування 1825 осіб…».

Одну групу з 509 в’язнів (протоколи трійки від 10-го й 25-го листопада) вивезено до Ленінграда й, правдоподібно, розстріляно там (документи підписав старший лейтенант А.Полікарпов). Другу групу із 198 душ (протокол від 14-го лютого 1938) розстріляно 17-го лютого 1938 року на Соловках близько командировки Ісаково (документи про розстріл підписав майор Антонов). Існує стійкий переказ, що велику партію в’язнів затоплено з баржею в Білому морі.

Доля 1116, так званого «Соловецького етапу», стала відомою лише в 1997 році.

Відкривачами Сандармоху – місця розстрілів, стали Веніамін Іоффе і Юрій Дмитрієв. Як говорить останній, пошуки велися згідно інструктажу робітників НКВД, які розстріли і проводили. Так відстань від місця утримання і виконання вироку не мала перебільшувати 10 - 15 кілометрів (так економили бензин). До найближчого населеного пункту мало бути 506 кілометрів (щоб посторонні не чули пострілів). Грунт бажано повинен був бути піщаним (легше копати). З дороги повинно було бути не видно світла полум’я чи фар (розстріли проводилися вночі).

Керуючись цим документом, 1-го липня 1997 року на 19-му кілометрі шляху Медвежа Гора – Повенець було таки знайдено розстрільні ями – урочище Сандармох. Місцева прокуратура спочатку відреагувала доволі специфічно : «Ой не жартуйте ми там весь час гриби збираємо». З того часу 3-є липня День пам’яті жертв Сандармоху.

Соловецьких в’язнів етапували по морю до Кемі, звідти залізницею перевозили до Медвежогорська, й поміщали в СІЗО Белбалта (він здатен був вмістити не менше 300 осіб). Звідси засудженні зв’язаними доставлялися до в Сандармох. Тут капітан М. Матвєєв особисто (іноді за допомогою помічника коменданта УНКВД ЛО Алафера ) розстрілював їх з револьвера. Щодня тут, в «обачном месте разстрелов» (так названо Сандармох в кримінальній справі М.Матвєєва згідно якої його самого засудять пізніше) він вбивав 200 – 250 чоловік за добу, у відповідності до протоколу трійки з 27 жовтня по 4 листопада. (Перерву було зроблено з 27 жовтня по 1 листопада, через спробу втечі, тому процедуру перевезення в’язнів змінювали ). Серед них відомий адвокат росіянин О.Бобрищев-Пушкін (захисник Бейліса й Пурішкевича), московський літературознавець М.Дурново, засновник удмуртської літератури Кузебай Герд, білоруський міністр Флегонт Волинець, голова московського циганського табору Гого Стамеско, грузинські князі Н.Ерістов та Я.Андронніков, католицький адміністратор Грузії Ш.Батмалашвілі, корейський діяч Тай До, православні єпископи Алексій (воронезький), Даміан (курський), лідер баптистів СРСР Василь Колесников, отець Петер Вейгель – посланий Ватиканом для перевірки даних про переслідування віруючих в СРСР…

Перелік можна продовжувати й далі. Всього, разом з Соловецьким етапом, за даними Ю. Дмітрієва в Сандармосі покоїться від 7 до 9 тисяч людей 60 національностей й 9 релігійних конфесій. Серед них 2749 росіян, 800 фінів, 739 карел, 677 українців, 253 поляка, 219 німців, 194 єврея, 130 білорусів, 53 татарина, 43 естонці, 34 латиші…

Українці були об’єднані радянським правосуддям під справою: «Дело № 103010-37 оперативной части Соловецкий тюрьмы ГУГБ НКВД СССРП на 134 человека украинских буржуазних националистов.» Вирок був один – розстріл, який виконали в урочищі Сандармох.

Тут поруч з десятками безневинних, або як свідчить історія небажаючих віддавати тяжко зароблене, робітників та селян поховано творця театру «Березіль» режисера Леся Курбаса, поета-неокласика Миколу Зерова, міністра освіти УНР Антона Крушельницького та його синів Остапа (24 роки) та Богдана (34 роки), міністра фінансів УРСР Михайла Полоза, професора Сергія Грушевського, письменників Валер’яна Підмогильного, Павла Пилиповича, Валер’яна Поліщука, Григорія Епіка, Марка Вороного, Олексу Слісаренка, Михайла Ялового. Науковців Михайла Павлушкова, Василя Волкова, Петра Бовсунівського, Миколу Трофименка.

Ці люди були тим генофондом нації, що формувавсь століттями, ніс в собі колосальний потенціал творчості, працелюбності і наснаги. Наснаги працювати на благо чи то УНР чи УРСР, мабуть, то не було суттєво, головне для них було процвітання своєї землі. Цей генофонд тисячами, за допомогою офіцерських револьверів перетворювався в «галочки», єдина роль котрих зводилася до сумарної математичної точності. Україна пам’ятає свої героїв. На Соловки й у Сандармох щороку приїжджають українці. Останні 7 років ці делегації організовував Василь Овсієнко – дисидент, філолог, публіцист. 2005 рік був особливо знаковим. Завдяки фінансовій допомозі сина розстріляного в Сандармосі українського мовознавця Миколи Трофименка, всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих, Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім.Бойчука та редакції вісника «Ант»організовано відкритий конкурс проекту пам’ятника. Силами українців всього світу було зібрано кошти. Його спорудили скульптори Микола Малишко і Назар Білик, вирізавши з карельського граніту козацького хреста. Ця справа робилася за активної допомоги карельського республіканського Товариства української культури «Калина» і особисто Лариси Скрипникової, що наявно показала – метод народної дипломатії є найбільш дієвим. Як результат, у Сандармосі українською делегацією 5 серпня 2005 року відкрито гранітного хреста – першого професійного пам’ятника українським політв’язням поза Україною.

Після масових розстрілів 1937-1938 років Радянський союз розпочав війну з Фінляндією. І хоча бойові дії були відносно далеко, і вести їх звісно ж планувалося на ворожій території, вище керівництво вирішило не ризикувати. В’язнів, що пережили «чистку «вивезли на материк. Табір було ліквідовано. Епоха СЛОН-СТОНу скінчилася. Тільки на Соловках, на материку все ще тільки починалося …

 

 

 




Бюлетень "Права Людини", 2007, #19