Бюлетень "Права Людини", 2007, #29

Какая конституция нам нужна? Кто ее должен разрабатывать, а кто принимать? Почему нельзя вернуться к варианту 96 года? На эти и другие вопросы в прямом эфире радио «Новая волна» ответил сопредседатель Харьковской правозащитной группы Евгений ЗАХАРОВ.

Захаров Евгений Ефимович, 54 года, родился в Харькове. По образованию математик. 20 лет проработал по специальности. С 1992 года – сопредседатель Харьковской правозащитной группы. Член правления международного общества «Мемориал». Председатель правления Украинского Хельсинского союза по правам человека. Женат. Сын – музыкальный продюсер.

ВИКТОР ФОМЕНКО: Евгений Ефимович! Есть два подхода к созданию Конституции. 1 – внести изменения, 2 – написать новый проект. Вы за какой вариант?

ЕВГЕНИЙ ЗАХАРОВ: Я за второй. Дело в том, что в 2004 году конституцию развалили и на этом фундаменте уже ничего нельзя построить. Надо написать новый проект, это будет более эффективно.

В.Ф.: К идее новой конституции относятся как к панацее, как к средству выхода из политического тупика. Но ведь два основных лагеря как были так и останутся… И противостояние между ними тоже.

Е.З.: А это не имеет большого значения. Важнее не то, кто как голосует, а чтобы все политики играли по правилам, а не пытались их изменять по ходу игры и под нужный им результат. Главное – это создать хорошие правила, а потом им следовать.

В.Ф.: И каких правил не хватает?

Е.З.: Ну, например, то, что в исполнительной власти перепутаны полномочия – это совершенно ненормально. Часть министров подчиняется премьеру, часть – президенту, причем вся вертикаль исполнительной власти определяется президентом. Как может работать правительство, которое не влияет на губернаторов? Это нонсенс, это противоречит всем принципам права… Есть две модели государства – парламентская республика и президентская. В президентской республике президент должен возглавлять исполнительную власть. У премьер-министра в этом случае функции уже не политические, а чисто административные, он просто руководит работой правительства. При этом парламент должен иметь сильные механизмы парламентского контроля за исполнительной властью. Сейчас этого нет. Практически нет закона о Кабмине, нет фактически закона о президенте, нет закона об оппозиции. Что получилось? Конституцию развалили, даже не использовав те возможности, которые она давала… Дайте двум детям в песочнице лопатки и назначьте обоих главными. Через две минуты они начнут дубасить друг друга лопатками, выясняя, кто же из них более главный. У нас сделали именно это. Не должно быть борьбы за полномочия.

В.Ф.: Чем плоха нынешняя модель?

Е.З.: Правительство возглавляет премьер, который определяется правящей коалицией, он реализует программу, с которой коалиция шла на выборы. Так в теории. Это было бы хорошо, если бы в Украине была развитая политическая система, если бы каждая партия имела свою идеологию и представляла определенные слои населения… А раз этого нет, то у нас не может быть парламентской республики. Нужно возвращаться к президентской.

В.Ф.: Но разве с этим согласятся политические оппоненты Ющенко?

Е.З.: Думаю, что согласятся. Они тоже хотят быть президентами в сильной президентской республике. Но главное не это, главное, чтобы они следовали правилам. Должно быть независимое правосудие, чтобы не было ситуации, когда Конституционный суд обвиняют в коррупции.

В.Ф.: А как это реализовать?

Е.З.: Для этого и нужна перезагрузка государства: новая конституция и перевыборы всех ветвей власти по новым правилам.

В.Ф.: Конституция 1996 года подразумевала президентскую республику. Почему бы не вернуться к этому варианту?

Е.З.: Сегодня это невозможно. Это было возможно в 2005 году, когда еще работал Конституционный Суд. Он мог бы рассмотреть реформу, он мог бы сказать, что процедура, по которой она была принята, не соответствует Конституции, и уже по одной этой причине политреформа подлежала отмене. Но Президент на это не пошел, вступила в силу конституционная реформа и начался процесс постепенной потери управляемости страны… Запад и центр Украины избрали президента, а восток и юг – премьер-министра. У политических сил, которые стоят за двумя этими политиками разное видение будущего Украины. Один отвечает за внутреннюю политику, другой – за внешнюю, они просто разрывают страну. Если не изменить правила игры, если не будут изменены основы украинской политики, все опять повторится сначала. Опять будет конфликт между президентом и премьером, кто бы ни был избран.

В.Ф.: Накануне выборов Арсен Аваков заявил, что советы себя исчерпали и надо забрать у них ключевые государственные функции. Выход он видит в создании местных администраций.

Е.З.: Я согласен с тем, что советы в нынешнем виде совершенно неэффективны, нежизнеспособны и давно должны быть отменены. Я сам был депутатом горсовета с 1990 по 1994 год, и наш созыв убедительно это показал. Между прочим, в проекте Конституции 1993 года не было вообще районных советов, а городские советы были сильно урезаны по количеству депутатов, но потом об этом забыли. Это удобно для тех, кто «решает вопросы», как у нас любят выражаться. Советы – это ширма, за которой можно делать, что угодно. Но я бы возражал, что этим должно заниматься государство. Этим должны заниматься муниципалитеты или мэрии. Есть опасность, что государство будет переходить за ту границу, за которую переходить не надо. Есть сферы, куда ему не нужно вмешиваться, люди сами решат, что нужно.

В.Ф.: Юрий Луценко обещал, что в новом проекте Конституции будет включено общенародное требование отмены депутатской неприкосновенности. Ее действительно надо отменять?

Е.З.: Я считаю, что она должна быть ограничена до рамок, в которых работают депутаты. Скажем, в период сессии депутат должен быть однозначно неприкосновенен. Что же касается обещаний, которые мы слышали во время выборов, то это были слова, слова, слова… Ющенко говорил, между прочим, не о полной отмене, а об ограничении неприкосновенности до необходимых размеров. Я и раньше говорил, и сейчас повторю: нельзя полностью отменять депутатскую неприкосновенность.

В.Ф.: Какой вариант принятия конституции вы считаете самым реальным – парламентский или с помощью референдума?

Е.З.: Открою секрет – никаких вариантов нет, нет правовой процедуры для принятия новой Конституции. Действующий Основной Закон не содержит в себе норм, позволяющих принять совершенно новый проект, можно только вносить изменения. Когда писали Конституцию, то об этом просто забыли. Нужна новая правовая процедура, некий слом. Это будет чисто политическое решение – решение, которое не базируется на действующей Конституции. Другой вопрос, что это нужно сделать бесконфликтно, мягко, чтобы это было принято людьми, это самое важное. В конечном счете, речь идет о референдуме, но до референдума надо пройти еще долгий путь. Мое видение такое. Конституционный совет рассмотрит проект конституции, который будет подготовлен небольшой группой экспертов. В конституционном совете будут представлены разные регионы, разные политические силы, ученые-правоведы, общественность,– в целом 70-100 человек. Они обсудят этот проект и придут к некоему консенсусу. При этом проект должен публично обговариваться, и конституция должна быть такой ясной и реалистичной, чтобы учительница могла детям объяснить ее смысл. Это очень важно… Следующий шаг – создание специального органа – Конституционной ассамблеи или собрания, который и будет принимать конституцию.

В.Ф.: А почему не поручить это парламенту?

Е.З.: Парламент представляет политические элиты, которые будут принимать Конституцию, исходя из своих интересов. Но Конституция – это достаточно сложный документ, который защищает свободу народа и определяет правила взаимодействия властей друг с другом и людей с властью. Конституция по определению – это документ гражданского общества. Можно было бы ввести такое правило: те люди, которые будут избраны в Конституционную ассамблею, не будут иметь права быть депутатами парламента следующего созыва, который будет избран на основе новой Конституции. Чтобы у политиков не было соблазна залезть туда и сделать то, что им хорошо и удобно, а потом по этим же правилам пройти в парламент и жить дальше, как и раньше.

В.Ф.: А как выбрать этих людей?

Е.З.: Это не простой вопрос. Я думаю, что этот принцип будет политическим. Тут мы и получим ответ на вопрос, насколько зрелым является украинский народ. Должно быть 10-20% специалистов в области конституционного права, которые понимают эти принципы и соответственно 80-90% моральных авторитетов – людей, которых все уважают и в чистоте помыслов которых нет сомнений. Вместе они должны каждую норму попробовать на зуб. Хорошо будет или плохо? После того, как проект, переданный Конституционным советом, будет всесторонне обсужден в Конституционной Ассамблее, он должен быть напечатан массовым тиражом и широко обсужден. После рассмотрения Конституционной Ассамблеей всех замечаний он будет ею принят и вынесен на референдум.

В.Ф.: Моральные авторитеты. Кого вы видите в этом ряду?

Е.З.: Например, Иван Михайлович Дзюба. Мирослав Франкович Маринович. Евгений Александрович Сверстюк. Николай Рябчук, Ярослав Грицак. Они все беспартийные, никогда не были депутатами. Я могу назвать многих людей.

ВОПРОС ПО ТЕЛЕФОНУ: Как вы относитесь к идее выборности судей?

Е.З.: Я категорически возражаю против выборов судей. В этом случае мы получим в Донецке и Луганске судей, которые будут контролироваться Партией Регионов, а во Львове и Виннице – судей, которые будут подчиняться БЮТу и «Нашей Украине» и т.д. Ни о какой независимости судебной власти говорить будет нельзя.

Эфир радио «Новая волна» от 17 октября 2007 г.

Український правозахисник і літературознавець, математик-кібернетик за освітою, Леонід Плющ знову в Києві. У 1972-му він був заарештований КДБ і насильно відправлений до психіатричної лікарні. Тиск з боку французьких математиків призвів до його визволення та вигнання із СРСР. З 1976-го із дружиною Тетяною живе у Франції

Автор праць про Шевченка й Хвильвого, Стуса й Тичину, Антонича і Руденка, автобіографічної книги «У карнавалі історії» Леонід Плющ востаннє приїжджав в Україну 12 років тому. Тоді, на зорі незалежності, він хотів повернутися й викладати у якомусь із українських університетів. Проте не сталося... «Може, наша країна не знає, що ми їй потрібні...» - сказав якось з цього приводу Леонід Фінкельштейн, видавець книг Леоніда Плюща в Україні.

Нині Плющ всіляко наголошує: найбільша проблема й біда українського суспільства – відсутність політичної й культурної еліти, її зародковий стан. «Не треба зводити еліту до мас, як це робила сталінська культура, а навпаки – вирощувати еліту, яка підніматиме народ. І цей процес іде, хоча триватиме він десятки років», - каже Плющ.

Пане Леоніде, свого часу ви сказали, що політика – це історія, обернена в майбутнє. Як ви можете оцінити те, що відбулося в Україні за три роки після Помаранчевої революції?

Мені видається, що великою мірою те, що відбувається, – це тупцювання на місці. Але при цьому йде й внутрішній процес, що, мабуть більш важливо. Треба виходити з факту, що Україні потрібне громадянське суспільство і держава, яка грунтується саме на цих засадах. А для цього необхідне глибоке самоусвідомлення українцями своїх проблем, своєї історії і дійсних цілей.

Що стосується Ющенка, то навряд чи скажу щось нове: так, він не скористався з тієї величезної народної підтримки і з того ентузіазму, який проявився, зокрема, серед молоді. На цьому можна було базуватися й швидко йти далі. А тепер знову доводиться думати хто і що є меншим злом для України і її майбутнього...

А чому, до речі, українці голосують саме так, а не за когось, або проти всіх, якщо немає належного кандидата, належної політичної сили, гетьмана, президента?

Тому що в Україні немає політичної еліти. Вся та еліта, яку ми сьогодні маємо, вийшла або з різного роду мафіозі, або з партійних та комсомольських кіл, тобто, по суті, це не еліта, я не бачу у неї політичного мислення як такого. Але я це пов’язую з тим, що у нас знищена культурна еліта: вона тільки-но з’являється, але не має ніякої влади.

А коли немає політичної еліти, то, власне, кого обирати? З іншого боку, така еліта не народжується в один день, вона виховується десятиліттями, поколіннями. Пам’ятаєте одне із гасел Хвильового: «Дайош інтелігенцію!» Тоді, в 30-ті, він мав на увазі, що не треба зводити еліту до рівня мас, а навпаки – вирощувати еліту, яка підніматиме народ. І це гасло актуальне й сьогодні...

Іван Дзюба якось сказав, що в українців така стара хвороба як поїданням одне одного. Чи не є це певним проявом отого хтонічного архетипу в українській культурі, який проявився, зокрема, і у Шевченка? Мається на увазі образ Могили, Божка Голоду і Ящура, який ви побачили у Шевченка та Хвильового?

Щодо українського пекла як такого, то у нас із Оксаною Забужко погляди не співпадають:  вона бачить його більш як недороджені істоти – Бог у скелі чи Демон у скелі. Я з цим частково погоджуюся, але мені здається, що найбільш чітко наше пекло сформулював, можливо, Тичина: «…стоїть сторозтерзаний Київ і двісті розіп’ятий я».

Україна справді сторозтерзана, це можна історично пояснити, та це вже стало архитипічним. Так і зсередини в українця як людини дуже різні інтенції, одночасний потяг і вниз, і вверх – мабуть, така «різновекторність» іде з дуже давніх часів. Можливо, саме цим пояснюється і  політична ситуація в Україні, яка, по суті, з роками не змінюється.

Знаєте, у мене таке враження, що це внутрішня смислова опозиція – козак-селюк, стала: один вільнолюбивий, самостійний, розбишака і таке інше, другий – спокійний покірний віл. Потім цей віл спалахує як козак, відбуваються події типу громадянської війни... Потім віл перемагає, але, врешті, завжди погоджується з будь-яким погоничем...

А як, на вашу думку, цей архетип трансформується у сучасності?

Помаранчева революція показала, що козак і віл чудовим чином можуть поєднатися. Щось подібне вже з’явилося, з’явилися зародки цілісного українця незалежно від етносу. Бо, насправді, мені здається, ніде не було такого чуда як Помаранчева революція, і це відчув весь світ. І коли в Ізраїлі підняли бунт проти свого уряду, то вони називали себе помаранчевими. Ще досі французи вірять в Помаранчеву революцію - в чудо, в катарсис, який відбувся в Україні...

З іншого боку, українці, щоправда, не всі, мали ще один прекрасний міф – світло в кінці тунелю, месію, який мав би врятувати Україну. І це був Ющенко...

У нього дуже добрі інтенції й багато в чому він навіть занадто адекватний народові – я маю на увазі захоплення вуликами, черепками, вишиванками, цю його сентиментальність, споглядальність, нерішучість і певною мірою слабкість.

А в такі критичні моменти, як ми зараз переживаємо, Президентом мусить бути сильна людина – внутрішньо сильна. В такі моменти певною мірою потрібна диктатура, тобто сила порядку законного Президента: якщо він видає указ, то мусить добиватися, щоб його виконали. Але ж укази Президента Ющенка не виконував, не працював над ними навіть його Секретаріат! Значить, треба змінювати команду - для Президента це дуже важливо!

Пам’ятаю, свого часу, за часів холодної війни, точилося багато дискусій щодо Рейгана: що він і дурень, і реакціонер, і актор, і нічого не розуміє в політиці і багато іншого. Але він підібрав собі чудовий виконавчий апарат, він зумів побороти отого радянського Колосса на глиняних ногах, і тепер його називають одним із найкращих президентів Америки...

Коло нашого Президента я не бачу такої команди. Шкода, що він виявився слабким.. Хтось уже порівнював його з Петлюрою. І очевидно, виходить по Гоголю: якби додати енергію і характер Юлі до спокійного і розважливого розуму Ющенка, було б ідеально.

З цього погляду можна спостерігати народження ще одного міфу, який називається Юля Тимошенко. Слід признати, що великою мірою, вона сама й творить свій власний феномен, а отже, й міф.  Наприклад, у одному з останніх інтерв’ю вона розповідала, що Евіта Перон хотіла реінкарнуватися через вісім років після своєї смерті, і от якраз через вісім років народилася вона...

Ну тоді це ще більша клініка, ніж я думав...  В мене, свого часу, була з нею опосередкована сутичка: це стосувалося солідаризму, яким вона так захопилася. Мене попросили оцінити деякі статті й пропозиції її команди на цю тему. У мене було враження, що вона висунула це гасло, не розуміючи, що таке солідаризм. І я перерахував, що це: так, це Перон, це Муссоліні, це євразійці…

Але Евіта Перон – це красиво для мас. У Гітлері й нацизмі  теж була певна естетика й атракція. І в цьому – небезпека...

Так, у них естетика краси дуже розвинена: візьміть хоча б Лені Ріфеншталь, яка без усякої глибокої філософії, яка була в Ейзенштейна, серцем чудово відбила цю фашистську естетику. Думаю, що десь у штабі БЮТ, мабуть, було обговорення, що для перехідного періоду в Україні потрібна диктатура, авторитаризм, щось таке, щоб залізною рукою повести країну вперед. Мабуть, ця ідея весь час обговорюється, обговорюються взірці перехідного періоду. В Латинській Америці це якраз приклад перонізму.

Отже ідея диктатури, сильної руки завжди загортається у красиву обгортку? Наскільки великою є небезпека, що це знову сподобається – зокрема, в Україні, бо в Росії, схоже, процес уже пішов?

На жаль, якесь повернення авторитаризму може відбутися... Якщо оте болото, ці хаотичні процеси будуть тривати, якщо економіка України не підніметься, може наступити такий момент, коли люди з відчаю проголосують за якогось авантюрника, диктаторську особу.

Те ж стосується і Росії: там уже на повен голос говорять, що нехай буде якась стабільність і порядок, видима пошана до законів, але при цьому ніхто, здається не замислюється над тим, що йде стрімкий ріст фашистських і фашизоїдних угрупувань, що путінський комсомол «Наши» мало чим відрізняється від Hitlerjugend...

Але все це не нове. Маємо трагедію Шпенглера, з його чудовим аналізом, і ось нарешті здійснюється його мрія – прусачество з’єднується з соціалізмом. І приходить нова еліта, тобто хами. І бідний Шпенглер, бачачи оце хамство, у якості еліти… Чи Юнгер, теж романтик... Усі вони створювали цю романтичну ідеологію для грядущого Хама.

А Юлю можна сприймати в такому контексті?

Ні, поки що я не бачу цього… Вона взагалі не прозора, тому дуже важко її навіть лаяти. Тому усіх, хто її лає, я питаю, що вона такого зробила, чому її так бояться, і прошу навести факти. І ніхто поки що не зміг мені цього пояснити.

Кажуть, що її бояться, тому що вона на кілька голів вища за інших політиків, тому що вона сильна, тому що те, що вона робить і говорить – це красиво...

Розумієте, в результаті, як свідчить історія, до влади приходить псевдоеліта. Подивіться, що в Росії? Зараз там найбільш популярною є ідеологія євразійства – це красиво. І що далі?  

До речі, чому свого часу всі накинулися на праці Льва Гумильова? Його наукові праці в науковому сенсі вартості не мають, але вони красиві – вся ця пассіонарність і таке інше.  

Але в Україні щось не сходиться, якось не складається з такими красивостями: пассіонарності  немає як ідеології, незважаючи на козаччину, Трипілля і таке інше.

Колись у Києві я запитав у однієї російської дворянки, яка була великою українофілкою, що таке петлюрівщина? І вона сказала, що це театр. І все! Тобто вся ця козаччина, всі ці шаблюки, оселедці, штандарти… Замість того, щоб думати по суті, вони думали про цей цирк...

Як ви думаєте, Ющенко і Тимошенко – це взагалі поєднувані поняття?

А я не бачу іншого шляху. Хочемо ми того чи ні, але це, мабуть, потрібно на сьогоднішній момент. Бо якщо вони знову вчинять бійку, і знову все здадуть… Їм обом треба набратися мудрості і вчитися на помилках, вчитися поступатися своїми амбіціями заради чогось більшого. Але чи здатна на це Юля? Вона занадто любить владу – не знаю, чи набереться в неї мудрості, розуму, сили внутрішньої і любові до України. Взагалі ж  складається враження, що ніхто з них – ні Ющенко, ні Тимошенко, не думає про Україну як таку, про реальну Україну.

Думаю, що від Ющенка мало залежить в цьому альянсі, і це проблема. А тут у нас ще таке культове ставлення до всього! Культове відношення до Тимошенко не сприяє тому, щоб вона якимось чином свої помилки врахувала.

Так само як свого часу Ющенко...

Так. Я не бачу, щоб її оточення, її соратники могли її у чомусь зупиняти, коригувати. І це погано! Але вибору просто немає, цей союз неминуче потрібний, бо коли вони й тепер донів не переможуть, то немає про що говорити...

Кажуть, що це не найгірший варіант…

Та я вже чув навіть від людей, мислячих категоріями української державності, що донецькі регіонали – практики, і виходячи із практичних міркувань, змушені будуть відстоювати незалежність України.

Оксана Козак, Ольга Годованець, Владислав Мусiєнко(фото),
журнал «Главред»24.10.07

У Тернополі працівники міліції побили журналіста. Він звернувся з відповідною скаргою до прокуратури. Текст заяви наводимо повністю:

«Прошу Вас вжити заходів прокурорського реагування щодо грубого порушення прав людини у м. Тернополі з боку працівників міліції до працівника засобів масової інформації.

Так з 19 на 20 жовтня, близько 2 години, я знаходився у молодіжному центрі «Лас-Вегас». Зробивши зауваження молодим особам про їхню неправильну поведінку, з ними зав’язався словесний конфлікт. До мене підійшли дві особи в штатському, напевно знайомі підлітків, не представившись, заломили руки і вивели мене на вулицю. Вони були в нетверезому стані. Там, один з них пред’явив посвідчення оперуповноваженого карного розшуку Олега Могили, другий працівник не представився, знаю, що звати його Тарас. Я пред’явив їм посвідчення працівника засобу масової інформації – кореспондента Всеукраїнської газети «Точка ОПОРИ», пояснив що знаходжусь на роботі і збираю інформацію для запланованої статті, також мною їм було пред’явлено посвідчення голови Тернопільського осередку міжнародної громадської організації «Міжнародний антикримінальний і антитерористичний комітет», члени якого знаходяться під захистом МААК, WAAF і міжнародного законодавства, на що я наголошував їм. Після перегляду моїх документів вони відреагували ворожо, не віддали мені посвідчення, хоча я просив їх про це.

Потім насильно, наносячи удари, закрутили руки і відвели у МВМ №2, яке знаходиться неподалік «Лас-Вегасу». Після освідчення, уже у відділенні, один з працівників міліції, які мене затримували (Тарас) найбільше бив мене руками й ногами у різні частини тіла, особливо по голові. Побої є зафіксовані у судово-медичній експертизі на вул. Острозького.

У відділенні того дня чергували сержанти п .Сухарський та п. Ліхачевський, вони не зашкодили тому безчинству яке відбувалось по відношенню до мене у відділенні, хоча були свідками усього. Лише п. Сухарський, коли я вже достатньо був побитий, сказав Тарасу (прізвища не знаю), який мене бив, що з нього вже досить. У відділенні в цей час також знаходилось декілька дівчат, знайомих п. Могили та Тараса та затримані хлопці, які бачили безчинство міліціонерів по відношенню до мене.

Потім у мене вилучили усі речі, не склавши при мені жодного протоколу, помістили у камеру до ранку. Серед вилученого, з цінних речей в мене були два мобільних телефони: SONY ERICSSON та NOKIA, МР3 – плеєр, гаманець з банківськими картками, та готівкою 451 гривня, також у гаманці знаходились посвідчення члена Національної спілки журналістів та Незалежної медіа-профспілки України.

Перед дев’ятою годиною ранку 20.10.2007р, коли я почав стукати у двері та просити відпустити мене, оскільки на 09.00 я мав бути, як кореспондент на Міжнародному турнірі з вільної боротьби «Тернове поле-2007», двері відчинив капітан Кравчук. Коли я запитав його, за що мене тримають, він сказав що за підробку документів, оскільки всі мої посвідчення є фальшиві. Я сказав, що це неправда, і щоб мене відпустили. Він сам наніс мені удар в груди рукою, і сказав: «сиди тихенько, доки не получив ще». На запитання, як його прізвище, він відповів – Пушкін (його прізвище я взнав пізніше у начальника першого відділу міліції – п. Кравчук).

Близько 11.30 мене випустили з камери, віддаючи мої речі, я помітив, що не вистачає мого робочого мобільного телефону NOKIА з номером LIFE 8063 316 15 15 на рахунку якого було ще 70 гривень (зараз номер уже поновлений, але на ньому залишилось 5 грн.70 коп.), також у гаманці не вистачало 300 гривень готівки. На прохання повернути відсутні речі, працівники міліції сказали, що їх не було, і попросили розписатись у протоколі повернення речей, який з ранку вже звідкись з’явився. Я відмовив їм у підписі, вимагаючи повернути відсутнє.

Могила сказав, що везе мене у МВМ №1 і відвів мене до якогось неслужбового власного автомобіля, де за кермом сидів його знайомий, якого він попрохав відвести його з затриманим на вул. Коновальця до відділення. На моє запитання, чому він так чинить, оскільки це є порушенням, він відповів, що так треба. У МВМ №1 я зустрівся з начальником паном Лукою, який відпустив мене з відділення, де мене чекав мій товариш Агаєв Ельмар, який може засвідчити, що з відділення я вийшов побитий.

На даний час у мене поганий стан здоров’я, крутиться голова, запаморочення, з чим після подачі цього документа звертаюсь у лікарню.

Вважаю неприпустимими усі безчинні дії працівників міліції по відношенню до представників медіа та громадськості, наголошую на розслідуванні грубого порушення прав людини в Україні і прошу заходів прокурорського реагування щодо вищевикладених свідчень.

20.10.2007р.

Сцібайло І.Б.

8 096 395 69 09»

Інтернет Асоціація України закликає Кабінет Міністрів України негайно скасувати постанову від 26 вересня 2007 р. №1169 «Про затвердження Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації» як таку, що суперечить Конституції України, порушує основні права та свободи людини.

Про це сьогодні на прес-конференції в УНІАН повідомила голова правління Асоціації Тетяна Попова.

Зокрема, за її словами, постанова визначає процедуру отримання дозволу суду на здійснення негласного проникнення до житла, іншого володіння особи, застосування технічних засобів добування інформації, зняття її з каналів зв’язку, установлення контролю за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією осіб, а також використання інформації, добутої під час здійснення заходів.

Т.Попова наголосила, що аналіз зазначеної постанови свідчить, що документ не відповідає загальним принципам безумовного додержання конституційних прав громадян при здійсненні оперативно-розшукових заходів та порушує самі принципи оперативно-розшукової діяльності, передбачає втручання та зміну деяких процедур правосуддя, а також порушує принцип верховенства права.

“Дана постанова суперечить нормам Конституції, намагається змінити та «дописати» закони України «Про оперативно-розшукову діяльність» та «Про судоустрій України». Особливо непокоїть введення нового для української юриспруденції принципу: «Порядок застосовується в разі, коли інше не передбачено законом», - сказала Т.Попова.

Вона додала, що відповідно до Основного Закону в Україні діє принцип верховенства права, закріплений в ст.6: „Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України” та ст.19: „Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України”.

На переконання голови правління Інтернет Асоціації, положення постанови руйнують засади законного судочинства, замінюючи мотивоване рішення суду, яке приймається згідно з чинним законодавством України, на «дозвіл», що видається одноосібно головою апеляційного суду без дотримання відповідних процедур та фактично не підлягає жодному контролю у зв’язку з його так званою «цілковитою таємністю».

“На превеликий жаль, прийняття цієї постанови не отримало ніякої правової оцінки ані з боку Міністерства юстиції України, ані з боку Генеральної прокуратури України, ані з боку Верховного Суду України, ані з боку Верховної Ради України, що є симптомом повної руйнації правових відносин в Україні”, - переконана вона.

Т.Попова зауважила, що з урахуванням вищезазначеного, Інтернет Асоціація України направила відповідні листи з вимогою негайно скасувати цей документ до Мінюсту, Держкомітету з питань підприємництва, Генпрокуратури, Верховного Суду України, Кабміну, Уповноваженого з прав людини, а також відкритого листа до Президента України Віктора Ющенка.

*** Інтернет Асоціація України об’єднує більше 80 підприємств та організацій, що працюють в галузі інформаційних технологій і телекомунікацій.

ПОСТАНОВА КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

від 26 вересня 2007 р. № 1169

2725 Про затвердження
Порядку отримання дозволу суду
на здійснення заходів,
які тимчасово обмежують права людини,
та використання добутої інформації

Відповідно до статті 1 Указу Президента України від 7 листопада 2005 р. № 1556 «Про додержання прав людини під час проведення оперативно-технічних заходів» Кабінет Міністрів України  п о с т а н о в л я є:

Затвердити Порядок отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації, що додається.

Прем’єр-міністр України
В. ЯНУКОВИЧ

ЗАТВЕРДЖЕНО

постановою Кабінету Міністрів України

від 26 вересня 2007 р. № 1169

ПОРЯДОК
отримання дозволу суду на здійснення заходів,
які тимчасово обмежують права людини,
та використання добутої інформації

1. Цей Порядок визначає процедуру отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини (далі — дозвіл), зокрема на негласне проникнення до житла чи іншого володіння особи, застосування технічних засобів добування інформації, зняття її з каналів зв’язку, установлення контролю за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією особи (далі — захід), а також використання інформації, добутої під час здійснення заходів (далі — інформація).

Порядок застосовується в разі, коли інше не передбачено законом, і не регулює питання здійснення правосуддя.

2. Отримання дозволу та використання інформації здійснюються відповідно до вимог режиму секретності.

3. Заходи можуть здійснювати тільки ті підрозділи, яким відповідно до закону надано право на провадження оперативно-розшукової діяльності (далі — підрозділ). Для отримання дозволу керівник підрозділу, у провадженні якого перебуває оперативно-розшукова чи контррозвідувальна справа (далі — справа), або його заступник вносить на розгляд суду подання про отримання дозволу, погоджене у визначених законом випадках прокурором (далі — подання).

4. У поданні зазначаються:

гриф секретності, дата та реєстраційний номер;

найменування суду, до якого вноситься подання;

найменування підрозділу, який вносить подання, та підрозділу, працівники якого залучаються до здійснення заходу;

вид, категорія, номер справи та дата її заведення;

вид заходу, строки і місце його здійснення (житло чи інше володіння особи, інші приміщення, земельна ділянка, транспортний засіб тощо);

обґрунтування необхідності здійснення заходу;

дані про особу, стосовно якої передбачається здійснення заходу, місце проживання чи тимчасового перебування такої особи, а також залежно від виду заходу абонентні номери споживача телекомунікаційних послуг і міжнародний ідентифікатор мобільного обладнання;

інші відомості, що можуть мати значення для суду.

5. Подання складається у трьох примірниках і підписується керівником підрозділу, у провадженні якого перебуває справа, або його заступником та погоджується у визначених законом випадках з прокурором, який здійснює нагляд за дотриманням закону органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність. У разі здійснення заходу стосовно кількох осіб подання складається на кожну особу.

Перший примірник подання з гербовою печаткою органу, у складі якого діє підрозділ, реєструється без розкриття відомостей про особу і змісту заходу у відповідному режимно-секретному органі та доставляється в суд з дотриманням вимог режиму секретності. Другий примірник додається до справи, а третій — видається підрозділу, працівники якого залучаються до здійснення заходів, у разі видачі дозволу. Якщо суд відмовив у видачі дозволу, третій примірник подання знищується.

6. Подання вноситься на розгляд голови апеляційного суду області, мм. Києва та Севастополя, Апеляційного суду Автономної Республіки Крим або уповноваженого ним заступника за місцем провадження справи.

7. Подання та постанова суду про надання дозволу на здійснення заходу реєструються в апараті суду без розкриття відомостей про особу та змісту заходу, який передбачається здійснити.

Два примірники постанови суду (у разі його здійснення стосовно кількох осіб — щодо кожної особи) передаються уповноваженому представникові підрозділу. Один примірник додається до справи, а другий — видається підрозділу, працівники якого залучаються до здійснення заходу. Якщо суд відмовив у видачі дозволу, один примірник постанови суду видається уповноваженому представникові підрозділу.

8. Про видачу дозволу чи відмову в його видачі керівник підрозділу або його заступник повідомляє протягом доби прокуророві, який здійснює нагляд за дотриманням закону органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність.

9. Постанова суду про відмову у видачі дозволу на здійснення заходу не позбавляє підрозділ права на повторне звернення до суду за наявності додаткових обґрунтованих підстав.

10. За результатами здійснення заходу складається протокол з відповідними додатками (далі — протокол).

11. У протоколі зазначаються дата його складення, посада, прізвище та ініціали особи, у провадженні якої перебуває справа, номер справи, за якою здійснювався захід, номер постанови, дата її прийняття та найменування суду, яким видано дозвіл на здійснення заходу, вид заходу та строки його здійснення, найменування підрозділу, працівники якого залучалися до здійснення заходу, дані про особу, стосовно якої здійснювався захід, результати здійснення заходу, відомості про матеріальні носії інформації (матеріали аудіо- чи відеозапису, фото- і кінозйомки, магнітні накопичувачі тощо) та місце їх зберігання.

Протокол підписує працівник оперативного підрозділу, у провадженні якого перебуває справа.

Протокол додається до справи. Матеріальні носії інформації зберігаються в підрозділі, працівники якого залучалися до здійснення заходу.

12. Забороняється зазначати в протоколі та зберігати в будь-якій іншій формі відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини, крім інформації про вчинення заборонених законом дій.

13. У разі використання протоколу з відповідними додатками як джерела доказів у кримінальному судочинстві їх передача органом досудового слідства чи суду здійснюється в установленому кримінально-процесуальним законодавством порядку.

14. Інформація використовується виключно для запобігання скоєнню злочину чи встановлення істини під час розслідування кримінальної справи, запобігання, своєчасного виявлення і припинення розвідувальних, терористичних та інших посягань на національну безпеку, в інтересах контррозвідки, для забезпечення безпеки під час здійснення розвідувальних заходів, захисту сил, засобів та інформаційних систем і облікових даних розвідувальних органів та джерел розвідувальної інформації, а також з метою її доведення до підрозділів, правоохоронних органів, органів державної влади та інших заінтересованих органів у випадках, передбачених законом.

15. У разі коли запобігання скоєнню чи припинення злочину та/або затримання особи, яка перебуває в розшуку, потребує здійснення невідкладних заходів, інформація може негайно передаватися засобами зв’язку з дотриманням правил конспірації.

10 жовтня, ввечері на одній з центральних вулиць Київського району у Харкові заблудила старенька жіночка з явними ознаками порушення пам’яті, орієнтації в просторі. На щастя, поряд опинився співробітник Харківської правозахисної групи, який, перш за все, забрав стареньку додому, а потім намагався повернути її додому. Жінка, не пам’ятала ані своєї адреси, не могла повідомити з ким вона проживає. Вона вперто стверджувала, що проживає саме в цій квартирі, де вона зараз знаходиться.

Перш за все, наш колега звернувся до Київського райвідділу міліції. Користуємося нагодою і висловлюємо щиру подяку працівникам служби 02 МВС, які за лічені минути, знаючи тільки ім’я та прізвище (це єдине, що вона пам’ятала) хворої бабусі, знайшли її адресу і телефон. Але телефон не відповідав…

Тоді на прохання нашого співробітника, міліція викликала швидку допомогу, бо виглядала старенька як гіпертонік в момент серйозного судинного нападу.

«Швидка» приїхала. І, на думку нашого співробітника, мала б відвезти хвору до лікарні. Зважаючи на стан хворої до психіатричної лікарні. Але лікарі спеціалізованої психіатричної бригади швидкої категорично відмовилися везти стареньку до лікарні. Спочатку нашому колезі пояснили, що старенька здорова, потім на заперечення нашої колеги, що її хвороба видна неозброєним оком, лікарі швидкої заявили, що вони не мають права везти хвору до психіатричної лікарні без її «осознаної згоди» Такий закон! От доборолися правозахисники – бажали захистити здорових людей від примусового лікування в «психушці», а потрапили в ситуацію, коли дійсно хворих - людей, які терміново потребують допомоги психіатра не можна влаштувати на лікування. Кожна нормальна людина розуміє, що хворий, який страждає на старечий склероз, не може надати «осознану згоду», та й ще в письмовому вигляді. Це ж абсурд!

Але лікарі «швидкої» могли б відвезти стареньку до звичайної лікарні, а потім вже розбиратися чи потрібна їй консультація психіатра. На жаль, лікарі навіть тиск не погоджувалися зміряти. Навіщо? Якщо вони не везуть хвору до лікарні, якщо залишають хвору без лікарської допомоги, то вже на всі 100 %.

На щастя наш колега за цей час розшукав родичів старенької, телефон яких знову ж таки підказала міліція. З’ясувалося, що син та невістка шукають стареньку зранку, зателефонували вже до всіх лікарень і, навіть, залишили заяву в відділі міліції свого району. Виявилося, що бабуся дійсно страждає на втрату пам’яті, вважає, що живе на вулиці Дарвіна, де вона дійсно мешкала в 50-ті роки.

На нашу думку, лікарі «швидкої» повинні були оглянути стареньку, і, якщо вона потребувала медичної допомоги, надати її. Лікарі не зважили на те, що виклик зробила міліція, що ситуація з бабусею не стала небезпечною для її життя тільки завдяки увазі нашого колеги, який забрав її до себе, і оперативній реакції чергової райвідділу міліції. А от дії лікарів «швидкої», на нашу думку, підпадають під статтю 139 КК України.

Тим більш дивним нам здається об’ява у приймальному відділенні психіатричної харківської лікарні №3, стосовно того, що «швидка» не має права привозити хворих без паспортних даних, без відомостей про реєстрацію. Тобто, всі психічно хворі, які або втратили або загубили документи, ті, хто заблукав у місті, так і повинні залишатися на вулиці, хоч якби не потребували допомоги.

На жаль, такі сумні наші реалії.

Ми звикли проходити повз бомжів, які перебувають в стані сп’яніння, яке може загрожувати їхньому життю. Ми знаємо, що «швидка» до них не приїде. Наше суспільство свідомо не помічає безпритульних дітей, стареньких, які не можуть знайти свій будинок, або яким стало зле і вони не можуть дійти до дому. Так що вже казати про бомжів…. Така жорстокість суспільства обернеться потім для нього ще більшим рівнем жорстокості. Бо молодь вихована таким чином не буде співчувати і своїм близьким стареньким родичам.

Цинізм, який пронизує наше суспільство, і особливо безвідповідальний і нахабний чиновний апарат – загроза для нашої держави і народу.

Цього року - 70-річчя з часу найбільш масштабних репресивних акцій у колишньому СРСР. Ті репресії були плановими з виконанням і перевиконанням планів щодо кількості заарештованих і розстріляних “ворогів народу”. Деякі керівники українських областей навіть просили збільшити плани щодо кількості осіб, котрі мають бути заарештовані і страчені. І під репресії потрапляли люди, провина котрих часом полягала лише у тому що розмовляли “не тою мовою”, фабрикувалися кримінальні справи про шпигунські і націоналістичні організації, ворогів шукали і знаходили усюди. Сьогодні знаходяться люди, котрі намагаються довести що в Україні і голодомору не було, що й репресії за Сталінщини були вимушеним кроком радянської влади для захисту проти диверсантів, шпигунів і інших ворогів. Хай ті версії залишаються на совісті тих, хто їх розповсюджує. Свідків тих подій стає все менше. Тому кожне свідчення людей, котрі пережили ті часи, є вкрай цінним.
З Ідою Василівною Бородай (Стьопкіною) ми зустрілися в її помешканні у п’ятиповерховому будинку на проспекті Кірова. Попри вісімдесятирічний вік Іда Василівна має гарну пам’ять і в деталях розповідає про події свого життя. Вона розповіла як стала “дитиною НКВД”, так називали дітей репресованих батьків, котрих тримали у спеціальних дитбудинках.
У 1937 році Іда з батьками жила у великому селі Андріївка на Харківщині. Батьки були сільськими вчителями. Уночі 22 вересня до їхнього будинку прийшли НКВДісти, обшукали весь будинок. Напівсонну дев’ятирічну Іду мати переносила з одної кімнати до іншої. Коли обшук був закінчений, НКВДісти забрали батька з собою. Один з них сказав батькові: “Попрощайся з дочкою”. Той поцілував дочку і пішов. Пішов назавжди бо 20 жовтня 1937-го року, як потім Іда Василівна дізналася після реабілітації батька, він був осуджений і розстріляний “за участь у контрреволюційній націоналістичній шпигунській організації”. Головна провина сільського вчителя Василя Федоровича Бородая, вочевидь, у очах НКВД полягала у тому що він належав до сільської інтелігенції і розмовляв українською. Сільські вчителі часто збиралися разом, грали у “буржуазну” гру преферанс і обговорювали події в країні. Можливо, хтось висловив крамольну на той час думку. Знайшовся і донощик, як їх тоді називали, “сексот”, тобто, “сєкрєтний сотруднік”, яких НКВД мало у кожному робочому колективі, тим паче, серед інтелігенції. І, як це тоді практикувалося, була сфабрикована справа про націоналістичну організацію у Андріївці. Тієї ночі були заарештовані восьмеро вчителів андріївської сільської школи. Згодом забрали і матір Іди. Того ж дня забрали зі шкільного уроку і Іду. Вчителька сказала Іді, що їй треба вийти з класу, бо її чекають.
Незнайомець, що чекав на Іду, був ввічливий і добрий. Він привів Іду до відділення міліції, де у великій кімнаті були близько сорока дітей, бо НКВДісти забрали з села не тільки учительські а й інші сім’ї. Дітям сказали що відвезуть їх до батьків, посадили у відкриті вантажівки з лавами для сидіння і холодноі зимової ночі повезли до Балаклії, районого центру. Там діти утримувалися у будинку, де у кожній кімнаті було їх по сорок - п’ятдесят. З Балаклії повезли до Харкова. Дорогою діти бачили колони людей, котрих вели озброєні конвоїри. Десь дорогою машини зупинили з окриком: “Кто єдєт?”. Відповідь була: “Дєті НКВД”.
Привезли дітей до приймальника - розподільника НКВД на вулиці Совнаркомівський, де на казарменному утриманні були групи дітей, у яких налічувалося по сорок – п’ятдесят дітей. На вулицю чи у двір не випускали, митися не було де, білизну і одяг не міняли. Вікна виходили не на вулицю, а у двір. Фактично це був пересильний дитячий табір. Через місяць дітей розподілили по дитячих будинках. Вночі привели на вокзал, посадили до плацкартних вагонів і видали сухий пайок. Тоді Іда вперше у житті побачила суху копчену ковбасу. Їхали три дні. Вранці висадили з поїзда на станції Дар’ївка Шполянського району тоді Київської області і привезли до лісу, де стояв великий красивий будинок з колонами.
Серед 300 дітей у цьому дитбудинку були росіяни, українці, білоруси, німці і євреї. Всі вони були дітьми репресованих. У дитбудинку жилося не голодно, персонал ставився до дітей добре. Але серед вихованців була дідівщина. Іду Бородай і її подругу з Андріївки, Нелю Любицьку, також дочку вчителів, тероризували дві старші дівчинки з Білорусі Ліна і Зіна. Дівчатка не могли того знести і вирішили втекти. Взимку 38 року подруги втекли з дитбудинку і пішли залізницею по шпалах, думаючи що йдуть до Харкова. Дісталися якоїсь станції, хотіли там погрітися, та, побачивши, що за ними пильно стежить якийсь чоловік, пішли у зворотній бік. Здійнялася заметіль, замерзлі і ослаблі діти сіли на рейки. Почувши гудок паровоза вже не мали сили підвестися. На їхнє щастя їх побачив залізничник з переїзду і вихопив їх з рейок. Зустрівши потяг, залізничник взяв дітей до будиночка на переїзді, де була й його дружина. У Іди, взутої у легкі черевики, ноги були обморожені до чорних пухирів. Наступного дня вихователь дитбудинку Віктор Іванович кіньми відвіз дівчаток до дитбудинку. .Вони провели місяць у ізоляторі, де ім лікували обморожені руки та ноги.
Влітку 39 року маму Іди випустили з тюрми на Холодній Горі у Харкові. Жінка понад рік була в ув’язненні без суду і слідства. Від неї вимагали зізнань у підривній діяльності, у допомозі чоловікові-націоналісту, залякували. Умови утримання на Холодній Горі були жахливі. Врешті, мабуть, зрозумівши, що нічого інкримінувати не вийде чи з якихось інших причин, можливо, тому що спущені згори плани щодо кількості арештів і розстрілів були виконані і перевиконані, звільнили. Звільнили також учительок з Андріївки, матерів Нелі Любицькоі і семирічної Іди Нескородь, старша сестра котрої, Женя, була відправлена з Харкова у інший дитбудинок. Батьки тих дівчаток теж були розстріляні. Матері приїхали до дитбудинку і забрали дітей. Слід зауважити що не всім вихованцям дитбудинку так пощастило.
Маючи на собі ярлик “ворогів народу”, випущені з тюрми вчительки не повернулися до Андріївки, та й повертатися вже не було куди – все учительське майно було конфісковане, будинки розорені. У Бородаїв конфіскували велику домашню бібліотеку, яку збирало не одне покоління.
Іда з мамою опинилися у селі Шевельовка Балаклійського району, населеному переселенцями з Росії. Та життя там не було – новоприбулих називали ворогами народу і гітлерівцями. З одним вузликом речей перебралися до іншого села, Вовчого Яру, де їх ніхто не знав. Жили у злиднях, підгодовувалися з городу. Мама знов вчителювала.
І до розпаду СРСР вони нікому нічого не розповідали. Серед документів матері Іди Василівни по її смерті не було довідки про звільнення з тюрми. Очевидно, тої довідки просто не було.
На запит про долю батька, направлений Ідою Василівною до харківської обласної прокуратури, була отримана довідка про його долю і реабілітацію. Тільки з тих документів Іда Василівна дізналася що батько не помер у тюрмі, а був розстріляний. Про те, що мати була у тюрмі, жодних документів немає, як не отримала Іда Василівна і довідки про своє перебування у дитбудинку НКВД, хоч і зверталася і до Балаклії і до Харкова і до Києва. Черкаський архів, куди були передані документи Шполянського району, відповів що жодні документи, що стосуються дар’ївського дитбудинку, до архіву не надходили. Очевидно, інформація про тих дітей не існує, навіть документи відповідні на них не оформлялися. І долі тих дітей невідомі. Якщо ті, позбавлені тоді батьків і сім’ї, діти виросли і живі, вони не можуть отримати статус репресованих. А за деякими джерелами НКВД, а потім МГБ і КГБ з тих дітей ростили диверсантів, розвідників, людей, призначених для використання у спецопераціях, бо ніхто їхніми долями не поцікавився би і не було вже у них інших батьків крім спецслужби.
“Я хочу щоб люди знали що була така категорія, репресовані діти. – говорить Іда Василівна - Всі знають про репресованих поетів, артистів, відомих людей. А про простих вчителів, простих людей, про їхніх знедолених дітей людям треба нагадувати, бо людська пам’ять коротка. Мені пощастило що мама лишилася жива, що її не вбили, не заслали у табір. Не всім так пощастило”.
Іда Василівна хоче розшукати Ліду Триндіцину з сестрою, котрі були разом з нею на пересилці у Харкові, просить відгукнутися жителів Андріївки - 1 Балаклійського району Харківської області, котрі знають щось про долі сімей репресованих і їхніх дітей, зокрема сімей директора Андріївської школи Ахмагета, завуча школи Захара Івановича, вчителів Любицького, Олександровського, Василя Трохимовича Нескородя, інших вчителів. Просить відгукнутися тих, хто був у 1937 – 1939 роках у пересильному пункті на вулиці Совнаркомівській у Харкові. Вона хоче розшукати своїх подруг тих часів Нелю Любицьку, Іду та Женю Нескородь, інших вихованців дитбудинку. Хоче з’ясувати скільки було таких дитбудинків і скільки дітей стали “дітьми НКВД” щоб розповісти про це людям. І дуже хоче щоб вчителям, котрі несли людям розумне, добре, вічне, убитим радянською владою, був поставлений пам’ятник.

Вам належить шана за те, що ви вступилися за нашу гідністьі відстояли її 
 З листа.

Цю дату стали відзначати після арештів 1972 року. Відзначали, звичайно, ув’язнені в лаґерях Мордовії і Уралу.

Справа в тому, що політичні в’язні, як вони себе називали, або особливо небезпечні державні злочинці, як їх називали офіційно, - вже від 1972 року стали чис­ленними. (Згадаймо, що Хрущов оголосив: "у нас не­ма політв’язнів". Справді, він багатьох відпустив, ско­ротив набір, але в той час досиджували свої 25 річні терміни діти різних народів" - у тюрмі народів; "вас нєт" казали їм)...

Звичайно, вождь брехав. Але він принаймні хотів покінчити з віковічною ганьбою російської воєнно-поліційної імперії.

Брежнєв, навпаки, почав з тихих політичних ареш­тів 1965 року, а в 1972-му масових політичних арештів уже не могли приховати.

Міжнародні правозахисні організації стали пильно вивчати секретні справи СССР, і ЗМІ це висвітлюва­ли. І тут перше місце належить радіо "Свобода".

Зав’язалась напружена гра і боротьба за приховану від людей правду. "Перебудова" середини 80-х була поразкою СССР у цій боротьбі. Довелось розпустити політичні лагері, і то принизливо - під міжнароднім громадським контролем. Звичайно, це роблено брех­ливою мовою каґебістів - нібито звільнення "через помилування". Але помилування політичні в’язні не просять, і в цьому полягає суть опору. В принциповій боротьбі вироблялося обличчя учасників опору, гото­вих йти на страждання і на смерть.

Дата 30 жовтня, а також дата 10 грудня - День Декларації людських прав, 12 січня - День українського політв’язня відзначалися у всіх політичних зонах. Від­значалися демонстративним оголошенням голодівок, про які повідомляли закордонні радіостанції.

Власне, відзначення цих дат було своєрідною фор­мою ідентифікації політичного в’язня. Бо голодівка протесту є тим самим демонстрацією непримиренності.

У зв’язку з цим треба нагадати про одну вельми делікатну обставину, яка ставила політичного в’язня в особливе становище в імперії зігнутих спин, вірнопід­даних облич і одностайно піднятих рук. Справа в то­му, що той політв’язень раніше сам належав до імперії і разом з усіма проходив школу вірнопідданости. Ко­жен по-своєму. І в політичних лаґерях теж були різні -і за освітою, і за мораллю, і за рівнем принциповости. Але коли взяти категорію тих, хто давно обрав небез­печну громадянську позицію, давно говорив уголос правду, якої сахалися покірні люди, і довгий час до арешту був під наглядом КҐБ - то ці люди були мо­ральною силою, якої, ризикну сказати, побоювалася влада, жорстоко їх переслідувала, і водночас навіть ти­хенько поважала.

Чи знала про це громадськість? Чи знали про це за­лякані знайомі? Чи говорили про це між собою?

Атмосфера страху спотворює обличчя і спідлює лю­дей. Вони сахаються небезпечної правди і сахаються тих, котрі відстоюють правду. Вони ще ладні говорити про тих, кого згадують в газетах: академік Сахаров, ге­нерал Григоренко... Але невизнаних поетів і літерату­рознавців Івана Світличного, Василя Стуса, Миколу Руденка (визнаного, але "розжалуваного") "широка громадськість" не знала і боялася знати...

Відбувалася гостра поляризація передусім серед ін­телігенції.

Політв’язень відвертався від органів брехні і на­сильства. Він утверджувався в правді, яку говорив вголос. Він жалів, і то дещо звисока, заляканих слух­няних слуг влади. Він перестав рахуватися з умовами лояльності, напівправди і напівпорядності.

Поняття інтелектуальної мужносте і незалежності, гріховне і неможливе для тих, котрі тримаються, як сліпий плота, цитат Маркса і Леніна, - це поняття ку­льтивується в зоні і в тюрмі.

Саме тут пролягає прірва між в’язнями сумління, тобто людьми, котрі йдуть за голосом сумління, і слу­гами, які постійно йдуть на компроміс із сумлінням.

Падіння "імперії зла" без суду і без очищення стра­шенно засмітило простір напівправдою, напівщирістю і "обмеженою відповідальністю".

Люди, виховані у лжі, стали цитувати Василя Стуса, який їм, як хрін в носі. Бо саме Стус чи не найрішучіше засудив лож і слуг лжі. І то назавжди...

День політв’язня багатьма не усвідомлюється як день національної гідності, як свято в честь людей, які привернули Україні самоповагу і повагу до неї в світі. Це не зовсім вшанування осіб і доль, а щось не­зрівнянно більше: це ВШАНУВАННЯ ТОГО ГОЛО­СУ, ЯКИЙ СВІДЧИТЬ ПРО ЗДОРОВ’Я НАЦІЇ І ГО­ТОВНІСТЬ її ДАВАТИ ОДВАЖНИХ, КОТРІ ЗАКЛА­ДАЮТЬ ОФІРНИЙ ВІВТАР. Бо де немає святосте і готовності приносити себе в офіру - там нема нації.

"Євген Сверстюк на хвилях «Свободи»

Терен, Луцьк - 2004

У Харкові до 100-річчя з дня народження генерала Петра Григоренка було проведено ряд зустрічей з його сином Андрієм та друзями видатного правозахисника.

Організаторами заходів виступила Харківська правозахисна група. Учасниками зустрічей були Семен Подольський, Давид Лівшиц, Владислав Недобора, Софія Карасік, Ірина Рапп  та інші люди, що добре знали П. Григоренка, боролися разом з ним проти комуністичного режиму, студенти, історики, журналісти та всі небайдужі, яким цікаво було дізнатися про героїчне життя дисидента.

Перше спілкування – зі студентами Харківського Національного університету ім. Каразіна – проходило 19 жовтня в актовій залі університету. Одразу після нього відбулась зустріч із журналістами у  прес-центрі «Майдан Свободи». А 22 жовтня такі ж заходи пройшли у Харківському Національному педагогічному університеті ім. Сковороди та в «Чичибабін-Центрі», в приміщенні Центру культури Київського району.

Під час ювілейних заходів на честь 100-річчя з дня народження Петра Григоренка, що проводились у Харкові, ХПГ демонструвала виставку, в експозиції якої були представлені зразки «самвидаву», листи П.Григоренка до друзів-харків’ян, книги, газети та матеріали, що пов’язані з життям видатного дисидента. Виставка викликала неабиякий інтерес харків’ян.

І всюди зустрічі проходили в теплій атмосфері, Андрієві Григоренку та його супутникам задавали багато питань, цікавилися подробицями життя батька – генерала та правозахисника.

На всіх заходах своїми враженнями від спілкування з генералом-дисидентом ділився Семен Подольський, який особисто знав Петра Григоровича. «Григоренко займав особливе місце у русі за права людини, – нагадав він слова Леоніда Плюща, – генерал був стратегом». І те, що П. Григоренко був одним із фундаторів Української Гельсінської групи, багато про що говорить.

Сам С. Подольський виступив одним із підписантів відомого листа на підтримку П. Григоренка, написаного у 1969 р. Той лист став наріжним каменем у розвитку дисидентського руху в Україні, адже ініціативна група, що виступила організатором його написання, стала в умовах тоталітарного радянського режиму фактично 1-ю правозахисною групою. Членів ініціативної групи було 14 (серед них харків’янин – Генріх Алтунян), всього «підписантами» виступили 54 чол. (10 – харків’яни). Реперсії на забарилися. У Харкові тих, хто наважився виступити проти каральної КДБістської системи: Олександра Каліновського, Софію Карасик, Льва Корнілова, Тамару Левіну, Давіда Ліфшица, Семена Подольського – ганьбили на показових зборах за місцем роботи, а потім переводили на нижчі посади або звільняли з роботи. А чотирьом з «підписантів»:Генріху Алтуняну, Владиславу Недоборі, Володимиру Пономарьову та Аркадію Левіну – були винесені вироки: позбавлення волі на 3 роки за  «антирадянську діяльність»… 

С. Подольський розповів також, що з моменту, як П. Григоренко потрапив до списку неблагонадійних, всього було 4 його приїзди до Харкова. І кожного разу КДБ організовував цілодобове слідкування за правозахисником, не випускаючи його не на мить з поля зору. Григоренко до цього ставився спокійно, він навіть писав листа Андропову, в якому зазначав, що спостереження спецорганів за ним обходилось держбюджету СРСР щорічно у 200 тис. карбованців (величезні кошти для тих часів).

Син генерала – Андрій Петрович Григоренко – усі роки був вірним соратником батька і донині є найдбайливішим хранителем родинного українства. Він очолює Громадський фонд імені Петра Григоренка, організовує щорічні «Григоренківські читання» і, як батькову спадщину, тримає зв’язок із кримськими татарами, допомагаючи їм. Народжений в Москві, де прожив до самої еміграції, Андрій Григоренко бездоганно володіє українською, хоча не має жодної формальної української освіти. Не зважаючи на обставини своєї долі, він завжди вважав себе більше українцем, ніж росіянином.

Андрій Григоренко підкреслив, що його батько також чітко усвідомлював, що він був саме українцем, і писав про це у своїх мемуарах. Коли керівництво СРСР фактично випхало опального генерала за кордон та позбавило його радянського громадянства, той сказав, що він – громадянин України, і цього в нього вже ніхто не відніме. На думку сина дисидента, Петро Григоренко й у вигнанні прислужився рідній країні, адже був там «послом демократичної України», якої тоді ще й не існувало як незалежної держави. І перетворив закордонне представництво Гельсінської групи на амбасаду, яка багато робила для розвитку демократії, тому що він мав можливість зустрічатися з багатьма великими й сильними людьми всього світу.

Також, за словами пана Андрія, його батько був одним із перших, хто написав, що Радянський Союз у 1941-му готувався до агресивної, а не оборонної військової кампанії, чим і були викликані поразки Червоної Армії на початковому етапі війни. Цьому була присвячена робота «Приховування історичної правди – злочин перед народом!» 1967 р. ідею якої підхопив у майбутньому скандально відомий Резун (Суворов).

Про значний літературний талант Петра Григоренка згадав і Владислав Недобора, який, у якості приклада навів крилаті слова генерала про те, що є різниця між наукою та віроученням (науку не називають на честь науковців, скажімо, «ейнштейнізм», а всілякого роду ідеологічні витівки постійно прикрашають «ізмами»).

На всіх зустрічах, що відбулись у Харкові, А. Григоренко натхненно розповідав про долю свого батька, наводив цікаві приклади з його життєдіяльності, відповідав на запитання.

Так, на питання журналіста «Прав людини» щодо того, якою син відомого правозахисника бачить сучасну ситуацію в Україні, пан Андрій зазначив:

«Боротьба за права людини є перманентною, постійною, яку ніколи не можна вважати закінченою. Безумовно, у порівнянні з колишнім СРСР Україна здійснила гігантські кроки вперед у цій царині. Втім, хотілося б, щоб українське суспільство було більш демократичним.

Також Україна не добре бачить своєї історичної перспективи. Звичайно, українське суспільство поліетничне, однак усвідомлення національної солідарності з українцями повинне бути обов’язкове для людей, які мешкають в українській державі. Тому мені здається абсурдним, що деякі політики вимагають визнати російську мову другою державною. Дійсно, розмовляти в Україні російською мовою – це нормально, цьому ніхто не заважає, але державною мовою повинна бути українська, інакше яка ж це Україна? Я не розумію, наприклад, як можна встановлювати в Україні пам’ятники катам українського народу, тій же Катерині II. І я не розумію, чому від цього українці не обурюються, чому не протестують?!»

А співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров підкреслив, що навіть у сучасній Україні робиться дуже замало для того, щоб вшанувати пам’ять людини, яка боролося за демократичне майбутнє рідної країни. Ще 10 років тому ХПГ зверталася до міської влади з проханням перейменувати вул. Краснознаменну, на якій, під час навчання у Технічному інституті, жив майбутній генерал, на вул. імені Петра Григоренка, але відповіді так і не отримала. Цього року було аналогічне звернення з таким же результатом. «Ця ситуація є просто ганебною», – заявив Є. Захаров.

PS: коли стаття вже були підготовлена, до ХПГ надійшов лист з виконкому Харківської міської ради, датований 16.10.2007 р. Саме на 100-річчя з дня народження Петра Григоренка чиновники мерії зробили черговий «подарунок» його пам’яті: 

Дивись також:

100-річчя з дня народження генерала Петра Григоренка

www.grigorenko.org

ФОТО Юрія Чумака

Правила жизни правозащитника Ковалева

Он произносит вслух страшные вещи. Сегодня эти слова уже пугают. От них хочется бежать. При этом он утверждает, что говорит только правду, чистую правду, и не его вина, что мы ее так боимся и не желаем принимать. Он все равно будет делать то, что делает.

На днях Барнаул встречал "живую легенду" - Сергея Ковалева. Правозащитник, председатель Российского общества "Мемориал" [1], президент Института прав человека [2] принимал участие в работе "круглого стола" "Роль СМИ и общественных организаций в формировании гражданского общества". "Свободный курс" предлагает вашему вниманию некоторые тезисы из выступления Сергея Адамовича и его ответы на вопросы наших журналистов.

Об имитациях

Я убежден, что сейчас мы переживаем глобальный (а это значит - общемировой) политический, но гораздо более - правовой и нравственный кризис. И как это часто бывало в новейшей истории, наша страна - арена такого, не будем выбирать выражений, клоунского, издевательского, гротескного отображения этого кризиса. Лицемерие политиков - вещь общеизвестная, это и есть реальная политика. Но знаете, есть одна страна на белом свете, где лицемерие не знает границ.

Мы живем в стране, где постоянно происходят имитации. Наше государство имитирует все. Страна называется "Российская Федерация". Но это же неправда! Мы имитируем федеративное устройство. Не бывает федераций, в которых региональная власть, власть субъекта назначается из центра. Это отвергает само понятие федерации как союза равноправных государств, которые отказались в пользу общего центра от некоторых своих прерогатив. Где же это вы видели, чтобы в независимом самостоятельном государстве кто-нибудь назначал президента или премьер-министра?

Таких примеров множество. Для исполнителей важно соблюсти главное условие: имитация должна быть правдоподобной, только тогда она достаточна, чтобы взыскательные западные партнеры поверили ей или имели бы возможность сделать вид, что верят. Западные лидеры позволяют себе публично говорить о том, что "Россия не свернула с пути демократии". Когда такое слышишь из уст американского министра, первая мысль: "Он что, дурак?" Но невозможно, чтобы в огромной стране, где масса профессионалов, на высокую государственную должность назначили дурака! Может быть, его обманули? Тогда он опять получается дурак. Вывод: это он сам врет, потому что ему так выгодно, не то наша нефть ему нужна, не то лояльность при решении проблем с Ираком или Афганистаном… Вот частный пример глобальности правового кризиса.

О судебной власти

В Конституции записан незыблемый принцип разделения властей - исполнительной, законодательной, судебной. Надо ли приводить аргументы, что в реальности никакого разделения властей не существует? Судебная власть - всем известно то, что сейчас именуется "Басманным правосудием". Судебные решения заказываются как в добрые старые советские времена, иногда прямо по телефону, а иногда их и заказывать не надо: понятливый судья и так понимает, что от него требуется. Это когда речь идет о судебных решениях, хоть косвенно касающихся политики. Дело Ходорковского, многочисленные дела, относящиеся к преступлениям федеральных военнослужащих на Северном Кавказе.

Я могу часами рассказывать об этих потрясающих приговорах. Вспомню только один. Группа молодых военнослужащих решила выпить. Тяжелые обстоятельства войны, как не отвлечься. Пошли к старушке-чеченке, которая приторговывала водкой. Она сказала: "Ребята, водки сегодня нет". Это их очень огорчило, и один снял с плеча автомат и дал короткую очередь бабушке по ногам. Слава богу, рядом был военный госпиталь, пострадавшей быстро оказали помощь, ранения не нанесли значительного ущерба здоровью. Молодого человека судили - за неосторожное обращение с оружием! Он, видите ли, не знал, что эта штука, что висит у него на плече, оказывается, стреляет. Его подвергли страшному наказанию: на полгода лишили права продвижения по службе.

Это в сфере правосудия, имеющей какой-то политический оттенок. А в прочих - тут мы имеем приобретение, сильно отличающее нас от советского времени. Насколько я помню, в советские времена судебные решения очень редко продавались. Сейчас это сплошь и рядом. Почему эта судебная коррупция растет? Дело очень простое. Если я, власть, заказываю судебные решения, я же должен понимать и понимаю, что тот, кто мне по должности делает одолжение и выносит соответствующий приговор, он компенсирует себя в других делах просто материально. Послушный судья непременно проделает эволюцию до судьи-мошенника, судьи-мздоимца. И есть люди, которые хорошо знают тарифы…

О стыде как стимуле

Разговор о политической оппозиции в СССР 60-80-х годов был бы совершенно бессмыслен, если бы не одно обстоятельство. Никто из нас тогда понятия не имел, что занимается политикой. В самом деле - что это была за политика? Не выдвигалось того, что принято называть политической платформой. Те, кто начинал подписывать какие-то письма протеста, публиковаться в самиздате, - все эти люди даже и не помышляли, что в завязшей в коммунистической марксистской трясине стране может что-то измениться.

Все наши тогдашние действия, с точки зрения реалистов, были заведомо безрезультатными. Хотя нет, результат был - они кончались, как правило, тюремным сроком. Казалось, что это и есть единственный результат.

Чем же стимулировались эти действия? На самом деле ничем, кроме стыда. Стыд был главным мотивом, побуждавшим к активности. Когда Сахарова спросили, рассчитывает ли он на изменения в Советском Союзе, Андрей Дмитриевич как всегда подумал и сказал "Нет, в обозримое время, я полагаю, никаких изменений не произойдет". - "А зачем же тогда вы делаете то, что делаете?" - "Каждый должен делать то, что он умеет. А что, собственно говоря, умеет делать интеллигенция? Она умеет делать только одно: строить идеал. Вот пусть она этим и занимается". А потом еще подумал и сказал. "Впрочем, крот Истории роет незаметно".

Это - единственное известное мне тогда предсказание о возможности относительно быстрых перемен. Сбывшееся, заметим. Но все остальные полагали так, как говорил один замечательный математик о загнивающей в течение 300 лет Византийской империи: "Что ж, 300 лет меня вполне устраивает". Вот мы рассчитывали примерно на такие сроки. Как вы понимаете, это не есть политический расчет.

Что не измерить зарплатой?

Наши граждане - очень прагматичные, очень практичные - довольно часто говорят: "Ну, свобода слова, ну, свобода самовыражения, всякие там избирательные штуки. Кому и зачем это надо? Вот зарплата - это да". И в связи с этим задается острый вопрос: "А вы, правозащитники, собственно, что сделали?" Мы сделали вот что. Мы заплатили свободой за то, чтобы вся страна стала другой.

Очень скверной, но другой. Не Советским Союзом. Мы добились нашей нынешней Конституции. Она далеко не безупречна, но в ней есть вторая глава и другие демократические нормы. Мы начали судебную реформу, и в результате нее советский судья, а советского судьи вообще не существовало, это были не судьи, это были государственные чиновники, - он приподнялся с колен.

Потом, правда, снова рухнул и стал послушным, но само движение приподняться дорогого стоит. Мы дали нашим СМИ короткий период свободы, когда они говорили то, что думали, а думали то, что соответствовало действительности. Они много ошибались, но они не были под пятой. Это тоже дорогого стоит.

Когда я говорю "мы" - не нужно думать, что я имею в виду какую-то конкретную группу или партию. Мы были очень разными. А политический идеализм - это просто: занимаясь политикой, вести себя, как подобает порядочному человеку. Вот и все.

Сергей Ковалев: эпизоды биографии

  Сергей Адамович Ковалев родился 2 марта 1930 года в городе Середина-Буда Сумской области (Украина) в семье железнодорожника. В 1954 году окончил биофак МГУ. Биофизик, специалист в области нейронных сетей. C середины 1950-х принимал участие в борьбе против "учения Лысенко" - антинаучной доктрины, господствовавшей в советской биологии и поддерживаемой партийной властью.

  С 1968 года Ковалев примкнул к возникавшему тогда движению в защиту прав человека в СССР. В мае 1969-го вошел в состав Инициативной группы защиты прав человека в СССР - первой независимой правозащитной общественной ассоциации в стране. С 1971 года он - один из ведущих участников издания "Хроники текущих событий" [3] - машинописного информационного бюллетеня советских правозащитников.

  28 декабря 1974 года был арестован по обвинению в "антисоветской агитации и пропаганде". В декабре 1975-го суд приговорил его к 7 годам лагерей строгого режима и 3 годам ссылки. Срок отбывал в Скальнинских (Пермских) лагерях и в Чистопольской тюрьме; в ссылку был отправлен на Колыму.

  В годы перестройки вернулся в Москву. Принимал участие в различных общественных инициативах: входил в оргкомитет Международного гуманитарного семинара, участвовал в создании пресс-клуба "Гласность", в учредительном съезде общества "Мемориал" [4] (с 1990 - сопредседатель этого общества).

  Дважды, в 1993 и 1995 годах, был избран депутатом Госдумы. В январе 1994 года избран первым уполномоченным по правам человека (смещен Госдумой с этого поста в марте 1995).

  Один из авторов Российской декларации прав человека и гражданина (январь 1991) - рамочного документа, определившего будущие конституционные нормы Российской Федерации в области прав человека. Играл ведущую роль в разработке 2-й главы ныне действующей Конституции России “Права и свободы человека и гражданина”, а также ряда федеральных законов, затрагивающих проблематику прав человека.

  Лауреат более чем десятка международных премий, почетный доктор ряда европейских университетов. В 1995 и 1996 гг. его кандидатура выдвигалась на соискание Нобелевской премии мира.

Подготовил Иван ВЛАСОВ, ИД "Алтапресс" [5]

[1] http://memo.ru
[2] http://hrights.ru/
[3] http://memo.ru/HISTORY/DISS/chr/
[4] http://memo.ru
[5] http://altapress.ru