MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Політика і права людини

Дайджест моніторингу діяльності омбудсмена за січень 2008 року

Вести моніторинг діяльності парламентського Уповноваженого з прав людини – справа не проста. За ступенем закритості Секретаріат Уповноваженого може скласти конкуренцію українській Службі Безпеки.

На сайті омбудсмена відсутня інформація про структуру і кадровий склад Секретаріату. Ви не знайдете узагальнюючих матеріалів про діяльність інституції, її рішення, висновки, пропозиції, рекомендації та доповіді. За сімома печатками скрита таємниця про фінансові витрати Секретаріату Уповноваженого.

Марними виявляться спроби довідатись про кількість звернень до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від різних верств населення; чи про кількість відкритих проваджень у справі про порушення прав і свобод людини і громадянина; чи про кількість подань внесених Уповноваженим до Конституційного Суду України, або до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян за останні роки, тощо. Так само немає узагальнених даних про результати цих проваджень.

Згідно з п.2 ст.14 Закону про Уповноваженого, омбудсмен зобов‘язаний зберігати конфіденційну інформацію. Очевидно, в Секретаріаті вважають конфіденційним усе, що стосується їх діяльності.

Інформаційні запити до омбудсмена місяцями залишаються без відповіді, даючи привід для судових позовів.

Фрагментарні повідомлення прес-служби Уповноваженого не стільки інформативні, скільки величальні. І все ж, вони залишаються мало не єдиним джерелом офіційної інформації про діяльність омбудсмена.

За січень 2008 року на сайті омбудсмена розміщено 7повідомлень прес-служби. Слід відзначити, що це є рекордна кількість січневих повідомлень за другу каденцію омбудсмена. ( за січень 2003 року на сайті омбудсмена було усього 2 повідомлення; за січень 2004 року – 3; 2005 – ні одного; 2006 – 1; 2007 (рік перевиборів) – 5).

Тішить те, що повідомлення за січень 2008 року є менш одіозними у порівнянні, наприклад, з минулорічними. Їх зміст вселяє надію на позитивні якісні зміни в діяльності омбудсмена по захисту прав громадян. Можливо, вже цього року, нарешті, будуть створені і почнуть працювати представництва Уповноваженого в регіонах. В кінці січня президент України, у відповідь на звернення омбудсмена, надіслав листа до Голови Ради міністрів АР Крим, голів Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Луганської, Львівської, Одеської, Харківської ОДА з проханням надати всебічну допомогу щодо виділення окремих технічно обладнаних службових приміщень для представників.

Можна сподіватися, що зрушиться з мертвої точки процес формування національного превентивного механізму по запобіганню катувань, який не був вчасно створений із-за того, що Уповноважений Верховної Ради по правам людини, пролобіювавши підписання і ратифікацію Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань, відмовилася виконувати рекомендації ВР по створенню цього механізму на базі інституту омбудсмена.

В січні цього року Уповноважений Верховної Ради з прав людини узяла участь у Паризькому міжнародному форумі “Позбавлення волі і права людини: позитивні зрушення щодо запобігання тортурам у місцях позбавлення волі на теренах Європи”, де обговорювалися питання про створення національного контрольного механізму з запобігання тортурам у місцях позбавлення волі, передбаченого Факультативним протоколом до Конвенції ООН проти катувань.

На форумі український омбудсмен висловила думку, що зазначений механізм, незалежно від обраної моделі, має відповідати таким вимогам: створення державного органу зі спеціальним статусом як національного механізму щодо запобігання і протидії тортурам та прийняття відповідного закону; незалежність від інших державних органів, що гарантує, зокрема, процедура призначення його керівника; виділення фінансування для персоналу і здійснення ним своїх функцій. Повноваження мають бути достатніми для безперешкодного здійснення “візитів без попередження” в будь-які місця позбавлення волі. У своїй діяльності Національний контрольний механізм має тісно співпрацювати з Європейським комітетом з запобігання тортурам (СРТ), Комітетом ООН проти тортур, омбудсманом, а також неурядовими організаціями.

З неофіційних джерел нам стало відомо, що на сьогоднішній день пані Карпачова вже не заперечує проти створення превентивного механізму на базі Секретаріату Уповноваженого. Вона не заперечує проти виконання функцій координаційного центру і в лютому збирається ініціювати проведення у Верховній Раді циклу круглих столів на тему розробки концепції національного превентивного механізму. Шкода тільки, що змарнованими виявилися попередні два роки, коли Карпачова ігнорувала круглі столи у Верховній Раді з розробки концепції створення національного превентивного механізму. Тепер терміни, відведені Факультативним протоколом на створення превентивного механізму, прострочені. Та краще пізно ніж ніколи. І ми з оптимізмом дивимося у майбутнє.

Перед поїздкою на Паризький форум, Уповноважений з прав людини подала до Кабінету Міністрів України пропозиції і доповнення до проекту державної програми діяльності Кабінету Міністрів України “Український прорив: для людей, а не для політиків“, адресувавши їх Президенту, Прем’єр-міністру та Голові Верховної Ради України. У цьому документі серед іншого, пропонується створити національний превентивний механізм запобігання катуванням в Україні відповідно до вимог Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань.

21 січня, за ініціативи Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, відбулася зустріч президента України і омбудсмена, в ході якої обговорювалися питання налагодження співпраці Секретаріату Президента і Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Обговорювалися питання, пов‘язані з проведенням конституційної реформи. Омбудсмен представила президентові пропозиції щодо складу Національної конституційної ради. Ющенко і Карпачова обговорили питання, пов‘язані з дотримання прав в‘язнів. Президент України підтримав пропозицію омбудсмена щодо реалізації у 2008 році спільного проекту, спрямованого на зменшення в місцях позбавлення волі чисельності засуджених неповнолітніх, зокрема, шляхом їх помилування. Одноразову кампанію планується приурочити до 60-ї річниці Загальної декларації прав людини та 10-ї річниці створення інституту омбудсмана України. На переконання Уповноваженого, «держава, дбаючи про своє майбутнє, повинна не збувати неповнолітніх за ґрати, а піклуватися про них, передусім долаючи їхню необлаштованість у житті та соціально-педагогічну занедбаність».

На сьогоднішній день у 10 виховних колоніях відбувають покарання 1902 засуджених неповнолітніх. Кожного другого засуджено на строк від 3 до 5 років. Кожен третій покараний за крадіжки. Дві третини засуджених мають вік від 14 до 17 років. Це, як правило, діти з неблагополучних сімей, або сироти.

На нашу думку, спільний проект омбудсмена і президента матиме більший ефект, якщо після звільнення неповнолітніх буде встановлено контроль омбудсмена над процесом їх ресоціалізації. Такий контроль позволить зменшити кількість ймовірних рецидивів.

Цього року омбудсмен має намір ініц..вати підписання та ратифікацію Україною Конвенції ООН про права інвалідів. Вона містить 50 статей щодо розвитку фундаментальних положень Загальної декларації прав людини із забезпечення рівних можливостей користуватися всіма правами і свободами незалежно від стану здоров’я. На думку омбудсмена, ратифікація названої Конвенції і Факультативного протоколу до неї, на чому наполягає також Національна Асамблея інвалідів в Україні, дозволить створити відповідне правове поле для ефективнішого захисту прав людей з особливими потребами.

Також омбудсмен має намір опікуватись утворенням в Україні Державної міграційної служби та лобіювати ратифікацію Міжнародної конвенції про захист прав усіх трудящих-мігрантів та членів їхніх сімей 1990 року, а також низки конвенцій МОП, зокрема № 179 про найм і працевлаштування моряків, № 97 про трудящих-мігрантів та № 143 про зловживання в сфері міграції та про забезпечення трудящим-мігрантам рівних можливостей і ставлення, що надали б додаткові гарантії дотримання прав українських заробітчан за кордоном.

Ну що ж, наміри задекларовано. Справа за їх виконанням.

05-02-2008




Між правом і безправ’ям: де зараз Україна в дотриманні прав людини?

Юлія Жмакіна: Останні новини з Росії: Ходорковський оголосив сухе голодування через утримання партнера, його колишнього колеги, який надалі продовжує залишатися за ґратами, незважаючи на важкі хвороби.

Все пізнається в порівнянні. Україна, напевне, краще виглядає у всьому цьому, пані Лутковська?

Валерія Лутковська: Я тут не стала б порівнювати, чесно кажучи, тому що ми маємо свої проблеми. І в нас так само бувають ситуації, коли людина помирає за ґратами, і ми не встигаємо її звільнити. Так що у нас теж таке буває. Я б тут не стала порівнювати з РФ і казати, що в нас ситуація краща.

Можливо, у нас ситуація краща у зв’язку з тим, що наше суспільство є все-таки більш відкритим, і ця інформація є більш доступною, і ця інформація доходить до правозахисників, до адвокатів, до відповідних державних структур, тому є можливість відразу відреагувати.

Власне, приводом до нашої нової розмови став новий звіт міжнародної організації Human Rights Watch. Вона щорічні підбиває підсумки, як виглядає ситуація з дотриманням прав людини у країнах світу.

Цікаво, що цього року фактично головна ідея річного звіту цієї організації сконцентрована більше в царині політики. Всюди у світі деспотичні диктатори видають себе за демократів, граючись у демократичну риторику, але насправді керуються на практиці не демократичними методами, маніпулюючи виборами і закриваючи цензурою рот ЗМІ. Західні ж уряди допомагають їм уникати неприємностей і небезпеки демократичного усунення.

Ю.Ж. Пане Євгене, наскільки я зрозуміла, то Ви вважаєте, що з політичними правами українців стало гірше...

Євген Захаров: На мою думку, стало гірше.

Але ми, слава Богу, не кожного року ходимо на дільниці і поки на собі не відчуваєш імперативного мандату. Проте кожного дня намагаєшся достукатись, наприклад, до лікаря чи, якщо проблема, вирішити якось свою справу у суді і так далі.

Скажіть, будь ласка, з цими правами українців стало гірше чи краще за цей рік?

Євген Захаров: Я вважаю, що за цей рік змін на краще не відбулося поки що. Коли ці зміни на краще будуть? Поки що важко сказати, оскільки, на жаль, у нас гальмується судова реформа. Була, як на мене, добра її концепція, але зараз її переглядають, відкидають і ті законопроекти, які вже були прийняті в першому читанні, хочуть знову змінювати.

Крім того, у нас немає доступу до правосуддя. Сьогодні люди, як правило, не можуть оплатити послуги адвоката, якщо вони не є заможними. А заможних у нас небагато.

Це, до речі, ще одна проблема, що бідні люди у нас у минулому році стали ще біднішими, оскільки, на мою думку, ріст цін та інфляція випереджали ріст зарплати і пенсії, особливо наприкінці року. Це відчуло дуже багато людей. Оця різниця між бідними і багатими стала ще більшою, ніж була. Це явище дуже загрозливе.

Реформа, я так розумію, залежить, власне, від народних депутатів. Але якщо взяти сукупно політичну кризу, перевибори і нинішню ситуацію в парламенті, то парламент стоїть.

Ю.Ж Пані Лутковська, що в сенсі покращення ситуації доступу до правосуддя, з правосуддям може робити виконавча гілка влади, Мінюст, щоб якось зарадити цій ситуації без парламенту, який зараз поки що не видає «продукції»?

Валерія Лутковська: Якщо виходити з нормального розподілу гілок влади, то в принципі Мінюст з судовою гілкою влади не може зробити нічого просто за визначенням, тому що це виконавча гілка влади, яка не має права втручатися в правосуддя.

Єдине, що зараз може зробити уряд і виконавча гілка влади, то це перепрофілювати, можливо, для того, щоб покращити, для того, щоб оптимізувати роботу судів, Державну судову адміністрацію, зробити її знову частиною Мінюсту, хоча б виходячи з того, що Державна судова адміністрація має адмініструвати суди, тобто вирішувати питання стосовно їх фінансування, стосовно надання приміщень і так далі. Втім, представництва прямого в Кабміні голова судової адміністрації не має, міністр юстиції має.

Для того, щоб простіше було вирішувати ці питання, більш логічним кроком буде той, який зараз розглядається в проекті, питання стосовно перепідпорядкування судової адміністрації Мінюсту.

Ю.Ж А відчутно, що парламент стоїть? Я маю на увазі винятково царину прав людини.

Валерія Лутковська: Так, дуже.

Роман Романов: Я вважаю, що питання судової реформи є перезрілим. Ми дійсно втрачаємо час, ми згаяли минулий рік, ми згаяли позаминулий рік. Все обмежувалося гаслами про проведення судової реформи. Ми всі пам’ятаємо численні заяви Президента про те, що 2006 рік стане роком судової реформи. На жаль, воно все відкладається і відкладається.

Рівень довіри до судової влади в Україні надзвичайно низький. Це, я думаю, просто не може не бентежити нікого: ні ВР не може влаштовувати така ситуація, ні виконавчу владу, ні нас як громадян України, тому що це арбітри, які мають вирішувати суперечки, що виникають у цьому суспільстві...

У цьому звіті є також позиція щодо тортур за ґратами. Можливо, якраз саме тому, що журналісти не дуже часто потрапляють туди, щоб писати про це і висвітлювати.

Але ми знаємо, наприклад, те, що доходить. В Україні все частіше якісь трапляються вибухи, протести у зонах.

Ю.Ж Пані Лутковська, що відбувається? Погіршення також з пенітенціарною системою?

Валерія Лутковська: Ні, це якраз більше інформації з’являється в ЗМІ. Такі протести були завжди. Це для зони, умовно кажучи, абсолютно нормальна ситуація, коли такі протести відбуваються. Це спосіб вираження тієї чи іншої позиції спецконтингенту стосовно охоронців.

Такі протести завжди відбувалися, але просто станом на сьогоднішній день ми про них знаємо. І це вже добре, тому що якщо ми знаємо, то ми маємо можливість на це відреагувати. Ми можемо дізнатися причину, ми можемо відправити перевірку. До перевірки може залучитися прокуратура, уповноважений ВР з прав людини, потім поділитися своїми враженнями з журналістами і так далі. Відповідно, ця інформація поширюється.

Ю.Ж На сьогоднішній день хтось відповідав з працівників закритих закладів за порушення прав ув’язнених?

Валерія Лутковська: На жаль, питання не до мене, а до Генеральної прокуратури.

А до Генеральної прокуратури все більше і більше запитань.

От сьогоднішня інформація. Шість постраждалих внаслідок вибуху на шахті «Карбон». Вона є приватною. Усі вони були в’язнями Торезького виправного центру.

Ю.Ж Пане Романе, чи змінюється щось у цій галузі, про яку ми говорили, в пенітенціарній системі?

Роман Романов: Мене влаштовує наявність протестів, мене влаштовує інформація про це, якої дійсно стає все більше, і вона є більш доступною, що свідчить про певні зміни щодо відкритості.

Але я хотів би сказати, що, напевне, ці зміни відбуваються не через добру організацію роботи в цій системі, а просто через технології, які стають все більше і більше доступними. Тобто, мобільні телефони гуляють. Про це всі знають....

Ю.Ж Це правда. Навіть журналістам Радіо Свобода дзвонять на мобільні телефони.

Роман Романов: Дзвонять. Це відомо. Тому інформації стає більше, оскільки технології опановують зараз ці проблеми.

Проте мене абсолютно не влаштовують причини, які спонукають цих людей до протестів. Вони є надзвичайно серйозними. Це якраз свідчить про абсолютну ненормальність системи.

Я можу сказати, що не так давно фонд «Відродження» з Харківським інститутом соціальних досліджень провели опитування ув’язнених у Харківській області, де ставили дуже цікаві питання, пов’язані якраз із дотриманням прав людини.

От я можу сказати, що 40,2% ув’язнених заявили про те, що вони змушені були відмовитися від адвоката під впливом працівників міліції. Я можу сказати, що 41,3% заявили про те, що протокол про затримання їх був складений понад 24 години після затримання.

Оце все свідчить про те, що це система, яка не є гуманною, яка порушує права людини від початку до завершення. Тобто, вона побудована таким чином, що вона запрограмована, я сказав би, на сьогоднішній день на порушення прав людини.

Тобто, людина, яка опиняється в рамках цієї системи, фактично має мінімальні шанси звідти вибратися, особливо, якщо вона є малозабезпеченою, тобто доступ до правової допомоги є мінімальним, доступ до правосуддя є мінімальним в Україні, де є 0,5% виправдальних вироків за рік. Це означає, що фактично, якщо ви опинилися в тенетах правосуддя, то далі правосуддя налаштоване так, що воно повинне знайти якусь твоя провину.

А далі це означає, що якщо людина буде виправдана, то наступає якась відповідальність, там дисциплінарна, якась інша стосовно працівників міліції, прокуратури. Вони будуть наполягати до останнього на тому, що ця людина має бути винна у скоєні якогось там злочину, навіть якщо його не було. Тому вона запрограмована на сьогоднішній день на несправедливість. І це є надзвичайно хвилюючі речі.

Ю.Ж Пані Лутковська, а якось «розхитати» це коло можна? Чого бракує?

Валерія Лутковська: Це важко сказати. Мені здається, що у нас в будь-якій системі, чи то судова система, чи то правоохоронна система, у нас не вистачає фахівців, які фанатично вірять у права людини.

Таких в принципі дуже мало взагалі у світі. Є декілька правозахисників таких сильних, які дійсно в це вірять, а не використовують задля того, щоб пропіарити себе, є декілька дійсно фанатиків. Але в принципі, мені здається, що якраз у цих системах їх не вистачає, тому що станом на сьогоднішній день ми маємо в правоохоронних органах, причому в будь-яких, ми маємо людей, які абсолютно не знають, що таке права людини, вони не хочуть знати, що таке права людини, і вони, якщо навіть і дізнаються, навіть якщо їм про це розповідають, то вони не хочуть це застосовувати. Сама система цього не дозволяє.

Тому я не знаю, я до фанатизму буду закликати.

Ю.Ж Пане Євгене, як Ви вважаєте, яких реальних кроків бракує зробити державі, державним людям, які мають владу, щоб розірвати це коло, зрушити з місця?

Євген Захаров: Потрібне бажання, потрібна політична воля до того, щоб здійснювати ті реформи, які справді перезріли, тобто судову, доступу до правосуддя і інші. Бо зрозуміло, що і як робити, взагалі-то кажучи, треба тільки робити. А бракує саме волі до цих зрушень, бракує бажання це робити, як на мене.

От тут, до речі, говорили щодо нашої кримінально-виконавчої системи, що можна поїхати з перевіркою, що там прокуратура їздить. Біда ж у тому, що прокуратура фактично покриває ті злочини, які там відбуваються, на превеликий жаль. Є такі історії, що ми точно знаємо, що був злочин вчинений, ми маємо про це свідчення письмові, а прокуратура каже, що нічого не було.

Розумієте, біда цієї кримінально-виконавчої системи в тому, що вона є закритою, і ту нечисленну інформацію, яку ми справді отримуємо незаконним шляхом, з мобільних телефонів, ми ніяк не можемо перевірити...

31 січня 2008




Катування та жорстоке поводження

Засуджено капітана міліції, який убив людину в ході «дізнання»

У Криму капітану міліції, який убив людину в ході «дізнання», призначено покарання у вигляді 8 з половиною років позбавлення волі. Крім того, міліціонера, який обіймав посаду дільничного інспектора, позбавлено звання, повідомили УНІАН у прес-службі прокуратури Криму.

"Суд порахував достатніми зібрані прокуратурою Центрального району Сімферополя докази вини працівника органів внутрішніх справ у вчиненні злочинів, передбачених ч.3 ст. 365 (перевищення службових повноважень), ч. 2 ст. 121 (умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене способом, що носить характер особливого мучення, і що призвело до смерті потерпілого) Кримінального кодексу України", - йдеться у повідомленні.

Як повідомляв УНІАН, у березні минулого року в Сімферополі на території приватного домоволодіння дільничний інспектор Сімферопольського райвідділу міліції протягом двох годин мучив жертву. Міліціонеру було недостатньо зізнання робітника у вчиненні крадіжки, він хотів за допомогою наручників і палиці «навчити» «підозрюваного» не красти. Від результатів «виховно-виправної роботи» чоловік помер на місці.




Право на справедливий суд

Чи є безоплатна правова допомога насправді?

Право на правову допомогу закріплено у ст. 59 Конституції України. У випадках, передбачених законом, вона надається безоплатно. Це право зафіксовано також у Європейській конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, у низці вітчизняних нормативно-правових актів.

Заарештованому чи затриманому мають негайно роз’яснити його права і надати можливість користуватися правовою допомогою захисника – так записано в ч.3 статті 29 Конституції України. А Європейський комітет із запобігання тортурам та жорстокому поводженню у своїх рекомендаціях зазначає, що право на доступ до адвоката починає діяти одразу після того, як особу позбавлено права вільно залишити приміщення органу правопорядку. Однак 72,7% опитаних засуджених відзначили, що їм про жодні права не розповідали. П’ята частина цього контингенту повідомила, що їм дали швидко проглянути папірець, де було щось написано про їхні права, але нічого не роз’яснювали.

Такі дані наводить у своєму звіті Харківський інститут соціальних досліджень, який провів моніторинг безоплатної правової допомоги в Харківському регіоні. Експерти провели соціологічне опитування населення Харкова, слідчих та осіб, які відбувають покарання. Було також вивчено думку адвокатів і суддів та проведено контент-аналіз кримінальних справ у харківських районних судах і в апеляційному суді.

Загальний висновок такий: актуальною вважають проблему безоплатної правової допомоги 84,4% населення Харкова, 76% слідчих і 85% ув’язнених. Більшість опитаних переконані, що насамперед безоплатна правова допомога потрібна при кримінальному звинуваченні.

Найбільшою вадою безплатної правової допомоги ув’язнені назвали байдужість захисників до їхніх проблем. Пояснюється вона низькою мотивованістю адвокатів у таких справах (адвокатів за призначенням), адже за робочий день вони отримують 15 гривень.

Промовисті такі дані: 30,6% мешканців Харкова не стали б користуватися безоплатною правовою допомогою навіть у разі їх затримання. Однозначно від неї відмовилися б і 28% слідчих, 31% – швидше відмовилися б, ніж скористалися. У цьому є логіка, адже нерідко адвокати за призначенням діють проти інтересів тих, кого зобов’язані захищати, виконують частину функцій слідчого.

Додатково характеризують якість безоплатної правової допомоги такі цифри: більше половини респондентів (58,9%) бачили захисника тільки перед судом і на суді, і лише 8,3% засуджених зустрічалися з ним регулярно (п’ять і більше разів).

Чи була в осіб, які відбувають покарання, можливість скористатися послугами безоплатного адвоката під час слідства? Працівники міліції або прокуратури із власної ініціативи надали захисника лише 24 відсоткам опитаних засуджених, відмовилися надати у 26,9% випадків, надали за першою вимогою респондентів у 4,3% випадків, після тривалих прохань – у 5,4% випадків і лише у 7,9% випадків – як того вимагає закон, з моменту затримання до першого допиту.

Аналіз кримінальних справ вивів на трохи іншу цифру: адвокат розпочав участь у справі до першого допиту в 12% випадків, але навіть у такому разі вже після того, як органи дізнання відібрали в затриманих пояснення.

Однак результати вивчення карних справ свідчать: у 99% випадків у справі є протокол про те, що особі роз’яснили її права, серед них і право на отримання правової допомоги, в тому числі й безоплатної. Це пояснюється прискіпливою увагою з боку прокуратури та суду, адже неінформування з цих питань вважається порушенням, за яке слід відповідати. Але далі підписання протоколу про ознайомлення з правами справа зазвичай не йде. У 80% справ підозрювані не подавали клопотання про залучення адвоката, а в 64% навіть підписали відмову від нього.

Пояснюється такий стан низкою причин. Найпоширеніша полягає в тому, що працівники правоохоронних органів вводять людину в оману. Їй кажуть, що вона може скористатися послугами адвоката, і запитують, чи є в неї гроші зараз, при собі, чи хоче вона залучити захисника. Якщо затриманий дає негативну відповідь, йому пропонують підписати відмову. Надалі така особа помилково вважає, що, оскільки вона відмовилася від адвоката, підписавши відповідний папір, це остаточне рішення, якого не можна змінити. Тож часто люди або не користаються правовою допомогою взагалі, або вдаються до неї на тих етапах, коли вона вже малоефективна.

Інша причина – відсутність механізму надання такої допомоги. Крім того, в деяких випадках слідчий, котрий має докази у справі, пояснює підозрюваному, що скоєний ним злочин не є тяжким, що він сприяє розслідуванню, тож йому «гарантують» умовне покарання, – і таким чином переконує відмовитися від захисника. Родзинка в тому, що це значно спрощує і прискорює процедуру досудового розслідування, адже участь у справі адвоката потребує додаткових витрат часу. Поширена і практика надання адвоката як винагороду за співпрацю зі слідством.

Третина респондентів-засуджених відповіли, що працівники міліції, дізнавшись про наявність у них грошей, пропонували «вирішити питання» з допомогою хабара, і вони саме так і зробили. Тобто давали хабара замість того, аби скористатися послугами безоплатного адвоката. Ще третина на такі умовляння не піддалася й наполягла на тому, аби їм таки надали захисника.

Гальмом у наданні безоплатної правової допомоги є й слабка поінформованість про діючі адвокатські об’єднання та небажання адвокатів працювати за призначенням за мізерний гонорар. Відтак лише 55% опитаних слідчих точно знають, де міститься адвокатське об’єднання на підвідомчій території. 12% слідчих заявили, що знайти адвоката, який надав би безоплатну правову допомогу затриманому, практично неможливо. 34% слідчих ніколи не зіштовхувалися з роботою адвокатів за призначенням у ході своєї службової діяльності. Половина слідчих зазначили, що для надання безоплатної допомоги в будь-який час готові з’явитися лише добре знайомі адвокати. Така практика свідчить про формальне ставлення слідчих до безоплатної правової допомоги, коли адвокат потрібен лише «для галочки». Такі категорії як незалежність та неупередженість при цьому залишаються за межами процесу.

 

Дивись також:

Більше 70% жителів Харківщини ніколи не отримували безоплатної правової допомоги




Доступ до інформації

Рекомендації Міжнародної конференції «Захист права на інформацію в Україні» (м. Львів 20-21 грудня 2007 р.)

Міжнародна конференція «Захист права на інформацію в Україні», організована Міжнародною благодійною організацією «Екологія-Право-Людина» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», відбулася 20-21 грудня 2007 року у місті Львові. Конференція зібрала 60 учасників, серед яких були науковці, експерти з даної тематики, представники міжнародних організацій та НУО з різних регіонів України, а також представники органів державної влади України. Мета конференції полягала у висвітлені теоретичних та практичних аспектів права на доступ до інформації в Україні, з’ясування існуючих недоліків в законодавчому регулюванні та встановлення основних причин правопорушень у процесі реалізації цього права, розробленні рекомендацій для покращення законодавства і практики у цій сфері.

Враховуючи, що право на інформацію є одним з основоположних прав, передбачених Міжнародним пактом про громадянські та політичні права та Конституцією України,

Усвідомлюючи, що забезпечення реалізації права на інформацію та захист цього права є фундаментальною основою демократичного суспільства та однією з основних умов його розвитку, яка необхідна для реалізації інших прав людини,

Прагнучи створити надійний механізм здійснення права на доступ до інформації в Україні, який би відповідав європейським та міжнародним стандартам,

Висловлюючи занепокоєння тим, що Україна досі не виконала рішення зустрічі сторін Орхуської конвенції від травня 2005 року щодо розробки стратегії виконання вимог Орхуської конвенції в Україні,

Прийшли до висновку про необхідність ґрунтовного та негайного вдосконалення законодавства України в сфері доступу до інформації, покращення системи та практики доступу до інформації, покращення правової культури суб’єктів інформаційних відносин та посилення відповідальності за правопорушення в інформаційній сфері.

У процесі обговорення учасниками міжнародної конференції «Захист права на інформацію в Україні» було вироблено наступні рекомендації для Верховної Ради України, Уповноваженого Верховної ради України з прав людини, Кабінету Міністрів України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства юстиції України, Державної судової адміністрації України, Верховного суду України, Вищого господарського суду України, які могли б сприяти покращенню ситуації щодо реалізації права на інформацію:

1.  В сфері покращення доступу до інформації: активного (отримання інформації на запит) та пасивного (поширення інформації):

·  Покращення ситуації в Україні з інформуванням органами державної влади шляхом збільшення обсягів та вдосконалення способів інформування громадськості державними органами, органами місцевого самоврядування про свою діяльність (ЗМІ, веб-сторінки та інші способи); а також прийняття відповідних законодавчих актів щодо порядку оприлюднення інформації. Вдосконалення правових механізмів щодо реалізації та захисту права на інформацію.

·  Внесення змін до законодавства для виключення положень щодо платного надання статистичної інформації, що аналізується, обробляється та формується органами статистики відповідно до своїх повноважень.

·  Прийняття акту відповідного законодавства  для врегулювання процедури реалізації права на доступ до інформації та визначення прав та обов’язків державних органів та органів місцевого самоврядування в інформаційній сфері.

·  Дотримання положень Конвенції „Про доступ до інформації, участь громадськості у процесі прийняття рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля» державними органами та органами місцевого самоврядування, а також приведення законодавства у відповідність з нормами Конвенції.

·  Формування всіма суб’єктами інформаційних відносин реєстрів видів інформації, що знаходиться у володінні цих суб’єктів, виробляється (чи повинна вироблятися) в процесі їх поточної діяльності  – представників органів державної влади та місцевого самоврядування і забезпечення вільного (безкоштовного) доступу до такої інформації, внесення відповідних змін до законодавства для регулювання питання створення таких реєстрів.

·  Забезпечення виконання органами виконавчої влади постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок оприлюднення в мережі Інтернет  інформації про діяльність органів виконавчої влади» від 04.01.2002р. № 3.

·  Створення спеціалізованих структурних підрозділів (призначення відповідних посадових осіб) в органах державної виконавчої, законодавчої влади, судах всіх рівнів, в повноваження яких повинно входити розгляд інформаційних запитів та забезпечення належного інформування громадськості про діяльність таких органів, установ.

·  Внесення змін до Кодексу адміністративного судочинства України для визначення понять, що вживаються в ньому, а саме: поняття  «владні управлінські функції», «владно-розпорядчі повноваження», «управлінські функції», «суб’єкт владних повноважень».

·  Рекомендувати Верховному суду України та Вищому господарському суду України переглянути зміст Інформаційного листа Верховного суду України від 26.12.05 № 3.2.-2005 (абз. 2-3 п. 1) та Рекомендацій Вищого господарського суду України від 27.06.07 № 04-5/120 Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам (п. 5.2, 5.3), якими значно звужено сферу застосування КАСУ щодо позовів громадян та громадських організацій у сфері порушення права на інформацію.

2.  В сфері обмеження доступу до інформації:

·  Неприпустимість застосування державними органами, органами місцевого самоврядування непередбачених законом грифів обмеження доступу до інформації в процесі виконання своїх функцій, законодавче закріплення порядку оскарження рішень щодо застосування обмежувальних грифів.

·  Законодавче закріплення неприпустимості будь-якого обмеження доступу до екологічної інформації.

·  Нормативне регулювання процедури надання відкритої інформації, яка є складовою частиною документації, доступ до якої обмежений.

·  Деталізація поняття «конфіденційна інформація» шляхом прийняття відповідних змін до законодавства.

3.  В сфері захисту права на інформацію та відповідальності за його порушення:

·  Створення незалежного спеціалізованого органу для контролю за дотриманням законодавства про інформацію та його захисту з відповідним законодавчим регулюванням його статусу (напр.., омбудсман у сфері інформаційних відносин).

·  Посилення адміністративної відповідальності за порушення права на інформацію, забезпечення притягнення до дисциплінарної відповідальності суб’єктів інформаційних відносин, які допускають неправомірне обмеження доступу до інформації.

·  Забезпечення неухильного дотримання вимог щодо строків задоволення запитів та строків щодо надання відмови у задоволенні запиту (особливу увагу звернути на дотримання10-денного строку, передбаченого ст. 33 Закону України «Про інформацію»).

4.  В сфері освіти та культури:

·  Підвищення кваліфікації та правової культури державних службовців шляхом проведення тренінгів, навчань та поширення публікацій, нормативних актів в сфері доступу до інформації.

  • Включення в навчальну програму ВНЗ в рамках курсу «Основи права» лекційних годин, присвячених питанням права на інформацію та  доступу до інформації. 



Права шукачів притулку

Україна надала статус біженця російському журналісту

Колишній російський журналіст "Нової газети", а нині головний редактор "Вечірніх вістей" Олександр Косвінцев, отримав статус біженця в Україні, повідомляє ProUA з посиланням на представника Державної міграційної служби Львівської області.

Косвінцев попросив політичний притулок в Україні на початку лютого 2007 року. Він заявив, що після серії репортажів про кримінальні зв’язки губернатора Кемеровської області Амана Тулєєва його переслідують російські правоохоронні органи.

Косвінцев довгий час працював в газетах Кемерова, і в "Новій газеті".

Косвінцев отримав права аналогічні з правами громадян України, окрім виборчого права.




Правоохоронні органи

«Всебічне, повне та об’єктивне» розслідування суд оцінив у 18 тисяч гривень (доповнено)

Не секрет, що іноді наших співгромадян притягують до кримінальної відповідальності безпідставно або помилково. На жаль, не так вже часто правоохоронці визнають свої упущення. І зовсім рідкісними є випадки, коли постраждалі від такого роду «розслідувань» добиваються не тільки відновлення справедливості, а ще й домагаються відшкодування моральної шкоди.

Передісторія цього діла така:

Одна із харківських комерційних фірм, що не отримала своєчасно відшкодування по ПДВ, звернулася до суду й виграла справу. На її користь було винесене рішення про сплату за рахунок держави ще й чималої пені. Прокуратура вирішила, що таким чином було нанесено значну шкоду державі, і 23.05.2003 р. відкрила кримінальну справу за ч. 3 ст. 364 (зловживання владою або службовим становищем) проти посадових осіб податкової інспекції Московського району м. Харкова. Прізвища цих осіб не були названі, адже винних у невідшкодуванні ПДВ ще треба було встановити.

На свою біду (як з’ясувалося пізніше) начальник відділу обліку та звітності цієї районної ДПІ Ніна Міщенко у червні того ж року звернулася до керівництва із скаргою щодо порушень, які, на її думку, мали місце в роботі місцевої податкової міліції – фальшування звітності. Проте, коли цю проблему підняли на рівні області, тогочасний начальник Харківської обласної державної податкової адміністрації Олександр Бандурка належним чином не відреагував, звелів – питання «зам’яти».

А незабаром у розпочатій кримінальній справі «винуватого» знайшли. Мабуть, читачі не здивуються, коли дізнаються, що ним, точніше, нею, виявилася… начальник відділу обліку та звітності Н. Міщенко. Слідчий прокуратури Московського району перекваліфікував цю справу за ст. 367, ч. 2 – службова недбалість, що спричинила тяжкі наслідки. Мовляв, збитки державі були нанесені внаслідок того, що Ніна Міщенко своєчасно не готувала висновки на відшкодування ПДВ і не направляла їх до місцевого відділення Держказначейства. Тобто звинуватили в невиконанні тих службових обов’язків, які на неї не покладались!

При цьому «пінкертони з прокуратури» не взяли до уваги, що, згідно посадових інструкцій, такі висновки інспектори відділу повинні були готувати без вказівки начальника відділу, за умови, що з відділу аудиту надійшло підтвердження суми відшкодування і на цьому документі мала бути резолюція начальника ДПІ «До відшкодування» (згідно Наказу ДПА України від 20.11.1998 р. №569).

Отже, максимум, що могли поставити Н. Міщенко у провину – слабкий контроль за підлеглими, але за це передбачена лише адміністративна, а ніяк не кримінальна відповідальність.

Для чого я наводжу такі деталі? Бо саме через ці, нібито дрібнички, яких не помітили (або «не захотіли» помічати) у 12 томах паперів чисельні слідчі та прокурори, Ніна Міщенко 3 роки знаходилась під слідством по 3-х (!) кримінальних справах. Адже невдовзі на неї «повісили» ще одну за аналогічних обставин, а третю кримінальну справу «шили» за те ж горезвісне відшкодування ПДВ за подію того часу, коли вона вже не працювала начальником відділу обліку та звітності ДПІ Московського району, і не мала відношення до вищеназваних висновків.

Після 4-х місяців допитів, у грудні 2003 р., жінка тяжко захворіла. Як кажуть, «всі нездужання – від нервів». Це прислів’я наочно підтвердилося – хвороби посипалися на Н. Міщенко одна за одною: порушення мозкового кровообігу, багатовузловий зоб, поліпи шлунку, туберкульоз. В результаті, у серпні 2005 р. МСЕК встановила їй ІІ групу інвалідності.

Не зважаючи на численні захворювання, на те, що багато колег по службі від неї відвернулися, жінка не здавалася. Слідчий пропонував закрити справу за ст. 7-1 КПК, розраховуючи отримати «дійове каяття» від Ніни Міщенко, втім, вона принципово відмовилась, бо вважала, що каятися їй нема в чому. 

Адвокат зверталася із клопотанням щодо проведення додаткової судово-економічної експертизи з питанням, чи є пеня збитком для держбюджету, чи це просто плата за те, що держава певний час користувалась грошима юридичної особи? Адвоката викликали до обласної податкової, з нею поговорили і після цієї розмови вона практично відсторонилася від ведення справи.

Фактично, з тих пір захист своєї дружини взяв на себе її чоловік – Сергій Міщенко, викладач Академії внутрішніх військ МВС України, кандидат економічних наук, доцент. А об’єктивна експертиза, що підтвердила думку адвоката, була проведена повторно тільки через 2 роки 10 місяців після відкриття першої кримінальної справи – 17.04.2006 р., коли через десятки скарг відверте викривлення справ вже неможливо було приховувати.

Чоловік в якості довіреної особи пише скарги – до Президента, Кабінету Міністрів, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Генеральної прокуратури України, МВС, Мін’юсту, ДПА України, СБУ,  парламентського комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю... Всього було написано 117 скарг. У відповідь надходили лише відписки, що «скаргу уважно розглянуто». З однієї тільки ГПУ за ці роки надійшло 25 формальних відписок, підписаних різними високопосадовцями… Відгукнувся лише Комітет ВР України з питань боротьби з корупцією та організованою злочинністю 4-го скликання в особі його голови В. Стретовича, який повідомив: розгляд документів показав, що висновки С.І. Міщенко щодо незаконності відкриття кримінальних справ по відношенню до його дружини, і прагнення прокуратури це приховати, підтверджуються. Народний депутат просив Генпрокурора О. Медведька розібратись у справі. Однак, відповіді від ГПУ на цей лист немає й досі.  

«Три кримінальні справи, безпідставно і протизаконно порушені проти мене, то об’єднувались, то роз’єднувались, змінювався склад слідчих груп, слідство по ним то зупинялось, то поновлювалося, то змінювалась їх підслідність і підстави порушення зі ст. 364 ч. 3 КК України на ст. 367 ч. 2 КК України. Мета цих маніпуляцій одна – фальсифікація, прагнення відвести від кримінальної відповідальності тих, хто порушував податкове законодавство, фальсифікував показники роботи податкової служби Московського району м. Харкова, відпрацювати одержані хабарі і створити ілюзію об’єктивного розслідування», – пише Н. Міщенко у своїй скарзі на адресу начальника управління нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими органів прокуратури України.

Яку ж схему порушення податкового законодавства має на увазі Н. Міщенко? І сама ж відповідає: «Ю. Агєєва в газеті «Комсомольська правда в Україні» цитує слова генерал-полковника Бандурки О.М., що за роки роботи в ДПА його син не міг всім догодити – комусь було дозволено відшкодувати ПДВ, комусь – ні. Але ж він мовчить за те, що дозвіл одержували ті особи, які погоджувались на «суммы отката от таких операций – от 50 до 60 % выплаченного НДС». Вбивали двох зайців, вчасно не повертаючи ПДВ, виконували планово-нормативну базу і самі збагачувались, залишались в кріслах. З цією ж метою не повертали ПДВ тим, хто артачився і не хотів ділитися грошима.»

При всій моїй неупередженості, все ж складається враження, що з Н. Міщенко зробили «громовідвід», адже прокуратурою не викривались злочинні дії високопосадовців-податківців, а прикривались. А винною у всіх цих махінаціях вирішили «призначити» Ніну Міщенко?

Не вийшло! Бо її чоловік вирішив боротися до останнього, не зважаючи на «чисельну перевагу супротивника». Сергій Міщенко звернувся до громадської приймальні ХПГ, де йому надали консультативну допомогу. Він особисто ходив на прийом до «високих» прокурорських начальників, їздив у столицю, пояснював, доказував, що його дружина невинна, що кримінальні справи, порушені проти неї – необґрунтовані та незаконні. А діла й надалі тягнулися, передавалися від одного слідчого іншому – для «всебічного, повного та об’єктивного» розслідування.

І лише 04.12.2006 р. слідчий обласної прокуратури виносить постанову про закриття двох кримінальних справ по ч. 2 ст. 6 КПК – за відсутністю в діянні складу злочину. Хоча Сергій Міщенко вважає, що справи мусили закрити по ч. 1 тієї статті, тобто, за відсутністю події злочину, оскільки, на його переконання, навіть відкривати кримінальні справи проти його дружини у прокуратури не було ніяких підстав. Щоправда, «детектив по-харківські» на цьому не скінчився, адже третя справа з постанови прокурорського слідчого кудись «зникла» таємним чином. Як з’явилась з нівідкіля, так і пропала в нікуди?

Після того вже починається власне історія про моральне відшкодування.

За наполяганням чоловіка, Ніна Міщенко подала цивільний позов до Генеральної прокуратури України, прокурора Харківської області, прокуратури м. Харкова, прокуратури Московського району м. Харкова про відшкодування моральної шкоди. Співвідповідачами виступали також Державне казначейство України та його відділ у Московському районі м. Харкова, тому що, за вітчизняним законодавством, якщо визнається, що дії службових осіб державних органів нанесли шкоду, то відшкодування покладається на державу, і проводиться з рахунків казначейства.

Н. Міщенко просила відшкодувати їй моральну шкоду у розмірі 5000000 грн. за незаконне знаходження під судом та слідством в якості обвинуваченої та підсудної. Вказуючи на те, що, знаходячись під слідством та судом понад 30 місяців, вона понесла не тільки матеріальні збитки у вигляді витрат на лікування захворювань, які виникли внаслідок психологічного пресингу, стресів від незаконного притягнення її до кримінальної відповідальності та безпідставного знаходження під слідством, втрати преміальних по оплаті праці, бо знаходилася на лікарняних, а з 12.08.2005 року вимушена була звільнитись з роботи по ІІ групі інвалідності, яка їй була встановлена внаслідок перенесених захворювань та операцій, і втратила можливість отримувати пенсію за віком.

Ще Н. Міщенко зазначила, що їй була заподіяна моральна шкода внаслідок незаконних дій органів прокуратури, які проводили досудове слідство протягом 3-х років, що заставило її пройти шляхом поневірянь, страждань, захворювань на нервовому підґрунті, порушення нормальних життєвих зв’язків, утрати можливості роботи та кар’єрного росту, реалізації її бажань і звичок, вимагало від неї додаткових зусиль для організації її життя, вже як інваліда та передчасного пенсіонера. Також протягом 3-х років не мала можливості бачитись з одиноким, похилого віку батьком (82 роки), інвалідом ВВВ, який проживає в Луганській області, та опікувати його.

Зрозуміло, що представник Держказначейства заперечував проти позову, зазначивши, що «задоволення вимог позивачки у вказаному розмірі призведе до значних збитків державі». А доблесні працівники прокуратури взагалі заявили, що ніякої шкоди Міщенко Н.К. не заподіяно, тому що «усі дії прокуратури були обґрунтовані і законні». Цікаво – які саме дії: навішування на неї 3-х кримінальних справ, чи закриття їх за відсутністю в діянні складу злочину?!

І це при тому, що, згідно відповіді прокурора Харківської області від 12.05.2006 року на скаргу Міщенко С.І., сказано, що в ході проведення службової перевірки було встановлено, що необґрунтоване притягнення Міщенко Н.К. до кримінальної відповідальності 17.03.2004 р. стало можливим внаслідок відсутності належного прокурорського нагляду з боку посадових осіб прокуратур різного рівня.

Заслухавши доводи сторін, суд 10 жовтня 2007 р. встановив, що Міщенко Н.К. «були завдані моральні страждання, вона на протязі 3 років вимушена була нервувати через незаконне звинувачення її в тяжкому кримінальному злочині, обмеження її в праві вільно пересуватися, через обрання запобіжного заходу, що безумовно негативно впливало на її психічний стан та на стан її здоров’я взагалі, призвело до позбавлення можливостей реалізації нею своїх звичок і бажань, вона не мала можливості, маючи низку професійних захворювань, поїхати на лікування, провідати свого престарілого батька, погіршені відносин з оточуючими людьми та в сім’ї, позивачка разом зі своїм чоловіком на протязі 3 років вимушені були захищатися від незаконних дій прокуратури.»

Рішенням Київського районного суду доведено, що «права Міщенко Н.К. були порушені саме з моменту обрання відносно неї запобіжного заходу, тобто з 24.12.2003 р., також її права порушені у зв’язку з незаконним притягненням її до кримінальної відповідальності за ст.367 ч.2 КК України, що є тяжким злочином, і порушувалися до останнього закриття справи, тобто до 04.12.2006 р.».

Суд вказав, що, відповідно до положень ст. 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного притягнення як обвинуваченого та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. При цьому завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду.

А в ст. 13 цього ж Закону зазначено, що відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Щоправда, визначаючи розмір моральної шкоди, суд пішов шляхом «найменшого спротиву», тобто вирішив, що повний обсяг шкоди фактично дорівнюватиме її мінімально можливому рівню, і встановив «за достатнє стягнути з держави на користь позивача 18 тис. грн.»

Таким чином, позов Міщенко Н.К. був задоволений частково. Невдовзі, 10 грудня минулого року, Апеляційний суд Харківської області залишив це рішення без змін, отже, воно набуло законної сили.

Мораль цієї історії:

З одного боку, права Ніни Міщенко порушувались представниками владних структур протягом 3-х років. І порушувались саме ПРАВООХОРОНЦЯМИ, які повинні захищати Закон. Але всупереч цьому, Закони в їх руках слугували не організації порядку життя, а його руйнації. І ніхто з них не поніс за це покарання.

З іншого боку, хто бореться за правду – рано чи пізно добивається справедливості. От тільки не кожен, на жаль, має такого захисника – люблячого, наполегливого, рішучого, переконаного у своїй правоті, та ще й кандидата наук.




Погляд

Психологічні конструкти, суттєві для правової реформи

1. Цінності

В кожному суспільстві є абстрактні ментальні конструкти, за які варто боротись, або, принаймні, очікувати, що за них стане боротись хтось інший. Якщо спрощено, це і є цінності. Те, що людина вважає правильним, позитивним, гідним наслідування. Або стверджує, що вона так вважає, бо сподівається, що саме такої відповіді від неї очікують (чинник соціальної бажаності). Свобода – рівність – братерство? Так. Але що ми розуміємо під кожним з красивих абстрактних понять? Чому дві спільноти, кожна з яких проголошує своєю цінністю «свободу», або навіть «мир», можуть роками вести «справедливу» ворожнечу з множинними людськими жертвами?

Деякі дослідники (Рокіч, Шварц, Інглхарт) вважають, що людські цінності є універсальними. Певною мірою це так, оскільки, наприклад, всі країни-члени ООН визнають базові права людини. Але інші дослідники звертають особливу увагу, що кожна спільнота наповнює їх своїм змістом, оскільки реалізує по-своєму. Відомі розвідки саме національних, культурно-специфічних конструктів, наприклад «Словенські цінності» Погачніка.

Наскільки глибоко іноді помиляються універсалісти, в лапках і без, можна судити за різними ознаками та прикладами. Приклад перший. В опитуванні за методикою Інглхарта World Value Survey (локальний партнер – Ольга Балакірєва) Україна потрапляє в один кластер з РФ та Бєларуссю. Що має свідчити на користь гіпотези чи то спільної колиски трьох братній народів, чи то подібної ментальності трьох сестер, які мріють про екскурсію в Москву. Другий, як мінімум, загадковий момент. За тією ж методикою дуже ментально близькими виявились Польща та Індія. Але… на умовній підсумковій схемі їх розділяє жирна червона лінія, що має підтверджувати цікаві, але багато в чому спекулятивні теорії Інглхарта.

Ми стверджуємо, що цінності слугують досить ефемерною основою для правової системи. Оскільки вони досить нелінійно конвертуються як в норми побутової поведінки, так і в правові норми. І це твердження можна науково обґрунтувати.

 

2. Культурні практики

Культурні практики – типові для певної культури дії у типовій для неї ситуації. Культурною практикою є святкування весілля, що на відміну від реєстрації шлюбу з очевидних причин не регламентується законодавчо. Кого ми вважаємо родичем і які стосунки внаслідок цього підтримуємо теж не варто напряму регламентувати законодавством, але законодавство стосовне сім’ї та шлюбу необхідно має враховувати подібні чинники. Наприклад, з ким громадянин може вести спільне господарство, мати спільне житло, автомобіль або навіть продукти в холодильнику.

В різних культурах відрізняються типові способи укладення угоди. В одному випадку це буде більш чи менш детальна усна домовленість, в іншому - короткий документ загального характеру, або контракт, що чітко передбачає практично всі можливі випадки. Наскільки буквально положення договору будуть дотримуватись, також принаймні частково залежить від культури сторін та їх суб’єктивних тлумачень досягнутих домовленостей. Зауважимо, що правова культура громадян не є чимось окремим від загальної культури. В багатьох випадках варто як мінімум звертати увагу на їх взаємний вплив.

Повторюваність певних культурних практик дозволяє їх класифікувати та вивести залежність від обмеженої кількості найхарактерніших параметрів. Такі параметри системно відрізняють «нас» від «них» з національної і (або) громадянської точки зору. Або відрізняють декілька спільнот з умовно космополітичної та умовно нейтральної позиції. Оскільки правдиво нейтральну точку зору на цей предмет здатний сформувати лише гіпотетичний ідеальний спостерігач, що, по-перше, однаково добре розуміє всі порівнювані культури, а також, по-друге, позбавлений емоційних зв’язків та преференцій щодо «правильних» спільнот. Першої умови добитись важко, другої – практично нереально. Ми навряд можемо уявити грамотного дослідника країни, байдужого до її людей та звичаїв.

«Пролетарській» та будь-який інший інтернаціоналізм є антинауковим світоглядом, своєрідним вимушеним космополітизмом для бідних. Оскільки базується на поганому знанні чи свідомому ігноруванні суттєвих особливостей етнічних та політичних спільнот. Інформованість про такі особливості – важлива умова успішного розвитку соціуму. Знання системою своїх обмежень збільшує її надійність.

 

3. Культурні виміри

Отже, з прагматичної точки зору, варто, крім цінностей, а в деяких випадках замість них, досліджувати інші конструкти. Зокрема, культурні виміри (Хофстед) були досліджені для багатьох країн.

України в списку на його офіційному сайті нема, але таких досліджень проводилось мінімум два. За цими даними, Україна потрапляє в один кластер з Норвегією, Швейцарією та Ірландією. Таким чином, через культурні виміри та відповідні ним практики нам значно легше пояснити як схильність України до сповзання в анархію, так і більш очевидне сповзання Росії та Бєларусі до авторитаризму.

В Хофстеда є чотири шкали, серед яких основний інтерес для нас являють індивідуалізм-колективізм та дистанція влади, дещо менший – уникнення невизначеності.

[Щодо четвертого виміру – фемінності-маскулинності – дослідники давно дійшли спільної думки, зарахувавши Україну до «фемінних» суспільств, і з цим висновком ми попередньо можемо погодитись.  Пізніше, досліджуючи «східні» культури,  Хофстед додав п’ятий вимір – довготермінову орієнтованість; ці дані поки є для меншої кількості країн, для України вони теж відсутні]

З колективізмом на перший погляд просто. Опозиція «я як член спільноти» – «я як індивід». Але виникає група уточнюючих питань щодо колективізму:

–  яку роль (ролі) в спільноті виконую «я», та

–  яким чином «я» пов’язаний із спільнотою? Чи є ці зв’язки переважно ієрархічними, вертикальними, або переважно неформальними, горизонтальними (Тріандіс).

Участь в віртуальній спільноті Майдану, в загоні пластунів, статутні та позастатутні відносини в військовій частині теж є різними формами колективізму.

Наприклад, колективізм українців в своїх типових проявах є скоріше «горизонтальним», ніж «вертикальним», заснованим на формальній ієрархії. Українці частіше і загалом ефективніше здатні виконувати колективні завдання, якщо взаємодія передбачає неформальні зв’язки і ситуативні домовленості, ніж керуватись у своїх діях чітким набором формальних приписів. Згадаємо хоча б роботу податкової за часів Азарова. Лише завдяки «горизонталі», що стримувала найбезглуздіші «вертикальні» вказівки від буквального виконання, українська економіка пережила азаровщину.

Але водночас не варто надто ідеалізувати «горизонталь», оскільки частина таких зв’язків поступово трансформується в стійкі корупційні схеми. Вертикальний індивідуалізм, що проявляється як підкреслена неповага до авторитетів, відвертий чи таємний саботаж розпоряджень начальства, теж досить часто спричиняє деструктивний вплив на суспільні та виробничі процеси.

Фольклорне «якось воно та й буде» гіпотетично свідчить про характерний для українців низький показник уникнення невизначеності. Звичайно, одної приказки замало, щоб судити про цей культурний вимір, але детальніші розвідки наших колег підтверджують цю здогадку.

Висока дистанція влади означає, що суспільство схильно максимально делегувати повноваження авторитетам, очікуючи від них граничної мудрості та чесності. Або настільки залякано і задавлено репресіями, що  самопризначені авторитети з довільно визначеними повноваженнями керують просто по праву сильного.

Дистанція влади може відрізнятись для різних соціальних груп. Наприклад, суспільством, яке схильне скоріше відбирати та обмежувати повноваження посадовців, керує авторитарний лідер, схильний їх накопичувати. І навіть теоретично це призводить до ситуації, що сильно нагадує Україну-2004.

Наступне питання: що таке «спільнота», до якої належу «я»? Адже навіть велика розумниця Паніна, а слідом за нею деякі інші загалом адекватні дослідники, звалили до купи звичайну локальну ідентичність (місто, село, район) та регіональну, за деякими спостереженнями автора характерну переважно для функціонерів Партії Регіонів. Соціально-психологічні межі локальних спільнот можуть суперечити існуючому адміністративному поділу. Для початку згадаймо обґрунтований лише побажанням міської влади перерозподіл районів Києва. 

«Регіон» став таким собі «поручиком Кіже», що виник на кінчику пера соціологів, але довго отримував чергові військові звання. Такими самими народженими в кабінетах науковців «поручиками Кіже» мають певний шанс стати «біетнори» (Хмелько), «ново-», «юго-» та інші «-роси». Але чи варто нам допомагати в подальшому вирощуванні цих поки що віртуальних ідентичностей? До чого, зокрема, призводить невдалий експеримент з перетворенням Кримської області на АР. Тож спробуємо утримати посадовців від повторюваного наступання на граблі.

 

4.  Право та правосвідомість

Правосвідомість — це сукупність поглядів, ідей, які виражають ставлення людей, соціальних груп, націй до права, законності, правосуддя, їхнє уявлення про те, що є правомірним і неправомірним (Андрусяк).  Кодифіковане право втілюється в життя, проходячи через своєрідні ментальні фільтри. Чого варте декларування прав без механізмів їх забезпечення, та людей, здатних користуватись такими механізмами?

І, крім правосвідомості більшості громадян, що характеризує умовного «середнього українця», тут грає особливу роль сприйняття та інтерпретація правових норм державними службовцями, правниками, правозахисниками, тощо. Кожний гарний закон може наштовхнутись на спротив, якщо він суперечить культурним практикам в описаному вище сенсі. Якщо такий спротив буде сильним, практики його поховають. Або для втілення закону в життя доведеться винести ногами вперед деяких практиків (в сенсі фізичних осіб). Щоб мінімізувати подібні наслідки проекту, нам потрібно провести експертні інтерв’ю серед груп людей, що за родом занять мають найбільший вплив на правозастосування.

Правова система може різною мірою відповідати або суперечити звичаям спільноти в цілому. Якщо право суперечить звичаям надто сильно, це скінчиться або революцією знизу, або геноцидом згори. Що з того треба народу? Та й представникам влади теж навряд; хоч що б казали про владну еліту, в лапках і без, але якийсь інформаційний вхід в більшості цих людей є.

Якщо кодифікувати звичаї та надати їм силу закону, ми отримуємо інший екстрім – аналог адату, який перестав існувати в чистому вигляді навіть в ісламських країнах. Це також очевидно неприйнятний шлях для України. Додатково ми наражаємось на ризик кодифікації локальних «понятій» замість звичаїв, та узаконення маргінальних, злочинних практик – хабарництва, рейдерства, надання «даху», тощо. Оскільки «зараз всі так роблять».

Отже, з гуманітарної точки зору, реформована правова система має в першу чергу використати здоровий потенціал існуючих суспільних відносин та культурних практик. І спрямувати суспільство між зазначеними крайнощами радянського консерватизму та провінційного фундаменталізму. Варіанти «а давайте зробимо як в країні Х, бо я там був на стажуванні» можуть нами розглядатись лише після отримання об’єктивних даних, в чому країна У схожа на Х. Наприклад, якщо довіряти методиці Хофстеда, Китай, Сінгапур і Росію можна сміливо виключити із списку «зробимо як в Х». А Норвегію, Швейцарію та Ірландію – з обережністю попередньо включити.

 

Попередній висновок

«А тепер з усім цим барахлом на борту нам таки треба злетіти»

Сучасні дослідники мають з’ясувати, в якій частині латане-перелатане законодавство, що частково дісталось нам у спадок від УРСР, найбільше суперечить культурним практикам громадян України. Маються на увазі люди, загалом малосхильні до криміналу, але в певних випадках позбавлені можливості вирішити свої загалом досить прості проблеми в межах правового поля. Ці проблеми або провокують злочини, або взагалі не вирішуються, роками накопичуючи напругу в суспільстві. Яка теж рано чи пізно може розрядитись методами, досить далекими від правових. Чим довше зберігаються такі суперечності, тим більша ймовірність непередбачуваного розвитку подій.

 

Віктор Пушкар,

кандидат психологічних наук

 

Дивись також:

Що краще: декларативні права чи чітко визначені та надійно захищені?




Дисиденти і час

Олені Боннер - 85!

ХПГ і "Меморіал" сьогодні направили Олені Боннер такого листа.

 

Дорогая Елена Георгиевна!

Ваш юбилей – праздник для всех участников правозащитного движения независимой Украины.

Андрей Дмитриевич и Вы были одними из первых советских инакомыслящих демократов-гуманистов. Вас не остановили ни репрессии, ни потоки лжи бессовестной тоталитарной машины.

Несомненна Ваша заслуга и в том, что Вы с Андреем Дмитриевичем своей активностью и бескомпромиссностью способствовали созданию эффективной системы сопротивления тоталитаризму – правозащитного движения, которое привело к созданию новых демократических государств.

В Украине еще масса проблем с нарушениями прав человека, но пример Вашей уникальной семьи по-прежнему вдохновляет нас.

Мы желаем Вам здоровья и всего самого лучшего.

Все члены Харьковской правозащитной группы и Харьковского «Мемориала»

 

БОННЕР ОЛЕНА ГЕОРГІЇВНА (нар.15.02.1923, м. Мерв (нині Мари), Туркменія).

Лікар-педіатр, літератор, громадський діяч. Член Московської Хельсінкської групи, засновник Фонду допомоги дітям політв’язнів. Ім’я Боннер стало всесвітньо відомим у зв’язку з її участю в громадській діяльності Андрія САХАРОВА. Проте і власний внесок Боннер у правозахисну активність 1980-х досить великий.

Батько Боннер, Г.С.Аліханов, – відомий учасник революційного руху в Закавказзі. З 1917 – більшовик; в 1921 – перший секретар ЦК компартії Вірменії. Потім працював на різних партійних посадах у Ленінграді та Москві. З початку 1930-х – завідувач відділом кадрів Комінтерну та член його Виконкому. В 1937 заарештований і в 1938 страчений. Незабаром була заарештована й мати Боннер, Р.Г.Боннер, також партійний працівник.

Після арешту батьків Боннер переїхала в Ленінград до бабусі, закінчила там школу, в 1940 поступила до Ленінградського педагогічного інституту на факультет російської мови й літератури. В 1941 пішла добровольцем на фронт, працювала медсестрою в санітарних поїздах; була двічі поранена. Демобілізувалася по інвалідності в серпні 1945.

У 1947 поступила до 1-го Ленінградського медінституту. У березні 1953 на комсомольських зборах відмовилася брати участь в осуді « лікарів-убивць»; від виключення Боннер урятували смерть Сталіна та припинення «справи лікарів». Після закінчення інституту працювала дільничним лікарем, педіатром у пологовому будинку, викладала в медичному училищі.

Роботу за фахом поєднувала з літературною діяльністю. Нариси Боннер друкувалися в журналах «Нева», «Юность», в «Литературной газете». Працювала редактором Ленінградського відділення Медичного державного видавництва, позаштатним консультантом  літературної консультації Спілки письменників. Брала участь в укладанні збірника «Актори, що загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни»; була одним з редакторів-укладачів книги друга своєї юності, що загинув на фронті поета Всеволода Багрицького «Дневники, письма, стихи» (Москва, «Советский писатель», 1964).

У другій половині 1960-х  знайомий Боннер, колишній політв’язень Ф.Красавін уводить у коло її друзів свого приятеля по мордовських політичних таборах Едуарда КУЗНЄЦОВА. Слідом за ним у будинку Боннер з’являються Валерій ЧАЛІДЗЕ та інші дисиденти. Як «родичка» КУЗНЄЦОВА, якого знов було заарештовано в 1970, Боннер була присутня на суді («літаковий процес»), вела запис судового засідання, домоглася побачення з ним – спочатку в слідчому ізоляторі, а потім у таборі. Пізніше, в 1973, коли КДБ розслідував обставини передачі на Захід «Дневников» КУЗНЄЦОВА, Боннер виступила із заявою, у якому взяла відповідальність за передачу «Дневников» на себе.

В домі В.ЧАЛІДЗЕ Боннер знайомиться з Андрієм САХАРОВИМ; у жовтні 1970 вони знову зустрічаються в Калузі під час судового процесу над Револьтом ПІМЕНОВЫМ і Борисом ВАЙЛЕМ. В 1971 вона стає дружиною А.САХАРОВА.

В 1972 Боннер вийшла із КПРС, куди вступила за сім років до цього.

Боннер – активний учасник правозахисних кампаній 1972-1976. Її підпис стоїть під багатьма петиціями на захист переслідуваних, а також під колективними документами більш загального характеру: наприклад, під зверненнями «О политической амнистии», «Об отмене смертной казни» (1973), «Московским обращением» (1974). Вона супроводжувала А.САХАРОВА в його поїздці до Омська, де вони намагалися потрапити на суд над Мустафою ДЖЕМИЛЬОВИМ (1976).

Громадська активність Боннер цим не обмежується. Так, Сахарови організували таємне відправлення за кордон низки літературних творів Олександра ГАЛІЧА, Володимира МАКСИМОВА, рукопису роману Василя Гроссмана „Жизнь и судьба”, заарештованого КДБ на початку 1961. Боннер брала активну участь в організації й проведенні численних прес-конференцій для іноземних журналістів у будинку Сахарових, зокрема – прес-конференції 30.10.1974, де було оголошено про запровадження ув’язненими Дубравлага та пермських політичних таборів Дня політв’язня в СРСР.

Боннер належить ідея створення Фонду допомоги дітям політичних ув’язнених (вересень 1974; пізніше з’єднався з Фондом допомоги політичним в’язням та їхнім родинам), куди А.САХАРОВ передав премію, присуджену йому у Франції за заслуги в гуманітарній області (премія Чино дель Дуко).

В 1975 Боннер було дозволено виїхати за кордон для лікування. У жовтні, коли стало відомо про присудження А.САХАРОВУ Нобелівської премії миру, вона перебувала в Італії. За дорученням чоловіка представляла його в Осло на церемонії вручення премії.

У травні 1976 Боннер увійшла до складу Московської Хельсінкської групи (МХГ). Членство в МХГ не було для неї формальністю: вона брала активну участь в організації роботи та складанні багатьох документів. Із числа членів-засновників МХГ Боннер була єдиною, хто до моменту саморозпуску групи 6.09.1982 залишався на волі й при цьому не в еміграції.

У січні 1980 поїхала за А.САХАРОВИМ у заслання до Горького. Протягом 4 років була майже єдиною ланкою, що зв’язувала А.САХАРОВА із зовнішнім світом: вона доставляла до Москви та передавала за кордон його статті, заяви й листи.

2.05.1984 Боннер була затримана в горьковскому аеропорту. Їй висунули звинувачення в здійсненні злочинів, передбачених ст.1901 КК РРФСР. Проте, після обшуку й допиту Боннер не заарештували, а відпустили під підписку про невиїзд. Боннер інкримінувалися її інтерв’ю та виступи за кордоном, а також два з підписаних нею документів МХГ. 10.08.1984 Горьковський обласний суд присудив Боннер до 5 років заслання; місцем відбування покарання було призначено м. Горький. У такий спосіб зв’язок Сахарових із зовнішнім світом був практично перерваний.

Ще до горьківського заслання Боннер стала об’єктом безпрецедентної за своїм розмахом й запеклості кампанії, спрямованої на її дискредитацію. Вона приймала самі різні форми: від анонімних листів, що ганьбили її репутацію, до газетних і журнальних статей і брошур, що видавалися багатомільйонними тиражами. Боннер описували як жінку з темним минулим, яка, з корисливими цілями одружившись з академіком А.САХАРОВИМ, постійно примушує його, ледь не силою, виступати з антирадянськими заявами, як агента іноземних розвідок і міжнародного сіонізму, приставленого до А.САХАРОВА тощо. Ця кампанія досягла своєї кульмінації в 1983 у статтях співробітника Інституту США й Канади доктора історичних наук М.Яковлєва в журналах «Смена» і «Человек и  закон», а також у брошурі того ж автора «ЦРУ против СССР», значна частина якої присвячена «викриттю» Боннер Імовірно, наклеп проти неї був не просто частиною загального цькування дисидентів, але й спробою запропонувати населенню прийнятне пояснення «феномена А.САХАРОВА». Сам А.САХАРОВ у своїх спогадах висловлює припущення, що автори міфу про «злого генія вченого» зрештою самі в нього повірили (принаймні, у записках КДБ у ЦК КПРС «негативний» вплив Боннер на чоловіка постійно підкреслювався).

У вересні 1983 Боннер подала до суду на Яковлева за наклеп; суд, однак, відмовився прийняти справу до розгляду.

З моменту активного включення Боннер у правозахисну діяльність до неї застосовувалися й «звичайні» засоби тиску: численні обшуки, затримки, допити, «попередження». Крім того, її (і разом з нею А.САХАРОВА) постійно шантажували долею її дітей від першого шлюбу. Дочка, Тетяна Семенова-Янкелевич, і син, Олексій Семенов, були в різний час під надуманими приводами виключені з вузів; зять, Єфрем Янкелевич, – звільнений з роботи. В 1977-1978 всі вони змушені були емігрувати. Нареченій О.Семенова, Єлизаветі Алексєєвій, було відмовлено в дозволі виїхати до нього, що стало причиною першого голодування подружжя Сахарових у Горькому (22.11-09.12.1981). Голодування увінчалося успіхом: Є.Алексєєву випустили до США.

Проте, Боннер була, очевидно, єдиним дисидентом, якому неодноразово (в 1975, 1977, 1979 і 1985–1986) вдавалося виїжджати за кордон і вертатися назад. Безсумнівно, це було пов’язано зі специфічним  статусом її чоловіка: А.САХАРОВ розглядався як «носій важливих військових секретів», і тому влада не наважувалася ані не відпустити його в закордонну поїздку, ані видворити насильно. Якби Боннер позбавили громадянства під час однієї з її поїздок, «проблема Сахарових» стала б такою, яку розв’язати було б неможливо. У той же час всесвітня популярність А.САХАРОВА не дозволяла відмовити його дружині у виїзді для лікування. Проте, одержання дозволу щоразу було пов’язане із усе зростаючими труднощами. Останньої поїздки вдалося домогтися лише трьома тривалими (травень-вересень 1984, квітень-липень і липень-жовтень 1985) голодуваннями А.САХАРОВА. Дію вироку було припинено, і Боннер вилетіла до США, де їй довелося перенести важку операцію на серці.

Під час цієї поїздки була написана її перша книга мемуарів– «Постскриптум», своєрідне продовження сахаровських «Воспоминаний», що охоплює події 1983–1986. Мемуарні книги А.САХАРОВА та Боннер створюють єдину мемуарну трилогію про горьківське заслання  та роки перебудови.

Повернувшись разом із чоловіком до Москви в грудні 1986, Боннер активно включається в суспільно-політичне життя епохи перебудови. В 1988 вона стає одним із засновників клубу «Московская трибуна» – одного з неформальних інтелектуальних центрів демократично налаштованої інтелігенції. Разом з А.САХАРОВИМ  висуває низку  ініціатив з вирішення вірмено-азербайджанського конфлікту.

Після смерті А.САХАРОВА 14.12.1989 Боннер приділяє особливу увагу збереженню його творчої та моральної спадщини. Під її керівництвом 21–25.05.1991 відбувся 1 Міжнародний конгрес пам’яті А.САХАРОВА «Мир, прогресс, права человека». Нею створені Фонд, Архів і Музей імені А.Д. Сахарова в Москві.

Продовжує займатися правозахисною й громадсько-політичною діяльністю. Приєдналася до захисників Білого дому в серпні 1991. Беззастережно підтримала Президента РФ БоннерЄльцина в його діях щодо розгону З’їзду народних депутатів РФ у вересні-жовтні 1993. У грудні 1994 вийшла зі складу Комісії із прав людини при Президентові РФ на знак протесту проти воєнних дій у Чечні. Активний захисник права на самовизначення вірменів Нагорного Карабаху, чеченців, іракських і турецьких курдів. Регулярно публікується в російській і закордонній пресі.

 

Микола Мітрохін

Бібліографія:

Постскриптум. – М.: 1990.

Дочки-матери. – Нью-Йорк: Изд-во им.Чехова, 1991.

Вольные заметки к родословной Андрея Сахарова. – М.: Права человека, 1996.

Четыре даты /Он между нами жил... Воспоминания о Сахарове. – М.: Практика, 1996.

 

Про неї:

Сахаров А. Воспоминания. – Нью-Йорк: Изд-во им.Чехова, 1990.

Сахаров А. Горький, Москва, далее везде. – Нью-Йорк: Изд-во им.Чехова, 1990.

 

 




Бюлетень "Права Людини", 2008, #04