Бюлетень "Права Людини", 2008, #11

24 квітня з «надр» Національної конституційної ради не вийшло жодної сенсації. Не вийшло навіть конструктиву: замість обіцяної презентації попередніх підсумків роботи НКР (тобто концепції нової Конституції) рада взяла тайм-аут. Формальна причина: хвороба та відсутність на зібранні одного з членів НКР – Голови Верховної Ради Арсенія Яценюка. Блок Тимошенко, який від самого початку скептично ставився як до згаданої структури, так і до її зусиль, зреагував блискавично: скасування засідання НКР – провокація, затіяна Президентом. І, звісно ж, неповага до політсил, задіяних у роботі ради. Про те, що насправді завадило раді презентувати свій доробок і що вона має, власне, «виготовити», «УМ» запитала в одного з консультантів ради, юриста, експерта Харківської правозахисної групи Всеволода Речицького.

Концепція змін до Конституції сира і «не вміє рахувати» до двох: на сьогодні не визначено, скільки палат матиме парламент і що буде замість скасованих держадміністрацій

 – Пане Всеволоде, чому все-таки не зібралася рада? БЮТівець Андрій Портнов вважає, що можна було обійтися і без Арсенія Яценюка – не така він ключова фігура у конституційному процесі, щоб через його відсутність скасовувати раніше заанонсовану подію...

 – Крім іншого, концепція змін до Конституції, над якою працювала рада, є ще надто сирою для презентації. Її могли б підняти на глум – було чимало юристів із дуже гострими зауваженнями, які тільки того і чекали, коли їм дадуть мікрофон... Головатий був дуже рішуче налаштований, наприклад...

 – Але щодо суті: в чому полягають зміни до Конституції, над якими ви працювали?

 – У концепції, яку ще не можна назвати «змінами до Конституції» (в кращому випадку – проектом змін), є кілька альтернативних положень. Приміром, не визначено, буде парламент однопалатним чи двопалатним. Тобто логіка змін стосується однопалатного парламенту, але спочатку йдеться про те, що він може бути і двопалатним. Це вельми суттєво. Недопрацьований і той момент, який торкається співвідношення місцевого самоврядування і державних адміністрацій. Місцеве самоврядування пропонують повернути до колишньої моделі: щоб його органи обирали за мажоритарною системою, а не за партійними списками, а державні адміністрації ліквідувати на рівні районів, залишивши тільки в областях. Але це утопія, бо області у нас є надто великими – такими, як деякі країни, тому це один зі слабких моментів концепції. Далі – щодо співвідношення законодавчої та виконавчої влади. Так, пропонується дещо менший за обсягом парламент, але я не бачу того радикального переходу до іншої моделі, задля якого варто було б міняти Конституцію.

 – Що означає «дещо менший за обсягом парламент»?

 – 300 – 380 народних депутатів замість 450.

 – І це при тому, що парламент може стати двопалатним? Як, до речі, формуватимуться ці дві палати?

 – Цей концепт, власне, давно відпрацьований тими, хто займається конституційним правом. У Європі є десять унітарних країн, які мають двопалатний парламент, – для цього державі не обов’язково бути федерацією. Україна не була б білою вороною, якби взялася втілювати цю ідею. Двопалатний парламент дав би представництво регіонам: верхня палата формується областями, Кримом і Києвом, а нижня – пропорційно до чисельності населення. У верхню палату області або делегують, або обирають по два-три сенатори. Нижню палату – палату депутатів – обирають усі громадяни. Сенат міг би бути більш «спокійним», а палата депутатів – розділена (як зараз Україна) на дві або кілька точок зору, стратегій тощо. Тобто депутати хай би собі відстоювали євроатлантичний чи російський вектор розвитку, але держава не коливалася б разом із ними в напрямах «Схід-Захід». Сенат повинен був би стати противагою різких устремлінь Президента чи всієї Верховної Ради, уособлював би собою такий здоровий консерватизм, на нього варто було б «зав’язати» уряд, тобто зробити так, аби верхня палата давала «добро» на призначення міністрів. А ще сенат тримав би під контролем Президента, для цього треба переписати закон про імпічмент, бо в усьому світі ініціює відставку глави держави нижня палата, а вирішує його долю – верхня.

 – Нижня палата обирається за пропорційною системою, як і зараз?

 – Так. Але за відкритими списками. Є польський досвід, який став би нам у нагоді: верхівка партійного списку відома всім, і вся нація за неї голосує, а далі у списку – «люди з місць», які йдуть від своїх областей чи районів. Тобто пропорційну систему варто поділити, розмежувавши регіональні списки і загальні – з представників партійних еліт.

 – Щось занадто складно все виходить: дві палати, нижня палата – якась напівмажоритарна, з двома різновидами списків – голова обертом... Але це все, я так розумію, в проекті змін ще не остаточно не визначено?

 – Так. Ми говоримо про те, що можна було б змінити – можна повернутися й до суто мажоритарної системи. Хоча особисто я вважаю, що «вбивати» пропорційну систему не варто – інакше наші політичні партії, які й так до цього звання не дуже дотягують, ніколи не розів’ються у щось путнє.

Згідно з проектом Конституції, коаліцію ліквідують, а Президент отримає право розпускати парламент, коли вважатиме за потрібне

 – Одна з головних новацій полягає у тому, що, згідно з проектом змін, у парламенті більше не буде більшості? І кандидатуру Прем’єра пропонуватиме не Президент, а найбільша за чисельністю фракція?

 – Така модель відпрацьовувалася ще «тіньовим» кабінетом Тимошенко за часів Кучми. Найбільша фракція висуває фігуру Прем’єра: якщо більшість (а вона є ситуативною, тобто нікому не треба входити до коаліції) її не підтримала, друга за кількістю депутатів фракція пропонує свого претендента. Далі – третя. Потім уже Президент ставить на голосування власну кандидатуру. Якщо й цього претендента провалять, глава держави має право розпустити парламент. Будь-яка політична система мусить виживати: якщо ти, найбільша фракція, не здатна домовитись із колегами про підтримку свого кандидата, поступайся місцем іншому.

 – Ми з вами підійшли зараз до найбільш «пікантного» моменту – до повноважень, які набуває Президент...

 – Я вам зацитую, що з цього приводу говорить концепція: «Пропонується зберегти правовий статус Президента як гаранта суверенітету, територіальної цілісності країни (...) Варто уточнити повноваження Президента щодо здійснення ним керівництва у визначених Конституцією України сферах: зовнішньополітичної діяльності, оборони і безпеки держави». Думаю, тут ідеться про те, щоб «відписати» йому ці сфери для прямого керівництва. Далі – «уточнити повноваження щодо розпуску Верховної Ради»... Хоча насправді мова якраз про те, щоб зробити ці повноваження менш точними, тобто дозволити Президенту розпускати Верховну Раду тоді, коли він вважає за потрібне.

 – Як це розуміти – «коли він вважає за потрібне»? А три умови, за яких можуть бути призначені дострокові вибори – парламент, який не працює протягом 30 днів, несформований уряд та відсутність третини депутатів – вже скасовані? Все залежатиме від президентських бажань?

 – Бачите, концепцію треба розглядати комплексно, в цілому. Тут йдеться про таке: «Вбачається доцільним передбачити можливість розпуску парламенту Президентом України після консультацій із Головою Верховної Ради, Прем’єр-міністром та головами депутатських фракцій. Водночас варто передбачити обов’язок Президента України розпустити парламент у разі його неспроможності сформувати у визначений термін Кабінет Міністрів України». В одному випадку йдеться про те, що Президент може розпустити парламент, в іншому – не тільки може, а й мусить. У Франції президент може розпустити Національні збори, якщо він вважає, що це – на часі й у цьому полягає благо для країни.

 – Це – однозначно підсилення президентської влади...

 – Звичайно.

 – Але відмова від висування кандидатури Прем’єра – послаблення...

 – Знаєте, особисто мої симпатії – на боці парламентської республіки з сильною фігурою Президента. Бо я просто не вірю у колективну відповідальність – коли депутатів є 450, кожен з них відчуває відповідальність рівно на 1/450... Хтось один має брати на себе відповідальність. Треба виструнчити виконавчу вертикаль і позбутися цього двовладдя. У Ющенка є план дій, є зобов’язання перед виборцями, він хоче євроінтеграції...

 – Якась у вас туга по «сильній руці»... До того ж, навіщо апелювати до персоналій? Сьогодні Ющенко є Президентом, а якщо завтра ним стане Тимошенко або Янукович – такого ґатунку сильна фігура НКР не відлякує? Чи під кожного наступного керманича будемо переписувати Конституцію?

 – Ні, звичайно, але у виконавчої вертикалі влади має бути все ж таки одна вершина. Зараз у нас натомість – двогорбий верблюд. Нібито хочеться Юлії Володимирівни збити ціни, але яким чином це відбувається? Примушують людей завчасно різати худобу і насичувати ринок дешевим м’ясом. Звісно, що Президент не може цього не зупинити.

 – Якщо продовжувати урок зоології, то Юлії Володимирівні теж, власне, не подобаються двогорбі верблюди. Вона пропонує одногорбого – парламентську республіку... Але її ми не отримаємо?

 – Чому ж? Отримаємо після свят. Саме тоді Юлія Володимирівна представить свій проект змін до Конституції. Але знаючи її, я думаю, що її парламентська республіка буде авторитарним утворенням з прихованим варіантом німецького канцлера.

«Депутати зі старим менталітетом не зрозуміють новий лад, як Ньютон не зрозумів би Ейнштейна»

 – Питання не за адресою, але чи відомо вам, що є в альтернативному проекті змін до Конституції, над яким працює БЮТ?

 – Я думаю, що це великий секрет. Сьогодні, наприклад, я нікого з БЮТівців, крім Томенка, не бачив. Вони не дуже з нами співпрацюють. Але українці навряд чи можуть очікувати, що отримають від Юлії Володимирівни справжню парламентську республіку – партії вимагають довшого терміну для свого становлення, тому партій у нас немає – є політичні клани. Особисто я дуже добре ставлюся до Тимошенко – вона сильна особистість і, очевидно, хоче добра для України. Просто світ є складнішим, ніж наші уявлення про нього. Водночас у неї нічого постмодерного у свідомості немає – все занадто драматично, трагічно... А треба просто збиратись, дискутувати, мати дискурс...

 – Стосовно дискурсу: Валерій Писаренко з БЮТ каже, що відчув себе статистом на першому ж засіданні ради. А Олег Зарубінський із Блоку Литвина взагалі не знав, що він включений до її складу. То, може, треба було якось краще «збиратися»? Бо наразі зрозуміло, що Національна конституційна рада від самого початку працювала тільки з тим текстом змін, які задовольняли Віктора Ющенка?

 – Ну я ж не є Ющенком, тому не можу сказати цілком авторитетно, що насправді діється. Думаю, що існує певна інтрига, і, очевидно, треба вірити людям, яким підказує інтуїція, що з ними грають в ігри або ж, навпаки, до них ставляться серйозно. Можливо, ці люди мають рацію стосовно того, що їх використовують у певних камуфляжних цілях. Хоча, з іншого боку, якщо спитати їх відверто – тих, котрі так критикують увесь конституційний процес, – чи мають вони натомість власний проект Конституції, я переконаний, що дев’ятеро з десяти скажуть: «Ні». Вони прийшли як у кіно – фиркати над першими ж кадрами... Позиція ж творця і критика багато в чому відмінні. Запропонуйте політикам самим написати Конституцію – сміху буде ще більше.

 – А от Яценюк, приміром, пропонує взагалі нічого більше не писати. Залишити все, як є...

 – Я – за нову Конституцію. Переконаний, що Україна може написати значно кращий Основний закон.

 – Можливо. Але інше болісне та суперечливе питання ще й у тому, завдяки якому механізму ці зміни можуть бути прийняті?

 – Конституційний Суд не так давно відповів на запитання Президента з приводу того, чи можуть бути внесені зміни або прийнята нова редакція Конституції шляхом референдуму? Так, сказав Суд, референдумом може бути затверджений новий Основний закон. Але як це зробити – повинна вирішити Верховна Рада, прописавши цю процедуру.

 – Тобто ми знову повернулися до того, що доля Конституції – в руках парламенту...

 – ... і, як нa мене, в цьому – стиль роботи нашого Конституційного Суду. Він може проговорити дуже багато чого, так нічого й не сказавши.

 – Зараз, на вашу думку, Суд також не відповів по суті?

 – Так. Він зазначив, що народ – єдиний носій суверенітету країни, але процедуру користування ним народу мусить дати Верховна Рада... Але що таке нова Конституція щодо старої? Це система Ейнштейна щодо системи Ньютона. Для Ейнштейна Ньютон цілком зрозумілий і прийнятний, але не навпаки. Нижча парадигма не може зрозуміти вищу і дозволити її існування, тоді як вища розуміє нижчу і вписує її як один зі своїх елементів... Я так розумію, що ми на сьогоднішній день хочемо справді сучасну Конституцію – з ліберальними цінностями, ринком, особистістю й абсолютизмом приватної власності. Це я веду до того, що не можна питати у старого парламенту, як організувати систему влади без цього старого парламенту...

 – Але який вихід із ситуації? Конституційний Суд дозволяє референдум, але киває на парламент. Парламент не підтримає проект змін від Ющенка – БЮТ проти... Що далі?

 – Президенту Конституція не дозволяє запровадити її нову редакцію і поставити на голосування. А от народу – дозволяє... От якби хтось написав народу проект Конституції... Президент як особа, що є репрезентантом інтересів народу, може запропонувати текст Конституції, а народ – ініціювати референдум.

 – Якесь візантійство, яке в підсумку зводиться до того ж таки Президента...

 – Ви знаєте, я найбільше боюся, що проект змін може вийти поганим, а не того, хто його напише...

 – Гаразд, коли проект перестане бути сирим та поганим?

 – Думаю, після свят проект змін Основного закону буде допрацьований. Поки що ми маємо радше набір ідей, заради яких не варто підпалювати море. Можна просто скасувати реформу 2004 року і жити далі. Але все ще є шанс написати нормальну Конституцію...

ДОСЬЄ «УМ»

Всеволод Речицький, Конституційний експерт Харківської правозахисної групи.

Народився у 1952 р.

Закінчив Харківський юридичний інститут (1978), аспірантуру цього ж вузу (1981), є кандидатом юридичних наук та автором п’яти монографій із конституційного права. Протягом трьох із половиної років проходив стажування в профільних інституціях Сполучених Штатів, Канади та Великої Британії. Є доцентом Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого в Харкові.

Входить до складу експертної групи при Національній конституційній раді.

З Конституційним Судом України я маю особливі порахунки. Дев’яносто сьомого чи дев’яносто восьмого року кучміним указом (як дехто, можливо, пам’ятає, тоді Леонід Данилич мав вициганене для себе право видавати укази з економічних питань, не врегульованих, мовляв, законами) було заборонено здійснювати абсолютно легальний правочин – уступку вимоги і я переконав керівництво контори, де тоді працював, знайти для буйного «регулятора» гамівну сорочку через КСУ. Невдовзі після надсилання відповідного конституційного звернення мене, як автора, телефонічно попросили приїхати до Києва. І приємним сонячним днем, у мальовничому тихому закуточку біля старої будівлі храму конституційного судочинства миршава людина з металевим конем на вилозі піджаку та з помітно вібруючими руками, розповівши мені про те, яке гарне, просто чудове звернення ми склали, попросила у мене, як представника згаданої комерційної контори, дрібничку – машину типу «коневоз», вартістю п’ятдесят тисяч зелених. Бо, бачте, є такий собі гарнюній кінний клуб, де «вони» з діточками гарцюють, але при тому, не сумнівайтеся, тлумачення Основного закону від перевезення скакунів ніяк не залежить і теє прохання – єдино у порядку заклику до доброчинности. Пославши тоді конячого лобіста якнайдалі, ми з конторою отримали, ясна річ, ухвалу про відсутність підстав для відкриття провадження. Коней, до речі, шкода. Коні, як відомо – не винні.

Після того я перетинався з у КСУ у минулому та позаминулому роках, коли він двічи майстерно відфутболив мої конституційні звернення – щодо тлумачення норм, дотичних до т.зв. «політреформи» (блискучий текст того звернення на 99% склав не я), та про роз’яснення низки каламутних питань інформаційного законодавства.
Маючи таку історію взаємин з високоповажними тлумачами Конституції, я щиросердно визнаю, що моє вкрай негативне ставлення до змісту значної частини продукованих КСУ рішень може бути принаймні частково упередженим.

І саме тому, після такої ліричної частини чи то пак увертюри мені особливо приємно констатувати наявність у мене підстав віртуально потиснути натружені у конституційній праці руки суддів (про пані Станік не будемо, врешті, вона взяла самовідвід) – Рішення № 6-рп від 16.04.2008 у «справі про прийняття Конституції та законів України на референдумі» – то витвір мистецтва. Специфічного та правдиво єзуїтського, але менше з тим. Як сказати «так» і «ні» водночас? КСУ знає. Як відвісити всім «політичним гравцям» по-аптекарськи точну рівну міру копняків та поглажувань? КСУ вміє (якщо хоче). А що цього разу Суд ще і перекинув м’яч на половину громадянського суспільства, то, попри ймовірність не намірно точного пасу, а банальної обрізки – взагалі cуцільний дзен.

По-перше, Суд ще раз наголосив, що «процес прийняття нової Конституції України (нової редакції) може бути започаткований лише після з’ясування волі Українського народу щодо необхідности прийняття нової Конституції України» що є, безперечно, доречним запобіжником для убезпечення перманентного переформатування конституційного ладу «згори» з мотивів ситуативної «доцільности», як там, «нагорі» її, стражденну, розуміють. Таким чином, не надто помітно, але «політикуму» вказано на його місце стосовно народної волі, і хоча б з дидактичних міркувань це правильно і корисно.

По-друге, КС врешті висловився, хоча і езоповою мовою та без прямих юридичних наслідків, щодо т.зв. «політреформи» 2004-го року (котру і зараз дехто пропонує «продовжувати», а я вважаю за злочин, хоча і мало кого це гребе), сказавши про «установчу» владу як ексклюзивне і суверенне право народа на прийняття Конституції, і про те, що народ «тільки одноразово уповноважив Верховну Раду України на її прийняття». Зверніть увагу – «одноразово». Тобто – 1996 року. Тому, приймаючи у 2004-му «політреформу» і без врахування вектору народного волевиявлення і без дотримання процедури, ВРУ вочевидь вийшла за межі делегованих «одноразових повноважень».

Відповідно, по-третє, КС, декларувавши на продовження, що «установча влада є виключним правом народу» («Конституція України як основний закон держави за своєю юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу» – Рішення №4-зп від 03.10.97), заздалегідь делегітимізував і колишні, і поточні, і майбутні спроби заміни Конституції (себто прийняття нової Конституції) без референдуму.

Натомість (і це – по-четверте), КС унеможливив затвердження Основного Закону референдумом «тут і зараз», обумовивши це регламентацією відповідних «способу і форм» у тій таки ж Конституції і законах.

Відтак по-п’яте, таким своїм висновком – «серединним», поміркованим, рівновіддаленим від устремлінь «радикалів» отримати «все і негайно» (як закликала одна варіювата газета на початку дев’яностих), КС перековбасив плани бліцкригів у взаємному поборюванні (є точніше слово – «борюканні») угруповань – тих, хто за реальне усвідомлене волевиявлення народу прагнув видати референдум, проведений у стилі «п’ятирічку – за три дні» та тих, хто таке волевиявлення взагалі бачив у носі, збираючись за звичкою роздерибанити конституційний процес на 450 депутатського поголів’я. Погодьтеся, спроба такого бліцкригу однієї з приблизно рівнонеспроможних сторін за умов колосальної відірваности держави від суспільства, нездорової економіки та політичного убозства на конструктив могла відчутно вдарити по країні, зокрема – по її зовнішньополітичних перспективах.

Залишившись без перспектив отримати омріяну «канхветку дуже класну» у вигляді швидкої і тотальної перемоги, політики (такими вони себе вважають) змушені будуть домовлятися, або принаймі робити вигляд. Це добре саме по собі, бо проблиски політики у традиційних розбірках «по-понятіям» і без оних можуть виявитися лише за умов хоч найменшого прагнення домовитись, а не надурити чи то пак «розвести». Але найголовніше – «вони» змушені будуть звертатися до народу – і задля отримання попередньої принципової «санкції» на зміну Конституції і – на підсумковому референдумі. Спроби уникнення цього дорівнювали б відвертій спробі узурпації влади – з усіма можливими практичними висновками і наслідками. Більш того, на мій погляд всі «політичні гравці» мають за таких умов бути вельми зацікавленими у максимальній легітимізації своїх устремлінь шляхом їх узгодження з громадською думкою, суспільними інтересами.

Водночас, з нашого (громадянського) боку було б великою, мало не блаженною, наївністю очікувати від «них» милости, замість рішуче вимагати те, що нам (суверену) належить за правом: запровадження чіткої, прозорої конституційної процедури перетворення суспільних інтересів на політику, закріплення ефективного механізму захисту прав і свобод (як на мене, то за умови існування прозорої управлінської процедури та реального правосуддя питання хто у цей момент біля керма – «несуни», «тюльки», «голубки» чи то дідько лисий тощо, перетворюється на другорядне). Причому – домогтися прямої, безпосередньої, реальної, не побоюся цього слова – вирішальної участи громадськости у конституційному процесі. На практиці це означає розробку і схвалення нового Основного Закону спеціальним органом – конституантою.

Як відомо, десь у загумінках Верховної Ради причаївся законопроект №2245 «Про процедуру підготовки проекту нової редакції Конституції України», що його «утнули на трьох» нардепи Стецьків, Стретович, Томенко, котрий передбачає скликання Указом Президента Конституційної Асамблеї (триста «народних обранців») для розробки і подальшого винесення проекту Основного Закону на референдум. З урахуванням вердикту КСУ про неуникненну на сьогодні участь ВРУ її оптимальна роль, як на мене, може полягати в ухваленні подібного (але кращого) закону, що уможливив би скликання конституанти, та формальне затвердження розробленого і схваленого конституантою проекту перед винесенням на референдум. І то по всьому.

Максималістично? Так. Але ми маємо на те суверенне право. Локомотивом просування і ідеї і практичного втілення може стати проведення, після широкого обговорення у краях, представницького громадянського зібрання на продовження і розвиток минулорічної Громадської асамблеї України. Це не тільки забезпечить суспільну актуалізацію проблематики з потужним лобістським ефектом, але і дозволить дати громадянську відповідь на основні питання:

– принципова наявність суспільної волі на «переформатування» держави та правил взаємовідносин «громадянин-держава»;

– формат конституційного процесу;

– принципові положення, що мають знайти своє втілення у новій Конституції.

Щоби це найкраще зрозуміла політична верхівка з її специфічною мовно-понятійною традицією, поясню простіше – йдеться про «пред’яву» політикам від громадянського суспільства, про пропозицію, від якої неможливо буде (принаймні – без втрати залишків підтримки) відмовитися.

20-04-2008

Я намерен говорить о том, какое место идеи и понятия прав и свобод личности занимают в практике и в мотивации решений европейских органов (а также и более широких международных учреждений, в которых Европа играет ключевую роль). Иными словами, о том, в какой мере деятельность этих организаций совпадает с торжественными декларациями о высоких принципах и приоритетах. Или, ещё грубее – о господствующем лицемерии, чреватом очень опасными последствиями.

Полезно вспомнить некоторые общеизвестные факты. На наших глазах была предпринята попытка в глобальном масштабе подчинить политику нравственным критериям – а это значит подчинить её фундаментальным принципам Права, основанного на этих критериях. Сразу после второй мировой войны (и не случайно именно тогда!) центральным пунктом важнейших международных решений оказалась концепция, согласно которой права и свободы личности – универсальная ценность, первый приоритет и высшая цель демократической политики. В совокупности с демократическим устройством государств, этот приоритет представляет собой не только первую цель политики, но также и главный политический инструмент международной безопасности и справедливого мира. Весьма демонстративными свидетельствами «триумфа» повсеместно поддержанной новой политической парадигмы, казалось бы, стали сам факт учреждения Организации Объединённых Наций и Преамбула её Устава.

Основоположные принципы этой парадигмы, однако же, вовсе не осуществились в международной политике и отнюдь не стали первым приоритетом ни для одного государства. Их с удовольствием упоминают и нередко имитируют ради престижа и красивой позы, но они нимало не влияют на важные политические решения.

Явное пренебрежение международного сообщества к своим собственным высокопарным заявлениям очевидно: вспомним ковровые и атомные бомбардировки мирных городов; пол-Европы, отданные в рабство сталинской тирании; многие тысячи людей, выданных тому же Сталину в бессудную каторгу, а подчас на смерть. Как совместить это с тем, что ведь и в самом начале войны против нацизма союзники уже провозгласили те самые лозунги свободы, человечности, права?!

Увы, очень яркий пример двойственного, противоречивого политического сознания являет собой такое важное событие, как Нюрнбергский Трибунал. Несмотря на эпохальное значение решимости показать миру: отныне высшая государственная власть будет нести ответственность и подвергаться наказанию за совершённые под её эгидой преступления, вопреки демонстрации политической воли победителей всей своей мощью утвердить этот принцип, процесс в Нюрнберге очень выразительно выявил совершенно противоположную реальность – безраздельное господство лицемерной традиционной политики – и отодвинул красивые декларации в область политической риторики. Можно вовсе и не вспоминать даже обратную силу закона, предназначенного специально для этого суда, и другие прегрешения против нормы права; достаточно задуматься о том, что трибунал три дня рассматривал обвинение гитлеровцев в катынском расстреле польских военнопленных. Не имеет значения, что обвинение не сочли доказанным, а потом и вовсе замолчали, вероятнее всего в результате сложного политического компромисса, включающего и секретный протокол пакта Молотов-Риббентроп – было что скрывать в этом «судебном» процессе. Важно иное – все знали, кто и когда расстрелял тысячи польских офицеров. Один людоед судил и наказывал за каннибализм другого людоеда. Вот вам и незыблемые принципы правосудия – независимость (и аполитичность) суда, равенство всех перед законом и т.д., и т.п.

Я отлично понимаю острую необходимость публичного, подробного и ясного раскрытия чудовищных преступлений нацизма. Разумеется, понимаю, что тогда было абсолютно немыслимо, несправедливо, да и просто невозможно отстранить СССР от подведения итогов той страшной войны, в которой он понёс такие потери и одержал такие победы. Но так же бессмысленно было, однако, и начинать строительство нового мира, пользуясь, как это и случилось после войны, аморальным и опасным правилом «цель оправдывает средства», позволяющим с лёгкостью оправдать и разрешить себе всё, что заблагорассудится. Его веками разоблачают, веками маскируют и веками практикуют. Что можно построить на таком фундаменте? Только традиционную real politic, принципиально неспособную воплотить новую политическую парадигму – они несовместимы. Такую политику и строить не надо, она уже есть. Но и сменить фундамент, худо-бедно державший всё здание несколько сот лет, не так-то просто.

Потому не могла состояться максима «право вне политики и над политикой», защищающая от произвола, от т.н. «политической целесообразности», от двойных стандартов. Потому 60 с лишним лет назад не прервалась извечная, родившаяся вместе с политикой, цепь политического лицемерия, а пожалуй что и укрепилась – ибо новые декларации стали ритуальными заклинаниями на службе всё у того же лицемерия. Так и тянется эта цепь до сих пор и торжественные обещания превращаются в стёртые штампы, лишённые какого бы то ни было смысла.

Я только упомяну лишь некоторые выразительные примеры, подтверждающие вышесказанное.

Вот Совет Европы – все члены Евросоюза принимают в нём участие. Цель этой организации (фактически единственная цель) – вмешиваться в случаях, когда в каком-либо государстве-члене Совета есть явное неблагополучие с правами и свободами личности. Ибо все согласны теперь (скорее, правда, на словах) относительно принципа «права человека не являются исключительно внутренним делом государств». Более 10 лет несколько Комиссий Совета Европы в разных составах занимались проблемой военного конфликта в Чечне. Но ни разу не был откровенно поставлен вопрос о государственном терроре – единственный вопрос, адекватный чеченской ситуации; пытки, фальсификация обвинений, демонстративная безнаказанность военных преступников, бессудные казни похищенных людей – всё это долгие годы было элементами российской государственной политики в означенном конфликте. Кстати, недавний электоральный рекорд Чечни – 99,4% за одну из 11 партий, участвовавших в выборах, – естественное следствие такой политики России (разумеется, не единственное следствие). Но этому непристойному рекорду, увы, содействовало и трусливое равнодушие свободного мира. Таким мы строим этот мир и все без исключения межгосударственные институты участвуют в строительстве.

ОБСЕ в декабре 2007-го и в марте 2008-го не участвовала в наблюдении российских, с позволения сказать, «выборов» (точно так же, как грозненская миссия ОБСЕ в декабре 1995-го в Чечне). Настоящая причина отказа от наблюдения более чем очевидна – это глубокие и весьма обоснованные подозрения о наглом несоответствии российских выборов демократическим нормам. Скажем прямо, даже не подозрение, а уверенность, только не подтверждённая формальными, юридически корректными доказательствами. Общеизвестный т.н. «административный ресурс», включающий прямое давление на служебно зависимых избирателей; грубо неравная доступность СМИ для участников выборов; традиционное неучастие поддержанных властью, заранее известных фаворитов в публичной полемике с оппонентами; позорные результаты голосований во всех республиках северного Кавказа (да и не только в них), подобные приведённым чеченским – что ещё нужно для такой уверенности? Этот список можно детализировать и продолжать до бесконечности. Но кто же, однако, прямо и честно публично выразил эти подозрения? Какая межгосударственная организация, европейская или мировая? Может быть, Евросоюз? Или кто-то из официальных лиц уважаемых демократических стран? Да нет, выступать-то выступали, но … с поздравлениями по поводу избрания. Никто не рискнул занять примерно такую, казалось бы, сдержанную и естественную позицию: «Мы, конечно, продолжим наши с вами деловые отношения и не перейдём к конфронтации, однако, уж не обессудьте, нимало не намерены скрывать глубочайшие сомнения относительно вашей легитимности». Видно, страшней Москвы зверя нет. Надо ли говорить, что такая осторожная невзыскательность весьма способствует сугубому своеобразию российской демократии.

Нет надобности доказывать, что эта, очень мягко говоря, «политкорректная осторожность» косвенно поощряет и другие пагубные привычки московской власти. Ну, например, снисходительность к собственным спецслужбам, когда они разрешают щекотливые проблемы «мокрыми» (выражаясь образным народным языком нашего Президента) способами.

Важные парламентские функции (и парламентский иммунитет) приобрёл недавно некто Луговой, птенец родного гнезда В.В.Путина – КГБ, обвиняемый английским следствием в убийстве их бывшего общего коллеги по этому ведомству Литвиненко. Улики, собранные англичанами, многочисленны и весьма основательны. Они, увы, не прошли проверки в суде, ибо российская власть своих претензий к Луговому не имеет, а чужим не доверяет. Пикантная подробность – убитый Литвиненко был яростным критиком нынешнего российского режима и его публикации были очень широко известны. Может ли правовое государство допустить, чтобы человек, подозреваемый в таком убийстве, стал законодателем, если подозрение не опровергнуто надлежащим законным способом?

Есть веские основания предполагать, что Президент Чечни Масхадов погиб не в результате вооружённой стычки, а был заманен в ловушку и убит. Понятно, что эта версия не расследовалась.

Два российских гражданина (видимо, в действительности их было трое, но один имел дипломатический иммунитет) взорвали в Катаре машину, в которой находились экс-президент Чечни Яндарбиев и его несовершеннолетний сын. Вот уж тут нет никаких подозрений и предположений – убийцы были арестованы, судимы и осуждены тут же, в Катаре. По ходатайству России их выдали в Москву для отбывания наказания на родине. Она встретила героев красными ковровыми дорожками на аэродроме. Сомневаюсь, что их удалось бы обнаружить в какой-либо российской тюрьме; скорее в списках тайно награждённых.

Неизвестно (и не подвергалось публичному обсуждению) кто дал санкцию на применение наркотических газов в захваченном террористами театральном помещении, где ставился мюзикл «Норд-Ост». Эта санкция привела к гибели более 125 заложников и только чудо (вопреки своим угрозам террористы не взорвали здание) спасло несколько сот остальных. Штурм захваченной террористами школы в Беслане принёс новые сотни трупов детей и взрослых. И следствие, и длительный судебный процесс категорически не пожелали расследовать самые острые вопросы о важнейших обстоятельствах этого штурма. Нетрудно было бы доказать, что спасение жизней заложников отнюдь не первый приоритет в действиях российской власти. Напротив, эта власть без колебаний приносит идолу государственного престижа сотни человеческих жертв. Между тем, ни одна межгосударственная организация не потребовала от Москвы внятного отчёта о том, как обстоит дело с высшей ценностью человеческой жизни в этих антитеррористических операциях.

Помимо упомянутых уже Масхадова, Яндарбиева, Литвиненко жертвами заведомо политических убийств оказались Старовойтова, Головлёв, Юшенков и Политковская. Все они явные оппоненты власти. Странная случайность. Или это закономерность? Значит ли это, что имеются тайные доброжелатели власти столь решительные и настолько свободные в выборе средств, что готовы даже и таким способом услужить этой власти? Напрашивающаяся версия о прямой или косвенной причастности спецслужб к убийствам, или их осведомлённости об этих преступлениях вопреки закону ни разу не исследовалась органами правосудия.

Наконец, кровавая трагедия взорванных жилых домов в Москве и Волгодонске. Подозрение о каком-то участии спецслужб в этом злодеянии было неизбежным и необходимым. (Тем более, что удивительная противоречивость официальных сообщений достигла апогея в скандальной несогласованности, даже противоположности, заявлений двух ведомств – ФСБ и МВД – якобы совместно проводивших «учения» в Рязани; противоположности, неопровержимо показавшей ложь официальной информации.) Я уверен, что гражданское общество просто обязано подозревать и такую чудовищную возможность – мы имеем в нашей истории слишком наглядные и слишком страшные примеры преступлений власти. Цивилизованная власть должна понимать и ценить это право общества. У неё же есть только один способ опровергнуть эти ужасные подозрения – прозрачное, детальное, непредвзятое расследование преступления, включая и эту убийственную для самой власти версию. Но российская власть ведёт себя диаметрально противоположным способом. Она только подкрепляет подозрения, любыми способами отвергая их обсуждение. Власть хитрит и изворачивается, как двоечник. На депутатские запросы следуют ответы, просто не относящиеся к делу, либо никаких ответов. Недвусмысленно гарантированное законом право депутата Госдумы на официальную информацию не удаётся осуществить и через суд. Нередко официальная информация содержит прямую грубую ложь (самый яркий её пример – сообщение о т.н. «антитеррористических учениях» в Рязани). Обвиняемыми по делу о взрывах оказались в худшем случае третьестепенные технические помощники террористов, например, Деккушев и Крымшамхалов. Похоже, что они действительно участвовали в изготовлении взрывчатки и в её перевозке к Волгодонску, но им вменено было также прямое участие в московских взрывах, никак не доказанное.

Важно заметить, что ночные взрывы жилых домов осенью 1999-го сыграли едва ли не главную роль в возобновлении чеченской войны и в триумфальном успехе электоральной кампании Путина. Однако, российские спецслужбы и сама верховная российская власть (преимущественно происходящая, кстати, из этих самых спецслужб) и не подумали доказать свою непричастность к народной трагедии; они игнорируют подозрения. Странно, что партнёры России из свободного мира точно так же смотрят сквозь пальцы на вполне вероятную ужасную гипотезу; никто, например, не попросил объяснить загадочные противоречия двух важнейших силовых ведомств в интерпретации страшноватого рязанского фарса. Я думаю, что это крайне опасная недальновидность, поощряющая привычные криминальные повадки крепнущего российского «чекизма». Боязливое равнодушие очень удобно назвать политической корректностью и избавиться от неприятных дискуссий.

Идея новой политической конструкции мира, основанной на Праве, конструкции, в центре которой не государство, а человек, его свобода, достоинство и безопасность, идея эта переживает глобальный кризис. Инопланетный наблюдатель нашей политической жизни, пожалуй, начал бы список универсальных ценностей примерно так: нефть, газ, политкорректность (т.е. спокойный комфорт международных чиновников)… Кризис легко можно было бы иллюстрировать совсем другими примерами, относящимися к России, или не затрагивающими её. Как было уже сказано, идеи новой политической парадигмы оттеснены в область пышной риторики, стали предметом имитации на политической арене и обслуживают традиционное лицемерие реальной политики. Значит ли это, что 60-летие Всеобщей Декларации стало траурным юбилеем, что её идеалы недостижимы? Не следует, однако, забывать, что само утверждение новой парадигмы обусловлено как раз предыдущим политическим кризисом – подлым кризисом Мюнхена, кровавым кризисом второй Мировой Войны. Холокост, невообразимые масштабы жертв войны и сверхоружие, способное уничтожить жизнь на Земле – вот родители этой парадигмы. И эти факторы никуда не делись. Перевоплощаясь в новые формы, они продолжают угрожать нашему достоинству и самой нашей жизни – выбор за нами.

 Понятно, что коренное преобразование политической системы не может занимать недели, месяцы, или даже годы. Немедленный отказ от вековых реальностей традиционной политики означал бы хаос и катастрофу. Предстоит медленный и трудный путь, похоже, что длиною во всё 21-ое столетие. Но конечная цель этого пути должна быть жёстко заявлена, должна упрямо и открыто доминировать в политической повседневности, в крупных, но даже и мелких, сиюминутных решениях. Иначе она потеряется. Само возникновение Европейского Союза, направление его медленной и трудной эволюции – хороший источник надежды.

Два примера вовсе не кардинальных, локальных решений, которые могли бы обсуждаться прямо сейчас.

Вот Соглашение между Евросоюзом и Россией, срок действия которого истёк и потому обсуждается новое Соглашение. В тексте действовавшего старого Соглашения подробнейшим образом, в том числе на процедурном уровне, в мельчайших деталях регламентировалось экономическое и финансовое взаимодействие сторон. Печально контрастируют с этим далеко не столь многочисленные пункты, говорящие о правах человека и гуманитарных аспектах. Они наполнены риторикой общих соображений, впрочем, правильных, но контрконструктивных, поскольку исчерпываются туманно изложенными благими намерениями. Эти тексты напыщенны и вместе жалко беспомощны, ибо лишены конкретности. Там нет ни точно сформулированных обязательств, ни механизмов взаимного контроля. Понятно, что официальные российские представители отнюдь не лучшие партнёры для достижения содержательного взаимодействия в этой области – у них прямо противоположная задача. Однако, лучше уж констатировать невозможность достигнуть согласия (а, кстати, тогда публично и объяснить в чём именно и почему оно недостижимо), нежели пачкать свою репутацию и принципиальную важность приоритетов права, подписывая бессодержательную болтовню. Хотелось бы надеяться, что Евросоюз при подготовке нового Соглашения проявит принципиальность и настойчивость.

Выборы – главный инструмент демократии. Будем говорить прямо: в России выборов снова нет. Представляется, что Объединённая Европа поступила бы достойно и принципиально, нелицеприятно обсудив в совокупности своих Институтов российское избирательное законодательство, систему организации выборов, избирательную практику. Несомненно, выборы сейчас одно из самых главных направлений давления на Россию, давления, остро необходимого не только России, но и Европе. Такое давление разумно было бы осуществлять разными способами.

Вот один из них, самый спокойный и наиболее лёгкий. Вместо того, чтобы осуществлять шаги, которые одна сторона (ОБСЕ, например) будет квалифицировать как демарш, а противная сторона – как каприз, разумно было бы настойчиво предлагать России согласовать детально разработанную процедуру контроля, включающую критерии оценки, разумно достаточные полномочия контролёров, их необходимое число, сроки контроля – словом, всё до мелочей. Было бы хорошо, если бы в такой работе участвовали бывшие члены СССР и советского блока. Пусть Россия сделает публичный выбор – саботировать такую работу, либо принять эффективную систему контроля.

Когда-то великий Президент Джеймс Картер сказал: «Я не могу послать морскую пехоту, чтобы освободить советских узников совести. Но я сделаю всё остальное». Вот всё остальное и нужно делать. Упрямо, честно и открыто.

Останнім часом почастішали призови відновити смертну кару в Україні. Це питання почали обговорювати в різних телешоу. Фракція комуністів внесла до Верховної Ради України законопроект про повернення виключної міри покарання до Кримінального кодексу. У першому читанні його відхилили: «за» проголосувало лише 49 народних депутатів з 447 зареєстрованих.

15 квітня міністр внутрішніх справ Юрій Луценко під час зустрічі з журналістами заявив, що він особисто виступає за відновлення вищої міри покарання у вигляді розстрілу за особливо тяжкі злочини проти особи. Якраз в цей день «Міжнародна Амністія» оприлюднила доповідь про смертні вироки і страти в 2007 році. У зв’язку з цим її привітав Генеральний секретар Ради Європи Террі Девіс. «Діяльність цієї організації у значній мірі сприяла рішенню зробити Європу вільною від смертної кари зоною», – сказав Генеральний секретар. «Скасування смертної кари є частиною дійсної відданості людській гідності та правам людини», – додав він.

На жаль, український міністр внутрішніх справ, який є цивільним і декларує свою відданість демократичним цінностям, у даному випадку фактично продемонстрував прихильність до дещо протилежного – ідеї помсти. Такі заяви абсолютно несумісні з проголошеним європейським вибором України.

Смертна кара, яка сама є узаконеним вбивством, не має стримуючого ефекту. Численні дослідження довели, що кількість вбивств не залежить від відсутності або наявності смертної кари. Це продемонструвала й Україна: кількість навмисних вбивств за останні одинадцять років після припинення страт не збільшилась – близько 200 на рік. Водночас імовірність судової помилки в умовах нашої практики розслідування злочинів залишається доволі високою. Один тільки недавній приклад обвинуваченого в серії вбивств Ткача (цю справу зараз розглядає Дніпропетровський апеляційний суд) мав би переконати: з’ясувалося, що за вбивства, у скоєнні яких він обвинувачувається, раніше були засуджені 9 (!) невинуватих людей. Зараз їхні справи переглядаються Верховним Судом. За наявності смертної кари вони могли бути страчені, і цю помилку вже неможливо було б виправити.

Повернути смертну кару може лише парламент, але, на нашу думку, сьогодні це неможливо:  рішення Конституційного Суду №11рп від 29.12.1999 року про те, що виняткова міра покарання не відповідає Конституції України, є однозначним і остаточним, а скасування законів про ратифікацію 6-го і 13-го Протоколів до Європейської конвенції з прав людини, які забороняють смертну кару за всіх обставин, навіть під час війни, буде справжньою ганьбою для Української держави. Її посадові особи мають дотримуватися Конституції та законів України, а не ревізувати їх, навіть у публічних висловлюваннях.

Ми закликаємо Юрія Луценка відмовитися від хибної ідеї повернення страти.

Євген Захаров,

Голова правління УГСПЛ

Кажуть про блискавичне поширення інформації в наш комп’ютерний вік. Брехня аж ніяк не відстає. А коли та ж сама «сенсація» сумнівної якості доходить до нас відразу з різних країн, важко не думати, що слово «доходить» тут можна вживати тільки умовно. Питання про спосіб транспортування «інформації» є досить важливим, але є й інші невідкладні питання.

Наприклад, як так вийшло, що всесвітньо відоме інформаційне агентство Бі-Бі-Сі вважало за потрібне використовувати репортаж про Україну російського телеканала ГРТ?  Використовувало його, треба сказати, без посилання на джерело. І ще одна важлива деталь: як англійська газета могла послатися на статтю в українській газеті, спотворивши останню до невпізнанності? Вражає взагалі те, що, судячи з усього, жодне з англомовних ЗМІ не перевірило інформацію, їм передану, на місці. Пам’ятається, першу екранізацію «Доктора Живаго» знімали в Канаді. Це було обумовлено політичною ситуацією за радянських часів. Чим же було обумовлене рішення Бі-Бі-Сі і двох англійських газет надати перевагу російської версії українських новин, нехай зазначені ЗМІ пояснять. Якщо зможуть.

Два тижні тому, в «Дзеркалі тижня» було опубліковано статтю Андрія Капустіна http://dt.ua/1000/1550/62775/ . Під скандальним заголовком, «Роздягни Гітлера, або Барбіфюрер у подарунок» автор розповідає, як він натрапив на ляльку Гітлера в київській крамниці та про бесіду із цього приводу з досить обмеженою продавщицею. Він пише для українських читачів, які можуть без зусиль правильно оцінити слова продавщиці «Ні, недорого. Тисячу двісті гривень». Ціна досить значна, і навіть за відсутністю інших причин, вона б виключила популярність зовсім не дитячої ляльки серед українських дітей.

Інших причин, зрозуміло, більш ніж достатньо. Сам автор дивується, що це чудовисько тайванського виробництва продається в місті-герої Києві, у декількох кілометрах від Бабиного Яру.  Він фантазує, доводячи ідею такої «ляльки» до логічного кінця. Всі фрази про «іграшковий концтабір» та інші наводяться, щоб читачі відчули весь жах таких «забав».

Можливо, стаття виявилася вище лінгвістичних сил тих, хто надав цю «сенсацію» своїм англійським читачам. Напрошується, щоправда, питання, як у редакціях змогли вважати доречним посилатися на незрозуміле їм джерело. Для ГРТ і інших російських ЗМІ таких проблем, природно, не виникало. Думаємо, вони переслідували інші цілі, коли так спотворили першоджерело.

Російське ж висвітлення було настільки стандартним, що, хоча не можемо не обуритися, вразитися теж важко. Інформаційний привід (лялька) знадобився для того, щоб їх «експерт» – Олесь Бузина – зміг показати, як все погано в Україні, і що, після того, як назвали Шухевича Героєм України, такі ляльки неминуче повинні «з’явитися у кожної української дитини»

Як би не ставитися до Шухевича, такі слова глибоко ображають. Проте, все так дурнувато, що краще не звертати уваги на черговий шедевр цього кишенькового телеканала при російській владі.

На жаль, той же інформаційний привід, ледь урізаний і перекручений (перед словом Шухевич англійці явно здалися) використала відома Бі-Бі-Сі. У їхній редакції не тільки вирішили обійтися без посилання на ГРТ, але вже немає жодного слова про те, що лялька зроблена в Тайвані. Можливо, написали вже заголовок про виробника ляльок в Україні, і легше було відкоригувати факти, ніж придумати нову назву?

Диктор слухняно повторює російське джерело, повідомляючи про «випадки крайнього расизму, як у нацистській Німеччині», і камера відразу переходить до інтерв’ю з Бузиною. Зовсім не виключено, що Бі-Бі-Сі, яка не вважала за потрібне самостійно розібратися в «сенсації», знати не знала, що ГРТ звернулося до пана Бузині аж ніяк не в пошуках зваженої й об’єктивної точки зору. Жодних претензій, зрозуміло, до вибору того або іншого співрозмовника немає. Але, думаю, не нам же Бі-Бі-Сі пояснювати, що, коли одне інтерв’ю наводиться нібито на підтвердження розмитим, але серйозним обвинуваченням, альтернативна думка обов’язково має бути наведена?!

Замітки, опубліковані в той же день в англійських газетах “Daily Telegraph” і “Daily Mail” представляють найжахливіші фантазії Капустіна (іграшковий концтабір, наприклад) як плани на майбутнє вигаданого українського виробника ляльок, що нібито створив ляльку-Гітлера.

Бі-Бі-Сі тепер зняла ролик зі свого сайту, але він зберігся в пам’яті google. Не вибачилася, і ніякого спростування не випустила. Газети проігнорували мої листи (і навряд чи мої одні), і навіть не поставили мій коментар до їхньої статті серед обурених реакцій своїх читачів..

Дозволю собі одне відхилення у зв’язку з обуренням. Наступного разу, коли туристи з Англії поїдуть у Росію, і підуть шукати форму або яку-небудь символіку КДБ, хотілося б, щоб вони на секунду подумали про багатьох людей, які  мають всі підстави вважати такі  колекціонерські пристрасті вкрай образливими.

Нас також глибоко ображає думка, що в країні, яка так постраждала від нацистів, виробники іграшок могли б придумати таке чудовисько, і що батьки стали б таку ляльку купувати своїм дітям.

Той факт, що всі повідомлення з’явилися практично одночасно, наштовхує на певні думки.  Сподіваємося, що й англійські ЗМІ зможуть зробити свої висновки.

Адже інформація про проблеми в Україні буде й у майбутньому. Українські ЗМІ практично звільнилися від недавнього гніта, і українці самі все частіше говорять про свої проблеми, у тому числі й про факти ксенофобії та расизму. Це, звичайно, дає прекрасний шанс тим, хто готовий усе перекручувати у своїх темних цілях.

Важко не відчувати здивування, порівнюючи увагу, що приділяється англійцями проблемам із ксенофобією в Україні й у Росії. Можливо, вони вирішили, що проблем в Росії забагато? Чи заважають геополітичні інтереси?  Або для ЗМІ отут немає нічого  нового, і звертати увагу немає на що?

Ми не поділяємо таке ставлення. Не можемо заради своїх колег-правозахисників у РФ. Заради молодих друзів у Москві та інших містах Росії, які намагаються вже не виходити на вулицю «занадто пізно» і які сидять у чотирьох стінах у день народження Гітлера. І заради нас усіх, оскільки скинхеды й інші в РФ, що поширюють насильство й ненависть, усе активніше пропагують свій маразм і шукають підтримки в Україні.

Ми анітрошки не вказуємо на проблеми в Росії в спробі відволікти увагу від ксенофобії та расизму в Україні, хоча вважаємо, що російським ЗМІ не завадило б менше зусиль докладати на те, щоб наполягати на епідемії фашизму в Україні, а більше на те, щоб боротися із цією чумою у себе в країні. Але це не рятує нас від необхідності стежити за ситуацією в Україні й боротися з усіма симптомами небезпечної хвороби.

Ми не заплющуємо очі на значні проблеми, та й навіть наша влада вже почала вживати заходів. Міри часто недотепні, занадто повільні, іноді неефективні, але вже почала! І важко також, і вкрай прикро, коли доводиться стільки часу та зусиль витрачати на спростування обвинувачень і стереотипів, що, як будь-яка недостовірна й необ’єктивна інформація, уводить в оману людей, як в Україні, так і у світі.

«Рейдерський напад та пограбування офісу Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих» – така тема прес-конференції, яка відбулася в агентстві «Інтерфакс» 15 квітня 2008 року. У прес-конференції взяли участь:

– Євген Пронюк, голова Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих, народний депутат України 2-го скликання, Герой України, колишній політв’язень;

– Левко Лук’яненко, голова Всеукраїнської асоціації дослідників голодоморів, народний депутат  України попередніх скликань, Герой України, колишній політв’язень;

– Олесь Шевченко, голова Комітету захисту Товариства політв’язнів, народний депутат  України 1 скликання, колишній політв’язень;

– Євген Сверстюк, президент Українського центру Міжнародного PEN-клубу, редактор газети «Наша Віра», колишній політв’язень;

– Василь Овсієнко, координатор програми Харківської правозахисної групи, колишній політв’язень.

Під час прес-конференції її учасники повідомили про факти рейдерського нападу і пограбування офісу Товариства. та єдиного в Україні Музею українського політв’язня (м. Київ, вул. Межигірська, 7/16-А) і заявили про створення Комітету захисту Товариства політв’язнів.

За словами учасників прес-конференції, 24 березня 2008 року організована група з близько 15 осіб, не пред’явивши жодних документів, увірвалася до приміщення Товариства і, заблокувавши всі двері, стала вимагати негайно звільнити його. При цьому вони стверджували, що, мовляв, будинок проданий Головним управлінням комунальної власності КМДА фірмі ТОВ «Алекс-Компані» (голова Хорошун Валерій Миколайович). Хоча відповідний документ про купівлю-продаж невідомі пред’явити відмовились, показавши лише здалеку якийсь папірець. Ані представників влади, ані судового виконавця з ними не було.

Коли голова Товариства, Герой України, народний депутат України 2-го скликання Євген Пронюк, директор Музею шістдесятництва Микола Плахотнюк та інші працівники відмовилися залишити свій офіс, невідомі застосували до них насильство. Рейдери схопили і насильно витягнули з другого поверху на вулицю Голову Товариства Є.Пронюка, відібравши в нього портфель з документами і 20 тисячами гривень та викравши з портфеля ключі від сейфа, де зберігалися всі установчі документи Товариства і печатка.

Після цього рейдери підігнали вантажівку і незаконно винесли з кабінету голови Товариства три комп’ютери, архів Товариства, два сейфи з документацією, частину експонатів Музею українського політичного в’язня, телефон-факс, меблі та інше майно Товариства і вивезли його у невідомому напрямку.

Під час нападу керівництво Товариства викликало міліцію (до речі, Подільський райвідділ знаходиться всього за 200 метрів). Проте прибулі міліціонери, замість того, щоб зупинити погром та установити правопорядок, лише байдуже спостерігали, дозволивши рейдерам чинити беззаконня. На відвертий грабіж з розбоєм вони не реагували. Лише коли вдалося повідомити про напад у Секретаріат Президента і прибули інші міліціонери, рейдери втекли.

За словами учасників прес-конференції, під час нападу рейдери зірвали зі стіни будинку табличку з назвою Товариства і прикріпили нову вивіску з написом «Музей православної ікони». Через два дні, 26 квітня, перед приміщенням Товариства на Межигірській 7/16-А з’явилася малочисельна група молодиків з гаслом «Яремо! Захисти Музей православної ікони!» (Ярема – начальник київської міліції). Показний пікет тривав 3-4 хвилини, але його активно знімали на відеокамери і фотографували привезені ними журналісти. Після цього в деяких ЗМІ з’явилися неправдиві повідомлення, буцімто Товариство політв’язнів захопило і утримує неіснуючий «Музей православної ікони», який начебто належить УПЦ (МП). Хоча в самій УПЦ (МП) ні про який музей ніхто навіть не чув.

У Товаристві політв’язнів переконані, що прикривання цього беззаконня православними святинями та ім’ям Церкви лише засвідчує цинічну продуманість рейдерської акції.

Учасники прес-конференції повідомили, що приміщення на Межигірській 7/16-А Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих орендує на законних підставах уже 12 років. Згідно з розпорядженням КМДА від 02.02.1998 р. термін дії договору оренди – 25 років з переукладенням договору через кожні 5 років (рішення Постійної комісії з питань власності Київської міської ради від 11.12. 1996 р., протокол № 48). Рішенням Київської міської ради № 382/542 від 24.04.2003 р. та Договором з Комунальним підприємством «Київжитлоспецексплуатація» № 07/1298 від 28.02.2005 р. термін оренди було встановлено до 24 квітня 2008 року.

Не дивлячись на чинне розпорядження КМДА від 02.02.1998 р. про надання згаданого приміщення в оренду Товариству терміном на 25 років, звернення Товариства до Київського міського голови Л.Черновецького про переоформлення договору оренди на наступні 5 років були проігноровані. Відповіддю на останній лист Товариства з цього приводу від 19.02.2008 р. став погромний напад і грабіж. Причому погромники не стали чекати навіть закінчення п’ятирічного терміну оренди, який збігає лише 24 квітня 2008 року..

За словами учасників прес-конференції, за фактом рейдерського нападу і грабежу у той же день Товариство подало заяву до відділу міліції Подільського р-ну м. Києва. Після цього Голову Товариства викликали на допити, але слідчий жодного разу так і не приходив оглянути пограбоване приміщення. Справу передано в прокуратуру м. Києва, але про стан її розгляду Товариству також нічого не відомо. Водночас Господарський суд м. Києва (вул. Б.Хмельницького, 44-Б) 10 квітня розпочав розгляд справи № 374 за позовом ТОВ «Алекс-Компані» «про усунення перешкод» у здійсненні ним володіння приміщенням та виселення з нього Товариства політв’язнів. Суд перенесено на 15 квітня на 16:50, оскільки Товариство не змогло надати документ про оренду – він викрадений рейдерами під час нападу.

Як заявили під час прес-конференції члени  щойно створеного Комітету захисту Товариства політв’язнів, здійснений напад і дії київських чиновників, які вступили у злочинну змову з рейдерами, є нічим іншим, як цинічним викликом громадянському суспільству та верховенству права в столиці та Україні в цілому. До Товариства входять люди, які все своє життя боролися за незалежну, демократичну, правову Українську державу, за що комуністичним режимом піддавалися переслідуванням, репресіям і ув’язненням. І от тепер, в незалежній Україні, проти цих людей знову чиняться насильство і беззаконня. В жодній цивілізованій державі таке неможливе. Члени Товариства переконані, що це є випад проти самої незалежності України, її героїчного минулого та її теперішнього державного демократично-правового розвитку.

Прес-центр Комітету захисту Товариства політв’язнів,

тел.: 8-096-355-44-43

Видання Указу Президента № 401/2008 від 25 квітня «Про Концепцію реформування Державної кримінально-виконавчої служби України» відзначено низкою характерних та небезпечних для суспільства особливостей, притаманних стилю сучасного керівництва кримінально-виконавчою системою. По-перше, попри задекларовану у Концепції необхідність впровадження «дієвих механізмів громадського контролю» сама концепція підготовлена та представлена Президенту на затвердження не тільки без належного та передбаченого законодавством громадського обговорення, але й навіть без реального фахового обговорення та розгляду у Національній комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права. Тобто, у документі містяться «правильні слова», а реальні дії при її підготовці повністю цим деклараціям суперечать. Це зауваження стосується й задекларованим у Концепції принципам «підзвітності, прозорості, передбачуваності». Натомість прийняття цієї Концепції поспіхом, всупереч численним застереженням фахівців про її суттєві вади та недосконалість» – це є надто специфічний взірець «прозорості». Ще одним надто важливим моментом у Концепції є повна відсутність згадки про майбутню підпорядкованість системи. Рада Європи щороку нагадує про необхідність завершення переведення системи до Мін’юсту, керівництво відомства чинить шалений опір виконанню країною міжнародних зобов’язань. З дивних причин Президент, ставлячи свій підпис під Указом про схвалення стратегічного та важливого документу, чомусь «не помітив» такої серйозної вади Концепції. То ж й у шанованого гаранта Конституції слова про європейській вибір іноді не співпадають з практичними діями по забезпеченню реалізації такого вибору. «Тюремний портал» планує найближчим часом розмістити думки експертів щодо змісту Концепції, але вже сама процедури її підготовки потайки від громадськості. та прийняття без належного фахового обговорення породжує надто тривожні передчуття щодо реального втілення положень цього документу у життя.

Майже 100 літ тому з’явилися хіба не найсильніші вірші, будь-коли написані про трагедію війни. Написав їх англієць Вильфред Оуен (Wilfred Owen) – не за столом, а в окопах «Великої війни». Ми всі знаємо, раз говоримо про «Другу світову війну», що була й Перша, але мало хто справді знає, за що воювали. Серед 8 мільйонів загиблих пав й Оуен, написавши про «дітей, прагнучих якоїсь одчайдушної слави». Майже всі останні солдати тої «Великої війни» відійшли з життя, мак цвіте на полях, де їх товариші загинули, а що це була за війна, ми так і не знаємо.

Україна теж наповнена могилами, спогадами й часто, на жаль, гіркими запитаннями. Згадуємо Другу світову війну, війну наших батьків, дідів, і знаємо, що лютувало страшне зло, з яким треба було боротися. На більше консенсусу немає.  Воюють емоції та наша впевненість: ми не сумніваємось, що точно знаємо, за що наші рідні воювали, хто був найлютішим ворогом – або ворогами – України. 

Вкрай важливо досліджувати ті часи, розкрити всі білі плями, відповісти на всі запитання, які нас непокоять. Необхідно, щоб як в Україні, так і в світі, знали про страшний вибір, який стояв перед людьми в полоні двох жахливих режимів.  Краще би ту болісну тему залишити історикам, але це теж важко. Адже ми своїх рідних згадуємо, підсвідомо захищаємо. Один хлопець мав всі підстави ненавидіти комуністів і ненавидів, але пішов боротися з німецьким окупантом.  Для другого, як нацисти, так і радянська влада були окупантами на його землі.  Безумовно, треба слухати та записувати спогади всіх тих, хто так чи інакше брав участь у тих подіях.

На тлі спроб в сусідній Росії створити історичний міф про суцільні перемоги російської держави, важко було не насторожитися минулого тижня, коли повідомили про плани Українського інституту національної пам’яті підготувати нові підручники з вітчизняної історії. «з метою сприяння вихованню молодого покоління в дусі усвідомлення своєї національної ідентичності, поваги і любові до Батьківщини». Шкільний підручник має максимально ясно та об’єктивно викладати історичні факти: більше навряд чи входить до його компетенції.

Боюся, що будь-які спроби представити тих, хто воював або в Радянській армій, або в УПА як героїв, лише втягнуть підручники в небезпечну ідеологічну кампанію, яка може тільки розколювати, а не об’єднувати українців. Жодного оціночного судження тут немає, і я в жодному випадку не заперечую героїзм, самовідданість і патріотизм тих, хто воював за свободу своєї країни так, як уважали за потрібне. Можливо, майбутні покоління зможуть спокійніше та об’єктивніше оцінити ті часи. Затяті дискусії і емоційно зафарблені звинувачення дають підстави сумніватися, що нам це вдасться.

Останнім часом стало модним говорити про потрібність у «героях», які, нібито, послужать прикладом для молоді та об’єднають всіх українців.  Спробую висловити деякі міркування з приводу самого поняття національних героїв, але разом з тим хотіла би нагадати про деяких українців, чий моральний вибір в складні часи, відданість свободі и своїй країні просто зобов’язують нас поширити інформацію про них, як в Україні, так і за її межами.

Герой герою різниця.

Радянська влада нав’язувала своїх «героїв», про що свідчать численні пам’ятники та назви вулиць. Це в цілому ідеологічні герої, нав’язані людям, які знали, що краще не сперечатися.  Деяких моментально відкинули – адже хто ж міг вважати Павлика Морозова, який доніс на свого батька, героєм?  З іншими значно важче розлучатися  – так само болісно, як розстатися з дитячими ілюзіями.

З розвалом Радянської імперії з’явилася спокуса відреагувати спрощеними штампами: відкидаємо «Їх» героїв, а новими нехай будуть їх закляті вороги. Це особливо кидається у вічі там, де націоналістів представляли як кровожерливих мракобісів і вбивць, на відміну від «радянських героїв».

Усе це до болю знайоме, а хто з нас не шукає орієнтирів в цьому вкрай складному житті? Небезпека, тим не менш, залишається.  Надто легко було за радянської влади «творити» героїв. Адже промивали мозок з раннього дитинства, а за відверте небажання віддавати дань карали.

В демократичній країні все не так просто. Якщо герої не загальновизнані, то неминуче з’являться заперечення, якщо хоча на крок відійдемо від сухого викладу фактів. В більшості європейських країн зовсім нелегко назвати сучасних «героїв».

Це часто пов’язано з тим, що той, кого одні вважають героєм, для інших є «зрадником». Один знайомий з Ірландії назвав своїм героєм Джона Хюма, лауреата Нобелівської премії миру за свій внесок в мирні переговори в Північній Ірландії.  А якби дітям цього знайомого дали підручник, представляючи одну чи іншу сторону конфлікту в ролі героїв, він би одразу забрав дітей з тої школи.

Не думаю, що цей ірландець дотримується повного нейтралітету, та й нам необов’язково. Навіть більше: було би несправедливо щодо багатьох людей, які проявили справжній героїзм під час війни. Але очікувати, що шкільні програми або президентські укази згладять гострі розбіжності відносно того, кого треба вважати героєм, абсолютно нереально.

Герої не можуть бути нав’язані. Польські діти знають, хто такий Януш Корчак – лікар, педагог і письменник, який загинув в Треблинці разом з дітьми, яким він віддав усе життя. Їм не треба пояснювати, за що маємо вшановувати таку людину. Та й нам можна не тлумачити.

Ті, хто вважає, що можна подолати всі емоційні (часто й ідеологічні) бар’єри, аби у української молоді було кого шанувати, невиправдано забувають про інших українців. Даремно не згадують Петра Григоренка, який за всіма правилами розсудливої доцільності міг мовчати, а зручне життя та слава були би йому забезпечені. Але промовчати він не зміг – ані про гірку долю Кримськотатарського народу, ані про порушення прав людини в своїй країні. Василь Стус, Олекса Тихий, Валерій Марченко знали, що поплатяться життям за своє невміння мовчати. Вони на це пішли. Оксана Мешко була вже немолодою, коли в 1976 р. стала одною з десяти членів-засновників Української Гельсінської групи. Всі знали, що розправа з боку влади неминуча.  Можливо, влада вважала, що в порівнянні з рештою, Оксані Мешко «пощастило». У віці 75 років її засудили «лише» на 6 місяців ув’язнення та 5 років заслання.

Соромно тільки деякі імена назвати. Адже їх було багато. Ніяк не більшість населення – так не буває, але багато. Мужні українці, які знали, що по голівці не погладять за інакодумство, за відданість свободі, а не могли інакше. Будемо сподіватися, що перед підростаючим поколінням ніколи не постане такий моральний вибір, але випробування неминуче будуть.

Насправді відбулися вже такі випробування. В 2004 році українці вийшли на майдан, мирно але твердо відстоюючи своє право на людську гідність і на демократичний вибір. Світові ЗМІ, й навіть деякі світові лідери трубили про розкол держави, про громадянську війну та кровопролиття. Нічого такого не відбулося. Як й їх попередники, в тому числі й згадані вище, українці викрили моральне банкрутство радянської та пострадянської брехні, і відстояли своє право та право своєї країни на свободу.

Нам є чим пишатися. І у нас є обов’язок про це не забувати.