Бюлетень "Права Людини", 2008, #17
Нова Конституція: Позиція громадянського суспільства Катування та жорстоке поводження
Заходи проти катувань та жорстокого поводження, що пройшли в Харкові 26 червня Право на свободу та особисту недоторканність
Порушення прав людини під час адміністративного арешту чи затримання Доступ до інформації
Інформаційний омбудсман в механізмі забезпечення прав людини і основоположних свобод Яку інформацію засекречує прокуратура? Екологічні права
Повторний запит Кримінально-виконавча система
Відкрите звернення правозахисників Жертви політичних репресій
Мільйонів, померлих від голоду при Сталіні, не мають забути, – британська «The Times»
Конституція і права людини
Нова Конституція: Позиція громадянського суспільства
Ми, учасники Другої Громадянської Асамблеї України, констатуємо, що критичні застереження, висловлені Першою Громадянською Асамблеєю України рік тому, справдились. Влада й опозиція не прислухалися до вимог та пропозицій громадських організацій України, політична криза не лише поглибилась, а й переросла у тривалу політичну нестабільність.
Дострокові вибори виявились тимчасовим компромісом й не стали поштовхом до системних суспільно-політичних та соціально-економічних змін. Процес конституційної реформи, про який так багато говорилося політиками різних таборів, перетворився на предмет політичних маніпуляцій заради досягнення окремими політиками та політичними силами приватних короткотермінових цілей. Ігнорування правових норм набуло загрозливих масштабів, стало повсякденним. Це веде до деградації правової системи країни, загрожує свободі, безпеці та життєдіяльності громадян, а відтак може призвести до руйнації української державності.
На цей час, зазначені вище кризові явища набули чітких і системних ознак прямої загрози для подальшого розвитку суспільства та існування Держави.
Тому ми, учасники Другої Громадянської Асамблеї України, усвідомлюючи відповідальність перед усіма громадянами України, заявляємо:
Конституція – це основа розвитку суспільства та будівництва держави, від неї залежить буття кожного громадянина. Конституція має бути справжнім суспільним договором між громадянами, а не тимчасовим компромісом політиків чи кланів. Нікому не дозволено привласнювати собі виняткове право народу у республіці – право на установчу владу. Ніхто з політиків не має права використовувати політичну кризу та нестабільність задля просування кланових версій конституційної реформи.
Ми вимагаємо від Президента України, інших вищих органів влади, провідних політиків та посадових осіб:
• Припинити маніпулятивні спроби внесення змін до Конституції похапцем, без широкого громадського обговорення та впровадження інституту установчої влади до часу вирішення політичної кризи.
• Повернутися до визнання та виконання чинної Конституції та законів України, насамперед – створення чесної, справедливої та прозорої судової системи, як запоруки прав та свобод громадян.
• Ухвалити такі зміни до Конституції або спеціальний Закон, які передбачатимуть скликання установчих зборів – Конституційної Асамблеї для розробки та ухвалення нової Конституції України, делегати якої обиратимуться на прямих виборах та не матимуть права обиратись чи призначатись до вищих органів державної влади протягом 10 років.
• Терміново ухвалити нове виборче законодавство, законодавство про референдум та законодавство про політичні партії, що передбачатиме радикальне покращення якості політичного процесу в Україні. Це – впровадження системи «відкритих» (преференційних) виборчих списків на всіх рівнях, часткове повернення мажоритарної системи на виборах до місцевих органів влади, а також деталізація норм внутрішньопартійної демократії та посилення відповідальності депутатів перед виборцями.
Ми доручаємо секретареві ОК ГАУ надіслати текст Резолюції, у відповідності до законодавства про звернення громадян, Президенту, Премєр-міністру, Голові Верховної Ради, керівникам парламентських фракцій з вимогою висловити своє ставлення до наших вимог, забезпечити моніторинг і широке оприлюднення їх відповідей.
Ми вважаємо, що нова Конституція має гарантувати:
• дійсну непорушність прав та свобод людини у відповідності до Європейської конвенції захисту прав людини й основоположних свобод;
• впровадження і реалізацію принципу верховенства права;
• реальну можливість ефективного саморозвитку українського суспільства, формування здорової, інтелектуальної та культурної нації;
• європейську управлінську модель влади разом з дієвими механізмами відповідальності органів влади та посадових осіб перед громадянами;
• ефективний адміністративно-територіальний устрій, який ґрунтується на демократичній децентралізації публічної влади;
• реформовану некорумповану судову систему;
• інституціоналізацію механізмів громадянського контролю за владою.
Ми будемо домагатись виконання своїх вимог усіма законними засобами та проводити активну громадську діяльність, зокрема:
• вести моніторинг всіх гілок влади задля ефективного діалогу громадськості та влади з питань конституційної реформи та подолання політичної нестабільності;
• активно залучати громадські організації усіх регіонів України до участі в процесі конституційного реформування;
• проводити просвітницькі заходи й кампанії громадського впливу;
• активно впливати на позитивні зміни у регіональній політиці, а також відстоювати інтереси місцевих громад при ухваленні політичних рішень на центральному рівні;
• забезпечувати громадський контроль роботи органів влади та політичних сил;
• захищати права і свободи людини і громадянина.
Громадяни, створімо нову Конституцію та реформуймо країну разом!
Катування та жорстоке поводження
Заходи проти катувань та жорстокого поводження, що пройшли в Харкові 26 червня
В цей день Харківська правозахисна група провела пікетування Харківської обласної прокуратури, яка, на думку правозахисників, не розслідує належним чином скарги на катування та жорстоке поводження. В пікеті взяли участь громадяни, які постраждали від незаконних дій міліції – безпідставних затримань, побиття під час допитів або перебування в СІЗО чи виправних закладах, родичі жертв катувань та члени Харківської правозахисної групи – загалом близько 30 осіб. Учасники пікету тримали плакати з такими текстами: «Катування в Україні є. Прокуратура не будь осторонь!», «Прокурори, не ставайте співучасниками катувань, не заплющуйте очі!», «Бути катуванням та знущанням чи не бути? Прокуратура, все залежить від тебе», «Катування, насильство, знущання над людиною – ганьба України!», «Знущання над затриманими – кримінальний злочин. Реагуй!», «Прокуратура – незалежний орган! Від неї нічого не залежить! Чи ні…?» Особливою популярністю користувався плакат «Вери ИмпоРтент Прокуратура». Пікет продовжувався з 10-ї до 11-ї години, але ніхто з працівників прокуратури не виявив бажання поспілкуватися. Учасники пікету роздавали громадянам буклет Європейської комісії «Пытки – неприемлемая практика», в якому були загальні дані про факти катувань та основні статті з Загальної декларації прав людини, Європейської Конвенції про захист прав та свобод людини, Хартії загальних прав Європейського Союзу, Римського статуту Міжнародного Суду» та перелік загальних заходів ЄС у боротьбі із катуваннями та жорстоким поводженням. Під час пікету були присутні численні журналісти регіональних ЗМІ і телеканалів (загалом було вісім камер), фотокореспонденти. Було багато запитань до учасників пікету, особливу зацікавленість журналісти проявили до самих жертв катувань та їх родичів. Вячеслав Савин називає себе жертвою катувань. Девять років тому його затримали міліціонери й два дні допитували в райвідділі. Потім відпустили, так і не порушивши кримінальну справу. Однак після спілкування зі стражами порядку людина стала інвалідом другої групи. З того часу він вимагає, щоб прокуратура покарала його кривдників. Пройшов численні експертизи, в тому числі в Києві. Остання експертиза підтвердила звязок його захворювання з побиттям в райвідділі. Знову в черговий раз порушена кримінальнак справа, її розслідує Орджонікідзевська районна прокуратура. Але який буде результат і коли? Всі регіональні телекомпанії надали репортажі з місця події із розгорнутими коментарями.
О 13.00 у прес-центрі ринкових реформ відбулася прес-конференція, під час якої представники ХПГ Євген Захаров і Людмила Клочко розповіли про такі проблеми, як безкарність у випадках застосування катувань, конфлікт функцій прокуратури, що утруднює ефективне розслідування випадків катувань, рутинна практика порушення права на свободу і прав затриманих, практика масового застосування насильства в установах виконання покарань. Відсутність цілісної системи попередження катувань і поганого поводження підриває значення конституційних гарантій. Крім того, деякі особливості національної правової системи побічно сприяють практиці застосування катувань і поганому поводженню. Ці недоліки правової системи допускають і заохочують катування. Жертви катувань розповіли журналістам про свої випадки. Як підсумок, учасники також зазначили, що їхня подальша робота буде спрямована на створення національної системи запобігання катуванням та поганому поводженню. Це передбачає підготовку державної програми, яка буде містити взаємоповязані заходи для побудови такої системи. З іншого боку, ефективна діяльність такої системи потребує активної участі громадянського суспільства у її створенні та діяльності.
О 14.30 в програмі регіонального телеканала в прес-клубі «Майдан свободи» відбувся круглий стіл, присвячений цій же темі. Ведучий Віктор Козоріз запросив до студії членів Харківської правозахисної групи (ХПГ) – співголову ХПГ Євгена Захарова; завідувачку громадської приймальні ХПГ Людмилу Клочко; начальника відділу з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах , інших заходів, повязаних з обмеженням особистої свободи громадян Харківської обласної прокуратури Ігоря Краснолобова; начальника Управління Департаменту виконання покарань в Харківській області Олександра Кизима; голову громадської ради при обласному управлінні Департаменту виконання покарань в Харківській області Григорія Маряновського; старшого наукового співробітника Інституту вивчення проблем злочинності Академії правових наук України, адвоката Ірину Яковець; першого заступника начальника УМВС України в Харківській області Михайла Фролова; начальника ЛТП Миколу Пилипенка. Також були присутні начальники установ виконання покарань в Харківській області, журналісти.
Ведучий підкреслив, що проведення цієї акції ініційоване Харківською правозахисною групою. Одночасно по всій Україні проходили пікети обласних прокуратур, організовані активістами правозахисних груп, прес-конференції, круглі столи, присвячені цій темі. У Києві члени Української Гельсінкської спілки пікетували Генеральну прокуратуру, провели прес-конференцію, круглий стіл за участю представників Генеральної прокуратури, Верховного Суду, Департаменту з питань виконання покарань.
Євген Захаров розповів, що саме в цей день в 1987 році набрала чинності Міжнародна конвенція проти катувань та жорстокого поводження, а в 1997 році ООН оголосило цей день як день захисту від катувань. Цей день відзначається у всьому світі, щоб привернути увагу громадян і органів влади до цієї проблеми.
Проблема ця існує не тільки в Україні, а й в усьому світі – в 2006 році факти катувань були зафіксовані у 102 країнах світу.
Проблема катувань є однією із актуальніших в Україні. Пять років тому соціологи Національного університету внутрішніх справ проводили соціологічне дослідження і за їх даними близько півмільйона осіб в Україні щорічно піддаються катуванням та іншим видам незаконного насильства – це дуже велика кількість людей. Хоча катування поширені в багатьох країнах, але існує велика різниця в тому як в інших країнах вдається протистояти цьому явищу, як вдається покарати за цей злочин, а це за міжнародним правом є саме злочином, і ми бачимо дуже велику різницю між ставленням до цієї проблеми в Україні та інших європейських країнах.
В Україні тільки з лютого 2005 року формулювання катування як складу злочину в Кримінальному кодексі наближене до міжнародного формулювання, але і зараз не повністю відповідає визначенню катувань, яке надано в статті 1 Конвенції ООН проти катувань та жорстокого поводження. Євген Захаров розповів, що тільки з лютого 2005 року органами прокуратури порушено приблизно 120 кримінальних справ за фактами незаконного насильства. Але, на думку п.Захарова, це тільки верхівка айсбергу, бо повідомлень про факти насильства поступає набагато більше.
Найпоширенішими є факти насильства в органах дізнання, коли незаконні методи використовують, перш за все, для отримання зізнань або якихось свідчень.
Не менш поширеними є факти катувань та жорстокого поводження в місцях відбування покарань, і це повязане з багатьма причинами, серед яких і погані умови утримання в деяких колоніях, і факти незаконного насильства.
Останнім часом фактично сходить нанівець «дідівщина» в армії, яка теж відноситься до цієї сфери. Зменшення фактів насильства в армії, на думку п.Захарова, повязане, перш за все, з принциповою позицією Міністерства оборони, яке жорстко ставиться до таких випадків і карає за це, а, по-друге, із зменшенням строку служби в армії, бо немає військовослужбовців першого і другого року служби.
Сьогодні ми пікетували Харківську обласну прокуратуру – додав Євген Захаров – саме тому, що прокуратура є єдиним органом державної влади в Україні, яка має право розслідувати такі злочини. І саме від органів прокуратури залежить належне розкриття таких злочинів.
Вже подано багато заяв до Європейського суду про катування та жорстоке поводження проти України. Деякі справи розглянуті – це справа Афанасьєв проти України, справа Яковенко проти України та інші, і держава відшкодувала суму сатисфакції, назначену Європейським судом, за порушення статті 3 Конвенції – відсутність розслідування заяви про катування. Зараз на комунікації в Європейському суді знаходяться близько 20 справ, повязаних з такими порушеннями, які ведуть адвокати Фонду професійного захисту жертв катувань, заснованого ХПГ.
Представник прокуратури Ігор Краснолобов розповів, що протягом 2007-2008 року було проведено 173 перевірки органами прокуратури фактів катувань та жорстокого поводження з боку співробітників органів МВС України. В провадженні прокуратури Харківської області зараз знаходиться 5 кримінальних справ про злочини катувань та жорстокого поводження з боку співробітників органів МВС України. До суду направлена одна кримінальна справа про такий злочин. Представник прокуратури вважає, що критика дій прокуратури можлива, але якщо ХПГ має заяви стосовно конкретних фактів катувань та жорстокого поводження, то потрібно їх передати до прокуратури, яка їх обовязково розслідує.
Взагалі прокуратура обовязково один раз на два тижні перевіряє установи Департаменту виконання покарань, якщо є скарги на факти катувань або жорстокого поводження, зясовує обставини і встановлює факт. Також перевіряє правомірність використання спецзасобів (резинових палиць, наручників, смирительних рубах), якщо таке було.
Олександр Кизим розповів, що відповідно до відомчих нормативних документів і статей Кримінально-виконавчого кодексу в установах Департаменту виконання покарань, застосовують спеціальні нормовані засоби. Це резинові палиці, наручники. В цьому році у Харківській області таких випадків було 128. Адміністрація установ в кожному такому випадку складає акт з фіксацією такого факту, інформація надається керівництву установи, прокуратурі. Часто родичі вязнів або журналісти сприймають це як незаконне побиття. Але серед затриманих багато осіб із нездоровою психікою і на це теж потрібно зважати. За даними, які має О.Кизим, безпосередньо скарг на використання спецзасобів дуже мало.
Людмила Клочко повідомила, що до громадської приймальні ХПГ за 2007 рік поступило 1300 скарг від громадян. Близько 10 % від цієї кількості складають скарги на непропорційне застосування фізичної сили з боку працівників органів міліції під час попереднього дізнання та слідства або установ виконання покарань.. Значна частина таких скарг стосується попереднього дізнання. Часто такі скарги надходять з міст утримання вязнів, і практично неможливо зясувати, що відбувалося певний проміжок часу тому. Проблемою є те, що навіть, якщо подія сталася недавно, і є заява до прокуратури, то, як правило, прокуратура відмовляється порушувати карну справу, хоча б за фактом побиття, щоб зясувати, побили чи ні. Як приклад, п. Людмила навела випадок в Білому Колодязі, коли міліціонер побив хлопця. Спочатку прокуратура відмовлялася відкрити справу, потім закривала її. Протягом двох років суд 4 рази поновлював справу. Йде час, порушується головний критерій ефективного розслідування справи – термін розслідування.
Представник УМВС України в Харківській області Михайло Фролов намагався запевнити учасників і глядачів програми, що явище катувань та жорстокого поводження є, але проблеми немає. В органах міліції звільняють працівників, віддають під суд, якщо виявиться, що він застосовував незаконні методи фізичного або морального тиску до затриманих.
Потрібно зважати, що за 17 років існування української держави загинули 78 робітників міліції в Харківській області, 116 поранених. Родини загиблих міліціонерів або тих, хто втратив здоровя і не може працювати, теж потребують захисту, можливо, і з боку правозахисників.
Інша проблема – в минулому році прокуратура порушила 112 справ щодо опору працівникам міліції, тобто в цих випадках міліціонери застосували силу. Працівники міліції мають справу з криміналітетом, особами, що намагаються уникнути відповідальності, часто оказують опір працівникам міліції. Часто порушники закону ставлять собі ціль захисту, заявити про катування і таким чином захистити себе, тому звертаються до правозахисних організацій. Це теж потрібно брати до уваги. І в органах міліції кожна така справа буде розслідувана, і якщо працівник міліції застосував катування, він буде звільнений з органів. Ми повинні підвищувати рівень нетерпимості до катувань, підвищувати рівень загальної культури, який теж впливає на ставлення до цього явища.
Ірина Яковець вважає, що вирішити цю проблему можливо, тільки змінюючи законодавство. На її думку, Кримінально-виконавчий кодекс надає дуже широкі можливості застосування спецзасобів, і адміністрація буде завжди права. Такий пункт, як «злісне невиконання вимог адміністрації» може бути використаний для неправомірних дій дуже часто. Як позитивний приклад превенції катувань, вона розповіла про розробку Харківською правозахисною групою Концепції державної політики запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, яка при якісному впровадженні може допомогти виправити ситуацію.
Григорій Маряновський розповів, що він як голова громадської ради при обласному управлінні Департаменту виконання покарань має щоденний доступ практично до кожної колонії, веде прийом вязнів, які мають можливість подати скаргу про застосування катувань. Він вважає, що катування та жорстоке поводження існують, але дуже часто вязні скаржаться на побиття, а потім ці повідомлення не підтверджуються. Так сталося в Темновській колонії, колонії №100 цього року.
Підсумовуючи результати дискусії, ведучий Віктор Козоріз сказав, що потрібно вирішувати проблему і це є державною проблемою, бо негативно позначається на іміджі України. Євген Захаров запропонував часткове вирішення проблеми в найближчій час – це використання інституту безоплатної адвокатської допомоги для затриманих. Зараз в Харкові здійснюється пілотний проект впровадження такої допомоги – шість районів з девяти районів міста вже обслуговуються таким адвокатами. Згідно з договором з обласним управлінням внутрішніх справ до кожного затриманого мають негайно викликати адвоката. Якщо кожний начальник райвідділу забезпечить залучення адвокатів, справа поліпшиться – незаконного насильства не буде. А суди повинні взяти за правило не розглядати питання щодо запобіжного заходу, якщо під час дізнання не буде брати участі адвокат. Тоді міліція буде завжди викликати адвоката. В Білій Церкві, де також здійснюється пілотний проект, голова Білоцерківського міськрайонного суду Санін так вчинив, і кількість затримань зменшилася втричі.
Право на свободу та особисту недоторканність
Порушення прав людини під час адміністративного арешту чи затримання
Позбавлення людини можливості вільно пересуватися, обирати місце проживання, коло спілкування, спосіб життя є одним з найтяжчих обмежень, які застосовуються в сучасному світі до правопорушників різного ступеня небезпечності. І якщо мова йде про кримінальні злочини, то покарання у виді позбавлення волі, як правило, дуже ретельно регламентоване, отже, процес його виконання та реалізації можна контролювати та досліджувати. Однак є й такі заходи впливу, які фактично позбавляють особу волі, але в юридичному контексті не мають статусу покарання та позбавлення волі. Дійсно, вони не мають тих ознак, які притаманні покаранню у виді позбавлення волі. Мабуть, саме цьому такі заходи впливу не регламентовані настільки докладно й, відповідно, немає змоги проконтролювати порядок їх виконання та умови тримання осіб, до яких застосовані відповідні обмеження. Йдеться, зокрема, про адміністративний арешт, який має статус адміністративного стягнення, та адміністративне затримання, яке має статус забезпечувального заходу під час вирішення питання про притягнення до адміністративної відповідальності. Регламентацію цих інститутів взагалі можна назвати скупою.
Так, ст. 32 Кодекс України про адміністративні правопорушення (КпАП) вказує, що адміністративний арешт установлюється і застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до пятнадцяти діб. Адміністративний арешт призначається районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом (суддею).
Адміністративний арешт не може застосовуватись до вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до дванадцяти років, до осіб, які не досягли вісімнадцяти років, до інвалідів першої і другої груп. Отже, законодавець навіть не визначає, що це за захід впливу і в чому його каральні властивості.
Як правило, відбувають адміністративний арешт у так званих ізоляторах тимчасового тримання (ІТТ).
Але метою цієї статті є не виявлення законодавчих негараздів. Основним завданням є звернення уваги на той факт, що відсутність регламентації та можливості контролю за особами, які тримаються в ІТТ, призводить до того, що під час відбування цього стягнення або знаходження в ІТТ у якості затриманого, порушників фактично позбавляють не лише волі, а й інших можливостей та благ, які не входять до обєму стягнення у виді адміністративного арешту і тим більше до обєму забезпечувального заходу.
Як вказано вище, адміністративне стягнення у виді арешту застосовується за рішенням суду. Але перед тим, ніж правопорушник буде підданий суду, його, як правило, затримують працівники міліції за вчинення правопорушення. Таке затримання проводиться на підставі глави 20 КпАП. Відповідно до цієї глави, затримання може бути проведене на строк до 3 годин, але є й виключення з цього правила. Частина 4 ст. 263 КпАП встановлює, що осіб, які вчинили дрібне хуліганство, злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника міліції ... може бути затримано до розгляду справи суддею або начальником (заступником начальника) органу внутрішніх справ. Отже, термін затримання фактично не обмежений. При цьому в національному законодавстві немає нормативних актів, які б регламентували умови тримання таких осіб під час їх затримання. Це свідчить про те, що особа, яка можливо й не є порушником, може бути протримана будь-який час у будь-яких умовах.
Треба відзначити, що КпАП містить статті, присвячені змісту затримання, органам, які мають право затримувати, можливості проводити огляди речей та вилучати їх. Але такої регламентації недостатньо для того, щоб врегулювати умови тримання особи на протязі певного проміжку часу в умовах позбавлення волі (не як правової категорії).
Бесіди, проведені з правопорушниками, які відбувають стягнення або знаходяться у якості затриманих в ІТТ (зокрема, ІТТ м. Києва) свідчать про те, що ці особи позбавляються індивідуального місця, їжі, можливості спілкуватися з родичами та друзями та ін.
Затримані особи або особи, щодо яких обраний захід впливу у виді адміністративного арешту, тримаються у приміщеннях розміром близько 6-9 кв.м. по 4-5 осіб. У таких приміщеннях не обладнані спальні місця, освітлення є дуже тусклим та не вимикається на ніч. Особи, які тримаються в ІТТ, поміщаються до них без будь-якого медичного огляду та без дотримання вікових особливостей.
Єдиним нормативним актом, який має відношення до харчування осіб, які знаходяться в ІТТ, є Постанова Кабінету Міністрів № 336 від 16.06.1992 р. „Про норми харчування осіб, які тримаються в установах виконання покарань, слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби, ізоляторах тимчасового тримання, приймальниках-розподільниках та інших приймальниках Міністерства внутрішніх справ”. Ця постанова фіксує лише норми харчування та кількість калорій, які повинні бути надані правопорушнику на добу.
Така „регламентація” порядку тримання в ІТТ дає змогу тримати в них осіб без надання їм харчування.
З розповіді одного правопорушника, який був підданий адміністративному затриманню, було виявлено, що його затримали за те, що він знаходився у стані спяніння та доставили до районного відділу внутрішніх справ. У відділі його помістили до ізолятора тимчасового тримання й після допиту залишили зі слів працівника міліції „до ранку”. Але зранку його не відпустили. У камері він знаходився ще з трьома особами, одна з яких мала якусь хворобу, за симптомами схожу на епілепсію. Під час епілептичних нападів допомогу цій особі надавали „сокамерники”. Індивідуального спального місця надано не було, правопорушники спали почергово на полицях. До туалету, який знаходився в іншому приміщенні, виводили за вимогою. З ранку стало зрозумілим, що випускати його ніхто не буде. Телефонний дзвінок дозволялося робити лише один і тільки зі стаціонарного міського телефону на міський телефон. Зі слів працівників міліції опитуваний правопорушник дізнався, що його затримано на 3 доби. Харчування протягом цих трьох діб йому не надавалося. Змога харчуватися зявлялася лише тоді, коли комусь із „сокамерників” приносили продуктові передачі.
Через три доби він був доставлений до суду, де суд призначив адміністративне стягнення у виді адміністративного арешту строком на 1 добу. Оскільки порушник відбув три доби, його було звільнено у залі судового засідання. Копія постанови або якась довідка про відбуття стягнення, а також про те, де він знаходився три доби надана йому не була, будь-якої компенсації за те, що він утримувався три доби замість однієї, йому також не пропонувалося.
Отже, особа зазнала від держави, громадянином якої вона є, принизливого ставлення, відсутності поваги до особистості та гідності, нехтування елементарними правами та потребами людини. Безумовно, він порушив громадський порядок, але за це він був підданий адміністративній відповідальності, межі якої було грубо порушені. Виходить, що стягнення не має значення, бо такого порушника карають за допомогою іншого – за допомогою умов тримання та розуміння власної беззахисності.
В результаті маємо абсолютно не врегульовану та неконтрольовану сферу суспільних відносин, існування якої, як завжди, виправдовується „тимчасовими труднощами”, „відсутністю фінансування” та „перехідним періодом реформування”.
Доступ до інформації
Інформаційний омбудсман в механізмі забезпечення прав людини і основоположних свобод
Важливе місце в інстуційному механізмі прав та свобод людини і громадянина займає омбудсман. Сьогодні ідея заснування інституту уповноваженого з прав людини знайшла своє втілення вже у понад 120 країнах світу. Однак, особливо актуальним незалежний контроль, в звязку з систематичним порушення права на доступ до інформації органами державної влади та місцевого самоврядування, є для України. Відповідно до ст. 101 Конституції парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, зокрема й права на доступ до інформації здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Однак, всебічне дослідження діяльності омбудсмана по здійсненню контролю за додержанням права на доступ до інформації, дозволяє стверджувати, що – Уповноважений Верховної Ради з прав людини не приділяє належної уваги цій проблеми. Зокрема, висвітлюючи в щорічних доповідях стан забезпечення в Україні інформаційних прав, уповноважений розглядає лише проблеми повязані зі свободою інформації та свободою ЗМІ.
В доповідях не аналізується ситуація щодо забезпечення доступу до інформації в Україні й лише опосередковано згадується проблема неправомірного застосування органи виконавчої влади грифів, що не визначені жодним нормативним актом : «для службового користування», «не для друку», «опублікуванню не підлягає». Крім того, у звязку з тим, що кількість звернень на адресу Уповноваженого з прав людини про порушення органами державної влади права громадян на доступ до інформації, становить за рік у середньому від 0,1 до 0,3 відсотка загальної кількості звернень, Уповноважений Верховної Ради з прав людини вважає не актуальним запровадження посади спеціалізованого омбудсмана з питань інформації. Дійсно досить рідко особи звертаються до омбудсмана з проблемами порушення їх права на доступ до інформації. Проте така мала кількість звернень радше свідчить не про відсутність порушення права на доступ до інформації органами влади, адже дослідження ситуації з забезпеченням права на доступ до інформації показало, що в 44% випадків особи не отримують суспільно важливу інформацію, а лише підтверджує тезу: громадяни не знають, як захистити порушене право на доступ до інформації. Крім того розгляд скарг інформаційним уповноваженим є лише однією із його функцій, що здійснюються омбудсманом з метою поліпшення стану забезпечення права на доступ до інформації в країні.
Практика інших країн світу показує, що окрім розгляду скарг, омбудсман або інформаційний уповноважений здійснює моніторинги щодо стану доступу до інформації в країні, видає рекомендації, займається навчанням та інформуванням держслужбовців про їх обовязок надавати суспільно важливу інформацію, інформує громадськість про порядок доступу до інформації, зміст права на доступ до інформації, вносять рекомендації відносно вдосконалення законодавства в сфері доступу до інформації. Жодної з цих функцій не здійснюється уповноваженим з прав людини.
Усвідомлюючи актуальність та багатогранність теми омбудсман в механізмі забезпечення прав людини і основоположних свобод все більше вчених присвячують їй свої дослідження. Серед них, Д.О. Авдєєва, В.В. Бойцова, О.В. Марцеляк, І.О Лосица, М.Т. Тімофєєва, А. Хіль-Роблес, З.М. Шабанова. Бажання змінити ситуацію з доступом до інформації, що склалась в Україні наштовхує на думку про необхідність реформування механізму охорони та захисту права на доступ до інформації, отже метою даної статті є пошук нової більш досконалої моделі контролю, що зможе гарантувати реалізацію «права знати».
Досвід інших країн світу та експерти в сфері доступу до інформації пропонують такі варіанти вирішення цієї задачі: 1) створити спеціальний орган контролю за забезпеченням права на доступ до інформації в рамках виконавчої влади 2) ввести посаду спеціалізованого омбудсмана з питань інформації або колегіальний орган, що буде здійснювати незалежний парламентський контроль за охороною та захистом права на доступ до інформації; 3) створити службовий підрозділ або ввести посаду спеціального представника по здійсненню контролю за забезпеченням конституційного права на інформацію в межах апарату уповноваженого з прав людини; 4) введення органу контролю, який формально створюється при уряді або парламенті, але до його складу входять представники законодавчої, виконавчої, судової гілки влади, представники від громадськості та місцевого самоврядування.
Щоб зрозуміти, яка з вище запропонованих концепцій є найбільш оптимальною для впровадження в Україні проаналізуємо досвід запровадження даних інститутів в інших країнах.
З метою забезпечити реалізацію закону про доступ до інформації та створити дієвий, оперативний, та незалежний механізм оскарження відмов в наданні інформації в Бельгії, Ісландії, Польщі, Таїланді, Естонії, Японії та деяких інших країнах на підставі законів, що визначають порядок доступу до інформації в рамках виконавчої влади створено спеціальний орган контролю за забезпеченням права на доступ до інформації. Ефективність діяльності спеціальних органів контролю за додержанням права на доступ до інформації в рамках виконавчої влади фахівцями оцінується неоднаково, особливо гостри дискусії точаться навколо питання щодо їх реальної незалежності при здійсненні діяльності та прийнятті рішень.
В Україні ідея створити спеціальний орган з питань інформації в межах виконавчої влади також має прихильників. Створення Центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення доступу до інформації було передбачено також Законопроектом «Про доступ до публічної інформації», що вносився на розгляд парламенту IV cкликання.
Переконана, що введення уповноваженого виконавчої влади з питань забезпечення доступу до інформації не стане дієвим механізмом захисту права на доступ до інформації в нашій держави, оскільки по-перше не можна бути суддею в вирішенні власної справі, по-друге до уповноваженого центрального органу виконавчої влади можна буде оскаржити рішення щодо не законного обмеження доступу інформації лише органів виконавчої влади, а як показують дослідження ситуації з реалізацією права на доступ до інформації через інформаційний запит порушниками права на доступ до інформації є не тільки органи виконавчої влади, а й органи місцевого самоврядування, прокуратура, отже введення даного органу не зможе стати на заваді таким порушенням.
Іншою моделлю охорони та захисту права на доступ до інформації є колегіальний спеціальний орган з питань інформації, який створюється при уряді або парламенті, але до складу якого входять представники від всіх гілок влади, громадськості та місцевого самоврядування. Це дозволяє вести мову про авторитетність та незалежність даної інституції, переконують її члени.
На підставі Закону Франції від 17.07.1978 «Про доступ до адміністративних документів», з вересня 1979 року в країні розпочала роботу Комісія з доступу до адміністративних документів, перше робоче засідання комісії відбулось 9 травня 1979 р., а вже 19 вересня комісія зібралась на своє перше пленарне засідання. Відповідно до ст. 20 закону Комісія з доступу до адміністративних документів (далі-CADA) – це незалежний адміністративний орган. До складу CADA входять одинадцять членів, що є представниками різних органів влади. Завданням комісії є здійснення контролю за дотриманням права на доступ, як до адміністративних документів, так і до державних архівів, а також за втіленням в життя положень закону. Хоча рішення комісії не є обовязковими, як правило органи влади прислухаються до її рекомендацій. Також комісія публікує звіти, в яких висвітлює результати своєї діяльності, стан забезпечення доступу до інформації в країні, дає корисні поради щодо доступу до адміністративних документів.
В Португалії також створено комісію з доступу до адміністративних документів. CADA Португалії, виконує ті самі функції та наділена аналогічними повноваженнями, що й комісія по доступу до адміністративних документів Франції. Але на відміну від французької моделі в Португалії CADA за правовим статусом є незалежним, самостійним органом, що здійснює свою діяльність при парламенті.
Ми вже зазначали, що контроль за дотриманням права на доступ до інформації повинен здійснювати незалежний арбітр, саме таким і є інститут омбудсмана. Втім, якщо твердження: «омбудсман є важливим елементом в механізмі забезпечення прав особи» – це теорема, яка вже доведена, то значення та роль спеціалізованих уповноважених в системі захисту прав та свобод людини, зокрема й інформаційного уповноваженого науковою спільнотою оцінюється неоднозначно. Проаналізувавши літературу можна прийти до висновку, що існують три різни точки зору стосовно необхідності втілення в життя концепції спеціалізованого уповноваженого з питань інформації:
1) створення спеціального, незалежного органу з охорони та захисту права на інформацію є недоцільним, бо незалежний парламентський контроль за дотриманням права на доступ до інформації, як і інших прав повинен здійснювати омбудсман «загальної компетенції»;
2) інститут уповноваженого з питань інформації є обовязковим елементом в механізмі забезпечення доступу до інформації без якого втілення в життя положень Закону в сфері доступу до інформації буде мало ефективним;
3) впроваджувати цей інститут не потрібно, але в межах існуючого інституту омбудсмана слід створити посаду спеціального представника, який і буде займатися питаннями права на доступ до інформації.
Чимало вчених та правників не є прихильниками спеціалізованих омбудсманів. Так, професор А. Хіль-Роблес, який сам був Захисником народу Іспанії, а також Комісаром з прав людини Ради Європи, виступає проте створення спеціалізованих уповноважених. На його думку, компетенція омбудсмана повинна бути всеосяжною, а розпорошення сил, як правило послаблює функції, саме тому повинен існувати один єдиний уповноважений з прав людини на національному рівні. Варто звернути увагу, що до прийняття Конституції 1978 року, яка вперше передбачила створення інституту Народного захисника в Іспанії, Альваро Хіль-Роблес з огляду на те, що запровадження інституту національного омбудсмана є маловірогідним пропонував введення галузевих та регіональних омбудсманів.
Не знайшла підтримки ідея спеціалізації інституту уповноважених з прав людини і на форумі омбудсманів Східної Європи та СНД, який відбувся в листопаді 2003 р. у Баку. Більшість учасників форуму після детального обговорювання даної проблеми дійшли висновку, що в кожній країні, особливо посткомуністичної, повинен бути сильний, централізований омбудсман. Учасниками форуму, була висловлена думка, що в країнах СНД із політичних та економічних міркувань існування галузевих омбудсманів, не буде сприяти гідному захисту прав і свобод людини. Цікаво, що вже за два роки саме Азербайджан, тобто країна де відбувся форум перша з країн СНД прийняла Закон «Про отримання інформації» від 30.09.2005, який передбачає запровадження інституту інформаційного уповноваженого.
В вітчизняній науковій літературі також висловлюється думка, що запровадження цього інституту в Україні є дуже складним й мало вірогідним, оскільки Конституція України не передбачає можливість створення спеціалізованих омбудсманів. Тому, щоб створити цей інститут необхідно внести зміни до Конституції України. Проте у світлі політико-правових подій, що відбуваються в державі, а саме обговорення на державному рівні питання щодо розробки й прийняття нової Конституції, даний аргумент втрачає свою актуальність. Пропонуємо скористатися прикладом Угорщини (ч. 4 ст. 32/B Конституції Угорщини) ] і Словенії (ч. 2 ст. 159 Конституції) та включити до проекту нової Конституції положення такого змісту «для захисту окремих конституційних прав Верховна Рада може обирати спеціалізованих уповноважених».
Варто зазначити, що не всі вчені виступають проти спеціалізованих уповноважених. Підтримають ідею спеціалізації омбудсманів Д.О. Авдєєв, Н.В. Кушакова, О.В. Марцеляк, З.М. Шабанова. В більшій ефективності діяльності спеціального уповноваженого в порівнянні з омбудсманом щодо забезпечення права на доступ до інформації, переконані й експерти Ради Європи Г. Дарбішір та Д. Ґолдберґ.
Дослідивши різні механізми захисту права на доступ до інформації в 70 країнах світу, Д. Банісар, також прийшов до висновку, що найбільш ефективним інструментом охорони та захисту права на доступ до інформації є саме спеціально створений незалежний орган. Це може бути або уповноважений з питань інформації або спеціальна комісія з доступу до інформації.
Сьогодні навіть в країнах усталеної демократії, де відповідні функції вже декілька десятків років здійснював омбудсман «загальної компетенції» спостерігається тенденція до поступового введення посади уповноваженого з питань інформації. Наприклад, в Австралії, де на підставі п. 57 Закону «Про свободу інформації» 1982 року контроль за виконанням даного Закону здійснює омбудсман, з кожним роком все більше фахівців підтримує концепцію спеціалізованого інформаційного омбудсмана. Зокрема, на рівні федерації утворити службу уповноваженого з питань інформації рекомендує комісія з реформування австралійського законодавства (Australian Law Reform Commission) , адже не ефективність реалізації положень Закону «Про свободу інформації» й не рідкі випадки порушення права на доступ до інформації комісія вбачає саме у відсутності відповідного органу. За впровадження інформаційного уповноваженого, можливо, як спеціалізованої одиниці, яка буде окремо фінансуватися при інституті уповноваженого виступає також омбудсман Австралії. Отже, можна припустити, що за декілька років в Австралії на федеральному рівні зявиться комісар з питань інформації. Вже зараз у трьох з восьми субєктах федерації (6 – штатів та дві території) діють регіональні спеціалізовані інформаційні омбудсмани, відповідні уповноважені функціонують в штатах Квинсленд, Західна Австралія та на території Північна Австралія. Інший приклад Великобританія, де протягом 10 останніх років відповідно до кодексу доступу до урядової інформації (не є законом), який було прийнято у квітні 1994, функції контролю за виконанням положень кодексу адміністративними органами здійснював омбудсман, втім на підставі Закону «Про свободу інформації», що вступив в дію в 2005 році ці функції було передано комісару з питань інформації. Окрім Великобританії інститут уповноважених з питань інформації запроваджено в Ірландії, Канаді, Німеччині, Сербії, Словенії, Угорщині, а в Македонії парламентський контроль за дотриманням права на доступом до інформації здійснює комісія.
Незважаючи на певну різницю в компетенції та порядку призначення інформаційних уповноважених Великобританії, Ірландії, Канади, Македонії, Німеччини, Сербії, Словенії, Угорщині, огляд моделей інформаційних омбудсманів запроваджених в цих державах наводить на думку, що світовою тенденцією є формування єдиної моделі інформаційного уповноваженого.
Інститут спеціалізованих уповноважених з питань інформації має певні риси, що відрізняють його від класичної моделі омбудсмана]. По-перше, рішення інформаційних уповноважених, за виключенням комісара з питань інформації Канади, мають не рекомендаційний, а обовязковий характер для органів влади. Проте, не виключено, що й в Канаді найближчим часом рішення уповноваженого з питань інформації також набудуть обовязкового характеру, оскільки в звіті спеціальної комісія з питань доступу до інформації, що була створена для перевірки ефективності дії закону містилась рекомендація щодо наділення Комісара новими повноваженнями зокрема й правом давати розпорядження щодо видачі інформації. По-друге, за виключенням комісара із захисту інформації Угорщини та інформаційного уповноваженого Сербії, що призначаються парламентом, участь у призначені омбудсманів з питань інформації приймає голова держави або уряд. Зокрема, в Словенії інформаційний уповноважений призначається Парламентом за поданням Президента, в Македонії всі члени комісії призначаються парламентом за поданням уряду. В Ірландії, Великобританії, Канаді омбудсмани формально наділяються юридичним статусом актом глави виконавчої влади або главою держави. В Великобританії уповноважений призначається королевою, в Ірландії – Президент, в Канаді – Генерал-губернатором. Втім, легітимацію омбудсмани отримують від парламенту.
Варто зазначити, що уповноважені Словенії, Угорщині, Німеччині Великобританії з питань інформації також виконують функцію захисту права на особисті данні .
Висновки:
· Незважаючи на те, що інститут інформаційного уповноваженого лише знаходиться на етапі свого становлення, а в науковій літературі дискутується питання чи буде його запровадження сприяти більш ґрунтовному захисту права на доступ до інформації, практика запровадження даної моделі незалежного контролю за дотриманням права на доступ до інформації в країнах з різними правовими системами вже довела свою ефективність;
· В Конституції необхідно передбачите норму згідно з якою: «для захисту окремих конституційних прав Верховна Рада може обирати спеціалізованого уповноваженого». Це положення створить правову основу для запровадження даного інституту;
· Щоб діяльність інформаційного уповноваженого була ефективною він повинен виконувати такі повноваження: розгляд скарг; нагляд за реалізацією Закону про доступ до інформації та інших законів про обробку інформації; вносити пропозиції, що сприяють здійсненню права на доступ до суспільно значущої інформації; пропонувати органам влади заходи, спрямовані на покращення їх роботи в сфері доступу до інформації; проводити моніторинги щодо додержання Закону; забезпечувати ведення Реєстру із захисту інформації; робити щорічні доповіді про стан додержання та захисту права на доступ до інформації та права на приватність; здійснювати нагляд за дотриманням органами державної влади закону при визначенні режиму доступу до інформації; проводити для держслужбовців семінари, тренінги інші заходи з метою правильного тлумачення й застосування останніми законів, що регулюють доступ до інформації. Для здійснення цих повноважень уповноважений повинен бути наділений тими ж правами, що й уповноважений з прав людини, але на відміну від омбудсмана, рішення інформаційного уповноваженого повинні мати обовязковий характер, але можуть бути оскаржені до Вищого адміністративного суду. Спеціалізований уповноважений з питань інформації повинен обиратися парламентом із рекомендованих громадськими організаціями кандидатів, терміном на пять років. Уповноваженим з питань інформації може бути обраний громадянин України, з вищою освітою, досвідом роботи в сфері захисту та утвердження прав людини. Інформаційним уповноваженим не може бути обраний громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку, або особа, що працювала в МВД, СБУ, Прокуратурі, а також посадові чи службові особи органів влади і місцевого самоврядування, члени політичних партій;
· До закріплення в Конституції положення про впровадження інституту спеціалізованих омбудсманів та прийняття нового закону, що буде визначати механізм доступу до інформації та правовий статус інформаційного уповноваженого, пропонуємо запровадити посаду представника Уповноваженого з прав людини, який, буде займатися охороною та захистом права на доступ до інформації та особистих даних. Це можливо зробити вже сьогодні на підставі ст. 11 Закону «Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини» та затвердженого Уповноваженим з прав людини на його основі Положення від 19.07.2005 «Про представників Уповноваженого Верховної Ради з прав людини», необхідна лише воля омбудсмана.
Яку інформацію засекречує прокуратура?
Для отримання відповіді на це питання я звернувся із запитом до Генеральної прокуратури, де питав про долю наказу Генерального прокурора №89 від 28 грудня 2002 року «Перелік утворюваних в діяльності органів прокуратури України документів, що містять конфіденційну інформацію і яким надається гриф обмеження доступу «Для службового користування» (далі – ДСК). Справа в тому, що після змін до Закону України «Про інформацію», ухвалених 11 травня 2004 року цей наказ ставав незаконним, бо засекречував інформацію, яку втаємничувати прямо заборонялося вказаними змінами, як, наприклад, «Спецповідомлення про катастрофи, аварії та інші надзвичайні події, що спричинили загибель людей чи завдали значних матеріальних збитків». Я отримав відповідь, що наказ №89 скасований, і замість нього діє наказ №18 від 18.3.2005, текст наказу був доданий до листа. Правда, спроба знайти цей наказ в компютерних правових системах була безуспішною: відповідно до Указу Президента України №493 від 21 травня 1998 року Генеральна прокуратура України, як і раніше, не реєструє свої нормативні акти в Міністерстві юстиції, внаслідок цього багато нормативно-правових актів Генеральної прокуратури взагалі невідомі. Тому пропоную увазі читача текст цього наказу.
ГЕНЕРАЛЬНА ПРОКУРАТУРА УКРАЇНИ
НАКАЗ
17.03.2005 №18
З метою подальшого упорядкування роботи з документами, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави та відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №1547 від 17.11.2004 "Про внесення змін до Постанови № 1893 від 27.11.1998 "Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави" НАКАЗУЮ:
1. Затвердити розроблений експертною комісією Генеральної прокуратури України перелік утворюваних у діяльності органів прокуратури України документів, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, і яким надається гриф обмеження доступу "Для службового користування".
2. Пункт другий наказу Генерального прокурора України №89 від 28.12.2002 "Про організацію роботи з документами, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави" вважати таким, що втратив чинність.
3. З наказом ознайомити працівників Генеральної прокуратури України та надіслати прокурорам Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя, військовим прокурорам регіонів та Військово-Морських Сил України.
Генеральний прокурор України С.Піскун
ЗАТВЕРДЖЕНО
Наказ Генерального
прокурора України
18.03.2005 N 18
ПЕРЕЛІК
утворюваних у діяльності органів прокуратури України документів, що містять конфіденційну інформацію і яким надається гриф обмеження доступу "Для службового користування"
1. Організаційно-розпорядчі документи (накази, вказівки, розпорядження) керівництва Генеральної прокуратури України прокуратур Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, військових прокуратур регіонів та Військово-Морських Сил України, які містять інформацію з обмеженим доступом.
2. Доповідні записки, довідки, інформаційні листи, методичні рекомендації з питань здійснення прокурорського нагляду за додержанням законів під час проведення оперативно-розшукової діяльності, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави.
3. Узагальнення, аналізи, огляди, документи прокурорського реагування, які містять відомості обмеженого поширення.
4. Спецповідомлення, які містять оперативну інформацію.
5. Документи, які за своїм змістом містять банківську чи комерційну таємницю та інформацію з питань відмивання доходів, одержаних злочинним шляхом.
6. Облікова картка на особу про надання допуску до державної таємниці (після заповнення).
7. Листування з органами Служби безпеки України щодо оформлення допуску працівників прокуратури до державної таємниці.
8. Накази про надання працівникам прокуратури допусків до державної таємниці.
9. Номенклатури посад працівників, які підлягають оформленню на допуск до державної таємниці (якщо за своїм змістом не розкривають відомості, що становлять державну таємницю).
10. Науково-практичні та інформаційні видання, підготовлені за матеріалами прокурорсько-слідчої практики.
11. Інші документи, для створення яких використовується конфіденційна інформація.
Експертна комісія
Генеральної прокуратури України
Протокол №1 від 25.02.05
На мою думку, навіть побіжний аналіз цього наказу засвідчує, що Генеральна прокуратура не керується в питаннях обмеження доступу до інформації відомим принципом свободи інформації „Засекречується інформація, а не документ”. Цим наказом обмежується доступ до дуже широкого кола інформації, яка може стосуватися прав людини і основоположних свобод. Пунктам 3 та 10 фактично обмежується доступ до будь-яких аналітичних матеріалів щодо прокурорського реагування, пунктом 4 можна охопити практично всі спецповідомлення, зокрема і про аварії і стихійні лиха. Все це веде до порушення насамперед п.5 статті 6 Закону «Про прокуратуру» і загалом порушує принцип прозорості діяльності правоохоронних органів, який є одним з основних стандартів, в тому числі міжнародних, прав людини щодо правоохоронних органів.
Екологічні права
Повторний запит
Я особисто сумніваюсь, що повторювання – мати навчання. Вочевидь, запамятовуємо те, що нам тисячу разів кажуть, але чи віримо цьому – питання риторичне. Та й набуваємо безліч нездорових навиків, коли говорять одне, а роблять інше, коли звітують перед світом, а своїм громадянам хоч щось сказати – зась. Коли органи влади повертаються до звиклих ролей в старому спектаклі, з яким мали вже 17 років тому розлучитися.
Минуло 22 роки після Чорнобильської катастрофи. Попри бравурні прогнози представників МАГАТЕ, деякі шрами ніколи не заживуть. А наслідки, і не тільки від радіації, проникли глибоко.
Катастрофа на ЧАЄС висвітлила все моральне банкрутство радянської системи, яка з перших днів безсовісно брехала. Партійні посадовці відправили своїх дітей до Росії, до Прибалтики, а інших дітей виводили на улиці Києва на святкові травневі паради. Таке не забувається.
Радянська імперія розвалилась, і Україна, вже виступаючи як незалежна та суверенна держава, почала брати на себе різні міжнародні зобовязання. Зокрема, вона приєдналась 10 років тому назад до Оргуської конвенції (Конвенція “Про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля”. Оргуська конвенція читається як документ, який мав зявитися власне внаслідок Чорнобильської катастрофи, щоби таке ніколи не повторилось. Адже мова йде про право знати та брати участь в тому, що нас усіх безпосередньо стосується.
Доступ до інформації. А чи був хлопчик?
Протягом останніх трьох років не оприлюднена жодна національна доповідь про стан довкілля в Україні, хоча згідно з законодавством, така доповідь має бути розроблена та розглянута парламентом щорічно. Сподіваюсь, усім ясно, що відсутність доповідей не зумовлена відсутністю проблем. Ціла низка надзвичайних подій, затяті дискусії й позови навколо деяких проектів і тривожних демографічних показників свідчать про нагальну потрібність у таких доповідях.
Слід констатувати фактичну відсутність джерел офіційної інформації про стан довкілля. Так, є офіційний сайт Мінприроди, але, судячи з його стану, посадовці цього шановного органу мають важливіші справи аніж інформування. Можемо тільки здогадуватися, чим же вони там займаються.
Здавалось би, всім відомо, що інформаційні запити мають бути задоволені. Але посадовці не поспішають виконувати закон і тут. Спроби ухилитися від надання інформації іноді комічні та наштовхують на підозри, що посадовці або взагалі не розуміють, навіщо вони йдуть на роботу, або серйозно недооцінюють розумові здібності осіб, яким мають служити.
Якщо подумати, зовсім не смішно, коли відсутні відповіді на запити громадян про стан екологічної безпеки, там де мешкають, про ймовірний вплив на їх здоровя екологічних аварій, про екологічну експертизу якогось проекту або пояснення, чому її ігнорували. Люди хочуть елементарно знати, чи є придатною до пиття вода в їх районі, і чому використовуються застарілі вимоги до якості і безпеки харчових продуктів, розроблені ще за радянських часів.
Нібито не занадто вимогливі запити.
Чи ці органи знають, що таке громадськість?
Назва єдиного звіту Мінприроди за останні роки справляє враження. Щоправда, змісту «Зведеного Національного звіту 2007 року щодо впровадження Оргуської конвенції в Україні» не набагато більше, ніж доказів щодо дійсного впровадження вимог Конвенції. Але заслуговують на увагу ще два моменти. По-перше, влада звітує не перед своїми громадянами, а перед учасниками Третьої Наради Сторін Оргуської конвенції, що відбулася в Ризі минулого тижня. Проект Звіту тимчасово побув на офіційному сайті, потім зник.
По-друге, Мінприроди стверджує, що розіслало запрошення у серпні 2007 року до громадських організацій екологічного спрямування надати пропозиції. Дивним чином жодна з провідних екологічних організацій такого запрошення не отримала, а на запити представника «Зеленого світу» про те, яким організаціям та в який спосіб було адресовано листа Мінприроди, відповіді не отримано. Точніше, запитаної інформації не дістали, бо на перший запит надійшов лист, в якому стверджується, що згідно з якімсь відомчим положенням, «в запиті про надання екологічної інформації визначають не більше трьох питань з однієї екологічної проблеми», а в запиті було аж шість! Гадаю, не треба пояснювати, що посадовець не вважав за потрібне відповісти на три запитання, а на повторний запит, в якому наголошується, що немає ніде в законодавстві такої вимоги, нема відповіді взагалі. Образився посадовець, й разом з тим недооцінив не тільки розумові здібності представників громадськості, але й вимушену наполегливість у звязку з тим, що питання надто важливі, аби змиритися з відписками.
Довго не було жодного поступу щодо розробки вкрай потрібної Стратегії впровадження Оргуської конвенції, й, здавалось би, можна привітати деякі зрушення в цьому напрямку. Але це тільки з першого погляду, і бажано здалека. Мова знову йде про надзвичайно своєрідне розуміння «участі громадськості». У лютому Мінприроди повідомило, що консультації з громадськістю проводить одна організація – «Екологія людини», яка начебто виграла тендер на розробку проекту та організацію консультацій у режимі Інтернет-конференції. Не надто зрозуміло, навіщо такий спосіб консультацій замість слухань, але відверто вражає повідомлення про успішного переможця «тендеру», про який ніхто не знав.
А ще можна розповісти про «слухання», про які стало відомо, коли вони вже відбулися, та про багато інших випадків.
Своєрідний позитив
Зупинилась, зрозумівши, що треба переходити від лайки до конкретних пропозицій. Обмірковувала різні варіанти, і весь час відчувала внутрішні скептичні нотки. Так, діяти вже треба, не діяти просто неможливо, але як?..
Допоміг брак вибору. Комітет з дотримання Оргуської конвенції розглянув так звану «Стратегію» й Зведений Національний звіт, й виявилося, що Мінприроди недооцінило здатність до критичного мислення не тільки своїх громадян, але й іноземних експертів. В проекті рішення Наради Сторін пропонується винести попередження Україні про недотримання конвенції. Україна має надати докладну інформацію щодо виконання своїх зобовязань уже в листопаді цього року.
На сайт Мінприроди навіть зявилося повідомлення про Нараду, точніше, про «низку зустрічей зі своїми колегами з інших країн», які провів Міністр Г.Філіпчук та ін. Про попередження, тобто констатацію невиконання Україною своїх зобовязань забули згадати. На такі дрібниці шкода часу?
Це не дрібниця, але часу дійсно обмаль. Вистачить, якщо цього разу жодних відписок не будемо терпіти, жодних таємних тендерів, слухань, про які «забули» учасникам повідомити. Й якщо все буде відкрито. Ані краплі наївності тут немає. Не тішимо ілюзіями, що хтось «там» усвідомить важливість справи. Ми тут уже добре знаємо, и будемо слідкувати.
Запрошуємо надсилати нам інформацію, що стосується Оргуської конвенції – про відповіді на запити і відсутність відповідей, про відписки, про участь громадськості тощо. Будемо інформувати суспільство та міжнародну спільноту українською та англійською мовами про все, що може вплинути на впровадження Конвенції. Слід підкреслити, що ніхто не хоче псувати імідж України. Навпаки. Сподіваємось, що влада згодом усвідомить, що саме шкодить репутації держави, але ми чекати не можемо. Маємо право на екологічну демократію та безпечне довкілля. Право й обовязок.
Маємо шанс і матимемо те, що зможемо – або не зможемо – змінити.
Кримінально-виконавча система
Відкрите звернення правозахисників
Вельмишановні Вікторе Андрійовичу, Юліє Володимирівно та Арсенію Петровичу!
22 лютого 2008 року ми звернулися до Вас з відкритим листом, в якому привертали Вашу увагу до чисельних порушень прав людини у діяльності Державного Департаменту України з питань виконання покарань. Ми відмічали, що попри бадьорі декларації його керівництва, діяльність відомства є надзвичайно закритою для громадського контролю, майже неконтрольованою та непідзвітною суспільству. В установах Департаменту брутально порушуються права людини, наростає напруга. Ми повідомляли про приклади грубих порушень прав вязнів та персоналу установ Департаменту, застосування незаконного насильства щодо осіб, позбавлених волі, про чисельні фінансові зловживання.
Протягом майже чотирьох місяців ми не маємо від Вас ясної відповіді щодо порушених питань та не знаємо Вашої позиції щодо фактів та пересторог, висловлених у нашому відкритому листі.
Натомість наступні, після оприлюднення нашого звернення, події лише підтверджують серйозність ситуації, яка складається в установах відомства. Триває практика невмотивованого побиття засуджених силами спеціальних підрозділів. Є повідомлення, що чергові побиття сталися 12 червня у Дніпропетровській виправній колонії № 89, 3 червня у Вольнянській виправній колонії № 20 Запорізької області.
Про рівень стандартів справедливості нинішнього керівництва відомства свідчать факти представлення ним до нагородження відзнаками Міністерства юстиції керівників територіальних відомств, зокрема Чернігівської та Вінницької областей, дії яких судами визнані такими, що порушують Конституцію та закони України. Залишається лише здогадуватися, яким чином без корупційних діянь можна отримати такі відзнаки?
Міфічна «відкритість» відомства заперечується новими рішеннями судів про ненадання інформації щодо діяльності установ виконання покарань, при цьому протиправними визнаються судами і дії самого голови відомства Кощинця В.В. Ми змушені знову повторити: «Відсутність достовірної інформації про діяльність установ системи унеможливлює обєктивну та неупереджену оцінку стану дотримання прав людини в установах.»
На жаль, все вищезазначене відбувається з мовчазної згоди і Вас, шановні Вікторе Андрійовичу, Юліє Володимирівно та Арсенію Петровичу!
Ми зверталися у своєму листі до Вас, Вікторе Андрійовичу: «Вашим іменем обіцяють стріляти в засуджених і травити їх собаками!» Здається, пане Президенте, Ви цього не почули. І це насправді дуже сумно.
Ми знову наголошуємо: стан з дотриманням прав людини у кримінально-виконавчій системі країни є катастрофічним. Варто підкреслити, що керівництво системи неспроможне адекватно оцінити загрози та їх причини, бо джерело будь-яких негараздів воно бачить тільки ззовні. Надто показовим симптомом стала реакція керівництва відомства на наш відкритий лист. Замість пояснень щодо прикладів порушень прав людини в установах, його керівництво почало у ЗМІ кампанію дискредитації авторів звернення, не гребуючи відвертою неправдою. Зміст виступів керівництва відомства зводився до того, що ніхто не перешкоджає візитам правозахисників до колоній (що є неправдою), що автори звернення не бувають в колоніях, що теж є неправдою. Акценти робляться на отриманні правозахисними організаціями для своєї діяльності підтримки іноземних донорів, при цьому замовчуються факти отримання самим відомством коштів з-за кордону у значних обсягах, про використання яких відсутні публічні звіти. Керівництво відомства не посоромилось навіть звинуватити правозахисників й у виконанні замовлення криміналітету, що є повною нісенітницею.
У своєму зверненні 22 лютого ми відзначали: «Кримінально-виконавче законодавство потребує суттєвої переробки – як на концептуальному рівні, так і в деталях. Внутрішні нормативні документи Департаменту не проходять належної експертизи та обговорення – ні з фахівцями, ні з громадськістю, і часто суперечать чинному законодавству та міжнародним нормам і стандартам з прав людини.»
Ми з прикрістю констатуємо, що отримали ще одне підтвердження правового невігластва щодо системи. Ні для кого не є секретом грубі порушення процедури підготовки до прийняття Концепції реформування Державної кримінально-виконавчої служби України, яка була нещодавно затверджена Указом Президента № 401/2008. Ця Концепція вочевидь суперечить положенням раніше прийнятої Концепції реформування кримінальної юстиції. Це не тільки свідчить про надзвичайно низький рівень підготовки документу, а й про втаємничену процедуру його просування в остаточній редакції, на відверте ігнорування критичних висновків експертів і громадськості щодо нього. Цей документ та процедура його прийняття ганьбить нашу державу перед європейським співтовариством, змушує дивитись на Україну, як на державу, де панують особисті стосунки політиків та підкилимні домовленості, а законні демократичні процедури ігноруються.
Ми вважаємо, що накопичення проблем в системі відбувається за байдужості та неуваги вищих керівників держави до її проблем, до проблем персоналу, який десять років не має впевненості у своєму майбутньому. Ми підтверджуємо своє переконання, що великою мірою причиною існуючого стану в системі є некомпетентність керівництва Департаменту з питань виконання покарань. Вона сполучається з активним спротивом виконанню зобовязань України перед Радою Європи про підпорядкування відомства Міністерству юстиції України. Ініціативи керівництва Мінюсту для покращання ситуації Головою Департаменту сьогодні ігноруються, адже фактично Мінюст не має правових підстав впливати на діяльність Департаменту.
Ми змушені вдруге звернутися до Вас, шановні Вікторе Андрійовичу, Юліє Володимирівно та Арсенію Петровичу!
Ми закликаємо Вас звернути увагу на жахливий стан з дотриманням прав людини в установах Департаменту з питань виконання покарань та публічно висловити свою позицію щодо цього.
Ми закликаємо Вас
– виявити політичну волю і виконати нарешті зобовязання України перед Радою Європи у тому вигляді, як воно було надано, тобто перетворити Державний департамент України з питань виконання покарань на цивільну службу та реально підпорядкувати його Міністерству юстиції, а не імітувати таке підпорядкування для замилювання очей європейській спільноті;
– вимагати від всіх працівників відомства, починаючи з Голови, поваги гідності як увязнених, так і персоналу системи, суворого дотримання стандартів соціальної справедливості, реальної, а не імітованої відкритості її діяльності для громадськості, зокрема, для правозахисних організацій та ЗМІ;
– облишити нарешті звички містечкової корпоративності, віддати перевагу державним інтересам та серйозно розглянути питання про доцільність подальшого перебування на посаді В.В.Кощинця та його заступників, які, на нашу думку, демонструють неспроможність керувати таким складним і специфічним відомством. Від вирішення цього кадрового питання суттєво залежить не тільки спроможність відомства забезпечити виконання поставлених перед ним завдань, не тільки безпека суспільства, а також імідж Президента, Уряду та України в цілому як демократичної та цивілізованої європейської держави.
Ми знову засвідчуємо, що й надалі будемо виступати проти брутальних порушень прав людини у кримінально-виконавчій системі,
Євген Захаров, Харківська правозахисна група
Олександр Букалов, «Донецький Меморіал», . Пенітенціарне товариство України
Олександр Беца, незалежний експерт з пенітенціарних питань
Жертви політичних репресій
Мільйонів, померлих від голоду при Сталіні, не мають забути, – британська «The Times»
Korrespondent. net опублікував переклад редакційної статті британського видання «The Times» «Україна: довга память» про Голодомор 1932 – 1933 років в Україні.
Мільйонів, померлих від голоду при Сталіні, не мають забути.
Ще 1946 року Джордж Оруелл з гірким присмаком писав про «туман брехні і дезінформації, яким оповиті такі теми, як голод в Україні...» Цей туман не розсіявся і нині – навіть після падіння комунізму, пише «The Times».
Цього року виповнюється 75 років жорстокому голоду в Україні, відомому як Голодомор.
Мільйони селян стали жертвами насильницької сталінської колективізації. Влада України зводить до цієї дати серію національних памятників; Росія виступає проти.
Память про Голодомор нерозривно повязана з політикою. Президент України Віктор Ющенко добивається підтримки країн Заходу у визнанні Голодомору актом геноциду. Росія ж запекло виступає проти цієї кампанії, вважаючи її виключно політичним ходом з націоналістичним забарвленням.
Звісно, у однієї з найбільших гуманітарних катастроф минулого століття повинна бути своя історична категорія. Однак те, як сьогодні відзначається ця подія, може призвести до різкого загострення відносин між Україною і Росією, а також посилити недовіру Кремля до Заходу.
У цьому випадку вина лежить на плечах російського режиму, чия поведінка стає все більш дивною.
Голод був не тільки в Україні, але і в інших регіонах Радянського Союзу, це вірно. Однак коли результат голоду був однаковим для усіх, то ціль кампанії Сталіна була очевидною і жорстокою: зруйнувати звязок селян із землею і вбити в українському селянинові почуття своєї національної приналежності.
Ніхто не пролив на цей історичний епізод стільки світла, скільки історик Роберт Конквест у своїй книзі «Жнива скорботи» («The Harvest of Sorrows»), де він розповідає про те, як влада безжально використала голод у якості політичного інструмента руйнування нації. Українські кордони були закриті; українських селян виганяли з російських сіл і залишали вмирати від голоду.
Слово «геноцид» було придумано вже після війни і часто дійсно політизовано – але у відношенні знищення Сталіним українського селянства воно вряд чи може вважатися перебільшенням.
І це не Україна розмахує націоналістичним порядком денним. Це Росія при Володимирі Путіні і Димитрові (так у тексті – прим. перекл.) Медведєві постійно займає у стосунках з колишніми республіками Радянського Союзу непримиримі і обструкціоністські позиції. Замовчування національної суті Голодомору – це продовження лінії Росії, розпочатої ще 2004 року з втручання в українські вибори і продовженої 2006-го економічною блокадою Грузії.
Останнім часом західні демократії реагують на це надто мяко, виступаючи не стільки в ролі пильного вартового, скільки в ролі килимка для ніг.
Визнання явно національного характеру голоду – це питання історичної правди. Ми виграли холодну війну в тому числі й для того, щоб усі держави визнавали факти та власні помилки.
Боротьба між Заходом та Сходом не була ані випадковою, ані помилковою: вона була неминучим наслідком сталінської дипломатії як у період обєднання із Заходом під час війни, так і після неї. Це була не просто конкуренція за вплив – це була суперечка ідеологій, суперечка між силою держави і свободою особи.
І якщо сьогодні ми стримаємо своє ставлення до злочинів Сталіна в інтересах полегшення стосунків з нинішніми мешканцями Кремля – це буде зрадою і тої боротьби, і взагалі усієї історії. Відносини між країнами стають то гіршими, то кращими; але жертви історії мають залишатися у ній назавжди.
23.06.2008
Переклад з англійської на російську ИноСМИ.ru