Бюлетень "Права Людини", 2009, #07
Маніфест громадянського егоїзму Катування та жорстоке поводження
Міліція знову буде платити за скоєне... Смерть затриманого у Прилуках: до кримінальної відповідальності притягнуто 10 УБОЗівців Право на приватність
Захист підслуховуваних — справа самих підслуховуваних Захист від дискримінації
В Україні активізувалися радикальні молодіжні угрупування – дослідження В Крыму наблюдается рост ксенофобии и расизма Право на охорону здоров’я
Прокуратура возбудила уголовное дело после смерти пациента в одной из больниц Харькова Міжетнічні відносини
Ромська громада – найбільш дискримінована національна меншина в Україні Туга за правдою Погляд
Антилюдяний безлад може знищити всіх Вісті з пострадянських країн
Суд обязал прокуратуру восстановить нарушенные права НИЦ Мемориал Началось новое рассмотрение жалобы НИЦ «Мемориал» В Беларуси похоронили оппозиционерку, покончившую жизнь самоубийством Міжнародна політика і права людини
До річниці одного зі злочинів комунізму
Політика і права людини
Маніфест громадянського егоїзму
«Рятуймо Україну, Хлопці»1
Гасло початку 90-х
Якщо український народ упевнений в тому,
що незалежність важливіша, ніж будь-що інше,
— тоді навіть сильний сусід нічого не зможе зробити.
Українці добрі бійці
Збігнев Бжезинський2
Колись в одному зі своїх текстів я висловився у тому дусі, що, мовляв, це наша країна, але не наша держава, критикуючи очевидну фіктивність паперового народного суверенітету та відсутність ефективних механізмів контролю та впливу «пересічних громадян» на державну політику. Не так давно я прочитав подібну тезу у цілком російському (не плутати з російськомовним) тексті когось з мімікруючих під середній клас «дістатих» ентузіастів «бібікання» («Досталі? – сказала одна моя молода і язиката знайома котромусь з таких ензузіастів – Тепер сховайте!»).
Тоді мені йшлося, ясна справа, не про чужинницьке походження цієї держави, не про якусь її накинутість українському народу, а про майже абсолютну відчуженість від нашого народу державної влади. Але менше з тим – я тоді був неправий у своїй вербальній необережности. І справа не в бібіканні і не в ентузіастах.
Ні, в Україні не зявилося народовладдя, не постала законність, а обмежене коло обмежених людей, що скупили (вишахраювали) владу, не зробило собі колективне сеппуку (втім, в їхньому випадку це мало б зватися насмішкуватим словом «гаракірі»). Зараз мені виглядає, що тоді я просто недооцінив небезпеку.
Обгрунтування і констатація «ненашости» існуючої держави стосовно нашої країни, за всієї відчужености держави від народу і набурмосеного холоду, а коли і навпаки – нахабного і злого блазнювання стосовно громадян, можливо, були б доцільними у якомусь теоретичному політико-правовому писанні – за умови, що незалежне державне існування і майбуття Української нації безумовно визнано, як історично доконаний факт, і українським суспільством і світовими потугами. Тобто якби питання було б про якість сутности, а не про буття сутности.
Манівці перебувають зовсім поруч.
Я тут не наводитиму цитат, не посилатимусь на конкретику, не шукатиму лінків – не так через лінощі, скільки через небажання фокусуватися на поодинокому, коли йдеться про загальне, але скажіть самі, чи не відчували ви останнім часом – на рівні прочитаного між рядків, почутого краєм вуха у політичних варят-шоу, на рівні блимання випадкового дивного банеру в мережі, на рівні флюїдів в атмосфері, кінець кінцем – що нам обережно, але послідовно і з ведмежою впертістю підсовують мислебацилу про неспроможність, штучність, непотрібність (непотребність?) тощо Української держави як такої? Не влади-персоналій. Не «актуального» політикуму. А держави Україна. Українського проекту – нашого з вами.
Мені б не хотілося тицяти пальцем у північно-східний бік, вказуючи на «ведмежу загрозу» як на головну. По-перше, я нічого не маю проти росіян. Як записано десь у Юрія Андруховича з посиланнями на західне джерело, деякі з них в Новосибірську навіть слухають (на відміну від мене, до речі) Моцарта. Я навіть можу уявити Путіна, котрий, читаючи Дугіна, слухає Моцарта , чому ні? Хоча тут таки більше пасують Глінка та Глазунов…По-друге, ведмеді пальців все єдно не лякаються і географічно обумовлене співіснування з ними на суміжних територіях вимагає не епатажу, а сміливости та обачливости водночас. Тож головна загроза – в нас самих.
«Безпорадність лідерів відкриває дорогу зовнішньому втручанню» – слушно каже мудрий і досвідчений Збігнев Бжезинський1. Дозволю собі невеличку ремарку – слово «лідерів» тут є цілком доречним, але не всеохоплюючим – значення має і безпорадність влади як такої, і яловість політичних сил, але і низька резистентність самого суспільства до недружніх проявів, хоч внутрішніх хоч зовнішніх.
Іншими словами, не багатий на гази Путін, який, чадіючи від них, слухає Моцарта, винен у тому, що ми самі не можемо у своїх власних інтересах змінити безпорадних «лідерів», опанувати та відлагодити державний механізм і, до речі, припинити споживати «з московської чаші московську отруту» кшталту Газпром-фільму та ФСБ-новин.
І не російський ведмідь з його традиційною звичкою ломитися в усі двері і вікна, буде винним, якщо у відповідний момент наші двері замість бути надійно замкненими, калататимуть на зумисно чи то через недбалість створеному протязі. Це – його можливість, не його проблема. Проблема у недосконалому замку, у загублених ключах та у недбалости господаря.
Заклики до створення «іншої» держави, окрім того, що в аспекті конструктиву є гівна вартою провокацією без пропозиції чіткого і реального плану (і підлою маніпуляцією, якщо такий план є, але ініціатори не діляться ним з прихильниками), мають ще одну ваду. Вони не враховують (чи надто добре враховують), що святе місце не буває порожнім, а natura, своєю чергою, abhorret vacuum. Особливо – якщо бажаючі посісти святе місце завжди стоять поруч у низькому старті.
Цей рік є особливим і несе в собі особливі небезпеки, у перспективі президентської кампанії і можливих дострокових парламентських виборів на тлі зростаючого недружнього зовнішнього втручання, економічної кризи в головах та остаточного ошаління існуючого «політикуму». Ці небезпеки чи то пак загрози мені вбачаються не так у приході до влади певної особи чи то певної політичної сили, скільки у її приході до влади на хвилі дикого популізму та/чи на іноземних [пропагандистських, ідеологічних та фінансових] «багнетах», у нехтуванні людськими правами та у юридичному чи то фактичному згортанні громадянських прав, у тотальному проникненні та «укоріненні» зовнішнього впливу, у розпаді державного механізму та, зрештою, у втраті Україною суверенітету (тією чи іншою мірою).
І ці небезпеки є тим серйознішими, що не мінімізуються, а навпаки великою мірою підживлюються, загострюються і каталізуються вітчизняними владоможцями і політиками – чи зумисно чи через повну неспроможність до державницького мислення і державницьких дій. Як у «Берестечку» Ліни Костенко:
Отак воно і йдеться до руїни.
Отак ми й загрузаємо в убозтво.
Є боротьба за долю України.
Все інше — то велике мискоборство.
У певному розумінні неправда, що в Україні «еліта» нездатна виробити і вести єдину національну політику. Велике мискоборство в Україні зусиллями дрібних, дрібязкових, обмежених і жадібних людей стало і інструментом політики і власне політикою. Інша річ, що ця політика не має нічого спільного з національними інтересами України (котрі є не чим іншим, як узгодженою через демократичну правову процедуру сумою власних (егоїстичних) інтересів українців). «Отак воно і йдеться до руїни». Руїна припиняє бути далекою минувщиною. Вона вже поруч. «Ви звали? – Я прийшов». Вони прикликали її хором.
1991-го року, коли я повернувся з війська, у моєму рідному Донецьку вулицями їздив рухівський жовто-блакитний автобус з гаслом «Рятуймо Україну, Хлопці». Гасло є знову надактуальним. Бо більше нема кому її рятувати – окрім кожного з нас. І то – свідомо, з власного інтересу, відповідально, без зайвої метушні та «білого шуму».
«Небезпека другого рівня», базована на тому самому неприйнятті порожнечі природою, полягає у наступі симулякрів громадянської дії з їхнім бібіканням за якусь іншу «республіку» та «гетьусіхством». «Геть усіх!» – не політичне гасло. Це або cпрямований похмільного ранку на зелених чортиків вияв delirium tremens або ж, за відсутности пропозиції реальної альтернативи, цілковита провокація, добре що малокреативна. А декларовані наміри створення нової «республіки» перебувають, як на мене, недалеко від визнання неприродної, навязаної, чужої сутности існуючої Української держави. При тому що іншої у нас нема і взятися їй нема звідки. Жонглювання сенсами іноді є грою з вогнем.
Розмноження та штучне розпліднення симулякрів; дозрівання «майданарбайтерства» до занесення його до офіційного державного переліку існуючих спеціальностей; поширений серед затійників різних публічних акцій гріх сріблолюбства та очевидний зовнішньополітичний контекст змушують до галасливих проявів «громадянського активізму», ніби спрямованих на вирішення надзадач рівня «змінимо світобудову» (колись це формулювалося як «все і негайно!», а тепер чомусь супроводжується скигленням: штибу «а можна я не буду відповідати за своїми кредитними зобовязаннями?» ставитися з відчуттям громадянської гігієни.
Дискредитований і маніпульований «громадянський активізм» не є належною відповіддю на виклики. У багатьох девіантних проявах він сам може стати викликом для суспільства і держави.
Найвищим проявом громадянської свідомости українця мені видається український громадянський егоїзм.
Чому егоїзм? Бо визнання себе і своєї родини автономною самоцінністю з власними інтересами – то чесно. Я б сказав – єдино чесно. Героїчне залишимо героям, але особисто я геть не впевнений, що бійці українських Визвольних змагань боролися саме за пункти політичних програм партій, а не за свої права, за свої усвідомлені інтереси, за свою родину, за свою власність. Вірніше – переконаний у протилежному.
Чому громадянський? Бо усвідомлює абсолютну необхідність власної держави, держави правової і процедурної, для реалізації і захисту своїх прав, свобод, інтересів, бо відповідально ставиться до своїх конституційних обовязків щодо держави, бо прагне до контролю над державою, бо готовий до захисту держави. Розуміє, що національна безпека – це не два слова у промовах владців і не «стабільність» маєтків у Кончі та Козині, це відлагодженість державного механізму, це доступне всім правосуддя і рівна міра, це належно профінансовані військо, розвідка, правоохоронні органи, це гідно оплачувані кваліфіковані чиновники на своїх місцях. Це безпека наших прав і нашої власности. Держава, залежно від її якостей, соціальної цінности, може сприяти розвитку громадянського суспільства (якщо простіше – вільному розвитку нації), а може його гальмувати, але громадянське суспільство без власної держави – то завжди фікція і нонсенс.
Чому український? Це очевидно.
Відтак, чим, на мою думку, сучасний український егоїст чи то індивідуаліст, відповідальний власник своєї власности і своєї долі, чиїм неписаним гаслом могло б бути щось кшталту «Україна. Свобода. Власність», мав би керуватися за цих умов («Чергові завдання українського егоїзму»):
1. Зберігати спокій, добрий гумор та дружність до оточуючих, вважати істеричок (незалежно від статі) істеричками. Не давати маніпулювати собою. «Всі брешуть», як слушно каже доктор Хаус, хоча в очі не бачив можновладних пацієнтів в Україні. Позбутися «стокгольмського синдрому» щодо політиків, вимикати телевізор чи перемикати програми під час політичних «варят-шоу» і взагалі бойкотувати нинішній політикум в усіх випадках, коли не йдеться про конкретні вимоги до них на захист своїх прав, свобод, інтересів. «Не вір, не бійся, не проси». Вимагайте. Це – вигідно. Врешті – Who the f**k are they?
Не звертати увагу на придворних «паркетологів» («не вір курвам») і не йти за новоявленими жлобистими «данко», чиї серця вже відпочатку не палають, а сморідно тліють, подібно до нирок персонажа з пєси Леся Подервянського. Цапів-провокаторів, до речі, видають не так їхні роги, як напрямок пропонованого ними руху, а надто те, що вони з тої подорожі завжди повертаються. На відміну від інших.
2. Ставитися до тих, хто, будучи дорослим, осудним і працездатним, вимагає від держави рятувати їх нашим податковим коштом від наслідків взятих ними на себе ризиків і зобовязань, як до тих хто лізе до наших власних кишень.
3. Прагнути до максимальної автономізації, починаючи від питань енергозбереження, продовжуючи використанням можливостей саморозвитку і закінчуючи уникненням необовязкових платежів як за необовязкові так і за обовязкові послуги. Самостійність – чеснота патріота. Не напружуйте, не «діставайте» державу, їй і без вас, працездатного і розумного, є чим перейматися.
У тому ж контексті – прагнути максимальної поінформованости. По-перше, це чинник незалежности. По-друге, якщо влада щось приховує – значить їй є що приховувати, а це владу відповідним чином характеризує. По-третє, громадяни мають право знати про державу все, окрім інформації, від якої вони, здійснюючи установчу владу, самі відмовляються в інтересах національної безпеки. Це – вигідно.
4. Не бути жертвою. Жорстко відстоювати власні права, свободи та інтереси, не просячи, а вимагаючи, а також подаючи до суду за наявности для того найменших підстав. Так, наявність правосуддя в сучасній Україні є більш ніж сумнівною. Але його точно ніколи і не буде, якщо ми не тренуватимемо суддів і не тренуватимемося самі. Так, виступаючи проти високопосадовця, ви, ймовірно, програєте. Але повірте, наступного разу він десять разів подумає, перш ніж «звязатися» саме з вами. Як відомо, на певному етапі кількість переходить в якість. «През шаблі маєм право».
І хай зараз в руках не шабля, обріз чи машингвер, а ноутбук, принтер та адреса відповідного суду – менше з тим.
Україні потрібен не той чи інший їй насправді не потрібний (непотрібний, непотребний) політик. Україні потрібні вільні українці. Українці, які нікому не спустять з рук порушення їх власних прав, свобод, законних інтересів чи то чиєсь посягання на правові процедури реалізації та захисту цих прав, свобод, інтересів. Якщо вони обєднаються не для Юлі чи Віті тощо, а для захисту «свого власного» (поговоріть з сусідом, колегою тощо, а взагалі-то рекомендую почати з чоловіка/дружини) – у підсумку постане де-факто чи то сучасна «шляхта» чи то «українське модерне козацтво» – без шароварів шириною у Чорне море або лампасів і прадідівських «георгіїв», а з прагненням і здатністю до виборювання своїх прав та до захисту держави як необхідного інструменту.
5. Не допустити згортання людських і громадянських прав і свобод під соусом «подолання кризи».
6. Розуміти, що подані в будь-якій обгортці наміри обмеження чи звуження виборчого права хоч через другий тур парламентських виборів, хоч через підвищення барєру, хоч через вибори Президента у ВРУ, хоч через зрив виборів – є нічим іншим як посяганням хамуватих узурпаторів на Ваші власні права, а заклики до імпічменту Президента в рік президентських виборів – або ознакою неадекватности в медичному розумінні, або просто замовним співом.
7. Будучи українськими егоїстами, відповідальними людьми та свідомими виборцями, виходити з того, що демократичні вибори (а недемократичні – то не вибори) – це національний тендер суспільно-важливих проектів і програм, коли громадяни, маючи достовірну, повну і своєчасну інформацію, вільно розглядають та вільно оцінюють мету відповідного проекту, його завдання, вартість, плановані результати, реалістичність пропонованого механізму досягнення результатів, а також компетентність і достойність виконавця і – роблять усвідомлений вибір з реальними наслідками. Проведені дотепер замість реальних виборів маніпулятивні кампанії і шоу були лише відволікаючими маневрами. Відволікаючими від того, що, що робиться «акі тать в нощі». Вибір без вибору – не вибір, вибір без чесних правил і рівних можливостей – не вибір, вибір з-поміж навязаного (дехто каже про сорти лайна) – не вибір, вибір без наслідків – не вибір.
Що ж у цьому звязку робити у тактичному плані?
а) Прагнути до уникнення небезпечного становища «Interregnum» («міжкоролівя»). Відкинути ідею одночасних парламентських та президентських виборів як таку, що несе небезпеку тривалих «розбірок», хаосу і безвладдя – при тому, повторюся, що кремлівською спокусою заповнити порожнечу не можна легковажити.
б) Вкрай необхідно акуратно і процедурно провести президентські вибори, забезпечивши наявність в Україні глави держави, легітимність якого була б визнана визначальною більшістю суспільства, попри неуникненно різне ставлення до відповідної персоналії. Процедура виборів, адекватність програми, її виконання, прозорість і законність діяльности нового Президента мають стати предметом небаченого дотепер за масштабами і прискіпливістю громадського контролю.
в) Ймовірні дострокові парламентські (хоча небагато спільного у позарегламентною4 ВРУ з парламентом) вибори варто використати для започаткування системного громадянського лобізму, повязавши підтримку будь-якої з політичних сил з вимогою отримання від них чітких зобовязань з вирішення питань, щодо яких є якщо і не суспільний консенсус, то оформлена громадська думка, як-то: скасування депутатської недоторканности, зниження прохідного барєру і запровадження виборів за відкритими списками, прийняття Регламенту Верховної Ради України законом, скасування «політреформи», законодавче забезпечення скликання Констиційної Асамблеї тощо.
Я не бачу сенсу у формальному узаконюванні удаваним народним волевиявленням нових пяти циркових сезонів тих самих нездатних клоунів (навіть якщо із вкрапленням нових), натомість бачу сенс вже зараз вимагати від представлених у теперішньому нещасному складі Верховної Ради політичних сил прийняття відповідних законів5 як передумову продовження електоральної забавки «вибори до ВРУ» взагалі. Інакше – бойкот і обструкція, для успішної пропаганди чого, як на мене, зараз ситуація сприятливіша ніж будь коли раніше.
Взагалі, розглядаючи вибори як національний тендер, я думаю, що Україні потрібен закон, котрий ввів би однакову для всіх учасників виборчих кампаній єдину обовязкову форму викладення програми у вигляді поділеного на розділи тексту, що спонукав би «конкурсантів» давати прямі і чіткі відповіді на прямі конкретні запитання про (див.вище) мету, завдання, плановані результати, механізм досягнення цих результатів, термін і вартість відповідної діяльности. Плюс, умовно кажучи, повне достовірне «резюме» та «декларацію про доходи». Тоді і буде про що розмовляти. Як на мене, то з цього взагалі треба починати.
г) Формуючи політичні вподобання, зважати не на довжину оселедця, колір і ширину шароварів тощо, а на те, чи ви б довірили відповідному товаришу (чи то «зграї товаришів») власне майно чи попильнувати свою дитину.
На жаль, ми ще не можемо виграти ці наступні вибори, але у наших силах закласти фундамент майбутніх перемог і убезпечити Україну від поразки, котра може стати історичною. Кажучи «ми», я говорю не про тих, в кого Україна обертається навколо «я», а про ти, чиє унікальне і самоцінне «я» опромінюється та обігрівається Україною і, відтак, для кого Україна і Українська держава є усвідомленими надцінностями.
Патріот, котрий раціонально осягнув засадничу вигідність існування Української держави – не менший патріот ніж той, кому в серце стукає чийсь попіл. Не кажучи вже про тих, чия «українськість» виявляється у зразково-показовому «фофудьїзмі», дарма що у синьо-жовтих кольорах.
Будьмо егоїстами – любімо себе і Україну як самих себе. Бережімо Українську державу. Слава Україні!
Примітки:
1. І дівчата – теж.
2, 3 Збігнев Бжезинський: Безпорадність лідерів відкриває дорогу зовнішньому втручанню.
4 http://maidanua.org/static/news/2009/1235972873.html
5 Як учасник оргкомітету Громадянської асамблеї України (http://gau.org.ua/) сподіваюся, що відповідні питання знайдуть увагу учасників форуму ГАУ, запланованого на 29.03.09.Катування та жорстоке поводження
Міліція знову буде платити за скоєне...
Троє полтавців звернулись до суду про відшкодування моральної шкоди прокуратурою Полтавської області та обласною міліцією на загальну суму близько десяти мільйонів гривень. Октябрський районний суд міста Полтави розпочав розгляд цієї справи.
Активістів Полтавської профспілки «Солідарність» Валентина Волошина, Наталію Довбиш та Світлану Охріменко повністю реабілітовано, кримінальну справу закрито за відсутністю складу злочину після 53 місячного знаходження під судом та слідством.
Для визначення орієнтовного розміру завданої шкоди позивачі заявили клопотання про призначення судово-психологічної експертизи.
...Червень 2004 року. Удар був підступним: нанесли його Волошину ззаду по голові пластиковою пляшкою з рідиною раптово. Під час падіння на підлогу він почув крик дружини, яка знаходилась в сусідній кімнаті, втратив свідомість і прийшов до тями вже через якийсь час. З голови текла кров.
– Це початок. Явку з повинною і покази ти підпишеш не сьогодні-завтра. Дай команду дружині заплатити нам 10 тис. баксів і завтра ти на свободі. Ні – тюрма на довгі роки, – почав розмову з затриманим головою профспілки «Солідарність» оперативник Полтавського УБОЗу.
– Я ніяких злочинів не скоював, – відповів той.
– Ну що ж побачимось на волі, коли тобі буде під сімдесят, процідив крізь зуби міліціонер.
Вже знаходячись в СІЗО, голова профспілки «Солідарність», відомий правозахисник, Валентин Волошин, неодноразово відчував тиск з боку засланих «качок», різноманітні пропозиції, погрози. Згодом слідчі говорили з ним відкрито. Наприклад, погрожували викрасти 15-річного сина (що згодом і зробили), розправитись з ним, або підкинути наркотики, кинути дружину в камеру до «бомжів» та ґвалтівників і т.п., у випадку, якщо Волошин відмовиться підписати заздалегідь підготовлені протоколи допитів.
В середині літа 2004-го року слідчий напряму запропонувала Валентину Олексійовичу покінчити життя в камері самогубством.
– Кримінальну справу закриємо в звязку з твоєю смертю, з майна знімемо арешт, а син буде живим та здоровим. Майно залишиться рідним. Та й дружину чіпати не будемо. З вірьовкою та підходящою камерою допоможемо, все буде окей – вмовляла правозахисника слідчий-жінка під час зустрічей в слідчому ізоляторі. Зараз ця «правоохоронниця» звільнена з міліції, працює адвокатом.
Саме тоді керівник профспілки зрозумів, що слідство зайшло в тупик, з фальшуванням обвинувачення не вдається, і тому треба триматись до кінця.
Під час побачення він взнав від дружини, що «убозівці» майже кожного дня приїжджали за неповнолітнім сином і тому вона вивезла його за межі області. Прості люди розуміли, хто працює в міліції, переховували дитину, годували. Саме в цей час було вбито під час затримання працівниками УБОЗу гр.Цісельського. І хоч одного міліціонера засуджено на вісім років, але і в СІЗО і в колонії йому було створено комфортні умови тримання, троє інших міліціонерів–вбивць «розчинились» в Україні, їх до цього часу не знайдено. Подейкують, що бачили двох в міліцейській формі на території Криму.
Суд, з першого судового засідання побачив, що складу злочину немає, звільнив підсудних-профактивістів з-під варти, рік тривав судовий процес. Державний обвинувач в дебатах звинуватив профактивістів в продажу громадян в рабство на будівництво санаторію ФСБ Російської Федерації «Кратово» в м.Жуковському Московської області і просив суд призначити Волошину тринадцять років позбавлення волі, жінкам-профактивісткам – по вісім. В останньому слові голова «Солідарності» заявив, що в такому випадку на лаві підсудних повинен сидіти разом з ним Президент РФ. До речі, прокуратура м.Жуковського двічі перевіряла згадане будівництво, але жодних порушень не виявила – работоргівля на державному будівництві не велась і не ведеться, умови праці та проживання нормальні, заробітна плата виплачується, на відміну від України, своєчасно. Тож обвинувачення лопалось як мильна бульбашка. Так звані потерпілі пиячили, не хотіли працювати, тому й заробляли мало.
Згодом кримінальну справу суд направив на додаткове розслідування. Пятдесят три місяці двадцять шість днів, слідча група відділу з особливо важливих справ слідчого управління з шести слідчих, сім працівників УБОЗу Головного управління МВС України в Полтавській області та УБОЗу під наглядом семи прокурорів «трудились», щоб доказати абсурдне обвинувачення в торгівлі людьми, шахрайстві тощо керівниками обєднання громадян, яке займається захистом соціально-економічних, трудових прав.
В них не було часу розслідувати кримінальну справу по факту вбивства в 2002 році сина мешканки с.Лелюхівка Ново-Санжарського району Сердюк Н.Й. та ще багатьох вбивств, зґвалтувань, бо кращі слідчі відділу з особливо важливих справ були зайняті розслідуванням «Солідарності». Недарма кримінальна справа №04230530 містила 17 томів суцільного абсурду. Узагальнений абсурд на 85 сторінках носив назву обвинувального висновку, який підписував прокурор області і справа направлялась до суду, але звідти справу знову і знову суд повертав прокурору для проведення додаткового розслідування через неконкретність предявленого обвинувачення та докази, побудовані на припущеннях.
Наприкінці минулого року старший слідчий відділу з особливо важливих справ підполковник міліції Значенко С.В. змушений був винести постанову про закриття кримінальної справи за відсутністю складу злочину та повну реабілітацію обвинувачених. Активісти Полтавської профспілки «Солідарності» чотири з половиною роки знаходились під судом та слідством, кращі слідчі, відклавши розслідування вбивств, зґвалтувань намагались довести участь їх в злочині, якого вони не скоювали. Права невинних громадян порушувались тривалий час: майже пять місяців Волошин В.О., Довбиш Н.М. та Охріменко С.О. перебували під вартою, тридцять шість місяців – під підпискою про невиїзд, їх майно було тривалий час під арештом. Саме протиправні дії правоохоронців, прокуратури привели до того, що 55-річна Наталка Довбиш захворіла на страшну хворобу – рак. Зараз вона інвалід другої групи, стан її дуже тяжкий. За знущання над профактивістами лише кілька посадових осіб силових структур отримали дисциплінарні стягнення. Завдану ними моральну та матеріальну шкоду буде відшкодовувати держава, тобто ми, платники податків.
Колишні обвинувачені звернулись до Генеральної прокуратури України з заявою про скоєння тяжкого злочину працівниками ГУМВС України в Полтавській області та працівниками прокуратури Полтавської області – притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності, поєднане з обвинуваченням у вчиненні особливо тяжкого злочину, а також поєднане зі штучним створенням доказів обвинуваченням. За такий злочин передбачено покарання у вигляді позбавлення волі від пяти до десяти років.
Октябрський районний суд міста Полтави розглядає позови В.Волошина, Н.Довбиш та С.Охріменко до прокуратури Полтавської області та ГУМВС України в Полтавській області про відшкодування моральної шкоди на загальну суму 9 млн. 800тис.грн у відповідності до Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду».
За протиправні дії на користь В.Волошина судом вже стягнено з міліції, в тому числі і з заступника Полтавського УБОЗу Г.Бендрика 18 тис. грн., з прокуратури області за неналежний нагляд за діяльністю правоохоронних органів – 2 тис.грн.
Влітку цього року Полтавській «Солідарності» минає 20 років. В 1989 році це був Страйковий комітет Полтавського відділку залізниці, згодом – Вільна профспілка залізничників. Протягом всіх двадцяти років цю відому громадську організацію очолює Валентин Волошин, відомий правозахисник, член секретаріату Громадської колегії при голові Полтавської обласної державної адміністрації та член Громадської ради при ГУМВС України в Полтавській області.
Тож ми надіємось, що всі, причетні працівники силових структур будуть притягнуті до кримінальної відповідальності. Профспілка «Солідарність», як правозахисна організація, живе і буде жити, і далі буде допомагати людям.
Смерть затриманого у Прилуках: до кримінальної відповідальності притягнуто 10 УБОЗівців
10 осіб це – шоста частина всього оперативного складу чернігівського УБОЗу. До речі, 4 дні тому Луценко провів в Чернігові нараду керівників спецпідрозділів БОЗ Північних та Центральних областей України. Тема цієї кримінальної справи навіть не підіймалась, і навпаки було позитивно відмічено результати діяльності місцевої міліції.
***
Слідство в резонансній кримінальній справі — на стадії завершення
03.10.2008р. прокуратурою Чернігівської області було порушено кримінальну справу за фактом нанесення тяжких тілесних ушкоджень, які спричинили смерть прилучанина 1969р.н., та перевищення службових повноважень працівниками УБОЗ УМВС України в Чернігівській області.
Про перебіг розслідування цієї резонансної кримінальної справи ми говоримо з начальником слідчого відділу прокуратури Чернігівської області Дмитром Калитою:
- Дмитре Васильовичу, що Ви, не порушуючи таємниці слідства, можете сказати про розслідування тих прилуцьких подій?
- Слідство вже знаходиться в завершальній стадії. Скажемо так: загалом до кримінальної відповідальності за цією кримінальною справою буде притягнуто близько 10 осіб. Це працівники УБОЗ УМВС у Чернігівській області. Шістьом із них запобіжний захід обрано у вигляді тримання під вартою. Дії кожного з них, у залежності від особистої участі в тих подіях, кваліфікуються по-різному. Частина цих осіб обвинувачується одразу за кількома статтями Кримінального кодексу. Зараз ми закінчуємо предявлення їм остаточного обвинувачення.
-Наскільки «важкі» статті обвинувачення?
- Це поки що таємниця слідства. Однак вже те, що шістьом правоохоронцям обрано такий суворий запобіжний захід, говорить про серйозність виявлених фактів.
- Жертви працівників УБОЗ не були просто «пересічними громадянами». Вони підозрювались у скоєнні важких злочинів. Як це впливає на Ваше ставлення до дій обвинувачених правоохоронців?
- Ніяк не впливає: кожен має відповідати за своє. Незаконні методи дізнання теж є злочином. Тим більше, якщо вони призводять до таких трагічних наслідків. А прилучанин, який загинув, на момент затримання не визнавався судом злочинцем, щодо нього не була порушена кримінальна справа. Відповідно до кримінально-процесуального кодексу, він не мав статусу підозрюваного та обвинуваченого. У розшуку не перебував. Це все дуже дуже важливі моменти для правової оцінки дій тих, хто його затримував.
- А як ви ставитесь до пікетів з вимогою відпустити увязнених міліціонерів?
- На початку жовтня на вулицях Прилук обурені люди вимагали, щоб ми, навпаки, покарали винних у свавіллі. Зараз пікетують інші люди — в них інші гасла. Ми ж повинні діяти не на догоду комусь, а тільки по закону, розбираючись обєктивно.
З одного боку, мене навіть порадувало те, що нарешті я побачив виступи громадськості — хто б то не був! — на захист міліціонерів. Досі у нас, як мені здається, в суспільстві більше переживали за представників злочинного світу.
Але, з іншого боку, давайте називати речі своїми іменами. Учасники пікетів під дверима прокуратури вимагали ні що інше, як дати обвинуваченим незаконні переваги в ході притягнення до відповідальності. Такі акції — прямий тиск на органи досудового слідства, що є порушенням закону. Ставитись до цього позитивно я не можу. Тим більше, що пікети проходили не зовсім «без ексцесів». Підриви петард на порозі прокуратури, які нашому черговому довелося припинити, вказують на провокаційний характер цих акцій.
- І останнє запитання: яким має бути розгляд цієї кримінальної справи в суді: відкритим чи закритим?
- Це вирішує суд. Деякі моменти там дійсно зачіпають честь і гідність потерпілих. Але підстав робити закритим весь судовий процес, я вважаю, немає.
Н. Чусь, прес-секретар прокурора Чернігівської област
Право на приватність
Захист підслуховуваних — справа самих підслуховуваних
Як відомо, депутати від БЮТ направили в усі апеляційні суди країни, а також голові Верховного суду, генеральному та обласним прокурорам списки високопосадовців, телефони яких можуть прослуховувати спецслужби під виглядом оперативно-розшукової діяльності. В депутатських запитах значаться номери мобільних телефонів премєр-міністра Юлії Тимошенко, першого віце-премєра Олександра Турчинова, заступників голови фракції БЮТ Андрія Кожемякіна і Андрія Портнова та ін. Насправді ж запобігання незаконному прослуховуванню нині цілком і повністю в руках Юлії Тимошенко.
У січні цього року Окружний апеляційний суд м. Києва, за позовом автора цієї статті, виніс окрему ухвалу, якою доводив до відома Ю.Тимошенко необхідність розробити та подати на розгляд парламенту законопроект щодо Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації, а також дотримання при розробці цього законопроекту ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, практики Європейського суду з прав людини щодо цієї статті, використавши і пропозиції позивача.
Ця справа підтримувалася Фондом стратегічних справ УГСПЛ.
Нині процедура отримання дозволів на прослуховування телефонів, а також використання отриманих записів регулюються постановою Кабінету міністрів №1169 від 26 вересня 2007 року «Про затвердження Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації». Немає сумніву, що підслуховування в ряді випадків є необхідним, без цього неможливі боротьба з організованою злочинністю, контррозвідувальна діяльність тощо. Але ж і права людини на таємницю телефонних переговорів, невтручання в приватне життя ніхто не скасовував. Очевидно, що потрібні чіткі гарантії дотримання прав людини при здійсненні оперативно-технічних заходів. Тому президент іще в листопаді 2005-го указом №1556/2005 «Про додержання прав людини під час проведення оперативно технічних заходів» зобовязав Кабмін не лише розробити порядок надання дозволів на зняття інформації з каналів звязку, а й одночасно подати до парламенту пропозиції про внесення змін до законів України щодо забезпечення додержання конституційних прав громадян при здійсненні оперативно-розшукових заходів. Проте уряд виконав указ 1556 вибірково: розробив інструкцію, як обмежувати права громадян, проте «забув» підготувати законодавчі гарантії дотримання прав і свобод при здійсненні оперативно-розшукових заходів.
Чогось особливо складного від Кабміну не вимагалося. Вимоги до закону, який регулює процедуру зняття інформації з каналів звязку, вже сформульовано у прецедентах Європейського суду з прав людини. Нагадаємо, що відповідно до ст. 17 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ці прецеденти є для нас джерелом права.
Отже, такий закон, серед іншого, обовязково повинен:
- містити список злочинів, здійснення яких може призвести до перехоплення повідомлень;
- обмежуватися випадками, коли фактичні підстави підозрювати особу у вчиненні тяжкого злочину вже виявлені іншими засобами (Klass. v. Germany, 6 вересня 1978 р.);
- передбачати запобіжні заходи проти обміну цими матеріалами між різними державними органами (Huvig v. France, 24 квітня 1990 р.), (Kruslin v. France, 24 квітня 1990 р.);
- визначати обставини, за якими записи можна чи необхідно знищити (Huvig v. France, 24 квітня 1990 р.);
- встановлювати, що треба робити з копіями або переписаними матеріалами, якщо обвинувачену особу буде виправдано (Huvig v. France, 24 квітня 1990 р.).
Ці вимоги проігнорував уряд Януковича у 2007 році, нині від них усіляко відхрещується уряд Ю.Тимошенко. В офіційному запереченні представник Кабміну навіть стверджує, що прецеденти у справах проти Німеччини та Франції є обовязковими лише для цих двох держав!
Також сторона Кабміну в суді вимагала від позивача доказів про належність до організованого злочинного угруповання: інакше, мовляв, позивач не є таким, і йому не варто боятися прослуховування з боку спецслужб. Тож цікаво, чи після згаданого вище депутатського запиту можна вважати членами ОЗУ Ю.Тимошенко, О.Турчинова, А.Портнова, А.Кожемякіна? Інакше чого їм боятися?
А якщо серйозно, неконтрольоване прослуховування набуває характеру епідемії. Можливо, згадувана окрема ухвала окружного адмінсуду частково зумовлена ситуацією, в якій опинилися самі судді. Ми можемо лише підозрювати, що нині «пишуть» усіх суддів у Києві та апеляційних судах у регіонах. Але самі судді це знають напевно. Іде кампанія з викриття хабарництва в судах, але належним чином задокументованих доказів поки що мало. Прямо порушуючи закон, прокуратура (і не тільки вона?) зберігає «про всяк випадок» будь-який компромат на суддів.
Тим часом мяч на половині поля Кабміну. Спливає термін, протягом якого уряд мав поінформувати Окружний адміністративний суд про вжиті заходи для законодавчого гарантування прав і свобод людини при здійсненні оперативно-технічних заходів.
Захист від дискримінації
В Україні активізувалися радикальні молодіжні угрупування – дослідження
В Україні з 2005 року почала зростати активність молодіжних неформальних обєднань, діяльність яких спрямована на насильницькі дії на ґрунті расової та національної ворожнечі. Про це йдеться у дослідженні «Расизм та ксенофобія в Україні. Моніторинг випадків расизму та ксенофобії у Автономній Республіці Крим, Слобожанщині, Галичині у 2008 – початку 2009 р.», який підготували Харківська правозахисна група, Комітет моніторингу свободи преси в Криму та Незалежний культурологічний журнал «Ї» за підтримки Посольства США в Україні.
«Це люди, які хочуть певним чином діяти. За їхніми уявленнями, вони захищають країну від засилля чужинців», – зазначив експерт Харківського інституту соціальних досліджень Денис Кобзін. За його словами, у різних містах є райони, де модно бути скінхедом, «бонхедом» і певною мірою брати участь у нетолерантній діяльності, починаючи від образ людей, зовнішність яких несловянська, і закінчуючи побиттями та вбивствами.
За даними дослідження «Расизм та ксенофобія в Україні», найчастіше насилля спрямоване проти іноземних студентів, шукачів притулку, біженців та іммігрантів, бізнесменів, туристів.
Жертвами нападів стали і декілька працівників посольств та представництва ООН, а також члени їхніх родин.
За повідомленням Конгресу національних громад України (КНГУ), ці напади почалися з жовтня 2006 року і з тих пір не припинялися, їхня кількість швидко зростала.
У 2006 році моніторинг КНГУ зафіксував 16 нападів, два з яких закінчилися смертю жертв, у 2007 році було вже близько 90 жертв, з яких 5 загинуло, а за перших три місяці 2008 року постраждаю 45 іммігрантів, 2 з них загинули.
На думку експертів КНГУ, це тільки «верхівка айсберга», оскільки фіксувалися тільки випадки, які потрапили до публічної сфери, коли був наявний расистський характер злочинів.
Найактивнішими та найагресивнішими експерти вважають ультраправі групи з числа так званого руху «Біла Влада - Скінхед Спектрум» (White Power – Skinhead Spektrum), українська філія світової екстремістської мережі «Кров і Честь» (Blood & Honour), воєнізована неонацистська секта «Світова Церква Творця Рутенія» (World Church of the Creator Ruthenia).
Їх обєднує загальна ідеологія расизму та націоналізму, яка базується на принципах установлення переваги над особами інших рас і національностей.
За даними дослідження, найбільш чисельні групи скінхедів були зафіксовані у Києві, Дніпропетровську, Запоріжжі, Львові, Севастополі, Чернігові та Автономній Республіці Крим.
16.03.2009
В Крыму наблюдается рост ксенофобии и расизма
По данным председателя Комитета по мониторингу свободы прессы в Крыму Владимира Притулы, в последнее время в Украине и в Крыму в частности наблюдается повышение уровня ксенофобии и расизма. Об этом он заявил на заседании круглого стола в Симферополе 16 марта.
«В последнее время наблюдается повышение уровня ксенофобии и нетолерантного отношения, спровоцированные действиями властей и политиков», – считает В.Притула. Он отметил, что проявления ксенофобии и расизма в Украине начали «набирать обороты» с президентских выборов 2004 года. В этой связи глава комитета выразил мнение, что именно политическая борьба стимулировала рост ксенофобских настроений.
Как считает В.Притула, эту проблему можно решить только «всеобщими усилиями украинского, русского и крымскотатарского народа, а также объединением власти и ведущих политических сил».
В свою очередь сопредседатель Харьковской правозащитной группы Евгений Захаров сообщил, что по его данным, со второй половины 2008 года уровень ксенофобии и расизма несколько снизился. Е.Захаров связывает это с созданием при Министерстве внутренних дел Украины региональных управлений по расследованию преступлений, совершенных на расовой почве. «Министерство внутренних дел во второй половине 2008 года начало заниматься этой проблемой, и количество таких преступлений резко упало», – отметил правозащитник. Вместе с тем, по его словам, некоторые политические силы продолжают «проповедовать ксенофобские принципы».
По словам помощника Министра внутренних дел Украины по правам человека в Автономной Республике Крым Марины Новиковой, в Крыму из всех национальностей наиболее негативное отношение сложилось к цыганам.
Об этом она заявила на заседании круглого стола в Симферополе 16 марта.
«Самое негативное отношение в Крыму сложилось к ромам – к цыганам», – отметила М.Новикова. По ее мнению, в Крыму «никто не хочет видеть цыган ни в качестве соседа, ни в качестве коллеги по работе».
Право на охорону здоров’я
Прокуратура возбудила уголовное дело после смерти пациента в одной из больниц Харькова
Как сообщила начальник отдела защиты имущественных других личных прав и свобод граждан и интересов государства прокуратуры Харьковской области Алла Карпенко, прокуратура Фрунзенского района возбудила уголовное дело по факту служебной халатности и ненадлежащего исполнения служебных обязанностей сотрудниками Харьковской медицинской академии последипломного образования и областной клинической травматологической больницы.
Во время проверки правоохранители узнали, что ноябре 2008 года по согласованию с сотрудниками академии и больницы больному провели операцию, которая закончилась трагически: врачи повредили пациенту вену, началось кровотечение, и он умер.
Дело возбудили по двум статьям – 140 ч.1 и 367 ч.2. Ведется следствие.Міжетнічні відносини
Ромська громада – найбільш дискримінована національна меншина в Україні
Ромська громада потерпає від пресингу правоохоронців, місцевих органів влади і негативного стереотипу, що створено у ЗМІ. Це – дані річного звіту Ради Європи по захисту національних громад. Змінити ставлення держави і громадськості до ромів має проект американського Фонду сприяння демократії, який здійснює Ромський жіночий фонд «Чіріклі».
Валентина Золотаренко – типова представниця середнього класу: вона та її чоловік мають добре оплачувану працю, живуть у престижному районі столиці, діти навчаються у середній школі. Єдине, чим вона відрізняється від багатьох моїх знайомих – вона є циганкою, рома. І цим пишається, і може розповісти багато цікавого з історії ромів, їхнього життя на теренах сучасної України. Але днями пані Валентина та її приятелька – українка потрапили у неприємну історію.
«Ми відвідали виставку Марії Примаченко, погуляли по Лаврі. І вирішили зайти на Хрещатику в якийсь з магазинів мережі «Арго». Зайшли у магазин «Орсей», і на вході нас зупинив місцевий охоронець із словами: «жіночки, вийдіть, у нас наказ – циган впускати сюди не дозволено», – каже Валентина Золотаренко.
У торговельній мережі «Арго», до якої належить «Орсей», інцидент пояснили наступним чином: «Я не знаю, чи була така вказівка, але у нас постійно ці люди – на камерах помітно – крадуть гаманці у клієнтів».
Долати стереотипи – вельми складно
Валентина Золотаренко вважає, що спрацював стереотип щодо ромів – яких представляють картярами, крадіями, нарко-дільцями.
Долати стереотипи – вельми складно, але можливо: треба проводити освітню та інформаційну роботу з представниками влади, правоохоронних органів, громадськості, ЗМІ. На це і спрямований проект Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні, – каже його менеджер Сергій Решетов.
«Громадські організації повинні цим займатись – не тільки з ромськими громадами проводити тренінги, навчати їх, як захищати свої права, а також залучати до своїх союзників ЗМІ. І якщо ці три великі сили – влада, громадські організації і преса – об‘єднаються, я думаю, що цей потужний альянс зможе цю проблему зіштовхнути з того становища, в якому вона зараз знаходиться», – зазначив Сергій Решетов.
Координатор проекту – президент фонду «Чіріклі» Земфіра Кондур вважає, що американський та європейський досвід руйнування негативних стереотипів щодо ромів, можливість донесення до пересічних українців та владоможців правдивої інформації про цю меншину зменшить зростання анти-ромських виявів по Україні. Інакше слова про європейський вибір та демократичний розвиток України залишатимуться лише деклараціями, – зауважує пані Кондур.
Туга за правдою
Народження «жахливої краси» поет вбачив у страті шістнадцяти ірландських учасників повстання на Великдень 1916 року. Слова мають силу. Так само для мене, як накручені одна за одною навязливі картини бомб і смерті безвинних жертв. Безліч хлопців, котрі гинули чи вбивали за незалежність або, навпаки, за союз із Англією. Допоки одного пекучого дня в липні 2005 р. світ облетіла звістка, що ІРА назавжди припиняє збройну боротьбу. Тисячі молодих життів принесені у жертву, й за що – невідомо.
Чи розуміла би, якби народилася в Ірландії? Звісно, прагнула би пригадувати тільки страту героїв. Як мрію про прості відповіді в бездонній складності долі й України в ХХ столітті. Якщо перемоги не було, щоб хоча б героїчно боролись та гинули від рук підступних – і чужих – ворогів. Щоб якийсь сенс був, що би виправдало всі страждання. Чимало людей теж дивляться на те, що маємо, й намагаються зрозуміти, чому все не так, чому не те, за що боролись.
В свій статті «Бандерівщина: демістифікація», Володимир Павлів переконливо демонструє, чому нам усім потрібна правда про історичне минуле. Великий респект авторові, але причеплюсь таки до однієї фрази. «Байки і легенди потрібні дітям, а дорослим потрібна правда». Спостерігаю за байками на історичні чи політичні теми, якими годують молодь, як в Україні, так й в інших країнах, й починаю всерйоз непокоїтися.
Дітям, звісно, потрібні байки, але чи вони вірять в них, – це інша справа. Чудово було би, часом, навпаки, страшно, але зазвичай розрізняють вигадане та реальне. Нерідко так само, як ми розрізняємо гарні слова політиків і їх реальні мотиви. З історичними байками зовсім не просто. Так, нас може не обходити, чи дійсно жив колись Робін Гуд, і чи був він злодієм або захисником бідних. Легенда гарна, та годі. А коли можна почути абсолютно різні версії історичних подій, кому дитина має вірити? Чому вона має навіть розуміти, що є обєктивна правда? Подобається їй так, не інакше. Нам страшно та сумно, що молодь може повторювати якусь нацистську гидоту, чи сумніватися, що так справді погано було за Сталіна, чи «не вірити» в газові камери. Чому дивуватися, коли практично неможливо знайти підручники з історії, які би викладали факти, а не чиюсь версію?
Привернув увагу один заголовок: “Народ вимагає нових героїв” В самому тексті автор викладає результати дослідження громадської думки. Одного із тих, де важко не цікавитися, хто замовив такі наукові зусилля, чому дослідження громадської думки в Україні вельми професійно та гарно підготовлено двома мовами – російською та англійською, й представлено кампанією Research & Branding Group в українському представництві російської агенції «РИА Новости». Ще важче стриматися від запитання, чому країна, швидше ніж «Титаник», затонула під хвилями перекладеного копіпейсту цих результатів.
Наразі затримаюсь на заголовку й сильному скепсисі, який він у мене викликає. В розпалі лютої економічної кризи люди в усіх інших європейських країнах анітрохи не відчувають потреби в героях. Достатньо розумних та рішучих людей, разом із ефективними заходами з подолання кризи, забезпечення робочих місць, даху над головою тощо. Чи це занадто прозаїчно та банально? Розчарування знайомо, саме такі відчуття спонукали покоління західних ідеалістів захоплюватися браком брудної меркантильності та матеріалізму в Радянському союзі. Чи треба продовжити?
Втім, може й потрібно, бо на цілій низці заголовків про те саме дослідження увага зосереджена на «висновку», що більшість громадян уважають, що державі потрібна сильна рука. Тобто, дайте нам героїв, сильну руку, диктатуру, й подякуємо. З огляду на мету дослідження – порівняння популярності різних політиків й заслуженого браку тої самої популярності в усіх нинішніх представників політичної еліти, та не надто професійно поставленого запитання, такий результат навряд чи можна вважати таким знаковим.
Ясно, звичайно, що цілий ряд політичних сил можуть вбачати якусь користь для себе в таких висновках. Мене тут цікавить виключно користь для України та її жителів, й те, як проштовхуються деякі засоби від усіх захворювань демократії, не може не занепокоїти.
Через тиждень зявилася стаття під промовистою назвою: «Туга за диктатурою». Проблема – або щастя – в житті полягає в тому, що вибір вкрай рідко стоїть між безумовним добром й огидним злом, та й вибираємо зовсім не із двох лих, але із багатьох. Коли обмежуємо вибір, чи це шляхом недостовірної інформації, чи безглуздо поставлених запитань, – вводимо людей в оману. Не знаю точно, яку мету поставив собі автор статті, Богдан Червак, але відверто вражає його обережно підчищене описання диктатури Пілсудського та гротескно спотворена версія диктатури Франко, який звернувся за допомогою «технократів», тільки коли його диктаторський режим сам зруйнував іспанську економіку. Тим не менш після цієї більш ніж спрощеної трактовки історії, нас ставлять перед ще одним «простим» вибором: «анархія чи диктатура»
Не дивно, що згадану статтю відразу передрукували на націоналістичному сайті «Бандерівець». Там повинні були із захопленням прочитати погляди та «тлумачення» історії, котрі збігаються зі своїми. Можна прочитати цілу низку описів «боротьби поневолених народів світу та національно-визвольних організацій цих народів». Щоправда, навряд чи тільки я не можу поділяти їхню оцінку того, хто визволяв свій народ, а хто навпаки його занурював у кроваву диктатуру чи хаос.
Втім, мене особисто насторожує не тільки вільне трактування історії. Читаю «Шлях Воїна» – їхню сторінку, присвячену – цитую – «вихованню молодої людини Ідеї та Чину, Воїна національно-визвольної революції» «Пацифізм, духовне та фізичне збоченство, "рабськість духу" – все це пропонує сьогодні сучасний глобалізований світ. Ми ж, націоналісти-бандерівці, творимо нову людино-творчу систему, яка вже не один рік формує якісно іншого Українця».
Що саме творять, я так і не зрозуміла. Про те, кого творять, відверто волію не здогадуватися. Прикро, але не збігаються наші способи розуміння. Буває таке в демократичній країні, й допоки обмежуються розмитими, часом гарними, словами на кшталт «на захист Вічних Цінностей», й допоки не вдаються до методів деяких своїх «захисників», як наприклад, Піночета проблем жодних немає.
На жаль, все не так просто, й з різних причин. По-перше, є досить багато більш радикальних ультраправих угрупувань в Україні, втім, як і в інших європейських країнах. Вони не задовольняються розпливчастими гаслами, навпаки шукають конкретних «ворогів», проти яких, на їх думку, «патріоти» повинні боротися. Частіше за все, це мігранти, люди с іншим кольором шкіри, іншими релігійними переконаннями, іншою сексуальною орієнтацією, коротше «не свої», або не «українці» в їх обмеженому розумінні цього слова. Хоча всі подібні організації та сайти обєднує націоналістична риторика, варто відзначити, що досить багато з них мають звязки з ультраправими групами в Росії та інших країнах. Деякі пропагують відверто нацистські ідеї, та й вельми активні методи боротьби з тими, кого вважають «ворогами».
З огляду на невщухаючу хвилю насильства в сусідній Росії , яка вже забрала життя тисяч людей, та деяких злочинів, вчинених скінхедами та подібними ксенофобами й в Україні, видається більш ніж виправданим дослідити ідеологію, діяльність та вплив ультраправих рухів.
Так і зробили науковці Д.О Кобзін і А.М. Черноусов в дослідженні під назвою «Нетолерантна діяльність та організації в Україні (http://khpg.org.ua/index.php?id=1233952914). Автори чітко визначають обсяг та мету своєї роботи: «Результати дослідження дають відповіді на цілий ряд питань про сучасний ультраправий рух в Україні – його форми, методи, діючих осіб». Тому, з одного боку, геть незрозуміло, на якій підставі на дослідження наскаржився, спочатку народний депутат Олексій Доній в оприлюдненому листі Міністру внутрішніх справ, а згодом Сергій Багряний в статті на сайті «Українська правда».
Дєніс Кобзін і Андрій Черноусов дійсно не писали про українофобські рухи, але будь-який дослідник знає, що краще вивчити одну тему, ніж поверхово висвітлити декілька. У дослідженні негативних наслідків паління можна не нагадувати, що й алкоголь шкодить здоровю, не кажучи про наркотики, та багато інше. Що заважає шановному нардепу провести чи замовити інше дослідження, не збагну.
На превеликий жаль, таку реакцію можна було передбачити. Дослідники зачепили доволі вразливі місця. Вони констатують зростання активності деяких радикальних націоналістичних рухів з часів Помаранчевої революції, та описують списки літератури на сайтах, що містять як твори Тараса Шевченка, так і маразматичні твори Гітлера.
Нагадаю – мова йде про наукове дослідження, не роман чи вірші, а роль авторів гранично обмежена. Злоба, спрямована на їх адресу, не зрозуміла, але так само важко збагнути, чого ми виграємо від замовчування подібної інформації.
Навпаки, вкрай потрібно зрозуміти, звідки таке зростання, й навчитися розрізняти, хто щиро захищає батьківщину, а хто із сумнівною метою використовує близькі нам ідеї чи гасла. Це, до речі, ніяк не означає можливість зближення поглядів із щирими нацистами. Читаю потоки нетолерантності Багряного, як на «УП», так і в більш відвертому викладанні близьких платформі «Патріоту України» ідей тут, і просто не бачу сенсу вступати з ним у полеміку.
Маємо іншу ситуацію з листом пана Донія, та із безліччю подібних реакцій на спроби представити факти про українських націоналістів, як справжніх, так і тих, хто привласнив собі якісь атрибути націоналізму.
Проблема частково повязана з важкою та не повністю усвідомленою спадщиною совєтських часів. Цілі покоління виростали на брехні, на вкрай вибірковій трактовці історії та «підчищеній» інформації навіть про видатних письменників, композиторів тощо. Совєтська влада, як колись й єзуїти, не намірялась обмежуватися політичним контролем й лізла в усі області людського життя. Коли одна сторона нестримано бреше, друга, навіть, якщо в сфері брудних прийомів відстає (що ніяк не гарантовано), вчиться машинально відкидати всі закиди, як «пропаганду».
Не кожен, хто критикує Бандеру, чи просто вважає його політичним діячем, не героєм, мусить за визначенням бути заручником або носієм совєтської пропаганди. Та й люди, хто критично ставиться до рухів, які змішують націоналістичну риторику з нетолерантною діяльністю та вельми специфічною думкою щодо «правильних» та «неправильних» українців, анітрохи не шкодять українській державі.
Навпаки, хай голосніше попереджають про серйозну небезпеку будь-яких рухів, які пропагують нетерпимість, поділ людей на своїх та чужих, і подають усе це як «патріотизм».
Голосніше, щоб чули всі ті молоді люди, що мріють про якийсь сенс, про ціль, за яку можна боротися, та й ті, хто не бачить перспектив і не розуміють, чому все так тяжко та безвихідно. Щоб допомогти їм розрізнити правдивий патріотизм від тих крутих, але фальшивих гасел, за якими криється насильство та презирство до інших, «неправильних», українців та жителів України. Щоб зрозуміли, коли за допомогою гарних слів та прапорів їх використовують люди та організації з інших країн, яким наплювати на Україну, або прямо намагаються істотно зашкодити її іміджу...
Не переконаємо тих, хто любить насильство, тих, хто вибрав не шлях воїна, а шлях боягуза, які можуть, як у Вінниці, напасти на трирічного хлопчика, чи зграєю побити іноземця. Але якщо будь-які намагання боротися з маразмом, приймати достойну роль у плюралістичній та демократичній Європі, та дискутувати в дусі толерантності погляди, де згоди скоріше ніколи не буде, відкидаються, то ризикуємо, що молоді люди елементарно не зрозуміють, хто щиро прагне добра незалежній Україні, а хто має зовсім інші цілі.
Достатньо трохи полазити Інтернетом, й видно, яка в людей, причому не тільки молодих, каша в голові. В листах до редакції газети «33 канал», після брехливої статті про скінхедів, молоді читачі неодноразово повторюють, що їм приємно, коли скінхеди приєдналися до акцій вшанування памяті жертв Голодомору, вояків УПА, тощо, й що вони готові брати участь у спільних акціях. Гадаю, що деякі організації, як помірковані, так і радикальні, вбачають у такій плутанині якісь «дивіденди». Для вільної, демократичної та незалежної України, за яку боролись наші рідні, може бути тільки шкода.
Погляд
Антилюдяний безлад може знищити всіх
Туберкульозний буревій, який не вщухає останній місяць у Харкові і, мабуть, ще не скінчився остаточно, приніс розуміння того, що нашим міським можновладцям, особливо чиновникам Департаменту охорони здоровя та їх колегам з Управління охорони здоровя облдержадміністрації не потрібні ані хворі, ані здорові, ані будь-хто окрім них самих. Чи не проблема? Помруть без медичної допомоги хворі на туберкульоз, заразяться здорові – не той що?
Ніякої проблеми з точки зору наших чиновників – всі там будемо… А головне – ну ніяких доходів з цих хворих отримати не можна – це ж не косметологія або стоматологія – нецікаво чиновникам!
І як відгук на дії харківських медичних чиновників – звістка з Одеси. Там медичним чиновникам сталі поперек горла психічнохворі. Приходить на думку, що ми живемо в більш гуманні часи, і на відміну від нацистів медичні чиновники не закликають постріляти всіх психохроніків – тільки вивезти подалі від медичної допомоги, бо лікувати їх вони не бачить потреби – навіщо витрачати додаткові кошти? Замість лікування чиновник від медицини запропонував психохроніків ізолювати довічно в будинках інвалідів і таким чином зекономити кошти Один з журналістів, коментуючи мені цю подію, не зійшовся зі мною у поглядах. Він сказав, що вважає нацистів гуманнішими за наших чиновників, бо постріляти хворих це не так жорстоко, як мучити їх роками.
Звичайно, цей чорний гумор – це сміх крізь сльози і стислі зуби. Але постає питання – до чого ми всі дійшли? Ми – що країна, яка може себе поважати? У нас демократія? Дуже страшно в цих умовах казати громадянам щось про демократичні цінності…
Бо суспільство, в якому ціна людського життя і страждання навіть не копійка, а просто нуль, не може сприйняти демократичні цінності як позитив. І звичайно, наше суспільство не згадає про демократію і віддасть владу будь-кому, хто перший вимовить слово «порядок». Жадання суспільства отримати «тверду руку» носиться у повітрі. І саме при такому стані суспільства до власті приходять Путіни і Лукашенки. Пострадянська ментальність ще не в змозі покликати до життя де Голля, бо політичні гравці і чиновники це або колишні комсомольці чи комуністи, або вихідці з радянської номенклатури. Буває і ще гірше це нувориші з кримінальним минулим. Найчастіше це поєднання першого і другого. Світ, який вони створюють навколо себе не може бути простором для людей, бо він природно антилюдяний. Антилюдяний безлад все ж-таки краще ніж порядок нацистів чи комуністів, але люди втомлюються від нього настільки, що бувають раді будь-якому ідеологу «сильної руки» – правому чи лівому. Ця примара висить зараз над Україною. Громадянам нашої країни, особливо після 2004 року набридло свиняче рило чиновників, які поважають і бачать тільки свої інтереси, нехтуючи здоровим глуздом – це їх спосіб життя.
Вони навіть не розуміють, що світ, який вони збудували настільки хиткий, що насамперед він небезпечний для них. Бо всі структури життєзабезпечення – небезпечні для життя громадян, а структури, які повинні забезпечувати цю діяльність, непрацездатні, корумповані та бездіяльні. Звичайна людина не може не відчувати глибокого відчуження від держави, яку побудували і не дають реформувати. А громадянин, який працює, забезпечуючи існування цієї держави, сплачуючи податки, які забезпечують існування чиновничої зграї почуває себе таким собі зайчиком-невдахою – не лисиця зїсть, так ведмідь задере чи мисливець підстрелить…
Дивно, що ні до кого з розумних людей, а такі безумовно в усіх гілках влади є – хоча і небагато, не можна докричатися. Ми не раз зверталися до них з пропозиціями зробити прості, але конче необхідні кроки, щоб покращити ту чи іншу ситуацію, або прибрати очевидні протиріччя в законодавстві. Результат, як правило, нульовий. Депутати чи чиновники або міністри, якщо і намагаються щось зробити –нічого путнього не виходить, бо система зберігає стабільність в абсурді і відтворює свої недоліки раз за разом. Таке собі болото, що колишеться, але на річку не перетворюється.
А чиновницьке свиноцтво пасеться і далі – безкарне і пихате. А в суспільстві зріє протест, і в яку форму він виллється – важко передбачити.
Або на чергових виборах до влади прийде політик, який нічого не залишить від тих не багатьох демократичних змін, що отримали за 17 років, або люди вийдуть на вулиці, збуджені тими діями влади, які будуть останніми краплями, після яких терпець увірветься.
Зараз важко прогнозувати, яким шляхом підуть події, але і той, і другий шлях – погані.
Йти шляхом швидкого реформування, яке може бути зовсім не безболісним для громадян, не хоче ніхто з політиків, бо для них головне – не країна, а їх особиста влада, їх бізнес, можливості перебування на владному Олімпі. На жаль, вони не бачать з висоти свого Олімпу, що внизу вже вирує вулкан. І вони самі не Зевси чи Гери або Афіни Палади, а вразливі і недолугі люди, значно менш обережні і розумні ніж люди, яких вони так зневажать – громадяни нашої країни – України.
Вісті з пострадянських країн
Суд обязал прокуратуру восстановить нарушенные права НИЦ Мемориал
20 марта Дзержинский районный суд Санкт-Петербурга закончил повторное рассмотрение жалобы адвоката И. Ю. Павлова, представляющего интересы Научно-информационного Центра "Мемориал", на незаконность постановления об обыске в офисе Центра, вынесенного следователем прокуратуры Калгановым 3 декабря прошлого года, и на нарушения прав организации в ходе самого обыска, который был произведен им же на следующий день. В ходе обыска были изъяты жесткие диски компьютеров, содержащие ценную историческую информацию, которую НИЦ "Мемориал" собирал в течение 20 лет.
20 января Дзержинский суд уже рассматривал эту жалобу и удовлетворил ее в части касающейся нарушения прав НИЦ "Мемориал" в ходе обыска: в качестве такого нарушения суд указал на то, что в обыскиваемое помещение следователем не был допущен адвокат, явившийся по вызову руководства организации.
Согласно решению суда, все изъятые материалы должны были быть возвращены Центру.
Однако районная прокуратура обжаловала это решение в городском суде, который постановил вернуть дело на повторное рассмотрение, поскольку, по мнению горсуда, полномочия адвоката, явившегося на обыск, были недостаточно исследованы в суде первой инстанции.
Сегодняшнее решение судьи Дзержинского районного суда Анжелики Морозовой по существу подтвердило постановление ее предшественника: постановление об обыске по-прежнему признано обоснованным и, следовательно, законным; суд, однако, подтвердил, что считает недопущение адвоката на обыск доказанным фактом, грубо нарушившим права организации.
Кроме того, суд дополнил предыдущее решение указанием на то, что таким же нарушением прав организации было недопущение в помещение, где проводился обыск, Татьяны Косиновой – представителя органа управления – члена Совета учредителей НИЦ "Мемориал".
Суд обязал прокуратуру "восстановить нарушенные права организации".
Решение может быть вновь обжаловано любой из сторон в течение 10 суток.
Началось новое рассмотрение жалобы НИЦ «Мемориал»
10 марта 2009 года в Дзержинском суде Петербурга началось новое рассмотрение жалобы представителей Научно-информационного Центра «Мемориал» на незаконность обыска, проведенного прокуратурой в помещении организации по делу, не имеющему никакого отношения к НИЦ «Мемориал».
* * *
В ходе судебного слушания адвокат Иван Павлов, представляющий интересы НИЦ «Мемориал», поднял вопрос о необоснованности обыска и привел новые доказательства его незаконности.
В частности, как сообщил Павлов, в ходе обыска были допущены нарушения уголовно-процессуального законодательства. По его словам, согласно закону, следователь был обязан создать условия, при которых организация могла бы реализовать свое право на участие в ходе обыска своего представителя и адвоката. Между тем, как замечает защитник, такие условия следователем созданы не были. Кроме того, в ходе судебного слушания был обозначен ряд вопросов, по которым было решено спорить.
«Обе стороны ходатайствовали о вызове свидетелей и следователей по процессу», — сообщил он.
Следующее судебное заседание состоится в понедельник, 16 марта, в 11:00 часов в Дзержинском суде Петербурга. На заседании будут заслушаны показания свидетелей истца: сотрудницы «Мемориала» Татьяны Моргачевой, адвоката Иосифа Габунии, который не был допущен на место проведения обыска, а также журналиста канала ТВЦ Александра Чиженка, находившегося около офиса «Мемориала» во время обыска.
24 февраля Городской суд Санкт-Петербурга удовлетворил кассационное представление прокуратуры на постановление Дзержинского районного суда от 20 января, в котором обыск в «Мемориале» признавался незаконным, и прокуратуре предписывалось вернуть организации изъятые материалы. Горсуд отменил это постановление по протесту прокуратуры на том основании, что «в суде первой инстанции не был достаточно исследован вопрос о полномочиях адвоката Габунии, явившегося на обыск представлять интересы «Мемориала».
В последний день пятидневного срока, в течение которого суд был обязан начать повторное рассмотрение, дело было заслушано в новом составе суда первой инстанции судьей Анжеликой Морозовой.
Обыск в офисе «Мемориала» прошел 4 декабря 2008 года. Сотрудники прокуратуры сообщили, что проводят его в рамках расследования дела об экстремистских публикациях в газете «Новый Петербург». Примечательно, что петербургский НИЦ «Мемориал» никогда не имел отношения к данной газете, что подтвердил в откротом письме и редактор «Нового Петербурга».
Однако прокуратура почему-то не возвращает изъятые при обыске хард-диски и CD c файлами исторических архивов НИЦ «Мемориал». В ходе обыска были изъяты жесткие диски компьютеров, на которых размещены базы данных о политических репрессиях советской эпохи и другие результаты исследовательской деятельности НИЦ, а также многочисленные рабочие материалы.
***
В понедельник, 16 марта, продолжилось повторное рассмотрение жалобы научно-исследовательского центра «Мемориал» (Петербург) на необоснованность и незаконность обыска, проведенного следственным отделом следственного управления прокуратуры Российской Федерации по Санкт-Петербургу.
Суд удовлетворил ходатайство НИЦ «Мемориал" [2] о демонстрации видеозаписи, негласно сделанной в ходе обыска оперативными сотрудниками, сказал адвокат Иван Павлов, представляющий интересы НИЦ «Мемориал». Среди допрошенных сегодня были адвокат Габуния, сотрудница НИЦ «Мемориал» Татьяна Моргачева. Допрос свидетелей продолжится завтра.
«Завтра мы продолжим допрашивать свидетелей. Может быть, будет допрошен один из понятых, может быть, оба». Как заметил Павлов, это зависит только от следствия, потому что, «к сожалению, мы не располагаем никакими данными, в том числе телефоном понятых, чтобы связаться с ним и пригласить его».
Завтра будет допрошен еще другой очевидец, учредитель НИЦ «Мемориал» Татьяна Косинова, а также один из журналистов, который пытался освещать это событие и брал интервью у адвоката, который находился в тот момент у дверей организации «Мемориала».
«Кроме того, завтра будут показаны видеозаписи, как минимум, одна. Это как раз видеозапись того интервью адвоката, взятого журналистом Александром Чиженком. Также мы заявили ходатайство о том, чтобы истребовать другую видеозапись, которая негласно была сделана в ходе обыска оперативными сотрудниками. Это ходатайство также было удовлетворено. И завтра, вероятно, мы эти фильмы посмотрим», – рассказал адвокат Иван Павлов.
Правовой эксперт «Гражданского контроля» Максим Тимофеев в интервью «Немецкой волне» отметил, что в ходе обыска сотрудниками правоохранительных органов были допущены серьезные нарушения, а именно – нарушение права на уважение собственности, «потому что были изъяты жесткие диски, и, на взгляд защиты, они были изъяты абсолютно необоснованно. И одновременно нарушение выразилось в том, что уже три месяца организация не может пользоваться компьютерами, то есть вести деятельность, которая вся на этом завязана», – подчеркивает юрист.
«Второе очень существенное нарушение, – продолжает Максим Тимофеев, – это нарушение права на частную жизнь, на жилище и на неприкосновенность корреспонденции. Поскольку, изымая жесткие диски, следствие изъяло всю электронную корреспонденцию частных лиц, которые работают в этой организации».
Обыск в петербургском научно-исследовательском центре «Мемориал» и изъятие архива вызвали большой международный резонанс.
В этой связи Максим Тимофеев отмечает, что в случае неудовлетворительного для «Мемориала» решения в районном суде будет еще одна попытка обжаловать это в городском суде. А затем открываются двери для обжалования в Европейском суде.
Максим Тимофеев также выразил мнение, что процесс будет долгим, поскольку прокуратура изъяла архивы «Мемориала» уже более трех месяцев назад и, судя по всему, возвращать их не собирается. А значит, перспективы подачи очередного иска против России в Международный суд становятся все более реальными.
С подборкой материалов о незаконном обыске и удержании прокуратурой файлов исторических архивов НИЦ «Мемориал» (Санкт-Петербург) вы можете познакомиться в специальном разделе [1] интеренет-портала «Права человека в России» (HRO.org): http://hro.org/taxonomy/term/226
В Беларуси похоронили оппозиционерку, покончившую жизнь самоубийством
В городе Солигорск Минской области состоялись похороны правозащитницы Яны Поляковой, сообщает корреспондент Радио Свобода Игорь Карней. 36-летняя активистка организации «Правовая помощь населению» покончила жизнь самоубийством через несколько дней после оглашения приговора суда. 3 марта суд Солигорского района признал Яну Полякову виновной по статье Уголовного кодекса «заведомо ложный донос». Ее обвинили в подаче несоответствующих действительности сведений на сотрудника милиции и приговорили к 2 с половиной годам ограничения свободы. Кроме того, она должна была выплатить сотруднику милиции 400 долларов в качестве компенсации за моральный ущерб. Полякова считала себя невиновной, утверждая, что участковый милиционер нанес ей побои. Коллеги Поляковой говорят, что за оппозиционную деятельность ее неоднократно задерживали сотрудники милиции, в отделении избивали, а однажды чуть не сломали руку. Олег Волчек, руководитель организации «Правовая помощь населению», членом которой являлась Полякова, считает, что есть все основания возбудить по факту гибели правозащитницы уголовное дело по статье «Доведение до самоубийства». По словаам Волчека, Полякова пыталась возбудить уголовное дело в отношении участкового инспектора и двух неизвестных лиц, которые в сентябре 2008 года нанесли ей побои в отделении внутренних дел Солигорска. Однако в городской прокуратуре ей в этом отказали и в начале 2009 года дело было возбуждено в отношении самой Поляковой. 3 марта суд вынес ей обвинительный приговор. «Сам факт осуждения для Поляковой был позором, - подчеркивает Волчек. Она говорила, что не пойдет в тюрьму, и уже тогда высказывала мысль о суициде».
Міжнародна політика і права людини
До річниці одного зі злочинів комунізму
10 березня виповнюється 50 річниця тібетського національного повстання, яке було жорстоко придушено китайським комуністичним режимом. Минулого року на 49 річницю в Тібеті також відбулися значні акції протесту, які зворушили світ. Проте «цивілізований» Захід вирішив закрити очі на грубі порушення демократичних принципів, обстоювання яких він так сильно декларує. Своєю мовчанкою Захід фактично погодився з геноцидом великого народу з давньою культурою, в черговий раз продемонструвавши страусину політику «умиротворення агресора», вважаючи, що нібито проведення в КНР олімпійських ігор більше сприятиме демократизації цієї країни ніж захист народу, чисельність якого за час китайської окупації зменшилася в 5 разів.
На теперішній час тібетське питання разом з близькосхідним є ключовими вузлами, розвязання яких привело б до переходу геополітичної ситуації на новий рівень принципів історичної справедливості. І, якщо у випадку палестинського конфлікту, незважаючи на жорсткі силові дії з обох сторін таки видно реальність компромісу, що міг би гарантувати мир і розвиток усім народам регіону, то в тібетському питанні не видно жодних навіть віддалених ознак позитивного вирішення. Адже це зачіпало б інтереси потужної держави, яка стає новим геополітичним полюсом, до обмеження впливу якого західний світ, як видно, поки що не готовий.
Серйозною й небезпечною особливістю цього полюсу є продовження використання поєднаної із східним авторитаризмом та політичним прагматизмом комуністичної ідеології. У цій формі вона може бути значно стійкішою й гнучкішою ніж в східноєвропейському варіанті. Незважаючи на масштабні злочини проти людства, найбільшими прикладами яких був Голодомор в Україні і геноцид в Камбоджі, комуністичну ідеологію, використання якої безпосередньо привело до цих злочинів, і яка використовувалася для їх обгрунтування не було засуджено на рівні з нацистською.
Невже для того, щоб демократичний світ зрозумів необхідність такого засудження, має бути знищено тібетський народ?
Лабораторія суспільно-політичного аналізу
Центру з інформаційних проблем територій
Національної Академії Наук України
Львів, вул. Джохара Дудаєва 15, к.32
тел./факс: +38 (032) 2611887