Бюлетень "Права Людини", 2009, #10

Верховна Рада України 14 квітня 2009 року прийняла зміни до Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», що передбачають збір усіма консульськими установами та дипломатичними представництвами України біометричних даних іноземців при видачі віз, а також прикордонниками при перетині державного кордону. Ця процедура повинна бути запроваджена з 1 січня 2010 року.

УГСПЛ звертається до Президента з пропозицією застосувати вето щодо цього закону, оскільки він:

§  порушує фундаментальні права людини;

·  потягне за собою значні витрати з державного бюджету України без чіткого обґрунтування необхідності та ефективності таких заходів;

·  не досягає мети, на яку спрямований – посилення національної безпеки.

Порушення фундаментальних прав людини

Збір біометричних даних є грубим та непропорційним обмеженням громадянських свобод, зокрема, права на приватне життя (приватність), котра гарантується десятками міжнародних угод, учасницями яких є Україна.

В Україні відсутній взагалі захист персональних даних на законодавчому рівні, а також на практиці. Бази з персональними даними українських громадян є у вільному продажу на ринках міст чи в Інтернеті. Цей законопроект дозволить, щоби тепер стали доступними й біометричні бази іноземних громадян.

Україна не ратифікувала Конвенцію Ради Європи № 108 про захист особи в зв’язку з автоматичною обробкою персональних даних (1981 року), що встановлює належні гарантії прав людини в цьому процесі.

Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях відзначав, що збір, обробка та використання персональних даних без належних гарантій їх захисту, що передбачені, зокрема, згаданою Конвенцією Ради Європи № 108, є безумовним порушенням статті 8 Європейської Конвенції про захист прав людини.

У ЄС, що планує ввести такий збір, США, Японії та інших країнах введення збору біометричних даних відбувається на фоні багаторічного досвіду ефективної законодавчої та адміністративної практики персональних даних, чого, як бачимо, не існує в Україні.

Таким чином, існує вірогідність збільшення заяв іноземців до Європейського суду з прав людини проти України, а також можливість інших ускладнень міжнародних стосунків з іншими країнами внаслідок масового витоку інформації з біометричними даними громадян інших держав.

Очевидно, що коли біометричні дані (відбитки пальців тощо) відомого іноземця потраплять у вільний продаж в Україні, що може, зокрема, бути цікавим для злодіїв, це не пройде непомітним для України.

Запровадження дискримінаційних процедур поводження з усіма іноземцями, як зі злочинцями, безумовно, не сприятиме привабливості нашої країни в очах тисяч туристів і бізнесменів, що в’їжджають до нашої країни. Особливо це дивно спостерігати перед проведенням «ЄВРО – 2012». При цьому, держава не зможе гарантувати їм збереження їхніх даних, а також надавати жодних механізмів захисту їхньої приватності.

Очевидно, що введення цієї системи істотно загальмує рух пасажиропотоків на кордоні та значно збільшить черги при перетині державного кордону України.

Значні витрати з державного бюджету України без чіткого обґрунтування необхідності та ефективності таких заходів

На сьогодні збір біометричних даних не є обов’язковим за міжнародним правом, і є внутрішньою справою кожної країни. Не існує жодного обов’язкового міжнародного документу, що вимагав би від країн запровадження збору біометричних даних осіб. 

Проект закону приймався поспіхом, без обговорення, належної оцінки наслідків його прийняття. Парламент одразу прийняв проект у першому та другому остаточному читанні.

Така поспішна процедура витрачання 12,5 млн. гривень з державного бюджету, яка ще й брутально порушує права людини, не може не турбувати. 

При цьому ця фінансова оцінка є надто поверхневою, оскільки справжня вартість цього проекту ніким не обраховувалась: не враховані вартість обладнання для кожної дипломатичної місії, прикордонного пункту та центрального серверу, вартість навчання працівників, вартість підтримки цього обладнання, вартість зберігання та обробки такої інформації та багато інших витрат при створенні спеціальної уніфікованої єдиної бази даних для усіх українських консульств і дипломатичних представництв. Наприклад, США витратили на цю систему вже понад 1,7 млрд. доларів США.

Видається, що даний законопроект швидше покликаний вирішувати економічні інтереси окремого підприємства, що буде постачати обладнання для збору біометричних даних, ніж державні інтереси. При цьому ці інтереси будуть забезпечені за рахунок державного бюджету. Держава вже має залежність від одного приватного підприємства, що займається виготовленням паспортів, а цей закон пропонує поглибити цю залежність у іншій сфері. Такі дії, самі пособі, можуть нести загрозу національній безпеці.

Національна безпека не буде захищеною

Запровадження збору біометричних даних є необдуманим копіюванням найбільш неефективного досвіду окремих країн, що не досягне мети, заради якої він ухвалений – забезпечити національну безпеку. Як показує практика країн, що вже впровадили аналогічні системи збору біометричних даних, існує багато інших більш ефективних методів визначення злочинців на кордоні (наприклад, звірка паспортів іноземців з базою даних украдених паспортів Інтерполу).

Проте пропонований захід на сьогодні залишається мало ефективним, зокрема, через ненадійність роботи, вразливість до втручання з боку сторонніх осіб та багатьох інших факторів.

Так, наприклад, оцінка Урядом США своєї системи US-VISIT по збору біометричних даних показала, що:

·  після витрачання 1,3 млрд. доларів США протягом 4 років тільки половина системи була запущена в роботу;

·  витрати продовжуються на проект, що «не чітко визначений, не спланований, не виправданий відповідно до його вартості, можливих досягнень та ризиків»;

·  уряд продовжує фінансувати цю систему без взаємозв’язку з прикордонною та міграційною політикою;

·  контроль за визначенням ризиків комп’ютерів і програмного забезпечення був недостатнім, що зумовлює серйозні операційні, технологічні та управлінські виклики;

·  слабкості безпеки збільшують ризик неавторизованого прочитання, копіювання, знищення, додавання чи модифікування вразливої персональної інформації. За словами сенатора Д.Лібермана, що є головою Комітету Сенату з національної безпеки, Уряд США «витратив 1,7 млрд. доларів платників податків на програму ідентифікування потенційних терористів на кордоні, проте не вжив заходів безпеки для захисту від них цієї чутливої інформації», що зводить нанівець ефективність цієї системи проти міжнародних злочинних та терористичних угруповань.

Тому, зрештою, не дивують часті збої в роботі цієї системи в США, що призводять до зупинки роботи аеропортів та іншого транспорту через неможливість пропускати іноземних громадян.

Схожі проблеми виникають у ЄС, проте лише при плануванні введення збору біометричних даних. 

Очевидно, що складнощі та розмір витрат для України при впровадженні системи збору біометричних даних не будуть меншими, а швидше будуть значно більшими через значно гірше підготовлену інфраструктуру. Й значно більшими є й ризики.

Також очевидно, що, якщо українські державні бази даних є незахищеними, знаходяться вільно в продажі, то, і біометричні дані в ній буде не складно копіювати, додавати, знищувати чи змінювати при потребі, особливо, коли мова йде про організовану злочинність та тероризм. Іншими словами, ця система є настільки вразливою при такій великій кількості користувачів, що вона не може слугувати ефективним бар’єром для захисту національної безпеки, а слугуватиме лише засобом контролю за особами та засобом створення проблем і незручностей для мільйонів осіб.

Таким чином, впровадження збору біометричних даних не здійснює, насправді, захист національної безпеки й національних інтересів, веде до масових порушень фундаментальних прав людини та є фінансово не виправданим, особливо в період тяжкої економічної кризи.

З огляду на це, ми звертаємося до Вас з пропозицією застосувати право вето до цього закону та запропонувати парламенту відхилити цей законопроект.

З повагою,

Аркадій Бущенко, 

Голова правління УГСПЛ

Володимир Яворський

Виконавчий директор УГСПЛ

1 квітня 2009 року Верховна Рада України, прийнявши проект Постанови № 3655-1, призначила проведення чергових президентських виборів на 25 жовтня 2009 року. За постанову проголосував 401 народний депутат з 422 зареєстрованих у сесійній залі (174 депутати від фракції Партії регіонів, 155 – від «Блоку Юліі Тимошенко», 26 – від «Нашої України – Народної самооборони», 27 – від Комуністичної партії України та 19 – від «Блоку Литвина»).

Здавалося б, рішення прийняте й прийняте кваліфікованою більшістю голосів (коли востаннє парламент був такий одностайний?!), Верховна Рада, нарешті, визначилася з датою народного волевиявлення, яка стане ключовою у політичному житті держави, але… Не все так однозначно.

Відкинемо політику, інтереси політичної доцільності – прагнення одних якнайшвидше розпочати офіційно (неофіційно вона триває протягом останніх п’яти років) боротьбу за президентську посаду, других – максимально подовжити повноваження чинного глави держави та бажання третіх уникнути можливого розпуску парламенту – й проаналізуємо проблему визначення дати президентських виборів з позицій права.

Отже, датою, а точніше датами проведення чергових виборів глави держави називаються – 25 жовтня 2009 року, 27 грудня 2009 року та 17 січня 2010 року. Парадоксальність ситуації в тому, що, розглядаючи ці дати, можна однаково навести правові аргументи, які як спростовують, так і підтверджують обґрунтованість кожної з них.

У чинному конституційному праві існує небезпечна колізія, яка, по-перше, виникла внаслідок суттєвих змін Основного Закону України в ході конституційно-правової реформи 2004 року, які вступили в силу після обрання на посаду чинного Президента України, а по-друге, є результатом неоднозначності формулювання частини 5 статті 103 діючої Конституції України. Отже, причина суперечності «виборчих» норм, як і низки інших положень Конституції України, – у строках проведення, засобах і якості конституційно-правової реформи.

Визначення дати президентських виборів:
позиція Секретаріату

Конституція України визначає строки проведення виборів наступним чином: «Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю останнього місяця п’ятого року повноважень Президента України».

Відповідно, початком відліку п’ятирічного терміну можна визнати дату вступу на посаду чинного глави держави: В. Ющенко набув президентських повноважень 23 січня 2005 року (з дня складення присяги у Верховній Раді України), відтак, строк його повноважень спливає 23 січня 2010 року; 17 січня 2010 року є останньою неділею п’ятого року повноважень глави держави. Саме так, на думку Секретаріату Президента України, слід розуміти положення чинного конституційного законодавства про дату президентських виборів.

Слабкість цієї позиції полягає в тому, що у випадку проведення виборів 17 січня 2010 року фактичне здійснення президентських повноважень чинним главою держави перевищить п’ять років, оскільки він здійснюватиме їх до вступу на посаду новообраного президента (у лютому-березні 2010 року). Однак, встановлюючи термін президентських повноважень у п’ять років, Конституція України не дає однозначної відповіді на питання, чи включає цей термін час перебування на посаді чинного глави держави до складення присяги новообраним.

За умов відсутності офіційного тлумачення відповідних норм Конституції України, твердження, що перевищення п’ятирічного терміну на один-два місяці, протягом яких відбудеться встановлення результатів голосування та інавгурація президента, не відповідає Основному Закону, має право на існування, так само як і твердження про конституційність подібного перевищення.

Визначення дати президентських виборів:
пропозиція від «БЮТ»

Частина 5 статті 103 припускає можливість й іншого тлумачення: діючий Президент України набув повноваження 23 січня 2005 року, відповідно, п’ятим роком його повноважень є 2009 рік, а останньою неділею цього року – 27 грудня. Такий підхід запропонований автором проекту Постанови Верховної Ради України «Про призначення чергових виборів Президента України» А. Шевченком, депутатом від фракції «БЮТ».

Визнання датою проведення президентських виборів 27 грудня 2009 року також має недоліки. Якби Основний Закон при визначенні строків голосування мав на увазі календарний, а не «політичний» рік, стаття 103 Конституції України чітко б говорила про проведення виборів в останню неділю грудня п’ятого року президентських повноважень (за аналогією «старої» редакції статті 103, яка призначала голосування на останню неділю жовтня).

Показово, що ці два підходи до визначення дати виборів глави держави (27 грудня 2009 року та 17 січня 2010 року), попри існуючу між ними різницю, мають суттєву спільну ознаку – вони встановлюють день голосування, виходячи з норм чинної Конституції України; на відміну від третього підходу, який отримав парламентське схвалення 1 квітня.

Визначення дати президентських виборів:
«першоквітневий» варіант

Аргументація призначення президентських виборів на 25 жовтня 2009 року будується за такою схемою: «…на день вступу Президента України на пост діяла норма частини п’ятої статті 103 Конституції України в редакції від 28 червня 1996 року, згідно з якою чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня п’ятого року його повноважень. Внесені до частини п’ятої статті 103 Конституції України зміни фактично збільшують строк повноважень Президента України, оскільки має місце перенесення дати виборів з останньої неділі жовтня на останню неділю останнього місяця п’ятого року повноважень Президента України. У разі застосування Верховною Радою України конституційних положень щодо строків призначення виборів Президента України виходячи із змін, внесених до частини п’ятої статті 103 Основного Закону України, слід розглядати як надання таким положенням зворотної дії в часі, що не узгоджується з базовим принципом Основного Закону України» (Пояснювальна записка до проекту Постанови Верховної Ради України «Про призначення чергових виборів Президента України» № № 3655-1).

В обґрунтування такої позиції автор постанови Г. Москаль, депутат від фракції «Наша Україна – Народна самооборона», посилається також на Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-рп (справа щодо несумісності депутатського мандата), Рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп (справа по зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) та Рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 2003 року № 22-рп (справа щодо строків перебування на посту Президента України), які містять тлумачення принципу неприпустимості зворотної дії закону у часі.

Крім того, у пояснювальній записці до проекту Постанови також говориться про конституційну практику зарубіжних країн: «Відповідно до світової практики (з останніх прикладів – Франція, Росія), зміни до Конституції, що стосуються строку перебування особи на посту Глави держави, набирають чинності для особи, що обрана після набрання чинності такими змінами».

Наведена аргументація не є бездоганною. По-перше, президентські вибори – це конституційно-правові відносини, які матимуть місце в майбутньому; проспективність виборчих відносин не викликає сумнівів. Отже, застосування до них положень статті 103 Конституції України у чинній редакції не суперечить принципу зворотної дії закону у часі. Навпаки, регулювання майбутніх президентських виборів, виходячи з положень «дореформеної» Конституції, можна розглядати як спробу застосувати на перспективу правові норми, які втратили чинність.

По-друге, Закон України «Про внесення змін до Конституції України» № 2222-15 від 8 грудня 2004 року, змінив не лише статтю 103, але й інші статті Конституції України, які визначають повноваження глави держави, причому ці зміни, так само як і зміни до статті 103, набули чинності після вступу на посаду діючого глави держави. Отже, якщо застосовувати «стару» редакцію статті 103 і призначати вибори на жовтень 2009 року, то, за аналогією, слід поширити дію норм Конституції України в редакції від 28 червня 1996 року на всі, без виключення відносини за участі Президента України. Іншими словами, Президент України, який вступив на посаду 23 січня 2005 року, до набуття чинності конституційними змінами, протягом усього терміну президентських повноважень мав керуватися «дореформеною» Конституцією України. Однак, він діяв, виходячи з норм «нової» редакції. Тому поширення принципу неприпустимості зворотної дії закону в часі лише на питання дати президентських виборів означає вибіркове застосування зазначеного принципу і не має з правом нічого спільного.

По-третє, «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Конституції України» визначають, які принципи й норми «старої» редакції Конституції України продовжують діяти. Так, наприклад, пункт 2 «Прикінцевих та перехідних положень» встановлює, що «Верховна Рада України, обрана у 2002 році, продовжує здійснювати конституційні повноваження до дня набуття повноважень Верховною Радою України, обраною у 2006 році». Однак, Закон не містить жодних застережень щодо президентських виборів, не оговорює жодних особливостей проведення першого, після набуття чинності конституційними змінами, голосування з цього питання. Отже, можна припустити, що чергові президентські вибори мають відбуватися за нормами чинної Конституції України.

По-четверте, посилання на світову практику, згідно з якою зміни до конституції, які стосуються строку перебування особи на посту глави держави, набирають чинності для особи, що була обрана після набрання чинності такими змінами, є не зовсім коректним, оскільки закони, які встановлювали відповідні зміни статусу президента у зарубіжних країнах, безпосередньо оговорювали особливості дії цих змін у часі.

Так, наприклад, стаття 2 Федерального закону Російської Федерації про поправки до Конституції Російської Федерації» від 30 грудня 2008 року «Про зміну строку повноважень Президента Російської Федерації та Державної Думи» № 6-ФКЗ, яким було збільшено термін президентських повноважень з 4 років до 6 років, містить наступне положення: «Даний Закон Російської Федерації про поправки до Конституції Російської Федерації застосовується до Президента Російської Федерації та Державної Думи Російської Федерації, які були обрані після набуття ним чинності».

І, нарешті, по-п’яте. Серед трьох рішень Конституційного Суду України, зазначених у пояснювальній записці, два рішення – Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року та Рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 2003 року – навіть зарубіжні фахівці визнали проблемними як з політичної, так і з юридичної точок зору. Останнє рішення стосувалося особливостей застосування положень статті 103 Конституції України з приводу можливості участі у президентських перегонах діючого на той час Президента України Л. Кучми.

У цій справі Конституційний Суд вирішив: «В аспекті конституційних подань положення частини третьої статті 103 Конституції України, за яким одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд, треба розуміти так, що це положення поширюється лише на осіб, яких обирають на пост Президента України після набуття чинності Конституцією України 1996 року. Особа, яку вперше було обрано Президентом України за чинною Конституцією України в 1999 році, має право балотуватися на чергових виборах Президента України у 2004 році».

До честі єдиного органу конституційної юрисдикції слід сказати, що рішення від 25 грудня 2003 року не було одностайним. Заслуговують на увагу правові аргументи, викладені в окремій думці суддею В. Шаповалом та суддею М. Савенком.

З Окремої думки судді В. Шаповала: «Сформульована в Рішенні позиція є хибною з огляду на те, що тим самим теоретично уможливлюється перебування однієї і тієї самої особи на посту Президента України, по суті, довічно. Прийняття згодом нової редакції чинної Конституції України або навіть внесення до неї змін стосовно наявного на момент таких змін статусу Президента України «провокувало» б формальний висновок про те, що перший строк перебування на посту новообраного Президента України починається лише після виборів, які вперше відбудуться після повної ревізії Конституції України або внесення відповідних змін, і складення ним присяги. Далі - аb initio».

«Стаття 58 Конституції України, – зазначає суддя М. Савченко, – закріпила лише один із загальновизнаних принципів сучасного права щодо зворотної дії норм права в часі і не охоплює інших принципів визначення дії правових норм у часі, зокрема таких, як негайна дія норми та дія норми на перспективу. Загальновизнаний принцип негайної дії норм права закріплено у статті 8 Конституції України, якою встановлено, що норми Конституції України є нормами прямої дії і застосовуються безпосередньо з моменту набрання ними чинності. Відтворене в Рішенні розуміння принципу незворотної дії норм права у часі істотно відрізняється від його доктринального праворозуміння».

Право, політика та президентські вибори

Отже, враховуючи вади основних підходів до визначення дати президентських виборів, будь-яке самостійне, без участі Конституційного Суду України, рішення Верховної Ради України з цього питання буде політичним рішенням, – оскільки, з точки зору права, проблема полягає не в даті всенародного голосування, а у вирішенні правової колізії правовими засобами; політичні засоби для цього неприпустимі.

Рішення парламенту про призначення виборів глави держави на 25 жовтня не є першоквітневим жартом. Це – чергове політичне рішення. До речі, політичний характер Постанови «Про призначення чергових виборів Президента України» від 1 квітня 2009 року визнав і В. Литвин, спікер парламенту. Неправове, політичне рішення створює передумови для політичних спекуляцій і домовленостей. Не випадково деякі депутати, які представляють різні політичні сили, одразу після голосування заявили, що прийняте рішення не є остаточним і може бути переглянуто.

В основі визначення дати президентських виборів має лежати рішення Конституційного Суду України – єдиного органу конституційної юрисдикції, до виключної компетенції якого віднесено розв’язання подібних суперечок. В іншому випадку існує висока ймовірність того, що політичне рішення, з якого розпочнеться виборчий процес, стане підґрунтям для порушення питання про легітимність як самих виборів, так і обраного на них президента. Отже, у призначенні президентських виборів на підставі не політичного, а правового рішення, у першу чергу, мають бути зацікавлені перші претенденти на посаду глави держави.

Політична практика засвідчує небезпечність політичних рішень. Нагадаємо, що прийняття Закону України «Про внесення змін до Конституції України» № 2222-15 від 8 грудня 2004 року, що розбалансував систему органів державної влади, створив низку правових колізій, які протягом останніх п’яти років спричиняють політичні ускладнення, також свого часу було політичним рішенням.

Автори:

О. Ярмиш, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Акакдемії правових наук України 

А.Червяцова, кандидат юридичних наук, доцент  

У статті використано малюнки Є. Єгорова

Підведені підсумки заходів під час Європейського тижня дій проти расизму. З нагоди Міжнародного дня боротьби за ліквідацію расової дискримінації у підрозділах органів внутрішніх справ проведено багаточисельні зустрічі з громадськими організаціями, акції, лекції, семінари, наради, круглі столи. Ці заходи не можуть не  викликати задоволення навіть за тих обставин, що у своїй більшості, у міліцейському середовищі, під безпосереднім супроводом помічників Міністра Управління моніторингу дотримання прав людини, мабуть вперше, вони не були формальними та спонукали до відповідного розуміння працівниками самої суті таких явищ, як расизм, ксенофобія, мова ворожнечі, екстремізм, не толерантне ставлення.   

Та за цей час відбулася  подія, про яку не можна замовчувати з огляду на те, що існує безліч проблем щодо  приниження у правах людей не титульної національності, а саме ромів. Уявіть собі, що у окремому селищі Криничанського району на Дніпропетровщині компактно мешкає понад 10 родин ромського походження. Більшість з них  обрали собі у цьому мальовничому місці притулок за вимушених обставин під час зливів у Закарпатті. Кожна родина має понад 5  дітей, а деякі і 9. Фінансова скрута та безробіття спонукають матерів жебракувати.

Так і опинилася громадянка Л. та її чотири малолітні дитини на залізничному вокзалі у м.Запоріжжі. Що вже там відбулося у стосунках з працівниками міліції, про це буде зрозуміло за наслідками службового розслідування, яке призначено за фактом незаконного поміщення Л. до приймальника-розподільника за бродяжництво, а її дітей до Запорізького обласного притулку для дітей за актом знайдених дітей. Останнє, до речі, передбачає автоматичне провадження службою у справах дітей відносно батьків. Ці факти стали відомі під час відвідування приймальника-розподільника помічником Міністра у Запорізькій області. Було з’ясовано, що Л. утримується понад 8 діб, має постійне місце проживання у Криничанському районі, має особисте та на  дітей свідоцтва про народження, діти увесь час та при затриманні були з матір’ю. Ще одна дитина, у віці 9 років знаходиться дома. Батько пішов з сім’ї. За таких обставин, відповідно до повноважень втручання у поновлення прав громадян, поряд з службовим розслідуванням, були вжиті заходи щодо обґрунтування доцільності і законності подальшого утримання Л. у спецзакладі міліції до 30 діб. За рахунок невідкладних спільних дій з помічником Міністра у Дніпропетровській області були зібрані документи, які підтверджували зазначені Л. факти за місцем проживання. У добовий термін керівництвом спецустанови прийнято рішення та Л. звільнили. Одночасно приймалися рішення про повернення матері дітей з притулку.

Про те, що діти знаходяться у притулку, майже місяць з дня визволення Л., стало відомо під час відвідування родин ромів помічником Міністра у Дніпропетровській області, головами Донецьких обласних культурно-просвітницьких  товариств ромських жінок “Мірікля” та “Шатриця” Наталії Варакути і Луізи Жемчужної. Метою заходів, за участю керівництва Криничанського РВ, було вивчення стану справ  щодо паспортизації родин ромів та надання юридичної допомоги.  За яких підстав мати не отримала дітей поки що не зрозуміло. У цьому намагалися розібратися представники громадських організацій ромів м.Києва та Донецька. Одним з чинників, який перешкоджав видати дітей з притулку була відсутність довідки місцевих органів влади , що відносно Л. не приймалося рішення про її позбавлення материнських прав. Та і таку довідку було надано у добовий термін. А поштою, ще 26.02.2009 року, такий запит з притулку було надіслано до Дніпропетровська. Станом на 31.03.09 відповідь не надходила. На теперішній час діти та мати дома. Займаються наданням документів для паспортизації. Це надасть можливість оформити документи для отримання соціальної допомоги на дітей. Наочним спілкуванням з головою селищної Ради вирішені питання з цього приводу. Під час відвідування та у подальшому спілкуванні з родинами ромів налічено 5 сімей, які ніколи не мали паспортів. Кожен окремо отримає юридичну допомогу для належного оформлення документів.

Така увага до проблем ромів була повною несподіванкою для всіх. Та ще більш цікаво було спостерігати за реакцією міліціонерів у Запоріжжі та Криничках. Від перших хвилин відторгнення питань до повного порозуміння та зацікавленості у вирішенні проблем простої людини. Поступово, міліція починає звикати до спілкування з громадськими організаціями, доходить до суті завдань на місцях помічників Міністра. Бо основне завдання міліції – обслуговування громадян, а наше покликання привчити до цього.

У цієї історії не має крапки. За результатами паспортизації ми обов’язково поінформуємо громадськість. Кожна родина має житло, якщо таким можна назвати хатини без опалення та інших побутових умов. Питання охорони здоров’я материнства та дітей у цьому випадку риторичні. Маємо фоторепортаж подій та спілкування з родинами ромів, та з виключно з моральних обставин не маємо можливості розповсюдження.

Виникло достатньо запитань щодо нібито неможливості прийняти участь у супроводженні сімей ромів представниками громадських організацій на Дніпропетровщині та у Запоріжжі. Окремі суттєві запитання залишилися без відповіді до служби у справах дітей   щодо позиції з питань захисту їх прав. Не отримано зрозумілої реакції від  владних структур на ці події.

Окрема подяка координатору проекту “Вивчення прав людини і боротьба з дискримінацією” З. Кондур, яка з перших хвилин отримання інформації, забезпечила взаємодію помічниками Міністра, супроводжувала та координувала дії громадських організацій.  

06.04.2009

Повернутися до теми лікарських помилок мене змусило повідомлення  про те, що 1 квітня ц.р. в Київському районному суді Полтави відбулося перше судове засідання за позовом полтавця Олександра Кіблицького до 5-ої міської клінічної лікарні Полтави та Полтавської обласної клінічної лікарні.

Майже рік тому в реанімації обласної лікарні в комі померла його 21-річна донька - Наталія Кіблицька. Перед тим цілий місяць вона перебувала в 5-ій міській лікарні, куди поступила на восьмому тижні вагітності з ознаками сильного токсикозу. Родичі померлої вважають причиною смерті халатність лікарів, неправильний діагноз. Лікуючий лікар-гінеколог 5-ї лікарні відмовив пацієнтці у проведенні ультразвукового обстеження, не призначив аналізу крові на торч-інфекції. Аналізи зробили вже в обласній лікарні, а результати отримали лише після смерті дівчини. Батько стверджує, що частина медичних документів підроблена, підроблені підписи померлої. Нині цей факт має підтвердити або спростувати експертиза.

У довідці за результатами службового розслідування, проведеного обласним управлінням охорони здоров’я, вказано на помилки в лікуванні пацієнтки. Вирішується питання про порушення кримінальної справи за фактом смерті Н.Кіблицької.

За багаторічну журналістську діяльність мені, на жаль, неодноразово доводилося писати про так звані лікарські помилки, ціна яким – непоправна шкода здоров’ю або й життя людини. Але не довелося зустрічатися з випадками, щоб лікарі вибачалися за свою недбалість, непрофесійність і халатність. Рідко проти «людей у білих халатах» (невже «халатність» - від слова «халат»?) порушують кримінальні справи, ще рідше лікарі сідають на лаву підсудних і зовсім у виняткових випадках вони отримують реальні строки позбавлення волі. Переважну ж більшість помилок медиків, стверджує народна мудрість, ховає сира земля.

Кілька років тому помер колишній політичний оглядач «Полтавської думки» й автор «Полтавського вісника» Валентин Опришко.  Протягом двох років (з 16.02.02 по 24.03.04 рр.) він лікувався в уролога обллікарні відновного лікування С. Весь цей період лікар ставив йому лише діагноз «хронічний простатит». Втім, за даними ультразвукового обстеження (УЗО), які пацієнт проходив й по 4 рази на рік (при нормі – 2 рази), аденома визначалася спочатку як І ступеня, а з часом збільшилася до ІІІ ст. У березні 2004 р. після категоричного наполягання В.Опришка він нарешті отримав направлення до онкоуролога, який і встановив йому діагноз, а по суті – вирок: «рак передміхурової залози».

Тобто, два роки лікуючий лікар С. зволікав з направленням пацієнта, хворого на простатит, на консультацію до лікаря-онколога, не направив на аналіз крові на гормони (PSA) та пункцію пухлини на цитоаналіз. В.Опришко неодноразово звертався до С. з проханням видалити пухлину хірургічним шляхом, але лікар не лише не погоджувався, а й відмовляв його від операції. Все це закінчилося більш, ніж сумно, бо видаляти злоякісну пухлину було вже запізно. Очевидно, що уролог С. не використав усіх можливостей для збереження здоров’я пацієнта.

За життя В.Опришко як людина з активною громадянською позицією не сидів склавши руки, домагаючись хоча б дисциплінарного покарання лікаря С. Але у відповідь на його численні скарги до керівників полтавської медицини, голови обдержадміністрації С.Бульби надійшов лист з облздоровуправління за підписом В.Мохначова: «...Лікування урологом С. проводилося згідно встановленого діагнозу (а якщо діагноз був встановлений неправильно? – авт.) …Медична література, висновки провідних фахівців-урологів не мають підстави, що аденома «переростає» в рак. Це самостійні й незалежні один від одного захворювання. Тому комісія не в змозі звинуватити С., але в той самий час комісія знайшла недоліки у наданні Вам медичної допомоги (які саме недоліки, скаржнику-пацієнту не вважали за потрібне повідомити – авт.)… Дано доручення направити матеріали на лікаря С. до атестаційної комісії облздоровуправління для перегляду його кваліфікаційної категорії».

А ось уривок з листа Валентина Опришка Президенту України Віктору Ющенку: «Безнадійно скалічивши мене, уролог С. навіть не вибачився за свої помилки (чи злочин?) Пізніше він «порадив» звернутися за скаргою на нього до облздоровуправління, але злорадно запевнив, що воно, мовляв, ніколи не стане на бік пацієнта. Він виявився правим: після півторамісячного спілкування з керівництвом облздоровуправління та його комісією я переконався, що це – край неляканих хамів, де панує кругова порука. На моє звернення В.Мохначов дав цинічну відписку, а коли я її розкритикував, він відібрав її у мене. На жаль, засідання комісії нагадувало розмову сліпого з глухим. Я поклав їм на стіл проект тексту чесної й вичерпної відповіді, яку вони мали б мені надати, й вийшов з кабінету. Через кілька днів мені вручили відписку, дуже схожу на попередню.

Лікарі – від рядового до вищих керівників – знищили мене фізично, морально та матеріально. Фактично вони вивели мене на фінішну пряму… до цвинтаря. І навіть ніхто не вибачився.

В.Ющенко обіцяв захистити кожного «маленького українця». Керівництво області в регіональних ЗМІ обіцяє те ж саме. Як хочеться цей захист відчути особисто. Чи дочекаюся?..»

Валентин Павлович Опришко не дочекався. Він помер влітку 2007 року в страшних муках. Останньою допомогою від медиків був морфій, який хоч трохи тамував біль.

Більше двох років після операції пан Валентин знав, що приречений (пішли метастази). Але він не подавав до суду, вимагаючи матеріального й морального відшкодування за те, що лікарю С. ліньки (чи як?) було направляти свого пацієнта на лабораторні обстеження, незважаючи на те, що пухлина, як показувало УЗО, розросталася з кожним місяцем. Він хотів простого «вибачте» і щоб на нараді уролологів області на його гіркому прикладі застерегли лікарів цієї спеціалізації від халатності й нехтування найголовнішим природним правом людини – правом на життя.

Невтішна вдова Людмила Опришко розповідає, що в роду чоловіка всі довгожителі – топтали ряст за 90 років. Коли у перші роки після одруження вона бачила старичків, що воркують на лавочках у парку, завжди уявляла, що й вони у любові й злагоді доживуть до глибокої старості. Любов і злагода були. Тільки чоловіка поховала у його неповні 65-ть.

Мені не відомо, чи розглядала атестаційна комісія облздоровуправління питання про перегляд кваліфікаційної категорії уролога С. Знаю, що він спішно продав квартиру в центрі Полтави й виїхав на постійне місце проживання до Києва, де продовжує працювати урологом…

Головний онколог області В.Лукашенко у розмові зі мною хоч і не вельми високо оцінив професійний рівень уролога С., все ж сказав, що вдові В.Опришка навряд чи вдасться через суд довести вину С. в онкозахворюванні чоловіка, яке призвело до летального кінця.

Що й казати про таке ставлення лікарів до простого смертного, якщо навіть до своїх, до колег-медиків…

«Звертаюся до Вас, пані Людмило, зі своїм особистим горем, яке, на мою думку, має загальнолюдське значення. У лютому 2003 року раптово і безглуздо помер мій чоловік Володимир П’ятенко, котрий багато років, з дня її відкриття, був головлікарем 3-ї міської поліклініки Полтави. Смерть настала від анафілактичного шоку, який виник від введення знеболюючого. Я – лікар, син – теж. На наш погляд, лікарі кардіовідділення Полтавської обллікарні, де й трапилася трагедія, припустилися помилок при встановленні діагнозу та лікуванні.

Незважаючи на запис у картці В.П’ятенка про те, що у нього алергія на антибіотики, алергічні бронхоспазми (одного разу він ледь не помер від знеболюючої ін’єкції при лікувані зуба), йому призначали антибіотики. Наші з сином заперечення викликали у лікарів кардіовідділення лише роздратування. Лікарі заперечують алергію. Причиною смерті чоловіка вони вважають третій інфаркт міокарда (після двох тижнів лікування у відділенні). Але що ж це за інфаркт, який три години нічим себе не виявляв, окрім короткочасної непритомності після приступу стенотичного кашлю (що бувало й раніше)? Чоловік помер після того, як йому поставили крапельницю в підключичну вену. Але нам так і не сказали, який препарат йому вводили, як і не повідомили, які реанімаційні заходи проводили. Випадково з’ясувалося, що вводили промедол - саме той препарат, який при полівалентній алергії чоловіка був йому протипоказаний і який і викликав анафілактичний шок…»

Листи Світлани Федорівни П’ятенко на кількох аркушах в облздоровуправління – не лише крик душі, це - крик волаючого в пустелі. «Але 13-ть фахових запитань, які я ставила до керівних медиків, -  казала пані Світлана, - так і залишилися без відповіді, наче я спілкувалася зі сліпо-глухо-німими».

Коли через кілька місяців після втрати найдорожчої людини пані Світлана прийшла до тями, вона не палала бажанням помсти й не пішла до суду з позовом на лікарів, а лише звернулася до облздоровуправління з проханням розібрати цей клінічний випадок на нараді медиків. Та цій благородній жінці відмовили навіть у тому, щоб покласти смерть дорогої їй людини на олтар медичної науки. Світлана П’ятенко відійшла у світ інший, так і не дочекавшись від колег тихого: «Пробачте!».

Чому так часто трапляються «лікарські помилки» і чому медики так затято нехтують «роботою над помилками»? Чому не виконують вимоги ст.6 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»? Адже відповідно до них кожен громадянин України має право на охорону здоров’я, що передбачає, зокрема, кваліфіковану медико-санітарну  допомогу; достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я, відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди.

Як пацієнту захистити свої права, коли у середовищі медиків панує корпоративна солідарність у гіршому її розумінні?

Ситуація не безвихідна. З січня ц.р. Харківська правозахисна група виконує проект «Центр правової допомоги пацієнтам», підтриманого Міжнародним фондом «Відродження». В рамках проекту пацієнти, які вважають, що лікарі порушили їхні права, можуть звернутися за юридичною допомогою за телефоном у Харкові: 8(057) 700-62-81.   

Навколо професійної армії в Україні останні роки точиться гаряча дискусія. Строки повного переходу українських збройних сил на професійну основу всі політики називають різні: від 2008 (тобто це вже вчора) – до 2010, 2012 років. Кількість військовослужбовців, які служать за контрактом, зростає.

Але проблеми, що існували при призові на строкову службу, залишаються і при призові контрактників.

Ми передбачали ці проблеми, бо знаємо ситуацію в медичних комісіях РВК і ОВК, які дуже щільно пов’язані із загальною ситуацією в медичній галузі. Ми писали про ці проблеми, висловлювали свої перестороги публічно.

Коли ми обговорювали ці питання із військовими, особливо з тими, хто має причетність до призову, вони добре розуміли наші побоювання, але запевняли нас: їм пообіцяли, що будуть внесені зміни в нормативну базу про призов, і за новими правилами призов за контрактом буде здійснюватися за участю військових лікарів.

Такі новації були б доречними, бо хто, як не військові лікарі, знають ступень навантажень в різних військових підрозділах. Крім того, вони постійно стикаються з наслідками непрофесійної роботи призовних комісій, де цивільні лікарі дуже часто не в змозі оцінити можливості адаптації майбутнього військового в умовах психічних і фізичних навантажень.

Але пройшов рік – і скарги контрактників почали нагадувати скарги військовослужбовців строкової служби. З тією різницею, що виявилось: комісувати контрактника, за якоюсь невідомою логікою, набагато складніше ніж строковика. Хоча при призові контрактника обстежує звичайна медична комісія.

В серпні цього року до Харківської правозахисної групи звернувся військовослужбовець-контрактник О.Ж. Його справа - такий яскравий приклад «державної шизофренії», що хочеться описати це у подробицях.

О.Ж. скаржився на те, що, незважаючи на постійні хвороби, його не комісують з лав армії. А служба в сухопутній частині під Харковом передбачає великі психофізичні  навантаження. В цих умовах контрактник перебувати не бажав, тим більше, що зарплата у 870 гривень (!) ніяк не влаштовувала молоду людину.

Зі слів О.Ж. ми дізналися, що служити за контрактом його умовив співробітник РВК їхнього маленького містечка під Луганськом, пообіцявши О.Ж. зарплатню в 3000 гривень. Цей співробітник і допоміг О.Ж. пройти призовну комісію, бо терапевт, за словами О.Ж., визнала його непридатним до служби. Офицер сам обійшов лікарів з листом призовника. Тож, він був визнаний цілком здоровим і придатним до служби в аеромобільних військах, куди солдат строкової служби беруть зі ступенем обмеження 1-2 – практично здоровий.

Про що думав вищезгаданий працівник військкомату з містечка в Луганській області – гадати не будемо.

А от О.Ж. під час першого кросу в частині втратив свідомість. Медики санчастини, куди його доправили, зареєстрували вкрай низький тиск, аритмію, брадикардію. Лікування у медчастині не дало бажаних результатів і О.Ж. перевели до Житомирського шпиталю, де він був визнаний непридатним до строкової служби , але придатним до контрактної служби! Після чого його перевели до сухопутної частини в Харківській області, де він виконував ті ж самі обов’язки, що і військовослужбовці строкової служби – тобто був помічником стрільця гранатомету. Тільки на відміну від солдат, мав самостійно забезпечувати собі харчування і житло.

В аеромобільних військах О.Ж. отримував більше 1000 гривень, тут , як ми вже згадували,  - 870 гривень. Крім того, він постійно хворів. З документів О.Ж. видно, що за період свого перебування на службі він знаходився на обстеженні і лікуванні сім разів!

І армія, і ми з вами, несли збитки, бо армію, як відомо, годують платники податків.

І в Центральному шпиталі північного регіону в Харкові, і в Головному шпиталі МО в Києві, куди О.Ж. доправили на дообстеження, і ВЛК північного регіону, і ЦВЛК зійшлися на тому, що О.Ж. непридатний як солдат строкової служби, і придатний як контрактник, хоча сама кількість днів, проведених ним в стаціонарі, свідчить про протилежне. Є ще одна незрозумілість з точки зору нормального розуміння, причина, чому О.Ж. визнали придатним – він на відсіч відмовлявся від обстеження у психіатра, хоча і невропатологи, і терапевти бачили, що юнак знервований і не дуже адекватно себе поводить.

І найдивніше в цьому те, що О.Ж. мав повне право відмовитися від обстеження  психіатра – така норма закладена в Законі України «Про психіатричну допомогу». Бо навіть людині, далекій від проблем армії та інших силових структур, зрозуміло: ті, хто служить і працює в силових структурах – має бути оглянутим військовими психіатрами! Все інше називається просто злочинним недбальством. Бо в який спосіб можна визначити цю ситуацію, коли людина, яка має справу із зброєю чи військовою технікою, може легко відмовитися від психіатричного обстеження? Неврологічні хвороби, як правило, супроводжуються змінами в поведінці, психічними порушеннями, і, якщо ті неврологічні діагнози, які отримав О.Ж., не давали права комісувати його як контрактника, то психіатр шпиталю ніколи б не пропустив такого «бійця»

Це недбальство, закладене в Законі «Про психіатричну допомогу», бачать всі фахівці. Але хіба депутати прислухаються до думки фахівців? Здається, вони стоять на позиції: та  хто вони такі ці фахівці? Є «слуги народу», які все знають! От і маємо те, що маємо. Закон «Про психіатричну допомогу» приймали в 2000 році За абсурдністю деяких статей він посідає чи не перше місце серед великого переліку абсурдних законів. І за 8 років, попри стурбованість лікарів, родичів хворих, працівників міліції, народні обранці не спромоглися внести до закону жодної поправки.

Наразі навіть призовники і допризовники, проходять медичну комісію, в складі якої є психіатр, тільки тому, що не знають законодавства. А так би нічого не завадило б їм відмовитися від огляду психіатра, бо в ст.6 закону «Про психіатричну допомогу» визначено, що огляд психіатра проводиться тільки за згодою особи.  Якщо особа відмовляється від такого огляду, оглянути його лікар може тільки за постановою суду.

Отак і живемо – маємо обов’язковий призов до збройних сил - не маємо можливості не допускати до армії психічнохворих юнаків.

Повторяю: О.Ж. лікувався протягом року 7 разів – перебував у шпиталі, перебуваючи в частині, за характеристикою командира частини, нехтував своїми обов’язками і не бажав служити. Але командири нічого не могли зробити. Крім того, що вони запропонували юнаку подати рапорт про перехід на строкову службу, щоб його оглянули вже за переліком хвороб приказу № 207 як звичайного солдата. І тоді ще один абсурд (чи не забагато його в цій показовій історії?). Чому контрактники, які виконують звичайні обов’язки, на строковій службі, можуть бути обстеженими за графою 3, як офіцери і жінки, для яких армія  - звичайна робота? Чому в контракті  не прописані взагалі обов’язки сторін ? Чому так важко перервати контракт? І такі «чому» на кожному кроці…

Так чого хоче наша держава? Мати контрактників, які отримають мізерну зарплатню, не забезпечені ані житлом, ані харчуванням, не мають ніяких соціальних пільг після закінчення служби за контрактом – просто найманих працівників?

Чи професійних військових, насамперед у бойових частинах? Кваліфікованих, здорових, патріотично вихованих хлопців, які зможуть захистити свою державу, знаючи, що держава дбає про них? Схоже – це запитання не ставить перед собою наша влада. А це не тільки гроші, а й наша з вами безпека.

8 квітня Василю Овсієнку – відомому українському громадському діячеві, правозахиснику, дисиденту, політв’язню, особливо небезпечному для радянської влади „злочинцю-рецидивісту”, філологу й публіцисту, історику і дуже гарній людині виповнилося 60 років!  

1997 року я був ще студентом і їздив по Україні, брав інтерв’ю в українських дисидентів для складення біографічного словника дисидентів за проектом Харківської правозахисної групи. Одним з найцікавіших для мене було інтерв’ю з Василем Овсієнком. Пам’ятаю, як мене тоді вразило багатство розповіді і скромність автора, а ще – глибока інтелігентність, я би навіть сказав, інтелігентна традиційність пана Василя. Вона звучала у його розповідях скрізь: почуття справедливості, шана до своїх вчителів і друзів, сприйняття своєї долі, як спокутування гріхів, і як дар цього спокутування від Бога. Щось подібне багато років тому, у таборі, помітив Михайло Хєйфец у молодому політзеку Василі Овсієнкові: „...мені він став дорогим зі своєю соромливою гордістю, сором’язливою делікатністю і – як би це висловитись – старомодною ввічливістю. То була ввічливість дев’ятнадцятого століття, про яку ми у книжках тільки читали...”.

В.Овсієнко - студент. 1970

Засуджений він був три рази. Перший – у 1973 році за сумнозвісною ст. 62 ч.1 (антирадянська агітація і пропаганда) за звинуваченням у розповсюдженні самвидаву, зокрема, за видання VI числа „Українського Вісника”, яке підготували його посправники Василь Лісовий та Євген Пронюк. Карався у Мордовських таборах – на 19-тій та 17-тій зонах, брав участь в акціях протесту. У 1976 році на „профілактиці“ в Київському КДБ відмовився від визнання вини. Після звільнення він жив під адміністративним наглядом у рідному селі. Постійно листувався з дисидентами та їхніми родинами. Передавав інформацію про події в Мордовських таборах у „Хронику текущих событий“. Зустрічався із членами Української Гельсінкської групи та надавав їм матеріали. Його “загострене почуття справедливості”, як визначила Наталя Винарська, (до речі Михайло Хєйфец теж помітив цю рису) не вписувалося в тоталітарну систему, побудовану на неправді і несправедливості. Тому на „великій зоні” він затримався ненадовго.

В’язень суворого режиму. 1979

З 18 листопада 1978 року Василь Овсієнко став членом УГГ, про що було оголошено вже після арешту, хоча його прізвище з’являлося під документами УГГ без узгодження з ним з березня 1977 року. Другий раз – КДБ випробувало на ньому нову тактику боротьби з дисидентами – сфабрикувало кримінальну справу. Тоді ж 18 листопада він був затриманий міліцією разом з Оксаною Мешко та Ольгою Бабич-Орловою. За те, що намагався мирно захистити права цих жінок і власні права, міліціонер напав на нього. Далі штовханини справа не пішла через те, що на шум збіглися люди. Василь Овсієнко подав на „правоохоронців” заяву до прокуратури. Але проти нього самого було порушено кримінальну справу за звинуваченням у вчиненні насильницького опору міліціянтам – ніби-то він відірвав міліціонерові два ґудзики. 8 лютого 1979 року він був удруге засуджений за ст. 188-1 ч. II. Текст його блискучої промови  в суді,  „Замість останнього слова“, був поширений в самвидаві і став відомим на Заході. На думку Михайла Хєйфеца, завдяки цій промові суд не посмів дати 5 років, як вимагав прокурор, і „обмежився” трьома роками.

Карався пан Василь на території України у тяжких кримінальних зонах. Не виходячи на волю, Василь Овсієнко, як член УГГ, отримав свій третій термін, вже як „особливо небезпечний рецидивіст” за ст. 62 ч. ІІ – 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання. Відбував покарання у Пермських таборах – у 36-тому до 1987 року та 35-тому разом з іншими «особливо небезпечними державними злочинцями». 36-тий табір у селі Кучино з його нестерпним режимом було названо „табором смерті”. З нього так і не вийшли на волю живими Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко і ще троє політв’язнів. Знищити всіх завадили „тектонічні” політичні та соціальні зрушення у світі, названі в СРСР „перебудовою” і спровоковані такими постатями, як Василь Овсієнко. Звільнений він був одним з останніх – 21 серпня 1988 року, просидівши загалом 13.5 років.

Чому ж почалася „перебудова”, оксамитові революції, розпад Радянського Союзу? Володимир Буковський сказав, що комунізм у СРСР не був переможений, він розвалився під власною вагою. Багато істориків називають зовнішньополітичні та економічні причини „перебудови”: фактичний програш у „холодній війні”, незадовільний стан економіки СРСР тощо. Так, ці чинники мали місце, але чи були вони головними? Неоголошений програш у „гонці озброєнь” сам по собі не потребував „перебудови” – він уже відбувся, а здавати позиції у „холодній війні” можна було десятками років. Власне, Росія, як нащадок СРСР, продовжує це робити. Стан економіки? Хіба тоталітарних диктаторів усерйоз хвилює незадовільний стан економіки, якщо він не може призвести до втрати політичного контролю? Ні. Усередині 80-х років ці фактори були другорядними, і тоталітарна машина могла тягнути ще довго. „Перебудова” почалася, перш за все, через моральний програш комунізму. Цей програш уплинув на свідомість нової комуністичної верхівки на чолі з Михайлом Горбачовим. Саме правозахисники спровокували ці „тектонічні” зрушення. Вони одержали моральну перемогу над радянським тоталітарним режимом. Одержали як раз у часи, коли дисидентський рух на волі був практично розчавлений, а в таборах один за одним гинули дисиденти. Одержали ціною волі, долі і навіть життя! Одним із цих переможців є і Василь Овсієнко.  

У листопаді 1989 року Василь Овсієнко був учасником експедиції з перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого і Юрія Литвина. Він є одним із засновників і членом Ради Музею історії політичних репресій „Перм-36”. У 1996 році побачила світ книжка нарисів-спогадів Овсієнка „Світло людей“ – про Василя Стуса, Оксану Мешко та Юрія Литвина (друге видання у двох книгах – 2005 р.). Він був організатором і мотором перших поїздок на Соловки і Сандармох. Він є автором багатьох публікацій на тему дисидентського руху в Україні. 2000 року Василю Овсієнку присуджена премія ім. В.Стуса за публіцистику, 2006 року – премія Івана Огієнка у номінації „Громадська діяльність”. 2005 року він був нагороджений орденом „За заслуги” ІІІ ступеня. Щотижня він виступає в школі або вузі, розповідає про Василя Стуса, про інших своїх табірних друзів. Його постійно запрошують на радіо і телебачення.

У пана Василя був великий архів. Він сам активно збирав матеріали з історії українського дисидентського руху. Невдовзі він підключився до нашого проекту, і не просто підключився – став його координатором і головним виконавцем. Він зібрав величезну кількість різноманітних джерел, відредагував та упорядкував багато матеріалів та книг. Василь Овсієнко фактично став літописцем українського дисидентського руху.

Треба віддати належне Василю Овсієнкові, як досліднику. Він надзвичайно педантичний у ставленні до дрібниць, дуже точний у деталях. Він дає об’єктивні оцінки історичним подіям довкола дисидентського руху, діям радянської тоталітарної влади, діяльності самих дисидентів, хоча тут щодо об’єктивності треба зауважити, що Василь Овсієнко через природну скромність схильний до применшення своєї власної ролі і звеличення інших за рахунок себе. Тут він дуже несхожий на багатьох інших. Всі дисиденти, і пан Василь у тому числі, люди дуже неординарні, творчі, романтичні, і в їхньому середовищі завжди існувала іноді непомітна, а іноді й очевидна конкуренція за лідерство, за значимість. Василь Овсієнко участі у цій конкуренції не брав і не бере. Він, не хизуючись, робить свою справу. У всьому він абсолютно об’єктивний – і як автор текстів, і як дослідник джерел. Йому треба дуже подякувати, як редакторові дисидентських матеріалів. Сучасним історикам важко виправляти спогади дисидентів – з етичних міркувань, з поваги до учасників руху, навіть через відсутність морального права. Василь Овсієнко – людина, яка відкидає неправду і неточності з історії дисидентського руху. І робить це надзвичайно ефективно й об’єктивно. Хто-хто, а він має на це моральне право, бо він не тільки дослідник, а й безпосередній учасник тих подій.

Це неоціненний внесок у створення новітньої історії України, основою якої є історія руху опору 60-80-х років. Бо історія, як часто повторює Василь Овсієнко, – це не те, що було, а те, що написали.

P.S. Коли цей текст вже був написаний, стало відомо, що Василь Овсієнко нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня за, як сказано в Указі Президента №229/2009, «за визначні заслуги перед Українською державою у відстоюванні прав і свобод людини, активну правозахисну, гуманістичну і громадську діяльність та з нагоди 60-річчя від дня народження». Вітаємо пана Василя із нагородою і зичимо здоров’я і натхнення в його такій важливій роботі! Сподіваємося, що його співпраця з Харківською правозахисною групою буде тривати ще багато років.
                                            Харківська правозахисна група

В Москве совершено нападение на правозащитника Льва Пономарева, лидера движения «За права человека». Пономарев сильно избит, поздно вечером «Скорая помощь» доставила его в больницу.

По сообщению в 01:40 правозащитника Александра Черкасова из Правозащитного Центра «Мемориал», у Льва Пономарева зафиксированы переломы ребер и сотрясение мозга.

О нападении сообщила радиостанция "Эхо Москвы" со ссылкой на сопредседателя движения Евгения Ихлова.

Нападение совершили трое неизвестных у дома Пономарева, без объяснения причин.

Состояние правозащитника оценивается как тяжелое – сообщает в 00:29 Newsru

"Интерфакс» [3]цитирует дочь правозащитника, адвоката Елену Липцер: «Все произошло поздно вечером, когда вернувшись домой, он ставил машину на стоянку. В этот момент на него напали несколько человек и зверски избили». По словам Липцер, Пономарева везут в больницу.

«Кроме мобильных телефонов у него ничего не забрали, бумажник и другие предметы остались при нем», – сказала адвокат. Она добавила, что один мобильный телефон нападавшие «демонстративно разбили, а второй – забрали».

«Это явно не ограбление, но мы не знаем, с чем конкретно связано нападение. У него очень активная позиция по многим вопросам, но нападавшие не сказали ни слова в тот момент, когда избивали его», – сказала она.

Евгений Ихлов уточнил, что правозащитника били ногами. На место происшествия вызваны скорая помощь и милиция.

Скорее всего, подчеркнул Евгений Ихлов, нападение связано с профессиональной деятельностью лидера движения «За права человека».

Еще в конце декабря Пономарев обнаружил, что за ним установлена некая слежка – подчеркивает Newsru].

Льву Александровичу Пономарёву 67 лет. Он доктор физико-математических наук. Член Федерального Бюро оппозиционного Объединенного Демократического Движения «Солидарность». Пономарев – один из создателей «Мемориала», был доверенным лицом академика Сахарова на выборах народных депутатов Первого отмечает съезда СССР – ровно 20 лет назад. С 1993 по 1995 год – депутат Государственной Думы РоссииРадио Свобода.

01.04.2009

Украинский Хельсинский союз по правам человека выражает свое беспокойство в связи с массовыми грубыми нарушениями прав человека после событий, случившихся в Кишенеу 7 апреля 2009 года.

Мы никоим образом не одобряем какие-либо проявления насилия в ходе политического процесса. Мы также можем понять сложность ситуации, в которой оказались власти Молдовы в ходе событий 7 апреля 2009 года, и сложность решений, которые необходимо было принять для стабилизации этой обстановки.

Однако нельзя найти оправдания той лавине жестокости и насилия, которые обрушила власть на представителей оппозиции, возможно, и перешедших допустимые пределы выражения протестных настроений.

Массовые аресты в основном молодых людей, применение пыток к задержанным, исчезновение людей, осуждение без надлежащей процедуры, без возможности защищаться, под непрекращающимся давлением со стороны полиции – все это нельзя назвать мерами по предупреждению беспорядков.

Как стало известно, двое задержанных в ходе массовых арестов умерли от пыток и у нас нет информации, что ведется расследование этих преступлений и виновные будут наказаны.

Сотни людей были осуждены судами за административные правонарушения, не получив ни времени, ни возможности подготовить свою защиту.

Сотни людей были арестованы, и официальные данные в разы отличаются от тех, которые предоставляют общественные организации.

Шестеро людей исчезли бесследно.

Нет оснований не доверять этим данным, особенно на фоне многочисленных решений Европейского суда по правам человека, который устанавливал ответственность Молдовы за ту практику нарушений прав человека, которая в эти дни приобрела концентрированный и массовый характер.

Нас также беспокоят поспешные заявления о политическом заговоре, который якобы лежит в основе событий 7 апреля. Это создает для задержанных еще больший риск подвергнуться пыткам и жестокому обращению в полиции из-за естественных попыток власти найти доказательства такого заговора.

Размах массового и организованного государственного насилия далеко превысил необходимость поддержания общественного порядка и напоминает попытки дать острастку всем, кто считает, что имеет право на выражение собственного мнения, на мирные собрания и на политический выбор. Поэтому мы расцениваем такие действий как нарушение и этих основополагающих прав.

Как стало известно, в настоящее время в Украине арестованы двое граждан Молдовы, Габриель Стати и Аурен Маринеску, которых власти Молдовы требуют выдать в Молдову для уголовного преследования в связи с событиями 7 апреля 2009 года.

Мы полагаем, что выдача этих людей в Молдову будет означать поддержку и оправдание властями Украины тех массовых нарушений прав человека, который происходят в этой стране. Украина, которая является членом Совета по правам человека ООН, не может допустить, чтобы мир воспринимал ее как адвоката жестокости и насилия по отношению к инакомыслящим. Выдвигая свою кандидатуру в качестве возможного участника Совета ООН по правам человека, Украина обязалась в своих уважать положения Всеобщей Декларации прав человека, избегать политики двойных стандартов при оценке ситуации. Являясь представителем Восточной Европы в этом важном международном органе, Украина не должна хранить молчание при массовых нарушениях прав человека в одном из соседних государств. 

 Мы призываем органы власти Украины осудить массовые нарушения прав человека в Молдове, которые происходили и продолжают происходить после 7 апреля 2009 года, а также инициировать рассмотрение ситуации в Молдове на ближайшей сессии Совета ООН по правам человека.  Мы обращаемся ко всем органам власти Украины не предпринимать никаких действий, которые могут быть расценены как прямое или косвенное одобрение действиям властей Молдовы.

 Мы обращаемся к органам власти Молдовы предпринять немедленные меры для прекращения практики пыток, массовых арестов и суммарных судебных разбирательств в связи с событиями в Кишинеу 7 апреля 2009 года.

Мы также требуем от властей Молдовы незамедлительно и тщательно расследовать любую информацию о пытках, произвольных арестах и нарушениях прав задержанных.

Мы обращаемся к международным организациям выступить с незамедлительным и решительным осуждением массового нарушения прав человека в Молдове.

Председатель правления

Украинского Хельсинского союза

по правам человека

Аркадий Бущенко

Исполнительный директор

Украинского Хельсинского союза

по правам человека

Владимир Яворский