Бюлетень "Права Людини", 2009, #13
Безумовне зло та політика Катування та жорстоке поводження
Рівненських міліціонерів покарали за тортури Доступ до інформації
ДСК стало ще більше Анализ работы Единого государственного реестра судебных решений Права шукачів притулку
Правова допомога в Центрі тримання мігрантів Жертви політичних репресій
Российские власти скрывают документы советской эпохи Депортовані народи
Кримські татари: і через 65 років депортація триває? Вісті з пострадянських країн
Финал «дела об обыске» и некоторые уроки этого дела. Заявление «Мемориала» Нові видання
Расизм і ксенофобія в Україні: реальність та вигадки
Політика і права людини
Безумовне зло та політика
Політики багато, спекуляцій, маніпуляцій та істерики напередодні Дня перемоги не менш, але почну тут з безумовного зла. Його, звісно, теж багато, але на відміну від політики, воно не підлягає ні розподілу, ні порівнянню, ні виправданню. Навмисне вбивство дітей є таким злом, вбивство будь-якої групи людей за національною, етнічною, та будь-якою ознакою – теж. Немає виправдання етнічним чисткам, терору і таборам заради Ідеї, якою би привабливої вона не здавалась.
А хто це заперечує? Хіба я стверджуватиму, що жертви в моїй родині «вагоміші» жертв в сім’ї будь-якої іншої людини? Сама ідея є блюзнірська. Так само блюзнірська та немислима, як кількісні критерії, які часто-густо наводять у «доказ» більшого, чи все ж таки не такого значного зла. Начебто вбивство мільйона, чи хоча б тисячі людей не є злом. Хто врятує одне життя, врятує цілий світ. І хто вбиває заради ідеї, заради хворобливого уявлення про чистоту раси, світлемайбутнє, є, причетним до безумовного зла.
Спитаємо людей в будь-якій республіці колишнього СРСР, чи був Голокост безумовним злом, жахливим злочином. Гадаю, тількиодиниці відповідять, що так не вважають.
А чому не питають? Чому щороку, з гнітючою регулярністю, здіймається галас про «відновлення нацизму», з необґрунтованими звинуваченнями, з обурливим пересмикуванням правди? Запитання, звісно, риторичне. Галас повторюється, щоб з усіх сторін лунали дедалі більш абсурдні закиди, щоб обурювалися перекручуванням і почали відстоювати протилежну точку зору, частіше за все, згущаючи барви, прикрашаючи героїзм та затушовуючи неясні моменти. Пристрасті киплять? Та ні, їх вмило підігрівають. Адже розпалювати ворожнечу можна різними способами.
Не треба бути психологом, аби розуміти деякі рефлекторні реакції (та їх використання). Зручніше натиснути на певні кнопки: люди самі почнуть гарячкувати, пролунають необдумані висловлювання. Або холоднокровно продумані, як, на мій погляд, виступи та сумнівні акції ВО «Свобода».
Не берусь судити, яких конкретних реакцій домагаються. Проте не сумніваюсь, що ті, хто так нахабно висмоктав з пальця «погром» у Львові майже рік тому, знали, чим можуть закінчитися подібні чутки. Спостерігаємо в ці дні за не менш цинічними маніпуляціями навколо вбивства в Одесі.
В інтерв’ю на днях начальник департаменту зв’язків з громадськістю Федерації єврейських громада Росії Барух Горин назвав «сотрудничество с Гитлером безусловным злом». Повністю згодна, тільки на відміну від п. Горина, я не схильна забувати, звідки для мене це так ясно. Адже з дитинства я знаю про Голокост. Людям, змушеним вибирати з двох безумовних лих на початку війни, не так ясно було, до чого це призведе. Так, можемо твердити, що все зрозуміло було з арештів та погромів 9 листопада 1938 року («Кришталевої ночі»), якщо не раніше. Моральну слабкість людей, окремі негативні явища можна передбачити. Щодо абсолютного зла Шоа, сумніваюсь, що можна було.
Коли цього не враховуємо, ми ставимосьнесправедливо, як до людей, що опинилися між двома диявольськими режимами, так і до жертв. Адже шукаємо винуватих у першу чергу, щоб не допустити повторення злочину. Неспроможність брати до уваги складність ситуації означає невміння розуміти й складність людської відповідальності. Людина повинна була знати, та мати вибір. При всій моїй ненависті до Сталіна, я не можу вважати співпрацю з ним із боку союзників злом, оскільки інакше міг би перемогти Гітлер, який би знищив останніх євреїв і циган, які ще лишалися живими, та й взявся би за слов’ян. Як на мене, вибору просто не було. З іншого боку, якщо дійсно, як припускають деякі історики, Дрезден розбомбили, з величезною кількістю жертв, щоб догодити Сталіну то даруйте, вибір був, і жодного виправдання таким діям не може бути. Як, власне, не може бути виправдання для Ялтинської угоди, яка призвела до гибелі сотень тисяч, якщо не більше, людей, що потребували захисту.
Намагатися зрозуміти мотиви людей, що пішли на співпрацю з нацизмом, треба, й не заради виправдання їхнього рішення. Що хлопці, які записались до СС «Галичина», помилились вибором меншого зла, визволителя батьківщини, не підлягає сумніву. Але повторюю, мені легко так говорити, тим більше, що мої рідні прийняли інше рішення. Розуміти, що вони могли щиро вважати, що воюють із головним – для них – комуністичним злом, не надто важко. Я переконана, що більшість тих людей і сил, як в Україні, так і за кордоном, які або кричать про «відновлення нацизму», або, навпаки, твердять, що саме бійці Дивізії «захищали батьківщину», переслідують вкрай темні цілі.
Ті сили, що тепер кинулись вихваляти й СС «Галичину», зраджують пам’ять бійців УПА, та допомагають тим, кому потрібно, аби УПА асоціювалась із нацизмом. Я не є апологетом УПА, проте зазначу, що з історичної точки зору це повний абсурд, який можна спокійно, на підставі історичних документів, спростувати.
Саме тому питання затуманюють, поширюють усілякі нісенітниці, перекручені версії подій. Люди з усіх таборів (а в даному випадку немає бінарного розподілу позицій) починають гарячкувати, починати говорити дурниці, ображати одне одного. Прикро, як по-дитячому просто вдається завести людей, натиснути на певні кнопки, щоби ми всі пересварилися.
Візьмемо, наприклад, обурливу брехню про вигадану роль УПА в Голокості. Те, що деякі радянські солдати ґвалтували жінок, вбивали чи скоювали інші злочини на визволених ними територіях, не применшує роль Радянської армії, наших батьків та дідів у визволенні світу від чуми нацизму. Те, що деякі бійці УПА, напевно, скоювали злочини проти євреїв, поляків та мирного населення, не означає колективну відповідальність УПА за подібні гріхи. Але ж це ясно. Видно, настільки ясно, що обов’язково потрібно, аби ніхто й не думав на цьому зупинятися. Потрібно, аби українці почали відстоювати позицію УПА як єдину правильну, єдину «героїчну».
Щоб усі з нас, які не можуть так уважати, гнівались та ображалися, найчастіше –за наших рідних. Щоб і за кордоном не розуміли. Часто стверджують, що «на Заході не розуміють», що Сталін теж був монстром, не хочуть розуміти, що «треба було» із всіма боротися. Підозрюю, помиляються. Знають на Заході, що це був за режим. Чисто умоглядно, щоправда, приблизно так, як я знаю про Мао Цзедуна, Пол Пота чи про те, що зараз відбувається в Дарфурі. З тим, що це ніколи не зачіпатиме за живе, треба миритися. Жодної «інфовійни» тут немає, все набагато простіше. Нацисти напали на їх землю, та тривалий час стояла серйозна загроза, що вся Європа опиниться під їх контролем. І – що не менш важливо – розглядаємо весь перебіг війни та всі рішення в світлі нашого знання про Голокост.
Цілком нереально, на мій погляд, сподіватися переконати людей, що не було різниці між Сталіним і Гітлером у той час, що треба було відразу з обома боротися. Це не обов’язково тому, що не знають про Голодомор, терор і табори, а тому, що коричнева чума була у них в країні, бомбила їх міста, і знаємо, що її апарат смерті з кожним днем знищував дедалі більше людей. Я принципово не готова ставити на шкалу різні прояви безумовного зла, проте я теж переконана , що в той історичний момент треба було спочатку покінчити з нацизмом. З іншого боку, можу сама, й вважаю, що ми всі повинні намагатися розуміти, та ставитися з повагою до людей, які в силу інших, не менш тяжких обставин, вирішили зі всіма, як вони вважали, окупантами воювати. Якщо, звичайно, не приймали участь у Голокості, в каральних акціях проти мірного населення чи інших воєнних злочинах.
Безумовне зло не закінчилося капітуляцією нацистів і не викоренилося Нюрнберзьким трибуналом. З ним треба боротися разом, й для цього треба одне одного розуміти. Є й люди, яким вигідно, щоби цього розуміння не було, яким зручно поширювати прогнилу брехню та стереотипи. Є ті старі, знайомі до болю, ляльководи, й, схоже, з’явилися й нові, з не менш сумнівними цілями. Давайте не будемо їм допомагати, в память про всіх жертв безумовного зла і щоб уникнути нових.
Катування та жорстоке поводження
Рівненських міліціонерів покарали за тортури
У Рівному засудили міліціонерів, які тортурами вибивали зізнання з підозрюваного. На лаві підсудних опинилося троє оперуповноважених карного розшуку міського відділу міліції.
— У 2002 році міліціонери затримали Олега Петрова за підозрою у скоєнні грабежу, — розповідає прокурор міста Рівного Андрій Джус. — Під час дізнання ці працівники міліції спричинили йому тілесні ушкодження, пов’язані з тортурами. Вони знущалися та вибивали у нього свідчення та зізнання, саджали на «дибу», підвішували на палку, а також підключали апарат, який вдаряє електрострумом (його під час слідства знайти не вдалося).
Ця справа потрапила у суд лише у 2005 році. А загалом сім років знадобилося постраждалому, щоб довести свою правоту.
— Одного з міліціонерів засуджено до 3 років позбавлення волі, з позбавленням звання старшого лейтенанта та права протягом 2 років займати деякі посади, — повідомив Андрій Джус. — Двоє інших міліціонерів засуджені умовно. Цей вирок ще не набрав чинності, не виключено, що міліціонери його оскаржать. А ми будемо подавати апеляцію через надмірну м’якість покарання.
До речі, сам грабіж, у якому кати в погонах примушували зізнатися Олега Петрова, так досі і не розкритий.
Доступ до інформації
ДСК стало ще більше
Стало відомо про ще три правові акти, заховані під грифом обмеженого доступу "ДСК".
Це:
1. Наказ Служби безпеки України від 26 березня 2009 року N 173/ДСК.
2. Наказ Служби безпеки України, Генеральної прокуратури України від 15 квітня 2009 року N 230/33/ДСК.
3. Наказ Адміністрації Державної служби спеціального звязку та захисту інформації України, Служби зовнішньої розвідки України від 15 квітня 2009 року N 42ДСК/80ДСК.
Ніхто при здоровому глузді не заперечуватиме права держави на таємниці, тим більш, якщо йдеться про діяльність таких органів. Проте, по-перше, для цього існує Закон "Про державну таємницю", а по-друге, якщо вже йдеться про застосування "підзаконного" грифу "ДСК", то ніщо не перешкоджає повідомляли принаймні назви відповідних актів, бодай і формулюючи їх вельми загально (для прикладу - "Про кадрові призначення" чи то "Про питання технічного забезпечення" чи то "Про окремі питання захисту державної таємниці" тощо). Такий підхід принаймні давав би суспільству уявлення про загальний напрямок відповідної діяльності. Проте поки що від держави розуміння цього домогтися не вдається. Продовжимо.
Назагал від початку року органи державної влади видали вже принаймні 26 правових актів під грифом "для службового користування".
Анализ работы Единого государственного реестра судебных решений
По результатам проведенного представителями Восточноукраинского центра общественных инициатив первого среза наличных в Едином государственном реестре судебных решений (ЕГРСР – далее по тексту) уже сейчас можно констатировать наличие целого букета проблем.
Во-первых, права граждан на доступ к судебным решениям массово нарушаются ввиду неразмещения большинством судом всех принятых решений.
Во-вторых, поисковой интерфейс реестра работает в значительной степени неэффективно: созданная техническая система обслуживания реестра не позволяет просматривать все решения конкретного суда - допускается поиск только определенного вида судопроизводства за один конкретный год. Кроме того, следует отметить частые перебои в работе реестра: часто появляются указания на то, что производятся сервисные работы и работа с реестром невозможна.
В-третьих, в ЕГРСР указано ряд местных судов общей юрисдикции с неправильным названием.
Третью проблему невозможно игнорировать, так как она может иметь и юридические последствия. Поэтому остановимся на правовом анализе данной проблемы более детально. Насколько можно доверять данным поиска и предоставленным решениям, если название суда неправильное?
Начнем с законодательства, регулирующего порядок создания и наименования судов. Согласно ст. 18 ЗУ «Про судоустрій України»: «Стаття 18. Види судів загальної юрисдикції
2. Систему судів загальної юрисдикції складають:
Согласно ст. 21 ЗУ «Про судоустрій України»: «Стаття 21. Види і склад місцевих судів
1. Місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів.»
Конкретное наименование суда присваивается при его создании. Полномочия и процедура создания местно суда общей юрисдикции закреплен в ст. 20 ЗУ «Про судоустрій України»: «Стаття 20. Порядок утворення судів
1. Суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідуються Президентом України відповідно до цього Закону за поданням Міністра юстиції України, погодженим з Головою Верховного Суду України або головою відповідного вищого спеціалізованого суду.
2. Місцезнаходження і статус суду визначаються з урахуванням принципів територіальності (адміністративно-територіального устрою) та спеціалізації.
3. Підставами для утворення чи ліквідації суду є зміна адміністративно-територіального устрою, передислокація військ або реорганізація Збройних Сил України, зміна визначеної цим Законом системи судів, а також інші підстави, передбачені законом.
4. Кількість суддів у судах визначається Президентом України за поданням Голови Державної судової адміністрації України, погодженим із Головою Верховного Суду України чи головою відповідного вищого спеціалізованого суду, з урахуванням обсягу роботи суду, та в межах видатків, затверджених у Державному бюджеті України на утримання судів.»
Нормативно-правовых актов Президента Украины, посвященных созданию, реорганизации и ликвидации судов много. В последние годы целым рядом Указов Президента Украины были урегулированы вопросы формирования судов административной юрисдикции. Однако есть акт, в котором сведены все местные суды общей юрисдикции – это Указ Президента Украины «Про Мережу та кількісний склад суддів місцевих судів» №641/2001 от 20.08.2001 года с многочисленными изменениями (последнее - Указом Президента Украины №157/2009 от 16.03.2009 г.). В этом документе имеется список всех местных судов общей юрисдикции. И, к сожалению, не все наименования судов, указанные в Указе Президента Украины совпадают с названием в Едином государственном реестре судебных решений в перечне поискового интерфейса.
Наибольшее количество ошибок связано с районными в городах судами. Фактически в реестре нет единой методологии их наименования. Наиболее яркие ошибки в наименованиях, подмеченные нами следующие:
г. Киев. В столице действует 10 районных судов г. Киева. В Указе Президента Украины №641/2001 они так и называются. Но в реестре есть различие, так как восемь судов называются районными. И лишь два суда называются районными в г. Киеве: «Шевченківський районний суд м. Києва», «Дніпровський районний суд м. Києва».
Сумская область. Есть ошибка в названии районного суда. В списке поиска есть такой суд, как «Тростянецький районний суд м. Тростянець». В решениях этого суда, доступных в реестре, он именуется как «Тростянецький районний суд Сумської області». В Указе Президента Украины №641/2001 он тоже именуется районным. Единственный город с районным делением в Сумской области – это сами Сумы.
г. Харьков. Согласно Указу Президента Украины №641/2001 действует 9 районных в г. Харькове судов. Однако в поисковом окне ЕГРСР они именуются несколько иначе. Во-первых, пропущено слово «суд»: для примера «Червонозаводський районний м. Харкова». Понятно что это суд, но дело в том, что почти во всех иных названиях (других областей и городов) оно употребляется в названии, а в Харькове – нет. Во-вторых, у одного суда пропущено в названии «г. Харьков»: «Жовтневий районний суд». В Харьковской области такого суда нет, а в самом Харькове согласно Указу Президента Украины №641/2001 должен быть «Жовтневий районний суд м. Харкова».
Донецкая область. Здесь была выявлена серьезная путаница с Калининским районным судом г. Горловка и Калининским районным судом г. Донецка. Однако в реестре первый из них не содержит привязки к г. Донецку и указан как «Калінінський районний суд». Калининского района и соответственно просто районного суда в Донецкой области согласно Указу Президента Украины №641/2001 нет. Но и это еще не все. При запросе на «Калінінський районний суд», некоторые решения выдаются на «Калінінський районний суд м. Горлівки» (например: гражданское № 2-16062007). В то же время при запросе на «Калінінський районний суд м. Горлівка» выдает ряд решений Калининского районного суда г. Донецка (например: гражданское № 2-393/2007).
Ошибки ЕГРСР далеко не ограничиваются только здесь представленными, так как простой констатацией выявленных фактов нарушений реальному решению проблемы наполнения ЕГРСР не поможешь. Необходимы активные общественные действия по улучшению работы Единого реестра судебных решений. В частности, планируется по результатам проведенной работы систематизировать все выявленные ошибки и неточности, а также разработать рекомендации по их устранению и недопущению в будущем. Разработанные рекомендации будут опубликованы и предоставлены в соответствии с ЗУ «Об обращениях граждан» на рассмотрение соответствующих органов власти и администратору Реестра. В случае бездействия органов государственной власти будут использованы более радикальные меры: подача жалоб в порядке ЗУ «О борьбе с коррупцией» и обжалование бездействия в порядке прокурорского реагирования и административной юстиции.
Права шукачів притулку
Правова допомога в Центрі тримання мігрантів
Вже майже рік пройшов з моменту відкриття в с.Розсудів на Чернігівщині Пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні. З самого початку роботи пункту Чернігівський громадський комітет захисту прав людини надає консультаційну допомогу іноземцям, що утримуються. Для цього МВС надано окрему кімнату для роботи юристів. Правова допомога надається з питань надання статусу біженця в Україні, процедури добровільного повернення до країни походження та інших питань.
На сьогодні, загалом в пункті утримуються 101 іноземець, з них 1 жінка – громадянка Камеруну, що є на 8 місяці вагітності. Більшість з іноземців є вихідцями з Пакистану, Індії, Афганістану, Китаю та Бангладеш. Хоча є й представники країн колишнього СРСР – Вірменії, Грузії, Узбекистану, Росії. Загалом в Пункті вже побувало майже півтисячі вихідців з 28 країн світу. З цього числа було тільки 6 жінок. Підставою для поміщення в Пункт є постанова суду про примусове видворення іноземця з території України, якщо іноземець незаконно потрапив в Україну або порушив правила перебування в Україні. Іноземці можуть утримуватися в Пункті до моменту примусового видворення, але не більше ніж 6 місяців. Однак на сьогодні однією з основних проблем є відсутність в держбюджеті цільових коштів на примусове видворення іноземців. Значна кількість осіб іноземців встановлена і правоохоронні органи мають всі документи для видворення, але коштів на придбання квитків нема. Також з початку 2009 року відчувається нестача коштів на харчування іноземців. Персонал центру складає біля 170 осіб. Загалом будівництво Центру обійшлося в понад 30 млн. гривень. Ще 3 млн. гривень виділили міжнародні донори на закупівлю обладнання та техніки.
Нещодавно Пункт відвідала велика делегація, що складалася з представників українських правоохоронних структур (МВС, прикордонна служба, СБУ) та представників міжнародних організацій та посольств в Україні (УВБК ООН, Міжнародної організації з міграції, посольств Франції, Німеччини, Австрії, Португалії, Латвії). Головною метою візиту було спілкування з іноземцями, огляд умов утримання та харчування. При здійсненні візиту затримані іноземці мали нагоду розповісти про свої проблеми та отримати відповіді на питання, що цікавлять. Як зясувалося, основним та найболючішим питанням для утримуваних є термін знаходження у Пункті. Адже багатьох з опитуваних помістили до Розсудова з інших пунктів, однак попередній строк утримання не враховувався, в результаті чого 6 місяців обертаються в 9, 12…, а то й ще більше місяців. В звязку з цим, інколи виникали конфлікти між роздратованими та втомленими мігрантами. Однак внаслідок перерозподілу проживання іноземців по країнах походження адміністрації Пункту вдалося унеможливити конфлікти.
В 2010 році вступає в силу угода про реадмісію між Україною та ЄС, яка зобовязує Україну приймати нелегальних мігрантів, які перетнули її кордон на шляху до країн ЄС. Причому як своїх громадян, так і громадян третіх країн, які використали Україну просто як транзитну зону. Перед тим, як передавати мігранта Україні, країна Євросоюзу повинна надати докази, що ця особа справді перетинала український кордон. Тому є нагальна потреба в збільшенні кількості місць утримання мігрантів.
Найближчим часом планується фінансування будівництва другої черги розсудівського пункту. Але зараз через кризу в держбюджеті коштів на це не передбачено. Крім чернігівського Пункту подібний заклад відкрито на Волині. Також заплановано відкриття ще 3 пунктів для мігрантів на території України. Але коштів на це також поки що не виділено.Жертви політичних репресій
Российские власти скрывают документы советской эпохи
Российские власти скрывают документы советской эпохи, отмечает в своей статье для The Guardian Арсений Рогинский, директор организации "Мемориал". Как напоминает издание, в декабре прошлого года российская прокуратура конфисковала в Санкт-Петербурге значительную часть созданного "Мемориалом" цифрового каталога материалов о жертвах репрессий при коммунистическом режиме.
"В 1980-1990-е годы в России происходила, можно сказать, архивная революция", - пишет Рогинский, поясняя, что прежде подавляющее большинство документов советского периода находилось в закрытом доступе и выдавалось лишь ученым, располагавшим специальным разрешением высшего начальства. "Впрочем, ситуация с документами о политическом терроре была и остается намного более запутанной, причем со временем она только осложняется", - сообщает Рогинский. По его данным, около 90% таких документов находится в архивах ФСБ. Со второй половины правления Ельцина и при Путине доступ к ним осложнился. Историков интересуют судебные дела на многих сотрудников НКВД, которые в период Большого террора проводили репрессии, а в 1939-1940 годах сами были арестованы по ложным обвинениям во вредительстве. "На процессах обвиняемые рассказывали в свое оправдание, что действовали по приказам из Москвы", - отмечает автор. В этой ситуации современные российские власти пошли на хитрую уловку: приняли закон о том, что рассекречиванию подлежат только документы о лицах, которые впоследствии были реабилитированы. "Естественно, эти палачи не реабилитированы, и к их делам не может получить доступ никто, включая их родственников", - пишет Рогинский, сообщая, что речь идет о нескольких тысячах важнейших судебных дел. Кроме того, прокуратура издала специальный циркуляр, разрешающий доступ к судебным делам реабилитированных только родственникам жертв или с их разрешения. Если родственников нет в живых или вообще не было - например, у поэта Осипа Мандельштама не было детей - работать с делом не разрешается. "Кстати, абсолютно недоступны и досье на людей, за которыми осуществлялась слежка", - пишет автор.
По мнению Рогинского, власти питают абсолютное недоверие к общественности и не хотят, чтобы люди, копаясь в прошлом, приходили к "неверным", по мнению государства, выводам. Архивисты, со своей стороны, считают документы своей собственностью и всеми силами стараются затруднить доступ к ним.
Главным препятствием для историков на всех уровнях является национал-патриотическое формирование идеи России как великой державы, связанное с замалчиванием болезненных или позорных эпизодов, пишет Рогинский. Элементом этого процесса является реабилитация Сталина - заявления, что он был сильным и прагматичным лидером. "Истинная причина обыска в нашем санкт-петербургском отделении - в том, что мы заговорили. Это попытка нас припугнуть", - отмечает автор, поясняя, что в последнее время вокруг "Мемориала" сплачивается интеллигенция, которая не видит смысла в публичных акциях протеста, но недовольна повсеместным возвеличиванием Сталина.
Депортовані народи
Кримські татари: і через 65 років депортація триває?
Цього року виповнюється 65 років із часу депортації кримськотатарського народу з Криму у райони Сибіру, Уралу та Центральної Азії колишнього СРСР. За наказом голови Державного Комітету оборони Радянського Союзу Йосипа Сталіна, бійці Червоної Армії і військ НКВС з ранку 18 травня і до вечора 20 травня 1944 року з Криму виселили майже 190 тисяч кримських татар. На фронтах були видані спеціальні накази про звільнення з армії військовослужбовців – кримських татар, яких теж відправили на спецпоселення. Виняток зробили лише для старших офіцерів, які продовжували воювати і були вислані вже після закінчення війни. Загалом, із урахуванням колишніх військовослужбовців, кількість депортованих кримських татар перевищила 200 тисяч осіб. Під час виселення і в перші роки перебування у депортації, за офіційними даними, загинуло до 25% спецпереселенців. За даними Національного руху кримськотатарського народу, отриманими за результатами всенародного опитування у 60-ті роки, загинули близько 46% – майже кожен другий…
Боротьба за право повернутися на батьківщину тривала довгі пів століття і набувала драматичних, часто – трагічних, форм. Активістів національного руху кидали у тюрми на десятиліття, їх виганяли з країни, доводили до самовбивств.
Лише наприкінці 1980-х років, коли Радянський Союз та його каральні органи ослабли, розпочалося масове повернення кримських татар на батьківщину. Але спротив влади, особливо, кримської, розвал Радянського Союзу та економічна криза початку 90-х років завадили повернутися всім, хто цього бажав. За різними даними, у місцях депортації, переважно в Узбекистані, залишаються від 60 до 100 тисяч осіб. Втім, переважна більшість із тих 270 тисяч, які повернулися чи, навіть, народилися уже в Криму, вважає, що депортація і далі триває для всього кримськотатарського народу.
Вбити душу народу
Історик Гульнара Бекирова каже, що така тривала депортація зруйнувала практично всю національну інфраструктуру – були ліквідовані та знищені театри, газети, школи, вузи, бібліотеки, наукові установи, значна частина архівів, релігійні структури. Окрім значних демографічних втрат, так чуттєвих для нечисленного народу, важливий моральний аспект – постійне приниження всього кримськотатарського народу, його тривале таврування і звинувачення у «зраді», а також етнокультурний – ерозія кримськотатарської культури і мови, майже повне знищення кримської топоніміки (навіть Бахчисарай збиралися перейменувати у Куйбишево або Пушкіно).
І після двох десятиліть репатріації кримським татарам не вдалося відновити ці втрати. Гульнара Бекирова припускає, що наслідки депортації не були б такими катастрофічними, якби не заборона на повернення на батьківщину, яка, юридично існувала до 1987 року, а фактично – до початку 90-х років. Кримським татарам весь цей час не дозволялося писати в офіційних документах, що вони «кримські», а лише – «татари». Саме тому в кримськотатарській громаді боляче сприйняли, цілком виправдане з точки зору правозахисників, рішення офіційного Києва скасувати запис «національність» в українських паспортах. І досі періодично від активістів національного руху лунають заклики до влади відновити такий запис, зробивши його добровільним.
Без мови і релігії – немає народу
Голова Асоціації кримськотатарських працівників освіти «Мааріфчи» Сафуре Коджаметова називає найтрагічнішим наслідком депортації – фактичну втрату рідної мови молодшими поколіннями і руйнацію системи кримськотатарської освіти. В результаті депортації були закриті сотні кримськотатарських шкіл та інших навчальних закладів. Зараз в Криму діє лише 15 (із понад 650) шкіл, формально, з кримськотатарською мовою викладання, з яких 13 – школи 1-3 ступеня. Але і в них викладання, власне, кримськотатарською мовою ведеться лише в початкових класах, оскільки для старших класів немає підручників. Частина з них уже підготовлена, але у Міністерства освіти та науки України немає чи то грошей на їхнє видання, чи то бажання.
Схоже, у кримської влади немає бажання взагалі підтримувати кримськотатарське шкільництво. Сафуре Коджаметова розповідає, що громадськість із 1994 року домагається від Верховної Ради Криму ухвалення Концепції розвитку освіти кримськотатарською мовою. Але досі проект цього документа не затвердив ні уряд автономії, ні кримське Міністерство освіти. Кожна ж нова кримськотатарська школа відкривається громадськістю «з боєм», за неймовірного спротиву місцевої влади, каже Сафуре Коджаметова. За офіційними даними, в таких школах зараз навчається лише 8,5% (!) дітей із кримськотатарських родин, решта – переважно, в російськомовних школах. Русифікація кримськотатарської молоді триває і зараз.
Не менші проблеми – в релігійній сфері. У радянські часи більшість мечетей та інших культових споруд мусульман були зруйновані, релігійні діячі – репресовані, а духовна література – знищена.
Після повернення на батьківщину кримські татари зіштовхнулися з протидією і влади, і офіційного православного духовенства. Уже понад 10 років триває боротьба кримських татар за право збудувати у Сімферополі Соборну мечеть, але офіційну заборону міськради ніяк не вдається подолати. З величезними проблемами Духовне управління мусульман Криму зіштовхується і в намаганні повернути відібрані раніше культові споруди, і в спробах отримати земельні ділянки для будівництва нових мечетей.
Остання ілюстрація на цю тему – влада виступила проти будівництва мечеті у селі Мирне, оскільки вона планувалася у санітарній зоні захоронень колишніх в’язнів нацистського концтабору на місці колишнього радгоспу «Червоний». Але, за останніми повідомленнями, там же організація колишніх військовослужбовців «Велике братство без кордонів» збирається будувати православну каплицю. Влада не заперечує.
Муфтій хаджи Еміралі Аблаєв каже, що влада не тільки усіляко перешкоджає Духовному управлінню мусульман Криму та його громадам, але й «увімкнула зелене світло» представникам так званого «нетрадиційного Ісламу», які, з одного боку, несуть загрозу етнічно-релігійній самобутності кримських татар, а з іншого – привносять радикальні елементи в релігійне життя Криму. На думку хаджи Еміралі-ефенді, таким чином дехто з можновладців хоче розколоти кримськотатарський народ на релігійному ґрунті.
Земля для кримських татар – більше, аніж просто земельна ділянка
Земельна проблема в питанні повернення та облаштування репатріантів у Криму і далі залишається однією з центральних. Її розв’язання ускладнюють і недосконалість чинного українського законодавства, і корумпованість місцевої влади, і зовнішні впливи. Але одна з причин того, що ця проблема так гостро постала саме в останні роки – рішення Кримського облвиконкому 1989 року про заборону прописувати кримських татар, які поверталися до Криму, в Сімферополі і районі, у Великій Ялті, Великій Алушті, Судаку, Феодосії, Євпаторії і Бахчисарайському районі – саме там, де до депортації проживала найбільша частка кримських татар.
Репатріанти (у переважній більшості – колишні мешканці міст) були змушені селитися у сільських степових регіонах півострова. А саме там, у депресивних сільськогосподарських районах, був найбільший рівень безробіття, зруйнована інфраструктура і ще безліч соціальних та економічних проблем. А поруч – якихось 50-100 кілометрів – на Південному узбережжі Криму, де в багатьох збереглися батьківські чи дідівські будинки, кипів туристичний бум, що давав можливість утримувати багатьом кримчанам гідно родини. Але одночасно місцеве корумповане чиновництво влаштувало масовий тіньовий розпродаж дорогої прибережної землі, яку кримські татари вважали не стільки власністю своїх батьків, скільки частиною культури свого народу.
І досі на околицях Сімферополя та більшості приморських міст Криму стоять десятки «галявин протесту» – селища самоселів-репатріантів, які можуть бути знесені силою у будь-який момент. Попри десятки різних міжвідомчих нарад і засідань, в тому числі – РНБО, Кабміну України, Ради міністрів Криму, створення цілої низки комісій і робочих груп, земельна проблема репатріантів не втрачає своєї гостроти. Президент київського Центру близькосхідних досліджень, кримознавець Олександр Богомолов каже, що влада не враховує, що земля для кримських татар – не просто матеріальний ресурс, це частина їхньої ідентичності.
Досі – «зрадники» і «вороги народу»?
Найбільшою проблемою, яка гальмує розв’язання решти – і земельних, і мовно-освітніх, і культурно-релігійних та інших, перший заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров вважає невирішеність політико-правових питань кримських татар. Мова йде про те, що кримськотатарський народ досі не реабілітований. Кримські татари не підпадають під дію жодного українського закону, який стосується відновлення прав людей, що постраждали від дій радянського режиму чи його васалів (зокрема, уряду Польської Народної Республіки).
Із кінця 90 років у Верховній Раді України лежать законопроекти про відновлення прав громадян, депортованих за національною ознакою, та про статус кримськотатарського народу в Україні. На думку Рефата Чубарова, ухвалення цих законів зняло б чимало гострих питань, а також поставило б крапку у суперечках, кого ж можна вважати депортованим. Більшість експертів вважає, що статус «раніше депортованих» мали б отримати усі, хто особисто зазнав депортації, а також їхні нащадки, які народилися у місцях депортації чи поза межами Криму. Поки що ж кримські татари вважають, що і навіть їхні діти, які народилися в Криму, є де-факто депортованими, бо досі їхні права у повному обсязі не відновлені, ні вони, ні їхні батьки і діди формально досі не реабілітовані.
Схоже, навіть попри те, що уряд України за всі роки репатріації виділив для облаштування кримських татар близько 1,2 мільярда гривень, через невирішеність політико-правових питань кримськотатарського народу, значна частина репатріантів вважає, що насправді депортація продовжується…
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Вісті з пострадянських країн
Финал «дела об обыске» и некоторые уроки этого дела. Заявление «Мемориала»
6 мая санкт-петербургский городской суд подтвердил решение Дзержинского районного суда о незаконности обыска, проведенного 4 декабря прошлого года в Научно-информационном центре «Мемориал» в Санкт-Петербурге. Вечером того же дня представители НИЦ «Мемориал», — адвокат Иван Павлов, директор Центра Ирина Флиге и член Совета учредителей Татьяна Косинова, — в присутствии независимых наблюдателей, председателя организации «Гражданский контроль» Бориса Пустынцева и представителя Уполномоченного по правам человека в Санкт-Петербурге Светланы Екимовой забрали из районной прокуратуры незаконно изъятые ею в Центре материалы, в том числе двенадцать жестких дисков, вынутых на обыске из компьютеров «Мемориала».
В момент изъятия на этих дисках размещались базы данных, содержавшие результаты двадцатилетней исследовательской работы Центра по истории политического террора советского периода.
Процедура возврата была оформлена протоколом, составленным представителями НИЦ «Мемориал» и завизированным независимыми наблюдателями. Все возвращенные материалы были упакованы в коробки, опечатанные печатями «Мемориала», и доставлены в Центр.
13 мая независимые технические специалисты, в присутствии представителей общественности провели экспертизу жестких дисков на предмет их работоспособности и сохранности записанной на них информации. Все диски оказались работоспособными, выборочная проверка информации подтвердила ее сохранность.
В акте экспертизы отмечено, что следы подключения с целью считывания информации отсутствуют, за исключением единственного диска, на котором прослеживается неудачная попытка подключения в ночь с 4 на 5 декабря. Похоже, что все это время диски просто провалялись в прокуратуре и их содержимым никто не интересовался.
В течение пяти месяцев, прошедших со времени обыска, прошло в общей сложности четыре судебных процесса, на которых НИЦ «Мемориал» требовал признания обыска незаконным и возвращения изъятых у него материалов. Еще в марте прокуратура заявила о готовности вернуть изъятое «за ненадобностью»; теперь она была вынуждена сделать это по решению суда.
Конечно, возвращение имущества не компенсировало ущерб, нанесенный работе Центра: в результате налета была выведена из строя почти вся оргтехника, а большие массивы массивов научно-справочной информации, размещенные на изъятых дисках, в течение пяти месяцев были недоступны.
Кроме того, остался открытым вопрос о моральном ущербе, причиненном нашей организации: абсурдное подозрение следователя М.Г.Калганова о причастности «Мемориала» к финансированию правоэкстремистских публикаций, публично повторенное на заседании ОБСЕ полномочным представителем России, не опровергнуто в судебном заседании - суд отказался рассматривать этот вопрос по существу. Общество «Мемориал» намерено осуществить дальнейшие действия по защите своего доброго имени.
И все-таки: права организации восстановлены, ее имущество возвращено. Мы полагаем, что этот результат не был бы достигнут, если бы не волна протестов и солидарности, поднявшаяся в мире и в России сразу после полицейского рейда 4 декабря. «Мемориал» искренне благодарит российскую и зарубежную научную общественность, Уполномоченного по правам человека в Российской Федерации и регионального Уполномоченного по правам человека в Санкт-Петербурге, правозащитные структуры Совета Европы, демократические общественные и политические организации России, отечественные и зарубежные средства массовой информации (в частности и в особенности – информационно-аналитические сайты Полит.Ру и Права человека в России), зарубежных политиков и многих других за поддержку.
«Мемориал» обращает внимание общественности на то, что из «дела об обыске» можно извлечь некоторые выводы.
Первое. Вопреки расхожим мнениям, неправительственные организации в России в отдельных случаях могут добиться защиты своих прав в суде, если приложат к этому достаточно усилий и проявят настойчивость.
Такая победа дается недешево; в данном случае, за нее пришлось заплатить временем и силами сотрудников «Мемориала», вынужденных в течение пяти месяцев постоянно отвлекаться от своей основной работы ради отстаивания прав и доброго имени организации.
Второе. Кампании общественной солидарности имеют не только символическое протестное значение. Они могут приносить практические результаты.
Третье. По-видимому, в современных условиях полное торжество закона и справедливости мало реально, если это серьезно затрагивает ведомственные интересы. В «деле об обыске» это выразилось в том, что суд отказался рассматривать вопрос о незаконности самого постановления об обыске в силу его полной необоснованности, ограничившись указанием на то, что решение о производстве обыска является исключительной прерогативой следователя.
Тем самым суд фактически утвердил право следственных органов принимать такого рода произвольные решения, ущемляющие права юридических лиц, не опасаясь последующей судебной проверки. Общество «Мемориал» полагает, что подобная практика антиконституционна.
Четвертое. В ходе судебного следствия выяснилось, что правоохранительные органы (во всяком случае, Центр по противодействию экстремизму Главного Управления МВД России по Северо-Западному федеральному округу) рассматривали «Мемориал» как «экстремистскую» организацию, за офисом которой было даже сочтено необходимым установить «оперативное наблюдение», т.е. попросту наружную слежку.
Наши попытки выяснить причины, по которым наш Научно-информационный Центр в Петербурге стал объектом оперативно-розыскной деятельности, остаются пока безуспешными. В ЦПЭ ГУ МВД по СЗФО отвечать на наш запрос по существу отказались, ссылаясь на то, что закон запрещает раскрывать тайну оперативно-розыскной деятельности.
Однако, сам факт сосредоточения усилий по «борьбе с экстремизмом» на организациях, подобных «Мемориалу», проливает определенный свет на причины того, почему реальная экстремистская активность в Петербурге, да и во всей стране, растет, а раскрываемость преступлений, совершаемых на почве экстремизма, катастрофически мала.
История с установлением наружного наблюдения за исследовательским центром «Мемориала» должна стать еще одним толчком для серьезной общественной дискуссии, в ходе которого будет выработана оценка сегодняшних целей и приоритетов правоохранительных органов и силовых ведомств в «борьбе с экстремизмом». Мы ожидаем, что в такой общественной дискуссии также примут участие заинтересованные государственные службы и ведомства.
Таким образом, «дело об обыске в НИЦ «Мемориал» закончено (по крайней мере, в отношении восстановления нарушенных прав), но определенные аспекты этого дела по-прежнему требуют общественного осмысления.
14.05.2009
Нові видання
Расизм і ксенофобія в Україні: реальність та вигадки
/Харківська правозахисна група; Художн. – Харків: Права людини, 2009 р. – 192 с.
ISBN 978-966-8919-49-7.
скачати PDF файл