Бюлетень "Права Людини", 2009, #14

Прийнято вважати, що передбачений Конституцією України каталог прав людини є досконалою моделлю і відповідає європейським та міжнародно-правовим стандартам в цій сфері. Проте, чи дійсно розділ другий діючої Конституції є досконалим та не потребує змін? Це питання стало предметом обговорення громадських слухань «Права людини. Модель для нової Конституції України», що відбулись 26 травня за підтримки Міжнародного фонду «Відродження»у Великому конференц-залі НАНУ.

У рамках заходу Харківська правозахисна група представила результати дослідницької та експертної роботи в сфері забезпечення прав людини.

В обговоренні взяли участь науковці, представники громадських організацій, засобів масової інформації, Спілки адвокатів України, Міністерства юстиції, судді Вищого Адміністративного суду.

Співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров звернув увагу присутніх на те, що, хоча розділ другий Конституції України і містить велику кількість прямих запозичень з двох загальновідомих міжнародних пактів ООН про права людини 1966 р., але при цьому в суто юридичному сенсі не розрізняє норми Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, які держава мусить виконувати за будь-яких обставин, і положення Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, можливість реалізації яких пов’язується, як відомо, з реальним економічним станом тієї або іншої країни.

Євген Захаров зазначив, що проведена ревізія тексту української Конституції в частині гарантування прав і свобод, дозволяє стверджувати, що текст Основного Закону України з одного боку перенасичений нормами, які, якщо придивитись до них уважніше, мають радше не гуманістичну спрямованість, а є патерналістськими за своєю природою (мова йде про положення Конституції, що проголошують Україну соціальною державою (ст. 1), людину, її життя і здоров’я найвищою соціальною цінністю (ст. 3), декларують «право на житло» (стаття 47), «право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло» (стаття 48), «право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування» (стаття 49), «право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди» (стаття 50)). Ці права у нинішніх українських умовах перетворилися на справжню фікцію, зазначив Євген Захаров, – що, в свою чергу, призводить до зневіри пересічного громадянина не тільки у можливості захистити свої права в судовому порядку, але й до глибокої недовіри суспільства щодо обіцянок політичних лідерів та Української держави взагалі. На підтвердження своєї позиції п. Захаров, влучно зазначив: «якщо припустити, що для Української держави норма ст. 3 Конституції України є дійсно категоричним імперативом, тоді влада всі кошти повинна спрямувати на медичну допомогу тяжко хворих громадян України, а уряд повинен продати останній мерседес, що йому належить, й спрямувати ці гроші на лікування онкохворих дітей. Втім, в Україні цього не відбувається. Отже, така нещирість Основного закону лише поглиблює недовіру українського суспільства до влади.

Що ж стосується дійсно невід’ємних прав та основоположних свобод, то діюча Конституція ще далека від досконалості. Для прикладу, хоча окремі елементи права на справедливий судовий розгляд містяться в Основному Законі України, проте, як комплексне право, що передбачено Європейською Конвенцією з прав людини, право на справедливий судовий розгляд не передбачено Конституцією України. Не містить діюча Конституція і право на доступ до офіційних документів, хоча це право міститься у Хартії основних прав Європейського Союзу, а також спеціальній Конвенції про доступ до офіційних документів (була прийнята Радою Європи у листопаді 2008 року й буде відкрита для підписання країнами-членами з липня 2009 р.). Крім того, Конституція України містить у собі неприпустимо велику кількість непрямих обмежень громадянських, політичних та особистих прав і свобод. Євген Захаров наголосив: «через те, що передбачені в Конституції України 1996 року норми про обмеження права на приватність, свободу думки, совісті і релігії, свободу вираження поглядів, свободу об’єднань, свободу мирних зібрань, свободу пересування не містять в собі загальної презумпції бути «необхідними в демократичному суспільстві» (вимога Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод 1950 року), пропорційність втручання держави в реалізацію прав людини та основоположних свобод за стандартами Європейського суду з прав людини виміряти неможливо. І сам принцип пропорційності в загальному вигляді відсутній в Конституції Україні, хоча на необхідність його введення фахівці вказували неодноразово. Лише частково відповідають Європейській конвенції норми про право на розвиток, право на свободу та особисту недоторканність, заборону дискримінації, правовий статус іноземців та інші.

Отже, ретельний аналіз, який був проведений експертами Харківської правозахисної групи, не залишає сумнівів, що фактично Українська Конституція в частині прав людини не є взірцем і є нічим іншим, як перекручуванням прав людини (Жан-Франсуа Ревель). Саме тому існує суттєва потреба оновлення Конституції України не лише в частині розподілу повноважень між різними гілками влади, а й в частині закріплення прав і основоположних свобод.

Друга доповідь була присвячена вельми цікавій темі, якою дуже полюбляють спекулювати різні політичні сили. А саме, що більшості наших громадян притаманна властивість покладатись на державу, а не на власні зусилля. Саме тому, вони потребують радше не економічної та політичної свободи, а соціального захисту з боку держави. А щоб ці гасла звучали більш переконливо, наші політики постійно наводять результати різних соціологічних досліджень.

Хоча експерти Харківської правозахисної групи інтуїтивно відчували, що це не так, але, оскільки метою проекту в цілому є прийняття нового Основного Закону та відповідне реформування правової системи, було вирішено провести дослідження правосвідомості громадян аби певніше передбачити наслідки пропонованих реформ[1]

Отже, про результати цього національного соціально-психологічного дослідження побутових уявлень про права людини на громадських слуханнях доповів науковим керівник дослідження, кандидат психологічних наук Віктор Пушкар.

Він зазначив, що одним із основних завдань дослідження було зв’язати ставлення громадян України до проголошених Конституцією соціальних гарантій та очікувань їх втілення щодо себе. Отже, після підведення підсумків дослідження можна констатувати відносно низький рівень патерналістських очікувань стосовно дій держави; переважну надію на своїх близьких в сфері забезпечення матеріального статку та, зокрема, вирішення житлових проблем.

Віктор Пушкар навів цікаві дані щодо ставлення людей до процесів, що відбуваються зараз в Україні, та як вони самі оцінюють стан дотримання їх прав. Зокрема, він наголосив, що нині одним із питань, яке постійне обговорюється, є проблема дискримінації. Результати проведеного дослідження, звернув увагу Віктор Пушкар, показали, що дуже поширена дискримінація за віком (т.з. ейджизм). Найчастіше згадується дискримінація пенсіонерів (40%) і молоді (21,2%), іноді – дітей. Серед дискримінаційних практик найбільш поширені вікові обмеження при прийомі на роботу. Дискримінованими за соціальним статусом назвали селян – 31,5% (sic! – у міській вибірці), робітників – 17,3%, людей розумової праці – 12%, приватних підприємців – 9,4%. Сексуальні меншини вважають дискримінованими 19,8% опитаних; це значно більше, ніж за даними сексологів, серед опитаного населення є власне представники секс-меншин. Відповідно, більша частина тих, хто зазначив цей різновид, являють собою «співчуваючих» поза меншинами, яким відомо про факти дискримінаційного поводження щодо осіб нетрадиційної орієнтації. Віктор Пушкар, також відзначив, що на думку 14,2% опитаних, в Україні дискримінують національні меншини.

Хочу звернути увагу на те, що соціально-психологічне дослідження побутових уявлень про права людини, представлене Віктором Пушкарем, є ґрунтовним, всебічним дослідженням, результати якого вийшли окремим виданням. Воно розміщене в Інтернеті на сайті ХПГ, отже, з його результатами мають можливість ознайомитись всі зацікавлені.

Після обговорення дискусійних питань, що виникли після перших двох доповідей та перерви на каву конституційний експерт Харківської правозахисної групи, Всеволод Речицький, представив учасникам заходу проект Конституції й зокрема, закріплення прав та основоположних свобод, передбачені відповідним проектом. Всеволод Речицький зазначив, що органічна Конституція спрямована перш за все на гарантування свободи і автономності індивіда від держави. Зокрема, ринкова економіка є уособленням засад економічної свободи, демократія є уособленням засад політичної свободи, недоторканність приватного життя є уособленням засад особистої свободи. Він звернув увагу учасників заходу на те, що ці свободи не можуть бути ніким скасовані, а можуть бути лише обмежені у випадках, передбачених Конституцією. Суттєвими новелами представленого проекту в частині прав людини є втілення європейських стандартів щодо можливих обмежень здійснення прав та основоположних свобод, закріплення права на справедливий судовий розгляд, закріплення академічної свободи, права на доступ до офіційних документів, права на володіння зброєю для захисту себе та родини від протиправних посягань та ін.

Загалом, якщо текст діючої Конституції в частині прав і свобод нагадує турботливу бабусю, що занадто переймаючись здоров’ям онука одягає його занадто тепло, ретельно дезінфікує помешкання, а при перших проявах застуди змушує його вживати антибіотики, що в кінцевому рахунку призводить до відсутності будь якого імунітету у дитини, слабкого здоров’я, хронічних хвороб, тобто фактично перетворює здорову людину на інваліда, то проект, запропонований паном Всеволодом, це безжальний тренер з фізичного виховання, який привчає до фізичних справ, закалювання, загалом до великих навантажень, і лише в крайньому випадку, коли дійсно постає загроза життю, він готовий прийти на допомогу. Результатом саме такого виховання буде людина з міцним здоров’ям, яка може подбати про себе й своїх близьких, отже, на перший погляд безжалісний спосіб виховання, насправді є більш гуманним по відношенню до дитини.

Обраний формат спілкування дозволив не лише представити проект, але й створити майданчик для ведення конструктивного діалогу. Зокрема, всі бажаючі змогли задати свої запитання доповідачам, запропонувати власні пропозиції та висловити свою позицію.

Зауваження та запитання:

1. Чи варто дублювати Європейську Конвенцію з прав людини?

На переконання одного із учасників громадських обговорень включення до Основного закону України принципів обмеження щодо здійснення прав і основоположних свобод, які передбачені Європейською Конвенцією, є зайвим, адже остання є частиною національного законодавства. Втім пан Речицький наголосив, що це не є достатнім аргументом, адже Конституція України - документ, який гарантує і захищає людину від незаконного обмеження її свобод, крім того, втілення в тексті Конституції України європейських стандартів підтверджує, що Україна є прихильником європейських цінностей.

2. Конституція України не є підручником з конституційного права.

Також у учасників громадських слухань виникло питання, чому в представленому проекті у розділі «Громадянське суспільство» відсутнє власно визначення цього поняття. Відповідаючи на це запитання, Всеволод Речицький зазначив, що існують різні підходи щодо визначення цього поняття, зокрема у роботі Коена Дж., Арато Е. «Громадянське суспільство та політична теорія» (ця робота на думку фахівців є найкращим дослідженням громадянського суспільства) наводяться три основні підходи щодо визначення сутності громадянського суспільства. Всеволод Речицький також наголосив, що західні експерти неодноразово звертали увагу на те, що Конституція України не повинна перетворюватись на підручник з конституційного права. Крім, того Основний Закон України повинен створити гарантії автономності проявів життєдіяльності громадянського суспільства в Україні, а не додаткові перепони, які можуть виникнути в разі наявності в Основному законі України дефініції «громадянське суспільство».

Загалом, свої пропозиції та зауваження висловили майже всі учасники форуму. Але, як виявилось під час обговорення, присутні, ознайомившись з текстом проекту Конституції України, перш за все звертали свою увагу на ті положення Конституції, що стосувались власно можливих змін їхнього статусу за цим проектом. Наприклад, представник Спілки адвокатів висловилась про те, що відсутність представників адвокатів у Вищій Раді юстиції України є суттєвим недоліком представленого проекту Конституції. У свою чергу представники Вищого Адміністративного суду звернули увагу на необхідність конкретизувати норму, згідно з якою захист професійних інтересів суддів здійснюється у встановленому законом порядку, оскільки на їх думку такий закон може не прийматися протягом багатьох років, і судді будуть залишатись без відповідних гарантій їх діяльності. Представники правозахисних організацій звернули увагу на те, що недоліком запропонованого проекту є відсутність інституту індивідуальної конституційної скарги, зникнення із норми, яке гарантує право на мірне зібрання, положення, згідно з яким обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися лише судом.

Насамкінець, необхідно додати, що на громадських слуханнях Харківська правозахисна група представила одразу чотири нових видання: «Проект Конституції України – 2009. Перспектива прав людини», «Права Людини. Модель для нової Конституції України», «Конституційний процес в Україні (2005–2008)».

З моменту проведення заходу пройшов тиждень, протягом якого Всеволод Речицький доопрацював свій проект з урахуванням запропонованих зауважень. Отже, можна констатувати, що проведення громадських слухань «Права людини. Модель для нової Конституції України» було вчасним та корисним.

[1]" «Соціально-психологічне дослідження побутових уявлень про права людини», Харківська правозахисна група, Х., Права людини, 2009р. с.9

Безпрецедентний випадок: трьох міліціонерів суд визнав винними в тортурах, які привели до смерті людини (офіційне звинувачення звучало так: перевищення службових повноважень, яке супроводилося насильством).

Це вже другий суд в Харкові над правоохоронцями-мучителями. Минулого тижня перемозі над недолюдками в погонах раділи співробітниці харківського плиткового заводу. Жінки стверджують, що співробітники Орджоникідзевського РВВС вибивали з них зізнання в кращих традиціях гестапо: катували, надіваючи на голову поліетиленові кульки, били... Районний суд справу проти міліціонерів закрив, але апеляційний постановив розглянути його заново.

А ось ще одна резонансна справа, слідство по якій тривало більше трьох років, вже отримало розв’язку. Надзвичайна подія сталася 8 грудня 2005 року. Цього дня 29-річний харків’янин Олег Дуніч був в одному з кафе на околиці Харкова. За сусідніми столиками відпочивали цивільні і міліціонери. Через дрібницю розгорілася сварка. Парубка оперативники вивели «поспілкуватися» на вулицю, а потім відвезли в Червонозаводський райвідділ. Через декілька годинників допиту йому стало погано. У невідкладну допомогу Олега доставили ледве живим, до полудня молодий чоловік помер від черепномозкової травми і внутрішнього крововиливу.

Судмедеексперти констатували, що на тілі Олега не було живого місця: перебиті ребра, шийні хребці, внутрішні органи. Правоохоронці ж наполягали, що привезли Олега в РВВС вже в такому стані. Правда, на всяк випадок оперативники звільнилися практично відразу після скандалу. А за час, поки йшло слідство, в райвідділі змінилося начальство.

Міська прокуратура, що розслідувала справу, пред’явила звинувачення трьом офіцерам лише в 2007 році. Їх відразу узяли під варту, а в цей понеділок суд виніс вирок: два колишніх "опери" отримали термін - по 6 років, третій - 9 років. Харківські правозахисники тріумфують: запевняють, що це одна з небагатьох справ, по якій слідство довело факт тортур в міліційних застінках.

- У практиці безкарності поставлена жирна крапка. За останні роки максимальним покаранням для співробітників міліції було звільнення. Прокуратура взагалі не порушувала кримінальні справи, або вони розвалювалися в суді, - говорить помічник міністра МВС з прав людини в Харківської області Юрій Чумак.

Втім, самі міліціонери сподіваються довести свою невинність і подаватимуть апеляцію.

Кожен чотирнадцятий житель України зазнавав катувань з боку представників міліції. Лише за останній рік подібних випадків було майже сто тисяч. Про це свідчать спільні підрахунки Української Гельсінської спілки та інших правозахисних організацій. Проте більшість постраждалих від рук міліції бояться будь-кому розповідати про це, бо не вірять, що держава здатна захистити їх від свавілля й помсти. Спеціально створена служба внутрішньої безпеки МВС розслідує злочинні дії з боку правоохоронців і карає винних. Але від цього насильства у райвідділах менше не стає.

Художник-дизайнер із Харкова Світлана Поміляйко та її колега Наталя потрапили до міліції, коли на заводі, де вони працювали, зникло кілька комп’ютерів. Правоохоронці говорили жінкам, що вони мають виступити у ролі свідків. Але коли за ними зачинилися двері Орджонікідзевського райвідділу, їх, за словами Світлани Поміляйко, почали катувати працівники міліції.

«Мене били по голові, одягали пакет на голову. Один я прогризла, тоді одягнули другий, і я втратила свідомість. Нас щипали плоскогубцями, вимагаючи зізнання у крадіжці комп’ютерів. Ми відмовлялися брати на себе злочин, якого не робили. Через вісім годин вони відпустили нас у місто, побитих і виснажених, так спокійно, наче це для них була звична щоденна процедура», – пригадує Світлана Поміляйко.

Правоохоронців провокує на агресію безкарність?

Після того випадку Світлана більше місяця лікувала побої, втратила роботу і залишилася з двома дітьми на руках, практично без засобів до існування. У справедливість українських правоохоронців жінка більше не вірить, і боїться помсти з боку своїх колишніх катів. Так сталося, що трьох співробітників райвідділу, які з неї знущалися, звільнено з роботи, суд над ними триває.

Втім цей випадок є винятком, адже більшість правоохоронців, які катують підозрюваних, не зазнають жодних покарань, зазначає помічник міністра внутрішніх справ із прав людини у Харківській області Юрій Чумак.

«Це загрозливе явище, коли за катування з боку працівників міліції нікого не карають. З одного боку, є свідчення Світлани, її тілесні ушкодження. З іншого – працівники міліції, які кажуть, що нічого протизаконного не робили. Тим паче, що всіх підозрюваних при виході з райвідділу змушують писати заяву про те, що жодних претензій до міліції вони не мають», – пояснює помічник міністра з прав людини.

Щороку в Україні понад дві з половиною тисячі людей звертається до служби внутрішньої безпеки МВС зі скаргами на протиправні дії представників міліції. У дійсності ж випадків катувань з боку правоохоронців у кілька разів більше. За словами Юрія Чумака, причина цього – у почутті безкарності. Якби кожен постраждалий послідовно відстоював свої права, агресія з боку міліціонерів стала б анахронізмом.

Не гнатися за відсотками

Припинити свавілля з боку окремих працівників міліції можна, докорінно змінивши принципи роботи правоохоронних органів, вважає голова Харківської правозахисної групи Євген Захаров.

«В українській міліції існує дуже давня традиція вибивати в підозрюваного зізнання за будь-яку ціну. І це передається з покоління у покоління. Аби припинити цю практику, було ухвалене розпорядження Міністра внутрішніх справ, яке забороняє без поважних причин затримувати людей, не винних у скоєнні злочину. Але воно призвело до протилежного результату, витягати зізнання за допомогою тортур стали в кожного затриманого. Потрібно скасувати норми, які вимагають від слідчого розкриття більшості злочинів: у Європі показник розкриття злочинів зазвичай не перевищує 40%», – каже Євген Захаров.

Він також наголошує, що неприпустимою є ситуація, коли працівника міліції чекає більше покарання за низький відсоток розкриття злочинів, аніж за грубе поводження з підозрюваними. Аби уникнути проблем, правоохоронці не оформлюють факт затримання доти, доки не виб’ють зізнання. В такому разі людина зазнає катувань, але немає жодних доказів того, що вона взагалі була у міліції. Втім, чимало залежить і від тих, кого затримують. Правозахисники радять одразу ж скористатися правом на дзвінок, яке гарантоване Конституцією. Повідомити про місце свого перебування близьким, і попросити їх звернутися до адвоката. І – відмовлятися відповідати на будь-які запитання без адвоката, адже це право теж гарантоване законом. Тоді катування стануть просто неможливими.

(Київ – Харків – Прага)

Див. також:

Справа Поміляйко виявить, наскільки Україна спроможна боротися з проявами жорстокого поводження

Катували плоскогубцями

Думаю, що мало хто з моїх однолітків замислювався над питанням заробітної плати, а тим паче податків, котрі з неї вираховуються, оскільки дуже мало з них працює офіційно і взагалі працює. Проте я, як людина працююча, сплачую податки і мені вельми цікаво куди ж йдуть ці кошти, якщо наш уряд постійно бідкається, що не вистачає туди-то і туди-то: страйкують вчителі (зарплата не виплачується місяцями, а то й роками), а про закріплені в статті 49 Конституції України положення щодо безоплатності медичної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров’я, розвитку фізичної культури і спорту і таке подібне годі вже й казати. Вважаю, що «корінь зла» криється зовсім на поверхні – ви коли-небудь бачили страйкуючих народних депутатів України чи працівників Секретаріату Президента України з вимогою виплатити заборгованості по заробітній платі? Ні, не бачили і не побачите. В даній роботі пропоную проаналізувати діяльність «верхівки» нашої країни і скільки коштує нам, громадянам України, така діяльність.

Почну з Верховної Ради України. Щоб простежити діяльність депутатів, я керувалася лише базовими індикаторами за даними офіційного сайту Верховної Ради України – законопроекти, виступи та депутатські звернення Верховної Ради України минулого скликання. За цей час: депутатами було подано 18.329 законопроектів – в середньому за весь період народний депутат подав 36 законопроектів – по 9 за рік; пролунало 20.329 виступів з місця та 13.996 виступів з трибуни – середнє арифметичне – 40 виступів на депутата (10 за рік) для виступів з місця та 28 виступів з трибуни (по 7 виступів на рік) одного депутата; зроблено 15.828 запитів – в середньому 31 депутатське звернення (8 за рік) на одного депутата. На жаль, практично не можливо об’єктивно визначити відвідуваність засідань депутатами та їхнє голосування, оскільки голосування картки ще не означає присутності її власника в залі.

Нагадаю, що свою важливу законотворчу місію депутати здійснюють не безкоштовно. Згідно з Законом України «Про статус народного депутата», «держава гарантує народному депутату забезпечення необхідними умовами для здійснення ним депутатських повноважень». Зокрема:

Заробітна плата: ч.2 ст.33 вищевказаного Закону: «народний депутат в питаннях матеріального і соціально-побутового забезпечення прирівнюється до членів Кабінету Міністрів України»: посадовий оклад народного депутата – члена комітету 6.109 грн., з урахуванням премій і надбавок – 13.5 – 14.5 тис. грн.; голови підкомітету чи комітету – 17 тис. грн. До того ж щомісяця кожний депутат отримує та витрачає на власний розсуд ще 10 тис. грн. «на здійснення депутатських повноважень», загальна сума, необхідна, щоб реалізувати всі пільги, передбачені депутатам, - 238 млн. грн. + 95 млн. грн., передбачені на відшкодування витрат, пов’язаних з виконанням депутатських повноважень;

Відпустка депутата оплачується наступним чином: дві середні зарплати – 16.5 млн. грн. на рік;

Матеріальна допомога після закінчення строку депутатських повноважень – 25 млн. 800 тис. грн.;

Матеріальна допомога в разі виходу на пенсію – 12 місячних посадових окладів = 16 млн. 714 тис. грн. на рік;

Безоплатні поїздки Україною – 4.5 млн. грн. на рік;

Фінансова підтримка санаторно-курортного комплексу управління справами Верховної Ради України – 48 млн. 748 тис. грн. на рік, з них майже 5 млн. з бюджету;

Утримання автобази Верховної Ради України – 23 млн. 400 тис. грн. на рік;

Оренда літака голови Верховної Ради України для пересування Україною – 2 млн. грн. на рік;

Виступи на радіо, телебаченні – 29 млн. 250 тис. грн. на рік;

Проживання у готелях – 10 млн. грн. на рік;

Витрати на будівництво житла – 33 млн. грн. на рік;

Грошова компенсація на придбання житла – 10 млн. грн. на рік;

Інші витрати (забезпечення кабінетом з меблями, технікою і т.д.).

Сума усіх витрат Верховної Ради України на рік становить 1.6 млн. грн. на одного депутата, а у нас їх аж 450 – тож виходить 720 млн. грн. на рік вони нам коштують.

Президент України виступає за обмеження депутатських пільг. Про це він заявив у зверненні до співвітчизників, яке транслювало центральне телебачення. За ці гроші можна на 20% підвищити пенсії, збудувати 250 нових шкіл (на стан нинішніх шкіл просто жахливо дивитися і вимушені батьки власним коштом створювати хоч якісь умови для навчання своїх дітей: приблизно по 75 грн. щомісяця батьки здають на «розвиток школи» в школах міст, а що казати про сільські школи…) або збудувати 5 нових шахт . . .

Але ніхто не замислюється скільки ж коштує нам сам Президент та його Секретаріат, в штабі якого працюють понад 1.000 осіб на різних посадах ті в головних службах (Державний секретар України, Перший помічник Президента України, Прес-секретар Президента України, Кабінет Президента України, Головна служба внутрішньої політики – загалом 22 таких «головних служб»), що щорічно обходяться українцям в 860 млн. грн. – це ще дорожче, ніж рік утримання Верховної Ради України (720 млн. грн.). Чи не потрібно разом зі скасуванням депутатських пільг ще й скоротити Секретаріат Президента України – на мою думку понад 1.000 працівників навколо однієї особи то є забагато.

А тепер складіть суми утримання на рік Верховної Ради України та Секретаріату Президента України. Приголомшує ! І ще подумайте, за які такі заслуги перед нами вони стільки отримують. Місячні зусилля одного депутата становлять 0.7 законопроекти; 0.8 виступів з місця; 0.6 виступів з трибуни; 0.7 депутатського звернення. Вражає до неймовірності ! І це при тому, що вони є народними обранцями, покликаними слугувати народу. Слугують вони, перш за все, собі – приймаючи відповідні закони про власну заробітну плату і пільги. Навіщо в такому випадку взагалі ходити на вибори? Щоб прогодувати зграю самолюбів? Щоб з нас знову, як з блазнів, насміхалися? – бо ти їм все (утримання), а вони нам що? Химерне соціальне забезпечення, наголошуючи при цьому, що вони дотримуються Конституції. Там все так гарно написано, а в реальному житті це «гарно» зовсім не «гарно». Навіщо ж тоді писати те, чого немає і невідомо коли воно буде.

І на останок, хочу зазначити, хірург вищої кваліфікації в одній із харківських лікарень за тиждень рятує 3-4 життя людини, отримуючи при цьому копійки.

А скільки рятують «вони»?

Закон України «Про психіатричну допомогу, прийнятий у 2000 році, має багато суттєвих недоліків, які прямо загрожують або психічно хворим, або їх оточенню.

Стаття 6 передбачає примусовий огляд хворих лише у двох випадках:

1.  організація надання особі, яка страждає на тяжкий психічний розлад, психіатричної допомоги;

2.  провадження дізнання, попереднього слідства або судового розгляду за письмовим запитом особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора та суду.

А для огляду дитини, якій ще не виповнилось 14 років необхідна згода обох батьків (піклувальників). Це призводить до того, що психічно хворі не отримують своєчасну допомогу. Є випадки вбивств і каліцтва своїх родичів психічно хворими. Дуже часто страждають сторонні особи.

У випадках прямих погроз або неадекватних дій з боку психічно хворого, якій вже відмовився від обстеження психіатрів, чи таке питання постає уперше, жертви агресії мають викликати міліцію яка викликає-швидку психіатричну допомогу.

Це забирає багато зайвого часу, та ще, за нашим досвідом міліція далеко не завжди адекватно оцінює ситуацію, особливо, коли на агресію психічно хворого скаржиться хтось із родини. Ми зтикались з випадками відмови надати допомогу працівниками міліції у випадках, коли агресивний психічно хворий загрожував повбивати або порізати когось із родини. На виклики сторонніх осіб міліція реагує скоріше і адекватніше, але і тут витрачається певний час.

Два приклади:

1.  До нас звернулась громадянка К., дочка якої , знаходячись в психотичному стані, ледь не вбила її внука (свого сина), також вона загрожувала вбити свою матір. Мати хворої і бабуся потерпілої дитини викликала міліцію, але міліціянти сказали, що мати має право вчити свою дитину. Після такого «вчення» дитина потрапила до нейрохірургії з черепно-мозковою травмою. У будь-якій цивілізованої державі сам факт побиття дитини та ще й з вадою для його здоров’я невідворотно потягло би звинувачувальний вирок, позбавлення батьківських прав для здорових батьків А хворі потрапили б у психіатричну лікарню.

2.  Психічно хворий довго і безкарно знущався над родиною. Бив жінку і дітей, до того, що вони звертались до травматологів, викликали «швидку». Сусіди, які чули , як плачуть діти, не могли спокійно на це реагувати, і, на відміну від міліції, намагались захистити дітей .Хворий почав погрожувати їм вбивством, демонстрував сокиру. На цьому етапі жінка звернулась до нас і, за нашою порадою, подзвонила до міліції. Наряд прибув негайно, викликав швидку, і хворого госпіталізували.

Можна точно сказати, що така редакція закону «Про психіатричну допомогу», яка не враховує відповідальність міліції, не передбачає кримінальну відповідальність службових осіб у такому випадку, як побиття хлопчика хворою матір’ю, а також відповідальність того з батьків, який перешкоджав огляду дитини, в сучасних умовах нашого суспільства є небезпечним.

Ще небезпечнішим закон «Про психіатричну допомогу» є для силових структур. Бо в цьому законі немає жодного слова про те, що солдати строкової служби, контрактники так же, як і всі військовослужбовці збройних сил України, повинні неодмінно обстежуватись психіатрами – це має бути їх обов’язком і на це не може бути потрібна їх згода

Бо в іншому випадку це призводить до каліцтв, самогубств і вбивств в армії. Це призводить до того, що в армію потрапляють психічно хворі, а їх, особливо контрактників, ніхто не має права комісувати за психіатричною статтею і, навіть, обстежити без їх згоди.

Ст.7 Закону «Про психіатричну допомогу» не дозволяє інформувати про наявну психіатричну хворобу будь-кого, окрім самого пацієнта, чи його опікунів, батьків та випадків, передбачених ст. 6 цього Закону (див. вище)

Отже психіатричні диспансери згідно того ж закону не мають права передавати відомості про тих юнаків, які з дитинства знаходяться в них на обліку, до призовних комісій, як це потребує Закон України «Про військовий обов’язок і військову службу»

Виникає абсурдна ситуація, коли одні медичні заклади достеменно знають, що призовник є непридатним до служби в силових структурах, але не можуть повідомити про це своїх колег з призовних комісій, бо несуть за це кримінальну відповідальність.

Не менш абсурдним є те, що більшість психічно хворих військовослужбовців і контрактників місяцями обстежують у шпиталях, щоб знайти у психічно хворого якусь соматичну патологію, для того, щоб його комісувати, бо військовослужбовець  відмовляється від лікування у психіатричному відділенні шпиталю.

Показовим є приклад з хворим військовослужбовцем за контрактом Ж., якій був хворий на психопатію, але категорично відмовлявся обстежуватися у психіатрів. Його майже сім місяців переводили з одного шпиталю до другого. І тільки після того, як він був переведений на строкову службу, його комісували за ст. 57б (грижа страховоду)

Здається, що медичне законодавство, як і медична галузь в цілому нікому не потрібна. Депутати не звертають уваги на недосконалість медичного законодавства, не хочуть на законодавчому рівні реформувати медичну галузь.

Закон «Про психіатричну допомогу» разом із законом «Про обіг прекурсорів і наркотичних речовин» вкрай ускладнив роботу психіатрів, бо стара система обліку і надання допомоги хворим цим законом порушена, а нової дійової системи немає.

Крім того, що психіатри обмежені в правах огляду і надання допомоги хворим, закон «Про психіатричну допомогу» ще нікого не врятував від зазіхань на його майно, спробу заволодіти квартирою тощо.

Як приклад, можна привести ситуацію з хворою Л., одинокою жінкою, яка, до того, як перенесла інсульт, працювала науковим робітником на кафедрі в одному з ВУЗ’ів м.Харкова. Саме її колеги звернулись до нас, коли відвідали хвору і дізнались від лікарів звичайного неврологічного відділення, що Л. після інсульту втратила розум, і тому її переводять у інтернат для психохроників.

Колеги Л. ніякої розумової відсталості не побачили, крім істотного після інсульту перепон у вимові окремих слів. Вони написали заяву на ім’я головного лікаря медичної установи, де вона лікувалась, якій відповів їм, що Л. ніде не прописана, і в неї немає паспорта.

На цьому етапі колеги Л. звернулись до Харківської правозахисної групи. Співробітники ХПГ, якім колеги Л. представили всі дані про прописку і приватизацію квартири, звернулись вже до паспортного столу. Чиновниця – паспортистка спочатку сказала, що в неї така особа не зареєстрована, тобто підтвердила відповідь головного лікаря.

Але, коли співробітники ХПГ звернулись до начальника РОВД, раптом знайшлись і відомості про прописку і приватизацію. А того же вечора колеги хворої знайшли в неї під подушкою її паспорт, якого там до того не було і Л. не знала, куди він подівся.

Психіатр, підпис якого був в карточці Л., відмовився від контакту з працівниками ХПГ.

Отже, уявна «демократичнисть» Закону «Про психіатричну допомогу» ніяк не уберігає одиноких і беззахисних людей від налагодженої системи чиновного бандитизму і корупції.

Закон потребує негайних змін, про що ми неодноразово, вже в цьому році написали народним депутатам Яценюку, Гриценко.

  Генеральному Прокурору України О. Медведьку

  Міністру внутрішніх справ України Ю. Луценку

  Голові Служби безпеки України В. Наливайченку

  Секретарю РНБО Р. Богатирьовій

  Голові Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань розслідування обставин порушення Конституції України та законів України, прийняття протиправних рішень посадовими особами Київської міської ради та її виконавчого органу К. Куликову.

Ми, представники правозахисних громадських організацій України, приголомшені безпрецедентним фактом вбивства 26 травня 2009 року киянина Олексія Гончарові та побиття його дружини.

Нам відомо, що Олексій Гончаров протягом тривалого часу послідовно виступав проти нищення ландшафтного заказника «Острів Жуків», зокрема проти протиправної забудови його території та видобутку піску на заповідних землях. На жаль, багаторазові звернення громадського активіста до контролюючих та правоохоронних органів з вимогами припинити протиправну діяльність не мали належного реагування. Лише після оприлюднення Олексієм Гончаровим фактів про злочини проти довкілля у загальнонаціональних ЗМІ міліція вперше спромоглася втрутитися та призупинити протиправні дії, хоча поруч у заказнику «Острів Жуків» надалі чиняться схожі правопорушення.

За останні роки довкола місцевості «Конча-Заспа» та заказника «Острів Жуків» завдяки глибокій корумпованості всіх причетних органів влади укорінилась розвинута система тіньового бізнесу на землі та надрах. Ми змушені визнавати, що кримінальний грабунок природних ресурсів став всеукраїнським явищем: від злодійських рубок лісів у Карпатах, браконьєрського видобутку гравію у карпатських річках та на Дністрі до знищення рекреаційних зон у столиці та нелегальних розробок вугілля у шахтах-копанках Донбасу. Але саме в згаданому випадку багаторічна атмосфера безкарності підштовхнула організаторів кримінального бізнесу особливо зухвало переступити закон, вдавшись до демонстративного вбивства людини. 

Учасники IV Форуму правозахисних організацій України вимагають від керівництва МВСУ провести оперативне, всебічне та об‘єктивне розслідування випадку вбивства Олексія Гончарова  та побиття його дружини.

Ми звертаємось до керівництва Генеральної прокуратурі України, МВСУ та СБУ з вимогою: провести розслідування фактів розкрадання найціннішої природної території Києва - заказника “Острів Жуків”, протизаконної розробки надр, намиву та забудови заповідних земель, а також зв‘язків  між природоохоронними порушеннями та рішеннями влади з ознаками корупції.

Ми вважаємо необхідним утворення під патронатом РНБО спеціальної контрольно-аналітичної комісії для оцінки дій та бездіяльності органів державної влади, управління та самоврядування, що становлять загрози національній безпеці у сфері екополітики, природокористування та заповідної справи.

Форум (м. Київ, 30 – 31 травня 2009 року) був організований Всеукраїнською асоціацією громадських організацій «Українська Гельсінська спілка з прав людини». У ньому взяло учать 152 учасники, що є представниками 105 правозахисних організацій з 45 міст країни різних областей.

Громадська правозахисна організація Донецький Меморіал оприлюднила четверту щорічну доповідь „Дотримання прав ув’язнених в Україні – 2008”.

Доповідь підготовлена за фінансової підтримки Міжнародного фонду „Відродження” та мстить огляд змін у діяльності кримінально-виконавчої системи України, як сталися протягом 2008 року. В ній наведена статистична інформація, яка відображає стан діяльності системи у 2008 році, наведені приклади порушень прав людини та реакція керівництва системи на так події та факти, а також надана інформація про взаємодію громадських організацій та установ виконання покарань.

Доповідь мстить висновки та рекомендації, спрямовані на поліпшення стану дотримання прав людини в установах системи, а також відомості про виконання Департаментом рекомендацій попередніх Доповідей

Текст Доповіді в повному обсязі розміщено за адресою
http://ukrprison.org.ua/index.php?id=1243260521 

на інтернет-сайті   Тюремний портал

Під час так званої перебудови інтелігенти жваво підхопили новий крилатий вислів і безперервно намагалися щось оригінальне сказати про всі дороги, що ведуть до храму. Проте зі знакового фільму Абуладзе «Покаяння» мені запам’яталось інше. Біль, часами нестерпний. Потім жах від сцени, де збожеволіла від ідеї світлого майбутнього сільська вчителька співає бетховенську «Оду до радості». Кілька років не могла взагалі слухати Дев’ятої симфонії.

Запам’яталося теж якесь дике, схвильоване піднесення у суді від слів дочки жертв небіжчика (мера, Сталіна, як хочете), котру схопили, коли вона третю ніч поспіль викопувала свіжу могилу. Доведеться мене ув’язнити, заявляє вона, бо доки я жива, той в землі не знайде спокою.

Біль і жах залишилися, тільки з тріумфом проблематично. Втім, навіть тоді не по собі було, коли внук небіжчика, дізнавшись всю правду, викидає тіло в обрив. Просто метафора? Як для кого. Для мене особисто - ні. Ані тоді, ані тепер. Адже могил немає, а це дуже багато змінює.

Могил не було, але мовчали та безсоромно брехали. Звідти таке піднесення щодо слів геройки фільму й осквернительки одного конкретного гробу. Вона ж за нас усіх говорила.

Але хто сьогодні за нас говорить, коли не інтелігенти, а політики тему підхопили? Коли є політичні сили, які порушують питання перенесення могил і пам’ятників загиблим у війні солдатів?

Невже їх не бісили десятиліття огидної брехні про воїнів, які воювали «за Сталіна»?  Адже серед них були батьки, діди українців, які воювали не за кривавого диктатора, а за свою замучену землю. Або воювали тому, що вибору їм не дали. Хто першим кине камінь?

Багато загинуло. Їх використали тоді, та й зараз політики, що роблять із безмірно складної історії тих часів, зі смерті людей, користь для себе, так само зраджують їх. Ми не вправі їм підтакувати. Так, все неоднозначно, можна скільки завгодно прикладів навести, що розкривають гірку сутність слова «визволитель». Хлопці не дожили.

9 травня цього року з’явилось повідомлення на сайті «Ехо Москви» про скривдження меморіального цвинтаря радянських воїнів-визволителів у Варшаві. «Ехо Москви» посилалося на ІТАР-ТАСС, а те - на російське посольство у Польщі. Хотіла більше дізнатися й відшукала замітку в газеті «Виборча» («Gazeta Wyborcza»). Там знайшла ту ж інформацію, з посиланням на «Ехо Москви». В українських ЗМІ, як заведено, наступного дня повідомляли вже без посилань про скривдження. Не можу перевірити, мабуть, щось таке трапилось, хоча специфічна магістраль інформаційних каналів, відверто скажу, насторожує. За своїм досвідом знаю тільки таке: як би важко не було знайти поляків, котрі вважають воїнів Червоної армії «визволителями», в усі Дні пам’яті горять свічки та лежать квіти на могилах загиблих совєтських солдатів.

На життєвому шляху численних поколінь роману «Сто років самітності» я остаточно заплуталася, проте ніколи не забуду слів, якими одна жінка заспокоює чоловіка після чергового краху їхніх планів: «Ми ж можемо виїхати, адже нікого тут поки що не поховали».

Дякую Володимирові Сарішвілі, який підтвердив, що в Грузії не могло би бути й мови про знесення або перенесення пам’ятників воїнам. Пишу «підтвердив», оскільки ми теж люди й це розуміємо.

Допоки не втручаються політики.

            Хто першим ліз у бійку - з’ясувати завжди проблематично. Не легше визначити, чия хвороблива фантазія породжує нові спалахи психозу. Кремлівські слуги розробили новий законопроект, який передбачає кримінальну відповідальність за заперечення перемоги СРСР над нацизмом. Повний абсурд, звичайно, проте смішного так мало, що треба було б на весь світ розкричатися. Адже наближаються річниці, що відзначатимуть лідери всіх демократичних держав. Сімдесят років тому, 1 вересня 1939 року, нацистська Німеччина напала на Польщу, що безпосередньо призвело до початку Другої світової війни. Пригадуватимемо й 17 вересня, коли СРСР, як союзник Гітлера, теж вдерся у суверенну тоді Польщу. Історики назвуть безліч інших дат і подробиць, які не ввійшли в арсенал совєтської пропаганди про війну.

Невже у Кремлі сподіваються, що таким законом змусять усіх затремтіти та уникати «недипломатичних» фактів? Адже ніхто у здоровому глузді не заперечуватиме найважливішої ролі СРСР у перемозі, але якщо уважно читати законопроект, стає зрозумілим, що дія закону розповсюджується значно ширше.

            Прочитала днями ось таке: «Пам’ять про мільйони жертв є ключовим елементом державотворення». Не приховую, зморщилася, а від одної думки про заміну першої частини Голодомором чи Голокостом, моторошно стає. Так само, власне, моторошно, як від того, що совєтська влада так проштовхувала свою пропагандистську версію «Вітчизняної війни», прикриваючи ідеологічну наготу та банкрутство імперії. Гірко усвідомити, що Кремль вирішив і Росію тягти цим просякнутим брехнею шляхом.

Якщо йдеться про тих у Росії, для кого «совєтське» вже означає «російське», та все однозначно відмінне, то нічого дивного. Коли ж якісь політичні сили в Україні, замість конкретних пропозицій, що дозволять витягнути країну з перманентної кризи, домагаються голосів огидною грою навколо можливого перенесення чи демонтажу пам’ятника загиблим, варто задуматися над метою, якої вони прагнуть.

            Якщо ці політики хочуть служити своїй багатостраждальній країні, нехай вони менше галасують про перенесення пам’ятників загиблим, а займаються пошуком могил, до котрих за 70 років багато людей ще не можуть покласти квітів.

8 квітня 2009 року книжка була представлена читачам у Музеї-архіві українського самвидаву при видавництві «Смолоскип» у Києві. Виступили найближчі друзі й однодумці автора Дмитро Павличко, Євген Сверстюк, Левко Лук’яненко, Йосиф Зісельс, Вахтанґ Кіпіані.

Історик Олександр Ткачук пропонує свою оцінку ролі Михайла Гориня у здобутті незалежності на межі 80 – 90-х років.

На чехарду приходів та відходів комуністичних лідерів у вісімдесятих роках 20-го століття народ відповів лише хвилею ущипливих анекдотів, які підмивали радянську свідомість ізсередини, але не становили прямої загрози тоталітарній системі. Радянська влада нещадно витравлювала все, що могло творити нове, незвичне, яскраве і живе, вона, як казковий Кощей, здавалася мертвонародженою і вічною. Та вся ця демонічна ілюзорність розтанула в одну мить, коли Комуністичну партію очолив Михайло Горбачов − твердий прихильник модернізації країни. Почалися зміни, а разом зі змінами − з’явились системні загрози. У ході його політики, що отримала назву «перебудова», в одноосібно правлячій партії, кажучи мовою синергетиків, виникла «неврівноважена ситуація», коли проти «реформаторів», які хотіли вдосконалити повільно деградуючу імперію, зберегти її конкурентноздатність на світовій арені, виступили із радикальною критикою «консерватори». Останні інстинктивно усвідомлювали, що послідовне впровадження реформаторських планів невідворотно поставить під знак питання не тільки віджилі системи господарювання, а й саму імперію. Нагадаємо, що це була надзвичайно потужна група впливу в партійно-державному механізмі країни, спроможна в будь-який момент здійснити державний переворот. Реальне відчуття небезпеки у «реформаторів» підживлював ще свіжий у їхній пам’яті приклад Хрущова, усунутого від влади за менш амбітні реформаторські наміри.

Горбачовське оточення дуже швидко збагнуло, що утримати владу в своїх руках воно зможе лише заручившись підтримкою ширших верств населення. Партійній консервативності потрібно було протиставити громадську ініціативу. Виконавцем цього завдання стала московська космополітична інтелігенція, лідерів якої згодом назвуть «прорабами перебудови» (в основному з оточення секретаря ЦК КПСС Яковлєва Олександра Миколайовича). Цілком імовірно, що ця група з самого початку мала і власні (приховані) інтереси, ведучи вдалу гру на суперечностях двох партійних кланів. За завданням «реформаторів» вони проводять круглий стіл провідних «інтелектуалів», які проголошують, що перебудова під загрозою і необхідно створювати ініціативні групи на підтримку перебудови, на підтримку «ленінської політики» партії, її реформаторського керівництва, лаконічніше: потрібно створювати навколо КПСС широку громадську організацію. (У час, коли комуністична влада була абсолютною, це означало створювати їй альтернативу). Згодом цей маніфест передрукував популярний партійний журнал «Огонёк», який очолював ставленик «реформаторів» Віталій Коротич. Це було фактично неформальною санкцією ЦК КПСС на розгортання відповідного громадського руху. Одночасно каральним органам доручається контролювати процес, намагатись впливати на нього, відсікаючи радикальні антикомуністичні та націоналістичні елементи, але забороняється застосовувати репресивні заходи.

Дещо пізніше до внутрішньопартійної боротьби за «російський трон» долучився ще один учасник − Борис Єльцин, довівши центральну владу до повного паралічу.

Підсумовуючи вищесказане, можна зробити висновок, що саме боротьба за владу у вищих ешелонах Комуністичної партії фактично стала першою причиною занурення радянської імперії у революційну ситуацію.

Другою причиною була невирішеність національного питання, руйнівна сила якого для СРСР із високих кремлівських веж здавалась легко контрольованою і безпечною.

Україна, як тоді модно було говорити, була територією «застою», в якій колоніальна адміністрація (радянсько-партійний апарат) була особливо реакційно налаштованою щодо національних потреб українського народу, за рахунок якого вона власне і паразитувала. Тотальний та тривалий терор перетворив людей на мовчазну, залякану і в значній мірі національно дезорієнтовану масу. Михайло Горинь згадує, що в липні 1987 року у Львові крім нього, В’ячеслава Чорновола та Івана Геля не знайшлося жодної людини, яка захотіла б випускати «Український вісник». Страх і почуття безвихідності панували повсюдно. Ситуація почала поступово змінюватися, коли із концтаборів, за указом М.Горбачова, випустили політичних в’язнів. Ця відносно невелика, але солідаризована та пасіонарна група людей, одразу включилась у суспільне життя. Влітку того ж 1987 року в Києві створено Український культурологічний клуб, відновлено діяльність Української Гельсінської групи та нелегального журналу «Український вісник», започатковано діяльність інших, як тоді казали, «неформальних організацій». Температура політичного життя в республіці почала поступово, але неухильно зростати.

Якісно новим явищем у житті республіки стало створення політв’язнями першої опозиційної організації – Української Гельсінської спілки. Формально вона була правозахисною організацією, але за своїми справжніми завданнями була політичною організацією, що боролася за реформування тоталітарного режиму і проголошення незалежності України. Поява в республіці організованої політичної сили серйозно стурбувала місцеве керівництво. Проти неї було кинуто весь репресивний і пропагандистський апарат. Та незвикла до конкурентної боротьби комуністична влада, до того ж обмежена циркулярами з Москви, своїми викривальними заходами лише популяризувала український самостійницький рух. Ось що про це згадує Михайло Горинь: «Ми вимагали зміни статусу УРСР у системі СРСР. З цього розпочалася серія мітингів. Влада не зуміла рішуче проти них виступити. Уряд завжди програє, коли вагається, або хоче тільки злегка вдарити. Можна провести аналогію зі злочинним світом: коли даєш злочинцеві ляпаса, то він готовий тебе вбити, а якщо ти збиваєш його з ніг, то він тікає. Радянська влада легенько лякала і легенько била нас – то 200 чи 2000 рублів штрафу, то 15 діб (арешту. – Ред.)…

Це були напівзаходи: людину, яка була готова сидіти до смерти, залякати 15-ма добами – то є смішне. Нерішучі спроби зупинити рух опору не приглушили його, а викликали новий спалах.» (ГОРИНЬ Михайло Миколайович. ЗАПАЛИТИ СВІЧУ; Харківська правозахисна група; Упорядник В.В. Овсієнко. Художн.-оформлювач Б.Є.Захаров. – Харків, 2009. – С. 96).

У цей час у Прибалтиці та деяких інших республіках вже почали виникати Народні фронти – масові політичні організації. Згодом дійшла черга і до України. Але в нас реалізувати подібне завдання було набагато складніше, – люди залякані, колоніальна адміністрація відвертіше антиукраїнська, велика питома вага у структурі населення республіки росіян та інших національних меншин серйозно ускладнювали створення масової патріотичної організації. Одночасно спецслужби не припиняли спроб розіграти «карту міжнаціонального протистояння» – кадрів у середовищі національних меншин для вирішення цього спецзавдання в них було достатньо. А створення Інтерфронтів за зразком прибалтійських республік – як альтернативи Національним фронтам – за тодішніх умов загрожувало Україні повною дестабілізацією.

Зрозуміло, що в такій ситуації поява Народного Руху України за перебудову була негласним компромісом між Москвою, місцевою комуністичною владою і частиною білявладної української інтелігенції про те, що політика в Україні буде розвиватися еволюційним шляхом, без будь-яких революційних потрясінь. Потрібно визнати, що на час заснування Руху цей компроміс був вигідний усім: комуністам, які через свою агентуру в Русі мали змогу організаційно блокувати неконтрольований розвиток політичного життя в республіці, українським патріотам, які, у свою чергу, отримували унікальну можливість вивести національно-визвольний рух за межі Києва і Західної України, зробити його загальноукраїнським явищем. Політична легалізація частини національно-демократичного руху дозволяла відносно безпечно і цілеспрямовано працювати з великими масами народу, елімінувати з його свідомості антидержавницькі стереотипи. Звичайно, з погляду стратегії комуністи і патріоти мали альтернативні завдання: перші хотіли заблокувати, поставити під контроль визвольний рух, другі – через легалізацію зробити його домінуючою силою в суспільстві, щоб згодом використати його як політичний інструмент для здобуття повної політичної незалежності. І, в принципі, питання, чим завершиться ця невидима внутрішня боротьба між двома антагоністичними силами, залишалось відкритим до самого проголошення незалежності.

У цій ситуації надзвичайно важливим ставало питання про керівництво Руху – хто його очолить і куди поведе. З погляду національних інтересів, для реалізації основного завдання (здобуття незалежності) важливою ставала не так стратегія поведінки (вона в принципі була типовою для усіх національно-визвольних рухів поневолених народів СССР), як тактика, за якою вмілий і далекоглядний керівник, враховуючи інтереси всіх суб’єктів політичної гри, комбінує ними так, що вони спрямовують свою енергію в потрібному йому напрямку. Їхні різноманітні зусилля лише посилюють потрібну йому тенденцію. Поступаючись у малому, він прагне виграти у великому. Це лідер особливого ґатунку і особливих здібностей – таким політиком у цей переломний, історичний для українців час, став Михайло Горинь. За дорученням Української Гельсінської спілки він, один із її чільних керівників, береться за створення Народного Руху України за перебудову. Варто згадати, що прихід його до Руху вітали Іван Драч та Дмитро Павличко, власне, вони його туди й запросили.

8-10 вересня 1989 року на Установчому з’їзді Руху Михайла Гориня одноголосно обирають головою Секретаріату – керівником виконавчого органу організації. Головою Руху стає Іван Драч. Тут необхідно нагадати про готовність Драча передати фактичне керівництво організацією Гориню. Талановитий український поет, успішний полеміст і, як це не прикро, комуністичний конформіст, він готовий був залишитися «прапором» Руху, його прикриттям, щоб націоналіст Горинь у достатньо комфортних умовах зробив свою справу: перетворив Рух на відносно незалежну масову політичну організацію.

Назвемо декілька головних здобутків Гориня на цій ниві. Перший. Саме під його керівництвом Рух із хаотичного зібрання різних самодіяльних організацій перетворився на добре структуровану, численну загальнонаціональну організацію. Силу, здатну у критичний момент історії вивести на вулиці мільйони людей. Силу, у переважній більшості своїй патріотичну і демократичну. Під керівництвом Михайла Гориня Рух, через сотні різноманітних регіональних і загальнонаціональних заходів, перетворився на велику політичну потугу. Два з цих заходів і сьогодні вражають своєю масштабністю та динамізмом, а тоді буквально сколихнули до основ радянське суспільство. Я маю на увазі, перш за все, «Ланцюг єднання» (або «Українську хвилю») − коли мільйони людей, узявшись за руки, утворили суцільну шеренгу від Львова до Києва, за одну мить зруйнувавши виплеканий кагебістами міф про особливий націоналізм галичан. Від руки до руки, від серця до серця українці Західної та Наддніпрянської України 21 січня 1990 року довели, що вони одна соборна неподільна нація.

Другою акцією, яка була ніби продовженням першої, стало відзначення 500-річчя козацтва (серпень 1990 року), коли сотні тисяч людей з’їхалися в один день до Запоріжжя, пройшлися гігантською колоною до Хортиці і отаборилися навколо могили козацького отамана Івана Сірка у селі Капулівка. Незабутнє враження: пам’ятаю, як сотні автобусів із національною символікою мчать дорогами Київщини, Черкащини, Дніпропетровщини, а також із Півдня та Сходу України, а вздовж доріг стоять люди, яких переповнюють емоції, на очах багатьох сльози. Люди, яким ще вчора розповідали байки про зарізяк-бандерівців та петлюрівців, які ходили під цими прапорами у бій, зараз бачать їх поруч і відчувають, що до них повертається щось надзвичайно важливе, їхнє, сутнісне − кимось підлим у них украдене. Дух предків постав серед них. І козацька кров відчуває і нуртує на поклик чогось сакрального і віщого.

Ці акції буквально шокували партійну і радянську адміністрацію, вони зрозуміли, що з цього часу настав кінець їхньому монопольному пануванню в республіці. Перед ними постав відважний і дужий противник, готовий будь-якої миті вступити в бій за народні інтереси.

Друга проблема, яку Михайло Горинь зумів розв’язати на користь України, – міжнаціональні стосунки. Як уже згадувалося, спецслужби активно розігрували «карту міжнаціонального протистояння», тому надзвичайно важливо було вибити з-під їхніх ніг соціальну базу. За ініціативою керівництва Народного Руху України 21 листопада 1991 року, напередодні референдуму про незалежність і перших виборів Президента України, в Одесі було проведено Конгрес національних меншин України, на якому було вироблено програмні та організаційні форми поєднання українського патріотичного руху і рухів малих народів у єдиний загальнодемократичний рух. Політика Руху в цьому питанні була продовженням та розвитком зусиль, здійснюваних у цьому напрямку Українською Гельсінською спілкою та Українським Культурологічним клубом, а в ширшому розумінні – традицією, що виходила із задумів УГВР та УНР.

Третьою проблемою, від розв’язання якої залежала можливість УРСР безперешкодно рухатися в бік незалежності, була історична необхідність перетягнути на свій бік частину радянської та комуністичної еліти, або хоча б когось із керівництва держави. Частково цей задум керівництву Руху вдався.

Ключовим гравцем тут поступово стає Леонід Кравчук. Кон’юнктурник і пристосуванець, він все-таки вийшов із живого українського середовища і, хоч був далекий від його життєвих інтересів, але не мав щодо нього якихось радикальних упереджень, з ним можна було працювати. Михайло Горинь публічно і демонстративно подав йому руку. Він пригадує: «На Установчому з’їзді НРУ склалася дуже цікава ситуація, в якій якоюсь мірою відбилася моя позиція. Я, другого дня головуючи на з’їзді, отримав записку Леоніда Кравчука – другого секретаря ЦК КПУ: «Прошу надати мені слово». Я оголошую: «Прошу підготуватися другому секретареві ЦК КПУ Леоніду Кравчуку». Тут на трибуну вискакує представник Полтавської організації, юрист (прізвище я забув) і кричить: «Як?! Тому комуняці ви будете надавати слово?» Я різко обірвав його, сказавши, що йому слова не надавав і прошу зійти з трибуни. І додав приблизно таке: «Краще я піду в тюрму досиджувати 9 років, ніж я, демократ, не дам слово другому секретарю ЦК КПУ. Леоніде Макаровичу, прошу до слова!» Леонід Макарович виходить на трибуну і каже перші слова: «До чого я дожився, що мене Горинь захищає!» Ото були перші наші контакти.» (М.Горинь. «Запалити свічу», с. 98-99).

До речі, саме Кравчук, здається, у 1990 році, мимоволі, буквально однією фразою окреслив значення Михайла Гориня в українській історії, зауваживши, що з його приходом до Києва «ситуація склалась не на нашу користь», тобто не на користь комуністів. Це висловлювання згодом опублікувала газета «Вечірній Київ».

Отже, підсумовуючи вищесказане, можна зробити однозначний висновок, що в період з 1989 по 1991 роки Михайло Горинь як політик відіграв одну із ключових ролей у здобутті Україною політичної незалежності. І про це необхідно сказати на повний голос...

Що ж до подальшої його політичної кар’єри і ефективності принципів, які він згодом сповідував, то це вже тема окремої статті або круглого столу.

На завершення – про інфантильність і політику. Сьогодні багато хто любить потеревенити про важкі часи, мовляв, зараз важко щось змінити, а от раніше все легко можна було зробити – та проґавили. Як правило, ці «балакаючі голови» і тоді нічого не робили, і зараз байдикують. Сьогоднішня ситуація – у порівнянні з попередніми часами – це просто курорт. На межі 80-х – 90-х років українські патріоти зробили, здавалося, неможливе: здобули незалежність. І в цій боротьбі вони зовсім не щадили себе, наприклад, той же Михайло Горинь одразу після звільнення з табору в 1987 році на пропозицію В’ячеслава Чорновола змушений був братися до відновлення «Українського вісника», бо на весь Львів не знайшлося жодної людини, яка б зважилася на такий крок. І це незважаючи на те, що напередодні він пережив важкий серцевий напад, і, як сам пригадує, йому вкрай необхідно було підлікуватися. До речі, такий хворобливий стан здоров’я, коли періодично потрібно було лягати до лікарні, у Гориня тривав упродовж усього періоду перебування його в політиці, але він дотримувався життєвої максими: хто, як не я, коли, як не сьогодні? «Патріотизм – це насамперед жертовність», – неодноразово повторює він, залишаючись і зараз вірним своєму життєвому кредо.

Продираясь через толщу грамматических согласований в названии новообразованной структуры («Комиссия по противодействию попыткам фальсификации истории в ущерб интересам России»), можно предположить, что речь идет о следующем: некие силы предпринимают попытки фальсифицировать историю; эти попытки наносят ущерб интересам России; Комиссия создана, дабы означенным попыткам противодействовать. Государственная важность этой Комиссии подчеркивается ее составом – тут и ФСБ, и Служба внешней разведки, и Совет безопасности, и МИД с Минюстом, и даже начальник Генерального штаба Российской армии; а председателем назначен глава президентской администрации Сергей Нарышкин. При этом историков-профессионалов среди 28 чиновных членов комиссии можно пересчитать по пальцам одной руки. И это неслучайно.

Вообще-то любые исторические фальсификации, чьей бы национальной истории они ни касались и в какую бы сторону ни были направлены, наносят ущерб всему человечеству – гражданам Франции и Польши, США и Финляндии, России и любой другой страны. Попытка выделить среди этих фальсификаций особую категорию подделок, «наносящих ущерб интересам России», кажется нам, мягко говоря, странной. Но не в этом только дело.

Сегодняшние попытки фальсифицировать отечественную историю, действительно, нередки. Продолжают тиражироваться сталинистские фальсификации о «пятой колонне» и «военно-фашистском заговоре» в 1937-м. По всей стране распространяются книги, где, вопреки общеизвестным фактам, доказывается непричастность НКВД к «катынскому делу» - расстрелу военнопленных поляков в 1940 г. Некоторые из современных российских политических деятелей, не обращая внимания на давно опубликованные документы, преуменьшают или, хуже того, оправдывают государственный террор сталинской эпохи. Подобные тенденции прослеживаются ныне даже в учебных пособиях для средней школы

Наносят ли подобные грубые исторические фальсификации ущерб России? Несомненно, наносят. Они лишают народ Российской Федерации его уникального и трагического прошлого, подрывают основы национальной идентичности, уничтожают связь между поколениями, размывают нравственные ориентиры молодежи, вызывают трения и конфликты в отношениях с соседними народами, подрывают уважение к России за рубежом.

Мы не сторонники решения проблемы фальсификаций истории путем законодательных запретов. Мы полагаем, что с фальсификациями следует бороться, прежде всего, в рамках открытых и свободных научных дискуссий (в том числе, и международных); при этом все спорящие стороны должны иметь возможность довести свои аргументы до широкой общественности. Общество может и вправе столь же свободно и открыто дискутировать об осмыслении и оценке исторических фактов, как известных, так и вновь открывающихся, об их возможных трактовках. Государство же должно лишь обеспечивать возможность таких дискуссий широким и быстрым рассекречиванием массивов исторических материалов, облегчением доступа к исторической документации, субсидированием архивов, исторических исследований и публикаций — и ни в коем случае не вмешиваться в их содержание. Обеспечение свободного доступа к историческим источникам, их широкая публикация — это лучший способ противодействия фальсификаторам. И никаких специальных новых комиссий для этого вовсе не нужно: достаточно активизировать и сделать эффективной работу Комиссии, занимающуюся рассекречиванием государственных архивов, во главе которой стоит, между прочим, все тот же Сергей Нарышкин. В частности, например, пересмотреть решение о засекречивании результатов расследования Главной военной прокуратурой РФ «катынского дела».

Но не будем тешить себя иллюзиями: скорее всего Комиссия будет противодействовать не фальсификациям исторических фактов, а мнениям, оценкам и концепциям; разумеется, лишь тем из них, которые идут вразрез с правительственной политикой в области национальной памяти. Именно эти оценки и концепции будут объявлены «наносящими ущерб интересам России»; именно они станут объектом государственного «противодействия». Как такое противодействие будет осуществляться, нетрудно себе представить, исходя из богатого отечественного опыта «борьбы с фальсификаторами истории».

Если наши опасения подтвердятся, то подобную комиссию надо будет рассматривать не только как контрпродуктивную, но и как антиконституционную, ибо подобное «противодействие» вводит в государственную практику элементы государственной идеологии – а это прямо запрещено ст.13 Конституции Российской Федерации.

Международное общество «Мемориал»

Москва, 22 мая 2009 г.