Бюлетень "Права Людини", 2009, #16

Суд поставил точку в громком деле Светланы Помиляйко. Напомню, женщина обвинила правоохранителей Орджоникидзевского райотдела в том, что они пытали ее во время допроса. Суд признал: милиционеры невиновны, а дело даже не нужно расследовать, хотя потерпевшие настаивают - их доказательства даже не рассмотрены

Оперуполномоченный Орджоникидзевского райотдела милиции Дмитрий Титов во время последнего заседания суда впервые позирует перед телекамерой. Дурную славу палача он получил в конце прошлого года после того, как прокуратура возбудила уголовное дело относительно превышения властных полномочий. Новости «АТН» неоднократно рассказывали, что на милиционеров пожаловалась сотрудница дизайнерского бюро Плиточного завода Светлана Помиляйко, а также ее коллега Наталья Леонова. По словам Помиляйко, их обвинили в краже оргтехники с предприятия и пытками принуждали это признать. Светлану, по ее словам, приковывали наручниками к стулу, душили полиэтиленовым пакетом, запугивали. В то же самое время ее коллегу пытали плоскогубцами в соседнем кабинете. Прокуратура возбудила уголовное дело, в райотделе даже были найдены те самые плоскогубцы, а подозреваемые милиционеры были отстранены от службы. Но через суд милиционерам удалось добиться отмены возбуждения уголовного дела.

Дмитрий Титов, оперуполномоченный: «Другого решения и быть не могло, потому что в моих действиях и действиях моих коллег каких-либо противоправных действий совершено не было. Все это сделали просто такой пафос, инцидент, чтобы сгладить вину, как-то скосить».

Титов и его защитник утверждают: потерпевшие их просто оклеветали. Дескать, в материалах дела нет заключения судмедэкспертов, что подтверждало бы нанесение телесных повреждений женщинам. Но фактически главную роль в решении суда сыграло заявление Леоновой. Женщина просила суд о рассмотрении жалобы Титова без нее и уверяла, что у нее нет претензий к милиционерам. Пока правоохранители праздновали победу, Светлана Помиляйко рассказала, что не знает, почему ее коллега написала подобное. Мол, Наталья на ее телефонные звонки не отвечает, и даже заявление в суд принесла не лично она.

Светлана Помиляйко, потерпевшая: «Очень странно, что не именно она пришла с этим заявлением, а принёс её в суд адвокат Титова, это человек, который пытал и меня, и ёё, и я не могу это прокомментировать, потому что неизвестна подлинность этого заявления, никто его не видел, даже в руках не держал, не читал. Писала ли это она, и под каким нажимом?»

Анатолий Килимник, адвокат Д.Титова: «Я хочу особо обратить внимание на то, что никто из работников милиции ни я, никто с Леоновой не общались, ни о чём не просил. Поэтому для нас это заявление сыграло ещё одну роль».

Однако в телефонном разговоре с корреспондентом АТН Наталья Леонова сообщила, что с Анатолием Килимником она все же общалась. Именно он приехал к ней и передал заявление в суд. Его, утверждает Наталья, она написали, подразумевая только отказ от публичных выступлений в суде. А свидетельство о пытках, говорит женщина, она подтверждает и в настоящий момент. Теперь и прокуратура, и Светлана Помиляйко снова подготовили апелляцию на очередное решение суда. А если правду не удастся найти в Украине, дело Помиляйко-Леоновой, безусловно, будет рассматриваться в Европейском суде. У Помиляйко, говорит юрист Харьковской правозащитной группы Оксана Станиславская, есть медицинские справки относительно телесных повреждений, а тот факт, что поздно было начато расследование, назначены судебно-медицинские экспертизы и через суд обжаловано возбуждение уголовного дела, напротив, сыграет на руку потерпевшим.

Оксана Станиславская, юрист Харьковской правозащитной группы: «Проти України прийнято багато рішень, в яких Україну визнано винною в порушенні статті третій "Заборона катувань" лише на підставі того, що не проводилось ефективне розслідування. Тобто в рішенні суду ідеться так: немає достатньо доказів, що були катування, але їх немає, тому що не проводилось розслідування, тому ми вважаємо, що Україна винна».

Единственной проблемой решений Европейского суда остается только срок рассмотрения. Если в Украине решение в интересах потерпевших принято не будут, Страсбург рассмотрение дела сможет провести только через несколько лет. А Дмитрий Титов, как и планирует, может восстановиться в рядах милиции и продолжить службу.

5 червня Верховним Судом України мала бути розглянута справа О. Яременка, якого було засуджено до довічного ув’язнення тільки на підставі явки з повинною.

Європейський суд з прав людини по цій справі визнав Україну винною в порушенні права на справедливий суд та визнав застосування до заявника жорстокого поводження (рішення ЄС можна знайти тут: http://hrlawyers.khpg.org/index.php?id=1230219738).

Перед початком засідання до Верховного суду почали підтягуватися представники засобів масової інформації. Працівник апарату суду вийшла до них і запитала, чи писали вони клопотання чи прохання бути присутніми на засіданні. Після того, як виявилося, що нікому з присутніх не вдалося додзвонитися до прес-служби Верховного Суду, дівчина повідомила про те, що судді проведуть засідання, на якому вирішать, чи допускати пресу чи ні.

Цікаво, що ст. 20 Кримінально-процесуального кодексу передбачає, що «Розгляд справ у всіх судах відкритий,  за винятком  випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної або іншої захищеної законом таємниці.

Закритий судовий  розгляд,  крім  того,  допускається  за мотивованою  ухвалою суду в  справах  про  злочини осіб,  які не досягли шістнадцятирічного віку, в справах про статеві злочини,  а також  в інших справах з метою запобігання розголошенню відомостей про  інтимні  сторони  життя осіб, які беруть участь у справі та у разі  коли  цього  потребують  інтереси  безпеки  осіб, взятих під захист».

Отже фактично, судді Верховного Суду під час засідання намагалися вирішити, чи дотримуватися їм кодексу, чи ні.

Очевидно, що до спільного рішення вони не прийшли, і обрали компромісний варіант – взагалі не проводити судового засідання. Не пояснивши жодних мотивів такого вчинку ані ЗМІ, ані адвокату.

За словами Аркадія Бущенка, голови правління УГСПЛ та адвоката Яременка, така поведінка суддів видається щонайменше дивною. Адже жодних причин через які розгляд справи було перенесено не було вказано, дата нового засідання теж невідома.

Замість того, аби виправити порушення, які були допущені Україною і в т.ч. самим Верховним Судом, останній знову порушує ст. 6 Європейської Конвенції – право на справедливий суд.

Через страх публічності Верховний Суд залишив людину у в’язниці невідомо на який термін, хоча вже сьогодні міг вирішити її долю і виправити помилки, допущені державою.

Окремо хочеться відзначити прес-службу Верховного Суду.

«Вне зоны доступа, мы не опознаны..» - здається ця пісня саме про них. Адже додзвонитися до цього відділу неможливо. Відразу після першого гудка включається автовідповідач, на повідомлення якого ніхто не відповідає.

Ваша покірна слуга провела експеримент і спробувала поспілкуватися з таємничою прес-службою відразу після засідання, що не відбулося.

«Вони є», - сказали працівники охорони Верховного Суду. «Але пройти до них не можна. Спробуйте зателефонувати». Як ви можете здогадатися, ніхто мені не відповів.

Тож яким чином пресі спілкувати з Верховним Судом, і для чого створений такий підрозділ – невідомо.

Здивувала ситуація, коли під час спілкування з представницею апарату Верховного Суду журналісти поскаржилися на неможливість зв’язатися з прес-службою. На що була отримана відповідь: «Я їм теж не можу дозвонитися, але це не мої проблеми».

Чому Верховний Суд так боїться бути публічним і відкритим? Мабуть є що приховувати.

05.06.2009  

16 квітня Українська Гельсінська спілка направила відкрите звернення до Президента України з вимогою накласти вето на зміни до Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», що передбачали збір усіма консульськими установами та дипломатичними представництвами України біометричних даних іноземців при видачі віз, а також прикордонниками при перетині державного кордону. Президент вето наклав. 11 червня Верховна Рада не змогла його подолати. Відтак закон вважається скасованим.

Варто зазначити, що в зверненні правозахисники наголосили на тому, що закон:

- порушує фундаментальні права людини;
- потягне за собою значні витрати з державного бюджету України без чіткого обґрунтування необхідності та ефективності таких заходів;
- не досягає мети, на яку спрямований – посилення національної безпеки.

20 років тому, 5 червня 1989 р., один чоловік зупинив танк. Про нього згадуватимуть цього тижня у багатьох країнах світу, того хлопця без імені, без минулого та майбутнього. Для мільйонів телеглядачів були тільки ті лічені хвилини, протягом котрих він не давав танкам пройти. Прошу проглянути: http://youtube.com/watch?v=9-nXT8lSnPQ. Для людей з Радянського Союзу та його сателітів асоціацій було безліч, та виключно болісних. Адже це в їхніх країнах тоталітарна влада з’ясовувала відносини з народом за допомогою танків.

А хлопець їх зупинив. Здавалось би, для Голівуда просто подарунок, проте дійсність вперто відмовляється вкладатися в глянцеві рамки. Танки шли з кривавої розправи над студентами на площі Тяньаньмень. Чому той хлопець не відступав, нехай кожен із нас вирішує для себе. Його витягли з дороги, а що сталося з ним – невідомо. Низький йому уклін.

Бравурного мало й з іншого приводу. В багатьох країнах вшановуватимуть відчайдушного хлопця, тільки не в Китаю, де протягом 20 років влада намагається якомога менш говорити про бійню на площі Тяньаньмень. Основні пошукові машини йдуть їй назустріч, допомагаючи блокувати Інтернет, а про внутрішні ЗМІ можна не говорити. В школах незручні теми не проходять, ЗМІ подібних тем уникають, та світову мережу, як виявилось, можна замкнути на замок.

При бажанні, звісно, але подібне бажання у влади завжди проявляється, й коли воно не наштовхується на прикрі перешкоди ані з боку народу, ані за кордоном, навіщо їй себе приборкати? Успіхи китайської економіки засліпили Захід, та разом із арсеналом ядерної зброї та постійним членством в Раді Безпеки ООН, дуже ефективно притлумили увагу міжнародної спільноти до обмежень свободи.

Гадаю, так само було з Росією після приходу до влади Путіна. Нічого нового, звичайно, немає, адже рожеві окулярі в одних та холодний розрахунок у інших десятиліттями дозволяли незручного не помічати.

Не хочу тут шукати винуватих. Кого не приваблюють глянцеві упаковки та гарні слова, тим більше, коли запевняють, що з минулим уже покінчено? Механізмів нових не запроваджено, ані в Україні, ані в Росії, хоча тривалий час зі словами все було гаразд. Свобода, демократія, верховенство права, – все як у людей.

У Росії спочатку розібрались із телеканалами , хоча й про газети не забули. До нападу на школу в Беслані можна було нахабно брехати. Й брехали. З 2007 року брехню послідовно роблять складовою навчальної програми в школах, тепер і в гуманітарних науках.

Варто пригадати слова Путіна відносно «позитивних зрушень» у трактуванні історії в нових підручниках. Якщо дуже стисло, то позитиву якомога більше, та й навіть негатив, тобто Сталін, терор та мільйони жертв, можна подати в більш позитивному ключі, ба навіть «зрозуміти».

Марш позитиву продовжується, та й марші позитивно налаштованих росіян хіба єдині, що не розганяються. З тлумаченням «позитиву», щоправда, тепер у багатьох людей істотні проблеми. Можуть виникнути цілком конкретні труднощі, якщо Госдума ухвалить новий законопроект, що впровадить кримінальну відповідальність за заперечення Кремлем установленого єдино правильного та позитивного тлумачення ролі СССР у роки війни.

Інформація про нову комісію, покликану протидіяти "спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії" блискавично облетіла світ. Можна похвалити пильних кореспондентів, або припустити, що тут задіяна така сама мотивація, що спонукає скінхедів радіти будь-якому висвітленню в ЗМІ, що би не писали. Змусимо всіх нас побоюватися! А що можна сказати про комісію «з протидії фальсифікації історії», до складу якої увійшли не історики, а представники адміністрації президента, ФСБ, МЗС та інших держорганів? Завдання зрозуміли.

            Чи певні психози є заразними, чи проблема полягає виключно у відсутності стійких механізмів проти рецидиву, не знаю, але деякі тенденції в Україні, зокрема й заклики до «позитиву» в ЗМІ, викликають стурбованість.

            Почнемо з проекту Доктрини інформаційної безпеки України, котру Рада національної безпеки і оборони України фактично скопіювала з подібного документу подібного органу сусідньої Російської Федерації. Вікторія Сюмар вичерпно прокоментувала цей шедевр, тому запропоную тільки пару міркувань щодо «гарних слів». Автори – чи перекладачі – «української» версії доктрини «інформаційної безпеки» явно воліють спілкуватися, умовно кажучи, пострадянськими мовами. Прикро, бо створили документ, який справляє нездоланні труднощі для перекладачів на будь-які європейські мови, та напружує розумові здібності всіх, хто більш-менш звик мислити поняттями правової демократії.

            Геть незрозуміло, що розуміється під поняттям «інформаційна безпека», але певно набагато більше, ніж під англійським еквівалентом «informationsecurity». Список подібних слів можна продовжити, разом із завданнями, які жодного відношення до обов’язків держави в демократичній країні не мають. Згідно з проектом, «забезпечення інформаційної безпеки України ґрунтується на принципах …. забезпечення достовірності, повноти та неупередженості інформації». Що це набір слів, не піддається сумніву, але чи можемо назвати слова, що суперечать всім принципам плюралізму та ролі держави в демократичній країні гарними?! Та й як зрозуміти ось такі завдання – «профілактика та нейтралізація правопорушень в інформаційній сфері»? Я – пас.

            Хто має забезпечити «достовірність, повноту та неупередженість» матеріалів з історії в Росії ми, на жаль, уже знаємо. А в Україні?

            Останнім часом СБУ дуже активно займається розсекреченням документів про Голодомор і репресії. Це, безумовно, треба привітати, але щодо порушення Службою кримінальної справи з приводу скоєння геноциду в Україні у 1932-1933 роках маю серйозні застереження. Непокоїть, насамперед, політичний характер цього кроку, який, скоріше за все, не матиме жодних правових наслідків, проте загострить конфлікт та розкол в країні. Навіть серед тих, хто вважає Голодомор актом геноциду, нема консенсусу з приводу цього процесу. Я без розуміння ставлюсь до рішення зосередитися тільки на Голодоморі, або на вбивстві Романа Шухевича, ніби Терору 1937-38 рр. не було. Та й ніби злочини совєтського режиму закінчилися смертю Сталіна. Не дає спокою й ще одне запитання. Якщо за совєтських часів спецслужба лояльно служила злочинному режимові, тепер служить іншому, але так само лояльно, що станеться, якщо влада знову зміниться?

            Та й не мусимо надто напружувати уявлення. Цілком достатньо спостерігати за дедалі менш адекватною діяльністю Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі. Вона наразі чекає на зовнішню оцінку різних фахівців, але вже в березні визнала, що російський «документальний фільм „Голодомор 1933. Невыученные уроки истории” містить ознаки пропаганди національної та релігійної ворожнечі». Не бачила фільму, але припускаю, що за змістом він не сильно відрізняється від багатьох огидних текстів, котрі читала. Обурююсь, та й часами кидаюсь відреагувати – словами, аргументами та доказами, але не закликами до заборони чи покарання авторів. Адже заборона того, що нас сьогодні обурює, створює вкрай небезпечний прецедент. На засіданні Національної комісії 28 травня один член цього незрозумілого органу закликав «звернути увагу на дописи Олеся Бузини у газеті «Сегодня». «У цій газеті дискредитують видатних українських діячів, вибирається усе найганебніше з нашої історії», - заявив пан Кононенко». Він явно не вважав за потрібне ознайомитися з рішеннями Європейського суду з прав людини щодо критики публічних діячів, що я в свою чергу вважаю трохи дивним, оскільки практика Європейського суду має бути джерелом права й в Україні. Відносно Бузини – що можна сказати? Позитивного ані слова, але небезпека від заборони чи обмеження його дописів, на мій погляд, значно переважить шкоду від його примітивної маячні. Не в останню чергу, бо влада зміниться, а за кого нові члени Нацкомісії візьмуться?

            Понад рік тому неймовірно безглузді слова Бузини про сумнозвісну «ляльку Гітлера», що ніби користалася популярністю в українських сімей, набули значно більшого резонансу, ніж вони заслуговували. Тоді багато хто обурювався, що держава «нічого не робить». Не розуміла тоді, що саме держава має робити, та й досі не розумію.

            Не схильна недооцінювати небезпеку з боку людей чи сил, що намагаються поширювати ворожнечу чи дестабілізувати країну. Але будь-які заходи, що нав’язують певні погляди чи «історичну політкоректність», суперечать фундаментальним принципам плюралізму поглядів та за певних умов можуть перетворитися в диктатуру єдино правильної трактовки історії та правди. Після десятиліть репресій та мільйонів жертв не будемо себе обдурювати, та й за рецидивом ми вже спостерігаємо в Росії. Якими би гарними не були слова, результат будь-якої гри, зокрема, й політичної, зумовлюють правила, за котрими ми граємо. Й коли відомо, які правила гри ведуть до інтелектуальної стагнації, цензури, переслідування інакодумців і танків, годі бавитися.

Отримавши заборону від свого керівництва будь-яким чином коментувати ситуацію довкола гибелі свого героя, я дійсно відмовляв в інтерв’ю численним колегам із багатьох видань і телеканалів. Аж поки не прочитав публічного звинувачення в смерті героя мого сюжету від Оксани Соколової. Нагадаю: «...І черговий результат такого підходу - це трагедія, яка сталася».

Отже, відстоюючи власну фахову репутацію, не порушуючи принципів професійної етики (оскільки висловлююся не від імені телеканалу ICTV, а від власного імені) вважаю, що маю повне юридичне право на зустрічний коментар і власну точку зору щодо ситуації.

Журналіст зобов’язаний бути там, де є беззаконня.

Наприкінці квітня 2009 року до мене зателефонував Гончаров Олександр Львович, ми з ним познайомилися ще два роки тому завдяки іншій журналістській темі. Він повідомив, що неподалік його помешкання на Жуковому острові невідомі люди почали видобувати пісок із дна затоки Дніпра. Гончаров доводив, що люди підозрілі і не мають жодних документів на видобуток: не було дозволу природоохоронних структур, районної адміністрації, навряд чи знали про це і в податковій інспекції. Жуків острів є державним заказником. Його обурило, що охоронну територію брутально нищать дикі нелегали. Він пояснив приблизний механізм видобутку: великий насос висмоктує на берег пісок із дна разом з водою. На суші – гора піску, під водою – величезний котлован глибиною метрів із десять. Потім обвалюються його круті підводні стіни. В результаті там не залишається нічого живого на найближчі 70-100 років. А якраз у цей час риба йде на нерест, яку Гончаров там ловив цілий рік. Плюс хтось угорі має надприбутки з банальної крадіжки корисної копалини. Спочатку Гончаров наївно намагався умовляти робітників забратися звідти. Потім звернувся до міліції. І почалося...

Усередині травня його посадили до позашляховика «Лексус» прямо біля видобутого. Люди в іномарці почали наказувати йому більше нікуди не дзвонити, закрити рота і не з’являтися біля піску. Олександр Львович лінію тримав «залізобетонно». А далі все як у кіно: «Если ты не заткнёшся...». Натомість Гончаров 22 травня звертається з письмовою заявою до прокуратури Голосіївського району, де наголошує, що йому і його сім’ї погрожують розправою. Людина просила допомоги.

Після такої інформації я не міг не відреагувати. Наступного дня, 23 травня, Олександр Гончаров водить мене по території добування піску, активно пояснює що тут і як. Його телефонна розповідь підтверджується. Фіксую на відео вражаючу гору намитої копалини розміром 100×100×8, а також вантажівку, яка приїжджає купувати пісок. Гончаров відкрито дає інтерв’ю, у якому ще раз чітко наголошує, що йому погрожують. Нас неодноразово бачать робітники, які там працюють. Намагаюся піти на контакт, але ті від камери банально тікають.

Олександр Гончаров, розшифровка з касети: «Вот на этом месте "Лексус" джип, мне угрожал сам начальник. Что у него все схвачено в прокуратуре, в этом самом, в экологии, что у него схвачено в милиции. При мне звонил какому-то подполковнику и опять все продолжалось мыть. В милицию я звонил раз восемь. А начальник мне сказал, что я кончу в воде, а жена – где-то в каком-то подвале для того, чтобы, ну, отработать вот это все, что я обратился на органы за незаконный промысел, за уничтожение природы».

Одразу на місці видобутку набираю 102. Зважте, панове, роблю це замість дільничного інспектора! Тепер нарешті міліція реагує. Журналістові відмовити важче. Слідчо-оперативна група, яка виїхала на місце події, складає протокол, де фіксує відверту підозрілість об’єкту. В якості понятих підписуються Гончаров О. Л. та Кутєпов О. В. Субота закінчилася.

Якби правоохоронні органи працювали ефективно, журналісти там взагалі не повинні були опинитися.

Гончаров регулярно телефонує і наполегливо просить мене поквапитися, бо вантажівки поспіхом вивозять накрадене. Починаю журналістське розслідування. Уже через день, у понеділок, 25 травня, знімальна група фіксує неподалік ідентичну точку незаконного видобутку піску. Знаходжу місце збуту. Окреслюються фінансові масштаби оборудки. Вимальовується схема. Виринають перші прізвища ймовірних замовників. Екологічний експерт Володимир Борейко, який на наше прохання прибув на місце, дає фахову оцінку й підтверджує незаконність промислу. Відверто обурюється, що в межах столиці України, посеред державного заказника «Жуків острів» брутально порушується одразу три кодекси – земельний, водний та кримінальний: крадіжка корисних копалин. Журналістська робота триває. Влада вперто мовчить. Дієвої реакції органів – нуль.

Олександр Гончаров. За характером – наполегливий, цілеспрямований, альтруїстичний, безстрашний. Юридично грамотний. Матеріально забезпечений, утім не на високому рівні. Його бажання було однозначним – не лише припинити незаконний видобуток, а й повернути все вкрадене на дно річки.

26 травня. Вівторок. 12:01. Телефонує Олександр. Ми домовляємося про завтрішню зустріч, пов’язану з боротьбою проти незаконного видобутку. Він дякує за допомогу. Окрилений тим, що нарешті припиниться вивезення краденого, ось-ось почне працювати ще й Природоохоронна прокуратура...

Через десять хвилин Гончарова Олександра Львовича вбито в його власному дворі на очах у дружини...

Ціна життя – купа піску?

Я, як журналіст, який говорив із героєм свого матеріалу за десять хвилин до його загибелі, і той, кому він на камеру відкрито заявляв про погрози, всерйоз схильний вважати, що Гончаров був кісткою в горлі пісочної мафії. Ще більшою кісткою стали журналісти. Цілком можливо, що нас прослуховували.

Версію, що смерть Гончарова Олександра Львовича пов’язана з видобутком піску, офіційне слідство теж не відкидає. Головний прес-офіцер столиці в інтерв’ю заявив, що й вона активно опрацьовується.

Володимир Поліщук: «Слідчим уже відомо, що ICTV також цікавилося певною конфліктною ситуацією навколо цієї людини. І версія, що це вчинили саме ці люди, з якими в нього був конфлікт, звісно, розглядатиметься».

Якщо просто під носом у самозакоханої столичної влади, в оброслих корупційним жиром чиновників серед білого дня за смердючу купу піску жорстоко позбавляють життя людину, яка просто не побоялася на весь голос заступитися за німу рибу, то наша країна осіла десь дуже глибоко. Глибше самого піщаного дна.

Про той пісок правоохоронні органи добре знали вже близько місяця. Пісок возять. Тепер вони розслідують справу за фактом убивства Гончарова. Мовчати небезпечно. Сьогодні «мочать» людей, які кличуть журналістів. Завтра – самих журналістів.

P.S. Запрошую всіх медіаекспертів та фахівців до діалогу стосовно цього прецеденту в українській журналістиці. Під ризиком опинитися на моєму місці – сотні українських журналістів, які працюють у царині журналістського розслідування. Закликаю професійну медіаспільноту дати об’єктивну оцінку!

Олексій Кутєпов, для «Телекритики»
01-06-2009

В районном центре Сватово (Луганская область) порядка 60 многоэтажных домов. Ни одно объединение сособственников многоквартирных домов (ОСМД) еще не создано. До 1 января 2009 года, эти дома обслуживались коммунальным предприятием «Добробут», которое сейчас ликвидировано. Его частичный правопреемник коммунальное предприятие «Сватове - Благоустрій» не собирает квартирную плату и занимается лишь уборкой территорий. Текущее обслуживание домов проводится только при обращении жителей и оплате стоимости соответствующих услуг. Однако «бесхозность» домов не может длиться очень долго, рано или поздно придется определять организацию-управителя. Возлагать такие функции на коммунальное предприятие не стали. Иными словами городская власть подталкивает жителей многоэтажек Сватово к созданию ОСМД.

Особого желания создавать ОСМД у местного населения нет. Городская власть проводит определенную работу, однако сформировать дееспособные инициативные группы не удается. Местные многоэтажки имеют маленькую численность квартир, поэтому ОСМД на один дом будет не в состоянии оплачивать даже административные расходы. Объединить целый квартал сложно: состояние домов различное, а желания дотировать своими платежами соседей сейчас нет. Кроме того, в последнее время в газетах писали очень много о проблемах ОСМД. И сталкиваться с этими проблемами ни у кого нет желания. Народ чувствует, что власть надеется «спихнуть» на его плечи заботу о многоэтажках…

На этом невеселом фоне негативных предчувствий общественные организации решили провести в Сватово право-просветительский семинар. На нем предполагалось рассказать обо всех достоинствах и недостатках ОСМД, а также о наличии других вариантов решения проблем. Городская власть посодействовала проведению семинара, выделив помещение и оказав организационную помощь. Но все прошло в довольно неспокойной форме, показав какие страсти, пока не сильно выплескиваясь, кипят в душе жителей многоэтажек. Не остались в стороне и оппоненты общественных организаций, сторонники «бело-голубого» депутатского большинства городского совета. Не зарегистрировавшись в списке участников и не являясь жителями многоэтажек, несколько «активистов» с самого начала перебивали выступавших экспертов из Луганска, не давая рассказать присутствующим всю имеющуюся по вопросу ОСМД информацию. Не помогло даже вмешательство заместителя городского головы, попытавшегося успокоить некоторых из присутствующих на семинаре. Скорее даже раззадорило, учитывая многократно повторяемый спич: «Нужно создавать ОСМД. Других вариантов решения проблем нет»…

Итак, почему же жители Сватово в основном против ОСМД? Во-первых, экономическая база объединений будет слабая – в домах живут в основном пенсионеры и количество квартир небольшое. Во-вторых, власть не проводила поэтапную политику «кнута и пряника». А наоборот, кавалерийским наскоком ликвидировала коммунальное предприятие, несмотря на неготовность жителей создавать ОСМД. В-третьих, в Луганской области сложился очень негативный фон вокруг ОСМД. Местные власти Сватово не виноваты, и даже борются с некоторыми проблемами. В частности, признали «Луганскводу» исполнителем услуг по водоснабжению, не дав ей переложить на чьи-нибудь плечи ведение договорной работы с потребителями. Тем самым, спровоцировав против себя иск в суд. Но жители Сватово читают о проблемах ОСМД Луганска и Алчевска. Естественно принуждение при негативном информационном фоне не работает.

Одной из первопричин всех бед с многоэтажками является допущенная в 1992 году системная ошибка. Тогда был принят закон о приватизации квартир. Его ошибочность состояла в том, что нельзя было выделять квартиры как отдельную и независимую собственность. Нужно было сразу решать судьбу именно многоэтажных домов, а не квартир. Иначе эта порождает бесхозность внутридомовой инфраструктуры вне границ квартир. Государство, осуществлявшее ремонт жилья в советское время, взять на себя эту функцию в рыночных условиях не могло. Потому что не обладало теперь той экономической базой, которая была в условиях исключительной государственной собственности на все предприятия. Теоретически эту проблему должно было решить создание ОСМД. Однако экономические возможности наших граждан тоже невелики. И желания брать на себя еще и содержание своей собственности (домов), а не только оплачивать, да и то, не полностью жилищно-коммунальные услуги, практически не было. Фактически ОСМД выгодно было создавать лишь при условии, что дом (или группа домов) имеет достаточное большое количество квартир и находится в очень хорошем состоянии. Или же власть выделит большую часть средств необходимых для капитального ремонта дома. В некоторых случаях ОСМД имеют возможность получать дополнительные заработки: если придомовая территория выходит на центральные улицы, есть потребность в подвалах или использовании крыши и чердачных помещений.

Принятие в 2002 году Закона Украины «О питьевой воде и питьевом водоснабжении» и в 2005 году Закона Украины «О теплоснабжении» еще ухудшили ситуацию с ОСМД. Нося явно лоббистский характер и защищая интересы энергопоставщиков (электроэнергетику и газоснабжение), они резко ухудшили работу ОСМД. Несмотря на Закон Украины «О жилищно-коммунальных услугах» и Закон Украины «Об ОСМД», водоканалам и теплокоммунэнерго было предоставлено право заключать договора с ОСМД на поставку воды и теплоснабжение. А также отключать тепло и воду ОСМД как юридическим лицам в случае наличия задолженности за услуги. При разрешении коллизии в законодательстве, хозяйственные суды стали на сторону водоканалов и теплокоммунэнерго, сформировав негативную судебную практику для ОСМД. Теперь даже если потребитель в доме ОСМД вовремя оплачивает тепло и воду, он все равно может пострадать. Так как редко встречаются дома, где нет семей-должников. Пока аналогичная система не работает в отношении всех остальных многоэтажных домов, находящихся на балансе местных советов. И это наглядно показывает жителям ОСМД, что инициатива наказуема. Причем закон не позволяет ликвидировать уже созданное ОСМД…

Власть начала понимать допущенную в 1992 году системную ошибку и её неминуемые катастрофические последствия. Поэтому с 2007 года правительство взяло жесткий курс на повсеместное создание ОСМД. Правда такую обязанность еще не закрепили законодательно, работа ведется лишь в организационном и информационном плане. Активно пропагандируется и связь между созданием ОСМД и вступлением в Европейский Союз. Она имеет место – при вступлении в ЕС прибалтийских государств, под давлением Брюсселя были приняты законы об обязательном создании ОСМД. Европа не может допустить в своих границах повальной бесхозности многоэтажных домов.

Учитывая вышеизложенное, лекторы Восточноукраинского центра общественных инициатив попробовали трезво оценить возможности и перспективы сватовских многоэтажек. Как ни крути, но сватовчанам придется выбирать не лучший, а наименее худший из возможных вариантов. Власть уже четко сказала, что заботиться об этих домах не желает и не имеет бюджетных возможностей. Бесхозность многоэтажных домов тоже не может вечно длиться. Кто-то должен обслуживать дома. Да и некоторые другие факторы подтолкнут к определению хозяина. В частности, концессионная «Лугансквода». Концессионер – не «Красный крест», ему не благотворительностью хочется заниматься, а получать прибыль. Чем больше, тем лучше. Поэтому ему необходимо избавиться от работы с потребителями и от как можно большей части трубопроводов. Зачем обслуживать как газовики трубу до самой печки, если можно спокойно довести воду до ввода в дом? Да и краник на вводе легче перекрывать, а не на каждую квартиру.

Иными словами, бесхозность закончится. Остается два возможных варианта: создать ОСМД или привлечь управляющую компанию. Украинский бизнес уже понял, что в ЖКХ тоже можно неплохо зарабатывать. Тем более клиентам некуда деваться от ненавязчивого сервиса – не может же он отделить свою квартиру от многоквартирного дома. Приходят такие управляющие компании, а дальше стандартная волынка. А именно давление на власть повышать тарифы на квартплату и введение повсеместной платности практически всех услуг. Очень напоминает крепостное право, но пока не вызывает массовое недовольство населения. В общем, как это ни печально, у жителей Сватово на самом деле нет альтернативы ОСМД. И даже поторопиться в их создании необходимо. Иначе придет компания, вроде «Комэнерго». И затем они почувствуют всю прелесть рыночных отношений в условиях природной монополии. Это в физике нельзя создать вечный двигатель, а вот в финансах есть много таких сфер в Украине. В которые зашел – и качай деньги с тех, кто не может от тебя избавиться. То есть сиди на обороте, даже если формально бизнес убыточный. Теоретически есть право поменять управляющую компанию, а практически не на кого. Их мало и бизнес этот очень специфический. Рассчитывать на конкуренцию и улучшение качества работы без взлета стоимости квартплаты не приходится.

Если же сватовчане создадут ОСМД, есть шанс, что удастся договориться с местным малым бизнесом о сотрудничестве. Кто-то будет специализироваться на внутридомовых системах отопления и водоснабжения, кто-то – на текущем ремонте или уборке территории. А что сейчас, пока ОСМД не созданы? Нужно хотя бы сформировать инициативные группы, которые в период «бесхозяйственности» домов решали б текущие вопросы. И в частности – налаживали сотрудничество с местным малым бизнесом. Такую работу ведет «Сватовский Слободской полк», но пока жители многоэтажек не понимают её актуальности…

Саме напередодні Всесвітнього дня довкілля, що відзначається 5 червня, 3.06.2009 року Колегія суддів Вищого Адміністративного суду України прийняла рішення на користь Антоніни Галкіної та Олександра Малицького, які позивалися до Миколаївської обласної ради та НАЕК «Енергоатом» в особі ВП Южно-Українська АЕС.

Предмет суперечки – 27,72 га території регіонального ландшафтного парку «Гранітно-степове Побужжя», які рішенням №.10 обласної ради від 6 липня 2006 року вилучено під хвостову частину Олександрівського водосховища на річці Південний Буг, що є частиною Южноукраїнського енергокомплексу.

Довгий шлях до цього рішення суду розпочався с того, що представники природоохоронної громадськості намагалися переконати депутатів обласної ради не приймати це рішення. Головними аргументами проти нього були – невідповідність законодавству України, порушення міжнародних зобов’язань нашої держави, нанесення непоправної шкоди цієї унікальної місцевості, негативний вплив на якість питної води в пониззі Південного Бугу, загрози підтоплень у майбутньому.

Однак, не зважаючи на наведені аргументи депутати все ж підтримали пропозицію атомного відомства.

24 липня 2006 року, не тільки захищаючи гарантоване Конституцією України право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, але й виконуючи обов’язок – всемірно охороняти землю, повітряний простір, водні та інші природні ресурси як першооснови свого життя і життя суспільства, Галкіна та Малицький звернулися до суду щодо відміни рішення обласної ради. Їх інтереси представляла еколог-юрист МБО «Екологія-право-людина» Ольга Мелень, яка є лауреатом 2006 року найбільшої в світі Екологічної Премії Голдмана.

22 січня 2007 року суд першої інстанції підтвердив, що спірне рішення порушує право жителів на участь в розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів /в цьому випадку – через своїх представників – депутатів Миколаївської обласної Ради/, а також на здійснення загального використання природних ресурсів. Також суд визнав, що оскаржуване рішення не є ані законним, ані обґрунтованим, ані розсудливим та скасував рішення Миколаївської обласної Ради № 10 від 6 червня 2005 року «Про вилучення земельних ділянок».

Миколаївська обласна рада та НАЕК «Енергоатом» не погодилися з рішенням суду про скасування рішення обласної ради та подали апеляційні скарги.

Нажаль, Одеський апеляційний адміністративний суд не вивчивши сумлінно та всебічно матеріали справи, скасував рішення суду першої інстанції.

І ось, після касаційного звернення Галкіної та Малицького, 3 червня 2009 року Вищий Адміністративний суд України скасував рішення Одеського суду та направив справу на новий розгляд.

Далі буде…

Співробітники столичної міліції затримали одного із підозрюваних у замовленні вбивства захисника екосистеми заказника “Жуків острів” Олександра Гончарова. Про це повідомлялось у Центрі громадських зв’язків Головного управління МВС України у м. Києві.

За даними правоохоронців, на початку слідства існувало три версії - вбивство через борги, побутова сварка з рибалками, які неодноразово намагалися пройти до Дніпра через територію, яку самовільно захопив покійний, збудувавши на ній невеличкий будинок, а також вбивство могло статися через перешкоджання гідронамиву піску з русла Дніпра поблизу острова.

Разом з тим у ЦГЗ зазначили, що О. Гончаров неодноразово мав конфлікти з підприємцями, які незаконним шляхом видобували пісок і яких він неодноразово звинувачував у цьому через засоби масової інформації. За словами співрозмовника агентства, саме остання версія знайшла підтвердження в ході розслідування.

За повідомленням ЦГЗ, наразі встановлено замовників вбивства О. Гончарова. Другий замовник переховується від міліції і найближчим часом буде оголошений в розшук.

Як зазначили в міліції, замовники інсценували, що причиною вбивства О.Гончарова став побутовий конфлікт з рибалками. Виконавці злочину ще не знайдені.

Водночас начальник столичного главку Віталій Ярема підписав розпорядження, яким зобов’язав відповідні служби та підрозділи припинити роботу земснарядів, які незаконно працюють на Дніпрі, видобуваючи пісок в межах адміністративних кордонів столиці.

Як повідомляв УНІАН, 26 травня двоє невідомих убили 59-річного жителя Голосіївського району Києва О.Гончарова. Ці ж особи побили його дружину.

Останні два роки життя О.Гончаров добивався припинення незаконного видобутку, намивання і продажу піску на “Жуковому острові” декількома комерційними фірмами. Напередодні загибелі він водив на місця незаконного видобутку піску знімальну групу одного з центральних телеканалів.

Громадські активісти та екологи пов’язують вбивство О.Гончарова виключно з його громадською діяльністю.

За матеріалами УНІАН

Як свідчать отримані нещодавно Українською Гельсінською спілкою з прав людини документи, у липні 2008 року Україна порушила один із основоположних принципів захисту прав біженців – принцип конфіденційності, передавши інформацію, що міститься у справах біженців, до країни їх походження.

28 березня 2006 року громадянам Республіки Казахстан Ж. Байсакову, Є.Байсакову, С.Горбенко та А.Жекєбаєву було надано статус біженця в Україні. У 2007 році прокуратура м. Києва провела перевірку і визнала рішення про надання статусу біженця законними.

8 квітня 2008 року Генеральна прокуратура Республіки Казахстан направила до Генеральної прокуратури України доручення про надання правової допомоги за Мінською Конвенцією 1993 року, у якому просила надати оригінали листів опозиційних політичних діячів Республіки Казахстан, що долучені до особових справ цих чотирьох біженців.

15 липня 2008 року слідчий Служби безпеки України здійснив у Державному комітеті з питань національностей та релігій виїмку оригіналів листів, у яких містилася оцінка ситуації у Казахстані та висновок про політичні мотиви переслідування шукачів притулку.

Крім того, на прохання Генеральної прокуратури Республіки Казахстан кілька представників Державного комітету були допитані щодо питань, пов’язаних із наданням статусу біженців згаданим громадянам Казахстану.

Наприкінці липня 2008 року ці оригінали документів зі справ біженців та протоколи допитів представників Державного комітету були передані до Генеральної прокуратури Республіки Казахстан.

На цей час ці документи є доказами у кримінальній справі за звинуваченням Болата Абілова, лідера партії «Азат», Асилбека Кожахметова, лідера опозиційного руху «Шанирак» та Толена Тохтасинова, голови Комуністичної партії Казахстану, «у приховуванні злочину», яке виразилося у наданні інформації Державному комітету України у справах національностей та релігій.

Українська Гельсінська спілка з прав людини має документальне підтвердження передання інформації державними органами України до Республіки Казахстан.

Надання конфіденційної інформації зі справ біженців відверто порушує положення статті 11 Закону України «Про біженців», яке передбачає, що «відомості, що подаються заявником, є конфіденційною інформацією».

Принцип конфіденційності лежить у основі захисту прав біженців і його порушення може призвести до руйнації усієї системи захисту біженців. У своєму Висновку № 91(LII) – 2001 виконавчий комітет Управління Верховного Комісара ООН  справах біженців рекомендував, що «у процесі реєстрації [біженців та шукачів притулку] має додержуватись фундаментальній принцип конфіденційності», а також наголосив на «конфіденційному характері особистих даних та необхідності продовжувати захищати конфіденційність».

Передання конфіденційної інформації до країни походження може призвести до багатьох несприятливих наслідків. Порушення цього принципу позбавляє біженців та шукачів притулку можливості вільно, без побоювань, обґрунтовувати свої заяви про надання статусу біженців. Це також позбавляє компетентні органи держави можливості отримувати та оцінювати інформацію з джерел, що непідконтрольні органам влади у країні походження біженців, оскільки ставить будь-яких осіб (родичів, друзів або інших спостерігачів), які перебувають у країні походження біженців, під загрозу переслідування. Крім того, внаслідок передання інформації до країни походження у шукача притулку саме з цього моменту можуть виникнути підстави для обґрунтованих побоювань повернення у країну походження.

Спосіб дій державних органів України під час передання конфіденційної інформації із особових справ біженців до країни походження дає підстави вважати, що це є звичайною практикою.

Українська Гельсінська спілка з прав людини нагадує, що це є не першим випадком порушення державними органами України основоположних прав біженців. Видача шукачів притулку до Узбекистану у 2006 році, висилка шукачів притулку тамільського походження до Шрі-Ланки, видача визнаного біженця Кузнєцова до Російської Федерації відчутно позначилися на репутації України у міжнародному співтоваристві.

Українська Гельсінська спілка з прав людини вимагає:

від Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Державного комітету з питань національностей та релігій – дотримуватися законодавства та міжнародних стандартів у сфері захисту прав біженців і не передавати конфіденційну інформацію щодо біженців до країни походження;

від Генеральної прокуратури України – провести негайне розслідування та притягнути до відповідальності осіб, винних у переданні конфіденційної інформації із особових справ біженців до країни походження або до інших країн у цьому випадку і в усіх інших можливих випадках.

Аркадій Бущенко

Голова правління

Української Гельсінської спілки з прав людини

Гадаю, не перебільшу, якщо стверджуватиму: поточний рік, так само як і минулий, триває під знаком „полювання на перевертнів”. Цю „погоню за живими людьми” не призупинив навіть сумнозвісний „франкфуртський скандал”.

Останнє гучне затримання сталося на минулому тижні. „Не пощастило” заступнику начальника „убійного” відділу управління карного розшуку ГУ МВС у місті Києві підполковнику міліції О. Цей чолов’яга, щоранку їдучи на роботу, брав з собою героїн і збував його дорогою дрібним оптовикам, на яких вже чекали постійні покупці-наркомани. Останні ж ніколи не сперечалися щодо якості „кайфу”, бо ж знали: „генеральний постачальник”-співробітник міліції не зацікавлений підсовувати „фуфло”. Як зазначив УНІАН заступник начальника служби внутрішньої безпеки Головного управління з боротьби із організованою злочинністю  МВС України Володимир Римарчук, підполковник-наркоторгівець, затриманий вранці на Харківському шосе, не є „вовком-одинаком” і тим більше унікумом. Позаяк й інші його колеги-правоохоронці не гребують цим видом „брудного заробітку”, жваво приторговуючи наркотичними засобами.

В ГУБОЗ нагадали, що в Харківській області СВБ ГУБОЗ МВС України викрила наркоділка, який обслуговував міську політичну еліту та працював під прикриттям працівників управління по боротьбі із незаконним обігом наркотиків ГУ МВС України в Харківській області. Після його викриття вся керівна ланка УБНОН ГУ МВС в Харківській області, а також місцеві керманичі СВБ були звільнені із займаних посад.

Іще один „професійний” наркодилер проходив службу у лінійному відділі міліції на Одеській залізниці. Після здійснення кількох оперативних закупівель макової соломки цей керівний працівник ЛВ Управління МВС України на залізничному транспорті був затриманий, проти нього Генеральна прокуратура порушила кримінальну справу за ч. 3 ст. 307 Кримінального кодексу України.

Щодо рядових міліціянтів, а надто співробітників ДАІ, - про їхні діяння ладен розповісти будь-хто з обивателів. Бо ж у будь-якому з населених пунктів нашої країни існує усталений тариф на надання міліцейських „послуг”. Якщо людина від таких відмовилася – цілком можливо, що вона буде побита й пограбована... самими ж міліціянтами. Як, приміром, пасажир звичайного автобуса, який, на свою біду, вчасно не прокомпостував квиток, їдучи у справах 12 лютого 2009 року. У цьому ж автобусі їхали двоє співробітників підрозділу міліції, що спеціалізується на затриманні особливо небезпечних злочинців. Сценка за участю „зайця” та контролера неабияк їх зацікавила. Показавши свої службові посвідчення, міліціонери без жодних на те правових підстав вивели громадянина з автобуса й наказали пред’явити документи, що посвідчують особу. Чоловік виконав незаконну вимогу, „засвітивши” вміст свого гаманця. Міліціянти змусили „зайця” купити для них у підземному переході спиртні напої. Після їх вживання правоохоронці побили цього громадянина й заволоділи його гаманцем, де було $220 та 40 гривень. Незабаром кримінальна справа щодо двох міліціянтів слухатиметься у Солом’янському суді міста Києва.

Будемо відверті: ситуація, за якої люди при першій-ліпшій нагоді підзаробити охоче порушують закон (який держава довірила їм охороняти), виникла не за часів міністра Луценка і вже точно не завдяки здобуткам „помаранчевої революції”. Окремі сегменти міліцейської служби перебували під злочинним впливом ще за часів СРСР. Просто тодішні ЗМІ, що перебували на службі панівної та спрямовуючої сили – КПРС – не мали права навіть натякати на факт існування „міліцейського бізнесу” чи цієї особливої „касти недоторканих”. Всім журналістам (в тому числі й авторові цих рядків) належало якомога майстерніше змальовувати суворі будні оперативників: засідки на розкрадачів соціалістичної власності, ризиковані погоні за рецидивістами та вбивцями, напружену кабінетну працю слідчих-аналітиків тощо. Чимала увага мала приділятися й міським та сільським „Аніскіним”, себто дільничним інспекторам, котрі безпосередньо „на землі” контактували і зі звільненими з місць покарання „негарними людьми”, і з підлітками, які не слухалися батьків/вчителів, і з питущими „будівниками світлого майбутнього”, яких у країні, попри невпинне наближення комунізму, чомусь дедалі більшало.

Тієї зовні благополучної країни не існує вже понад 17 років. Ми мешкаємо в зовсім іншій державі. За час розбудови незалежної України були оновлені або ж створені буквально „з нуля” практично всі суспільні, економічні, правові та політичні інституції. Міліція ж, попри постперебудовні трансформації, щодо охорони порядку сьогодні, як це не парадоксально, залишається непрофесійною. Саме такою одразу після Жовтневого перевороту 1917 року, зламавши усе, що було до того, створили її під назвою „народна”.

Наразі з причини отієї „народності” кримінальні справи належним чином не розслідуються, вкрадені автівки не знаходяться, наркотики можна купити без особливих проблем (в тому числі і безпосередньо у міліціонерів), а із співробітником ДАІ, перетнувши суцільну лінію, можна домовитись „по-хорошому”.

Іще наприкінці 90-х років минулого століття генерал внутрішньої служби Юрій Кравченко наголошував на необхідності реформування міліції, включаючи зміну її назви. Генерал-полковник міліції Микола Білоконь, обійнявши посаду міністра внутрішніх справ після Юрія Смирнова, так активно узявся за кадрову ротацію в МВС (аргументуючи її необхідність ...перейменуванням міліції на поліцію й відповідно наближенням до світових стандартів), що дехто з найвищих держпосадовців навіть заходів ... повернути у крісло глави МВС Юрія Кравченка. Бо той хоча б не так різко перетасовував „генеральську колоду”.

Теперішній „головний міліціянт” також схильний до перейменувань. Щоправда, часткових.

- Щодо цього я б запропонував більш  тонкий підхід, - пояснював Ю. Луценко УНІАН півтора місяці тому. – Міліцію громадської безпеки, тобто патруль, дільничних інспекторів, ДАІ я б залишив під назвою „міліція”. Каральну ж частину МВС – карний розшук, підрозділи боротьби з наркотиками, організованою та економічною злочинністю – я б перейменував на „поліцію”. Надто така практика розповсюджена у всьому світі.

Внаслідок гучного скандалу, роздмуханого німецькою „жовтою пресою” 6 травня, проект, природно, відклали до довгої шухляди.

Та навіть якщо частину української міліції справді перейменують на поліцію – ситуація навряд чи зміниться. Призначивши на нові посади старих людей, керівництво МВС лишень перетасує краплену колоду...

Пригадую у зв’язку з цим, як відбувався, зокрема, в Одесі перехід до нових форм торгівлі. Призначаючи дату чергового набору продавців до крамниці, що мала незабаром відкриватися, власники багатьох фірм передовсім ставили умову: претендент на перспективне місце ні в якому разі не повинен мати досвіду роботи у закладах радянської торгівлі.

Наврядчи новітні реформатори МВС мають намір скористатись цим принципом. Шкода...

Однак – якщо й справді послатися, подібно до Юрія Віталійовича, на практику західних країн – можна обрати іще один шлях. У Сполучених Штатах Америки, наприклад, ви не зустрінете жовторотих юнаків із кийками у складі патрульно-постових груп. Кожен із бажаючих служити на вулицях американських міст спершу має закінчити поліцейську академію, в якій йому розтовкмачать ази юриспруденції й пояснять (в тому числі на практичних заняттях), що і як він повинен робити. А в Канаді для бажаючих стати полісменами взагалі влаштовують дуже й дуже жорстке тестування. Бо на кожне місце – величезний конкурс. Слово „народність” за океаном ані у поліції, ані у засобах масової інформації пієтету, подібного до українського, не викликає. Бо там у ціні – професійність.

...Наскільки корумпована наша теперішня міліція?

За оцінками моїх співрозмовників, які або й донині служать в її лавах, або з якихось причин змінили професію, - приблизно на 80-85 відсотків.

При цьому кожна зі служб має досконало володіти прийомами „видобутку коштів з нічого”. Якщо цим навичкам когось раптом не навчили у спеціальному навчальному закладі системи МВС, будьте впевнені: товариші по службі, а надто командири неодмінно допоможуть у стислі терміни „надолужити згаяне”.

Автор не випадково розпочав це дослідження з розповіді про наркоторгівлю у виконанні професійних борців із нею. Завдяки службі в УБНОН співробітники міліції вже впродовж першого року служби мають можливість обзавестися власними „колесами” (автівкою – не пігулками! – авт .); на третьому році у всіх вже є щонайменше одна заміська дача. Торгувати наркотою, як бачимо, дуже прибутково не лише представникам наркомафії, а й тим, хто удає, ніби з нею бореться!

Так само вигідно торгувати і зброєю; невипадково ж цей вид бізнесу, поряд із торгівлею наркотиками, вважається „козирним”. Важливо, аби вилучені у населення „волини” (або „стволи”) якимось чином уникли задокументовування, - тоді, за допомогою посередників, їх можна вдруге „пустити по колу”. Звісно, не без вигоди для себе.

Знаючи про повальну корумпованість „штатних переслідувачів”, злочинці останнім часом навіть вже й не „скидають” використану під час терактів або „розборок” зброю! Бо все одно можна буде „відмазатись”; а такий „подарунок від всієї душі” міліціонерові, який знайде його першим, згодом буде зараховано „в актив” його колишньому власникові.

Останнім часом чималий прибуток стала приносити навіть така малопомітна посада, як співробітник відділу розшуку людей, які зникли без вісті. Нині усього за $3-4 тис. повноважний представник цього міліцейського підрозділу допоможе родичеві або ж іншому правонаступникові опізнати будь-який спотворений труп, оформивши знахідку як тіло того самого розшукуваного. Після чого заявник вступає в свої права, гарантовані законом: стає власником нерухомості небіжчика, отримує право розпоряджатися його банківськими вкладами тощо.

Та якщо читач подумає, ніби оті 3-4 тисячи зелених співробітник міліції повністю залишає собі, - він помиляється. Бо ще з часів СРСР у системі МВС існують кілька рівнів корупції, кожен з них має свою нішу.

Співробітники „на землі” (до них можна віднести і патрульно-постову службу, і дільничних інспекторів) „збирають врожай” з бабусь, які незаконно торгують на вулицях, на базарах або на вокзалах, з порушників порядку, з власників магазинів та інших торгових точок. Екіпаж патрульної машини або зміна у райвідділі/райуправлінні повинна чесно розділити гроші між собою; інакше колектив буде „небоєздатним” і командири вищого рангу можуть вдатись до „рокирування”. Міліціянти, що посідають більш високий рівень і мають не одну зірочку на погонах, вирішують інші питання: забезпечують „дах” бізнесменам, отримують кошти за розвалення справ, допомагають „розрулювати” майнові конфлікти тощо. І так до самої „верхівки”.

Читач, природно, може поцікавитись: а як бути в такому разі із тими 15-20 відсотками співробітників міліції, які вважаються „чесними”?

Такі люди, на превеликий жаль, надовго в системі не затримуються. Тиск на них може здійснювати як їхній безпосередній командир, так і товариші по службі. Вони цілком справедливо припускають, що „романтик” здатен їх „закласти” будь-якої миті...

Тепер саме час згадати, чим керувалися лідери „помаранчевих”, призначаючи на посаду міністра внутрішніх справ Юрія Луценка. Людину, яка жодного дня не прослужила ані у міліції, ані у внутрішніх військах МВС, зробили Головним Міліціонером саме з метою забезпечити незалежний громадський контроль за будь-якими діями міліції. Новопризначений міністр чи не першим з колег по Кабміну спромігся „вибити” для всіх без винятку підлеглих більш високі посадові оклади. Юрій Віталійович наївно вважав, що після цього корупціонерів у системі різко поменшає.

Життя, однак, довело: зростання „офіційних” заробітків співробітників системи МВС і наявність цивільної особи у головному керівному кріслі на Богомольця, 10 не зупинило процес морального розкладання наших правоохоронців. Навіть більше: тепер свій „законний” хабар будь-який дільничній міліціонер може вимагати навіть у представника органу самоуправління.

Наші вітчизняні „перевертні у погонах” давно відійшли від мрій стабільно мати лише „хліб з маслом”. Цей рівень нині не влаштовує навіть новачків-сержантів з ППС. Бо вони на власні очі бачать багатоповерхові котеджі-палаци з тенісними кортами і гаражами для іномарок. Офіцери, які це мають, вже не вдовольняються лише „відпускними” (тобто грубими грошима, отриманими за розвалення справ та відпущення злочинців на волю), - вони вже відбирають у комерсантів весь їхній бізнес. А це означає, що той, хто втягнувся у хабарництво чи рекет і непогано від цього почувається, навряд чи припинить „брати” чи відмовиться від легких грошей, якщо навіть йому й підвищать посадовий оклад у кілька разів!..

Відома в Україні жінка-політик побудувала свою останню передвиборну агітацію на тезі щодо створення професійної армії. Про професійну міліцію ця вельмишановна пані навіть і не згадувала...

Європейський парламент проголосив 23 серпня загальноєвропейським Днем пам’яті жертв тоталітарних та авторитарних режимів і закликає створити загальноєвропейський музей. Слід постійно пам’ятати про минуле, оскільки без правди і без спогадів про події, що відбулися, примирення неможливе. Європа потребує спільного погляду на свою історію і повинна визнати комунізм, нацизм і фашизм «спільним спадком».

На пленарному засіданні Європарламенту в Брюсселі 2 квітня 2009 року 553 голосами «за», 44 – «проти» і 33, що утрималися, депутати Європейського парламенту продемонстрували свою «повагу до всіх жертв тоталітарних та недемократичних режимів у Європі і засвідчили свою пошану тим, хто боровся проти тиранії та утисків».

23 серпня – День пам’яті жертв тоталітарних та авторитарних режимів

Спогад про трагічне минуле Європи повинен підтримуватися, аби вшанувати жертв, засудити винних і закласти фундамент для примирення на основі правди і спогадів, оскільки без них примирення неможливе. Таким чином, 23 серпня має стати Днем пам’яті всіх тоталітарних і авторитарних режимів. Цей день слід «переживати в честі і без огляду на партійну приналежність».

«Мати спільний погляд на історію»

Як зазначає Європарламент, Європа об’єднається лише тоді, коли всі її країни будуть в стані подивитися на свою історію спільно, з однієї позиції, коли вони будуть готові визнати комунізм, нацизм і фашизм «спільним спадком» і провести «чесні та глибокі дебати» про всі тоталітарні злочини минулих десятиліть. Депутати переконані в тому, що «відповідне збереження історичної пам’яті, нова обширна оцінка європейської історії та загальноєвропейське визнання всіх історичних аспектів сучасної Європи» зміцнять європейську інтеграцію.

Загальноєвропейський музей жертвам усіх тоталітарних режимів

Аби підтримати співпрацю між національними дослідницькими інститутами, спеціальністю яких є історія тоталітаризму, ЄП вимагає створення «платформи для памя’ті й совісті Європи». ЄП також висловив думку про створення загальноєвропейського документаційного центру і загальноєвропейського музею в пам’ять про жертв усіх тоталітарних режимів.

Відкрити архіви

«Рішуче і недвозначно» засуджують депутати ЄП всі злочини проти людства і проти багаточисельних порушень прав людини, які здійснювалися всіма тоталітарними й авторитарними режимами. Водночас вони шкодують, що у деяких країнах доступ до документів, які мають вельми важливе особисте значення і які окрім цього є важливими науковими документами, є обмежений упродовж 20 років після краху тоталітарних комуністичних режимів у Центральній Європі.

Архіви, включно з архівами колишніх внутрішніх служб безпеки, таємної поліції та інформаційних служб, слід було б оприлюднити. Тим не менше, треба дотримуватися усіх необхідних заходів, «аби цим процесом не зловживали з політичними цілями».

У зв’язку з цим депутати ЄП вимагають у ради міністрів ЄП та комісії ЄС підтримати й захистити діяльність недержавних організацій, як-от «Меморіал» у Російській Федерації, котрі активно займаються пошуком та зібранням документів, що стосуються злочинів сталінського режиму.

Переклад з німецької
Вікторії РОМАНЧУК,
журнал «Універсум»,

Джерело: http://europarl.de/presse/pressemitteilungen/quartal2009_2/PM_090402_1f

Группа узбекских беженцев-мусульман, находящихся в Алматы, направила обращение в правозащитные организации в связи с недавним инцидентом с просителем убежища из Узбекистана Ахмадом Олимовичем Болтаевым.

Согласно информации, приведенной в этом документе, 2 июня 2009 г. около 15 час. дня сотрудники Департамента КНБ по г.Алматы задержали Болтаева на «барахолке» (вещевой рынок), привезли в наручниках в здание департамента и подвергли допросу, показав документ о том, что Узбекистан объявил его в межгосударственный розыск по четырем статья УК РУ, включая ст.159 (посягательство на конституционный строй), 216 (организация запрещенных религиозных организаций), 242 (организация преступного сообщества) и др. Болтаев сообщил допрашивающим, что является просителем убежища, предъявил сертификат, выданный представительством УВКБ ООН, однако его просьбы разрешить позвонить жене или в представительство УВКБ были проигнорированы. Как утверждают авторы обращения, в ходе допроса Болтаев подвергся избиению, ему угрожали применением пыток и выдачей в Узбекистан. Около 23 часов вечера сотрудники КНБ привезли его в Турксибское РУВД, где он был незаконно помещен под стражу на основе запроса из Узбекистана (в двух других РУВД Болтаева отказались принять). На следующий день он вместе с несколькими задержанными был доставлен в приемник-распределитель на ул.Бегалина. По дороге ему удалось связаться по телефону с женой. Вечером 4 июня 2009 г. при содействии сотрудников УВКБ ООН Болтаев был освобожден, однако документы, деньги и два сотовых телефона, изъятые при задержании, пока не возвращены владельцу.

По данным ПЦ «Мемориал», уроженец Сурхандарьинской области Ахмад Болтаев, 1968 г.р., был арестован и осужден в Узбекистане в 2000 г. по религиозным мотивам на 20 лет лишения свободы, подвергался жестоким пыткам, в декабре 2003 г. был освобожден по амнистии. В марте 2009 г. он обратился в представительство УВКБ ООН в Алматы с ходатайством о предоставлении убежища.

Не исключено, что инцидент с Болтаевым связан с повышением активности спецслужб после событий 25-26 мая 2009 г. в Андижанской области Узбекистана.

«Мы очень боимся, что они смогут воспользоваться этим инцидентом и договориться… с казахстанскими коллегами», - говорится в обращении к правозащитникам 24 узбекских беженцев.

В случае возвращения в Узбекистан беженцам угрожают пытки и осуждение на длительный срок по сфабрикованным обвинениям в «исламском экстремизме».

Из Узбекистана поступают сообщения о массовых обысках и проверках  домов мусульман под предлогом поиска членов «Исламского движения Узбекистана» (джихадистской организации, базирующейся в Пакистане). Не исключено, что репрессии могут затронуть не только Узбекистан, но и привести к возобновлению масштабных операций спецслужб в отношении узбекских беженцев, временно находящихся в странах СНГ, как это было после андижанских событий 2005 г.

В 2005-2008 гг. более 100 узбекских мусульман, объявленных в розыск в Узбекистане, были принудительно возвращены на родину из стран СНГ, во многих случаях – минуя установленную законом процедуру экстрадиции.

Последний случай «исчезновения» узбекского беженца имел место 19 сентября 2008 г. в Бишкеке (Кыргызстан), когда преподаватель ислама Хаётжон Журабаев был увезен человеком, представившимся сотрудником СНБ Кыргызстана (подробнее см. пресс-релиз ПЦ «Мемориал» от 11.12.2008). Ранее в том же месяце сотрудники СНБ КР опрашивали знакомых Журабаева в Джалалабаде, стремясь установить место его проживания. Хотя власти Кыргызстана отрицают факт принудительного возвращения в Узбекистан просителя убежища, достоверно известно, что уже в октябре 2008 г. Журабаев содержался в СИЗО СНБ Узбекистана в Ташкенте. По информации одного из его учеников, в ходе судебного процесса, проходившего в феврале-марте 2009 г., Ташкентский городской суд приговорил Журабаева к 13 годам лишения свободы с отбыванием наказания в колонии общего режима. Не известно, какие конкретно «экстремистские преступления» были вменены преподавателю ислама, покинувшему Узбекистан в 1993 г.

10.06.2009

Адвокаты родственников польских офицеров, расстрелянных в Катыни, обратились в Европейский суд по правам человека. Об этом рассказала защитник пострадавших Анна Ставицкая. По ее словам, в направленной жалобе указывается на нарушение сразу трех статей Европейской конвенции.

Как напоминает Полит.ру (http://polit.ru), в конце января Военная Коллегия Верховного суда признала законным прекращение следствия по так называемому «Катынскому делу» о расстреле в 40-м году польских офицеров.

В своем решении Верховный суд указал, что по материалам так называемого «Катынского уголовного дела» в 40-м году было расстреляно более 1800 польских военнослужащих. Из обнаруженных останков было идентифицировано всего 22 человека. Но среди найденных не идентифицированы родственники заявителей.

Суд также постановил, что расследование преступления, совершенного в 1940 году, должно проводиться в рамках Уголовного кодекса РСФСР 1926 года. Согласно этому кодексу, срок давности за подобное преступление составляет 10 лет.

Дело о расстреле сотрудниками НКВД в 1940 году в Катыни 14 тысяч польских военнопленных как «закоренелых, неисправимых врагов советской власти» было возбуждено в августе 1990 года. «Катынское дело» расследовалось Главной военной прокуратурой (ГВП) 14 лет и было прекращено 21 сентября 2004 года. По информации Александра Савенкова, который тогда был главным военным прокурором, основанием для принятия решения стала смерть должностных лиц, виновных в расстрелах. Однако, по мнению адвокатов Анны Ставицкой и Романа Карпинского (они представляли интересы польских граждан в суде), дело было прекращено незаконно. Защитники требовали отменить постановление о прекращении дела, возобновить расследование и признать родственников погибших потерпевшими в связи с тем, что были нарушены их права. В частности, право знать, кому и какое обвинение было предъявлено, а также знакомиться с материалами дела.

Весной 2008 года родственники катынских офицеров обратились в Хамовнический суд Москвы с просьбой отменить решение ГВП и реабилитировать расстрелянных. Однако суд просьбу отклонил, попытка обжаловать это решение в Мосгорсуде успеха не имела.

Также с «катынским делом» сейчас разбирается общество «Мемориал» (http://memo.ru/hr). Главная военная прокуратура отказалась рассмотреть по существу обращения «Мемориала» о признании жертвами политических репрессий польских военнопленных. По мнению сотрудников «Мемориала», ГВП отказалась выполнять закон «О реабилитации жертв политических репрессий». В связи с этим члены «Мемориала» обратились в Мосгорсуд, который удовлетворил жалобу. Теперь, после решения Мосгорсуда, Хамовнический районный суд обязан принять к рассмотрению заявления «Мемориала» о признании незаконными решений ГВП.

Документы о «катынском деле» проявились в 90-х годах. Михаил Горбачев, после отставки в декабре 1991 года, передал Борису Ельцину «особую папку» с материалами «катынского расстрела». Тогда президент Ельцин официально извинился за преступления советского режима и передавал материалы по этому делу польским властям. Из этих документов следует, что на территории бывшего Союза, в том числе и в Катынском лесу были расстреляны более 20 тысяч польских солдат и офицеров.

http://hro.org/node/5739