MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Катування та жорстоке поводження

В Україні немає політичної волі для викорінення катування в міліції

В Україні немає політичної волі для викорінення катування та жорстокого і принижуючого людську гідність поводження в міліції. Про це в четвер на прес-конференції в Києві заявив співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров.

«Це системна проблема, у вирішенні якої мають бути поєднані зусилля МВС, судів, Генеральної прокуратури, парламенту, суспільства в цілому», – сказав Є.Захаров.

За його словами, проблема катування та незадовільного поводження в міліції має два аспекти: умови утримання в ізоляторах тимчасового тримання (ІТТ) та приймальниках-розподільниках і незаконне насильство під час проведення дізнань.

Правозахисник відзначив прогрес стосовно поліпшення умов тримання під вартою. «Мобільні групи, громадські організації мали змогу надсилати своїх представників до ІТТ і приймальників-розподільників. Вдалося зафіксувати, що умови є поганими і потребують покращення; окремі ІТТ були закриті, у деяких були поліпшені умови». В той же час він відзначив, що погане фінансування з бюджету не дає можливості зробити всі необхідні заходи для поліпшення умов тримання під вартою.

Що стосується отримання зізнань у скоєнні злочинів від підозрюваних, то, на переконання правозахисника, проблема залишається, оскільки при цьому застосовуються незаконні методи, зокрема насильство, яке іноді буває у формі катування. «Незважаючи на те, що у керівництва МВС очевидним є намагання це припинити і напрямок превенції таких злочинів є одним із основних у роботі нового управління (Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ – УНІАН), яке за рік дуже добре розвинулося і стало сильною правозахисною інституцією в складі МВС, проблема є і буде залишатися», – заявив Є.Захаров.

За його словами, Генпрокуратура «дуже погано розслідує такі явища». «Якщо подивитися на судову статистику, то ми побачимо, що за 127-ою статтею Кримінального кодексу, яка карає за катування, справ зовсім мало. Якщо вони й виникають, то кваліфікуються швидше за статтею 365, яка карає за зловживання службовим становищем».

Також, як зазначив правозахисник, проблема катування пов‘язана з тим, що держава так і не створила ефективної системи безоплатної правової допомоги, коли б на кошти держави до кожного затриманого можна було викликати адвоката, який би представляв його інтереси під час пред‘явлення обвинувачення і вирішення питання щодо запобіжного заходу.

Як зауважила радник міністра внутрішніх справ Катерина Левченко, важливим механізмом протидії катуванням та жорстокому поводженню в діяльності ОВС є мобільні групи з моніторингу дотримання прав та свобод громадян. Так, за даними МВС, цього року було здійснено 41 виїзд мобільних груп до органів та підрозділів внутрішніх справ (торік - 377 виїздів). Серед найбільш поширених порушень, викритих мобільними групами, переважають відсутність реєстрації затриманих осіб у відповідних журналах, нероз’яснення прав затриманим особам, недостатність природного освітлення в камерах, невідповідність розміру камер встановленим стандартам тощо.

За інформацією начальника Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності міліції Олега Мартиненка, як результат реагування МВС на незаконні дії працівників міліції, упродовж п’яти місяців 2009 року було засуджено 17 осіб – за зловживання владою; 40 – за перевищення владних повноважень; 2 – за навмисне вбивство; одну – за спричинення тілесних ушкоджень. За правопорушення некримінального характеру було притягнуто до відповідальності 674 осіб, з них одну – за незаконні методи проведення слідства, дізнання; 3 – за порушення строків перебування під вартою; одну – за незаконне застосування спеціальних засобів; 2 – за незаконні дії стосовно затриманих.

Крім того, як повідомив О.Мартиненко, торік до помічників міністра внутрішніх справ під час особистого прийому зі скаргами на жорстоке поводження з боку працівників міліції звернулися 65 осіб. Загальна кількість звернень з питань жорстокого поводження, що були розглянуті помічниками міністра, склала 90. За фактами можливого порушення працівниками міліції абсолютної заборони на застосування катувань та інших форм жорстокого поводження помічниками міністра було ініційовано 119 службових перевірок, з яких 25 провели працівники служби внутрішньої безпеки,  50 - інспекції з особового складу й 44 - працівники інших служб.

Довідка УНІАН. 26 червня відзначається Міжнародний день у підтримку жертв катувань.




Право на справедливий суд

Луганчанин отсидел за чужие грехи 3 года

Житель города Горское, на которого «повесили» зверское убийство, два раза пытался покончить с собой и еле выбрался на волю. Ни на одного из его обвинителей дело не завели.

В борьбе за справедливость ошибочно осужденный уже дошел до Европейского суда. «Молодогвардеец» встретился с Сергеем Лесняком и его адвокатом.

Суд приговорил Сергея Лесняка к 9 годам заключения. 3 года и 4 месяца он отсидел в тюрьме за убийцу, которого до сих пор не нашла милиция, а потом мужчину выпустили на свободу из-за отсутствия состава преступления в его действиях. Милиции так и не удалось доказать причастность мужчины к убийству, которое потрясло маленький городок.

Ошибка суда

Сергея Лесняка вызвали на допрос в милицию прямо с работы. Там ему сообщили, что подозревают в избиении мужчины возле кафе. «Погибший, которого «пришили» Сергею, был избит до полусмерти. Удары наносились по голове и в живот, у несчастного было поломано два шейных позвонка, а через несколько дней он умер в реанимации», – рассказывает адвокат Валентина Безродная.

В кафе «Елена» в тот злополучный вечер Сергей Лесняк встречался со своим двоюродным братом и дядей. Жена Светлана с маленьким ребенком осталась дома, потому что время было позднее, и она укладывала трехмесячную малышку спать. Обговорив «семейные» вопросы с родственниками, Сергей ушел домой. Помимо его в тот вечер в кафе было около десяти посетителей. В милиции сказали, что допросили всех, а подозрения падают на Сергея Лесняка.

«Меня задержали только потому, что в тот день я был в кафе, но ушел на час раньше, чем все случилось. В милиции мне угрожали, говорили признаться в убийстве, не то будет хуже. С того дня в моей жизни начался кромешный ад… СИЗО – суд, СИЗО – суд…», – говорит Сергей Лесняк. Адвокат Валентина Безродная считает, что Сергей совершенно случайно стал жертвой правовой ошибки. «Милиция зацепила первого попавшегося. Другого объяснения, почему именно он, у меня нет», – объясняет адвокат. Валентина Безродная изучила все обстоятельства и поняла, что Сергей Лесняк не виновен. Она с 1999 года защищает его и до сих пор не взяла с несчастной семьи ни копейки денег.

По словам адвоката Валентины Безродной, в 2001 году суд вынес приговор в отсутствии каких-либо прямых доказательств вины Сергея Лесняка. Ему дали 9 лет. Мотивировали лишь тем, что Лесняк находился в месте совершения преступления. «Нет ни отпечатков пальцев, ни одного свидетеля. Суд вынес приговор, не приведя ни одного доказательства его вины. Никто из свидетелей не указал на Лесняка как на человека, совершившего преступление. Сергей стал жертвой судебной ошибки. Мы сотни раз подавали апелляцию», – говорит адвокат.

Спустя 3 года и 4 месяца адвокату отменить страшный приговор все же удалось. 8 апреля 2003 года Сергея Лесняка освободили и признали, что он не убийца. Если бы мужчина отсидел положенные 9 лет, то на свободу он вышел бы только в ноябре этого года.

Только сыграли свадьбу

Судьба не баловала Сергея Лесняка приятными событиями. До трагических обстоятельств он работал горняком на местной шахте. Родители пенсионеры, и все заботы о них легли на его плечи. Мужчина долго искал свою вторую половину и наконец-то нашел будущую жену Светлану. За год до задержания Сергей и Светлана сыграли свадьбу, в их супружеской жизни все было прекрасно, а через девять месяцев у них родился долгожданный ребенок – девочка Яна. Сергей не мог нарадоваться ребенку, наконец-то у него настоящая семья. Но через три месяца в их дом пришла беда. «Когда Сергея забрали, мы с Яночкой остались одни. Нас лишили любящего папы, мужа и кормильца. Жить на одно пособие было невозможно. Денег не хватало. Чем могли, помогали родители. Мне пришлось рано отдать ребенка в садик и пойти на работу в шахту, чтобы хоть как-то сводить концы с концами. Я так переживала за Сергея. Мы так долго не виделись с ним», – говорит Светлана.

По ее словам, она ни на секунду не усомнилась в невиновности своего мужа. «Он добрый и отзывчивый человек. Он не способен так покалечить человека, избить до смерти. Я же знаю своего мужа. Все это время я жила от свиданки до свиданки. А дочь знала папу по фотографиям. Я ей говорила, что папа скоро вернется», – вспоминает Светлана.

Женщина говорит, что после ареста Сергея многие соседи перестали здороваться с ней на улице. «Друзья от нас отвернулись», – говорит она.

«Для дочки я был чужак»

Сергей Лесняк с ужасом вспоминает условия, в которых жил больше трех лет, из них 9 месяцев – в настоящей колонии. «СИЗО, где мне довелось побывать, – это сырые подвалы. Там не отапливается, антисанитария полная. А когда-то приходилось оправлять нужду в пятилитровую кастрюлю, такая вот была параша. Спали на полу, мечтали о матрасах, тепле и лишних сигаретах. Одна тусклая лампочка на камеру. На 60 мест нас 120 заключенных. Кормили кашей без соли. И так каждый божий день. Я перестал видеть сны, я ощущал себя живым трупом», – вспоминает Сергей Лесняк.

Вслед за вынесением приговора Сергей попал на 9 месяцев в колонию, которая после СИЗО стала для него настоящим раем. Здесь он мог работать, читать книги, выходить гулять, кормили в столовой. «Я получал письма из дома и передачи, наконец-то увиделся с женой. Колония казалась роскошью после СИЗО», – говорит бывший заключенный.

Когда Сергея задержали, его дочурке Яне было всего три месяца. Прошло 2,5 года, и он увидел ее, будучи в колонии, когда жену пустили на свидание. «Дочь боялась меня два дня, не шла на руки. Я был для нее чужаком. А когда признала за «своего», свиданка закончилась и меня увели. Мысль, которая до сих пор не дает мне покоя, что свои первые шаги моя кроха-дочь сделала без меня», – вспоминает Сергей Лесняк. За 3 года и 4 месяца он всего три раза виделся с женой – 1 раз на коротком и два раза на длительном свидании. «Я же почти все время пробыл в СИЗО, а там свидания запрещены», – говорит Сергей.

Два раза заключенный хотел покончить собой. «Я пришла к нему с женой. А когда Света отошла, Сергей выложил мне план, как он повесится. Все дни он вынашивал эту мысль. Мне огромного труда стоило его отговорить, а он плакал и шептал, что не выдержит этого ада 9 лет», – говорит адвокат Валентина Безродная. Когда же такая мысль к нему пришла второй раз, он вспомнил о дочери, признается Лесняк. «Для меня мысли мужа о самоубийстве стали трагедией. Я чуть не сошла с ума. Я же так его люблю, и ждала бы все эти девять лет», – говорит Светлана.

Мама упала на колени в зале суда

На свободе Сергея вместе с женой с дочерью ждала мама. «Сколько молилась за него, сколько писем писала, поседела я за эти три года. Истории о судебных ошибках я раньше читала в газетах. А когда арестовали моего сына на 9 лет, я чуть не сошла с ума», – говорит Валентина Ивановна. В зале суда, когда сына освободили из-под стражи и отменили приговор, она заплакала, подбежала к адвокату, упала на колени и расцеловала защитнице сына руки.

«Когда меня освободили, я не поверил, что это со мной. Я заново родился. Глаза были больше, чем чайные блюдца. Жена кричит: «Поцелуй же меня, родной!», а я спиной чувствую, что милиционер сзади смотрит, и говорю ей: «Та давай же отойдем подальше. Теперь можно», – вспоминает Сергей.

460 гривен за месяц тюрьмы

Еще в СИЗО Сергей Лесняк заработал туберкулез. «В тюрьме одна таблетка от всего – аспирин», – говорит он. С таким диагнозом бывшему заключенному, шахтеру со стажем, запретили спуски под землю, и он вынужден работать на поверхности. Коллектив шахты не отвернулся от Сергея после его возвращения. Тут его помнят как хорошего и ответственного работника. С пониманием отнеслись к его судьбе и, несмотря на диагноз, оставили работать на поверхности. Сергей признается, что в шахте получал бы больше, но поделать ничего нельзя. А время, которое он находился в местах лишения свободы, по решению суда зачислили ему в трудовой стаж.

Сейчас ошибочно осужденный Сергей Лесняк судится с государством и требует денежного возмещения морального ущерба.

По словам Валентины Безродной, донецкие специалисты провели судебно-психологическую экспертизу и определили сумму компенсации 2 млн. 600 тысяч гривен. А суд время незаконного заключения оценил в 18 400 гривен, а это всего 460 гривен за месяц тюрьмы!

Со своей бедой в Европу

«Я готов отдать все деньги тому судье, кто хотя бы месяц отсидит в тех зверских условиях», – говорит Сергей. Он не согласен с решением украинского суда, надеется на полную компенсацию, готовит документы, чтобы подавать жалобу в Европейский суд по правам человека. Сергей и его адвокат уже обращались в Верховный Суд, но там отказались даже рассмотреть жалобу. «Я считаю, что таким не аргументированным отказом Верховный Суд Украины нарушил права человека», – говорит Валентина Безродная.

Сергей понимает, что лишь немногие украинцы добились правды в Европейском суде.

Наш земляк надеется, что ему повезет, как 27-летнему харьковчанину Владимиру Кучеруку, которому в том году удалось выиграть дело против Украины в Европей­ском суде. Теперь за незаконное содержание под стражей молодой человек получит от государства 22 тысячи евро. «По наблюдениям некоторых правозащитников, украинцы по обращениям в суд Европы опередили даже самих европейцев. Не потому, что научились отстаивать свои права, а из-за бездействия наших украинских судов. И мне не жаль своего здоровья в борьбе за право быть услышанным», – говорит незаконно осужденный Сергей.




Право на приватність

Опасная «прослушка», или Почему депутаты боятся телефонов

Чем ближе выборы президента, тем чаще депутаты обвиняют СБУ в незаконном прослушивании своих телефонов и офисов. Оно и понятно: любая информация из лагеря конкурента, а еще лучше – компромат – в ходе избирательной кампании необходимы в политической борьбе как воздух. Чтобы обезопасить себя от подобных случаев, 23 июня депутаты проголосовали за законопроект, предусматривающий уголовную ответственность за незаконную «прослушку».

Если сейчас незаконное изготовление, приобретение, сбыт или хранение специальных средств для прослушивания карается штрафом до 6000 грн., то депутаты предлагают помимо штрафа за эти деяния сажать в тюрьму на срок до четырех лет. Еще более строгое наказание – лишение свободы на срок от трех до семи лет – они предусмотрели за контрабанду прослушивающей спецтехники.

«Сил нет никаких. В Украине каждый гражданин скоро будет прослушиваться, под кровать залазят, в каждую дырку заглядывают, причем безо всяких на то оснований», – пояснил бютовец Олег Ляшко.

Кто был под колпаком у спецслужб

По поводу «каждого гражданина» – это, наверное, преувеличение, а вот известных политиков, бизнесменов и чиновников прослушивали неоднократно: в Интернете то и дело всплывают распечатки «тайных» разговоров депутатов, судей и даже премьер-министра и президента.

Так, в январе 2007-го все обитатели Сети смогли ознакомиться с разговором Александра Мороза – на то время спикера парламента – с послом Великобритании в Украине Тимоти Барроу. Достоверность информации Мороз сразу же подтвердил: «Распечатка – абсолютно точная».

Поскольку ничего «криминального» и пикантного в расшифровке не было – Мороз лишь пояснил послу свой уход от «оранжевых» к «бело-голубым», политического скандала не последовало.

Зато много шуму наделала появившаяся в Интернете через три месяца распечатка якобы разговора «регионалки» Елены Лукаш и судьи Конституционного суда Сюзанны Станик. Информацию «слили» в самый разгар эпопеи роспуска Верховной Рады, когда КСУ должен был решить, является конституционным Указ Ющенко о роспуске парламента или нет. В вышеупомянутой распечатке одна дама уговаривала другую «проявить принципиальную позицию с судьями, сделать несколько заявлений о неконституционности Указа». За сотрудничество судье предлагалось финансовое вознаграждение и карьерное продвижение.

В Партии регионов отреагировали тогда резко – мол, вся эта клевета направлена против Лукаш, Партии регионов и КСУ. Но после появления в Сети пресловутого разговора против Станик поднялась волна компромата. Появилась информация, что она получила две квартиры рядом со Львовской площадью в Киеве. Затем в СБУ заявили, что с 2005 по 2007 год родственник Станик, который давно не работает, получил земельные участки и помещения в Киеве и Ялте, а также несколько дорогих иномарок на сумму $12 млн. Однако ГПУ, контролируемая на тот момент Партией регионов, обвинения опровергла.

В Партии регионов о нелегальной прослушке говорили неоднократно. В 2007 году, во времена второго премьерства Виктора Януковича, первый вице-премьер-министр, министр финансов Николай Азаров жаловался, что спецслужбы «слушают» всех министров, в том числе и премьера.

Именно поэтому Янукович вынужден быть оборудовать в Кабмине защищенный от прослушивания кабинет. Полностью обшитая металлом комната, где из мебели стояли лишь стол и четыре стула, была местом тайных бесед членов правительства.

Историй с «прослушиванием» телефонных разговоров Юлии Тимошенко соберется на целый детектив. Во время Майдана в Интернет «сливались» якобы ее разговоры с Борисом Березовским, в которых Леди Ю якобы отчитывалась перед олигархом о том, как идет «оранжевая революция», а Березовский якобы просил ее не пить спиртного.

Когда премьер Тимошенко пыталась реприватизировать Никопольский завод ферросплавов, по Интернету «гуляла» расшифровка якобы ее разговора с председателем Высшего хозяйственного суда Дмитрием Притыкой, который заверят собеседницу в том, что завод «заберут у Виктора Пинчука и вернут государству».

Но самой резонансной оказалась аудиозапись (см. видеоролик под текстом) разговора якобы между Тимошенко и Ющенко, ставшего «кассовым» из-за фразы: «Юлия Владимировна, Вам нужно это б...ое президентство?!». Тимошенко публично назвала пленку сфабрикованной, хотя в офисе БЮТ никто не сомневался в ее подлинности.

Окончательно терпение бютовцев лопнуло четыре месяца назад – тогда депутаты направили во все апелляционные суды страны, председателю Верховного суда, генеральному и областным прокурорам списки высокопоставленных чиновников, телефоны которых могут прослушивать спецслужбы под видом оперативно-разыскной деятельности. В депутатских запросах значатся номера мобильных телефонов Юлии Тимошенко, первого вице-премьера Александра Турчинова, зампредов фракции БЮТ Андрея Кожемякина и Андрея Портнова, генпрокурора Александра Медведько, заместителей генпрокурора Николая Голомши и Рената Кузьмина, а также экс-президента Леонида Кравчука.

Кого уже наказали

Несмотря на множество таких примеров, уголовные дела, возбужденные по факту «прослушки», можно сосчитать на пальцах. В 2007 году было открыто дело по факту прослушки Мороза, но оно до сих пор расследуется, заявили интернет-газете «СЕЙЧАС» в пресс-службе СПУ. На каком оно этапе, почему не установлены заказчики и исполнители – следователи ГПУ молчат.

По сути, правоохранители могут гордиться лишь двумя практически завершенными уголовными делами по факту «прослушки»:

- по факту 119 эпизодов прослушивания в 2003-2004 году Ющенко, Тимошенко и др. нашеукраинцев и бютовцев. Как отрапортовали в 2008 следователи ГПУ, виновные установлены, дело передано в суд. Обвинение было предъявлено бывшим сотрудникам МВД – Андрею Беседину, в 2004 году занимавшему должность заместителя начальника департамента оперативно-технических мероприятий МВД, и Петру Ермакову, руководителю этого департамента. Однако до сегодняшнего дня приговор этим сотрудникам МВД так и не вынесен;

- по факту незаконного прослушивания должностных лиц Черниговской облгосадминистрации. Выяснилось, что депутат-"регионал» Черниговского горсовета Дмитрий Шевчук со своим пособником Александром Фесюком открыли частное предприятие, которое с помощью слежки и прослушивания «копало» компромат на чиновников. 1 сентября 2008 года обоим ВЫНЕСЕН ПРИГОВОР: два года условно, повторных претензий к ним правоохранителей – почти пять лет лишения свободы.

Почему так долго идет следствие по «прослушке», пояснил замгенпрокурора Кузьмин. Трудности при раскрытии такого дела сопряжены не только с попытками запутать следствие, пустив его по ложному пути, но и с большим количеством процессуальных формальностей, говорит он. К примеру, все материалы дела находятся под грифом «Секретно», и для их «легализации» для адвокатов необходимо время. «Непосвященным кажется, что сроки затягиваются, профессионалам ничего объяснять не надо», – замечает Кузьмин.

Как нас прослушивают?

Организовать «прослушку» довольно просто. Примерно за полмиллиона гривен можно приобрести совершенную, компактную и чувствительную технику для прослушивания и записывания информации, говорит начальник Управления госохраны генерал Валерий Гелетей. Наиболее ходовыми сейчас являются новейшие высококачественные комплексы мониторинга сетей сотовой связи. С 2006 по 2009 было ВЫЯВЛЕНО семь таких устройств, установленных незаконно.

По-прежнему в моде «жучки» в кабинетах политиков и бизнесменов. Их популярность объясняется тем, что установка «жучка» занимает всего пару секунд и его можно вмонтировать во что угодно: авторучку, телефон, вазон.

Незаконной «прослушкой» грешат не только правоохранители, у которых есть доступ к оборудованию, но и сыскные и охранные агентства, говорят правозащитники. Не секрет, что за энную сумму (чаще всего от $1000) в сыскном агентстве можно получить распечатку звонков и SMS-сообщений. Каким образом добывается данная информация – вопрос риторический.

На правах анонимности один из сотрудников фирмы по обезвреживанию «жучков» и других подслушивающих устройств рассказал интернет-газете «СЕЙЧАС», что работы у него хватает даже в кризисные времена. «Нашими услугами пользуются все серьезные люди: политики, бизнесмены. Расценки – от $1000 и выше, но на безопасности грамотные люди не экономят», – сказал он.

По словам нашего собеседника, распознать «прослушку» телефона возможно по характерным звукам: помехам, щелчкам, шумам, вклиниванию чужих разговоров.

Закон проблему не решит

Правозащитник Юрий Иванов уверен, что предложенные СБУ поправки к Уголовносу кодексу не решат проблему незаконного прослушивания. «Ужесточение уголовной ответственности не поможет. Поскольку сначала нужно найти тех, кто незаконно прослушивает, а напугать их большими сроками не удастся», – сказал он интернет-газете «СЕЙЧАС». Корень зла, по его словам, заключается в Законе «Об оперативно-разыскной деятельности».

Чтобы как-то урегулировать вопрос незаконного прослушивания, считает Иванов, нужно:

- во-первых, ограничить до минимума перечень статей УК, по которым может вестись «прослушка»: за подозрение в терроризме, измене национальным интересам и в случае тяжких преступлений. Сейчас же прослушивать телефонные разговоры и кабинеты можно, если человек проходит в любом статусе (подозреваемый, свидетель, пострадавший) и по любому уголовному делу;

- во-вторых, необходимо усилить контроль за выдачей разрешений на прослушивание.

25.06.09




Права шукачів притулку

Максим Буткевич: Україна - негостинна країна для біженців

Однією із ознак самостійності держави є її ставлення до проблеми біженців. Від цього залежить відношення до країни з боку інших держав. Напередодні 20 червня, коли в усьому світі відзначається День біженця, ми розмовляємо з правозахисником Максимом Буткевичем, координатором  ініціативи  «Без кордонів».

- Україна підписала основні конвенції, які захищають права біженців. Що вони зобов’язують нас робити?

- Якщо говорити юридично, то Україна як держава підписала ряд конвенцій. Це і Конвенція про статус біженців, й Європейська конвенція з прав людини, і Конвенція ООН проти тортур та інших видів жорстокого, нелюдського чи принижуючого поводження. Тобто ми взяли на себе певні зобов’язання, згідно з якими наша держава, наприклад, не має права видавати людину туди, де над нею напевно будуть знущатися чи можуть вбити.

Однак у нашому випадку обов’язковість законів компенсується необов’язковістю їх виконання. Порушення відбуваються регулярно. Україна видавала біженців владі Чечні, Узбекистану, Шрі-Ланки. Останній великий скандал стався в грудні минулого року. Узбек Абдумалік Бакаєв приїхав до України і попросив притулку на тій підставі, що його можуть піддати репресіям на батьківщині. Він пішов до офіційних органів і написав заяву, в якій вказав місце свого проживання в Україні. Йому сказали прийти через два дні, але наступного ранку забрали. З великими зусиллями нам вдалося його відбити...

МІЛІЦІЇ ТРЕБА ГРОШІ

- Можна сказати, Україна видає всіх, кого просять видати?

- Ні. Далеко не всіх. Там, де справа виходить на публіку і встигають втрутитися правозахисні організації, як правило, видача зривається.

- Чи високим є шанс отримати притулок в Україні?

- З тих людей, які намагаються знайти тут притулок, статус біженця одержує приблизно один відсоток. Але важливо зрозуміти, що Україна для біженців залишається, перш за все, транзитною країною, а не кінцевим пунктом призначення. Є, звичайно, люди, які обирають в якості свого нового будинку Україну - вони освоюються тут, вчать мову - причому часто відразу українську, - пускають коріння. Але таких - одиниці. Адже люди, які шукають тут прихисток, не мають на час цього пошуку ніякого соціального захисту.

- Зате в Україні, на відміну від багатьох інших країн, шукач притулку має право працювати.

- Це так, але для працевлаштування йому потрібен спеціальний дозвіл, а його у шукачів притулку зазвичай немає. Тому на практиці все виглядає так: коли співробітники міліції бачать якогось Улугбека, який торгує шаурмою, то приводять його до відділку. Якщо правоохоронцям із якоїсь причини знадобилися в цей вечір гроші, вони кажуть: «Так, мужик, ось тобі телефон, телефонуй знайомим, нехай вони несуть за тебе двісті гривень». Якщо їм потрібна статистика того, як вони успішно борються з мігрантами, вони тримають людину до суду, а там зачитують закон про дозвіл на працевлаштування, якого у шукача притулку, звичайно, немає. В результаті людина «потрапляє» на триста гривень штрафу. Через деякий час все повторюється. Міліція думає: «Потрібні гроші - що робити? А, ось стоїть "чурка", у нього ж паспорта немає». Він їм каже, що у нього немає паспорта, є тільки довідка, що він біженець. «Довідка - це не паспорт, пішли з нами», - кажуть йому. Так може тривати місяцями. Наприклад, одного узбека за півтора місяці забирали чотири рази.

«ЦЕ МАЛЕНЬКА РОСІЯ, ЯКА НАЗИВАЄТЬСЯ УКРАЇНА»

- Яка група біженців є найбільшою в Україні?

- Найбільша визнана група біженців в Україні - це афганці. Вони стали в масовому порядку прибувати сюди після падіння режиму Наджібулли. У 1993 році у нас прийняли перший Закон про біженців, в якому було багато несправедливих речей. Наприклад, людина не могла звернутися за статусом біженця, якщо перебувала на території України більше трьох діб. В той же час люди часто розуміли, де вони знаходяться, лише тижні через півтора, тому що їх могли викинути перевізники і сказати: «Це Німеччина» або: «Це маленька Росія, яка називається Україна».

Так було не тільки з афганцями, а й із сомалійцями. Вони приходили до міграційної служби, а їм казали: відправляйтеся назад. Тим не менш, афганці таки отримували статус, адже до Афганістану вони повернутися вже не могли. Зараз представники цієї нації отримують статус досить часто. Але це не ті афганці, що приїхали сюди раніше, а їхні діти, які досягли вісімнадцяти років.

- А узбеки?

- Узбеки досить часто їдуть до нас, особливо після подій в Андижані. У них були дуже великі надії на Україну, і навіть стояв намет на Майдані під час помаранчевої революції. Узбецькі опозиціонери привезли сюди кущі бавовни з батьківщини в надії підняти нашу бавовняну промисловість. Незабаром стало ясно, наскільки наївними були їхні уявлення.

- А що з чеченцями?

- З 2002-2003 років чеченцям взагалі не давали статусу біженця. Вони зараз його вже і не просять. Була, звичайно, в цьому політика, але є і суб’єктивні причини. Приходить, наприклад, людина до міграційної служби і каже: «Я біженець, втік. Село розбомбили». - «Добре, - відповідають їй. - А вас переслідували?». - «Ну як переслідували? Будинок розбомбили. Федерали, бойовики, матір вбили, сестру зґвалтували. Я в сараї жив, потім - у Росії. Потім сюди. Війна була». - «Війна - це дуже погано, - відповідають, - але тебе особисто ніхто не переслідував, під конвенцію ти не потрапляєш». В таких випадках у різних країнах передбачені так звані допоміжні форми захисту, які визначають статус біженця війни. В Україні така форма відсутня.

- Чому Україна дає так мало статусів біженця? Це чиновники спеціально затягують?

- Ні, швидше за все неефективність роботи самої системи. Заважають постійні реформи Комітету з питань національностей та релігій – він уже пережив близько восьми реформувань із дня свого заснування. З кожною реформою діяльність комітету припиняється приблизно на півроку, поки чиновники зрозуміють, що в їх компетенції, а що - ні. По-друге, слабо працюють регіональні служби, яким, як завжди, не вистачає людей та грошей. Наприклад, у Закарпатській області в міграційній службі чи то два, чи три співробітники. У Чернігові - два. Зараз там створили центр для іноземців, які незаконно перебувають на території України, де мігранти подають прохання про надання притулку. І якщо у них раніше були десятки заяв на рік, то зараз десятки заяв на місяць.

- Звідки ще біжать в Україну або через Україну?

- В основному, з Пакистану, Кашміру, Шрі-Ланки, Палестини, Сомалі, Демократичної республіки Конго. Вірмени, грузини - з Грузії, китайці - послідовники Фалуньгун Дафа. Є і біженці з Росії, але переважно не з Чечні, це насамперед опозиціонери, "нацболи".

-  "Нацболи" просять тут захисту, але поводяться нелояльно по відношенню до української держави і Президента.

- Цікавий момент. З одного боку, якщо тебе тут прийняли, будь добрий, не вередуй. З іншого боку, публічного заперечення на існування української держави від тих, хто тут знаходиться, не чути давно, а від біженців - ніколи. Щодо особисто ставлення до Президента, то біженці мають ті ж права, що і громадяни України, крім права обирати і бути обраним, в тому числі у них є право висловлювати свою думку.

ХРИСТОС, МУХАММЕД,  ЕЙНШТЕЙН БУЛИ БІЖЕНЦЯМИ

- Українське бюргерство, прості обивателі як ставляться до біженців?

- На щастя, крім представників украй правих організацій, таких як «Свобода», «Патріот України», біженці рідко зустрічаються з проявами недоброзичливості. Щоправда, буває, цю тему експлуатують чиновники, але вони часто при цьому змішують поняття біженець, мігрант, нелегальний мігрант, іноземний злочинець.

- З вуст політиків нерідко можна почути заяви, що біженці загрожують Україні, відбирають робочі місця в українців...

- Як явище  біженці існували задовго до всіх конвенцій. Старий приклад: Христос був біженцем, так само як і Мухаммед, Ейнштейн. Це люди, які приносять свій досвід, яким вони з радістю діляться, в країни, навіть якщо вони некомфортні для проживання. Люди, які роблять такі подорожі, - це ті, хто здатен на виснажливі мандрівки. Це досить молоді, розумні, енергійні, одним словом, достатньо здорові люди. Найчастіше вони не відбирають у інших робочі місця. Вони працюють вантажниками, обслугою в кафе і т. д. Мій знайомий біженець - один із кращих кухарів східної кухні в колишньому Радянському Союзі. Зазвичай ці люди згодні виконувати і найбільш брудну роботу.

Тому біженці ніяк не загрожують Україні, а навпаки, вона для них часто буває небезпечним місцем, бо вони стають тут жертвами  втручання з боку держави і вкрай правих. Причому останнім часом спостерігається чітке збільшення кількості нападів: у першій половині 2008 року їх скоєно більше, ніж за весь 2007 рік. Все це не може залишати нас байдужими, тому в останній своїй заяві ми попросили українську владу, щоб вона або відкликала свої підписи під міжнародними документами, або чітко дотримувалася їх.

Семен Каховський




Погляд

Правозащитники в условиях кризиса. От каких иллюзий нам надо отказываться?

Я хочу обосновать тезис о том, что в условиях кризиса, перспектива выхода из которого неясна и лауреатам нобелевских премий по экономике, мы, правозащитники, не должны быть аутсайдерами в процессе формирования антикризисных групп влияния.

Ключевое слово в моем выступлении – Новый общественный договор.

Поскольку кризис имеет финансово-экономическую природу, я хочу предложить к обсуждению экономический взгляд на проблему эффективности защиты прав человека.  

Для затравки – несколько фактов, на основании которых можно потом сделать обобщения.

Первый факт. Недавно в составе мобильной группы я был в милицейских ИВС Красного Луча и Антрацита, разговаривал с обитателями тамошних камер.  Из них 90% – безработные и оказались под следствием по 185, 186, 187 статьям УК – кража, грабеж, разбой. Один из них сказал мне, что начальник следственного отдела принуждает его к самооговору – взять на себя убийство.

Большинство админарестованных, попавших сюда по пьяни, – работники нелегальных шахтенок, где они работают без оформления, без каких-либо гарантий, и с тонны угля они имеют 40 грн. Рыночная цена – 700 грн.

Второй факт. 23.11.2008 г., в 8.09, на такой нелегальной шахте в Луганской области, пос. Вахрушево (такие шахты здесь называют «копанками» или просто «дырами»), случился взрыв метана. Вместо организации тушения пожара и спасения людей (их под землей было 5 человек) в тот же день поселковой комиссией было принято решение засыпать ствол – якобы для локализации пожара. При этом засыпали и людей, возможно еще живых – никто не знает!

По существующему официальному порядку массовые случаи гибели должны расследоваться на месте комиссией министерства. Любые решения принимает она.

Этот чудовищный случай замяли, прокуратура никого не наказала, Госнадзор сказал, что шахта неофициальная – это не их дело. На попытки узнать, кто собственник шахты, официальные лица пожимали плечами.

Третий факт. Пять лет продолжается уголовный суд над правозащитницей, членом нашего Комитета Ковалевой Александрой Ивановной – ей грозит до пяти лет по ст.345 ч.2 УК. Якобы она побила двух милиционеров во время рейдерского захвата комбикормового завода в Луганской области. Сама Ковалева во время захвата была там избита, потеряла сознание и пришла в себя только в больнице. Но по этому факту уголовное дело не возбуждено.

Эти факты говорят о том, что многие нарушения прав человека, как и сами преступления производны от социально-экономического положения в стране.

Если рассматривать правозащитную работу как производство общественных благ, то эффективность этой работы пропорциональная нашему влиянию на общественные процессы – как через собственно защиту прав человека, в том числе в сфере труда, хозяйственной жизни, так и через взаимодействие с различными активными социальными группами.  

Между тем, я давно и с удивлением наблюдаю странный перекос в наших приоритетах. Некоторые правозащитники считают, что наша парафия – только конвенциональные основные права и свободы. А экономические, социальные и культурные права – дело профсоюзов и политиков. Каждому свое.

Я не против разделения труда и не считаю, что такая точка зрения вредна. Я только против такого статус-кво, когда мы замыкаемся в касту «чистых правозащитников», сторонящихся всякой политики и превращающихся в юридических фундаменталистов.

В самом деле, о наших доминирующих интересах можно хорошо видеть, например, на рассылке [email protected].

Так, за прошедший май (на 23 мая), в правозащитной рассылке поднимались темы:

- национализм, фашизм и ксенофобия – 14 раз 

- сексуальные меньшинства – 8

- насилие в милиции – 7

- свобода слова – 7

- нарушения прав в судах – 4

- права национальных меньшинств – 2

- нарушения прав прокуратурой – 1

- нарушения прав в сфере труда и собственности – 0

 

Этот последний ноль и само это ранжирование – имеют диагностическое значение. Мне кажется, такая калькуляция предпочтений и интересов правозащитников говорит о многом. Если права геев нас интересуют больше, чем права рабочих и крестьян, права потребителей коммунальных услуг, – мы в таком случае сами позиционируемся как маргинальная группа в обществе, с которой мало считаются и власти, и основные группы влияния. И правильно делают.

Между тем, кризисная ситуация в стране требует мобилизации интеллектуальных и гражданских ресурсов, чтобы выработать новый общественный договор, в рамках которого различные значимые группы  (желательно и с нашим участием) будут влиять на преодоление кризиса, на выработку модернизационного национального проекта. В том числе и через конституционный процесс.

Гражданское общество формируется в процессе реализации общественного договора, который есть ни что иное, как согласие влиятельных групп относительно обмена и распределения прав собственности, свободы и общественных благ.

В 90-е годы гражданского общества почти не было, и тогда общественный договор выражался простой формулой от кучмовской бюрократии:  мы отдадим основные активы страны «эффективным собственникам», а они дадут вам работу. И чтобы население не сомневалось, ему всучили приватизационные сертификаты как символическую часть общего пирога и приняли закон  «Про державний внутрішній борг України», № 2604 от 16.09.1992  р., который установил, что 50% суммы, полученной от приватизации государственного имущества, пойдет в специальный Фонд в составе госбюджета для обслуживания государственного внутреннего долга перед населением.

Где этот фонд?  

К тому же в «лихие 90-е» мы с изумлением обнаружили, что Маркс, оказывается, ошибся: он утверждал, что феодализм сменяет рабовладельческий строй, капитализм отменяет феодализм и далее по списку, а оказалось, что ничто не отменяется, и общество – устроено, как пирог «наполеон», слоями. И как только в начале 90-х скрепы советского права  исчезли, государственное управление рухнуло, верхний слой культурного гумуса исчез, – на поверхность вылез и расцвел нижний, родовой строй со всеми прелестями бандитского захвата и передела активов. Симбиоз бандитов и бюрократии породил режим олигархата, мало отличающийся от того, что существовал где-нибудь в долине Нила в IV тысячелетии до н.э.

Собственно, тот общественный договор выродился в сговор номенклатурной бюрократии, силовиков и бандитов.

К 2005 году основные активы страны были поделены, старый олигархический контракт исчерпал себя, и была сделана заявка на новый общественный договор, с учетом интересов появившегося класса предпринимателей. Его формула: вы платите налоги – мы обеспечим безопасность и правосудие. Бандитам – тюрьмы.

Этот договор не реализован ни идеологически, ни политически не потому, что Ющенко слабый президент, а потому, что крупная собственность не получила легитимности, и политические элиты не могут на этой зыбкой почве выработать модернизационный проект для страны. Потому и скубутся между собой.

Обратная сторона этой медали –  неспособность олигархического режима финансировать научно-технический прогресс в реальной экономике (НИОКР) деньгами из кошельков наших граждан, потребителей внутреннего рынка, и неспособность зарабатывать деньги на продаже современных технологий. Потому что при олигархическом режиме прибыль дешевле получить путем захвата чужого имущества и сверхэксплуатации труда и земли. Присвоение природной ренты, финансовые спекуляции и угнетение человека – увы, только так формируется у нас господствующий класс новых собственников. И в этом сущность нашего тотального кризиса.

Именно здесь разворачивается основная драма украинских семей. Жертвы этой драмы – не только люди наемного труда, те же шахтеры, но и мы с вами, когда закрываем глаза на эту реальность и питаемся иллюзиями. Укажу на три из них.

Первая иллюзия. Мы почему-то считаем, что раз у нас есть Конституция европейского образца, то у нас есть правовая система, в рамках которой можно защитить нарушенное право человека. Это не совсем так – у нас есть две системы права: одна конституционная, европейская, согласно которой права даны человеку от рождения и в которой бедных и неимущих надо защищать от богатых и имущих, от властей. Другая система права – система надконституционных неписаных правил, система обычного права того самого родового, племенного строя, система прав-привилегий, дарованных сильными мира сего, основанная на феодальной структуре собственности. И эта система права защищает богатых от бедных, власть от человека. Эта вторая система у нас доминирует, она лишь адаптировала к себе европейскую систему права для своих утилитарных целей с той же разрушительной силой, с какой дикарь из джунглей Центральной Африки использует автомат Калашникова или сомалийские пираты – современные быстроходные катера.

Трагизм этой ситуации в том, что суды, прокуратура и милиция фактически приватизированы и состоят на службе у нового господствующего класса. А милицейские генералы, председатели судов, прокуроры, главы администраций за последние 10 лет сами стали крупными собственниками феодального типа. И все эти должности фактически продаются за миллионы долларов.

А правозащитницу Ковалеву А.И. судят фактически за то, что она мешала милицейскому бизнесу: на захваченном заводе есть элеватор, где теперь начальник милиции с прокурором хранят свое зерно и семечку – они теперь еще и землевладельцы. Мне рассказывали жители района, что до захвата элеватора начальник милиции сушил семечку на милицейском дворе.

Вторая иллюзия. Мы говорим и действуем так, что вот есть права человека, есть нарушители этих прав, и надо добиваться защиты нарушенных прав и наказания виновных должностных лиц от власти. Этот правозащитный алгоритм не всегда эффективен, потому что мы почему-то не учитываем, что должностные лица – это, как правило, юридические лица. О правах юридических лиц в эпоху зарождения классического либерализма никто и не думал. И либеральная концепция прав человека, положенная в основу Конституции, не учитывает, что права юридических лиц уже в силу своего преимущества перед частным лицом в виде фактического их бессмертия и богатства имеют доминирующее положение и стали инструментом насилия в отношении физических лиц. А в условиях монопольного доминирования крупного капитала права частного лица являются фактором, снижающим рентабельность, – их просто растаптывают.

Собственно, именно поэтому везде наемный труд при капитализме – это форма современного рабства. На восемь часов в сутки пять раз в неделю. Только в этом и прогресс. Как выразился один экономист, «Юнайтед фрут» ведет себя в Латинской Америке не лучше, чем Берия в Сибири.

И шахтеров (возможно, еще живых) засыпали в шахте, потому что они рабы, а «крышует» этот черный бизнес местная милиция и прокуратура.

Третья иллюзия.  Преобладает мнение, что если написать хорошую редакцию Конституции, хорошие законы и серьезно озаботиться правами человека, мы сразу окажемся в цивилизованной Европе.

Но я хотел бы напомнить, что с таким же ложным оптимизмом смотрели на вещи и в Европе 200 лет назад, в период восходящего капитализма. В знаменитой преамбуле французской Декларации 1789 г. написано: "Незнание, забвение или презрение прав человека и гражданина суть единственные причины общественных бедствий и испорченности правительств". В этой тезе выразилась основная иллюзия того европейского (как и нашего теперешнего) времени – некритическая вера в спасительную силу политических учреждений и конституционных формул. Конечно, всему свое время, и как тогда в Европе, так сейчас у нас, формирующееся юридическое мировоззрение выступает оружием прогресса.

Но у истории все-таки надо учиться – дорога прогресса прошла через революции и войны. И нелишне нам задуматься над тем, как, например, иллюзии французских интеллектуалов 18-го столетия пережили сложную инверсию – от веры в прогресс на основе правового просвещения и конституционных реформ, от социального благодушия к лицемерной маскировке противоречий общественного развития и якобинскому террору. Маскировка социальных противоречий, интеллектуальная слепота и оппортунизм мыслящей части общества всегда дорого обходилось для самого общества – слишком много крови пролилось за эти 200 лет.

И наши подследственные безработные, с которыми я беседовал в милицейских изоляторах, это  – готовый социальный динамит.

Так можем ли мы влиять на позитивное изменение этой ситуации?

Я думаю, что мы должны активнее выходить за узкий горизонт своей местечковости, и в деле защиты прав консолидироваться через общенациональные проекты активных социальных действий. Например, в Луганске уже два года успешно действует правозащитное движение «Гражданская коммунальная самооборона», о ней подробнее может рассказать Заливная Л.Н. Почему бы не сделать этот проект общеукраинским?

Почему бы, скажем, не сделать масштабным проектом мониторинг законодательных инициатив и становиться, где надо, грудью против тех законов, которые направлены на обслуживание не национальных, а корпоративных интересов. Как, например, нынешний проект Кодекса законов о труде.

Наконец, мы могли бы со стороны гражданского общества предложить проект Нового общественного договора, в рамках которого нашел бы свое место и проект Конституции, предложенный ХПГ. 

 Вокруг этой прекрасной идеи нужна серьезная общественная консолидация. Сегодня эту идею пытается реализовать ХПГ в режиме, как я понимаю, автономного интеллектуального тренажа.

Между тем, мы видим, что в деле конституционной реформы наметился сговор партий крупного капитала, без влиятельных независимых общественных групп.

А нужна большая работа, обеспеченная деньгами, которые сегодня распыляются на проекты, не сфокусированные единым целеполаганием. И нужна серьезная дискуссия, потому что есть опасность, что либерально-фундаменталистские установки авторов проекта ХПГ не учитывают реальных противоречий жизни на этом историческом этапе и, если их реализовать, дадут эффект, обратный ожидаемому.

 

Так, например, в проекте Конституции, предложенный ХПГ (спасибо ее авторам), есть статья 10. Цитирую:

 

«1. Ринкова економіка є уособленням засад економічної свободи.

2. Демократія є уособленням засад політичної свободи.

3. Недоторканність приватного життя є уособленням засад особистої свободи.

4. Економічна, політична та особиста свободи не можуть бути ніким скасовані. Їх здійснення може бути обмежене лише у випадках, передбачених цією Конституцією».

 

Проблема в том, что если мы конституциируем такой принцип, что демократия базируется только на политической свободе и не имеет экономической основы, нас ожидает длительная трагическая эпоха социальных конфликтов и массового бесправия.

Без экономической демократии, без того, чтобы работник был собственником своего рабочего места и своего предприятия, право не будет востребовано большим обществом как ценность, а общественный договор не будет фактором стабильности и развития. Вся собственность страны должная стать легальной, доступной самым широким массам трудящихся, легитимной и передаваться по наследству – вот какая формула должна лечь в основу нового общественного договора. И новой Конституции Украины.

 Защищать права человека, закрывая глаза на эти фундаментальные проблемы – значит обрекать себя на роль аутсайдеров.




Єврейська карта в російських спецопераціях проти України (Доповідь на 26-й Конференції з української проблематики, Іллінойський університет, Урбана-Шампейн, США, 24 – 27 червня 2009 року)

29 січня 2009 року, виступаючи на розширеному засіданні Федеральної служби безпеки в Москві, президент Російської Федерації Дмітрій Мєдвєдєв буквально однією фразою розкрив спецоперацію ФСБ (цитую мовою оригіналу): «В ряде соседних государств сохранялась нестабильная социально-политическая обстановка, не прекращались попытки расширения НАТО, в том числе и за счёт так называемого ускоренного вступления в альянс Грузии и Украины. Всё это, разумеется, потребовало чёткой и слаженной работы всех специальных силовых структур, правоохранительных органов и весьма высокого уровня координации их деятельности. Должен сразу сказать, что Федеральная служба безопасности в целом успешно выполнила поставленные перед ней задачи». Себто – президент Російської Федерації відкритим текстом заявив, що зрив інтеґрації України до Північноатлантичного альянсу – це заслуга російських спецслужб, наслідок проведених ними спецоперацій. А заявивши, подякував Федеральній службі безпеки. Це пряме визнання того, що російські спецслужби провадять спецоперації проти України, спрямовані на підрив її суверенітету й незалежності. Це брутальне порушення не лише міжнародного права. Це брутальне порушення й російських законів: законодавча база Російської Федерації, що регулює діяльність ФСБ, не дозволяє цій спецслужбі проводити такі спецоперації. У «Федеральному законі про Федеральну службу безпеки», ухваленому Державною Думою Російської Федерації 22 лютого 1995 року (з усіма подальшими редакціями) про жодні спецоперації проти суверенітету інших держав і «кориґування» їхньої зовнішньої політики не сказано анічогісінько. Зазначимо: цей документ 1995 року підписав президент Російської Федерації. В цьому документі немає нічого бодай подібного на спеціальну операцію проти України, що з нею президент Мєдвєдєв привітав ФСБ. Натомість у прямих завданнях ФСБ є інше конкретне визначення: щодо припинення, унеможливлення витоку державних та військових таємниць. Спецоперація ФСБ, спрямована на недопущення вступу України до НАТО, є однією з найбільших таємниць Кремля. І витокові саме цієї таємниці сприяв пан Дмітрій Мєдвєдєв.

Отже, російські спецслужби провадили й провадять спецоперації, спрямовані на підрив суверенітету й незалежності України. Співробітники ФСБ та Служби зовнішньої розвідки Росії за досягнення в ізоляції України були нагороджені. У структурах ФСБ, що займаються Україною, останнім часом штат збільшено в півтора рази порівняно з періодом 50-х років, коли в Україні діяло підпілля УПА.

Розглянемо лише один із аспектів спецоперацій російських спецслужб проти України ­– так звану «єврейську карту». Спочатку – невеличка ретроспектива.

Коли імперські картярі почали розігрувати на українських теренах оту мічену «єврейську карту»?

У Російській імперії це практикувалося.

В СРСР на багато років погромником було оголошено Симона Васильовича Петлюру. І не мало значення, що один із засновників, один із чільних ідеологів сіонізму, видатний публіцист, громадський та політичний діяч Володимир (Зеєв) Жаботинський ставився до пана Петлюри з чималим пієтетом: ім’я Володимира (Зеєва) Жаботинського в СРСР було заборонене.

Доречно нагадати: невдовзі після вбивства Симона Петлюри в Парижі, саме на сороковий день – 4 липня 1926 року – Володимир (Зеєв) Жаботинський заявив у нью-йоркському The Jewish Morning Journal (цитую):

Hi Петлюра, ні Винниченко, ні решта видатних членів цього українського уряду ніколи не були тими, як їх називають, "погромниками". (...)  я добре знаю цей тип українського інтеліґента-націоналіста з соціалістичними поглядами. Я з ними виріс, разом із ними провадив боротьбу проти антисемітів та русифікаторів – єврейських та українських. Ані мене, ані решту думаючих сіоністів південної Росії не переконають, що людей цього типу можна вважати за антисемітів.

28 травня 2009 року російський сенатор і водночас голова створеного з ініціативи російських спецслужб «Всемирного конгресса русскоязычного еврейства» – Боріс Шпіґєль – під час єрусалимської зустрічі з прем’єр-міністром Держави Ізраїль паном Біньяміном Нетаніягу, порушивши тему антисемітизму, заявив: в Україні, мовляв, «відроджують старих національних героїв», що чинили злочини проти євреїв, і «переписують історію, вибілюючи цих людей». За приклад Борис Шпіґєль навів Симона Петлюру. Згідно з повідомленнями ізраїльських ЗМІ, «реаґуючи на це, пан Біньямін Нетаніягу висловив занепокоєність». Зауважмо: саме ізраїльська партія «Лікуд» репрезентує ідеологічну течію Володимира (Зеєва) Жаботинського, його портрет висить у штаб-квартирі саме цієї партії, яку очолює саме пан Біньямін Нетаніягу.

А тепер доречно зацитувати самого Симона Васильовича Петлюру.

З „НАКАЗУ ГОЛОВНОЇ КОМАНДИ ВІЙСЬК УНР 26 серпня 1919 року”

Час уже зрозуміти, що мирне єврейське населення – їхні діти, їхні жінки, так само, як і ми – було поневолене й позбавлене своєї національної волі.

Йому нікуди йти від нас; воно живе з нами з давніх-давен, поділяючи з нами нашу долю й недолю...

Всіх же, що підбурюватимуть вас на погроми, рішуче наказую викидати геть з нашого війська й віддавати під суд яко зрадників Вітчизни. Суд же нехай судить їх по їхніх вчинках, не жаліючи для злочинців найсуворіших кар закону. Уряд УНР, розуміючи всю шкоду від погромів для держави, видав до всього населення краю відозву, в якій закликає виступити проти всіх заходів ворогів, що підіймають погроми  єврейського населення...

Головний отаман Петлюра

З ВІДОЗВИ „ПРОТИ ПОГРОМІВ” 12 жовтня 1919 року 

Наша Народна Армія мусить нести рівність, братерство і визволення українському і єврейському громадянствам, бо останнє активно підтримує Правительство УНР. Всі його партії, як то: Бунд, Об’єднанці, Поалей-Ціон і Фолкс-Партей стали на ґрунті самостійності України і беруть участь у будівництві республіки.

Я сам знаю, коли представники єврейського населення допомагали нашому війську і підтримували законну республіканську владу.

З великою пошаною я ставлюся до тих жертв єврейського населення, які воно понесло на вівтар нашої отчизни в цій боротьбі. (...)

Кара на смерть мусить упасти на голову погромників і провокаторів.

Головний отаман Петлюра

Невдовзі відзначатимуть двадцяту річницю установчого з’їзду Народного Руху України. Чи пам’ятає хтось, як двадцять років тому офіційна преса лякала читачів: «рухівці — антисеміти»? Я пам’ятаю. Бо тоді на з’їзді зачитали мою вітальну телеграму, вона закінчувалась єврейським словом — «Шалом!»

На початку 1990 року влада лякала київських євреїв — приходили двірнички, попереджали: «Зі Львова їдуть рухівці з автоматами. Не виходьте з помешкань. Будуть погроми». Ми з філософом Мирославом Поповичем пробилися на телебачення, провокатори замовкли.

1 грудня 1991 року в київській синагозі знайдено вибухівку. В день референдуму за незалежність України: ось, мовляв, не встигли стати «нєзалєжнимі» — вже синагоги вибухають. Ця вибухівка була підкладена не під синагогу, а під Українську Незалежність.

2003 – 2004 роки. За розробками маніпульованих російськими спецслужбами московських політтехнологів супротивники кандидата в президенти України Віктора Ющенка ширять чутки й публікації, починають робити фільм про

«антисемітизм Ющенка та його оточення». У грудні 2003 року Віктор Андрійович Ющенко привітав євреїв України зі святом Ханука. В адміністрації президента Кучми такого вітання не підготували. Вітаючи євреїв України зі святом Ханука, а потім зі святом Песах, Віктор Андрійович наголошував: „Історія євреїв багато чого вчить нас усіх”. І цитував Лесю Українку: „І ти колись боролась, мов Ізрaель, Укрaїно моя”. Я був звернувся до євреїв України й розповів, що під час війни родина мами Віктора Ющенка в його рідному селі Хоружівка переховувала трьох єврейських дівчат із міста Ромни. Півтора року. Ризикуючи власним життям. Вони рятували єврейські душі.

Тоді кампанія звинувачень Віктора Ющенка в антисемітизмі зійшла нанівець. Фільм – уже витративши чималі кошти – робити припинили. Ми перемогли на Майдані.

Але розігрування «єврейської карти» в спецопераціях російських спецслужб проти України не припиняється.

В середині квітня 2008 року на російському інтернет-сайті «ИА REGNUM» вийшла інформація, буцімто ізраїльський історик Юрій Вільнер видав книжку «Андрей Ющенко: персонаж и „легенда”». І миттєво з сайту на сайт пішла гуляти фраза: «Дослідження доводить, що в роки Другої світової війни батько Президента України міг бути табірним поліцаєм і нацистським інформатором». «Доводить, що міг бути». Стилістичний недогляд, що на нього мало хто звернув увагу. Потім в Інтернет закинуто й сам текст «книжки». Я був почав читати. Над текстом стояла посвята: «Арону Шнеєру – гуманісту». Хто ж такий Арон Шнеєр? Коли він жив? Чи живе? Я почав згадувати. І таки згадав. На Арона Шнеєра в одній із своїх публікацій посилався ізраїльський публіцист Михайло Хейфец – той колишній радянський політв’язень Михайло Хейфец, що свого часу написав блискучі спогади про Василя Стуса. Арон Шнеєр – співробітник ізраїльського Національного інституту пам’яті жертв нацизму «Яд Вашем». Я зателефонував до нього. З’ясувалося, що текст «розслідування» він прочитав у Інтернеті, але уявлення не має, хто такий Юрій Вільнер. Російське інформагентство «REGNUM» твердило: «ця книжка, видана в Ізраїлі, з’явилася в Москві», але ніхто – ні в Ізраїлі, ні в Росії, ні деінде – ні науковці, ні журналісти – ніхто нічого не знав про існування такого «ізраїльтянина». Я зацікавився міжнародним ідентифікаційним кодом книжки, що був зазначений в Інтернеті: ISBN — 969–228–292–5. Перші три цифри позначають країну, де видано книжку. З’ясувалося, що «969» — це Пакистан! Можна було б припустити, що книжка отримала реєстраційний номер саме у цій країні. Але пошук цього видання у базі даних ISBN показав: «Такої книжки не існує». Це означало що міжнародний номер сфальсифіковано. Це означало, що і сама «книжка», і її «автор» – фальшивка, створена й запущена в обіг у межах

антиукраїнської спецоперації, що мала на меті ускладнити українсько-ізраїльські взаємини, посварити українців з євреями й налякати цивілізований світ «темними сторінками фашистського минулого» батька президента України Віктора Ющенка. За кілька днів після першої появи фальшивки на сайті «Regnum» викриття було оприлюднене одночасно – в суботу, 18 квітня 2008 року – в київській газеті «Україна молода» і на одному з ізраїльських інтернет-ресурсів, а відтак розійшлося широким інтернет-простором. Антиукраїнська спецоперація захлинулася на самому початку.   

У своєму імперському шаленстві, замішаному на хронічному комплексі меншовартості, російське керівництво за допомогою своїх спецслужб намагається зомбіювати власною українофобією і світову спільноту, й російську громадськість, і – через підконтрольні ЗМІ та аґентів впливу – певну частину населення України.

Розігруючи «єврейську карту» в своїх спецопераціях проти України, російські спецслужби використовують своїх «путін-юден», зокрема, московських рабинів.   

З сайту «Евразийского союза молодёжи» ( цитую мовою оригіналу):

Раввины и евразийцы объединят усилия в борьбе с нацизмом

21 Августа 2007 года

20 августа в синагоге на Спасогленищевском переулке в Москве состоялась официальная встреча лидера Евразийского Союза Молодежи Павла Зарифуллина и главного раввина России Адольфа Шаевича. В процессе переговоров лидер ЕСМ и главный раввин России пришли к выводу, что у них есть один общий враг – современный украинский неонацизм, являющийся квазиофициальной идеологией «оранжевого» режима Ющенко.

З сайту «Новости портала «Евразия» (цитую мовою оригіналу):

Евразийцы и евреи за традиционализм и против украинского госфашизма

11.11.2008

11 ноября в московской синагоге в Марьиной Роще состоялась встреча между главным раввином России Берлом Лазаром, а также главой администрации Международного "Евразийского Движения" Павлом Зарифуллиным.

В ходе беседы раввин Лазар выразил глубокую озабоченность в связи с возрождением нацизма на Украине и в Прибалтике. Он рассказал о присуждении награды героя Украины палачу СС Шухевичу. Главный

раввин подчеркнул, что следует предотвратить вступление Украины в ЕС и иные международные организации, он призвал гостей воспользоваться своими связями и своим авторитетом в борьбе с реставрацией нацизма.

Відомий російський журналіст, редактор газети «Завтра» Алєксандр Проханов, про якого його співвітчизники кажуть: «Что у Путина на уме – у Проханова на языке», – той Алєксандр Проханов, який відкрито називає себе імперіалістом, 17 вересня 2008 року заявив в інтерв’ю радіостанції «Эхо Москвы»: «Сталин становится лицом России». В тому-таки інтерв’ю він сказав: «Россия – потенциальная сверхдержава. В противном случае она рассыплется». Відтак Алєксандр Проханов заявив: «Мы добились вот этого кризиса на Украине». І на запитання журналістки «Что сейчас нужно делать?» відповів: «Нейтрализовать Ющенко».

Російські високопосадовці (зокрема, мер Москви) вголос висувають Україні територіальні претензії. Плекані й вітані російськими спецслужбами провокатори плюндрують українські національні святині на нашій Говерлі, шматують і топчуть український прапор коло посольства України в Державі Ізраїль. Відтак постійний представник Російської Федерації при ООН Віталій Чуркін на своїй прес-конференції 28 жовтня 2008 року, кажучи про Голодомор 1932-33 років, заявляє: «(…) украинское правительство использует этот вопрос с целью рассорить наши два братских народа, посеять международную рознь. (…) какие бы репрессии или действия ни проводились Сталинским режимом, его нельзя называть первопричиной Голода (…) И говорить, что сталинский режим был направлен против украинского народа, неверно». Не знаю, чи російський дипломат Чуркін читав книгу «Всё течёт» – книгу про Голодомор, що її написав видатний російський письменник Васілій Ґроссман. Не знаю, чи пан Чуркін узагалі читає щось, крім «інструкцій з Центру». Але ця його заява – безсоромне блюзнірство. Безсоромним блюзнірством і зухвалою брехнею є й інші його заяви, зроблені на цій прес-конференції в штаб-квартирі ООН. Цитую: «Второй вопрос, (…) имеющий, на мой взгляд, определенную логическую взаимосвязь с первым – это вопрос о героизации нацизма. (…) Президент Украины в приказе о награждении назвал героем одного из одиозных членов украинского нацистского движения господина Шухевича, который был нацистом. (…) Вы припоминаете, что на территории Киева были убиты тысячи евреев? Большинство из этих людей, которые убивали евреев в Бабьем Яру, были украинские нацисты». 

«Украинские нацисты»? Себто якісь українці, що буцімто були членами гітлерівської НСДАП, а не німці з «айнзатцкоммандо» розстрілювали євреїв у Бабиному Яру? «Шухевич, который был нацистом»? Себто Шухевич, який буцімто був членом НСДАП й, перебуваючи в Галичині, в якийсь спосіб був причетний до розстрілів у Бабиному Яру? Сказати таке міг або невіглас, або свідомий дезінформатор. Сподіваюся, бодай невігласом пан Чуркін не є.

Нагадаймо панові Чуркіну, що саме СРСР, правонаступницею якого нині є Російська Федерація, з 39-го по 41-й рік був союзником нацистської Німеччини.

Чого варті бодай кадри кінохроніки зі спільними радянсько-німецькими військовими парадами! Нагадаймо й про те, як ведеться дезінформаційна спецоперація щодо Головного командира УПА генерала Романа Шухевича. Спочатку до ЗМІ закинули версію, буцімто Роман Шухевич був «капітаном СС». Дезінформаторам відповіли, що такого звання взагалі не існувало. Тоді дезінформатори перетворили Романа Шухевича на якогось «оберштурмфюрера». Їм пояснили, що для того, аби до 1944 року потрапити в «СС», треба було довго доводити своє «арійське походження», якого Роман Шухевич, звісно ж, не мав. Тоді дезінформатори закинули до ЗМІ версію, буцімто Роман Шухевич отримав військову нагороду з рук Гітлера. Дезінформаторам нагадали, що з рук Гітлера військову нагороду отримав лише Гімлер. Що ж до Головного командира УПА Романа Шухевича, то, згідно з інформацією Військового архіву Німеччини, котрий міститься в місті Фрайбурзі, Роман Шухевич узагалі не був нагороджений жодною німецькою нагородою.

Але дезінформаторам конче треба дискредитувати і генерала Шухевича, і УПА, і весь український національно-визвольний рух, і президента України Віктора Ющенка.

Тож вони вдалися до давньої чекістської провокації й розіграли «єврейську карту»: одних звинуватили у винищенні євреїв, а інших – у «героїзації» тих, хто буцімто винищував. Прийом відомий: відвернути євреїв від українського національного відродження, відвернути і євреїв, і весь цивілізований світ від тих, хто хоче відродити справжню, українську Україну. Українську за духом своїм, за мовою своєю, за пам’яттю про своїх геніїв та героїв. Українську – для всіх у ній сущих, незалежно від етнічного походження.

1942-43 років дружина Головного командира УПА Романа Шухевича пані Наталія Шухевич переховувала в себе єврейську дівчинку Іру Райхенберґ. Генерал Шухевич зробив дівчинці фальшивий паспорт на ім’я Ірини Рижко. Коли Ґестапо заарештувало пані Наталію Шухевич, дівчинку переправили до сиротинця при жіночому монастирі в селі Куликів, що на Львівщині. Там дівчинка пережила нацистську окупацію, пережила війну. Позаторік Ірина Рижко померла в Києві. У Києві  її син Володимир.

Про все це я сказав на своєму брифінґу в Міністерстві закордонних справ України 3 листопада 2008 року.

Президент Віктор Ющенко підніс визнання Української Повстанської Армії на державний рівень. Маніпульовані російськими спецслужбами ЗМІ (і в самій Росії, й поза нею) розгорнули шалену кампанію звинувачень УПА у винищуванні євреїв. 14 жовтня 2008 року – на свято Покрови, в день ушанування пам’яті вояків УПА – я дав інтерв’ю Бі-Бі-Сі. Дозвольте зацитувати фраґмент.

«“Антиєврейські акції УПА” – то є провокації, що запускаються з Москви. Це провокації. Це брехня, буцімто УПА винищувала євреїв. Скажіть мені, як УПА могла винищувати євреїв, коли євреї були в УПА, служили в УПА? І я був знайомий з євреями, які служили в УПА. Наприклад, я був знайомий із доктором Абрагамом Штерцером, він по війні жив в Ізраїлі. Був Самуель Нойман, його псевдо було Максимович, був Шай Варма (псевдо Скрипаль), був Роман Винницький, його псевдо було Сам. Була видатна постать в УПА, жінка, яку звали Стелла Кренцбах, вона написала спогади потім. Вона народилася в Болехові на Львівщині, вона була донька рабина, сіоністка, і вона товаришувала там, у Болехові, з донькою греко-католицького священика, яку звали Оля. 1939 року Стелла Кренцбах закінчила філософський факультет Львівського університету. Від 1943 року вона була в УПА медсестрою і розвідницею. Навесні 1945 року її схопили енкаведисти на зустрічі зі зв’язковим у Рожнятові. Потім там була тюрма, катування і смертний вирок, і її визволили вояки УПА, Стеллу Кренцбах, єврейку. Влітку 1945 року вона перейшла з українськими повстанцями в Карпати і 1 жовтня 1946 року пробилася до англійської окупаційної зони в Австрії. І відтак дісталася Ізраїлю. Знаєте, де вона працювала в Ізраїлі? В міністерстві закордонних справ. У своїх спогадах Стелла Кренцбах написала: “Тим, що я сьогодні живу і усі сили моїх 38 років віддаю вільному Ізраїлю, я завдячую, мабуть, тільки Богові і Українській повстанській армії. Членом героїчної УПА я стала 7 листопада 1943 року. У нашій групі я нарахувала 12 євреїв, з них 8 лікарів”. Так от, я сподіваюся, що Українська держава назве їх усіх поіменно. Їх, що не бувши етнічними українцями, воювали за незалежність України, Українська держава назве своїми героями. Для мене особисто УПА – це святе, і, як на мене, для кожного, незалежно від його етнічного походження, хто має в душі бодай щось українське, УПА – це святе».

Російські спецслужби намагаються дестабілізувати обстановку в Україні, підірвати її суверенітет і незалежність, створити їй неґативний імідж, а відтак – унеможлививши інтеґрацію до європейських та євроатлантичних структур – перетворити на узалежненого й маніпульованого сателіта. Неабиякого значення у своїх спецопераціях проти України вони надають міченій «єврейській  карті».

Щодо українців і євреїв. Нас хочуть пересварити. Метод відомий: «Розділяй й владарюй». Розділити нас їм не вдасться. Владарювати також.

 

 




Нові видання

Нові видання: Проблеми забезпечення прав засуджених у кримінально-виконавчій системі України

У видавництві «Права людини» вийшло з друку наукове видання Харківської правозахисної групи «Проблеми забезпечення прав засуджених у кримінально-виконавчій системі України» за загальною редакцією Євгена Захарова. Обсяг видання 368 с.

Автори окремих розділів цього дослідження В.А. Бадира, О.П. Букалов, А.П. Гель, М.В. Романов, І.С. Яковець; За загальною редакцією Є.Ю. Захарова. Харківська правозахисна група. – Харків: Права людини, 2009. – 368 с.

У книзі досліджені актуальні проблеми концептуального характеру, присвячені реалізації принципу презумпції невинуватості, покаранню умовами тримання, непослідовності та суперечливості реформування кримінально-виконавчої служби України, недолікам чинного законодавства та міжнародному контролю за діяльністю кримінально-виконавчих виконавчих установ та національним превентивним механізмам.

Досліджені також проблеми прикладного характеру, серед яких визначення виду колонії, в якій повинен відбувати покарання засуджений, та місця відбування покарання, переведення засуджених з однієї установи до іншої того ж виду за наявності виняткових обставин, правовий статус засуджених, забезпечення права на правову допомогу, соціально-економічні права засуджених. Окремим розділом розглянуті питання праці засуджених, медичного та соціально-побутового забезпечення засуджених.

Розглянуті різні аспекти громадського контролю за діяльністю органів установ виконання покарань, проблеми співпраці департаменту виконання покарань та спостережних комісій, а також розглянуті доповіді, надані державами--учасниками у відповідності зі статтею 19 Конвенції, висновки и рекомендації Комітету проти катувань, рекомендація REC (2006)13 Комітету Міністрів державам­учасницям щодо застосування тримання під вартою, умов, у яких воно відбувається, і запровадження гарантій від зловживань з пояснювальною запискою.

З повним текстом видання можна ознайомитися на сайті Харківської правозахисної групи
http://library.khpg.org/index.php?id=1245864966  




Бюлетень "Права Людини", 2009, #17