Бюлетень "Права Людини", 2009, #19

«Ты можешь только побеждать раз за разом, пока держат ноги, а потом твое место займет кто-то другой».

Из романа К. Кизи «Пролетая над гнездом кукушки».

Известно, что репрессивная психиатрия как явление возникла лишь тогда, когда появились специальные лечебные учреждения для психически больных людей. Этот феномен всегда существовал и продолжает существовать практически во всех странах. Так как категория «психического здоровья» не имеет четких клинических критериев, довольно неопределенная и размытая, то это дает возможность для злоупотреблений на этой почве. Особенно часто психиатрию как орудие наказания можно наблюдать там, где местная власть рассматривает отдельных граждан как помеху в достижении своих корыстных целей, где есть «консенсус» между правоохранительными органами и администрацией психиатрической службы. Если в советское время понятие карательной медицины чаще связывалось с государственным диссидентством (от латинского слова dissidens — несогласный), то в настоящее время это явление все больше приобретает форму борьбы с инакомыслием.

Как избавиться от неугодных?

Сейчас «несогласных» в рамках репрессивной психиатрии переквалифицировали в «инакомыслящих», т.е. лиц, которые открыто отстаивают свои суждения в сфере морали или общественной мысли в обществе или коллективе. Естественно, что без участия самих психиатров карательная психиатрия невозможна. Методы, используемые ими, могут быть довольно разнообразными: лишение дееспособности или ущемление прав на основании ложного диагноза, установление принудительного медицинского наблюдения, госпитализация психически здоровых (или не здоровых, но не требующих госпитализации) людей, то есть использование клиник как мест заключения, применение к здоровым людям медицинских процедур.

Такой небольшой экскурс в проблему злоупотреблений в сфере психиатрии нами выбран не случайно. Оказывается, что с данным явлением можно столкнуться не где-то на задворках цивилизации, но и у нас в Луганской области. В Департамент защиты прав пациентов Луганской области, который располагается в областном центре (ул. Дзержинского, 35, оф.209-а), обратился гражданин Н., проживающий в Северодонецке. Он представил ряд документов, которые подтверждают, что к нему были применены методы, используемые в репрессивной психиатрии.

Как рассказал гражданин Н., работая на железной дороге в 90-х годах прошлого века, был неоднократным свидетелем злоупотреблений в своем коллективе, поэтому пытался обратить внимание на них руководства предприятия и правоохранительных органов. Не находя поддержки на местном уровне, он стал обращаться в Генеральную Прокуратуру Украины, к Президенту Л. Кучме с заявлениями о нежелании правоохранительных органов реагировать на сигналы о злоупотреблениях должностных лиц. Не зная, как остановить кверулянта и заставить его замолчать, прокурор г. Северодонецка С. Джунь направляет главному врачу города Е.Маслову письмо («исключительно для служебного пользования») для определения, не носит ли письменная продукция, т.е. обращения в официальные органы, болезненный характер, а сам автор не страдает ли каким-либо психическим заболеванием. Последней каплей терпения местного прокурора стала жалоба гражданина Н. от 17.03.2000 г. на отказ в возбуждении уголовного дела в отношении ряда должностных лиц, требование об исполнении постановления Северодонецкого горсуда о проведении надлежащей проверки по его жалобе.

Северодонецкая медицина на обращение прокурора отреагировала мгновенно. 19 марта 2000 г. по направлению городского психиатра Н.Макогоненко врачебной бригадой скорой медицинской помощи с двумя сотрудниками милиции гражданин Н. был доставлен в местное психоневрологическое отделение с диагнозом: «Шизофрения, обострение». В сопроводительных медицинских документах какого-либо обоснования данного диагноза не было. Обращаем внимание наших читателей, что ранее гражданин Н. под наблюдением психиатров не состоял, у них не лечился, никакой агрессии в отношении себя или окружающих не проявлял, от госпитализации отказывался. Нозологический диагноз был выставлен уже на догоспитальном этапе лишь на основании «анамнеза» и письменной «продукции» пациента.

Презумпция психического здоровья

Понимая, что такая незаконная госпитализация в психиатрический стационар может нести негативные правовые последствия, заведующий отделением Н.Макогоненко «на завтра» назначает консилиум врачей. 21.03.2000 г. пациент Н. был проконсультирован на кафедре психиатрии Луганского медуниверситета ассистентом А.Линевым, который выявил хроническое психическое заболевание и рекомендовал госпитализацию. Несмотря на устный отказ от госпитализации со стороны пациента, комиссия из 3 психиатров принимает решение о принудительной госпитализации с целью «предупреждения со стороны больного социально-опасных действий, вероятность которых была выявлена (прокурором – авт.) в его письмах угрожающего содержания, адресованных разным инстанциям». Об исполнении прокурорской «просьбы» уже через день поспешил сообщить в городскую прокуратуру главный психиатр г. Северодонецка Н.Макогоненко.

Хотя гражданин Н. никаких жалоб на здоровье врачам не предъявлял, постоянно настаивал на своей выписке, предупреждая психиатров о незаконности их действий, в Луганской областной психоневрологической больнице его принудительно лечили почти полгода. За все время нахождения больного в стационаре каких-либо нарушений поведения, признаков острого психического заболевания психиатры не фиксировали. При этом консилиум врачей ежемесячно составлял акты о неотложной госпитализации, где подтверждал, что больной «страдает психическим заболеванием в форме шизофрения, непрерывно-прогредиентная, параноидная форма, бредовой вариант, подлежит неотложной госпитализации, агрессивные проявления в отношении окружающих».

Пока пациента лечили от «агрессивных проявлений», его «задним числом» уволили с работы по состоянию здоровья, установили 2-ю группу инвалидности, без его заявления назначили пенсию. В сентябре 2000 г. по просьбе гражданина Н. его выписали из Луганской областной психоневрологической больницы для продолжения лечения по месту жительства. Однако пациента почему-то перевели не в психоневрологическое отделение г. Северодонецка, а госпитализировали в Сватовскую областную психиатрическую больницу, где он еще «пролечился» до декабря 2000 г. При выписке из стационара больного предупредили, что в случае повторных обращений и жалоб в различные инстанции, он будет вновь госпитализирован.

Хотя гражданин Н. не нуждался в проявленной «заботе» о его здоровье со стороны городской прокуратуры и психиатров, последние весной 2001 г. стали рекомендовать ему пройти очередное освидетельствование в психиатрическом отделении. Целью такой «заботы», видимо, было желание врачей продлить срок инвалидности и лишить через суд пациента дееспособности, чтобы он не мог в дальнейшем отстаивать свои права. Хотя гражданин Н. письменно обращался к психиатрам, чтобы те не отправляли его документы на МСЭК, т.к. не считал себя больным и в назначении пенсии не нуждался, врачи фиктивно, «по бумагам» провели очередную «госпитализацию» уже без пациента. Попытка через суд признать Н. недееспособным оказалась безрезультатной.

Тогда Н. обратился к врачам с просьбой ознакомить его со своей медицинской документацией. Хотя пациент на это имел полное законное право, врачи решили ограничить его доступ к медицинской информации, сославшись на то, что данная информация может принести вред здоровью их пациента, а законного представителя последний на то время не имел. Что скрывали тогда и продолжают скрывать до настоящего времени в больничных «историях» психиатры, остается лишь догадываться.

По истечении назначенного срока инвалидности пациент отказался участвовать в очередном освидетельствовании и начал судебную тяжбу против четырех (!) главных врачей лечебных учреждений, где он находился на стационарном лечении, от которых он не получил информации о своей госпитализации и объяснений о законности их решений. Кроме нанесенного морального ущерба за принудительную госпитализацию в психиатрический стационар гражданин Н. через суд потребовал установления факта «презумпции психического здоровья».

Не лечат, а калечат

Более пяти лет длилось судебное разбирательство. После многочисленных проволочек 13.08.2007 г. Северодонецкий городской суд принял решение о том, что исковые требования гражданина Н. к трем лечебным учреждениям, четырем должностным лицам (главным врачам) о признании их неправомерных действий, об установлении юридического факта «презумпции психического здоровья», о возмещении морального вреда удовлетворить частично. Судом признан лишь моральный вред в размере 2000 грн. (который до настоящего времени так и не выплачен) за неправомерные действия Сватовской областной психиатрической больницы по принудительному помещению и удержанию гражданина Н. в больнице в течение 3 месяцев.

Не удовлетворившись «частичным» решением, Н. оспорил его в вышестоящих судебных инстанциях, но его заявления были отклонены. В своей публикации мы не будем рассматривать логику доказательств и правомочности принятия решений украинскими судами (это уже другая история), остановимся только на медицинском аспекте вопроса. До настоящего времени ни гражданин Н., ни его уполномоченный представитель так и не смогли ознакомиться с историей болезни пациента психиатрических стационаров. Интересно, какую «медицинскую тайну» хранят от гражданина Н. луганские психиатры?

После принудительных госпитализаций уже прошло девять лет, а герой этой публикации с тех пор никакого психиатрического пособия (т.е. лечения) не получает, на психиатрическом учете не состоит, успешно работает на другом предприятии, принимает участие в общественной жизни. Только кто ответит за то, что человека много месяцев по «просьбе» прокурора принудительно «лечили» в психбольнице?

Очевидно, что ни существующая медицинская управленческая вертикаль, ни вертикаль правоохранительных органов, ни судебная система в нашей стране не отстаивает интересов простого человека. Ему приходится чаще всего в одиночку сражаться с несправедливостью всей бюрократической государственной машины, понимая, что на эту неравную борьбу придется потратить немало лет своей жизни, здоровья и многого другого.

По стопам советской «принудиловки»

К сожалению, для луганской психиатрии данный случай не единичный. По имеющимся данным в Департаменте защиты прав пациентов Луганской области, в настоящее время в течение более двух лет незаконно пребывает на «лечении» гражданин Л. Чтобы не обременять себя сыновними обязанностями сын «упрятал» его в Сватовскую областную психиатрическую больницу, сделал себя через противоправное судебное решение опекуном. Теперь пожилой человек, у которого отсутствуют какие-либо показания для пребывания в психиатрическом стационаре, будет там проходить «лечение» до конца своих дней. Об условиях содержания и беспределе, царящими в Сватовской психиатрической больнице, известно давно (http://h.ua/story/452/, http://obozrevatel.com/news/2005/9/2/39618.htm). Даже луганский губернатор на последней коллегии облгосадминистрации высказал свою озабоченность о ситуации в этой лечебнице. Остается лишь посочувствовать ее обитателям.

Мы ранее обращались за разъяснениями о незаконной госпитализации граждан в психиатрические лечебницы к главному психиатру Луганской области Г.Рачкаускасу, которому, кстати, на днях присвоено звание «Заслуженного врача Украины». Однако от принципиального и профессионального разговора он уклонился, переадресовав наши вопросы к своим коллегам, имевшим отношение к описанным случаям.

Очевидно, что традиции советской репрессивной психиатрии сохраняются, действуют и в настоящее время. Закон Украины «О психиатрической помощи» при существующей «закрытости» психиатрических учреждений не может быть реализован в полном объеме. Видимо, нельзя в достаточной мере доверять профессионалам-психиатрам при высокой корпоративности врачебного сословия. Безусловно, для предупреждения аналогичных нарушений прав человека должен быть создан институт независимых специалистов-экспертов, которые смогут непредвзято и профессионально дать оценку возникающих проблем в сфере психиатрии. Тем более, для предотвращения рецидивов репрессивной психиатрии важным представляется формирование общественного контроля за реализацией норм существующего законодательства.

Думаю, что после доступа независимых специалистов к медицинской документации обнаружится еще немало фактов, которые потребуют своей интерпретации в рамках действующего законодательства. Поэтому ставить точку в описанных случаях пока рановато.

Газета «Вечерний Луганск» №25 (441) от 1 июля 2009 года.

Комментарий «ПЛ»: В статье нет важного обстоятельства. Последнее письмо, после которого "героя" материала поместили в психушку, было адресовано (в конце 1999 года) президенту Кучме. В письме были примерно такие слова: "Если Вы дальше так будете руководить страной, то дай вам Бог закончить, как Чаушеску". По моему убеждению, именно это письмо стала последней каплей,  переполнившей чашу терпения. Впрочем, сам клиент (я вел его дело в суде первой инстанции года три, это самое ужасное дело в моей жизни - по особенностям личности клиента), так не считает. Я, кстати, как представитель в суде, смотрел медицинские документы. И потом копии самых важных для разрешения дела документы были приобщены к материалам дела. В том числе это письмо Кучме, письма прокурора к психиатрам с явным указаниям, письмо психиатра о том, что поручение прокуратуры исполнено, копии листов анамнеза с указанием, что "пациент" отказывается от госпитализации или требует его выписать. 

Алексей Светиков

Як для кого, звичайно, але якщо треба обрати між політичним агітпропом і рекламою прального порошку, я скоріше  дізнаюся, як зробити білизну біленькою.  Два рази в житті змусила себе прочитати програми політичних партій. Точніше, розчарування змусило. Кілька років тому твердо вирішила проголосувати за білу та пухнасту партію, яка, щоправда, так далеко стояла від реальної влади, що могла собі дозволити таку первісну чистоту. Проте в день голосування завагалась – пральний порошок можна викинути, а голос – відповідальна річ. Дочитала до середини. Далі можна було не читати, оскільки чорним по білому було написано, що партія скасує приватну власність. Що ні фіга не скасує, бо ніколи не прийде до влади, – аргумент, м’яко кажучи, неадекватний. Проходили все це, а повторний урок, дякую, не потрібний.

Розчарування охопило майже всіх. Не викликає сумніву, що є підстави. Проте, коли на карту поставлене дуже багато, й коли можуть догратися до згубних наслідків для країни та її репутації в світі, деякі правила гри краще не забувати.

Слід теж враховувати типові реакції розчарованих виборців у будь-якій демократії. Внаслідок кризи різко збільшилась підтримка радикальних партій на недавніх виборах до Європарламенту, зокрема, тих, що звинувачують в усіх лихах «мігрантів». Щоправда, не всі відчайдушно шукалисобі винуватих. Бажання показати владі, що невдалі та половинчасті заходи осточортілі, прийняло іншу форму в Швеції, звідки в Європарламент пройшли кандидати від партії піратів. За шведською політикою не слідкую, але наважусь зробити прогноз, що в національний парламент пірати не потраплять. Протест протестом, але в парламенті йдеться про реальну владу, а не про платформу для красивих декларацій.

Голос не віддаси в помсту, або за якісь дешеві слова про велич нації чи національних героїв, якщо за словами глибочіє порожнеча. Або ж реальна загроза, що затягнуть державу в провалля.

Проблеми виникають, як нині в Україні, коли слова більшості політичних сил порожні, а свою боротьбу за владу вони вдіяли якраз на краю провалля. Відразу зізнаюсь: програму комуністичної партії не стала читати – цього уроку вистачить на цілу вічність.  Добросовісно намагалась визначити принаймні жанр так званих програм решти політичних сил. Лірики багато, благородних намірів хоч греблю гати, а все це подається як щось виняткове, оригінальне. Навіть вдалась до комп’ютерної команди «знайти», дізналась, хто найчастіше вживає слова «добробут», «справедливість», «свобода», тощо. Щоправда, великим запитанням залишається, на які саме висновки це має нас наштовхнути за відсутністю конкретних планів. В останній спробі знайти хоч що-небудь відчутне у море красивих слів, я виділила в різні кольори розпливчасті наміри, конкретно-розпливчасті та конкретні, з трьома категоріями залежно від ступню можливості вимірити рівень виконання. Дякую комп’ютерові, тексти всі вийшли надзвичайно колоритними, тільки розчарування нітрохи не розсіялось. 

Чому ЗМІ так мало цим займаються? Ясна річ, що нудно читати таку ахінею, але ж їм легше пробитися до політиків, з’ясувати, де ж ховається програма в їхніх наборах слів. Що це за договір, якщо не збагнеш, про що домовилися? Зрозуміло, що політики воліють не звертати уваги на прикру засаду демократії – що мають укласти договір з виборцями, а не між собою. Але чого варті журналісти, котрі їм у цьому підтакують? Їхній аудиторії потрібна інформація – не перекручена, не заангажована, а та інформація, яку вона сама почерпне від уміло поставлених запитань усім політикам. Підкреслюю, усім, а не тільки тим, кого веліли «мочити».

Не йдеться тільки про пустодзвонство. На мій погляд, є ситуації, де журналісти, та й всі небайдужі люди не вправі просто кивнути головою, коли явно намагаються не відповідати на незручні запитання.

У квітні підчас передачі Шустера, Євген Червоненко три чи чотири рази повторив те саме запитання Андрієві Іллєнку, представникові ВО «Свобода»: «А хто я?» Згідно з програмою цієї партії, «ВО "Свобода" – за Українську Державу, в якій український народ посідатиме належне йому панівне становище».  У програмі не пояснюють, що розуміється під словами «український народ», але з різних інтерв’ю ясно, що йдеться про етнічних українців. Євген Червоненко є українцем єврейського походження. Жодної «національної меншини» він не представляє: він є українцем.  Багато німців єврейського походження загинули в газових камерах, оскільки вчасно не зрозуміли, що для нацистів вони підлягали винищенню як євреї. Можемо сподіватися, що потрібність представників ВО «Свобода» у розділенні українців на своїх та інших, не є такою хворобливою, але запитання резонне. Настільки правомірне, що досі не розумію, чому Савік Шустер та й аудиторія дозволили п. Іллєнку фактично ухилитися від відповіді.

І нехай не кажуть, що «всім і так ясно». Якби було так ясно, якби не побоювалися відкритим текстом говорити, відповідали би на прості запитання та не ховалися би за евфемізмами.  

            Це вже не пустопорожні фрази чи розпливчасті обіцянки, а дещо інше, що може розколоти країну й остаточно закрити всі двері в Євросоюз та демократичну спільноту загалом. Якщо вони дійсно хочуть так розділити свою батьківщину, нехай вони відкрито про це заявляють, без омани.

            Вражала готовність деяких журналістів відразу після перемоги ВО «Свобода» на виборах в облраду на Тернопільщині оголосити появу «молодої сили» в політиці.   Ясно, що лідер партії є відносно молодим, та сама партія є новачком на політичній арені, але від їх програми чим завгодно віє, тільки не новизною. Місцями досить складно вловити різницю між позицією ВО «Свобода» та радянською системою, а свободою взагалі не пахне.

            Показовими є їхні плани для Криму. «Партія – за повернення Криму статусу області, шляхом проведення в Криму Всекримського референдуму з цього питання».

            Не завадило би уточнити, чи вона виступає за повернення, чи за референдум? Адже в демократичній країні це не обов’язково рівноцінні речі. Хоча, враховуючи те, що всі заперечення сприйматимуться як зазіхання на державність, тобто «антидержавну діяльність», можливо, підстав сумніватися в «правильному результату» таки не маємо.

            Нагадує радянську владу та її єдино правильний шлях під мудрим керівництвом Партії не тільки своєрідне розуміння таких понять як «вибори» та «референдум». Ідеологія, мабуть, інша, проте, по-перше, вона є, а по-друге, вона має бути єдиною та фактично державною.

            «Партія вважає за необхідне, щоб українське суспільство досягнуло ідейної, мовної і релігійної єдності: де ідейна єдність формуватиметься на основі ідеї українського патріотизму, мовна – на основі української мови, а релігійна – на єдності всіх традиційних християнських конфесій.»

            До зустрічі в таборах. У кращому разі у вже не зовсім пострадянському співтоваристві колишніх радянських республік.

 «У разі досягнення такої єдності, українське суспільство буде монолітним і сильним і зможе гідно відповідати на виклики часу»

Залежить, як відповісти – якщо поверненням в минулу несвободу, то так.

Не читала політичних програм їхніх товаришів по боротьбі у Франції та інших країнах. Проте підозрюю, що таку сюрреалістичну суміш популізму з найзгубнішими аспектами так званої та нікому не зрозумілої соціалістичної економіки можна знайти виключно в пострадянському просторі. Пустопорожні слова про наміри нагадують пустодзвонство всіх політичних сил, але є нюанси. Рай обіцяють побудувати шляхом націоналізації та контролю над багатьма галузями економіки:

«уряд має проводити протекціоністські заходи щодо вітчизняного товаровиробника.

ВО "Свобода" – за негайну націоналізацію заводів і фабрик, які належать вітчизняним власникам або націоналізацію їхньої частки власності в підприємствах, які були приватизовані незаконним шляхом.».

Наче цього не вистачало, щоб раз і назавжди плюнули та покинули країну всі, хто міг би допомогти підняти українську економіку, читаємо ще про намір перейти «до форм прямого народовладдя» при наполегливому небажанні відкритим текст пояснити, як треба розуміти слово «народ».

            У відповідь на запитання, чи змінилось його уявлення про свободу, Мирослав Маринович сказав наступне: «Що ж до моїх уявлень про свободу, то вони не змінилися. Я надто дорого заплатив за неї, щоб тепер сумніватися в її значенні»

            Він поплатився табором і засланням за свою неготовність терпіти несвободу – особисту, та несвободу своєї країни. 

Усі заплатять надто дорого за розчарування, яке закінчується розколом і розділенням українців за етнічною ознакою, економічною, політичною та суспільною стагнацією та відмовою від свободи.

Незважаючи на те, що в Україні за загальним правилом судовий прецедент не визнається джерелом права, слід визнати, що саме він спрямовує та коригує діяльність у сфері правосуддя. У першу чергу це стосується, безумовно, судових рішень Верховного Суду України.

Подібна позиція призводить до ганебної ситуації, коли суди як першої, так і апеляційної інстанції, приймають рішення без будь-якого аналізу об’єктивних даних по справі, всупереч положенням чинного законодавства, а Верховний Суд України «зазирає» лише у назву позову та залишає в силі цілком неправосудні та винесені з численними порушенням рішення судів нижчого рівня.

16 січня 2009 року Червонозаводським районним судом м. Харкова (суддя – Андрущенко Н.М.) було винесено рішення по цивільній справі за позовом В.Ю.О. до В.І.М. про визнання припиненим сервітуту за законом, покладенні обов’язку виконати вимоги законодавства щодо знаття з реєстрації та стягнення вартості комунальних послуг та за зустрічним позовом В.І.М. до В.Ю.О., В.Г.Ф., В.О.І. про відновлення порушеного права, вселення та встановлення сервітуту в квартирі.

Ситуація по даній справі є доволі розповсюдженою та буденною. Позивач В.Ю.О. та його батьки, В.Г.Ф. та В.О.І., мають у приватній власності трикімнатну квартиру у м. Харкові. Коли у 1996 році В.Ю,О. одружився з В.І.М., остання була вселена в дану квартиру та прописана у ній. При цьому, вона запевнила її власників, що у разі якихось обставин вона на проживання в квартирі претендувати не буде. Майнових прав на дану квартиру В.І.М. не мала і не має.

На початку 2007 року В.І.М. знайшла собі коханця – одруженого колегу по роботі та в травні 2007 року пішла від чоловіка, подавши на розлучення. При цьому вона, користуючись м’якістю характеру як чоловіка, так і свекра зі свекрухою, вивезла з квартирі всі речі, які мали хоча б якусь цінність, включаючи й всі наявні в родині грошові кошти. Дитину вона залишила у батька і забрала лише після того, як суд першої інстанції відмовив їй у призначенні аліментів.

Залишаючи родину, В.І.М. запевнила власників квартири, що зніметься з реєстрації до вересня 2007 року, однак в подальшому, коли В.Ю,О. перестав надавати їй щомісячну допомогу у розмірі 200 доларів США, заявила, що принципово не зніметься з реєстрації, оскільки хоче допекти колишніх родичів. І це В.І.М. цілком вдається, оскільки через її реєстрацію в квартирі власники терплять певні незручності: вони мають сплачувати комунальні послуги у більшому розмірі, бо переважна частина з них обраховується на підставі числа зареєстрованих у приміщенні осіб; не можуть оформити субсидію, оскільки В.І.М. не надає їм довідки про свої доходи; житлова площа, яка припадає на кожного мешканця необґрунтовано зменшена тощо.

У ст. 6  Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» чітко передбачено: «Громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, зобов’язані протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання».

При реєстрації нового місця проживання особа повинна знятися з попереднього місця реєстрації. При цьому, передбачаючи обов’язок реєстрації місця проживання протягом десятиденного строку, вищевказаний Закон встановлює, що особи, винні у порушенні його вимог, несуть відповідальність згідно із законом (ст. 15). Можливі види відповідальності зазначені у ст. 197 Кодексу України про адміністративні правопорушення, за яким «…проживання громадян без реєстрації місця проживання чи перебування тягне за собою попередження або накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян…».

Отже, залишивши квартиру колишнього чоловіка, В.І.М. мала б у десятиденний строк після прибуття до нового місця проживання подати заяву про його реєстрацію, одночасно знявшись з обліку за попереднім місцем проживання.

На перший погляд, все дуже просто: В.І.М. реєструє нове місце проживання, оскільки це її обов’язок, покладений законом, та, відповідно, знімається з реєстрації у квартирі В.Ю.О., В.Г.Ф., В.О.І. У результаті – всі задоволені: власники житла не сплачують комунальні послуги за В.І.М., оформлюють субсидію, забезпечено виконання законодавчих приписів.

Але на практиці все складається дещо по іншому.  В.І.М. не реєструє своє нове місце проживання. Взагалі, після залишення нею квартири колишнього чоловіка, він не має жодної звістки про те, де В.І.М. мешкає у теперішній час. Остання не сплачує комунальних послуг і це вимушені робити власники, оскільки саме вони й несуть відповідальність; не з’являється у квартирі; не цікавиться нею.

Звернення до районного відділу громадянства та реєстрації фізичних осіб результатів не приносить: надається відповідь, що зняття з реєстрації відбувається або на підставі особистої заяви громадянина (яку В.І.М. не бажає надавати), або на підставі рішення суду про втрату особою права користування житловим приміщенням. Що ж до дотримання В.І.М. положень Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», то це нібито не відноситься до компетенції даного підрозділу внутрішніх справ.

І В.Ю.О. залишається тільки одне – звернутися до суду за захистом своїх прав. У позові він ставить питання про визнання припиненим сервітуту за законом, покладенні обов’язку виконати вимоги законодавства щодо знаття з реєстрації та стягнення вартості комунальних послуг. Формулювання саме таких позовних вимог викликане тим, що В.Ю.О. не вважав за потрібне позбавляти В.І.М. права користування квартирою. Він хотів лише примусити В.І.М. виконати приписи закону щодо дотримання процедури реєстрації та зняти з себе та своїх батьків тягар матеріальної оплати комунальних послуг. І він був певен – якщо закон встановив обов’язок зареєструвати нове місце проживання, то суд буде на його боці.

Але не судилося…

Одразу ж після початку розгляду справи в суді В.І.М. подає зустрічний позов про відновлення порушеного права, вселення та встановлення сервітуту в квартирі.

Судова тяганина тривала без одного місяця цілий рік – з лютого 2008 року. І ось нарешті, 16 січня 2009 року винесено рішення. У ньому суд першої інстанції визнав доведеними такі обставини:

 «… до цього часу В.І.М. НЕ робила спроб самостійно прийти до спірної квартири та вселитися до неї…»

«…суд враховує, що сама В.І.М. НЕ зверталась до власника з вимогами про укладення угоди про користування спірним житлом, під час відсутності в квартирі плату за житло, комунальні послуги не вносила…» .

«...в судовому засіданні НЕ знайшов підтвердження той факт, що на момент розірвання шлюбу з В.Ю.О., її (відповідачки) право на житло було порушено з боку власників спірної квартири…»

Тобто судом встановлено, що право В.І.М. на користування житлом власниками останнього порушене не було, залишила вона житло добровільно та за власною ініціативою, а ось В.І.М., дійсно, не сплачувала комунальні послуги та за місцем реєстрації не з’являлась.

Але, з урахуванням наведеного, доволі дивним видається остаточне рішення суду, прийняте на підставі встановлених обставин:

«З наведених підстав суд приходить до висновку про відмову в позові В.Ю.О. про визнання припиненим сервітуту за законом, покладенні обов’язку виконати вимоги законодавства щодо знаття з реєстрації та стягнення вартості комунальних послуг»

«Позов В.І.М. задовольнити частково. Поновити порушене право та вселити В.І.М. до квартири».

Таким чином, в судовому рішенні містяться два висновки, що суперечать один одному: перший стосовно того, що право відповідачки порушене не було; другий щодо поновлення порушеного права відповідачки. Безумовно, згідно зі ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Але ж судом встановлено, що В.Ю.О., В.Г.Ф. та В.О.І. жодним чином не порушували право В.І.М. на користування квартирою. У зв’язку з подібним формулюванням виникає питання: як можна поновити те, що ніхто не порушував? Як бачимо, можна, і дуже просто. Можливо, саме через певну абсурдність висновку, суд так і не зазначив, яке саме право В.І.М. він поновляє.

Цікавим видається й те, які саме правові норми застосував суд при розгляді цієї справи. Хочу одразу ж зауважити, що про Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», на які і посилався у своєму позові В.Ю.О., у рішенні Червонозаводського районного суду навіть не згадується.

Апеляційний суд Харківської області, до якого подав апеляцію В.Ю.О., як видається, взагалі не відкривав справу, не говорячи вже про її ретельне вивчення. Цей висновок напрошується з винесеної судовою колегією судової палати у цивільних справах у складі головуючого Макарова Г.О., суддів Швецової Л.А. та Кружиліної О.А. ухвали. З цього рішення взагалі витікає, що апеляційний суд розглядав справу про визнання В.І.М. такою, що втратила право користування житловим приміщенням. 

В ухвалі про це зазначається так:

«Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог В.Ю.О. про визнання В.І.М. такою, що втратила право користування житловою площею, районний суд виходив…».

«Судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції стосовно того, що припинення сімейних стосунків між В.Ю.О. та В.І.М. не може бути підставою для припинення користування В.І.М. займаним приміщенням…».

І ніхто з поважних суддів не звернув уваги, що, по-перше, В.Ю.О. НЕ подавав позову про визнання В.І.М. такою, що втратила право користування житловим приміщенням; по-друге, Червонозаводський суд НЕ відмовляв В.Ю.О. у задоволенні цієї вимоги (що є цілком зрозумілим, оскільки як можна відмовити в тому, про що суд ніхто не просив).

Далі – більше. Апеляційний суд взагалі перекрутив висновки районного. Він визначив: «.. відповідач була відсутня за місцем постійного проживання … у зв’язку з тим, що позивач та треті особи чинили їй перешкоди у користуванні квартирою….»

«В судовому засіданні суду першої інстанції встановлено, що позивачі по справі перешкоджали В.І.М. користуватися житловим приміщенням і тому районний суд обґрунтовано дійшов до висновку, щодо поновлення порушеного права позивача по зустрічному позову на користування квартирою» .

І це при тому, що у рішенні суду першої інстанції, як вказувалось раніше, навпаки, встановлено, що власники НЕ чинили В.І.М. перешкод у користуванні житлом.

Доволі неординарнім, як на мене, є й тлумачення апеляційним судом співвідношення понять «реєстрація» та «свобода обрання місця проживання». Розглядаючи вимогу про покладання на відповідачку зобов’язання вчинити дії, передбачені ст. 6  Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», зокрема, щодо реєстрації місця проживання, апеляційний суд застосував до цих правовідносин норми закону та міжнародних нормативно-правових актів, які стосуються свободи обрання місця проживання, хоча це абсолютно різні поняття.

Мабуть, судді не зважили на те, що реєстрацію місця проживання та тимчасового перебування було запроваджено з метою забезпечення умов для стабільності цивільних відносин і виконання фізичними особами зобов’язань по відношенню до інших суб’єктів права. Призначення реєстрації – фіксувати перебування фізичної особи у вільному обранні ними місця проживання чи перебування (як інститут публічного права). Як зазначено в законодавстві, реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод або підставою для їх обмеження.

Проте апеляційний суд дійшов доволі цікавого висновку: «У зв’язку з тим, що районним судом було відмовлено в задоволенні позовних вимог щодо припинення сервітуту, судова колегія погоджується з висновком районного суду, що позовні вимоги про зобов’язання В.І.М. знятися з реєстрації також не підлягають задоволенню».

Суд не взяв до уваги, що задоволення позову відповідачки само по собі не тягло відмову у задоволенні вимоги щодо покладання на неї обов’язку виконати вимоги законодавства щодо реєстрації. В.І.М., як це витікає зі змісту ЦК України, може скористатися своїм правом у будь-який час, тобто рішення суду не зобов’язує її вселитися негайно. Вона може взагалі не скористатися цим правом (ще у грудні 2008 року вона отримала кімнату в гуртожитку і постійно проживає там, про що, до речі, суду вона не повідомляла), а через продовження її реєстрації в квартирі права власників житла будуть порушуватися й надалі, як і положення чинного законодавства щодо реєстрації фізичних осіб. Якщо ж В.І.М. все ж таки вирішить скористатися своїм правом та вселиться у квартиру колишнього чоловіка – на підставі Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» вона зможе без жодних проблем змінити місце реєстрації.

Наявність чи відсутність реєстрації, як уже зазначалось, не є підставою для реалізації її права на користування квартирою. Але суд не врахував, що наявність права користування житловим приміщенням не позбавляє громадянина необхідності виконувати норми інших законодавчих актів.

У підсумку, з наведеної судової практики витікає, що у випадку, коли особа має формальне право проживати у тому чи іншому місці, вона НЕ зобов’язана виконувати положення Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» щодо зобов’язання протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання.

Враховуючи, що кількість подібних цивільних справ є доволі значною, можемо лише приблизно уявити, скільки громадян в Україні з дозволу судової системи наділені правом невиконання вимог закону.

Не можна оминути увагою ще декілька міркувань, зроблених судами по даній справі, оскільки вони є доволі цікавими.

Обидві судові інстанції, обґрунтовуючи необхідність задоволення позову В.І.М. про поновлення порушеного права та вселення, послалися у своїх рішенням на наступні положення законодавства. Згідно зі ст. 156 ЖК України члени сім’ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім’ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в ч. 2 ст. 64 цього Кодексу.

Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім’ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені ст. 162 ЖК України (ч. 4 ст. 156 ЖК України).

Таким чином, поновлюючи нібито порушене право В.І.М. та вселяючи її до квартири, суди виходили з того, що не сплинув річний термін її відсутності за місцем проживання без поважних причин. Але при цьому судові органи необґрунтовано не узяли до уваги, що норма ст. 405 ЦК України поширюється виключно на членів сім’ї власника. У ч. 2 ст. 3 Сімейного кодексу України закріплено, що сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення,  а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 4 ст. 3 СК України). У ч. 2 ст. 64 ЖК України зазначено, що до членів сім’ї наймача відносяться дружина, діти та батьки.

Словосполучення «колишні члени сім’ї» не вживається у жодному з названих актів.

Про колишніх членів сім’ї власника у Главі 32 ЦК України (яка й визначає правові підстави виникнення та припинення сервітуту) не згадується, а застосування у цьому випадку ч. 8. ст. 8 ЦПК України – аналогії закону (що, по суті, й зробив суд) є необґрунтованим через суттєву відмінність правового статусу «члена сім’ї» та «колишнього члена сім’ї». Водночас не є подібними й підстави та порядок користування ними чужою власністю. 

Отже, застосовувати названі положення про сервітути можливо лише при визначенні моменту та підстав їх встановлення та закінчення, але не при встановленні порядку користування колишніми членами сім′ї чужим майном.

Річний термін збереження за членом сім’ї власника права на користування житлом стосується не просто «членів сім’ї», а виключно тих, які проживають спільно з власником (як це прямо зазначено у вказаній статті). Відповідачка В.І.М., як уже вказувалось, добровільно припинила проживання з власниками житла – у червні 2007 року (як це встановлено судом першої інстанції);

Апеляційний суд дещо «розвинув» міркування районного, зазначивши, сервітут (право користування житловим приміщенням) у В.І.М. виник відповідно до ч. 1 ст. 402 ЦК України але за підстав, визначених у ст. 156 ЖК України (!?). Водночас, на думку апеляційного суду, з огляду на існування підстав, визначених у ч. 4 ст. 154 ЖК України, сервітут, встановлений відповідно до цивільного законодавства у жодному разі не може бути припинений на підставі норм ЦК України. 

Отож, апеляційний суд є непослідовним у застосуванні законодавства. Він чомусь посилається на норми ЦК України при визначенні порядку надання права; на норми ЖК України  при визначенні підстав такого права, однак заперечує можливість застосування порядку припинення права в порядку, встановленому ЦК України, з підстав, встановлених цим же Кодексом. 

Подібний підхід видається невірним, оскільки:

- по-перше, ЦК України поширюється на правовідносини, що виникли з дня набрання ним чинності (ч. 1 ст. 5 ЦК України). А В.І.М. отримала право користування житловим приміщенням ще у 1996 році і на підставі не цивільного, а житлового законодавства. Тому у даному випадку, як передбачено ч. 3 ст. 5 ЦК України, норми ЦК не можуть застосовуватись;

- по-друге, якщо сервітут встановлено в порядку, визначеному цивільним законодавством, то й його припинення має відбуватись в порядку, встановленому цим Кодексом;

- по-третє, подібний підхід суперечить не тільки Закону, а й іншим документам та роз’ясненням. Як визначено у постанові Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12.04.1985р. «Про деякі питання, що виникли  в практиці застосування судами Житлового кодексу України» (на яку послався й апеляційний суд у своїй  постанові) суд  застосовує  норми цивільного законодавства тільки при розгляді спорів, що не урегульовані житловим законодавством (п. 5). Аналогічне визначення міститься й у Правових позиціях, висловлених судовою колегією в цивільних справах Верховного Суду України в зв’язку з аналізом причин перегляду судових рішень у цивільних справах у 1996 році: «53. При вирішенні спорів, пов’язаних з користуванням жилими приміщеннями в будинках і квартирах, належних громадянам на праві приватної власності (про виселення, право користування тощо), слід виходити з норм глави 6 розділу III Житлового кодексу України про користування жилими приміщеннями в будинках (квартирах) приватного житлового фонду;

- у четвертих, висновок апеляційного суду про одночасне застосування щодо права відповідачки як цивільного, так і житлового законодавства є необґрунтованим з підстав, викладених вище (щодо того, який саме законодавчий акт визначає права «членів сім’ї», а який – права «колишніх членів сім’ї»).

Таким чином, судові органи фактично зрівняли дійсних та колишніх членів сім’ї у правовому статусі. Якщо піти далі за такою аналогією – можна зробити висновок про поширення і інших положень, які стосуються членів сім’ї, на колишніх членів сім’ї. У результаті можемо дійти до абсурдних та доволі смішних висновків – приміром, можна спробувати розірвати угоду, укладену чоловіком, який був п’ять разів одружений, на тій підставі, що він не мав дозволу на укладення цієї угоди від усіх колишніх дружин. І посилатися при цьому на те, що суд у окремих випадках  застосовує норми ЦК України, в якій зазначено «члени сім’ї», до відносин з «колишніми членами сім’ї». Так чому не у цьому випадку?

На мою думку, враховуючи відсутність у цивільному та житловому законодавстві окремих положень щодо збереження житла в квартирах приватної власності за колишніми членами сім’ї, а також подібність за своїм змістом правовідносин щодо користування жилою площею у квартирах приватної власності з правовідносинами, що регулюються загальними правилами ст. ст. 71 ЖК України щодо відсутності осіб, які мають право користування жилим приміщенням державного або громадського житлового фонду, суд повинен був керуватися положеннями цих правил про збереження за відсутньою особою права на жиле приміщення лише на протязі шести місяців.

Даний висновок витікає з того, що згідно зі ст. 6 ЖК України, всі, незалежно від форми власності, жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного проживання громадян. Аналогічний зміст має й ст. 150 ЖК України. У цих випадках різниться лише форма власності на житло (приватна, державна чи комунальна) з одночасною подібністю порядку та умов користування, найму, інших елементів правового статусу житла. Тому суд повинен був зробити висновок про подібність даних відносин. 

Висновок про необхідність застосування у даному випадку саме ст. 71 ЖК України базується ще й на тому, що саме Житловий (а не Цивільний) кодекс України надає право та встановлює правила користування житловим приміщенням для колишній членів сім’ї власника.

Поза увагою суду залишилась й та обставина, що право користування житловим приміщенням колишніми членами сім’ї має певну, законодавчо визначену, процедуру реалізації. ЖК України прямо та не двозначно вказує, що подальше проживання колишнього члена сім’ї власника в належному йому житловому приміщенні має відбуватися виключно на підставі договору найму (оплатного чи безоплатного), а правовий статус колишнього члена сім’ї перетворюється у правовий статус наймача.

- укласти угоду з її власниками (стаття 811 ЦПК України передбачає просту письмову форму такої угоди, яка в подальшому, як вказується у ст. 158 ЖК України підлягає реєстрації у виконкомі місцевої ради народних депутатів);

Але, виходячи зі змісту судового рішення, В.І.М. може вселитися в квартиру колишнього чоловіка і не сплачувати жодних послуг та не укладати ніякої угоди, оскільки у випадку, якщо власники житла не будуть пускати її в помешкання до укладання угоди – вони фактично не виконуватимуть рішення суду про вселення, що може потягти відповідальність.

Це ще один приклад коректування законодавчих положень судовими рішеннями.

Позивачу В.Ю.О. також було відмовлено й у стягненні з відповідачки В.І.М. вартості житлово-комунальних-послуг та квартплати з мотивів недоведеності внесення плати у заявленому розмірі. У обґрунтування сплачених комунальних платежів він долучив до позову квитанції з відповідних служб, в яких, серед інших даних, зазначається: кількість осіб, за яких проводиться оплата; період, за який проводиться оплата; та сума, сплачена за попередній період (вона зазначається перед сумою до сплати). Тобто, дані квитанції підтверджують як нараховану вартість комунальних платежів, так і розмір сплачених коштів.  Вони є документами встановленого зразку, що офіційно підтверджують оплату розрахунків з відповідними комунальними службами. Оскільки лицьові рахунки не розділені між позивачем та його колишньою дружиною, В.Ю.О. не повинен сплачувати комунальні послуги та квартирну плату за неї окремою квитанцією. Також на неї не надходить окремих квитанцій з нарахуванням комунальних платежів.

Але обидві судові інстанції не визнали ці документи доказами. Цікаво, яким же документом, на думку судів, повинен бути підтверджений факт оплати комунальних послуг, як не квитанціями відповідних служб? Відповіді немає. 

На завершення зауважу, що суддя Верховного Суду України Сенін Ю.Л., не знайшов підстав для витребування справи і залишив касаційну скаргу В.Ю.О. без розгляду. Мабуть, судова гілка влади таки є повністю незалежною. Від усіх. Без винятку. І від закону, мабуть, теж.

- Доступними й досить якісними медичними послугами для мешканців області сьогодні можна назвати тільки послуги лікарів швидкої допомоги й дільничних лікарів. Дані дослідження говорять про те, що робота в цих двох напрямках медичної допомоги в області є налагодженою. Так, більшість опитаних респондентів (81,3 %) знають свого дільничного лікаря й позитивно оцінюють його роботу. Більше 80 % опитаних указують, що не стикаються зі складностями при виклику швидкої допомоги й більше 69 % повідомляють, що вона приїжджає протягом півгодини. Досить мало нарікань також на безпосередню діяльність лікаря - так, більше половини респондентів (65,5%) вказують, що лікар «ретельно оглядає, вислуховує, надає негайну медичну допомогу», а ще 21,2 % на те, що «лікар швидко оглядає, може дати знеболююче, транспортує до лікарні». Далеко не останнім за значенням, є той факт, що більше половини опитаних (58,1%) вказали на те, що за послуги швидкої нічого не потрібно платити. Як показують дані дослідження це є дуже важливим чинником, що забезпечує доступність цього виду медичної допомоги.

- Дані дослідження показують, що дві третини опитаних не квапляться відвідати лікаря й звертаються рідко, у гострих випадках (37,2%), або тільки в самих крайніх випадках (29%).

Ключовою причиною, через яку жителі області відкладають візит до лікаря до загострення хвороб або до зовсім крайнього випадку, перше місце займає неможливість платити за послуги лікарів, аналізи, процедури й операції - це зазначили 50,3% опитаних. Те, що платити прийдеться не викликає сумніву в опитаних, тому що згідно з даними дослідження близько 70% респондентів сплачували за медичні послуги.

- Істотною проблемою, що впливає на доступність і якість медичної допомоги в області є доступ до медичного обладнання. Згідно даним дослідження такого доступу позбавлена більшість опитаних. Так, практично кожний п’ятий опитаний (19%) указав, що доступ до частини діагностичного й лікувального встаткування можливий тільки за гроші в його районній лікарні. Однак, гроші в цьому питанні далеко не вирішальний фактор, тому що в багатьох населених пунктах просто немає необхідного медичного обладнання. Саме тому 23,3% опитаних вказали, що для того, щоб отримати до нього доступ їм необхідно не тільки платити, але й кудись їхати, заздалегідь записуватися. Взагалі не уявляють собі як одержати такий доступ ще 24, 3 % опитаних.

- Однією із самих загрозливих перспектив для хворого в області стає перспектива проведення операції. По-перше, медичне забезпечення населених пунктів сьогодні не дозволяє проводити ніяких операцій і більшість людей повинна їхати для цього до райцентру або міста - на це вказали більше половини (56,2%) опитаних. По-друге, у багатьох респондентів існують побоювання стосовно результату операції. Так, у ході опитування 23% опитаних вказали, що взагалі уникають звертатися до лікарів саме через недовіру. Однак найістотнішою причиною для побоювань є те, що це пов’язане зі значними матеріальними витратами, яких може просто не витримати сімейний бюджет. Так, серед тих, хто зіштовхувався з необхідністю операції, тільки 6,4% відзначили, що всі операції були виконані безкоштовно. Тих, хто зазначив, що частина операцій була виконана безкоштовно для хворого, крім самих складних, небагато - 1,4 %. Таким чином, безкоштовні операції - це деяка можливість, якою у разі потреби можуть скористатися не більше 8% мешканців Харківської області. Іншим прийдеться платити. Що саме підлягає оплаті в ході проведення операції - розкривають відповіді інших респондентів. Так, з необхідністю сплачувати за ліки, перев’язні матеріали і т.і. зіштовхнулися 14,3% опитаних. Сплатити не тільки за матеріали та ліки, але й роботу лікаря були змушені 41,3% опитаних, а ще 36,4% платили й за матеріали та ліки, й за роботу лікаря, й навіть за саму можливість проведення операції. Таким чином, переважна більшість людей (92,1%), які зіштовхувалися з необхідністю проведення операції, були змушені платити, щоб операція була зроблена.

- Дослідження продемонструвало, що більшість населення Чугуївського й Шевченківського районів практично не мають змоги одержувати адекватне лікування у зв’язку з недоступною вартістю лікарських препаратів. Причому, це стосується не тільки малозабезпечених верств населення, але також й родин з більш високими статками, незалежно від місця їхнього проживання – чи це районний центр, селище міського типу або село.

- Близько 70% респондентів з тією або іншою частотою надавали винагороди за надані медичні послуги. Це черговий раз підтверджує, що в досліджуваних районах медицина de-facto є платною. иРПиПриПриКонституція України і Основи законодавства про охорону здоров’я містять ключовий принцип безкоштовності медичних послуг для всіх верств населення. De-jure така практика, тобто стягнення плати за надання медичних послуг, є незаконною.

- 87,3% респондентів ніколи у своєму житті не користувалися послугами медичного страхування. На тлі фактично тотальної оплати медичних послуг у досліджуваних районах переважна більшість населення ніколи не користувалися до послуг страхової медицини. Куди ж тоді направляються винагороди за надані медичні послуги? Можливо, єдиним рішенням, яке б змогло підняти рівень медичних послуг - це система медичного страхування. Населення, у своїй більшості частині, готово сплачувати за якісні медичні послуги, потрібно йому тільки запропонувати єдину відпрацьовану систему медичного страхування, що була б доступною у всіх населених пунктах. Однак існуючі системи медичного страхування недоступні більшості жителів області й навіть серед тих, хто зміг ними скористатися багато хто оцінюють їх як неефективні і таким, що потребують доопрацювання.

Коментар ПЛ: Організація із захисту прав пацієнтів дуже вчасно й на високому фаховому рівні провела свій моніторинг, як з вражаючою безкомпромісністю розставляє крапки над І: система медичної допомоги, система охорони здоров’я в Україні не існує як така. Як би фахово не працювали дільничні лікарі, якою б «швидкою» не була швидка допомога, вона не може врятувати хворих, які потребують сучасної негайної допомоги або встановлення діагнозу, від якого залежить життя пацієнта. Медичне обладнання у райцентрах або застаріле, або його взагалі немає. Коштів на обстеження у більшості населення не вистачає. Боротьба із своїм народом, яку дуже вдало ведуть вже багато років українські можновладці, йде з успіхом. Смертність в Україні вдвічі перевищує смертність в Європі. А парламент приймає закони про боротьбу з порнографією, чи щось ще дуже «важливе» на тлі суспільної катастрофи, яку ми маємо в медицині.

Проекти законів про медичне страхування лежать собі у депутатів «під сукном» і хто і коли це буде приймати – невідомо.

Висновки моніторингу страшні. Громадськість повинна осмислити це та подолати свою байдужість. Тільки тиск на народних обранців для прийняття нового закону про страхову медицину може поліпшити ситуацію в країні.

Інна Сухорукова

Заявление Международного общества "Мемориал": По поводу реакции руководства Федерального Собрания РФ на резолюцию Парламентской Ассамблеи ОБСЕ "Воссоединение разделенной Европы: поощрение прав человека и гражданских свобод в регионе ОБСЕ в XXI веке".

Совместное заявление [1] советов палат Федерального собрания Российской Федерации от 7 июля 2009 года – документ поразительный. Создается впечатление, что авторы этого заявления вообще не читали принятую несколькими днями ранее резолюцию Парламентской ассамблеи ОБСЕ [2], которую так решительно критикуют.

В резолюции нет ничего, что можно было бы интерпретировать как "попытки забыть неудобные факты".

Напротив, в ней содержится призыв "ко всем государствам–участникам открыть свои исторические и политические архивы".

Ни одним словом резолюция не задевает память миллионов советских солдат, павших в борьбе с нацизмом.

Осуждение преступлений сталинского режима никоим образом не может оскорбить воинов, освобождавших Европу от нацизма, — они не были ни собственностью этого режима, ни частью его. И защищали они свою страну, свою Родину, а не сталинский режим.

Резолюция не содержит даже тени намека на реабилитацию нацистских преступников.

Сталинский и нацистский режимы ставятся в резолюции "на одну доску" в одном–единственном отношении: оба эти режима совершали тягчайшие преступления против социальных, конфессиональных и многих других групп, против целых народов.

Эта оценка сомнений не вызывает. Сталинский и нацистский режимы были бесчеловечными и террористическими – народы России, как и многие народы Европы, испытали это на себе в полной мере.

ОБСЕ поддержала предложение Европейского парламента объявить 23 августа Днем памяти жертв обоих режимов. О выборе конкретной символической даты можно и должно спорить.

Например, с нашей точки зрения, подписание в этот день советско–германских секретных протоколов 1939 года, посвященных разделу сфер влияния в Восточной Европе (о самих этих протоколах в заявлении палат – ни звука), – не первое, не единственное и даже, возможно, не самое страшное злодеяние сталинского и гитлеровского режимов.

Соловки и Колыма, "раскулачивание", следствием которого стал голод 1932–1933 гг., Большой террор, Дахау, Бухенвальд, "Хрустальная ночь", нюрнбергские расовые законы – все это было до августа 1939–го.

Да и предыстория Второй мировой войны не сводится только к 23 августа 1939 года – вряд ли у кого–то на этот счет есть сомнения.

И, тем не менее, выбор 23 августа в качестве дня памяти имеет свои резоны. Соглашение двух диктаторов о разделе между собой целого региона для многих людей было и остается ярчайшим образцом аморальной и циничной политики, символом преступлений обоих тоталитарных режимов, совершенных совместно и порознь.

Сегодня, спустя многие десятилетия, еще не вся правда об этих преступлениях сказана.

Многие из этих преступлений до сих пор не получили должной историко–правовой оценки.

Руководителям парламента России – страны, едва ли не больше всех пострадавшей и от нацизма, и от сталинизма, – вместо того, чтобы искать "антироссийские выпады" там, где их нет и в помине, следовало бы озаботиться проблемами увековечения памяти жертв нацизма и сталинизма, проблемами открытия архивов, хранящих документы о государственном терроре, а также, – вместе с парламентариями других европейских стран, – содействовать общественному осмыслению преступлений тоталитарных режимов и преодолению их последствий.

Правление Международного общества "Мемориал" [3]

12.07.2009

Резолюція ПА ОБСЄ «Возз’єднання розділеної Європи: Заохочення прав людини та громадянських свобод в регіоні ОБСЄ у 21 ст.»

1. Посилаючись на Загальну Декларацію прав людини Організації Об’єднаних Націй, Гельсінкський Заключний Акт та Хартію Європейського Союзу про основоположні права;

2. беручи до уваги  події, що мали місце на теренах ОБСЄ протягом останніх  двадцяти років після падіння Берлінської стіни та «залізної завіси»;

3. зазначаючи, що у двадцятому сторіччі європейські країни зазнали на собі два могутніх тоталітарних режими, нацистський та сталінський, які несли з собою геноцид, порушення прав та свобод людини, військові злочини та злочини проти людства;

4. визнаючи унікальність Голокосту, нагадуючи країнам-учасникам про його вплив та акти антисемітизму, які продовжують мати місце на терені регіону ОБСЄ, де знаходяться 56 країн, та рішуче закликаючи до енергійного здійснення резолюцій щодо антисемітизму, які приймаються одностайно Парламентською асамблеєю ОБСЄ починаючи з її щорічної сесії у Берліні 2002 року;

5. нагадуючи країнам-учасникам ОБСЄ про їх зобов’язання «чітко та невідкладно засудити тоталітаризм» (Копенгагенський документ 1990 року);

6. нагадуючи, що знання історії допомагає уникнути повторення подібних злочинів у майбутньому, а відверте та докладне обговорення історії сприятиме примиренню на засадах істини й шанування пам’яті полеглих;

7. усвідомлюючи, що перехід від комуністичної диктатури до демократії не може бути здійснений миттєво і що при цьому мають бути враховані історичний досвід та культурна спадщина відповідних країн;

8. підкреслюючи при цьому, що уряди та всі прошарки суспільства зобов’язані докласти невтомних зусиль задля будівництва справжньої демократичної системи, що забезпечує абсолютне додержання прав людини, не допускаючи використання відмінностей у політичній культурі та традиціях як підстави для невиконання зобов’язань;

9. шкодуючи з того, що у багатьох країнах, у тому числі із сталими демократичними традиціями, громадянські свободи знову піддаються небезпеці, нерідко у зв’язку з тим, що вживаються заходи боротьби з так званими «новими загрозами»;

10. нагадуючи про ініціативу Європейського парламенту об’явити 23 серпня, тобто день, коли 70 років тому був підписаний пакт «Ріббентроп-Молотов», Загальноєвропейським днем пам’яті жертв сталінізму та нацизму в ім’я збереження пам’яті жертв масових депортацій та страт.

 11. знову підтверджує свою єдину позицію, що заперечує тоталітарне правління у будь-якому вигляді незалежно від його ідеологічних засад;

12. закликає країни-учасники сумлінно дотримуватися й виконувати всі зобов’язання, прийняті на себе у дусі доброї волі;

13. переконливо закликає країни-учасники:

а. продовжувати вивчення тоталітарної спадщини та підвищувати поінформованість громадськості, розробляти та удосконалювати навчальні посібники, програми та заходи, особливо для молоді, щодо тоталітарної історії, людської гідності, прав та основоположних свобод людини, плюралізму, демократії та толерантності,

б. заохочувати та підтримувати діяльність неурядових установ, які здійснюють дослідну та просвітницьку роботу стосовно злочинів тоталітарних режимів;

14. просить також уряди та парламенти країн-учасників повністю позбутися всіх структур та моделей поведінки, націлених на те, щоб прикрасити минуле, намагаючись до нього повернутися  або ж прагнути подовжити своє існування і в майбутньому, перешкоджаючи повній демократизації;

15. просить також уряди та парламенти країн-учасників повністю позбутися всіх структур та моделей поведінки, у підмурки яких було первісно закладено порушення прав людини;

16. знову звертається із закликом до всіх країн-учасників відкрити свої історичні та політичні архіви;

17. висловлює глибоку занепокоєність з приводу звеличення тоталітарних режимів, включаючи проведення публічних демонстрацій в ознаменування нацистського або сталінського минулого, а також можливого поширення та зміцнення екстремістських рухів, включаючи неонацистів та скинхедів;

18. закликає країни-учасники до проведення політики протидії ксенофобії та агресивному націоналізмові, а також вжити більш ефективних заходів з боротьби з цим явищем;

19. просить приділити більше уваги з боку всіх країн-учасників додержанню прав людини та громадянських свобод навіть у скрутні часи терористичних загроз, економічної кризи, екологічних катастроф та масової міграції.

 Основний автор пан Роберто Баттелі, Словенія

ВІЛЬНЮС, 29 ЧЕРВНЯ – 3 ЛИПНЯ 2009 РОКУ

SC (09) 3 R

 Переклад Харківської правозахисної групи

«Давайте бороться за правосудие»

Хотела бы поделиться с вами одним своим наблюдением, которое меня приятно удивило. Казалось бы, процесс по второму делу Ходорковского и Лебедева перешел в стадию монотонно-усыпляющей читки прокурорами так называемых «доказательств», которая длится уже не одну неделю. Но интерес к тому, что происходит в зале суда, не иссякает. Скорее даже наоборот — постоянно растет. Из самых разных источников люди получают информацию о процессе, приходят в Хамовнический суд, при этом они не боятся открыто выражать свое отношение к происходящему и делиться им с окружающими (кстати, прийти туда может любой желающий, нужно только захватить с собой паспорт). Конечно, это не может не радовать: что бы ни говорили официальные кремлевские эксперты, аналитики, и политологи, гражданское самосознание в российском обществе еще живо. Народ не разучился мыслить, рассуждать, анализировать и, главное, говорить. Мне приходилось общаться со многими людьми, которые с удовольствием делились со мной своим мнением о деле ЮКОСа. Все они говорили замечательно красивые слова, высказывали необычайно здравые идеи. Но в их речах я так и не услышала самого главного: на основании чего они сделали вывод, что дело Ходорковского и Лебедева нечестно, несправедливо, необоснованно, порочно, нелогично и так далее. Их ответ на этот вопрос почти всегда одинаков: «Мы выступаем против процесса, потому что он политический». С этим, само собой, трудно не согласиться. Я это мнение полностью поддерживаю. Вместе с тем, при всей убедительности данного посыла, необходимо отметить, что он крайне субъективен. Это всего лишь наше личное мнение, основанное не на фактах, а на опыте — мы много чего в этой жизни повидали, многое знаем и понимаем. Но разве можно выходить на тропу войны с судейским произволом под знаменем субъективизма? Мне кажется, что нет. Слишком это как-то слабо и непрактично. Да-да, непрактично: не будем забывать, что выступления в защиту Ходорковского и Лебедева имеют прикладной характер — добиться их скорейшего освобождения. По моему мнению, самым важным в деле экс-руководителей «ЮКОСа» является не его крайняя политизированность, а полное отсутствие в нем правосудия. Кто-то скажет: это одно и то же — первое определяет второе. Все так, но не совсем. С политизированностью бороться практически невозможно — у нас для этого просто нет рычагов и инструментов. А вот с отсутствием правосудия — еще как. Если мы будем доказывать неправомерность действий прокуроров, обращать внимание общественности на нелогичность, слабость, глупость предъявленного ими обвинения, тем самым добиваясь от судьи честного исполнения его прямых обязанностей — ситуация в Хамовническом суде, наконец, сдвинется с мертвой точки. Конституцией определено, что Россия — правовое государство, вся жизнь которого всецело подчинена закону. И вся наша правоохранительная и судебная система в теории должна быть выстроена в соответствии с этим постулатом. По крайней мере, об этом нам постоянно говорят политики, чиновники и верховные правители. Так давайте же бороться за то, чтобы эти красивые слова воплощались в не менее красивую реальность. Давайте бороться за правосудие. Который месяц продолжается этот судебный процесс, а прокуроры до сих пор не представили ни одного разумного довода, доказывающего вину Ходорковского и Лебедева. До сих пор никому не понятно, что украли обвиняемые, у кого, где и когда. Именно об этом надо рассказывать со страниц газет, с экранов телевизоров, с трибун партийных съездов, правозащитных форумов и собраний. Люди должны знать — закон, о верховенстве которого так много говорил президент Дмитрий Медведев, в деле ЮКОСа нарушается самым наглым и злостным образом. Тогда, возможно, сторонников у экс-руководителей ЮКОСа станет гораздо больше, а борьба за их освобождение приобретет характер общенародной. Просто потому, что никому больше не захочется жить в стране, в которой закон ничего не стоит, где каждый может оказаться на месте Ходорковского и Лебедева.

Людмила Алексеева,

Председатель Московской Хельсинкской группы

 Заявление : Свободу Ходорковскому и Лебедеву!

В Москве идет второй судебный процесс над Платоном Лебедевым и Михаилом Ходорковским.

Организаторам и вдохновителям этого судилища показалось мало уже вынесенного 8-летнего срока заключения по предыдущему приговору и того несмываемого позора, который они навлекли на отечественную судебную и правоохранительную системы – они явно рассчитывают держать свои жертвы за колючей проволокой еще долгие годы.

По букве и духу закона Лебедев и Ходорковский уже должны быть свободны.

Мы убеждены, что вынесение Ходорковскому и Лебедеву нового – пусть и «самого лёгкого» — приговора станет смертельным ударом по любым оставшимся надеждам на правосудие и законность в России.

Это процесс — очевидный ответ на уверения про “верховенство закона” и “независимый суд”.

Новый “процесс Ходорковского-Лебедева” — не единственное подобное дело в России. Но оно ярко показывает, что власти в любой момент могут обвинить кого угодно в чем угодно.

Мы требуем прекращения уголовного преследования М. Ходорковского, П. Лебедева и других сотрудников НК “ЮКОС” в связи с явным заказным характером дел в отношении них.

Мы требуем немедленно освободить Платона Леонидовича Лебедева и Михаила Борисовича Ходорковского.

Сбор подписей тут http://zaprava.ru/content/view/1816/9/