Бюлетень "Права Людини", 2009, #28

19 жовтня у Києві відбулась прес-конференція Голови Правління Комітету виборців України Олександра Черненка, присвячена офіційному початку виборчої кампанії в України. В ході прес-конференції Голова КВУ, зокрема, зазначив наступне:

 

• 19 жовтня в Україні офіційно розпочалася виборча кампанія по виборам Президента в України. Аналіз політичного процесу, який передував офіційному старту кампанії, засвідчив вкрай низьку якість політичної дискусії та дає невтішний прогноз щодо подальшого перебігу кампанії.
• КВУ констатує відсутність політичної волі у більшості учасників президентських перегонів на проведення демократичних, прозорих та чесних виборів з дотриманням українського законодавства, міжнародних стандартів та морально-етичних норм під час ведення кампанії. У зв’язку з цим КВУ лише вітає будь-які ініціативи органів влади, окремих політиків та представників громадянського суспільства, спрямовані на демократичність виборчого процесу.
• Станом на 19 жовтня залишилися актуальними всі попередні загрози проведенню чесних і демократичних виборів: не внесено змін до Закону про вибори Президента України, не прийнято Закон про державний бюджет України на 2010 рік, не припинено повноваження члена Центральної виборчої комісії, який досяг пенсійного віку.
• Законодавство про вибори Президента отримало вкрай негативну оцінку Європейської Комісії «За демократію через право» (Венеціанської комісії) та у звіті  місії з оцінки потреб ОБСЄ/БДІПЛ. За інформацією ЗМІ, низку положень Закону про вибори Президента України збирається визнати неконституційними Конституційний Суд України. КВУ закликає народних депутатів України вже на найближчому пленарному тижні внести необхідні зміни до виборчого законодавства, згідно рекомендацій міжнародних структур та українських експертів, а також за наслідками рішення Конституційного Суду України.
• Занепокоєння в КВУ викликають процеси, які можна охарактеризувати як повернення цензури в загальнонаціональні та регіональні ЗМІ. КВУ вже неодноразово висловлювався щодо засилля в ЗМІ «замовних» матеріалів. Однак останнім часом почалися з‘являтися ознаки прямої цензури. За неофіційною інформацією від журналістів в деяких редакціях існують «фільтри» на згадування окремих прізвищ, редактори та топ-менеджери ЗМІ беруть участь у спеціальних нарадах у виборчих штабах.
• З 19 жовтня, згідно положень Закону про вибори Президента України, заборонена будь-яка виборча агітація до моменту реєстрації кандидата в ЦВК. Однак, як засвідчив оперативний моніторинг КВУ в Києві та інших регіонах України, за невеликим винятком, скрізь залишилася зовнішня реклама потенційних кандидатів на пост Президента України. КВУ вважає, що таким чином політичні команди кандидатів порушують дух виборчого законодавства і принцип рівних можливостей для всіх кандидатів. КВУ закликає ЦВК та правоохоронні органи належним чином прореагувати на ці порушення.
• 19 жовтня Центральна виборча комісія затвердить межі виборчих округів по виборах Президента України. Протягом жовтня обласні ради надали в Центральну виборчу комісію свої рекомендації щодо меж виборчих округів. Однак, за оцінками КВУ обласні ради підійшли до цієї процедури формально, без врахування негативного досвіду попередніх виборчих кампаній. За пропозиціями обласних рад округи матимуть непропорційну кількість виборчих дільниць, а відстань від дільничних комісій до окружної в багатьох випадках перевищує 100 кілометрів, що значно ускладнить комунікацію між ДВК і ОВК в день голосування.

 

Прес-служба КВУ

Отже, почалося… Почалося набагато раніше, ніж мало початися. Вони атакують. Вони – красномовні, яскраві, кольорові, дуже нахабні і дуже набридливі. Вони всюди – на перехрестях доріг і над дорогами, на стінах будинків і на ліхтарних стовпах, вони підкараулюють нас навіть там, де ми не очікуємо їх побачити; вони зненацька вистрибують з наших телевізорів, щоб розповісти нам про наші проблеми (більшість з яких вони самі для нас і створили) і запевнити нас, як добре вони нас розуміють; вони нагадають про себе листівками під нашими ногами, концертами на головних площах країни або просто – тим непотребом, який ми виймаємо з наших поштових скриньок… Вони дуже бояться, що ми про них забудемо, тому не можуть і не хочуть дати нам спокій... «Вони» – це головні герої передвиборної агітації, люди-біг-борди, які, до речі, уникають називати свою бурхливу діяльність із «нагадування про себе» передвиборною агітацією, наполягаючи на тому, що все це – звичайна реклама або соціальна реклама.

Для того, щоб ні в кого не залишалося ілюзій з приводу соціальної реклами, наведемо положення Закону України «Про рекламу», в якому дається визначення цього поняття: «соціальна реклама – інформація будь-якого виду, розповсюджена в будь-якій формі, яка спрямована на досягнення суспільно корисних цілей, популяризацію загальнолюдських цінностей і розповсюдження якої не має на меті отримання прибутку» (стаття 1).

Очевидно, що рекламування окремих політиків або, навіть, діяльності уряду не є популяризацією загальнолюдських цінностей… Це – політична реклама, яка відповідно до норм чинного законодавства є формою ведення передвиборної агітації. Передвиборною агітацією, в свою чергу, визнається здійснення будь-якої діяльності з метою спонукання виборців голосувати за або проти певного суб’єкта виборчого процесу (стаття 66 Закону України «Про вибори народних депутатів України»).

До форм ведення передвиборної агітації, крім політичної реклами, закон також відносить: поширення нарисів, відеофільмів, аудіо- та відео кліпів; розповсюдження виборчих листівок, плакатів та інших друкованих агітаційних матеріалів, розміщення друкованих агітаційних матеріалів чи політичної реклами на носіях зовнішньої реклами; проведення концертів, вистав, спортивних змагань, демонстрації фільмів та телепередач чи інших публічних заходів за підтримки партії (блоку), а також оприлюднення інформації про таку підтримку, - коротше все, що ми спостерігаємо зараз.

Питання про те, хто краще себе рекламує, в кого які технологи і хто більше заплатив, неодноразово розглядалося на шпальтах газет (слід визнати, що більшість статей про політичну рекламу є набагато талановитішими за саму рекламу). Однак це питання – про якість і ефективність передвиборної компанії, – на нашу думку, є другорядним у порівняні з питанням про її законність у принципі. Чи є законним те, що відбуваються? Ці чесні очі і відкриті обличчя, що випромінюють упевненість у майбутньому (нам би таку впевненість!), які ми спостерігаємо безліч разів на день, є безобидним фальс-стартом чи правопорушенням?

Звернемося до Закону України «Про вибори Президента України»: «кандидат на пост глави держави може розпочати проведення передвиборної агітації на наступний день після реєстрації у Центральній виборчій комісії» (ч. 1 статті 57). Висування кандидатів на пост Президента України розпочинається за вісімдесят дев’ять днів до дня виборів (стаття 44).

Чергові президентські вибори призначено на 17 січня 2010 року. Відповідно, процес висування кандидатів має розпочатися не раніше 19 жовтня поточного року. Припустимо, що на наступний день ЦВК отримає від претендента всі документи, необхідні для його реєстрації у якості кандидата на посаду глави держави і того ж дня (це малоймовірно, але припустимо) прийме рішення про реєстрацію. Таким чином, зареєстрований кандидат зможе розпочати передвиборну агітацію не раніше, ніж 21 жовтня, і це у кращому випадку. Отже, майже до кінця жовтня виборці мали право на спокій від кандидатів, точніше претендентів у кандидати на посаду глави держави (кандидатами вони стануть після реєстрації). Але… Положення чинного законодавства сформульовані таким чином, що не дають можливості визнати перегони з «хто похвалить себе краще всіх» передвиборною агітацією.

По-перше, норма про початок передвиборної агітації стосується зареєстрованого кандидата на посаду глави держави і встановлює дозвіл на її проведення. Однак, подібне регулювання призводить до виникнення принципово важливих питань, зокрема: чи можна проводити агітацію стосовно осіб, які заявили про свій намір брати участь у президентських перегонах, але ще не зареєстровані у якості кандидатів на цю посаду; чи поширюються обмеження щодо проведення передвиборної агітації не лише на кандидата, але й на інших осіб – передвиборний штаб, політичну партію, ініціативну групу тощо, які здійснюють передвиборну агітацію за (або) проти певної особи?

По-друге, закон говорить: «Передвиборна агітація у період виборчого процесу [виділено нами – О. Я., А. Ч.] поза строками, встановленими у цій статті, забороняється» (ч. 4 статті 57). Як бачимо, закон пов’язує передвиборну агітацію з виборчим процесом. Відповідно, дії, які мають ознаки передвиборної агітації, але які відбуваються до чи після виборчого процесу, не є передвиборною агітацією.

Визначення моменту початку виборчого процесу має принципове значення. На жаль, закон не відповідає однозначно на це питання. Виходячи з аналізу норм, які стосуються стадій виборчого процесу й строків прийняття відповідних рішень, можна припустити, що виборчий процес розпочинається за 89 днів до дня голосування і розпочинається саме з висування і реєстрації кандидатів. Лише після цього й розпочинається передвиборна агітація, яка підлягає законодавчим обмеженням. Іншими словами: немає виборчого процесу – немає передвиборної агітації, немає передвиборної агітації – немає обмежень щодо її ведення… Отже, маємо не «передвиборну», а «передчасну» агітацію або агітацію «в законі».

Без сумнівів, передчасна агітація порушує принцип рівності, оскільки ставить кандидатів на посаду Президента України (точніше, претендентів, – кандидати з’являться після реєстрації у Центральній виборчій комісії) у різні умови: ті, що вже зараз рекламують себе на повну, матимуть перевагу перед тими, які розпочнуть передвиборчу агітацію у строки, визначені законодавством. Але закон не дає можливості кваліфікувати ці дії як порушення виборчих прав. Ці дії взагалі знаходяться за межами правового регулювання, відповідно, за межами правового оцінювання й відповідальності.

Передчасна агітація не є передвиборною агітацією, але разом із тим вона не є рекламою. Поширення на неї законодавства про рекламу є, м’яко кажучи, некоректним. Згадаємо ситуацію зі славнозвісною Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 22 вересня 2009 року про заборону недобросовісної реклами голови уряду.

Ми не будемо аналізувати норми матеріального і процесуального права, які були порушені зазначеним рішенням, не будемо розглядати його в контексті права на свободу слова. Зараз нас цікавить припустимість застосування самого поняття «недобросовісна реклама» щодо діяльності уряду.

Відповідно до Закону України «Про рекламу» недобросовісною є реклама, яка вводить або може ввести в  оману  споживачів  реклами,  завдати  шкоди особам,  державі чи суспільству внаслідок неточності,  недостовірності,  двозначності, перебільшення,  замовчування,  порушення вимог щодо часу,  місця і способу розповсюдження.

Діяльність уряду – це не товар і не послуга, якість яких може бути визначена однозначно. В політичній сфері застосовуються відносні, оціночні судження. Політичні оцінки одного й того ж явища можуть бути різними, залежно від політичної позиції. З точки зору політичних опонентів Ю. Тимошенко позитивна політична реклама її уряду може розцінюватися як «недобросовісна» реклама, яка здатна ввести в оману виборців щодо реальної ситуації в країні. Отже, у цьому контексті заборона суду щодо поширення недобросовісної реклами уряду могла бути адресованою не лише політичним опонентам  БЮТ.

Якби стосовно передвиборної агітації Закон України «Про вибори Президента України» передбачав не дозвіл – «кандидат на пост Президента України може розпочати передвиборну агітацію», а пряму заборону, наприклад, – «заборонено ведення передвиборної агітації щодо особи, яка не зареєстрована у якості кандидата на посаду Президента України», а обмеження передвиборної агітації не були пов’язані з виборчим процесом, передчасна агітація була б однозначним порушенням законодавства.

Складається враження, що головні «герої» прекрасно усвідомлюють нечесність гри, саме тому й поспішають «сподобатися» виборцям, якнайшвидше створити позитивний образ – народного героя, людини слова й діла, рятівника держави… На війні як на війні, а переможців, як відомо, не судять… Жага влади є нестерпною, а недосконалість законодавства дозволяє уникнути відповідальності, в результаті маємо парадоксальну ситуацію – фактичне порушення виборчих прав громадян формально не є порушенням закону. Приклад неймовірного лицемірства – заради того, щоб завірити електорат, у своїй принциповості, у тому що вони (він-вона-воно) стоятимуть на захисті прав людини, законів, Конституції, політики порушують усе – і права людини, і закони, і Конституцію.

Обмеження щодо ведення передвиборної агітації почнуть діяти 19 жовтня, з початком виборчого процесу. Щоб не порушувати закон про вибори, претенденти мають припинити політичну рекламу, прибрати всі біг-борди, які спрямовані на створення та підтримку позитивного іміджу їх чи негативного іміджу їхніх опонентів, припинити розповсюдження інших агітаційних матеріалів, тобто взяти тайм-аут, перепочити, і… потім розпочати передвиборну агітацію, ставши кандидатами на посаду президента після реєстрації. Протягом цих кількох днів – від початку виборчого процесу до наступного після реєстрації дня – передвиборна агітація буде однозначним порушенням законодавства. Відповідно, органи, які здійснюють контроль за дотриманням виборчого законодавства (ЦВК, Міністерство юстиції, прокуратура тощо), матимуть усі підстави для притягнення осіб, винних у протиправній передвиборній агітації, до відповідальності. Але чи будуть вони це робити? Залишається заспокоюватися тим, що в умовах відсутності правової відповідальності може бути застосована відповідальність політична, якщо виборці не голосуватимуть за кандидатів, які розпочали передчасне полювання за їхніми голосами.

Зазначимо, що ці президентські вибори не останні. За ними – наступні вибори (президентські, парламентські, органів місцевого самоврядування), якість яких залежить від якості виборчого законодавства. Нехай це наївність, але хочеться вірити, що Верховна Рада України зробить висновок з подій, що відбуваються, й все ж таки здійснить системне реформування виборчого законодавства, відмовившись від хибної практики «залатування дірок» в останній момент.

 

Автори:
О. Н. Ярмиш, д.ю.н.
А. О. Червяцова, к.ю.н.

Голові  Верховної Ради України

Комітет Верховної Ради України  з питань правової політики

Кабінет Міністрів України

Наша організація високо цінує прийняття парламентом у червні 2009 року в першому читанні законопроекту № 4406 «Про безоплатну правову допомогу». Це є вагомим кроком на шляху до створення системи, яка надасть можливість отримати якісну правову допомогу тим, хто не в змозі її оплатити. Ми вважаємо це ознакою повороту державної політики у бік побудови системних елементів правової держави та реформування системи правосуддя в Україні. Ми з великою повагою відзначаємо суттєвий внесок Міністерства юстиції України у розробку законопроекту та послідовні наміри реформувати систему правової допомоги.
У той же час ми не можемо не звернути увагу на суттєві недоліки законопроекту, котрі, якщо їх не усунути, можуть завадити побудові ефективної системи правової допомоги й зашкодити меті та завданням реформи, визначеним Концепцією формування системи безоплатної правової допомоги в Україні (затверджена указом Президента України від 9 червня 2006 року № 509/2006).
Цей закон має важливе завдання – узгодити інтереси збереження незалежності адвокатів від виконавчої влади та інтереси забезпечення ефективного функціонування нової системи. Це узгодження має бути виражене не лише на рівні декларації, але й у певних елементах структури управління системою, процедурах та гарантіях, чітко визначених у законі. На наш погляд, ці завдання не вирішені в законопроекті № 4406.
Викликає занепокоєння відсутність чіткої структури управління системою безоплатної правової допомоги. Законопроект містить лише загальний перелік повноважень Кабінету Міністрів та Міністерства юстиції України, не визначаючи жодних процедур прийняття рішень. Це може призвести до того, що система безоплатної правової допомоги взагалі не почне діяти. А якщо почне, то ця діяльність не відповідатиме завданню системи – забезпечити якісну правову допомогу особам, що не мають коштів для сплати за послуги адвокатів. Протягом останніх 18 років Україна вже має досвід функціонування системи безоплатної правової допомоги, завдяки неефективності якої навіть мізерні суми, виділені на таку допомогу, залишалися більшою частиною невитраченими.
Ефективна діяльність системи безоплатної правової допомоги залежить не лише від ефективної діяльності державного органу, але й від того, чи викликатиме ця система довіру в адвокатів та користувачів правової допомоги. Відсутність чіткої системи управління та процедур прийняття рішень, відсутність будь-якого впливу адвокатури на прийняття рішень та інших рис, що забезпечують збереження незалежності адвокатів, фундаментальних гарантій адвокатської професії, зокрема, адвокатської таємниці, врахування інтересів адвокатів та користувачів безоплатної системи правової допомоги, – все це призведе до того, що кваліфіковані та доброчесні адвокати не стануть співпрацювати із системою, побоюючись втрати незалежності або навіть сприйняття їх суспільством як адвокатів, залежних від державного органу у своїй діяльності.
Недостатнє розуміння природи правової допомоги, незалежного статусу осіб, що надають правову допомогу, недооцінка значення принципу невтручання держави у зміст правової допомоги яскраво видно із положень, що стосуються первинної правової допомоги. У цих положеннях правова допомога ототожнюється із діяльністю держави по розгляду звернень громадян. Це неприпустимо з декількох причин.
По-перше, таким чином правова допомога втрачає певні суттєві риси, притаманні їй – незалежність, компетентність, відданість інтересам клієнта та інші, – і перетворюється на певний вид державної діяльності.
По-друге, це створює постійний конфлікт інтересів для особи, що є юридичним радником – конфлікт між інтересами державного органу, за діяльність якого ця особа відповідає, та інтересами клієнта, що звернувся по правову допомогу.
По-третє, це певною мірою зруйнує систему реагування на звернення громадян, оскільки залишає великий простір для чиновників тлумачити ті чи інші звернення як такі, що потребують вирішення, або як такі, що потребують правової інформації. Це створить атмосферу безвідповідальності органів виконавчої влади, які замість вирішення питань по суті будуть надавати правові поради.
Передбачена законопроектом процедура надання первинної правової допомоги є взірцем бюрократичної тяганини, спрямованої на те, щоб особа втратила будь-яке бажання звертатися з елементарними правовими питаннями.
Із законопроекту не можна зрозуміти статус та природу центрів з надання безоплатної вторинної правової допомоги. Незрозуміло, зокрема, чи є вони бюрократичними структурами, що управляються чиновниками, або вони є структурами, що управляються адвокатами. Якщо згадані центри є бюрократичними структурами, тоді дуже небезпечним є наданням їм повноваження відмовляти у наданні правової допомоги у разі, якщо «вимоги особи про захист або відновлення її прав є неправомірними», оскільки таким чином чиновникам надається повноваження здійснювати правосуддя.
Законопроект має серйозні вади з погляду законодавчої техніки, докладний розгляд яких зайняв би забагато місця.
Законопроектом не враховані важливі аспекти надання безоплатної правової допомоги, які можна було б легко врахувати, звернувшись до досвіду центрів правової допомоги у Харкові, Хмельницькому та Білій Церкві, створених на виконання Концепції формування системи безоплатної правової допомоги в Україні громадськими організаціями у співпраці з Міністерством юстиції України.
На жаль, ми змушені, разом із експертами Ради Європи1, зазначити, що досвід трирічної роботи цих центрів жодним чином не був врахований Міністерством юстиції Україні при створенні законопроекту, що у вирішальному ступені позначилося на його якості.
Ми сподіваємося, що Комітет Верховної Ради України з питань правової політики знайде можливість скористатися досвідом центрів правової допомоги, експертними знаннями представників адвокатури та громадських організацій і значною мірою доопрацює обговорюваний законопроект перед винесенням його на друге читання.

Аркадій Бущенко,
Голова Правління Української Гельсінської спілки з прав людини

6 жовтня Конституційний Суд України оприлюднив прийняте 30 вересня Рішення у справі за конституційним зверненням громадянина Голованя Ігоря Володимировича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України (справа про право на правову допомогу).

Громадянин Головань І.В. звернувся до КСУ щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 59 Конституції України «кожен має право на правову допомогу» та частини другої цієї статті «для … надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура». Необхідність в офіційному тлумаченні автор клопотання пояснив неоднозначністю розуміння і застосування зазначених положень Конституції посадовими особами органів прокуратури, зокрема слідчими при проведенні допитів свідків у кримінальному процесі.

Головань І.В. у контексті положень статті 59 Конституції просив роз’яснити, чи має громадянин право на правову допомогу адвоката під час допиту його як свідка або у разі виклику для надання пояснень до державних органів та чи є це право однією з конституційних гарантій, що надає громадянину можливість вільно обирати своїм представником або захисником у будь-яких державних органах адвоката – особу, яка має свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю.

Відмова посадових осіб слідчих органів проводити процесуальні дії зі свідком у присутності його адвоката та у наданні правової допомоги особі під час дачі пояснень в інших державних органах, на думку автора звернення, є обмеженням конституційного права на правову допомогу і може призвести до порушення прав людини і громадянина.

Вирішуючи порушені у конституційному зверненні питання, Конституційний Суд виходить з того, що право особи на правову допомогу, закріплене у статті 59 Конституції України, є одним із основних конституційних, невід’ємних прав людини і має загальний характер. У контексті частини першої цієї статті «кожен має право на правову допомогу» поняття «кожен» охоплює всіх без винятку осіб — громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перебувають на території України. Реалізація кожним права на правову допомогу не може залежати від статусу особи та характеру її правовідносин з іншими суб’єктами права. Правову позицію щодо цього висловив Конституційний Суд у Рішенні від 16 листопада 2000 року у справі про право вільного вибору захисника. У цьому Рішенні зазначено, що конституційний припис «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав» (частина перша статті 59 Конституції України) за своїм змістом є загальним і стосується не лише підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, а й інших фізичних осіб, яким гарантується право вільного вибору захисника з метою захисту своїх прав та законних інтересів.

Правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз’яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо. Вибір форми та суб’єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. При цьому у передбачених законом випадках, зокрема для захисту прав і свобод дітей, неповнолітніх батьків та для захисту від обвинувачення, відповідні державні органи, їх посадові та службові особи під час здійснення своїх повноважень зобов’язані забезпечити надання зазначеним особам необхідної правової допомоги.

Право на правову допомогу – це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, або ту, яку вона потребує незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб’єктами права.

КСУ зазначає, що гарантування кожному права на правову допомогу в контексті частини другої статті 3, статті 59 Конституції України покладає на державу відповідні обов’язки щодо забезпечення особи правовою допомогою належного рівня. Такі обов’язки обумовлюють необхідність визначення в законах України, інших правових актах порядку, умов і способів надання цієї допомоги.

Крім того, гарантування кожному права на правову допомогу є не тільки конституційно-правовим обов’язком держави, а й дотриманням взятих на себе міжнародно-правових зобов’язань відповідно до положень Загальної декларації прав людини 1948 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року тощо.

За змістом статті 64 Конституції України конституційне право кожного на правову допомогу у жодному випадку не може бути обмежено. Відповідно до Основного Закону України положення «кожен має право на правову допомогу» є нормою прямої дії, і навіть за умови, якщо це право не передбачене відповідними законами чи іншими правовими актами, особа не може бути обмежена у його реалізації. Це стосується, зокрема, і права свідка на отримання правової допомоги під час допиту у кримінальному процесі та особи у разі надання нею пояснень у державних органах.

Згідно з Конституцією України особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. КСУ відзначає, що кожній особі, зокрема свідку під час допиту в органах дізнання чи досудового слідства та особам при наданні пояснень у державних органах, має бути забезпечена реальна можливість отримувати правову допомогу для захисту від можливого порушення права не давати показань або пояснень щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, які можуть бути використані у кримінальному процесі для доведення обвинувачення зазначених осіб.

У частині першій статті 59 Конституції України не міститься обмежень стосовно кола суб’єктів надання правової допомоги та вимог щодо їх професійної підготовки, які мають визначатися в законах України, а в частині другій передбачено, що для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

Системний аналіз статті 59 Конституції України, Закону «Про адвокатуру» дає підстави для висновку, що положення частини другої цієї статті «для ... надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура» є однією з конституційних гарантій, яка надає свідку під час допиту в органах дізнання, досудового слідства чи особі у разі дачі пояснень в інших державних органах право вільно отримувати правову допомогу адвоката. У такий спосіб держава бере на себе обов’язок забезпечувати можливість надання кваліфікованої правової допомоги особам у правовідносинах з державними органами. Зазначене не виключає і права на отримання особою такої допомоги від інших суб’єктів, якщо законами України щодо цього не встановлено обмежень.

Враховуючи наведене та керуючись положеннями статей 147, 150, 153 Конституції України, статтями 63, 65, 67, 69, 95 Закону України «Про Конституційний Суд України», Конституційний Суд України в и р і ш и в:

1. Положення частини першої статті 59 Конституції України «кожен має право на правову допомогу» треба розуміти як гарантовану державою можливість будь-якій особі незалежно від характеру її правовідносин з державними органами, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, юридичними та фізичними особами вільно, без неправомірних обмежень отримувати допомогу з юридичних питань в обсязі і формах, як вона того потребує.

2. Положення частини другої статті 59 Конституції України «для ... надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура» в аспекті конституційного звернення треба розуміти так, що особа під час допиту її як свідка в органах дізнання, досудового слідства чи дачі пояснень у правовідносинах з цими та іншими державними органами має право на правову (юридичну) допомогу від обраної за власним бажанням особи в статусі адвоката, що не виключає можливості отримання такої допомоги від іншої особи, якщо законами України щодо цього не встановлено обмежень.

3. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Повний текст Рішення буде розміщено на офіційному сайті Конституційного Суду України - http://ccu.gov.ua/uk/doccatalog/list?currDir=73757

Див. також:  Аmicus curiæ Харковской правозащитной группы, поданный в Конституционный Суд Украины по делу о праве на правовую помощь (по обращению Голованя И.В.)

Перший номінант на отримання Антипремії «Будяк року – 9009» - Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі. Комісія має змогу отримати будяк в номінації «За дії щодо придушення свободи вираження поглядів».

В заявці йдеться про те, що НЕК здійснює систематичні дії, спрямовані на обмеження свободи вираження поглядів. Вони виражаються через пряму або опосередковану заборону до поширення багатьох видів продукції (в основному фільмів, телепрограм, книжок тощо).

Заявник також переконаний, що попередній контроль за виходом інформації та продукції є очевидною цензурою.

Зокрема Комісія заборонила показ фільму „Бруно”, оскільки на їхню думку він „відноситься до продукції порнографічного характеру”. Жодної аргументації оприлюднено не було.

Заборонено фільм „Хостел – 2”. На думку комісії, він пропагує культ насильства та жорстокості і не може розповсюджуватися та демонструватися на території України. Не зрозуміло чим цей фільм відрізняється від тисяч інших, що вільно поширюються в країні. І чому саме його було заборонено.

З повним текстом заявки та документів, що додаються до неї, ви можете ознайомитись тут: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1254918247

За блискуче виконання спецзавдання під шифровкою „Репутації країни капут”, будь-який спецагент дістав би, як мінімум, нагороду. Просто нечуваний результат за лічені дні: адже зацікавились навіть провідні західні ЗМІ! 

Тільки на чергову битву в інфовійні це не тягне. Можна не шукати агентів, та й на вороже налаштованих чи продажних західних журналістів теж не варто нарікати – вони, в основному, повторили те, що знайшли в українських ЗМІ – майже в усіх.  А в українських повідомили, що згідно зі схемою розташування готелів у Києві до 2020 року, яку 17 вересня затвердила Київська міська рада, може з’явитися готель у Бабиному Яру, який так і називатиметься – "Бабин Яр".    Дізналися, що – цитую заголовки – „Єврейські організації обурені готелем на місці Бабиного Яру” та „Ізраїль просить українську владу не чіпати Бабин Яр”. 

Ані тоді, ані 26 вересня, коли з’явились обурені слова мера Черновецького про те, що він назвав „грубою провокацією”, читачам не показували згадану схему.  Якщо журналісти її бачили, вони чомусь вирішили, що це якась дрібниця, яка не заслуговує уваги. 

Ця історія може послужити хрестоматійним прикладом сили заголовків, хоча підозрюю, екологи зі сумом наведуть з десяток не гірших.  Адже на ту ж саму інформацію, тільки під „екологічним” заголовком, фактично не реагували.  Схоже, депутат Київської міської ради від БЮТ, Сергій Мельник, вперше висловив своє обурення з приводу підступних планів своїх опонентів в раді прес-служби власної фракції вже 18 вересня.  На прес-службу – але без самого документу – посилаються ті нечисленні Інтернет-видання, що тоді „клюнули” на інформацію про схему розташування готелів.  На одному сайті під заголовком  „Черновецький вирішив забетонувати Київ?”, Мельник згадує про Бабин Яр, проте не затримується на цьому, а явно хоче показати, що його фракція дбає про екологічні питання.  „Згідно з додатком до цього рішення, команда Черновецького планує забудувати готелями десятки парків та зелених зон Києва. Так, наприклад, під загрозу "бетонування" потрапили: "Бабин Яр … БЮТ не може підтримати таке суцільне бетонування зелених зон Києва командою Черновецького”.

Загальновідомо, чому не варто постійно кричати „Вовк!”, тим більше, коли вовк завжди належить іншій політичній фракції.  Відсутність реакції, на мій погляд, зумовлена саме алергією на партійний піар, не байдужістю до долі Бабиного Яру, та й не до перспективи забетонування столиці.

Ситуація радикально змінилась з публікацією 23 вересня трохи більше інформації та іншого заголовка в газеті „Сегодня”: „В Киеве может появиться отель «Бабий Яр» . Ця замітка загуляла в режимі копіпейсту українськими сайтами, без додаткових інтерв’ю чи інформації, й, зайвий раз повторю, без показу самої схеми.  Згадується про те, що готелі повинні з’явитися в багатьох парках, й „навіть на Жуковому острові, який до недавніх пір вважався заповідником”.  Але посилена увага вже приділяється тому, що згідно зі схемою під готель „Бабин Яр” відведуть 2 га землі на вулиці Мельникова.  Депутат від БЮТ зник, хоча на нього, як на захисника Бабиного Яру, постійно посилаються всі іноземні ЗМІ, що майже відразу підхопили сюжет. 

Дивуватися, що інформація блискавично облетіла світ, не доводитися.  Сама ідея, що влада могла би збудувати готель на місці розстрілу десятків тисяч людей, викликає тільки обурення – та нагальну вимогу перевірити інформацію.  Того дня публічних вимог не було, а ЗМІ просто скопіювали інформацію, яку почерпнули із газети „Сегодня”, зокрема й підтвердження плану з боку депутата з блоку Чернівецького Віктора Гринька, котрий тільки запевняє читача, що готель буде „вдалечині від поховань”. 

Слід зазначити, що того дня – тобто через тиждень від затвердження схеми - від голови Комісії Київради з питань культури і туризму Олександра Бригинця дізнаємось тільки, що „готель так і називатиметься „Бабин Яр”.  Чому він не вимагав уточнення, невідомо, бо наступного дня та сама газета „Сегодня” цитує цілком інші слова п. Бригинця: „Це за всіма рамками моралі. А в цілому схема будівництва готелів - це узаконення роздачі земель в зелених зонах, тому комісія виступає за скасування схеми розміщення в цілому".. 

            На жаль, запізнілу реакцію голови Комісії не висвітлювали в іноземних ЗМІ, хоча більшість посилались на „обурення єврейських організацій”. 

            Висуватимемо претензії, що міжнародні ЗМІ негарно писали про Україну?   Я – ні.  Повторюю:  протягом двох днів в українських ЗМІ повідомляли протести представників ізраїльської влади та про реакцію „єврейських організацій”, наче інші українці не обурюються.  А самі заголовки могли тільки ввести людей в оману („Єврейські організації обурені готелем на місці Бабиного Яру” коли жодного готелю наразі немає) та викликати роздратування „Ізраїль просить українську владу не чіпати Бабин Яр”. Варто зазначити, що в іншій замітці, доречніше переклали слова Президента Ізраїлю Шимона Переса „Безумовно, це місце, до якого не можна торкатися".   А представники ізраїльської влади дуже обережно висловлювались, наголошуючи, що спочатку перевірятимуть інформацію. 

            Претензії можна висунути хіба що БіБіСі, чи процитованому нею представникові центру Сімона Візенталя в Ізраїлі.  Слова останнього, очевидно, процитували в українських ЗМІ.  „В ізраїльському центрі Симона Візенталя заявили, що план київських чиновників є проявом "граничної нечутливості" до пам’яті покійних повідомляє Бі-Бі-Сі.”

            Звісно повинні були перевірити інформацію та наголосити, що протестуватимуть проти плану, якщо той підтвердиться.  Але чи доречно лаяти західні ЗМІ за брак тих елементарних журналістських навичок, яких катастрофічно бракувало в українських ЗМІ, тим більше, за мовчання як влади, так і громадськості загалом? 

            Важко сказати, скільки людей долучились би до нашого звернення до влади, якби його не стримали після виступів спочатку голови фонду "Пам’ять Бабиного Яру" Ілля Левітас, а потім мера Києва Леоніда Черновецького.  Те, що від них почули, важко назвати спростуванням, та й п. Левітас обережно вживає слова „перебільшення”.  А за повідомленням його прес-служби, п. Черновецький майже кричить, що плану жодного не було, але він наклав на схему вето. Та й загрожує, що „Київська державна адміністрація позиватиметься зі джерелами даного повідомлення, в тому числі і у міжнародні суди, якщо тільки це джерело буде знаходитися за межами України”.

            Сподіваюсь, п. Черновецький є свідомий того, що будь-який суд затребує всі документи, зокрема, й схему розташування готелів та документоване підтвердження його вето. Втім, і ми теж не плануємо задовольнятися гнівними словами.  Запит подамо, звичайно, але не тішимось ілюзіями, що правду скажуть. Закликаємо й депутатів зі всіх фракцій проявити відповідальність і показати громадськості всі документи.  Втім і те марна надія, якщо ЗМІ не почнуть ставити жорсткі запитання та не відчіплятися допоки не дістають адекватну інформацію від усіх сторін. Та й допоки громадськість не стане вимагати справжню участь, а не жалюгідну імітацію, в прийнятті будь-яких рішень щодо розташування готелів, та й взагалі щодо всього, що безпосередньо впливає на їх життя.

            Принаймні одна англомовна стаття закінчувалась практично тими ж самими словами, що й статті про скандал навколо „ляльки Гітлера” та купа інших текстів, де українців представляють як вроджених антисемітів, майже нацистів. Фактичних неточностей в тексті не було, а після подій минулого тижня важко дивуватися її висновкам.

            У тому, що для більшості киян, та українців загалом, будівництво готелю на території Бабиного Яру було би абсолютно неприпустимим, не сумніваюсь. Проте не сумніваюсь й в тому, що через цинічних політичних діячів, не надто професійну поведінку ЗМІ та млявість громадськості, склалось у багатьох людей, як в Україні, так і за кордоном, інше враження.

12 жовтня 2009 року на засіданні урядового Комітету з питань гуманітарної та соціальної політики, очолюваного Іваном Васюником, було ініційовано скасування державного електронного реєстру громадських експертиз. Це рішення фактично являє собою крок назад у розвитку прозорих та відкритих механізмів врядування та забезпеченні дієвого контролю громадськості за діяльністю органів виконавчої влади.

Нагадаємо, що 5 листопада 2008 року Уряд ухвалив Постанову "Про затвердження Порядку сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади" (№ 976), яким зобов’язав Міністерство юстиції розробити положення про електронний реєстр даних про стан і результати проведення громадської експертизи. Даний реєстр мав включати всі висновки громадських експертиз органів виконавчої влади, а також рішення відповідних органів щодо їх врахування та імплементації. Крім того, органи влади мали щоквартально надавати звіти про стан виконання рішень щодо реалізації висновків та пропозицій громадських експертиз.

Відповідальність за це рішення несе Міністр КМУ Петро Крупко (БЮТ) і його заступник Іван Ратушняк.

Натомість, урядовий комітет з питань гуманітарної та соціальної політики пропонує зобов’язати органи виконавчої влади надсилати інформацію про висновки громадських експертиз та рішення щодо їх врахування до Секретаріату Кабінету Міністрів України для розміщення на урядовому веб-сайті "Громадянське суспільство і влада" в довільній формі.

Обов’язок органів виконавчої влади періодично звітувати про стан імплементації зазначених висновків в новому проекті постанови не передбачено. Все це значно ускладнить громадський моніторинг реалізації органами виконавчої влади висновків громадських експертиз.

Таким чином, повнота та доступність інформації щодо висновків громадських експертиз та рішень органів виконавчої влади щодо їх врахування значною мірою залежатиме від Управління в зв’язках з громадськістю Секретаріату Кабінету Міністрів України, відповідального за розміщення інформації на відповідному веб-сайті.

Однак рішення урядового комітету має рекомендаційний характер. Остаточне рішення щодо реєстру громадських експертиз має бути ухвалене на засіданні уряду, яке має відбутися в найближчі декілька тижнів.

Ми закликаємо всі прогресивні сили звернутися до Уряду із вимогою не скасовувати реєстр громадських експертиз та ухвалити Положення про електронний реєстр даних про стан і результати проведення громадської експертизи, вже розроблене Міністерством юстиції України.

Автор : Максим Лациба, УНЦПД

Сьогодні, мабуть, тільки лінивий не чув і не знає про скандал щодо сексуального насильства відносно дітей, залучення їх до виготовлення порнографічної продукції нібито в міжнародному оздоровчому таборі «Артек» та нібито депутатами, священиками та іншими особами. На жаль, ця справа стала настільки політизованою, що самі діти, які постраждали від сексуального насильства, а також дотримання і забезпечення їхніх прав та інтересів відійшли на другий план.

Сьогодні більшість з тих, кого зачіпає ця справа, говорять не про жахливість скоєння сексуального насильства відносно дітей, не про необхідність захисту дітей, надання їм відповідної допомоги, а про «нанесення невиправної шкоди репутації міжнародної дитячої здравниці», «про політичні ігри», «брудні політтехнології», «негативний вплив на імідж України» тощо. А в цей же час особисті дані скривджених дітей (імена, дати народження, адреса проживання, навіть фото) «гуляють» Інтернетом, виходять з вуст політиків та посадових осіб. Але наскільки розголошення такої інформації вплине на самих дітей, здається, зовсім не турбує ані можновладців, ані ЗМІ, які сприяють розповсюдженню такої інформації. Цими питаннями опікуються, як завжди, тільки правозахисники.

Ситуацію, що склалася навколо цієї справи, перш за все, можна охарактеризувати як грубе, неприпустиме порушення прав дитини. Розповсюджена інформація про дітей, які є постраждалими від сексуального насильства, наносить шкоду їх психічному здоров’ю та загрожує їх розвитку, безпеці, життю. Наслідками таких дій стає стигматизація дітей, посилення травми, яку переживає дитина, ускладнення процесу реабілітації та ресоціалізації постраждалих. Діти у таких випадках стають об’єктами глузувань, знущань, інших форм жорстокого ставлення, що може призвести до непоправних наслідків. 

До речі, імовірність саме таких подій та відсутність практики щодо гарантування безпеки осіб, які є постраждалими та свідками злочинів – серед головних причин того, чому батьки, діти яких зазнали сексуального насильства, часто не заявляють в міліцію. 

А яким чином можуть бути забезпечені конфіденційність даних про дітей та їхня безпека, спитаєте ви? У конкретному випадку, спираючись на існуючі положення українського законодавства, до скривджених дітей мали бути застосовані як мінімум наступні заходи безпеки:

забезпечення конфіденційності даних про потерпілих дітей, шляхом обмеження відомостей про них в матеріалах перевірки, а також протоколах слідчих дій, шляхом заміни прізвищ, імен та інших особистих даних на псевдоніми; накладення тимчасової заборони на видачу відомостей про потерпілих дітей, взятих під захист, адресним бюро, довідковим та паспортним службам;

переселення в інше місце проживання та зміна місця навчання. 

Звісно, час не повернеш назад, і особисті дані дітей вже відомі, але все ж таки можна вжити певних дій задля дотримання інтересів дітей, уникнення їх повторної віктимізації. При подальшому розгляді цієї конкретної справи, необхідно розглянути такі можливості:

заміни документів, що посвідчують особи цих дітей;

проведення упізнання підозрюваних осіб поза візуальним спостереженням того, кого впізнають;

закритого судового засідання, зокрема, через звільнення потерпілих дітей від обов’язку з’являтися у судове засідання та надання письмового підтвердження свідчень, наданих ними раніше.

Ці та інші заходи безпеки гарантовані особам Кримінально-процесуальним кодексом України (ст. 52-1, 52-3) та Законом України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві». Окрім цього, ст. 121 Кримінально-процесуального кодексу України передбачає недопустимість розголошення даних досудового слідства і встановлює кримінальну відповідальність за розголошення таких даних (ст. 387).

На жаль, ці норми в повній мірі не відповідають ані потребам та інтересам дітей, які постраждали від сексуального насильства та сексуального розбещення, ані сучасним міжнародним стандартам. Хоча б тому, що застосовуються тільки за наявності «реальної загрози їх життю, здоров’ю, житлу чи майну» та тільки на підставі клопотань осіб, яким загрожує така небезпека. Але такі норми все ж таки існують в законодавстві, і навіть їх інколи може бути достатньо, щоб хоча б мінімально забезпечити право дитини на безпеку.

Міжнародні стандарти щодо безпеки дітей, які постраждали від сексуального насильства та експлуатації, спираються на дотримання найкращого інтересу дитини, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, судами, адміністративними чи законодавчими органами. Конвенція про права дитини, що набула чинності в Україні 27 вересня 1991 р. і є обов’язковою до виконання Україною, проголошує, що жодна дитина не може бути об’єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте та сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (ст. 16). Держави-сторони повинні сприяти розробці належних принципів захисту дитини від інформації і матеріалів, що завдають шкоди її благополуччю (ст. 17). Також держава повинна вживати всіх необхідних законодавчих, адміністративних, соціальних і просвітніх заходів з метою захисту дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи чи зловживань, відсутності піклування чи недбалого і брутального поводження та експлуатації, включаючи сексуальні зловживання, з боку батьків, законних опікунів чи будь-якої іншої особи, яка турбується про дитину. Такі заходи захисту включають ефективні процедури для розроблення соціальних програм з метою надання необхідної підтримки дитині й особам, які турбуються про неї, а також здійснення інших форм запобігання, виявлення, повідомлення, передачі на розгляд, розслідування, лікування та інших заходів у зв’язку з випадками жорстокого поводження з дитиною, зазначеними вище, а також у випадку необхідності початку судової процедури (ст.19) 

Факультативний протокол до Конвенції щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії, що ратифікований Верховною Радою України 3 квітня 2003 р., у ст. 8 чітко вказує, що Держави-учасниці вживають відповідних заходів для захисту прав та інтересів дітей-жертв торгівлі дітьми, дитячої проституції та дитячої порнографії, на всіх етапах кримінального судочинства. Зокрема - шляхом захисту у відповідних випадках особистого життя і особи дітей-жертв та вжиття заходів, згідно з національним законодавством, з метою уникнення небажаного розповсюдження інформації, яка могла б призвести до встановлення особи дітей-жертв; забезпечення у відповідних випадках захисту дітей-жертв, а також їхніх сімей та свідків, які виступають від їхнього імені, від залякування та застосування заходів помсти.

Нова Конвенція Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального розбещення, на превеликий жаль, поки що не ратифікована нашою державою, хоча підписана ще у 2007 р. Вона передбачає, що кожна сторона Конвенції вживає необхідних законодавчих та інших заходів, гарантуючи, щоб розслідування та кримінальні переслідування здійснювалися в інтересах та поважаючи права дитини. Документ вживає захисний підхід до жертв, забезпечуючи, щоб розслідування та кримінальні переслідування не посилювали травму, пережиту дитиною (ст.30 ), гарантуючи захист прав та інтересів жертв, та враховуючи їхні особливі потреби як жертв на всіх стадіях розслідування та кримінального переслідування. Конвенція також зобов’язує захищати власність потерпілих, їх особистість та їх репутацію та вживати заходи відповідно до внутрішнього права з метою попередження публічного розповсюдження будь якої інформації, яка могла б призвести до встановлення їх особистості (ст. 31).

Ця Конвенція містить багато інших положень, що стосуються не тільки наслідків сексуального насильства над дітьми, але і усунення причин таких злочинів. Це, зокрема, встановлення окремої процедури прийняття на роботу персоналу для роботи з дітьми (відсутність судимості за скоєння сексуальної експлуатації чи сексуального розбещення дітей), введення до початкової та середньої освіти отримання дітьми інформації про ризики сексуальної експлуатації та сексуального розбещення, так само як способів самозахисту у формі, якій відповідає їх віковим можливостям, підвищення загальної обізнаності громадськості тощо.

Хочу звернути вашу увагу на те, що у 2008 р. МВС виявлено більше 500 злочинів статевого характеру відносно дітей, і кожного року така цифра збільшується. Оскільки на сьогодні законодавство України не відповідає забезпеченню найкращого інтересу дитини, яка постраждала від сексуального насильства чи експлуатації, існує гостра необхідність у прискоренні процесу ратифікації вищезгаданої Конвенції Ради Європи та вдосконаленні норм чинного законодавства згідно з принципами та положеннями цього міжнародного документу.

І наостанок, спробуємо зрозуміти реакцію українського суспільства щодо сексуальних злочинів відносно дітей та цього конкретного випадку, виникають деякі думки. В 2007 р. центр «Ла Страда-Україна» ініціював національне опитування «Що громадяни думають з приводу порушення прав дитини в Україні» (репрезентативне для України). Результати дослідження показали досить високий рівень засуджувального ставлення до порушення прав дитини, особливо до статевих злочинів відносно дітей. Зокрема, 97 % респондентів вказали на необхідність посилення кримінальної відповідальності за отримання сексуальних послуг від дитини.

В той же час, проаналізувавши події останніх днів, склалася думка, що суспільство жахається не самого факту розбещення дітей, а того, хто це зробив, де це зробили - таким чином зміщуючи акценти з порушення права дитини на захист від сексуального насильства.

Це не можна виправдати, але, мабуть, можна пояснити неготовністю ані нашої правової системи, ані органів державної влади, ані самого суспільства до реальності сексуального насильства над дітьми, до реально існуючих жертв такого грубого, неприпустимого порушення прав дитини.

 

13 октября 2009 года Басманный районный суд г.Москвы принял решение отказать внуку Сталина Е.Я.Джугашвили в его иске о защите чести и достоинства И.В.Сталина.

Процесс, вызвавший большой интерес общественности и СМИ, проходил, к сожалению, в очень тесном помещении, едва вмещавшем представителей сторон, так что следить за ходом рассмотрения журналисты практически не имели возможности.

Иск был предъявлен «Новой газете» и А.Ю.Яблокову, автору статьи «Виновным назначен Берия». Эта статья была опубликована в специальной вкладке «Правда Гулага», которую «Новая газета» выпускает совместно с обществом «Мемориал». «Мемориал» обратился в суд с ходатайством о включении в процесс в качестве третьего лица на стороне ответчика. Ходатайство было судом удовлетворено.

Сторону истца (внука Сталина) представляли Л.Н.Жура, Ю.И.Мухин и С.Э.Стрыгин.

Со стороны ответчиков выступали адвокаты Г.М.Резник, представлявший интересы «Новой газеты» и «Мемориала», и А.Э.Бинецкий, представлявший интересы А.Ю.Яблокова, а также представители «Новой газеты» (О.Н.Хлебников и Я.С.Кожеуров) и «Мемориала» (А.Э.Гурьянов, Н.В.Петров и Я.З.Рачинский)

В иске Е.Я.Джугашвили содержалось требование признать не соответствующими действительности и порочащими память Сталина следующие фрагменты статьи:

·  «Сталин и чекисты повязаны большой кровью, тягчайшими преступлениями, прежде всего против собственного народа…»

·  «Сталин и члены Политбюро ВКП(б), вынесшие обязательное для исполнителей решение о расстреле поляков, избежали моральной ответственности за тягчайшее преступление…»

·  «…Бывший отец народов, а в действительности кровожадный людоед признан «эффективным менеджером»…»

·  «Секретными протоколами к Пакту Молотова – Риббентропа было предусмотрено, что СССР, несмотря на действовавший с Польшей договор о ненападении, должен участвовать на стороне Германии в нападении на Польшу. После того как 01 сентября 1939 года Германия начала войну с Польшей, СССР, выполняя свои обязательства перед Германией, 17 сентября 1939 г. вторгся в Польшу…»

·  «В ходе расследования было установлено, что в действительности 14 700 польских военнопленных из трех лагерей НКВД и 7 305 польских граждан, содержавшихся в тюрьмах Западной Украины и Западной Белоруссии, по постановлению Политбюро ВКП(б) в апреле-мае 1940 года были расстреляны сотрудниками НКВД СССР и захоронены на территории дач УНКВД и в других местах».

·  «Не смотря на подтверждающие правоту этих документов показания бывшего председателя КГБ Шелепина, бывшего начальника Управления по делам военнопленных НКВД СССР Сопруненко, начальника НКВД по Калининской области Токарева и других, подлинность этих документов была дополнительно тщательно проверена».

·  «Впервые документально было подтверждено, что около 22 тысяч жертв катынского преступления казнили по решению Политбюро ЦК ВКП(б) – по политическим и национальным мотивам как «закоренелых, неисправимых врагов советской власти… по национальности свыше 97% поляки».

·  «…Обстоятельства этого массового убийства подтверждаются не только этими документами, но и показаниями свидетелей и материалами эксгумаций в местах захоронений».

В ходе процесса представители истца по собственной инициативе исключили из иска часть первого фрагмента - о тягчайших преступлениях прежде всего против собственного народа. Истец не обязан мотивировать изменение предмета иска, и остается только гадать - то ли представители истца наконец осознали, что эта часть утверждения соответствует действительности, то ли не считают преступления против собственного народа порочащим обстоятельством.

Следует подчеркнуть, и на это обращали внимание представители ответчиков, что истец пытается оспаривать общеизвестные и общепризнанные факты. Тем не менее, в подтверждение каждого из оспариваемых высказываний ответчиками были представлены и приобщены к делу документы — в виде заверенных копий из архивов, где хранятся подлинники, или в виде публикаций в академических научных изданиях.

Кроме того, по ходатайству «Мемориала» к делу были приобщены Книга памяти «Расстрельные списки. Коммунарка» (один из девяти вышедших к сегодняшнему дню томов с именами расстрелянных в Москве по ложным политическим обвинениям) и два электронных издания.

Первое из этих изданий, осуществленное при содействии Уполномоченного по правам человека в РФ, - диск «Жертвы политического террора в СССР» (интернет-версия http://lists.memo.ru), включающий имена более 2 600 000 реабилитированных граждан СССР.

Во втором - выпущенном совместно с Архивом Президента РФ диске «Сталинские расстрельные списки» (интернет-версия http://stalin.memo.ru/index.htm) - воспроизведены (в точном соответствии с архивным источником) имена людей, осужденных по непосредственной санкции Сталина и его ближайших подручных, резолюции «вождей» и сопровождавшие списки документы.

О том, какова была роль Сталина в решении судеб этих людей, о том, что «Сталин и чекисты повязаны большой кровью», однозначно свидетельствует, например, записка Ежова от 20.08.1938:

С-секретно
Тов.Сталину

Посылаю на утверждение 4 списка лиц, подлежащих ВК:
1. Список № 1 (общий) — 313
2. —"— № 2 (бывш.военных работников) — 208
3. —"— № 3 (бывш.работников НКВД) — 134
4. —"— № 4 (жены врагов народа) — 15
Прошу санкции осудить всех по первой категории.

20.VIII-38 г. Ежов.
(АП РФ, оп.24, дело 417, лист 224)

Испрашиваемая санкция на расстрел 670 человек была дана Сталиным и Молотовым в тот же день.

Представитель истца Мухин в своем выступлении заявил, что эти сталинские резолюции — не что иное, как «демократические указания политического руководства о выборе меры наказания». Представления о праве у защитников Сталина весьма своеобразны.

Так, они апеллировали к азбучной истине, что никто не может быть признан виновным без решения суда при полном обеспечении права на защиту, - и при этом многократно именовали Особое совещание и тройки судебными органами, хотя эти органы не предусматривали не только участия защиты, но даже и вызова обвиняемых.

Адвокат Резник совершенно справедливо пояснил представителям истца, что признать виновным действительно может только суд, но назвать преступником может и общественное мнение. Так, например, Гитлер не был осужден в Нюрнберге — поскольку был уже мертв к моменту создания трибунала, вряд ли, однако, кто-то усомнится в том, что Гитлер был преступником. Аналогичным образом то, что Сталин умер, никак не отменяет преступность его деяний.

Среди приобщенных к делу документов с собственноручными визами и правками Сталина — шифровки на места о дополнительных «лимитах» на расстрелы, приказ о заключении в лагеря жен «изменников Родины», директива о применении пыток (также с собственноручной правкой Сталина), и др.

Попытки сталинистов оспорить оценку пакта Молотова-Риббентропа также потерпели фиаско. Эта оценка была дана уже 24 декабря 1990 года Съездом народных депутатов СССР, неоднократно подтверждена высшими должностными лицами РФ, вошла в школьные и вузовские учебники; давно опубликованы в научной литературе факты военного сотрудничества СССР и Германии с первых дней второй мировой войны. В поисках аргументов в пользу собственной интерпретации смысла секретных протоколов Ю.Мухин нашел уж вовсе неожиданного союзника в лице А.Гитлера и представил суду цитату из германской ноты о начале войны с Советским Союзом, считая, видимо, что приводимые в этой ноте обоснования нацистской агрессии соответствуют истине. 

Наибольшее внимание в ходе процесса представители истца сосредоточили на истории расстрела польских военнопленных. Суду были представлены копии документов из закрытого пакета №1, подтверждающие прямую вину Сталина (а также Берии, Ворошилова, Молотова, Микояна, Калинина и Кагановича) в расстреле поляков. Ю.Мухин и С.Стрыгин долго излагали суду свои экзотические теории о «фальсификации» этих документов, к которой, по их утверждениям так или иначе причастны и прокуратура, и Горбачев, и Ельцин, и Путин, работники архивов и еще неопределенный круг лиц, в числе которых указывались и ответчики, — концепция вполне в духе сталинской эпохи. Цели и смысл этой «фальсификации» разъяснены не были, а «аргументы», высказанные в суде представителями истцов, давно известны и отвергнуты научным сообществом.

Документы из пакета №1 были опубликованы еще в 1992 году. Как и любой другой источник, они, безусловно, могут быть подвергнуты научной критике. Однако до сих пор ни один серьезный специалист не усомнился в их подлинности.

Автор оспариваемой статьи А.Ю.Яблоков подробно рассказал о результатах следствия в тот период, когда он возглавлял следственную группу по так называемому «катынскому» делу, о результатах экспертиз, о допросах свидетелей, об эксгумациях. В частности, он подчеркнул, что документы из пакета №1 — лишь одно из доказательств расстрела польских военнопленных сотрудниками НКВД.

 

Представители истца вправе верить в собственные фантастические теории. Но суд должен основываться на законе и установленных фактах.

Решение суда об отклонении иска представляется естественным и очевидным, однако оно имеет важное значение.

В частности, это решение — пожалуй, впервые — подтвердило в судебном порядке  общеизвестные факты: ответственность Сталина за массовые репрессии и его вину в «катынском преступлении».

Конечно, для всесторонней оценки преступлений коммунистического режима нужен процесс иного масштаба, чем заседание районного суда.

Но очередной важный шаг к такой оценке сделан.

 

Общество «Мемориал»

У жовтні цього року виповнюється 50 років із дня першого арешту та ув’язнення за антирадянську діяльність поета Олекси Сергійовича Різникова (Різниченка).

60-ті роки в Одесі були роками національного відродження, духовного піднесення. Літературна студія в університеті, де навчався Олекса в 1962-1968 рр., об’єднувала таких згодом відомих людей, як Г. Клочек, В. Яворівський, П. Осадчук, М. Холодний, А. Колісниченко, О. Олійників, М. Суховецький, О. Шеренговий, Б. Сушинський, С. Караванський, Г. Горст, Д. Буханенко, А. Качан, М. Палієнко. Приїздили до Одеси в ті роки Василь Симоненко, Василь Стус, Микола Вінграновський, Лесь Танюк.

В часи хрущовської відлиги, вражений розвінчанням культу Сталіна, подіями в Угорщині, Олекса Різників на початку липня 1958 року. запропонував своєму приятелеві Володимиру Барсуківському скласти листівку “Обращение к народу”. 20.07 1958 у Первомайську, де мешкали батьки Олекси, на березі річки Синюхи зустрілися Олекса Різників та Володимир Барсуківський. Удвох склали її текст, який згодом доопрацьовували у Кіровограді і давали читати кільком друзям, зокрема, Станіславу Швецю. Це "Обращение к народу» містило цілком зрілі гасла: "Довольно раскалывать мир на два так называемых лагеря! Долой атеистическую пропаганду! Дайте свободу народу! Долой фашистскую диктатуру партии!". Листівку підписали: «Союз борьбы за освобождение народа (СОБОЗОН)». Видрукували до півсотні примірників її на машинці харчокомбінату, де працював Барсуківський, а також на машинці С.Швеця. 7 – 8 листопада 1958 р. Олекса різників поширив цю листівку в Кіровограді, а в Одесі Барсуківський. Кілька листівок поширили їхні друзі. Деякі листівки пильні громадяни позривали і негайно принесли в КГБ.

Наприкінці вересня 1959 р. слідчий відділ УКДБ Одеської області порушив кримінальну справу проти О. Різниківа та В. Барсуківського, а 1 жовтня їх заарештували. Військовий трибунал Одеського військового округу визнав доведеною вину в проведенні “антирадянської агітації і пропаганди” за ст.7 ч.1 Закону “Про кримінальну відповідальність за державні злочини” в редакції від 26.12.1958 р. Слідство щодо Олекси Різникова та Володимира Барсуківського вів підполковник КГБ Мєнушкін: "У вас есть стихотворение "Вам". Скажите, кто это люди, которые не знают, “с жира делать что” и “тратят тысячи на пустяки”? – "Спекулянти, які обдурюють людей". – "Алексей Сергеевич... Ладно. У вас есть рассказ "А все-таки хорошо". Там написано, что нам нельзя обгонять Америку, потому что голый зад виден будет. Что вы имели в виду?" – "Ну, почув такий анекдот".

Через кілька днів юнаки призналися до листівки, визнали себе винними, що зробили це під впливом критики культу особи Сталіна. Слідство тривало три місяці. «Національного моменту» в «злочинній діяльності» Р. та Барсуківського не виявили (тест: листівка і вірші російськомовні, до вбивства 15.10. 1959 р. в Мюнхені Степана Бандери поставилися байдуже). Тим часом їхнє національне прозріння відбулося саме під час слідства. Р. брав у бібліотеці українські книжки, зокрема, «Тюремні сонети» Івана Франка в перекладах на російську мову. А коли 1.01. 1960 р. його звели в одній камері Одеської тюрми з В.Барсуківським, то вони перейшли на українську мову, записували з радіо і вивчали українські пісні. Напередодні суду, що відбувся 15.02 1960, Р. написав двозначного вірша, що розібрав і очистив механізм свого життя, і зачитав його на суді замість останнього слова:

Я все прочистил, все я смазал,

Суда, раскаянья слезой,

Другую жизнь собрать я должен

И я клянусь, что соберу!

Насправді йшлося про нове життя українця.

Суд урахував позитивні характеристики і призначив обом покарання тривалістю по півтора роки у в’язниці суворого режиму. Олекса Різників відбував строк у Мордовії.

Рік перебування в таборі ЖХ-385/11, сел. Явас, Мордовія, де Олекса побачив сотні полонених воїнів Української Повстанської Армії, де він познайомився з раніше не знаними творами Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Б. Грінченка, М. Старицького, О. Олеся, зміцнив його новопосталі переконання свідомого українця. Звільнився 1.04 1961 р. з п’ятьма дерев’яними чемоданами книг. 

11 жовтня 1971р. за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ч.1 ст.62 КК УРСР) Олекса Різників був знову заарештований, а 19 травня 1972р. засуджений Одеським обласним судом на п’ять з половиною років таборів суворого режиму.

Цього разу Олекса Сергійович відбував покарання у до таборі ВС-389/36, в с. Кучино Пермської обл., куди прибув у кінці літа 1972. Відповідь на касаційну скаргу з Верховного суду одержав аж у листопаді 1972 р. і тиждень (5 – 12.12) тримав голодівку протесту, а також до кінця терміну голодував 11 числа кожного місяця. Спілкувався з Євгеном Сверстюком, Левком Лук’яненком, Олесем Сергієчком, Володимиром Мармусом, Тарасом Мельничуком, з євреями-«самольотчиками». Розробив собі програму-мінімум на всі 5 років: з литовцем Сімасом Кудіркою та латвійцем Ґунаром Астрою вивчав литовську і латиську мови, працював над кореневим "Компактним словником", багато читав, досліджував виникнення мов і щодня писав вірші. Усі вони, крім перших двох  зошитів, збереглися (від 76-го вірша до 1700-го). 1973 р. Ар’є Вудка вивчив кілька віршів Різникова і разом з віршами інших ув’язнених українських поетів через три роки вивіз їх у пам’яті і опублікував їх у 1977 р. в Мюнхені окремою книжкою «Поезія з-за колючих дротів». 

За місяць до звільнення (11.05. 1977) з вісьмома чемоданами книг Р. етапований до Миколаєва. Примусово поселений у Первомайську, біля матері й батька. Два роки працював у пологовому будинку електриком. У 1980 р. влаштувався в інтернат для неповноцінних дітей, де пропрацював 10 років.

У кінці 80-х Р. створював Народний Рух, товариство “Просвіта”. 1989 р. у видавництві "Маяк" вийшла його книжка віршів "Озон". У грудні 1990 Р. прийнято до Спілки письменників України. Друга книжка, "Терновий вогонь" з доданою до неї статтею "Я винен тим, що українець», вийшла у видавництві "Український письменник" 1993 р. За неї в 1995 р. Р. присуджена премія Павла Тичини.

Нині Олекса Сергійович – член національної спілки письменників України, почесний громадянин міста Первомайська, проживає у місті Одесі.

Уголовное дело, возбужденное против заведующего кафедрой Поморского государственного университета профессора М.Н. Супруна и начальника Информационного центра Управления внутренних дел Архангельской области полковника А.В. Дударева, выглядит совершенно нелепо. Профессора Супруна обвиняют в сборе архивных материалов для базы данных о поляках и немцах, высланных на спецпоселение в Архангельскую область в 1940-х гг., а полковника Дударева - в том, что предоставил ему такую возможность. Иными словами, первого - в том, что занимался своей профессиональной деятельностью, а второго - в том, что выполнял свой служебный долг.

Основания для возбуждения дела абсурдны: сведения о спецпереселенцах интерпретированы следователем как "личная тайна", а включение этих сведений в базу данных как "нарушение личной тайны". Между тем, информация, которую собирали сотрудники Поморского университета по материалам архива Архангельского Информационного центра УВД, ничем не отличается от информации, представленной в большинстве изданных на территории России Книг Памяти жертв политических репрессий. Это основные биографические данные - дата и место рождения, дата и характер репрессии, профессия, семейное положение и т.д. Таких Книг Памяти в России создано около 300, данные из них объединены на CD-диске, изданном "Мемориалом", где содержится более 2,5 миллионов имен.

В Книгах Памяти погибших во время Великой Отечественной войны и в соответствующей общедоступной базе данных Министерства обороны имен намного больше - около 10 миллионов; и справки о людях здесь также включают не только даты рождения и гибели, но и многие другие сведения - место проживания до призыва, сведения о составе семьи, и т.д.

Такого же рода сведения содержатся в любых исторических справочниках и энциклопедиях, во многих комментированных историко-документальных сборниках.

Если руководствоваться представлениями архангельских следователей о личной тайне, то надо срочно изъять из обращения все эти издания, а против их составителей и редакторов возбудить уголовные дела. Разумеется, такое трудно вообразить. Необоснованность обвинения очевидна. Ссылка на Закон о защите персональных данных полностью несостоятельна: уже в первой статье этого Закона сказано, что он не имеет отношения к архивной информации. Напомним вдобавок, что публикация имен прямо предписана Законом о реабилитации жертв политических репрессий.

Мы уверены, что если возмутительное архангельское дело и дойдет до суда, то немедленно будет прекращено за отсутствием состава преступления.

Однако сам факт возбуждения подобного дела, сопровождающие его обыски, изъятие компьютеров и копий исторических документов могут серьезно осложнить работу исследователей отечественной истории, и, в частности, публикаторов Книг Памяти. Вряд ли кто-то из историков захочет заниматься этой трудной работой, если она еще будет сопряжена и с риском преследования со стороны правоохранительных органов. А архивные руководители со своей стороны могут воспринять возбужденное в Архангельске деле как некий адресованный им сверху сигнал (хочется надеяться, что оно все же таковым не является) и перестанут идти на сотрудничество с научными и общественными организациями в работе по составлению Книг Памяти жертв.

В результате работе над Книгами Памяти жертв может быть нанесен непоправимый урон.

Архангельское дело вызывает особую тревогу в контексте наметившихся в последнее время тенденций к обелению сталинизма и замалчиванию преступлений коммунистического режима. Впрочем, возможно, что оно - "всего лишь" острый рецидив мании секретности, унаследованной от Советского Союза. Но это заболевание крайне опасно: закрывая доступ в архивы, Россию лишают ее истории, лишают памяти - основы нормального национального самосознания.

Работа М.Н.Супруна и А.В.Дударева направлена как раз на восстановление правды об отечественной истории и должна получать всемерную поддержку государства, а не подвергаться необоснованным преследованиям.

Мы требуем немедленного возвращения изъятых при обысках копий архивных документов, баз данных и компьютеров.

Мы требуем прекращения уголовного дела против М.Н.Супруна и А.В.Дударева.

 

Правление Международного общества «Мемориал»