Бюлетень "Права Людини", 2009, #29

15 жовтня Європейський суд з прав людини прийняв перше «пілотне рішення» проти України - Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine.

В ньому Суд підкреслив хронічну проблему невиконання судових рішень, яка вже була встановлена в більше ніж у половині рішень Суду проти України. Зокрема, перша справа, яка стосувалася неможливості отримання присуджених судом виплат, пов’язаних із закінченням військової служби, була вирішена Судом ще в 2004 році (Войтенко проти України). Справа Юрія Іванова, яка піднімала ці самі питання, «продемонструвала, що проблема тривалого невиконання судових рішень, які набрали законної сили, та відсутність ефективних національних засобів захисту залишилися невирішеними в українській правовій системі, незважаючи на ясну прецедентну практику, що закликала Уряд здійснити необхідні заходи для вирішення цих питань».

В рамках «пілотного рішення» Суд зобов’язав Уряд протягом року від дати, коли це рішення набуде статусу остаточного, запровадити ефективний засіб захисту або комбінацію таких засобів, здатних забезпечити адекватне та достатнє відшкодування у разі невиконання або затримки виконання судових рішень національних судів.  

Суд відклав на рік від дати набуття цим рішенням статусу остаточного провадження по всіх справах, що стосуються цих самих питань. На цей самий термін відкладається і провадження по таких справах, які вже були комуніковані Уряду. Уряд також отримає інформацію по всіх заявах проти України, що стосуються питань невиконання судових рішень, які були подані до Суду, але ще не комуніковані. Відповідно, інформація по всім новим заявам щодо невиконання буде на протязі цього року одразу надсилатися Уряду.

Європейський суд з прав людини в Страсбурзі закликав Україну упродовж року реформувати систему юстиції. Мета – гарантувати громадянам виконання вироків та запровадження ефективного механізму скарг.
15 жовтня 2009 р. стало відомо, що судді задовольнили позов проти держави Україна 52-річного колишнього військового, який має російське громадянство і живе в Москві. Українська держава попри однозначні судові вироки вже вісім років не доплачує йому пенсію. В Україні чоловіку повідомили, що в армії немає грошей. Суд у Страсбурзі зобов’язав уряд у Києві виплатити чоловіку заборговану суму плюс відсотки.
Суд з прав людини вже ухвалював схожі вироки проти України. За словами суддів, зараз у Страсбурзі розглядаються близько 1400 позовів від українців, які не змогли домогтися виконання судових вироків на батьківщині. Вони просто не виконуються, обурюються судді в Страсбурзі.
Як стало відомо в четвер, Європейський суд з прав людини ухвалив рішення по ще кількох зверненнях від українців. Серед них – скарга ув’язненого на те, що в тюрмі відкрили адресований йому лист із Страсбурга; скарга громадянки Білорусі, яку на її думку незаконно затримали в Україні за підозрою в перемитництві, або скарга хворого на рак в’язня, якому не було надано медичного обслуговування.

Екс-керівник юридичного відділу  комунального підприємства «Фармація» Владислав Панфілов, обвинувачений у справі щодо нападу на журналістів «Закритої зони», визнаний винним у перешкоджанні законній професійній діяльності журналістів та умисному вчиненні легких тілесних ушкоджень (частина 1 статті 171 та частина 1 статті 125, Кримінального кодексу України). Таке рішення сьогодні прийняв суддя  Шевченківського районного суду міста Києва Кирило Кормушин.

За словами юриста Інститут медіаправа Ігоря Розкладая, це є друге з відомих йому судових рішень щодо застосування саме 171-ї статті - перешкоджання журналістській діяльності. 

«Зазвичай суди перекваліфікують такі позови за іншою статтею - від хуліганства до ушкодження майна», - каже Розкладай.  

Суддя, визначив покарання Владиславу Панфілову - 2 роки  обмеження волі. «Призначити покарання за  частиною 1 статті 125 ККУ 140 годин громадських робіт, за частиною 1 статті 171 ККУ 2 роки обмеження волі. На підставі статті 70 ККУ шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим, остаточно визначити покарання - 2 роки обмеження волі. На підставі статті 75 ККУ звільнити Панфілова від виконання покарання з випробуванням з встановленням іспитового строку тривалістю 2 роки», - йдеться в рішенні суду. А також Пан Панфілов має публічно вибачитись перед потерпілими.  Щодо цивільних позовів, то суддя  у повному обсязі задовольнив вимоги Олени Бондаренко,  і частково  позов  Сергія Колесникова - на суму 10 тисяч гривень.

Нагадаємо, 25 червня під час зйомки сюжету для програми «Попередження»  біля будівлі  комунального підприємства «Фармація» Владислав Панфілов намагався перешкодити зйомці журналістсці «Закритої зони» Олені Бондаренко та оператору Сергію Колесникову: спершу закривав камеру спиною, а пізніше бризнув в очі операторові сльозогінним газом. Проти Панфілова  було порушено кримінальну справу. Також потерпілі заявили два цивільні позови щодо компенсації моральної шкоди. Зокрема журналіст Олена Бондаренко вимагає відшкодування у розмірі 1 тисячі гривень, а оператор Сергій Колесников - 50 тисяч  гривень.

Під час останнього судового   засідання у цій справі  був продемонстрований відеозапис інциденту зробленого журналістами «Закритої зони», який підтверджував їх слова. Після його перегляду обвинувачений Владислав Панфілов  висловив сумнів щодо справжності запису: «Я не розбираюсь у техніці. Може це нарізана плівка». Але на запитання суду зазначив, що голос на плівці «схожий на мій», а події відбувались саме так. Також пан Панфілов  пояснив мотив своїх дій щодо оператора «Закритої зони»: «Мене схвилювала й обурила інформація, яку я сприйняв як неправдиву, що «Фармація» - це інструмент для заробляння грошей» (фраза, яка звучала у підводці під час запису сюжету - ТК).  

Після закінчення судового слідства розпочались дебати сторін. Прокурор Тарас Юрко просив суд визнати Панфілова винним в умисному перешкоджанні професійній діяльності журналістів та вчинення тілесних ушкоджень оператору «Закритої зони» Сергію Колесникову та призначити штраф у розмірі 50 неоподаткованих мінімумів доходів громадян та умовне позбавлення волі на 1 рік. Олена Бондаренко у своєму виступі зазначила, що на її думку Владислав Панфілов чудово усвідомлював свої дії: «Він є юристом за фахом, і діяв він продумано - приміром, дочекався поки я піду, щоб було менше свідків. Він як юрист мав розуміти, що варто дочекатись міліції, щоб з’ясувати хто правий, а хто винний. Крім того він вихвалявся за вчинені дії».

На думку Олени Бондаренко, вибачення Панфілова були не щирими, і стосувались лише оператора. Її підтримав і Сергій Колесников, який не вірить у каяття підсудного, а бачить в його словах  лише спроби викрутитись. «Закон не передбачає дії, яка підтвердила би щирість чи не щирість каяття, якщо сторона в це не вірить, ми не можемо змусити її це зробити», - зазначив адвокат Панфілова Дмитро Луценко.

Представники журналістів наголошували на неузгодженостях у показах обвинуваченого у міліції, прокуратурі та суді. Адже спочатку пан Панфілов  стверджував, що вирішив не допустити зйомку, що, по суті, є перешкоджанням журналістській діяльності, але разом з тим  спершу заперечував свою провину, наголошуючи на тому, що він ніколи не мав газового балончика і не застосовував його проти громадян. А згодом в інших показах, за словами Ірини Синкевич, представника Сергія Колесникова,  він стверджував, що йому здалось, що «журналісти - це представники передачі, які виманюють у людей гроші, здалося, що вони схожі на членів тоталітарної секти "Свідки сатани", а оператор виконує якийсь сатанинський ритуал з метою зашкодити його здоров’ю». Тим не менш під час судового засідання Панфілов свою вину визнав, і заперечував лише розмір моральної компенсації.

Представник Панфілова Дмитро Луценко не заперечував, що його довіритель вчинив вказаний злочин, однак наголосив на тому, що Панфілов визнав свою провину ще у процесі досудового слідства. Щодо закидів  з приводу змін показів обвинуваченого, на думку  пана Луценка, Панфілов це робив не з метою уникнути покарання: «Це пов’язано з тим, що його допитували в той же день через кілька годин після скоєння ним цього злочину». Також, за його словами, на протиріччя у свідченнях підсудного вплинуло те, що під час допиту в міліції було важко зрозуміти, що від нього хотіли, оскільки спершу справа порушувалась за статтею «хуліганство», але після цього прокуратура змінила обвинувачення і була відкрита нова кримінальна справа.

Також адвокат обвинуваченого вважав  недостатньою доказову базу цієї справи: «Слідів того, що Колесников мав ушкодження саме з газового балончика немає в матеріалах справи. Застосована була якась хімічна речовина. Який газ? Цього немає в матеріалах справи». Здивувало пана Луценка, і те  що на запису після надання медичної допомоги постраждалий «сам ходить і сам розмовляє».

«Якби він відчував фізичний біль чи страждання, тоді чому його не було госпіталізовано?», - сказав адвокат.

Вимоги щодо моральної компенсації  адвокат також вважав неналежно обґрунтованими.

«Ні Бондаренко, ні Колесников в своїх цивільних позовах не виконали вимог цивільного законодавства щодо доведення моральних страждань. Законодавець поняття моральних страждань виписав таким чином, що вони майже не віддільні від матеріальної шкоди. Але  в даному випадку сторонами матеріальна шкода не доводилась, і не заявлялась. Не має розрахунку для підтвердження матеріальної шкоди», - аргументував захисник відповідача.

На завершення засідання підсудний Владислав Панфілов ще раз вибачився перед журналістами і пояснив мотиви своїх дій: « До вчинку мене спонукало те, що я працював на цьому підприємстві, вболівав за нього,  весь час гостро реагував на неправдиві моменти і несправедливості. Це мене не виправдовує, але це той мотив, яким я керувався».

Владислав Панфілов відмовився надавати коментарі ТК і оцінювати рішення суду. Натомість Олена Бондаренко та Сергій Колесников зазначили ТК, що рішенням суду цілком задоволені.

За словами пані Бондаренко, суддя досить лояльно поставився до журналістів і наголосив, що  розуміє небезпеку професії.

«Для нас, і для всіх журналістів, це рішення свідчить про те, що 171 працює, і вона захищає журналістів. Люди, які, не приведи Господи,  перешкоджатимуть журналістам, будуть за це покарані.  Це важливо і для всіх журналістів, і для мене особисто, оскільки я не раз опинялась в таких ситуаціях, й імовірно ще не раз опинятимусь», - сказала Олена Бондаренко.  

Сергій Колесников також задовлений рішенням навіть попри те, що його цивільний позов задоволений не у повному обсязі, а його представник Ірина Сенкевич вважає, що головне, що під час процесу були дотримані всі процесуальні норми.

«Насправді гроші це не найважливіше. Я вважаю, що для Панфілова це достатня кара», - сказав Колесников.

Пана  Грицака номінують на Антипремію року за брутальне перешкоджання діяльності правозахисних організацій. Зокрема, заявник стверджує про те, що Василь Грицак незаконно захопив офіс громадської організації Інститут «Республіка». Це приміщення, несподівано для правозахисників, які його орендували, було виділено Київрадою під громадську приймальню Грицака. Громадська організація звернулася за захистом своїх прав до суду. Проте, депутат не став чекати на справедливе врегулювання і захопив офіс правозахисників. Нагадаємо, у 2007 році нардеп вже отримував Будяка.  

Сєверодонецька  міська рада може отримати Будяк за порушення екологічних прав громадян. Адже, за твердженням заявника Сєверодонецьк є єдиним містом України, де досі відсутні сквери та парки.  

Олексій Двойнос, начальник управління Державного департаменту України з питань виконання покарань, претендує на Будяк в номінації за бездіяльність у випадку порушення прав людини. Так, в заявці йдеться про те, що пан Двойнос неодноразово порушував права громадян – засуджених та їх родичів – у питаннях переведення засуджених з колонії до колонії та інформування їх про підстави переведення. Його відповіді на запити громадян часто взагалі не містять будь-якого обґрунтування дій Департаменту, що фактично втаємничує діяльність відомства у сфері дотримання прав людини і прямо суперечить вимогам ст. 8 КВК України, яка проголошує, що засуджені мають право на отримання інформації про свої права і обов’язки, порядок і умови виконання та відбування призначеного судом покарання;на гуманне ставлення до себе і на повагу гідності, властивої людській особистості.

Нагадаємо, що Антипремію правозахисників має можливість отримати Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі за дії щодо придушення свободи вираження поглядів.

Більш детальну інформацію про номінантів на Будяк року – 2009 можна отримати тут: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1254918023

2009.10.22

Європейський суд з прав людини нещодавно в справі «Мануле та інші проти Молдови» суттєво розвинув свою попередню практику. За заявою журналістів центрального державного телеканалу ТРМ («Теле-радіо Молдова») він визнав існування цензури на цьому каналі з 2001-го по 2006 рік, відсутність законодавчих механізмів захисту журналістів від цензури й тим самим - порушення свободи висловлення поглядів заявників. Цим рішенням він уперше визначив юридичний обов’язок держави законодавчо та на практиці захищати журналістів від цензури.

Ця справа має величезне значення для всього пострадянського простору й України зокрема. Вона встановлює нові зобов’язання, котрі раніше фактично були на рівні рекомендацій Ради Європи та ОБСЄ, - тепер державу можна змусити відповідати за невиконання цього обов’язку в суді.

ТРМ було утворено ще 1994 року, довгий час це була чи не єдина в Молдові національна телерадіокомпанія. Крім неї мовлення також здійснювали російський ОРТ і румунський телеканал. Проте на ринку ТРМ була домінуючою. У 2004 році цю компанію було перетворено на громадське телебачення, проте, за висновками експертів Ради Європи, створення останнього не відповідало рекомендаціям міжнародних інституцій щодо громадського мовлення.

Дев’ять журналістів працювали на ТРМ тривалий час. Частину з них було звільнено в 2004 році, при перетворенні ТРМ на громадське телебачення. Інші зазнавали тиску в різних формах: від адміністративного втручання в створення програм чи їхньої прямої заборони без пояснення причин до дисциплінарних стягнень (пізніше чимало з цих стягнень було скасовано судами). Журналісти стверджували, що тиск був зумовлений їхньою журналістською діяльністю, зокрема це було пов’язано з висвітленням заборонених тем чи діяльності опозиції.

До справи було залучено багато матеріалів правозахисних та міжнародних організацій, котрі показували, що опозиція практично не мала доступу до телебачення та радіо. Також стверджувалося, що в ефірі було заборонено певні теми й навіть слова. Наприклад, було заборонено вживати у програмах такі слова, як «румунський», «румунська мова», «Бессарабія», «історія румун», «тоталітарний режим». Це стосувалося також згадок про історичний період між Першою і Другою світовими війнами, сталінський режим, голодомори за радянських часів, ГУЛАГ та період національного відродження в 1989 році. Було також підраховано, що в новинах більше двох третин часу приділялося висвітленню діяльності уряду та урядової партії.

Крім того, програми зазнавали цензури: ті, що йшли не в прямому ефірі, старанно перевірялися, а для тих, що йшли в прямому ефірі, ретельно добирали гостей, уникали прямих дзвінків у студію. Ці контрольні функції здійснював особисто президент ТРМ, без дозволу якого програми не мали права виходити в ефір. На підтвердження цього було наведено чимало прикладів заборони трансляції певних програм чи інформаційних матеріалів, а також покарання журналістів за порушення редакційних правил подання інформації.

У 2002 році на ТРМ відбувся страйк журналістів. Більшість його учасників було звільнено під час перетворення цієї компанії, а для 19 із них було заборонено вхід у приміщення ТРМ. Звільнені журналісти були впевнені, що їх звільнили через політичні переконання. Вони оскаржили це звільнення в суді, проте безрезультатно. Тому вони звернулися до Європейського суду з прав людини із заявою про порушення Молдовою статті 10 Європейської Конвенції про захист прав людини - через те, що вона не встановила достатніх законодавчих механізмів їхнього захисту від цензури.

Вам не видається, що забагато подій цієї справи надто схожі на події нашої історії чи навіть сучасності?

Європейський суд у своєму рішенні зазначив, що держава повинна законодавчо і на практиці забезпечувати плюралізм думок у ЗМІ, а громадськість через ЗМІ має право доступу до незалежної й точної інформації та різноманітних думок і коментарів щодо суспільно значущих подій. У тих країнах, де держава створює громадське телебачення, вона повинна забезпечити плюралізм на ньому. Зокрема, таке телебачення повинно будуватися на принципах, вироблених у рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи. Тобто, ці принципи побудови громадського телебачення є фактично обов’язковими для держави в рамках дотримання статті 10 Європейської Конвенції про захист прав людини.

Далі: Європейський суд зазначив, що ТРМ протягом багатьох років мала домінуюче, практично монопольне становище на ринку, що збільшило зобов’язання держави. За визначенням суду, держава зобов’язана прийняти таке законодавство, щоб уберегти ЗМІ та журналістів від політичного впливу й контролю. Зокрема, має бути забезпечено захист від можливого впливу органів влади та політичних партій.

У цій справі, як зазначив суд, ТРМ скеровувалася радою, що складалася з 9 членів (по три від парламенту, уряду й президента) без гарантії дострокового припинення повноважень. Директора ТРМ призначав парламент за поданням ради. Суд зазначив, що в законодавстві не було механізмів для забезпечення незалежності в умовах, коли президент та уряд належали б до однієї правлячої партії, а отже - повністю контролювали раду. Тож ця система не відповідала рекомендаціям Ради Європи, що становить порушення статті 10 Конвенції.

Таким чином, базуючись на фактах багаторічної цензури на телебаченні та відсутності законодавчих механізмів протидії політичному впливу на мовлення, Європейський суд встановив факт порушення статті 10 Європейської Конвенції.

Це рішення має багато важливих вимірів для України. Зокрема тому, що всі рішення Європейського суду з прав людини, відповідно до закону України про виконання рішень цього суду, є частиною української правової системи і джерелом права, а отже є обов’язковими. Тобто, ці стандарти - вже не просто рекомендації міжнародних організацій, які можна виконувати чи не виконувати на власний розсуд. Це рішення показує, яку велику роль мають журналісти в захисті свободи слова в країні. Ця справа почалася з їхнього спільного виступу й успішно завершилася за їхніми заявами. Вона показує ефективний механізм захисту журналістів від влади.

Інший аспект питання - це управління українським державним телебаченням (НТКУ), стосовно якого говорити про незалежність від політичного впливу нині, на мою думку, не доводиться. Процедура призначення менеджменту на державному телебаченні та відсутність незалежної редакційної політики показує, що Україна також порушує статтю 10 Європейської Конвенції. Процедура призначення менеджменту державного телеканалу не може бути політичною - в ній не можуть домінувати органи влади чи представники політичних партій. Проте в Україні цей процес залишається політичним і повністю підконтрольним владі.

Варто згадати нещодавнє рішення Конституційного Суду України від 15 вересня 2009 року, котрим визнано неконституційною процедуру призначення громадських рад Президентом України та Верховною Радою України, проте в якому ні слова не сказано про те, що ця процедура в принципі порушує свободу слова в Україні. Це рішення базувалося виключно на формальних положеннях поділу повноважень між гілками влади. Надто дивно спостерігати, як, розглядаючи таку справу, Конституційний Суд узагалі не вказав на проблему участі політиків в управлінні телебаченням, чого в демократичному суспільстві не повинно бути в принципі.

Чинна процедура призначення керівника НТКУ президентом за поданням парламенту не відповідає вищезгаданому рішенню Європейського суду - це є прямим політичним контролем, що не має нічого спільного зі свободою слова. Немає в чинному законодавстві й жодних гарантій редакційної незалежності державних ЗМІ.

Інший важливий вимір цього судового рішення - потенційне створення в Україні громадського телебачення. Можливо, колись таке станеться, хоча, зважаючи на нинішніх політиків, у це й мало віриться. Тепер таке телебачення має будуватися на певних обов’язкових принципах, що гарантують фінансову, редакційну та адміністративну незалежність. До цього часу такі принципи сприймалися як рекомендації й парламентарі активно спекулювали на цьому, боячись втратити політичний контроль над державними ЗМІ.

Це рішення чітко показує, що політичний контроль над державними чи громадськими ЗМІ - це порушення стандартів свободи слова. І журналісти - ті люди, котрі можуть змусити український уряд це зрозуміти. Відсутність політичного контролю над ЗМІ тепер є невід’ємним елементом свободи слова.

Автор: Володимир Яворський,
Українська Гельсінська спілка з прав людини

Правозахисники закликають розсекретити документи з грифом "для службового користування".  Як повідомив кореспонденту УНІАН радник ГО "Альянс-Майдан" Олександр Северин, в Україні на сьогодні є чинними щонайменше 800 правових актів, що мають "квазізаконний" (тобто передбачений постановою Кабінету міністрів України, а не законом) гриф обмеженого доступу "для службового користування".

За його словами, така кількість нараховується тільки на підставі неповних даних із відкритих джерел, насправді ж, впевнений правозахисник, їх існує набагато більше.

"Що в тих документах – переважно невідомо, оскільки за усталеною практикою державні органи не повідомляють навіть загальні назви актів "ДСК". У такий спосіб суспільство позбавляється можливостей контролю хоча б за загальним спрямуванням відповідної діяльності держави, котра, замість використовувати легальний механізм, передбачений Законом України "Про державну таємницю" чи то врегулювати "cлужбове користування" законом, порушує і Конституцію України (ст.19) і право громадян на інформацію", - заявив О.Северин.

Як зазначив правозахисник, за Конституцією України громадянам гарантується (ст.34) право на інформацію (котре може бути обмежено тільки законом у певних випадках), а нормативно-правові акти, які визначають права і свободи громадян і не доведені до останніх у встановленому законом порядку, є нечинними (ст.57). "Але як суспільство може проконтролювати, чи визначає права і свободи громадян акт, про який не відомо нічого, окрім факту існування, дати і реквізитів?", - запитав О. Северин.

Крім того, за його словами, Законом "Про інформацію" (ст.22) "з метою забезпечення доступу до законодавчих та інших нормативних актів всім громадянам держава забезпечує видання цих актів масовими тиражами у найкоротші строки після набрання ними чинності" – тобто всіх без винятків. "Чи дотримується це на практиці – питання риторичне", - сказав О.северин.

Як повідомив правозахисник, виправити ситуацію прагне Громадський інформаційно-методичний центр "Всесвіт", який за підтримки програми "Верховенство права" Міжнародного фонду "Відродження" та за інформаційного сприяння сайту "Майдан" і спеціалізованого інтернет-ресурсу "Право Знати" розпочинає кампанію за забезпечення доступу громадян до інформації про акти "для службового користування".

За даними О.Северина, днями до більш як 100 центральних і регіональних органів виконавчої влади було розіслано запити з проханням до кожного адресата повідомити повний перелік відомчих актів "для службового користування", включно із назвами.

О. Северин нагадав, що результатами попередньої діяльності громадян та інститутів громадянського суспільства за забезпечення і захист права на інформацію стало, зокрема, повне припинення видання органами державної влади актів під абсолютно незаконними позначками "не для друку" та "опублікуванню не підлягає", ініціювання та реальний початок процесу перегляду таких актів та їхнього оприлюднення (зокрема – видання Кабінетом міністрів розпорядження №490-р від 19.03.08 "Про скасування обмеження доступу до деяких актів кабінету Міністрів України, виданих у 1991-2005 роках").

"Тепер черга за "ДСК". Не заперечуючи права держави на свої таємниці, ми наполягаємо, що з такими таємницями треба поводитися за законом, а не як Бог (чи дідько) на душу покладе, а "громадяни мають право знати про державну владу все, окрім тієї інформації, від якої вони, здійснюючи установчу владу, самі відмовляються в інтересах національної безпеки", - заявив правозахисник.

Черговий екологічний скандал розгорається в Україні. Цього разу навколо Дністровського каньйону. Екологи б’ють на сполох: якщо найближчим часом каньйон не отримає статусу Національного парку, його знищать. При цьому, вони заявляють, що наданню заповідного статусу заважають місцеві чиновники. А ті, в свою чергу, закиди відкидають.

 Долина Дністра на Тернопільщині – це вкритий лісом скелястий каньйон, який був визнаний одним із семи природних чудес України. У долині розташовані найбільші у світі природні печери і пам’ятки давньої архітектури, серед яких і родовий маєток князів Потоцьких. Все це може стати основою для туристичного розвитку регіону, або ж бути знищеним, вважає координатор громадського руху «Дністровська екологічна хвиля» Олександр Степаненко.

«Формально Дністровський каньйон охороняється статусом регіонального ландшафтного парку. Але він існує лише на папері, – зазначає громадський активіст. – У багатьох місцях на берегах тривають суцільні браконьєрські рубки лісу.., видобуваються корисні копалини просто в руслі, що заборонено Водним кодексом».

Вибір України: Бернська конвенція чи деревина?

За словами пана Степаненка, зараз біля сіл Бариш та Вільховець ліс вирубується на сотнях гектарів уздовж берега, а в Борщівському та інших районах Тернопільської області  діють підприємства із видобутку каміння, і створюються нові. На думку еколога, каньйон буде врятований, якщо на його базі буде створений Національний парк. Але, каже він, Програма розвитку екомережі в Україні та укази Президента, які це передбачають, не виконуються.

Тож це не лише загрожує природі краю, але й ставить під сумнів виконання Україною міжнародних угод, говорить очільник екологічної організації «Веселий Дельфін» Ганна Коломієць.

«На берегах Дністра знайдені сто видів ендемічних та реліктових рослин, тобто таких, які не збереглися більше ніде в Україні. А також 11 видів тварин, які є під охороною Бернської конвенції. Пасивна охорона цього багатства нічого не дасть. Потрібен Національний парк!», – переконана Ганна Коломієць.

Екологи заявляють: створення Національного парку у Дністровському каньйоні гальмує місце влада, котра захищає інтереси бізнесменів, які видобувають у долині каміння і рубають ліс.

Із частиною звинувачень громадських активістів погоджується і заступник начальника відділу заповідної справи Мінприроди Сергій Матвєєв. «Нам важко вплинути на місцеве самоврядування, хіба що апелювати до сумління, – зазначає він. – Тому проводимо сотні зустрічей зі сільськими радами, головами районів. Сьогодні маємо документи на 40 відсотків територій Дністровського каньйону».

Немає корупції, є труднощі – голова району

Однак місцеві чиновники звинувачення відкидають. Голова Борщівської районної державної адміністрації Іван Чепесюк запевняє, все відбувається у рамках закону.

«Незаконний видобуток корисних копалин у нас неможливий: всі працюють за ліцензіями. А проблема вирубування лісу  пов’язана з низьким рівнем газифікації: береги Дністра вирубують на дрова самі ж місцеві жителі, – каже голова райдержадміністрації. – Створення національного парку триває: документи надали 15 сільських рад, зволікають 10».

Представник Міністерства природи сподівається, що проблема Дністровського заповідника буде вирішена вже до кінця року. Для цього необхідно отримати згоду від усіх місцевих рад, що розташовані у долині Дністра.

 Євген Солонина

В Херсонской области разгорается очередной земельный скандал, связанный с попыткой захвата особо ценной природоохранной территории. На этот раз жертвой приватизации может стать заказник, создаваемый в Голопристанском районе Херсонской области по инициативе Украинского общества охраны птиц. На сессии Херсонского облсовета, состоявшейся 7 октября, депутаты с подачи херсонского губернатора Бориса Силенкова приняли обращение к начальнику Госуправления охраны окружающей среды Олегу Предместникову с требованием согласовать «инвестиционный проект для строительства и обслуживания учреждений рекреации». Речь идет о восточной части полуострова Ягорлыцкий Кут, которую в 2005 году не удалось включить в состав Черноморского биосферного заповедника и таким образом спасти от приватизации. Участок площадью в 4,6 тыс. га хотят продать частному инвестору еще до того как закончится процедура создания здесь объекта природно-заповедного фонда (ПЗФ) - общезоологического заказника местного значения «Ягорлицький степ».

Сложно даже представить себе ущерб природе Украины и ее международному имиджу, в результате реализации этого масштабного дерибана. Ведь речь идет об одном из последних сохранившихся участков приморских степей Европы, местообитания около 250 видов птиц, многие из которых внесены в национальную и международную Красные Книги. Изменение статуса этих земель, в частности заявленное рекреационное использование, противоречит нормам украинского природоохранного законодательства, международным соглашениям и граничит с преступлением. Ведь эта территория с 3-х сторон граничит с Черноморским биосферным заповедником - с одним из его участков (Ягорлыцким Кутом) и заповедными акваториями Тендровского и Ягорлыцкого заливов. И согласно законодательству Украины, даже посещение этого участка и этих акваторий запрещены! А Тендровский и Ягорлыцкий заливы, кроме того, являются водно-болотными угодьями международного значения, находящимися под охраной Рамсарской конвенции. Практически единственный коммерчески значимый вид туризма, который можно развивать на этой территории не нарушая природоохранного законодательства о режиме биосферного заповедника, это щадящий зеленый туризм, в частности так называемый бёдвотчинг - наблюдение за птицами. О том, какое колоссальное значение для охраны пернатых имеет это одно из самых «птичьих мест» в Европе мы уже писали (см. http://vgoru.org/modules.php?name=News&file=article&sid=7727). Любые другие виды рекреационной деятельности неизбежно будут конфликтовать с законом. Ведь вдоль берегов Тендровского и Ягорлыцкого заливов расположена буферная зона биосферного заповедника, а непосредственно по береговой черте проходит граница его абсолютно заповедного ядра. Это значит, что даже просто заходить в воду чтобы искупаться здесь запрещено, не говоря уже о том, чтобы что-то строить или как то иначе «развивать рекреацию».

Попытки создать заповедник на Ягорлыцком полуострове начались еще в 90-е годы, когда украинская армия отказалась от использования обширных военных полигонов бывшего МО СССР. В Херсонской области один из таких полигонов-гигантов располагался на полуострове Ягорлыцкий Кут - участке суши между Ягорлыцким и Тендровскими заливами площадью около 10 тыс. га. Территория эта непосредственно прилегала к акватории Черноморского биосферного заповедника и представляла собой совершенно незатронутые хозяйственной деятельностью природные комплексы. Неудивительно поэтому, что после ухода военных бесхозными полигоном заинтересовалась природоохранная общественность и Минприроды. В 1998 году западная часть Ягорлыцкого Кута была включена в состав заповедного ядра Черноморского биосферного заповедника. Но вот с восточной частью полуострова вдруг начались сложности. Сначала Краснознаменский сельский совет, на чьей территории располагался полигон, своим решением от 30 июля 2005 года 252 отказал Госуправлению охраны природы в Херсонской области в предоставлении «погодження на виготовлення проектно-технічної документації по відведенню земельної ділянки під розширення Чорноморського біосферного заповідника та створення буферної зони заповідника та зони антропогенних ландшафтів». Затем распоряжением главы Голопристанской райгосадминистрации от 25 июля 2008 года №425 почти вся восточная часть полигона площадью 4,6 га была включена в перечень территорий, подлежащих продаже на земельных торгах путем проведения аукциона. И наконец, постановлением Херсонского облсовета от 28 ноября 2008 года №781 «Про стратегію економічного та соціального розвитку Херсонської області до 2015 року» эта земля была определена как отдельный инвестиционный проект развития туристической сферы; то есть депутаты подтвердили решение ее продать. Пытаясь обезопасить Черноморский заповедник от земельного рейдерства под видом «рекреации» Украинское общество охраны птиц (УООП) еще в марте 2009 года инициировали создание в пределах восточной части бывшего полигона заказника «Ягорлицький степ» площадью 5860 га. В работу активно включилось Госуправление охраны природы в Херсонской области и заблокировало необходимое для процедуры продажи земли согласование инвестиционного проекта, тем более что данное согласование противоречило действующему природоохранному законодательству даже без учета необходимости создания на этой территории объекта ПЗФ.

В ответ Херсонская ОГА заблокировала работу по созданию заказника по линии Госкомзема. Дело дошло до того, что директор УООПа Олег Дудкин вынужден был письменно обратиться за помощью к Президенту Украины: «На цей час мусимо констатувати, що створення вищезазначеного об’єкту блокується Головним управлінням Держкомзему в Херсонській області, яке не надавало інформацію щодо правового статусу та землекористування означеної території, незважаючи на два запити до Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Херсонській області». В итоге непродолжительной переписки между Секретариатами Президента и Кабмином, в Херсонское Госуправление охраны природы за подписью замминистра Н. Мовчана пришло совершенно недвусмысленное указание: «До створення заказника прошу забезпечити збереження цінних природних комплексів, які пропонується заповісти, та утриматись від надання погоджень щодо використання зазначених земель не за природоохоронним призначенням» (Лист Мінприроди №147672810-09 от 25.09.2009). Казалось бы, инцидент исчерпан.

Но надо не знать настырность херсонских земельных дерибанщиков, чтобы поверить в то, что они так просто успокоятся. Уже 26 сентября Херсонская ОГА признала неудовлетворительной работу Государственного управления охраны окружающей природной среды в Херсонской области и объявила о намерении добиваться в Министерстве охраны окружающей природной среды увольнения руководства управления. Далее в ход пошел весь обычный арсенал лжи и демагогии. На сессии Херсонского облсовета 7 октября губернатор Борис Силенков фактически ввел в заблуждение депутатский корпус, ни словом не заикнувшись о том, что одной из причин отказа Госуправления предоставить вожделенное согласование является создание заповедного объекта. Это при том, что по правилам документооборота копии переписки между секретариатами Президента, Кабмина, Минприродой и Госуправлением охраны природы с упоминанием заказника «Ягорлицький степ» неизбежно попадали в ОГА. Напротив, губернатор весьма эмоционально обвинял начальника Госуправления Олега Предместникова в том, что тот «без мотивированных обстоятельств не соглашается на согласование инвестиционного проекта для строительства и обслуживания учреждений рекреации». Похоже, создание объекта природно-заповедного фонда для таких людей как Борис Силенков не является достаточно мотивированным обстоятельством, чтобы отказать неведомому олигарху в приватизации тысяч гектаров земли на берегах заповедных заливов «для строительства и обслуживания учреждений рекреации». Все указывает на то, что губернатор сам хорошо «замотивирован» на нужное кому-то решение. Отсюда и обвинения по адресу природоохранных учреждений в «саботаже» грандиозных «инвестиционных проектов» Херсонской ОДА. Проектов разбазаривания национального достояния украинского народа. Несколько дней назад на сайте Минприроды появилось сообщение о временном отстранении Олега Предместникова от должности начальника Государственного управления охраны окружающей природной среды в Херсонской области на время проведения служебного расследования. Это значит что «зеленый свет» для противозаконной приватизации Ягорлыцкого полуострова уже дан. В любой момент может состояться земельный аукцион, его победитель получит госакт на владение землей и тогда вернуть эту территорию государству станет практически невозможно. А между тем, большая часть документов по заказнику «Ягорлицький Степ» Госуправлением уже подготовлены, научное обоснование необходимости создания объекта ПЗФ разработано экспертами УООПа и подано в Минприроды. Еще не поздно спасти от приватизации один из ценнейших в природоохранном отношении участков территории нашей страны.

Татьяна Ардамацкая Почетный президент Украинского общества охраны птиц

Михаил Подгайный член оргкомитета по созданию Национальных природных парков «Алешковские пески» и Нижнеднепровский при Херсонской облгосадминистрации

Евгений Роман член координационного совета по вопросам реализации «Загальнодержавно програми формування нацiональноi екологiчноi мережi Украiни» при Херсонской облгосадминистрации

Антонина Руденко Заместитель директора Черноморского биосферного заповедника по научно-исследовательской работе

Подготовлено ЭкГ «Печенеги», членом Международного социально-экологического Союза.

Незалежна медіа-профспілка вимагає порушення справи за фактом побиття правоохоронцями журналіста.

"24 жовтня у Донецьку був побитий наш колега, профспілчанин Максим Касьянов. За що – не ясно взагалі, бо він не порушував ані закону, ані громадського порядку", - йдеться в заяві.

Голова медіа-профспілки Роман Скрипін наголошує, що журналіста побила міліція:

"Вимагаємо окрім вибачень, порушення справи та розслідування по усіх напрямках".

Крім того, профспілка скерує запити з відповідною вимогою до МВС та Генпрокуратури.

24 жовтня Незалежна медіа-профспілка та об’єднання соціально відповідальних працівників торгівлі готувалися до проведення спільної благочинної акції. В рамках цієї акції планувалася безкоштовна передача школі-інтернату продуктів на суму близько 110 тисяч гривен, повідомляє профспілка.

Члену профспілки Максиму Касьянову було доручено прослідкувати за оформленням та доставкою продуктів. Проте вчасно знайти машину для транспортування продуктів не вдалося, і журналіст домовився з продавцями про тимчасове зберігання продуктів на ринку. Сам він мусив поїхати домовлятися про машину.

Близько 16 години йому зателефонував один з продавців, який повідомив, що вже оплачені продукти викрадають невідомі особи.

Прибувши на місце, Касьянов побачив, що невідомі відкрито крадуть його майно, завантажуючи його у вантажне авто.

Невідомі назвали себе працівниками міліції, які проводять конфіскацію товару з точки, яка нібито вела торгівлю у невстановленому місці.

На пояснення журналіста про те, що товар є його приватною власністю, на пред’явлення накладної та посвідки, невідомі не звернули уваги і продовжили свої дії.

Через деякий час під’їхали працівники міліції, які опитали журналіста, прийняли від нього заяву, після чого, за інформацією медіа-профспілки, долучилися до конфіскації майна.

Для перевірки умов перевезення товару Касьянов заліз у кузов авто і попросив пред’явити протокол вилучення товару.

Натомість його зіштовхнули на землю і кілька невідомих разом з міліціонерами почали його бити ногами та заламувати руки, йдеться в повідомленні.

Після цього невідомі вдягнули на журналіста наручники і пробували засунути його у багажник, але потім посадили на заднє сидіння авто і повезли до Ворошиловського РУВС.

Через дві години Касьянова відпустили з управління, після чого швидка доставила журналіста до лікарні, де у нього діагностували струс головного мозку, забиття м’яких тканин голови, шиї, кінцівок.

ІМІ

Хмельницька обласна Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури України

ПРЕС-РЕЛІЗ

Упродовж місяця в м. Хмельницькому мало місце два кричущих випадки  застосування насильства працівниками міліції до адвокатів, які виконували свої професійні обов’язки.

18 вересня 2009 року заступник начальника УБОЗ Степанишен М.І.  з метою створення перешкод у  здійсненні  професійної діяльності,  із застосуванням фізичного  впливу  та образ не допустив  адвоката Аббасову Алю Гюндузівну  до підзахисного, який знаходився у відділку міліції. Адвокат з тілесними ушкодженнями потрапила в лікарню. До цього часу  рішення щодо неправомірних дій працівника міліції не прийнято, хоча законом  для прийняття  рішення встановлено  строк не більше десяти днів.

Можливо саме зволікання з прийняттям рішення та небезпідставна віра  у свою безкарність «розв’язали» руки та придали наснаги  чотирьом працівникам ПЗВМ  Хмельницького ВМ України в Хмельницькій області, жертвою  яких  в ніч з 23 на 24 жовтня 2009 року став адвокат Дем’янов Ігор Юрійович. Під час виконання адвокатом своїх  професійних повноважень по представництву інтересів клієнта – чотири міліціонера, що не мали жодного відношення до справи по якій працював адвокат Дем’янов І.- схопили його, заштовхали у службовий автомобіль, більше двох годин возили по місту погрожуючи вбивством,  пізніше  доставили у відділок міліції де одягли на нього наручники та упродовж чотирьох годин катували, погрожували зґвалтуванням та вбивством. Як свідчить Ігор Дем’янов, міліціанти «озвіріли»  тільки від того, що він назвався адвокатом, свої знущання мотивували тим, що «через адвокатів ми не можемо нормально працювати та нормально жити». Свої прізвища вони Дем’янову І. не назвали, хоча той неодноразово на цьому наполягав. Наразі особи чотирьох міліціонерів встановлені, але від потерпілого та його адвоката приховуються.

24 жовтня 2009 року відбулися збори адвокатів, на яких адвокати радилися – які колективні заходи необхідно вжити, аби  подолати наперед передбачуване небажання відповідних органів порушити кримінальні справи проти працівників міліції  за втручання у діяльність адвокатів (ст.374 КК України),  за завідомо незаконне затримання (ст.371 КК України), за катування вчинене працівниками правоохоронних органів (ст. 127 КК України), за перевищення влади (ст.365 КК України), за незаконне позбавлення волі (ст. 146КК України).

Як зазначила член Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури України при КМУ, заслужений юрист України, адвокат Клара Маргулян,: «За 55 років моєї адвокатської діяльності це перші відомі мені випадки вчинення таких протиправних дій відносно адвокатів, навіть у часи тоталітаризму, такого ставлення до адвокатів не було. Зазначене свідчить не тільки про вчинення відносно адвокатів злочинів, а перш за все, про зазіхання правоохоронних органів на демократичні та правові  засади Української держави, адже про рівень демократії у суспільстві свідчить насамперед  ставлення до адвокатів».

Адвокати вимагатимуть справедливого розслідування та притягнення винних осіб правоохоронних органів до передбаченої законом кримінальної  відповідальності.

Чи буде, хоча б у цих двох конкретних випадках, подолана існуюча негативна та системна практика  безкарності працівників міліції? Чи потрібні суспільству такі міліціонери? Що можуть зробити адвокати в демократичному суспільстві щоб захистити свої права, свою честь, свою професію?

Для участі в прес-конфенеції, окрім представників адвокатури та потерпілих адвокатів,  запрошені прокурор міста Хмельницького п. Шевчук В.І. та начальник Хмельницького МВ УМВС України в Хмельницькій області п. Мельник С.В.

У разі потреби, представникам ЗМІ які прийматимуть участь у прес-конференції, за рахунок благодійного фонду адвокатів Хмельниччини, будуть відшкодовані витрати на  проїзд, проживання в готелі, тощо.

Контакти:
Наталія Вагіна:  +38 (050) 376 12 71
Оксана Каденко  +38 (067) 900 08 60

Адреса проведення прес-конференції:
Хмельницька ОДТРК  “Поділля - Центр”
м. Хмельницький, вул. Володимирська, 92

Час проведення: 14.00
Дата:  28 жовтня 2009 року

Звернення Хмельницької обласної Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури України

В ніч з 23 на 24 жовтня 2009 року адвокат Дем’янов Ігор Юрійович  прибув до Хмельницького обласного наркологічного диспансеру для надання правової допомоги громадянину, який проходив медичне обстеження для встановлення стану сп’яніння під час керування транспортним засобом. Адвокат Дем’янов Ігор наполіг на лабораторному дослідженні крові свого клієнта на предмет наявності в ній алкоголю, що є законним правом кожної особи.

Після висловлювання адвокатом прохання щодо відібрання в клієнта крові зі спини якась особа грубо запитала: «Хто ти тут такий взагалі, щоб щось вимагати?». Розвернувшись адвокат побачив чотирьох невідомих осіб, в цивільному одягу, які тримали під руки п’яту особу та повідомив їм, що він авокат, який надає правову допомугу та пред’явив посвідчення адвоката. Після цього один з невідомих громадян штовхнув адвоката руками до іншого невідомого, який схватив його та швирнув об стіну. На вимогу адвоката повідомити хто вони такі та пред’явити свої документи невідомі відповіли відмовою.

Дем’янов Ігор дочекавшись на вулиці, зі своїм знайомим, клієнта, який здавав кров, вже збирався їхати додому, але в цей час з автомобіля «міліції», що стояв біля наркологічного диспансера вискочили чотири вищевказані невідомі особи, схватили адвоката та потащили в приміщення наркологічного диспансера, з м’яко кажучи, незрозумілою вимогою: пройти медичне обстеження. На питання адвоката: на якій підставі його кудись ведуть, хто вони такі та пред’явіть свої посвідчення, - його виволокли з диспансера, закинули в машину міліції.

В машині Дем’янову Ігорю повідомили, що його вб’ють в лісі, що жити йому лишилося недовго, що через адвокатів вони не можуть нормально працювати та жити. Машина міліції поїхала в Хмельницький районний відділ міліції, біля якого простояла приблизно сорок хвилин. Потім, близько 3-ої години ночі, машина під’їхала до Південно-західного відділу міліції. Весь час цих роз’їздів супроводжувався нескінченними погрозами працівників міліції вбити адвоката.

З автомобіля міліції Дем’янов Ігор встиг зателефонувати своєму колезі – адвокату Вагіній Наталії Андріївні та ще декільком особам. Вагіна Наталія Андріївна близько 3-ої години ночі зателефонувала черговому УВС Хмельницької області для з’язування обставин незаконного затримання адвоката Дем’янова. Черговий, через декілька хвилин повідомив їй, що адвоката Дем’янова, який на даний час знаходиться в Південно-західному відділі міліції, вже відпускають.

В цей час, Дем’янова Ігоря завели в один з кабінетів приміщення південно-західного відділу міліції, надягли наручники та почали катувати і знущатися: били по голові, обличчю, по тулубу, в пах, тягали за наручники, погрожували згвалтуванням та вбивством. Нескінченні катування та побої продовжувались до початку 7-ої години ранку, Дем’янов Ігор вже почав втрачати свідомість, все здавалося жахливим сном. Цинічно демонструючи перед Дем’яновим свої можливості ці четверо співробітників міліції погоджували між собою «сценарій» для своїх рапортів, бурно обговорюючи кого та куди «вдарив» адвокат та як він «побив 4-ох озброєних працівників при виконанні службових обов’язків». Зібравши останні сили Дем’янов Ігор почав голосно кричати, що його вбивають, що він є громадянином України та вимагає адвоката. Декілька раз в приміщення катування заходив черговий, в званні старшого лейтенанта міліції, посміхаючись та нецензурно висловлювався відносно адвоката.

Близько 7-ої години ранку, Дем’янова Ігоря завели в інший кабінет в якому знаходився працівник міліції в званні майора. Дізнавшись, що Дем’янов адвокат, він наказав 4-ом працівникам міліції зняти з нього наручники та вийти з кабінету. На прохання Дем’янова Ігоря майор міліції, представився «Дядя Ігор Миколайович», проте назвати прізвища чотирьох колег – відмовився, протягом двох годин майор відібрав пояснення по факту катувань та побоїв і пообіцяв, що ці пояснення не зникуть та будуть в матеріалах майбутньої перевірки дій працівників міліції.

Біля дев’ятої години ранку адвокат Дем’янов Ігор Юрійович побитим, знесиленим, але живим вийшов з приміщення Південно-західного відділу міліції. На виході його зустріла мати, яка з чотирьох годин ранку стояла під відділом міліції та безрезультатно вимагала будь-якої інформації про свого сина.

Вранці 24 жовтня 2009 року Дем’янов Ігор Юрійович звернувся із відповідними заявами до прокурора м.Хмельницького, до начальника 23-ого ВВБ (Хмельницької області) СВБ ГУБОЗ МВС України для притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які знущалися над ним. У Дем’янова Ігоря Юрійовича були зняті побої.

24 жовтня 2009 року безпрецедентний випадок катування, незаконного затримання, позбавлення волі адвоката був предметом обговорення зборів адвокатів міста Хмельницького. Адвокатська спільнота Хмельниччини вирішила направити звернення про вжиття негайних заходів реагування на факти протиправної поведінки відносно адвокатів міста Хмельницького, притягнення винних осіб до відповідальності до Генеральної прокуратури України МВС України та іші органи, широко інформувати громадськість.

Маємо сподівання на проведення об’єктивного розслідування. Сподіваємось, що матеріали відеоспостереження, яке проводилось в Хмельницькому обласному наркологічному диспансері, як нам повідомили були вилучені працівниками органів внутрішніх справ, не зникнуть та не будуть стерті повністю або частково.

Вперше в Україні в міському суді поряд з відділом прийому працює Агенція судових послуг. Тут волонтери безкоштовно надають консультації щодо порядку оформлення та подання позовів до суду. Створена Агенція з ініціативи «Станіславської правозахисної групи» і підтримана Івано-Франківським міським судом. Ще одна ідея такого проекту – відновити довіру людей до судочинства.

Вже з перших днів роботи агенції сюди звертається до десятка людей за день. Ян Бобалік, тільки-то відчинивши двері, починає скаржитися на одну з кредитних спілок, від якої тільки в Івано-Франківську постраждало 800 чоловік на суму понад 23 мільйони гривень. До Агенції судових послуг прийшов з проханням допомогти оформити позов до суду.

«Як кажуть, кінці в воду. Не знайдеш правди. Зверталися ми в прокуратуру, міліцію, СБУ. Одержали відповідь, що в їх діях нема злочину, бо ми гроші несли самі. Я перепрошую: раз банк чи кредитна спілка діє, то держава дає дозвіл. І держава повинна нести якусь відповідальність, що вона тримає жуліків, шахраїв, яким дає ліцензію на працю. А вони обдирають людей. Хіба це справедливо?», – обурюється Ян Бобалік.

Людям – поміч, волонтерам – наука

Микола Євчук – майбутній юрист, навчається у Відкритому міжнародному університеті розвитку людини «Україна». Має місце праці, де отримує зарплату, а в агенції працює як волонтер, безкоштовно. Поки що таких волонтерів кілька, але вже зголосилися студенти інших прикарпатських вишів тут працювати. Микола каже, що це згодиться в майбутній юридичній діяльності.

«Це безпосереднє спілкування з людьми. Тут я здобуваю більший досвід. Люди приходять з конкретною справою – це мене зобов’язує підняти ті чи інші документи, якщо я їх ще не знаю. Наступного разу я їх буду знати. Тобто люди з невидуманих справ, як кажуть, в живому режимі. Кваліфікація однозначно збільшується», – каже майбутній юрист.

Розширити доступ до юридичних послуг

Свій спільний проект Івано-Франківський міський суд і «Станіславська правозахисна група» назвали «Обличчям до людей». Наголошують, що йдеться лише про безкоштовне консультування і допомогу в оформленні документів. Питання елементарні, але саме тому відвідувачеві нема до кого звернутися. Приміром, якщо коштів на складання адвокатом позовної заяви нема, чи щоб не повертали заяву через неправильне оформлення. При цьому обов’язкова умова до волонтерів – жодної винагороди у будь-якому вигляді від людей і жодної протекції при розгляді справ. За словами голови «Станіславської правозахисної групи» Андрія Мелетина, в агенції надають судові послуги, не передбачені державним фінансуванням.

«Коли люди звертаються, їх в першу чергу цікавить позовна заява чи адміністративний позов – як їх оформити, яке мито заплатити, чи потрібні там інформаційні, які документи потрібно подати, щоб суд не залишив без руху і не давав на виправлення недоліків», – зазначив Андрій Мелетин.

Від неприязні до довіри

Як показує практика, близько 300 заяв у суді залишаються без розгляду саме через те, що неправильно оформлені позовні заяви. А за прогнозами, до кінця року кількість звернень до суду зросте майже втричі – насамперед пов’язаних з порушеннями соціальних гарантій, кредитними справами з банками.

Голова Івано-Франківського міського суду Андрій Малєєв наголошує на ще одній важливій складовій такого проекту: відновлення довіри людей до системи судочинства.

«Ми, судді, відчуваємо, що люди ставляться до органів влади і до суду, зокрема, з деякою прихованою неприязню. Таке відчуття, що люди не вважають ці органи влади своїми», – каже голова Івано-Франківського міського суду.

Тож міський суд і правозахисна організація єдині у своєму прагненні зробити відкрите, доступне, справедливе і ефективне судочинство.



Джерело : Радіо Свобода

Награду за достижения по защите прав человека, учрежденную Европарламентом в 1988 году, впервые получит российская организация.

Российские правозащитники Олег Орлов, Сергей Ковалев и Людмила Алексеева от лица международного историко-просветительного и благотворительного общества "Мемориал" удостоились награды "За свободу мысли" - 2009, сообщил в четверг президент Европейского парламента Ежи Бузек.

Премия носит имя академика, лауреата Нобелевской премии мира (1975) Андрея Сахарова, который стоял у истоков создания правозащитного центра.

"Мемориал", учрежденный в 1991 году, стал первой российской организацией, которая получит премию, ежегодно вручаемую за развитие демократии и отстаивание верховенства закона, за защиту прав человека и его свобод, за защиту прав меньшинств и уважение к международному законодательству.

На соискание Премии Сахарова-2009 помимо "Мемориала" был выдвинут палестинский врач-акушер Иззельдин Абуэлаиш, которая ведет кампанию за мир с Израилем, несмотря на потерю трех своих дочерей в результате обстрела из Газы в январе.

Номинирован также был шведский журналист эритрейского происхождения Давит Исаак, который находится в заключении в Эритрее с 2001 года без суда.

В разные годы обладателями Премии Сахарова становились первый темнокожий президент ЮАР Нельсон Мандела, лидер бирманской оппозиции Аун Сан Су Чжи, ООН, "Белорусская ассоциация журналистов", организация "Репортеры без границ".

Церемония вручения центру "Мемориал" Премии Андрея Сахарова пройдет в Страсбурге 16 декабря.

Денежная часть Премии составляет 50 тысяч евро.

Слово «унутма» у перекладі з кримськотатарської мови означає «не забувай», «пам’ятай». Під цією назвою в Криму проходить громадська акція зі збору свідчень жертв комуністичної депортації. Тут хочуть зберегти пам’ять про один із найбільших злочинів комуністичного режиму 20-го століття – депортацію кримських татар із їхньої історичної батьківщини. Майже пів століття цілий народ перебував у висланні, загинули десятки тисяч осіб. І тепер ініціатори цієї кампанії кажуть, що наполягатимуть на тому, щоб Україна і світ визнали депортацію геноцидом кримськотатарського народу з боку комуністичного режиму колишнього Радянського Союзу.

Громадську кампанію «Унутма/Пам’ятай!» ініціювали делегати загальнонаціонального з’їзду Курултаю кримськотатарського народу ще торік, але розпочалася вона лише цієї осені. І за досить невеликий проміжок часу зібрані і задокументовані десятки свідчень людей, які пережили депортацію. Вони, а також їхні діти і внуки приносять старі фотографії, різні документи часів депортації, а також заповнюють спеціальні анкети із майже 70 запитань, що стосуються обставин насильницького виселення, перевезення депортованих до місць утримування, про перебування у цих місцях, про втрати, що їх зазнали родини депортованих.

Один із керівників громадської комісії, яка проводить цю кампанію, Ельведін Чубаров каже, що це саме свідчення, а не спогади. Бо мета цієї акції – не тільки збереження пам’яті про злочин проти цілого народу, але й збір документів і даних, котрі свідчать про те, що це був саме геноцид. Він розповів, що на доручення Президента Віктора Ющенка в кримському главку СБУ створена спеціальна слідча комісія. «Ми вже розпочали передачу їй копії перших таких свідчень про депортацію, – каже пан Чубаров, – щоб їх долучили як документи, щоб їх могли вивчити й опитати за необхідності цих свідків депортації. Як ми знаємо, ця слідча група вже розпочала доволі активно працювати в цьому напрямку».

Ельведін Чубаров зазначає, що громадська кампанія «Унутма/Пам’ятай!» триватиме, можливо, кілька років. Зараз важливо поспішати, бо все менше залишається живих свідків цього злочину.

В очікуванні суду над комуністичною системою

Член Меджлісу та учасник громадської комісії Нариман Джелял розповів Радіо Свобода, що за будь-якого результату роботи слідчої групи СБУ, кримські татари на підставі зібраних свідчень домагатимуться визнання депортації актом геноциду комуністичного режиму СРСР проти кримськотатарського народу.

За його словами, підчас депортації та у перше десятилітня перебування у місцях спецпоселень загинуло близько 45 відсотків депортованих. «Сьогодні збираються дані, які дають можливість підтвердити таку ситуацію, тому що дуже багато людей заявляють про дуже важкі умови, в яких опинилися спец-переселенці в Середній Азії, на Уралі і в Сибіру. Свідчать про дуже велику кількість померлих – дітей, дорослих, старих людей. І про страшні хвороби й такі ситуації, коли велика частина населення просто не змогла вижити», – наголошує Нариман Джелял.

Він припустив, що зібрані під час кампанії «Унутма!» матеріали можуть також бути використані як докази для майбутнього процесу над комуністичним режимом, але в будь-якому випадку стануть основою музею депортації, що колись буде створений у Криму.

(Сімферополь – Київ – Прага)

20 октября 2009 года, в городе Дашогуз (Туркменистан) в день своего рождения был задержан известный эколог и гражданский активист 53-летний Андрей Львович Затока.

По словам его знакомых, около 11 часов утра, когда Затока покупал продукты на базаре, на него неожиданно набросился с кулаками неизвестный мужчина "бомжового вида". Андрей пытался удерживать его на расстоянии, а затем, поняв, что это провокация, стал убегать от нападавшего и звать полицию. Однако двое полицейских, дежуривших поблизости, задержали самого Затоку.

Около 9 часов вечера сотрудники городского отдела полиции пообещали отпустить его, о чем эколог сообщил по телефону одному из знакомых. Но вскоре Затоке заявили, что он останется под стражей, так как подозревается в нанесении прохожему из хулиганских побуждений телесных повреждений средней тяжести (сотрясение мозга и закрытый перелом руки), что якобы подтверждается медицинской экспертизой и показаниями трех "свидетелей".

В декабре 2006 года туркменские власти уже пытались привлечь Затоку к уголовной ответственности по сомнительным обвинениям, но 31 января 2007 г. - вскоре после смерти Ниязова - суд приговорил его к условному наказанию. Дело Затоки вызвало многочисленные протесты международных организаций.

Дашогузский экологический клуб, организованный Затокой, был лишен регистрации и закрыт властями в 2003 г.

Знакомые Андрея сообщают, что в последние годы ему был запрещен выезд из страны и что в июле полицейские опрашивали его соседей, объясняя свои действия анонимными заявлениями в правоохранительные органы, в которых эколога обвиняли в "организации притона".

По мнению ПЦ "Мемориал", новый инцидент с Затокой является отражением обозначившегося с прошлого года ужесточения внутренней политики президента Бердымухамедова при смягчении критики режима со стороны Запада, заинтересованного в доступе к туркменским энергоресурсам.

Контактное лицо: Виталий Пономарев, директор Программы мониторинга прав человека в Центральной Азии, тел. (495)225-3118.

Сеник Ірина Михайлівна – член Організації українських націоналістів, член Української Гельсінкської групи, поетеса, медсестра, талановита вишивальниця, громадська діячка (08.06.1926, м. Львів – 25.10. 2009, м. Борислав на Львівщині).

Народилася в сім’ї січового стрільця. Мати Марія працювала в друкарні. На формування світогляду Ірини впливали батьки, „Рідна школа”, професори приватної дівочої ґімназії Іллі та Іванни Кокорудзів (Українського педагогічного товариства). Її наставниця Наталя Винників була засуджена до смертної кари у «процесі 59-и» (1941). Немалу роль зіграла, за словами самої Ірини Сеник, і реліґійна свідомість, праця в митрополичій консисторії під керівництвом Андрея Шептицького. З 1939 Ірина – в Юнацтві ОУН, з 1941 – член ОУН (Організація українських націоналістів), працювала в крайовому відділі пропаганди.

1944-45 навчалася у Львівському університеті на факультеті іноземних мов (англійська філологія). 11.12.1945 Ірина Сеник заарештована як учасниця національно-визвольного руху. Зазнала катувань. За звинуваченням у "зраді батьківщини" (ст. 54-1 п. "а", 54-11 КК УРСР) у тюремній камері засуджена 2.03.1946 на 10 р. таборів, 5 р. позбавлення прав і довічне заслання. Покарання відбувала в таборах Іркутської обл. (Тайшет, Заозерлаг, Ангарлаг). Під час ув’язнення мала операцію, викликану катуваннями під час слідства, але інвалідом її не визнали. На будівництві БАМу камінь зламав їй праву руку, мала також операцію на перитоніт, однак не була актована. У неволі була разом з Оксаною Мешко, Ніною Вірченко.

Тим часом 1945 р. репресована була вся родина Сеників: заарештований батько Михайло пропав безвісти, на засланні в Кемеровській обл. померли старша сестра Леоніда (1955) і мати Марія (1981), на засланні після ув’язнення був молодший брат Роман.

З 1955 р. етапована на заслання в м. Анджеро-Судженськ Кемеровської обл., де провела 13 р.. Тут було багато українських засланців, у т.ч. її мати. Заочно закінчила Новокузнецьке медичне училище, працювала в лікарнях. Півтора року (1958-59) провела в гіпсу після операції на хребті в Ленінграді. Щоб заробляти на прожиття, попросила присвоїти другу, а не першу групу інвалідності.

У вересні 1968 Ірина Сеник звільнена з умовою, що не повернеться до Львова. Оселилася в Івано-Франківську, з труднощами влаштувалася на роботу в протитуберкульозному диспансері. Близько зійшлася з оунівцями та шістдесятниками (Люба Возняк-Лемик, Роман Чикалюк, Люба Волянюк, о. Петро Купчинський, Оксана Попович, Панас Заливаха, Раїса Мороз, Валентин Мороз, В’ячеслав Чорновіл та ін.), спілкувалася з киянами О.Мешко, Н.Вірченко. Зі власного досвіду знаючи, що таке в’язниця, табори, заслання, Ірина Сеник увійшла до Івано-Франківської та Львівської груп захисту політв’язнів, подавала скарги й протести на захист Валентина Мороза, Святослава Караванського та ін., збирала кошти на підтримку родин політв’язнів. За нею було встановлено негласний нагляд. 1972 р. почастішали виклики на допити. У травні 1972 з’їздила в Канів попрощатися з Тарасом Шевченком...

17.11.1972 Ірина Сеник заарештована за звинуваченням у проведенні "антирадянської агітації і пропаганди" (ст. 62 ч. 2 КК УРСР). Їй інкримінували вилучені під час обшуків матеріали: "Нова літературна хвиля в Україні" Еммануеля Райса, "Поема без героя" А.Ахматової, "Інтернаціоналізм чи русифікація?" І.Дзюби, «Антологія самвидавської поезії» (Л.Костенко, В.Симоненко, М.Вінграновський та ін.), а також дві збірки її віршів, визнані експертизою антирадянськими: «Туга за втраченим» та «Заґратована юність», вилучені у В.Чорновола. Під час слідства 8 діб Сеник тримала голодівку і домоглася права писати і вишивати.

26.01.1973 Івано-Франківський обласний суд визнав І.Сеник особливо небезпечною рецидивісткою, але, враховуючи інвалідність, засудив на 6 р. таборів суворого режиму і 5 р. заслання. Покарання відбувала в жіночій зоні ЖХ-385/3 в сел. Барашево Теньгушовського р-ну (Мордовія), разом з Надією Світличною, Іриною Калинець, Стефанією Шабатурою, Оксаною Попович, Ніною Строкатою-Караванською, Даркою Гусяк, Марією Пальчак, Нійоле Садунайте. Працюючи на кухні, намагалася прикрасити життя політв’язенок, навчила всіх вишивати. Брала участь у голодівках, зокрема, на захист Василя Стуса, підписувала листи і звернення до світової громадськості, звертаючи увагу на "кричущі порушення елементарних прав людини" в СРСР.

15.11.1978 Ірину Сеник вивезли на заслання. Перед етапом Стефа Шабатура клопоталася, щоб Сеник як інваліда 2 групи відправили звичайним транспортом. Брат І.Сеник клопотав, щоб їй дозволили відбувати заслання разом з ним та матір’ю в Кемеровській обл.. Клопотання не були задовільнені. І.Сеник сказали, що везуть у Красноярський край, насправді ж через місяць вона опинилася м. Уш-Тобе Талди-Курганської обл. Казахстану. У дорозі тяжко хворіла — ангіна, ниркові приступи. У Целінограді її поклали в санчастину, кілька разів доводилося викликати міську "швидку". На засланні не видали ніяких документів, тож не змогла одержати грошовий переказ. Зате одразу ж поставили під нагляд. Дошкуляли гострі приступи поліартриту, млявість. Працювала прибиральницею в готелі. Мала дружні стосунки з політзасланцем Віктором Рцхіладзе, зі свідомими казахами, листувалася з Борисом Антоненком-Давидовичем, який був тут на засланні раніше. Тут її відвідав колишній політв’язень Василь Дейко з Борислава, з яким після заслання одружилася.

У лютому 1979 Ірину Сеник оголошена членом Української Гельсінкської Групи. 30.10.1979 опублікований документ "Ляментація", у якому жінки – члени УГГ О.Мешко, Н.Строката та І.Сеник — звертаються до світової громадськости і до людей доброї волі, повідомляючи про численні факти "ескалації державного терору і наклепів проти учасників правозахисного руху в Україні".

Звільнилася 17.08.1983. Оселилася в м. Бориславі Львівської обл. Мала неофіційний нагляд аж до проголошення незалежності України. Засновниця Товариства української мови та Української Гельсінкської Спілки (УГС) в Бориславі, голова місцевого відділення Союзу Українок, член Ліґи Українських жінок. 1998 р. їздила до м. Рочестер (США), де її на з’їзді Світової Федерації Українських Жіночих організацій визнано однією зі 100 героїнь світу. Веде велику громадську і просвітницьку роботу.

За кордоном, а згодом в Україні, вийшло кілька книжок віршів Ірини Сеник. У США Н.Світлична видала книжку з 12 таблицями для вишивання, розробленими Сеник, в Україні – альбом узорів. Авторка десятків статей про повстанський і правозахисний рух.

У кінці 2001 мала операцію на катаракту. 26.02.2002 року, після виступу на підтримку виборчого блоку “Наша Україна”, троє невідомих побили літню жінку в у її помешканні і пограбували.

Ірина Сеник провела в неволі 34 роки. 1991 повністю реабілітована. Пенсіонерка. Почесна громадянка Борислава і Львова, Заслужений майстер народної творчості України.Указом Президента України від 26.11.2005 р. нагороджена Орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня. Указом від 8.11. 2006 нагороджена у орденом «За мужність» І ступеня.

Похована Ірина Сеник 27 жовтня 2009 року на Личаківському кладовищі у Львові.

Бібліоґрафія:

І.

І.Калинець, І.Сеник, С.Шабатура. Нездоланний дух: Вірші. – Балтимор (США): Смолоскип, 1977.

З листа І.Сеник; Лист Ірини Сеник // Українська Гельсінкська Група. 1978-1982. Документи і матеріяли. — Торонто—Балтимор: Смолоскип, 1983. — С. 629-632.

Сувій полотна: Поезії. Видання друге. Упорядкували Наталія Даниленко та Надія Світлична. – Нью-Йорк: Спілка, 1990. – 108 С.

Біла айстра любови. Збірка віршів, вишивок та зразків сучасного одягу. – Видання ліґи українських католицьких жінок в Канаді при церкві Св.Димитрія. Етобіко, Онтаріо. – 1992. – 160 С. 

Заґратована юність: Поезії. – Дрогобич: Відродження, 1996. – 62 С.

Книжечка бабуci Iрини для чемної дитини. – Дрогобич, 1996.

В нас одна Україна!: Поезії. – Дрогобич: ВФ „Відродження”, 1999. – 148 С.

Метелики спогадів. Спогади і взори до вишивання / Передм. Горнула І. (Укр., англ. мовами Переклад англ. мовою Віра Маланчій. – Львів: Видавництво „Мс”, 2003. – 288 С., іл.

ІІ.

Хроника текущих событий.— Нью-Йорк: Хроника, 1974, вип. 33.— С. 18, 58; 1975, вип. 34.— С. 31; 1976, вип. 41.— С. 35; вип. 42.— С. 37; 1977, вип. 45.— С. 35, 57, 52; 1979, вип. 51.— С. 58; вип. 52.— С. 74-75, 114; 1983, вип. 63.— С. 209.

Українська Гельсінкська Група. 1978-1982. Документи і матеріяли. — Торонто—Балтимор: Смолоскип, 1983. — С. 11, 16, 32, 47-62, 361, 593, 625-632, 746.

Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років.— К.: Либідь, 1995.—  С. 170.

Українська Гельсінкська група. До 20-річчя створення.— К.: УРП, 1996.— С. 23.

Архів ХПГ: Інтерв’ю з І.Сеник 29.01. 2000 р.

Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. Харківська правозахисна група. Харків: Фоліо, 2001. Упорядники Є.Ю.Захаров та В.В. Овсієнко. – Т.1. – С. 25, 31, 60, 124-125, 147-148; Т. 2. – 45; Т. 3. – 12, 81, 95, 155; Т.4. – 72, 73, 76, 81, 199.

Ніна Вірченко. Ірина Сеник – героїня України // Українки в історії / За заг. ред. В.Борисенко. – К.: Либідь, 2004. – С. 270-275.

Ірина Рапп. Сеник Ірина Михайлівна // Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахисна група; Права людини, 2006. – C. 683-686.

Підготувала Ірина Рапп.
Доповнив Василь Овсієнко.
Харківська правозахисна група.

Останнє прочитання 27 жовтня 2009 року.