Бюлетень "Права Людини", 2009, #31

Як забезпечити об’єктивну фіксацію осіб, які з тої чи іншої причини опиняються у відділах внутрішніх справ? Як запобігти порушенням прав цих осіб, а також захистити працівників міліції від безпідставних обвинувачень? Цим питанням було присвячено прес-конференцію, що відбулася у прес-центрі інформагентства «STATUS QUO» 10 листопада 2009 року.

Юрій Чумак, помічник Міністра МВС з прав людини. Інколи буває, що люди звертаются до прокуратури, до мене, до засобів масової інформації і говорять, що зазнали незаконного насильства у органах внутрішніх справ. Це буває з двох причин. Перша: вони дійсно скоїли злочини і намагаються уникнути покарання, або дійсно, деякі працівники міліції, не маючи належного професійного рівня, які вважають, що ефективніше і швидше працювати руками, ніж головою, застосовують незаконне насильство до осіб, що перебувають в органах внутрішніх справ. Нагадаю, що 25 вересня 2009 року Центр правових та політичних досліджень «ДУМА» провів акцію «Голосування на Майдані», метою якої було одержати уявлення про ставлення жителів Харкова та Харківської області до роботи працівників міліції. Анкетування не ставило задачу виявити процентну кількість осіб, до яких застосовувалося незаконне насильство з боку працівників органів внутрішніх справ, проте сам рівень насильства – 15% всіх респондентів і 19,7% від числа осіб, що мали досвід спілкування з міліцією,– говорить про те, що застосування сили правоохоронцями є досить розповсюдженим явищем. Дійсно, працівники міліції інколи вимушені застосовувати засоби рукопашного бою, або навіть спецзасоби, щоби припинити скоєння злочину. Найбільш незахищеними від таких заходів можуть бути саме люди, які взагалі не мають ніякого статусу (ані свідків, ані підозрюваних) – так звані «запрошені». До недавнього часу вони взагалі не мали права на правову допомогу, на цей континґент і припадали такі дії, які потім призводили до порушень прав людини. Хочу зазначити, що незаконне насильство буває не тільки в Україні і не тільки в міліції. І міліція робить багато кроків вперед, щоби звести нанівець такі прояви. Я не знаю жодного міліцейського керівника, який би вимагав від своїх підлеглих щоб вони катували людей, тримали надмірний час, щоб вони з людей робили інвалідів. Всі керівники підрозділів внутрішніх справ у Харківській області знають, що у випадку, якщо вони допустять порушення прав людини, нелюдські дії з боку своїх підлеглих, до них будуть застосовані дуже жорсткі засоби дисциплінарного порядку.

Геннадій Токарєв, координатор офісів безоплатної правової допомоги по кримінальних справах в Україні, член Громадської ради з питань забезпечення прав людини при МВС України та Громадської ради при ГУМВСУ в Харківській області. Проблема незаконного насильства в органах внутрішніх справ – це, власне, системна проблема і вона стосується діяльності всіх органів кримінального впровадження. Фактично, якщо таке незаконне насильство застосовується, воно застосовується органами дізнання. Але у разі оскарження таких дій до гри, так би мовити, вступають наглядові органи – органи прокуратури. Як правило, такі скарги не призводять до позитивних результатів, винні у застосуванні незаконного насильства не зазнають покарання. Це проблема не лише органів внутрішніх справ, це загальна проблема корупції в Україні, так званої кругової поруки. Є, на мою думку, і суто технічна проблема. В разі виявлення ознак застосування насильства має бути порушення кримінальна справа за ч. 2 ст. 365 КК України, тобто перевищення влади і застосування фізичного насильства, яка передбачає позбавлення волі від 5 до 8 років. Це, на мою думку, дуже суворе покарання, і навіть при мінімальному фізичному насильстві воно має бути застосовано, і це є фактичною перешкодою для порушення кримінального переслідування працівників міліції. Органи суду теж мали би вплинути на ситуацію із застосуванням так званих незаконних методів дізнання досудового слідства. Звичайно, на суди не покладено функцію провадити розслідування таких випадків за скаргами громадян. Але в ході судового розгляду справи, якщо виникає таке питання, має бути відповідна скарга підсудного або його захисника про застосування незаконних дій, які призвели до зізнання у скоєнні злочину. У цих випадках єдиною дією суду є направлення цієї скарги для проведення прокурорської перевірки. Відповідно до ст. 62 Конституції України докази, отримані незаконним шляхом, не можуть бути покладені в основу обвинувачення. Є відповідна позиція пленуму Верховного Суду України, де прямо зазначено, що результат прокурорської перевірки не є визначальним для суду і підлягає оцінці разом з іншими доказами по справі. І заради справедливості треба сказати, що є випадки, коли судді вироку висловлюють думку, що, не зважаючи на результати прокурорської перевірки, докази були отримані незаконним шляхом і вони не враховуються при ухваленні вироку. Саме таким чином, я вважаю, можна було б вплинути на ситуацію взагалі щодо застосування незаконних методів дізнання й досудового слідства. На мою думку керівництво МВС, керівництво регіональних управлінь дуже зацікавлені у зміні ситуації, але якщо казати про найнижчий рівень, ситуація тут не така гарна, бо, як відомо, з часів інквізиції застосування фізичної сили є найкращим і найскорішим засобом одержання зізнання. Тут – протиріччя між волею керівництва органів внутрішніх справ і практичними працівниками нижчої ланки щодо зміни ситуації у застосуванні незаконних дій у дізнанні досудового слідства. Нещодавно відбулася значна подія – Конституційний Суд України ухвалив рішення щодо тлумачення ст. 59 Конституції України. В цьому рішенні чітко сказано, що право на правову допомогу мають всі громадяни України незалежно від статусу. Хочу навести приклад діяльності офісів безоплатної правової допомоги. На цей час це ще пілотні офіси, але МВС при їх створенні додало значних зусиль до їх діяльності. Були складені угоди між обласними управліннями внутрішніх справ і офісами. Перший був створений у Харкові 2006 року, два інші вже працюють у Білій Церкві Київської області і м. Хмельницькому. Саме на підставі цих угод, за якими органи внутрішніх справ мають інформувати офіс про затримання осіб про інші випадки необхідності наданні правової допомоги, а адвокати офісів мають прибувати у найкоротший термін до органів внутрішніх справ і виконувати свої обов’язки. Тобто, діяльність МВС, спрямована на залучення громадськості до контролю за діяльністю органів внутрішніх справ в останні роки є найбільш значною, найбільш результативною – це створення громадської ради при МВС, і при обласних управліннях внутрішніх справ, і розробка нових положень про залучення громадськості до проведення громадських розслідувань, і, власне, нова ініціатива, запровадження електронних реєстраторів відвідувань органів внутрішніх справ.

Андрій Черноусов, провідний експерт «Харківського інституту соціальних досліджень», член Громадської ради з питань забезпечення прав людини при МВС України та Громадської ради при ГУМВСУ в Харківській області. Осуществляя в течение длительного времени мониторинги городских и районных отделов внутренних дел в Харьковской области и по Украине в целом мы пришли к выводу, что значительным недостатком в их работе является слабая регистрационная дисциплина в отношении тех людей, которые прибывают в райотдел. Эти люди могут относиться к различным категориям: это могут быть приглашённые, это могут быть доставленные, это могут быть задержанные. Самая уязвимая категория – это лица приглашённые, т. е. те, которые прибывают в орган внутренних дел по приглашению следователя или оперативного сотрудника для дачи каких-то пояснений, информации, опроса и т. д. Попадая в качестве приглашённого в учреждение внутренних дел человек в некоторых случаях может превратиться в обвиняемого. Наша идея, которая заключается в установке электронного терминала, не нова. Опыт работы полиции западных стран – Великобритании, Германии, Франции, Польши, США,– говорит о том, что всё достаточно просто. Нужно на входе поставить прибор, который бы фиксировал при помощи современных технических средств людей без всякой оценки: человек вошёл, прибор зафиксировал фамилию, время входа, к кому он вошёл. Далее, человек какое-то время пребывает в райотделе, затем регистрируется на выходе, так сказать, выписывается. Такой прибор мы уже установили в Октябрьском райотделе милиции Харьковского городского управления. Любой гражданин, прибывающий в райотдел, подходит к терминалу и самостоятельно вносит информацию без вмешательства сотрудника милиции. Конечно, есть категории лиц, которым нужна помощь, которую сотрудник милиции обязан предоставить. Одной из самых важных задач, которую будет решать терминал – это подтверждение пребывания любого гражданина в райотделе. У вас на руках остаются два талона, один входной, другой выходной, где в автоматическом режиме компьютерная программа выдаёт вам индивидуальный номер, ID, скажем так, этого талона, время входа, ваша фамилия, к кому вы пришли. Вы его получаете на руки, никому его не отдаёте, сохраняете до конца вашего пребывания в райотделе, при выходе из райотдела вы вводите ваш ID и терминал выдаёт вам выходной талон. Тем самым в случае последующих возможных претензий, жалоб гражданина на какие-то незаконные методы обращения с ним в райотделе, этот листок, это регистрационное подтверждение призвано помочь в подтверждении пребывания там. Какова ситуация сейчас? В милиции ведутся журнал учёта посетителей и журнал лиц, приглашённых для участия в следственных и оперативных действиях в городских и районных органах внутренних дел. Благодаря в том числе и нашему давлению, благодаря институту помощников по правам человека с недавних времён усилен контроль за регистрацией посетителей. Сейчас мы говорим о том, чтобы приравнять эту регистрацию к регистрации заявлений о преступлениях, поскольку все мы понимаем, что милиция – это такой орган, куда гражданин просто так не приходит – либо по своей проблеме, либо по проблеме, которая волнует орган милиции.

Записав Володимир Бацунов

Благотворительная организация
«Пилотный проект „Правовая помощь“»
Офис бесплатной правовой помощи
по уголовным делам:
Адрес: г. Харьков, пр. Гагарина, 4, этаж 11, к. 87
Телефоны: 761-62-46, 754-59-86

Сильна і незалежна судова влада — головна передумова дотримання прав людини та основних свобод. Відсутність поваги до правосуддя, механізмів підтримки незалежності судів, їх авторитету роблять захист прав людини ілюзорним.

Хто тільки не посягає на авторитет правосуддя! Вищі посадові особи держави постійно дозволяють собі не виконувати судових рішень, порушувати їх, ображати всіх суддів гуртом, називаючи їх мафією, — хоча мають на увазі впійманих на гарячому або тих, хто прийняв неугодні рішення... Суддів весь час хочуть тримати на короткому повідку, постійно недофінансовуючи судову систему. Звідки ж візьметься повага до правосуддя?

Тому в наших українських реаліях автор цих рядків завжди був категорично проти будь-яких дій правозахисників, які б підривали інститут правосуддя, — пікетів біля судів, інших способів тиску на суд тощо. Ви програли суд? Подайте апеляційну скаргу. Не почули ваших аргументів? Звертайтеся до касаційної інстанції. І тут невдача? Звертайтеся до Європейського суду, якщо є для цього підстави, чи до іншої міжнародної інстанції. Врешті-решт —
переможете. А тиснути на суди — річ, по-моєму, марна.

Ну, а що ж робити, якщо вищий орган судової влади — Верховний суд України — виявляє волаючу неповагу до правосуддя? Це дуже тривожний сигнал, що ставить під сумнів усю вищенаведену аргументацію. Це крах основ, коли ґрунт вислизає з-під ніг. Такий випадок потребує ретельного розгляду, вияснення причин і мотивів. Що ми й пропонуємо зробити читачеві. Мова піде про справу Олександра Яременка.

27 січня 2001 р. Яременко був затриманий за підозрою в убивстві 26 січня таксиста М., а також в інших злочинах. Того ж таки дня під час допиту в Харківській районній прокуратурі м. Києва у присутності адвоката Олексія Хиврича Яременко зізнався в інкримінованих йому злочинах. 1 лютого працівник міліції Харківського РВВС м. Києва допитав Яременка в зв’язку з убивством таксиста Х., скоєним у 1998 р. Злочин кваліфікувався за частиною 3 статті 101 КК як нанесення тяжких тілесних ушкоджень, що спричинило смерть потерпілого. Ця стаття не передбачає обов’язкової присутності адвоката під час допиту, як у випадку обвинувачення в убивстві. Згодом Яременко зазначав у своїх скаргах, що працівники міліції били його, вимагаючи підписати відмову від адвоката і визнання у скоєнні вбивства Х.

2 лютого Яременко розповів своєму адвокатові Олексію Хивричу про те, що сталося 1 лютого. Той порадив відмовитися від свідчень, заявити про свою невинність і оскаржити застосування насильства. Того ж таки дня Олексій Хиврич заявив клопотання про проведення медичного обстеження Яременка у прокуратуру, проте його так і не було проведено.

Того ж самого дня Яременко підписав відмову від адвоката Хиврича, стверджуючи, що той перешкоджав йому зізнатися в убивстві Х. Згодом він неодноразово заявляв, що насправді відмову підписав під тиском слідчого прокуратури Г. та працівників міліції. У наступні дні Олексій Хиврич безуспішно намагався зустрітися зі своїм підзахисним. 9 лютого Хивричу повідомили, що його відсторонено від справи рішенням слідчого Г. на підставі статей 61 і 130 КПК. Тим часом призначили нового адвоката. В його присутності вже було пред’явлено обвинувачення в убивстві Х. за статтею 93 КК. Яременко зізнався, що скоїв убивство Х. разом із С. влітку 1998 р.

Упускаючи подробиці боротьби Олексія Хиврича, Яременка та його дружини за повернення адвоката у справу і розслідування скарги на незаконне насильство, зазначимо, що 24 квітня Хивричу дозволили захищати Яременка. 21, 23 і 24 червня перевірку заяви Яременка про побиття проводив той самий слідчий прокуратури Г. Він опитав трьох працівників міліції, названих Яременком, і всі три заперечили, що застосовували якийсь тиск або інші незаконні дії.

20 листопада 2001 р. апеляційний суд м. Києва визнав Яременка винним у вбивстві М. і Х., не взявши до уваги заяв про недобровільність зізнання у вбивстві 1998 р. Апеляційний суд посилався на те, що ці «заяви перевірялися органами прокуратури», і «за результатами перевірки... не було отримано будь-яких даних, які б підтверджували факти порушення закону працівниками органів дізнання та слідства».

18 квітня 2002 р. Верховний суд України залишив без змін вирок апеляційного суду. У відповідь на докази Яременка про порушення його права на захист Верховний суд зазначив, що він не встановив доказів порушення права на захист чи інших істотних порушень кримінально-процесуального закону, які могли б послужити підставою для скасування вироку апеляційного суду.

Яременко звернувся в Європейський суд із прав людини зі скаргами на катування та порушення справедливості судового процесу. 12 вересня 2008 року рішення Європейського суду набрало чинності. Суд визнав, що немає достатніх доказів жорстокого поводження, тому що ефективного незалежного розслідування заяви Яременка та його адвоката про жорстоке поводження проведено не було. Суд добачив у цьому порушення обов’язків держави і встановив, що тим самим було порушено статтю 3 Європейської конвенції. Суд також добачив порушення ст. 6 п. 1 у тому, що було порушено право заявника «берегти мовчання» і що він був примушений свідчити проти себе. Суд відзначив, що осудження Яременка за злочин 1998 року основувалося головним чином на його визнанні, отриманому слідчим за відсутності адвоката, від якого Яременко відмовився наступного дня, а також відмовлявся пізніше, починаючи з березня 2001 року. На думку суду, іншими доказами це визнання не було підтверджене, а відсутність будь-яких невідповідностей і непослідовності докладних свідчень, даних Яременком та іншим обвинувачуваним С. про обставини вбивства 1998 року, навело суд на думку, що ці свідчення були добре узгоджені й отримані всупереч волі обвинувачуваних. Суд також відзначив, що два інших адвокати, які «захищали» Яременка, лише формально виконували обов’язки, що не могло компенсувати відсторонення адвоката Хиврича. Суд особливо обурив трюк із підміною статті обвинувачення, що дозволило провести допит за відсутності адвоката й отримати визнання у скоєнні злочину, а потім — відстороненням адвоката від справи. Суд вважає це грубим порушенням права на захист (ст. 6 п. 3(с)).

Рішення Європейського суду повинно бути виконане. Для цього необхідно наново переглянути справу Яременка, оскільки Європейський суд визнав докази його вини у скоєнні вбивства 1998 року незаконними. За всіма канонами права, визнання хоча б частини доказів скоєння злочину незаконними руйнує вирок і вимагає розгляду всієї справи наново. Тому наприкінці 2008 року адвокатом Аркадієм Бущенком було подане клопотання у Верховний суд України про перегляд судових рішень у справі Яременка в порядку виключного провадження.

Природно було очікувати, що Верховний суд скасує вирок апеляційного суду 2001 року, визначення Верховного суду 2002 року і клопотатиметься про перегляд цих рішень у новому процесі. Проте сталося несподіване: судова палата у кримінальних справах і військова судова палата на своєму спільному засіданні просто виключили з вироку явку з повинною та інші докази, отримані 1 лютого 2001 року під час допиту Яременка як підозрюваного, залишивши вирок у силі! Вони вважали достатніми саме ті докази, які викликали сумніви Європейського суду й привели його до думки про їх фальсифікацію.

Таким чином, рішення Європейського суду в справі Яременка не було виконане. Верховний суд дав підстави для нової скарги в Європейський суд на порушення права на справедливий суд: він вийшов за межі своєї компетенції й оцінив факти, на що не мав права у цьому судовому процесі. Виходить, що судді Верховного суду, які беруть участь у цьому процесі, не зрозуміли, в чому полягає рішення Європейського суду в справі Яременка, і повністю його проігнорували. Вони навіть оскаржили висновок Європейського суду про те, що розслідування заяв про катування не було проведено належним чином.

На запит про те, хто з членів палат як голосував під час ухвалення рішення, була отримана відповідь: кримінально-процесуальний закон не передбачає поіменного голосування щодо прийняття рішень спільним засіданням.

Очевидно, судді Верховного суду не розуміють, у яке становище вони поставили і себе, і державу. Тепер вона опиниться під пресингом інститутів Ради Європи, міжнародних та національних правозахисних організацій і, зрештою, все одно буде змушена змінити свою позицію.

Спільне рішення палат Верховного суду має ще один важливий аспект: фактично, воно дає індульгенцію правоохоронним органам на збереження практики вимагання явки з повинною незаконними насильницькими методами і порушення права на захист. Адже жодного покарання за це не буде, навіть якщо такі дії визнає порушенням Європейський суд. А Верховний суд мав же можливість послати протилежний сигнал, спираючись на рішення Європейського суду в справі Яременка.

«Дзеркало тижня», № 43 (771) 7 — 13 листопада 2009

Шановний Народний депутате України!

У Верховній Раді України готується до розгляду в другому читанні проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо протидії розповсюдженню дитячої порнографії)», який, зокрема, містить доповнення до Закону України «Про телекомунікації» наступного змісту: «Оператори, провайдери телекомунікацій обмежують доступ своїх абонентів до ресурсів, через які здійснюється розповсюдження незаконного інформаційного наповнення (контенту), на підставі рішення суду.»

Звертаємо Вашу увагу на те, що у зазначеному доповненні будь-які посилання на дитячу порнографію відсутні. Фактично йдеться про впровадження механізму обмеження доступу громадян до інформації, яка не визначена законом, оскільки правова конструкція «незаконне інформаційне наповнення (контент) не визначене ані Законом «Про інформацію», ані Законом «Про телекомунікації», ані жодним іншим законом. Незрозуміло, яким чином суди будуть кваліфікувати контент як незаконний. Отже, норма, що введена, грубо порушує статтю 34 Конституції України і відкриває шлях до маніпуляцій і зловживань (зокрема, зловживань правом). Вона буде штовхати органи державної влади на порушення частини другої статті 19 Конституції України, оскільки надасть можливість посадовим особам на свій розсуд визначати, чи є незаконною та чи інша інформація

Ми підтримуємо Ваше шляхетне стремління покласти край виготовленню та розповсюдженню дитячої порнографії, однак, вважаємо, що не можна ухвалювати законопроекти, що порушують Конституцію. Закликаємо Вас не розглядати законопроект у версії, підготовленої до другого читання, а спрямувати його на повторне друге читання.

Аркадій Бущенко, голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини

Євген Захаров, співголова Харківської правозахисної групи

Костянтин Рєуцький, голова правління правозахисного центру "Поступ"

Наталя Беліцер, експерт Інституту демократії імені Пилипа Орлика, Київ

Марія Ясеновська, президент  Харківської обласної фундації "Громадська Альтернатива"

Всеукраїнська молодіжна громадська організація "Фундація Регіональних Ініціатив"

«Одним із засобів здійснення корупційних дій є приховування інформації за рахунок використання незаконних грифів «опублікуванню не підлягає», «не для друку» для обмеження доступу до рішень, які приймаються державними органами (укази і розпорядження Президента, постанови, інструкції, накази Кабінету міністрів, інших органів виконавчої влади тощо). Ці грифи є самочинними і незаконними», – наголосив співголова ХПГ Євген Захаров (ХПГ вимагає від влади розкрити зміст актів з грифом «не для друку»).

Саме з метою скасування практики незаконного засекречування інформації, Харківська правозахисна група започаткувала у 2005 році громадську кампанію «Для друку!». Десятки правозахисників, журналістів та просто небайдужих громадян України спрямовували свої інформаційні запити до Президента з вимогою надати назви та вихідні дані (номер і дату) виданих ним та його попередником указів, що мали не встановлені жодним законом обмежувальні грифи («Опублікуванню не підлягає» та «Не для друку»). Секретаріат Президента зволів відмовчатися, – і тоді було подано декілька судових позовів, в яких оскаржувалася така бездіяльність голови держави.

Серед тих, хто позивався до Президента, був і журналіст бюлетеня Харківської правозахисної групи «Права людини» Юрій Чумак, який надіслав свій запит гаранту додержання Конституції 05.05.05 року.

Відповідно до Закону України «Про інформацію», відповідь на інформаційний запит повинна надаватися в місячний термін. Так і не дочекавшись її, 11 липня 2005 р. журналіст оскаржив до суду бездіяльність Президента України, що виявилася в ненаданні відповіді на інформаційний запит.

Суд своїм рішенням від 05.06.06 визнав «неправомірною бездіяльність Президента України в частині несвоєчасного надання відповіді на інформаційний запит Чумака Юрія Володимировича від 05.05.05 року», що стало принциповим прецедентом у питанні відстоювання права громадян України на доступ до інформації. Однак, рішення суду було прийнято за принципом «і нашим, – і вашим»: він не задовольнив основну вимогу – «зобов’язати Президента України надати обґрунтовану відповідь на запит гр. Чумака Ю.В.»…

Судові позови, увага ЗМІ та широкого громадського загалу до цієї проблеми призвели до того, що Кабінет Міністрів 19 березня 2008 р. скасував обмеження доступу до актів уряду, виданих у 1991-2005 роках, та зняв з них не передбачені законодавством позначки «Не для друку» та «Опублікуванню не підлягає». За словами керівника Мін’юсту Миколи Оніщука, згаданим розпорядженням ці незаконні позначки знято з майже 1,5 тисячі актів Кабінету Міністрів України. «Таким чином, практику обмеження доступу до актів органів виконавчої влади приведено у відповідність із законодавством України, яке не передбачає застосування подібних грифів», – наголосив Міністр юстиції (Уряд зняв незаконні грифи «Не для друку» та «Опублікуванню не підлягає» з актів Кабінету Міністрів).

Отже, з 2006 року Кабінет Міністрів та Президент України не видали жодного акту…, які б мали незаконні грифи обмеження доступу «Не для друку» та «Опублікуванню не підлягає» (Мінюст запевняє: документи з грифами «Не для друку» Президентом та Кабміном не видаються).

Втім, Секретаріат Президента так і відмовився розкрити хоча б назви нормативних актів з неправочинними грифами, ухвалених до 2005 року.

Тому 3-го липня 2006 р. Юрій Чумак звернувся до суду з адміністративним позовом до Президента України про визнання дії (відмови у наданні інформації) протиправною. Предметом оскарження був лист Секретаріату Президента від 01.06.06, в якому журналісту фактично відмовлено у наданні інформації, що запитувалась у вищезгаданому інформаційному запиті.

Після довгої тяганини тривалістю майже в 1,5 роки (замість передбаченого в 122 статті Кодексу адміністративного судочинства України «розумного строку» в 2 місяці!) 9 листопада 2007 р. суд «розродився» рішенням, яким відмовив у позовних вимогах, посилаючись на таку, з дозволу сказати, «аргументацію»:

«Інформація, яку запитував Чумак Ю.В. не є інформацією, що стосується конкретно нього, а тому не стосується реалізації ним своїх прав та інтересів. Відповідно до ст. 6 КАСУ кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів. Вимога ж позивача, про надання інформації, яка не стосується конкретно його інтересів є безпідставною».

Вочевидь, судді зробили неправильний умовивід щодо трактування змісту ст. 9 Закону України «Про інформацію». Відповідно до ч. 1 цієї статті «всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій». А в ч. 3 також міститься норма, згідно з якою «кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто». Таким чином, законодавець передбачив, що:

- всі мають право на інформацію, необхідну для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій;

а також

- кожен громадянин має право на вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто.

Але суд чомусь вирішив «об’єднати» норми різних частин ст. 9 Закону України «Про інформацію» в одну. Тим самим він неправочинно звузив та обмежив передбачений Конституцією України обсяг прав і свобод людини і громадянина.

Подану Юрієм Чумаком апеляційну скаргу Харківський апеляційний адміністративний суд своєю ухвалою від 20 березня залишив без задоволення. Апеляційний суд послався на ч. 1 ст. 71 КАС України, відповідно до якої «кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення». Суд вирішив, що позивач не надав «доказів, передбачених законом, що він має право на отримання запитуваної інформації».

Посилання суду виключно на ч. 1 ст. 71 КАС України виглядає явним перекручуванням, бо в даному випадку «грає» якраз ч. 2 цієї статті, яка промовисто гласить: «В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову». Тобто, у даному випадку, не представнику ЗМІ слід було доказувати очевидний факт того, що він, як і КОЖЕН, має право на інформацію, що не є засекреченою у порядку, встановленому законом, а якраз на представника Президента в суді КАСУ покладає обов’язок доводити, що його патрон вустами свого Секретаріату відмовляв у доступі до інформації журналісту на якихось більш-менш слушних засадах.

21 квітня 2008 року Юрій Чумак надіслав до Вищого адміністративного суду України свою касаційну скаргу, касаційне провадження по якій було відкрито лише 08 травня 2009 року (напередодні Дня Перемоги).  Однак, перемоги не сталося.

Не обтяжуючи себе ретельним дослідженням того, чи мало місце порушення норм матеріального та процесуального права попередніми судами, колегія суддів Вищого адміністративного суду України, 14 жовтня 2009 року стала на бік президентської канцелярії. (Лист з відповідною ухвалою нещодавно надійшов Юрію Чумаку. Напевно, тоді ще ВАСУ не «розбив параліч», пов’язаний з відсутністю коштів на відправлення поштової кореспонденції). Судді взяли на озброєння претекст, видуманий Секретаріатом Президента, а саме: «для ознайомлення з актами глави держави, виданими з обмежувальними грифами, за ЗУ «Про державну таємницю» необхідно мати відповідний допуск».

І на підставі цього вирішили, що «за таких обставин, суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову».

Неупереджений читач, при бажанні може переконатися, що даний умовивід ґрунтується, м’яко кажучи, на неправді, оскільки в Законі України «Про державну таємницю» встановлені вимоги для допуску громадян до державної таємниці лише для роботи з секретною інформацією, що має ступені секретності (грифи) «особливої важливості», «цілком таємно» та «таємно». Про грифи «Не для друку» та «Опублікуванню не підлягає» в цьому законодавчому акті й згадки немає, втім, як і в жодному іншому вітчизняному законі!

А стаття 34 Конституції України недвозначно гарантує, що «право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір… може бути обмежене законом (виділено автором) в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку…».

26 грудня 2008 року Президент України своїм Указом зняв позначки «Опублікуванню не підлягає» з 35 президентських актів, виданих у 2005 році. Однак, старі, кучмівські укази, закриті незаконними грифами, досі залишаються нерозкритими та невідомими українському народові, тобто приховуються від загального доступу протизаконно, з порушенням ст.ст. 19 та 34 Конституції України. І на сторожі їх «секретності» продовжує стояти СЕКРЕТаріат Президента.

Кодекс адміністративного судочинства України в ч. 1 ст. 6 запевняє, що «кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів незалежним та неупередженим судом». Після касаційної інстанції дорога до Європейського суду по цій справі відкрита. З огляду на те, що в квітні поточного року Стразбурський суд у своєму історичному рішенні (Угорська спілка громадянських свобод проти Угорщини) визнав, що приховування інформації, яка є необхідною для участі у  громадській дискусії з державно важливих питань, спричинило порушення свободи вираження поглядів, вперше право на доступ до державної інформації, передбачене статтею 10 Європейської конвенції з прав людини, було визнане офіційно. Отже, є перспективи добитися поновлення цього права в Європейському суді й в українського позивача.

Дивись також:

Укази Президента «Не для друку» опублікуванню не підлягають!

Визнати відмову відмовою? – Відмовити!

Аналогічне – не однакове

Ця «музика» буде вічною?

В одну річку не можна увійти двічі. В одному суді не можна виграти дві справи?

Справедливість є, інформації – немає

Чи існує в Україні право на доступ до інформації?

В останні роки країни нових демократій одна за однією, наслідуючи приклад західних країн, почали приймати закони про доступ до інформації. Однак, постає питання, чи здатні ці закони подолати традицію тотальної секретності управління? Чи не приймаються вони владою цих країн лише для міжнародної спільноти, чи не є це лише грою недемократичних урядів у демократію? Як влучно зазначив Р. Карвер: «небезпека полягає в тому, що, оскільки «свобода інформації» стала модною фразою, уряди приймають закони про свободу інформації, які насправді не збільшують доступ громадськості до інформації. У найгірших випадках вони можуть навіть йому перешкоджати»[1].

Протиотрутою таким законам експерти в сфері свободи інформації вважають принципи законодавства про свободу інформації, які розробила «Article 19»[2]. Ці критерії, за словами Р. Карвера, важливі, тому що вони забезпечують критерій для перевірки того, чи насправді національний закон розширюватиме доступ громадськості до інформації[3]. І хоча документи «Article 19» не мають обов’язкової юридичної сили для держав, ці принципи є критерієм, на підставі яких міжнародна спільнота робить висновок про відповідність інформаційного законодавства країни міжнародним стандартам в сфері свободи слова та інформації.

На жаль, прогнози Р. Карвера продовжують збуватися, і закони, що лише здатні погіршити ситуацію з доступом до інформації, продовжують приймати.

У січні 2009 року на теоретичному семінарі у Москві «Право на інформацію – основа реалізації конституційних прав та обов’язків громадян РФ» представник громадської організації розповів, що вже у лютому парламент Росії прийме закон, який створить надійний механізм доступу до інформації. Ця новина викликала радість та одночасно невеличку заздрість, що в Росії вже за місяць буде закон, який гарантуватиме право знати.

Згодом ознайомившись з ухваленим 19 лютого Законом Російської Федерації «Про забезпечення доступу до інформації про діяльність державних органів влади та органів місцевого самоврядування», ціі почуття одразу зникли, бо, хоча на перший погляд, все виглядає бездоганно й здається, що отримати інформацію стане набагато легше, адже в законі детально прописана процедура доступу до інформації різними способами, зокрема, закон передбачає можливість бути присутнім на засіданнях колегіальних органів або отримати інформацію за запитом. Однак, той самий закон має багато «але», зокрема, по-перше, закон встановлює, що порядок присутності на цих засіданнях здійснюється відповідно до регламенту державних органів або інших нормативно-правових актів. Отже, цілком ймовірно, що процедура у цих регламентах буде прописана таким чином, що створить перепони для доступу на ці засідання; по-друге, в законі детально виписана процедура отримання інформації за запитом, але вам відмовлять, якщо ця інформація повідомлялась засобами масової інформації або оприлюднена в мережі Інтернет. Не треба навіть пояснювати, що наявність цієї норми, враховуючи ментальність чиновників пострадянського простору, створює умови для чисельних порушень права на доступ до інформації; по-третє, доступ до інформації обмежується на підставі закону, але не сказано, що лише для захисту легітимної мети, і лише якщо шкода від оприлюднення такої інформації вагоміша, ніж суспільний інтерес в отриманні цієї інформації; в-четверте, досить гарно і детально виписаний порядок надання інформації, але строк надання інформації є занадто тривалий (30 днів).

Інакше кажучи, враховуючи, що в природі самої влади закладено прагнення здійснювати владу таємно, головною метою законів про доступ до інформації, повинна бути деталізація всіх способів доступу до інформації, які б сприяли найбільшої поінформованості громадськості й позбавляли чиновників можливості вирішувати на власний розсуд, яку інформацію давати, а яку ні. Необхідно встановити гарантії, які повинні запобігти незаконному обмеженню доступу до інформації, і механізми, які спрямовані на подолання надмірної секретності держави.

Ми вже згадували, що такими гарантіями є принципи законодавства про свободу інформації, які розробила «Article 19», зокрема: 1) принцип максимального оприлюднення[4]; 2) захист інформаторів[5]; 3) створення інституту інформаційного уповноваженого та ін. Зазначені міжнародні стандарти у Законі Російської Федерації «Про забезпечення доступу до інформації про діяльність державних органів влади та органів місцевого самоврядування» не втілено, натомість закон побудовано таким чином, що ви можете отримати інформацію, але лише таку, яку забажає надати влада – не більше.

Ще більш реакційним є Закон «Про право на доступ до інформації» Таджикистану, що був ухвалений у 2008 р. На додачу до прогалин, що містить Закон Російської Федерації, закон про доступ до інформації Таджикистану дозволяє обмежувати право на доступ до інформації, крім закону також іншими нормативно-правовими актами[6].

Навіщо наводяться ці приклади? Їх повинна засвоїти українська громадськість і не допустити прийняття декларативних законів, що створять лише ілюзію гарантованості права на доступ до інформації. Сподіваємось, що ті законопроекти, які були підготовлені за активної участі неурядових організацій і журналістської спільноти, і зараз знаходяться на розгляді у парламенті, не будуть спаплюжені й перетворені Верховною Радою на закони, на кшталт закону Зімбабве, Таджикистану чи Російської Федерації.

Що є причиною появи декларативних законів про доступ до інформації?

Основною причиною появи декларативних законів полягає в тому, що прийняття таких законів у країнах нових демократій дещо відрізняються від тих, які зумовили ухвалення відповідних законів у країнах усталених демократій. Так, в останніх визнання права на доступ до інформації – це наслідок політичних та соціальних перетворень, що відбувались у цих державах протягом останніх трьох століть. Поступове усвідомлення фундаментальності права на доступ до інформації самими громадянами, довготривала боротьба громадськості за право володіти інформацією про діяльність влади, органічно склалося в результаті цих перетворень. Навпаки, закріплення права знати в посттоталітарних країнах, а також у державах Азії та Африки – це щеплення, що було зроблено міжнародною спільнотою для прискорення демократичних процесів та становлення громадянського суспільства в них. Безумовно, не можна не враховувати й внесок окремих громадських об’єднань, проте суспільства посттоталітарних країн та країн Азії та Африки в цілому ще не сприймають право на доступ до інформації як цінність, від якої залежить політична стабільність та економічне благополуччя країни.

Сьогодні боротися з такими декларативними законами громадськість може, спираючись на авторитетніі міжнародні урядові організації, їх органи та інституції, адже відомо, що за останні роки було ухвалено міжнародно-правові документи, які визнають право на доступ до інформації основоположним правом людини, а представники Організації об’єднаних націй, Ради Європи, ОБСЄ в своїх доповідях звертають увагу, що право на доступ до інформації є необхідною умовою для участі громадян у прийнятті державних рішень, запорукою розвитку демократії та фундаментом у боротьбі з корупцією.

[1] На підтвердження своїх слів Р. Карвер наводить приклад Зімбабве. Зокрема, він пише, що у 2002 році уряд Зімбабве поступився багаторічній кампанії правозахисних і журналістських організацій і прийняв закон про свободу інформації – Закон про доступ до інформації і захист приватності. Однак, як це здійснилося на практиці? Новий Закон надав громадськості обмежене право доступу до урядових записів. Але в той же час він поставив чисельні і серйозні перешкоди на шляху до справжньої свободи інформації: 1) всі журналісти і видання повинні пройти ліцензування урядом; 2) більшості іноземних кореспондентів може бути не дозволено продовжувати репортажі; 3) посилені вимоги до власності, які обмежують можливості приватних ЗМІ залучати інвестиції; 4) прийняті нові обмеження на репортажі із «фальшивими новинами» (див. Свобода інформації: теорія та практика / Харк. правозахис. група. – Х.: Фоліо, 2004. – С. 13).

[2] Article 19” – міжнародна неурядова організація, діяльність якої спрямована на утвердження свободи інформації та права на доступ до інформації. Про діяльність організації докладно див. главу: Неурядові правозахисні організації в механізмі забезпечення права на доступ до інформації.

[3] Див. Свобода інформації: теорія та практика / Харк. правозахис. група. – Х.: Фоліо, 2004. – С. 13.

[4] Принцип 4. Обмежена сфера винятків: винятки повинні бути ясними, описуватися вузько, підлягати суворій перевірці стосовно категорій "шкоди" і "суспільних інтересів". Усі індивідуальні запити щодо отримання інформації від публічних органів повинні прийматися, якщо публічні органи не зможуть довести, що ця інформація підпадає під дію обмеженого режиму винятків. Відмова оприлюднити інформацію є невиправданою, якщо публічні організації не можуть показати, що інформація пройшла суворий трискладовий тест, а саме: інформація повинна мати відношення до легітимної мети, передбаченої законом; оприлюднення інформації повинно загрожувати спричиненням суттєвої шкоди вказаній легітимній меті; шкода, яку може бути заподіяно вказаній меті, повинна бути вагомішою, ніж суспільний інтерес в отриманні інформації (Див.: Право громадськості знати. Принципи законодавства про свободу інформації/ Міжнародні стандарти забезпечення свободи вираження поглядів. Збірник публікацій Артиклю 19/ За ред. Шевченко Т., Олексик Т. – К.: „Фенікс”, 2008. – С. 15-17)

[5] Принцип 9. Захист інформаторів ("свистунів") – особи повинні бути захищеними від будь-яких юридичних, адміністративних або інших службових санкцій, пов’язаних з фактами розкриття інформації про правопорушення. Термін "правопорушення" у цьому контексті включає вчинення злочину, невиконання юридичного обов’язку, судову помилку, корупцію чи шахрайство, серйозне неналежне управління з боку публічного органу. Воно також включає істотну загрозу здоров’ю, безпеці чи довкіллю, незалежно від того чи пов’язані вони з особистим правопорушенням, чи ні. Інформаторам повинен надаватися захист у випадку, якщо вони діяли добросовісно та на основі обґрунтованого переконання, що надана ними інформація була за своєю суттю викривальною і стосувалася доказів про правопорушення. Такий захист повинен надаватися навіть у випадку, що таке розкриття інформації є порушенням правового або службового обов’язку.

У деяких країнах захист інформаторів є стандартною умовою, що передбачається при встановленні обов’язку передачі інформації певним особам чи наглядовим органам. Хоча такий порядок виглядає переконливим, проте інформаторам повинен надаватися захист і в тих випадках, коли цього вимагають суспільні інтереси, наприклад, у випадку передачі інформації іншим особам або навіть засобам масової інформації.

Термін "суспільні інтереси" в цьому контексті може включати ситуації, де користь від оприлюднення перевищує шкоду, а також ситуації, де альтернативні засоби розповсюдження інформації є необхідними для захисту основних інтересів. Таке положення може бути застосованим у ситуаціях, коли інформатори потребують захисту від розправи, або коли існує виключно серйозна причина для розповсюдження інформації (загроза громадському здоров’ю чи безпеці, ризик того, що в іншому випадку докази стосовно вчинених правопорушень будуть приховані або знищені) (Право громадськості знати. Принципи законодавства про свободу інформації/ Міжнародні стандарти забезпечення свободи вираження поглядів. Збірник публікацій Артиклю 19/ За ред. Шевченко Т., Олексик Т. – К.: „Фенікс”, 2008. – С. 23-24).

[6] О праве на доступ к информации: Закон Республики Таджикистан [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://icnl.org/programs/location/nis/resources/access_to_info.doc

У травні цього року Кабінет Міністрів України вирішив передати майновий комплекс державного підприємства "Харківський метрополітен" з державної власності у власність територіальної громади міста, і з вересня місяця харківська підземка вже належить громаді.

Відразу місцева влада почала вирішувати нагальні - для неї – питання: скорочення робочих місць, звільнення працівників метро. І для цього, начебто, потрібно, щоб пасажири-пільговики отримали електронні картки для проїзду. Перш за все, це стосується пенсіонерів – ветеранів праці, дітей війни, чорнобильців та ін. А їх в Харкові чимало – близько 400 000.

Як повідомив на прес-конференції начальник метрополітену Сергій Мусєєв «це буде банківська картка з вмонтованим чипом для оплати проїзду. Крім того на цій картці можна буде розміщувати гроші, наприклад, пенсію чи зарплатню».

Керівництво метрополітену розпочало кампанію видачі електронних карток пільговикам, організувало для цього пункти в метро.

Наші пенсіонери, яких влада будь-якого кольору і рівня скривджувала вже неодноразово, і від якої вони чекають тільки чергових неприємностей, побігли відразу отримувати картки. Черги радянського зразку – записуються з 6-ї ранку, комусь в черзі стало погано – але стоять пенсіонери, як в бою!

Здавалося, які ж можуть бути проблеми – приходить пільговик з відповідним посвідченням, для контролю ще можна перевірити у нього паспорт - і видавай картку. Але з’ясувалося, що потрібно ще мати при собі довідку з номером ідентифікаційного коду і заповнити анкету з чотирьох розділів. В анкеті потрібно повідомити не тільки ім’я, прізвище, дату і місце народження, а й дівоче прізвище матері, сімейний стан (навіть, цивільний брак або громадянський), наявність нерухомості або автомобіля.

Ця анкета викликала серед пенсіонерів справжню паніку та обурення. З’ясувалося, що ця анкета є внутрішнім документом «ПриватБанку», яку зазвичай заповнює клієнт банку, якщо бажає отримати банківську послугу – платіжну картку, кредитну картку, оформити вклад, тобто «ПриватБанк» примусово залучує клієнтів до банку, навіть не пояснюючи плюси і мінуси таких дій. До Харківської правозахисної групи звернулися громадяни, які просили пояснити чи  порушуються їх права при оформленні цих карток.

На нашу думку, порушень безліч.

По-перше, ніяких пояснень пільговикам стосовно необхідності оформлювати на додаток до електронної картки ще й договір з банком ніхто не надає. Більшість пільговиків взагалі не розуміють змісту отримання картки подвійної дії – і для безкоштовного проїзду, і для отримання банківських послуг. Не усвідомлюють вони і того, що в цьому випадку вони начебто добровільно надають «ПриватБанку» свої персональні дані разом з ідентифікаційним кодом, і вступають з цим банком в договірні відносини, яких пільговик і не бажав. Цивільний Кодекс України гарантує вільні умови укладення договору, тобто громадянин може і не укладати з «ПриватБанком» договір на банківські послуги, а безкоштовний проїзд метрополітен йому повинен забезпечити, бо це передбачено законодавством України.

По-друге, під час видачі цих карток, збирають персональні данні пільговиків, пропонуючи їм заповнити спеціальну анкету, в якій громадянин повинен вказати не тільки свої персональні дані, а й свій майновий стан. Дуже дивно, що «ПриватБанк» не цікавиться ще й партійністю пільговика до 1991 року і на цей час – наприклад, щоб збирати партійні внемки теж через банківську картку.  

Збір цих персональних даних є грубим порушенням ч.2 ст. 32 Конституції України, ст.23 Закону України «Про інформацію» та рішення Конституційного Суду України від 30 жовтня 1997 року у справі К.Г. Устименко. Законодавство України передбачає, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Конституційний Суд України роз’яснив, що до конфіденційної інформації, зокрема, належать свідчення про особу, а саме дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані.

«ПриватБанк» збирає базу даних на 400 000 пільговиків і серед цих відомості про наявність у пільговика автомобіля чи нерухомості. А хто забезпечить захист цієї бази від доступу сторонніх осіб? Ніхто! Що в країні мало карних справ стосовно пограбування літніх людей та вилучення  у шахрайський спосіб нерухомості? Саме під час проведення цієї кампанії в пресі з’явилися повідомлення, що в Харкові затримані працівники неназваного банку, які використовуючи дані клієнтів банку, оформлювали на їх їм я кредити, які потім не поверталися. Ніяких гарантій, що хтось з пільговиків не попаде в таку аферу не має.

Статтею 23 Закону України «Про інформацію» чітко внормовано, що джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім’я документи, тобто для отримання пільгової електронної картки достатньо паспорта громадянина України та посвідчення на право безкоштовного проїзду.

По-третє, за повідомленням чиновників міськвиконкому, тендер на виготовлення електронних карток для безкоштовного проїзду пільговиків не проводився, не забезпечені прозорі умови роботи під час цієї акції «ПриватБанку». Ніяких публічних об’яв стосовно тендеру на виготовлення і впровадження електронних карток не було. Чиновники метрополітену просто пояснили, що вони запропонували деяким банкам зайнятися цим, але погодився тільки «ПриватБанк» Що значить запропонували? Під час приватної розмови в барі, сауні?

Ніхто не пояснив членам територіальної громади, за які кошти будуть виготовлені ці картки, до якої статті витрат банку віднесені кошти на виготовлення карток, ще й з фотографіями громадян, звідки взялися кошти на виплату заробітної плати тим працівникам, які приймають документи пільговиків в метро. Це благодійна акція «ПриватБанку»? Чи може все набагато простіше, і все це оплачується з субвенцій з державного бюджету на проїзд пільговиків?

На нашу думку, «ПриватБанк», вочевидь намагаючись  поліпшити свої позицій на ринку банківських послуг, отримав від місцевої влади переваги, що порушує правила конкурентної боротьби між банківськими установами, і це викликає підозри в наявності корупційних дій.

Звісно, після тог, як деякі банки збанкрутували і вкладники не отримали свої депозити, а позичальники припинили виплати за кредитними зобов’язаннями, довіра населення до банків серед населення України різко знизилася. За останніми опитуваннями Центру Разумкова, проведеними з 19 по 26 жовтня 2009 року, тільки 1,3% українців довіряють комерційним банкам. Рейтинг довіри до банків найнижчий у рейтингу установ та громадських інститутів, навіть політичним партіям довіряють більше – 1,9 % опитаних!

Так що «ПриватБанк» своїми не доброчесними діями хоче ще більше вдарити по рейтингам банківської системи? Чи гроші не пахнуть? Та це тільки до певного моменту, бо можна обдурити декількох людей один раз і при цьому втратити довіру великої кількості назавжди.

Обурення серед пенсіонерів були чималеньким, і чиновники метрополітену дали задній хід – почали пояснювати, що хто не бажає отримувати соціальну картку, зможе, як і раніше, користуватися посвідченням пільговика. Але, виконувати свої зобов’язання перед «ПриватБанком», мабуть все ж таки потрібно, мабуть тому начальник юридичної служби, начальник юридичного відділу, заступник начальника метрополітену з кадрових та юридичних питань Баранов Ю.С. заявляє: «Так, ви зможете користуватися своїм посвідченням, але кожного такого пільговика контролер на вході буде записувати в спеціальну книгу».А з яких підстав, який закон України дозволяє контролювати переміщення у Харкові громадянина, який правоохоронний орган видасть дозвіл на такі дії? І що це робиться для зручностей пасажирів – щоб черга була ще довшою?

Або виступає шановний у Харкові М.Д. Пилипчук і пояснює пенсіонерам, що в Росії – в Москві і Санкт-Петербурзі вже давно пенсіонери використовують картки для проїзду. Але Михайло Дмитрович мабуть запам’ятав (або сказав тільки напівправди?), що в Росії здійснена монетізація пільг. Дійсно, в С.-Петербурзі пенсіонер отримує до пенсії «проздні» близько 400 рублів (це приблизно 100 гривень), а потім сам вирішує на що витрачати ці кошти. Якщо пенсіонеру потрібна картка для проїзду у транспорті, він при наявності пільгового посвідчення купує соціальну картку, яка до речі випускається муніципалітетом, а зовсім ні приватним банком.

Можливо, оскільки вже в Україні не здійснилася люстрація, хоча б прийняти закон, згідно з яким не тільки перевіряти у можновладців справжність дипломів,а ще й перевіряти їх на iq і хоча мінімальний рівень совісті.

Від редакції «ПЛ»: За заявами чиновників харківського метрополітену: «Метрополітен обурений фактом розповсюдження окремими ЗМІ неправдивої, неперевіреної і відверто провокаційної інформації щодо реалізації проекту «Соціальна карта». Дуже шкода, що в гонитві за рейтингами деякі засоби масової інформації не нехтують брудними технологіями, використовують підміну фактів і понять, тим самим маніпулюючи свідомістю харків’ян. Добрий почин метрополітену, покликаний максимально поліпшити якість проїзду  для людей старшого покоління, підноситься недобросовісними журналістами як негативні і незаконні дії.»

Але наше видання дуже негативно оцінюючи цю програму метрополітену, не гониться  за рейтингами, тому що в нашому виданні зовсім немає реклами, і ми вважаємо, що маніпуляціями свідомості харків’ян займаються якраз чиновники метрополітену.

І, як на нашу думку, харківські журналісти показали себе в цій ситуації досить беззубими і, на жаль, зайняли позицію «потрібно заспокоїти пенсіонерів» А якщо вони вважають себе дійсно вільними, та таким, що захищають інтереси суспільства, а не окремих чиновників та банкірів, вони повинні були спокійно пояснити пільговикам, як насправді повинні охоронятися права пільговиків, і як всі чиновники повинні дотримуватися, перш за все, законів України.

Медицини у нас як системи немає. Є тільки її недолуга імітація. І дарма політики вдають, що вони щось робили або роблять заради запобігання епідемії грипу. Вони усі однаково винні і в ситуації, що склалася на цей момент, і тому, що до цього моменту призвело.

По перше, А/Н1N1, так званий свинячий грип вирує в більшості європейських країн світу. Але спілкування із громадянами Америки, Німеччини, Польщі, Ізраїлю і Росії доводить, що аніякої паніки в Європі, Америці і Росії немає. В аптеках цих країн вільно можна придбати і противірусні ліки, і маски, і все, що потрібно як завжди. В аптеках ані черг, ані ажіотажу. І новини не нагадують хроніку бойових дій.

Чому ж у нас така паніка, така смертність у західних регіонах, така недолугість аптечної мережі тощо?

Перше і найголовніше: нереформованість і некерованість нашої системи охорони здоров’я. Ми очікуємо реформ цієї галузі з 1996 року – з прийняття першої Конституції незалежної України. Але досі нічого не дочекалися окрім декларативної ст. 49 Конституції України про безплатність вітчизняної медицини в комунальних і державних медичних закладах. Ви таке коли-небудь в цих закладах бачили? Я – майже ні. В розвиток цієї ст. 49 Конституції було прийнято багато законотворчих актів, цікавих лише тим, що вони дуже вдало суперечать один одному. Не було зроблено жодного кроку для створення сучасної системи медичного страхування, окрім низки законопроектів (здається, 10), які депутати справно подають до Верховної Ради, а їх товариші нардепи і вухом не ведуть. Хай собі лежать, чи паперу шкода?

Верховна Рада неприйняттям, зухвалим, скажімо неприйняттям цього закону зробила і робить зараз злочин проти народу України. Нагадаємо, що смертність в Україні вдвічі перевищує відповідні показники в Європі, населення України скорочується такими темпами, що виборців у ВР незабаром майже не залишиться, а депутати, які „страшно далеки от народа” піклуються тільки про своїх братів по розуму – чиновників від медицини та фармацевтичні кампанії, від яких, імовірно, мають чималі зиски. Інакше, як можна пояснити, що очевидні навіть не для фахівців, зміни до законодавства за 18 років незалежності так і не відбулися?

Мені можуть закинути, що є приклад Білорусії, де існує тільки державна медицина і вона домінує, а також і приватні медичні заклади, куди звертаються за своїм бажанням. І в Білорусії немає ані черг в аптеках, ані паніки, ані нестачі ліків.

Так все це і є, але ж Білорусь зберегла стару радянську систему охорони здоров’я в її рідному вигляді. А в Україні, в найголовнішій для людей сфері, чиновники вивели за мічурінською системою такого собі гібрида – монстра. Медицина державна, але і комунальна, і приватна. Комунальна медицина взагалі нікому не підпорядкована після прийняття Закону України „Про місцеве самоврядування”. Зазвичай, коли немає спеціального розпорядження уряду, Мінздрав може тільки рекомендувати міським департаментам охорони здоров’я робити чи не робити щось. Коли про таке місцеве самоврядування дізнаються громадяни країн з розвинутою демократією, вони або сміються, або жахаються: там, де давно існує система приватних лікарняних кас (страхових компаній) – Мінздрав керує усім. Крок в бік – втрата ліцензії. У нас теж, начебто, держава контролює аптеки, але де ви бачили, щоб вона дійсно так робила? Ані дієвого механізму контролю за якістю ліків, ані за ціноутворенням, ані за тим, чого саме потребують пацієнти і чи є необхідні ліки у продажу, що є первинно необхідним для пацієнтів - ціни страшні, ліки неякісні.

І от наша влада, яка ретельно дбає тільки про себе, тобто про ”обраних” в обох сенсах цього слова, та про „призначених” (чиновників) сама себе вперла в дурну халепу. Контролювати неконтрольоване дуже важко. Важко відстежити, чи не підвищувалися ціни на означені ліки в усіх загалом аптеках. Важко простежити шлях усіх безкоштовно наданих до комунальних медичних закладів препаратів. Все це недієве, неефективно і, що основне у такій ситуації – неоперативно.

Якби ми мали введене обов’язкове медичне страхування, яке б виконували приватні страхові компанії, вони б самі стежили за якістю ліків і мали б свої аптеки – і це було б вигідно усім, крім чиновників – паразитів. Якби була б справжня стратегія розвитку вітчизняної медицини, спрацювала б служба прогнозу – хоча б епідемічного. А так Мінздрав не додумався навіть до того, до чого додумались бабусі на лавках біля будинків: ”Так скільки ж західняків за кордоном працюють! Як їм заразу не привезти”. Отож.

Невже ми дійсно не готові до демократії? Невже нам потрібні Франко чи Піночет, чи якісь „чорні полковники”, щоб припинити оцей бардак? Не знаю. Не хотілося б так думати А в голову – лізе!

P.S.Взагалі, якщо думати про дії нашого уряду під час епідемії, про раціональність та адекватність цих дій, то у тій медичній халепі, яку наша влада усіх років і кольорів створила – вони, на наш погляд, дуже адекватно ввели карантин, не чекаючи звичайного 30% ураження вірусом школярів та студентів. Але це можна і треба було б зробити без галасу і політичних бійок, бо саме це викликає відразу у громадян, і, як наслідок, перешкоджає владі робити протиепідемічні заходи. Дуже серйозними нам здаються висновки судмедексперта з Буковини, доктора наук, професора Віктора Бачинського. Його висновки були викладені в п’ятницю, в статті на УНІАНі. Він стверджує, що ми маємо справу з невідомим мутуючим штамом, вкрай агресивним, який вимагає застосування інших стандартів лікування, про що патологоанатоми сповістили і РНБО, і Мінздрав. Вірус, за словами патологоанатомів, викликає миттєвий розвиток двобічної пневмонії з геморагічним набряком. І не рекомендує відміняти масочний режим і карантин.

Медики, як бачимо, діють. Варто було б державі створити протиепідемічну комісію з патологоанатомів, фтизіатрів і вірусологів і допомагати і довіряти їм, а не заважати на кожному кроці. Плітками і суперечками. Чисто політичними і непристойними у такому серйозному випадку.

У Кембриджі (Великобританія) відкривається виставка щоденників британського журналіста Гарета Джонса, який одним з перших повідомив правду про Голодомор у радянській Україні 1932-33 років.

Виставку щоденників організував коледж Трініті в Кембриджі, де вчився Джонс. Тепер всі охочі зможуть побачити його щоденники в бібліотеці коледжу.

У березні 1933 року Джонс зумів вибратися в Україну з Москви, де було акредитовано всіх іноземних кореспондентів, і опублікував у британських американських і німецьких газетах репортажі з шокуючими подробицями.

Більшість західних кореспондентів відтворювали радянську пропаганду, зменшуючи масштаби жертв колективізації - частково через симпатію до СРСР, частково через цензуру і побоювання переслідування з боку влади.

Найбільш одіозним прикладом був тодішній кореспондент New York Times Волтер Дюранті, який в одній зі своїх статей про колективізацію вжив фразу «не можна приготувати омлет, не розбивши яйця».

Досі звучать заклики посмертно позбавити Дюранті Пулітцерівської премії за його кореспонденції про ситуацію в Україні, які він писав з Москви.

У щоденниках Гарета Джонса під час його поїздки в Україну можна прочитати: «У них у всіх одна й та ж історія: «Хліба немає, у нас хліба нема вже два місяці, багато вмирають», «Ми живі трупи», - цитував журналіст селян.

Після публікацій Гарета Джонса статтю в New York Evening Post, наприклад, було названо «Росія в лещатах голоду - мільйони вмирають». Дюранті назвав матеріали колеги «страшилкою».

«Немає ні голоду, ні реального недоїдання, і навряд чи буде», - писав він.

Мати Гарета Джонса три роки жила в Україні, де працювала гувернанткою в родині британського промисловця, який володів шахтами на Донбасі.

Після університету Джонса представили колишньому прем’єр-міністру Великобританії Девіду Ллойд-Джорджу, він став його помічником, після чого за згодою екс-прем’єра став кореспондентом в Росії і опублікував свої репортажі про голод.

Інші іноземні кореспонденти в Москві поспішили спростувати його публікації, що сильно зашкодило репутації Джонса. Він був змушений залишити Радянський Союз і став нев’їзним.

У 1935 році Гарет Джонс відправився в північний Китай висвітлювати японську експансію. Там його убили при нез’ясованих обставинах, як припускають, члени місцевого кримінального угрупування.

Родичі Гарета Джонса, котрі до цього дня беруть участь в українських акціях в пам’ять про Голодомор, вважають, що до вбивства могли бути причетні сталінські спецслужби.

«Прямих доказів немає. Але є багато непрямих», - сказав в інтерв’ю Guardian внучатий племінник загиблого Найджел Лінсан Коллі.

Як повідомлялося, 25 травня Служба безпеки України порушила кримінальну справу за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932-1933 роках, внаслідок чого загинули мільйони громадян.

Більш ніж 14 держав світу визнали Голодомор 1932-1933 років в Україні геноцидом проти українського народу.

13.11.2009

12 ноября 2009 года Московская Хельсинкская группа и общероссийское общественное движение «За права человека» провели совместную пресс-конференцию в Независимом пресс-центре в Москве, посвященную конфликтной ситуации вокруг офисов этих организаций. В пресс-конференции приняли участие председатель МХГ Людмила Алексеева и ее исполнительный директор Нина Таганкина, исполнительный директор ООД «За права человека» Лев Пономарев, руководитель информационно-аналитической службы этого объединения Евгений Ихлов и его юрист Татьяна Волкова.

Напомним, что почти одновременно Департамент имущества Москвы подал в Арбитражный суд столицы иск на выселение из занимаемых помещений Московской Хельсинкской группы [1] и региональной правозащитной организации «Горячая линия» – московского регионального отделения движения "За права человека" [2].

Принципиальные решения о выдворении Центральным территориальным агентством (ЦТА) Департамента имущества Москвы были приняты весной 2009 года, а в конце октября Департамент обратился в суд. Однако проблемы у правозащитников начались еще задолго до этого.

31 декабря 2008 года истек срок договора аренды на помещение, заключенного Московской Хельсинкской группой с Департаментом имущества города Москвы. Это помещение, расположенное в здании по Большому Головину переулку, МХГ занимает с 1996 года.

Попытка продлить договор оказалась безуспешной, поскольку со 2 июля 2008 года вступили в силу изменения в ряде федеральных законов, предусматривающие продление срока действия ранее заключенных договоров аренды только по результатам конкурсов или аукционов. Но из ответов на запрос Московской Хельсинкской группы от 11 декабря 2008 года, полученных от ЦТА, следовало, что по указанным выше обстоятельствам договор аренды считается действующим и возобновленным на прежних условиях на неопределенный срок.

Тогда МХГ своевременно оплатила аренду за первые три квартала 2009 года.

Однако 15 апреля 2009 года МХГ неожиданно для себя получила уведомление за подписью заместителя директора ЦТА Петровой, в котором сообщалось, что срок аренды истек 31 декабря 2008 года. На этом основании правозащитной организации предписывалось освободить занимаемое помещение.

Вплоть до 27 августа 2009 года МХГ не смогла добиться от столичных властей никакого ответа на просьбу разъяснить сложившуюся ситуацию и принять возможные меры по разрешению проблемы.

27 августа МХГ получила ответ за подписью исполняющего обязанности директора ЦТА Найденова. В нем было учтено, что в соответствии с новыми измерениями в ФЗ «О защите конкуренции» заключение договоров только по результатам конкурсов или аукционов на некоммерческие организации не распространяется. Иными словами, юридических оснований для выселения Московской Хельсинкской группы из занимаемого ею помещения не имеется.

Однако теперь московские власти заявляют, будто выселяют правозащитную организацию в связи с реконструкцией занимаемого ею помещения. Это еще более странно, потому что МХГ уже производила основательный ремонт своего офиса. В то же время состояние других помещений в этом же здании, которые ни кем не ремонтировались, городских чиновников почему-то не беспокоит. Утверждения московских властей о том, что Московской Хельсинкской группе, якобы, уже подыскали на выбор два других помещения, по словам Нины Таганкиной, не соответствуют действительности. Во всяком случае правозащитникам никто эти помещения не показывал и не предлагал.

«Кроме того, то, что, как мы узнали от журналистов, они нам, якобы, предлагают, во-первых, находится в гораздо худшем районе, а во-вторых – гораздо меньше по площади. То есть, замена заведомо неравноценная», – подчеркивает Людмила Алексеева. И добавляет, что МХГ намерена отстаивать за свои права:

«Первое, что я решила сделать, когда узнала, что они так объясняют свои действия журналистам, это пригласить независимого эксперта. Потому что, я вас уверяю, помещение, которое мы занимаем, не в аварийном состоянии».

Схожая правовая коллизия возникла в отношениях московских властей с «Горячей линией», которой указывалось то на мифические нарушения в пользовании (якобы незаконную перепланировку), то на необходимость проведения конкурса.

20 сентября 1998 года префект Центрального административного округа Москвы Александр Музыкантский издал распоряжение о предоставлении «Горячей линии» расселенных еще в советские времена помещений на первом и на втором этажах дома по Малому Кисловскому переулку. А также – о переводе этих помещений в нежилой фонд с оформлением аренды.

В 2005 году началось оформление нового арендного договора. А заодно – перевод в нежилой фонд помещения на втором этаже, который до тех пор оформлен не был, несмотря на упомянутое распоряжение Александра Музыкантского. Межведомственная комиссия в том же году поддержала такой план, признав помещение на втором этаже непригодным для проживания и рекомендовав перевести его из жилищного фонда в нежилой.

Однако необходимых мероприятий произведено не было. Вместо этого 20 июня 2007 года городские власти обменяли помещение на втором этаже офиса «Горячей линии» на квартиры в районе «Кожухово», занимаемые неким ООО «Альфа».

Между тем еще 1 августа 2006 года был заключен новый договор аренды «Горячей линией» помещения на первом этаже с примыкающим подвалом на срок по 31 июля 2009 года. В связи с тем, что арендуемая площадь за счет подвала увеличилась, 28 декабря 2007 года договор аренды был переоформлен.

В апреле 2008 года была предпринята попытка силового захвата помещения на втором этаже, которую удалось отбить только при помощи десятков гражданских активистов, о чем портал HRO.org писал [3]. По сведениям Льва Пономарева, захват предприняли представители ООО «Альфа».

В феврале 2009 года ЦТА пыталось досрочно разорвать договор аренды с «Горячей линией» в месячный срок.

В апреле проверка инспекторов ЦТА показала отсутствие нарушений, о чем был составлен акт. Однако в мае нарушения, якобы, снова возникли.

1 октября 2009 года Александр Музыкантский, в настоящее время занимающий должность Уполномоченного по правам человека в Москве, обратился к главе Департамента имущества Москвы Силкину с ходатайством о содействии в решении этого вопроса.

Одна из сторон этого конфликта, ООО «Альфа», представляет собой отдельный интерес. Эта фирма была учреждена в апреле 2007 года якобы для оптовой торговли продовольствием с 99,9-процентной долей кипрского капитала. При этом всего уставной капитал составляет 10 тысяч рублей. Затем фирма была перепродана и никогда не владела квартирами в районе «Кожухово», а только, якобы, обеспечила их получение городом.

Квартира на второй этаже офиса «Горячей линии» была перепродана ООО «Альфа» в пользу малолетних детей владельца этой фирмы Васильева Бориса Цибеновича, уже являющегося собственником квартиры на третьем этаже здания на Малом Кисловском.

Примечательно, что подробности этой сделки сейчас проверяются прокуратурой, а сам Борис Васильев, по информации Льва Пономарева, скрывается от следствия.

По мнению Людмилы Алексеевой, выселение правозащитников может происходить по совокупности причин.

«Это может быть чисто коммерческое мероприятие», – предполагает она и поясняет, что недвижимость в центре столицы – лакомый кусочек для многих. Тем более что, по данным правозащитницы, в Москве уже давно ведется массированное выселение некоммерческих организаций с привлекательных для бизнеса площадей.

«Выселяют такие организации, которые существуют еще с советского времени, имеют награды, грамоты, в том числе от московского правительства. И это может быть местью МХГ за то, что мы стали заниматься этими организациями».

Одновременно Людмила Алексеева не исключает наличия в действиях чиновников политических мотивов.

«Мы довольно часто именно в таком сочетании – движение «За права человека» и Московская Хельсинкская группа – раздражаем московское и федеральное правительства тем, что защищаем права человека, которые они хотели бы нарушать безнаказанно», – констатирует председатель МХГ.

Такого же мнения придерживается и Лев Пономарев, который отмечает, что официальные претензии городских властей – «абсолютно искусственные» и «выдуманные».

«Возникает вопрос, почему они так старались. Здесь причины могут быть разные, в том числе и политические, я присоединяюсь к Людмиле Михайловне. Здесь может быть совпадение экономических причин и политических.

Те вопросы, которыми мы занимаемся, например свобода слова, носят политический характер. Но одновременно мы организовали в Москве движение «Жилищная солидарность». Мы помогаем людям как-то приспособиться к колоссальной реформе ЖКХ. Самый большой прием населения мы проводим именно по этому вопросу, у нас в год проходит не менее шести тысяч консультаций по вопросам, связанным с реформой», – рассказывает исполнительный директор движения «За права человека».

Евгений Ихлов, в свою очередь, обращает внимание на синхронность возникновения проблем у МХГ и «Горячей линии».

Впрочем, правозащитники далеки от того, чтобы искать во всем происки врагов и, напротив, настроены на мирный и конструктивный диалог.

«Умная власть всегда находит возможность взаимодействия. Мы в свое время находили общий язык и готовы к этому и сейчас», – подчеркивает Лев Пономарев.

Будет ли это предложение услышано?

13.11.2009