Бюлетень "Права Людини", 2009, #32

Міністерство внутрішніх справ України
Європейська Комісія
Харківська правозахисна група
Харківський інститут соціальних досліджень

Соціологічний моніторинг розповсюдженості незаконного насильства в органах внутрішніх справ України

Соціологічні дослідження було проведено в 2003 та 2009 роках

Дослідження проводились в декількох регіонах України – Київській, Дніпропетровській, Полтавській, Харківській областях та АР Крим.

В ході дослідження будо проведено масові опитування населення (3000 респондентів за випадковою вибіркою); працівників міліції (600 респондентів за квотною вибіркою) та ув’язнених (200 респондентів за випадковою вибіркою).

Дані опитувань було доповнено якісними методами. Було проведено 45 інтерв’ю (з жертвами насильства, експертами, працівниками міліції); 16 фокус-груп (з експертами, працівниками міліції).

ДИНАМІКА ТА МАСШТАБИ НЕЗАКОННОГО НАСИЛЬСТВА
В ОРГАНАХ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Сравнение данных показывает, что в период с 2003 года произошло снижение количества лиц, пострадавших от побоев и причинения телесных повреждений различной степени тяжести в ходе задержания приблизительно на 400 тыс. человек. Однако, оценочное количество подвергшихся побоям в ходе задержания все еще составляет порядка 600 тыс. человек в год.

Оценочное количество потерпевших
от незаконного насилия в органах внутренних дел
в ходе задержания в 2003 та 2009 рр.

Данные исследования указывают на прирост лиц, пострадавших от побоев, причинения телесных повреждений, оценочное количество которых сегодня составляет около 491 тыс. в год.

Выявлен прирост пострадавших от пыток, истязаний, которым в течение года подвергается около 113 тыс. человек.

ДИНАМІКА ТА МАСШТАБИ НЕЗАКОННОГО НАСИЛЬСТВА
В ОРГАНАХ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Данные говорят о наметившейся тенденции смещения фактов незаконного насилия с задержания на расследование. Насилие становится все более и более латентным, в обществе, где работа милиции постоянно на виду и обсуждается. Теперь работники милиции предпочитают применять незаконное насилие более скрытно – в местах, скрытых от посторонних глаз, не оставляя следов, использовать психологическое насилие, чтобы избежать возможных проблем и сделать факт насилия более труднодоказуемым, что не так уж и сложно при отсутствии доступа к адвокату и врачу.

Оценочное количество потерпевших
от незаконного насилия в органах внутренних дел
в ходе расследования в 2003 та 2009 рр.

Одним из наиболее важных показателей того, как общество относится к проблеме пыток и жестокого обращения в милиции, является представление жителей Украины о том, кому следует опасаться этого явления в первую очередь.

Согласно данным опроса 63,1% респондентов считают, что сегодня никто не застрахован от пыток и незаконного насилия в милиции!

Среди заключенных, 63,9% опрошенных отметили, что никто не застрахован от того, чтобы стать жертвой незаконного насилия со стороны работников милиции.

Оценка риска стать жертвой незаконного насилия
в ОВД для представителей различных групп

ВІДНОШЕННЯ ДО ФАКТІВ НЕЗАКОННОГО НАСИЛЬСТВА
В ОРГАНАХ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

28% населення України так чи інакше припускають можливість або необхідність застосування до підозрюваних побоїв, знущань або катувань з метою розкриття й розслідування злочину.

Рис. Розподіл відповідей населення на питання
«На Ваш погляд, чи припустимо застосування
працівниками міліції побоїв, знущань або катувань
з метою розкриття й розслідування злочину»

З 2003 року кількість таких, що виправдовують незаконне насильство в міліції зменшилася на 20% (з 48% до 28%), що дозволяє констатувати зрістання нетерпимості до цього явища в суспільстві

ГОТОВНІСТЬ ЗАХИЩАТИ СВОЇ ПРАВА

74,6% пострадавших от незаконного насилия в милиции не стремятся обращаться куда-либо за тем, чтобы восстановить справедливость.

20% опрошенных не намерены никуда обращаться в том случае, если их самих или их близких подвергнут пыткам или жестокому обращению.

Распределение ответов на вопрос
«В случае использования незаконного насилия,
пыток или жестокого обращения против Вас
или ваших близких будете ли Вы обращаться за помощью»

Именно такое неверие в возможность отстоять свои права легальным путем; опасение того, что ситуация может стать еще хуже и порождает безнаказанность и уверенность в своих силах для тех, кто применяет незаконное насилие в правоохранительной практике.

ПРИЧИНИ НЕЗАКОННОГО НАСИЛЬСТВА
В ОРГАНАХ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Як показало опитування, у свідомості населення та працівників міліції існують досить протилежні уявлення щодо причин незаконного насильства.

Перша трійка причин незаконного насильства в органах внутрішніх справ, за думкою пересічних громадян, це:

1. Безкарність тих працівників міліції, які припускаються незаконних методів в роботі (53% респондентів);

2. Поганий підбір кандидатів, коли в міліцію потрапляють люди із садистськими нахилами (43% респондентів)

3. Невисокий професійний й культурний рівень працівників міліції (38% респондентів).

З точки зору ж опитаних працівників міліції, головні причини протиправних дій їх колег полягають у:

1. Недосконалісті законодавства (52% респондентів),

2. В тому, що права самих працівників міліції порушуються (50% респондентів),

3. В існуванні системи показників й звітності, яка примушує «вибивати» силоміць визнання провини (43% респондентів).

ОЦІНКА УМОВ УТРИМАННЯ
В ІЗОЛЯТОРАХ ТИМЧАСОВОГО ТРИМАННЯ МВС УКРАЇНИ

55,3% опрошенных работников милиции отмечают, что наблюдали позитивные изменения в условиях содержания в ИТТ в течение последних пять лет.

57,7% опрошенных заключенных отмечают улучшение условий содержания отмечают даже больше чем среди работников милиции (17,7 % отмечают, что условия улучшились существенно).

Для большинства граждан Украины этот прогресс прошел абсолютно незаметно – 71,7% опрошенных ничего не знают об условиях содержания в ИВС, мерах предпринятых по их улучшению и достигнутом прогрессе.

Розподіл відповідей засуджених та працівників міліції
на питання «Як Ви вважаєте, чи змінилися умови
утримання осіб, які скоїли злочини (або підозрюваних)
у ізоляторах тимчасового тримання на протязі останніх 5 років?»

Среди наиболее важных проблем, которые еще предстоит решить Министерству внутренних дел, как работники милиции, так и заключенные  выделяют проблемы, связанные с вентиляцией камер, духотой, качеством питания, возможностью принять душ.

«І якщо Кирпич злодій – його місце у в’язниці, а в який спосіб я його туди загоню, людям байдуже. Для них важливо лише, аби крадій був у тюрмі, от що їм цікаво!» – ця цитата з відомої книжки Аркадія та Георгія Вайнерів «Ера милосердя», а потім і з фільму Станіслава Говорухіна «Місце зустрічі змінити неможна» припала до вподоби кільком поколінням телеглядачів, котрі у більшості своїй поділяють погляд капітана Жеглова: в який спосіб злочинця буде ув’язнено, наскільки справедливо – не має значення. Прикро й сумно, але ще сумніше стає від думки, що страждають не лише злочинці, і що злочинцем може бути проголошений будь-хто, бо ж відомо, що цілком безневинні люди зазнають покарань за злочини, котрих не скоювали. Подивіться хоча б на справи «серійних убивць».

Справа «пологівського маніяка» Ткача

За злочини, скоєні цим недолюдком, було засуджено щонайменше десятеро людей. Працівники правоохоронних органів отримали зізнання від них тим чи іншим незаконним шляхом, застосовуючи насильство. Один з них відсидів десять років, двоє інших отримали по 15 років, причому один – восьмикласник, засуджений за вбивство двоюрідної сестри і заарештований прямо під час шкільних занять. Батько, звинувачений у вбивстві власної доньки, повісився в камері Дніпропетровського СІЗО. Одного хлопця було звільнено з психіатричної лікарні, а ще одного чоловіка, який відсидів 15 років за вбивство, якого не скоював, і помер вже по звільненні, було реабілітовано посмертно.

Скільки ще таких ні в чому невинуватих «вбивць» сидять за ґратами?

На щастя, смертну кару в Україні скасовано. Розглянемо два показові випадки.

Справа Луценка

Макіївець Станіслав Луценко був заарештований 1995 року за підозрою у вбивстві. Обвинувачення було побудовано на показаннях його знайомого Н. Л., який начебто винайняв його для скоєння злочину. Н. Л. дав свідчення, не порадившись із адвокатом, був обвинувачений у підбуренні до вбивства, а після цього від своїх показань відмовився, і потім заперечував свою й Луценка причетність до вбивства. Н. Л. поскаржився до прокуратури, що працівники міліції, які його допитували, піддали його жорсткому психологічному тискові, у тому числі загрожували звинуватити його у злочині, який матиме наслідком смертну кару, побити його й зґвалтувати, а також учинити шкоду його дружині й доньці, якщо він відмовиться свідчити проти Луценка як вбивці. Він також скаржився, що двоє невідомих напали на нього на вулиці, і сказали, щоби він зізнавався у причетності до вбивства, якщо хоче захистити свою родину від серйозних неприємностей. Справу проти Луценка та Н. Л. було передано на розгляд у Донецький обласний суд. На думку обвинувачення, Луценко був винний у вбивстві з корисною метою. У травні 1996 Донецький обласний суд направив справу на додаткове розслідування, визначивши, що факти справи доведені неповністю, а доказів причетності підсудних до злочинів, які ставляться їм за провину, недостатньо. У грудні того ж року Донецький обласний суд виправдав підсудних, установивши зокрема, що чисельні аргументи обвинувачення не мали під собою жодних доказів окрім початкового зізнання Н. Л., від якого той потім відмовився як наданих під тиском. Луценко був звільнений, незабаром поїхав з України та оселився в Узбекистані. У червні 1997 року Донецький обласний суд оголосив Н. Л. та Луценка в розшук. Луценко стверджував, що нічого про це не знав і ніколи не переховувався. Він мав житло, роботу, одружився, мав дитину та отримав посвідчення водія на своє ім’я. Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу обвинувача і направив справу на новий розгляд до Донецького обласного суду. А 2002 року Луценко звернувся до українських органів влади, щоби подовжити чинність свого паспорту, був затриманий і поміщений під варту в Україні. В жовтні 2003 року апеляційний суд Донецької області (колишній обласний суд) погодився з версією обвинувачення, яку було сформульовано 1996 року, і визнав Луценка винним у вбивстві з корисною метою, тобто в основу обвинувачення були покладені покази Н. Л., які він дав під тиском. Луценко і його захисник подали касаційні скарги, але Верховний Суд залишив чинним жовтневий 2003 року вирок. Верховний Суд визнав, зокрема, необґрунтованими аргументи Луценка про те, що Н. Л. облудно звинуватив його й себе під фізичним тиском міліції. В серпні 2004 року Луценко написав заяву в Європейський Суд з прав людини, в якій, зокрема, стверджував, що був засуджений у порушення ст. 6 п. 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод – «Право на справедливий судовий розгляд». Європейський Суд визнав порушення ст.6 п.1 і зазначив, що ст. 10 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що судовий розгляд мусить бути відкритий заново, якщо Європейський суд визначить порушення Конвенції. Зараз Луценко чекає перегляду справи Верховним Судом.

Справа Яременка

Такого перегляду вже дочекався Олександр Яременко. Він був затриманий у січні 2001 року за підозрою у скоєнні кількох злочинів, зокрема, вбивства таксиста М. За кілька днів Яременка допитав без участі адвоката працівник райвідділу, який займався вбивством таксиста Х., скоєним 1998 року, з метою встановлення можливої причетності Яременка до цього злочину, який було кваліфіковано як «умисне тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого». Участь захисника за такого злочину не є обов’язковою (у матеріалах слідства є документ, що свідчить, буцімто Яременко сам відмовився від адвоката). Яременко зізнався, що разом з С. улітку 1998 року вчинив убивство таксиста Х. Після цього справу було перекваліфіковано у «вбивство з обтяжувальними обставинами», але потім у присутності адвоката Яременко відмовився від свого зізнання, заявивши, що воно було дано під примусом. Після цього адвоката усунули з формулою, що він начебто «перешкоджав своєму клієнтові зізнатися у скоєнні злочину». У листопаді 2001 року Київським апеляційним судом Яременко був засуджений до довічного ув’язнення. Його спроби знайти справедливість в національних судах ні до чого не призвели, і він звернувся до Європейського суду з прав людини. Яременко стверджував, що його піддали поганому поводженню під час перебування у міліції і що його скарги про це не були належним чином розглянуті. Він також скаржився, що був позбавлений допомоги адвоката за його вибором протягом частини розслідування і що це порушення мало наслідком несправедливий судовий розгляд. Справу в Європейському суді Яременко виграв. Суд був обурений трюком слідчих зі зміною формули обвинувачення, а також допитом Яременка без участі адвоката, визнавши це брутальним порушенням права на захист, тим більше, що українське законодавство вимагає обов’язкової участі захисника, коли можливе покарання передбачало смертну кару (пізніше, довічне ув’язнення), а владні органи, маніпулюючи обвинуваченням, обґрунтували відмову (начебто добровільну) Яременка від захисника. Європейський суд визнав, що скарги Яременка на жорстоке поводження не були належним чином розглянуті. Суд взяв до уваги його заяви про те, що показання були отримані незаконними способами, і визнав, що їх використання у судовому розгляді порушило його право зберігати мовчання, яке є ґарантією дотримання справедливості процесу. Суд також звернув увагу на те, що показання Яременка та його співобвинувачуваного С. щодо вбивства 1998 року, не зважаючи на те, що минуло кілька років, сходяться навіть у деталях, що свідчить про те, що ці показання були добре узгоджені слідчими. Отже, було порушено ст. 6 Конвенції – право на справедливий судовий розгляд, а також ст. 3 – заборона катувань, бо хоча і не було доведено застосування тортур до Яременка, не було проведено належної перевірки скарг на їх застосування.

Влітку цього року Верховний Суд України при перегляді справи фактично проіґнорував рішення Європейського суду. Він постановив вилучити з судових рішень всі посилання на докази, що були отримані в незаконний спосіб, а самі рішення залишив чинними. Такого рішення Верховного Суду ніхто не чекав, бо найрозумнішим і найлогічнішим здавалося повернення справи для нового судового розгляду. Ми ж побачили зухвале саботування рішення Європейського суду, що, м’яко кажучи, не покращує імідж України на міжнародній арені. Через що, або поставимо питання інакше,– навіщо український Верховний Суд так себе поводить? Адже він мав чудову можливість зробити великий крок у напрямку помітного покращення кримінального судочинства взагалі, виконавши рішення Європейського суду «Яременко проти України». А тепер це буде сприйняте нижчими інстанціями: міліцією, прокуратурою, судами як відверте заохочення катувань і порушення права на справедливий суд, як знак правити так і далі.

Згадаємо ще одну цитату з повісті братів Вайнерів: «Ну так, Кирпича взяли. Аякже! Звісно, на гарячому. … Та ви навісьте йому все, що там маєте: шкода, чи що? Хай йому в суді вріжуть на всю котушку! Чого з ним чикатися!».

Ситуація в правоохоронних органах не змінилася по суті. Зізнання, отримане шляхом незаконного насильства, фізичного чи психічного, використовується як доказ вини, й винесення вироків на основі сумнівних доказів – річ звичайна. Соціологічне досліження незаконного насильства в органах внутрішніх справ України, проведене в 2009 році Харківським інститутом соціальних досліджень та Харківською правозахисною групою, показало, що потерпілих від фізичного насильства в ході розслідування кримінальних справ більше, ніж 600 тис. на рік. Очевидно, система кримінальної юстиції потребує серйозних змін. Але це тема окремої розмови.

17 листопада Верховна Рада України ухвалила законопроект народних депутатів України А.Портнова та О.Лавриновича «Про внесення змін до Цивільного кодексу (далі – ЦК) України  щодо відшкодування моральної шкоди» (реєстр. № 4332 від 08.04.09 р.), яким внесені зміни до статті 23 ЦК. До п. 4 ч.2 статті 23, яка формулює, одну з причин відшкодування  моральної шкоди «у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи» в кінець фрази додали  «у тому числі шляхом поширення недостовірної інформації». Ч.3 статті 23 викладена тепер в такій редакції:

«3. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, статусу особи, якій завдана така шкода, характеру та способу поширення недостовірної інформації, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення.

При визначенні розміру відшкодування моральної шкоди враховуються вимоги розумності і справедливості, а також матеріальне становище особи, яка нанесла таку шкоду».

У зв’язку з ухваленням цих змін в медіа середовищі поширилися думки, що вони спрямовані проти журналістів і що необхідно домогтися вето Президента. Про це писали і журналісти, і медіа юристи. Ось характерні висловлювання: Альберт Фельдман, шеф-редактор «Обозревателя»: «17 ноября был принят еще один закон, в котором степень наказания зависит от статуса пострадавшего (если пострадал депутат, то наказание выше)», «Анализ внесенных в ГК изменений показал, что депутаты решили выстроить надежную материальную преграду критике в свой адрес и в адрес своих лидеров — кандидатов в президенты»[1], «Депутати чинять спробу нажитися на журналістах. За цим законом посадовці зможуть претендувати на більший розмір відшкодування моральної шкоди у справах проти журналістів, посилаючись на свій особливий статус»[2] (Тарас Шевченко, директор Інституту медіаправа). І подібних прикладів можна навести багато. 

Вимогу визначення розміру відшкодування моральної шкоди в залежності від статусу особи, якій завдана така шкода, вони сприйняли так само, як депутати, що проголосували за цей законопроект. Як сказала в інтерв’ю інтернет-виданню «ОстроВ» голова парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації Анна Герман, «Я считаю, что это справедливо, потому что если это, скажем, Президент страны, или премьер-министр, у них ставки очень высоки, и они потратили много сил для того, чтобы достичь своего положения. И тот, кто несправедливо попытается их столкнуть с высоты, должен будет компенсировать этому человеку ущерб соответственно»[3]. Думку, що новий закон буде використаний саме таким чином, поділяє її перший заступник Андрій Шевченко, не голосувавший за ці зміни. «Этот законопроект вопиющим образом нарушает принцип равенства граждан перед законом. Получается, что обидеть депутата у нас стоит дороже, чем обидеть учителя, но дешевле, чем обидеть Президента. Опять получается ситуация, когда все равны, но некоторые равнее», – каже депутат.  – «Эти изменения, несомненно, будут использоваться против СМИ. Теперь украинский журналист вынужден будет писать лишь гороскопы и прогнозы погоды — за любые высказывания в адрес власти его смогут запросто “затаскать” по судам. Причем, по украинским судам”, – підкреслив Андрій Шевченко[4].

Звичайно, якщо й судді будуть тлумачити внесені зміни саме таким чином, то вся практика визначення моральної шкоди може суттєво змінитися. Проте, на мою думку, цього не станеться, і насправді ці зміни не загрожують журналістам. Погляньмо на ухвалений закон уважніше.

Доповнення п.4 ч.2 статті 23 ЦК нічого не змінює: за приниження честі, гідності і ділової репутації шляхом поширення недостовірної інформації суди і так стягували моральну шкоду. Суд має встановити, достовірна інформація була розповсюджена чи недостовірна, і якщо недостовірна, чи був у журналіста злий умисел.

Що ж до нового формулювання частини 3 статті 23, то визначення розміру шкоди в залежності від статусу особи може бути розтлумачене зовсім не так, як її бачать депутати і побачили журналісти, а в контексті наведених вище принципів Європейського суду з прав людини, які підтверджені в багатьох рішеннях за статтею 10 Європейської конвенції. А саме (не буде зайвим повторити це ще раз!):

Політику, звичайно, надається право захищати свою репутацію, навіть коли він діє не у своїй приватній якості, але вимоги такого захисту повинні бути зважені у світлі інтересів відкритої дискусії з політичних питань, оскільки виключення зі свободи висловлювання повинні тлумачитися вузько. Тому межі прийнятної критики ширше стосовно політиків, які виступають у своїй публічній якості, ніж по відношенню до приватної особи. Перший неминуче і свідомо сам робить себе відкритим для детальної перевірки кожного його слова і вчинку як журналістами, так і всім суспільством, і він повинен показати вищий рівень толерантності, особливо, коли він сам висловлює публічні твердження, які легко піддаються критиці.

Згадаймо, що за статтею 17 Закону «Про виконання рішень і використання практики Європейського суду з прав людини» практика Європейського суду є джерелом права у національній правовій системі. Це спонукає український суд тлумачити вимогу визначення відшкодування моральної шкоди з врахуванням статусу потерпілої особи саме з позиції Європейського суду: якщо це приватна особа, розмір шкоди має бути більше, якщо публічна особа – то менше.

Безсумнівним позитивним моментом нової редакції закону є вимога врахування матеріального становища особи, яка нанесла шкоду. Ця норма дає можливість захиснику журналіста чи ЗМІ вимагати зменшення розміру відшкодування в залежності від рівня доходів журналіста чи наявної суми коштів на рахунку ЗМІ.

Помилкою законодавця є виключення вимоги врахування «ступеню вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування». Але ця помилка не скасовує принципи цивільного права! Все одне, суди будуть опиратися на статтю 1167 ЦК України, відповідно до якої моральна шкода, завдана особі неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених законом.

Залишається ще одне питання: з частини 3 статті 23 ЦК прибрали врахування «глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення можливостей його можливості їх реалізації». Фактично виходить так. що при визначенні розміру моральної шкоди прибрали таку причину, як каліцтво. Але насправді і це не так, оскільки автори законопроекту не чіпали п.1 ч.2 статті 23, в якому сказано, що моральна шкода полягає «у фізичному болю та стражданнях, які фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я». А в тій же статті 1167 ЦК встановлено, що у випадку каліцтва, завданого джерелом підвищеної небезпеки, моральна шкода відшкодовується незалежно від вини.

Отже, нова редакція статті 23 не повинна вплинути на судову практику, якщо судді будуть опиратися на право, і може навіть її покращити, хоча, як видається, автори законопроекту про це не дбали. Проте не будемо гадати про мотиви народних депутатів – як на мене, цілком марна праця.

[1] Милан Лелич. Политики смогут оставить журналистов «без штанов»?, Главред, 19 ноября, http://ukrrudprom.ua/digest/Politiki_smogut_ostavit_gurnalistov_bez_shtanov.html?ref=subscribe

[2] «Телекриктика», 19 ноября, http://telekritika.ua/news/2009-11-19/49311

[3] http://ostro.org/articles/article-75353/

[4] Милан Лелич, цит. стаття.

Дежавю: не встигли відсвяткувати хоча б двадцятирічний ювілей незалежності, як нинішня влада вже повертається до «старих, добрих» методів контролю над людьми. Тоталітаризм в Україні, схоже, знову процвітатиме. Вітчизняні правозахисники б’ють на сполох: у державі планують обмежити свободу зібрань, мітингів, демонстрацій. Що там – «обмежити», додають вони, очевидно, все котиться до того, що в країні можуть взагалі знищити будь-які масові волевиявлення. Красномовно доводить це свіжий законопроект № 2450 «Про порядок організації і проведення мирних заходів». Верховна Рада прийняла його в першому читанні ще влітку, але під «грипозну» шумиху про проект знову згадали і вирішили просунути. Мовляв, під умови карантину він підходить чи не найкраще.

«Родзинка» документу в тому, що він загрожує істотно обмежити свободу зібрань, містить неконституційні обмеження свободи, численні порушення  міжнародних зобов’язання України щодо забезпечення права на мирні збори. 

Виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ) Володимир Яворський переконує: «Цей законопроект нас відкидає назад — на декілька десятиріч, такої несвободи в Україні давно не було – з часів Радянського Союзу, ми навіть з дня прийняття Конституції мали іншу практику, а тут у цьому проекті стикаємось із проблемою на кожному кроці — проблема в усьому: хто  має право проводити, як організовувати демонстрації, як карати за несанкціоновані мітинги?»

Українські правозахисники зробили аналіз цього законопроекту і дійшли висновку, що недоліків в ньому – а інакше кажучи: порушень прав людини – хоч греблю гати: по-перше, проект обмежує місця збору для мітингів; по-друге, встановлює терміни для проведення акцій; по-третє, істотно збільшує повноваження міліції та чиновницького апарату для перешкоджання волевиявлення громадян.

Як пояснює Володимир Яворський, проект закону, наприклад, забороняє проведення спонтанних мирних зібрань, оскільки без попереднього повідомлення мирні зібрання, згідно з законодавчою ініціативою, не дозволяється проводити: «Заборонено спонтанне проведення мирних зібрань, тобто,  якщо ви, наприклад, почули новину і хочете її опротестувати, то треба декілька днів треба чекати, бо — як виходить з логіки цього законопроекту — спочатку треба про це хоча б заявити у відповідні органи, про спонтанні мітинги тоді й годі думати. Окрім того, заборонена контрдемонстація. Що це за закон, який не регулює право на виявлення своєї думки і опротестування чиєїсь?!»

Член громадської ради при Міністерстві внутрішніх справ України з питань забезпечення прав людини Володимир Чемерис обурюється ще й тим, що сама ідея цього законопроекту, запропонованого урядом, взагалі є абсурдною, оскільки ані в Конституції, ані в інших документах, немає навіть і слова про те, що Кабінет Міністрів має право регулювати організацію мирних зібрань: «В цілому, цей документ і юридичної сили-то немає, але практичної – уже набув: наприклад, в Одесі в розвиток цієї ініціативи вже заборонено будь-які масові заходи. В принципі, заборонити  їх можна, але за умов надзвичайного стану і за підписом Президента, та й то – у випадку, якщо цей указ прийме Верховна Рада протягом двох днів».

Володимир Яворський переконує, що цей законопроект ще й перетворює людей, які проводять демонстрації, просто на роту солдатів, адже побудований за принципом, що особи, які проводять мітинги та демонстрації, повністю підпорядковуються одному начальнику. Крім того, така людина має ще й виділятися з-поміж інших.

«Постійний активіст», як він сам себе називає, Сергій Мовчан стверджує: «Організатори  акції мають бути відзначені, щоб у міліції не було сумнівів, кого першим  забирати?!? Якщо він вам каже: чого ви тут голосуєте, а ви на мітингу, то це вже невиконання умов! Мене особисто лякає влада, яка пише сама для себе закони і збирається загнати людей, які протестують, в якісь рамки».

Організатор ще й зобов’язаний нести відповідальність за людей, які беруть участь у мирних зборах. Між іншим, всупереч Цивільному кодексу України, проект покладає відшкодування усіх збитків, завданих учасниками мирного зібрання, на його організаторів.

«Це не зібрання тоді, а паради військових. Це ж очевидно, що зібрання так не відбуваються, учасники можуть переформувати зібрання на свій розсуд. Автор законопроекту бажає, щоби вони відбувалися, як паради військових, де всі мають свої чітко визначені обов’язки і всі би безумовно слухалися організаторів мирного зібрання. Він не враховує специфіки великих мирних зібрань, коли його учасниками є звичайні перехожі, котрі не зобов’язані слухатися організаторів мирного заходу. Автор проекту явно не враховує певну хаотичність подібних заходів, їхній стихійний характер», – каже Володимир Яворський.

За словами ж голови київського осередку всеукраїнської молодіжної організації «Фундація регіональних ініціатив» Михайла Лебедя, подібні – відверто антидемократичні – закони вже діють, зокрема, в Казахстані та Білорусі. Там їх систематично використовують проти громадських активістів та звичайних громадян, але Україна, здавалося б, позиціонує себе правовою державою.

Володимир Яворський розповідає, що ще у 2006 році Міністерство юстиції на виконання зобов’язань України перед Радою Європи розробило законопроект „Про порядок організації і проведення громадянами зборів, мітингів, походів, демонстрацій та пікетувань», який був розміщений для громадського обговорення на сайті Мін’юсту в розділі „Обговорюємо законопроекти».

«До цього часу постійно обговорювалися різні редакції цього проекту, проте вони не розглядалися парламентом. Тоді УГСПЛ виступила зі значними зауваженнями до цього проекту й висунула альтернативний законопроект. Після громадського обговорення ці обидва законопроекти були спрямовані до Венеціанської комісії Ради Європи для дачі висновку щодо їхньої відповідності міжнародним стандартам у сфері прав людини. Був підготовлений висновок цих експертів із значними зауваженнями до урядового законопроекту», – каже він.

Власне, на основі цих висновків було прийнято рішення про об’єднання цих законопроектів в один. Була навіть підготовлена одна редакція законопроекту, котра в подальшому постійно змінювалася.  У 2007 – 2008 роках розробка законопроекту тривала без залучення громадськості. Тоді-то й внесли чимало зауважень, які і змінили проект докорінно. І рекомендації Венеціанської комісії тут або не побачили, або не помітили, або про них забули, або взагалі – проігнорували.

«Несподівано для громадськості, без обговорення, цей законопроект у результаті був поданий до парламенту в травні 2008 року Кабінетом Міністрів України. Проте, як було зазначено, проект зазнав істотних змін, що не враховували висновок Венеціанської комісії Ради Європи та пропозицій УГСПЛ», – продовжив Володимир Яворський.

Нині ж проект взагалі вирішили розглядати за зачиненими дверима за сімома замками: обговорення його було непублічним, і внести до нього якісь пропозиції або зміни стає справою із розряду фантастики. «Мало того, що закон перекриває всі можливості мирних зібрань, дає право владі заборонити будь-яку демонстрацію, волевиявлення, тому що за цим документом виходить, що всі зібрання – це суцільні порушення. Такого закону просто не може існувати демократичній країні! Ми подали свої пропозиції, але відповіді не отримали, нині підготовка до другого читання відбувається непублічно. Висновок невтішний: один з базових законів для громадянського суспільства ледве не таємниця, за якою ховається порушенням норм міжнародного права», - каже Володимир Яворський:

Але вражає й те, що запропонували його самі політики, яким, до речі, у передвиборній гонитві аж ніяк не обійтися без демонстрацій, мітингів, зустрічей та публічних зібрань. Це навіть не дивно – це абсурдно і в рамки логіки не вкладається. «Політики ж мають розуміти, що вмить можуть стати опозицією, це вже доведено на практиці», – нагадує член Національного комітету всеукраїнської громадської кампанії «Молодіжна варта» Дмитро Сінченко.

«Молодіжна Варта» з’ясувала, що закон суперечить передвиборчим програмам усіх без винятку політичних сил, представлених у парламенті. В той же час за ухвалення його проекту у першому читанні проголосували 228 народних депутатів – представники усіх фракцій, окрім КПУ.

Наприклад, у передвиборчій програмі Блоку Юлії Тимошенко обіцяли і справедливу правову державу для кожної людини, і розбудовувати громадянське суспільство, і зміцнювати демократію, і створити можливості для активної участі суспільного життя тощо. В той час, як за новий «демократичний» законопроект проголосували 146 депутатів.

Суперечить проект закону і передвиборчій програмі Блоку «Наша Україна – Народна самооборона». Там також наобіцяли і створити підзвітну громадянам правову державу і працювати заради людей, а не політиків. А голосують „за» -  60 депутатів.

У програмі Блоку Литвина також обіцяли і особисту свободу кожному, і правовий захист громадян, а за антидемократичний проект підняли руки усі 20 депутатів.

Подібна ситуація і з Партією Регіонів: щоправда, там тільки двоє депутатів голосували «за». Втім, у програмі всі обіцяли і свободу слова, і можливість самовираження та відстоювання думок.

Дмитро Сінченко каже: «Ми проаналізували всі програми і дійшли висновку: жодна з політичних сил звужувати свободу зібрань не обіцяла, але своїм голосуванням це робить. Молодіжна варта планує звернутися до керівників всіх фракцій одуматися».

Сергій Мовчан – учасник багатьох акцій (якщо дотримуватися цього законопроекту, то тепер уже – систематичний порушник) переконує, що влада і нині дуже вибірково ставиться до різного роду акцій, а з прийняттям нового закону міліції розв’яжуть руки, і вона почне «в’язати» всіх учасників зібрань.

«Я – активіст, який організовує ці акції, ходить а них, цей законопроект мене стосується. З новим законопроектом це просто нереально, міліція забере всіх та одразу. По-перше, згідно з законом, на мітингу має бути представник від міліції. А я з власного досвіду знаю: міліція розглядає будь-яку акцію протесту як небезпеку, нас розцінюють як ворогів. Якщо запалюєш «фаєр», одразу підлітають «омонівці». Спілкуються вони також не на «вищому рівні»: ми зараз вас всіх запакуємо. Такі в них методи роботи, а сперечатися неможливо, оскільки суди за протоколом «Беркута» їх приймають, свідків до уваги не беруть «, – розповідає Мовчан.

Словом, законопроект не відповідає ані вимогам Європейської конвенції про захист прав людини, ані рекомендаціям ОБСЄ щодо перегляду законодавства щодо свободи мирних зібрань (схвалених Венеціанською комісією).

Українські активісти переконані: законопроект потребує концептуального доопрацювання й приймати його у такій редакції чи з певними косметичними змінами – просто злочин.

Відтак, виявляється, держава, яка зусиллями лева – цегла за цеглою – зводить демократію,... забула побудувати для неї фундамент. Адже саме мирні зібрання, поряд зі свободою слова, думки, релігії та асоціацій, є надійною основою демократичного суспільства, якого своїми діями прагне сам народ і своїми передвиборними обіцянками – політики. А в нас виходить: закони, які покликані насправді захищати права, їх відверто порушують. Тож, про будівництво демократичного суспільства ще й говорити зарано. Такими законопроектами нас намагаються перетворити на сіру масу, на «роту керованих солдат».

17.11.2009

Українська Гельсінська спілка з прав людини нещодавно писала про доволі успішні спроби держави ошукати працюючих пенсіонерів .

Зокрема, Постанова Кабміну № 530 «Деякі питання соціального захисту окремих категорій громадян» передбачає, що у випадку перерахунку пенсії з більшого заробітку із урахуванням страхового стажу, набутого після її призначення, має застосовуватись показник середньомісячної заробітної плати на одну особу за рік, що передує перерахунку пенсії.

Проте, Мінпраці і Пенсійний фонд України приймають роз’яснення (лист від 11.03.2009 р. № 20/0/18-09/039) в якому визначено, що перерахунок пенсії у 2009 році проводиться із застосуванням показника заробітної плати за 2007 рік!

Та найближчим часом ситуація має змінитися на краще. Адже Міністерство юстиції України звернулося до Мінпраці та Пенсійного фонду з вимогою відкликати лист з місць застосування та скасувати його. Адже ці дві установи своєю вказівкою порушували українське законодавство.

Додаток: Лист Міністерства юстиції України

За допомогою цієї формули працюючі пенсіонери зможуть підрахувати, скільки вони мають отримувати грошей. Розрахунок зроблений для пенсіонера-жінки (мінімальний страховий стаж 20 років). Коефіцієнт зарплати 2,0, загальний стаж до перерахунку — 40 років, з перерахунком — 42 роки.

I. Перерахунок по заробітній платі 2007 р. (1197,91 грн.)

1. По зарплаті: 1197,91 грн. х 2 (коеф.) = 2395,82 грн.

2. По стажу (40+2=42 роки): (42х12 міс.)х1,35 (вартість року стажу)/1200 = 0,567

3. Пенсія (ст.27 Закону 1058): 2395,82 х 0,567 = 1358,43 грн.

4. Надбавка за стаж більше 20 лет: 573 грн.(прожитковий мінімум в 2007 р.) х 22 х 1% = 126,06 грн.

5. Пенсія повна: 1358,43 грн. + 126,06 грн. = 1484,43 грн.

II. Перерахунок по заробітній платі 2008 р. (1573,99 грн.)

1. По зарплаті: 1573,99 грн. х 2 = 3147,98 грн.

2. По стажу: (42х12)х1,35/1200 = 0,567

3. Пенсія: 3147,98 грн. х 0,567 = 1785 грн.

4. Надбавка за стаж: 573 грн. х 22 х 1% = 126,06 грн.

5. Пенсія повна: 1785 грн. + 126,06 грн. = 1911 грн.

Різниця (по 2007 и 2008 р.): 1911 грн. — 1484,43 грн. = 426,57 грн.

В статті була використана формула, наведена в газеті «Сегодня»

16.11.2009

Інакше не назвати те, що вигадав Комітет з біоетики при Міністерстві охорони здоров’я разом з Правлінням асоціації лікарів України. Виходячи з цього документу, лікар винний всім і в усьому, а його інтереси захищати взагалі нікому.  Наразі нам відомо, що далеко не усі лікарі – члени асоціації України підписали цей відверто комуністичний документ.

Чому комуністичний? А чим він відрізняється від вищезгаданого морального кодексу будівельника комунізму?  Теж суцільна декларативність, теж невігластво стосовно чинного законодавства України. І така сама невизначеність: хто саме будуватиме у нашій нещасній країні отой лікарський комуністичний рай? У медичному кодексі на це є відповідь: медичні організації. Але не прописано – які саме. Чи це є комунальні і державні медичні заклади? Чи громадські організації лікарів? Чи усіх лікарів, у тому числі – приватних, зобов’яжуть примусово вступати до якихось громадських організацій, асоціацій чи профспілок? Так, це незаконно, але чи звертає увагу у нас хтось на оте законодавство? Навіть чинна Конституція, прийнята парламентом 5 років тому з грубими порушеннями процедури – і тому не є чинною з точки зору нормальної юриспруденції А прийняти якийсь кодекс, списавши його, як погані школярі з російського, і до того ж значно погіршити – чи то важко?

Справді, ми звикли робити щось і для когось, а не для себе. Всесвітня організація лікарів – Всесвітня медична асамблея у 1994 році прийняла Женевську Декларацію Всесвітньої медичної асоціації, є Хельсінкська декларація Всесвітньої медичної асоціації: рекомендації для лікарів з проведення біометричних досліджень над людьми. В 1994 році етичний кодекс російського лікаря прийняла Росія, в якій вже на той час діяв закон «Про обов’язкове медичне страхування». Нарешті, дійшло й до України, в якій, зазначимо, немає ще й досі ніяких законів про медичне страхування. Є ст.. 49 Конституції України – суто декларативна про безоплатну медичну допомогу, яка перешкоджає введенню нормального закону про медичне страхування. Є низка суперечливих законодавчих актів, які начебто регламентують роботу нереформованої галузі. І все. Медицина у нас, всупереч положенням ст. 49 Конституції – суцільно платна, вкрай бідна і фінансується гірше, ніж в будь-якій країні Європи (включаючи Росію та Білорусь).

Звичайно, кодекс  розробляється для ВООЗ, Всесвітньої асоціації лікарів тощо. Бо ті, хто вигадав цей документ чудово знає, що працювати він в Україні не буде. Хіба черговий раз підкреслить,  що лікарі – бюджетники у нас – кріпаки, які залежать від усіх, починаючи з чиновників медичної галузі, закінчуючи КРУ, правоохоронними органами. Як ми усі знаємо, зарплатня у лікарів така мізерна, що вони або мають приватну практику, або підробляють у будь-який спосіб: наглядають за хворими, розповсюджують медичні засоби та ліки (мережений маркетинг), навіть виконують роботу молодшого медичного персоналу: ставлять крапельниці, роблять перев’язки тощо.

Кодекс все це забороняє, крім того, він зобов’язує лікарів «бути активними членами лікарських громадських організацій», що прямо суперечить ч.2 ст.36 Конституції України та Закону України «Про об’єднання громадян».

І без цього комуністичного невігластва Україна втрачає щороку найкращих своїх лікарів, яким усе наше вітчизняне ідіотство набридло до не схочу. У всьому світі для них знаходиться робота і особливо  в Східній Європі, і в Ізраїлі, і в арабських країнах, і в Туреччині. Немає їм життя тільки на Батьківщині, де як за часів кріпацтва є кріпаки та холопи. І до холопів та кріпаків відносять усіх, хто працює за своїм фахом, досвідом, здібностями. Від науковців, лікарів та педагогів – до робітників заводів і шахт.

Поки цей кодекс не затверджено на загальнодержавному рівні. Немає ані наказу Уряду, ані рішення Верховної Ради. Отже, є час придивитись уважно до положень Кодексу і визначити, що в ньому навіть не зрозуміло кого він стосується: лікарів – членів асоціації, лікарів усіх медичних закладів (тоді див. ч.2 ст. 36), тих, хто добровільно його підпише? А тоді яка процедура підписання – і що буде з тими, хто, по-перше, не є членом лікарської асоціації, і, по-друге, розуміє, що Кодекс в багатьох положеннях суперечить законодавству України? На всі ці питання відповіді немає.

Залишається запитати авторів цього невігластва: «Любі друзі, а ви не хочете використовувати свою енергію у мирних цілях, і не повзти у «світле» комуністичне минуле, а попрацювати на майбутнє і України, і медичної галузі, розробивши дієві закони її реформування?».

Від редакції «ПЛ»: до дня вшанування жертв Голодомору публікуємо свідчення тих, хто пережив ці страшні події. Ці свідчення зібрала Надія Йосипівна Малишко, яка сама пережила Голодомор, все життя прожила на Дніпропетровщині. Вперше про неї з’явилася публікація в газеті «День» в 2003 році. Журналіст Леонід Іваненко розповів про Надію Малишко, але зібрані нею свідчення публікуються вперше.

Вона пережила Голодомор

Часом можна почути термін – Розстріляне відродження. Отже, існувало власне – Українське – відродження. Вочевидь, маються на увазі роки ХХ століття до утворення УНР і дещиця потому. Канву тодішніх подій ми, зокрема завдяки публікаціям «Дня», уявляємо. А що ми знаємо про людей, які породили ту добу і були породжені нею? Гадаю, небагато. А це була ціла генерація романтично налаштованих юнаків і дівчат, які жили Україною й задля неї, готові були накласти за неї головою і, здебільшого, полишилися у своєму часі, примусово зневажені нащадками.

А все ж, не знаю, як кому, а мені протягом життя доводилося перестрівати людей того кшталту, тієї доби. Може, і не достеменно їх, але їхніх прямих нащадків, котрим дещо передався той вогонь Прометея. Про одну з жінок того гарту цей нарис.

Надія Йосипівна Малишко народилася в середовищі народної інтелігенції на початку визвольних змагань 1917 – 1921 рр. і прожила практично все життя у смт Васильківка на Дніпропетровщині. Ми з нею ніколи не бачилися, але вже 10 років розвивається наш «епістолярний роман».

Із проголошенням у ЗМІ «Лексичної толоки» – збору лексики й фразеологізмів для доповнення словників української мови, пані Надія несміливо озвалася й почала раз у раз надсилати грубенькі конверти із перлинами нашої мови. До власне добірних матеріалів для годиться, додавалися листи. І завдяки ним поступово відтворився як образ лідера Толоки, яким вона, поза сумнівом, стала, так і склався розділ своєрідного літопису життя нашої країни: люди козацького краю, їхні звичаї, мова, зовнішні впливи й обставини.

Якось вона написала про своїх педагогів, людей, що ввели її до храму національної культури, сформували, як українку. Прищепили, зокрема, любов до мови, викладачем якої вона стала, й досі воює за неї з нахабами й невігласами.

Хитрик. Як він любив Україну, школу, учнів! Викладав історію, і його розповіді були далекі від підручника. Директор школи. Сам організовував і проводив тематичні вечори на різні теми. І завжди виступав як фахівець. Як його паплюжили в газетах! Перед арештом сказав: «Якщо я й винен у чомусь, то тільки в тому, що безмежно люблю Україну». Розстріляли.

Костів. Завуч школи. Із його розумом і знанням ніхто не міг зрівнятися. Шляхетний, красивий, культурний. Закінчив Краківський університет, знав до десятка мов. Знайомий був з багатьма дореволюційними письменниками. Його уроки літератури – то зримі картини життя. А як він читав художні твори! Я й зараз бачу Ігоря Святославовича, Всеволода-буй-тура. Розстріляли.

Тараненко. Молодий (27 років), енергійний, красень, розумний, освічений, організатор різних нестандартних нововведень серед молоді. Учні за ним юрбою бігали, а дівчата поголовно закохані в нього були. У фізкабінеті всі прилади поробив своїми руками з нашими хлопцями. Розстріляли.

Ткалік – директор школи після Хитрика. Розстріляли.

Ціммер. Розстріляли.

Михайлов. Помер у в’язниці після допитів.

Так це ж тільки з нашої першої середньої! А розкажеш молодим, кажуть: «Ну и что? Так нужно было».

Кому?

Як же прикро, що ота всенародна трагедія нічого не навчила ні старших, ні молодих. Старі так закодовані, закомплексовані, що й до цього часу як папуги повторюють: «У 33-му труднощі були, а голоду не було». Мати й брат померли з голоду, сам у школі сьорбав (як дадуть) похльобку з мерзлих буряків, продав із себе сорочку… А «голоду не було»!

Отак ми позбулися тонесенького прошарку інтелігенції, що вцілів після навал різних муравйових. Еліту, корифеїв перемолотили різними «справами СВУ», а по селах і містечках обійшлися без розголосу в пресі. От вам і причина «розінтелігенчення» (термін Юрія Шевельова) нашої громади.

А ось недавній лист від пані Надії:

«Два роки тому до мене прийшла біда: впала й поламала ногу… зараз ходжу, але з палицею (і то хитко) чи в каталці, а жаль. Саме йде збір інформації про голодомор 33-го.

Я його дуже добре пам’ятаю, той 33-й, бо «мені тринадцятий минало». Можна було б походити по Васильківці й поговорити з багатьма старенькими. Вони мені «всі знайомі, всі свої». Але я цього зробити не можу. Тоді я подумки «пройшлася» по рідних вулицях і записала тих, кого я добре знала, говорила з ними, сусідила, дружила, ходила з ними до школи, - і вони стали жертвами голодомору.

Збір прізвищ продовжувала і після «походеньків». Декому телефонувала, уточнювала, записувала нових. Назбиралося щось із сотню імен. Список передала в наш музей, щоб і цих записали до «Книги жертв голодомору».

Але директорка музею пішла до ЗАГСу, попросила книги 1932 – 33 рр. і майже нікого не виявила в записах. Якщо і був хтось, то помер він (так записано) від водянки, серцевого нападу, грипу, пневмонії, склерозу і т. ін. Від голоду ніхто не помер!

Яка наївність, яка глупота!

Слово «голод» тоді було суворо заборонено! Хто його вимовляв, за тим ішли переслідування, тортури, а то й смерть. А якби працівник ЗАГСу якомусь покійнику написав діагноз: голод, то такого негайно б розстріляли. Та й закралися в мене сумніви, що шановна директорка музею бачила й читала книги ЗАГСу 1932 – 33 рр.

Ми з моїм чоловіком Семеном записувалися в ЗАГСі після війни. Прожили разом близько 40 років. Коли він помер, мені треба було переоформити на себе хату. Принесла я документ, а нотаріус тільки глянула й каже: «Ваше свідоцтво не дійсне. Немає підпису зав. ЗАГСом».

Пішла туди, а там: «У Васильківці архіви зберігаються 10 років, а після цього лежать в області, у спецхранах».

Ну от! А Наталі Олексіївні зразу ж так і виставили довоєнні документи. Ще прийшла до мене додому по фотографію Семена Трохимовича для музею (він був посланий Москвою в польську армію і прослужив там до 1947-го). Розказала, що спочатку не давали книги, а потім: «Ну, ми ж вас знаємо, ви ж авторитетна людина. Та ладно вже, беріть книги».

А чому багатьох у книгах смерті не знайшли? Та тому, що хто їх буде записувати, отих куркулят-сиріт, що жили біля нас? Василь і Одарка (їхні батьки) померли за кілька днів. Залишилося троє дівчаток, голодні, в холодній хаті. Найстарша Клава, років десяти, а ті зовсім малі. Хата продана. Прийшла нова господиня, дітей повикидала на мороз, на стужу, на темінь. Побігли діти в городи, в замети, в бур’яни, в терняки. Там і позамерзали. Тільки весною поприкидали трупи землею. Хто їх запише?

Або отих, що падали і вмирали на дорогах, на станціях, під загатами, на вулицях у калюжах… без документів, незнані, невідомі, чужі. У містах такого не було.

Не думаю, що дівчата з сільради самі додумалися перекручувати дані. Напевно, вони корилися якомось «вказівкам» з райкому, а там, у свою чергу, ловили волю верхів, які прагнули замітати сліди, бо «знала кицька, чиє сало з’їла»!

І це додатково свідчить, що той голод не був наслідком неврожаю або «временных трудностей», як твердять сучасні комуністи, забуваючи додати, як сподобився один «розумник» стосовно російських вояків у Чечні: «Вони вмирають з усмішкою на вустах». То, може, й наше селянство радісно гинуло, виспівуючи пісні про партію Леніна-Сталіна?

Друге, як наслідок рефлексії над листами Надії Йосипівни. Якщо дані фальшувалися або факти взагалі не фіксувалися, то більш-менш точної кількості жертв, як і їхніх імен, ми ніколи не знатимемо. Можливі лише оцінки на підставі демографічних закономірностей.

І третє. В нас на місцях, схоже, і досі панує якась неукраїнська влада. Вона нишком і явно нехтує, оббріхує як боротьбу за Україну бійців УПА, так і пам’ять хліборобського цвіту нашої нації.

Тож схилімо голову перед горбками, під якими покояться останки наших безіменних, не відспіваних і не оплакних земляків і рідних!

Леонід Іваненко, Київ

День № 196, 31 жовтня 2003

Розповіді про голодомор 1932 – 33 рр.

У нашому Васильківському краєзнавчому музеї організовується Книга пам’яті жертв голодомору в Україні 32 – 33 рр.

Я, Малишко Надія Йосипівна (дівоче прізвище Сальниченко), мешкаю в селищі Васильківка на Дніпропетровщині і представляю старше покоління (мені 83 роки). Сама я голодувала, рухла, жебрачила, ночувала (нас вигнали з хати) то в погрібнику своєї однокласниці Лихацької Марії Сергіївни, то в «інтернаті» (це була розвалюха – пристанище для голодуючих і бездомних учнів нашої Васильківської семирічки). Я представляю тих, хто страждав, тримався на волоску життя, але все ж таки ВИЖИВ!

Отож, вважаю своїм обов’язком згадати і занести в Книгу пам’яті тих, кого я знала, з ким дружила, сусідствувала, хто загинув насильницькою смертю від голодомору 1932 – 33 рр.

В 1993 році відзначали – правда, скупенько, тихенько і боязко – 60-річчя голодомору в Україні. Ото до тієї дати я і записала декілька розповідей своїх односельців, чим запам’ятався їм 33-й рік. Та тільки в редакції райгазети на мої записи дивилися косо. Мовляв, навіщо таке згадувати, бередити і розтроюджувати людські серця і душі.

А мені добре він запам’ятався, бо «мені тринадцятий минало».

Ще з літа 1932 року всі розуміли, що буде голод. В колгоспі нічого не дали і не дадуть, бо весь урожай забрали й вивезли. А що в кого вродило дома, те забрав «план до двору». Якщо не вивіз господар сам, продкомісії забирали насильно і говорили, що це в селян лишки хліба. Люди кидалися скрізь, дбали хоч якусь дещицю на зиму. Збирали колоски, ходили по різних збірках, з павлівських терняків приносили терен, кислиці, грушки-гнилиці.

Ходили і ми з мамою по колоски. Назбирали, наносили купку на горищі. Та активісти дізналися про наші хлібні запаси. Прийшла комісія, все описали, все забрали: колоски, картоплю, буряки, соливо, а потім і корову, постіль, меблі, кухонну утвар – пограбували, тобто розкуркулили. А в цих «куркулів» тільки корова була, навіть курей не було. Хвору матір п’ятьох дітей засудили на 6 місяців примусових робіт «за розкрадання державного хліба» – це у вироку так написали. А насправді зе те, що пішла проти постанови Москви: розтоптати, знищити українців, хай дохнуть! А вона, бач, хотіла врятувати дітей. В нашій сім’ї зразу ж почався пекучий голод. Малечу сяк-так порозпихали по родичах, хоч і ті були напівголодні. Мама працювала в каолінкомбінаті, та її списали по хворобі і послали працювати прибиральницею в школу. Там і жила в господарчій комірчині. Я теж до неї пішла. Робили важко, але ще тяжче було добувати їжу. Одержували ми кілька кілограмів кукурудзяного з викою борошна щомісяця, іноді давали чвертку олії. А так як цього було мало, то «промишляли» ми іншим способом. Не буду вдаватися в деталі цього «промислу», але скажу, що ми їли все, не відмовляючись ні від собаки, еі від кішки, ні від їжака, якщо попадались. Мама була пухла, немічна і стара – а їй було тоді 37 років. Ноги, як колоди, товсті, як склянки, блискучі, і багатьох місцях шкіра полопалась і з ран бігла сукровиця. Директор школи бачив наше становище і прикріпив нас до шкільної їдальні. Стали нам давати 4 черпачки гарячої борошнянки. Дивно, що ми не померли. Вижили!

Одного разу до нас прийшла мамина подруга дитинства Марія – Логвинкою її називали. Вся знервована, труситься, ноги пухлі, в ранах, сама немов божевільна, плачучи розповіла, як померла її трирічна донечка Люба, вона розрізала її і зварила, а кісточки зарила в садку. Їли те вариво три братики старшенькі. Та не врятувала цим їх мати. Два померли – Петрик і Шура.

- Тепер, - каже, - не можу ні спать, ні думать, ні робить. Дитя весь час переді мною, не можу позбутися цього видіння. Це ж гріх який!

Скоро Марія теж померла. А найстаршого 12-річного Івася помістили до Григорівського дитбудинку.

У 1947 році вже після інституту я працювала в редакції райгазети «Ленінець», і тоді теж лютував голод. Від районних організацій посилали нас по колгоспах уповноваженими від райкому партії в час різних кампаній: посівна, збирання врожаю, підписка державної позики. І давали нам таке завдання: побільше викривати ворогів колгоспної системи, незадоволених владою, крадіїв, всіх притягати до судової відповідальності. А на нарадах районний прокурор Заїка Павло Трохимович на нас кричав:

- Почему так мало уголовных дел? Вас что, собачьим мясом кормить надо, чтобы вы были злее? Злее, злее будьте! Не жалейте никого – ни старого, ны малого!

А я дивилася на змучених і голоних, покірних і безмовних колгоспниць, які впрягаються в борони, стають в упряжку разом з корівкою, і мені робилося страшно й моторошно.

У Новогригорівці (колгосп ім. Хрущова) сталася надзвичайна подія. Саме в розпал посівної паламався трактор. Тракторів і так мало, а тут вийшов із ладу такий, що все ж працював. Поїхала комісія для розслідування. Від редакції послали Анатолія Хорунжого (він тоді був у нас тимчасово літпрацівником). Повернувся він злий, розбушувався обуренням.

- Ви уявляєте! Трактористи варили пшеницю в радіаторі! Та таких злочинців треба привселюдно повісити отут на майдані для острашки і повчання інших!

- Анатолію Мефодійовичу, - кажу, - як ви думаєте, для чого і чому оті підпухлі хлопчаки-трактористи варили в тряпочці жменю протруєної пшениці?

Анатолій довгим поглядом подивився на мене і мовчки посварився пальцем.

Розповідь жительки Васильківки Віри Микитівни Савченко (1921 р. н.) – в дівоцтві Лабзун (вул. Бабича).

До колективізації наша велика сім’я жила добре. Мали троє коней, були лошаки, дві корови, багато малої худоби: вівці, кози, свині, не говорю вже про свійську птицю. Господарством керував дід Степан. Мав він трьох дорослих синів, серед яких мій батько Микита Лабзун був старшим.

А вже як записалися до колгоспу, тоді і почалися наші біди і голодування. Зразу ж усуспілили все рухоме й нерухоме майно, крім старої хати. Дядьки із сім’ями пішли у світ шукати кращої долі, а ми з татом залишилися на місці. Ревно працювали в колгоспі і надіялися одержати хліба і до хліба. Шість душ нас працювало. Дід Степан сторожували у бригадному дворі. У полі працювали щоденно мама й тато, Петро і Марія – старші від мене. А я цілоденно воду носила полільникам і косарям.

Прийшла осінь. Що вродило в полі, навіть в комори не засипали, все пішло державі, казали, для робітників. І насіння свого не залишили. Ми, як і всі колгоспники, не одержали ні хліба, ні грошей, хоч трудоднів було до тисячі, і вже восени недоїдали. Дід Степан охляли, висохли до кісток. Лежать та скрушно дивляться на маленьких. «Що отих жде?» – шепочуть. Та й померли.

Буряками в основному харчувалися. А прийшла зима, ще сутужніше стало. Дали в колгоспі викового з кукурудзою борошна, може, кілограмів з десять, в торбі мама принесла. Ото і весь заробіток цілої сім’ї за весь сільськогосподарський рік. Але що це на 10 душ сім’ї! Продавали, що можна продати, та по високих цінах купували борошняні зметки із млина, із піском та сміттям були вони. Добавляли буряків та в лавці купували «кофе» (пережарений ячмінь, цикорій та інші …), ліпили маторженики (не плутать із «макоржениками»), пекли на голій плиті і їли. Та і то по малій пайці. Так харчувалися і всі наші сусіди. Їли все, що ловили, що добували правдами і неправдами. Не гребували і дохлятиною. Піде батько до воловника, а там у баюри викидали дохлих тварин, то він і принесе кусень. Мама обмиє кров і гниль, та й зварить. Шкода тільки, що соли не вистачало, в лавку рідко сіль привозили. Багато людей там живилися несвіжим м’ясом. І кожен спішив відрізати до того, як посиплять хлоркою.

А вже як скресла річка, бродили в крижаній воді, вибирали жабурниці (в нас їх називають черепашками), обливали окропом, вони розверталися, даючи голодним м’ясо молюсок. Така страва чи не основна була не лише в нашій сім’ї.

Рання весна ще більше придавила виснажених, пухлих, немічних селян. І приснився мамі сон. Із-під нашої загати мовби вилетіло спочатку двоє голубів дорослих, а за ними – троє голуб’ят. І політ їхній димом заслався, а потім огонь з’явився.

- Ой, Одарко, - сказала сусідка, - полетить твоя сім’я.

Так і сталося, як казалося. Перший помер тато. Загорнули свого хазяїна і годувальника в ряднину, поклали на возик та й вивезли на кладовище. А через день-два і Маруся переставилася. В одну спільну для багатьох яму й поклали. Горе і туга обгорнули сім’ю. Братики мої менші, Саша і Михайлик, лежать і не підводяться. Найменшенька Надя і голосочка не подає. Саші йшов тоді одинадцятий рік, Михайлику дев’ять, а Наді сім років було. За два тижні відправилися всі на той світ, де вже не просять ні їсточки, ні пити. Полетіли голуб’ята, дими та тумани заслали їхні могилки, а душевний вогонь палить серця живих…

Почалися весняні роботи. Мамі важко було ходити, бо ноги пухлі, як колоди, одначе ішла в колгосп на роботу – там давали по шматочку соняшникової макухи. Той шматочок був трохи більший від сірникової коробочки. Його по крихті довго смоктали і розжовували лушпиння – нічого не пропадало, все з’їдали.

Я пішла копати людям городи. Важка земляна робота нагнала кров’яні пухирі на долонях, але ж мене годували люди та й додому щось дадуть за труд. А вдома лежали недужі брат Петро і сестра Маринка. Як ми з мамою силкувалися їх врятувати! Де що заробимо чи випросимо, їм несемо, хоч і самі голодні. І піднялися вони, ожили. Та радості в нашому житті було мало. Петро на війну пішов та в 43-му без вісти пропав. Маринку в Німеччину погнали, поневірялася, голодувала ще й на чужині. А звідти ледве жива повернулася. Пережили ще один нестерпний голод 47-го, бодай не згадувати його.

Чорні голодомори, рясні смерті, сімейна спустошеність поклали і маму в домовину. Тільки згадка та туга серця лишилися до них.

Дай, Боже, щоб не верталося…

Розповідає Чорна Марія Тимофіївна, 1912 р. н., вул. Щорса.

У 1932 – 33 роках ми з мамою працювали в колгоспі. А батько був крильщиком, то він працював по найму. Ми в колгоспі нічого не заробили, а в батька такі були скудні заробітки, що нічого й думати на них прожити. Запасів ніяких. Нас четверо: тато, мама, я і малий Павлик. Ми вже восени відчували голод. Було у нас чотири майже нові стільці, то я за них виміняла відро пшеничних крупів. Ними і жили. Городця у нас майже не було. Ні картоплі, ні бурячків. А податок великий наклали. Кажуть батькові, ти заробляєш по найму, то і плати. Які заробітки були, податок забрав – всього і не виплатили.

Як зиму протягли, самі не знаємо. А прийшла весна, прийшла і смерть в нашу хату. Батько ослабіли, вже й не піднімалися. Поклали ми їх на долівку на солому. Так вони і вмерли. Як ховати? Я немічна, мама не встають, Павлусь малий і теж ледве живий. Та прийшов, спасибі, татів давній товариш. Вирили ми у дворі ямку міленьку під осокором, постелили соломки та ледве витягли батька з хати. Так і поховали. Через два тижні мама побажали, щоб поклали їх піл сволок. Це значить – вони чують смерть. Ото і мама померли. Рядом їх і поховали.

Подавив голодомор Чорного Тимофія Никодимовича і Чорну Орину Василівну. А які вони роботящі були! Скільки тієї роботи за життя переробили! Тепер спочивають вічним сном. Царство небесне душам.

Брат Павлик такий уже був слабий, не вставав, не ходив, ніякої надії на те, щоб підняти його. Пішла я з дому так, куди очі бачать, і прийшла до річки Вовчої. А там люди черепашки вибирають. Я й собі назбирала, наловила, принесла в пелені додому. Стала їх варить та видирать м’ясо. Спочатку я годувала Павлика, не міг навіть сісти. А потім піднявся. А тут понаростали бур’яни. Їли лободу, калачики, какиш, лопуцьки. Тоді нам уже добре було. А то замість лопуцьків наїлися молодої бугилови, болиголов зветься. Голови болять і якісь важкі, спимо день і ніч від неї, мало навіки не поснули.

Того ж року померли наші тітка Радченко Тетяна Василівна – мамина сестра, та її чоловік, а наш дядько Радченко Павло Васильович. Тітка Тетяна працювала в колгоспі. Пішла по збірках на кукурудзяне поле і знайшла три качани. А тут де не взявся наглядач-обходчик. Витрусили в неї качани.

- Что, сволочь, накрала в государства. Будешь глыпать за решеткой.

Засудили на три роки тюрми. Вона там і вмерла. А дядько Павло голодував дуже, загорював і помер. Хату забили, пусткою стала.

Розповідає Ворожбит Марія Карпівна, дівоче прізвище Ділова, 1914 р. н., вул. Щорса.

Жили ми, Ділови, в Павлоградському районі, село Богдано-Вербське, чи просто Богданівкою звали, кілометрів 30 від Васильківки. Брат Панас із дружиною Олександрою і три хлопчики-дошкільнята. Другий брат Данило був парубок і я теж незаміжня. Всі дорослі працювали в колгоспі «Правда». За рік не заробили нічого. А в городі було трохи жита посіяно, кукурудза і друге. Ось настала осінь. На село шуліками налетіли невідомі люди, говорять по-московськи, а сквернословлять по-диявольськи. До них і наші сільські активісти приєдналися і вимагають, щоб всі вивозили хліб і другі запаси продуктів для держави, бо робітники голодні за станками працюють. Придумали план до кожного двору. Ми не хотіли вивозити, то приїхали і забрали все, не тільки зерно, а й картоплю, овочі, забрали й корову. Але це ще тільки квіточки були на шляху «до світлих вершин комунізму».

Хоч червона банда забирала в чашці пшоно, в глечочку квасолю, в казанку борщ, одначе наше село не виконало плану хлібозаготівлі, і записали Богданівку в чорний список. Наїхало ще здорових озброєних людей ціла навала. Оточили село, нікого не випускають. Лавку зачинили. Ні соли, ні гасу, ні сірників, ні мила… А тут ще одне горе: Олександра померла. Не витримало серце таких випробувань. Поховали в городі тихо, поспішно, наче творили якийсь злочин. І вся Україна отак вимирала без плачу і голосіння, без дзвонів і обрядів. Звикали до найстрашнішого, звикали до смертей мами і тата і всіх найдорожчих… З села не випускають, з України не випускають, нема ні в кого ні паспортів, ніяких документів… Сидимо в темноті, в страхові, в невідомості.

Ночами люди почали тікати в світ. Тільки й чуєш постріли та матірщину. Ми теж наважились на втечу. Бракує слів, щоб розказати, як ми вибиралися із села, а все-таки вибралися, втекли від отієї «Правди». А від голоду не втекли.

У Васильківці поселилися ми в пустій хаті (відмирущих хат було багато), але ні роботи, на яку Панас сподівався, ні харчів, ні палива не було. Панас поїхав на шахти, думав і нас забрати. Але тут хлопчики – Семенко, Василько, Олекса, три Ділови – один за одним всі повмирали. Вирили ямку в городі та й поховали. А далі і Данило опух увесь, заліг і не встав. Я теж лежала, не підводилася. Приїхав Панас довідатися, а вже нікого немає.

І зараз голова обертом іде, і зараз ві сні бачу дитячі приречені очі… Семенко, Василько, Олекса і брат Данило…

Заборонене слово. (Діалог із Іваном Савичем Івченком, колишнім завпарткабінетом – 80 років, вулиця Лесі Українки).

- Ну що ото газети і радіо трублять про 33-й рік! – обурюється Іван Савич. – Мені аж неприємно слухати. Кажуть, у нас такий голод був, що вимерло вісім мільйонів людей в Україні. Ну це ж брехня, ніякого голоду не було. Я тоді працював у школі на хуторі Каплистівка і ніхто там не вмер.

- За рік ніхто не вмер?

- Ну, умирали бабусі та ще старики. Так вони вже віджили. Правда, і дітки деякі, так то ж пошесть. Комуністична партія, Ленін, Сталін турбувалися пронас, школам допомагали. По великих школах були організовані гарячі сніданки для деяких учнів.

- А для яких це «деяких учнів»?

- Слабих тілом.

- А чому це вони стали «слабі тілом»?

- Від труднощів, від недоїдання. Труднощі були, а голоду не було.

- Я вчилася тоді в 6-му класі, то майже половина учнів було пухлих від «труднощів», в тому числі і я. А деякі повмирали. Або такий приклад. Як прийшла я до 5-го класу, то паралельних було шість класів: а, в, с, d, e, f (користувалися латинською абеткою). А як дійшли ми до 7-го класу (це саме після 33-го року), то було всього три паралельних: а, в, с. І замітьте: після виходу в світ наркомосівської постанови про всеобуч. Ви ж розумієте! Тоді (1934 – 35-й навчальний рік) школою були охоплені всі діти шкільного віку.

Де ділася половина учнів? Де?

- Роз’їхалися.

- Так. Виїхало багато. Їхали, ішли, тікали, куди очі бачать. Падали і умирали незнаними, невідомими, чужими.

- Ну, не говоріть. Партія турбувалася про людей. Одержували і ми, вчителі, трохи борошна, іноді крупів попадало. Труднощі були, а голоду не було. Моя мама зібрала всі рушники свої вишиті, скатерті, мою парубоцьку сорочку-вишиванку (ех, яка була!) і подалася на Кавказ міняти на хліб. Ой, скільки тоді торбешників було! Багато і не повернулося. А мамі вдалося проскочити, хоч трудно було. На перших же українських станціях залізничні спецкомісії відбирали хліб, а людей в більшості на лісорозробки відправляли. Мамі пощастило. Так рятувала нас.

- Від чого рятувала?

- Та щоб ми ж не повмирали.

- А від чого б ви повмирали?

- Та від голоду.

- А ви ж кажете, - крикнула я, - що голоду не було!

- Ні-і-і… труднощі були… Але якби не турбота партії, товариша Сталіна, було б іще гірше.

Бідний, забитий, затурканий, нажаханий, бездумний Іван Савич (земля йому пухом). Він і на тім світі буде кричать: труднощі були, а голоду не було.

Другий зошит

Розповідає Осняч Анастасія Овсіївна, 1913 р. н., вул. Щорса.

У 32 – 33 рр. я працювала технічкою в редакції райгазети «Колгоспник Васильківщини». Редактором тоді був Бовкун. В цьому ж приміщенні і жив, тільки вхід інший.

На роботу приходила я рано. До початку роботи треба було натопити груби, а топили соломою. Після соломи треба прибрати, все витерти, підмити підлогу. Зима тоді була дуже холодна, морозяна і сніжна. Біжу на роботу, ще ніч, мороз – аж земля репається. Прибігла до редакції. Мені підніматися на високий ганок та відмикати двері, а я не можу, бо під дверима лежить ціла купа людей, чотири чоловіки. Всі мерзлі, мертві. Хоч такі випадки траплялись тоді часто. Мертвих людей можна було бачити під забором, на вулиці просто в калюжі чи заметі, на залізниці біля хат. Їх підбирали і відвозили на кладовище, але бувало лежить мертвий і день-два. До цього звикли, ніхто їх не боявся і не шокувався. Одначе я злякалася, побігла на другий вихід, викликала редактора, зайшла, стала робить своє.

Редактор подзвонив у міліцію, щоб приїхали та забрали трупи. Уже як приїхали з міліції і складали тіла на дроги, я вийшла подивитися, чи не знаю кого. Ні, люди були зовсім не знайомі, чужі. Ішли кудись з останнім вогником надії на порятунок, а знайшли смерть на вулиці. Були вони легко одягнені, зарослі, старі. Правда, тоді всі люди були старі, згорблені, сірі, брудні. Тоді молодих не було. Навіть діти були, як бабусі, зморщені, зажурені, апатичні. І посмішок ні в кого не було, як не було і веселощів в житті. Кругом, по всій нашій землі смерть справляла свій содом.

Розказує Войний Степан Павлович, 1910 р. н., Васильківка, вул. Калініна.

Саме як був голод, я служив в армії, був у Макіївці. Ми, червоноармійці, не голодували. Але бачили жахливі картини, коли люди на вокзалах, по залізниці, по дорогах, по вулицях і під заборами падали і вмирали. Ми складали на дроги, на підводи по 10 – 15 трупів і вивозили у спеціальні ями. І таке було не лише в Макіївці, скрізь, куди нас посилали, по всіх містах і селах, всюди бачили жах, від якого не тільки голова закружиться, а й розум помутиться. Не можна порахувати, скільки ми вивезли трупів за той період. Повернувся додому, а тут теж на станції Улянівка трупи чужих людей, які кудись хотіли їхати, тікали від голоду і падали невідомими, незнаними жертвами голодомору. Ні в кого не було документів.

У мого батька Войного Павла здохла коняка. Голодні і пухлі сусіди Микита Лабзун та Кирило Міщенко відрізали куски дохлятини і тут же їли сире. Носили вони дохлу конину і додому, бо вдома сім’ї умирали з голоду. І Микита, і Кирило, і їхні сім’ї померли від голоду та від такого харчування.

Повідомляє Война Настя Іванівна, 1911 р. н., вул. Калініна.

Як відомо, в колгоспі на трудодні не дали нічого – ні грошей, ні хліба. Все зерно прямо від молотарок вивозили на елеватори, а звідти в міста. А те, що вродило в городах, забирали продовольчі комісії. У нас, наприклад, забрали кукурудзу, соняшник, просо. А в інших – ще й картоплю, соливо, квасолю, сушку – та всі харчові продукти. А щось же треба їсти. Люди ішли у степ. Там стояла скирта соломи. Ото і рилися в ній, перебирали, первіювали по зернині збирали, щоб зварить щось дітям. Скирту підточили, тоді мерзлий верх соломи упав на людей і побив. Повбивало на смерть чотирьох: Карпенко Наталку Петрівну, її свекруху бабу Карпенчиху, Моцака Івана і ще одну молодицю, не пам’ятаю прізвища. А мене і ще кількох жінок повитягали напівживих. Одволали.

А їли ми тоді маторженики з кураю. У ступі натовчемо половки та добавимо бурячка і їмо… Гіркі харчі, а бач, не повмирали. На нашій вулиці умирали цілими сім’ями, не встигали вивозити на кладовище.

Розповідь Леоніди Луківни Чумаченко. 1926 р. н., вул. Партизанська.

Всі оті страхи знущань людей над людьми, голодомор та смерті моїх рідних в основному я знаю з неодноразових розповідей моєї нині покійної мами Анастасії Пилипівни Чумаченко. Хоч і в моїй пам’яті спливають деякі картини лихих часів колективізації та голоду 33-го року. Ми тоді жили в Лосівці (село за 3 кілометри від Васильківки). Яке це красиве село! Білі хати розкидані по горбистому березі річки Вовчої. Садочки. А які там квітчасті балки! Як засиніють проліски та барвінок, як розсипляться золотом по зеленому килимі тюльпани і розкриються строкаті іриси, не відірвеш очей від цього дива природи. Жаль, що серед такої Божої благодаті, серед цієї неперевершеної краси проростає людська злоба, жорстокість і згуба.

Батько наш, Чумаченко Лука Антонович, не пішов до колгоспу, хоч як його на зборах, сходках, засіданнях умовляли, терли, страхали. А він сказав: «Помру під тином, а в колгосп не піду».  Він був майстром на всі руки: столяр і коваль, жестяник і швець, бондар і крильщик. Не було такої роботи, щоб він її не зумів зробити. Читав книги, землю обробляв культурно. Навіть влітку 32 року, коли в колгоспі урожай був невисокий, в нас усе вродило дуже добре. Позасипали зерном та достатком всі засіки, комору, горища. Були  в нас коні, корови, свині, вівці, нова добра простора хата – на долю не скаржилися. А плани на майбутнє були ще ширші і рожевіші. Але домашня думка в ярмарок не годиться.

Наклали на батька так званий твердий план. Це особливо великий податок в натуроплаті і грошах. Все виконав батько, все виплатив! І напевно, це ще більше розлютило сільських заправил.

Крім того, достаток в індивідуальному господарстві руйнував ідею переваги колгоспної системи господарювання. А цього агітатори допустити не могли.

Налетіла, наїхала на підводах вовча зграя. Без аргументів і пояснень, не говорячи вже про якесь оправдання, розпочали творити страшний вовчий суд. Робилося щось страшне. Плач і скрегіт зубів, лайка і крики, ревіння худоби і верещання свиней і дітей. А вони вантажать все зерно, забирають продукти, виводять, виганяють худобу, ловлять і вбивають домашню птицю. Із кладовки виносять м’ясо-солонину, сало, олію, мед. Із погреба тягнуть діжечки з оселедцями, сиром. Пливе картопля, городина, фрукти – все, що було припасено на зиму. Не могли забрати всього солива, то його опоганювали, випорожняючись, щоб воно було не придатне до вжитку, а то перевертали діжки. Потаскали, повезли, погнали все наше надбання, сумлінну нашу працю і життя.

А в хаті нишпорили по всіх куточках наші активістки Килина, Полька і Хотина. Гребли, забирали, виносили постіль, одяг, посуд, навіть готову страву в казанках понесли, сміючись і підморгуючи.

Мама зарані всіх нас дітей поодягала і кожному під полу дала по якійсь одежині. То активістки з дитячих рук виривали сорочечки і штанчата. Ні плач і просьба, ні благання і прокльони не діяли на розлючених заброд. І звідки в людей така шалена ненависть?! Наче вогнем злоби горять і дихають геєною, щоб спопелити увесь світ…

Ну а далі – голод і смерті… Ми дуже голодували. Сестра мамина якось дала вузлик кукурудзи, але не донесла мама його додому. Чатували її на дорозі, вирвали з рук. «Подихайте, куркулі прокляті!»

В березні помер наш батько Лука Антонович Чумаченко. А далі, як за руки побрались – всі три мої братика. Найстарший 10-річний Миколка жалівся, що в голові паморочиться, ножки болять, він падає. Ліг та й навіки заснув. За ним Йося і Гриша пішли на вічний спочинок. А мене майже мертву мама горобчиком врятувала. Залетів горобчик у хату, мама і піймала його.

Та ось прийшли до нас із сільради і заявили: «Ти, Насте, іди у маленьку хату Василенчихи Хотини. Буде з тебе і тієї, а ця хата нам потрібна». (Звісно, нова добра хата мозолила очі партєйній Василенчисі). Ми і пішли.

За літо придбали ми два мішки сушки, макітру квасолі, буряків та всього потроху. Чи то людям сердито було, що не всі ми повмирали. Але знову прийшли нападники відбирати придбане, щоб додавити нас остаточно. Мама завзято боролася і захищала наші продовольчі запаси. Її били носками, крутили руки, а вона виривалася і закидала їх камінням та черепицею (сусідські хлопчики їй підносили каміння і цеглу). Хоч і сама вона вся була в синцях і саднах, тіло покручене, волосся повириване, але ж і «заготівельників» прогнала та ще комуністу Михайлові Щурові ненарошне каменем перебила ногу.

Судили її. Бій виграла мама, а суд – вони. На примусові роботи в колгосп маму послали. Та в колгоспі всі робили примусовку. Нікому не платили, нічого не давали, хіба що вкрадеш. Так і мама в гурті відбула покарання.

«Подарована» хатка Хотини Василенчихи скоро завалилася. Ми виліпили нову, теж невелику. Пожили деякий час. А тут навалився безпощадний голодний 47-й рік. Взяли ми в людей борошна та інших продуктів, а хатку свою віддали – проїли. Пішли по квартирах, кутках, гуртожитках. Так і до цього часу – ні кола, ні двора…

Розповідає Савченко Клавдія Прокопівна, 80 років, вул. Першотравнева.

Питаєте, що я пам’ятаю про голод 33-го. Згадки невеселі, бо життя було таким. Проте були випадки, якщо й не радісні, то оптимістичні, бо перемагали іноді і ми. Наприклад, як я билася із Сашком Довгим. Знаєте його? Такий занадто завзятий був активіст-комуніст. Низеньке, худе, миршаве, ще й увесь екземний, а зла в його душі на десятьох би вистачило. Точний облізлий шакал.

Іду я з роботи із созу. А в нас у хаті якийсь шум. Мати стоять біля дверей, плачуть, щось комусь доказують. Двері всі навстіж. Я вскочила в хату. А там, у хатині, Сашко Довгий із якимсь хлопчаком-комсомольцем уже вибрали з діжечки пшеницю. Набрали з півмішка. На цю пшеницю в нас вся надія була. Не знаю, де в мене взялася сила. Пихорнула я хлопця з хати. А в Сашка вирвала з рук мішок. Він хапає і тягне той мішок собі і кричить щось про поставки хліба робітникам (це він мене агітує), а я знов дьоргонула з силою той мішок. Пшениця розсипалася по всій хатині. Він хотів мені руки скрутити. А я – ногою його в пах і кихтями, як тигриця, вп’ялася в нього, всю морду поорала. Кричу, я тобі очі видеру…

Словом, бій був на політичній основі, тільки Сашко мене не переконав, що оті «лишки» хліба треба здати державі.

Більше заготівельники не прийшли.

Свідчить Сілевик Варвара Олексіївна, 1914 р. н., вул. Калініна.

Запам’ятався мені 33-й рік голодом, страхами, людоїдством, які я спостерігала не в своїй Васильківці (хоч Васильківка теж цим страждала), а в селі Дмитрівка, куди я була послана райкомом комсомолу по культурно-масовій роботі. (Оригінальнішої нісенітниці, чи сказати б, насмішки, блюзнірства трудно придумати. Еге, у нас не тільки голодомор та людоїдство – є і культурно-масова робота).

Ніякої культмасової роботи там (не лише там, а по всій Україні) не могло бути. Про клуб нічого й говорити. Ні приміщення, ні задуму по спорудженні клубу нема і не передбачається ближчими десятиліттями. Була там напіврозвалена хата-читальня. Стіни поколені, дірки світяться і вітер свистить, дах розкритий. Та і хто прийде в ту хату! Люди всі змучені голодом, ходять як привиди, дивляться божевільно-голодними очима, обірвані, брудні. Вимирали цілими сім’ями. Я жила в однієї бабусі, то сусіди праворуч вимерли всі – сім’я із 6 – 7 осіб. А ліворуч дві хати пусті – всі померли. Трохи далі від нас жив чоловік із сином-підлітком – Магура його звали – то люди знали, що вони заманюють бездомних дітей, убивають і з’їдають. Та й на мене Магура дивився як на потенціальну жертву: чужа, одинока, ні до кого не причетна, ніхто за нею не кинеться. Та й бабуся попереджувала: ти, Варю, обережно. Я баялася з хати вийти, не то вечорами організовувати співи, як казали мені в райкомі комсомолу: «Будеш із дівчатами співати».

Їли люди і мертвечину. Помре хто-небудь із сім’ї, то його і з’їдять.

Дмитрівка – село велике, а лежить на одшибі, добираться до нього трудно. Доброго року майже ніколи не заглядали сюди районні функціонери, а в голодний рік про нього забули. Отож і творилися там злочини і гріхи, які мало кого турбували.

Зерно і всі продукти ще з осені забрали. Куркулів знищено і вигнано в Сибір чи на Соловки, тобто вся робота зроблена. Ну а дмитрівці хай виживають, як хто зуміє.

Пожила я там з місяць, набоялася, натрусилася, наголодувалася та ледве добралася додому.

Згадує Марія Григорівна Ткаченко, 1915 р. н., вул. Мічуріна.

У Васильківці на вул. Леніна (тоді вона називалася Стовпова) жила сім’я Баглая Василя Сергійовича. Він не те що куркуль, а й середняком, напевне, не був. Пара конячків поганеньких та корова. Коні були здані в колгосп ще в 29 р., коли організовувався колгосп. Ото і всі статки. І хатка була. Сам Василь хворий був, а дружина його Одарка з бідної сім’ї. Ото через неї старий Серьога Баглай і посварився з Василем – не дозволяв її брати. То і не дав синові майже нічого із багатого свого господарства.

Але якщо батько куркуль, то і Василя розпродали, забрали все зерно та і все господарство. За декілька днів померли обоє – батько і мати. В холодній і пустій хаті залишилося троє дітей: Клаві 10 років, Марійці – 8, а Ліді – 5.

Учителі порушили питання про те, щоб помістити дітей у Григорівський дитячий будинок. Але голова сільради тов. Явір заперечив: «Куркульських дітей нам не треба».

На торгах сільрада продавала куркульське майно і хати. Василеву хату за 20 крб. купила активістка і новоспечена комуністка Одарка Федорівна Босенко. Прийшла в куплену хату, а діти сидять голодні, трусяться від холоду. Вона їх викидала на сніговицю. І діти побігли в городи в терняки, заблукали, бо ніч насунула, та й замерзли в зарослях. А вже весною сусіди бачили, що Одарка закопувала в терняках дитячі трупи.

Слово відставного офіцера Савченка Миколи Сергійовича, 1919 р. н., вул. Фрунзе.

На долю нашої сім’ї, як і на тисячі інших, випало багато горя. В голод 21-го року помер батько. Нас залишилося у матері п’ятеро – найстаршій 12 років, мені, найменшому, - 2. Ні коняки, ні корови і хата приговорена, але невиплачена, можна сказати, чужа. А як мама працювала! І по найму, і телят, череду пасла, і строковою була. За 7 років за хату борг віддала, придбала коня і корову. Стало в нас хазяйство. Брати піднімалися, ставали на ноги. Так хотілося сім’ї попрацювати на своїй землі, в своєму власному, хай і небагатому господарстві!

А тут – колективізація. І пішло все шкереберть…

Мати не захотіла в колгосп іти. Думала з синами вибитися із злиднів, а придбала звання куркульки. А та куркулька з дітьми ні спочинку, ні свята не знала. Впрягалася разом з конем – хліб добувала. О, які це вороги народу – куркулі! Їх нищили не лише як клас, їх знищили фізично.

Наклали на нас такий податок, якби всю садибу з господарством продали, то й тоді не виплатили б. Хліб забрали до зернини. А перед цим восени ми з братом Федосієм сховали трохи зерна. Насипали 3-літровий бідончик та два глечечки, та вроді саджанці садимо, садочок буде, та й закопали. Думали на весну нам буде. Не вийшло. Отож забрали все, повели й корову. Перед цією екзекуцією від непосильної праці здох кінь.

Одначе податок платити треба – державне не повинне пропасти. В люті морози серед зими викидали нас із хати, бо тут уже з’явився новий господар, сільський активіст. Він купив на торгах нашу хату щось карбованців за 50. Більше ми в свою хату і не повернулися.

Поклали ми хвору і пухлу маму – Євдокію Антонівну Савченко – на возик та й повезли в в дідусеву розвалюху. Дідусь і бабуся перед Новим роком померли голодні, і хата пусткою залишалася. В нас такі хати відмирущими називали. Їх у нашій Григорівці було багато. Розбирали сарай, ламали забори та й топили. Кілька днів полежала мама на печі, вже й не говорила. Сусідка порадила покласти її на долівку під сволок, щоб легше вмирати їй було. Так і померла. Сестра Феня теж померла трохи раніше. Старший брат Іван, ще як тільки заварилось, пішов у світ на заробітки. Пізніше пройшла чутка, що він лежав хворий на якійсь станції під Одесою.

О-о! Скільки їх, таких незнаних, невідомих Іванів! Брат Федосій на Донбас подався. А я деякий час ще залишався тут. Але нестерпний голод погнав мене, 14-літнього недосвідченого хлопця, у світ. Ледве живий, пухлий, шкіра на ногах полопалась, кровавиться, добрався я до шахт. Жили ми з Федосом в якійсь заброшеній комірці. Брат пічку зробив. Не знаю, як ми вижили. З 16-ти років і я працював у шахті. Брат при аварії загинув. Залишився я один. Куди податись?

Щоб він не плакав, не журивсь,

Щоб він де-небудь прихиливсь,

То оддадуть у москалі.

Пішов я добровільно в армію.

Третій зошит

Розповідає Письменна Поліна Карпівна, 1926 р. н., вул. Щорса.

Мої свекри Письменні жили на Губиному хуторі. Цей хутір утворився в час Столипінської аграрної реформи надільного землеволодіння (1906 – 1910), коли селяни могли виходити з общини, одержувати наділ землі і виходити на хутір чи відруб. Заможні селяни одержали багаті відруби, тут же поселившись, утворили Губин хутір (велика сім’я Губи – одна із перших поселенців на хуторі – звідси назва). Отже всі хуторяни були заможні, про колгоспи не хотіли і слухати і, звичайно, в організаторів колгоспів викликали особливу лють. Після немалих сутичок між хуторянами та новаторами колгоспної реформи Губин хутір був знесений з лиця землі. Не залишилося будь-яких ознаків людського життя. Все спалено, переорано, зрівняно.

Письменні теж були заможні. Було в них немало різної худоби, справний реманент, нова хата, добрі землі. Кожному не хотілося своє злагоджене господарство віддавати на поталу в колгосп.

На Губин хутір як татарська навала налетіли посланці з області та району – партійці, комсомольці, міліція. Все описували, все забирали, вивозили, із хат хазяїнів вигонили, все трощили, знищували. А щоб часом вигнані не поверталися до своєї господи, часто і хати спалювали.

У Письменних сім’я складалася з семи чоловік – дід Євлампій (звали його Явло), батько Андрій, мати Одарка та діти: Дунька, Марія, Петро і Надія.

Як прийшли до них екзекутори та стали все забирати, дід став активно захищати своє кровне, засперечався. Та куди проти такої навали! Його побили так, що довго не проживеш. А інших пристрілювали на місці.

Хати їхньої зразу не спалили, але їсти нічого, хутір безлюдний, кругом згарище, руїни. Мати сказала, що треба іти до людей. Забрала дітей та й пішли в Васильківку. Батько залишився з хворим дідом. Скрізь нишпорив, добував їжу, та де її знайдеш! Як уже помер дід, ослаблений, пухлий, змучений Андрій почвалав у Васильківку. Та вже не застав двох дівчат, померли з голоду Марійка і Надія. А Петрик жебрачив по Вовчанському хуторі, бо й жили вони в пустій хаті аж скраю Васильківки.

Пішов Андрій до колгоспної комори, думав, може, на роботу приймуть, чи хоч жменю зерна дістане. Та де там! Комора пуста і зачинена. Сів він на підташки, відпочивав, а потім хотів іти. Підвівся, ступнув двічі, упав у калюжу і помер. Все це бачили учні, що саме вийшли зі школи.

Приїхала Одарка з Петрусем – п’ятикласником, ледве стягли на возик – поїхав батько у вічність.

… А у хаті – смерть і голод.

Згадаймо тих, хто постраждав у зловісний 33-й рік. В цьому матеріалі не змінено жодного імені героїв з такого розкішного, стрижденного і дорогого моєму серцю васильківського Низу…

Зійшло сонце, підбивається. Тиша – листочок не ворухнеться. Свіжість і пахощі весни. Небесна блакить очі вбирає. А малиновий благовіст срібних дзвонів Свято-Миколаївської церкви розноситься в повітрі, витає над селом і підіймається високо, до блакитного купола неба, до світлості, до Бога. Яскраво-зелені церковні бані так гарно вписуються у пірамідальні тополі. А позолочений великий хрест на церкві горить вогнем, сяє сонячними променями. Біло-мармурові стіни та надвірні розписи людину тішать, заспокоюють. На душі благодать і святість, легкість і радість.

Никифор Базаркий виїхав своїм жеребцем Вороном. Двоколкою прокатує коня, щоб не застоявся у стайні. А Василь – сусідський немолодий парубок, що живе навпроти – уже на вулиці. Він ніколи не пропустить цього видовища. Ворон вигнув шию, закусив вудила і жде дозволу ринутися по вулицях, у степ, щоб тільки вітер шумів, щоб дерева і хати мигтіли, як в польоті.

Василь не вміє словами виразити своє захоплення – він глухонімий. Всі його почуття виражають очі. І дивиться він на Ворона з таким захопленням, немовби не Никифор править конем, ні, то Василь уявно летить на Вороні, то він міцно тримає віжки і від задоволення навіть дух забиває. А очі горять, чорні дуги брів підіймаються, а очі благають:

Ой, дайте мені степового коня,

Як бурю, як ніч, вороного…

А ось Борис Голик обкатує своїх сірих в яблуках. Легкі дрожки з сидінням, накритим барвистим килимком. І Борис Юхимович жене галопом своїх красенів.

Ой, ви сірі світлогриві, вороні, булані, чи чуєте, як б’ється серце при вас в бідного парубка, який тільки й мовить один звук «му-у». О, якби у Василя, тобто в старого батька Андрона, були такі коні! Та про це не треба й думати. Андрон та Параска бідні люди. Поля клаптик, конячки чахлі, на ноги хворіють. Небагато надбаєш, як коні ботушні. Ще й син глухонімий. Він добрий, працьовитий, годинники ремонтує, чоловіків підстригає. А вже коней любить, тішить, доглядає.

Вистоює на колінах мати перед образами: «Хай святиться ім’я твоє… Хай буде воля твоя… Господи, помилуй нас». І полегшить душу свою стара Параска. І знову в роботу, в щоденні клопоти. Тяжко працювали, а хліб насущний, хвалити Бога, завжди на столі був. Голодувати, крий Боже, не голодували.

Не перечили старі своєму нещасливцю в його забавах. Візьме Василь вуглину та на жовтій «відвернутій» стіні сарая і виведе коня. Старий Андрон ахнув: «Та це ж Никифорів Ворон!»

І став Василь коней малювати. Та такі вони в нього красиві, живі. То вогненний Ворон скаче. А то строката трійка шалено несе тачанку. Ось гніда красуня-мати своїми оксамитовими губами закохано пестить лошатко таке ж, як сама. А он Борисова пара сірих в яблуках. Своїх коней Василь дарував сусідам, особливо хлопчикам, які теж не були байдужими до таких красивих і довірливих тварин.

Вечорами, особливо в суботу чи свято, до Кошелевого кутка сходилися парубки і жонаті чоловіки поспівати пісень, поспілкуватися із сусідами. Тут обов’язково будуть Кущевські – Никифор та Юхим, Кирички – Василь та Іван – відомі співуни. А які голосисті були Грицько та Іван Войні! Прийдуть і Левенці – Андрій та Яків. Худич Яша і Голики – Іван та Грицько. А як співали Микола Підріз та Юхим Варивонів! А ще хлопці Губи, Рибалки. Збереться душ двадцять, а то і більше, і поллється пісня за піснею.

А вже років триста, як козак в неволі,

Понад Дніпром ходить, викликає долю.

Гей, гей, вийди, доле, із води,

Визволь мене, козаченька, із біди.

Не вийду, козаче, не вийду, соколе,

Ти й сам добре знаєш, що й я у неволі.

Гей, гей, у неволі, у ярмі,

Під московським караулом у тюрмі…

Або «Реве та стогне Дніпр широкий», «Ой, на горі та й женці жнуть», «Летить галка через балку». Тремтить вечірнє чисте повітря чоловічим співом. Звучить соковитий бас Никифора, вплітаються баритони Юхима та Андрія, ведуть мелодію чисті тенори Миколи Підріза та Варивонового Юхима.

Василь не чує звуків, одначе пильно дивиться на співців і, напевне, очима слухає мелодію, може, й пісню розуміє, бо міняється його обличчя: то зсовує брови і насуплює вид, то з’являється невловима посмішка.

А розходяться додому, то Миколину пісню чути аж з вулиці Ракоші. А Юхим по Стовповій іде й піснею витягує молодиць із хат. Вони жартують:

- Юхиме, ти дітей наших побудиш.

- Нічого. Хай слухають та вчаться.

Життя плине, міняється. Кошелів куток уже не чує пісень. Прийшли такі роки, що все перевернули в садибах і хатах, в головах і душах хліборобів. Всіх заганяють, записують до колгоспів. «Не бійтеся, мужики, - волають активісти, - у гурті буде краще. Буде весело. Недаром же кажуть: гуртом добре й батька бити».

Везуть селяни на бригадний двір свій реманент. Покидані плуги й сівалки, ціла купа борін, залишені деінде брички і жатки. А в Денисів і молотарку забрали, притягли, он стоїть, бо їх розкуркулили і вигнали з хати. Се в безнадії і непорядку, все кинуте напризволяще, ніхто за нього не відповідає. Іржавіє, пропадає. Журно ведуть хазяїни своїх коней, неодмінне селянське тягло, свою надію в господарстві. Свиней та овець встигли порізати, щоб в артіль не забрали. У багатьох забирають корів. Плачуть матері, бо що ж робити без корови-годувальниці! А дітей купа! «Чого ревеш, тітко? Молока буде стільки, що до двору тобі привезуть. Бери, скільки хочеш!»

Настала посівна. Ні ладу, ні складу. Коні немічні, худі, та й тих не вистачає. Люди голодні, злі. Щось і активістів у степу не видно, щоб так завзято працювали, як раніше кричали. Проробили рік. Ні хліба, ні грошей не заробили. Якось трималися, перебивалися врожаями своїх городів. Хто жита латку посіяв, а хто кукурудзу. В колгоспах урожай був середній, та на колгоспне мало надії. Хоч би не забирали те, що вдома вродило.

Але життя круто повернуло дишло. На селян посипалися продовольчі податки, продрозкладка, план до двору, непосильні грошові податки. Продкомісії, утворені з присланих партійців та місцевих комнезамівців, забирали в людей все до зернини, нахабно називаючи це «лишками». Часто пливли із селянських дворів також картопля, овочі, квасоля та всі інші продукти. Разом з тим посилилася наочна агітація. На хатах, сараях розмальовані лозунги, які кличуть здати лишки хліба для робітників і цим приблизити світле майбутнє. Змичка міста з селом, зображена серпом і молотом, відлилася селянам великим тягарем і призвела до страшного голоду.

А на хаті – серп і молот.

А у хаті – смерть і голод.

Іде огульне розкуркулювання, розпродаж майна і хат, руйнування заможних, середніх і навіть бідняцьких господарств. Силоміць висилають цілі сім’ї, хутори в сибірські нетрі, безлюддя, глухомань. Голодні, хворі, в холодних вагонах їдуть хазяїни-українці, щоб розтрусити свої сім’ї по дорозі, а потім самому загинути на чужині. А скільки було засуджено людей і відправлено на Північ і Далекий Схід! Судили за те, що збирали по дорозі колоски, за качан кукурудзи і головку соняшнику, за образу голови сільради тов. Явора, якого назвали зеленим, а одного з вождів – старим, як с… (свійська тварина).

Активісти села зруйнували нову красуню-церкву, срібні дзвони, золоті хрести, чаші, підноси відправили до Москви. У великому вогнищі палили ікони, корогви, хрести, церковні книги, в яких описана історія селища (слободи), повіту, козацького зимівника. Потоптали, зганьбили святощі, історію і свою совість.

Василь працював біля коней в колгоспній конюшні. Кормів нема, худоба гине. Коней потай ріжуть, бо люди голодні. А Василь всі горища, хлівці і клуні облазив дома і в куркульських пустих садибах, може, де знайдеться жмуток соломи чи жменя сіна. Ой, як гірко Василеві дивитися, як коні плачуть! Плаче і Василь. Прихилиться до шиї коня, витре сльози собі і коневі. Гинуть люди, падають коні, руйнується все господарство.

Старі Андрон та Параска голодували недовго. Десь перед Різдвом одне за одним і переставилися. А Василь боровся. Їв усе, що спіймає. Собаку чи кішку, голуба чи горобця. За законами голоду, жорстокими і невблаганними, все можна їсти. Тільки й собак вже нестало, нема. Василь ослабів, опух. Але прийшла ще одна напасть. Не виконав Василь плану до двору, не виплатив податок. А оподаткували його так «щедро», що той податок не покриєш ні хатою, ні свитою. А більше немає нічого.

Податківці та комнезамівці зібралися вигнати з хати Василя, а хату забрати за податок. Адже державне не повинне пропасти.

Заглянули до Василя… Ой, що це? Надвірні і сінешні двері відчинено, снігу намело. А Василь серед долівки простягся від порога мало не до покуті. Чорні кучері притрушені снігом, карі очі навіки склепились, а губи витягнуті в трубочку, ніби востаннє протягує своє «му-у». І тільки різномасті баскі коні вільно гуляють по стінах його маленької хатини. Ніхто їх не загнуздає і не поведе на погибіль в колгоспну конюшню.

Василеву хату сільрада віддала п’яниці і ворюзі Могильному – зате активіст!

А тепер запрошую читачів уявно пройти короткий відрізок Стовпової (нині Ленінської) вулиці від Кошелевого кутка до Малютиної крамнички – тут чи й півкілометра буде – і заглянути до кожного двору. Хто як прожив 1933 рік.

Перша хата – це моя, тут я, Надія Сальниченко (Малишко – я стала пізніше), родилась і колись жила. Нас розкуркулили, вигнали, хвору матір п’ятьох дітей (Сальниченко Євдокію Петрівну) засудили за колоски на 6 місяців примусових робіт. Діти розлізлися. А найближча сусідка тітка Оксана Муращиха щиро дивувалась:

- Петрівно, ну чого вам так мало дали? Ількові Рибалці за три качани дали десять років.

- Там не дивились на проступки. Провини у всіх однакові. Дивились, хто скільки витримає на найтяжчій роботі. А Пилипові Варакуті після відбуття ним п’ятирічного терміну прямо сказали:

- Ты хохол здоровый. Поработаешь еще 5 лет на шахтах Воркуты.

І робив. А були непоодинокі випадки, коли в’язнів відпускали достроково… на цвинтар.

Ковалі – Антон і Оришка – обоє померли з голоду перед Новим роком. А моя подружка Катря осиротіла, пухла, знедолена, приютилася у тітки на хуторі Кобзар.

Кущевського Сидора розкуркулили, вигнали з хати, потрощили красиві паркани, парканчики, декоративні лісочки, розвалили конюшню і клуню. Вся сім’я вимерла. Дід Сидір, син Іван, дружина його Мотря та їхня дочка моя однокласниця Галя.

Найдьон Параска і троє малих дітей померли голодною смертю.

У Соколів забрали хату, сім’я розбіглася. Там поселили приїжджого Чернова.

Кущевські Андрон, Параска і Василь – всі вимерли з голоду. Хату віддали пройдосі Могильному.

Велику сім’ю Коломойців, рідкісних ковалів-умільців, культурних майстрів і механізаторів, пограбували, забрали майно і великий красивий будинок. 4-х синів із сім’ями розігнали по світу – майстрів із золотими руками. Старі Гордій та Марія тайком жили на вулиці Ракоші (нині партизанська) в заброшеній хаті. Та не дожили до весни – переставились. А в їхньому будинку була сільрада, потім пошта.

Малюти мали невеликий красивий будинок, культурний садочок і рядом маленьку крамничку, в якій завжди порядкував, сам перетаскував мішки, ящики немолодий парубок Малюта Жорж. В сім’ї були два брати-старики, один з них – статський радник. Та ще була баба Настя, та хвора Валентина – вчителька. Звичайно, їх викидали, розпродали майно. Але активістів найбільше здивувала і навіть озлобила велика кількість книг.

- От чортови буржуї, - говорили, - цілу хату (значить, окрему кімнату-бібліотеку – Н. М.) напхали книгами. Насилу повитаскували. Книги тут же «на майдані, коло церкви» палили у великому вогнищі. Хоч старий Малюта говорив: «Це книги історичні, їм ціни немає. Їх треба передати у школу, щоб збереглися для істориків». Та де там! Все спалили. Хіба хто взяв на куриво.

- Мені нічого не жаль, - говорив Малюта. – Тільки б знати, чим закінчиться цей вандалізм.

Кажуть, ютились вони на тій же вулиці Ракоші. Хто помер, хто втік – не відомо. Тільки весною знайшли люди обгризений пацюками труп-кістяк. По залишках одягу узнали Жоржа.

Це ми оглянули тільки один бік вулиці. На другому боці, коли б оглядали, зустрілися б із заможною господою Базарного Никифора, з його стайнею красивих коней, з його достатками і великою трудовою сім’єю.

Доля сім’ї Кущевського Варивона теж пам’ятна. Після розгрому садиби Варивон і Лукія померли. Сини працювали в Просяній, в каолінкомбінаті. При аварії загинув наш соловейко Юхим. А Костя та Микола полягли на фронтах Вітчизняної.

Тут маємо ще одну трагедію сім’ї Баглаїв Василя та Одарки. Осиротілих трьох малолітніх дівчаток – Клава, Маня і Ліда – активістка Босенчиха повикидала з хати на сніг і лютий мороз. Діти позамерзали в заметах в зарослях терняків.

Отак новатори наводили порядки комуністичного раю.

Надія Малишко.

Васильківка.

3-V-2003.

У Києві демонтували пам’ятник Григорію Петровському – одному з організаторів Голодомору, встановлений на вулиці Грушевського, 1 у Печерському районі.

Громадськість Києва протестувала і негативно ставилась до наявності пам’ятника, обмальовувала надписами ”Кат України” та ”Батько Голодомору”.
Григорій Петровський був, один з ініціаторів організації Голодомору 1932-33 років. Був головою Всеукраїнського центрального виконавчого комітету, головою Всеукраїнського революційного комітету. З боку УРСР підписав Договір про утворення СРСР і був одним зі співголів ЦВК СРСР. Також був головою Всеукраїнського ЦК незаможних селян, займав важливі пости в Комінтерні.

Проведена, під керівництвом Петровського, примусова колективізація села й вилучення хліба призвели до Голодомору 1932–1933 років. Штучно створений Геноцид українського народу забрав життя у десятка мільйонів людей.

Зауважимо, що раніше Київ міська адміністрація ініціювала демонтаж 27 пам’ятників радянським діячам, розташованих на території міста, серед них 17 пам’ятників Володимиру Леніну, 2 - Надії Крупській, 2 - Феліксу Дзержинському, по 1 - Станіславу Косіору, Григорію Петровському, Михайлу Калініну.

Прес-центр Центру досліджень визвольного руху
25 листопада