MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Бюлетень "Права Людини", 2010, #10

Конституція і права людини
Щодо рішення Конституційного Суду України від 6 квітня 2010 року Право на приватність
Запровадження іменних залізничних квитків є неправомірним обмеженням свободи людини Доступ до інформації
26 міст України через суд змусять розсекретити їх Генплани Свобода мирних зібрань
Заява Інституту «Республіка» про масові порушення права на свободу зібрань в Україні у березні-квітні 2010 року Право власності
Земля тривоги нашої Право на охорону здоров’я
Міліція шукає, пацієнти потерпають Правоохоронні органи
Як Міністр МВС покращує контроль за дотриманням прав людини Погляд
Памятник Сталину?! Історія з Голодомором Жертви політичних репресій
Харківська сторінка Катинської трагедії Вісті з пострадянських країн
День Победы не должен разъединять Нові видання
«Конспект» - це невигаданий роман про життя і долю мислячої людини в тоталітарному пеклі

Конституція і права людини

Щодо рішення Конституційного Суду України від 6 квітня 2010 року

Позиція Центру політико-правових реформ щодо рішення Конституційного Суду України

про можливість окремих народних депутатів брати участь у формуванні коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України

       8 квітня 2010 року було оприлюднене рішення Конституційний Суду від 6 квітня 2010 року № 11-рп у справі за конституційним поданням 68 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини шостої статті 83 Конституції України, частини четвертої статті 59 Регламенту Верховної Ради України стосовно можливості окремих народних депутатів України брати безпосередню участь у формуванні коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України (далі - Рішення).

       У Рішенні Конституційний Суд розтлумачив, що положення частини шостої статті 83 Конституції та частини четвертої статті 59 Регламенту Верховної Ради у системному зв’язку із низкою інших положень цих актів слід розуміти так, що «окремі народні депутати України, зокрема ті, які не перебувають у складі депутатських фракцій, що ініціювали створення коаліції депутатських фракції у Верховній Раді України, мають право брати участь у формуванні коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України».

       Поважаючи Рішення Конституційного Суду, мусимо з прикрістю визнати, що його обґрунтованість і послідовність не піддається нашому розумінню. Можливо, причиною цього є наш недостатній фаховий рівень, оскільки в іншому разі доводиться ставити під сумнів професійність та/або незалежність суддів Конституційного Суду України.

       Так, рішенням від 17 вересня 2008 року № 16-рп/2008 у справі про коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді України Конституційний Суд розтлумачив, що «словосполучення "коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України", …слід розуміти як сформоване на встановлених Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України засадах об’єднання … кількох депутатських фракцій, кількість народних депутатів України в яких становить більшість від конституційного складу Верховної Ради України». При цьому у мотивувальній частині цього рішення чітко зазначено, що «до складу коаліції депутатських фракцій можуть увійти лише ті народні депутати України, які є у складі депутатських фракцій, що сформували коаліцію.», а також, що «Конституція України визначила суб’єктів формування коаліції депутатських фракцій – депутатські фракції».

       Рішення від 17 вересня 2008 року узгоджується і послідовно розвиває правову позицію, викладену в іншому рішенні Конституційного Суду від 25 червня 2008 року у справі про перебування народного депутата України у депутатській фракції, де зазначено, що «за Конституцією України фракційне структурування Верховної Ради України і формування коаліції депутатських фракцій є обов’язковими умовами її повноважності….Належність народного депутата України до фракції Основний Закон України закріплює як його конституційний обов’язок, а не як право…..Конституція України пов’язує чинність представницького мандата народного депутата України з його входженням і перебуванням у депутатській фракції політичної партії (виборчого блоку політичних партій), за списком якої він був обраний».

       З часу прийняття Конституційним Судом  рішень у 2008 році відбулися політичні зміни, проте жодне конституційне положення змінене не було. На наш погляд, абсолютно незрозуміло як конституційні положення про формування коаліції депутатських фракцій, не зазнаючи жодних змін, могли набути нового, практично протилежного змісту при прийнятті Конституційним Судом аналізованого Рішення у незміненому, порівняно з 2008 роком, складі. Посилання Конституційного Суду України на прийняття Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» виглядає непереконливим, оскільки відповідно до статті 8 Основного Закону «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй». З викладеного напрошується висновок щодо залежності правової позиції Конституційного Суду, насамперед, не від положень Конституції, а від політичної ситуації в державі. При цьому висловлюємо повагу та підтримку викладеним в окремих думках з послідовною та зрозумілою аргументацією позиції суддів Конституційного Суду П. Стецюка та В. Шишкіна, які відстоюють верховенство Конституції.

       Також викликає питання закладене у Рішенні трактування природи мандата народного депутата. Зокрема Конституційний Суд вказує на «всенародний характер представництва народних депутатів у Верховні Раді та наявність у них мандата на вільне його здійснення». Однак, стаття 81 Конституції закріплює право політичних партій (виборчих блоків політичних партій) припинити повноваження народного депутата у разі його невходження до фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу з неї, що європейською спільнотою, зокрема Венеціанською комісією, було розцінено як закріплення «імперативного» мандата. Тому вкрай незрозумілим є те, як зазначене положення Конституції може поєднуватися із вільним здійсненням представництва народу, що по суті є характеристикою вільного мандата члена парламенту. Можливо мається на увазі, що вільна природа мандата народного депутата полягає у тому, що він може бути «вільним» після позбавлення його мандата за рішенням вищого керівного органу партії.

       За величиною знаку запитання, який виникає після аналізу Рішення Конституційного Суду від 6 квітня, із усіх рішень Конституційного Суду, прийнятих за історію його існування, воно може конкурувати хіба що із рішенням від 25 грудня 2003 року № 22-рп у справі щодо строків перебування на посту Президента України (так зване «рішення про третій строк Л. Кучми»).




Право на приватність

Запровадження іменних залізничних квитків є неправомірним обмеженням свободи людини

Прем’єр-міністру України

Миколі Азарову

 

Міністру внутрішніх справ України

Анатолію Могильову

 

Запровадження іменних залізничних квитків є неправомірним обмеженням свободи людини

 

Ми, громадські організації, що підписалися нижче, виступаємо проти запровадження іменних залізничних квитків.

Нещодавно МВС повідомило про намір знову запровадити внесення паспортних даних до залізничних квитків.[1] Свої дії міліція аргументує необхідністю боротися зі злочинністю та тероризмом.

 

Проте з цими аргументами не можна погодитися через наступне.

Запровадження повного контролю за пересуваннями громадян характерне для поліцейських держав, а не держав демократичних, що поважають й дотримуються прав людини.

 

На сьогодні в Україні відсутній захист персональних даних. Немає відповідного законодавства та належної адміністративної практики. У таких умовах є небезпечним зібрання в одній базі даних інформації про всі пересування осіб залізничним транспортом. Це, зокрема, може бути використано для стеження за політичною опозицією.

Тому, у теперішніх умовах, запровадження іменних залізничних квитків становите порушення права на приватність (приватне життя), гарантоване Конституцією України та Європейською Конвенцією про захист прав людини.

 

Окрім цього, це нововведення істотно обмежує свободу пересування. Особа, документи якої, наприклад, втрачені, не може скористатися залізничним транспортом. Законодавство чітко визначає, що свобода пересування не може обмежуватися через відсутність тих чи інших документів.

 

Обґрунтованими є сумніви в ефективності цього заходу у боротьбі зі злочинністю. Очевидно, що організована злочинність та терористичні організації, якими лякає нас МВС, є достатньо озброєними, щоби використовувати підроблені посвідчення особи. Отже, здебільшого, це нововведення ніяк не вплине на їхню злочинну діяльність.

 

Окрім порушень прав людини, такі нововведення серйозно ускладнюють повсякденне життя громадян. Необхідно постійно при собі мати паспорт, не можна без документу особи купити квиток чи сісти у поїзд, оскільки провідники перевіряють відповідність особи та прізвища на квитку. Особливо сильно ці складнощі проявляються при організації групових подорожей або подорожей іноземців, оскільки стає неможливим заздалегідь купувати квитки. Безліч незручностей може нести й проблема неправильного внесення прізвища до квитка. Нововведення збільшить черги до залізничних кас, оскільки через введення даних про особу, подвоїться час продажу квитка.

 

Попередній досвід існування іменних квитків показує, що це нововведення жодним чином не торкнеться спекулянтів квитків, котрі успішно обходили ці правила й до 2007 року, коли його було скасовано. Вони записували ваші данні і через 10 хвилин приносили вам необхідний квиток. Тому боротьба із спекуляцією має йти не шляхом обмеження можливостей подорожуючих громадян, а організацією роботи проти організованих злочинних мереж, які нею займаються.

 

Ставлення міліції до усіх пасажирів, як до потенційних злочинців є принизливим і у чергове свідчить, що МВС України будує свою діяльність на принципах неповаги та порушення фундаментальних прав людини.

.

Ми, організації, що нижче підписалися, представляючи інтереси громадян України, висловлюємося категорично проти нової ініціативи МВС щодо обов’язкового внесення паспортних даних до залізничних квитків.

 

1)  Українська Гельсінська спілка з прав людини

2)  Харківська правозахисна група

3)  Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда – Україна»

4)  Інститут правових досліджень та стратегій (м. Харків)

5)  Громадська правозахисна організація "Справедливість"

6)  Проект «Без кордонів» Центру «Соціальна Дія» (м. Київ)

7)  Громадський комітет захисту конституційних прав та свобод громадян (Луганськ)

 

Запрошуємо організації приєднуватися до цього відкритого звернення на сайті Української Гельсінської спілки з прав людини, підписуючи коментар повною назвою вашої організації.

Усі підписи будуть додані до звернення, котре буде надіслано 19 квітня 2010 року.

 

[1] Див. офіційне повідомлення: http://mvs.gov.ua/mvs/control/main/uk/publish/article/319925;jsessionid=C8EC03B708A890393ED46532A42A7A60




Доступ до інформації

26 міст України через суд змусять розсекретити їх Генплани

13 квітня 2010 року, Східноукраїнський центр громадських ініціатив (СЦГІ) направив до Жовтневого районного суду м. Луганська адміністративні позови до міських рад 24-х обласних центрів України, АРК та м. Севастополя. Такі дії Центру спричинені незаконною відмовою міських рад у доступі до офіційної інформації, а саме до Генеральних планів міст.
СЦГІ вимагає від суду визнати відмову відповідачів в наданні графічної частини Генерального плану протиправною та зобов’язати їх надати копію графічної складової Генерального планів Центру.
«Звернення до суду – це цивілізований спосіб захисту прав людини, в тому числі права на інформацію про діяльність органів влади місцевого самоврядування. Ми вважаємо, що органи місцевого самоврядування мають на підставі норм п.11 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування» та ст.30-3 Закону України «Про планування забудову територій» повинні опублікувати текстову та графічну складову Генеральних планів (що затверджені рішеннями відповідних рад) на власних веб-сайтах. У разі якщо протиріччя у законодавстві суд вирішить не на користь громадськості (тобто залишить генплани недоступними), ми будемо скаржитися до Європейського суду з прав людини», – так коментує дії Центру юрист СЦГІ Богдан Бондаренко.
Нагадаємо, ще 11 листопада 2009 року Східноукраїнський центр громадських ініціатив звернувся до міських рад з інформаційним запитом. У ньому СЦГІ просив надати інформацію щодо затвердження Генерального плану міста та доступу громадськості до його текстової та картографічної частини. Також Центр просив надати копію графічної складової Генерального плану кожного міста. Із відповідей міських рад стало відомо, що у більшості випадків доступ громадськості до містобудівного документу обмежений через встановлений гриф «Для службового користування». У листопаді минулого року СБУ виключила зі Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, топографічні карти і плани масштабу 1:50000, які створені в державній системі координат на територію України. 16 грудня 2009 року наказ СБУ був зареєстрований у Мін’юсті і вступив в законну силу. Із часу появи зазначеного документу графічна частина генпланів не може засекречуватися.
ВАЖЛИВО! У п’ятницю, 23 квітня 2010 року, Східноукраїнський центр громадських ініціатив проводитиме в м. Києві всеукраїнський круглий стіл на тему «Засекречення генеральних планів міст України – стратегічна необхідність чи рудимент закритого суспільства?».
Для участі у заході необхідно заповнити та надіслати організаторам заходу анкету та за бажанням, текст виступу, оформлений в формі статті. Тексти виступів учасників круглого столу будуть опубліковані у підсумковому проектному виданні. Заповнену анкету та текст виступу (в електронному вигляді) необхідно подати до оргкомітету заходу до 16 квітня 2010 року включно на електронну скриньку [email protected] або надіслати факсом (0642)491374.  

Анкета та вимоги до оформлення статей знаходяться тут
http://totalaction.org.ua/content/zaproshujemo-do-uchasti-u-kruhlomu-sto...




Свобода мирних зібрань

Заява Інституту «Республіка» про масові порушення права на свободу зібрань в Україні у березні-квітні 2010 року

Громадська організація Інститут «Республіка», яка з 2004-го року проводить моніторинг дотримання права на свободу зібрань, гарантованого ст.39 Конституції України та ст. 11 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, неодноразово заявляла про систематичні порушення права та протиправні дії української міліції під час проведення громадянами мітингів, демонстрацій та пікетів протягом останніх років (за керівництва міністерством внутрішніх справ Ю. Луценка). На жаль, сподівання на те, що зі зміною керівництва МВС України поліпшиться стан справ з дотриманням прав людини, зокрема одного з основоположних прав – свободи зібрань, не виправдалися. Протягом березня – квітня 2010 року міліція всупереч українському законодавству неодноразово вчиняла протиправні дії проти учасників акцій протесту.

Особливо масовими такі порушення були у столиці – Києві.

14 березня спецзагони міліції «Беркут» затримали 5-х учасників суботнику на бульварі Лесі Українки. Проти одного із затриманих, народного депутата України 1-го скликання Олександра Гудими було порушено кримінальну справу. Проте суд не знайшов у діях затриманих порушення ст. 185 Кодексу України про адміністративні  (КУпАП) (опір міліції), і вони були звільнені. Після цього інциденту затримані звернулися до медичних установ, які зафіксували численні тілесні ушкодження.

25 березня одягнені у цивільне представники київської міліції, зокрема, майор Оніщенко, здійснили напад на учасників акції з вимогою відставки міністра науки та освіти Д. Табачника і незаконно вилучили у них агітаційні листівки. Один з учасників акції, Анатолій Пікуль, був затриманий співробітниками міліції, які, втім, обмежились «профілактичною бесідою».

27 березня працівники київської міліції провели обшук у помешканнях журналістів Олени Білозерської і Олексія Фурмана та вилучили у них фотоматеріали з кадрами акцій протесту проти політики Київської міськдержадміністрації та проти продажу хутра.

8 квітня міліція та особи в цивільному за вказівкою народного депутата від правлячої Партії регіонів Вадима Колісниченка затримали 13 громадян, які протестували проти проведення в Українському Домі виставки «Польські та єврейські жертви УПА». Насильство було застосоване  до журналіста «Нового каналу», який виконував свої професійні обов’язки. Суд не знайшов у діях затриманих жодних порушень.

9 квітня представники міліції незаконно обшукали учасників акції протесту проти захоплення книжкового магазину «Сяйво». Один з них, у якого було знайдено балончик з фарбою, був затриманий і звинувачений у порушенні ст. 173 КУпАП (дрібне хуліганство). Суд не знайшов у діях затриманого жодного порушення і він був звільнений. До протистояння з учасниками акції були залучені співробітники «Беркуту».

13 квітня працівники міліції затримали 4-х учасників акції протесту проти незаконної (винесено протест прокуратури) забудови на вулиці Гончара, зокрема журналіста Ігоря Луценка. Один із затриманих зазнав тілесних ушкоджень. Спочатку міліція інкримінувала затриманим порушення ст. 173 КУпАП, але, очевидно, враховуючи хиткість таких звинувачень, задовольнилася поясненнями затриманих. Попри це, саму акцію такими діями правоохоронців було зірвано.

Також 25 березня Кабінет міністрів України звернувся з дорученням (№ 14678/1/1-10) до Київської міськдержадміністрації «вжити вичерпних заходів щодо організації роботи з громадянами та їх об’єднаннями, у тому числі на випередження та недопущення у подальшому проведення акцій протесту біля приміщень Адміністрації Президента України та Кабінету Міністрів України».

Поява такого урядового документу та факти, наведені вище, свідчать про негативні тенденції у діяльності «нової» влади, які загрожують праву громадян на мирні зібрання та свободі вираження думок.

З наведених фактів можна зробити наступні висновки:

1)      практично усім затриманим учасникам зібрань не було висунуто міліцією звинувачень або ж вони були виправдані судами, що, по суті, означає, що вони були затримані співробітниками органів внутрішніх справ протиправно;

2)      співробітники міліції без рішення суду, тобто всупереч українському законодавству, припиняли мирні зібрання;

3)      до дій міліції з «наведення порядку» без належних підстав залучалися спецзагони міліції «Беркут»;

4)      всупереч Закону України «Про міліцію», правоохоронці діяли лише в інтересах представників влади і правлячої партії або представників великого капіталу (забудовників).

Такі дії представників міліції порушують низку статей Кримінального кодексу України: щодо незаконного перешкоджання проведенню мітингів і демонстрацій, незаконного перешкоджання професійній діяльності журналістів та перевищення службових повноважень.

Ми пропонуємо:

-         міністру внутрішніх справ України вжити невідкладних заходів щодо припинення протиправної діяльності міліціонерів щодо учасників мирних зібрань;

-         Кабінету міністрів України скасувати своє доручення Київської міськдержадміністрації № 14678/1/1-10 від 25 березня  2010 року.

 

15.04.2010

Член правління Інституту «Республіка»

Володимир Чемерис




Право власності

Земля тривоги нашої

Для галицьких селян земля споконвіку була не лише годувальницею, але й обєктом обожнення. Мірилом життєвого успіху та суспільного престижу традиційно сприймалося володіння землею та вміння працювати на ній. Якщо селянин за свій вік спромігся прирізати до батьківського поля новий наділ, він вважався добрим газдою, та й уся його родина мала громадську повагу. Метою більшості трудових мігрантів на початку ХХ століття було саме це – заробити за кордоном грошей на придбання землі, повернутися і продовжувати працювати на ній.

Можна стверджувати, що однією з причин ворожого ставлення українських селян до влади міжвоєнної Польщі стала їхня дискримінація у ході парцеляції панських землеволодінь та земельної реформи 20 – 30-х років. А розпач від того, що Радянська влада позбавила землероба його власності разом з пережитим жахом від репресій НКВС згодом привели його до загонів УПА...

Хотілося б вірити, що історичні уроки засвоєно, і живемо у час, коли подібні речі вже неможливі. На жаль, українська сучасність переконує у протилежному. І нинішня гендлярська диктатура видається не менш глухою та безжальною до сільського трудівника, аніж більшовицька деспотія...

Про факти нахабного обкрадання сільських громад державними чиновниками стало відомо під час виїзного прийому громадської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ) у селі Малі Чорнокінці Чортківського району, що на Тернопільщині.

Селян, котрі зібралися у приміщенні сільської ради, збентежили повідомлення про два розпорядження райдержадміністрації, якими 62,5 гектари сільськогосподарських земель запасу та резервного фонду на території сільської ради передається у приватну власність 34 невідомим громадянам, жоден з яких не мешкає не те що у селі, але й у районі. Але кожен з них безкоштовно отримує у приватну власність від 1,7 до 2-х гектарів родючої землі! Землі, про які йдеться, споконвіку належали сільським господарям, у 1939 році були у насильницький спосіб відібрані до колгоспу, а вже після розпаювання земель колективного господарства включені до запасу та резервного фонду.

Як з’ясовується, Голова Чортківської РДА Тарас Капуста впродовж останніх місяців підписав два розпорядження: «про відведення земельних ділянок у власність громадян для ведення особистого селянського господарства за межами населеного пункту на території Малочорнокінецької сільської ради».

Головною правовою підставою для приватизації земель районні посадовці вважають п.12 Перехідних положень Земельного Кодексу. Згідно з цим пунктом до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями за межами населених пунктів здійснюють місцеві органи виконавчої влади. При цьому ними навмисно ігнорується та законодавча норма, що в процесі розмежування землі запасу переходитимуть до комунальної власності територіальних громад. Тож до тих пір, поки розмежування не проведено, чиновна камарилья може безкарно шматувати землі громад...

При цьому з сільською громадою та місцевим самоврядуванням ніхто плани тієї лихої приватизації, звісно ж, не обговорює і не погоджує. Райдержадміністрація жодного разу не запросила посадових осіб сільської ради та представників територіальної громади Малих Чорнокінців взяти участь у розгляді питання про вилучення у неї земель, висловити зауваження і пропозиції. Їх просто поставили перед фактом – «от наші декретики про вашу землю, ознайомтеся, посполиті!»....

Відтак сільський голова Малих Чорнокінців Ольга Яницька вважає, що районна влада своїми діями порушила законні права територіальної громади та Малочорнокінецької сільської ради, встановлені ст. 13, 140 Конституції України, ст. 10 Земельного Кодексу України, ст. 35 Закону України «Про місцеві державні адміністрації». Згадані розпорядження Чортківської РДА не зареєстровані у районному управлінні юстиції, хоча вони безперечно та безпосереднім чином зачіпають права та інтереси мешканців села.

За оцінкою сільського голови Чортківська райдержадміністрація проігнорувала й Указ Президента України від 8.08.1995 року № 720/95, що визначає засади використання земель резервного фонду. Адже відповідно до указу «резервний фонд використовується для передачі у приватну власність або надання у користування земельних ділянок переважно громадянам, зайнятим у соціальній сфері на селі, а також іншим особам, яких приймають у члени сільськогосподарських підприємств або які переселяються у сільську місцевість для постійного проживання». Наскільки ж відомо, жоден з громадян, що претендують на отримання у приватну власність земельних ділянок, не працював у соціальній сфері на селі, а також не переселяється у сільську місцевість для постійного проживання.

Можна також стверджувати, що набуття права приватної власності за рішенням РДА на землі запасу та резерву у згаданому випадку взагалі неможливе, оскільки воно не відповідає жодній з правових підстав, встановлених ст. 81 Земельного Кодексу України.

Чи не найбільш обурює селян те, що майже ніхто з них – навіть ті, хто по 30-40 років пропрацював у колгоспі! – не отримав у ході паювання активів колгоспу земельних паїв площею 2,0 га! У даний час у сільській раді лежить 18 заяв від місцевих молодих сімей стосовно виділення земель для ведення селянського господарства – але схоже на те, що земель резерву у сільської ради вже й нема! Селяни питають, які надзвичайні заслуги мають ті невідомі люди перед державою та селом, що отримують від пана Капусти з компанією такий щедрий дарунок? Що отримує в результаті приватизації 62 гектарів чорнозему сільська громада, місцевий бюджет, держава? А якщо ані село, ані держава не збагатилася у цій афері – то хто збагатився?

Не надто сподіваються селяни на дії правоохоронних органів. З даного питання депутатом Чортківської районної ради Наталією Равлюк подано депутатський запит в інтересах громади села. За цим запитом сесія Чортківської районної ради одностайно звернулася до прокуратури з пропозицією провести перевірку, а при виявленні порушень закону – внести протест на горезвісні розпорядження РДА. На жаль, досі процес відчуження земель Малочорнокінецької сільської ради не зупинено.

Під час прийому селяни наводили чимало свідчень про махінації з паями та приватизацією земель у багатьох інших селах району. «Мідасові вуха» наших містечкових царків стирчать вже й у селах Біла, Джурин, Нагірянка... Земельний спір між сільською радою с. Бичківці та Чортківською РДА, предметом якого є порушення засад справедливого розподілу земельних паїв, другий рік розглядається у Вищому адміністративному суді України...

Цікаво, що такі речі відбуваються у той час, коли райдержадміністрацією практично не розпочато створення землевпорядної та містобудівної документації для сільських населених пунктів, невиправдано гальмується розроблення місцевих схем екологічної мережі, винесення у натуру водоохоронних зон, видача громадянам державних актів на право власності на присадибні ділянки тощо. Вже шість років діють норми закону «Про розмежування земель державної та комунальної власності», але сільські громади краю наразі не дочекалися від державних адміністрацій якого-небудь сприяння у замовленні проектів розмежування земель, виготовленні землевпорядної документації та проходження складної процедури погоджень.

Дивує й те, що у випадках, коли земельні ділянки з поза меж населених пунктів належить вилучити для суспільних або державних потреб – приміром, для створення національних природних парків – державні адміністрації не демонструють активності. І власний саботаж у справі виконання державних програм тут вже охоче прикривається інсинуаціями про «негативну думку місцевих громад»...

Схоже на те, що не боячись ані людського, ані Божого суду, посадники державних адміністрацій власні повноваження у сфері земельної політики бачать переважно у приватизації земель за «сірими схемами». Зрозуміло – собі, своїм близьким та й просто «вдячним перехожим» не на шкоду....

Та чи не час вже зупинити це свавілля? – принаймні допоки малочорнокінецькі селяни не виконали свою погрозу: «вийдемо з вилами на поле та не віддамо!»




Право на охорону здоров’я

Міліція шукає, пацієнти потерпають

Минулого місяця в Одесі відбулися, м’яко кажучи, неприємні події – внаслідок втручання співробітників Малиновського РУ ОМУ ГУМВС було призупинене виконання програми лікування замісною підтримувальною терапією (ЗПТ), життєво необхідної для наркозалежних пацієнтів, на базі Одеського обласного наркологічному диспансеру (ООНД).

Спочатку кілька слів пояснення. Замісна підтримуюча терапія – це такий вид лікування, при якому використовуються натуральні й синтетичні препарати, що мають дію, схожою з дією морфіну чи героїну. Якщо їх правильно дозувати, вони не викликають ейфорії, ефекту розслаблення чи знеболення. Дані досліджень свідчать, що замісна терапія зменшує кількість інфікування ВІЛ/СНІД, зменшує рівень злочинності, частоту інфекційних захворювань і смертність, пов’язану з наркотиками, покращує загальний стан пацієнта: соціальний, фізичний і психічний. ЗПТ дозволяє людині жити здоровим життям, перебуваючи на стабілізуючому медичному препараті замість небезпечного забороненого наркотику. За бажанням пацієнта під наглядом лікаря можливе поступове зменшення дози медикаменту, навіть повна його відміна.

Зараз діє Загальнодержавна програма забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, лікування, догляду та підтримки ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2009–2013 роки (затверджена Законом України від 19.02.09 № 1026-VI), в рамках якої на сьогодні понад 5200 пацієнтів в Україні отримують лікування ЗПТ. Понад 200 таких пацієнтів лікується на базі Одеського обласного наркологічного диспансеру. Cпіввиконавцем загальнодержавної програми є МБФ «Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні».

11 березня на території диспансеру співробітниками Малиновського райвідділу міліції була затримана реґіональна координаторка «Альянсу» в Одеській області Т. А. (яка також є пацієнткою програми ЗПТ) нібито за підозрою у незаконному зберіганні наркотиків, був проведений особистий обшук та обшук за місцем проживання. Жодних наркотичних засобів знайдено не було, але Тетяну більше 30 годин тримали у райвідділі, коли ж відпустили, навіть не вибачились. Стан її здоров’я значно погіршився через психологічну травму внаслідок затримання.

Також працівниками міліції з диспансеру була вилучена медична документація, накладено арешт на лікарський препарат, який мається видаватися хворим щодоби. В результаті більше ніж 200 пацієнтів (половина з яких ВІЛ-інфіковані) були позбавлені життєво-необхідного лікування, і це спричинило серйозну загрозу їх здоров’ю.

12 березня на «Телефонну лінію довіри з питань ЗПТ» стали звертатися пацієнти ООНД зі скаргами, що кабінети ЗПТ не працюють і невідомо коли працюватимуть, оскільки міліція затримала медпрацівників і вилучила препарати.

Уже 11 березня вхід на перший поверх диспансеру, де знаходяться кабінети ЗПТ, був закритий: там працювали співробітники міліції і нікого туди не пускали. Про проведення перевірки керівників навчального закладу повідомлено не було, особи, які проводили перевірку, адміністрації не представились. Внаслідок втручання в роботу ООНД працівників Малиновського райвідділу міліції другої половини дня була припинена ЗПТ, деякі працівники диспансеру були затримані просто на робочих місцях. Працівники міліції провели допити працівників стаціонару, при цьому не представились, обпечатали кабінети лікарів, ординаторську, кабінети ЗПТ, кабінет головної медсестри.

13 березня адміністрація диспансеру звернулася до начальника Малиновського райвідділу міліції М. Г. Піщанського з проханням про повернення лікарських засобів для забезпечення лікування хворих на опіоїдну залежність. У видачі препаратів було відмовлено.

Оскільки більшість медпрацівників кабінетів ЗПТ були затримані працівниками міліції, було призначено виконуючих обов’язки заарештованих працівників, а також видані накази про поновлення роботи кабінету ЗПТ. Було отримане повідомлення з міліції, що 16 березня в. о. головної медичної сестри може отримати в міліції вилучені препарати. 16 березня в. о. головної медсестри К. прибула до райвідділу ще до дев’ятої години ранку, але ліки їй видали лише близько дванадцятої години. До цього часу препарати ЗПТ хворим не видавалися! З дев’ятої години ранку майже 200 пацієнтів, в тому числі й працюючі, знову чекали біля будівлі диспансеру поновлення лікування, не знаючи, коли вони отримають препарати.

Робочі кабінети лікувального закладу, в яких знаходиться документація пацієнтів ЗПТ, які отримували препарат «Метадол», були обпечатані п’ять діб, документацію пацієнтів, які отримували препарат «Еднок», повернули лише 19 березня після письмового звернення адміністрації диспансеру.

Вперше в Україні внаслідок дій міліції відбулося переривання замісної підтримувальної терапії, що привело до погіршення стану здоров’я пацієнтів і є явним порушенням їхнього права на отримання лікування.

З другої половини дня 11 березня до вечора 13 березня пацієнти не мали можливості отримувати препарати взагалі, а далі, до 18 березня, отримували зменшені дози, що призвело до значного погіршення стану їх здоров’я. У повному обсязі програма ЗПТ була поновлена лише з 18 березня.

Були також помічені випадки брутального тиску на пацієнтів з боку працівників міліції. Так, один вкрай наляканий пацієнт поскаржився, що на території диспансеру його зупинили працівники міліції, пред’явили службові посвідчення й вимагали від нього винести пігулки «Метадолу», погрожуючи затриманням на три доби в разі невиконання вимоги.

І хоча під час проведення оперативно-слідчих дій було виявлено ряд порушень чинного законодавства щодо обігу лікарських наркотичних засобів, інформація щодо можливих фактів збуту наркотиків не знайшла свого підтвердження.

Ясно, що люди, які перебувають у наркотичній залежності й лікуються за програмою ЗПТ, і з тих чи інших причин не мають можливості отримати препарат, відчуватимуть справжнісіньку «ломку» (синдром відміни). Виникає реальна небезпека того, що ці люди стануть шукати можливість цю ломку зняти за допомогою не завжди безпечних і законних засобів. І це може статися через втручання держави. До того ж, подібні ганебні факти можуть стати на заваді виділенню коштів міжнародних донорів на боротьбу із соціально-небезпечними хворобами – СНІДом і туберкульозом.

Коментарі, як на мене, зайві. Проте, згідно останньої інформації з Одеського обласного наркологічного диспансеру, втручання міліції в реалізацію програми ЗПТ в останній час поновилося.




Правоохоронні органи

Як Міністр МВС покращує контроль за дотриманням прав людини

Міністр внутрішніх справ України Анатолій Могильов наприкінці березня в розмові з послом Німеччини в Україні зазначив: "Нововведення, які впроваджує Міністерство внутрішніх справ, будуть лише сприяти покращенню контролю за дотриманням прав людини".[1]

То які ж нововведення ініціює міністр?

Анатолій Могильов вирішив, що напевно за дотриманням прав людини стежать забагато фахівців, і потрібно звільнити помічників міністра з моніторингу дотримання прав людини в діяльності міліції по областях.

Зокрема, 18 березня він підписав наказ про скорочення регіональних помічників міністра з прав людини. Дійсно, навіщо за дотриманням прав людини ще в регіонах стежити? Але цей наказ не був оприлюднений і навіть працівники управління про нього не знали. З понад 30 людей, що займалися моніторингом і постійно на пряму інформували міністра про порушення прав людині в областях, залишилося лише 5. Не багато, як для декілька тисячного міністерства та багатомільйонної країни.

Виходить, що коли міністр говорив згадані слова послу Німеччини, то в цей час фактично „таємно” вже підписав наказ про істотне скорочення помічників міністра.

На два відкритих звернення правозахисників, які виступили проти таких рішень міністра, відповідь досі не отримана. Хоча одне таке звернення було підписано 250 громадянами та організаціями.

Президент України у відповідь на звернення правозахисних організацій розкритикував таке рішення Міністра, назвавши його непродуманим. «Я не радив би вам економити державні кошти на правах людини», сказав Янукович. Але економний новатор Могильов проігнорував такі рекомендації.

Лише 7 квітня регіональних помічників міністра офіційно попередили про звільнення й ознайомили з відповідним наказом, хоча він був підписаний понад три тижні тому. Відповідно до Кодексу законів про працю вони мають відпрацювати ще 2 місяці з моменту ознайомлення з наказом. Однак заробітну плату на цей час їм урізали на половину. Знову ж наказ про це приймають 4 квітня, а повідомляють про це лише 13 квітня, хоча 7 квітня відбулася зустріч керівника апарату міністра з помічниками міністра.

Окрім того, з метою реалізації наказу про скорочення ще з 18 березня багатьох з помічників просто не пускають до робочих кабінетів,  відмовляють у службовому транспорті для проведення перевірок і тримають у інформаційні блокаді. Також блокується і їхня активність, наприклад, їх не запрошують на наради, не підписують приписи на діяльність мобільних груп. Фактично, їхня діяльність блокована практично по всій країні.

На звернення помічників міністра про неможливість здійснення своїх повноважень до керівника апарату міністра МВС, що відбулося на їхній спільній зустрічі 7 квітня, він обіцяє все владнати: надіслати відповідну телеграму на місця, щоби дати працювати помічникам міністра ще законні два місяці. Проте проходить тиждень і нічого не змінюється. Ніяких телеграм не було розіслано, хоча наказ про скорочення був поширений і реалізований миттєво.

При звільненні помічників міністра була запропонована ідея впровадження таких помічників з прав людини в областях на громадських засадах, якщо питання лише в грошах. Пропонувалося їм надати й певні повноваження щодо збирання інформації про порушення прав людини. Проте, дивлячись на те, як не дають працювати ще діючим помічникам міністра, існують великі сумніви щодо справжньої ефективної реалізації цієї ініціативи. Схоже міліції справді не до вподоби внутрішній контроль за порушеннями прав людини і поставлена мета його позбавитися.

Важко собі уявити, якими ж будуть наступні нововведення Могильова, направлені на покращення ситуації з правами людини?

Про одне з них вже стало відомо – це ініціювання запровадження іменних залізничних квитків. Цим самим міліція показала своє ставлення до всіх українців як до потенційних злочинців і яке місце тепер займають права людини в її діяльності.[2] Раніше, МВС відмовлялося від цієї ініціативи за рекомендацією Громадської ради при МВС з прав людини, що вказала на можливі порушення прав людини при цьому. Тепер міліцію вже нічого не стримує.

З іншої сторони відбувається повернення до радянської практики оцінки роботи працівників міліції через різноманітні формальні показники, наприклад, розкриття злочинів, кількість дактилоскопійованих осіб тощо. Хоча скасований два роки тому план розкриття злочинів не відновлений, але озвучені міністром МВС критерії оцінки місцевих управлінь та районних відділів міліції кажуть про неформальне повернення боротьби за показники.

Відомо, що така практика приводить до численних зловживань у вигляді провокації злочинів, катувань і жорстокого поводження, свавільних затримань, інших порушень та зрештою засудження невинних осіб. Оскільки, все визначають саме показники і від цього залежить твоя кар’єра чи премія, то досягатися ця мета буде будь-якими засобами. Саме тому їх і було скасовано раніше, щоби не стимулювати порушення прав людини. Не кажучи вже про те, що рівень злочинності у нас більший, ніж в Європі, а рівень розкриття злочинів у двічі більший, що говорить про певну штучність наших показників.

Чи торкнеться така політика й іншого механізму захисту прав людини в міліції – громадських рад при МВС та обласних управліннях МВС з питань дотримання прав людини. До цього часу вони не збиралися і чіткої позиції про їхнє подальше існування заявлено не було. Громадська частина Громадської ради при МВС вийшла з ініціативою провести засідання у 20-х числах квітня, проте чіткої відповіді про таку можливість до сьогодні не повідомлено.

З усього цього видно, що політика, що впроваджується в міліції, має мало спільного з політикою сучасної європейської поліції, а права людини все менше цікавлять правоохоронців. Про реформи у цьому випадку, як кажуть, не йде і мови.

Марина Говорухіна, Володимир Яворський

УГСПЛ



[1] http://kmu.gov.ua/control/publish/article?art_id=243343684

[2] Див. тут: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1271160291




Погляд

Памятник Сталину?!

Зазвичай я пишу статті українською мовою. Але зараз мені дуже важливо, щоб мене зрозуміли ті росіяни, які читатимуть цей текст.

Россияне и украинцы – граждане Украины, которые не знают государственного языка своей страны и достаточно равнодушны к ее истории

Может быть, это и будет ответом одной нашей коллеге, которая написала в письме к нам, что не видит ничего ужасного в попытках частных лиц или отдельных политических сил возвеличивать того, кто им нравится – даже Сталина. «Не дело государства мешать этому», – считает эта женщина, и пишет: «Что может сделать власть, если это не противоречит закону?»

Действительно ли все обстоит так мирно и спокойно? И возвеличивание Сталина отдельными коммунистами путем установления ему памятника на частной земле является их частным делом?

А давайте представим себе, что в Германии или в Польше кто-то захотел на своей частной земле поставить памятник Гитлеру? И сделал бы это не какой-нибудь одинокий его поклонник, а представители правящей коалиции. Ведь компартия на сегодня – это партия власти. Значит, ее представители на местах тоже представители партии власти. Что бы сказали о такой инициативе неонацистов – немцев или поляков – в России, в Украине? В других европейских странах? К счастью, это невозможно.

Законы упомянутых мною стран четко запрещают все проявления нацистской идеологии. За такое ноу-хау в этих странах можно поплатиться не только штрафом, но и свободой. В пострадавшей и от нацизма, и от коммунизма Польше равно запрещено использовать и ту, и другую символику, создавать коммунистические или фашистские партии или объединения.

К сожалению, в Украине, пострадавшей не менее, если не более, четкого законодательства на этот счет не существует. Однако, статья 9 Конституции Украины признает приоритет международного права над национальным. А в 2009 г. Парламентская Ассамблея Организации Безопасности и Сотрудничества в Европе отдельной резолюцией приравняла преступления сталинизма и нацизма.

В 2010 году Апелляционный суд Киева рассмотрел уголовное дело, возбужденное и расследованное СБУ и признал Сталина и других советских руководителей виновными в геноциде украинского народа – организации Голодомора 1932-1933 годов.

В такой ситуации возвеличивать тирана действительно противозаконно. О чем недвусмысленно сказал министр юстиции Александр Лавринович. А теперь перейдем к моральному аспекту этой проблемы.

Сторонники «свободы» возвеличивания, кого кто желает, к которым, к сожалению, относится и вице-премъер по гуманитарным вопросам господин (или товарищ?) Семиноженко, считают, что не нужно мешать на Западной Украине величать Степана Бандеру и УПА, а на Востоке – Сталина.

Помилуйте! Степан Бандера действительно воевал на два фронта, пытаясь в невозможных условиях отстаивать независимость Украины, сражаясь с двумя тоталитарными монстрами – сталинским СССР и нацистской Германией. УПА было обречено на поражение не только своего дела, но и памяти о ней. Поэтому все, что связано с УПА, вызывает такие острые дискуссии. Больше половины столетия, прошедших со времен военных действий на Западной Украине, эта тема открыто не дискутировалась. И теперь, действительно, нужна открытая дискуссия для того, чтобы то, что очевидно для жителей Запада Украины, стало близко или, хотя бы, понятно жителям Востока.

Сталин по своей исторической роли – не Степан Бандера, Ковпак или Власов. Так же, как и Гитлер, Сталин – величайший тиран в истории человечества. Что уже не требует ни обоснований, ни доказательств. Со времен доклада на ХХ съезде Никиты Хрущева опубликовано бесчисленное множество документов, которые никто не может опровергнуть. Да никто и не пытается это делать.

Поклонники Сталина пытаются спекулировать на том, что именно под руководством Сталина мы выиграли войну, победив и уничтожив Гитлера. Но не требует доказательств и тот факт, что, именно из-за Сталина советский народ понес бесчисленные человеческие потери, намного большие, чем побежденный противник. Я беру только этот аспект проблемы, но его достаточно, чтобы не праздновать Победу с именем Сталина на победоносных штандартах.

Что касается Украины, наверное, почти каждой семье есть что вспомнить и о Голодоморе, искусственно созданном Сталиным в 32-33 годах, и о войне, в которой именно Украина понесла бесчисленные жертвы.

Устанавливать памятник Сталину в Украине – это, в буквальном смысле слова, надругаться над ее историей. Одной из основных, мягко говоря, ошибок команды Ющенко – это то, что компартия не была запрещена, как во всех восточно-европейских государствах. За исторические ошибки часто платят современники. Вот мы и имеем потрясающего кентавра: партию крупных олигархов вместе с коммунистами, которые не только не собираются отказываться от своего исторического прошлого, но, похоже, гордятся им.

А, между тем, именно отношение к истории часто показательно в оценке современных возможностей и устремлений правящей элиты, особенно когда, как в Украине, отсутствуют идеологические ориентиры, позволяющие во всем цивилизованном мире понимать, с какой политической силой избиратели имеют дело: с правыми, или левыми, или центристами и т. д.

Мы вынуждены оценивать своих политиков по их отношению к языку, истории, европейским ценностям. Ничего путного из такой политики, как мы могли убедиться за последние шесть лет, не получается.

И, судя по риторике нынешней власти, в обозримом будущем ничего, что могло бы называться украинским государством, нам не светит.




Історія з Голодомором

 

Кілька зауважень щодо судового процесу за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932–1933 роках

На цей суд довго чекали. Ще б пак! Нарешті він відбувся 13 січня цього року, точніше, було проведено попередній розгляд справи, яку суддя закрив, «оскільки такий розгляд відносно осіб, що померли, не передбачений чинним кримінально-процесуальним законодавством України, за винятком зазначених у п. 8 ч. 1 ст. 6 КПК України випадків, коли провадження в справі є необхідним для реабілітації померлого або відновлення справи щодо інших осіб за нововиявленими обставинами» – цитата з Постанови суду.

Постанову суду опубліковано, вона зараз – у вільному доступі, але жодного серйозного аналізу побачити поки що, на жаль, не довелося. В чому ж причина? Чому не має жодної реакції на власне текст Постанови? Можливо, ніхто її й не читав, бо набридла не стільки ця тема, скільки її подання й, не побоюся цього слова, хвороблива метушня навколо неї, а ще й обсяг – сорок сторінок! І якщо хтось і прочитав, то мабуть, лише те, що в кінці: «На підставі викладеного … апеляційний суд постановив…». Я не претендую на серйозний аналіз тексту Постанови, бо не являюсь фахівцем з права, хочу висловити лише свої думки, власну точку зору й особисті висновки.

Вже після читання перших абзаців Постанови виникають питання, серед яких: чому лише сім обвинувачених? Адже перший «Список партійних і радянських керівників, керівних співробітників ОДПУ та ДПУ УСРР, а також документів, що стали організаційно-правовою підставою для проведення в Україні політики Голодомору-Геноциду та репресій», опублікований на сайті СБУ ще 18 липня 2008 року, містив 19 прізвищ, другий вже 136. (На сайті служби безпеки України збереглося інформаційне повідомлення про те, що «розміщено другу частину списку керівників і співробітників органів ДПУ УСРР, які безпосередньо на місцях здійснювали жорстоку репресивно-каральну політику Голодомору-Геноциду 1932–1933 років», посилання ж на самі списки переводять зацікавленого читача на головну сторінку сайту. Доступ до цих списків прикрито новою владою разом із доступом до розсекречених документів КҐБ).

Отже, залишили лише сімох обвинувачених: Й. Сталіна (Джугашвілі) – грузина, В. Молотова (Скрябіна) – росіянина, Л. Кагановича – єврея, П. Постишева – росіянина, С. Косіора – поляка, В. Чубаря – українця, М. Хатаєвича – єврея. Не ясно, за яким принципом були відібрані лише ці прізвища. Чому, наприклад, узяті саме перший секретар Харківського обкому КП(б)У П. Постишев і перший секретар Дніпропетровського обкому КП(б)У М. Хатаєвич, а інші партійні й громадські керівники в Україні того періоду до списку не додані? Чому, як в старі часи, звертається увага на етнічне походження обвинувачених? Припустимо, існує такий порядок і така форма, і графу «національність» ще не скасовано у судових документах, як це зроблено в українських паспортах. Ну то хай – форма є форма, був би зміст правильний. Але відповідь, гадаю, міститься в наступній фразі: «За встановленими органом досудового слідства обставинами справи головні ролі в ідеологічному забезпеченні, плануванні, організації і здійсненні злочину геноциду належали неукраїнській інтернаціональній групі, яка, зокрема, складалася із Сталіна, Кагановича, Молотова, Постишева, Косіора і Хатаєвича» (курсив мій – В. Б.). Можу запитати: «А куди ж подівся В. Чубар, українець?». Автори Постанови відповідають: «Участь в даній групі серед вказаних осіб етнічного українця Чубаря жодним чином не впливає на кваліфікацію даного злочину, … оскільки ні національне кримінальне законодавство, ні міжнародне кримінальне право … не обумовлюють його кваліфікацію (як і жодного іншого злочину) національною приналежністю злочинця» (курсив знов таки мій – В. Б.). Чи треба казати, що відповідь просто нелогічна й протирічить цілому тексту Постанови? «Досудовим слідством встановлено, що керівництво більшовицького тоталітарного режиму – тут йде перелік сімох обвинувачених – в 1932–1933 роках на території УСРР вчинили геноцид частини української національної групи». Отже, винищення «української національної групи» організовано й здійснено «неукраїнською інтернаціональною групою», якщо простіше, етнічних українців знищували етнічні неукраїнці. Втім, якщо користуватися логікою авторів постанови, якщо етнічних українців вбиває етнічний українець, він автоматично перестає бути українцем, і винищення частини української національної групи вчинено виключно неукраїнцями.

Відомо, що від голоду гинули не лише етнічні українці, а люди різного етнічного походження, які мешкали на території, охопленій масовим голодом. Невже загибель представників інших національностей треба пояснювати «теорією трісок» (у лісі дрова рубають, а до села тріски літають)? Тому об’єктом злочину в Постанові слід було назвати «частину українського народу» замість «частини української етнічної групи».

Не всі, на жаль, розуміють (і серед високопосадовців такі теж є) різницю між нацією в етнічному й політичному сенсі. Але візьмім, наприклад, ідею класократичної трудової монархії, яку В. Липинський висунув ще на початку минулого століття. Вона ґрунтується на територіальному патріотизмі й не прив’язана до етнічного походження людини. Справа, звісно, не в монархії – можна не поділяти монархічних поглядів,– але дивитися на націю інакше сьогодні просто соромно.

І ще. Складається враження, що цілий текст Постанови зібраний зі шматків на швидку руку, бо чим, наприклад, можна пояснити вміщення інформації про те, що Л. Кагановича виключено «із лав КПРС у 1961 році за участь у масових репресіях»? Хіба «більшовицький тоталітарний режим» не визнаний Постановою злочинним? І яке відношення мають репресії компартії проти своїх членів до Голодомору?

Висновок зроблю такий: дуже шкода, що таке починання, коли, фактично, Сталін і іже з ним були чесно названі вбивцями, було зіжмакано, не вистачило широти круговиду й продуктивного політичного мислення тим, хто готував і провадив цей процес.

Що ж маємо сьогодні? Те, що недоробила стара влада, нова взагалі псує. Розділ, що стосується Голодомору, новим Президентом В. Януковичем був прибраний з офіційного президентського інтернет-сайту одразу по обранню. Зникли такі розділи і з веб-сайтів багатьох держобладміністрацій. Припинено публікацію розсекречених документів СБУ, які стосуються політичних репресій (новий голова архіву СБУ В. Хорошковський заявив, що «дуже багато матеріалів розсекречено … правду, яку потрібно було донести українському народу, та правда донесена»), а запорізькі комуністи планують до 9 травня встановити у своєму місті пам’ятник Сталіну.

Хочеться вірити, що вже розсекречені документи з’являться на сайті НаУКМА і до них буде відкрито вільний доступ, а також будуть доступні у Львівському університеті ім. Івана Франка – про це казав звільнений указом нового Президента колишній директор архіву СБУ В. В’ятрович. Але цього недостатньо – процес розсекречення й оприлюднення документів має бути продовжений.

А що стосується «Постанови апеляційного суду м. Києва про закриття кримінальної справи за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932–33 роках» – хотілося б побачити детальний коментар щодо неї, зроблений кваліфікованими правниками. Не можна припустити, щоб важлива справа була викривлена або взагалі замовчувалася – і перше, й друге однаково погано.




Жертви політичних репресій

Харківська сторінка Катинської трагедії

У квітні – травні 1940 року сталінським режимом у трьох визначених заздалегідь місцях СРСР на величезній відстані одне від одного одночасно було знищено тисячі громадян іноземної держави, які першими у світі зі зброєю виступили проти чуми ХХ століття – нацистської Німеччини. Ними були кадрові офіцери і офіцери запасу Республіки Польща, інтелектуальна еліта польського народу. На довгі десятиріччя цей злочин вперто відкидався можновладцями СРСР, ба більше – відповідальність за нього перекладалася на Німеччину.

23 серпня 1939 року міністри іноземних справ Німеччини і СРСР Ріббентроп та Молотов підписали у Москві так званий пакт про ненапад, а також таємний протокол до цього договору, що визначав кордони між двома державами після розділу Польщі. 31 серпня 1939 року цей договір було ратифіковано Верховною Радою СРСР.

У повній відповідності з цими цинічними домовленостями Німеччина вранці 1 вересня 1939 року з кількох боків нанесла удари по Польщі. Поляки вчинили відчайдушний опір. Бліц-кріг не вдався. Стривожений польським спротивом Гітлер вимагав від Сталіна виконання союзницьких зобов’язень і нападу на Польщу зі сходу.

На 16 вересня становище на фронті ще було неясним. 25 польських дивізій продовжували битися. Згідно зі свідченнями генерала Йодля на Нюрнберзькому процесі, у німців боєприпасів було на 10-15 днів. Польща мобілізувала на боротьбу із загарбниками 1 млн. 200 тис., однак ще не вичерпала свій людський ресурс.

І в такій непевній ситуації Німеччина нарешті отримала допомогу від союзника. О 3-й годині ночі 17 вересня західний кордон СРСР перейшли частини Червоної армії. З регулярною армією взаємодіяли прикордонні частини НКВД. Напад відбувся саме в той момент, коли німецькі війська почали заступати за лінію, визначену пактом Ріббентропа-Молотова.

Польщу інтервенція заскочила. Польський уряд не визначив становища, що склалося, а головнокомандувач, маршал Едвард Ридз-Смігли видав о 16-й годині 17 вересня 1939 року так звану «загальну директиву», що містила наказ не чинити опору Червоній армії. Польський Генеральний штаб зі свого боку не віддав наказу частинам на східному фронті розформуватися і розійтись. Ось чому деякі військовослужбовці, не інтерновані разом із своїми частинами, самостійно з’являлися у комендатури Червоної армії, де головну роль відігравали працівники НКВД.

Основну увагу НКВД приділяло офіцерському складу Польської армії, у своїй більшості сформованому із офіцерів запасу. Виокремлені офіцери були етаповані у глиб радянської території і тимчасово розміщені у пересильних таборах. Невдовзі для їх утримання було створено три великих табори військовополонених.

Головний з них було сформовано у Козельську (250 км на південний захід від Смоленська) в колишніх маєтках Огінського і Пузини на території монастиря – у великому соборі і кількох скитах. На час ліквідації в таборі налічувалося близько 4,5 тис. полонених, головним чином кадрових офіцерів.

Найбільший табір (на 6,5 тис.) було утворено в Осташкові, на північ від Калініна (нині Тверь), у монастирі на одному з островів озера Селігер. В Осташковському таборі утримувалось близько 400 офіцерів, а також усі взяті у полон солдати Корпусу прикордонної охорони, жандармські чини, члени військових судів, священики, велика кількість поліцейських, кілька сот сержантів і старшин, група землевласників (осадників), вивезених із земель поблизу східного кордону Польщі.

Другий виключно офіцерський табір розмістили у м. Старобільську, районному центрі Луганської, на той час Ворошиловградської, області, також у монастирі. Сюди привезли майже усіх офіцерів із району оборони Львова, взятих у полон всупереч акту про капітуляцію, який гарантував їм свободу, серед них біля 600 льотчиків. У Старобільському таборі перебували 20 професорів вузів, 400 лікарів, кілька сот юристів і інженерів, 100 вчителів, літератори, журналісти, громадські діячі довоєнної Польщі.

Підготовка приміщень Старобільського монастиря для розміщення військовополонених поляків почалася 19 вересня, вже через два дні після переходу Червоною армією кордону з Польщею. За місяць у таборі утримувалося 4824 особи, а на 15 лютого 1940 року його контингент нараховував 3909 в’язнів. Серед них: 8 генералів, 55 полковників, 127 підполковників, 1316 майорів, 846 капітанів, 2429 інших офіцерів, 18 військових капеланів, 2 осадники, 5 державних чиновників, 1 полковник поліції, 1 гімназист, 1 денщик.

Нестабільна кількість в’язнів трьох таборів пояснюється неодноразовими переведеннями офіцерів з одного табору до іншого, часто пов’язаними із слідчими діями НКВД. Деяких було розстріляно на початку ув’язнення як особливо небезпечних, дехто помер. Разом у зазначених таборах на 5 березня 1940 року перебувало 14736 осіб, дві третини з них (8414) складали офіцери, одну третину – інтелектуальна еліта Польщі. Із усіх вціліло 449 чоловік, з яких більшості вдалося вирватися з СРСР і розповісти правду про злочин. Атмосфера у таборах, особливо в Козельську і Старобільську, була спокійна, у якійсь мірі навіть оптимістична. Серед в’язнів жевріла надія, що полонених передадуть західним союзникам або, у гіршому випадку, - німцям.

За твердженням польського дослідника Леопольда Єжевського, питання про видачу частини військовополонених Німеччині дійсно обговорювалося під час міждержавних переговорів фашистської Німеччини і Радянського Союзу. У березні 1940 року в Кракові і Закопаному відбулась одна з останніх нарад між НКВД і гестапо, на якій узгоджувалися спільні дії по боротьбі з польським Рухом опору. Рішення про ліквідацію трьох таборів було ухвалене одразу після цієї наради. Німці, напевно, відмовилися прийняти поляків.

Як свідчать документи, передані Російською федерацією польській стороні в 90-ті роки, вся операція по знищенню військовополонених польських офіцерів була чітко спланована і проведена, як і усі репресивні операції НКВД, за звичним ценарієм: доповідна записка очільника репресивного відомства Сталіну – ухвала політбюро ЦК ВКП(б) відповідного рішення – виконання репресивними органами рішення вищого партійного керівництва.

5 березня 1940 року Л. Берія подав на ім’я Сталіна записку за № 794/Б. У ній він констатував, що «військовополонені офіцери та поліцейські, перебуваючи у таборах, намагаються продовжувати к-р роботу, проводять антирадянську агітацію (у таборі? – авт.). Кожен з них тільки й чекає, щоб мати можливість активно включитися у боротьбу проти радянської влади <...> Виходячи з того, що всі вони є заклятими ворогами радянської влади, НКВД СРСР вважає за необхідне: I. Запропонувати НКВД СРСР: 1) Справи на утримуваних у таборах військовополонених 14700 чоловік колишніх польських офіцерів, чиновників, поліцейських, розвідників, жандармів, осадників і тюремників, 2) А також справи про заарештованих і утримуваних у тюрмах західних областей України і Білорусії у кількості 11000 чоловік членів різних к-р шпигунських і диверсійних організацій, колишніх поміщиків, фабрикантів, колишніх польських офіцерів, чиновників і перебіжчиків – розглянути в особливому поряду з застосуванням до них вищої міри покарання – розстрілу. II. Розгляд справ провести без виклику заарештованих і без пред’явлення обвинувачення, постанови про закінчення слідства та обвинувального висновку – в такому порядку: а) на осіб, що перебувають у таборах військовополонених – за довідками, які надає Управління у справах військовополонених НКВД СРСР, б) на осіб, заарештованих – за довідками, що надають НКВД УРСР і НКВД БРСР. III. Розгляд справ і винесення рішення покласти на трійку у складі т.т. Меркулова, Кобулова, Баштакова (нач. 1-го спецвідділу НКВД СРСР – авт.)».
Доповідна Берії займає три друковані сторінки. На першій сторінці поперек тексту розмашисті підписи Сталіна, Ворошилова, Молотова і Мікояна. На полі – протокольний запис: «т. Калінін: за, т. Каганович: за». Записка Берії була використана як пункт № 144 в оригіналі протоколу засідання Політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 року № 13.

Місяця вистачило досвідченим органам НКВД на підготовку виконання вироку. Ліквідацію Козельського і Осташковського таборів було проведено управліннями тих областей, на чиїй території вони знаходилися, Смоленського і Калінінського відповідно. Осташковський табір поступово спорожнили, вивозячи в’язнів партіями до Калінінського управління НКВС, а після виконання вироку їхні трупи таємно ховали поблизу села Мєдноє неподалік від обласного центру. В’язнів Козельського табору розстріляли прямо «з колес» у Катинському лісі, де їх і поховали. Ще у квітні 1943 року німці встановили там масове поховання людей, запросили міжнародну комісію для проведення ексгумаційних робіт. Міжнародною експертизою було встановлено факт розстрілу 4,5 тис. польських офіцерів у 1940 році.

Місцем знищення Старобільського табору став спеціально обладнаний ще під час Великого терору 1937 – 1938 років підвал у будівлі Харківського обласного управління НКВД на вул. Чернишевській, «на рахунку» якого за цей період значиться вбивство майже 12 тисяч власних громадян. На розстріл однієї людини й прибирання її трупа кати натренувалися витрачати не більше 2-х хвилин. Окремими ночами «працювали» без інтервалів! Навесні 1940 року харківські чекісти цю високу довіру виправдали.

Наполегливий пошук членами Харківського відділення товариства «Меморіал» місця поховання польських офіцерів навів на 6-й квартал Лісопарку м. Харкова. Зібрані ними факти були беззаперечно доведені у 1991 році під час ексгумаційних слідчих дій Головної військової прокуратури СРСР за участі Генеральної прокуратури Республіки Польща і висококваліфікованих польських спеціалістів.

Влітку 1996 року під час археологічних розкопок, що проводилися експедицією Торуньського університету на території 6-го кварталу, польський антрополог доктор Анджей Флорковський зауважив, що харківські могили мають свою відмінність від поховань у Катині та Мєдному. Понад 60 % ексгумованих у 6-му кварталі черепів свідчили про те, що смерть наступила через постріл не у потилицю, як у більшості жертв тамтешніх жертв, а нижче, у карк. Також знаходили й інший «почерк»: прострелені шийні хребці, часто перший, під назвою «атлас». Різниця полягала в тому, що при пострілі в потилицю пуля завжди пробивала чоло. Це викликає масовий кровотік, виливається більше літра крові. А постріл у карк, скерований вгору, призводить до високої вірогідності вильоту кулі через око або вуста. Кількість крові при цьому є невеликою. Така метода давала можливість розстрілювати в ніч по 100 – 200 чоловік. Етапи із Старобільська налічували від 18 до 240 офіцерів.

За свідченнями навесні 1991 року одного із співробітників комендатури внутрішньої в’язниці Харківського обласного управління НКВД, етапи з поляками прибували на сортувальну станцію, а звідти їх «чорними воронами» перевозили на Чернишевську, в тюрму. Там їх тримали упродовж кількох днів у камерах. Перед розстрілом зв’язували руки. Чекаючи своєї черги у підвалі, вони чули постріли, але поводилися з гідністю. У заведеного на розстріл спочатку прокурор встановлював особові дані, а потім передавав катові. У розстрілах брали участь усі співробітники комендатури, керував розстрілами і безпосередньо стріляв комендант Купрій. Він же власноручно підірвав цей підвал, коли німці у жовтні 1941 року увірвалися в Харків.

Як правило, розстріли починалися увечері, а після розправи над усією партією, далеко за північ, трупи возили до лісу двома «полуторками» із оббитими жерстю кузовами. У підготовлені заздалегідь ями розміром 2×4 м, глибиною 2 м останки викидали поспіхом, у формі, без обшуку, присипали якимось білим порошком і закопували. Валізи офіцерів, інші особисті речі також вкидали до поховальних ям.

Про перебіг ліквідації Старобільського табору свідчить рапорт «Дані про рух транспортів та переміщення військових в’язнів», що зберігається в Особливому архіві в Москві. У ньому зазначено як тип транспорту – залізничний, так і номер поїзда – 8, Ворошиловград – Харків, кількість вагонів – 1.

Перша партія приречених прибула до Харкова 5 квітня 1940 року і так – щодня, до повного «очищення» табору 12 травня. Справжнім знущанням над жертвами були щеплення усім офіцерам перед відправкою з табору проти черевного тифу і холери. Із Старобільська офіцерів відправляли не щоденно, велика перерва між етапами зафіксована від 26 квітня до 2 травня. Два етапи із Старобільська (25 квітня і 12 травня, 63 та 16 осіб відповідно) провезли повз Харків. Це були 79 офіцерів із 448 зібраних із трьох таборів спочатку в Павлищевім Бору на Смоленщині, а згодом перевезених до Грязовця поблизу Вологди.

У записці голови КДБ при Раді Міністрів СРСР Шелєпіна на ім’я Микити Хрущова від 3 березня 1959 року зазначено, що за рішенням спеціальної трійки НКВД СРСР поблизу Харкова було розстріляно 3820 військовополонених польських офіцерів Старобільського табору. Передбачаючи можливість розсекречення скоєного злочину і непередбачувані негативні міжнародні наслідки, голова КДБ запропонував знищити архівно-кримінальні справи польських офіцерів з усіх трьох таборів.

Попри ретельне засекречення, таємницю раптового зникнення на теренах СРСР 15 тисяч польських військовополонених офіцерів врешті було розкрито, хоча відбулося це тільки через півстоліття. На колись таємних місцях поховання побудовані меморіальні кладовища, до могил мають змогу приїхати їхні нащадки. Українсько-Польський меморіал жертвам тоталітаризму є святим пам’ятним місцем для харків’ян.

Пам’ять самовідданих захисників своєї батьківщини, борців за свободу Польщі мав намір вшанувати на місці їх злочинного вбивства в Катинському лісі Президент Республіки Польща Лех Качиньський, члени польського Уряду, відомі політичні і громадські діячі, науковці Польщі. 10 квітня 2010 року, коли виповнялося 70 років трагедії, весь світ був шокований звісткою про страшну катастрофу літака Президента в смоленському небі, у якій ніхто не вижив...

Вічний спокій невинним жертвам і глибоке співчуття живим. Боже, дай сили пережити біль тяжкої втрати і змилуйся над нами!


ГЛАВНОЕ™
12 апреля 2010
 




Вісті з пострадянських країн

День Победы не должен разъединять

Московские власти упорствуют в своем намерении вывесить в Москве ко Дню Победы портреты Сталина. Размещение должно начаться на этой неделе. Демагогические ссылки мэра на некую "историческую объективность" смехотворны.

Праздничное оформление города - это не музейная экспозиция, в которой должны быть показаны все действующие лица: и Сталин, и произведенный Сталиным в маршалы его заместитель по Государственному Комитету обороны Берия, и Гитлер, который был Сталину то другом, то врагом, и многие другие.

Размещение портретов Сталина несовместимо с уважением к народу-победителю. Именно Сталин несет ответственность за преступления против собственного народа и за чудовищную цену Победы. Именно преступления Сталина до сих пор омрачают отношения России с соседними странами, ближними и дальними. Не народ заключал пакт с Гитлером в 1939-м; и решение о расстреле поляков в Катыни в 1940-м принимал не народ.

Размещение портретов диктатора в праздничном контексте не может трактоваться иначе, как его прославление, как оправдание террора.

Тысячи москвичей в День Победы будут вынуждены смотреть на портреты убийцы их отцов и дедов. Нетрудно понять, какие чувства они будут испытывать к тем, кто "украшает" город портретами палача. Разумеется, многие не смирятся с прославлением убийцы.

Размещение портретов Сталина провоцирует спонтанную реакцию москвичей. Вся ответственность за возможные инциденты и столкновения будет целиком на совести московских властей. Мы еще раз призываем мэра Москвы не превращать общенародный праздник в гражданское противостояние.

Международное и Московское общества "Мемориал"
Московская Хельсинкская группа
Музей и общественный центр имени Андрея Сахарова
Фонд защиты гласности
Движение "За права человека"
Центр по развитию демократии и прав человека




Нові видання

«Конспект» - це невигаданий роман про життя і долю мислячої людини в тоталітарному пеклі

Харківське видавництво «Права людини» знов зробило подарунок всім тим, хто цікавиться історією рідного міста і України. Історією справжньою, яку замовчували десятиріччями радянського панування, і до якої байдужа більшість наших можновладців. Побачила світ книга запорізького архітектора Павла Андрійовича Огурцова, життя якого було тісно пов’язане із Харковом.

В Харкові він жив у молоді роки, закінчив архітектурний факультет будівельного інституту, тут одружився. Ми бачимо його очима історію нашого міста від початку радянської влади – це його дитячі спогади і до нашого сьогодення після страшної війни.

Але особливо докладно автор описав 20 – 40 роки в Харкові.

Книга називається «Конспект» – і це дуже точна назва. Її жанр – це невигаданий роман про життя і долю мислячої, чесної людини в тоталітарному пеклі. В книзі немає гасел, вона не спрямована на пропаганду. Але точні, детальні риси людей і часу настільки поглинають читача, що він занурюється в той час: у страшні 30-ті роки, і не менш страшні воєнні і повоєнні випробування. Він починає розуміти, як важко і страшно було належати до справжньої, а не радянської інтелігенції, коли весь навколишній світ, здається, проти неї.

Весь навколишній світ обожнює, як в романі Орвела, «Большого Брата» – Сталіна. І тільки вузьке кого студентської молоді, декілька викладачів і близькі родичі пошепки говорять правду. Страшну правду. Зникають знайомі люди, вночі, крадькома за ними приходять і уводять. Часто назавжди. І кожен, хто розуміє, що відбувається, а не тішить себе державними казочками про шпигунів та шкідників, розуміє, що завтра може настати і його година, його ніч.

Автора теж викликали до НКВС. Він описує це з усіма подробицями. І свій жах, і жах своїх рідних, і нестерпну думку вже готової до розп’яття людини, як з гідністю зустріти тортури і кінець. Автору пощастило. НКВС випустив його. Але він описує близьких йому людей, яких це лихо знищило.

Можна багато думати про події часів сталінського терору, теоретизувати, як могло статися, що більшість великої країни вірила у брехню і була згодна на те, що з людьми поводилися як з худобою, або навіть гірше, як із сміттям.

Але прочитавши таку книгу, починаєш розуміти і силу духу тих, хто був меншістю, і те пекло на землі, яке влаштували більшовики і комуністи в Україні та й у всьому Радянському Союзі. Україна постраждала більше, ніж інші республіки, що входили до складу СРСР. От чому таким важливим для нас є кожний спогад, кожне свідоцтво про ті часи. Тим більше, коли це такі чесні і зрозумілі свідоцтва, як книга Павла Огурцова «Конспект». Бо і в наші часи ми чуємо від сусідів-росіян, що Сталін був «успешным менеджером», що саме його заслуга в перемозі над двійником-тираном Гітлером.

Усім, хто так думає, я б радила прочитати цю книгу. Вона не може не змусити людину, яка хоч трішечки мисліть самостійно, поставити себе на місце автора. І тоді розуміння того, чим є тоталітаризм, прийде само собою. У всьому своєму нелюдському вигляді…

І може таки стане соромно виправдовувати тиранів і душогубів будь-чим позитивним. На совісті цих вождів десятки мільйонів невинно загублених душ, і ще більше зламаних доль.

Наше суспільство не спокутувало цього історичного гріха. І тому раз від разу впадаємо у пострадянську яму, викарабкуватися з якої ми будемо, мабуть, ще протягом поколінь.

Дай Боже, щоб викарабкалися.




Бюлетень "Права Людини", 2010, #10