Бюлетень "Права Людини", 2010, #11

Як повідомили ЗМІ, 22 квітня Президент України Віктор Янукович зустрічається з журналістами регіональними ЗМІ, щоб узагальнити результати своєї діяльності на посаді за перші 50 днів і розповісти про плани на майбутнє. Ми вважаємо за необхідне дати огляд змін із дотриманням прав людини і основоположних свобод за цей період.

Після виборів нові Президент та уряд успадкували системні проблеми в цій сфері: відсутність сильної незалежної судової влади, масові та брутальні порушення права на справедливий суд, відсутність поваги до правосуддя, відсутність інформаційної відкритості, прозорості та підзвітності влади суспільству, масове застосування катувань та інших видів незаконного насильства, безпідставних затримань, порушення права бути обраним, бідність значної частини населення країни. В країні за певними винятками була відсутня цілісна системна політика щодо покращення становища із правами людини і основоположними свободами.

Намагання правозахисних організацій, окремих відомств і державних службовців з МВС, Міністерства юстиції і Міністерства освіти і науки покращити ситуацію мали наслідком певний прогрес, але політична криза і принесення прав людини в жертву політичній доцільності не дали домогтися системних змін на краще.

Змушені констатувати, що дії органів влади протягом перших 50 днів її діяльності  не свідчать про наміри змінити ситуацію на краще, а спрямовані на згортання навіть тих позитивних тенденцій, що були. Ми спостерігали численні порушення і прояви неповаги до прав людини за цей період – різкий наступ на свободу вираження поглядів, порушення права на рівний доступ до вищої освіти, ліквідація Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС, брутальні порушення свободи мирних зібрань та інші порушення в МВС, дискримінація жінок (суто чоловічий склад уряду, серед голів облдержадміністрацій немає жодної жінки!) та твердження, що вони не можуть проводити реформи, звільнення профспілкових активістів за відстоювання прав шахтарів, погіршення доступу до архівних документів про політичні репресії, намір КПУ поставити бюст ката українського народу Й.Сталіна в Запоріжжі тощо. Розглянемо наведені факти детальніше.

Левова більшість медійних та політичних експертів вважають, що дії нової влади спрямовані на згортання свободи слова. Новинні програми ТРК знову стали сірими та прісними і розповідають більше про природні та інші катаклізми за кордоном, ніж про події в Україні. Зникають гострі політичні ток-шоу, такі, як «Я так думаю» та «5 копійок» на  5-му каналі.

Заклики до радикального перегляду напряму і змісту освітньої реформи, озвучені віце-прем’єром В.Семиноженком, відкриття підготовчих курсів і можливість вступних іспитів до ВНЗ на старих засадах означають фактичне скасування зовнішнього незалежного оцінювання, втрату рівного доступу до вищої освіти і повернення минулих масштабів корупції в ВНЗ.

В Міністерстві внутрішніх справ наказом від 18 березня ліквідували Управління моніторингу прав людини в діяльності органів внутрішніх справ, а повідомили про звільнення 26 регіональних його працівників лише 7 квітня. При цьому 4 квітня їм на 50% скоротили суму оплати праці, про що стало відомо тільки 14 квітня. Втім, тільки сліпий або заангажована людина з кривим поглядом не бачить, яку величезну роботу в міліції, спрямовану на забезпечення поваги до прав людини в діях міліції та реформування МВС лише за два роки здійснило це Управління. Сотні громадян, які скаржилися на незаконні дії міліції, отримали допомогу від працівників Управління. За їхньої допомоги були викриті значні зловживання з боку міліції. Працівники Управління забезпечили системну роботу мобільних груп з моніторингу дотримання прав людини в місцях позбавлення волі, підпорядкованих МВС, яка мала результатом суттєве покращення умов перебування в ІТТ.

Звільненим працівникам Управління запропонували виконувати ту ж саму роботу на громадських засадах. Але, якщо їхню роботу блокують вже зараз і позбавляють доступу до інформації про те, що відбувається в головних та обласних управліннях, коли вони ще два місяці працюють в складі МВС,  то чого чекати далі?

29 березня на зустрічі з міністром внутрішніх справ А.Могильовим Президент розкритикував таке рішення міністра, назвавши його непродуманим. «Я не радив би Вам економити державні кошти на правах людини», – сказав Янукович. Але ця рекомендація була проігнорована. Натомість міністр заявив, що на її виконання він створить Громадські ради з прав людини і призначить керувати ними відомих правозахисників. Хочемо нагадати, що Громадські ради працюють вже чотири роки, і що їх співголів від громадськості обирає та переобирає вона сама, а не призначає керівник відомства., а крім того, усі «відомі правозахисники» вже входять або входили раніше до складу Громадських рад при МВС та його головних та обласних управліннях.

У діяльності МВС за нового міністра вже спостерігаються значні порушення прав людини. Так, ініціюється запровадження іменних залізничних квитків. Тим самим демонструється  ставлення до всіх українців як до потенційних злочинців. Раніше, МВС відмовлялося від цієї ініціативи за рекомендацією Громадської ради при МВС з прав людини, що вказала на можливі порушення прав людини при цьому. Багаторазово протягом цього періоду працівники МВС порушували свободу мирних зібрань, застосовуючи силові дії проти учасників мирних  акцій. Тільки в Києві такі дії спостерігалися 14, 25, 27 березня та 8, 9 і 13 квітня. Як стало відомо, 25 березня Кабінет міністрів України звернувся з дорученням до Київської міськдержадміністрації «вжити вичерпних заходів щодо організації роботи з громадянами та їх об’єднаннями, у тому числі на випередження та недопущення у подальшому проведення акцій протесту біля приміщень Адміністрації Президента України та Кабінету Міністрів України». Таке «доручення» є брутальним порушенням свободи мирних зібрань і низки статей Конституції.

Взагалі, значні порушення Конституції, яких припускається нова влада – йдеться про перенесення місцевих виборів, відсутність виборів мера в Харкові, де колишній мер призначений головою облдержадміністрації, вельми сумнівний спосіб формування коаліції та інші – свідчать про загальне звуження політичної свободи в країні. Постійні порушення Конституції створюють серйозну загрозу правам людини.

Голова СБУ В.Хорошковський заявив про припинення процесу встановлення правди про історію України ХХ століття і розкриття архіву: «дуже багато матеріалів розсекречено… правду, яку потрібно було донести українському народу, та правда донесена», «турбота спецслужби, перш за все, в тому, щоб охороняти свої секрети, охороняти закони, які ці секрети створювали». Матеріали з історії політичних репресій прибрали з сайту Президента та сайтів облдержадміністрацій. В Севастополі з середини лютого висять білборди з портретом Сталіна (разом з Черчиллєм, та Рузвельтом), а в Запоріжжі цьому вбивці КПУ збирається поставити пам’ятник. І лише 141 депутат Верховної Ради підтримали проект постанови, яка засуджує його встановлення. Заявляючи про бажання з’єднати країну Партія регіонів та її партнери по коаліції УНП та КПУ її фактично роз’єднують: ніщо інше не буде так розколювати країну, як реанімація сталінізму.

За нашими спостереженнями Верховна Рада розглядає низку законопроектів, які серйозно порушують права людини, і відкидає законопроекти, спрямовані на їхній захист. Відкинуто прогресивний проект Кримінально-процесуального кодексу, щодо якого вже був досягнутий консенсус правничої громадськості та інші законопроекти. Запобіжник у вигляді узгодження законопроектів з Міністерством юстиції на предмет відповідності рішенням Європейського суду з прав людини фактично не діє.

Почалися репресії проти профспілкових активістів. Адміністрація ВАТ «Краснодонвугілля» нищить Незалежну профспілку гірників за те, що вона не надала згоди на погіршення умов оплати праці шахтарів всупереч чинному законодавству. Директор шахти ім. М.П. Баракова цього ВАТ А.Чепурной  9 березня 2010 р.  зробив подання на звільнення з роботи членів профспілкового комітету НПГ шахти ім.. М.П. Баракова голови  НПГ Дмитра Калітвенцева, заступника голови Григорія Ткача, членів Виконавчого бюро НПГ Олексія Мащенка та Володимира Данілейка, як таких, що не дали згоди на порушення Кодексу законів про працю (КЗОТ) та Закону «Про підвищення престижності шахтарської праці»  і не погодилися на погіршення умов оплати праці шахтарів. Формулювання щодо звільнення – «за незгоду продовжувати роботу у зв’язку зі змінами умов праці» Шахтарі подали судовий позов до адміністрації ВАТ.

Ми вимагаємо від Президента Януковича, членів уряду, народних депутатів України виконувати статтю 3 Конституції, яка проголошує, що «утвердження прав і свобод людини є головним обов’язком держави».

Ми протестуємо проти згортання свободи слова та свободи інформації, проти згортання розкриття архівів, зміни  правил вступу до ВНЗ менш як за три місяці до початку!

Ми категорично проти втручання керівництва МВС в діяльність Громадських рад, проти  ліквідації Управління  моніторингу прав людини в діяльності органів внутрішніх справ!

Навпаки, подібні інституції необхідно створити в структурі Міністерства юстиції, Міністерства охорони здоров’я, Міністерства сім’ї, молоді і спорту та інших інститутів виконавчої влади для реалізації Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань, який ратифіковано 2006 року і нічого не зроблено для втілення його в життя.

Для реалізації системних змін на краще в царині прав людини необхідно:

посилити конституційні гарантії прав людини і основоположних свобод,

провести реформування судової системи, кримінальної юстиції та системи безоплатної правової допомоги відповідно до ухвалених указами Президента концепцій, зокрема, ухвалити новий Кримінально-процесуальний кодекс,

змінити пріоритети інформаційної політики, ухваливши законопроекти про доступ до публічної інформації, про інформацію, про суспільне радіомовлення, про громадські організації і переглянувши законодавство про захист суспільної моралі та практику його застосування.

Необхідно також переробити законопроекти про безоплатну правову допомогу, про порядок проведення мирних зібрань, проект Кодексу про працю, які суттєво порушують права людини.

Невідкладною є також необхідність введення посад спеціалізованих омбудсманів з протидії катуванням та поганому поводженню, з протидії дискримінації, з питань свободи інформації та захисту персональних даних та із захисту прав дітей, а також створення регіональних представництв Уповноваженого ВРУ з прав людини.

Євген Захаров,          Ірина Рапп,

співголови Харківської правозахисної групи

22 квітня 2010 року

27 квітня нарешті закінчилася кількарічна епопея із виборами судді Європейського суду з прав людини від України. На зміну Володимиру Буткевичу, який перебував на посаді судді від України більше 11 років, була обрана Анна Юдківська. Вона впевнено перемогла вже в першому турі виборів: за Юдківську проголосували 117 делегатів ПАРЄ, за другого кандидата Сергія Головатого - 77 делегатів, третій кандидат на посаду судді Станіслав Шевчук дістав 16 голосів.

Т.П. - Що Ви відчули, коли дізналися, що Вас обрано суддею від України у Європейському суді з прав людини?

А.Ю. - Що можна відчути, коли твоя мрія стає реальністю? Це був незабутній емоційний момент, дещо несподіваний – я мала сильних конкурентів. Проте, найприємнішою була власне не сама перемога, а реакція на неї представників громадянського суспільства України (адже мене було обрано саме як представника громадянського суспільства). Я отримала таку кількість щирих привітань, на яку просто була фізично не в змозі відповісти. Я навіть не могла уявити, що стільки людей в Україні за мене вболівало. Тому, користуючись нагодою, хочу подякувати всім за теплі слова, щирість і найкращі побажання. Я вдячна за підтримку і сподіваюсь виправдати очікування.

Т.П. - Стіни Страсбурзького суду для Вас не нові. Зокрема, кілька років Ви працювали юристом в секретаріаті суду. Що зміниться тепер у Вашому житті?

А.Ю. - Я дійсно працювала кілька років у Секретаріаті Суду – для отримання більш ґрунтовних знань Європейської конвенції з прав людини та практики Суду, розуміння його процедури. Безумовно, ці знання стануть в нагоді на новій посаді. Але роль судді суттєво відрізняється від ролі юриста Секретаріату і потребує інших якостей та навичок, в першу чергу – наявності власної позиції, переконань, побудованих на особистому досвіді, інтуїтивного відчуття об’єму прав людини.

Рішення приймають судді, а отже, на суддю-доповідача покладається відповідальність за обрання позиції у справі, за вміння донести свою думку до колег-суддів. Юристи Секретаріату роблять левову частку роботи, готують справу до розгляду, втілюють в проект рішення позицію судді-доповідача. Українська частина Секретаріату – команда справжніх професіоналів, людей відданих своїй справі. Здебільшого ми з ними однодумці, і, сподіваюсь, нам буде легко працювати разом.

Т.П. - Європейський суд з прав людини буквально завалено скаргами з різних країн, і з кожним роком їх стає дедалі більше. Люди чекають роками, поки дійде справа до розгляду їхньої скарги. Що, на Вашу думку, необхідно зробити, щоб прискорити процедуру розгляду кожної справи?

А.Ю. - Суд робить все можливе для прискорення процедури розгляду. Як відомо, з 1 червня набуває чинності Протокол №14 до Конвенції, котрий запроваджує ряд механізмів для такого прискорення. Проте, Ви абсолютно правильно відзначили, що кількість скарг до Суду постійно зростає. Що робити для того, аби запобігти цьому? Відповідь одна – забезпечити належний захист прав людини на державному рівні.Суд не може один нести навантаження із втілення Конвенції, частина цього навантаження має бути перекладена на національні органи.

У нас є закон “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”. Цей закон наводиться як позитивний приклад на всіх міжнародних форумах, присвячених проблемі ефективності Європейського суду з прав людини, оскільки відповідно до нього рішення Суду є джерелом права в Україні. Проте, цей закон залишився мертвою нормою, він не виконується, адже українські судді не мають можливості отримувати систематичні знання про Конвенцію, бути невідкладно інформованими про зміни в практиці Суду. Натомість, виконання цього закону надало б можливість запобігти встановленню порушень Судом, адже визнання практики Суду джерелом права означає, що немає потреби чекати, доки Суд встановить порушення в справі проти України, а Комітет Міністрів Ради Європи «пропише», які дії загального характеру треба зробити; достатньо, коли у справі з аналогічної проблеми, але проти іншої держави є рішення. І хоча відповідно до Конвенції для держави обов’язковим є тільки остаточне рішення, в якому вона є стороною, рішення Суду є тлумаченням Конвенції, а поширення впливу рішень Суду поза межі обов’язкового ефекту на сторони є найдієвішим механізмом захисту прав людини.

Більш того, в одній з недавніх справ проти Туреччини Суд зазначив, що оцінюючи дотримання державою Конвенції він буде зважувати, наскільки державні органи беруть до уваги принципи, які випливають з його рішень у схожих питаннях, навіть якщо рішення винесені проти інших держав.

Так, представник уряду Нідерландів у Суді щороку доповідає Парламенту про розвиток практики Суду не тільки щодо рішень проти Нідерландів, за наслідками яких треба вносити законодавчі зміни, але й щодо рішень проти інших держав стосовно певної правової проблеми, яка існує і в Нідерландах. Це дуже гарний приклад щирого прагнення влади покращити ситуацію із захистом прав людини. В Україні є багато правових проблем, з приводу яких Судом винесені рішення проти інших держав; чи не буде мудрішим не очікувати на рішення проти України з цього приводу, а змінювати законодавство і практику таким чином, аби уникнути подальшої констатації порушень та росту кількості скарг до Суду?

Важливим, звичайно, залишається підвищення обізнаності українських суддів про конвенційні стандарти. В цьому сенсі суддя ЄСПЛ має встановити та підтримувати діалог із національними суддями.

Т.П. - В Україні назріла проблема із виконанням рішень Європейського суду. У зв’язку із цим нещодавно Міністерство юстиції запропонувало розширити законодавче визначення «рішення Європейського суду» за рахунок такого поняття, як «схвалення умов односторонньої декларації». Як Ви вважаєте, чи допоможе це зняти проблему?

А.Ю. - Це термінологічні зміни в Законі для узгодження його зі змінами в процедурі Суду, проблему виконання рішень це не знімає. А проблема існує. Подивіться на перше «пілотне рішення» проти України, за яким держава зобов’язана протягом року запровадити ефективний засіб захисту проти тривалого невиконання судового рішення, яке набрало законної сили. Адже ще в 2004 році Суд знайшов порушення статті 13 Конвенції (відсутність ефективного засобу захисту) у справі проти України щодо невиконання рішення, а протягом цих років виносів чисельні аналогічні рішення. Отже, ще в 2004 році ефективний засіб захисту від цього порушення на національному рівні мав бути запроваджений. Проте, цього зроблено не було, і ми дочекалися застосування спеціальної процедури – «пілотного рішення».

Те ж стосується й інших поширених проблем – тривалості судового розгляду, досудового тримання під вартою тощо. Чим швидшою буде реакція на рішення Суду, тим сильнішим буде захист прав людини в Україні, та відповідно менше заяв буде надходити до Страсбурга.

Сам факт існування «клонових» справ свідчить про затримку належної реакції на рішення Суду.

Зрозуміло, що Суд і надалі буде розвивати свою практику за статтею 13 Конвенції та заохочувати держави запроваджувати ефективні засоби захисту гарантованих Конвенцією прав, підкреслюючи тим саме свою субсидіарну роль.

Т.П. - В Україні багато говориться про судову реформу. Про її необхідність недавно заявляв і Віктор Янукович. Якою Ви бачите цю реформу?

А.Ю. - Так, про необхідність судової реформи сьогодні не говорить тільки ледащий. Ця реформа стала однією з головних обіцянок всіх передвиборних програм. Проте, реальних кроків робиться мало, а необхідність змін нагальна – громадяни не довіряють суду, тобто не відчувають себе захищеними.Сьогодні багато змін пропонується і в системі судоустрою, і в судовому процесі, Венеціанська комісія наголошує на необхідності вдосконалення структур суддівського самоврядування, тобто є розуміння того, що реформа має бути комплексною.

Дискусій багато, а ухвалених законів майже немає. Наприклад, підготовлено новий проект Кримінально-процесуального кодексу, я мала можливість його подивитися і навіть запропонувала певні зауваження. Попри те, що він іще потребує технічних правок та узгоджень – це по-справжньому реформаторський проект, який повністю відмовляється від інквізиційного (слідчого) кримінального процесу на користь змагального. Він запроваджує абсолютно революційні новели, для яких замало законодавчих змін, треба буде змінювати менталітет юристів - слідчих, суддів, прокурорів, адвокатів. Кодекс не залишає шансів на успіх у суді погано розслідуваній бездоказовій справі, а отже всі учасники процесу будуть змушені належним чином виконувати свої обов’язки. Можна багато говорити про цей проект, але очевидно, що навіть після його прийняття буде потрібний певний «перехідний» час для необхідних трансформацій. Це суттєвий прорив у напрямку судової реформи, проте, досі, наскільки мені відомо, у Верховній Раді все ще залишається зареєстрованим попередній проект КПК, підданий суворій критиці з боку Ради Європи.

Неминучим кроком судової реформи має стати інститут суду присяжних, який запроваджено ще Конституцією України, але й досі не введено в дію. Є багато суперечок серед практиків, чи потрібен Україні цей суд, але не буду приховувати, що я його палка прихильниця і багато висловлювалася з цього приводу, в тому числі і тут, на Уніані. Для мене цей суд – єдиний спосіб зупинити деградацію правосуддя, змусити і адвокатів, і прокурорів згадати, що таке змагальність судового процесу.

Я б ще пропонувала повернути безперервність судового процесу, що існувала за радянських часів – суддя не міг почати нову справу, поки не закінчив попередню. Це значно підвищить якість процесу і стане перепоною його затягуванню.

Т.П. - Корупція в українських судах стала притчею во язицех. Громадськість постійно збурюють скандали: то із суддею-«колядувальником», якому «посівають» мільйонами, то із його колегою, яка святкує день народження з розмахом у 400 тис. євро. При тому всі розуміють і знають, що це тільки вершина айсберга. Що, на Вашу думку, треба зробити, або подолати болючу проблему корупції в судах?

А.Ю. - По-перше, я би не хотіла приєднуватися до того хору повсюдних звинувачень судді Зварича та його колеги з однієї простої причини – я не бачила обвинувального вироку щодо цих осіб. Я не можу нехтувати презумпцією невинуватості і говорити про доведений факт хабарництва за відсутності вироку. Хабарництво – тяжкий злочин, але звинувачені у ньому мають процесуальні гарантії, включаючи право не називатися злочинцями до винесення вироку.

Однак, корупція в судах України є загальновідомими явищем, на її рівень вказано, наприклад, в недавньому дослідженні Transparency International. Це прикре явище, адже корупція саме в судовій гілці влади є найнебезпечнішою – якщо б людина знала, що вона зможе захистити свої права в суді, не поспішала б платити за те, що їй належне за законом.

Торгівля правосуддям – тяжкіший злочин, аніж звичайне хабарництво. Хабарництво в судах має глибоке коріння. Судді, які постійно – ще за радянських часів – були змушені порушувати закон, втратили повагу до цього закону. А відтак перетворили його на предмет торгу. Тому треба змінювати моральні засади суддів, їхні переконання, а отже приділити пильну увагу формуванню суддівського корпусу.

Хто сьогодні стає суддями? Це або колишні помічники судді, секретарі судових засідань, які були виховані на певних хибних традиціях та довірливо сприймають їх як норму і продовжують зберігати; або колишні представники прокуратури чи силових структур, серед яких є правники зі сформованим обвинувальним ухилом, які сприймають суддю не як незалежного арбітра, а як продовжувача виконання функцій обвинувачення чи нагляду. Адвокатів серед суддів одиниці, в той час як саме досвід захисту є необхідним для формування нового обличчя судової влади. Особа, яка претендує на посаду судді, має бути піддана об’єктивному професійному тестуванню. В Америці майбутні судді складають автоматизований тест на профпридатність, який виключає можливість суб’єктивних оцінок.

Крім формування суддівського корпусу, для боротьби із корупцією важливими залишаються банальні речі, про які вже багато сказано: гідна заробітна платня, випадковий розподіл справ між суддями, обмеження функцій голів судів. Проблемою є безкарність суддів, що породжує безвідповідальність за прийняті рішення. Іншим інструментом боротьби із корупцією є гласність процесу; неприпустимо вести судові засідання в особистому кабінеті судді, хоча широко відомою є нестача залів судових засідань. Водночас, ведення процесу не в залі засідання породжує неповагу до правосуддя.

Рішення має бути публічним – і це вимога Європейського суду також. Публічність рішення дозволяє громадянському суспільству контролювати судову владу. В Україні багато зроблено з цього приводу, є Єдиний реєстр судових рішень, проте ще не всі суди мають технічний доступ до цього реєстру для публікації своїх рішень. Такі кроки поступово, мабуть занадто поступово, але все ж таки будуть змінювати власні погляди суддів, відроджувати повагу до закону. Тільки віра у непорушність та святість закону є дійсною перепоною корупції.

05.05.2010 12:33]

Справа «Лотарев проти України» перебувала у Європейському суді з прав людини з 2004 року. Цього четверга суд визнав вимоги 38–річного громадянина України Віталія Лотарева справедливими. Оголосивши вердикт: засуджений 1995 року за вбивство двох людей уродженець Луганщини, який відбуває пожиттєве ув’язнення в Житомирі, отримає 8 тисяч євро моральної компенсації за побої.
Згідно з поданням Лотарева до Європейського суду з прав людини, 9 червня 2004 року, після регулярного обшуку в камері, він попросив охоронця прибрати безлад, що залишився. За це охоронець вдарив в’язня, а потім вивів у коридор і почав штовхати на стіну. Згодом Лотарева відвели в операційний блок, де побиття тривало. Після цього медичні працівники нашвидкуруч оглянули в’язня, оцінили стан його здоров’я, як задовільний, і кинули назад у камеру. Хоча, як стверджує постраждалий, він відчував жар і сильний біль у грудях, що заважав йому рухатися.
За версією охоронців, Лотарев перший напав на охоронця, тому й довелося застосувати проти в’язня бойове мистецтво «самбо», а потім направити нападника до операційного блоку «охолонути».
Ще одна частина скарги Віталія Лотарева полягала в тому, що 2001 року його примусово лікували від туберкульозу, що суперечило його релігійним поглядам. Цю частину позову суд відкинув.
Як розказав «УМ» юрист Української Гельсінської спілки з прав людини Олег Левицький, тепер держава зобов’язана в тримісячний термін виплатити Лотареву компенсацію, вжити санкції щодо вказаних ним охоронців, а також змінити власну пенітенціарну систему, аби запобігти таким правопорушенням надалі. «Такі випадки непоодинокі, загалом в Україні їх набирається добрий десяток. У більшості справ держава виконує взяті на себе зобов’язання, згідно з конвенцією», — заохочує Олег Левицький боротися за свої права. За його даними, існують навіть випадки, коли Європейський суд із прав людини втручається у хід справ ще до суду. «Так, нещодавно після втручання Європейського суду арештант зміг отримати медичну допомогу, в якій йому доти відмовляли», — розповідає пан Олег.
Це вже не вперше шальки терезів Європейського суду з прав людини схиляються на бік українських в’язнів. Так, свого часу суд постановив виплатити Борису Фельдману, колишньому керівникові банку «Слов’янський», 8 тисяч євро за несправедливе судочинство. Також 600 євро компенсації отримає Олексій Бугайов, що відбуває ув’язнення в Макіївці на Донеччині, за надмірно довгий судовий розгляд.

У парламенті зареєстровано законопроект, який зобов’язує операторів зв’язку та провайдерів купувати спеціальне обладнання, яке правоохоронці використовують для прослуховування.

Ініціатори документу таким чином збираються запобігати тероризму та боротися з корупцією. Але правозахисники розповіли Бі-Бі-Сі, що в Україні з прослуховуванням зловживають, про що свідчить статистика виданих судами дозволів на прослуховування.

Протягом багатьох останніх років також постійно лунають звинувачення з боку політиків, журналістів та бізнесменів у незаконному прослуховуванні їхніх телефонних розмов, за яке ніхто не несе покарання.

Законопроект, у разі прийняття, зобов’язує мобільних операторів та провайдерів встановлювати обладнання для зняття інформації з каналів зв’язку. Тобто прослуховування абонентів, надання інформації про дзвінки, перехоплення електронної пошти та інших електронних даних.

Зараз у законі про телекомунікації не прописаний обов’язок купувати цю техніку. Крім того, у нинішньому законодавстві взагалі не згадуються Інтернет-провайдери, тобто компанії, які надають доступ до Інтернету. Тепер деякі депутати парламенту хочуть зобов’язати провайдерів самих забезпечувати можливість стежити за громадянами, твердячи, що таким чином наведуть порядок з необхідною спецслужбам технікою серед приватних компаній і пропишують статус провайдерів у законодавстві. Як вони твердять, усі ці зусилля спрямовані на боротьбу з тероризмом та посилення конт розвідувальної діяльності.

Депутат Блоку Юлії Тимошенко Олександр Скибинецький пояснює: "Наприклад, іде інформація про те, що готується терористичний акт, або готується серйозна корупційна схема. І учасники цих задумів спілкуються між собою певною телефонною мережею, до цієї немає доступу ні в міліції, ні в спецслужби. Одні оператори це роблять, а інші не роблять".

Проте компанії зв’язку не згодні із твердженням про те, що мають надавати такі технічні умови.

Крім того, міністр внутрішніх справ опозиційного уряду Геннадій Москаль переконаний, що цим питанням мають опікуватися самі правоохоронці:

"Це питання у нас врегульовано законом про оперативно-розшукову діяльність, я не бачу потреби прийняття якихось додаткових нормативно-правових актів, чи законів. Єдине, що потрібне - це хороша техніка, яка є на заході, її треба закупляти і оснащувати підрозділи, які займаються зйомом інформації з каналів зв’язку, чи то мобільного, чи то провідного чи то іншого. Все полягає в техніці і в грошах, а законодавчої бази достатньо".

Водночас правозахисники заявлють про збільшення випадків прослуховування, особливо протягом останнього року. Євген Захаров голова Харківської правозахисної групи розповідає, що все більше люд ей в Україні не захищені від прослуховування:

"Масштаби прослуховування доволі великі. З 2005 року по 2008 рік кількість дозволів виросла з 15 тисяч до 25 тисяч з гаком. Що стосується року минулого, то голова Верховного суду якось нещодавно зазначив, що кількість дозволів на прослуховування телефонів, мобільних телефонів, електронної пошти - приблизно 20 тисяч".

Перша звичайна реакція моїх колег і знайомих на Проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів (щодо заборони діяльності екстрасенсів, знахарів, ворожок, хіромантів та послуг з передрікання майбутнього (долі)» – це гомеричний сміх!

Люди сміються над дурістю, очевидною дурістю цього середньовічного законопроекту і над депутатами, якім нічім більше себе зайняти в такій «заможній» і усталеній країні, як наша!

Але мені чомусь не смішно. І не тому, що я користуюсь послугами ворожок, астрологів чи хіромантів. Не вірю я в це, і не користуюсь. А тому, що хтось за мене хоче вирішувати, що саме мені потрібно знати, як мені думати і діяти, що мені корисно, а що шкідливо.

Дякую, шановні друзі – депутати! Але я вам такого права не надавала. Як не надавала права вирішувати за мене, що є моральним, а що аморальним. Якби у нас не діяла, всупереч Конституції України, Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі, я б ще посміялась над спробою заборонити ворожок і екстрасенсів. Але Комісія діє, і їй надані повноваження вирішувати, що є аморальним, хоча жодна законодавча норма не описує, що таке моральність, а що, навпаки, аморальність. Та й не можна цього визначити, особливо, коли мова йде про художній твір. Існування такої комісії само по собі аморально, бо це прямий наступ на свободу слова і введення цензури.

Тепер панове депутати вирішили розповсюдити цензуру далі. Середньовічні норми, що забороняють екстрасенсів, вражають м’якістю покарання: таке собі – штраф!!! Та спалювати на самій великій площи усіх відьм та відьмаків, знахарів та «бабок», (ще й Бабака Тімоху вкупі зо всіма!) – оце буде в стилі святої інквізиції! А то – штраф!

Ми ж «християнська» держава, як запевняють нас у «Пояснювальної записці» автори законопроекту.

А Вам не здається, любі мої інквізитори, що ми – радянська країна, і тільки радянська, якщо перше, що приходить в дурні голови «народних» обранців, коли вони бачать реальну проблему, це – заборона! Так все просто: обманюють екстрасенси і ворожки з астрологами людей – заборонити! Якщо влада дійсно хоче захистити людей від обману – то це робиться, як, припустимо, в Голландії. Там перелічені професіонали проходять 4 рівня ліцензування та акредитації. Екстрасенс повинен довести, що він екстрасенс, хіромант, що його прогнози і т. ін. мають сенс. А наші – просто забороняють. Так легше жити!

Скоро не тільки ворожок, а й сексу у нас не буде, бо Нацполіція не дрімає. У Радянському Союзі сексу не було, то і у нас не потрібно!! Клас!

А яку толерантність демонструють наші депутати, коли проголошують Україну Християнською державою! А що будемо робити з мусульманами, іудеями, буддистами, кришнаїтами тощо? Це що, не релігії? І громадяни України, які сповідують ці релігії, або є атеїстами – насправді не є громадянами України?!

Особливо мені «сподобались» зміни, що стосуються ворожок і інших відьмаків, до Закону України «Про телебачення і радіомовлення», № 3759-12 від 15.09.09. Цитую: «Трансляції передач та програм або їх відео сюжетів, за участю екстрасенсів, знахарів, ворожок, хіромантів, та таких в яких демонструються послуги з передрікання майбутнього (долі), крім документальних фільмів, які розповідають про негативний вплив екстрасенсів, знахарів, ворожок, хіромантів, та послуг з передрікання майбутнього (долі);

Трансляції художніх та документальних передач та програм або їх відео сюжетів у яких екстрасенси, ворожки, хіроманти, демонструють свою діяльність, а також професійні здібності, методики, обряди та послуги з передрікання майбутнього (долі), надають консультації, поради». Не будуть мої діти тепер казки читати і дивитись, бо ж вони в більшості про ворожок і чаклунів! І сучасні казкові класики: Гарі Потер, «Володар каблучок», «Хоббіт», «Аліса у задзеркал’ї», – все це з точки зору наших середньовічних невігласів – гріх? А брати Грім? Андерсен? А ще казки Світу, Сходу та Заходу? Та кого ж ми тоді виховуємо? Чи тепер читати та дивитись діточкам нашим замість казок Конституцію України, як найчарівнішу казку в світі?

Та й в усіх інших сферах заборона передрікань може наробити «гарних» справ. Можна спокійно заборонити соціологів, метеорологів (хай не чаклунять!). Медиків – звідки вони знають, чи буде епідемія грипу чи чогось ще? Мабуть, ворожать? Я думаю, абсурдність цього закону настільки очевидна, що мимоволі шукаєш у авторів приховані мотиви. А це – як я вже тільки зазначала – пряме поширення цензури.

Але поглянемо на нашу все ж таки поки існуючу Конституцію.

Цитую ч.1 ст.15 Конституції України: «Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою, як обов’язкова. Цензура заборонена». А ось витяг із ст.22 розділу ІІ «Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скороченими». А може, шановні депутати таким чином прочитали ст. 35 розділу ІІ Конституції України: «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи чи ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене лише в інтересах громадського порядку, здоров’я і моральності населення, або захисту прав і свобод інших людей…». То може захисту моральності потребує Конституція? Так здається депутатам? Чи екстрасенси з ворожками шкодять здоров’ю населення? Тоді, панове, повторюю свою тезу: що таке моральність і хто це визначить? У будь-якій цивілізованій країні це в кожному окремому випадку вирішує суд, якщо якась конкретна людина чи група людей вважають себе потерпілими. Ще більш індивідуально треба вирішувати проблему шкоди для здоров’я. Якщо хтось вважає себе потерпілим в результаті дій зазначених у законопроекті екстрасенсів, хіромантів, ворожок – він має право звернутися до суду. Право на справедливий суд – теж конституційна норма.

А якщо 3 бютівця, 2 регіонала, 2 комуніста та один депутат з блоку Литвина хочуть за всіх громадян України вирішити, що усі екстрасенси, ворожки та астрологи з хіромантами шкодять нашому здоров’ю і моралі – то це вже просте середньовіччя, невігластво і повне нерозуміння того, що таке свобода слова, свобода від цензури – див. ч.1ст.15 Конституції України.

І ці середньовічні печерні наміри і дії – прямий наслідок того, що ми не обираємо депутатів, а обираємо кошики з партійною назвою, прикрашені іменем лідера блоку і бачимо ще п’ять однополярових квіточок – перших осіб у партії, про яких мало чого нам відомо. Погано, коли в державі не існує повноцінної виконавчої влади. П’ять років ми це бачили, але взагалі страшно не мати законодавчої гілки влади. Бо те, що ми спостерігаємо, не є парламентом демократичної країни. Це абсолютний дурдом, не гідний ані країни, яку вони намагаються представляти, ані її громадян.

Запрошую усіх, хто погоджується зі мною написати свою думку і надіслати Президенту України та п. Литвину.

Пришедшие к власти «посторанжевые» лидеры в своих заявлениях неоднократно делали упор на необходимости объединения Украины, установления взаимопонимания между ее двумя частями, разделенными ментально и идеологически – как в региональном разрезе, так зачастую и независимо от него. Намерения провозглашены добрые и своевременные – «оранжевым» удалось здорово поспособствовать расколу Украины. Казалось бы, политикам, склонным к прагматизму, теперь и карты в руки. И самое время – народ устал от провозглашения «единственно верных», но зато разделяющих страну идеологий.

Так как же обстоит дело с осуществлением этих намерений?

А обстоит, похоже, не слишком хорошо. В деле объединения страны новая власть ведет себя, как слон в посудной лавке.

Самыми первыми шагами ее в этом направлении было назначение на ключевые посты двух министров – (1) образования и науки и (2) внутренних дел. Табачника представлять не надо – о претензиях к нему слышал всякий. Отмечу одну, которую сам разделяю, – явно звучащая в его статьях «галичанофобия». О Могилеве говорили меньше, но он заслуживает не меньшего внимания: поддержать сталинскую депортацию крымских татар как «приспешников Гитлера» – это не от каждого ксенофоба услышишь. Так что у половины жителей Украины есть основания рассматривать обоих как фигуры одиозные. О чем думало окружение президента, назначая их на ключевые посты? Разве непонятно было, что половиной страны это будет воспринято как знак: мы с вами считаться не намерены?

Лично меня как человека, озабоченного правами русскоязычных, назначение Табачника обеспокоило и с этой стороны. Увлекшись вытеснением русского языка, украинская власть натворила достаточно, и не только во времена Ющенко, хотя при нем особенно, а с самого начала и по сегодняшний день, включая «прокремлевского» президента Кучму. При том, что сторонников такой политики мало, – как утверждает социология, около 10%. Сейчас самое время переходить к цивилизованной языковой политике, по которой живет так любимая нашими «патриотами» Европа и призывает жить нас. И сделать это можно было бы спокойно и бесконфликтно – наш народ толерантен, люди уважают права друг друга. Но для этого люди, проводящие такую политику, не должны вызывать массового отторжения. Замечу при этом, что сами действия Табачника на новом посту мне представляются разумными. И общество восприняло бы их спокойнее, если бы не репутация нового министра.

Не менее показательными были и первые шаги на новых должностях некоторых назначенных руководителей.

Председатель СБУ В. Хорошковский отличился заявлениями о том, что «спецслужбе следует сократить работу с архивами», что «очень много материалов рассекречено, … та правда, которую нужно было донести украинскому народу, уже донесена» и что «забота спецслужбы прежде всего в том, чтобы охранять свои секреты». СБУ прекратила работу по рассекречиванию и опубликованию архивов, прекращено пополнение базы данных Открытого электронного архива СБУ.

Против этих шагов Хорошковского протестуют историки и правозащитники. Группа историков в открытом письме главе СБУ пишет: «Приостановление работы над обработкой и публикацией архива СБУ станет шагом назад в утверждении демократии в нашей стране». Сопредседатель Харьковской правозащитной группы Е. Захаров в аналогичном письме задает вопрос: «Выходит, есть правда, которую не нужно давать? Снова пытаются за нас решить, что нам нужно знать, а что не нужно?» И с этими оценками трудно не согласиться.

Трудно понять, чем руководствовался в этих шагах новый глава СБУ. Возможно, хотел поступить по принципу: чтобы все не так, как у Наливайченко; раз он открыл архивы, то мы закроем. Между тем, открытие архивов КГБ было одним из немногих действительно нужных начинаний предыдущего руководства СБУ. И отказ от них со стороны выглядит как попытка замолчать преступления тоталитарного режима, тем самым выгораживая и молчаливо реабилитируя его. Сталинисты, конечно, обрадуются. Действительно ли такова была цель Хорошковского?

Не лучше выглядит и борьба с наследием своих предшественников у того же Могилева: глава МВД ликвидировал Управление мониторинга прав человека. С открытым письмом министру в связи с этим обратились 30 правозащитных организаций Украины. Отмечая успехи ликвидируемого управления в прошлые годы, правозащитники спрашивают: «Каковы теперь приоритеты деятельности МВД? Милиции не нужна борьба с расизмом и ксенофобией? Милиция не будет развивать сотрудничество с международными институтами и общественными правозащитными организациями? Не нужны гражданские советы? Если вам это не нужно, тогда вы строите милицию тоталитарной страны, которая работает против общества и людей».

С инициативой Могилева связан любопытный момент. Уже президент Янукович на встрече с ним назвал непродуманным его решение и подчеркнул, что нужно расширять, а не сужать мероприятия по защите прав человека. И что бы вы думали? Министр проигнорировал прямое указание президента! По крайней мере, с того времени (а это около двух недель) никакой реакции на него не последовало. В последних сообщениях на эту тему говорилось об изгнании сотрудников Управления из рабочих кабинетов. Интересно, долго ли продержался бы сейчас любой министр, проявляющий подобную твердость по любому другому вопросу?

Ликвидация Управления мониторинга свидетельствует о безразличии, если не сказать – враждебности, нового руководства МВД к самой постановке вопроса о соблюдении прав человека. В стране, занимающей одно из первых мест в Европе по применению пыток правоохранительными органами, это нельзя расценить иначе как карт-бланш на продолжение подобной практики. Выражаясь словами братьев Стругацких: «Эти о правах человека не слышали. А если бы услышали, то не поверили».

По счастью, указанные шаги новой власти не остаются незамеченными обществом. С их критикой выступают как группы граждан, так и общественные организации. При этом существенно, что основными критиками становятся не традиционные националисты, а люди скорее либеральной ориентации.

Непонятно, зачем нужно было делать вызов заметной части общества в тех сферах, где, казалось бы, уже давно установлен консенсус: в разоблачении преступлений тоталитарного режима, в ограничении противоправных действий правоохранительных органов. Уж не в качестве ли сигнала к построению «жесткой», то есть не считающейся с обществом, вертикали власти?

Як повідомляють ЗМІ, 5 травня у Запоріжжі комуністи встановлять пам’ятник Сталіну на території, прилеглій до будівлі Запорізького обкому КПУ. Вже більше двох місяців відоме фото Сталіна, Рузвельта і Черчілля на Ялтинській конференції красується в кількох місцях у центрі Севастополя. Севастополь буде наступним містом, де встановлять пам’ятник Сталіну. Про такі ж плани заявили дніпропетровські комуністи. 28 квітня білборди зі Сталіним з’явилися в Луганську. До 9 травня комуністи обіцяють встановити рекламні щити із зображенням Сталіна в Одесі й інших містах України. Як підкреслив перший секретар Одеського обкому КПУ Євген Царьков, «Перемога і ім’я Сталіна нерозривно пов’язані. Я впевнений, що не було б таких людей, як Сталін, не було б Перемоги».

А на мій погляд, говорити про позитивну роль Сталіна в Другій світовій війні – просто блюзнірство. Саме через диктаторську людожерську політику Сталіна країна зазнала незліченні людські втрати, набагато більші, ніж втрати союзників та Німеччини. «Ми просто не вміли воювати. Ми залили своєю кров’ю, завалили ворогів своїми трупами», – з гіркотою писав фронтовик, видатний російський письменник Віктор Астаф’єв.

Встановити пам’ятник Сталіну – це приблизно те ж саме, як неонацисти захотіли би встановити в Німеччині або Австрії пам’ятник іншому страшному вбивці і тирану ХХ століття – Гітлеру.

Пам’ятник Сталіну – ганьба і наруга над десятками мільйонів його жертв і їхніх близьких. І українці це розуміють. Невипадково соціологічні дослідження показали різке неприйняття ідеї встановлення пам’ятника Сталіну більшістю українців – 56.7% опитаних негативно ставляться до цієї ініціативи.

А ось наш політичний істеблішмент в масі своїй, очевидно, відноситься до меншості. Всього лише 141 депутат Верховної Ради підтримав звернення до Президента про неприпустимість встановлення пам’ятника Сталіну в Запоріжжі. Віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань Володимир Семиноженко сказав, що «ми не будемо давити громадські ініціативи». Президент Віктор Янукович, по-перше, підкреслив, що це не пам’ятник, а бюст, а по-друге, що питання про його встановлення повинно бути вирішено на загальноміському референдумі. І лише міністр юстиції Олександр Лавринович чітко заявив про неприпустимість встановлення пам’ятника: «Всі тирани, які принесли горе людям, повинні бути залишені в історії як урок для нащадків, а не як об’єкт для звеличення». Але він не був почутий.

Водночас юридичних підстав для заборони встановлення пам’ятника, на мій погляд, немає. Постанова Апеляційного суду м. Києва від 13 січня у справі про Голодомор 1932-1933 рр.. як геноцид була всього лише підсумком попереднього судового розгляду кримінальної справи і тому не дає підстав для юридично значимої кваліфікації злочинів Сталіна та інших шести обвинувачених. Ніякого іншого судового рішення про злочинність дій Сталіна і комуністичного режиму в цілому немає. Міжнародні договори, учасником яких є Україна, подібні заборони явним чином не містять.

Проте, в Європі ставлення до Сталіна і комунізму мало відрізняється від ставлення до Гітлера і нацизму, що легко побачити в численних резолюціях Європарламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), Комітету Міністрів ПАРЄ, ОБСЄ. І, зокрема, до України прямо відносяться п.5 та 6 Резолюції ПАРЄ №1481 (2006) «Необхідність міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів»:

«Падіння тоталітарних комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі не завжди супроводжувалося міжнародним розслідуванням їхніх злочинів. Більше того, міжнародне співтовариство не притягнуло виконавців цих злочинів до суду, як це було з жахливими злочинами націонал-соціалізму (нацизму).

Відповідно, широкій громадськості майже не відомі злочини тоталітарних комуністичних режимів. У деяких країнах комуністичні партії легально існують та все ще активно діють, попри те, що інколи вони навіть не відмежувалися від злочинів, учинених у минулому тоталітарними комуністичними режимами.»

Якщо Партія регіонів всерйоз каже про євроінтеграцію як свій пріоритет і про своє прагнення об’єднати Україну, то вона повинна була б рішуче виступити проти увічнення Сталіна і переконати у цьому своїх партнерів по коаліції. Бо вшанування Сталіна тільки ще більше роз’єднує Україну і цілком суперечить ідеї євроінтеграції (як взагалі узгоджується з нею проведення загальноміського референдуму з такого питання?!).

Більше того, в Україні створені всі передумови, щоб провести повноцінний судовий процес для правової кваліфікації штучного голоду 1932-1933 рр. на підставі матеріалів слідства, проведеного СБУ в 2009 р., і нова адміністрація мала би підтримати проведення такого процесу. Насправді немає ніяких сумнівів у тому, що Сталін і його підручні винні в умисних масових вбивствах, а комуністичний тоталітарний режим, для якого масовий терор став практикою державного управління в СРСР, сам по собі є злочинним. Однак, необхідно встановити ці факти в правовій площині. І тоді, нарешті, буде юридично підтверджена давно вже закорінена в народі думка, що ми перемогли у Другій світовій війні не завдяки, а всупереч Сталіну.

Нагадаємо, що в судовому рішенні Конституційного Суду Російської Федерації, прийнятому 30 листопада 1992 р., було чітко констатовано: «У країні протягом тривалого часу панував режим необмеженої, що спирається на насилля, влади вузької групи комуністичних функціонерів, об’єднаних в Політбюро ЦК КПРС на чолі з генеральним секретарем ЦК КПРС ».

Перелік злочинів радянського режиму за всі роки, починаючи з 1917 року є досить великим, включає безліч подій і займає багато сторінок. Наведемо тому список найбільш серйозних і значущих злочинів комуністичного режиму, підтверджених документально[1].

1. Організація т.зв. «Червоного терору», коли згідно з постановою радянського уряду 5 вересня 1918 р. була впроваджена практика взяття заручників, позасудових розстрілів і організовані концтабори для «соціально-чужих» верств населення і політичних супротивників.

2. Масові репресії проти селян - т.зв. «розкуркулення», виселення, арешти і розстріли за рішеннями трійок Повпредств ОДПУ. 1930-1931 рр..

3. Організоване Сталіним і Політбюро ЦК ВКП (б) масштабне вилучення зерна для засипання в державні сховища та продажу за кордоном, у результаті чого виник штучний голод. Від голоду загинуло в СРСР від 7 до 12 млн. чоловік, у тому числі від 3.5 до 4.5 млн. населення України, 1932-1933 рр.

4. Масові арешти і розстріли за т.зв. «куркульською» операцією НКВС – розстріли згідно із заздалегідь наміченим квотами. Липень 1937 - листопад 1938 рр. (Заарештовано 767 397 чоловік, з них 386 798 розстріляно)

5. Масові арешти і розстріли за національною ознакою в рамках т.зв. «національних операцій» НКВС (німецької, польської, «харбінської», латиської і т.п.). Липень 1937 - листопад 1938 рр. (Заарештовано близько 350 тис. осіб, з них 250 тис. розстріляно).

6. Масові арешти і розстріли громадян Монголії, проведені радянським НКВС. 1937-1938 рр. (Заарештовано близько 25 тис. чоловік, з них близько 20 тис. розстріляно).

7. Репресії проти членів сімей засуджених за «зраду батьківщини». У період 1937-1938 рр.. як «членів сімей зрадників батьківщини» (ЧСЗР) було заарештовано понад 18 тис. жінок і 25 тис. дітей були поміщені в дитячі приймальники НКВС.

8. Розстріли й засудження за т.зв. «розстрільними списками», коли міра покарання визначалася не судовими органами, а самим Сталіним і його найближчими соратниками по Політбюро - Молотовим, Ворошиловим, Кагановичем, Ждановим, Мікояном та ін. За період лютий 1937 - жовтень 1938 рр. були винесені санкції на засудження за 383 списками, що містили 44 тис. прізвищ, з них 39 тис. - до розстрілу.

9. Санкція Сталіна про застосування в НКВС в ході слідства т.зв. «заходів фізичного впливу» - тобто катувань. Телеграма, підписана Сталіним 10 лютого 1939 р., підтвердила «правомірність» цієї практики, прийнятої в 1937 р. У більш пізні роки Сталін продовжував давати вказівки про застосування тортур, наприклад, в ході т.зв. «справи лікарів» у 1952-1953 рр.

10. Підписання т.зв. «Пакту про ненапад» з Німеччиною та підписання секретного протоколу про розмежування сфер впливу СРСР і Третього Рейху. Згідно з цим таємним протоколом СРСР почав проводити акти захоплення сусідніх територій і в якості союзника Гітлера брав участь у розгромі державності Польщі, розпочав війну з Фінляндією, окупував Литву, Латвію, Естонію, Бесарабію. У результаті СРСР був звинувачений міжнародним співтовариством у проведенні агресивної експансіоністської політики і виключений з Ліги націй. Серпень 1939 - літо 1940 рр..

11. Санкціоновані Сталіним і Політбюро ЦК ВКП(б) масові депортації цивільного населення за т.зв. «класовою» і національною ознаками:

- Виселення польських громадян з території Західної України і Західної Білорусії 1939-1940 рр.

- Виселення громадян з Прибалтики і Молдови в травні - червні 1941 р.

- Виселення німців, калмиків, чеченців та інгушів, карачаївців, кримських татар та інших народів у 1941-1945 рр.

- Виселення з Прибалтики і Молдови в 1949 р. т.зв. «куркулів».

- Виселення українців у другій половині 40-х років «за пособництво УПА».

12. Масовий розстріл військовополонених польських офіцерів і цивільних осіб за рішенням Політбюро ЦК ВКП (б) від 5 березня 1940 р.: у квітні-травні 1940 р. органами НКВС у Катині, Мідному та Харкові розстріляно 21857 польських громадян.

13. Проведені за вказівками Сталіна безсудні розстріли ув’язнених у в’язницях восени 1941 р.: в Орловській в’язниці, в московських в’язницях, в Куйбишеві.

14. Санкціоновані особисто Сталіним акти індивідуального терору - таємні політичні вбивства, здійснені держбезпекою за кордоном і в СРСР.

15. Організовані за вказівками Сталіна радниками МДБ СРСР показові судові процеси в Угорщині, Болгарії та Чехословаччині в 1949-1952 рр.

Перед українським суспільством і державою стоїть нагальне завдання правової кваліфікації злочинів, що мали відношення до України, перерахованих і багатьох інших, як наприклад, репресій проти українських церков. І правдивої розповіді про нашу історію і про злочини комуністичного режиму. Чим краще буде виконуватися це завдання, тим менше рудиментів комунізму прийдеться переживати нашим дітям та онукам. А якщо цього не робити, то ми будемо постійно відчувати сором і ганьбу від вшанування та звеличення Каннібаліссімуса.

[1] Список складений Науково-інформаційним та просвітницьким центром міжнародного товариства «Меморіал»

Більшість громадян України (56,7%) негативно ставляться до ініціативи встановлення пам'ятників Сталіну в містах України.

Про це свідчать результати дослідження, проведеного Центром Разумкова.

Позитивно до цієї ініціативи ставиться лише кожен десятий (9,6%). Решта опитаних виявилися байдужими до цієї ініціативи або не змогли визначитися з відповіддю на питання.

Директор соціологічної служби Андрій Биченко зазначив, що лише на Півдні країни негативно до цієї ініціативи ставляться менше половини опитаних (37,1%) проте це вдвічі більше, ніж тих жителів Південного регіону, які схвалюють встановлення пам'ятників Сталіну (17,2%).

У решті регіонів негативно до подібної ініціативи ставляться абсолютна більшість жителів (54,4% у Центрі, 57,0% на Сході і 76,0% на Заході).

Биченко додав, що негативне ставлення до встановлення пам'ятників Сталіну переважає в усіх вікових групах (від 52,4% негативного ставлення серед респондентів у віці 60 років і старших до 61,0% у віковій групі 40-49 років).

Дослідження проведене соціологічною службою Центру Разумкова з 14 по 21 квітня 2010 року. Опитано 2009 респондентів віком від 18 років у всіх регіонах України. Теоретична похибка вибірки - 2,3%.

21 апреля в Аргентине свершилось правосудие по отношению к тем, кто в годы военной диктатуры направлял и осуществлял государственный террор.

Военная хунта находилась у власти в Аргентине с 1976 по 1983 год. За это время только по официальным данным были убиты или пропали без вести около 13 тысяч человек. По данным правозащитных организаций, число погибших и «исчезнувших» - не менее 30 тысяч. Идеологи и руководители государственного террора оправдывали эту преступную практику необходимостью борьбы с хаосом в стране, с терроризмом и с экстремизмом радикальных группировок.

В 1982-1983 годах военную хунту возглавлял Рейнальдо Биньоне, ранее командовавший военной базой Кампо Майо – местом, куда доставляли похищенных людей, где их держали и пытали и откуда они затем бесследно исчезали. И вот теперь Рейнальдо Биньоне приговорен к 25 годам тюремного заключения. Вместе с ним к тюремным срокам от 17 до 25 лет осуждены еще пятеро бывших высокопоставленных военных. Они признаны виновными в похищениях людей, незаконном лишении свободы, пытках и бессудных казнях.

Международное общество «Мемориал» считает состоявшийся суд чрезвычайно важным прецедентом. Преступления против человечности не имеют срока давности. Виновные в этих преступлениях должны быть наказаны, вне зависимости от должностей, которые они занимали или занимают, и от политических обстоятельств, мешающих осуществлению правосудия.

Аргентинская диктатура пала 27 лет назад. Все это время те, кто требовал правосудия, сталкивались с постоянным противодействием. Им предлагали забыть о государственном терроре ради «национального единства». Виновных в преступлениях пытались вывести из-под ответственности, поскольку они-де «исполняли приказы». Однако аргентинское общество помнило о жертвах и сознавало: страна не сможет двигаться вперед, не назвав преступление преступлением и не призвав преступников к ответу.

Решение суда, вынесенное в Аргентине, заставляет нас вглядеться в ситуацию в собственной стране.

Организаторы и руководители государственного террора в СССР так и не были наказаны. Деяниям преступников, виновных в гибели миллионов людей, в России до сих пор так и не дана четкая и недвусмысленная правовая оценка.

Не потому ли остаются безнаказанными и преступления, совершенные в новую, постсоветскую эпоху? В первую очередь мы имеем в виду преступления, которые творились и до сих пор творятся под лозунгом «борьбы с терроризмом» на Северном Кавказе – похищения, пытки, внесудебные казни и исчезновения людей. Только в Чечне с 1999 года жертвами насильственных исчезновений стали более трех тысяч человек, задержанных или похищенных представителями государства. Наиболее массовые «исчезновения» пришлись на 2000-2005 годы, но эта преступная практика не прекратилась до настоящего времени.

Мы верим, что виновные в этих преступления против человечности рано или поздно предстанут перед судом. Их деяния, так же, как и деяния аргентинского диктатора, не имеют срока давности и так же не останутся безнаказанными.

Поэтому приговор, вынесенный в Аргентине, так важен для нас.

23 апреля 2010 года

Адмiнiстрацiї Президента України.

01220, м. Київ,

вул. Банкова, 11.

Президенту Украины

Виктору Януковичу

Берлин, 19.4.2010

Многоуважаемый господин Президент,

Украина, как и многие европейские страны, является многонациональным государством, в котором проживают представители самых различных конфессий. Это отражено в Конституции Украины. Права этнических и религиозных меньшинств закреплены в Конституции и находятся под ее защитой. Но их практическое претворение, к сожалению, оставляет желать лучшего.

Международная организация по защите прав человека «Общество защиты угнетенных народов» уже более сорока лет выступает в защиту прав находящихся под угрозой и предследуемых меньшинств во всем мире. В 2006 г. «Обществу защиты угнетенных народов» выпала большая честь, вручить Международную премию по правам человека Мустафе Джемилеву, справедливо называемого Ганди крымско-татарского народа. На фоне исторического факта, когда в 1944 г. крымские татары стали жертвой геноцида, мы были ошеломлены тем, что в последнее время совершаются нападки на их демократические структуры, а именно Меджлис и Курултай. В начале апреля с.г. активист «Русского блока» в Крымском парламенте Олег Родивилов устроил травлю против крымских татар. Меджлис якобы является криминальным и нарушает Конституцию Украины. Русская диаспора в Крыму и Таврический союз также написали в Ваш адрес открытое письмо с требованием запретить Меджлис. Такого рода инициативы являются открытым ударом в лицо всем тем, кто десятилетия в наитруднейших условиях борется за демократию и свободу. Крымскиe татары нуждаются в Вашем особом внимании и поддрежкe.

От имени «Общества защиты угнетенных народов» я прошу Вас, решительно выступить против нападок в отношении крымских татар и предпринять неотложные меры для улучшения их ситуации. Это будет способствовать укреплению социального мира в Крыму. Конкретно речь идет по следующим вопросам:

С середины 1980 гг., когда крымские татары стали возвращаться в Крым, число населенных пунктов возросло до 300, с численностью между 300 и 6000 человек. Инфраструктура в этих селениях развита недостаточно: не хватает дорог, снабжения водой и газом. Безработица среди крымских татар в два раза выше, чем среди остального населения. Несмотря на то, что крымские татары составляют 13% населения полуострова, однако их представительство в ведомственных учреждениях и милиции всего 1-4%. Примерно 100-150 тысяч крымских татар по-прежнему проживают в местах высылки, в основном в Узбекистане. Они также желают вернуться, но социально-экономическая ситуация в Крыму препятствует их возвращению. Препятствием для их возвращению являются также все еще нерешенные вопросы всего процесса репатриации, то есть разрешения проблемы гражданства крымских татар.

До сих пор остается неудовлетворительным вопрос о правах на землю. Это ведет к тому, что крымских татар обвиняют в том, что они селятся нелегально, и это в свою очередь приводит к судебным разбирательствам и дискриминации.

Большая трудность возникает в связи с сохранением и развитием родного языка, культуры и национальной идентичности. После того, как депортация крымских татар была завершена, в Крыму были уничтожены все свидетельства крымско-татарской культуры, переименованы населенные пункты. В местах высылки им было запрещено как говорить, так и преподавать на родном языке. А сегодня не хватает средств для школ. Более 50 лет не было издано ни одного школьного учебника, не обучен ни один преподаватель родного языка. На сегодняшний день существует 15 школ, в которых менее 10 % детей крымских татар обучаются на родном языке.

Постоянная дискриминация, особенно в области свободы религии, ложится тяжким бременем на будни крымских татар. Вот уже шесть лет в Симферополе ведется спор о том, разрешить или не разрешить строительство главной мечети Крыма. Вопреки согласия на строительный грунт началу строительства до сих пор чинятся препятствия. И в то же самое время было разрешено строительство пяти православных церквей.

Многоуважаемый господин Президент, мы настоятельно просим Вас, взять на себя заботу о выше перечисленных проблемах и их разрешении. Предыдущее правительство то и дело отодвигало их на задний план и тем самым способствовало обострению ситуации. Для поддержания социального мира, положительного и экономического развития в Крыму важно, чтобы была прекращена дискриминация крымских татар. По данному вопросу следовало бы объясниться и с Олегом Родивиловым.

Нас, европейцев, объединяют принципы свободомыслящей демократии, правовой государственности и защиты меньшинств. Руководствуясь этими принципами мы можем и будем выступать за скорейшее вступление Украины в Европейский Союз.

С уважением,

Тильман Цюльх, Генеральный секретарь Ассоциaция по зaщите репрессировaнных нaродов (GfbV)

28-04-2010

Я держу в руках уникальную книгу: «Мы есть, мы были, будем мы. (Греческая операция НКВД в Харькове».

В этой книге подробно описано одно из страшных преступлений сталинского режима – уничтожение греческой общины в городах Украины и России. И большая часть этих преступлений совершена в Харькове, который в те годы был центром научной и культурной жизни и именно здесь был арестован и уничтожен цвет греческой диаспоры, проживающей на этих землях сотни лет.

Признаться, я не знала, не отдавала себе отчета насколько масштабными и целенаправленными были действия НКВД в отношении греческой диаспоры.

Книгу создали три автора, В.П. Лебедева, Е.А. Узбек и Н.А.Дзюбенко, которые не только исследовали архивный материал, но и собрали воспоминания тех, кто в эти годы жил в Харькове. Книга начинается с подробного очерка жизни в Харькове 30-4-ых годов, с использованием газетных публикаций того времени.

Харьков в те годы - многонациональная, культурная, научная и промышленная столица Украинской советской социалистической республики, в которой жили и работали лучшие умы страны. До какого-то рокового момента никого не интересовала графа «национальность» в паспорте.

Именно в Харькове с его уникальным духовным миром возникло то направление украинской литературы, которое позже назовут «розстріляним Відродженням». И об этом подробно рассказано в книге. Возрождение, а я бы даже сказала становление украинской современной украинской культуры происходило именно здесь.

В первое десятилетие советской власти – до процесса СВУ (Спілки визволення України), казалось, что и украинская интеллигенция, и украинская национал-демократическая правящая верхушка хотели одного – возродить украинскую культуру, поднять ее на уровень общеевропейской значимости. В царской России, имперская власть боялась и уничтожала национальные движения, даже ограниченная строгими рамками и лояльная к царской власти культурная деятельность подавлялась и преследовалась. В средних школах было запрещено не только преподавание, но даже разговаривать на родном языке. Естественно, такая политика вызывала недовольство народа и интеллигенции, что и было в конце концов одной из причин революции и падения царского режима.

Судьба всех империй – распад. Он происходит или в результате войны с другими империями, или в результате центробежных процессов внутри самой империи. В истории царской России присутствовали оба фактора. Не случайно в революции в 1917 году объединились и представители народа, и представители национальной интеллигенции, которые не могла реализоваться в полной мере при имперском режиме. И первое десятилетие советской власти дало мощный импульс развитию национальных культур. Украина была одним из лидеров в этом направлении.

В книге «Мы есть. Мы были. Будем мы» удивительно точно ы емко описано стремление народов Украины к самоопределению и в то же время, интернационализм не был пустой декларацией. Национальные меньшинства, которые жили в Украине чувствовали себя свободными в своем стремлении к развитии культуры своего народа. До определенного момента - это было не только стихийным движением, но и политикой правящей партии, которую в Украине проводили украинские национал-большевики и, прежде всего Николай Скрипник. Авторы описывают эту во многом противоречивую фигуру, но много сделавшего для развития национальных культур, очень подробно. Подробно рассказано о его влиянии на процессы украинизации, и его конфликт со Сталиным и кремлевской верхушкой. И то, как этот конфликт привел Скрипника к самоубийству.

В книге совершенно очевидно доказывается, что Сталин возрождал империю, имперское рабство народов во все его худших проявлениях. И, утвердившись во власти, почувствовав себя диктатором, Сталин и его окружение начали уничтожать самобытные национальные культуры, разрушать быт и уклады национальных меньшинств.

Для уничтожения миллионов украинских крестьян был организован Голодомор. Голодомор – искусственно созданный голод – был задуман в больном и преступном мозгу Генсека, как месть национал-большевикам и желание вытравить носителей свободной культуры, прежде всего, украинских крестьян. Одновременно уничтожались и те, кто воссоздавал культуру и язык - украинская интеллигенция.

Чем мешала имперским людоедам небольшая греческая община – непонятно, если оценивать их действия с точки зрения нормальной логики и исходить из здравого смысла.

К книге Ханны Арендт «Истоки тоталитаризма» описаны предпосылки и развитие гитлеровского антисемитизма. Сталин начал раньше, если учесть, что Голодомор на Украине был на три года раньше, чем Гитлер пришел к власти. Но начал в том же ключе: нужно было искоренить народ, который всерьез воспринял декларируемую большевиками свободу. А заодно и те национальные группы, которые хотели самоопределиться в области культуры. Для небольшой греческой общины эта людоедская идея означала тотальное уничтожение, как национального меньшинства, стремящегося к развитию соей культуры и своего языка.

Описывая Харьков времен «большого террора» авторы с удивительной точностью показывают душевное состояние жителей культурной и научной столицы. Мы как бы присутствуем в этом кошмаре наяву. Когда люди знают, что в любой момент вся их жизнь может внезапно перевернуться, оборваться, превратиться в ночной кошмар наяву.

«Днем мы старались переделать все дела, сварить обед, чтобы детям было что есть, запастись продуктами впрок и для этого выстаивали в очередях.» Днем эти люди, греки, которые были виноваты только в том, что они греки, крутились в бешеной суете, чтобы обеспечить свои семьи на случай… Надеясь, уговаривая себя, что случая этого не будет. А ночью слушали шорох шин и замирали от ужаса, когда ночные машины останавливались поблизости. И, сломленные суетой и страхом, почти всегда заснув, пропускали момент, когда страшная машина – символ смерти – останавливалась у их дома, потому что на этот раз пришли за ними.

Воспоминания женщины, которая пережила это сама, воспоминания десятков тех, кто пережил это дьявольское наваждение вместе с членами своей семьи, воспоминания родственников тех, кто не выжил в это страшное время. Документы из архивов НКВД-КГБ. И жизни, оборванные росчерком пера следователей, прокуроров, «двоек», «троек»… И Люди, не знающие за что их истязают и заставляют признаться в химерной конрреволбционной деятельности.

«Цель террора – террор» - именно это можно понять, читая о репрессиях в СССР и нацистской Германии.

Но это как бы взгляд со стороны, а человек, с которым все это происходит в реальности, естественно ищет в этом какой-то смысл. Ищет – и не находит. И все равно ищет.

Крылатое выражение тех лет: «лес рубят – щепки летят» ничего не объясняло конкретному человеку в конкретной ситуации. Чаще всего люди убеждали себя в том, что именно с ним произошла трагическая ошибка, что они же не враги, и власть разберется. Но с точки зрения карательных органов, советская власть никогда не ошибалась. Тех, кого карали только за неправильную национальность не могли утешить себя даже такой сказкой.

Когда единственной виной становится национальность – грек, еврей, крымский татарин и т.д. – это извращение всего того, что делает из человека личность, извращение духовных первооснов бытия. А ведь угроза нависала не только над главой семьи, его женой, но и над детьми, родителями. Не случайно авторы этой уникальной книги обращаются к роману «Сад Гефсиманский» Ивана Багряного, писателя, который несколько раз попадал в жернова НКВД и чудом спасшегося. Уровень страданий, их абсолютность и беспощадность, с точки зрения авторов, равна тем страданиям, которые Господь перед казнью. Невинные жертвы. Чьи-то вынужденные грехи – и абсолютно метафизическое зло, которому служат люди, не понимая чему служат. Не понимая и не чувствуя, что ежедневно, ежеминутно совершают смертный грех, подчиняясь злой воле.

Приведенные в книге отрывки из романа Ивана Багряного, это опыт и взгляд украинского писателя – неокласика. Это и приговор сталинизму во всех его проявлениях. Это и ответ тем, кто пытается сейчас доказать, что Сталин, несмотря на все свои ошибки и перегибы, был великим политиком.

Книга «Мы есть. Мы были. Будем мы» - точный и горький укор всем нам, людям живущим в независимой Украине и до сих пор не добившихся ни суда над коммунизмом и сталинизмом, ни запрета компартии, как носителя варварских идей, ни даже эффективного закона, запрещающего нацистскую идеологию. Статья 161 Уголовного Кодекса Украины у нас не работает, и это вина наших законодателей, которые приняли непродуманный и неработающий закон.

Уничтожение греков в СССР был неприкрытый нацизм, как и депортация целых народов – крымских татар, чеченцев и других. Как и одно из страшных преступлений ХХ века – Голодомор.

Империя развалилась, но имперское мышление возрождается в современной России. И так будет до тех пор пока каждый школьник не прочтет такие книги, правдиво, с документальными подтверждениями описывающими исторические события. Книги, в которых авторы проведя большую исследовательскую работу дают возможность читателям самим сделать выводы об трагическом периоде жизни в Советской империи.