Бюлетень "Права Людини", 2010, #13

11 травня політична опозиція на чолі з Юлією Тимошенко вирішили провести в Києві мітинг протесту проти дій уряду і Президента України В. Януковича.

Члени Блоку Юлії Тимошенко, ВО «Свобода» та інші опозиційні сили з різних регіонів України, планували організовано виїхати до Києва. Для цього вони намагалися орендувати автобуси приватних автоперевізників.

Але зробити це вдалося не всім. В різних регіонах країни відбувалися однакові події.

Як повідомляє Харківська обласна організація партії «Реформи і порядок», одинадцять підприємств автоперевізників відмовилися заключати договори, посилаючись на погрози ДАЇ не надати порушникам ліцензії на 2011 рік.

Аналогічні повідомлення ми отримали із Львова, Хмельницького, Полтави, Кременчука. Про тиск на автоперевізників повідомила також регіональна тернопільська організація БЮТу. А керівництво ВО Свобода в Львівській області повідомило, що зі Львова мало їхати 400 осіб у восьми автобусах, а доїхали до Києва лише п’ять автобусів і то з великим труднощами. Крім того, не виїхали автобуси із Стрия, Дрогобича, Сколе. Ті, хто міг, діставалися до Києва звичайним транспортом.

Відомо також, що у Харкові працівники ДАЇ відібрали технічні талони у 2-х водіїв мікроавтобусів, які повинні були везти 35 членів БЮТ до Києва.

Одностайність заборон і перепон по всій території України дає всі підстави вважати, що це вказівка з Києва.

Такі дії МВС грубо порушують ст.42 Конституції України – «Право на здійснення підприємницької діяльності». А також основні конституційні права громадян України на свободу слова і свободу мирних зібрань.

Порушення основних прав і свобод громадян є безпрецедентними в Україні за останні 5 років і абсолютно недоречними з точки зору здорового глузду.

Таким чином, запровадження цензури на телеканалах і грубе порушення основних громадських прав складаються в дуже небезпечну низку подій, який, якщо матимуть подальший розвиток, залишить Україну поза кордонами цивілізованого світу. В чому будь-яка українська влада не може бути зацікавленою.

Минуло майже півтора місяця із дня прийняття рішення щодо ліквідації Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ. За цей час минуло багато подій. Були виступи «за» та «проти». Були надії на зміну рішення та розчарування. Були звернення громадських організацій, заяви, виступи на радіо та по телебаченню, прес-конференції і навіть рекомендація Президента України міністру не знищувати Управління. З іншого боку, були й радісні статті з приводу ліквідації Управління. І кипи бруду на адресу помічників міністра з прав людини. Були зустрічі з послами та представниками міжнародних організацій. Було й призначення міністром внутрішніх справ голови громадської ради (незрозуміло якої) і заяви про створення громадських рад на рівні обласних та районних управлінь.

            Перелік можна продовжувати. Слів було багато. Але читаючи їх, приходить розуміння того, що за ними маскуються істинні процеси, що цими словами перекручується багато фактів, даються оцінки, далекі від реальності. А ще стало зрозумілим, що ти, хто пишуть про Управління взагалі то про нього мало що знають.

            Основна ж проблема, що про нього мало що знає сучасне керівництво Міністерства, яке відкинуло відразу за чиєюсь порадую саму ідею існування цього Управління. Така ситуація дозволяє тиражувати міфи та відкриту брехню. Дозволяє попирати честь та гідність людей, які працювали в Управлінні. Дозволяє біле називати чорним  і навпаки.

            Оскільки я безпосередньо брала участь в формуванні стратегії діяльності цього управління, його створенні, його роботі, вважаю, що керівництво МВС України має знати «історію» з перших рук, а не з переказів недобросовісних радників. Цей текст не є обілюванням Управління, це спроба розповісти про всю систему моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС. Я не можу сказати, що воно досягло верху ефективності в своїй діяльності. Історія саме про те, що передувало Управлінню, як воно задумувалося і створювалося, як працювало, що змогло зробити і чого ні. Історія про історію: громадські ради із забезпечення прав людини, мобільні групи, громадські слухання. Історія про людей, які допомагали Управлінню в роботі. А точніше – працювали разом з ним.           

Тож почнемо з  2004 року.

            Крок 1. Поява в Міністерстві внутрішніх справ України дивної посади «Радника Міністра з  прав людини та гендерних питань». 2004 рік.

            Восени 2004 року на фоні передвиборчих перегонів фактично непоміченим фактом стало введення до штату МВС посади Радника Міністра внутрішніх справ з прав людини та гендерних питань. Передумовою стало проведення в 2003 році спільної колегії МВС та Уповноваженого Верховної Ради України  з прав людини, під час якої розглядалися питання брутальних порушень прав людини в діяльності міліції. Серед низки рекомендацій була й рекомендація про введення посади Радника.

            Функціональні обов’язки радника готувалися спільно з керівником Апарату Міністра Володимиром Івановичем Шаповалом та відобразили наше бачення того, чим і як має займатися радник, які матиме повноваження. Крім того були прописані й вимоги до цієї посади.

Серед основних прав та обов’язків радника: аналіз стану діяльності органів внутрішніх справ стосовно дотримання вимог законодавства в галузі прав людини та гендерних питань; координація взаємодії МВС з міжнародними організаціями (ООН, Рада Європи, Європейська Комісія, Міжнародна організація праці, ОБСЄ, Міжнародна організація з міграції та ін.), проведення консультацій з їх експертами, представництвами та підрозділами, які відповідають за реалізацію міжнародних норм дотримання прав людини та утвердження гендерної рівності; проведення консультацій з представниками громадських організацій, у  тому числі правозахисних та жіночих, залучення їх до спільних заходів; інформування керівництва Міністерства щодо рекомендацій наукових досліджень, національних та міжнародних науково-практичних  конференцій з прав людини, гендерної рівності; підтримка постійних контактів з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, профільними комітетами Верховної Ради України, Міністерством України у справах сім’ї, дітей та молоді, іншими органами державної виконавчої влади в межах зазначеної компетенції; здійснення моніторингу стану дотримання прав людини та впровадження гендерних питань у діяльність  МВС України; сприяння розробленню та впровадженню програм з прав людини та гендерної рівності в навчальних закладах МВС України (http://umdpl.info/index.php?id=1238049940) .

Навіть в той момент нам було зрозуміло, що введення цієї посади має привнести щось нове в діяльність міліції. Що робота має вестися системно, і не полягати лише в реагуванні на скарги та звернення громадян.

При цьому до особи Радника висувалися досить серйозні кваліфікаційні вимоги, дотримання яких мало сприяти ефективному виконанню покладених на нього обов’язків. Серед них – наявність вищої юридичної освіти, вільне володіння однією з іноземних мов, визнаних у міжнародних організаціях, практичний досвід роботи із захисту прав людини не менше п’яти років, досвід науково-дослідницької діяльності, наявність наукових праць з прав людини та гендерної рівності.

До цього переліку ми повернемося ще далі, говорячи про те, яким чином сьогодні дотримується наказ  МВС України № 1221 від 18 жовтня 2004 року.

Посада – посадою, а головне що було зроблено в 2004 – 2005 роках.

Розпочався діалог та встановлення контактів з громадськими та міжнародними організаціями. І це ще тоді, коли в МВС дуже підозріло ставилися до громадських організацій, особливо таких як ХПГ та УГСПЛ. А їх  звернення та листи викликали  щире обурення в тому, що хтось заважає боротися із злочинністю.

Багато які з організацій також підозріло ставилися навіть до самої можливості діалогу з ОВС. Тож перший крок полягав в тому, щоб зламати стереотипи підозри.

Те, що сьогодні здається простим – запрошення та участь радника в заходах громадських організацій, причому не лише, скажімо, в семінарах, тренінгах, але й таких, на яких лунала критика на адресу МВС, висвітлення позиції МВС, надання інформації, яка запрошується громадськими організаціями тощо – тоді напрацьовувалося крок за кроком і було певним зламом в системі взаємодії  міліції із громадськістю.

Бо це була взаємодія по-новому. Не така, яка будувалася на співпраці з населенням по профілактиці та розкриттю злочинів, а така, яка передбачала діалог та відкриту й системну критику міліції з боку суспільства.

Тим часом відбулися кардинальні зміни в керівництві Міністерства і відразу в ставленні до співпраці з громадськими організаціями. Без сумніву велику роль в цьому відіграла особиста позиція Міністра Юрія Луценка. Але й було й велике суспільне сподівання на позитивні зміни, на перебудову міліції на принципах демократизму та відкритості. Була й готовність на участь у створенні нових структур та моделей управління.

Тож ситуація склалася така, коли й «верхи хотіли, й низи могли».

Крок 2. Мобільні групи з моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС. 2005 рік.

Тема розвитку громадського контролю за діяльністю органів внутрішніх справ, вже давно на той момент знаходилася в сфері уваги правозахисних організацій. Те, що громадський контроль потрібний, не викликало ні у кого сумнівів. Те, що його потрібно впроваджувати, також. Але виникало закономірне питання – яким чином це робити.

Запитування інформації від органів внутрішніх справ? Цим користувалися, але навіть при наданні можливої інформації, він не був повним. Участь громадськості в спільних заходах? Традиційною формою була участь в охороні громадського порядку. Ті ж самі добровільні народні дружини, які певною  мірою перетворилися на пародію співпраці. Вивчення громадської думки населення щодо діяльності міліції – показувало, що довіра постійно зростає, незалежно від якості та результатів роботи. Та й цифри були в декілька разів вище, ніж в європейських країнах.

Міліція залишалася закритою. І це потрібно було міняти. В межах діючого законодавства – Закону України «Про міліцію», Кримінально-процесуального Кодексу України, Закону «Про цивільний контроль над військовою організацією та правоохоронними органами» та інших.

Цікава ідея народилась та відпрацьовувалася у Харкові. Харків взагалі відіграв дуже важливу роль у створенні та розвитку системи моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС. Роль позитивну. Роль ініціатора, лобіста, людського ресурсу.

Ідея полягала у розвитку діяльності мобільних груп із моніторингу дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ. Ініціаторами були Харківська правозахисна група – Євген Захаров, Аркадій Бущенко, Людмила Клочко та Харківський національний університет внутрішніх справ. І тут не можна не назвати імена Олександра Бандурки, Олександра Ярмиша, Василя Соболєва, які стояли у першоджерел. А також тих, хто продовжував та продовжує цю роботу зараз - Андрія Чорноусова, Деніса Кобзіна, Олега Мартиненка, Юрія Бєлоусова.

Дуже серйозним проблемним місце порушення прав людини були місця утримання затриманих  та заарештованих осіб – ізолятори тимчасового тримання, спец приймальники для адмінзаарештованих осіб, спец приймальники для осіб затриманих за бродяжництво. Тож вони й стали об’єктом громадського моніторингу.

З 2004 року в якості експерименту мобільні групи працювали в трьох областях України – Харківський, Сумський та Полтавський (наказ МВС України № 286, 2004 р.).

В 2005  році за пропозицією керівництва ХНУВС та на виконання розпорядження Міністра їх досвід було ретельно вивчено Радником Міністра. Підготовлена доповідна Міністру з висновками такого вивчення. Результатом став наказ МВС № 536 (http://umdpl.info/index.php?id=1238067065), який й визначав порядок діяльності мобільних груп на території всієї держави.

Мобільні групи  в 2005 році створювалися  на базі відомчих навчальних закладів з розрахунку по одній групі на закріплену область чи залізницю згідно з розподілом. За цей процес персональну відповідальність несли ректори вищих навчальних закладів системи МВС. Наказом передбачалося включити до складу мобільних груп фахівців з числа працівників постійного складу, які мають досвід практичної та наукової роботи у сфері дотримання конституційних прав і свобод людини та громадянина, захисту їхніх законних інтересів.  Крім того, наказом передбачалось залучення до роботи кожної з таких груп по два представники громадських організацій правозахисної спрямованості, зареєстрованих у встановленому порядку. Оце залучення й було вирішальним.

Можна розповідати про складний процес становлення цих груп. Їх неприйняття керівництвом УМВС  в низці областей. Складнощі в кооперації з громадськими організаціями. Непрофесіоналізм в діяльності. Нерозуміння принципів взаємодії. Намагання втручатися в ті питання, які стосуються слідства та оперативно-розшукової діяльності. Підготовку ІТТ перед приїздом до них мобільних груп. Організаційні складнощі, пов’язані із прив’язкою мобільних груп до вищих навчальних закладах, які розташовані лише в 12 областях України. Складнощі в організації виїздів – час, транспорт, пальне. Складнощі в опрацюванні звітів, які надсилаються за трьома адресами – керівникові підрозділу, в якому здійснювалася перевірка, начальнику УМВС і до Апарату Міністра тощо. Складнощі у взаємовідносинах із прокуратурою, аж до приписів в деяких областях на заборону функціонування таких мобільних груп.

Але робота почалася. Почали активізовуватися громадські організації  в областях. З 2006 року почалися тренінги для працівників громадських організацій та ОВС з питань організації мобільних груп, повноважень, прав та обов’язків їх членів. Співпраця з Офісом Координатора проектів ОБСЄ в Україні, Міжнародним Фондом Відродження. Посібник «Мобільні групи з моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС», яким користуються й до цього часу. Бажання робити їх ефективними.

В 2006 році був розроблений новий наказ МВС України № 894 (http://umdpl.info/index.php?id=1241511827), який не прив’язував більше мобільні групи до вищих навчальних закладів МВС України. Що дуже важливо – він був зареєстрований в Міністерстві юстиції України.

В 2008 році до нього були внесені зміни, які дозволяли робити нічні та раптові візити, а також спілкуватися з затриманими з максимально можливим ступенем конфіденційності (наказ МВС № 389 http://umdpl.info/index.php?id=1238067517).

Процитуємо ці зміни. Так, пункт 4.1. отримав таку редакцію: «Відповідно до вимог положень нормативно-правових актів МВС у будь-який час доби без попереднього узгодження входити та оглядати територію і приміщення органів та підрозділів внутрішніх справ, у тому числі  приміщення чергових частин, а також мати негайний доступ до місць тримання затриманих, доставлених та взятих під варту, затриманих в адміністративному порядку осіб та осіб, які відбувають адміністративне стягнення у вигляді арешту".

Пункт 4.2. Положення про мобільні групи: «Згідно з вимогами чинного законодавства України проводити бесіди з максимально допустимим ступенем конфіденційності із затриманими, доставленими та особами, які піддані адміністративному арешту, з метою виявлення порушень норм поводження з ними, процесуальних строків і підстав затримання, доставлення та взяття під варту, інформування їх про права осіб, затриманих, доставлених або взятих під варту, а також про інші права, які передбачені законодавством України».

Підстави для таких змін давав ратифікований Україною в 2006 році Факультативний протокол до Конвенції ООН проти катувань, який передбачає створення національних превентивних механізмів попередження катувань. Ці механізми базуються на принципі відвідування місць позбавлення волі не лише міжнародними експертами, як говориться в Європейській Конвенції проти катувань, але й національними. До місць позбавлення волі відносяться не лише ІТТ та спец приймальники, але й примаільники-розподільники для дітей, камери попереднього затримання, які розташовані в чергових частинах, навіть кабінети співробітників, в яких людини перебуває проти своєї волі.

Кількість виїздів стрімко зростала щороку. 86 в 2006, 145 в 2007, 353 в 2008,  422 в 2009 році.  Зростала і якість моніторингу, фаховий рівень членів мобільних груп від громадськості.

Змінювалась на краще і ситуація в ІТТ. Цього не можна не визнавати. Попри те, що в них ще багато проблем і матеріальний рівень в багатьох не відповідає ні то що європейським, але й національним стандартам. З’явилася постільна білизна. Харчування затриманих. Кварцування камер як засіб попередження розповсюдження туберкульозу. Телефони довіри в прогулянкових двориках. Інформація про права та обов’язки затриманих розміщена безпосередньо в камерах. Почали будуватися туалети. Зніматися двоярусні кроваті. Закриватися ті ІТТ, які суттєво не відповідали стандартам. В липні 2008 році питання діяльності мобільних груп розглядалося на засіданні колегії МВС України.

Чи можна все зроблене вимірити словами багато зроблене чи мало?  Ні. Якщо давати оцінку так, як дає Європейський комітет проти тортур, то можна говорити про зміни на краще.

Одним з показників позитивних змін стало те, що досвід організації роботи мобільних груп з моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС вивчався і перезнімався в інших  країнах. Коли в 2009 році члени мобільних груп зібралися на Другу Східноєвропейську конференцію, організовану Харківським інститутом соціальних досліджень  у співпраці з Інститутом відкритого суспільства, Офісом Координатора проектів ОБСЄ  в Україні та з Управлінням моніторингу дотримання прав людини з’ясувалося, що подібні інститути моніторингу створені в Болгарії, Вірменії, Молдові та низці інших держав. Крім того, в 2009 році подібний досвід почав запроваджувати в Україні Державний Департамент країни з питань виконання покарань.

Цей досвід знайшов підтримку в Раді з прав людини ООН, в Комітеті ООН проти катувань, у Європейського Комісару з прав людини, експертів Ради Європи та Європейської спільноти.

Поставимо питання. Можна робити більш корисною роботу таких мобільних груп? Можна. Нема меж для вдосконалення. І головне вдосконалення стосується не того, щоб зробити виїзди раптовими, так, щоб не знали керівники районних відділів, куди виїжджає група. Головне – щоб  було реагування на зауваження, які містяться у звіті, щоб виправлення недоліків (а багато з них  можуть бути виправлені силами самих установ) знаходилося під постійним контролем керівництва УМВС. І щоб громадськість мала доступ до інформації про результати реагування.

Назвемо деякі громадські організації, представники яких делеговані до мобільних груп: Харківській інститут соціальних досліджень, ГО „Співдружність” (АР Крим), Харківська правозахисна група, Вінницька правозахисна група, Одеська правозахисна група „Верітас”, ГО „Донецький меморіал”, Міжнародний жіночій правозахисний центр „Ла Страда Україна”, ВГО „Комітет виборців України – Рівненське відділення”, „Спілка водіїв України”  (Рівно), Міжнародне товариство прав людини – Українська секція (Київ, Івано-Франківськ, Дніпропетровоськ), Чернігівській жіночій  благодійний центр, Громадська мережа “Опора” (Львів), “Чоловіки проти насильства” (Луганськ), ГО “Добробут” (Миколаїв), Дніпропетровська обласна громадська організація “Народний контроль”, Полтавська ГО “Прес-клуб” та інші.

Скажіть, чим поганий механізм реалізації громадського контролю, якщо він працює? Якщо є зацікавленість з боку і міліції і громадськості? Якщо зауваження виправляються? Не поганий. Його потрібно розвивати й далі. Але чи буде для цього бажання та політична воля?  Останнє питання поки залишається без відповіді.

Крок 3. Громадська Рада МВС України із забезпечення прав людини та громадські ради при УМВС.

  Відповідно до статті 1 Конституції Україна є демократична держава. Характеристикою демократичного державного управління є залучення до процесу формування та реалізації державної політики громадськості. Це положення розвивається у статті 38 Конституції: „Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами...”. Однією з форм такої участі громадян є громадські ради.

Ідея створення Громадської Ради МВС України з питань забезпечення прав людини в органах внутрішніх справ виникла восени 2005 р.  Активна співпраця з громадськими організаціями, завдяки діяльності Радника Міністра з прав людини та гендерних питань, постійна участь в заходах, які проводилися громадськими організаціями, а також наявність великого кола питань, які мали громадські організації до МВС України привели до ідеї проведення постійних круглих столів керівництва МВС України та громадських правозахисних організацій. В процесі підготовки до першого круглого столу (листопад 2005 р.) стало зрозумілим, що взаємодію з громадськими організаціями потрібно поставити на більш регулярну, а головне – системну основу, якою була визнана саме форма Громадської Ради.

Важливу роль у розробці підготовчих документів Громадської ради зіграли працівники Апарата Міністра та його керівник, якого ми вже згадували – Володимир Шаповал, які брали безпосередню активну та зацікавлену участь  в цій роботі.

Процес створення Громадської Ради МВС України з питань забезпечення прав людини та громадських рад в областях  розтягнувся у часі майже на три роки (2005-2007,  а потім знов на обласному рівні активізувався в 2008 у зв’язку із появою помічників міністра з прав людини) – настільки непідготовленими до співпраці та спільної роботи один з одним виявилися  з одного боку представники правозахисних організацій, з іншого боку – керівництво обласних управлінь внутрішніх справ. Але складність, тривалість та іноді навіть конфліктність цього процесу не перекреслюють його важливість.

28 грудня 2005 р. був підписаний Наказ № 1243 про створення Громадської ради (http://umdpl.info/index.php?id=1225272122), а вже наступного дня відбулося її перше засідання. На ньому були визначені основні напрямки діяльності, обрані уповноважені Громадської ради за напрямками, внесені пропозиції щодо регламенту та форм роботи, обрані співголови.

   Відповідно до Регламенту, організаційними формами роботи Ради є її засідання, засідання утворених Радою робочих та експертних груп, які проводяться за потребою. За дорученням співголів Ради її засідання можуть скликатися  відповідальним секретарем та секретарем Ради.

        Посадові особи органів внутрішніх справ України виконують рішення Ради, які мають рекомендаційний характер, у межах їх  компетенції та відповідно до нормативно-правових актів МВС України.

         Напрямки, які обрані в якості пріоритетних Громадською радою МВС України з питань дотримання прав людини є наступними:

1. Права громадян при затриманні, дізнанні та слідстві.
2. Дотримання прав під час виборів та виборчої кампанії.
3. Право на мирні зібрання.
4. Освіта в галузі прав людини.
5. Розгляд скарг на дії міліції. Інститут виділеної скарги.
6. Попередження домашнього насильства, жорстокого поводження з дітьми, торгівлі людьми, гендерна рівність в діяльності органів внутрішніх справ.
7. Нормативно-правове та науково-методичне забезпечення діяльності Ради.
8. Права мігрантів та біженців.
9. Повага до приватного життя.
10.   Права неповнолітніх.

Принциповим є положення про рекомендаційний характер рішень громадської ради. Це означає, що вони можуть прийматися керівництвом МВС України в якості пропозицій до дій, а можуть і не прийматися. У другому випадку представникам Громадської ради потрібно шукати засоби впливу на керівництво відповідного органу внутрішніх справ для того, щоб переконати його у необхідності запропонованих дій.

Ще більш принциповим питанням є персональний склад ради. При першому формуванні бажання було одне – щоб до Ради увійшли представники найбільш відомих та впливових громадських організацій, які можуть професійно критикувати ОВС, допомагаючи їм при цьому рухатися в напрямку позитивних змін. Володимир Чемерис, Роман Романов, Євген Захаров, Ігор Попов, Олесь Доній, Аркадій Бущенко, Дмитро Гройсман, Ольга Калашник, Андрій Толопіло, Андрій Сухоруков, представники Міжнародної Амністії були в першому складі ради. В процесі ротації почали працювати Володимир Яворський, Генадій Токарев, Деніс Кобзін, Руслан Тополевський, Олександр Букалов. Професіонали своєї  справи.

І чітко дотримувався принцип кадрового формування громадської ради – жодного політика, жодного бізнесмена, жодного представника церкви. Рекомендували до складу не менше двох членів ради. Ротація представників громадськості була виключно справою громадськості. Правда, коли захотіли виключити з членів Ради Ігоря Попова та Олеся Донія, обидва категорично відмовилися йти. Тож є в Раді щось привабливіше за Секретаріат Президента та депутатський мандат!

Втім, процес формування громадських рад показав, що серед начальників ГУМВС-УМВС не було вироблено єдиних поглядів щодо принципів залучення до складу рад представників громадськості, їх ролі у взаємодії органів внутрішніх справ та громадянським суспільством. Саме тому ці питання були обговорені 28 квітня 2006 року під час засідання Громадської ради при МВС України та закріплені розпорядженням МВС України від 15.06.2006 № 499 «Про порядок формування та утвердження складу громадських рад з питань забезпечення прав людини при ГУМВС (УМВС)» http://umdpl.info/index.php?id=1238068149.

Цим розпорядженням начальники ГУМВС-УМВС мали залучити до процесу формування громадських рад представників Громадської ради при МВС України, які закріплялися розпорядженням за відповідними областями. Формування остаточних списків членів рад призначалося на 01.08.2006, при цьому було поставлено вимогу виключити зі списків осіб, які не мали відношення до діяльності у сфері захисту прав людини. Не менш важливим було принципове положення щодо включення до складу рад не менше двох третин представників правозахисних організацій, активістів правозахисного руху, науковців.

Назву деякі результати роботи: регулярний моніторинг та вдосконалення нормативної бази ОВС, участь у роботі кадрових та атестаційних комісій при ГУМВС, УМВС; проведення спільно з керівництвом ОВС прийому громадян; розроблено та впроваджено План протидії расизму та ксенофобії до 2009 р.; розроблено Програму забезпечення гендерної рівності в ОВС України; проведено навчання більше 110 експертів мобільних груп; проведено більше 50 тренінгів для слідчих, оперуповноважених, працівників «Беркуту» та ізоляторів тимчасового тримання тощо. За цим «тощо» стоїть робота представників більш ніж 120 організацій, які входять до складу громадських рад на обласному та національному рівні.

До речі в 2006 році саме на засідання Громадської Ради представники правозахисних організацій змогли переконати тодішнє керівництво МВС України відмовитися від використання при купівлі залізничних квитків паспортних даних громадян та самого паспорту. Тоді вдалося.

Чи вдасться лі в 2010 році? Хто прочитає Міністру звернення громадських організацій з  цього приводу? На всяк випадок адреса в Інтернеті: http://helsinki.org.ua/index.php?id=1271160291

Громадську Раду неможна розглядати як орган швидкого реагування на отриману інформацію (чи її відсутність) щодо порушення прав людини з боку працівників органів внутрішніх справ, це не може бути терміновим приводом для проведення засідання. На засідання Громадської Ради виносяться питання які стосуються системних порушень прав людини  з боку працівників органів внутрішніх справ. Але представники Громадської Ради, не можуть залишати поза увагою зазначені вище факти порушення прав людини. Для цього використовуються такі форми роботи, як формування громадської думки, проведення зустрічей з  керівниками відповідних департаментів (підрозділів) МВС України.

            Що заважає роботі Громадських Рад? Наведу декілька чинників: відсутність чіткої координації діяльності, не досить чітким розумінням ідеології та функцій громадських рад з боку як правозахисної спільноти, так і начальників УМВС в областях; відсутність відпрацьованого механізму взаємодії Громадської Ради  при МВС України з обласними громадськими радами; залежністю роботи громадських рад від волі обласного міліцейського керівництва. Якщо останнє – негативне, це фактичне зводить нанівець їх роль, як ефективного інструменту громадського контролю.

            Так, не сприйняття ідеї громадського контролю за діяльністю ОВС начальником міліції в Сумській області в 2009 році привело к повному паралізуванню роботи як мобільних груп, так і громадської ради. Питання виносилося на розгляд Громадської Ради МВС України, було прийнято окреме рішення, але й це не переконало начальника обласної міліції в необхідності співпраці із громадськістю. А якщо такі керівники будуть  в більшості областей України? Результати передбачувані.

На рівні Громадської Ради МВС України виникло незадоволення положенням про раду та її регламентом. Створені нові документи. Але вони мають бути затверджені наказом. Чи буде це зроблене? Та й і взагалі подальша доля Громадської Ради сьогодні невідома.

Крок 4. Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ України.

Що тільки за останній місяць не написано про Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС України! Про це ми поговоримо трішки нижче. Спочатку – історія.

Налагоджена в 2005-2007 роках співпраця між МВС України та громадськими організаціями показала, що з боку міліції потрібно розвивати інституціональні механізми моніторингу дотримання прав людини. Тож на основі напрацьованого досвіду і виникла ідея створення окремого підрозділу в структурі МВС, який носив горду назву Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ.

Ідея Міністра та громадськості була підтримана Президентом України. Внесені зміни до штатного розкладу. Створене Управління у складі Апарату Міністра. Затверджене положення про нього. Почався відбір кандидатів на посаду помічників Міністра в областях. На 27 посад було більше 80 кандидатів. До комісії по відбору входили представники громадських організацій – Євген Захаров, Роман Романов, Володимир Чемерис. Кожен кандидат здавав письмовий іспит та проходив співбесіду.

Таким чином був реальний альтернативний відбір кандидатів, побудований на оцінці їх професійного рівня, знань та мотивації. А мотивація була одна – діяльність в сфері захисту прав людини.

За своїм професійним досвідом призначені помічники Міністра розподілилися наступним чином: пенсіонери правоохоронних органів, які не мали досвіду роботи в НУО – 44%, представники правозахисних організацій – 41% (Української Гельсінської спілці з прав людини, Харківської правозахисної групі, Севастопольської  правозахисної групі, Міжнародного товариства прав людини, ГО «Опора», Чернігівського жіночого центра та інших), пенсіонери правоохоронних органів, які мали досвід роботи в НУО – 15%. Подібного досвіду підбору кадрів МВС до того моменту не мало.

Формування Управління саме з помічників Міністра з прав людини давала можливість бути для них максимально незалежними від обласного керівництва міліції, бо всі вони були співробітниками Центрального Апарату МВС і підпорядковувалися безпосередньо начальнику управління моніторингу дотримання прав людини, керівникам Апарату Міністра та Міністру.

Напрямки роботи Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС були сформульовані відповідно до основних проблемних зон: процедури затримання, арешту, проведення досудового слідства, охорони громадського порядку, роботи з населенням; аналіз системних проблем та виявлення недоліків функціонування підрозділів; підвищення рівня “прозорості” та відповідальності ОВС; підтримка роботи громадських рад та мобільних груп; розробка та вдосконалення нормативно-правової бази; започаткування нових напрямків роботи ОВС (протидія расизму, робота з етнічними меншинами, гендерно-орієнтований менеджмент); підтримка ініціатив НУО щодо проведення навчальних семінарів та освітніх програм для працівників ОВС тощо.

Перше навчання новопризначених помічників Міністра відбулося в Академії Управління МВС України вже в травні 2008 року відразу після його укомплектування. Потім були тренінги з питань прав людини, організовані громадськими та міжнародними організаціями. Відпрацювання форм роботи. Форм звітності. Організація прийому громадян, виїзні прийоми, налагодження по-новому роботи мобільних груп, знайомство з громадськими організаціями та громадськими радами в областях.

Процес йшов непросто. Вже перші числа липня 2008 року почалися з конфліктної ситуації навколо Дніпропетровської громадської ради. Виявився спротив мобільним групам в Тернопільській області, необхідність переформовування громадських рад в низці областей та в м. Києві. Негативна реакція частини обласного керівництва на доповідні, які викривали проблеми в діяльності міліції.

Для висвітлення діяльності Управління, оперативного представлення інформації спільно із ХПГ був створений окремий сайт: http://umdpl.info.

За результатами роботи управління був підготовлений, надрукований та широко оприлюднений звіт про дотримання прав людини в діяльності міліції в 2008 році. Його і зараз можна знайти на сайті Управління: http://umdpl.info/index.php?id=1242209395 Це був перший досвід в діяльності МВС, коли воно звітувало саме у царині захисту прав людини. Він цікавий не лише узагальненою інформацією про роботу за основними напрямками, але й рекомендаціями. Частина з них була втілена в життя в 2009 році. І знов таки, звіт про роботу в 2009 році вже готовий і чекає на своє оприлюднення.

Так, в 2009 році помічниками Міністра прийнято 3705 громадян, із них 698 під час виїзних прийомів, 2857 звернень громадян, підготовлено 55 пропозицій по вдосконаленню нормативно-правової бази МВС в галузі дотримання прав людини, ініційовано 2016 службових перевірок, перевірено 966 підрозділів, здійснено 422 виїзди мобільних груп, проведено 86 засідань громадських рад, за результатами їх співпраці із ЗМІ вийшло 1071 публікацій з питань дотримання прав людини, організовано та проведено 493 тренінги з цієї проблематики для працівників ОВС, а також 340 прес-конференцій та круглих столів тощо.

Для порівняння - за 2008 рік помічниками Міністра з прав людини прийнято 2606 громадян; перевірено 625 підрозділів; розглянуто 1615 скарг та заяв громадян; ініційовано 1666 службових розслідувань; організовано 356 виїздів мобільних груп; проведено 89 засідань обласних громадських рад; організовано 194 семінарів для працівників ОВС, 671 прес-конференцій та публікацій в ЗМІ з прав людини.

Після призначення, дивлячись на нестабільну політичну ситуацію  в країні, співробітники Управління нерідко повторювали, що дали б нам попрацювати хоча б до осені, а потім й нового 2009 року. Ця дата відсувалася далі й далі. Але весь час не покидало розуміння того, що термін на роботу та розвиток самої системи моніторингу даний дуже короткий. І той факт, що майже два роки Управління працювало,  вже сам по собі є оптимістичним. На початку 2008 року про два роки роботи ніхто й не мріяв.

Водночас, того, що його закриють одним розчерком пера і що це буде перший публічний крок новопризначеного Міністра внутрішніх справ також не очікував ніхто.

Крок 5. Ліквідація.

17 березня 2010 року, через тиждень після призначення Міністра, була поширена інформація щодо скорочення вдвічі Апарату Міністра. І це скорочення стосувалося лише помічників Міністра з прав людини Управління моніторингу дотримання прав людини.

Першим аргументом була економія коштів державного бюджету на утримання апарату. Без сумніву, це серйозний аргумент, але скорочення посад помічників не принесе суттєвої економії. Збільшення кількості заступників Міністра внутрішніх справ, здійснене в березні-квітні 2010 року з’їсть майже усі зекономлені кошти на звільненні помічників Міністра.

Другий аргумент нового керівництва – теза про неможливість існування відомчого контролю за порушеннями прав людини. Вона є дуже спірною. В системі органів внутрішніх справ існує Служба внутрішньої безпеки та інспекція особового складу, які виконують контрольні функції щодо законності дій працівників міліції.  Тож сам по собі відомчий контроль існує. Тому створення підрозділу, в центрі уваги якого знаходиться моніторинг діяльності ОВС в галузі прав людини вписується в існуючі нормативні рамки та практику. Вписується, але не дублює. Бо за своєю суттю передбачає використання та залучення інструментів громадського контролю.  

            Саме тому громадські організації України, отримавши інформацію про ліквідацію Управління звернулися з відкритим зверненням до керівництва держави (http://umdpl.info/index.php?id=1269123644) на його захист.

«Ми переконані, що такі дії нового керівництва є необґрунтованими, послаблюють національні механізми захисту прав людини та свідчать про його пріоритети, серед яких немає дотримання прав людини з боку міліції.
Згортання діяльності інституцій із захисту прав людини, які були створені в останні роки, викликає обурення громадських організацій.

Очевидно, що без такого Управління неможливо побудувати сучасну європейську міліцію, що поважає права людини у своїй діяльності.

 Ми запитуємо нове керівництво МВС – чи відмовляється воно від цієї політики, заявивши про ліквідацію Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ? Які тепер пріоритети діяльності МВС? Міліції не потрібна боротьба з расизмом та ксенофобією напередодні ЄВРО-2012? Міліція не буде розвивати співпрацю з міжнародними інституціями та громадськими правозахисними організаціями? Не потрібні більше мобільні групи? Не потрібні громадські ради?», – говориться у зверненні. Його підписали близько двохсот громадських організацій.

Інформація про ліквідацію Управління дійшла й до міжнародних організацій, які допомагають здійснювати програми у галузі забезпечення прав людини в діяльності ОВС та одночасно проводять моніторинг дій держави у цій сфері.

Ця тема не залишилася і поза увагою Президента України (www.president.gov.ua). «Треба переглянути таке рішення і зробити висновки. Треба здійснювати кроки з розширення  заходів із захисту прав людини, а не навпаки. Я не радив би вам економити державні кошти на правах людини», – сказав В.Янукович у розмові з міністром внутрішніх справ А.Могильовим.

Ця рекомендація не була виконана, що викликало появу нового звернення. "Ми стурбовані наполегливістю міністра внутрішніх справ щодо згортання програм із забезпечення прав людини в Міністерстві, навіть попри чітку оцінку Президентом таких дій".

(http://umdpl.info/index.php?id=1270189011) .

Була й зустріч із Співголовою Громадської Ради МВС із забезпечення прав людини, під час якої Міністр пообіцяв «подумати». Правда, наказ про скорочення підписав за п’ять днів до цього!

Ліквідація системи моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС стала й предметом турботи інших держав, які вітали прагнення та дії України в напрямку до реформування міліції. Тож питання про це лунають при кожній зустрічі  в МВС із дипломатами та керівниками міжнародних організацій. Ця тема обговорюється і під час круглих столів, семінарів, заходів громадських організацій. Бо у всіх виникає стурбованість майбутніми діями МВС України щодо співпраці з правозахисним середовищем, виконання рекомендацій, діяльність мобільних груп та громадських рад. Тим більше, що й приводи для такої стурбованості вже є.

Для заспокоєння громадськості на початку квітня було оголошено, що будуть створюватися громадські ради на рівні районних відділів міліції (?!) та обласних управлінь. Крім того, буде створена Громадська Рада при МВС України (http://umdpl.info/index.php?id=1271918783) .

При існуючій Раді при МВС та обласних управліннях заява більш ніж дивна. Дивним й виглядає призначення Міністром людини з більш ніж сумнівною репутацією новим головою Громадської Ради при МВС без консультацій із громадськістю, без врахування положень Наказу МВС № 1243 або постанов Кабінету Міністрів.

Будьмо відвертими, занепокоєння викликають й інші дії керівництва, які не узгоджуються із нормами права та моралі. Але зараз мова не про них.

Що далі? Запитання.

            Кожному Міністру готовляться тези для виступів, або повністю доповіді. Тому наступні питання є абсолютно закономірними.

Питання 1. Хто зробив з Міністра сучасного Герострата, давши йому пораду ліквідувати Управління, фактично підставивши його і в цьому під вогонь критики з боку міжнародних та правозахисних організацій?

            Питання 2. Хто вдруге дав некваліфіковану пораду Міністру проігнорувати рекомендації Президента, що поставило під сумнів ступінь впливу останнього на процеси, які відбуваються в державі в цілому, та в МВС зокрема?

Питання 3. Хто втретє підставив Міністра, оголосивши про створення громадських рад на рівні управлінь, на рівні МВС в той час, коли вони є і працюють, а також на рівні райвідділів, що є дуже сумнівним кроком з точки зору його ефективності, враховуючи, що в багатьох районах відсутні правозахисні організації, а більшість начальників райвідділів необізнана із тим, як і для чого співпрацювати з правозахисниками?

            Питання 4. Хто вкотре переконав Міністра в тому, що головою Громадської Ради може стати людина, якому в достойному суспільстві ніхто не подає руки і яка є чужою в правозахисному середовищі?

            Питання 5. Хто вводить в оману українську та міжнародну спільноту, видаючи формальні та непрофесійні дії, зроблені без консультацій та врахування думки правозахисної громадськості за нові форми відомчого контролю?

            І останнє питання. Коли відбудеться засідання Громадської Ради МВС України із забезпечення прав людини, про проведення якого лист Міністру був направлений ще в середині квітня.

             2 травня 2010 р.

 http://umdpl.info/index.php?id=1273224536

Резолюція 1723 (2010)1

Попередня версія

1.      Парламентська Асамблея посилається на Резолюцію 1481 (2006) про необхідність міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів, якою рішуче засуджені масові порушення прав людини з боку тоталітарних комуністичних режимів, та виразила співчуття, розуміння та визнання жертв цих злочинів. Вона також заявила, що знання історії є однією з обов’язкових умов попередження подібних злочинів у майбутньому.

2.      Тоталітарний сталінський режим у колишньому Радянському Союзі призвів до жахливих порушень прав людини й позбавив мільйони людей їхнього права на життя.

3.      Однією з найтрагічніших сторінок в історії народів колишнього Радянського Союзу був масовий голод у зернодобуваючих районах країни, що розпочався наприкінці 1920-х років та досягнув найвищої точки у 1932-33 рр.

4.      Мільйони безвинних людей у Білорусі, Казахстані, Молдавії, Росії та Україні, що входили до складу Радянського Союзу, загинули  внаслідок масового голоду, що був викликаний жорстокими та навмисними діями та політикою радянського режиму.

5.      В України, яка постраждала від Голодомору якнайбільше, мільйони селян та члени їхніх родин померли від голоду внаслідок примусової «колективізації», заборони виїзду з постраждалих районів та конфіскації збіжжя та інших продуктів. Ці трагічні події мають назву Голодомор (політично мотивований голод) та визнані українським законодавством актом геноциду проти українців.

6.      У Казахстані також мільйони людей стали жертвами масового голоду, а відсоток померлих вважається найвищим серед усіх народів колишнього СРСР. Казахи, що традиційно вели кочове життя й розводили велику рогату худобу, були вимушені осісти, а їхню худобу було конфісковано. Голодомор увійшов в історію як величезна трагедія казахського народу.

7.      У зернодобуваючих регіонах Росії (Середнє та Нижнє Поволжя, Північний Кавказ, Центральний Чорноземний район, Південний Урал, Західна Сибір та деякі інші регіони) голод, створений  «колективізацією», а також знищення селян-одноосібників, забрали мільйони життів у сільських та міських районах. За оцінками, в абсолютних одиницях, населення Росії зазнало найтяжких втрат внаслідок радянської сільськогосподарської політики.

8.      Сотні тисяч селян також померли у Білорусії та Молдавії.

9.      Хоча ці події мали свої особливості у різних регіонах, результат був однаковий: мільйони людських жертв були принесені в жертву безжалісній політиці та планам сталінського режиму.

10.  Асамблея вшановує пам’ять усіх тих, хто загинув у цій безпрецедентній людській катастрофі, й визнає їх жертвами найжорстокішого злочину радянського режиму проти власного народу.

11.  Асамблея рішуче засуджує жорстоку політику, яка проводилась сталінським режимом, що призвела до загибелі мільйонів безвинних людей, та вважає її злочином проти людяності. Вона рішуче відвертає будь-які спроби виправдати цю смертоносну політику, з будь-якою метою, й нагадує, що право на життя не допускає жодних виключень

12.  Асамблея вітає зусилля, спрямовані на з’ясування історичної правди та підвищення поінформованості громадськості щодо цих трагічних подій минулого. Ці зусилля повинні сприяти об’єднанню, а не роз’єднанню народів.

13.  Асамблея схвалює важливу роботу, вже зроблену у Білорусі, Казахстані, Республіці Молдова, Росії, й особливо в Україні з метою полегшення доступу до архівів, й закликає компетентні органи цих країн відкрити усі свої архіви та полегшити доступ до них усім вченим, у тому числі з інших країн.

14.  Вона також закликає інші держави-члени Ради Європи відкрити доступ до своїх національних архівів.

15.  Асамблея закликає істориків усіх держав колишнього Радянського Союзу, що постраждали під час Голодомору, а також істориків інших країн, провести спільну незалежну науково-дослідну роботу задля встановлення повної, неупередженої й неполітизованої правди про цю людську  трагедію, й надати її гласності.

16.  Асамблея настійно закликає політиків усіх держав-членів Ради Європи утриматись від будь-яких спроб чинити політичний тиск на істориків та впливати на результати незалежних наукових досліджень.

17.  Вона вітає рішення української влади встановити національний день пам’яті жертв Голодомору й закликає владу інших постраждалих країн зробити теж саме стосовно своїх жертв.

18.  Окрім того, вона закликає владу цих держав домовитися по спільну діяльність, спрямовану на збереження пам’яті про жертв Голодомору, незалежно від їхньої національності.

1 Обговорення в Асамблеї 28 квітня 2010 р. (15-е засідання) (див. Doc. 12173, report of the Political Affairs Committee, rapporteur: Mr Çavuşoğlu, and Doc. 12181, opinion of the Committee on Legal Affairs and Human Rights, rapporteur: Mr Rowen). Текст прийнятий Асамблеєю 28 квітня 2010 р. (15-е засідання).

29 декабря 2009 года в Отдел внешних церковных связей Московского Патриархата на имя председателя ОВЦС митрополита Волоколамского Илариона поступило письмо главного редактора газеты «Завтра» А.А.Проханова с просьбой разъяснить церковную позицию в отношении роли личности И.В. Сталина в отечественной истории. Автор письма просил митрополита Илариона ответить на вопросы, которые были приведены в его статье «Блаженны миротворцы» (газета «Завтра», N 1, 2010 г.).

В преддверии 65-летия Победы в Великой Отечественной войне на поднятые в статье вопросы от имени председателя Отдела внешних церковных связей Московского Патриархата адресату ответил заместитель главы ОВЦС игумен Филипп (Рябых). Текст письма приводится ниже.

Главному редактору газеты «Завтра»

А.А. Проханову

Уважаемый Александр Андреевич!

По благословению председателя Отдела внешних церковных связей Московского Патриархата митрополита Волоколамского Илариона отвечаю на письмо, направленное Вами в его адрес.

Сегодня церковное понимание истории ХХ века представлено в многочисленных исследовательских трудах, посвященных путям Русской Церкви и Русского государства в двадцатом столетии. В них можно найти единственно возможный для Церкви патриотический взгляд, основанный на бескорыстной любви к Отечеству и свидетельстве о важности веры в народной жизни.

История России в ХХ веке показала, что никакие человеческие усилия, даже самые жесткие, не способны удержать единство общества и сделать его благополучным. Неверие, а тем более богоборчество, ведет к ошибкам в политической и общественной жизни: Рече безумен в сердце своем: несть Бог (Пс. 13. 1).

Взгляд Русской Церкви на историю ХХ века формировался на протяжении всего прошлого столетия и выстрадан многими тысячами верующих. Истинные патриоты исторической России должны сделать все, чтобы государственная борьба с религией никогда не повторилась, потому что такая борьба в очередной раз поставила бы под угрозу существование нашего Отечества.

Героизация безбожников и их методов управления не может стать объединяющим началом для народов исторической России. Наоборот, это разъединяет наши общества. Какой, на Ваш взгляд, патриотизм звучит в следующих словах В.И.Ленина, написанных по поводу Первой мировой войны: «Защитники победы своего правительства в данной войне, как и защитники лозунга «ни победы, ни поражения», одинаково стоят на точке зрения социал-шовинизма. Революционный класс в реакционной войне не может не желать поражения своего правительства, не может не видеть связи его военных неудач с облегчением низвержения его… Напротив, именно такое выступление соответствовало бы затаенным мыслям всякого сознательного рабочего и лежало бы по линии нашей деятельности, направленной к превращению империалистской войны в гражданскую» (Ленин В.И. Социализм и война (отношение РСДРП к войне) // Полное собрание сочинений. — 5-е изд. — М.: Издательство политической литературы, 1958—1965. — Т. 26. — С. 307-350).

Между тем многие, кто пострадал от советской власти, несмотря ни на что оставались верны России. Приведу пример святой преподобномученицы Великой княгини Елизаветы Феодоровны. Она, видя, в какую пропасть попало Отечество, писала императору Николаю II в то время, когда Ленин и его соратники призывали к поражению страны: «Я испытывала такую глубокую жалость к России и ее детям, которые в настоящее время не знают, что творят. Разве это не больной ребенок, которого мы любим во сто раз больше во время его болезни, чем когда он весел и здоров? Хотелось бы понести его страдания, помочь ему. Святая Россия не может погибнуть. Но Великой России, увы, больше нет».

В начале своей деятельности именно большевики во многом способствовали гибели одного из величайших христианских государств в мире и уничтожили многих наших соотечественников ради строительства земного рая. Здесь я не хочу идеализировать Российскую империю. Но она формировалась на протяжении тысячелетия как страна, основанная на христианских принципах, и могла бы эволюционно развиваться далее, если бы оппозиция не «раскачивала лодку», а искала бы компромиссы с исторической властью.

При Сталине была создана бесчеловечная система, и ничто ее не может оправдать: ни индустриализация, ни атомная бомба, ни сохранение государственных границ, ни даже победа в Великой Отечественной войне, ибо всего этого добился не Сталин, а наш многонациональный народ. Режим, созданный Сталиным, держался на терроре, насилии, подавлении человеческой личности, лжи и доносительстве. Этот режим пожирал самого себя, когда сами палачи превращались в жертвы, и имел временный успех.

Обвиняя Сталина, я не уподобляюсь упомянутым Вами «врагам империи». Отечество наше – Россия – никому ничего не должно за преступления, совершенные коммунистической властью, так как оно было первой жертвой этого режима. Как только Сталин отошел в мир иной, тут же рассыпался, как карточный домик, и созданный им режим. Да, агония этого режима длилась несколько десятилетий, но отсчет конца начался 5 марта 1953 года. Как известно, системы, вставшие на путь богоборчества, существуют недолговечно. Ленинско-сталинская система просуществовала в России всего 70 лет, между тем русская христианская цивилизация, начало которой было положено святым равноапостольным князем Владимиром, живет уже более тысячи лет.

Россия может иметь будущее, если будет оставаться верной своим историческим корням, обретенным в Киевской купели крещения. Тогда, если Бог даст, будут в ней дружно жить многие народы.

В своей статье Вы апеллируете к общественному мнению. Да, я не исключаю, что многие считают Сталина «самым популярным в России лидером», однако это выражает не поддержку созданного им тоталитарного режима, а желание видеть в нем «сильную руку», способную навести порядок в стране. Конечно, России нужна сильная и дееспособная власть, как и любой другой стране. Только на основе других ценностей и с иными методами управления. Уверяю Вас, если Вы спросите у людей, а хотели бы они покинуть свои квартиры и отправиться жить в бесчеловечных условиях в концлагеря, превратившись в бесплатную рабочую силу, то я уверен, что таковых сейчас не найдется даже среди Ваших единомышленников.

Молитва за власть и общение с ее представителями в сталинское время не означала принятие Церковью того курса, который проводило государство в отношении религии и других сфер общественной жизни. Только один тот факт, что Церковь проповедовала религиозный взгляд на жизнь в то время, когда везде насаждался материализм и одна идеология, означал ее непримиримость с мировоззрением существовавшего режима. В душе многие иерархи, духовенство и миряне противились безбожному режиму, мечтали о возрождении Святой Руси. Приведу слова архиепископа Василия (Кривошеина) (1900-1985). Проезжая как-то мимо кремлевских соборов, его племянник обратил внимание на их красоту. Владыка Василий в ответ сказал: «Да, это очень красиво, но наступит день, и нужно будет эти храмы переосвящать». И такие дни, слава Богу, наступили. Основанная Самим Господом Церковь призвана менять мир с помощью силы любви. Помня слова о том, что Бог хочет всем спастись (1 Тим 2. 4), Церковь вступала и вступает в диалог с различными властями и людьми с надеждой на их обращение к Богу. Именно поэтому апостол Павел писал апостолу Тимофею: «Так вот, прежде всего увещаю возносить мольбы, молитвы, ходатайства и благодарения за людей всякого рода, за царей и всех занимающих высокое положение, чтобы нам и впредь вести спокойную и тихую жизнь в полной преданности Богу и серьёзности. Это хорошо и угодно в глазах нашего Спасителя Бога. Правда, что никто не может спастись сам, но правда также, что Бог хочет, чтобы все спаслись (1 Тим 2, 1-4).

Безусловно, значительные изменения государственной политики в области религии произошли в 1943 году. Напомню, что этому изменению в политике Сталина предшествовали вполне определенные события – нападение гитлеровской Германии на Советский Союз. Была оккупирована значительная часть территории страны, в том числе и области, на которых подчас была полностью ликвидирована вся религиозная жизнь. В целом к моменту нападения Германии на Советский Союз на территории нашей страны, в границах до 1939 года, оставались действующими не более 300 храмов, было четыре правящих епископа и не более 500 нерепрессированных священнослужителей.

Однако поставивший перед собой задачу полного уничтожения всех форм религиозной жизни большевистский режим и возглавлявший его Сталин все-таки во время Великой Отечественной войны изменили свою позицию. Изменили по вполне определенным причинам. Массовое возрождение церковной жизни на оккупированной немцами территории (оккупационными властями было открыто около 9000 храмов, тогда как Сталин отдал Церкви всего 718 храмов. Так что, по-Вашему, нам теперь следует «боготворить» и Гитлера?!) требовало от Сталина ответных мер пропагандистского характера. Нужно было показать, что и на неоккупированной территории церковная жизнь существует, а освобождение Красной армией оккупированных территорий не будет означать ликвидации религиозной жизни.

Также можно сказать и о другом: о возвращении русской классики, погон в армии, музыке и архитектуре. Все это имело лишь пропагандистский характер, ставивший единственную цель – сохранить режим. Многие наши соотечественники, покинувшие Россию после Гражданской войны, откликнулись на этот сталинский обман и вернулись на Родину. В результате большинство из них ждали кандалы и чечевичная похлебка.

Вы ставите в заслугу Сталину то, что он восстановил «великое русское пространство». Но, как известно, оно было потеряно наследниками «вождя всех времен и народов». Именно Сталин заложил «бомбу замедленного действия», по своей воле перекраивая «великое русское пространство», создавая искусственные границы между бывшими советскими республиками. В результате этой сталинской политики мы пожинаем плоды экстремизма, национализма и ксенофобии. Сейчас осталась только одна связующая скрепа на территории исторической Руси (нынешних России, Украины, Белоруссии, Молдавии и других ныне независимых государств) – это Русская Православная Церковь. Если б не эксперимент в виде национально-территориального деления бывшей Российской империи, то и не встал бы вопрос разделения единой страны и прекращение ее существования в начале 1990-х годов.

Наша Святая Церковь на протяжении столетий была и всегда будет со своим народом и в горести, и в радости. Наше духовенство разделяло участь народа в лютые года ордынского ига и в 1612 году, во времена наполеоновского нашествия и в окопах Первой мировой войны, во времена красного террора и в застенках сталинского ГУЛАГа, в годы Великой Отечественной войны, во дни распада единого Отечества и во времена тяжелых экономических потрясений.

Отвечая на Ваши последние утверждения, могу сказать, что победа в Великой Отечественной войне была одержана нашим народом не благодаря руководству Сталина. Есть мнение авторитетных историков, что именно по его вине мы понесли такие неисчислимые жертвы, положив на алтарь победы миллионы жизней наших соотечественников по причине непродуманной предвоенной внутренней политики. Войну выиграл наш многонациональный народ, ведомый своей любовью к Отечеству, вплоть до «положения живота своего» (ср. Ин. 15.13).

Хотел бы надеяться, что дискуссии по поводу недавней истории нашего Отечества будут вестись в цивилизованной форме, и не будут разделять единый народ на два враждующих лагеря.

С уважением и надеждой на понимание,

Заместитель председателя

Отдела внешних церковных связей

Московского Патриархата

игумен Филипп (Рябых)