MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Бюлетень "Права Людини", 2010, #14

Право на життя
Захиститися від «захисників» Право на свободу та особисту недоторканність
Донецькі міліціонери звикли бити затриманих Свобода совісті
Важливий прецедент, створений ректором Українського католицького Університету Про відвідини УКУ представником Служби Безпеки України Свобода вираження поглядів
Сьогодні їх, а завтра – вас Свобода мирних зібрань
Відкрите звернення щодо оприлюднення за-конопроекту № 2450 «Про порядок організа-ції і проведення мирних заходів» Екологічні права
Ночное нападение на защитников парка в Харькове Вирубка дерев і затримання їхніх захисників у Харківському центральному парку Відкрите звернення Української Гельсінської спілки з прав людини Заявление харьковских журналистов Правоохоронні органи
Смерть від падіння чи через катування в міліції? Депортовані народи
Депортація кримських татар як ще один геноцид в СРСР Вісті з пострадянських країн
Москва: Милиция избивает задержанных на Триумфальной площади Нові видання
Книга «Тропа моей жизни» - удивительная судьба

Право на життя

Захиститися від «захисників»

Протестні акції про­йшли вчора зранку одночасно у вісімнадцяти найбільших містах України — у Донецьку, Одесі, Харкові, Львові, Сумах тощо. Протестувальники пікетували обласні управління міліції, а в Києві — сумнозвісне управління міліції Шевченківського району міста, де за нез’ясованих обставин загинув студент столичного вишу Ігор Індило. Водночас протестувальники навели сотні інших, не менш кричущих, фактів жорстокого поводження правоохоронців.

Найвелелюдніший протест відбувся в Києві. Під стінами Шевченківського РУВС на вулиці Герцена, 9 о 10–й ранку зібралося близько 300 пікетувальників — студенти столичних вишів, активісти громадських та правозахисних організацій, зупинялися і випадкові перехожі, яким не байдужа проблема свавілля у міліції. Протестувальники спочатку залюднили тротуар навпроти приміщення управління, але через тисняву змушені були вийти і на проїжджу частину. Більш вигідні позиції біля входу на територію РУВС зайняли нечисленні представники однієї з опозиційних політичних сил, однак пікетувальники сторонилися партійних прапорів.

«Ми не підтримуємо жодної політичної сили, остерігайтеся провокацій», — закликав учасників пікету один із його організаторів. Обидві групи протестувальників виголошували ідентичні гасла, але мали різні вимоги — «партійці» прагнули звільнення керівництва МВС на чолі з міністром Анатолієм Могильовим, натомість громадські організації і студенти обмежилися «головами» керівників Шевченківського РУВС. Необхідність негайного «очищення» правоохоронних органів від «виродків і нелюдів» визнали всі. «Судмедексперти кажуть нам, що Ігор (Індило. — Авт.) загинув унаслідок ударів по голові тупим важким предметом. Відтак ми вимагаємо, щоб міліція сама позбулася тих «тупих предметів», — заявив керівник Громадської організації «Фундація регіональних ініціатив» Віталій Шабунін.

Далі, за сценарієм акції, пікетувальники мали покласти жалобні вінки і квіти на ґанку управління, однак пройти за паркан удалося лише одиницям, аж поки співробітники РУВС не переполохалися і не перекрили ворота. Відтак люди змушені були передавати і кидати квіти через огорожу. Після цього протестувальники, «перехопивши» на вулиці міліційного майора, передали офіційне звернення до керівництва управління.

Закінчувався захід­ трьома хвилинами тиші, або так званим «затиш­шям перед бурею», що символізувало готовність протестувальників, у разі невиконання впродовж тижня заявлених вимог, вдатися до більш радикальних дій, на кшталт студентських погромів у Франції і Греції.

А ТИМ ЧАСОМ...

Викрадення студентки

У Києві на вулиці Мельникова невідомі викрали 22–річну студентку п’ятого курсу Інституту міжнародних відносин (КІМВ) Ірину Лазаренко.

Про викрадення дівчини повідомив директор інституту Валерій Копійка в п’ятницю, 28 травня. За його словами, в п’ятницю близько 08:00 біля гуртожитку КІМВ невідомі заштовхали Ірину в білий мікроавтобус і зникли в невідомому напрямку. Міліція веде пошуки мікроавтобуса. В інституті говорять про дві версії злочину — отримання викупу і можливі кримінальні зв’язки Ірини. За інформацією видання «Обком», викрадена студентка — дочка Сергія Лазаренка, колишнього заступника голови Фонду державного майна України.




Право на свободу та особисту недоторканність

Донецькі міліціонери звикли бити затриманих

18 травня донецькі правозахисники обговорили роботу міліції та прокуратури Донецької області. Представники силових структур запрошення проігнорували. Олександр Букалов, керівник громадської правозахисної організації «Донецький меморіал» розповів, що роботу міліції не можна назвати ідеальною.

«Нещодавно до нас у громадську приймальню звернувся хлопець Віктор з Волноваського району. Його побили працівники транспортної міліції. Ми порадили йому все сфотографувати та задокументувати у лікарні. Також ми звернулися до прокуратури, яка, за результатами перевірки, порушила кримінальну справу, що буває у таких випадках дуже рідко.
Був ще один випадок нещодавно. Але прокуратура у порушенні справи відмовила. Чесно кажучи, через формальність. Було побито двох хлопців. В одному з документів було написано, що міліціонер натягував пакет на голову хлопця лівою рукою, а в іншому – що правою. В цій неточності прокуратура угледіла протиріччя в свідченнях і відмовилася порушити справу.
Ми нещодавно отримали нарешті, з великою важкістю домоглися, важливий документ – Інструкцію по веденню службових розслідувань. В цьому документі є такий пункт – якщо причетний до справи правоохоронець не хоче давати свідчення, то він не зобов’язаний цього робити. На цьому пункті й зупиняються всі службові розслідування», - розповів пан Букалов про чисельні порушення.
З основних порушень при затриманні міліцією він назвав такі:
- не надають інформацію родичам про затримання,
- роблять все, щоб було неможливо оскаржити затримання,
- не роз’яснюють права при затриманні.
Він також назвав один з найгірших районних відділів міліції у місті по порушеннях. «Ворошилівський райвідділ вкотре відзначився. Його начальник знову не хотів пускати нашу мобільну групу перевірити їхню роботу. Але довелося. Там ми знайшли, наприклад, облуплену фарбу на батареї в одній з кімнат допиту, що може свідчити про те, що затриманих приковують наручниками до батареї. В цьому ж райвідділі 38% працівників вважають, що не можуть виконувати свою роботу не порушуючи права людей. Це величезна цифра! В інших райвідділках вона менша», - розповів Олександр Букалов.
Що радять правозахисники у разі, якщо вас затримав або хоче затримати міліціонер?

  • При затриманні з’ясувати обов’язково, хто затримав і за що.
  • Повідомити близьких.
  • Якщо до вас застосовують силу, краще по можливості не виявляти супротив.
  • Не давати свідчень проти себе .
  • Підписувати свідчення прямо під останніми літерами, щоб не можна було нічого дописати.
  • Вимагати присутності адвоката, причому свого.
  • Знати, що можна й не йти з міліціонером. Адже він має мотивувати затримання (людину можна затримати, тільки якщо є конкретні свідки її злочину, які вказали на неї, або докази злочину).
    До речі, розпиття алкогольних напоїв та куріння – це адміністративні правопорушення, за які людину затримувати не можна. Отже громадянин може вимагати від міліціонерів складання протоколу на місці, а не на дільниці, куди міліціонери зазвичай просять порушників пройти.

 




Свобода совісті

Важливий прецедент, створений ректором Українського католицького Університету

Спершу про головну інтригу.

18 травня до ректора Українського католицького університету отця доктора Бориса Ґудзяка завітав співробітник СБУ. Його місія полягала, по-перше, переконати ректора, що його обов’язком є остерегти студентів перед можливими "протиправними діями політичного характеру", і, по-друге, взяти в нього підпис під іменним листом до нього від керівництва СБУ.

Мовляв, цей підпис засвідчив би, що ректор поінформований та остережений.

Оскільки співробітник СБУ відмовився залишити ректорові оригінал чи копію листа, отець Борис Ґудзяк відмовився його підписати і, користаючи з присутності в цей час в УКУ учасників Генеральної асамблеї Федерації католицьких університетів Європи, широко оприлюднив меморандум із описом того, що сталося.

Подія набула великого розголосу. Останній засвідчив, що, окрім значного розчарування ситуацією в нашій державі, Україна має багато друзів, які щиро вболівають за її долю. Проте стало також очевидно, що вся ця історія потребує належного осмислення.

Можна бути певним, що не один ректор в Україні, почувши про вчинок отця Ґудзяка, здвигне плечима: "То в чому проблема? Я ж підписую такі листи завжди - такий порядок".

Згода, такий був порядок у радянські часи. Але чи має він бути таким сьогодні? Якщо турбота керівництва СБУ виправдана, і нічого протизаконного в листі не було, його адресат має право отримати на руки принаймні копію цього листа.

Підозра у можливій провокації з’являється саме тоді, коли ти маєш прочитати листа, якого співробітник СБУ не випускає з рук, і поставити на ньому підпис, що його згодом може бути проінтерпретовано як завгодно. Ця процедура є виразним реліктом чекістської епохи, чомусь дбайливо збереженим у СБУ.

Ще не зовсім стерлося з пам’яті, як підпис керівника ставав гачком, на якому в остраху "повисав" підписаний. Сміливий вчинок ректора бодай одного університету в Україні стає прецедентом, який змушує замислитись над принизливістю самої процедури та її анахронізмом.

Проти того, що прагнуть залишити таємним, є лише один суспільний лік: зробити все явним.

Хтось може запитати: а звідки така чутливість до "невинного" візиту співробітника СБУ?

Що ж, на це питання мали б відповісти ті, хто активно ґлорифікує Сталіна, будує йому пам’ятники, реалізовує путінський план "пацифікації" України (цебто "принуждения к любви"), а протести щодо цього називає "дестабілізацією" та "протиправними діями".

Режим Путіна опертий на всевладдя ФСБ. Саме вона, ФСБ, зробила демократію в Росії настільки "контрольованою", що аж ефемерною. Тому кожен, хто прагне "клонування" цього режиму в Україні, має бути готовим до того, що в людей спрацьовуватиме інстинкт перестороги.

ФСБ успадкувала від КГБ практику залякування непокірних, переслідування політичної опозиції та розправи з тими, хто відмовлявся коритися волі спецслужб. Українська держава, схоже, тепер намірилась іти цими самими слідами.

То чого тоді очікувати від СБУ нашому університетові, який своєю відданістю моральним принципам і християнським цінностям перебуває в неминучій опозиції до свавілля, безхребетності й корупції, що пустили такі страхітливі метастази в нинішній Україні?

Чого очікувати тим, хто опиняється у "зоні громадянського ризику": замовних міністерських інспекцій? візитів податкової? чи низки провокацій і дискредитацій?

В Українському католицькому університеті між адміністрацією і студентством існує така ж психологічна опозиція, як і в кожному іншому університеті. В основі її - одвічна опозиція інтересів тих, хто керує, і тих, ким керують.

Проте в УКУ, на щастя, немає різниці між обома сторонами, коли йдеться про обстоювання гідності людини. Зокрема, хай читачі самі підрахують, скільки в Україні є університетів, де ректори готові жертвувати своєю посадою, аби лиш забезпечити у своєму закладі свободу волевиявлення студентів, у тім числі протестного.

У цьому місці я не можу втриматись від докору на адресу попереднього "помаранчевого" керівництва країною.

Робоча група з восьми університетів, у тому числі за участі УКУ, розробила була Концепцію університетської автономії, яку й представила на розгляд вищого керівництва. Концепцію не було затверджено - вочевидь спрацював чиновницький острах втратити контроль над ситуацією у вузах.

Де їхній контроль сьогодні? І як бути тепер тим університетам, для яких автономія від влади є засадою їхньої ідентичності? Адже свою місію, породжену свободою, Український католицький університет може виконувати лише в умовах свободи.

"Мораль" цієї статті мені хочеться передати питанням: скільки ще митарств треба нам перейти, щоб переконатися, що давня радянська модель упокорення ректорів університетів з допомогою короткої вуздечки узалежнення є рудиментом тоталітарної епохи, з якою ми буцімто розпрощалися?

З цією моделлю не те що в Болонську систему не втиснешся - з нею ми виглядаємо доісторичними рептиліями, що вигулькнули раптом посеред сучасного аква-парку. Тому якщо цю модель ми так дбайливо зберігаємо, то чи варто дивуватися, що повертається до нас і сама доісторична епоха?

Мирослав Маринович, віце-ректор Українського Католицького Університету, колишній політв’язень




Про відвідини УКУ представником Служби Безпеки України

Меморандум
ректора Українського Католицького Університету
про відвідини УКУ представником Служби Безпеки України –
відповідальним за стосунки з Церквами
18 травня 2010 р., кабінет ректора, 9:50-10:34

Вранці, о 9:27 я отримав дзвінок на свій приватний мобільний телефон від представника СБУ, який попросив про зустріч. Ми домовилися зустрітися через двадцять хвилин у приміщенні ректорату УКУ. Цей співробітник вже контактував з ректоратом рік тому, під час візиту до університету тодішнього Президента України Віктора Ющенка. Він також відвідав ректорат пізнього пообіддя 11 травня 2010 р. в справі запиту Інституту екуменічних студій та Інституту історії Церкви про підписання угоди щодо опрацювання архівів СБУ. У цей час представників ректорату вже не було в кабінетах, і він мав, за висловом директора Інституту екуменічних студій д-ра Антуана Аржаковського, з ним «дуже добру зустріч».

Після свого прибуття 18 травня, цей співробітник у ввічливий спосіб повідомив про те, що деякі політичні партії планують протести та демонстрації з приводу суперечливої (а в деяких випадках обурливої) політики нової української влади. Студенти будуть задіяні у цих протестах. Існує небезпека, що деякі з цих акцій можуть супроводжуватися провокаціями. Він ствердив, що студенти, звичайно, мають право протестувати, однак адміністрація університету повинна їх застерегти, що ті, хто візьме участь у будь-якій протиправній діяльності, будуть притягнуті до відповідальності перед законом. Протиправна діяльність включає в себе не тільки акти насильства, а й, наприклад, пікети, що блокують доступ до робочих місць урядових службовців (або будь-які інші протести, не санкціоновані владою).

Після усного представлення справи співробітник поклав на стіл розкритого листа на аркуші паперу, що був адресований мені. Він попросив мене прочитати листа, а тоді підтвердити підписом, що я ознайомився з його змістом. Відвідувач ствердив, що після того, як я прочитаю і підпишу цей лист, він повинен забрати його з собою. Оскільки я зміг побачити, що документ був адресований мені як ректорові (я також зауважив, що на ньому було два підписи, які надавали йому особливо офіційного характеру), я спокійно відповів, що всякий лист, адресований мені, стає моєю власністю і повинен залишатися у мене, принаймні у формі копії. Лише за цих умов я міг погодитися прочитати цей лист (не говорячи вже про те, щоб його підписувати).

Співробітник був явно збентежений моєю відповіддю. Видавалося, що він не мав подібних прецедентів, тому що у моїй присутності зателефонував по мобільному зв’язку до свого (місцевого) керівництва, запитуючи про інструкції, що робити далі. Начальник відмовив у дозволі лишити мені чи то оригінал, чи копію листа, сказавши, що СБУ побоюється, що я «можу опублікувати його в інтернеті». Я поставив запитання про доцільність всієї цієї процедури та про необхідність такої секретності й відмовився навіть дивитися на листа і читати його зміст. Молодий співробітник був розчарований і частково збентежений, однак не чинив додаткового тиску і не сперечався з моєю аргументацією.

Наша розмова мала й душпастирський момент. Я нагадав співробітнику той факт, що СБУ як нащадок колишнього КДБ, у якій залишається багато працівників ще з радянських часів, обтяжена спадщиною фізичного й морального ламання і калічення людей, та що він, як молода одружена особа, повинен бути обережним, аби не допуститися вчинків, які можуть завдати непоправної шкоди йому особисто та осоромити його перед дітьми та онуками. Як священик я почувався зобов’язаним вказати на цю душпастирську перспективу. До його честі, він відмежувався від спадщини минулого й заявив про своє прагнення служити потребам українських громадян. Він також попросив звернути йому увагу, якщо я вважаю, що він чинить неналежний тиск.

Врешті, я виразив моє особисте й назагал поширене в народі глибоке розчарування тим, що праця СБУ така непослідовна, що офіцери безпеки й міліції живуть розкішно, хоч отримують мізерні зарплати, що їхня діяльність просякнута корупцією та що нехтуються законні права громадян і їхня рівність перед законом. Я навів свіжий приклад з моїм двоюрідним братом Теодором Ґудзяком, мером міста Винники, який у лютому 2010 р. (три дні після обрання нового Президента) був арештований на підставі сфабрикованого звинувачення в хабарництві, організованого відомим корупціонером – політичним конкурентом й колишнім міліціонером – та за допомогою обласної й міської міліції. Незважаючи на те, що за два тижні до сфабрикованої справи мер, спираючись на голоси міської ради, надав СБУ відео, на якому переодягнені у цивільний одяг міліціонери серед ночі безперешкодно вриваються в його офіс та в зал засідань (міської ради) й ставлять міські печатки на різних документах, СБУ не вжила жодних заходів. (Предстоятелі Церкви, зокрема Блаженніший Любомир (Гузар), висловили занепокоєння, що внаслідок маніпульованих асоціацій цей випадок може бути використаний як привід, аби скомпрометувати ректора УКУ і цілу інституцію, яка має виняткову репутацію вільної від корупції). Я також повідомив, що маю достовірні свідчення та аудіодокази того, що мій телефон прослуховується, і то вже протягом багатьох місяців.

Народ України продовжує побоюватися й не довіряти як Службі безпеки, так і міліції через систематичні зловживання законом; через поширену практику залякування чесних політиків, журналістів, активних громадян; через зухвалий шантаж і здирства, здійснювані силовими структурами щодо середнього та малого бізнесу. Я попросив молодого співробітника передати мою стурбованість такими фактами своєму начальству. Я мав враження, що він особисто готовий дослухатися до етичних аргументів, але й, водночас, виконує свою звичну роботу. Мені було ясно, що він старанно «дотримується інструкцій».

Під час нашої розмови співробітник СБУ запитав мене про Генеральну асамблею Федерації європейських католицьких університетів (FUCE), що мала відбутися 20-22 травня в стінах УКУ у Львові. Він охарактеризував її як важливу подію (вона отримала серйозний розголос) і спитав про програму, та про те, чи зустріч відкрита для широкого загалу. Стало зрозуміло, що він був би зацікавлений взяти у ній участь. Я сказав, що головна тема: «Діяльність католицьких університетів задля гуманізації суспільства» була оголошена в прес-релізі і що там само будуть оприлюднені результати обговорень. Однак робочі засідання ректорів університетів не є загальнодоступними. Я пояснив, що 211 членів Міжнародної федерації католицьких університетів (IFCU) та 49 членів FUCE ретельно слідкують за розвитком єдиного католицького університету на території колишнього Радянського Союзу. Вони особливо зацікавились обставинами діяльності УКУ після того, як у березні на щорічній зустрічі Ради консульторів IFCU в Японії, я мав нагоду описати деякі наші суспільно-політичні перипетії та загрози свободі інтелектуального дискурсу (нав’язування радянського бачення історії; реабілітацію сталінізму і Сталіна, якому 5 травня 2010 р. в Запоріжжі відкрили новий пам’ятник; відновлення цензури у пресі й на телебаченні), які несумісні з нормальним університетським життям.

Тоді, як це й було домовлено на початку зустрічі, я запросив до розмови першого проректора УКУ д-ра Тараса Добка, якому співробітник повторив побажання СБУ.

Розуміючи стурбованість СБУ збереженням стабільності українського супільства, слід зробити декілька висновків з цієї зустрічі та пропозицій, які на ній були висловлені:

1. Підписання такого документа, як цей лист, що був мені запропонований до підпису, рівнозначне зі згодою на співпрацю з СБУ. Особа, яка його підписує, властиво, погоджується зі змістом листа та з можливими його наслідками. У практиці радянських спецслужб поставлення підпису на документі, який був написаний КДБ і зберігався там, було основним методом вербування таємних інформаторів (сексотів).
2. Такі методи не мають відомих (мені) прецедентів у незалежній Україні в досвіді УКУ та Львівського Національного Університету, чийого довголітнього ректора (і колишнього міністра освіти і науки 2008-2010 рр.) Івана Вакарчука я спитався безпосередньо після цієї зустрічі. Ці методи були добре відомі в радянські часи.
3. Конфіскація листа після підписання робить його і підпис інструментами для використання СБУ на власний розсуд.
4. Можливі сценарії використання подібного документа включають таке:
a) У випадку арешту студента СБУ може звернутися до ректорату з оскарженням, що університет був поінформований про небезпеку для студентів, але не вжив необхідних заходів, щоб вберегти їх від протиправних вчинків чи насилля щодо них. У такому випадку адміністрації університету може бути висунуте звинувачення з подальшою моральною та юридичною відповідальністю. Звинувачення з юридичними наслідками може стати інструментом змусити університет піти на компроміс стосовно своїх засадничих принципів (свободи слова, форм суспільної діяльності та критики, навіть релігійних практик – все це має свої прецеденти в недавній історії). Більше того, влада може використовувати такий претекст, аби здійснювати потужний тиск на університет з метою приборкати будь-які студентські протести.
б) Після гіпотетичного арешту студента чи студентів, їхнім колегам і батькам, як і іншим членам університетської спільноти можуть показати документ, яким адміністрація була попереджена, і їй порадили приборкати прояви студентської активності. Оскільки адміністрація не відвернула студентів від незаконної діяльності, яка стала приводом для арешту, батьки й інші особи можуть зробити висновок, що університет недостатньо (неадекватно) піклується безпекою своїх студентів. Це був би найефективніший спосіб поділити університетську спільноту та підірвати репутацію університету серед його найважливіших членів – студентів.
5. Явний та справжній сюрприз, яким стала для співробітника моя відмова вчинити так, як вимагалося, може означати, що він не часто зустрічається з подібною реакцією. Він пояснив мені, що регулярно працює з духовенством. Можна припускати, що подібним чином зверталися і до інших душпастирів (які працюють з молоддю, студентами і т.д.), та що хтось міг не відмовитися підписати такий документ.
6. Заходи такого типу породжують острах і тривогу. Вони й задумані для того, аби залякати адміністрації університетів та студентів. Вони є елементом методології, добре знаної українському народові. Відродження таких практик є свідомою спробою відродити методи радянського тоталітарного минулого та наново посіяти страх у суспільстві, яке тільки почало відчувати свою свободу.
7. Оскільки лише декілька з приблизно 170 українських університетів заявили протест проти недавніх змін у політиці та освіті, а багатьох ректорів спонукакли і/або змусили висловитися на їхню підтримку, то зрозуміло, що останнім часом у вищу освіту швидкою ходою повертаються страх і пристосуванство. Можна очікувати, що УКУ буде об’єктом особливої уваги й можливого тиску в наступні місяці. Солідарність міжнародної спільноти і, особливо, академічного світу буде важливою допомогою для УКУ, аби університет відстояв свою принципову позицію стосовно інтелектуальної і суспільної свободи.
8. Відкриті висловлювання і публікації на ці теми є мирним і найбільш ефективним способом протидії секретному контролю та залякуванню студентів і громадян. Як стало очевидним під час згаданого випадку, представники владних структур є особливо чутливими до винесення їхніх дій на публіку. Інформація може відігравати запобіжну, коригуючу й зцілюючу роль, якщо вона виявляє заплановані дії, які мають на меті обмежити громадянську свободу, демократію та людську гідність.

Слід зазначити, що 11 травня 2010 р., коли українські студенти організовували протести у Львові та Києві, представник апарату Ігора Держка, заступника Голови ЛОДА, відповідального за гуманітарні питання, зателефонував до ректорату й запитав про статистику – кількість студентів, які беруть участь у демонстраціях. В УКУ відповіли, що не знають, яким чином вести такі підрахунки.

Прошу пам’ятати про УКУ, про всіх студентів та громадян України у Ваших думках і молитвах.

о. Борис Ґудзяк
Ректор
Український Католицький Університет
19 травня 2010 р.Б.




Свобода вираження поглядів

Сьогодні їх, а завтра – вас

Шановні колеги, коли ви мовчите, ви впевнені в тому, що завтра хтось так само не мовчатиме про порушення ваших прав?

Сьогодні о 4 ранку «охоронці» з «Муніципальної охорони» разом із міліцією розгромили табір протестувальників, які намагались зупинити знищення харківського лісопарку імені Горького. Попередній штурм уранці 1 червня вдалося відбити. Кількатижневе протистояння, в якому постраждали десятки людей - не лише активістів, але й наших колег-журналістів, - проходило практично без уваги центральних медіа. Подекуди траплялись сюжети або повідомлення, тему вирубки піднімали побіжно в програмі «Шустер live», однак міська влада (вона ж Партія регіонів) наполягала на цілковитій законності знищення парку, і це, видається, діяло на ЗМІ як магічне заспокійливе. Мої знайомі з Харкова телефонували й писали з відчайдушними проханнями хоч якось привернути увагу журналістів до безпрецедентного свавілля - практично щодня у зоні конфлікту лилася кров, забудовники нападали на протестувальників із бензопилами, давили екскаватором, присутня ж там міліція час від часу «пакувала» представників лише однієї сторони - вгадайте, якої.  Керівники лікарень, які приймали автомобілі швидкої допомоги з постраждалими, згодом заперечували наявність у цих людей травм... І так далі.

Здавалося б, у місці, де щосекунди можуть розчавити когось екскаватором чи розкраяти бензопилою, а лісоруби валять дерева із протестувальниками на верхівках, мусили зосередитись знімальні групи, фотографи та кореспонденти всіх ЗМІ, які хоч трохи себе поважають. А протистояння повинні були б показувати в прямому ефірі...

Аякже. 1 червня, наприклад, у Харкові знайшлася важливіша подія, про яку вирішили повідомити своїх глядачів СТБ і ТРК «Україна»: на центральній площі змонтували парк динозаврів. На погляд інших каналів, нічого настільки важливого й цікавого, що заслуговувало б на згадку в новинах, у «першій столиці» не відбувається. У п’ятницю, 28 травня, про затримання 12 активістів та загострення протистояння повідомили лише ТРК «Україна», 5 канал та «Інтер». Про баланс подбав виключно 5 канал - «Інтер» цитував представника міліції, «Україна» дала два синхрони «за» забудовників проти однієї репліки протестувальника.

Аморальна політика «невтручання», вірніше, непомічання спроб місцевих громад протистояти намаганням держави порушити їхні права, доходить до абсурду. Без сумніву, можна сперечатись, чия правда правдивіше - міської влади, яка декларує бажання поліпшити транспортну інфраструктуру міста, чи сотень небайдужих громадян, яких більше влаштовують дерева на місці 10 гектарів майбутньої дороги. Але хіба це означає, що подію такого масштабу - і з такими наслідками - можна ігнорувати або показувати побіжно, як «незначні заворушення в регіонах»?

Більш успішно - поки що - триває боротьба активістів проти вирубки дубового гаю в Херсоні, де місцева влада виділила 5 гектарів під будівництво супермаркету «Амстор». Це приклад нехай не остаточної, але перемоги громади, яка відстояла своє право дихати чистим повітрям і гуляти в лісі, а не на автостоянці перед магазином. Чи чули ви щось про цю історію у всеукраїнських новинах? Може, читали в тиражних газетах? Прочитати про це можна було хіба що в блогах та регіональних виданнях.

Не хочеться бути банальним, але доведеться, бо розуміння таких очевидних речей у колег немає. Чим частіше ви визнаватимете «неформатом» прояви громадянської активності, самоорганізації, відстоювання своїх прав, тим менше шансів на успіх буде в подібних заходів. А потім якось ви прийдете додому й довідаєтесь, що сквер, у якому ви гуляєте з собакою, майданчик, на якому бавиться ваша дитина, клумба, якою ви милуєтесь, визираючи з вікна, вже перетворені на будмайданчик чергової елітної багатоповерхівки або такого потрібного мешканцям району 17-го за рахунком гіпермаркету. Що ваш будинок зносять, щоб збудувати на його місце більший і дорожчий, а вам як компенсацію запропонують півквартири в чорта на рогах. І коли ви разом із сусідами вийдете на вулицю, аби висловити своє обурення, «охоронці» в уніформі дадуть вам по довбешці, а «правоохоронці» ще додадуть гумовим кийком. Спробувавши ж відкрито протестувати, ви відразу дізнаєтесь про себе, що вас підкупила Юлія Тимошенко, аби дестабілізувати ситуацію в країні та не дати конструктивній владі творити реформи й покращувати життя. А може так статися, що ви випадково впадете, вдаритесь головою і помрете, як студент Ігор Індило.

Ні? Вас це не торкнеться? Саме на вашій вулиці, у вашому дворі нічого не будуватимуть? Саме ваші діти не втраплять у руки садистам-міліціонерам, пішовши на дискотеку? Саме вас не змушуватимуть, заганяючи голки під нігті чи саджаючи на пляшку, підписати «щиросердне зізнання» в чому-небудь фантастичному, аби міліція могла виконати план із розкриття злочинів? У ваших матеріалах не знайдуть нічого, за що можна відбити нирки, зламати руку, відрізати голову? У разі чого вас захистять Хорошковський, Пінчук, Коломойський і Ахметов? Чи ваш шеф-редактор, який вважає, що побиття людей, які протестують проти свавілля влади чи бізнесу - не новина?

Дай вам Бог, звичайно. Але, якщо ви в цьому не впевнені - до вечірніх новин є ще трохи часу, аби переконати вашого шеф-редактора в тому, що в Харкові відбулась важлива подія, варта висвітлення і уваги всеукраїнської аудиторії.




Свобода мирних зібрань

Відкрите звернення щодо оприлюднення за-конопроекту № 2450 «Про порядок організа-ції і проведення мирних заходів»

Голові Верховної Ради України

В.Литвину

Голові Комітету Верховної ради України

з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин

О.Зарубінському

 

Відкрите звернення щодо оприлюднення законопроекту № 2450 „Про порядок організації і проведення мирних заходів”

 

3 червня 2009 року Верховна Рада ухвалила в першому читанні проект закону № 2450 „Про порядок організації і проведення мирних заходів”, внесений урядом.

Законопроект у грудні 2009 року отримав різку критику з боку Венеціанської комісії Ради Європи, правозахисних організацій та представників громадянського суспільства через необґрунтовані істотні обмеження прав людини та основоположних свобод.

У середині травня 2010 року профільний комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин прийняв рішення про винесення законопроекту № 2450 в парламент на друге читання.

Проте до сьогодні, тобто вже два з половиною тижні, текст законопроекту до другого читання не оприлюднений.

Розгляд цього законопроекту було заплановано на 4 червня, а потім перенесено на тиждень пізніше.

На наше переконання, розгляд такого важливого для громадянського суспільства законопроекту не може відбуватися таємно. Розробка законопроекту відбувалася практично без залучення представників громадянського суспільства. На сьогодні невідома остаточна версія законопроекту.

Ми вважаємо неприпустимим прийняття такого важливого законопроекту у сфері прав людини без попереднього широкого громадського обговорення.

Ми вимагаємо негайного оприлюднення тексту законопроекту № 2450, що підготовлений до другого читання. Він повинен бути оприлюднений заздалегідь, а не напередодні голосування у парламенті.

Ураховуючи попередню критику законопроекту з боку Ради Європи та представників громадянського суспільства вважаємо за необхідне:

-               негайно оприлюднити законопроект № 2450, підготовлений до другого читання;

-               направити від імені парламенту цей доопрацьований законопроект для експертизи до Венеціанської комісії Ради Європи;

-               провести комітетські слухання з обговорення законопроекту № 2450 за участю експертів Венеціанської комісії Ради Європи та представників громадськості.

 

З повагою,

Володимир Яворський

Виконавчий директор




Екологічні права

Ночное нападение на защитников парка в Харькове

В Харькове ночью, примерно в 4 утра, около 50 человек, одетых в черное, напали на защитников деревьев – в парке имени Горького было более 15 палаток, повидимому, более 100 человек. Милиция находилась рядом и молча наблюдала за нападением, не вмешиваясь. Позже она задержала около 10 человек, задержания были выборочными. В лагере был депутат областного совета Игорь Поддубный, с депутатским значком,– его толкали, оскорбляли и материли. Лесорубы шли вместе с «черными» с включенными безнзопилами прямо на людей, но они не уходили от деревьев, их оттащили силой. Оставшиеся деревья за последующие два часа спилили.

В лагерь «Зеленого форта» приехал бывший глава облгосадминистрации и депутат облсовета Арсен Аваков. Один из задержанных ушел вместе с ним, милиционеры молча на это взирали и не препятствовали. Двух человек из задержанных повезли в Дзержинский райотдел. Остальные находятся еще в парке (по состоянию на 7 часов).

Защитники деревьев свернули палатки, ликвидировали лагерь, убрали мусор – защищать больше нечего, все деревья, намеченные к вырубке уже как будто вырублены. В настоящий момент защитники деревьев, бывшие в лагере ночью и все, кто приехал в парк рано утром, идут по улице Сумской к центральной площади города – площади Свободы, к зданию облгосадминистрации и областного совета, чтобы выразить свой протест против незаконной вырубки деревьев. Минут через 20 они будут уже на месте.

Ниже два сообщения с сайта «Главное» о событиях в парке сегодня.

ХПГ оказывает правовую помощь всем пострадавшим и задержанным, готовит иск в суд в связи с незаконными действиями городских властей. На мой взгляд, необходима широкая общественная кампания против этих незаконных действий.

P. S. В настоящий момент защитники начали митинг у стен облгосадминистрации.

2 июня 2010 05:17

Побоище в паке Горького. Милиция защищает «муниципалов»

Как и предполагали активисты «Зеленого форта», сегодня в районе 4 часов 45 минут на территорию вырубки в парке Горького приехали около 50 «людей в черном», которые буквально в прямом смысле, сходу попытались выбить активистов из палаточного городка.

Как передают с места событий защитники парка, вслед за бойцами из «муниципальной охраны» на территорию парка вошли лесорубы, которые бензопилами уничтожают оставшиеся деревья. По свидетельствам очевидцев, их не останавливает даже тот факт, что в этот момент на верхушке одного из деревьев находится человек.

Как уже неоднократно происходило, представители правоохранительных органов, которые в количестве около 30-ти человек во главе с начальником городской милиции Александром Баранником находятся на месте вырубки, конфликту сторон не препятствовали. В настоящее время милиция задерживает и отправляет в РОВД защитников парка. Как утверждают активисты «Зеленого форта», уже задержаны около 10 человек среди которых председатель городской организации воинов-афганцев Виктор Коваленко.

В настоящее время защитники леса не исключают вероятности выдвижения по центральной улице Харькова – Сумской в сторону площади Конституции, где они намерены высказать свое несогласие с действиями городских властей. За всем происходящим в парке наблюдают представители СМИ, депутаты областного совета и представители правозащитных организаций.

2 мюня 2010 06:41

«На нас шли с включенными бензопилами». Свидетельства очевидцев

Стали известны подробности разгона защитников Парка Горького, которые уже две недели охраняли деревья в центральном парке отдыха Харькова от вырубки. По словам очевидцев, чтобы разогнать активистов, которые окружали деревья, рабочие шли на них с включенными бензопилами.

Кроме того, во время побоища пострадали две женщины, но к ним боевики не пропустили медиков и женщин приходилось на руках выносить к окраине парка для предоставления помощи.

Милиция в происходящее не вмешивалась, наряды прибыли позже, но для того, чтобы задержать активистов.

По словам активистов «Зеленого форта», задержаны около 10 человек среди которых председатель городской организации воинов-афганцев Виктор Коваленко.

В настоящее время защитники леса не исключают вероятности выдвижения по центральной улице Харькова – Сумской в сторону площади Конституции, где они намерены высказать свое несогласие с действиями городских властей. За всем происходящим в парке наблюдают представители СМИ, депутаты областного совета и представители правозащитных организаций.

«Они пилили деревья прямо с альпинистами, на 05:30 трое не слезли и эти деревья не пытаются пилить. Один слезть не может, ему повредили оборудование. Вызвали МЧС. Почти все спилено, лагерь сворачивают. Милиция требует „покинуть стройплощадку“, хотя до этого смотрела, как людей били ногами. Все это снимали телекамеры. Мужчина со сломанными ребрами боится, что помощи им в больнице не окажут. Женщину с сердечным приступом требовали унести на палатке, хотя присутствующий в лагере медик сказала, что требуются только носилки. В итоге двух пострадавших несут просто на руках, люди из лагеря, а не скорая»,– рассказал один из очевидцев.




Вирубка дерев і затримання їхніх захисників у Харківському центральному парку

 

Сьогодні приблизно о сьомій годині ранку до місця вирубки дерев у центральному харківському парку імені Горького приїхало близько 50 молодиків міцної статури з бейджиками «муніціпальна охорона» і міліціонери. Молодики взялися за руки і ланцюгом стали відтісняти захисників дерев. Ті так само взялися за руки в коло і намагалися залишатися на місці. Тих, хто опирався найбільше,  міліція по одному затримувала. Загалом затримали 9  молодих людей, в тому числі представника ХПГ. Їх доставили до Дзержинського райвідділу і обвинуватили в адміністративному правопорушенні за статтею 185 КоАП – злісна непокора працівнику міліції під час виконання ним службових обов’язків. Проте міліції ніхто не опирався. А що таке «муніціпальна охорона», невідомо. На питання «хто ви такі?» відповідають «муніціпальна охорона», на прохання пред’явити посвідчення відповідають, що посвідчень не мають. Міліціонери на питання, що це за муніціпальні охоронці, відповідають, що вони не знають. Трохи пізніше міліція затримала ще трьох захисників дерев. Суд тривав більше двох годин, рішення поки що не прийняте. Продовження процесу в понеділок 31 травня.

Нагадаємо, що рішення про виділення земельної ділянки (9,9218 га) «для будівництва автороги», готельного комплексу та супутніх  було ухвалене Харківською міською радою ще 27 лютого 2008 року. Тоді зелені насадження вдалося рятувати. І ось 19 травня, проігнорувавши погляд громадськості, Харківський міськвиконком ухвалив рішення "Про видалення зелених насаджень на ділянці будівництва автодороги від вул. Сумської до вул. Новгородської (в районі вул. Білій Акації) в м. Харкові ". 20 травня дерева почали рубати. Виявилося, що з усього пакету документів, необхідних для рубки дерев у лісорубів є тільки оце рішення міськвиконкому.

Знищення зелених насаджень є незаконним. Харківська міська влада проігнорувала вимоги Закону «Про планування і забудову територій», в якому ретельно виписана процедура узгодження з місцевою громадою проектів забудов шляхом проведення громадських слухань (статті 30.2 – 30.7). Невідомо, чи була проведена обов’язкова державна експертиза проекту.  

Намагання харків’ян захистити дерева зустріло відверте насильство з боку міліції, лісорубів та невідомої «муніціпальної охорони». При цьому працівники органів внутрішніх справ не втручалися і спокійно спостерігали за побиттям молодих людей, які протестували проти незаконних дій.

Таким чином, міська влада безкарно вчиняє незаконні дії за потурання міліції та повної бездіяльності прокуратури, і це супроводжується насильством щодо активних громадян.

Оперативна інформація (у т.ч. відеохроніки) про події у парку ім.Горького постійно оновлюється за адресою www.pryroda.in.ua/stepan/tag/park-gorkogo.

 

 

 

 

 




Відкрите звернення Української Гельсінської спілки з прав людини

Генеральному Прокурору України

Медведьку О. І.  

Міністру охорони навколишнього

природного середовища України (Мінприроди)

Бойку В. О.

Міністру регіонального розвитку
та будівництва України (Мінрегіонбуд)

Яцубі В. Г.

 

Відкрите звернення

Української Гельсінської спілки з прав людини

 

Українська Гельсінська спілка з прав людини (УГСПЛ), яка об’єднує 29 громадських організацій, висловлює стурбованість практикою органів місцевого самоврядування м. Харкова у сфері планування та забудови територій міста, що супроводжується нищенням зелених зон загального користування, ігноруванням громадських інтересів у цій сфері та прав громадян.

Наше особливе занепокоєння викликали факти знищення за рішенням Харківської міської ради багатовікових зелених насаджень у парку імені Горького, саду імені Шевченка, міському Лісопарку, що викликали  численні протести громадськості та набули значного резонансу у ЗМІ.

УГСПЛ розцінює практику знищення дерев у Парку імені Горького як протизаконну, адже її проведення не санкціоновано органами Мінприроди, суперечить Генеральному плану Харкова, природоохоронним та містобудівним нормам. Згадані рішення  Харківської міської ради стосовно планування та забудови рекреаційних зон загального користування прийняті без жодного громадського обговорення, до якого органи владних повноважень змушують положення Оргуської конвенції, норми законів „Про охорону навколишнього природного середовища України” та  „Про планування та забудову територій”.

Проведення масштабної рубки дерев у парку імені Горького 20 - 27 травня супроводжувалося фактами насильства зі сторони співробітників органів внутрішніх справ по відношенню до громадян, які намагалися протидіяти знесенню дерев. Мали місце кричущі факти, коли невідомі молоді люди спортивної статури били громадян, а екскаватор ковшем травмував кількох людей. І все це відбувалося за повної бездіяльності працівників ОВС.

 З огляду на це УГСПЛ звертається до органів прокуратури з вимогою опротестувати рішення  Харківської міської ради стосовно планування та забудови рекреаційних зон міста, негайно припинити роботи по знесенню дерев у парку імені Горького, розпочати слідчі дії по фактах фізичного насильства щодо учасників громадянських протестних акцій.

Ми вимагаємо від органів Мінприроди та Мінрегіонбуду проведення експертизи рішень Харківської міської ради стосовно планування та забудови рекреаційних зон  міста та найскорішого встановлення правового статусу  парку імені Горького, саду імені Шевченка, міського Лісопарку, який захищатиме їх від знищення.

Просимо надати письмову відповідь щодо прийнятих Вами рішень та здійснених заходів з приводу згаданих правопорушень - у відповідності до ст. 20 Закону України «Про звернення громадян».

 Звернення прийнято на Загальних зборах Української Гельсінської спілки з прав людини  27. 05. 2010 року.




Заявление харьковских журналистов

Мы, харьковские журналисты, не можем оставаться в стороне, когда идет наступление на свободу слова, гражданские и профессиональные права. Сегодня, 27 мая, в парке им. Горького избивали наших коллег. Представителям СМИ не только препятствовали выполнять свои профессиональные обязанности, но и впервые за последние годы к журналистам и операторам применяли физическое насилие.
Мы считаем недопустимым подобные действия в отношении представителей СМИ. Требуем немедленной правовой оценки и реакции представителей власти, правоохранительных органов, обязательного рассмотрения заявлений наших коллег, пострадавших 27 мая во время инцидента в парке им. Горького. Настаиваем на безотлагательном наказании всех виновных в избиении представителей масс-медиа. Призываем журналистов к солидарности в отстаивании своих профессиональных прав. Просим всех, кто разделяет нашу позицию, присоединиться к этому обращению.

27 мая 2010 http://glavnoe.ua/news/n51417




Правоохоронні органи

Смерть від падіння чи через катування в міліції?

Справа про смерть студента в одному зі столичних райвідділів міліції набуває дедалі більшого розголосу. За версією міністерства внутрішніх справ, студент помер, тому що впав, перебуваючи у нетверезому стані. Водночас деякі правозахисники переконані, що мова йде про насильницьку смерть від рук правоохоронців.

Святкування двадцятиріччя завершилося для студента Київського професійно-педагогічного коледжу ім. А. Макаренка Ігоря Індила трагічно. За версією МВС, у переддень свята студент надто гамірно поводив себе у гуртожитку, і після кількох зауважень дільничний міліціонер попросив юнака проїхати з ним у Шевченківський райвідділ міліції столиці.

У МВС повідомили, що під час перебування в міліції студентові стало зле, він кілька разів упав й одержав черепно-мозкову травму. Ця травма нібито й стала для юнака фатальною. А вже вранці батьків студента викликали забрати тіло сина з моргу.

У МВС заперечують насильство

За словами начальника відділу зв’язків із громадськістю ГУ МВС України в Києві Володимира Поліщука, слідів насильницької смерті судово-медична експертиза не виявила.

«Він загинув, по-перше, від черепно-мозкової травми. Також у нього був дуже сильний стан алкогольного сп’яніння. Ми, співчуваючи батькам, не могли й припустити, що вони висловлюватимуть думки щодо неправомірних дій працівників міліції», – зазначає він.

Водночас у ЗМІ не відкидають версію смерті студента від перевищення кимось із правоохоронців службових повноважень.

Приводом слугує зокрема довідка від лікаря, яку батьки отримали в морзі. «Там було написано: крововилив під оболонку тканини головного мозку, перелом кісток черепа та пошкодження в результаті контакту з тупим предметом», – розповіла мати померлого Людмила Індило одному з телеканалів.
 

«Катування в міліції практикується щодня», – правозахисник

Натомість деякі правозахисники вважають, що юнак помер від катувань у райвідділі. «У міліції постійно таке трапляється, а потім вони розповідають, наприклад, що людина впала зі сходів», – каже правозахисниця Тетяна Яблонська.

На думку її колеги, правозахисника Дмитра Гройсмана, встановити реальну причину смерті юнака навряд чи вдасться.

«У таких ситуаціях шансів добитися справедливості в українських судах не існує. Катування в Україні відбуваються щодня практично в кожному відділенні міліції, і жертвами цих катувань щороку стають тисячі осіб», – додає він.

За інформацією ЗМІ, на деяких очевидців конфлікту в гуртожитку чиниться тиск – їх нібито примушують свідчити, що юнак сідав у міліцейську машину вже з проломленою головою.

28.05.2010




Депортовані народи

Депортація кримських татар як ще один геноцид в СРСР

Трагічні події, пов’язані з тотальною депортацією кримськотатарського народу у травні 1944 року і наступними десятиріччями насильницького утримання в місцях вигнання, були одним із широкомасштабних злочинів радянського режиму; це не викликає жодних сумнівів ні в кого в світі – за винятком хіба що найбільш радикально налаштованих членів компартій та «анти-ісламістів».

Значно більші розбіжності виявляються у спробах визначитися, як само треба кваліфікувати цей злочин. Депортація (переважно жінок, дітей та немічних старих, оскільки більшість чоловіків воювала в складі Червоної Армії) була здійснена в безпрецедентно короткий термін – усього за 3 дні з Криму було вивезено у потягах, непристосованих для перевезення людей, 194,155 осіб(1). Під час самої депортації і протягом перших років перебування депортованих у «спецпоселеннях» – переважно в Сибіру, на Уралі та центральноазіатських республіках – внаслідок голоду, холоду, хвороб, нелюдських умов проживання загинуло, згідно з різними підрахунками, від 38% до понад 46% усього населення. Для характеризування того, що відбулося, правники і вчені – історики, етнологи, політологи – зазвичай вживають різні терміни. Найчастіше зустрічаються такі, як «масові репресії проти кримських татар», «етноцид», «етнічна чистка», «злочин проти людства» та «геноцид»(2) ; окремі дослідники, не переймаючись «юридичною чистотою» визначень, подекуди вживають їх як синоніми.(3)

У намаганнях з’ясувати, наскільки втрати кримськотатарського населення внаслідок депортації підпадають під поняття геноциду, найдоцільніше використовувати визначення останнього, запропоноване у 1948 році Конвенцією ООН «Про запобігання та покарання злочину геноциду». Стаття 2 цієї Конвенції характеризує геноцид як будь-які з наступних дій, скоєних з наміром знищити, повністю або частково, національну, етнічну або релігійну групу:

• Вбивство членів такої групи

• Заподіяння ним тяжких фізичних або ментальних ушкоджень

• Свідоме створення для цієї групи умов проживання, що призводять до повного або часткового винищення групи

• Вживання заходів з метою запобігти народжуваності дітей у групі

• Насильницька передача дітей з цієї групи до іншої.

Пізніше саме таке визначення геноциду було підтримано й Міжнародним Кримінальним Судом (рішення про започаткування якого було прийняте ООН у 1998 році в зв’яжу із війнами на території колишньої Югославії; це рішення набуло чинності 1 липня 2002 року). Необхідно зауважити, що стаття 442 Кримінального кодексу України майже дослівно повторює наведене вище означення геноциду. Тим не менш, не тільки українські ЗМІ, а й досвідчені вчені, розглядаючи цей аспект кримськотатарської проблеми, часто спираються не на юридично-правові норми національного або міжнародного законодавства, а на значно спрощені уявлення про геноцид – наприклад, такі: «геноцид передбачає намір повністю фізично знищити народ».(4) Насправді ж те, що відбулося з кримськотатарським народом у 1944-му та наступних роках, цілком можливо характеризувати як дії, що підпадають під пп. 2, 3, деякою мірою – п. 4 міжнародного визначення геноциду.

Інша справа, яким чином довести (і чи можливо це взагалі), що метою таких дій був свідомий намір повного або часткового знищення цієї етнічної групи. Звісно, подібні відверто сформульовані наміри навряд чи можна відшукати в будь-яких архівних документах – так само, як і стосовно Голодомору – геноциду українського народу. Проте, вагомими доказами на користь саме таких намірів послуговують намагання повністю позбутися матеріальної та духовної спадщини кримських татар на їхній батьківщині, що послідовно й систематично відбувалися після їхньої депортації з Криму, а також унеможливлення вивчати рідну мову, традиції, культуру в усі часи після вигнання. Більше того, навіть сама назва «кримські татари» зникла з переліку національностей, що мешкали в Радянському Союзі; замість того, їх записували просто як «татарів», що свідчило про бажання повністю заперечити саме існування кримськотатарського народу як окремого етносу.

Активісти Національного руху кримських татар (започаткованого у 50-х роках минулого століття і спрямованого на боротьбу, виключно мирними шляхами, за повернення на Батьківщину) почали спиратися на міжнародну концепцію геноциду на початку 60-х. Після спонтанної масової репатріації наприкінці 80-х – початку 90-х років і поновлення таких виборних органів самоврядування, як Курултай (Національна Асамблея) та Меджліс (обирається делегатами Курултаю, поєднує функції представницького та виконавчого органу), це питання не було забуте, хоча більш пріоритетні правові, політичні та економічні проблеми не дозволяли докласти системних та послідовних зусиль для визнання депортації та її наслідків геноцидом кримськотатарського народу.

Ситуація дещо змінилася у 2005 році: 11 грудня 4-та сесія четвертого Курултаю кримськотатарського народу визнала депортацію 18 травня 1944 року й наступні десятиріччя насильницького утримання кримських татар у місцях вигнання актом геноциду корінного народу Криму.(5) Тоді ж була створена Спеціальна комісія з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків; її перше засідання було проведене 20 травня 2006 року, перший звіт роботи Комісії оприлюднений 22 грудня 2006 року на 5-й сесії четвертого Курултаю.

Робота по визнанню депортації актом геноциду значно активізувалася у 2009 році. На виконання указів Президента України «Про відзначення у 2009 році Дня пам’яті жертв політичних репресій» та «Про заходи у зв’язку з 65-ми роковинами депортації з Криму кримських татар та інших осіб за національною ознакою», у травні у Сімферополі відбулася виїзна Колегія Служби безпеки України, в засіданні якої взяли участь лідери кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв та Рефат Чубаров, муфтій мусульман Криму Еміралі Аблаєв, Постійний представник Президента України в АР Крим Леонід Жунько. Там було повідомлено про розсекречення низки архівних документів, що стосувалися репресій комуністичного режиму проти кримських татар. У Резолюції загальнокримського жалобного мітингу 2009 року – останнього з тих, які щороку проходять у Сімферополі в день депортації 18 травня – містилися доволі жорстко сформульовані вимоги до української держави, включно із закликом вжити рішучіших заходів для подолання наслідків геноциду.(6) Активніша позиція кримськотатарської спільноти була засвідчена й у зверненнях Голови Меджлісу, депутата ВР Мустафи Джемілева до Президента України та Голови СБУ, що були підтримані аналогічними зверненнями народного депутата Григорія Омельченка. У відповідь на це, 2 липня 2009 року Президент доручив СБУ та Генпрокуратурі розглянути питання про порушення відповідної кримінальної справи, що можна вважати першим кроком до офіційного визнання депортації кримських татар актом геноциду.(7)

14 липня, за ініціативи СБУ, в Києві відбувся круглий стіл «Депортація кримських татар: історичні та правові оцінки», в якому взяли участь народні депутати України, представники СБУ, громадських організацій, засобів масової інформації, низка експертів та дослідників. Заступник голови СБУ Микола Герасименко повідомив, що на виконання доручення Президента України Віктора Ющенка Служба безпеки України разом з Генпрокуратурою проводить збір матеріалів, які стосуються незаконних виселень у 1944 році кримськотатарського народу, а також болгар, вірмен, греків та німців, які проживали на території Криму. Збираються та вивчаються документи про злочини тоталітарного режиму у 1944 році, встановлюються та опитуються свідки. Очікується, що на підставі здобутих матеріалів СБУ та Генпрокуратура нададуть правову оцінку незаконному насильницькому виселенню «народів Криму» відповідно до норм вітчизняного законодавства.(8) Крім того, на доручення Президента в кримській філії СБУ створена спеціальна слідча комісія, яка почала співпрацю з громадською Спеціальною комісією Курултаю. За словами заступника голови останньої Ельведіна Чубарова, .«Ми вже розпочали передачу їй копій перших свідчень про депортацію, щоб їх долучили як документи, щоб їх могли вивчити й опитати за необхідності цих свідків депортації. Як ми знаємо, ця слідча група вже розпочала доволі активно працювати в цьому напрямку».(9)

Таким чином була започаткована безпрецедентна – особливо враховуючи специфіку ситуації в АРК – взаємодія державної комісії Служби безпеки України з громадською комісією, створеною й досі не визнаним офіційно органом самоврядування – Курултаєм кримськотатарського народу.

Ґрунтовний звіт, що охоплював роботу Спеціальної Комісії за майже трирічний період – з травня 2007 року до листопада 2009 – був представлений Ельведіном Чубаровим делегатам Курултаю 5 грудня 2009 року.(10) Результати роботи членів Комісії, що працюють безоплатно, фактично на громадських засадах, вражають. Ними створено архів документів – свідчень, в якому містяться 610 листів з розповідями про спецоперацію по насильницькому виселенню, про життя у вигнанні, фізичних та моральних втратах членів своїх сімей та рідних. Більша частина цих спогадів опублікована у тритомному виданні «Депортация. Как это было». Останні 150 спогадів, що надійшли до Комісії у 2006-07 роках, ще чекають на опублікування, так само як і 60 архівних документів, зібраних членом Комісії Гульнарою Бекіровою.

На окрему увагу заслуговує ініційована Комісією широкомасштабна акція «Унутма!» («Пам’ятай!), що розпочалася 1 вересня 2009 року.(11) Для її проведення був розроблений пакет документів, що включав Опитувальник свідка депортації (57 запитань), Звернення Спеціальної комісії до співвітчизників, зразок заяви свідка депортації та пояснення «Як скласти заяву та свідчення про депортацію». Ці документи та надіслані матеріали розміщуються на шпальтах газет «Авдет», «Голос Криму», «Янъы Дюнья», «Къырым», «Маариф ишлери»; хід акції регулярно висвітлювали у новинних та тематичних програмах телеканал АТР і радіостанція «Мейдан», а також веб-сайти «Крим і кримські татари» (http://kirimtatar.com/), http://avdet.org/, www.goloskrima.com/. Важливо підкреслити, що в рамках цієї кампанії наголос зроблено не просто на спогадах, а саме на свідченнях, тобто заявники мають надавати свідчення тільки про те, про що вони знають із свого власного досвіду.

За три місяці від початку акції до Комісії надійшли 120 заяв, де містяться прохання максимально сприяти визнанню українською державою та світовою спільнотою геноциду кримськотатарського народу, а також вимоги притягти до відповідальності тих, хто був причетний до скоєння цього злочину. Кожна заява супроводжується детальним описом жахів депортації та спецпоселень у Сибіру, на Уралі та Середній Азії, пережитих заявником; до багатьох із них додані копії документів та світлин, що підтверджують наведені факти.(12)

Успішності роботи Комісії заважає низка чинників переважно політичного та юридичного характеру. Насамперед, це стосується й досі неврегульованих питань законодавчої реабілітації кримськотатарського народу та визначення його статусу як корінного народу (а не просто однієї з численних «національних меншин» України).(13) Згадаймо сумну історію і досі не прийнятого закону про реабілітацію. За законопроект «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою», авторами якого були народні депутати Мустафа Джемілєв і Рефат Чубаров, у червні 2004 року проголосували 380 депутатів при необхідних 226. Проте цей закон, після підписання його тодішнім Головою Верховної Ради, мабуть із суто політичних міркувань, був заветований президентом Леонідом Кучмою. На жаль, ситуація не змінилася на краще і після перемоги Помаранчевої революції, приходу до влади нового демократичного уряду та парламентських виборів 2006 та 2007 років. Останній варіант законопроекту, підготовлений Державним комітетом у справах національностей та релігій, був значно слабкішою версією, ніж попередня; він зазнав нищівної критики з боку керівництва та юристів Офісу Верховного Комісару ОБСЄ з питань національних меншин.(14) Немає жодного прогресу і в спробах представити на розгляд ВР закон про статус кримськотатарського народу, першу версією якого було розроблено ще у 1996 році – одразу ж після ухвалення нової Конституції України. Зрозуміло, що за таких обставин годі сподіватися на те, що законодавче розв’язання низки неврегульованих проблем кримськотатарського народу розпочнеться з розробки та розгляду нормативно-правового документу стосовно визнання скоєного проти нього злочину геноциду.(15)

У низці матеріалів загальноукраїнських ЗМІ, у тому числі цитованих автором, відбивається переважно співчутливе, позитивне ставлення українського суспільства до можливості визнання депортації 1944 року та її наслідків актом геноциду кримськотатарського народу. Важливо також зазначити, що деякі всеукраїнські громадські організації – зокрема, Конгрес національних громад України – вважають депортацію кримських татар одним із загальновизнаних геноцидів ХХ-го сторіччя, – таких, як Голодомор, Голокост, Геноцид вірмен тощо.(16) Складніша ситуація з урядовими структурами, політичними партіями та депутатським корпусом, представники яких зазвичай використовують це болюче питання в суто політичних цілях, в першу чергу – у безперервній боротьбі за владу, що останніми роками стала, на превеликий жаль, невід’ємною рисою політичного життя в Україні. Використання в політичних цілях трагедій Голодомору – геноциду українського народу і депортації – геноциду кримських татар – є цинічним й ганебним, неприпустимим явищем; державна політика стосовно цих проблем не повинна зазнавати істотних змін у залежності від того, яка політична сила і який президент прийшли до влади в результаті чергових виборів.

Посилання

1. Див. The Deportation and Fate of the Crimean Tatars. By J. Otto Pohl, http://iccrimea.org/scholarly/jopohl.html

2. Зокрема, репресії, яким було піддано кримських татар, називає геноцидом Грета Велінг у дослідженні: UELHING, G. L., 2004, Beyond Memory. The Crimean Tatars’ Deportation and Return, New York: Palgrave: Macmillan, ст. 91

3. Детальніше див. у: Sürgün: The Crimean Tatars’ deportation and exile. by Aurélie Campana..June 2008, Online Encyclopedia of Mass Violence

4. Див., наприклад, коментар проф. Олександра Майбороди газеті «День»: Депортація кримських татар: як це назвати? Юлія КАЦУН, «День», №230, 13 грудня 2005

5. «Інтерфакс-Україна», 11 грудня 2005 року

6. Див. Resolution of the Crimean Tatars Accepted by the participants of the all-Crimean mourning meeting commemorating the victims of the genocide against the Crimean Tatar people -the deportation of 18 May 1944, and the decades of forced detentions in the places of deportation,18 May 2009, Simferopol., 26 May 2009, http://unpo.org/content/view/9631/236/

7. Крок у напрямку визнання депортації кримських татар геноцидом? 03.07.2009, http://dw-world.com/dw/article/0,,4450909,00.html

8. «Депортація кримських татар: історичні та правові оцінки». 2009-07-15, Київ, в СБУ, Джерело: Майдан, http://xenodocuments.org.ua/factitem/1014. Під час ознайомлення з цим та багатьма подібними матеріалами необхідно звернути увагу на широко розповсюджене застосування некоректного терміну «народи Криму». Некоректним він є тому, що насправді єдиним цілісним народом, депортованим з Криму, були тільки кримські татари. Члени усіх інших груп, також депортованих за національною ознакою, складали лише частку народів, до яких вони належали за етнічним походженням; основна їх маса проживала й продовжує жити на власних історичних землях у межах власних національних держав – відповідно, Болгарії, Вірменії, Греції та Німеччини. Згідно з сучасною термінологією, члени цих груп належать до «національних меншин» або «kin-minoritiesі»; вони є громадянами інших країн («host-states»), ніж «материнські держави» («kin-states»). Тому треба розрізняти наслідки депортації для кримськотатарського народу, що могли призвести до його повного зникнення, і для представників інших етнічних груп, які зазнали схожих страждань і випробувань на індивідуальному та груповому рівні, але не в масштабі загрози знищення усього народу.

9. Кримські татари збирають свідчення жертв комуністичної депортації. Володимир Притула, Радіо «Свобода», 23.10.2009

10. О работе Специальной комиссии Курултая по изучению геноцида крымскотатарского народа и преодолению его последствийза период с января 2007 по ноябрь 2009 года.. 5 декабря 2009 г., Эльведин Чубаров, заместитель председателя Специальной комиссии Курултая по изучению геноцида крымскотатарского народа и преодолению его последствий

11. Кримські татари збирають свідчення жертв комуністичної депортації. Володимир Притула, Радіо «Свобода», 23.10.2009

12. О работе Специальной комиссии Курултая по изучению геноцида крымскотатарского народа и преодолению его последствийза период с января 2007 по ноябрь 2009 года.. 5 декабря 2009 г., Эльведин Чубаров, заместитель председателя Специальной комиссии Курултая по изучению геноцида крымскотатарского народа и преодолению его последствий; див. також «О дальнейшей деятельности Специальной комиссии по изучению геноцида крымскотатарского народа», 5 декабря 2009 г. Гульнара Бекирова, руководитель Исторического Отдела Специальной комиссии Курултая по изучению геноцида крымскотатарского народа

13. Детальне висвітлення проблеми кримських татар як корінного народу див. у дослідженні «Indigenous Status» for the Crimean Tatars in Ukraine: A History of a Political Debate. By Natalya Belitser, http://iccrimea.org/scholarly/indigenous.html

14. Поглиблений аналіз і негативні висновки щодо цього законопроекту були оприлюднені на семінарах, проведених у Києві за участі ВКНМ ОБСЄ у травні та липні 2009 року

15. Детальніше див. у інтерв’ю Гульнари Бекірової газеті «Україна молода»: Трагедія, яку не хочуть бачити. Ярослава МУЗИЧЕНКО, «Україна молода», №87, 18 травня 2007 року.

16. Проект КНГУ «Клуби толерантності», Київ – Маріуполь – Львів – Кишинеу – Сімферополь, 2008.

19-05-2010




Вісті з пострадянських країн

Москва: Милиция избивает задержанных на Триумфальной площади

См. впечатляющие фотографии на http://zyalt.livejournal.com/254666.html

 

Активистов, задержанных на акции в защиту 31-й статьи Конституции на Триумфальной площади в Москве, избивают в ОВД "Замоскворечье". Как сообщил Граням.Ру по телефону активист "Солидарности" Всеволод Чернозуб, милиционеры бьют даже девушек. "Нас привезли, выгнали из автобуса, потом начали бить и загонять снова в автобус. Били всех абсолютно, в том числе и девчонок, всех душили, таскали по асфальту", - рассказал активист. "Теперь пытаются вытаскивать из автобуса по одному и тащить в отделение. Мы по одному не хотим идти и пока все (23 человека) остаемся в автобусе. Автобус закрыли, очень душно", - добавил он.

19 активистов, задержанных на Триумфальной, отвезли в ОВД "Тверское". Как передает Каспаров.Ру, среди них участники "Солидарности" Ирина Набатова и Алексей Давыдов, а также представители движения дольщиков. В ОВД "Басманное" находятся 24 человека, среди них активисты "Солидарности" Илья Яшин и Андрей Семенов, участник "Левого фронта" Константин Косякин, член ОГФ Александр Хатов, а также ветеран ВОВ Владимир Бурцев. 17 активистов доставили в ОВД "Арбат". Известно, что среди них координатор "Обороны" Олег Козловский и член "Солидарности" Надежда Митюшкина. 23 человека отвезли в ОВД "Мещанский". Среди них пятеро нацболов и жуналист Александр Подрабинек. Всего на Триумфальной задержано около 130 человек. По словам милиционеров, все задержанные останутся в отделениях до утра.

Акция стала самой массовой за все время ее проведения. По различным оценкам, на площади собралось от одной до двух тысяч человек. Задержания проходили очень жестко. Неизвестные люди в штатском избивали участников акции, затем милиционеры заталкивали избитых в свои автобусы. Собравшиеся скандировали "Свободу!", "Позор!". Участники акции, сцепившись руками, пытались пройти от театра Моссовета к колоннаде Концертного зала им. Чайковского.

По словам очевидцев, жестко милиция обращалась не только с участниками акции, но и с представителями прессы. Пресс-карты не действовали, милиция реагировала только на аккредитационные бейджи с уникальным номером и печатью управления. Корреспондента Газеты.Ру Александра Артемьева увезли из ОВД "Замоскворечье" на скорой со сломанной рукой. В ОВД "Замоскворечье" прибыли члены Общественной наблюдательной комиссии.

Организаторы акции, политик Эдуард Лимонов, глава Московской Хельсинкской группы Людмила Алексеева, а также исполнительный директор движения "За права человека" Лев Пономарев во время акции находились в плотном кольце охраны и журналистов. Впервые за два года Эдуарда Лимонова отбили от милиции его сторонники. Люди в майках с эмблемами доноров пытались спровоцировать драку с окружением организаторов. На площади в этот момент прокремлевские молодежные организации проводили сбор донорской крови.

На Триумфальной также была задержана главный редактор журнала The New Times Евгения Альбац. "Меня задержали, когда на площади играл государственный гимн России. Меня задержали, несмотря на то, что у меня был бэйдж журналиста", - сказала Альбац Интерфаксу. Она сообщила, что милиционеры отвели ее в автобус, но отпустили после того, как она стала диктовать репортаж о происходящем на площади. "В автобусе было очень душно. В числе задержанных в нем находилась беременная женщина. Все просили открыть окна, чтобы было чем дышать и просили воды. В автобусе были невыносимые условия", - сказала Альбац.

Действиями милиционеров руководил сотрудник УБОПа Алексей Окопный. Оставшуюся у площади толпу ОМОН разбил на квадраты, при этом стараясь отделить участников акции от прессы.

За происходящим на площади наблюдали уполномоченный по правам человека Владимир Лукин и уполномоченный по правам человека в Москве Александр Музыкантский. "Это никуда не годится", - сказал Музыкантский, оценивая действия милиционеров. С раннего утра площадь была оцеплена милицией, туда были стянуты силы ОМОНа и внутренних войск. Площадь по периметру огородили металлическими заграждениями.

На площади у Гостиного двора в Петербурге, где также проходит акция в защиту 31-й статьи Конституции, тоже прошли задержания. Как передает сайт "Стратегии-31", задержаны около ста нацболов, а также поддержавшие их граждане. Сотрудники милиции избивали задержанных в автобусе, отгоняя при этом журналистов, которые пытались снимать избиения. На акцию пришло около тысячи человек, к стене Гостиного двора активисты прикрепили табличку "Площадь Свободы".

В рамках кампании в защиту 31-й статьи Конституции, гарантирующей свободу мирных собраний граждан, российская оппозиция проводит "Митинги несогласных" каждое 31-е число месяца. Ни одна акция еще не была согласована городскими властями. Московские власти в девятый раз запретили проведение акции.

29 мая, отвечая на вопрос лидера рок-группы "ДДТ" Юрия Шевчука о том, будут ли разгоняться "марши несогласных" 31 мая, премьер-министр Владимир Путин сказал, что "организаторы массовых акций - несогласные или согласные - не должны забывать, что есть и другие люди". "Если вы решите провести "марш несогласных", - я прошу прощения за слишком резкие вещи, скажем, у больницы, где будете мешать больным детям, - кто из местных властей вам позволит там проводить этот марш? И правильно сделают, что запретят!" - сказал Путин ( ВИДЕО).

В то же время "это не значит, что власть должна прикрываться теми вещами, о которых я говорил, и создавать условия, невозможные для проявления свободы слова", отметил Путин. "Я надеюсь, что в Питере будет сделано все по уму - с правом выразить несогласие с политикой властей и чтобы не мешать другим", - заявил Путин, подчеркнув, что проведение таких акций "не мешает, а наоборот, помогает". "Если я вижу, что люди вышли не просто побазарить, а чтобы говорить конкретное, дельное, - спасибо надо сказать", - заключил Путин.

Позже пресс-секретарь премьера Дмитрий Песков заявил, что неправомерно использовать имя Путина в призывах выходить на митинги протеста. По его словам, "сейчас многие экзальтированно воспринимают дискуссию, которая имела место в ходе встречи Владимир Путина с организаторами и участниками благотворительного вечера, и извращают ее смысл". "Слышны даже призывы выходить на акции, поскольку Путин разрешил и никого трогать не будут. Ничего подобного, Путин ничего не разрешал, потому что он не может разрешать, это делают местные власти. Путин сказал, что все должно быть в рамках закона", - сказал Песков.

"Резюмируя слова Путина, можно сказать следующее: безусловно, все граждане имеют право на проведение различных акций, равно как и другие граждане, которые этих акций не хотят, имеют право на то, чтобы им никто не мешал ездить по улицам, и разрешение на акции дает не Путин, а местная власть", - подчеркнул пресс-секретарь.




Нові видання

Книга «Тропа моей жизни» - удивительная судьба

Издательство «Права людини» снова выпустило в свет уникальную книгу воспоминаний. Это настоящий подарок тем, кто интересуется историей ХХ века, и живыми, не придуманными картинами недавнего прошлого.

Книга запорожского инженера Марка Нейштадта «Тропа моей жизни»- воспринимается как художественное произведение. Казалось бы, очень личные переживания и индивидуальная память автора настолько приковывают внимание читателя, что даже первую часть  «Тропы» читаешь, как увлекательный роман.

В первой части автор описывает свое детство и раннюю юность. Это - воспоминание мальчика из интеллигентной еврейской семьи, родившегося в 1923 г. и запомнившего период становления советского государства. Школа, друзья, разговоры старших. Его семью не коснулись репрессии, и, все же, какое-то ощущение тревоги, катастрофы не покидает читателя.

И вот – война, призыв в армию – в самое горячее время - на передовую. И наконец, наиболее удивительные главы: Марк Нейштадт попадает в плен при совершенно уникальных обстоятельствах – и остается в живых, пробыв в плену, в Германии, остарбайтером до самой победы.

Несколько лет – на грани жизни и смерти – буквально каждую секунду. Опасность могла исходить не только и не столько от немцев, т.к. настоящие документы Марка были утеряны, а ему, коренному запорожцу, удалось буквально отождествиться своим фронтовым знакомым – жителем центральной Украины Марком Билым. Но наши военнопленные, которые переходили на сторону немцев, и с которыми он жил рядом, в одном вагоне или бараке, и могли подозревать, и подозревали, что он – еврей. И несколько раз он был на грани разоблачения. Но каждый раз каким-то чудом он оставался в живых.

Острота восприятия не покидала автора и в этих экстремальных условиях. Он осознанно боролся за свою жизнь, но замечал при этом все и всех. Германия, увиденная нами его глазами – это один из интереснейших сюжетов книги.

Германия была разной. Одни немцы принимали режим и служили ему. Тоталитарный режим выбирал и вдохновлял всяких подонков и садистов, которые в другом месте и в другое время были бы, наверное, в одном случае – уголовниками, а в другом – законопослушными гражданами и тщательно скрывали бы свои низменные инстинкты. При тоталитарном режиме они были у власти и на виду.

Но далеко не все немцы им сочувствовали, даже во время побед Вермахта. М. Нейштадт описывает этих, других, немцев, умеющих сочувствовать и, даже, помогать военнопленным. А некоторые из них просто не скрывали своей ненависти к Гитлеру и его режиму, несмотря на то, что как-то выражать свои взгляды было опасно.

Чем хуже были дела на фронте, тем больше таких немцев встречал автор. Немцы страшно страдали от развязанной Гитлером войны.

И ясно ощущается, что Марк Нейштадт, находясь в совершенно необычном, безумно опасном для него положении, жалеет этих немцев, считает их тоже жертвами гитлеровского режима, потенциальными братьями по разуму. Тем жестче относился он к тем, кто принимал и поддерживал фашизм.

Встретив 9 мая 1945 года остарбайтером в маленьком немецком городке на западе Германии, он увидел и союзников СССР – американцев и англичан, но оставался советским человеком, преданным идеям коммунизма.

И все-таки, ему приходило в голову, что необычность, исключительность его ситуации вызовет на родине вопросы.

Так, собственно, и случилось. Марка много раз вызывали в КГБ, где он каждый раз должен был подробно описывать все, что с ним произошло. Но, видимо, его чудесное спасение как-то повлияло и на советское «гестапо». В отличие от многих остарбайтеров – невольных пленников, которых ссылали и даже сажали в лагеря после возвращения на родину, Нейштадта не только не репрессировали, но и дали возможность сначала доучиться, а потом работать на ключевой научной должности, хотя и не в родном Запорожье, а в Сибири. И тогда это показалось ему чуть ли не трагедией. Вернулся он в родной город вместе с женой только через 7 лет.

Автор оставался советским человеком. Нигде не проскальзывает у него параллель между двумя тоталитарными режимами. Сознательно не проскальзывает. Но читатель может сделать это сравнение сам.

Зависимость, детерминированность человека от государства чувствуются в каждом слове, в каждом событии. Автор, прежде всего, честен перед собой и, соответственно, перед читателем.

Ему, читателю, и предстоит сделать свои выводы и об этой удивительной судьбе. И о двух страшных античеловеческих режимах, описанных так подробно и точно.

Выводы – за нами. Особенно сейчас, когда нас на каждом шагу пытаются вернуть в наше «светлое» прошлое.




Бюлетень "Права Людини", 2010, #14