Бюлетень "Права Людини", 2010, #20

29 июля 2010 года Европейский Суд по правам человека огласил Постановление по делу «Копылов против России» (Kopylov v. Russia, жалоба N 3933/04).

Данным Постановлением Страсбургский Суд признал, что в отношении заявителя – Олега Копылова, жителя Липецка, – было допущено четыре нарушения права не подвергаться пыткам либо бесчеловечному или унижающему достоинство обращению, которое гарантировано статьей 3 Конвенции о защите прав человека и основных свобод, и присудил жертве нарушений справедливую компенсацию в размере 105 тысяч евро.

В своей жалобе в Европейский Суд по правам человека заявитель указал, что в январе 2001 года он был задержан по подозрению в совершении убийства сотрудника милиции. Это следовало из обстоятельств последующих допросов. В протоколе задержания было зафиксировано лишь подозрение в причастности к незаконному обороту наркотических средств. Олег Копылов сообщил, что в течение нескольких дней он подвергался «допросам», проводимым сотрудниками милиции, в ходе которых его жестоко и беспрестанно избивали до тех пор, пока он не признался в совершении убийства. От него также потребовали сделать заявление о том, что он не нуждается в услугах защитника. Европейский Суд по правам человека в своем Постановлении пофамильно назвал всех этих сотрудников милиции – бывший заместитель начальника Долгоруковского РОВД Липецкой области, начальник милиции общественной безопасности Олег Лукин, Геннадий Абакумов, Николай Герасимов, еще один бывший заместитель начальника РОВД Павел Буцан, Алексей Кондратов, Игорь Трубицын, Олег Алябьев, Геннадий Пантелеев, Александр Савин, Николай Ковыршин. Признание заявителя было даже зафиксировано на видео после того, как следователь Караваева наложила на его лицо слой тонального крема, чтобы скрыть следы от побоев. Однако и после этого заявитель многократно подвергался издевательствам со стороны тех же самых сотрудников милиции 9 – 17 февраля и 29 марта – 7 апреля 2001 года. В частности, его били, пинали ногами, угрожали изнасилованием, надевали на него противогаз с закрытыми клапанами или заставляли дышать через него сигаретным дымом, подвешивали со связанными руками, заведенными за спину (так называемое «палестинское повешение»), били электрошоком, неоднократно доводя до бессознательного состояния, ему были причинены многочисленные повреждения головы, глаз, ушей, спины, живота и почек, сотрудники милиции с разбега наносили ему удары в грудь, били резиновыми дубинками по ступням, угрожали заряженным пистолетом.

Уголовное преследование заявителя в части обвинения в совершении убийства сотрудника милиции было прекращено в мае 2001 года в связи с установлением того факта, что преступление было совершено другими лицами.

В 2002 году у заявителя была диагностировано посттравматические расстройство личности. В период времени между февралем 2001 года и февралем 2008 года заявитель несколько раз подвергался медицинским обследованиям, в результате которых врачи пришли к выводу, что его заболевание было вызвано целым рядом причин, среди которых: посттравматическое стрессовое расстройство, причиной которого явилось воспалением мембраны спинного мозга, отек мозга, деформация двух ребер и лопатки, судороги, воспаление и разрыв связок в связи с их растяжениями или повреждениями, невропатия ног, расстройство слуха и мозговая дисфункция.

Многочисленные жалобы заявителя, поданные им в январе – апреле 2001 года, оставались без рассмотрения до июня 2001 года. Впоследствии несколько сотрудников милиции были опрошены, но уголовное дело было возбуждено только в октябре 2001 года. Сначала четверо сотрудников милиции были обвинены в превышении должностных полномочий с применением насилия и оружия. Затем соответствующие обвинения были предъявлены всем десяти сотрудникам милиции, идентифицированным заявителям. В 2008 году в отношении них был вынесен приговор, в соответствии с которым (с учетом изменения кассационным определением Липецкого областного суда в сторону смягчения) им были назначены наказания от двух с половиной лет лишения свободы условно до трех лет и трех месяцев реального лишения свободы. Олегу Копылову была присуждена компенсации в возмещение причиненного ему морального вреда в размере 450 тысяч рублей.

Заявитель также указал в своей жалобе в Европейский Суд по правам человека, что в июне 2002 года он и другие подсудимые (по делу о разбое) были избиты конвоем резиновыми дубинками в Липецком областном суде, когда они отказались последовать в зад судебного заседания. В результате у заявителя случился эпилептический припадок, и он был госпитализирован на скорой помощи прямо из зала суда. Прокуратура отказала в возбуждении уголовного дела по данному факту, придя к выводу, что применение силы в данном случае соответствовало законодательству. Жалобы заявителя на постановление об отказе в возбуждении уголовного дела были оставлены судами без удовлетворения.

Принимая решение о многочисленных нарушениях права заявителя не подвергаться пыткам либо бесчеловечному или унижающему достоинство обращению, Европейский Суд по правам человека указал следующее.

Российские суды признали, что в результате избиений сотрудниками милиции здоровью заявителя был причинен очень серьезный и непоправимый вред. Принимая во внимание, в частности, длительность и интенсивность издевательств над ним, Европейский Суд по правам человека пришел к выводу, что в отношении Олега Копылова были применены пытки.

Представители властей Российской Федерации заявили об утрате Олегом Копыловым статуса жертвы и необходимости объявления неприемлемой его жалобы в Европейский Суд по правам человека по причине признания допущенного нарушения российскими судами и выплаты ему компенсации за причиненный моральный вред.

Однако Страсбургский Суд не согласился с этим выводом. Он принял решение, что заявитель сохранил статус жертвы по двум причинам.

Первой из них стало признание расследования обстоятельств применения к нему пыток неэффективным. Олег Копылов обращался с многочисленными жалобами и заявлениями в правоохранительные органы. Изложенные в них обстоятельства подтверждались медицинскими данными. Однако расследование было начато лишь несколько месяцев спустя, и проводилось оно людьми, тесно связанными с сотрудниками милиции, применявшими пытки к заявителю. Таким образом, расследование не было независимым. Более того, процесс привлечения виновных к ответственности затянулся на семь лет. Назначение им достаточно мягкого наказания через много лет после совершениями преступления вызывает чувство безнаказанности. По мнению Европейского Суда по правам человека, государство, напротив, должно было продемонстрировать свою нетерпимость к подобного рода действиям сотрудников милиции, чего не было сделано. С учетом этого Страсбургский Суд пришел к выводу, что расследование по факту применения к заявителю пыток не было эффективным, что образует отдельное нарушение статьи 3 Конвенции о защите прав человека и основных свобод.

Что же касается присужденной заявителю российским судом компенсации, Европейский Суд по правам человека пришел к выводу, что ее размер был значительно меньше обычно присуждаемых Страсбургским Судом в подобных случаях. Здесь Европейский Суд по правам человека прямо сослался на свои Постановления по делу «Михеев против России» от 26 января 2006 года (заявителю присуждено 120 тыс. евро в возмещение причиненного морального вреда) и «Маслова и Налбандов против России» от 24 января 2008 года (заявителям присуждено 70 и 10 тыс. евро в возмещение причиненного морального вреда соответственно). Интересно отметить, что Европейский Суд по правам человека не стал сравнивать присужденную Олегу Копылову компенсацию с теми, которые обычно присуждаются в схожих случаях российскими судами. Это было объяснено тем, что вопрос о размере присужденной компенсации был рассмотрен с целью решения вопроса о том, утратил ли заявитель статус «жертвы» в смысле приемлемости его жалобы в Европейский Суд по правам человека. А потому Страсбургский Суд посчитал необходимым ориентироваться на свою, а не на национальную практику при определении адекватности компенсации, присужденной Олегу Копылову в России.

Применительно к случаю избиения заявителя резиновыми дубинками в здании суда Европейский Суд по правам человека также пришел к выводу о нарушении статьи 3 Конвенции о защите прав человека и основных свобод. В Постановлении отмечено, что примененная в отношении него сила не соответствовала предположительно совершенному заявителем нарушению, т.е. отказу идти в зал судебного заседания. При этом Судьи Страсбургского Суда особо отметили, что заявитель был избит, несмотря на то, что представителям российских властей было хорошо известно о состоянии его физического и психического здоровья.

Наконец, четвертое нарушение статьи 3 Конвенции о защите прав человека и основных свобод было признано Европейским Судом по правам человека в связи с отсутствием расследования по данному факту. Страсбургский Суд в частности указал, что представителями государства-ответчика не было приведено каких-либо разумных объяснений причин отказа в возбуждении уголовного дела, а суды, в которые обратился заявитель, не выслушали ни заявителя и других избитых, ни свидетелей, равно как не проанализировали никаких доказательств по делу, повторив лишь то, что было сказано в постановлении об отказе в возбуждении уголовного дела

10 липня ц. р. у британському журналі The Tablet з’явилася коротка інформація такого змісту:

Україна
Спростування тверджень про переслідування з боку держави

Український єпископ розкритикував ректора Католицького університету своєї країни, що стверджував, буцімто став об’єктом залякування та вербування з боку Служби безпеки,– пише Джонатан Лаксмор.

«Схоже, що між ним і властями було непорозуміння, яке він розкрутив, щоб представити себе як мученика Католицької Церкви» – сказав Єпископ Харківський-Запорізький Мар’ян Бучек, генеральний секретар Української конференції католицьких єпископів. «Насправді права Церков тут захищені Конституцією, і я не чув, щоб у когось було бажання турбувати католиків». Єпископ висловився так після того, як ректор Католицького університету, уродженець США о. Борис Ґудзяк стверджував у своєму Меморандумі, що працівник Служби безпеки України (СБУ), який відвідав його, зробив спробу завербувати його як «таємного співробітника», порушуючи цим академічну та релігійну свободу. Звертаючись до The Tablet, єпископ Бучек спростував твердження про антикатолицьку кампанію, що ведеться за нового глави держави Віктора Янукевича [так в оригіналі.– Ред.]

У відповідь на цю публікацію, ректорат УКУ спрямував до редакції журналу такого листа:

Шановні Панове Редактори!

10 липня The Tablet опублікував коротку статтю журналіста Джонатана Лаксмора, в якій той прокоментував візит агента Служби безпеки України (СБУ) 18 травня 2010 року до офісу о. Бориса Ґудзяка, ректора Українського Католицького Університету у Львові – єдиного такого роду закладу в колишньому Радянському Союзі.

Під час тієї зустрічі агент попередив ректора Університету про можливі наслідки участі студентів в акціях протесту проти деяких аспектів політики нової державної влади. Він дав ректорові листа від керівництва СБУ й запропонував йому прочитати та підписати цього листа, тим самим підтверджуючи свою обізнаність зі змістом листа. Агент поставив умову, що ректор не може залишити собі цього листа ані зробити копію його, навіть з урахуванням того, що той лист адресовано йому. За таких умов ректор Ґудзяк відмовився підписати, а то й навіть читати цього листа й опублікував Меморандум про цей інцидент (українська версія).

Вміщуючи цитату католицького єпископа з України, Мар’яна Бучека, The Tablet своєю статтею звинуватив отця Бориса у «розкручуванні» інциденту, «щоб представити себе як мученика Католицької Церкви». Це дуже серйозне моральне звинувачення на адресу відданого священика, який, бачачи повернення до методів КГБ, виступив на захист громадянських свобод.

Ці звинувачення є особливо болючими, якщо зважити, що вони виходять від єпископа і/чи від журналіста, які жили в Польщі і добре знають, як дискредитують Церкву та священство ті випадки, коли священики співпрацювали з владою та службами безпеки у комуністичній Польщі, в інших колишніх комуністичних країнах та в Радянському Союзі. Один підпис на документі служби безпеки спроможний знищити репутацію загалом шанованого єпископа, священика чи мирянського діяча, а то й цілої інституції.

Ні згаданий єпископ, ні п. Лаксмор не розмовляли з ректором УКУ щодо цієї справи.

Факти та серйозність інциденту 18 травня, які наводяться в оприлюдненому Меморандумі о. Бориса Ґудзяка, були визнані не лише міжнародними урядами, неурядовими організаціями, вільними медіями, а й представниками нинішньої української влади. Ці факти не були спростовані ніким, в тім числі й українськими урядовими чиновниками.

26 травня у телефонній розмові з о. Ґудзяком заступник голови  Адміністрації Президента і головний пресовий представник Президента Януковича Ганна Герман назвала інцидент «обурливим» і «диким непорозумінням». Під час цієї розмови пані Герман відзначила, що вона і голова СБУ п. Валерій Хорошковський готові приїхати – навіть того ж дня – до УКУ, щоб скласти свої вибачення.

Через місяць, тобто 25 червня, п. Хорошковський і п. Герман приїхали до УКУ. Мала місце неконфронтаційна зустріч, під час якої відвідувачі мали нагоду познайомитися з різними аспектами дослідницької, навчальної і суспільної діяльності УКУ. Отець Ґудзяк, а також віце-ректор із зовнішніх зв’язків о. Богдан Прах висловили стурбованість університету та його бажання нормально працювати задля нормального майбутнього України, яка виходить зі свого спустошливого тоталітарного минулого. Другого липня п. Герман зробила публічну заяву про те, що п. Хорошковський вибачився щодо інциденту 18 травня і що ректор це вибачення прийняв.

(Насправді формального вибачення щодо інциденту 18 травня на зустрічі не прозвучало. Пан Хорошковський справді висловив жаль щодо різкого тону деяких своїх пресових заяв. Для прикладу, 31 травня він ствердив, що попри всю його повагу до професіоналів – у цьому випадку до ректора УКУ – «ніхто і ніщо»  не завадить СБУ виконувати свою роботу рішуче і «жорстко», використовуючи «весь інструментарій» СБУ на користь державі. Він тоді також натякнув, що відгук ректора міг бути частиною іноземної «технології» з метою дестабілізації України. УКУ не наполягав на буквальному вибаченні, оскільки публічне озвучення вибачення у цьому контексті має той самий ефект, що й тоді, коли воно висловлене особисто).

Якщо офіційний представник Президента доводить до відома громадськості, що глава СБУ приїхав до Львова, щоб відвідати УКУ та його ректора й вибачитися, то це, схоже, свідчить про те, що президентська адміністрація визнає, що сталося щось достатньо серйозне, щоб вибачатися.

Заява, приписана Джонатаном Лаксмором єпископу Бучеку у журналі The Tablet 10 липня 2010 року, породжує серйозні запитання. Що важливіше, вона плямує репутацію священика й відповідального університетського керівника, приписуючи йому корисливі наміри та глибинно неморальну поставу. Натомість о. Борис є священиком, який виявляє відвагу в обстоюванні прав своїх студентів, свого академічного закладу, автономії та громадянської свободи усіх викладачів і студентів в системі вищої освіти в Україні. Він як визнаний діяч освіти робить це з гідністю та розважливістю уже впродовж майже двох десятиліть. Сподіваємось, згадану вище наклепницьку характеристику ректора Ґудзяка можна пояснити тим, що під час розмови між єпископом Бучеком і кореспондентом TheTablet сталося певне непорозуміння. І якщо так, то The Tablet повинен виправити настільки поважну помилку.

З належною пошаною,
Мирослав Маринович,
проректор УКУ з питань призначення та місії Університету,
колишній в’язень ҐУЛАҐу

Прокуратура Харківської області не побачила жодних порушень в ситуації з парком Горького. Таку відповідь надійшла до Української Гельсінської спілки з прав людини у відповідь на відкрите звернення .

В листі за підписом заступника прокурора О. Кухара йдеться про те, що ані міліціонери, які били чи незаконно затримували захисників парку Горького, ані невідомі люди в чорному – «Муніципальна охорона», які так само вчиняли насильницькі дії у відношенні до захисників природи – не вчиняли злочину.

Прокуратура Харківської області вважає, що факти, наведені у відкритому зверненні правозахисників, носять неконкретизований характер. Так, для правоохоронців неконкретними є такі загальновідомі події:

-         насильство зі сторони співробітників органів внутрішніх справ по відношенню до громадян, які намагалися протидіяти знесенню дерев;

-         випадки, коли невідомі молоді люди спортивної статури били громадян, а екскаватор ковшем травмував кількох людей і все це при повній бездіяльності міліції.

Мабуть представники прокуратури не знають і про існування відеороликів, на яких чітко видно що відбувалося в парку Горького (наприклад це відео http://youtube.com/watch?v=S_gk4KGWfKI&feature=youtube_gdata проглянуло понад 16 тисяч громадян).

У відповідь на звинувачення правозахисників у ігноруванні владою Харкова громадських інтересів, прокуратура згадала про громадські слухання, які були проведені 19 червня 2010 р. І це є надзвичайно цікавим аргументом, адже вирубка дерев розпочалась 20 травня.

Прокуратура стверджує, що громадська думка була врахована на стадії розробки генерального плану міста. Але! Генеральним планом міста Харкова, розробленим Українським державним НДІ проектування міст „ДІПРОМІСТО” та затвердженим 23 червня 2004 року рішенням Харківської міської ради, транспортний зв’язок через територію парку не передбачався! Ще у 2008 році Мінприроди зобов’язало Державне управління охорони навколишнього природного середовища у Харківській області відкликати висновок про погодження проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, що і було зроблено.

Не проводилася державна екологічна експертиза проекту будівництва у парку,  і центральним органам влади нічого не відомо про проведення громадського обговорення такого будівництва. Не зважаючи на це, виконком Харківської міської ради у травні 2010 року ухвалив протиправне рішення про видалення зелених насаджень парку імені Горького.

Проте прокуратура не побачила в цих фактах нічого незаконного. І не бачить підстав для вжиття заходів прокурорського реагування. 

Росія вибачилася за інцидент з українським правозахисником Василем Овсієнком. Про це заявив прес-секретар МЗС України Олександр Дікусаров на брифінгу, повідомляє

«МЗС України звернувся за роз’ясненням до російсь-кої сторони щодо відмови у в’їзді на територію РФ у ніч на 23 липня цього року громадянину України Овсієнку», – повідомив прес-секретар.

Він зазначив, що відбулася телефонна розмова з цього питання глави МЗС України Костянтина Грищенка з в. о. глави МЗС РФ Андрієм Денисовим. Цю ж проблему обговорили під час зустрічі і посол України в Росії Воло-димир Єльченко з керівництвом російського зовнішньопо-літичного відомства.

«За результатами з’ясування обставин інциденту, який стався, російська сторона на високому рівні вислови-ла жаль з приводу відмови у в’їзді громадянина України Овсієнка», – цитує Дікусарова «Газета по-українськи».

За його словами, під час переговорів було підтвердже-но рішення президента РФ про відмову від практики так зва-них чорних списків в українсько-російських відносинах.

«Ми вважаємо прикрий інцидент вичерпаним», – уклав прес-секретар МЗС України.

Довідка.

В ніч на 23 липня у Брянську з поїзда № 42, який йшов до Москви, російські прикордонники зняли і випро-вадили назад в Україну Василя Овсієнка. Йому було по-відомлено, що його прізвище значиться в списку осіб, яким заборонений в’їзд в РФ.

При цьому причину такого рішення прикордонники не назвали.

В.Овсієнко заявив, що домагатиметься пояснень, хто, коли і чому вніс його ім’я до «чорного списку»

                                                  Президенту Украины
                                                  В. Ф. Януковичу
                                                  Министру иностранных дел Украины
                                                  К. И. Грищенко

                                                  26 июля 2010 года

Открытое обращение
по поводу запрета въезда в Россию Василю Овсиенко

Украинский Хельсинкский союз по правам человека (УХСПЧ) и Харьковская правозащитная группа (ХПГ) обращаются к вам с требованием защитить свободу перемещений известного правозащитника, диссидента и бывшего узника совести, члена Украинской Хельсинкской группы с 1978 года, члена Наблюдательного совета УХСПЧ и координатора программ ХПГ Василя Васильевича Овсиенко.

В полночь с 22 на 23 июля в Брянске с поезда № 42, шедшего до Москвы, российские пограничники сняли и спровадили назад в Украину В. Овсиенко. Ему было сообщено, что его фамилия значится в списке лиц, которым запрещён въёзд в Российскую Федерацию.

В. Овсиенко ехал в д. Кучино Чусовского района Пермской области, в Музей истории политических репрессий и тоталитаризма «Пермь-36», который с 1995 года действует в помещении колонии особого и строгого режима ВС-389/36. Там он находился в 1981–87 гг., там погиб Василь Стус, там отбывали наказание Олекса Тихий, Юрий Литвин, Валерий Марченко, Левко Лукьяненко, Михайло Горынь, Иван Кандыба, Иван Сокульский, Иван Гель и другие украинские правозащитники.

В музее «Пермь-36» Овсиенко бывал неоднократно (последний раз в 2005 году). Он – член Совета музея. На этот раз директор Музея Виктор Александрович Шмыров пригласил его принять участие в международном гражданском форуме «Пилорама-2010» (сцена для выступлений артистов расположена прямо в зоне на пилораме, поэтому такое название). Овсиенко намеревался принять участие в дискуссиях «Распад СССР. Плюсы и минусы», «Трагедия русской деревни», «Незавершенная история», «Какая нам нужна правозащита?», «Мир несвободы и культура». Он вёз для Музея книги бывших узников Кучино, рушник, чтоб повязать его на кресте, который стоит над могилами заключённых.

Такие действия органов власти Российской Федерации вызывают возмущение и искреннее удивление.

Более месяца тому назад президенты обеих стран публично договаривались об отмене «чёрных списков» невъездных лиц. Украинская власть разрешила въезд многим лицам, не взирая на их деятельность на территории Украины.

В. Овсиенко никогда не нарушал законодательства Российской Федерации, он не политик и занимается изучением истории диссидентского движения.

Добрососедские отношения между странами не могут существовать в условиях таких необоснованных действий, нарушающих право личности на свободу перемещения, особенно когда лицо действительно никогда не совершало действий, направленных против Российской Федерации.

Мы обращаемся к вам с требованием:

1) Отправить запрос в Министерство иностранных дел Российской Федерации с требованием объяснения оснований запрета въезда в РФ В. Овсиенко;

2) Опубликовать ответ МИД РФ по поводу обоснования запрета въезда В. Овсиенко;

3) Требовать от российской стороны официального объяснения дальнейшего существования «чёрного списка» невъездных лиц в РФ вопреки договорённости обоих президентов.

          С уважением,

          Владимир Яворский,
          исполнительный директор Украинского Хельсинкского союза по правам человека

          Евгений Захаров,
          сопредседатель Харьковской правозащитной группы

                                                  Надзвичайному і Повноважному Послові
                                                  Російської Федерації в Україні
                                                  п. Михаїлу Зурабову,
                                                  Посольство Російської Федерації в Україні,
                                                  03049, Україна, м. Київ, просп. Повітрофлотський, 27.
                                                  Тел. 244-09-61, 244-09-63, факс 246-34-69

                                                  Овсієнко Василь Васильович,
                                                  громадянин України.

Пане Посол,

Опівночі з 22 на 23 липня цього 2010 року в м. Брянську російські прикордонники зняли мене з поїзда № 42, який ішов на Москву, і відправили назад в Україну. Моє прізвище виявилось у списку осіб, в’їзд яким до Російської Федерації заборонений.

Звісно, прикордонники не могли мені пояснити причину внесення мене до того списку, вони лише виконали свій службовий обов’язок.

Я сподіваюся на Ваше, пане Посол, пояснення. Адже це сталося всього через два тижні після того, як Департамент інформації та преси Міністерства закордонних справ Російської Федерації заявив, що Президент Росії Дмитрій Медведєв ухвалив рішення про відмову на основі взаємності від практики так званих «чорних списків», що відповідає новому характерові відносин між Москвою та Києвом.

Як на мене, то «новизна» полягає лише в тому, що раніше мене в Росію возили під конвоєм, а тепер не пускають відвідати рідну тюрму – «колонію особливого режиму ВС-389/36», де тепер діє відомий усьому світові Меморіальний музей історії політичних репресій «Пермь-36», який я вважаю совістю Росії (див. про нього мою статтю «Музей у Кучино – совість Росії», яку надсилаю і російською мовою).

А «взаємність», очевидно, полягає в тому, що перед цим Україна дозволила в’їзд на свою територію депутатові Державної Думи РФ Костянтину Затуліну та мерові Москви Юрію Лужкову, які ведуть відверту агітацію за передачу Росії міста Севастополя і Криму, а російський громадянин Гундяєв – Патріах Кирилл – відкрито проповідує в Україні «единство русского мира». Тобто вони закликають до порушення територіальної цілісності України, вчиняють кримінальний злочин – і ніхто їх з України не видворяє. Та й Ви, пане Посол, заявляєте, що українці і росіяни – «єдиний народ». Вам хоч би з чемности годилося б дещо підчитати про країну, в яку Вас послали…

Я нині координатор програм Харківської правозахисної групи, збираю матеріяли про політв’язнів післясталінської доби. Бо й сам я колишній політв’язень, мав від радянської влади три судимості і навіть почесне звання «особливо небезпечний рецидивіст». Українська влада реабілітувала. Останнє (дай Боже, щоб останнє!) ув’язнення відбував саме там, у селищі Кучино Чусовського р-ну Пермського краю, де 1985 року загинув кандидат на Нобелівську премію поет Василь Стус (посмертно – Герой України), там каралися дорогі моєму серцю Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко (теж загинули в неволі 1984 року на території Росії), також такі видатні особистості як Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, Іван Кандиба, Іван Сокульський, Іван Гель, Григорій Приходько та інші українські правозахисники. Кучино – це частина української історії. Я вважаю своїм обов’язком свідчити правдиво про цих людей і про умови, в яких нас утримували. А також і про наших карателів. Усе, що пишу, можна побачити на сайті Харківської правозахисної групи (Музей дисидентського руху).

Може, мої писання і стали причиною цієї заборони?

Я кілька разів бував у цьому Музеї, востаннє – 2005 року. Я був членом його Ради. Востаннє в Росію я їздив 2006 року – на відзначення 30-річчя Московської Гельсінкської Групи. І ніколи ніяких дочинінь з російською владою я не мав.

Цього разу директор Музею Віктор Олександрович Шмиров запросив мене для участі в Міжнародному громадському форумі «Пилорама-2010» (сцена для виступів митців розміщена прямо в зоні на пилорамі – тому така назва). Я збирався взяти участь у дискусіях «Розпад СРСР. Плюси і мінуси», «Трагедія російського села», «Незавершена історія», «Який нам потрібен правозахист?», «Світ несвободи і культура». Я віз Музеєві книжки колишніх в’язнів Кучино, рушник, щоб пов’язати його на хресті, що стоїть на могилах в’язнів…

Пане Посол, я прошу пояснити, в чому моя провина перед Росією, на яку я відпрацював як невільник років десять? Може, це вона мені винна?

Вважаю, що російська влада, яка не слухається свого Президента, повинна б принаймні опублікувати свої «чорні списки» громадян України, щоб вони не витрачали, як оце я, свого часу та грошей на підготовку до поїздок у «братню» Росію.

В ночь с 22 на 23 июля в Брянске с поезда № 42, следовавшего в Москву, российские пограничники сняли и спровадили обратно в Украину Василя Овсиенко, координатора программ Харьковской правозащитной группы, бывшего узника совести, отсидевшего в советских лагерях и тюрьмах более 13 лет. Его фамилия оказалась в списке лиц, въезд которым в Российскую Федерацию запрещён.

В. Овсиенко ехал в деревню Кучино Пермской области в Музей истории политических репрессий и тоталитаризма, который с 1995 года действует на территории колонии особого и строгого режима ВС-389/36. Там Овсиенко находился в 1981–87 гг., там погиб Василь Стус, там отбывали наказание Олекса Тихий, Юрий Литвин, Валерий Марченко, Левко Лукьяненко, Михайло Горынь, Иван Кандыба, Иван Сокульский, Иван Гель и другие украинские правозащитники.

В музее, который теперь называют «Пермь-36», Овсиенко бывал неоднократно (последний раз – в 2005 году), он член Совета Музея. На этот раз директор Виктор Александрович Шмыров пригласил В. Овсиенко для участия в Международном гражданском форуме «Пилорама-2010» (сцена для выступлений деятелей культуры размещена прямо в зоне на пилораме – поэтому такое название). Овсиенко собирался принять участие в дискуссиях «Распад СССР. Плюсы и минусы», «Трагедия русской деревни», «Незавершенная история», «Какая нам нужна правозащита?», «Мир несвободы и культура», вёз для Музея книги бывших узников Кучино, рушник, чтоб повязать его на крест, стоящий над могилами заключённых.

Вполне вероятно, что российские спецслужбы отслеживают публикации украинских правозащитников и находят в них нежелательные для путинской «демократии» вещи, например, в статье «Актуальні цитати».

О музее «Пермь-36» см. статью Василя Овсиенко «Музей у Кучино – совість Росії».

Барон Карл Фридрих Иероним фон Мюнхгаузен на весь мир прославился тем, что бесцеремонно врал своим доверчивым собеседникам, утверждая, что никогда не лжет.

С грустью убеждаюсь, что умельцы летать на ядрах, держать медведя за лапы и выращивать вишневое дерево между рогов оленя востребованы и сегодня. Но, пожалуй, особенно ценится мастерство публично вытащить себя за волосы из болота, непринужденно и с определенным изяществом, под восхищенные рукоплескания присутствующих.

Удивляет, как быстро всех нас приучили быть терпимыми и снисходительными ко лжи, она стала естественной и привычной, ее возводят в рамки искусства, ей обучают.

Нас не только не стесняются обманывать – лжецы уже не боятся быть уличенными и это примета нашего общества и нашего времени.

Ложь многолика – замалчивание истины, подтасовка и дозировка фактов, обещания, которые никогда не будут выполнены и, конечно, банальные оговоры и клевета.

Мода на ложь распространяется сверху вниз и вот уже умение подчиненного убедительно лгать, оправдывая просчеты руководства, ценится последним больше, чем умение хорошо работать. Именно поэтому ложь щедро оплачивается – деньгами, должностями, аплодисментами.

В бюрократической системе государственных структур ложь становится средством выживания, но ложь чиновника по отношению к собственному народу – самое циничное, что может продемонстрировать наделенный властью человек.

И еще уродливее, когда эта ложь становится правилом. Это сродни лавине в горах. Сорвался маленький комочек обмана с вершины властного Олимпа, понесся вниз, неумолимо увеличиваясь в размерах, и уже не остановить – лавина неправды сносит авторитет небожителя, уважение и доверие к нему.

Пожалуй, спасает только то, что мы, слава Богу, разучились слепо верить и приспособились жить в условиях тотального обмана, под прессом вранья, в повседневных тисках лжи.

Как ни странно, но обман тяжело победить правдой, ложь легка и красива, а потому убедительна. А правда.... Она порой уже не различима в мутном потоке вранья, которое льется на нас с экранов телевизоров и страниц газет.

Лгут, как правило, те, кому правду говорить невыгодно и опасно. Или те, кто не разбирается в сути вопроса, или наоборот, – достаточно хорошо разбирается.

Обман – лучшее средство избежать ответственности за свои необдуманные поступки, альтернатива нежеланию просто признать свои ошибки и исправить их. Хотя именно в последнем вижу истинную мудрость человека.

К сожалению, источенный молью камзол барона Мюнхгаузена все чаще мелькает на ТВ и страницах печатных изданиях. И его, к моему удивлению, примеряют совсем не глупые и ранее уважаемые мною люди.

Совсем недавно на ток-шоу «Открытый доступ» с интересом слушал спор заместителя главы Администрации президента Анны Герман с Мариной Говорухиной, представляющей Украинский Хельсинский союз по защите прав человека.

Сразу же заинтриговало то, что на простой вопрос Говорухиной: «заинтересован ли президент в проведении встречи с правозащитниками?», Анна Николаевна почему-то сразу начала говорить не о встрече как таковой, а о том, что «президент сделал все, чтобы ликвидированная Министром внутренних дел правозащитная группа при МВД была восстановлена».

Как бывший сотрудник этого самого сокращенного Управления мониторинга соблюдения прав человека при МВД Украины (именно его Анна Герман почему то именует группой), я слушал ее уверения о том, что Управление восстановлено и продолжает свою работу.

Только при этом держал в руках документ – копию приказа Министра внутренних дел (от 15.06.2010 №1033) об увольнении в связи с сокращением штата 22 помощников Министра по правам человека, в том числе, и меня.

И прочему-то чувствовал себя неудобно за сказанную чиновницей неправду, которую ей пришлось произнести, вероятно, в силу занимаемой должности. Впрочем, и она сама чувствовала себя явно неуютно, уходя от прямых ответов на поставленные вопросы с помощью заранее заготовленных шаблонных фраз.

Даже маленькая ложь вызывает большое недоверие, а потому я уже не верил заявлению госпожи Герман о запланированной на конец июня встрече президента Украины с правозащитниками. Время показало, что я был прав. К сожалению.

Эхом сообщению Анны Герман прозвучало интервью члена коллегии МВД Украины Эдуарда Багирова газете «Киевские ведомости» (13.07.2010). На вопрос журналистки: «не скажется ли негативно на ситуации с защитой прав человека в Украине сокращение Управления мониторинга соблюдения прав человека при МВД?», Эдуард Садыхович сообщил, что Управление никто не упразднял и эта структура работает.

Хотя именно Багиров, занимая такую должность и имея достаточный опыт правозащитной деятельности, как никто другой понимает, что увольнение помощников министра по правам человека, которые активно работали в каждой области, фактически является уничтожением уникального для Украины механизма обеспечения законности в деятельности правоохранительных органов.

Понятно, что четыре сотрудника, номинально оставшиеся в «реорганизованном» правозащитном подразделении, просто физически не смогут обеспечить даже минимальный уровень соблюдения законности в милиции.

Разные лица, разные источники, а неправда одна. И сколько ее не повторяй, она все равно не станет истиной.

Или вот выступление министра внутренних дел Анатолия Могилева на ток-шоу «Большая политика» на «Интере». Оставим в стороне спорные, с позиции соблюдения прав человека, суждения главы милицейского ведомства о критериях оценки деятельности подчиненных и другие неоднозначные аспекты его спича.

Просто снова мелькнула перед глазами напудренная косичка парика нашего славного барона, когда министр на вопрос о сокращении Управления небрежно заметил, что «там половина людей это были призванные знакомые, я не буду говорить – кумовья, братья, сватья и так далее».

Да не было в этом управлении кумовьев и сватов, было сообщество ранее незнакомых людей, людей неравнодушных и объединенных одной общей целью – помочь обществу и самой милиции избавиться от жестокости и насилия.

От того, с чем собственно сейчас и намерен бороться руководитель украинской милиции.

Как мне поверить в искренность замечательного месседжа Анатолия Владимировича: «Главная ценность для милиции – это права и свободы человека. Ни одно нарушение прав или свобод человека не может оправдать даже раскрытие резонансного или тяжкого преступления»?

Как поверить в это после заявления министра о моих несуществующих кумовьях и сватах в бывшем Управлении, после моего увольнения с грубыми нарушениями законодательства? Почему-то вспоминается поговорка «солгав однажды – солжет и дважды».

И еще неприятно оцарапала реплика ведущего «Большой политики» Евгения Киселева. Его иронично брошенное: «А как же без кумовьев...».

Телевидение, пресса все чаще забывают, что умение отделить вранье от правды – это не только признак профессионализма, что несомненно важно, но и способ контролировать ту самую власть, которая в любой момент может развернуть машину репрессий против тебя.

Закрыв глаза на высокопоставленную, но от этого не менее циничную ложь в отношении другого, когда-то сам будешь раздавлен с помощью такого же неприкрытого обмана. Можно сколько угодно дискутировать о свободе слова, но для меня она заканчивается там, где начинается свобода лжи.

16.07.2010

За последние полгода в общественную приёмную Харьковской правозащитной группы было более тысячи обращений, точнее – 1014. О работе приёмной мы беседуем с её заведующей с Людмилой Клочко.

– Имеются в виду обращения по всем каналам? Люди пишут, приходят, звонят?

– Да, это все обращения в нашу приёмную.

– А что-нибудь изменилось за полгода в динамике обращений?

– Увеличивается количество обращений через интернет – человек может много написать, но сути часто нет, и в этом трудность. Всегда нужно начинать переписку, иногда один и тот же вопрос – по нескольку раз. Лучше, конечно, живьём. На личном приёме за полгода у нас побывало 641 человек. На первом месте – жалобы на суды…

– Люди жалуются на несправедливый суд?

– Да. Я никогда не говорю, что суды у нас самые плохие в міре, что они хуже, чем, например, органы местного самоуправления… На втором месте у нас администрации предприятий всех форм собственности, и на третьем – органы местного самоуправления.

– Есть выигранные в эти полгода судебные процессы?

– К сожалению, наши суды выиграть за полгода практически нереально. Поэтому за это время у нас закончились дела четырёхлетней давности – кроме новых обращений мы, естественно, занимаемся всеми теми обращениями, которые были раньше. Вот совершенно замечательный случай, когда за избиение подростка (в посёлке Белый Колодец Волчанского района Харьковской области) милиционер был наказан. Четыре года несколько юристов ХПГ этим занимались, последние три года – Айгуль Муканова, и она довела дело до приговора. Неимоверно сложно было возбудить уголовное дело, выиграть целую кучу судов по остановке, по отказу в возбуждении уголовного дела. В конце концов, оно было возбуждено как «нанесение средней тяжести телесных повреждений», но в процессе судов Айгуль удалось добиться, что дело переквалифицировали как «превышение полномочий» и человек осуждён. Правда, к условному сроку, но, тем не менее – есть приговор, человек признан виновным, причём он признан виновным не просто как обычный человек, который кого-то побил, а как милиционер, превысивший свои служебные полномочия, что для нас чрезвычайно важно. Это не так часто случается по делам, когда потерпевший, слава Богу, остался жив и более-менее здоров. В очень тяжких, смертельных случаях, милиционеры бывали осуждены. Но когда «просто побил» – это огромная редкость, и такое дело выиграно. Мало того – выигран и моральный, и материальный вред, это обозначено в решении суда.

– Это действительно замечательно.

– Это настоящая победа. Это дело подаёт некоторые надежды на то, что не только Европейский суд скажет: «Нельзя так себя вести», но и наш, украинский суд тоже способен – оказывается! – на такие решения.

– А дела по пыткам в милиции?

К сожалению, они почему-то не убывают. Сколько мы милицию ни учим, ни проводим там тренинги, ни дарим им литературу, казалось бы, объехали все райотделы города Харькова и Харьковской области, уже казалось бы, нет такого, кто бы не знал, что пытки запрещены, что есть запрет как в Конституции, так и в Конвенции, тем не мене… Очень тяжёлый случай сейчас в производстве. Молодого человека задержали как бы просто так, не предъявляя ему ничего, попеременно его возили по трём райотделам, в последнем его пытали, причём пытали так, что он мне рассказывать не стал, пришлось позвать нашего сотрудника – мужчину и врача,– потому что дело касалось интимных зон. Есть судмедэкспертиза, есть очень толковые объяснения пострадавшего. Уже отменено постановление об отказе в возбуждении уголовного дела, уже отменено постановление о привлечении этого человека к административной ответственности, ведь поскольку его пытали, то просто так выпустить не могли. И в последнем райотделе ему на выбор предложили: либо мы на тебя уголовное дело вешаем, которое у нас не раскрыто, либо мы тебе сейчас наркотики подбрасываем, либо ты соглашаешься на то, что ты, скажем, плохо вёл себя с милицией. И – злостное неповиновение, трое суток он отсидел. Вышел, успели подать апелляцию на это решение суда первой инстанции, выиграли в апелляции: сидел он трое суток незаконно. Ну а дальше, как обычно: прокуратура старается это дело вообще не расследовать, областная прокуратура спустила в две прокуратуры районные, в одной оно расследуется, в другой не расследуется, вообще отказ не дают, с тем, чтобы он не мог его обжаловать. Дело идёт как обычно, но абсолютно точно могу сказать, что мы его не бросим и столько, сколько нужно, будем с ним работать.

– Что-нибудь слышно по делу Светланы Помеляйко?

– Да. Дело закрыто. Было возбуждено уголовное дело против сотрудников милиции и вот буквально недавно вынесено постановление о прекращении расследования. Это постановление мы обжаловали несколько дней назад.

– Никаких пыток или нет доказательств?

– Я читала постановление о прекращении уголовного дела. Вполне бы как обвинительное заключение оно бы прошло. Там достаточно, с моей точки зрения, доказательств. Они решили почему-то провести испытание на полиграфе, хотя наш процессуальный кодекс вообще ни слова об этом не говорит, доказательством это быть не может, суд такие доказательства не принимает. Кроме того, была нарушена процедура. Женщина была полностью в себе уверена, согласилась в отсутствие своего юриста и прошла этот полиграф. При этом вторая сторона – милиционеры – не прошли. Оказалось, что у неё в какой-то момент было странное волнение и проверявшие решили, что она врёт. Ну, кроме того, абсолютно чётко: на самом раннем этапе упущены некоторые доказательства, они не зафиксированы, в этом постановлении о них не упоминается – имеются в виду те самые плоскогубцы с красными ручками, которые использовались для пыток. То есть они не были изъяты в процессуальном порядке должным образом. Они не могут являться доказательствами, я здесь вполне согласна со следователем прокуратуры, но в том, что они их не изъяли и в том, что они это доказательство не закрепили – разве вина Помеляйко? Конечно, нет. Это вина органа расследования. Они этого не сделали. Посмотрим, что скажет суд. Я очень надеюсь, что суд примет правильное решение. Нет – значит, будем обжаловать дальше.

– Есть обращения от военнослужащих срочной службы?

– В прошлом году практически не было обращений от военнослужащих, казалось, в армии уже всё замечательно с точки зрения прав человека. Но вот есть обращения от военнослужащих-контрактников, которые уже после того, как подписали контракт и начали служить, оказались крайне недовольны своим контрактом. Мало того: оказалось, что этих молодых людей при заключении контракта не достаточно хорошо обследовали в медицинском отношении. То же, что было у нас с призывниками, то есть недообследованные молодые люди попадали в армию, потому что нужно было набрать количество. Их подход был какой? Найти симулянтов, которые жалуются, а на самом деле они здоровые и должны идти в армию. И эти медицинские комиссии не изменили своего подхода, хотя он должен быть диаметрально противоположным. Ну, он же хочет? – пусть идёт-служит. А то, что этот человек болен, и выполнить свои обязательства по контракту просто не в состоянии физически, это нашим военным медикам не интересно, они не понимают, что их дело не допустить в армию больных, а взять здоровых, которые желают служить по контракту. Тогда у нас будет боеспособная действенная армия. А иначе это будет «инвалидный дом». Мало того, что взяли человека психически неустойчивого, или с больным желудком, или с больным позвоночником – способен он переносить все тяготы и лишения воинской службы? Нет. Он послужил немножко и понял, что не может и пытается каким-то образом от этого контракта уйти. У нас таких три обращения за полгода.

– Насколько они перспективны?

– Один уже уволен из армии. Не сомневаюсь, что и два других случая перспективны по той простой причине, что военная медицина крайне неудовлетворительно отбирает контрактников. У них действительно проблемы со здоровьем и есть все основания это доказать.

– По каким ещё вопросам обращаются граждане?

Вот замечательное дело, которое началось четыре года назад в Чугуеве. В результате отключения, а затем возобновления подачи электроэнергии, сгорел новый холодильник – какое-то реле не сработало, холодильник был ещё на гарантии. Случился пожар, и за очень короткое время выгорела практически вся кухня. Это дело тоже очень тяжело шло. Несколько юристов ХПГ с этим работали, занимался им чугуевский юрист, выпускник нашей школы для адвокатов, и он дело это выиграл.

– Расскажите, пожалуйста, об этом деле подробнее.

– Потерпевшие предъявили иск магазину, который продал им этот холодильник, потому что, во-первых, его установили не совсем правильно, во-вторых, им не сообщили, что холодильник нужно поставить на учёт в Харькове. Конечно, нужно было иск предъявлять производителю, но производитель находится в России, и сколько мы туда ни писали, безрезультатно – они вообще не ответили. И ещё – иск удовлетворён не в полном объёме, потому что дом находится в совладении. Один совладелец подал иск, поэтому иск разрубили пополам, но второй совладелец имеет теперь право подать «паровозиком». Когда человек пришёл с этим делом, он абсолютно не был уверен в выигрыше. «Ну, давайте, может быть, что-нибудь сделаем…» Ну, давайте. Написали туда, сюда – без надежды на такой серьёзный успех. Но, как говорится, терпение и труд всё перетрут. Некоторая «маньяковатость» наших юристов, когда им уже 250 раз указали на дверь, а они всё лезут и лезут в окно, настойчивость была вознаграждена. Был такой же случай в Харькове, и эти люди тоже к нам пришли, но, к сожалению, у них не было настойчивости заявителей из Чугуева. Пострадавшие харьковчане думали, что они к нам придут и тут им сразу выдадут деньги по решению суда. Но так, к сожалению, не бывает. Наши юристы не могут работать, как работают адвокаты, которым платят деньги. А потерпевшие чугуевцы очень многое сделали сами: собрали все справки, составили смету на ремонт. За выигранные дела я всегда в первую очередь благодарна нашим заявителям, потому что без их терпения, без их настойчивости, без того, что они не теряют веру, дело выиграть невозможно. Я абсолютно серьёзно говорю: от заявителя зависит всё.

Не спадает число жалоб на плохое качество услуг коммунальных служб. Мы провели здесь с представителями коммунальных служб круглый стол, обменялись с ними памятками – они нам дали памятки, каким образом, скажем, уменьшать оплату. Их тоже можно понять: неплательщики увеличивают их расходы, себестоимость их услуг. Совершенно понятно, что если есть большое количество неплательщиков, нужно взять юриста, который будет представлять в суде эту коммунальную службу, нужно там какое-то количество бумаги, какое-то количество времени, какое-то количество усилий, которые этому предприятию нужно потратить. Это тоже понятно. Качество услуг, к сожалению, всё ещё оставляет желать лучшего. Мало того. У нас недавно был потрясающий случай, обратилась женщина. В доме не было газа вообще, он был отрезан, тем не менее, требовали оплату. Мало того, вызвали в суд. От неё требуют погасить долг в 192 гривны, а она элементарно на основании своих платёжных документов показывает, что у неё за последние три года перед тем, как подали на неё в суд, такого долга нет. Потом они нашли, что она в 1994 или 1995 году не доплатила. Она стоит на своём, предоставляет необходимые документы, возражения, вообще действует крайне грамотно и суд длится уже три года, и ещё не закончен. Это замечательное перспективное дело. А речь идёт о какой-то очень незначительной сумме. Я думаю, что три года работы суда стоят гораздо дороже. Это очень смешное и очень характерное дело, когда ресурс государства просто разбазаривается. Мало того. Так как дело ещё не закончено, и суд первой инстанции ещё не вынес своё первое решение, она принесла свои новые возражения на их новые претензии, и дело перенесли на сентябрь. Дальше будет апелляция, потом будет кассация, и мы посмотрим, сколько это дело наберёт по длительности и сколько этой женщине выплатит в итоге наше государство по решению Европейского суда. Дело выеденного яйца не стоит, вот её квитанции, вот их распечатки. Сверьте до того, как подавать в суд.

– Дело решается в одном заседании.

– Конечно. В десять минут в одном заседании. К сожалению, у нас быстро ничего не решается. И это одна из постоянных жалоб – на длительность судебного рассмотрения и длительность расследования. Особенно, когда это касается ДТП. Жертвы ДТП по три-четыре года ждут, когда, наконец, осудят виновника ДТП и что они, наконец, смогут получить какое-то возмещение вреда. Экспертизы длятся долго – обычно подозреваемый в совершении такого преступления требует новых и новых экспертиз, вопросы к экспертизе ставятся таким образом, что их потом можно двадцать раз переформулировать. Качество расследования, к сожалению, не очень высокое, и даже не к следователям главные претензии, а к тем, кто фиксирует ДТП. Схемы всегда потом вызывают сомнение и то, что попадает к следователю, уже расследовать практически невозможно. Очень неэкономно относятся к такому ресурсу, как время. Суд по делу меньше чем на 200 гривен длится три года, а люди сидят в СИЗО годами. Вот пример – в 2006-м человек попал в СИЗО, сегодня 2010 – он ещё не осуждён. Четыре года – это хороший срок хорошего наказания за серьёзное правонарушение. Ну, что такое четыре года в СИЗО? Это четыре года в закрытой тюрьме, это очень серьёзное наказание. Люди, совершившие тяжкие и особо тяжкие преступления, и то не всегда содержатся в помещениях камерного типа, они находятся в зоне. То есть они и ходят, есть воздух. Да, там режим, дисциплина, но, тем не менее, за своей колючкой они относительно свободны, они не в камере сидят переполненной.

И ещё в это полугодие мы, конечно, очень много отвлекались от нашей привычной повседневной работы на события, связанные со строительством дороги в парке им. Горького. Тут и предоставление защитников в административные дела, тут и информационная работа на месте, и наше участие в акциях, и наши письма, и комментарии в прессе. На обращения, которые у нас лежат, прокуратура ещё не ответила, мы ожидаем ответов, ожидаем обжалований этих ответов. Серьёзно нарушались права людей, об этом они написали в прокуратуру, пока областная прокуратура переслала прокуратуру Дзержинского района по месту жительства людей. По существу ответов нет уже больше месяца. Мы ждём со дня на день эти ответы с тем, чтобы их обжаловать. Что касается событий в парке, ещё есть дела по неоказанию медицинской помощи.

– Скучать некогда?

– Работа кипит, не останавливается ни на мгновенье. Вчера буквально пришло сообщение из Верховного Суда о том, что дело по нашему ходатайству истребовано, чтобы решать вопрос об исключительном производстве. Это огромная победа. С нового года удовлетворены несколько кассаций, что бывает крайне редко, и дела возвращены в первую инстанцию. Я уже не говорю о выигранных делах в Европейском суде, но это уже касается Фонда защиты жертв пыток. В этом году закончилось дело об избиении в Изяславской колонии. Из большого количества заявителей только трое дошли до решения Европейского суда, который постановил, чтобы государство выплатило двоим по 20 тысяч евро, а третьему 15 тысяч евро в качестве компенсации за моральный вред. А кроме того, Европейский суд абсолютно точно сказал: в наших колониях бьют осуждённых. По этому делу даже было выездное заседание, факты устанавливались в Украине.

– Большое спасибо за беседу.

Беседовал Владимир Бацунов

Нова Катинська трагедія. Коли жахлива звістка вдарила в серце, першими осмисленими словами було: «…це ваша година тепер і влада темряви» (Лк 22:53), – те саме лунало в мені після наших президентських виборів. Отакої ж чорної години 1937 року не лише розстріляно було нашу культурну еліту в Сандормоху, а й у непідвладному більшовикам Львові після не найскладнішої операції загинув Б.-І. Антонич.

На нещодавньому врученні Костянтинові Москальцю премії «Глодоський скарб» пролунало запитання до лауреата, як він «несе цей час». Як нам нести цю не нашу годину? У Євангелії від Луки після слів про «владу темряви» йдеться про три відречення Петра. Коли Петро похапцем заперечував, що знає Вчителя, він навіть не розумів, що чинить, були лише ситуативні інстинктивні реакції: я маю бути поруч, я маю все бачити, може, я знадоблюсь, а ці слова – ніщо, ними я просто відганяю те, що мені заважає, – нав’язливі запитання, безглузді натяки. Усвідомлення відбулося тільки тоді, коли після крику півня на нього звернув погляд Христос. Петро заплакав, бо погляд Христа виявив, що й над найвірнішим учнем має владу морок розпачу, суєтності, мимовільностей і відрухів. І нам дано відчувати повсякчас цей погляд, – коли наша воля, – щоб не схибити, а схибивши, винести з цього урок. І тоді хоч хтось спроможеться стати «скелею», на яку спиратиметься громада.

Чимало років мене тривожить неусвідомлення нині законів буття, які колись були знані кожному. Доходилося мені до них через цілком приватний досвід, коли в межовій для власної особистості ситуації поставали наче писані вогненним стилосом споконвічні людські запитання: «Чому?», «За що?», «Хто винен?», «Що робити?». Вельми дорого коштувала мені відповідь, і вона відповідала одразу на всі ці запитання. Проте щоб викласти її, доведеться вдатися до допомоги авторитету.

Колись під час читання «Суті християнства» («Mere christianity») Клайва Льюїса мене вразив такий образ: з Божого погляду час – наче дорога, яку бачиш згори, видно і початок, і кінець, і для Нього людина існує в цілості свого життєвого шляху. Тієї ж миті мені спало на думку, що ця цілість насправді набагато ширша: вона вміщує й предків, і вчинки кожної людини відлунюють у наступних поколіннях. Це не кара Божа, а просто невідворотні наслідки певних причин, часом досить віддалених у часі. Давні – від конфуціанців до юдеїв – знали: вчинене зло досягає невинних нащадків. Звичка гуманізму змушує ледь не волати про страшну несправедливість, але поняття справедливості чи відплати тут не на місці, адже – повторюся – це не кара, а вислід дії. Кинь камінь із вежі, й він впаде. Може, це якийсь моральний запобіжник? Себе часто-густо не шкода, ціна зла не здається часом зависокою, але власні діти чи внуки – інша річ. Має вмикатися інстинкт самозбереження роду.

Доладне плетиво людських доль (влучність пов’язань перевершує будь-яку ймовірність) перетворює багатьох із нас на жертву чи знаряддя покарання, а найчастіше й на те, й на те водночас. Однак іноді й на подарунок, на джерело радості самозвершення. Проте допоки нами шарпають відрухи, а відчай не дає змоги підвести голову, ми залишаємося в площинності несвободи. Між невиправним минулим і розпачливим майбутнім нам залишається тільки перехід до нового виміру буття, піднесення на новий рівень усвідомлення власної відповідальності, відмова від гордині (або самоприниження, більшого за гординю), прийняття з покорою такого стану речей і неймовірний дар каяття та прощення.

Багато років мучила мене загадка України. Чому, наче білка в колесі, завзято крутимося на місці? Який світовий закон порушив наш народ? Гадаю, той самий, що чинний особисто для кожного: без каяття немає прощення, не усвідомивши себе, не вирвешся з безнадії повторень. Чого ж не усвідомили ми, українці?

Яке піднесення відчувалося, коли Іван Дзюба в Бабиному Яру вибачався перед євреями за те зло, яке вчинив колись їм його народ, коли Іван Павло ІІ визнав помилки, вчинені його Церквою – самі вони були надзвичайно далекі від цих прогрішень, але взяли на себе відповідальність і тягар провини спільноти, до якої належали. Чим вища, світліша, авторитетніша особистість, яка здійснює такий дивовижний для  пересічного сумління акт, тим він цінніший. Дуже довго я чекала на те, що якась видатна людина скаже те, що було очевидним для мене, але марно, хоча вже почали з’являтися публікації, в яких є елементи (часом значні) того, про що мені йдеться. Що ж, прислів’я, що було колись правилом для канцелярій Російської імперії, каже: «Коли немає гербового паперу, пишемо на простому».

Українці як народ мають визнати, що вони створили Російську імперію.

А як?

Викладу все дуже коротко. Слов’янські племена кількома хвилями йшли зі своєї прабатьківщини, розташованої від середнього Дніпра аж до Вісли спершу на Захід, потім на Південь. Останнім був рух на Північ. Руські князі з дружинами просувалися на теперішні території Європейської Росії по суті колонізуючи їх –  засновуючи поселення, асимілюючи племена фіно-угорської мовної групи. Саме тому й сучасна російська мова має так багато старослов’янських елементів, це ж була переважно мова верхівки, адміністрації, церкви, хоча за князівськими дружинами потяглися й осадники, та масив справді народної мови був на землях українських. Згодом північноруські князі усвідомили новопосталу окремішність і почалися змагання за старокиївський спадок (знаковою подією був, наприклад, наскок на Київ та Вишгород князя Андрія Боголюбського). Тож для староукраїнських інтелектуалів доби бароко московська держава, постала зусиллями руських князів, не була зовсім чужою. Добре знання власної історії підвело їх. Після нещасливої для руських земель Люблінської унії, коли було створено державу двох (польського та литовського), а не трьох (польського, литовського та руського) народів, частина з них по суті створила ідею Російської держави (тут знаковою постаттю є Теофан Прокопович). Тоді в російську мову проникло чимало українізмів, навіть саме це означення – держава як політична структура, а не один із атрибутів володаря. А пізніше імперська еліта (Розумовські, Безбородьки – несть їм числа), імперське чиновництво, флот, військо – наскільки ж значною була там частка вихідців з України…

Чому ж маємо дивуватися, що створений нашими предками (звичайно, не варто забувати й зовнішніх обставин, найкатастрофічнішою з яких була татаро-монгольська навала) монструальне державне утворення впало на наші ж голови – нищенням козацтва, гетьманства, одержавленням Церкви, приниженням культури, сталінськими репресіями, Голодомором – і далі, далі. Як снігова лавина росла гора лих. Під ногами поколінь дуже часто виявлялася порожнеча.

Імперія виникла з імпульсу розширення територій і підкорення «менш цивілізованих» племен, а пізніша амальгама із Золотою Ордою неймовірно підсилила цю тенденцію так, що вона збереглася й донині. Однак для власної легітимації російській державі, що й подосі не перейшла в модерний час і не відкинула давно застарілих понять про підстави державності, потрібний старокиївський спадок. Досі конкурує вона тут із Польщею, хоча якраз Польща пішла вже незмірно далі й зусиллями значної частини своєї еліти відкинула домодерні домагання щодо України, ставши дружньою сусідкою.

Ось чому я, дочка українського народу, визнаю, Господи, його провину. Безмірно шкодую про вчинене і каюся:

Господи, прости тих, що, як чимало інших ватажків своїх народів, колонізували інших – чудь, мерь, москву та інші племена Півночі;

Господи, прости, бо діяли в найкращих наче намірах ті, що шліфували ідеологію Російської держави, сподіваючись у такий спосіб захистити свою віру і свій народ;

Господи, прости «землячків», за виразом Шевченка, бо в своїй пересічності вони не мали внутрішнього опертя, яке мали б створити для них еліта – «раби, підніжки, грязь Москви, варшавське сміття «;

Господи, прости наших революціонерів, які йшли в загальноросійський рух, легковажачи справою національного відродження й вірячи у примарне братство народів, їхні прагнення були благими – стати в обороні «братів незрячих гречкосіїв»;

Господи, прости матросів, які розігнали Тимчасові збори;,

Господи, прости проводирів народу, які не використали всіх шансів, даних Лютневою революцією 1917 року, адже збулося Шевченкове пророцтво: «...і в огні її, окраденую, збудять...», вони й самі були окрадені, несвідомі до кінця своєї історичної місії й сучасні їхні наступники такі ж;

Господи, прости селян, які отримавши землю, вірили більшовикам і не підтримали масово українські визвольні змагання;

Господи, прости нам нашу несвідомість, брак мужності визнавати власні помилки, прости всю шкоду, завдану іншим народам, навіть спровоковану приниженнями, утисками та неправдою;

Господи, прости, бо не відали ми, що творили, очисти «від провини кривавої» (Пс 50); і лих, і нищення зазнали наші невинні, прости, Господи, суди нас не за гріхами нашими, а за своїм милосердям, заради тих, що були не несвідомими жертвами, а подвижниками, святими та героями, і заради нащадків наших, щоб доступили вони Твоєї благодаті.

Прощай, дорогий побратиме Євгене!

В молитві за спокій душі твоєї, дякуємо Богові, що Він послав тебе, такого міцного і надійного, такого скаліченого тілом, а здорового духом, такого мужнього і світлого розумом… Слава Богу, що ти жив між нами і підтримував на дусі цілу когорту шістдесятників та підкріплював усе живе в українському суспільстві протягом півстоліття. Слава Богу, що Він послав тебе в науку людям, духовно травмованим лихою долею.

Про тебе ще не створено книги – про героя нескореного духу. Але ми усі читали ту книгу в твоїх очах, сповнених спокійної гідности. Твої твори будуть стояти серед чесних книг, що засіяли ниву добрим зерном. До тебе приходили і відходили з радістю, як від чистого джерела. На твоєму рушнику залишили підписи люди шляхетні, високі, талановиті – і він залишиться як цінна реліквія Житомирського краю, де ти зростав.

Якби сьогодні зібрати усіх, хто хоче віддати тобі останній уклін, хто внутрішньо присутній тут над твоєю могилою, то похорон був би многолюдний, народний похорон друга, «що славно свій вік одробив». Тільки не можуть уже тут «зібратися у Концевича» усі твої побратими і посестри. Зате кожен поминатиме тебе у своїй молитві і подумки співатиме 22 липня «вічну пам’ять» у твердій вірі, що ти її заслужив.

Україна складає тобі шану. Ти любив її спокійною любов’ю вдячного сина. Ти залишив за собою слід на нашому зоряному небі.

Прощай, дорогий побратиме. Хай буде тобі пухом рідна земля.

Михайлина Коцюбинська
Євген Сверстюк
Василь Овсієнко
Ірина Жиленко
Атена Пашко
Іван Дзюба
Микола Плахотнюк
Валентина Чорновіл
Микола Горбаль
Горині
Анатолій Шевчук
Валерій Шевчук
Михайло Гуць
Ніна Вірченко
Ростислав Доценко
Олександр Сугоняко
Людмила Семикіна
Галина Севрук
Борис і Рита Довгань
Олексій Зарецький
Любомир Пиріг
Тарас Компаниченко
Віра і Василь Лісові
Люба і Мирослав Мариновичі
Ніна Марченко
Сім’я Стусів
Шевченки
Раїса Руденко
Леонід і Тетяна Плющі
Євген та Інна Захарови

Євген Концевич, «символ і легенда покоління шістдесятників», полишив нас об 11-й годині, дня 21, місяця липня, року Божого 2010.

Поховаємо його опівдні 22 липня на Смолянському цвинтарі, біля батька. На Другий Шевченківський провулок, 12, де він жив, їхати єдиним у Житомирі трамваєм до зупинки «Вулиця Шевченка».

КОНЦЕВИЧ ЄВГЕН ВАСИЛЬОВИЧ народився 5 червня 1935 року в с. Млинище Житомирського р-ну Житомирської обл.

Рятуючись від голоду, в 1947 році родина Концевичів перебралася в Житомир. Батько, завісивши вікна, таємно підробляв на швейній машинці, за що його переслідували як «приватного підприємця» – син запам’ятав обшук 1949 року. На собі відчув і презирство «городських» російськомовних ровесників до своєї «сільської» мови. Це і був ґрунт для формування національної свідомости.

1952 року 9-класник Євген, пірнувши в річку, зламав хребет. З тих пір (58 років!) він не ходив, інвалід першої групи. Ціною неймовірних зусиль юнак тримався за життя і знайшов у ньому своє місце.

Він не мріяв стати письменником. Але доля звела його з Васильком Хомичевським – сином блискучого перекладача античної літератури Бориса Тена, з братами Валерієм і Анатолієм Шевчуками,– і перед ним відкрився неозорий світ словесности. Євген пробує писати. Його оповідання публікувалися в ґазеті «Літературна Україна», у журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Україна» та ін.

1963–65 навчався на заочному відділенні Житомирського педінституту. Після виходу в 1964 збірки оповідань «Дві криниці» прийнятий до Спілки письменників України.

Місцеві партчиновники хотіли було створити з Концевича такого собі місцевого «Павку Корчагіна». До нього почали ходити піонери й пенсіонери. Сама секретар обкому КПУ з ідеології О. Чорнобривцева аґітувала його вступати в партію. Він відмовився, бо жива його душа тягнулася до людей іншого спрямування.

До Житомира, на Другий Шевченківський провулок, 12, приїздили люди, яких пізніше назвали шістдесятниками. На його 30-річчя, 5 червня 1965, приїхали Алла Горська, Іван, Леоніда та Надія Світличні, Євген Сверстюк, Вячеслав Чорновіл, Микола Плахотнюк, Ірина Жиленко, Михайло Гуць, Галина Возна-Кушнір, Вікторія Цимбал, Борис Мамайсур. Розмовляли, співали, жартували. Євген був щасливий. Колишній сусід Оксентій Мельничук, який вибивався в номенклатуру, приніс показати альбом, у якому Концевич після від’їзду друзів виявив підслушку і знешкодив її – КГБ вже готувався до серпневих арештів шістдесятників. Нагрянув обшук… Сам начальник обласного КГБ полковник І. І. Юдін з групою своїх підлеглих вимагав видати підслушку і зберігати таємницю, умовляв Концевича працювати на їхню установу. Він рішуче відмовився – і ганебна історія стала відомою всій дисидентській Україні. Про неї розповідали закордонні радіостанції. Той же Юдін запропонував Концевичу виступити в пресі проти зарубіжних публікацій про «подарунок» на день народження. Він знову відкинув пропозицію… Через 7 років майор КГБ Медвецький цинічно повчав на допиті: «Ви, Євгене Васильовичу, свій життєвий хребет зламали не тоді, коли стрибнули з кручі в річку, а тоді, коли не послухалися доброї поради Івана Івановича і не допомогли нам».

18 квітня 1972 року в Концевича знову був обшук у зв’язку з новою хвилею арештів шістдесятників: вилучили 17 документів самвидаву, багато рукописів, листів, друкарську машинку та інше. «Якби той лежачий труп устав, він усе одно не ходив би. Він у нас сидів би…»,– відверто сказав один житомирський кагебіст.

Житомирська письменницька організація на чолі з Володимиром Канівцем двічі намагалася виключити Євгена Концевича з членів Спілки письменників, але партійні боси згори осмикнули: «Не робіть із нього великомученика». Концевича перестали публікувати. Він був щільно обставлений стукачами.

Обструкція тривала до середини 80-х. 1985 вийшла друга збірка оповідань Євгена Концевича «Ідучи вулицею». Виходили книги перекладів з польської та російської мов.

Є. Концевич з оптимізмом вітав національне відродження кінця 80-х – початку 90-х. Будучи поза політичними організаціями, він, то більше, мав великий вплив на національно-культурне, літературне, політичне життя в Житомирі, на духовне відродження України. Він користувався величезною повагою і любов’ю в колах української інтеліґенції.

«Євген Концевич – людина величезної притягальної сили». (В. Чорновіл).

«У нашому нестабільному, усе більш несправжньому світі, є маленький справжній острівець, який тримається загадковою силою». (Є. Сверстюк).

«Євген Концевич свого роду символ і легенда для цього покоління – покоління шістдесятників. Це дивовижна людина, яка завжди всіх надихала, не його треба було підтримувати, як здавалося б,– він усіх підтримував і підживлював енергією…» (І. Дзюба).

«Він тримається так, ніби нема в нього ніякої біди і хвороби, а просто в нього така манера – приймати гостей лежачи». (В. Шевчук).

Концевич – лауреат Всеукраїнської премії в галузі літератури й мистецтв імені Івана Огієнка (1999). Член Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, заступник головного редактора журналу «Косень».

Указом Президента України від 26.11.2005 Є. Концевич нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Бібліоґрафія:

І.

Дві криниці. Новели.– К.: Молодь, 1964.– 84 с.

Йдучи вулицею. Оповідання.– К.: Радянський письменник, 1985.– 160 с.

Дві криниці. Новели.– К.: Дніпро, 1990.

Таємна зброя Валерія Шевчука // Голос громадянина, № 13.– 1990.– Серпень.

Чому вона мовчить? Голубко моя сиза // Вечеря на дванадцять персон: Житомирська прозова школа / Упоряд., передм., літ. ред. В. Даниленка.– К.: Генеза, 1997.– С. 97–116.

Тутешня кава. Статті, есеї, спогади, теревені, хармани, світлини.– Житомир: Бібліотека журналу «Авжеж!»,– 2000.– 240 с.

Вона йшла усміхнена… Новели. Оповідання. Етюди.– Житомир: ПМ М. Г. Косенко.– 2002.– 216 с.

Голубко моя сиза.– К.: Неопалима купина.– 2003.– 64 с.

Мамо!.. Мамочко!!. Прокинься!!!. Літературно-мистецьке видання новели Євгена Концевича «Чому вона мовчить» (12-ма мовами). Худ. Микола Соболівський.– Житомир: Метелик.– 2004.– 56 с.

ІІ.

Н. Світлична. «Подарунок» на іменини // Вільне слово (Житомир), № 20 (28).– 1991, 1 червня.

Протокол обшуку (18 квітня 1972 року) // Віче (Житомир), № 18, 1991.– Жовтень.

В. Овсієнко. Подарунок на іменини // Самостійна Україна, Ч. 25 (126).– 1994.– 2 липня.

Юнак із вогненної печі. Записав В. Овсієнко. // Самостійна Україна, № 24 (171).– 1995.– 3 липня.

Жиленко І. Homo feriens // Сучасність.– 1997.– Ч. 10.– С. 53, 63; 1998 – Ч. 9.– С. 37–40, 44, 48–49; Ч. 10.– С. 44–45, 48; 1999.– Ч. 2.– С. 53, 55, 60–61; Ч. 12.– С. 129, 147.

Божко С. Ноїв ковчег зупинився в Житомирі // Золоті ворота.– 1998.– Вип. 5.– С. 82–92.

Шевчук В. Прозаїки шістдесятих та сімдесятих сьогодні і вчора // Кур’єр Кривбасу.– 1999.– Ч. 118.– С. 6–7.

Білоус П. А. Він випромінює світло… // Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах.– 2000.– Ч. 5.– С. 174.

Савенець А. Біля рідних джерел: Творчий портрет Є. В. Концевича // Поліський дивосвіт. Література рідного краю: Житомирщина.– Част. І.– Житомир, 2000.– С. 458–461.

Лєцкін М. «Я живий на всі 200 відсотків…» // Дивослово.– 2001.– Ч. 6 (532).– С. 23–25.

В. Овсієнко. Прямостояння, або У Євгена Концевича така манера: приймати гостей лежачи // Дзеркало тижня.– 2002.– № 27 (402).– 20 липня. Також: В. Овсієнко // Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. 2 / Упорядкував автор.– Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005.– С. 83–89.

Роман Корогодський. Рекорд світлоносності // Українська мова та література.– 2002, № 40.– С. 37–41.

Валерій Шевчук. На березі часу…– К., Темпора, 2002.– С. 103–117.

В. Овсієнко, Є. Концевич [Біоґрафічна довідка].– Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1.– Харків: Харківська правозахисна група; «Права людини».– 2006.– 1–516 с.; Частина ІІ.– 517–1020 с.; Див. с. 319–323.

Вічний воїн життя.– Україна молода, № 114 – 2008.– 21 червня.

Довідку розіслав 21.07.2010 р. Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група.

Див. також:

Василь Овсієнко. ПРЯМОСТОЯННЯ, або У Євгена Концевича така манера: приймати гостей лежачи.