Бюлетень "Права Людини", 2010, #22

Партнери ГО «ІРРП»  Л. Опришко та Л. Панкратова  виграли справу в Європейському Суді з прав людини.

15 липня цього року Європейський Суд з прав людини ще раз констатував, що Україна не дотримується вимог щодо безсторонності та незалежності суду та порушила право на свободу вираження.

Суть справи полягає в наступному. У червні 2002 року в Кіровограді проводились вибори мера. 12 червня 2002 року під час виборчої кампанії, в українському незалежному інформаційному агентстві новин ("УНІАН") відбулись дві прес-конференції, пов’язані з цими виборами. Під час однієї з них, кіровоградський журналіст звинуватив одного з кандидатів на посаду мера пана Я. в замовлені його вбивства за 5000 доларів США. Ця інформація в числі інших новин була поширена УНІАН по електронній пошті і розміщена на їх веб-сайті та в інших ЗМІ. 14 червня 2002 газета «Україна-Центр» опублікувала статтю під назвою «Столичные гастроли», в якій, зокрема, повідомила таке: "М. обвинил Я. "в заказе его убийства" и даже сообщил сумму "заказа" - 5000 $. Журналист сообщил, что в целях безопасности вывез свою семью за пределы области. По его словам, все четверо журналистов - участников пресс-конференции - обратились в Генеральную прокуратуру, Службу безопасности Украины, МВД по поводу угроз в их адрес. Он также заявил, что у них имеются доказательства давления на них".

Пан Я. подав цивільний позов до редакції газети «Україна-Центр» в один із місцевих судів м. Кіровограда про захист честі та гідності, ділової репутації, вимагаючи спростування вищезазначеної інформації та компенсації моральної шкоди в розмірі 500 тисяч гривень. В ході розгляду справи було заявлено клопотання про зміну підсудності, оскільки позивач пан Я. займав посаду голови Ради суддів Кіровоградської області. 12 грудня 2002 року заступник голови Верховного суду частково задовольнив прохання, передавши справу до Кам’янського районному суду Черкаської області. Проте на той час, суд першої інстанції вже розглянув справу і стягнув з газети на користь пана Я. 100 тисяч гривень. Апеляційний суд Кіровоградської області зменшив суму стягнення до 50 тисяч гривень, залишивши рішення суду першої інстанції в іншій частині без змін. З таким рішенням погодився і Верховний Суд України.

У 2003 році судові рішення були виконані в повному обсязі. З редакції газети «Україна-Центр» примусово стягнуто відшкодування моральної шкоди в розмірі 50 тисяч гривень та виконавчий збір 2,5 тисячі гривень.

У справі «Газета «Україна-Центр» проти України» Європейський суд з прав людини встановив порушення статей 6 та 10 Європейської Конвенції захисту прав людини та основоположних свобод (далі за текстом - Конвенція).

Порушення статті 6 Конвенції.

Встановлюючи порушення статті 6 Конвенції, яка гарантує право на справедливий суд, Європейський Суд дійшов висновку, що газета-заявник мала обґрунтовані сумніви щодо безсторонності судів Кіровоградської області при вирішення спору, оскільки позивач займав посаду голови Ради суддів Кіровоградської області, а тому міг вплинути на будь-якого суддю в регіоні шляхом ініціювання порушення проти нього провадження про дисциплінарну відповідальність та прийняття рішення стосовно просування суддів по службі. Європейський Суд взяв також до уваги той факт, що під час розгляду зазначеної цивільної справи в Ленінському районному суді м. Кіровограда, заступник голови Верховного Суду України частково задовольнив клопотання відповідачів про передачу цієї цивільної справи до суду першої інстанції в іншому регіоні України. Все це дало Суду підстави для висновку, що побоювання заявника щодо упередженості судів у Кіровоградській області, було не безпідставним. Крім того, Європейський Суд відмітив, що українські суди вищої інстанції при розгляді апеляції заявника, знехтували його аргументами з цього приводу.

Порушення статті 10 Конвенції.

Заявник скаржився до Європейського Суду на те, що газета лише поширювала суспільно-значиму інформацію у рамках передвиборчої полеміки. Причому, зазначена інформація вже була відома широкому загалу, оскільки її з самого початку поширили на публічному заході - прес-конференції, а потім - за допомогою інформаційного агентства та засобів масової інформації.

Уряд поділяв позицію національних судів і зазначав, що заявник не довів факту отримання спірної інформації від будь-якого інформаційного агентства, а представник газети не був присутній на прес-конференції особисто, а тому, на його думку, не мав права поширювати спірну інформацію.

Європейський Суд погодився з аргументами, наведеними представниками «Газети «Україна-Центр», звернувши увагу на таке.

Суд нагадав, що стаття 10 Конвенції захищає право журналістів розкривати інформацію з питань, що становлять спільний інтерес за умови, що вони діють добросовісно і на основі правдивих фактів і надають "надійну і точну" інформацію, відповідно до журналістської етики.

Європейський Суд зазначив, що повідомлення новин, які базуються на інтерв’ю або відтворенні висловлювань інших осіб, незалежно від того, чи вони були змінені, чи ні, є одним з найважливіших способів інформування громадськості, завдяки якому преса відіграє свою життєво важливу роль "суспільного сторожового пса" та встановив, що рішення українських судів становили втручання у право Газети «Україна-Центр» на свободу вираження, яке не було необхідним у демократичному суспільстві, а отже, мало місце порушення статті 10 Конвенції.

В зв’язку з встановленням зазначених порушень Конвенції, Європейський Суд зобов’язав Україну виплатити редакції газети «Україна-Центр» компенсацію матеріальної шкоди в розмірі 8 400 євро, моральну шкоду 5 000 євро та судові витрати 830 євро.

Інтереси компанії-заявника - редакції газети «Україна-Центр» в Європейському Суді з прав людини представляли київські адвокати Людмила Опришко та Людмила Панкратова.

«Кардіограма міста» – це назва акції, яку дрогобицька ініціативна молодь провела 30 липня в рамках свого фестивалю «Інше місто». Задум полягав у тому, щоб до приїзду в Дрогобич директора департаменту УЄФА з організації заходів футбольного чемпіонату «Євро-2012» Лукаса Ахермана розмалювати в’їзну дорогу до міста обрисами його історичних пам’яток та будівель. Ініціатива виникла спонтанно, але, діставши підтримку батьків і доброчинців, молодіжними SMS-ками розлетілась по всьому місту.

Отож за кілька годин до приїзду гостя близько сотні натхненних юнаків і дівчат за згоди і сприяння міської влади уже розмальовували білою фарбою вуличний асфальт. З-під пензлів з’являлися впізнавані обриси ратуші, храмів, синагоги, інших знаних будівель. У молодіжному гурті панували духовне піднесення і творча атмосфера – звучали різні мови, але всіх об’єднував єдиний дух. Очевидно, все це світилося в їхніх очах, бо до гурту долучалися водії автівок, що проїжджали мимо, інші перехожі – пригощали напоями, печивом. І невдовзі делегація УЕФА вражено розглядала 1800-метрову «кардіограму міста». Остання засвідчила, що місто живе й намагається вирватися із зашморгу депресивного провінціалізму, у який заштовхують його економічні та суспільні обставини.

А далі сталося неймовірне. У тому, що молодь, зображаючи на дорожньому асфальті обриси храмів, малювала на їхньому вершечку знак хреста, парафіяни храму Преподобного Йова Почаївського УПЦ (МП) побачили осквернення священного знаку. Першого серпня настоятель храму о. Микола Мандзюк організував хресний хід, учасники якого отримали наказ: «Ідіть і замальовуйте хрести!». В результаті ревні парафіяни замальовували не лише хрести на храмах, а й будь-які лінії, що перехрещувались: віконні рами будинків, телевізійні антени і навіть латинські літери «t» і «f». Молодь була шокована, поривалася захищати свої малюнки, але, на щастя, стрималася. У відповідь на спроби людей переконати учасників процесії, що вони діють неправильно, о. Микола заявив: «Ми в цьому місті єдина канонічна Церква і, хоч нас ігнорують, ми не допустимо осквернення».

Відтак будь-якому досвідченому суспільному «кардіологові» тепер очевидно, що «кардіограма міста» із замальованими хрестами свідчить про симптоми небезпечної хвороби – мракобісся.

Місто вирує від дискусій і суперечок. Більшість обурена цим святенницьким вандалізмом, проте знаходяться й такі, які, хоч і не замальовували б хрести, все ж вважають сакральні символи на проїжджій частині дороги недоречними. Мовляв, ви ще на туалеті їх намалюйте! А молодь дивиться на це все і не може прийти до тями. На загальноміському Круглому столі, скликаному в ратуші організаторами «кардіограмної» акції, один із молодих хлопців сказав: «Ця акція мала дивовижно добрий характер. Ми всі були натхненні добрими і світлими почуттями. Як можна було назвати її диявольською?». І в цьому запитанні – головна суть проблеми.

У ХХІ столітті ми вже можемо твердо сказати: не людина для доктрини, а доктрина для людини. Якщо Церква не вміє розрізнити, де святотатство, а де – щира і світла (хоч і церковно неогранена) духовність, то така Церква приречена. Справді, в часи войовничого атеїзму по іконах і хрестах не раз по-диявольському топталися – але топчуться також богомольці й туристи по кам’яних підлогах європейських храмів, орнаментованих хрестами; топчуться й по могилах церковних достойників, похованих у криптах під храмовою підлогою. Одне і те саме дієслово: «топтатися», але яка різниця в суті дійства та в його інтерпретації!

Чи не спало на думку парохові о. Миколі Мандзюку, що фраза «Ідіть і замальовуйте хрести!» сама по собі двозначна? Адже знаменням хреста завжди відганяли злих духів та освячували приміщення й речі. Якщо можна освятити авто, позначивши його знаком хреста, то чому дітям не можна намалювати на вулиці хрестик? Може, оте щире юнацьке почуття добра та любові швидше дійде до Господа і тим самим обереже дорогу від якоїсь аварії?!

Утім, будь-яка церковна громада в місті має право бути невдоволеною якимись процесами в ньому і публічно переконувати мешканців міста, що її бачення є правильним. Тому якби громада УПЦ (МП) скликала Круглий стіл і переконала молодь міста, що вони своїми малюнками осквернили священний символ, все було б цивілізовано й по-християнськи. Натомість дрогобицькі «ревнителі святинь» діяли, як таліби,– пригадайте, як близько десяти років тому таліби знищили з гармат наскельний буддійський монастир в Афганістані тільки на тій підставі, що він – «язичницький» і суперечить їхній вірі?

Багато дрогобичан дивується: що сталося з досі тихою і непримітною церковною громадою Московського патріархату? Це неправда, що в місті її ігнорують: пароха цієї громади не раз запрошували на загальноміські урочистості. Але, замкнена у своїй канонічній єдиноправильності, ця громада не хоче бути однією з багатьох – схоже, їй більше подобається монопольний статус «єдиної канонічної». Саме з цією формулою наїжджає до України патріарх Московський Кіріл, і саме ця претензія на виключні права православ’я московського зразка є складовою частиною нав’язуваного ним «русского міра».

Проте дрогобичани мають бути обачні не лише щодо цієї загрози, яка постала перед принципом релігійної свободи. Адже за явно конфронтаційною акцією громади УПЦ (МП) у Дрогобичі можна відчитати нове «патріарше замовлення» на переслідування канонічних православних з боку галицьких «уніятів» і «розкольників». Як же мудро вчинила молодь, що не піддалася на очевидну провокацію й не пішла захищати свої малюнки! Утім, за бажанням усе – навіть Круглий стіл, на який громада УПЦ (МП) була запрошена, але не прислала жодного представника,– можна подати в пропагандистських матеріалах Московського патріархату як «гоніння за віру».

Автор цих слів не належить до тих, хто захоплений ідеологією секуляризму: приправлена соціалістичними ідеями, ця ідеологія поводить себе в Європі надто агресивно. Однак те, що пропонує громада Московського патріархату, є лише поверненням нефортунних демонів минулого – гордині єдиноправильности, насильства примусового доброчестя, агресії релігійних упереджень. Такі демони не тільки не наближають нас до Христової віри, а й відкочують суспільство назад, бо роблять секулярні застереження щодо Церкви умотивованими. Відтак секулярний характер держави стає спасенним, бо він рятує нас від духовного насильства, до якого в іншому разі могла би вдатися одержавлена УПЦ (МП).

У всій цій історії є один важливий момент: молодь Дрогобича – хоч і збурена й почасти ображена – не збирається складати руки. І хто зна, чи з їхньою допомогою не вдасться таки підлікувати місто, щоб його кардіограма уже не містила тривожних збоїв.

Західні прихильники Радянського Союзу до останнього відкидали будь-який аргумент проти комуністичного міфу  Особливо смішили слова щодо провалля між словами та дійсністю.  Буцімто їхні політики не брехали, не декларували відданість найвищим цінностям, коли насправді прагнули влади та можливостей збагачуватися.

Про одну суттєву відмінність вони не здогадувались, або воліли не знати.  Політики в демократичних країнах чудово знають, що можуть скільки завгодно немовлят поцілувати, зворушливих промов про свободу та процвітання народу виголосити.  Проте голоси отримають не за слова, а за результати. 

Через майже 20 років з розпаду СРСР провалля між словами та діями має всі шанси наздогнати той розрив між елітою, що розпоряджується владою та багатством, і „носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні”, себто, народом. 

Цілком погоджуюсь із Ярославом Грицаком щодо економічного підґрунтя невдоволення українців змінами після 1989 р.  Втім, з опитуваннями, як в згаданому ним  дослідженні Pew Research Center , багато що залежить від можливих відповідей.  Якщо в запитанні йшлось саме про перехід до демократії, то могли би додати можливу відповідь „Не знаю, не пробував”.  Підозрюю, багато респондентів обрали би саме цей варіант. 

Що наявність багатьох політичних партій не рівнозначна демократії, неоднозначно продемонстрували події навколо формування нового уряду в березні цього року, але коріння проблеми, напевно, значно глибші.  Механізмів, що захищали би населення від сваволі політиків,  фактично немає.  Закони про вибори завжди ухвалювались під конкретне скликання, закони, що забезпечили би незалежність судової влади, справжній доступ до інформації, рівний доступ до вищої освіти, прозорість влади, тощо, обговорювали, розробляли та не поспішали ухвалити. 

Тішить, звісно, позитивне ставлення до демократичних цінностей.  Цілком природно, що людей більше турбують наявність праці, ціни на хліб, тощо, ніж якісь, як їм здається, абстрактні „права”.  Тривожить те, що жодної абстрактності не має.  Свобода слова, свобода мирних зібрань, право бути обраним, чи право на оскарження судового рішення не обмежуються заради якихось абстрактних порушень не менш абстрактної Конвенції, а з абсолютно ясною метою.  Щоб владі не заважали робити те, що їй заманеться. 

У цьому контексті варто згадати одну особливість недавнього звернення громадськості до Президента з проханням заветувати Закон про судоустрій та статус суддів.  Деякі нововведення цього закону викликали застереження з боку парламентського юридичного управління, аналітичних та правозахисних груп, співдоповідачів Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), й окремих представників Венеціанської комісії Ради Європи.  У зверненні наголошено, що закон ставить під загрозу незалежність суддів та доступ людей до правосуддя.  Відгукнулись, та й досі відгукуються, більше людей з різних західних країн, аніж у самій Україні.   Громадяни, фактично, ніколи не жили в умовах незалежного правосуддя, і не реагують так гостро на додаткове обмеження, не розуміють, що це їх напряму стосується.

Боюсь, влада ані на мить про це забуває. До закликів дочекатися висновку Венеціанської комісії не прислухались ані нардепи коаліції, що поспішно та свідомо ухвалили закон із порушеннями Конституції, ані Президент, який його 27 липня підписав.

Раніше він проігнорував попередження правозахисників, медійників та Асоціації українських банків про те, що Закон про захист персональних даних ставить під загрозу свободу слова та доступу до інформації й економічний розвиток держави.  Так само, як проігнорував усі застереження, зокрема, й представників ПАРЕ стосовно призначення власника „Інтера” Валерія Хорошковського спочатку Головою Служби Безпеки України, згодом іще й членом Вищої ради юстиції. Остання, за новим законом, має значно ширші, ніж передбачено Конституцією, повноваження щодо призначення, звільнення та притягнення до відповідальності суддів.   

Новий підхід СБУ не забарився.  Днями дізналися про взяття з блогера Олега Шинкаренка письмової обіцянки, що той більше не критикуватиме владу „в різкій формі” у своєму блозі.  Кумедного багато, смішного мало, й ціль досягнута.  Всі знають, що СБУ не тільки читає особисті блоги, а може до автора завітати.  Хотіла би тут одне уточнення внести.  Підозрюю, що в усіх демократичних країнах застосовується негласне стеження, аби вчасно запобігти терактам чи справжнім загрозам життю публічної особи чи державній безпеці.  Блогер, який написав слова „забити гада”, представники Харківської крайової організації «Спілка української молоді», що написали лист до Президента США, керівник представництва у Києві німецького Фонду Конрада Аденауера, Ніко Ланґе, що написав критичну статтю  про перші 100 днів президентства В. Януковича, такої небезпеки не становили.  Адже ні блогера, ні представників СУМу не арештували, аби потім в суді доказати злочинність їхніх дій, та й Ланґе таки впустили в країну. 

Мова, виходить, йшла про „профілактику”, як напевно, й з візитом співпрацівника СБУ до ректора Українського католицького університету, о. Бориса Гудзяка 18 травня цього року.

А якщо немає жодного місця для так званої профілактики в демократичній країні, де подібне залякування та тиск на громадян і гостей не тільки заборонено, але й немислимо?

Втім, немислимо й багато іншого.  Зокрема й той факт, що Президента не бентежило ані те, що В. Хорошковський за законом не може бути членом Вищої Ради Юстиції, ані явна невідповідність Конституції зменшення повноважень Верховного суду та значного розширення Вищої Ради Юстиції в законі, підписаному „Гарантом Конституції” наприкінці липня. 

Прикро, що після рішення Конституційного Суду 6 квітня, яке узаконило створення уряду фракціями та окремими депутатами, незважаючи на протилежне рішення того самого суду від 17 вересня 2008 р, не надто легко вірити, що судді КСУ знову „не виходитимуть з реальних процесів життя” . Тобто, не вирішать, що нардепи мали право ухвалити закон, що не відповідає Основному закону, а Гарант був уповноважений порушити, не стати на сторожі Конституції. 

Вигадають якісь благозвучні слова, що люб’язно повторюватимуть більшість телеканалів, зокрема й Перший національний, який, за словами заступника президента Національної телекомпанії України Валіда Арфуша «має завжди висвітлювати роботу влади, доносите лише позитивну інформацію до глядачів. Тоді люди нехай самі судять, чи справді все так, як кажуть на каналі. Наприклад, ми розказуватимемо, що ремонтуються під’їзди, а вони насправді не ремонтуються, тоді люди йдуть і жаліються.»”

Лукавство слів п. Арфуша відверто вражає. Слабо віриться, що він не вловлює різницю між не відремонтованим під’їздом та загрозами від деяких законодавчих актів чи сумнівних дій СБУ.  Втім, головна хитрість у тому, що протягом останніх місяців частіше за все інформація просто замовчується. Як, перепрошую, мають „судити” глядачі, позбавлені суспільно значущої інформації, як наприклад, що ДАИшники не дали активістам опозиції  чи прихильникам УПЦ-КП доїхати до Києва?

Майже з першого дня нового уряду та призначення двох міністрів, які, м’яко кажучи, не приховують своєї неповаги до значної частини населення, влада демонструє абсолютну неготовність діяти за правилами демократичного суспільства.  Анітрохи не стверджую, що попередня влада ставилась більш відповідально до своїх обов’язків перед народом. Якби так, не вдалось би аж так швидко знищити ті лічені реформи в сферах освіти та в діяльності міліції. И не ставились би так поблажливо до недотриманих обіцянок, намагань максимально розширить владу.  Поблажливо або обачно, бо страх уже повертається.

Прикро, що дедалі чіткіше проглядаються радянські прийоми в діях нинішньої влади, разом із риторикою тих часів.  Остання вкрай погано узгоджується із словами про демократичні цінності.  Настільки погано, що закономірно припустити: вони не можуть обійтись без імітації демократії. Не треба далеко ходити, за мотивами для поспіху з деякими законодавчими ініціативами, для гротескно невідповідних призначень, тощо.  Здійснювати тиск, знаходити, так би мовити, стимули чи просто промивати мозки за допомогою люб’язних медіа-друзів, звісно, можна.  З інвесторами, з МВФ не так легко, а без них всі красиві слова безсильні.

Втім, наважусь сподіватися, що йдеться не тільки про інвесторів, а про чималу частину населення. Тому надзвичайно важливо не опускати руки, не задовольнятися словами, порожніми деклараціями, а максимально публічно вказувати на правду, ставити прискіпливі запитання, та вимагати, щоб дії відповідали словам.

Кому потрібна імітація демократії?

Президент України В. Янукович передав УНІАН відповідь блоґерам, яку можна прочитати тут. Ми публікуємо відповідь О. Шинкаренка, яку взяли з його блоґа.

Як я вже неодноразово казав  – мій блог не присвячений образам та погрозам. У цьому легко пересвідчитися, якщо його почитати. Те, що там викопали та витащили на світло невтомні співробітники СБУ,– моя випадкова реакція, яку можна порівняти з падінням на ногу важкого та тупого предмету. Те, що у цей момент каже людина, не обов’язково знати всій країні. І оці записи – стенограми мого крику – лишилися у блозі. СБУ чомусь вирішила, що про мої волання має знати кожен українець і запустила шалену рекламну кампанію, яка мені зовсім не потрібна, бо показує мене не з найкращого боку. Я письменник, музикант та журналіст, і в цих царинах вже дечого досяг, мені є чим тут похвалитися.

Друге, що я хочу сказати – кожен громадянин має право лаяти та сварити владу, як йому захочеться, навіть погрожувати може, і в цьому немає нічого небезпечного. Як, припустимо, мої погрози, якщо я їх висловлю на блозі в інтернеті, можуть вплинути на безпеку президента? Влада – навіть найдемократичніша – це завжди за визначенням репресивний механізм, бо вона має міліцію, таємну поліцію та армію, а народ має в найкращому разі таку-сяку платню та невпевненість у завтрашньому дні. Єдине, що народ може робити, коли йому допікає своїми діями влада – це лаятись та погрожувати. Ваша влада, Вікторе Федоровичу, вже так допекла багатьом українцям, що вони готові зібратися на другий Майдан. Сьогодні встановилася дуже спекотлива політична погода – досить піднести сірника, і вибухне шалене вогнище. Але чи повинен у цьому народ і я, як частина цього народу? Чи це народ живе в дуже сумнівно придбаних заміських резиденціях та по півтора місяці відпочиває у Криму? Чи це народ є акціонером компанії «РосУкрЕнерго», яка присмокталася до нашого бюджету? Чи народ володіє телекомпаніями та одночасно керує таємною поліцією? Хіба народ роз’їжджає на подарених таємничими спонсорами Кадилаках за мільйон гривень? Може, це народ купує за півтора мільйони доларів народних депутатів у парламенті? Хіба це народ напускає міліцію на мітинги опозиції?

Український народ – як головне джерело влади в Україні – за Конституцією, яку ви порушили, формуючи більшість у парламенті, не має всіх цих можливостей. Їх маєте ви – за наш рахунок, бо ви – влада – живете за рахунок наших податків. Ви і лаєте нас вільно і з великим задоволенням: ми добре пам’ятаємо і ваших «козлів, що заважають нам жити» і «От блять, суки, пройти не можна!» пана міністра Яцуби. А що лишається нам? Лаятися та погрожувати? Але виявляється, що і це вже заборонено!

Але біда не в тому, що влада занадто прислухається до лайок блогерів. Біда в тому, що вона абсолютно не слухає цілком конструктивну критику незалежних журналістів. Таким чином, наш з вами діалог перетворюється на інсценування відомої басні пана Крилова «А Васько слухає та їсть…» Ви кажете, що ми потрібні владі. Для чого? Аби добити депутата Олеся Донія? Чи посадити за грати за надуманими звинуваченнями Юлію Тимошенко? Може, для того, аби по всій країні наставити ганебні пам’ятники Сталіну? Чи для того, аби остаточно загнати в резервацію українську мову та культуру? Може, владі потрібні якісь виправдання своїм спробам задушити податками український малий бізнес? Чи їй просто хочеться мати таких собі «кишенькових» блогерів, яких би можна було показувати в якості зразка демократії і ще й на виставки посилати?

Зрозумійте, чому ми лаємось та погрожуємо: тому що ви не слухаєте аргументованих, коректних та конструктивних пропозицій. Ми лаємось від безсилля, а ви – від пихи та надмірної самовпевненості. Але так довго не триватиме: ті, хто дав вам владу, ті її і заберуть.

Східноукраїнський центр громадських ініціатив випустив книгу «Право на доступ до інформації з питань містобудування: практичний посібник». У посібнику розглянуто законодавчі та практичні аспекти реалізації права на інформацію щодо забудови територій у населених пунктах. Посібник розрахований на широке коло читачів, яких цікавлять практичні аспекти захисту права на інформацію щодо забудови територій у населених пунктах: представників громадських організацій, членів органів самоорганізації населення та об’єднань співвласників багатоквартирних будинків, працівників ЗМІ та представників інших форм об’єднань громадян, а також на депутатів місцевих рад та посадових осіб міських і районних виконавчих комітетів. Книга складається з розділів: «Право на інформацію: міжнародні та вітчизняні стандарти», «Забезпечення доступу громадськості до інформації при плануванні і забудові територій», «Порядок одержання офіційних даних щодо забудови територій», «Оскарження фактів порушення права на інформацію щодо забудови територій», «Окремі проблеми захисту прав громади у сфері містобудування».
Автор книги – Микола Мазур, кандидат юридичних наук, викладач Луганського державного університету внутрішніх справ.
Посібник вийшов у світ в рамках проекту «Локалізуючи демократію в Луганську», що реалізується за фінансової підтримки NED - Національного фонду в підтримку демократії (США).

Луганчани можуть безкоштовно отримати книгу в офісі Східноукраїнського центру громадських ініціатив за адресою 30-й квартал, буд. 2, кв. 14. Будь ласка, домовтесь про час вашого візиту до нас завчасно за телефоном (0642) 491374.
Мешканці інших міст зможуть безкоштовно отримати видання в ході громадських обговорень проблеми обмеженого доступу громадян до генеральних планів міст, які відбудуться у всіх обласних центрах у серпні - вересні 2010 року в рамках проекту «Через доступ до генеральних планів – до містобудування без корупції», що реалізується за підтримки МФВ «Відродження». Якщо ви зацікавлені в отриманні друкованого варіанту книги у вашому обласному центрі, надішліть замовлення на e-mail: [email protected] і ми поінформуємо вас про час і місце отримання книги.

Книгу також можна скачати в електронному вигляді на сайті Східноукраїнського центру громадських ініціатив.

Контакти:
З питань отримання книги в Луганську звертатись за телефоном до Олександри Хандрамай за телефоном (0642) 491374 (з 8:00 до 16:00 з понеділка по п’ятницю)

ЗМІСТ книги:

Передмова

Розділ І Право на інформацію: міжнародні та вітчизняні стандарти  
Міжнародні стандарти  7
Національні стандарти  13

Розділ ІІ Забезпечення доступу громадськості до інформації при плануванні і забудові територій

Розділ ІІІ Порядок одержання офіційних даних щодо забудови територій  
Подання інформаційного запиту  24
Звернення громадян  30

Розділ ІV Оскарження фактів порушення права на інформацію щодо забудови територій  
Звернення до прокуратури  36
Звернення до адміністративного суду  41

Розділ V Окремі проблеми захисту прав громади у сфері містобудування  
Проблема доступу до інформації, що міститься в генеральних планах міст  48
Проблеми реалізації ОСББ права на отримання прибудинкової території і на доступ до відповідної містобудівної інформації  54

Додатки
Додаток № 1 Типова форма інформаційного запиту та запиту щодо надання інформації  59
Додаток № 2 Типова форма повторного інформаційного запиту  60
Додаток № 3 Типова форма звернення громадян  62
Додаток № 4 Типова форма заяви до прокуратури про вчинення правопорушення  64
Додаток № 5 Типова форма заяви до прокуратури про захист прав і свобод  66
Додаток № 6 Типова форма адміністративного позову  67
Додаток № 7 Адреси органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Луганську  70

Не діждавшись ніяких пояснень ані вибачень від Надзвичайного і Повноважного Посла Російської Федерації в Україні п. Михаїла Зурабова, чому його не пропустили в Росію, правозахисник Василь Овсієнко звернувся 3 серпня до Міністра закордонних справ Російської Федерації з такою заявою:

Пане Міністре,

Опівночі з 22 на 23 липня цього 2010 року в м. Брянську російські прикордонники зняли мене з поїзда № 42, який ішов на Москву, і відправили назад в Україну. Моє прізвище виявилось у списку осіб, в’їзд яким до Російської Федерації заборонений.

Я їхав у сел. Кучино Пермського краю, де 1981–87 рр. мене утримували в колонії особливого режиму ВС-389/36. Тепер там діє відомий усьому світові Меморіальний музей історії політичних репресій „Пермь-36“. Директор Музею запросив мене взяти участь у дискусіях у межах Міжнародного громадського форуму „Пилорама-2010“. Я сподівався зустрітися з іншими колишніми совєцькими політв’язнями, хотів поставити свічку на місці поховань загиблих там Юрія Литвина, Ішхана Мкртчяна, Василя Стуса та інших…

У ЗМІ з’явилася інформація, що МЗС України звернувся за роз’ясненням до російської сторони щодо відмови мені у в’їзді на територію РФ, що відбулася телефонна розмова з цього питання глави МЗС України Костянтина Грищенка з в. о. глави МЗС РФ Андрієм Денисовим. Що цю проблему обговорив під час зустрічі посол України в Росії Володимир Єльченко з керівництвом російського зовнішньополітичного відомства. І що російська сторона на високому рівні висловила жаль з цього приводу. А прес-секретар МЗС України Олександр Дікусаров на брифінгу додав: „Ми вважаємо прикрий інцидент вичерпаним“.

Я ж не вважаю цей інцидент вичерпаним і прошу Вас, пане Міністре, пояснити мені, хто, коли і на якій підставі вніс моє прізвище до „чорного списку“.

Адже це сталося всього через два тижні після того, як Департамент інформації та преси Міністерства закордонних справ Російської Федерації заявив, що Президент Росії Дмитрій Медведєв 9 липня ухвалив рішення про відмову на основі взаємності від практики так званих „чорних списків“, що відповідає новому характерові відносин між Москвою та Києвом.

Як на мене, то „новизна“ полягає лише в тому, що раніше мене в Росію возили під конвоєм, а тепер не пускають відвідати рідну тюрму…

А „взаємність“, очевидно, полягає в тому, що перед цим Україна дозволила в’їзд на свою територію депутатові Державної Думи РФ Костянтину Затуліну та мерові Москви Юрію Лужкову, які закликають передати Росії місто Севастополь і весь Крим, а російський громадянин Гундяєв – Патріах Кирилл – відкрито проповідує в Україні „единство русского мира“. Тобто вони закликають до порушення територіальної цілісності України – і ніхто їх з України не видворяє…

Я не політик. Я працюю в Харківській правозахисній групі, збираю і публікую матеріяли про совєцьких політв’язнів. А також і про наших карателів. Усе, що пишу, можна прочитати на сайті ХПГ (Музей дисидентського руху).

Може, мої писання і стали причиною цієї заборони? Бо я ніколи ніяких дочинінь з російською владою я не мав. Востаннє 2005 року я їздив у Музей „Пермь-36“, а також на Соловки і в урочище Сандармох (Карелія, місце розстрілів політв’язнів), а ще 2006 року в Москву – на відзначення 30-річчя Московської Гельсінкської Групи, нині знову переслідуваної в Росії.

Пане Міністре, я прошу пояснити, в чому моя провина перед Росією, на яку я як невільник працював років десять?

І розвійте, будь ласка, мої сумніви, чи правду про скасування „чорних списків“ сказав Президент Медведєв, якщо після мого інциденту громадянці Данії пані Марі Басташевскі, фотохудожниці, яка працює над темою викрадення людей на Кавказі, 28 липня теж відмовлено у в’їзді в Росію?

Щоб громадяни інших держав не справлялися в МЗС Росії, чи не числяться вони в „чорних списках“, і щоб не витрачали часу та грошей на підготовку до поїздок, може, опублікуйте ці „чорні списки“?

Василь Овсієнко

Катастрофа і повний занепад – це єдине, що можна сказати про стан нашої медицини. За 20 років незалежності ми майже повністю зруйнували радянську систему і натомість нічого розумного не запропонували. Це стосується кожного українця, в якого навіть є гроші, але не такі, щоб лікуватись у Європі чи Канаді.

Але в першу чергу це стосується, безумовно, тих, хто може лікуватись тільки в закритих медичних закладах. Мова йде про медицину для ув’язнених у місцях позбавлення волі. Як тільки починаєш про це думати, підступає відчай.

І це не тому, що ми не можемо нічого зробити в кожній справі, з якою до нас звертаються. Нам досить часто вдається домогтися у якійсь конкретній справі, щоб держава – тобто Департамент виконання покарань, виконав свої законні дії, тобто лікував хворих. Але до нас звертаються одиниці, а проблема є загальною.

Виходячи з того, що бачиш у звичайних медичних закладах – просто уявити важко, що відбувається з людиною, яка опинилась сам на сам зі своєю хворобою, і їй ніхто не хоче (або не може) допомогти. Через брак коштів, чи через абсолютно не діючу систему надання допомоги в установах виконання покарань, або в СІЗО чи ІТТ, чи через нашу жорстоку і підступну ментальність, коли суспільство просто не хоче бачити у в’язні людину Таких людей, як і усі ми. Є таке прислів’я: «Від суми та від тюрми не відхрещуйся». Але наше суспільство ще не досягло того ступеню свідомості, коли воно здатне бачити в ув’язнених таких же людей, як і вони самі.

Буває медицина катастроф, так її називають у світі. Мова йде про стихійні лиха, теракти, аварії тощо. А буває – як у нас – катастрофічна медицина. Коли лікарі абсолютно не зацікавлені в хворих, в їхньому одужанні, в збереженні їхнього життя. Вони можуть нічого не робити для хворого, навіть не для збереження коштів, а просто так – від повної байдужості.

Мене і моїх колег вразив випадок, коли ув’язненого хворого не лікували, посилаючись на брак грошей. Ми надіслали йому посилку з ліками, але вона не встигла дійти. Молода людина померла через ненадання медичної допомоги, і тоді з’ясувалось, що в нього на особистому рахунку були гроші, достатні, щоб почати лікування, не очікуючи його звернення до ХПГ, потім час на те, щоб дійшла посилка – а хлопець просто помирав. І таке на кожному кроці. От у такій божевільні ми існуємо. Невже це нікого не чіпляє? Тоді ми всі хворі на усю голову! Не треба відкривати Америку. Ми не Колумби – це вже ясно. Треба тільки проявляти добру волю і провести медичну реформу, як це зробили усі країни Східної Європи, позбавившись свого комуністичного гетто: нелюдяні і нелюдські умови ми створюємо там, де тільки можемо – де суспільство дає їх створити. І перш за все, у в’язницях. І ми хочемо потім, щоб в нас не зростала злочинність? Невже є такі наївні люди, які думають, що наші в’язниці когось перевиховують? Медична реформа потрібна була ще на початку дев’яностих. Зараз і реформувати нічого. Треба створювати на уламках старої системи – нову, людяну і працюючу. І ця реформа повинна чітко прописати, яка медицина потрібна в місцях ув’язнення. Перше, що треба зробити сьогодні і зараз – це підпорядкувати медицину місць позбавлення волі Мінздраву, забезпечивши обов’язковий контроль громадськості, і медичної, і звичайної, за тим, як лікують і годують хворих в’язнів.

Ми маємо це зробити для самих себе, бо інакше ця жорстокість повернеться до нас і насильством, і злочинністю, і аморальністю суспільства!

Ми хочемо, щоб в такій атмосфері жили наші діти і онуки?

Ми вже писали про березневі цього року події, пов’язані зі втручанням правоохоронців у роботу Одеського обласного наркологічного диспансеру. Нагадаємо, що тоді у зв’язку із перевіркою можливих фактів збуту наркотиків персоналом диспансеру, протягом тижня пацієнти спочатку зовсім не отримували препаратів замісної підтримувальної терапії (ЗПТ), а потім отримували їх у зменшеному дозуванні, що призвело до помітного погіршення стану їх здоров’я. Більше доби безпідставно утримували у райвідділі міліції реґіонального координатора МБФ «Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні»[1] Тетяну А. Зазначимо – можливі факти збуту наркотиків медпрацівниками не знайшла підтвердження, частина ж пацієнтів, як стало відомо пізніше, була вимушена повернутися до ін’єкційного вживання заборонених наркотиків!

Права пацієнтів порушувалися неодноразово, і не лише в Одесі. Так, в Сумах протягом вересня–грудня 2009 року затримували всіх п’ятдесятьох пацієнтів обласного наркодиспасеру; із застосуванням тиску була отримані згода пацієнтів на принизливе дослідження наявності нелегальних наркотиків у сечі; усіх затриманих фотографували, також брали відбитки пальців, як у підозрюваних у вчиненні правопорушення. У січні–березні цього року проти лікаря-нарколога Тернопільського обласного наркодиспансеру Ярослава Олендра порушено кримінальну справу через нібито скоєні ним злочини[2]. Лікареві ставлять за провину, фактично, сумлінне виконання ним своїх обов’язків з лікування хворих в рамках програми ЗПТ. В тому ж Тернополі в січні 2010 року майже 70 пацієнтів ЗПТ, які отримували лікування на базі обласних наркологічного та протитуберкульозного диспансерів, були затримані й незаконно утримувалися в Тернопільському райуправлінні міліції від чотирьох до десяти годин. Їх незаконно піддавали процедурі фотографування й дактилоскопування. Хворі, в тому числі й ВІЛ-інфіковані, були позбавлені можливості вільно пересуватися, приймати ліки, були обмежені у спілкуванні з рідними й відправленні природних потреб. Наприкінці травня в Чернівцях дев’ятьох пацієнтів програми безпосередньо з обласного наркологічного диспансеру доставили в ГУМВС для постановки на оперативний облік, фотографування й дактилоскопування, їх опитували протягом 3–4 годин без жодних на те підстав. Через дії правоохоронців було зірвано проведення груп самодопомоги, порушено конфіденційність пацієнтів ЗПТ, в тому числі й ВІЛ-позитивних. Лише завдяки втручанню «Альянсу» та громадськості свавілля міліції було зупинено, перешкоджено протизаконному наміру доставити в ГУМВС ще сімдесятьох пацієнтів.

«Альянс» неодноразово фіксував незаконні спроби територіальних підрозділів міліції отримати від адміністрації медичних закладів списки наркозалежних пацієнтів.

28 травня заарештовано лікаря-нарколога Одеського обласного наркодиспансера Іллю Подоляна, якого звинувачують у збуті наркотиків, що він начебто вчинив 43 рази, і 62-літній лікар перебуває під вартою фактично за виконання своїх професійних обов’язків.

У середині червня керівники й уповноважені недержавних і міжнародних організацій, які працюють у сфері протидії епідемії ВІЛ/СНІД в Україні звернулися до прем’єр-міністра України М. Азарова. Виклавши факти, вони закликали голову уряду в межах його компетенції дати доручення відповідним держорганам перевірити викладенні факти, законність і об’єктивність слідства в рамках порушених кримінальних справ, забезпечити ефективну міжвідомчу взаємодію та координацію з метою безперешкодного впровадження програм ЗПТ в рамках Загальнодержавної програми.

30.06.2010 у МВС України відбулося засідання Національної координаційної ради з боротьби з наркоманією при Кабінеті Міністрів України. Заступник міністра внутрішніх справ України Л. Зима наголосив, що «МВС цілком підтримує замісну терапію, але є у нас окремі зауваження щодо якого змісту вона повинна бути, який замісник повинен примінятися, мова йшла про використання метадону у формі сиропу, але на цей час практикується завезення таблетованої форми. Безумовно остання значно зручніша для витоку в нелегальний обіг».

01.07.2010 у Міністерстві охорони здоров’я під головуванням міністра З. Митника відбулося засідання Національної ради з питань протидії туберкульозу та ВІЛ-інфекції/СНІДу. За підсумками доповіді «Альянсу» щодо порушень прав медпрацівників та пацієнтів програм ЗПТ, Нацрада призначила проведення у місячний термін спільної колегії МОЗ та МВС України з метою вирішення усіх проблемних ситуацій з даного питання.

Що ж, почекаємо. Сподіваємось на справедливе розв’язання ситуації. Звісно, присутність в сім’ї наркозалежної людини, яка вживає нелегальні наркотичні засоби, перетворює життя близьких на пекло. Нелегальні наркотики аж ніяк не дешеві і де брати гроші людині, яка не спроможна нормально працювати? Очевидно, добувати гроші протизаконним шляхом, наприклад, красти. Ін’єкції робляться в антисанітарних умовах, часто одним шприцом на багатьох, що тягне за собою зараження небезпечними інфекціями, в тому числі й до інфікування ВІЛ.

Справедливості ради зазначимо, що замісна підтримувальна терапія – штука неоднозначна. Вона не позбавляє пацієнтів наркотичної залежності, але робить їх соціально адекватними – люди можуть нормально працювати, навчатися. Існує навіть думка, що можливим є поступове зменшення дози препарату і, зрештою, повна від нього відмова.

В чому причина втручання правоохоронців в виконання програм ЗПТ, втручання й перешкоджання? Пошуки порушень легального обігу наркотичних засобів? Але ж звинувачення медперсоналу програм ЗПТ у торгівлі наркотиками, оприлюднені в реґіональних і центральних ЗМІ протягом останнього року, за даними «Альянсу», у подальшому не підтверджувалися. Ясно також інше: де наркотики, там великі гроші. А значить, і зловживання, а значить, ситуація на межі криміналу.

Звичайно, програму ЗПТ можна заборонити. Але краще, все ж таки, спробувати розібратися, не забуваючи при цьому про людей, заради яких цю програму було створено, і про тих, хто у цій програмі працює – про лікарів і інший медперсонал, що потерпає через виконання власних службових обов’язків.

У підготовці матеріалу використані відомості з сайту «Альянсу».

[1] МБФ «Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні» – співвиконавець загальнодержавної програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, лікування, догляду та підтримки ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2009–2013 роки , в рамках якої на сьогодні понад 5200 пацієнтів в Україні отримують лікування ЗПТ.

[2] Кримінальна справа знаходяться у впровадженні слідчого відділу УБОЗ ГУМВС України в Тернопільській області.

27 грудня 2005 року тодішнім міністром внутрішніх справ Юрієм Луценком був підписаний наказ №1243 про створення Громадської ради при МВС України з питань забезпечення прав людини (далі ГР) як консультативно-дорадчого органу. 28 грудня відбулося її перше засідання, де я був обраний співголовою ГР, другим співголовою став міністр. ГР функціонувала більше чотирьох років, контактуючи і з Юрієм Луценком, і з Василем Цушком, і знову з Юрієм Луценком. Після формування нового уряду в 2010 році члени ГР більше трьох місяців намагалися провести чергове засідання, але безуспішно. Проте наказ №1243 не скасований, і я вважаю, що мушу виконувати свої обов’язки. Не маючи можливості надати рекомендації, як зазвичай, під час засідання ГР, змушений зробити це публічно.

Останнім часом міністр внутрішніх справ Анатолій Могильов часто каже про права людини. Він навіть сказав 9 липня в телепрограмі «Велика політика» на «Інтері», що «...в отношении каждого нарушения прав человека мы будем проводить жесточайшее расследование» (підкреслення моє – Є.З.). Але порушення прав людини з боку працівників органів внутрішніх справ виникають насамперед через деякі вказівки міністра.

Так, розпорядженням №236 від 08.04.10 необґрунтовано поширюються владні повноваження посадових осіб ОВС України, оскільки від керівників підрозділів вимагається забезпечити на залізничному транспорті «…постійний контроль за перебуванням іноземців на об’єктах обслуговування, здійснювати ретельні перевірки документів у іноземних громадян, особливу увагу приділяти наявності реєстраційних карт, виданих прикордонниками». Але ж діяти у такий спосіб – це масово порушувати вимоги закону. Навіть для пересічного громадянина є очевидним, що постійне спостереження за особою, і перевірка її документів є процедурами специфічними та досить жорстко регламентованими законом, тому їх не можна застосовувати як масову практику чи то до громадян України, чи то до іноземців.

Крім того, відповідно до вказівки №292 від 23.04.10 планується до запровадження система «Розшук-Магістраль», якою передбачене внесення в залізничні квитки прізвища, ім’я та по-батькові, року народження, серії та номеру наданого документу. Мета при цьому проголошується нібито суспільно корисна – розшук злочинців. Але керівництву МВС при цьому зовсім байдуже те, що такий підхід автоматично ставить будь-якого громадянина у статусні рамки потенційного злочинця, а також брутально порушує право на приватність. Запровадження цієї системи суттєво перешкоджає й свободі пересування, яка може бути обмеженою лише за умов глобальних соціальних загроз – війни, терористичних актів, масових заворушень, природних катаклізмів. Нічого з наведених негараздів в Україні не відбувається. Натомість є відверте бажання керівництва МВС довільно та безперешкодно контролювати переміщення громадян, як це вчиняли колись давно посадові особи поліцейських держав. Невже ж ми хочемо показати гостям «Євро-2012» саме таку, поліцейську, Україну?

Інші систематичні і масові порушення права на приватність, які різко збільшилися за нового керівництва МВС, – це примусове дактилоскопування затриманих. Воно має застосовуватися щодо обвинувачених у скоєнні злочину або підданих адміністративному покаранню у вигляді позбавлення волі, але застосовується значно ширше, ще до винесення судом покарання за адміністративне правопорушення. Крім того, його застосовують відносно певних груп населення, зокрема, щодо ромів, яких спеціально для цього затримують, а потім відпускають. Такі дії повертають старі форми дискримінації ромів, яких останніми роками МВС вже позбулося.

Засобами масової інформації лише обласного та національного рівня було оприлюднене більше 350 критичних публікацій стосовно порушень свободи мирних зібрань з боку органів внутрішніх справ за перші 100 днів нового керівництва МВС. За цей період такі порушення були більшими, ніж за 2007-2009 роки разом. Характер та масштаб цих порушень не залишає сумнівів, що незаконні дії міліції здійснювалися за наказом керівництва МВС. І мені дуже шкода працівників ОВС, яких примушують вчиняти незаконні дії. Це і втручання з метою перешкодити взяти участь в мирних зібраннях, і надання переваги одній із сторін під час їх проведення, і безпідставне припинення мирних зібрань та затримання його учасників, і протиправне нереагування працівників міліції на сутички, що виникають між опонентами, і надмірне застосування сили і спеціальних засобів проти учасників мирних акцій. Прикладів можна навести дуже багато.

Змушений констатувати, що обраний новим керівництвом МВС шлях щодо свободи мирних зібрань орієнтований на розвиток переважно репресивних заходів при тому, що жодних загроз масових заворушень чи терористичних актів не було. А навпаки, органи внутрішніх справ мають опанувати максимально більш широкий спектр правоохоронних тактик з мінімальним ступенем застосування примусу.

Останнім часом почастішали повідомлення про катування та інші форми незаконного насильства, які застосовують в органах внутрішніх справ, іноді з летальним результатом. Так, тільки протягом 11-14 червня були повідомлення про чотири смертельні випадки внаслідок дій міліції, а одна людина потрапила до реанімації. На мою думку, це прямо пов’язане з невірною та непрофесійною орієнтацією керівництва МВС на такий показник роботи, як кількість осіб, притягнених до кримінальної відповідальності, про що міністр Могильов заявив 9 липня на «Інтері». Це ще гірше, ніж оцінювати роботу за відсотком розкритих злочинів, як було до 2005 року, оскільки призведе до вимушеної масової фальсифікації показників з метою показати добру роботу і отримати надбавки та премії. Чи не звідки взялося підвищення зареєстрованих злочинів на 30% за перші шість місяців 2010 року?

Можна впевнено прогнозувати, що цей кількісний показник зростатиме за рахунок дрібних злочинів, а організатори та замовники злочинів серйозних, наркоторговці та керівники організованих злочинних угрупувань залишатимуться на волі. Масовим стане і вимагання у злочинця зізнань у скоєнні аналогічних правопорушень, до яких він не має відношення, щоб списати з обліку нерозкриті злочини і покращити показники роботи. Не кажу вже про цілком забуту презумпцію невинуватості.

У виданій Харківською правозахисною групою доповіді «100 днів нового керівництва МВС» (див. http://library.khpg.org/index.php?id=1277206602) в розділі «Що маємо, те й вилучаємо» переконливо доведено, що не менше ніж 60% фактів вилучень зброї, боєприпасів та вибухових речовин регулярно фальсифікуються. Імітація показників щодо боротьби з незаконним обігом заборонених предметів тільки створює видимість покращання роботи.

Такою самою імітацією є і твердження про увагу МВС до прав людини – всі проекти, які стосувалися прав людини в діяльності МВС, призупинені. Як сказано в зазначеній доповіді, «нове керівництво Міністерства внутрішніх справ на чолі з Анатолієм Могильовим повернулося до моделі міліцейського відомства, як закритої самодостатньої системи з власними інтересами, що докорінно відрізняються від інтересів суспільства. Сутність проведених за останні кілька місяців «реформістських» заходів не залишає ілюзій і чітко демонструє – міліції не подобається громадська активність і вона має намір суттєво її обмежити. Доводиться також констатувати, що публічно проголошені МВС тези щодо необхідності співпраці з громадськістю не мають практичного втілення і залишаються лише популістськими гаслами».

Скільки би не запевняли чиновники різних рівнів, що Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС працює, це не відповідає дійсності, бо воно було ліквідоване наказом міністра ще 18 березня, а його регіональні працівники – звільнені за скороченням штатів з грубими порушеннями законодавства про працю. Міністр ще й образив їх в телепередачі 9 липня, сказавши на всю країну, що «там половина людей это были призванные знакомые, я не буду говорить – кумовья, братья, сватья и так далее». Це відверта брехня. Не було в Управлінні нічиїх братів, сватів та кумів. Тільки сліпа або заангажована людина з кривим поглядом не бачить, яку величезну роботу, спрямовану на забезпечення поваги до прав людини в діях міліції та реформування МВС, лише за два роки здійснило це Управління. Сотні громадян, які скаржилися на незаконні дії міліції, отримали допомогу від його працівників. За їхньою ініціативою були викриті значні зловживання з боку міліції. Працівники Управління забезпечили системну роботу мобільних груп з моніторингу дотримання прав людини в місцях позбавлення волі, підпорядкованих МВС, яка мала результатом суттєве покращення умов перебування в ізоляторах тимчасового тримання.

Підведемо підсумки. Можна по-різному оцінювати зміни у державі, що відбулися за останні роки. Але очевидним є усвідомлення українською громадою того факту, що влада має служити народу, а не навпаки. І якщо влада на гроші платників податків наймає міліцію для захисту прав людини, то так і має бути. Тому міліція не має права діяти без урахування потреб населення, не може вдавати, що їй байдуже, скільки людей втрачає життя та здоров’я внаслідок неправомірних дій правоохоронців. І з урахуванням цієї реальності керівництво МВС мусить докорінно змінити своє ставлення до співпраці з громадськістю та прав людини, припинити їх порушувати, відмовитися від показників роботи, які тільки стимулюють незаконне насильство та імітацію боротьби із злочинністю. А якщо воно на це не здатне – його треба замінити

Із приходом нової влади і МВС, і Служба безпеки України «тішать» репресивною активністю. Останній інцидент за участю СБУ – виклик на допит блогера та громадського діяча Олега Шинкаренка. Він нотував у своєму інтернет-щоденнику критичні думки про владу, а розмістивши відеоролик з епічним падінням вінка на Януковича, жартома додав: «Цікаво, чи є десь такі сили, типу українські націоналісти, які могли би убити Януковича, Анну Герман і всю компанію?».

Співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров вважає, що, вживаючи заходів щодо Шинкаренка, СБУ перевищила свої повноваження. Захаров зізнався в інтерв’ю «УМ», що після того інциденту він вирішив і собі завести інтернет-блог.

«Неприпустимо, коли СБУ очолює олігарх»

– Пане Євгене, як ви оцінюєте інцидент з Олегом Шинкаренком? Чи справді СБУ мусить реагувати на кожну репліку, яка стосується зазіхань на життя Президента чи інших державних діячів?

– Цей виклик нагадує дії КДБ та сумнозвісного 5-го управління за радянських часів. Управління полювало на інакомислячих та «оберігало» керівництво Компартії. Подумати, що пан Шинкаренко справді замислював терористичний акт проти голови держави,– це перебільшення. Працівники СБУ мали перевірити інформацію, яка надійшла до них, але робити те, що вони зробили,– необґрунтовано. Це втручання в громадське життя, що є недопустимим. На мою думку, СБУ перевищила свої повноваження. Нинішня діяльність лише псує уявлення про Службу як про структуру, що мала б дбати про національну безпеку.

– При цьому ситуація з Шинкаренком – не прецедент: «профілактичні» бесіди проводились уже не раз…

– Практика «профілактичних» бесід теж була у Радянському Союзі. У СРСР викликали на профілактичні розмови в середньому 20 тисяч осіб щорічно. Це знову стає систематичним: виклик Шинкаренка, бесіди з представниками громадських організацій, візит працівника СБУ до ректора Українського католицького університету Бориса Гудзяка. Ця «профілактика» має, так би мовити, «охолоджуючу» мету: щоб суспільство менше протестувало, менше писало і так далі.

Відомо, що СБУ пропонувала підписати певного листа не лише Гудзяку, а й іншим ректорам (у листі нібито йшлося про те, що ректор мусить стежити, аби студенти не брали участі в незаконних акціях.– Авт.). Пан Гудзяк відмовився підписати цей документ, але відомо, що інші ректори ставили підпис. Виникає питання: що ж це вони підписали? Я хотів би через вашу газету спитати у голови СБУ Хорошковського: чому він не хоче оприлюднити текст цього листа? Оприлюднюючи його, Валерій Хорошковський міг би зняти усі підозри щодо того, ніби СБУ втручається у громадське життя. Якби був текст – ми б побачили, що пропонували підписати ректору. Але лист не публікують. І, кажуть, саме для того, щоб цей документ не опублікували, працівник СБУ не захотів лишати копію листа в Гудзяка. Що ж це за секретність така?!

Діяльність СБУ викликає дедалі більше запитань. Я вже не кажу про те, що пан Хорошковський допустив неприйнятне сумісництво. Він став членом Вищої ради юстиції. Він – власник великого медіа-холдингу. Хорошковському закидали, що він бореться за розподіл телечастот (маю на увазі судовий процес, у якому телеканал «Інтер» виступає позивачем і відсуджує частоти в «5-го каналу» та ТВі). Це конфлікт інтересів. Не нормально, що голова СБУ – одна з найбагатших осіб у державі, власник медіа-холдингу, людина, яка має вплив на судову владу. Це не нормально!

– А щодо ситуації з Шинкаренком, то як вона може вплинути на свободу висловлювань в інтернеті?

– Це залежить від людей, а не СБУ. Якщо люди ігноруватимуть те, що їхні записи можуть читати представники СБУ, нічого не зміниться. Якщо ж вони боятимуться, що їх будуть переслідувати, і припинять писати – інтернет-простір стане біднішим. Це залежить від самих блогерів.

Ви знаєте, в мене ніколи не вистачало часу вести блог, але тепер я його, мабуть, заведу, щоб писати там усе, що схочу (сміється).

«Міністр Могильов не розуміє, що таке права людини»

– Пане Євгене, цього тижня ви як співголова громадської ради при МВС виступили з низкою критичних зауважень на адресу керівництва міліції. Але ж міністр Анатолій Могильов заявляв, що цю раду очолив інший правозахисник – Едуард Багіров. Перш ніж перейти до суті зауважень, поясніть: чому ви виступили в іпостасі співголови ради, якщо є інший?

– По-перше, повідомлення МВС про призначення Багірова було разовим, більше ніхто на цьому не акцентував. Скажіть, ви щось чули про діяльність громадської ради під керівництвом Багірова?

За статутом, голова обирається на засіданні громадської ради. Мене двічі обирали головою. Але, за статутом, я не можу бути головою втретє. Рада мала обрати нового керівника. Однак Багірова не обирали. Оскільки указ про створення громадської ради не скасовано, я вважаю, що мушу продовжувати виконувати свої обов’язки. Упродовж чотирьох місяців я не міг домогтися скликання ради, тому виступив із публічним зверненням.

– А хто взагалі уповноважений скликати засідання ради?

– Представники громадської ради звертаються до МВС із пропозицією провести засідання. Готуються рекомендації, порядок денний… Потім скликається засідання.

Спершу я зв’язувався з апаратом міністерства. Мені казали: «Давайте перенесемо». Наступного разу: «У нас колегія, давайте на інший день». І так далі. Потім представники МВС узагалі перестали відповідати на мої дзвінки. Ми перейшли у режим листування – але відповідей не одержували. Тому я був змушений поширити своє звернення через інтернет.

– Ви контактували із самим Багіровим?

– Ні. У мене нема контактів ані з ним, ані з керівництвом МВС.

– Те, що робота громадської ради заблокована, свідчить про певну тенденцію?

– Це свідчить про те, що нове керівництво МВС не розуміє, навіщо ця рада потрібна. Ані Могильов, ані його заступники (не всі, але принаймні деякі) просто не розуміють, що це таке і навіщо воно потрібне. За часів міністрів Луценка та Цушка в нас не було зі скликанням ради жодних проблем.

– Одна справа, коли людина не розуміє, а інша – коли свідомо блокує роботу цього органу, аби щось приховати. Вам не здається, що тут якраз намагаються приховати?

– Не думаю. Пан Могильов – людина дуже відверта. Що він думає, те й говорить. Міністр уже наговорив багато всіляких нісенітниць саме тому, що не контролює своїх висловлювань. Не думаю, що в нього є бажання щось приховати. Але в Могильова нема розуміння, що таке права людини і порушення цих прав. Нема усвідомлення, якими є завдання міліції. Адже і МВС, й інші органи мають виконувати статтю 3 Конституції, яка передбачає, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціальною цінністю, а головний обов’язок держави – утвердження і забезпечення прав і свобод людини. А Могильов цього не розуміє. Я дійшов до такого висновку, відстежуючи діяльність і заяви керівника МВС. Або він мусить змінитися, або його слід замінити. Бо залишатися з таким міністром у європейській країні неможливо.

«Міліцію орієнтують не на боротьбу зі злочинністю, а на імітацію»

– Які основні зауваження до роботи МВС?

– Усе, що робиться, орієнтоване на систему показників. Вона провокує порушення прав людини та фальсифікацію. Міліціонерам доводиться працювати на показники, а якщо ти їх не виконаєш – це означатиме, що погано працюєш: не буде ні доплат, ні премій і так далі. Це змушує міліцію «домальовувати» показники, працювати не для справи, а для звітності.

Наприклад, не можна вимагати від працівників МВС збільшення кількості вилученої зброї, боєприпасів і вибухових речовин. Харківська правозахисна група переконливо довела, що близько 60% фактів вилучень зброї регулярно фальсифікуються. Це імітація боротьби з незаконним обігом заборонених предметів.

Не можна вимагати від дільничних інспекторів підвищення кількості розкритих злочинів, погрожуючи звільненням, як що їх буде менше, скажімо, [ніж] п’ять щомісяця. Не можна оцінювати роботу кримінального блоку за кількістю людей, які притягнуті до кримінальної відповідальності. Це провокує ситуацію, коли людям оголошуватимуть обвинувачення, часто безпідставні, аби був показник. Або ж нерозкриті злочини списуватимуть на тих, хто скоїв схожий злочин. Я впевнений, що саме через це відсоток людей, притягнутих до кримінальної відповідальності, в першій половині 2010 року зріс на 30%.

– У вас також були зауваження до діяльності МВС у сфері масових заходів…

– На жаль, МВС використовують як інструмент для політичної боротьби. Влада не дотримується принципу свободи мирних зібрань. За останні три місяці в цій сфері скоєно більше порушень, аніж за три попередні роки, разом узяті. Це перешкоджання у проведенні акцій, надання переваги одній зі сторін, затримання учасників, відмова працівників міліції реагувати на сутички, надмірне застосування сили і спеціальних засобів. Один зі свіжих прикладів – коли міліція не пускала віруючих УПЦ Київського патріархату на хресну ходу в Київ.

Якщо говорити про діяльність МВС, то також викликає обурення спроба ввести на залізниці систему, яка передбачатиме друкування на квитках імені, прізвища та по батькові людини, а також року народження, серії та номера паспорта. Мета нібито корисна – розшук злочинців. Таким чином, усі, хто користуватиметься українською залізницею, потенційно стануть підозрюваними у скоєнні злочину. А як інакше це можна зрозуміти? Прив’язувати це до Євро-2012 – узагалі смішно. Подібні дії перетворюють Україну на поліцейську державу.

А різке збільшення застосування дактилоскопії… Зараз у всіх затриманих масово беруть відбитки пальців. Це порушення нормативної бази МВС. Там чітко вказано, що дактилоскопія проводиться відносно осіб, яким пред’явлено обвинувачення у скоєнні злочину судом, або тих, хто вчинив адміністративне порушення і йому судом призначено покарання у вигляді адміністративного арешту. Лише в тих, кого суд за скоєне адмінправопорушення позбавив волі, можна знімати відбитки. А дактилоскопії піддають усіх затриманих, ще до розгляду судом.

«Я не можу зрозуміти, яким чином Овсієнко загрожує Росії»

– Пане Євгене, нещодавно російські прикордонники не пустили на територію РФ Василя Овсієнка – координатора програм Харківської правозахисної групи. Російське міністерство закордонних справ обіцяло українським колегам, що подібна практика «чорних списків» більше не повториться. Відтак українське МЗС заявило, що вважає інцидент вичерпаним. А ви вважаєте його вичерпаним?

– Ні. По-перше, перед Василем Овсієнком не вибачилися. По-друге, ніхто не відшкодував йому матеріальні збитки. Ми не знаємо, хто, коли, на якій підставі включив його у «чорні списки». Будь-хто з нас може зіткнутися з тією ж проблемою. Наприклад, я завтра летітиму в Росію (розмова відбулася в середу.– Авт.) і не знаю, що мене очікуватиме. Сподіваюся, що все буде добре. (Проблем таки не виникло.– Авт.).

Звичайно, можна зрозуміти, що для кожної країни є небажані гості. Держави відмовляються пускати на свою територію людей, котрі загрожують цінностям, які сповідує ця держава. Наприклад, у США не пускають людей, які вчинили злочин на території Штатів. Але я не можу зрозуміти, яким цінностям загрожує Овсієнко? Це дуже інтелігентна людина, він не займається політикою і взагалі далекий від цих баталій. Не пустити його – це нонсенс. Але це сталося.

Досьє «УМ»

Захаров Євген Юхимович

Народився 12 листопада 1952 р. у Харкові.

У 1975 р. закінчив із відзнакою механіко-математичний факультет Харківського університету (спеціальність «прикладна математика»). Був аспірантом Ростовського інституту інженерів залізничного транспорту (за фахом «Електричні машини»); кандидат технічних наук.

Учасник дисидентського руху 1970–1980 рр.

У 1988–1992 рр.– кореспондент газети «Експрес-хроніка». 1989–1992 рр.– співголова харківського «Меморіалу». 1990–1994 рр.– депутат Харківської міської ради. Заступник голови Харківської міської комісії з питань поновлення прав реабілітованих (з 1990 р.).

З 1992 р.– співголова Харківської правозахисної групи. З 1994 р.– член правління міжнародного товариства «Меморіал».

У 2004–2008 рр.– голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини; з 2010 р.– член правління.

Обидва одвічні інтелігентські питання постають перед нами.

Перше – «Хто винний?», друге – «Що робити?»

На перше відповісти легко – винуваті ми самі. І ніхто більше. Я не кажу про самі президентські вибори, коли національна інтелігенція, розслабившись, проголосувала проти усіх. А тепер сама себе кляне та лає. Я кажу про 5 років якоїсь дивно безпорадної заспокоєності. А в країні – і ми про це постійно писали – нічого не робилося, щоб демократія європейського рівня прийшла до нас назавжди, щоб менш жорстокою і більш адекватною стала і сама система влади, і окремі галузі цієї системи. Суспільство тихенько собі заспокоювалось і похрапувало уві сні, а влада нічого не робила, щоб в тюрмах не знущались над затриманими, в лікарнях – над хворими, а в учбових закладах над вчителями (викладачами) і школярами (студентами). Додати ще проблеми армії і соціального захисту населення, і таке враження, що знаходимось в абсолютно неадекватному світі, де все перегорнуто з ніг на голову. А суди, які не судять, а частіше за все виконують чиїсь замовлення, а міліція, яка не захищає громадян, а веде проти них тиху війну? Достатньо, щоб втратити будь-які надії на побудову бодай схожого на європейське суспільства.

І це прийшло не зараз. Так, добра воля міністра внутрішніх справ пана Луценка ввела дієву систему спостереження за діями міліції. Він створив у міністерстві Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності МВС. Його представники були у кожній області і ніяк не залежали від місцевого керівництва МВС. Вони багато чого досягли, багато конкретних проблем вирішили – і це чудово. Але добра воля одного міністра нічого не змінила в системі, бо скарги на дії міліції, якщо ситуація потребує не адміністративного рішення (про дисциплінарне покарання, припустимо, звільнення), а відкриття кримінальної або цивільної справи повинні розглядатися прокуратурою, а потім судом. Засуджених за катування громадян міліціонерів – одиниці. Скарг на катування чи жорстоке поводження – безліч. А скільки справ не дійшло до суду, бо прокуратура їх поховала? Адже ніхто не реформував судову систему, не відбулося реформи у прокуратурі. Тобто правоохоронна система зазнала не системних змін, а тимчасового покращення в деяких аспектах. І все, повторюю, залежало від доброї волі керівника системи. І, як тільки цієї доброї волі не стало, а керівника МВС змінив новий чиновник – все миттєво повернулося до старого устрою. Навіть стало гірше, бо і в суспільстві, і в політиці почались зміни, які не влаштовують велику частину українців. Отже, почалися стихійні акції протесту (їм би не вщухати попередні 5 років!). Отже, міліція, ставши на бік влади, почала по повній програмі порушувати права громадян. Якби відбулися законодавчі зміни і змінилося правозастосування за останні 5 років – повернення до старого було б майже неможливим.

В Європі партії міняються місцями постійно. Демократи і республіканці, лейбористи і консерватори, але засади державотворення, і, особливо, ситуація з правами людини не змінюється на гірше: суди судять, лікарі лікують, викладачі – навчають. Тобто держави, на відміну від України, функціонують більш чи менш прагматично і злагоджено.

Наша держава за 5 років дійсної свободи, коли кожен, хто хотів, міг щось зробити на користь державі і суспільства, не просунулась ані на крок у функціональності, прагматизмі, злагодженості структур. Можна закидати Президенту Ющенку, що він нічого не робив. А що робили всі ми?

На друге питання «Що робити?» – відповідь значно коротша: не бути такими безпорадними сплюхами. Прокинутись і захищати себе і свою країну.