Бюлетень "Права Людини", 2010, #31

Розлогі коментарі та односкладові емоційні оцінки, що долинають із середовища «політикуму» та від деяких громадських діячів і публіцистів із приводу скасування в Конституційному Суді України так званої «політреформи», і не дивують, і дивують водночас.

Не дивують – бо давно нема нічого незвичного у схильності багатьох постійних коментаторів братися, так би мовити, ad hoc аналізувати та оцінювати те, про що вони не мають зеленого поняття, рівно як і в сумному факті, що право в Україні схоже на футбол: спеціялістом себе вважає чи не кожен, хто і м’яча не торкався і, відповідно, в авдиторії юридичного вишу не сидів, а якщо й сидів, то вочевидь даремно. «Кликушество» політиканів, які вербалізують бажане, видаючи за дійсне, і спотворюють дійсне через його ситуативну для них небажаність – не новина і поготів.

Дивує інше: легкість (що межує з інтелектуальною безвідповідальністю), з якою чимало з тих, хто протягом кількох років затято лаяв «політреформу», нині радикально змінив свою думку, сходячи тепер громами та блискавками у бік КСУ, а також теперішньої влади, котра, мовляв, стоїть за тим рішенням.

Влада, ясна річ, напевно що стоїть, та й грому з блискавками цілком заслуговує. Але на що заслуговують співгромадяни з флюґерними переконаннями? На мій погляд – саме на таку владу, адже саме неспроможність значної частини суспільства чинити принциповий опір порушенням Конституції, незалежно від політичного забарвлення порушників, і відрізняти конституційне від неконституційного якраз і є дріжджами, на яких зростає вседозволеність, беззаконня, сваволя реґіональних «пацанів».

Той, хто узалежнив своє ставлення до «політреформи» від того, які саме владці її скасували, уподібнюється до тих, хто, замість вимести сміття з двору, клопочеться тим, а хто ж то його засмітив і хто має прибирати. Тимчасом сміття залишається сміттям.

Саме позаконституційним сміттям, продуктом переляканого подіями 2004 року псевдоелітного жлобства, й була «політреформа», неправова і за способом ухвалення, і за змістом. У принципі, це визнали самі її автори й апологети, з дерев’яною простотою охрестивши дітище не конституційною, а «політичною» реформою, що точно відбиває її сутність і наслідки: «зреформовано» сценарії залаштункових політичних оборудок, але ніяк не відносини громадянина з державою.

Щодо способу ухвалення, то відомо, що політреформений Закон №2222-IV («чотири двійки») ухвалено:

а) з порушенням установленої Конституцією України процедури проходження законопроєкту про внесення змін до Основного Закону через Конституційний Суд, унаслідок чого затверджено текст, який відрізнявся (не важить – докорінно чи в деталях) від розглянутого перед тим у КСУ;

б) у не передбаченому жодним правовим актом «пакеті» з правовим актом нижчої юридичної сили.

Відомий конституціоналіст Всеволод Речицький згадує і про третій чинник: внесення змін до Конституції за умов хоч і не оголошеного формально, але фактично наявного надзвичайного стану (тобто у розпал «оксамитової» Помаранчевої революції), тоді як за статтею 157 Основного Закону «Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану». Гадаю, ця норма також потребує або витлумачення КСУ, або уточнювальних змін, але до того цей погляд мені видається правильним, адже ухвалення засадничого для держави та суспільства правового акту потребує абстрагування від вузькосьогоденної «доцільности», неминучої за екстремальних умов.

Щодо змісту, то вважати «політреформу» актом політичного шахрайства в особливо великих розмірах і з особливим же цинізмом мені дає підстави те, що кілька сотень мандатоносних громадян між двома голосуваннями просто поцупили у мільйонів співвітчизників право обирати президента з тими повноваженнями, за здобуття яких точилася боротьба і щодо чого формувалася суспільна думка. Тимчасом усвідомлений вибір передбачає, що вам не все одно, кого вибрати: справді президента чи нібито президента.

Тому, якщо керуватися правом, а не окозамилювальними для правника рефлексами «хороша влада – погана влада», рішення КСУ від 30 вересня 2010 року є цілком законним і абсолютно (від 2005 року) очікуваним. Конституційний Суд:

а) належно відреаґував на пряме й очевидне порушення конституційної процедури (у повній відповідности до свого рішення №11-рп від 07.07.1998: «порушення встановленої Конституцією України процедури ухвалення законів та інших правових актів Верховної Ради України є підставою для визнання їх неконституційними – частина перша ст. 152 Конституції України»);

б) слушно визнав, що «реформа» втратила чинність від дня ухвалення рішення (знов-таки у повній відповідності до статті 152 Конституції України) і що це (логічно!) веде до відновлення дії Конституції України в редакції 1996 року;

в) поклав на органи державної влади обов’язок привести законодавство у відповідність до неспотвореної «реформою» Конституції (згідно з повноваженням, передбаченим статтею 70 Закону України «Про Конституційний Суд України»), необхідність чого є очевидною, враховуючи кількість (та й якість) актів, ухвалених під «політреформу».

Закиди, нібито КСУ своїм рішенням змінив Конституцію, а це, мовляв, прероґатива лише Верховної Ради, є юридично неспроможними: Суд не змінював Конституції, він, керуючись своїми законними повноваженнями, лише знешкодив її антиправову зміну, вчинену 2004 року у спосіб, що його важко назвати інакше, ніж заколотом.

Тому вишукувати в рішенні КСУ «злочин» чи «переворот», або називати те рішення «святотатством» і «вбивством демократії», є заняттям, яке цілком пасує неврівноваженим, маніпулятивним та маніпульованим власними забаганками, комплексами і страхами політикам, але навряд чи личить громадянинові, котрий керується розумом і зважає на факти. (До речі, де були ті крикуни, коли Верховна Рада Укарїни з брутальним порушенням Конституції та двох рішень КСУ скасувала місцеві вибори 30 травня 2010 року?)

Проте (можливо, тут доречно згадати про «ultra posse nemo obligatur»), скасувавши «політреформу», КСУ не зробив наступного кроку, котрий, дуже ймовірно, змусив би теперішніх обвинувачів навпаки, співати дитирамби: він не розв’язав питання щодо правових наслідків повернення до Конституції 1996 року в аспекті повноважень Віктора Януковича та депутатів Верховної Ради України нещасного шостого скликання.

На мій погляд, існували два способи розв’язати новопосталу проблему (адже Януковича українські виборці обирали президентом зовсім на інші повноваження, як і цих депутатів ВРУ). Вибір будь-якого з них потребував від суддів КСУ певної сміливости, – але ж на те вони, на відміну від нас, смертних, у красивих пурпурових мантіях.

Перший: чітко сказати, що, попри те, що «чотири двійки» втратили чинність, перерозподіл повноважень між президентом, Верховною Радою та Кабміном відбудеться зі вступом на посаду новообраного президента та з набуттям повноважень нового складу ВРУ – враховуючи зафіксований у статті 5 принцип народного суверенітету та за загальним принципом «переживання старого закону». Так, цю можливість прямо не прописано, але на те й існує принцип «переживання» (і моя впевненість у тому, що найвищий і недосяжний поки що в Україні пілотаж судді полягає у здатності відшукувати і застосовувати право у складній ситуації, де нема правового закону або де чинний закон є явно неправовим – узагалі чи ситуативно).

Другий: реалізуючи повноваження, надані статтею 70 Закону «Про Конституційний Суд України», не просто «визначити у своєму рішенні,  висновку порядок і строки їх виконання», але й зобов’язати «відповідні державні органи» протягом певного часу провести позачергові вибори президента і парламента, оскільки осіб, що перебувають на посаді президента і мають мандати народних депутатів, обрано народом для виконання повноважень, відмінних від передбачених чинною (1996 року) Конституцією.

І тут я дозволю собі не погодитися з позицією пана Всеволода Речицького (http://helsinki.org.ua/index.php?id=1286119384), який, розглядаючи «питання про те, чи не повинні, у зв’язку з відміною конституційних змін 2004 р., бути проведені дострокові вибори Президента і Верховної Ради України, оскільки народ обирав ці органи з іншим, ніж це передбачає редакція Конституції 1996 р., обсягом повноважень» та споріднене питання про існування чи відсутність на сьогодні в Україні леґітимної влади, стверджує, що «народ обирає конкретних осіб на посаду депутата чи президента, але не визначає їхніх повноважень у даній якості. Визначення компетенції державного органу чи повноважень посадової особи – у даному випадку Верховної Ради і Президента України, становить прероґативу Основного Закону, який стоїть вище від поточного народного волевиявлення <...>.  У нас подібні перевибори можуть мати місце лише за умови добровільної відставки Президента і саморозпуску Верховної Ради. Адже чинна Конституція і закони України не містять у собі подібних імперативів, про що й заявив 1 жовтня 2010 р. В. Литвин. <...> Тобто всі повинні просто залишатися на своїх посадах, якщо посади збереглися. При цьому у окремих посадових осіб і державних органів змінився обсяг повноважень, але це само по собі не впливає на їх леґітимність».

Мене зовсім не дивує, що про це вже заявив Литвин (як і Лавринович (http://novynar.com.ua/politics/135525), вельми дивним було би протилежне; а от Всеволод Речицький – либонь, найкращий і найпослідовніший в Україні критик «політреформи» – тут, на мій погляд, припускається помилки, обумовленої якраз блискучим теоретичним вишколом, який у цьому випадку парадоксально заважає побачити просте.

По-перше, усвідомлений вибір громадян щодо обрання певної особи на певну посаду формується не в останню чергу під впливом інформації (або уявлень) про обсяг повноважень, що їх ця посада надає (мені не все одно, кого обрати королем, кого клерком, кого блазнем). Отож зміна цих повноважень після виборів є у ґрунті речей шахрайством щодо виборця.

По-друге, обираючи особу на певну посаду, народ якраз і визначає повноваження такої особи – саме ті, які передбачає закон на момент народного волевиявлення, – довіряючи цій особі протягом певного періоду виконувати певні (і ніякі інші!) повноваження. Не якусь роботу в діяпазоні від обов’язків асенізатора до можливостей абсолютного монарха – залежно від примхи 450-х мандатоносців, а лише певні та конкретні повноваження. За рішенням КСУ від 10.04.2003 №7-рп/2003 «повноваження президента вичерпно визначені Конституцією», але президент – це не якесь атмосферне явище, це конкретна фізична особа, обрана «строком на п’ять років», і повноваження, передбачені Конституцією, мають відповідати повноваженням, що їх виборці «персоніфікували» для цієї особи.

По-третє, зміна обсягу повноважень обраної на посаду особи веде до правового та причинно-наслідкового розриву між волею виборців, що обрали персоналію А на посаду Б та фактичним становищем. А також – до порушення принципу народного суверенітету, за яким саме народ є носієм суверенітету і джерелом влади (з рішення КСУ №6-рп від 05.10.2005: «…вся влада належить народові. Влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною та здійснюється народом шляхом вільного волевиявлення через вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії у порядку, визначеному Конституцією України та законами України» – спробуйте здійснювати владу шляхом «вільного волевиявлення», якщо завтра його можуть перекреслити кількасот людей у порядку, аж ніяк не визначеному Конституцією та законами).

Справді, Конституція не містить норми щодо автоматичного припинення повноважень президента та ВРУ в разі зміни їхніх повноважень, але так саме вона не містить і натяку на можливість зміни цих повноважень для вже обраних осіб. Як, між іншим, не містила вона і норми про третє голосування на президентських виборах, котре, одначе, стало і необхідним і цілком правомірним для відновлення брутально порушеного виборчого права.

Крім того, ніхто не забороняє (а совість і громадянська відповідальність – радять) вимагати від Януковича добровільної чи то добровільно-примусової відставки, бо ніхто його на посаду з «новими», збільшеними повноваженнями не обирав – не те що «всенародно», але й узагалі.

Ну, а теза п. Речицького про те, що «зміна обсягу конституційних повноважень за нормальних обставин не має позначатися на конкретних політичних долях» коментує сама себе, адже нормальних обставин в Україні вже традиційно нема. Що стосовно конкретних політичних доль, то, як на мій погляд, доля цілого українського суспільства є дещо важливішою, і це саме на ній не мають позначатися вибрики та наслідки девіяцій конкретних персонажів.

Україна, як відомо, – не Росія, проте питання «хто винен?» та «що робити?» для нас так саме вічно актуальні.

Хто винен – зрозуміло. Винні автори «політреформи», ті, хто за неї голосував, та її імплементатори. Винен трипільський даос президент Ющенко, котрий мав би знищити її ще 2005 року. Винна гнучка і різноманітна Юлія Тимошенко, котра то щосили лаяла «чотири двійки», то ховала подання з уже зібраними підписами щодо скасування «політреформи», то затівала разом із реґіоналами нову «реформу», не менш, на мій погляд, підлу. Винні, врешті, всі ми, бо своєчасно не винесли авторів з імплементаторами з крісел та не змусили «помаранчеву» владу зробити те, що вона мала зробити.

КСУ в цьому контексті якщо в чомусь і винен, то лише у власній ухвалі від 05.02.2008, де він був відмовив у відкритті провадження за поданням щодо неконституційности Закону №2222-IV, надалі не пояснивши у новому рішенні причин своєї, як виглядає, процесуальної непослідовности. (Як пам’ятаємо, в ухвалі №6-у/2008 КСУ був заявив, що «положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинности стають невід’ємною складовою Конституції України – окремими її положеннями, а сам закон вичерпує свою функцію», зробивши надалі висновок про «невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України». Не вигадуючи ровера, наведу цитату з окремої думки судді КСУ Івана Домбровського: «після набрання чинности всіма положеннями закону про внесення змін до Конституції України його положення змінюють відповідні положення Конституції України, проте сам закон діє принаймні до того моменту, поки усі положення Конституції України, які були змінені, не будуть знову змінені іншим законом».)

Втім, бажаючи відставки суддів КСУ, відповідні вимоги можна обґрунтовувати, наприклад, справді одіозним рішенням про «тушковану коаліцію» №11-рп/2010 від 06.04.2010.

Відповідь на запитання «що робити?», на відміну від з’ясування винуватця, не видається очевидною, якщо взяти до уваги розпорошеність та малу інформаційну представленість незгідних і бульдозерну поведінку реґіональних пацанів, не обтяжених ані правосвідомістю, ані відповідальністю, ані увагою та повагою до суспільної думки. Принагідно повторю висловлене за іншої нагоди: закликати до чогось має право лише той, хто вже сам робить те, до чого закликає, тому верески про надрадикальні дії варто вважати або ознакою неврівноважености, або свідомою провокацією.

Дзенська байка оповідає, як на докучливі намагання неофіта дізнатися, що таке дзен, майстер відповів щось на кшталт: «хочеш їсти – їж, хочеш пити – пий, хочеш спати – спи тощо. Головне – не метушися». Довго спати нам не випадає, але до поради не метушитися варто прислухатися, уникаючи рефлекторних смиків, гучнопорожніх заяв та, з іншого боку, впадіння у гріх поразництва.

Нема простих рецептів з ефектом панацеї, є прості речі, котрі треба робити.

З огляду на скасування політреформи й очевидне небажання Януковича з компанією призначати нові вибори і спробувати набути леґітимности є дуже доречним дослухатися до думки Миколи Рябчука (http://zgroup.com.ua/article.php?articleid=4193), який слушно каже, що «ми не зобов’язані їм підігрувати у цій їхній грі з правилами», і радить «скрізь, де можливо, вживати їхні звання та посади виключно у лапках чи з приміткою “так звані”. Тому що насправді ми не маємо леґітимного уряду, леґітимного парламенту…». Відтепер, на мій погляд, – і президента.

Отже – творити навколо «них» вакуум довіри, делеґітимізуючи їх в очах українського суспільства та, наскільки це можливо, в очах притомних і потенційно притомних у ставленні до України зарубіжних кіл. Просвітлювати. Водночас – створювати власні мережі довіри, мережі «своїх», словом і ділом виявляючи солідарність у протидії порушенням прав і свобод із боку влади і «політикуму», всіляко поширювати інформацію про зловживання, правопорушення, викривати брехню та маніпуляції і бути готовим за потреби «встати і вийти». «Один за всіх, всі за одного» – сьогодні це не мушкетерська примовка з підліткової читанки, а поведінковий імператив.

Ще одну тему підкинув нам сам Янукович, у своєму «зверненні до народу» (http://president.gov.ua/news/18335.html) сповістивши його «дорогим співвітчизникам», що, мовляв, підтримує «ідею Національної конституційної асамблеї як механізм для ефективної консолідації на шляху реформування політичної системи». Трохи дивує відсутність тут слова-фетишу «стабільність», але разом з тим: можна уявити явлення незабаром якогось указу про створення такої асамблеї та формування її персонального складу, у зв’язку з чим постане питання, чи слід зголошуватися туди людям, котрі ставляться до Януковича і компанії згідно з пропозицією Рябчука – як до «т.зв.».

Можливо, мені надто просто казати, бо мене, на щастя, туди не впишуть, але й відповідь я пропоную просту: це залежить. Це – на розсуд кожного, тут ніхто нікому нічого не винен і ніхто нікому нічого не має права закидати. Залежить від того, чи, поклавши руку на серце, матиме конкретна особа якщо не переконаність, то бодай сподівання якось вплинути на той процес, окрім як мати приємність помилуватися своїм підписом на паперах. Я щодо таких можливостей мав би сумніви.

«Помаранчева революція», попри всю її незавершеність, дала українцям знання (а справжнє знання, кажуть на Сході – лише знання власнонабуте), що ми їх можемо перемагати, але то була революція прекрасних мрій і почуттів.

Так, сьогодні реґіональні пацани, уникаючи виборів, узурпуючи владу та влаштувавши психічну (імені Табачника) атаку на українське, підштовхують українців до різких дій тут і зараз, що дало би привід для репресій. І хоча насправді така їхня поведінка є не ознакою сили, а проявом слабкости та купи комплексів, нам варто діяти спокійно, виважено, за раціональним розрахунком, шукаючи асиметричних кроків.

Успіння «політреформи» не лише «надало Януковичу повноваження Кучми», воно ще й якнайнаочніше зробило Януковича уособленням пацанського режиму з усіма його несимпатичними рисами і проявами. Проте «геть його!» це лише напівгасло там, де мова має йти про послідовну і принципову відсіч усій антидемократичній та антиукраїнській системі, у протистоянні з якою суспільству доведеться, зокрема, позбутися шкідливої звички до рефлекторного реаґування, навчившись натомість оцінювати і називати речі і явища такими, якими вони є.

Права людини в Україні у 2010 р. (короткий загальний огляд)

Після виборів нові Президент та уряд успадкували системні проблеми в цій сфері: масові та брутальні порушення права на справедливий суд, на захист від катувань та інших видів незаконного насильства, безпідставні затримання, бідність значної частини населення країни та інші. Дії органів влади протягом перших 6 місяців її діяльності свідчать не про наміри змінити ситуацію на краще, а про згортання навіть тих позитивних процесів, що були, і появу нових тенденцій щодо порушень прав людини і проявів неповаги до них.

Спостерігався різкий наступ на громадянські права та політичні свободи. Порушення свободи мирних зібрань за перші 6 місяців 2010 року були значно більшими, ніж за 2007–2009 роки разом. 25 березня Кабмін звернувся з дорученням до КМДА «вжити вичерпних заходів щодо... випередження та недопущення у подальшому проведення акцій протесту біля приміщень Адміністрації Президента України та Кабінету Міністрів України». Таке «доручення» є брутальним порушенням свободи мирних зібрань і низки статей Конституції.

Тільки в перші 100 днів нової влади засобами масової інформації лише обласного та національного рівня було оприлюднене більше 350 критичних публікацій стосовно порушень свободи мирних зібрань з боку органів внутрішніх справ за цей період. Характер та масштаб цих порушень не залишає сумнівів, що незаконні дії міліції здійснювалися за наказом керівництва МВС. Це і втручання з метою перешкодити взяти участь в мирних зібраннях, і надання переваги одній із сторін під час їх проведення, і безпідставне припинення мирних зібрань та затримання його учасників, і протиправне нереагування працівників міліції на сутички, що виникають між опонентами, і надмірне застосування сили і спеціальних засобів проти учасників мирних акцій. Прикладів можна навести дуже багато.

Міністр внутрішніх справ заявив, що для мирних зібрань треба виділити «яке-небудь велике поле на околиці Києва, де ніхто нікому не заважає». Працівники ДАЇ перешкоджали мешканцям багатьох областей доїхати до Києва на мітинг опозиції 11 травня. Автоперевізників пообіцяли залишити без ліцензії, якщо вони привезуть людей на мітинг. Жоден з національних телеканалів, окрім СТБ, про ці події не повідомляв. Взагалі, використання міліції як інструмента в боротьбі проти політичних опонентів та громадськості  стало постійним явищем. Так, у Харкові 15 травня правоохоронці не дали місцевим жителям провести мирну акцію протесту у зв’язку з залишенням сміття на міських вулицях. Двох учасників акції було затримано. Під час святкування 100 днів президентства Віктора Януковича 3 червня міліція перешкоджала опозиціонерам провести акцію протесту біля палацу "Україна", де виступав президент. У той же час активісти Партії регіонів змогли спокійно провести мітинг на підтримку Януковича навпроти палацу. 8 липня ДАЇ не пропустило автобуси із членами „Фронта змін” (лідер – Арсеній Яценюк) із Запоріжжя, Миколаєва, Тернополя і Чернігова на мітинг до Києва проти проекта Податкового кодекса.27 липня міліція перешкоджала паломникам Української православної церкви Київського патріархату  потрапити в Київ на святкування Хрещення Київської Руси-України. Перелік фактів втручання міліції у політичні і громадські акції можна подовжувати і подовжувати.

Як відзначають українські та міжнародні експерти, зкінця лютого 2010 року в країні помітно погіршилася ситуація зі свободою вираження поглядів. В Інтернеті та друкованих виданнях можна побачити чимало критичних матеріалів щодо дій нової адміністрації. А ось на телебаченні цензура  знову з’явилася у різних формах, включаючи заборону сюжетів, у яких присутня критика чинної влади, обмеження редакційних повноважень, та видання інструкцій щодо включення або ігнорування певних політичних тем і фактів. Взагалі сірі та прісні новинні програми ТРК розповідають більше про події за кордоном, ніж в Україні. Про згортання свободи вираження поглядів свідчать також зникнення кількох гострих ток-­шоу, анулювання ліцензій на мовлення двох незалежних телекомпаній TVі та 5 канал.

Кількість фізичних нападів на  журналістів збільшилася протягом останніх шести місяців; у той же час реакція влади на такий розвиток подій була неадекватною: винних у скоєнні правопорушень не було притягнуто до відповідальності. 11 серпня в Харькові пропав без вісті головний редактор «Нового стилю» Василь Климентьєв. Міліція відкрила справу за фактом «навмисне вбивство», хоча тіло не було знайдено. Розслідування, на нашу думку, є млявим і неефективним.

Значно звужена політична свобода в цілому. Ректор Українського католицького університету о. Борис Гудзяк повідомив, що працівник СБУ намагався взяти в нього підпис під листом, не залишаючи копії, в якому ректор погодився би застерегти студентів від участі в будь-­яких протестах, «несанкціонованих владою». Ректор УКУ навіть читати цей лист не став і оприлюднив цей факт. Проте достеменно відомо, що багато ректорів вишів подібний лист підписали. Відомо також, що окремим наказом 22 квітня цього року в районних відділах освіти в Києві і в кожній середній школі були призначені відповідальні "за надання інформації, яка стосується міської влади, а також інформаційно-аналітичних матеріалів про суспільно-політичні та резонансні події у місті та районах, зокрема надання щоденної оперативної інформації про їх перебіг у районі”. Мотив видання цього наказу простий: „посилення  уваги до означеної інформації з боку адміністрації Президента України”, і ця інформація буде спрямовуватися до відділу внутрішньої політики міської державної адміністрації.

Наявність таких листів СБУ для ректорів вишів і таких наказів свідчить про бажання встановити контроль за громадським життям в цих освітніх установах. Про теж саме свідчать скарги студентів з багатьох регіонів країни, які брали участь в протестах проти нового міністра освіти, що на них здійснюють тиск. Наразі проводять тільки "профілактичні бесіди" у деканатах, але з погрозами відрахувань, якщо студенти не відмовляться від акцій протесту. Таку ж „профілактику” щодо протестних дій СБУ застосовує до активістів громадських організацій.

Ясно, що маємо справу з тою ж самою „профілактикою”, коли СБУ взяла з блогера Олега Шинкаренка письмову обіцянку, що той більше не критикуватиме владу „в різкій формі” у своєму блозі. Всі тепер знають, що СБУ не тільки читає особисті блоги, а може до автора завітати.  Очевидно, що в усіх демократичних країнах застосовується негласне стеження, аби вчасно запобігти терактам чи справжнім загрозам життю публічної особи чи державній безпеці.  Ані блогер, який написав слова „забити гада”, ані представники Харківської крайової організації «Спілка української молоді», що написали листа до Президента США, ані керівник представництва у Києві німецького Фонду Конрада Аденауера, Ніко Ланґе, який написав критичну статтю  про перші 100 днів президентства В. Януковича, такої небезпеки не становили.  Адже ні блогера, ні представників СУМу не арештували, аби потім в суді доказати злочинність їхніх дій, та й Ланґе після виснажливого 10-годинного тримання в аеропорту таки впустили в країну (хоча все ж таки Генеральна прокуратура України разом з СБУ офіційно визнали його дії „втручанням у внутрішні справи України”).

У демократичній країні подібне залякування та тиск на громадян і гостей не тільки заборонено, але й немислимо, і немає жодного місця для так званої „профілактики”.

Спостерігалися брутальні порушення права на приватність.Адміністрація Президента запровадила незаконний збір інформації про особу, грубо порушуючи Конституцію та щойно прийнятий закон про захист персональних даних (до речі, вкрай невдалий). Заступником Глави Админістрації Президента, керівником Головного управління регіональної та кадрової політики С.Скубашевським був надісланий циркуляр голові Ради міністрів АРК та головам обласних державних адміністрацій, в якому пропонувалося «з метоб отримання інформації щодо суспільно-політичної, соціально-економічної ситуації в регіонах України» до 9 липня 2010 р. «підготувати паспорти районів станом на 1 липня 2010 року (згідно встановленого формату)» та надіслати їх електронною поштою. Ці паспорти повинні оновлюватися та надсилатися щоквартально. Рубрикатор паспорту району містить 11 рубрик, серед яких окрім рубрик, що стосуються структури населення, соціально-економічних показників, соціальної сфери та інших, є рубрики 6. «Політичні парті, громадські організації, конфесійні громади», 9. «Результати минулих виборів», 10. «Керівники району, підприємств, установ, організацій, відомі та впливові люди (ті, хто впливають на політичну ситуацію» та 11. «Засоби комунікації». У рубріці 6 треба надати окрім переліків конфесійних громад, районних та міських осередків партй, громадських організацій ще й їхню чисельність, адреси, а також прізвища, ім’я та по-батькові, телефони, посаду та домашню адресу керівників. Рубрика 9 містить результати всіх виборів, починаючи з 2004 року, а також дані про фракції та групи у складі рад, включаючи персональні дані керівників, дані про вплив на раду та взаємодію з головою ради. У рубріці 10 необхідно вказати персональні дані керівників підприємств, установ, організацій та освітніх закладів району, керівників сільськогосподарських та фермерських господарств, депутатів рад, голів, їхніх зступників та секретарів сільських рад, а також так званих «впливових осіб». Серед даних, що збираються, є відомості про партійність (політичну орієнтацію) та особисту підтримку на виборах Президента України 2010 року. У рубріці 11 вказуються детальні дані про телерадіокомпанії та друковані ЗМІ, засновані в районі, зокрема, джерела фінансування.

Збирання персональної інформації провадиться, вочевидь, з метою забезпечити контроль над політичною діяльністю в країні і перевагу правлячій партії. Ту ж саму мету переслідує і «Типова угода між співзасновниками засобу масової інформації та редакцією щодо гарантій незалежності редакційної політики», яка містить вимогу до співзасновників ЗМІ «публічно оголосити про підтримку тієї чи іншої політичної сили на виборах, при цьому вказавши, яку саме політичну силу він підтримує, а також засоби такої підтримки», а до редакторів – вимогу письмово повідомляти співзасновників про членство в партії чи громадській організації. Ця типова угода між співзасновниками засобу масової інформації та редакцією складена на виконання доручення Кабміну від 26 липня 2010 р. № 45858/0/1-10, нібито націлена на забезпечення незалежності редакційної політики.

Різко змінилася політика пам’яті. Матеріали з історії політичних репресій прибрали з сайтів Президента та облдержадміністрацій. Викликає обурення нове нав’язування радянського бачення історії, реабілітація сталінізму і Сталіна, якому 5 травня в Запоріжжі поставили бюст. І лише 141 депутат Верховної Ради підтримали проект постанови, яка засуджує його встановлення. Заявляючи про бажання з’єднати країну Партія регіонів та її партнери по коаліції Блок Литвина та КПУ її фактично роз’єднують: ніщо інше не буде так розколювати країну, як подібні кроки. Те ж саме можна сказати про «доопрацювання» підручників з історії. Вже в цьому році Міністерство освіти оновило підручники для п’ятикласників. У наступному навчальному році має з’явитися перероблений посібник з новітньої історії для 11-го класу. Міносвіти відкоригувало програму з історії для 5-го класу і запропонувало відповідні зміни у підручнику «Вступ до історії України»: прибрали згадку про штучний характер голоду 1932-1933 рр., про репресії в Західній Україні в 1939 р. після захоплення її СРСР, фрагменти тексту про героїв Крут, дії УПА в роки Другої світової війни, Помаранчеву революцію. Загалом було близько 20 пропозицій щодо коригування підручника, значна частина яких стосувалася політики Російської імперії та СРСР  в Україні і мала на меті сформувати неагресивний їхній образ.

Плани радикального перегляду напряму і змісту освітньої реформи, озвучені міністром освіти Дмитром Табачником, відкриття підготовчих курсів і можливість вступних іспитів до ВНЗ на старих засадах означають фактичне скасування зовнішнього незалежного оцінювання, втрату рівного доступу до вищої освіти і повернення минулих масштабів корупції в вищих навчальних закладах.

Верховна Рада розглядає низку законопроектів, які серйозно порушують права людини, і відкидає законопроекти, спрямовані на їхній захист, зокрема, прогресивний проект Кримінально-процесуального кодексу. Запропонована Президентом судова реформа порушує стандарти права на справедливий суд. Запобіжник у вигляді узгодження законопроектів з Міністерством юстиції на предмет відповідності рішенням Європейського суду з прав людини фактично не діє.

Спостерігалися репресії та насильство проти профспілкових активістів та правозахисників. Адміністрація ВАТ «Краснодонвугілля» нищила Незалежну профспілку гірників за те, що вона не надала згоди на погіршення умов оплати праці шахтарів всупереч чинному законодавству. В Херсоні побили голову обласної громадської організації Комітету виборців України, члена правління Української Гельсінської спілки з прав людини Дементія Бєлого.

Посилився адміністративний тиск органів влади на громадян, про це свідчить, зокрема, значне збільшення скарг на сваволю податкових та інших перевіряючих органів.

Зауважимо, що Президент В. Янукович неодноразово реагував в своїх виступах на факти порушення прав людини, стверджуючи, що «критика з боку опонентів є невід’ємною складовою демократичного суспільства», що «не можна економити на правах людини» і так далі. Але складається враження, що його заяви носять ритуальний характер, а слідувати цим рекомендаціям ніхто не збирається. Стаття 3 Конституції, яка проголошує, що «утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави», виглядає сьогодні звичайним лицемірством, її не збираються виконувати.

Мусимо констатувати, що ніякої реакції органів влади та місцевого самоврядування на звернення громадськості, на протести проти незаконних дій, заяви про порушення прав людини немає, вона просто їх ігнорує. Водночас протестна активність наростає. За перші 6 місяців 2010 року кількість мирних публічних зібрань приблизно на 30% перевищує їхню кількість за весь 2009 рік. Тому нова влада мусить усвідомити, що силовий тиск на суспільство тільки призведе до більш гострих конфліктів.

Для реалізації системних змін на краще в царині прав людини влада мусить поставити їх в центр державної політики. Необхідно в першу чергу посилити конституційні гарантії прав людини і основоположних свобод, ухвалити новий Кримінально-­процесуальний кодекс, провести реформування судової системи і кримінальної юстиції відповідно до ухвалених раніше концепцій, змінити пріоритети інформаційної політики, ухваливши законопроекти про доступ до публічної інформації, про інформацію, про суспільне радіомовлення, про громадські організації і переглянувши законодавство та практику щодо захисту суспільної моралі. Необхідно також переробити законопроекти про безоплатну правову допомогу, про мирні зібрання, проект Кодексу про працю, які суттєво порушують права людини. Невідкладною є також необхідність введення посад спеціалізованих омбудсманів з протидії катуванням та поганому поводженню, з протидії дискримінації, з питань свободи інформації та захисту персональних даних та із захисту прав дітей, а також створення регіональних представництв Уповноваженого ВРУ з прав людини.

15 ноября 2010

Коли нема за що хвалити, відзначаємо хоча би старанність.  Імовірно з подібних міркувань доповідачі ПАРЄ в резолюції про стан демократії в Україні привітали «збільшення законодавчих ініціатив після президентських виборів 2010 р..»

На тлі місцевих виборів 31 жовтня, проведених за однією такою «ініціативою», ці слова виглядають знущанням. У старанності владі дійсно не відмовиш. У досягненні потрібного їй результату теж.  Що нарешті, здається, дійшло до представників ЄС і США.  Зрозуміло, що Європа мусить дотримуватися дипломатичного етикету. Втім, в умовах суцільного провладного позитиву на більшості телеканалів, якщо обов’язково «вітати готовність, висловлену Президентом Віктором Януковичем, зробити висновки з місцевих виборів», бажано відразу поцікавитися, коли та як.

Годі ввічливо кивати головою, коли «листи на захист демократії» пише заступник голови Адміністрації Президента, яка ніяк її не захищає, коли ухвалюється закон, що порушує рівноправність  усіх суб’єктів виборчого процесу, й тим самим призводить до спотворення волевиявлення народу.  Про неминучі порушення та розбалансованість, зумовлені саме цим законом, від самого початку застерігали українські та міжнародні експерти. 

Та й що це за захист, коли сама АП збирає інформацію про політичні уподобання та «вплив» усіх керівників органів влади, підприємств, тощо в регіонах, що явно націлено на підкріплення ніяк не демократичного контролю над суспільством?

Так само важко усерйоз сприймати створення указом Президента Комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права. До слів, звісно, не прискіпишся, на що, очевидно розраховували в Адміністрації Президента, як і на те, що новопризначеного голову, Сергія Головатого, добре знають у Стразбурзі та Брюселі.  

Там, зокрема й в Венеціанській комісії, добре знали скасовану в квітні тим самим Президентом Національну комісію із зміцнення демократії та утвердження верховенства права.  Знали та в цілому схвалювали її напрацювання щодо судової реформи.  А Янукович вирішив, що чудово впорається спочатку без Комісії, потім і без європейських експертів.  Оцінка Венеціанської комісії, якої не могли дочекатися ані правляча коаліція, ані Президент, досить негативна, й застереження в основному стосуються нововведень в Законі «Про судоустрій і  статус суддів».

Тут теж запевняють, що висновки будуть зроблені.  Підозрюю, що висновок один – у Головатого більше шансів гіпнотизувати єврочиновників зворушливим співом про віданність демократії.  Хай не переконаються, тільки би не перестали вітали красиві слова. 

Коли слова використовуються в пропагандистських цілях, а мета подібніх «законодавчих ініціатив» просто кидається в очі, годі гратися в обмін пустими деклараціями. 

Є ж зобов’язання перед Радою Європою, є й обіцянки вчинити певні дії, які нинішня влада вперто не виконує.

В березні законодавчі ініціативи Президента щодо одного такого зобов’язання обмежились створенням «Національного антикорупційного комітету» та й відкладенням набуття чинності законів про протидію корупції.  Суто теоретично вступлять вони в силу 1 січня 2011 р., хоча слабо віриться. Адже ті самі нардепи, що в липні так поспішали ухвалити президентську версію «судової реформи» , 2 листопада відклали розгляд законопроектів, які передбачали обов’язкову декларацію витрат високопоставлених посадових осіб та визначення поняття конфлікту інтересів з метою недопущення використання чиновниками свого службового положення у своїх особистих інтересах.

У нардепів, як відомо, своє ставлення до таких питань.  У Партії Регіонів, як виявилось, є й своє розуміння публічної інформації, як свідчить альтернативний законопроект № 7321, внесений Оленою Бондаренко та Володимиром Ландиком  

Про необхідність якісного закону про доступ до публічної інформації чимало написано, та й, звісно, в Європі чудово розуміють, що це означатиме для України.  Дипломатичні фрази у випадку провалу голосування сприятимуть чому завгодно, тільки не розвиткові демократії в Україні.

А при неясній долі закону про доступ до публічної інформації й небезпідставній відсутності будь-якого оптимізму щодо наміру влади боротися з корупцією, а не опозицією, була ще одна «законодавча ініціатива», яку нардепи, не вагаючись, ухвалили.  З нібито благородною метою, адже хто виступить проти захисту персональних даних? 

Питання, звичайно, риторичне, але проти конкретного, вкрай небезпечного Закону «Про захист персональних даних» якраз виступили правозахисники, медійники та Асоціація українських банків.  Їх заклики до Президента накласти вето на законопроект проїгноровано, закон підписано, та він набуде чинності з 1 січня 2011 р. 

Відомі клопоти українських законодавців із чітким визначенням термінів доведені тут до повного абсурду.  Фактично все, що дозволяє ідентифікувати особу, названо «персональними даними», що охороняються законом.  Буде заборонено поширювати будь-яку інформаціїю, навіть прізвища особи, яка не належить до державних службовців першої категорії, без її письмової згоди. Начхати виявилось навіть на попередження Асоціації українських банків, що закон «несе системні загрози для відновлення та розвитку економіки України», .

Чи гадають, що переможе здоровий глузд, і не треба буде шукати письмової згоди на будь-яку згадку про будь-якого службовця не першої категорії, клієнта банку, свідка аварії, тощо?  Даремно.  Переможе, як дедалі частіше в Україні, вибіркове застосування закону.  Коли «треба», його пригадуватимуть.   Й сама ця можливість ставить під безпосередню загрозу свободу слова. 

Ставить, як власне й всі «законодавчі ініціативи», під загрозу економічне процвітання держави.  Влада, що приховує інформацію про свої витрати, свою діяльність, підганяє закони під себя, та й не гидує використовуванням правоохоронніх чи регулюючих органів, судової влади, тощо в своїх цілях, не зупиниться перед такими методами й стосовно іноземних інвесторів.

Україна не може обійтись без західних інвесторів, західної підтримки. Мають важелі, хай їх використовують – на захист демократії.

Харківська правозахисна група вважає оголошення результатів виборів Харківського міського голови передчасними та поспішними з огляду на те, як відбувалося встановлення підсумків голосування територіальною виборчою комісією (далі – ТВК) в умовах, коли два кандидати, А. Аваков та Г. Кернес, набрали близьку кількість голосів, і навіть невеличкі помилки у процесі підрахунку голосів впливають на остаточний результат. Це засвідчують такі факти.

У ході розгляду ТВК протоколів та інших виборчих документів дільничних виборчих комісій (далі – ДВК) з’ясувалося, що на деяких дільницях був проставлений із запізненням штамп «вибув» проти прізвища кандидата на посаду міського голови А. Денисенка, який зняв свою кандидатуру за 5 днів до виборів. На декількох дільницях комісії взагалі не знали, що п. Денисенко «вибув», не поставили цей штамп, порахували голоси і здали протоколи до ТВК. На деяких дільницях усі бюлетені без штампу «вибув» визнали недійсними. Наприклад, на дільниці № 30054 таких бюлетенів було 654, а на дільниці 30070 – 418. Загалом зіпсованих бюлетенів на всіх дільницях більше 11 000, і можна впевнено стверджувати, що та частина, де вони визнані недійсними внаслідок відсутності штампу «вибув» – на совісті ТВК. Чотирьох днів цілком достатньо, щоб повідомити про це усі дільничні комісії. На нашу думку, люди, які прийшли на дільниці та використали такі бюлетені, були цілком несправедливо та незаконно позбавлені права вибору. ТВК зобов’язана була забезпечити однакове застосування закону і розглянути недійсні бюлетені по всіх дільницях.

Пакунки з виборчою документацією під час транспортування її з деяких ДВК до ТВК була пошкоджені. Порушення цілісності упаковки викликало підозри і заяву про повторний підрахунок голосів на 56 відповідних дільницях. Але ТВК не ухвалила відповідне рішення.

ТВК не прийняла протоколи з низки дільниць і повернула їх для уточнення, а на деяких дільницях – для перерахунку голосів. Загалом складання уточнених протоколів внаслідок несуттєвих помилок під час підрахунку голосів – річ природна. Але в даному випадку насторожує закритість цього процесу: уточнені протоколи не давали подивитися навіть членам ТВК, результати по них не оголошувалися, спостерігачі від партій і журналісти не мали доступу до сцени, де засідала комісія, а розгляд останніх 11 протоколів 4 листопада проходив взагалі за закритими дверима: ТВК ухвалила рішення видалити всіх із зали. Мали місце факти, коли ТВК викликала голову комісії, і він переписував протоколи прямо в приміщенні ТВК, ставив на них печатку.

В порушення закону ТВК ухвалила рішення, що результати голосування підсумують технічні працівники міськвиконкому – членів ТВК до цього процесу просто не допустили, їм навіть не давали подивитися на результати в компьютері. Яке програмне забезпечення при цьому використовувалося – незрозуміло. Таким чином, члени ТВК ухвалювали протокол про підсумки голосування, фактично не знаючи, як зформувалися дані, за які вони проголосували. На цей момент 5 членів ТВК були відсутні. ТВК ще не встигла розглянути 190 скарг на порушення виборчого процесу, а з 10 ДВК, де раніше ТВК призначила перерахунок голосів, були здані результати перерахунку тільки з однієї дільниці. Тим не менше ТВК поставила крапку в ще не закінченому процесі.

Ми виклали лише деякі відомі нам факти, які впливають на підсумок голосування, і не торкалися численних порушень Закону «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, міських рад та сільських, селищних, міських голів», щодо яких неможна зробити висновки про їхній прямий вплив на результати голосування. Таких порушень в самому процесі голосування на виборчих дільницях, під час підрахунку голосів на дільницях, транспортуванні бюлетенів до ТВК, під час роботи ТВК спостерігачами й представниками партій зафіксовано безліч: знайдені зайві протоколи; підписання членами ДВК незаповнених протоколів; пакування виборчої документації виборчих дільниць у приміщенні ТВК без участі членів дільничних виборчих комісій; відсутність обов’язкових реквізитів на пакунках з виборчою документацією, яку передавали до ТВК; перерахунок голосів і складання уточненого протоколу кількома членами ДВК тільки від однієї політичної партії; відсутність розгляду по суті скарг на порушення виборчого закону.

Беручи до уваги наведені факти, результати виборів у Харкові не можна визнавати. Як мінімум, необхідно провести ретельний аналіз зіпсованих бюлетенів на всіх дільницях і провести повторне голосування на тих дільницях, де використовувалися бюлетені без штампу «вибув». Проте, враховуючи завелику кількість порушень, найкращим рішенням, на нашу думку, було б проведення повторних виборів Харківського міського голови.

Євген Захаров, співголова Харківської правозахисної групи

В Херсонской исправительной колонии № 61 есть небольшое отделение для тех, кто приговорен к лишению свободы пожизненно и тяжело болен туберкулезом. Один из таких заключенных, Владимир Петухов, в сентябре этого года выиграл иск против Украины в Европейском суде по правам человека, что находится в Страсбурге.

Владимиру было 28 лет, когда его задержали в Харькове. Это случилось в июне 2001 года.

Потом его перевели в Киев, где предъявили обвинения в убийстве, покушении на убийство, покушении на сотрудников милиции во время их дежурства, грабежи и участие в организованной банде, действовавшей с 1998 года. И хотя Владимир признал обвинения, в этом деле – еще много «белых» пятен и странностей. Взять хотя бы то, что Верховный суд отменил обвинение в бандитизме, но статьи и сроки оставил прежними. Лидер группировки получил 15 лет, еще два соучастника по 7 и 12, а Владимир – пожизненное лишение свободы, хотя он единственный, кто не имеет материального иска. А еще один подсудимый, проходивший вместе с ними по этому делу, умер в следственном изоляторе, так и не дожив до суда.

Окончательный приговор был вынесен только в декабре 2004 года. И все это время адвокаты Владимира просили суды всех инстанций освободить его из-под стражи по медицинским показаниям. Еще до ареста он страдал от разрушения ноги после огнестрельного ранения. Его несколько раз осматривали врачи, констатировали перелом бедра, рекомендовали сильные обезболивающие, ортопедическую обувь, костыль. На этом вся медицинская помощь фактически и заканчивалась. Он мог ходить с трудом, но за пределами камеры его водили исключительно в наручниках, сковывающих руки сзади. В августе 2002 ему поставили еще один диагноз – инфильтративный туберкулез, плеврит. После этого отказали в операции на ноге, ссылаясь уже на то, что та противопоказана из-за туберкулеза. Адвокаты Владимира направили жалобу в Страсбург и ее приняли к рассмотрению. А самого Владимира зимой несколько раз наказывали, помещая в холодный карцер, где тот вдобавок еще и простуживается.

В январе-феврале 2004 туберкулез настолько усугубился, что администрация СИЗО № 13 просит следователя рассмотреть возможность освобождения Владимира, так как его состояние требует длительного лечения в специализированном стационаре. Но районный прокурор в ответ заявил, что срок содержания под стражей продлен Верховным судом и нет никаких причин для изменения этого решения.

Европейский суд указал государству Украина: сам факт, что задержанный был осмотрен доктором, и ему прописано определенного вида лечение – не может автоматически означать, что медицинская помощь была адекватной. Кроме того, ни один украинский национальный суд ни на каком этапе не принял во внимание запрос адвоката об освобождении Владимира по медицинским показаниям и даже не рассматривал каких-либо альтернатив. И содержание под стражей продлевали, ссылаясь просто на тяжесть обвинения. Но она не может быть главным аргументом в таких вопросах. Мало того, были установлены и доказаны моменты, когда Владимир содержался за решеткой вообще незаконно.

Европейский суд по правам человека признал единогласно, что в связи с отсутствием надлежащей медпомощи в заключении; неадекватным решением об изоляции; длительным судебным разбирательством; отсутствием эффективной правовой защиты было нарушено сразу несколько статей Конвенции о правах человека. Теперь государство Украина обязано выплатить Владимиру компенсацию морального вреда и, собственно, устранить свои «проколы».

К слову, операцию на ноге Владимиру все-таки сделали, но – только 9 февраля 2006 года. И левая нога на несколько сантиметров теперь короче правой. Передвигается он по-прежнему с трудом, при помощи костыля, а боли не отпускают. И хотя он, по идее, сейчас находится в Херсонской колонии-больнице, легче ему не становится.

Когда мы встречались с ним в минувшую пятницу, там было очень холодно. Он говорит, что еще и сыро – постиранная им футболка сохнет четвертые сутки. Точно так же холодно во всех камерах и палатах ХИК № 61, где лежат больные люди. Проблема в том, что у колонии нет автономного отопления, там оно – централизованное. И хотя отопительный сезон в городе официально начался давно, из-за аварий городских теплосетей колония еще не отапливается. Но если в квартирах мы можем как-то спастись «дуйками» и калориферами, то пожизненнику они – «не положены». Зато час, положенный ему каждый день на прогулку в тюремном дворике, превращается в настоящую пытку: в целях безопасности он «гуляет» со скованными сзади наручниками руками, хромая и не имея возможности опереться на костыль, чтобы уберечь от нагрузки больную ногу. Когда он попытался отказаться от прогулки – его вывели силой: в распорядке дня это время отводится для технического обыска камеры и ее дезинфекции. Изменить эту практику сотрудники колонии не могут – это проблемы нашего законодательства. И ко всему прочему для лечения туберкулеза Владимиру необходимы препараты нового, второго поколения (у него – мутированный туберкулез). А те препараты, которые колония получает централизованно из Киева – только первого поколения. То есть, фактически, настоящего лечения государство ему так и не предоставляет до сих пор, хоть и проиграло дело в Страсбурге.

Адвокаты Владимира продолжают бороться за изменение его наказания. А он – борется за себя, за свою душу: «Я не хочу становиться зверем, хочу остаться человеком. Но такое обращение просто убивает во мне все живое»…

Сумська обласна влада чинить тиск з метою звільнення керівника місцевого архіву історика Геннадія Іванущенка.

Про це йдеться у заяві Центру досліджень визвольного руху.

За словами представників Центру, протягом п’яти останніх місяців представники місцевої влади «цілеспрямовано шукають «вагомі» підстави для звільнення Іванущенка».

«Після несприйняття паном Іванущенком пропозиції піти «за власним бажанням», в архіві розпочато «розслідування» та робляться спроби звільнити історика шляхом оголошення «необхідної» кількості доган на основі спотворених і штучно підібраних «фактів», - сказано у заяві.

Іванущенко - відомий історик, автор книг про Голодомор 1932-1933 років, українську революцію 1917-1920 років, діяльність ОУН та УПА на Сумщині.

«Тиск на історика пана Іванущенка є спробою політичної сили втрутитися в академічну дискусію навколо комплексу питань щодо політичних репресій, Голодомору-геноциду 1932-1933 років в Україні, визвольного руху», - сказано у заяві.

У Центрі також наголосили, що сумський архів під керівництвом Іванущенка - єдиний архів, який повністю оцифрував усі 57 тисяч актових записів про смерть людей в період Голодомору 1932-1933 років.

Як відомо, СБУ раніше затримала історика Руслана Забілого і вилучила наукові праці та копії архівних документів музею «Тюрма на Лонцького».

10 листопада

Існує в місті Змієві краєзнавчий музей, створений на початку дев’яностих і розміщений в старій будівлі (1839 року). Будівля має два поверхи: на першому – музей, другий займає дитяча спортшкола, а в напівпідвальному приміщенні з 1995 року міститься питно-розважальний заклад. Досить дивне поєднання, чи не так? Але й такого сусідства музей може бути позбавлений – його хочуть виселити. Куди? Розповідає мешканець Змієва Володимир Труш:

– Десь на початку червня, здається, мені дзвонять з музею й кажуть: «Володимире Іллічу, ви підете на мітинґ протесту?» – «Який?»,– питаю.– «Та, музей хочуть переселити в село Соколове (це за п’ятнадцять кілометрів від міста)».– Я кажу: «Ви що, шуткуєте?» – «Та який жарт!». Приходжу, дали мені в руки плакат. Перед будинком райдержадміністрації з плакатами з півгодини стояли, вийшов голова райдержадміністрації Мураєв Євген Володимирович: «Что вы собрались? Кто вас провоцирует?». А прийшли не тільки ті, хто знав музей, прийшли жінки з хору самодіяльності, бо в цьому музеї багато чого робиться… Десь десятки три-чотири зібралося нас. Я слухав, слухав і кажу: «Скажіть, у Вас і зараз така позиція, як і раніше?» – «Представьтесь»,– каже. «Труш Володимир Ілліч, корінний зміївчанин. У Харкові Кернес лісоповал зробив, а Ви краєзнавчий музей хочете знищити». Я після того написав у нашу газету «Зміївський кур’єр» відкритого листа до нього, в якому сказав: «Чому Ви на біле кажете чорне?». А він що? На засіданні райради, на сесії, сказав, і це написали в двох газетах – «Вісті Зміївщини» (це державна) і «Зов» (це його теща випускає), і там було написано чорним по білому: він вже домовився з чехами й словаками про те, що краєзнавчий музей переселять в музей бойового братерства в Соколовому.

Пікетування в м. Змієві.
Фото з газети «Время» від 24 червня 2010 року, № 112 (16543)

На захист зміївського музею й підтримку його директора Михайла Саяного піднесли голос директор етнографічного музею «Слобожанські скарби» ім. Гната Хоткевича НТУ «ХПІ», почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців Михайло Красиков, який звернувся до Є. Мураєва з відкритим листом, а також зміївчанин, почесний громадянин міста льотчик-космонавт Ігор Волк, який мешкає зараз у Москві – він надіслав листа Є. Мураєву; І. Волк і раніше підтримував зміївчан.

Розмови про переселення музею до села Соколового в музей бойового братерства, який, насправді, є філією зміївського краєзнавчого музею, почалися в 2003 році. Експозиція соколівського музею присвячена подіям березня 1943 року, коли чехословацький батальйон під командуванням підполковника Л. Свободи, разом з радянськими солдатами, тримав оборону по р. Мож, щоб уповільнити наступ німецько-фашистських військ на Харків. Фактично, цей музей однієї битви аж ніяк не пристосований для зберігання більше двадцяти двох тисяч експонатів, що зараз, здебільшого, зберігаються в запасниках зміївського краєзнавчого. Та й сам переїзд – завжди існує небезпека для експонатів, які можуть постраждати, а те й просто зникнути. Та й хто буде відвідувати музей? Місцеві мешканці та учні соколівської школи?

Мотив виселення музею, що декларується – розширення ДЮСШ. Але справа в тім, що у Змієві планується будування нового спортивного комплексу, в якому й дитячій спортшколі знайдеться місце. І цілком розумно було б стару будівлю повністю віддати музеєві, бо це – культурний осередок, в старі часи там бував Борис Грінченко.

Завдяки протестам від ідеї перенесення музею до с. Соколового відмовилися, але епопея на цьому не скінчилася.

– Зараз – останнє, що мені сказали,– він (Є. Мураєв – В. Б.) шукає біля вокзалу Змієва місце, куди спортшколу виселити, але його задача – звільнити будинок,– веде далі Володимир Труш.

– Хто зацікавлений у цьому будинку?

– Він ні разу не сказав, яка кінцева мета цього, а вже двічі пробує виселити. Поста логіка: йому будинок потрібен. Ніхто офіційно не казав, навіщо це робиться. Я одержав із держадміністрації листа. Так і так, шановний Володимире Іллічу, ми робимо кроки для збереження культури, в музеї немає умов для зберігання експонатів і ми підшукуємо нове приміщення. А немає приміщення чому? Майже закінчили євроремонт в музеї, він заблокував фінансування. Експонати лежать у сховищу не тому, що директор там гноїть їх, а тому, що не закінчений ремонт.

– Умови для зберігання експонатів таки є?

– Є. Там не тільки експонати, там ще триста картин місцевих, українських і радянських художників. На другому поверсі після виселення спортшколи планувалося розмістити постійно діючу виставку художню. А те, що він (Є. Мураєв – В. Б.) мені написав «підшукуємо приміщення нове для нього» – це виявилася колишня лазня на в’їзді в місто. Біля – одна автомийка, через дорогу – друга автомийка, і сюди переселити хоче музей. Але, пробачте мені, це дикунство. І одночасно він почав ганьбити директора музею, шельмувати, що він не працює. Прийшов в музей, ні здоров, ні помагай, взяв книгу відвідувачів, порахував, скільки їх прийшло, це літом було – погано працює, нічого не зробив. А Михайло Іванович Саяний, директор музею, випустив книгу одну «Зміївщина – Слобожанщини перлина», ілюстрована, красива, і другу – «Видатні люди Зміївщини». Багато чого ще робить: пошукові розвідки, до нього постійно приїздять зі всіх шкіл району, привозять класи, дітей, і вони дивляться, знайомляться з історією. Відносно директора я пішов до нього на прийом, але він продовжує його ганити. І я написав звернення офіційне до нього, так і так, ви не те робите, знищуєте культурний осередок району і звинувачуєте безпідставно і дуже некрасиво директора музею, а він так працює (він заслужений працівник культури), написав, що після розмови з Вами в мене склалося враження, що Ви збираєтеся його звільнити з посади, щоб усунути головну перешкоду для заволодіння будинком. Так і написав: це був би хибний шлях, я йому натякнув, що не треба цього робити. І оце він прислав мені такого листа, після того, як одержав листа від Ігоря Волка з Москви. Я пішов до нього другий раз. Одне питання: так чи ні? Чи Ви відновлюєте фінансування, щоб до кінця року закінчити ремонт (це буде означати, що Ви не знищуєте музей) чи Ви продовжуєте його знищувати? А він знов за своє. Я: дякую за увагу, зрозуміло. Отака ситуація. Що я зміг зробити: попросив Ігоря Волка втрутитись, ще я взяв оці матеріали і послав місяці мабуть півтора тому Ганні Герман. Я знаю, хто така Ганна Герман, але вона втратила сина, а я знаю, що це таке. Люди міняються. Я вирішив, що це єдина людина при владі, до якої можна звернутися з таким питанням. Вклав усі матеріали з питання музею і написав про неподобство, що в нас твориться, згадав про побиття людей у Харкові на вулиці Клочківській у грудні 2006 року, коли привезли молодців, які побили людей, а організатори уникнули кримінальної відповідальності, а зараз творять неподобство в Харкові, лісоповал. А у нас місцева влада знищує Гомільшанські ліси, і знищує краєзнавчий музей. Зараз все притишилося в очікуванні виборів (розмова відбувалася 28 жовтня – В. Б.). В музеї повним ходом йде підготовка до виборів, там виборча дільниця.

– Як до цього взагалі ставляться місцеві мешканці?

– Ой, по-різному, Ви знаєте. Але, як казав один німець (пастор Мартин Німеллер – В. Б.): «Спочатку вони прийшли за комуністами, і я мовчав, бо я не був комуністом. Потім вони прийшли за євреями, і я промовчав, бо я не був євреєм. Потім вони прийшли за католиками, і я промовчав, бо я був протестантом. Тоді вони пришли за мною, але на той час не лишилося нікого, хто міг би протестувати». Треба діяти з усіх боків. Гласність – я розумію, що це таке. Пробую зробити ініціативну групу, щоб могла звертатися не одна людина. І треба змусити міську владу відновити фінансування, щоб закінчити ремонт музею. Бо щоб щось робити з музеєм, треба, по-перше, спитати в громади, по-друге, отримати висновок фахівців з музейної справи, які б підтвердили доцільність дій, ну і, по-третє, мета – з якою метою музей виселяють. Кінцева мета завжди мусить бути зазначена на початку будь-якого проекту.

Володимир Труш не має наміру зупинятися, і якщо не вдасться домогтися збереження музею на місцевому рівні, збирається діяти на національному, звертатися до ЗМІ, до Президента, і далі, до європейських установ. Музей мусить залишитися на своєму місці.

Умер Борис Борисович Вайль, политический заключенный советской эпохи, автор книги "Особо опасный", правозащитник, участник марксистских организаций 50-х годов и правозащитного движения 1960-х.

 1939. — Борис Борисович Вайль родился в Курске. Отец – заведующий магазином. Мать – секретарь и заведующая отделом в райисполкоме. Арест отца. Отбывание им срока на Колыме.

1942–1944. — Эвакуация с матерью и бабушкой на восток.

1944–1957. — Возвращение в Курск. Детство. Учеба в школе. Посещение литературного кружка в редакции газеты "Молодая гвардия". Возвращение отца с Колымы (1947). Формирование оппозиционных взглядов в среде школьников. Отъезд в Москву. Попытка поступления в МГИМО.

Поступление в Ленинградский библиотечный институт. Посещение кружка эсперантистов, литературного объединения при институте. Реакция студенчества на польские и венгерские события. Издание нелегального журнала "Ересь". Знакомство с Револьтом Ивановичем Пименовым. Попытка проведения дискуссии на площади Искусств.

Арест студентов. Распространение запрещенной литературы. "Тайная подпольная организация". Исключение из комсомола. Восстановление в комсомоле первичной организацией.

1957, 25 марта – 1958. — Арест в общежитии. Внутренняя тюрьма УКГБ на Шпалерной улице. Одиночная камера. Условия содержания заключенных. Допросы. Следователь Кривошеев. Арест участников "антисоветской организации" Б. Вайля, Р. Пименова и его жены Ирэны, Заславского и Данилова.

Суд. Приговор: Пименову – 6 лет, Вайлю – 3 года, остальным – 2 года. Свидание с отцом. Новый суд в связи с протестом прокурора г. Ленинграда по поводу чересчур мягких приговоров. Приговор: Пименову – 10 лет, Вайлю – 6 лет, Заславскому и жене Пименова – 5 лет, Данилову – 4 (ст. 58-10).

1958, апрель. — Этап в Тайшет. Свердловская и Новосибирская пересыльные тюрьмы. 601-й пересылочный лагерь.

Лагерь № 19. Работа на Деревообделочном комбинате. Условия содержания заключенных в лагере. Встречи в лагере со студентами – участниками "подпольных организаций" из Алма-Аты, Барнаула, Свердловска, Москвы.

Вступление в лагере в "подпольную организацию" "Гражданский союз". Руководитель – Олег Синкевич.

1958, сентябрь – 1959, март. — Вызов на этап. Тайшетская пересыльная тюрьма. Иркутская тюрьма. Написание листовок в тюрьме и их распространение. Изоляция. Карцер. Чтение марксистской литературы. Суд. Приговор: 7 лет.

1959, март – 1960, апрель. — Направление в штрафной лагерь № 410 в Вихоревке Братского района. Отказ от предложения о сотрудничестве с КГБ. Карцер. Верующие в лагере. Знакомство по переписке с будущей женой Людмилой, студенткой из Великих Лук.

1960, апрель. — Этап в Мордовию. 7-й лагерь. Встречи с монархистами, участниками группы Л.Н. Краснопевцева, участниками других подпольных организаций.

1961. — Препровождение в следственный изолятор КГБ Саранска. Обвинение в участии в антисоветской организации под руководством Чингиза Джафарова, Владимира Тунева и Семена Бутина. Следствие. Возвращение в лагерь.

1962. — Перевод в 10-й лагерь. Ужесточение режима содержания заключенных. Новый отказ от сотрудничества. Помещение в специальный изолятор.

1965, 26 сентября. — Освобождение из лагеря.

Возвращение в Курск. Женитьба. Поиски работы. Поступление в областной театр кукол учеником-актером. Работа по совместительству администратором, сотрудничество в газете "Молодая гвардия".

1966–1970, апрель. — Поступление на заочное отделение факультета русского языка и литературы Курского педагогического института. Чтение самиздатской литературы. Установление наблюдения за семьей Вайля. Обыск в квартире. Подписка о невыезде.

1970, 22 октября. — Суд в Калуге. Приезд на процесс А.Д. Сахарова, Е.Г. Боннэр, А.Н. Твердохлебова. Приговор: 5 лет ссылки (ст. 190-1). Калужская тюрьма.

Этап. Ярославская, Кировская, Тюменская, Тобольская пересыльные тюрьмы. Поселение в поселке Уват Тюменской области. Работа на молочной ферме. Помощь друзей и близких посылками. Переезд в Тобольск. Работа экспедитором винного завода. Отказ в возможности закончить педагогический институт.

Обыск в 1973 в связи с делом Ю. Шихановича.

Освобождение из ссылки без права проживания в больших городах.

1975, февраль. — Переезд в совхоз "Васильевский" Темкинского района Смоленской области. Работа в совхозной мастерской.

1977, август. — Подача заявления в Смоленский ОВИР на выезд из страны.

1977, 14 октября. — Прибытие в Вену. Выступление на конгрессе организации "Манифесто" в Венеции.

С 1978. — Жизнь в Копенгагене (Дания). Написание и издание воспоминаний. Работа библиографом в Королевской библиотеке. Занятия историей России и СССР ХХ века.

* * *

Борис Вайль: "Я уже отвык от советских условий..."

- Борис, в 1980 году в Англии вышла ваша автобиографическая книга "Особо опасный". С тех пор минуло время, обозначенное величайшим событием эпохи - падением тоталитарного коммунизма в Советском Союзе и во всем мире. Поскольку ваша жизнь и судьба есть явление знаковое, отражающее путь диссидентства, позвольте спросить вас о главном - почему вы не вернулись в Россию после падения коммунистической диктатуры?

На это есть целый ряд причин. Если бы это падение случилось спустя пару лет после того, как я эмигрировал, я бы не задумываясь вернулся. Но после того как я прожил на западе 13 лет, я уже отвык от советских условий. Когда я оказался на родине через 13 лет, для меня все было странным и непонятным. Конечно, я понимал, что многое из того, о чем мы мечтали, осуществилось - свобода печати, свобода слова. Но почему-то желания вернуться назад не возникло.

Что-то произошло за это время, какое-то отвыкание. Тем более, что меня, в общем-то, и не хотели пускать - я числился в черном списке. Да и возраст тоже - начинать все заново можно еще в 40 лет, но в 50 - это уже сложнее. Не только я, большинство моих друзей не вернулось, хотя некоторая часть вернулась, и я, конечно, смотрю на них с восхищением, на этих нескольких человек...

- Как вы думаете, почему эти несколько человек все-таки вернулись?

Значит, у них было больше честолюбия, в хорошем смысле. А у меня, значит, его не было. Были времена Горбачева, перестройки, великих надежд. А потом как-то постепенно стало ясно, что эти надежды были слишком оптимистичными, и уже после этого, в пост-перестроечные времена, уже совсем не захотелось возвращаться, потому что психология людей, менталь-ность меняются слишком медленно. Можно изменить государственный строй, ввести частную собствен-ность, а психология остается та же, и, казалось бы, вот уже сколько лет нет коммунистического режима, а люди все еще боятся. Этот испуг не столько врожденный, сколько действительность подтверждает, что "все еще надо бояться".

- Значит, коммунизм еще не изжит?

Не изжит. Это потому что перестройка шла сверху, а не снизу.

- На данном этапе, при этом неизжитом, "врожденном" коммунизме, вы себя все еще считаете диссидентом?

Тогда нужно давать определение слову "диссидент"... Мои товарищи, такие как Ковалев, и другие в Москве, все еще продолжают свою линию, как и раньше. Оказывается, это все еще нужно делать в России.

-Почему люди, представлявшие независимую Россию в период советской власти, оказались не у власти России независимой и свободной?

Да, вопрос сложный. В этом, наверное, отличие России от Польши, Чехии, Словакии. Все опять же по разным причинам. Но, мне кажется, что когда к власти в последнее время пришел второй, третий эшелон аппаратчиков, кегебешников, то, конечно, трудно совмещать в одной колонне КГБ нового поколения и диссидентов старого. Несколько человек были в Думе, и все. Может быть, их деятельность должна была быть более эффективной, так как оказалось, что они там были не нужны.

- При нынешней ситуации, когда диссиденты остались в общем-то не у дел, как вы считаете, ваши усилия были не напрасны?

Я думаю, что нет. Но я повторяю, мы были слишком оптимистичны, слишком наивны и думали, что если ввести свободу слова, то все переменится. Но оказывается, что даже в Прибалтике, где коммунизм был менее жестким, даже там процессы проходят с болью. Что уж говорить о России - здесь все идет намного замедленнее и труднее.

- Таким образом, оказалось, что деньги сильнее идеологии?

Даже не деньги, а какие-то социальные, экономические законы. Я думаю, дело не только в деньгах, сколько в борьбе разных группировок в России.

- А разве борьба не ведется ради денег?

Разумеется, но еще не нужно забывать о стремлении к власти. Ведь они хотят контролировать все в стране. Так что проблема достаточно серьезная. А наше движение, хоть безусловно, дало толчок, создало определенный климат, в котором росла интеллигенция, и сам Горбачев, в конце концов, оказалось не главным, второстепенным.

- Наверное, вам в Думе ближе всего по духу была партия Явлинского? Насколько я знаю, там было много диссидентов старой закваски.

Пожалуй, что да, ближе. Диссиденты были и в "Союзе правых сил", и в новых либеральных партиях. Но ведь они везде должны идти на компромисс, что, в принципе, нормально для демократического общества. Но демократическое ли это общество - вот в чем вопрос...

- Как, по-вашему, насколько близки были диссиденты к простому народу, который был далек от всякой идеологии?

Про декабристов говорили тоже, что они страшно далеки от народа. Но на самом деле, все оказалось не так, ведь, когда пала советская власть, ее некому было защищать, а это означает, что у народных масс, которые не стали на сторону компартии, было все-таки неприятие этого строя.

Конечно, простой гражданин думал скорее о зарплате и о том, как выжить, а не о правах человека. Хоть на поверхности и казалось, что все довольны коммунизмом, и даже ходили голосовать за него, но когда все подошло к критическому моменту, как в 1917 году в царской России, то некому было это все защищать, а это о чем-то говорит, верно? Еще нужно сказать, что диссидентская оппозиция в СССР не объединялась в партию, как в царской России, и не выставляла какие-то политические требования, а значит, их процесс был экзистенциальным.

Поэтому протест был не политический, а моральный. Может быть, в этом и была наша слабость. Почему диссиденты при Горбачеве не организовались в политическую партию? Потому что они не ставили себе таких задач, они просто хотели нормальных человеческих прав. Например, все верующие: и православные, и мусульмане, и сектанты - все чувствовали себя ущемленными в Советском Союзе, и поэтому некоторые из них тоже участвовали в правозащитном движении.

А когда оказалось, что этого барьера, этой стены больше нет, то все стали заниматься своими делами. И сейчас мы видим, как близки стали отношения православной церкви и новой власти - то ли власть становится православной, то ли церковь - политической.

- Как вы относитесь к власти в России на сегодняшний день?

Наверное так же, как я отношусь к власти предыдущей, коммунистической. Так как я вижу, что все эти новые выходцы из старого КГБ имеют те же тенденции - ограничивают свободу слова, контролируют информацию, закрывают один за другим телеканалы. К этому я могу относиться только критически.

- Как вы думаете, с таким развитием новой власти может ли диссидентское движение снова стать актуальным?

Это, конечно, может случиться, если развитие пойдет в этом направлении. Но пока все-таки дают говорить, выступать, это еще нельзя сравнить с теми временами. Я слышал, кто-то сравнил Путина с Андроповым - тоже из КГБ, с жесткой линией правления. Но ведь тот был назначен, а Путин все-таки избран народом, а это большая разница.

Интервью взял М. Борозенец

Источник: "Новый берег" [