Бюлетень "Права Людини", 2011, #01

Ще тільки розпочався "Підприємницький Майдан", а Шевченківське райуправління столичної міліції 23 листопада порушило кримінальну справу по 293-й статті Кримінального кодексу – за фактом групового порушення громадського порядку 22 листопада: перекриття руху автотранспорту на Хрещатику.

Обвинувачення в цій справі поки що жодній особі не пред’явлено.

Але, як заявив міністр внутрішніх справ Анатолій Могильов із трибуни парламенту 14 січня, особи, які вчинили цей злочин, відомі, і зараз відносно них проводиться слідство. Він також підкреслив, що відповідальність за скоєний злочин несуть керівники чотирьох громадських організацій, які виступили організаторами акції.

Могильов також зазначив, що ініціатори акції не повідомляли про встановлення наметів, але попри це "у гранітне покриття Майдану Незалежності вбили більше сотні металевих кілків, дослівно – 132. Будь-якому свідомому громадянину зрозуміло, що це також злочин, це пошкодження чужого майна. Тобто організатори не вжили достатніх заходів щодо припинення правопорушень, а сприяли їх первинному скоєнню під час проведення акції".

За цим фактом 3 грудня порушено кримінальну справу за частиною 2 28-ї статті, частиною 1 194-ї статті ККУ. 23 грудня було затримано Ігоря Гаркавенка, 25 грудня – Олександра Мандича, яким пред’явили обвинувачення в скоєнні цього злочину.

Гаркавенку суд обрав запобіжний захід у вигляді утримання під вартою, а Мандича 28 грудня звільнили під підписку про невиїзд.

23-м грудня датується постанова про порушення кримінальної справи проти Сергія Мельниченка, але вона поки що не пред’явлена, оскільки він був у лікарні, а потім поїхав на новорічні канікули з Києва.

6 січня порушили таку ж кримінальну справу проти Олега Ахтирського, а 14 січня – проти Романа Федчука, в обох узято підписку про невиїзд.

В Інтернеті також повідомлялося про причетність до цієї справи Олексія Заплаткіна та Віталія Грузинова. Прес-секретар ГУМВС у Києві Володимир Поліщук повідомив, що вони не є підозрюваними, а можуть бути просто свідками. Але саме про них міністр внутрішніх справ сказав, що вони знаходяться в розшуку.

З однієї постанови про порушення кримінальної справи проти особи до іншої переходить сакраментальна фраза: такі-то й такі-то, які "діяли за попередньою змовою з невстановленими досудовим слідством особами, умисно пошкодили гранітне покриття Майдану".

Тільки-от перелік "таких-то" – збільшується.

У постанові, пред’явленій Гаркавенку, такі-то – це Гаркавенко, Заплаткін і Грузинов. А в постанові про порушення справи відносно Федчука – уже всі 7 названих вище людей.

Тільки проблема полягає в тому, що Гаркавенко, як стверджує його адвокат Олег Левицький, геть не знає, хто такі Заплаткін, Грузинов і Мандич, він із ними просто незнайомий.

Заплаткіна й Грузинова взагалі ніхто з учасників Майдану не знає, не може їх ідентифікувати, і не має їх контактів. Прямо фантоми якісь!

Вочевидь, незнайомі один з одним особи – не могли дійти "попередньої змови", і тому друга частина 28-ї статті КК не може бути застосована.

Маловірогідне також, що Гаркавенко, Мандич, Заплаткін і Грузинов вмонтовувати кілки в гранітне покриття Майдану.

По-перше, вони не були ані організаторами, ані членами якихось об’єднань громадян чи професійних спілок, ані помітними активістами. Не пам’ятають про їхню участь у якихось акціях протесту. Лише Мандича окремі мешканці наметового містечка згадують як такого, що ночував там один чи два рази.

Гаркавенко ж приходив туди один чи два рази й висловлював свою незгоду із протестувальниками.

По-друге, усі знають, що намети встановлювали народні депутати України вночі з 23 на 24 листопада. Невідомо це тільки слідчим, які пишуть про "невстановлених досудовим слідством осіб". Із цієї ж причини обвинувачення в монтуванні кілків у покриття Майдану справжніх учасників акції – Васильченка, Федчука, Ахтирського – дуже сумнівні.

Чому ж міліція порушила кримінальну справу проти чотирьох випадкових людей, які взагалі до Майдану-2 майже не причетні?

Як на мене, відповідь на це питання проста – усі четверо раніше судимі.

І кожен може побачити, як міністр внутрішніх справ, виступаючи у Верховній Раді, перераховує їхні минулі гріхи. Мовляв, отаке воно, "обличчя протесту" – суто кримінальне.

А виходить усе навпаки: кримінальна справа ця – вигадана.

Невже в МВС вважають, що цього ніхто не розуміє? Краще би закрили її, не соромилися на весь світ.

Повернемося до другої кримінальної справи – за 293-ю статтею.

Безперечно, перекривати рух автотранспорту – це погано. Але хто ж відповідальний за це? У заявці на проведення акції протесту організатори вказали кількість учасників – 100 тисяч. Цілком доречно було припустити, що за такої кількості людей на Майдані Незалежності рух автотранспорту на Хрещатику буде неможливим, і закрити його бодай на перші години акції.

Чому ж МВС не зробило цього?

Крім того, взагалі немає підстав стверджувати, що перекриття руху транспорту було навмисним, а не стало наслідком скупчення великої кількості людей і погано організованих дій міліції.

Взагалі, хіба повинні нести відповідальність, та ще й кримінальну, учасники підприємницького Майдану, яких змусили до крайніх дій?

Їх поставили в умови, коли вони втрачали можливість вільно працювати. Це й привело їх на Майдан. Як на мене, моральну відповідальність за цей конфлікт несуть автори Податкового кодексу, які наполягали на ухваленні неприйнятних норм і відмовлялися від обговорення проекту з підприємцями.

А тому кримінальні справи проти учасників Майдану-2 – аморальні!

До того ж, вони є просто безглуздими після того, як президент та прем’єр погодилися з вимогами підприємців.

МВС фактично не хоче це визнавати, продовжуючи слідство, розширюючи коло обвинувачених. Тим самим воно провокує людей на нові протести.

Пора вже припинити цю кампанію залякування!

Президенту України

Генеральному прокурору України

Політичним партіям України

У 2010 ріці в Україні відбулись кардинальні зміни. На жаль, декларована стабільність і реформи, стали умисним звуженням прав та демократичних цінностей громадянського суспільства, знищення малого та середнього бізнесу, перетворення народу України на безправних заручників великого капіталу, а саму країну - у сировинний придаток транснаціональних корпорацій.

Асамблея громадських організацій малого та середнього бізнесу України ще з весни 2010 року неодноразово застерігала органи влади про такі загрози та тенденції. На жаль, наші застереження були ігноровані і ми змушені були піднятись на захист своїх прав шляхом протидії Податковому насиллю, що вчинив Уряд. Виробили чітку і незмінну до сьогоднішнього дня позицію про його неприпустимість. Проаналізувавши діяльність різних політичних сил, що представлені у Верховній Раді України, наша Асамблея в м. Луганську 20 жовтня минулого року констатувала, що всі без виключення парламентські партії, фракції яких за останні роки були представлені в правлячих коаліціях, мали змогу реалізувати свої передвиборчі обіцянки.

Однак, всі вони голосували за ті чи інші законопроекти, які наносили шкоду вітчизняному бізнесу та народу України в цілому.

Всі політичні сили в парламенті незалежно від того, чи вони в правлячій коаліції чи в опозиції, несуть відповідальність за політичний і економічний стан країни. Тому Асамблеєю було проголошено про проведення акцій протесту без залучення політичних сил. Така вимога разом з конкретною позицією Асамблеї стосовно неприйняття Податкового кодексу дала змогу об’єднати підприємців всієї України.

Акції протесту, які були викликані байдужістю та демонстративною самовпевненістю з боку правлячих кіл, демонстративним ігноруванням думки громадськості, проводилися нами виключно в спосіб передбачений Конституцією та чинним законодавством України. Узгоджені дії підприємницького загалу стали певним уроком для всіх сторін законотворчого процесу та попередили «прискорене» прийняття Житлового, Митного, Трудового кодексів.

Тим не менше, в порушення Конституції України, була розгорнута і продовжується кампанія репресій щодо наших активістів та партнерів, на що Асамблея ГОМСБ України вже звертала увагу органів влади. Ми є свідками ескалації відвертих провокацій, автори яких, розпалюючи міжрегіональні, міжконфесійні та мовні проблеми, мають на меті відволікти народ України від нагальних питань корупції, утисків інакомислячих, спроб знищення малого та середнього бізнесу, інфляції, зростання цін на все, - починаючи від продуктів харчування до комунальних платежів, газу та електроенергії.

Нас також обурює, що окремі політичні сили не покидають спроб використати малий та середній бізнес, ідеї "підприємницького майдану" з метою власного дешевого піару та отримання політичних дивідендів.

Ми заявляємо: саме через втручання окремих авантюристів та маріонеток від різних політичних сил, підприємці поки що не отримали перемоги над антинародним Податковим кодексом. Саме цими особами вносилися чвари, розпускалися плітки про розкол. Саме ці особи мали необмежений доступ до ЗМІ, дискредитували активістів майдану, в тому числі й представників Асамблеї ГОМСБ України.

Ми вимагаємо від Президента та органів прокуратури стати на захист народу і Закону України, дати вказівку органам влади припинити безперспективні намагання залякати народ, активістів майдану і провести розслідування та покарати конкретних винуватців, а саме – розробників Податкового кодексу, депутатів Верховної Ради, які голосували за Податковий кодекс, незважаючи на грубі порушення законодавства при його прийнятті, осіб, які, санкціонували знесення наметового містечка, чим порушили права і несли загрозу здоров’ю людей, що знаходились в наметах, зокрема, шляхом утворення їх безпосереднього контакту з нагрівальними пристроями, чим могли викликати опіки та пожежу, знищили особисте майно громадян.

Ми вимагаємо припинити переслідування членів координаційної ради, активістів Асамблеї з Хмельницького, Луганська, Львова, наших партнерів з КУПРу, Конфедерації вільних профспілок, Відсічі.

Ми сподіваємось, що високопосадовці на цей раз почують нас, і не буде потреби скликати новий майдан. Ми будемо й надалі відстоювати свої права в будь-який спосіб, передбачений Конституцією України і адекватний діям органів влади.

Будь – яке посягання на особисті права і свободи громадян України отримає адекватну оцінку та гідну відповідь з боку Асамблеї громадських організацій малого та середнього бізнесу України.

14.01.2011

13 січня я отримав вказівку МВС, яка мене просто обурила. Ось її текст.

Вказівка МВС України від 10.01.2011 № 266/Рт

У м. Києві 17 січня ц.р. з ініціативи політичних партій, рухів, громадських організацій заплановано проведення акції протесту з вимогою закриття кримінальних справ проти активістів ”Податкового майдану”.

22 січня ц.р. відзначається День Соборності України. Разом з цим у цей же день з ініціативи представників ВО ”Батьківщина” та інших політичних організацій заплановано проведення альтернативних заходів.

ВИМАГАЮ:

1. Узяти на контроль отримання інформації щодо виїзду організованих груп та окремих громадян до столиці держави.

2. Ужити заходів щодо недопущення виїздів технічно несправного автотранспорту, призначеного для перевезення учасників заходів.

3. За результатами рекогносцирування місць проведення заходів, територій навколо них, у взаємодії з іншими правоохоронними органами, органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, зацікавленими організаціями розробити плани забезпечення охорони громадського порядку та безпеки дорожнього руху. Опрацювати загальні та щодо кожного місця плани-схеми, розрахунки сил і засобів. Особливу увагу звернути на посилення правопорядку в місцях масового перебування людей.

4. З метою негайного реагування на зміни в оперативній обстановці створити посилені слідчо-оперативні групи, групи документування, фіксації можливих правопорушень, необхідні резерви особового складу.

5. Забезпечити проведення ретельних інструктажів особового складу, задіяного на охорону громадського порядку в місцях проведення заходів, поставити конкретні завдання перед кожним працівником, забезпечити належний контроль за несенням служби.

6. Інформацію про організовані виїзди (зазначивши прізвища старших, контактні телефони, час відбуття, прибуття, вид транспорту, кількість осіб) та заплановані на території обслуговування масові заходи надати в ДГБ до  14.01.2011 та до 21.01.2011.

Заступник Міністра                                 В.І. Ратушняк

На мою думку, це був незаконний наказ, оскільки в ньому брутально порушувалася свобода зібрань (п.1, 2 Вказівки) та право на приватність (п.1,6). Пункти 3, 4, 5 спрямовані на організацію охорони громадського порядку під час заходів 17 та 22 січня. А в п. 1 та 6 вимагаються незаконні дії, оскільки фактично доручається перешкодити приїзду громадян до Києва та зібрати інформацію про тих, хто хоче приїхати – добропорядних громадян, які не причетні до скоєння чи підготовки правопорушень. Можна чекати, що, як це багаторазово вже відбувалося в 2010 році, весь автотранспорт несподівано виявиться «технічно несправним», а списки бажаючиїх потрапити до Києва будуть передані в Департамент громадської безпеки.

14 січня я переслав цю Вказівку УНІАНу та «Українській правді», які переказали зміст цього документу. Ці матеріали були передруковані й іншими Інтернет-виданнями.

У той же день Міністр внутрішніх справ Анатолій Могильов передав УНІАНу заяву з цього приводу, про яку повідомили численні Інтернет-ресурси та ЗМІ. Пан Міністр пояснив, що розпорядження про посилення безпеки громадян під час заявлених опозицією акцій протесту 17 і 22 січня видано з метою уникнення можливих провокацій, і запевняє, що міліція не перешкоджатиме приїзду громадян на ці заходи.

«Завдання і обов’язок міліції – дбати про дотримання правопорядку під час масових заходів, про те, щоб запобігати можливим провокаціям. У зв’язку з тим, що Міністерство внутрішніх справ отримало інформацію про можливі провокації під час громадських акцій, запланованих на 17 та 22 січня, наш обов’язок – зробити все, щоб захистити безпеку громадян», – наголосив Міністр. Саме з цією метою, пояснив А.Могильов, «було видане розпорядження, реалізація якого має одну мету – захистити безпеку громадян».

«Трактувати це розпорядження як таке, що начебто має перешкодити громадянам приїжджати на будь-які масові акції – це провокація, свідоме перекручування фактів і намагання створити штучний ажіотаж навколо теми запланованих опозицією протестів. Я розцінюю подібні заяви як безвідповідальні і антигромадянські», – заявив міністр внутрішніх справ.

На мій погляд, міністр вчергове продемонстрував своє нерозуміння прав людини. Втім, читач може усе побачити сам.

У той же день, виступаючи у Верховній Раді, Анатолій Могильов заявив, що 22 січня в Києві планується «кровопролиття», яке готують окремі опозиційні групи. Як на мене, ця заява є безвідповідальною. Повідомляти про майбутні силові зіткнення – означає їх провокувати. Якщо в МВС є така інформація, то необхідно вжити превентивних заходів, щоб не допустити ексцесів. І міліція вміє це робити, якщо треба. А такі заяви з трибуни парламенту тільки ще більше розбурхують пристрасті і посилюють конфлікт між правлячою політичною силою та опозицією. Крім того, така заява, очевидно, має на меті залякування – не ходіть, люди, не протестуйте, може пролитися кров...

Як довго ще триватиме використання міліції у якості інструмента політичного тиску на опонентів? Коли нова українська адміністрація зрозуміє, що цілковита відсутність поваги до людей, розмова із суспільством мовою сили, залякування тільки посилює нелюбов до держави та її агентів? Що влада, яка порушує права людини все більше і більше, приречена?

P.S. Щойно я закінчив цей текст, як отримав повідомлення таке повідомлення Департаменту зв’язків з громадськістю МВС.

            МВС вирішує питання щодо притягнення осіб, які свідомо фальсифікують відомчі документи МВС, до відповідальності

Днями у інтернет-виданнях з‘явилися заяви, які викривлено трактують дії міліції щодо забезпечення громадського порядку під час масових заходів. При цьому оприлюднюється неправдива інформація, відбувається перекручування фактів, а до тексту відомчих документів, який цитується,  додаються власні судження. Дії міліції по організації охорони громадського порядку в залежності від запланованих масових заходів  намагаються подати як щось неординарне,  чим створюється штучний ажіотаж навколо запланованих правоохоронцями дій.

Аби унеможливити надалі подібні провокації з  використанням ЗМІ щодо зумисного донесення до громадян неправдивої інформації, МВС змушене вживати адекватних та законних заходів реагування.

 Наразі МВС вирішує питання щодо захисту в судовому порядку ділової репутації правоохоронного відомства. Важливо у правовому полі довести викривлення фактів з боку окремих громадян, які називають себе правозахисниками та вводять в оману громадян, навмисно фальсифікуючи документи МВС щодо заходів міліції з дотримання правопорядку. Такі дії  МВС вважає неприпустимими.

МВС ще раз закликає всіх громадян толерантно ставитися один до одного, шанувати Закон, дотримуватися його вимог. Реалізовуючи свої права, в тому числі й на мирні зібрання, не забувайте про неприпустимість порушення прав інших громадян, не вчиняйте дій, відповідальність за які передбачена адміністративним та кримінальним законодавством.  

ДЗГ МВС України

Цікаво, яку оприлюднену інформацію ДЗГ вважає неправдивою? Сподіваюсь, що не цитати із Вказівки, але тоді яку? А в чому ж він побачив навмисну фальсифікацію? У твердженні, що вимога  п. 2 Вказівки «Ужити заходів щодо недопущення виїздів технічно несправного автотранспорту, призначеного для перевезення учасників заходів» означає перешкоджання приїзду громадян до Києва? Так це ми спостерігали багато разів у 2010 році, останній раз такі факти мало місце під час «Підприємницького Майдану».

Якщо Вказівка №266/рm буде змінена, і міліція справді не перешкоджатиме людям потрапити до Києва 17 та 22 січня – я буду тільки радий. Чекати лишилося недовго.

Харківська правозахисна група висловлює занепокоєння численними арештами керівників та членів ВО «Тризуб» імені Степана Бандери через порушення Запорізьким СБУ справи за статтею 258 Кримінального кодексу України (терористичний акт). Саме так запорізькі прокуратура та СБУ кваліфікували вибух, який знищив бюст Сталіна у Запоріжжі 31 грудня 2010 року.

Цей бюст був встановлений на території, яка була у власності обкому КПУ, мав статус малої архітектурної форми і не охоронявся державою. Тим не менш, вибух міг спричинити небезпеку для життя і здоров’я випадкових осіб. За свідченням охоронця, який чергував ввечері в будівлі обкому КПУ, вибух скоїла одна людина. Але арешти йдуть вже третій день по всій Україні, за повідомленнями ЗМІ затримано вже більше 15 членів «Тризубу». Викликає подив затримання людей, які в новорічну ніч були за сотні кілометрів від Запоріжжя

На наш погляд, це дуже небезпечно, і нагадує штучно роздмухані процеси 30-50 років, спрямовані на залякування населення та розхитування права в країні.

Це має вигляд репресій, спрямованих на розпалення ідеологічної ворожнечі між Сходом і Заходом країні. Така поведінка, без жодних пояснень її виправданості з боку держави, може спровокувати суспільство, особливо молодь, на непередбачувані дії.

На тлі останніх подій з арештами колишніх міністрів уряду Ю. Тимошенко і затримання учасників «Підприємницького Майдану», кримінальні переслідування членів «Тризубу» не можуть не викликати стурбованості.

Живемо ми собі в дивній такій країні, яка всім і все пробачає. Був собі такий радянський диктатор – Сталін, який замордував Голодом та розстріляв близько 10 мільйонів українців. То він так намагався з них справжніх комуністів зробити.

А ще був такий диктатор в Німеччині – Гітлер. Він намагався Сталіна перемогти, захопити комуністичний Радянський Союз і встановити на його території націонал-соціалізм. У цій війні Гітлер захопив Україну і повбивав ще близько 20 мільйонів її громадян.

Але ані комунізм, ані нацизм в Україні не є забороненими, комуністи навіть в Верховній Раді сидять – керують... Вдають, що вони за народ вболівають і якісь 3-5 відсотків громадян у це вірять! Просто мазохізм!

Нацисти у нас також є. Вони, різнокольорові і різнобарвні, – виходять на свої мітинги із прапорами зі свастикою. Не кажу вже про їх заклики до міжнаціональної ворожнечі, яка нібито заборонена статтею 161 Кримінального кодексу України.

І от ми, як справжні мазохісти, на відміну від Польщі, Чехії та інших країн Східної Європи не забороняємо ані нацистів, ані комуністів. Не проводимо люстрацію – і тому маємо безперервну посткомуністичну владу, яка здатна тільки на те, щоб прагнути відтворити в країні якийсь новий комунізм із капіталістичним обличчям.

Ця амбівалентна шизофренія, що переслідує нас усі 20 років, з невеличким перервами, має стійкі загострення. І тоді з’являються такі виверти, як погруддя Сталіну на власній території обкому КПУ у Запоріжжі.

Передбачити, що з пам’ятником цим буде щось негарне – не треба гадалкою бути. Бо окрім лівих в країні є й праві. От праві спочатку голову на тому погрудді відпиляли, чим усіх тих, хто не полюбляє совецького диктатора, потішили. А таких абсолютна більшість (за соціологічними опитуваннями – 70%)! А коли голову повернули на місце – то і підірвали. Отут вже тішитися, прямо кажучи, не дуже будь-кому заманеться. Бо ситуація в країні остаточно стає схожою на такий собі шабаш – вертеп, де чорти танцюють, а відьми співають. Так перехреститися і тягне.

А тут ще СБУ з міліцією починає хапати по всій Україні – від Івана-Франківська до Дніпропетровська – усіх, хто належить до ВО «Тризуб». Скільки членів товариства «Тризуб» було потрібно, щоб підірвати один пам’ятник Сталіну? Товариство «Тризуб» взяло на себе відповідальність за відбиту голову пам’ятника, але не за вибух. Від вибуху відмовляється.  І все, взагалі, починає виглядати, ну, скажемо чемно, по-ідіотські.

Де Запоріжжя, а де Івано-Франківськ? І навіщо налаштовувати молодь на Заході саме таким чином, що існуюча влада захищає Сталіна.

Не краще б було домовитися із комуністами, щоб вони свого улюбленого ідола десь у закритому приміщенні поставили і там на нього молилися?

І чи не нагадує це звичайну провокацію?  Чи влада в таких провокаціях зацікавлена?

А якщо хтось у себе на подвір’ї пам’ятник Гітлеру встановить? І молодь з лівими поглядами його підірве?

Національний мазохізм – дуже провокативна риса. І користуватися цим може будь-яка політична сила. На жаль, у нас їх – розумних – майже немає.

І, коли у всій Україні починаються арешти, влада повинна розуміти, що для багатьох своїх опонентів, вони вже стали в табір тих, хто на приватній, здавалося б території встановив пам’ятник мегазлодію і вбивці мільйонів українців.

А хіба владі таке потрібно?

P.S. Минув лише один день, і влада повідомляє, що у членів івано-франківського «Тризуба»  при обшуку знайшли цілий склад зброї! Отак! Вдома! Начебто немає покинутих хат у селах і схронів в лісах.

І тут вже постає питання: а чи не забагато членів «Тризубу» замахнулися на одне погруддя Сталіна? І кому ці іграшки вигідні? І як не крути, а виходить – тільки владі. Бо як ще відвернути увагу громадян України від непопулярних законів, подорожчання всього і всюди?

А так – от бігають бандерівці-терористи – ховайтеся!

Дуже погано, коли кожен день в країні починається як хроніка бойових дій на війні.

30 грудня 2010 року Печерським районним судом м. Києва (справа № 4-4519/10) розглянуто та задоволено подання слідчого в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України Макарчука Р.С. про обрання обвинуваченому Корнійчуку Євгену Володимировичу запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

22 грудня 2010 року щодо Корнійчука Євгена Володимировича першим заступником Генерального прокурора України, державним радником юстиції 2 класу Кузьміним Р.Р. було порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною третьою статті 365 Кримінального кодексу України («Перевищення влади або службових повноважень»).

Євген Корнійчук є відомим фаховим юристом, з 2000 року – адвокатом. Він був одним з партнерів провідної юридичної фірми «Магістр і Партнери» («Меджістерс»), двічі обирався народним депутатом України, працював на посаді першого заступника Міністра юстиції України та на інших посадах як державний службовець.

Євген Корнійчук працює, має постійне місце проживання у Києві, одружений, є батьком трьох неповнолітніх дітей, серед яких немовля, народжене у день затримання пана Корнійчука.

22 грудня 2010 року Євген Корнійчук за першим викликом слідчого з’явився для допиту в Генеральну прокуратуру України, під час якого його було затримано.

За таких обставин, вважаю, що зазначене судове рішення від 30 грудня 2010 року про обрання обвинуваченому Корнійчуку Євгену Володимировичу запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою є неправосудним, оскільки не враховує тих умов, які згідно з законом повинні братися до уваги при застосуванні запобіжного заходу та при обранні його виду.

Відповідно до статті 148 Кримінально-процесуального кодексу України, запобіжні заходи застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень.

Запобіжні заходи застосовуються за наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений буде намагатися ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність.

Якщо немає достатніх підстав для застосування запобіжного заходу, від підозрюваного, обвинуваченого або підсудного відбирається письмове зобов’язання про явку на виклик особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора або суду, а також про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування.

Оскільки Євген Корнійчук з’явився до Генеральної прокуратури України за першим викликом, а до того ж він (обвинувачений у посадовому злочині) вже не займає відповідальної посади у Міністерстві юстиції України, а отже, не може продовжувати злочинну діяльність та перешкоджати встановленню істини у справі, підстав для обрання щодо пана Корнійчука запобіжного заходу взагалі не було.

Проте, якщо слідство та суд вважали, що запобіжний захід все ж потрібний, обрання його виду було очевидно проведено без врахування вимог статті 150 Кримінально-процесуального кодексу України, яка передбачає, що, при вирішенні питання про застосування запобіжного заходу крім обставин, зазначених у статті 148 цього Кодексу, враховуються тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється, обвинувачується особа, її вік, стан здоров’я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання та інші обставини, що її характеризують.

Стаття 149 Кримінально-процесуального кодексу України передбачає кілька видів запобіжних заходів, серед яких взяття під варту не є першочерговим: (1) підписка про невиїзд; (2) особиста порука; (3) порука громадської організації або трудового колективу; (3-1) застава; (4) взяття під варту; (5) нагляд командування військової частини.

Варто нагадати, що Євген Корнійчук не є злочинцем – його вина не встановлена судом (стаття 62 Конституції України), тому обрання для нього найбільш суворого запобіжного заходу (фактично – відбування ще не призначеного покарання), за наявності багатьох інших запобіжних заходів, суперечить конституційному принципу верховенства права, за яким права та свободи громадянина є найвищою цінністю.

Асоціація правників України послідовно виступає за забезпечення прав та свобод людини та громадянина, в тому числі, у кримінальному судочинстві.

Асоціація правників України офіційно вважає неприпустимим застосування такого запобіжного заходу як взяття під варту щодо осіб, обвинувачених у певних посадових злочинах та злочинах, пов’язаних з підприємницькою діяльністю, оскільки у багатьох випадках такий запобіжний захід є незаконним важелем впливу на особу, яка лише підозрюється у скоєнні такого злочину. У 2010 році Асоціація правників України зробила подання Президенту України щодо внесення відповідних змін до Кримінально-процесуального кодексу України в порядку законодавчої ініціативи, що розглядається.

Вважаю, що постанова Печерського районного суду м. Києва від 30 грудня 2010 року про обрання Корнійчуку Євгену Володимировичу запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою має бути негайно скасована.

З метою обрання для Корнійчука Євгена Володимировича іншого запобіжного заходу (якщо суд не знайде можливості застосувати частину третю статті 148 Кримінально-процесуального кодексу України та взагалі не обирати запобіжний захід щодо Корнійчука Євгена Володимировича), звертаюсь до Апеляційного суду міста Києва с заявою про готовність надати особисте письмове зобов’язання про те, що ручаюся за належну поведінку та явку обвинуваченого, з яким я тривалий час особисто знайомий та підтримував професійні стосунки, за викликом і зобов’язуються при необхідності доставити його в органи дізнання, досудового слідства чи в суд на першу про те вимогу, що необхідно для такого запобіжного заходу як особиста порука (за необхідності, кандидатура другого поручителя буде негайно запропонована).

Я також готовий внести заставу за Корнійчука Євгена Володимировича, якщо Апеляційний суд міста Києва вирішить обрати щодо нього такий запобіжний захід.

Як Президент Асоціації правників України, вважаю своїм громадським та громадянським обов’язком і надалі відповідно реагувати на кожний випадок зловживання слідчими органами своїми процесуальними правами, які призводять до порушення прав та свобод громадян.

Сергій Коннов,

Президент Асоціації правників України

За новою-старою Конституцією України уряд тепер безпосередньо підпорядковується Президентові України. Відповідно, все, що роблять міністри, кидає тінь на Президента. Але з’ясовується, що нашими міністерствами керують якісь депутати, і, навіть, не від правлячої Партії Регіонів, а комуністи! Так ми не тільки нарвемось на черговий міжнародний скандал, а взагалі посядемо десь місце в світі за Північною Кореєю.

Отже, така собі сучасна детективна історія, в якій у головній ролі одна із найвідоміших українських письменниць Марія Матіос.

Останніми днями в Інтернеті з’явився її відкритий лист до Генерального прокурора, в якому Марія Матіос звинувачує міліцію і прокуратуру в тому, що вони безпідставно розшукують її, опитують її родичів і сусідів. Але і це ще не все! Зі слів письменниці, міліція з’явилася у приміщення львівського видавництва «Піраміда» з метою вилучення з продажу її книги «Вирвані сторінки з автобіографії». Саме ця книга нещодавно визнана книжкою 2010 року, а сама авторка є лауреатом Шевченківської премії. Уявляєте собі, як красиво виглядає Україна, її міліція та Генпрокуратура для всього світу?

Генпрокуратура не забарилася відхреститися від цього «дійства», а пан Могильов назвав ці розмови про переслідування Марії Матіос – «мильною бульбашкою», але не приховував, що львівська міліція отримала від Генпрокуратури листа з доручення розібратися з певними висловлюваннями письменниці у книзі «Вирвані листи з автобіографії». У Львові письменницю не знайшли.  І тоді лист отримала київська міліція! Отже, немає диму без вогню! Ну, і хто ж заварив цю не дуже апетитну для іміджу нашої держави кашу?

Виявляється депутат-комуніст Петро Цибенко, який є Головою Ради організацій ветеранів України. До нього, начебто, звернулися ветерани і повідомили, що в тексті цієї книги є порівняння, що ганьбить честь ветеранів. Це порівняння письменницею обеліску на могилі невідомого солдата меморіального комплексу у Парку Слави. Сам пан Цибенко, здається, книгу Марії Матіос не читав, але теж обурився – за ветеранів! Так і хочеться спросити у міністра МВС Могильова – так хто роздуває  мильну бульбашку?

Здається, шановний депутат Цибенко не читав статтю Кримінального кодексу України, на яку посилався у запиті до прокуратури. Стаття 297 КК України «Наруга над могилою» передбачає виключно дії, спрямовані на прагнення зневажити пам’ять про померлого. Дії, а не слова у художньому тексті. (Від себе скажу, що я проти таких слів і в художньому тексті у відношенні до будь-якого місця поховання), але це не є предметом дослідження правоохоронних органів! Зокрема, Генеральної прокуратури.

А от прокуратура повинна була знати і ст.297 ККУ, і законодавство України в цілому. І повинна була роз’яснити депутату, чим дії відрізняються від слів у художньому творі, а не доручати міліції розшукувати авторку і опитувати тих, хто пов’язаний з нею. Опитувати – на предмет чого? Чи не збирається вона якось пошкодити пам’ятник і порушити статтю 297? Так би мовити, превентивні дії?

Начебто, Конституцію України ще ніхто не відміняв. Стаття 34 Конституції України гарантує кожному громадянину України свободу слова.

Але почалися конкретні дії. Так, Матіос не заарештували, як у 30-ті роки чи навіть у 70-ті минулого сторіччя, не зробили з неї дисидентку. Щиро дякуємо!

Але сама спрямованість дій наших можновладців лякає своєю абсолютно брутальною неадекватністю.

Держава вже відчула реакцію Євросоюзу і США на політичні переслідування. Рейтинги нашої країни, як економічні, так і за рівнем демократичних свобод, неухильно знижуються. І Європа буде відслідковувати те, що тут відбувається, саме тому, що ситуація з правами людини останніми роками була значно кращою. Другої Білорусі не захоче терпіти ні одна цивілізована європейська країна.

Порівняння України з Росією некоректне, бо Росія має певні економічні преференції в світі.

А справа не тільки в реакції світу, а й в тому, що будувати країну всупереч будь-якій логіці і мінімальному здоровому глузду – це бути приреченими на гучний провал.

Якщо це не розуміють міністри уряду, що підпорядкований Президенту, – то чи не на часі йому роз’яснити тим, хто хоче слухати, що так країну не будують?

І чи не страшно нашим можновладцям робити з європейської країни таку собі чорну діру, де ані жити, ані працювати, ані вчитися неможливо?

Але так не будують – так тільки втрачають.

Своїм Відкритим листом до Генерального прокурора України Віктора Пшонки (http://news.dt.ua/news/86867) відома українська письменниця Марія Матіос відхилила завісу, що за нею миттєво увиразнилася незахищеність українського письменника. Всупереч  гарантіям прав людини, що закріплені в розділі ІІ Конституції України, нинішня українська влада знову дозволила собі зазіхнути на саму серцевину демократичного устрою – свободу слова й творчого самовираження. Це зазіхання несумісне з принципами, що лежать в основі цивілізованого ладу.

Ми поділяємо висновок нашої колеги про те, що в цій ситуації «дії працівників правоохоронних органів мають всі ознаки шантажу та безпідставного психологічного тиску». Ми обстоюємо право письменниці Марії Матіос і кожного іншого письменника висловлювати будь-які переконання й погляди (звісно, крім тих, що пропагують насильство та розпалюють ворожнечу) у притаманній майстрові образній системі. Це право надає, зокрема, ст. 15 ч. 2 Конституції України.

Ми висловлюємо рішучий протест проти будь-яких спроб вилучати з обігу плоди письменницької праці. Спроба зробити це у випадку Марії Матіос викликає ганебні для влади асоціації і є ляпасом усім, хто цінує творче слово й письменницьку працю.

Ми застерігаємо нинішню українську владу: саме на неї лягає відповідальність за те, що в Україні ведеться наступ на територію свободи. Нагадуємо: перемоги влади над письменниками завжди виявляються пірровими та безславними.

Український центр Міжнародного ПЕН-Клубу

14 січня 2011 року

Відома українська письменниця Марія Матіос, автор таких книг як «Солодка Даруся», «Нація», «Життя коротке» та інших, звернулася з відкритим листом до генерального прокурора Віктора Пшонки. Текст листа має у своєму розпорядженні «Дзеркало тижня». У листі письменниця заявляє про початок політичного переслідування після виходу її останніх книг.

Наводимо текст відкритого листа:

«Шановний Генеральний прокуроре України!

Події, що розгорнулися навколо мене з кінця минулого року  з «благословення» Генеральної прокуратури України та міністерства внутрішніх справ і тривають досі, змушують мене публічно звернутися до Вас із низкою запитань, оскільки я є відомою публічною людиною в Україні та поза її межами, а сферою зацікавлення прокуратури та міліції стала моя публічна діяльність, а саме — письменницька творчість.

Нагадаю, що 17 грудня минулого року із посиланням на доручення Генеральної прокуратури України працівники Шевченківського райвідділу внутрішніх справ м. Львова (відділ боротьби з організованою злочинністю)  розшукували «громадянку Марію Матіос» у приміщенні львівського видавництва «Піраміда» з метою вилучення з продажу моєї книги «Вирвані сторінки з автобіографії», яка, до речі, визнана «Книгою року-2010». Працівники видавництва пояснили співробітникам міліції, що письменниця М.Матіос мешкає в Києві і попросили надати бодай якісь документи для пояснення причини розшуків. Після телефонних перемовин із своїм начальством міліціонери відмовилися показувати документи, які мали при собі, лише з відстані продемонстрували якесь доручення та ксерокопії сторінок моєї книжки.

Історія незалежної України не знає жодного факту намагання вилучити книжки Шевченківського лауреата з продажу силами правоохоронних органів та ще в такий «оригінальний» спосіб!

Отже, мене як письменника і звичайного громадянина цікавить: яке засекречене доручення Генеральної прокуратури України виконували працівники Шевченківського райвідділу внутрішніх справ м. Львова, що з ним заборонено було ознайомити працівників видавництва, автором якого я є вже дев’ятий рік і де я видала більше 13 книжок, які здобули усі найвищі літературні та державні нагороди в Україні, перекладені за кордоном та мають незмінний попит читача?!

Мене цікавить, який стосунок до мене та до моєї творчості мають правоохоронні структури України, зокрема, міністерство внутрішніх справ, дільничні інспектори якого із посиланням на розпорядження Генерального прокурора України опитують мешканців тих будинків у Києві, де моя родина мешкала свого часу, змушуючи їх підписувати відповідні свідчення щодо мене?

Так, 11 січня цього року, працівник міліції Печерського району у м. Києві робив обхід 9-поверхового будинку, в якому наша родина наймала квартиру ще за «царя гороха», і розшукував «громадянку М. Матіос», як розшукують злочинців, та демонструючи розпорядження Генерального прокурора та ксерокопії сторінок моєї книжки (цю інформацію надаю за  згодою одних із багатьох «опитаних», колишніх моїх сусідів по найманій квартирі — лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, ветерана Великої Вітчизняної війни, письменника Анатолія Андрійовича Дімарова та його дружини Євдокії Несторівни).

Такі дії працівників правоохоронних органів мають всі ознаки шантажу та безпідставного психологічного тиску. І я їх розцінюю як неприпустимі з точки зору здорового глузду та професіоналізму їхніх виконавців, а також як такі, що принижують мою людську честь,  гідність і моє  письменницьке  ім’я, створюють дискомфорт моїй родині та близьким.

Я не потребую додаткової відомості подібними засобами. У будь-якого письменника є безвідмовний промоутер його творчості — його читач, а не така одіозна «підтримка багнетами» чи, боронь Боже, силами «Альфи», яка, на мій подив, останнім часом входить у моду в Україні.

Таких речей не розуміють і мої літературні агенти та перекладачі в Америці, Німеччині, Франції, Ізраїлі та інших країнах, які про ці дії правоохоронців знають із преси. А вони без найменшої підтримки з боку Української держави роблять усе, щоб про Україну світ дізнавався із перекладів відомих українських книжок, а не із скандальної хроніки навколо українських письменників.

Якщо Генеральна прокуратура України чи міністерство внутрішніх справ мають бажання чи потребу обговорити зі мною літературні чи будь-які інші теми, думаю, немає необхідності збурювати сторонніх людей, вдаючись до мого  «всеукраїнського» розшуку. У час новітніх технологій та високопрофесійних українських «шерифів» у Києві у кліп ока можна знайти відому людину, без демонстрації м’язів і психологічного тиску на людей, які не мають жодного стосунку до сфери його діяльності.

Шановний Вікторе Павловичу!

В усій цій історії мене непокоїть одна-єдина думка: як довго і якими силами українські правоохоронці розшукують зниклих без вісти українських громадян, а також тих, що потрапили в біду і потребують справжньої опіки правоохоронних органів, якщо ці стражі порядку вже місяць влаштовують лови на людину, робочий кабінет якої знаходиться на Хрещатику, про що легко довідатися з будь-якої газети чи іншої публічної інформації?!

Буду вельми вдячна за відповідь по суті».

Див. також: Львівські ветерани вимагають вилучити книгу Марії Матіос за порівняння обеліска з фалосом

У міліції заявляють, що не чинили тиск на письменницю

Котрий день у цьому місяці проходить в турботах й заботах, пов’язаних з тим, що треба майже вибивати для когось звичайної медичної допомоги. Про те, що вона, як система в Україні відсутня, ми писали всім складом до Верховної Ради, усім прем’єрам і президентам – і Кучмі, і Ющенку.

Результат ми бачимо в безжалісній статистиці, яка фіксує найвищий рівень смертності в Україні серед країн Східної Європи.

Але справа не тільки в рівні і якості медичної допомоги: справа ще й в тому, що така медицина, по суті, є аморальною. Ст. 49 Конституції України віртуально робить медицину безкоштовною. І це перша цілковита аморальність. Бо Мінздрав  всупереч ст. 49 КСУ кожного року видає перелік безоплатних медичних послуг, куди входять і аналізи, і ліки, і обстеження, і лікувальні заходи.

Цей перелік дуже обмежений. Наприклад, в країні, де через Чорнобиль і брудне довкілля спостерігається епідемія на захворювання щитоподібної залози, не можна безкоштовно зробити аналіз крові на її гормони, щоб з’ясувати, як вона виконує свої функції.

Так само і обстеження на маркери гепатитів, не зважаючи на тотальну епідемію на гепатити «С» та «В», можна пройти тільки за оплату.

Соціально незахищені хворі не можуть дозволити собі оплатити обстеження на маркери гепатитів. Отже, їх лікують всліпу.

Особливо часто це відбувається коли людина одночасно хворіє на гепатит, і лікується від туберкульозу чи перебуває в медичних установах закритого типу.

Ось два яскравих приклади.

1.    До нас звернулась мати молодої жінки, яка хворіє на ТБ легенів, що її донька вкрай погано переносить лікування, після прийому протитуберкульозних пігулок втрачає свідомість, жовтіє.

Обстежена експертом ХПГ, та, за її направленням, гепатологом. Виявлено цироз печінки в початковому стані. Підозра на гепатит. ХПГ звернулась до керівництва протитуберкульозного закладу. Тільки після звернення хвора була безкоштовно обстежена на маркери гепатитів. У неї виявлено гепатит «С». Змінено лікування, призначені гепатопротектори, але  не проводилась ретровірусна терапія, бо вона коштувала для цієї родини забагато.

2.    Хворий С. звернувся до нас після відбування покарання в місцях позбавлення волі. Після час перебування в колонії захворів на гепатит. Його не тільки не обстежували на маркери гепатитів, а й не лікували гепатопротекторами. Як не дивно, він вижив і звернувся до ХПГ.  Обстежений експертом ХПГ, зроблені аналізи на маркери гепатитів. Виявлено гепатит «С». За направленням нашого експерта лікується у інфекціоніста, отримує сучасну ретровірусну терапію.

Дуже дорогі ціни на аналізи на функцію щитоподібної залози часто призводять до того, що хворих лікують без функціональних обстежень, тільки за результатами УЗД, що призводить до важких наслідків. До нас звернувся хворий А., якому без функціональних обстежень, тільки за результатами УЗД, поставили діагноз: злоякісне новоутворення щитоподібної залози. Запропонована операція. Лікарі не звернули уваги, що хворий мав підвищену температуру, скаржився на біль у горлі. За направленням експерта ХПГ  зробив  функціональні біохімічні проби. Діагноз: гострий аутоімунний тіреоідіт. Направлений до інституту ендокринології. Після лікування стійка ремісія.

Всі ці приклади доводять не тільки те, що наші лікарі часто помиляються, а те, що хибною є система, яка не дає змоги на сучасному рівні зібрати усі лабораторні і функціональні дані про хворого. Тобто більшість хворих, які не мають коштів, лікують «методом тику». Вгадали – слава Богу. Ні? Тоді ще один приклад. Два місяці одна з районних лікарень м. Харкова спостерігала хворого, у якого часом піднімалась температура до 40. Було високе ШОЕ. Він скаржився на біль у спині, суглобі. Що тільки не ставили цьому хворому: і  пієлонефрит, і артрит суглоба із запаленням м’язів.

Дружина хворого звернулась до ХПГ, бо не могла везти його по направленню з районної лікарні у віддалену міську артрологію, а потім неврологію у іншому кінці міста. За порадою експерта ХПГ був оглянутий невропатологом – спеціалістом по судинно-невропатологічним станам. Лікар відразу діагностував запущений абсцес  тканини  суглобу стегна і викликав швидку. Хворого доправили в хірургію. Але це було надто пізно. У нього почався сепсис. І з його дружини ще вимагали, щоб вона ще знаходила донорів, не менше 10 в день, щоб їй на станції переливання крові за 10 донорів давали 2 ампули альбуміну. Всі знайомі і друзі, колишні однокласники, співробітники зібрали кошти, і, таким чином, знайшли гроші замість 30 донорів. Але, на жаль, використати довелося тільки 2 ампули. Жертва вітчизняної медицини, нестарий, талановитий чоловік помер, залишивши дружину, дітей. А якщо мова йде про людину, у якої немає стільки знайомих, друзів, співробітників? Адже одна ампула альбуміну коштувала 1114 гривень. Багато людей не можуть навіть на межі життя знайти такі кошти.

Але досить прикладів.

Звіринець, в якому ми живемо, не цивілізований. Бо в Європі до тварин відношення значно більш гуманне, ніж у нас до людей. Ми живемо в антицивілізаційному просторі. В такому собі антициклоні. Де все суперечить основним надбанням і досягненням цивілізації. Ми такий собі заповідник антигуманізму нового світу. У повоєнній Європі таке диво потребує і філософського, і культурологічного осмислення. Але це ми будемо робити паралельно з такими невигаданими оповіданнями із різних сферах нашого  антигуманного буття. На превеликий жаль.

Арештами, обшуками, порушенням кримінальних справ, викликами на допити своїх політичних противників влада Януковича цинічно зіпсувала новорічні та різдвяні свята мільйонам співвітчизників. Втім, які ми їм співвітчизники? Вони мають нас за абориґенів окупованої ними країни.

Я, колишній совєцький політв’язень, не належу до політичних прихильників заарештованих і підозрюваних, але ходив 4 січня на пікетування Апеляційного суду міста Києва на вулицю Солом’янську, 2-а. Ходив зі власноручно написаним дисидентським гаслом «Не вір, не бійся, не проси». Не за 100 гривень, а за покликом сумління. Бо арешт Луценка, Корнійчука, порушення кримінальних справ проти Данилишина, Тимошенко, проти підприємців, які організували протести проти податкового кодексу, стосується й мене як громадянина України: якщо я сьогодні не виступлю на їх захист, то завтра сам ризикую бути звинуваченим у чому завгодно (1978 року мене винуватили, що нібито я одірвав міліціонерові два ґудзики).

Ба гірше: минулого року на посаду Президента в нас прийшла особа з кримінальним минулим і, відповідно, з кримінальною психологією. Янукович оточив себе людьми свого кола, які не знають інших методів керівництва, як силові. Їм не потрібні дисиденти, гучні політичні процеси з витоком інформації у самвидав і на Радіо «Свобода», як це було в совєцькі часи. Завтра мій (або Твій, Читачу) труп може бути знайдений у під’їзді з розтрощеним арматурою черепом. Або й без голови, як тіло Георгія Ґонґадзе. І винного ніхто не шукатиме. А значнішим особам можуть улаштувати вибух на стадіоні чи розстріл в аеропорту – з десятками трупів непричетних. Пам’ятаєте Донецьк 90-х років? Пам’ятаєте, як здобув мільярди нинішній донецький «благодійник» Ренат Ахмєтов? Пам’ятаєте, як якийсь Завальний замість кабана «завалив» на полюванні браконьєра Кушнарьова? А двічі самогубцю Кравченка не забули?

Не маю сумніву: цими репресіями команда Януковича хоче повернути суспільство в атмосферу тотального страху, в якому ми жили в совєцькі часи. Адже кримінальні справи фабрикуються виключно проти опозиціонерів. Бо якби це боротьба з корупцією, то першим треба б посадити Януковича за привласнення Міжгір’я.

Він прийшов до влади через вибори з невеликою перевагою (не маючи більшості, зауважмо). Але він вважає, що може іґнорувати думку другої половини суспільства і робити з ним, що захоче, бо сподівається, що в суспільстві є достатньо безпринципних і просто нерозумних людей, які його підтримали на виборах і далі підтримуватимуть. Справді, навіть у такій цивілізованій нації, як німці, знайшлося достатньо мерзотників, які з надією на ліпше підтримали Гітлера і здійснювали його маячні ідеї. Бо Гітлер, принаймні, обіцяв співвітчизникам усілякі блага – за рахунок інших народів (пам’ятаймо, що він теж у 1933 році прийшов до влади цілком законно, вигравши вибори).

Але, на відміну від Німеччини 1933 року, влада, яка встановилася в Україні 2010 року, – це не українська влада. Подивіться, з кого складається Кабінет міністрів, Адміністрація Президента – та це ж «сборная СССР», яка і грає не за Україну, а за СССР. Точніше, за Росію. Головні її провідники не тільки мають виразно російські (часто просто карикатурні, як на українське вухо) прізвища, – вони є носії чужої, російської ментальности. Приблудний хАзаров – «парєнь із Калуґі», який прибився в Донбас 1984 року. Нащадки окупантів Клюєв, Колєсніков. Тигипко з Молдови, який навіть не вміє по-українському написати своє прізвище. Онук чекіста Діма Табачник з Подолу… Ці чужинці по простоті своїй душевній вважають, що їм дістався кавалок Росії, що тут так само, як і в Росії, усі люди – їхні піддані, покірні холопи царя-батюшки – згори до низу, від дворян до мужиків. Що за волею царя-батюшки як у мужика Івана, так і в, умовно кажучи, дворянина Ходорковського можна відібрати власність, волю і життя.

Ні ж бо, ґаспада харошиє: в Україні що не байрак, то козак, що не козак, то воля. Навіть Кучма зрозумів, що «Україна – не Росія» (а він до президентства теж писався росіянином). Якщо в Росії (виключно в Москві та Петербурзі!) опозиціонерами виступають «жалкие отщепенцы», «инородцы» Нємцов (виразне прізвище!), азербайджанець Каспаров, японка Хакамада, єврей зі Львова Явлінський та дві бабусі – Людмила Алексеєва і Валерія Новодворська, то в Україні на Майдан виходили сотні тисяч. А восени минулого року дрібні підприємці продемонстрували силу організованого опору: вони здатні паралізувати країну, організувати, наприклад, національний страйк і скинути антинародну владу. Податковий кодекс, житловий, пенсійний, відверто антиукраїнська культурна і мовна політика, наступ на українську школу і Церкву, оці безґлузді арешти – це сходинки, якими команда Януковича успішно спускається зі своїх 49 відсотків до нуля. І ніякі репресії її не врятують.

Цивілізовані нації ставлять до влади найкращих, найрозумніших, найпорядніших із-поміж себе. Тих, хто готовий до безкорисливого служіння своєму народові (пам’ятаєте Пушкіна: «Мой друг, Отчизне посвятим души прекрасные порывы»?). У нас же на чолі цивілізованого, культурного европейського народу опинився безсоромний неук, неспроможний без шпаргалки двоє слів стулити, який перебуває не лише поза українською, а й поза будь-якою культурою взагалі. Він не усвідомлює, на який щабель історичної відповідальности закинула його доля.

Восени на Майдані лунали такі виступи підприємців: «Виктор Федорович, я за вас голосовала, будьте вы прокляты!»; «Я из Донбасса, стыдно сказать. Мы Януковича поставили – мы его и снимем». І навіть цитували Шевченка: «Як понесе сторіками кров у синє море дітей ваших…».

Це не порожні слова. Люди, які за п’ять попередніх років принаймні вдихнули свободи, вже не поступляться нею.

Отже, не вірмо, не біймося і не просімо, а вимагаймо припинити політичні репресії. Або ж самим їх ініціаторам скоро доведеться тікати з цієї чужої і незрозумілої їм країни, щоб не сидіти в тюрмі.

Христос рождається! – Славімо Його!

Василь Овсієнко. 6 січня 2011 року.

Доктор исторических наук, ведущий научный сотрудник Института российской истории РАН Юрий Жуков пишет в «Литературной газете» №50 от 8-14 декабря 2010 г.:

«Говоря о депортации народов, забывают, что, скажем, 20 тысяч крымских татар, то есть каждый третий призывного возраста, надел немецкий мундир. 10 тысяч служили в армии, 10 тысяч были полицейскими, которые воевали против наших партизан».

Это заведомо ложное публичное заявление.

Горячо сочувствуя противодействию попыткам фальсификации истории, я отправил в редакцию «Литературной газеты» письмо, в котором привел архивные данные, опровергающие клеветнические утверждения Ю. Жукова. Обращает на себя внимание то обстоятельство, что Ю. Жуков профессиональный историк, тем недопустимей этому человеку оглашать ложные сведения, которые легко опровергаются архивными документами.

Прошло десять дней, вышло два очередных номера «Литературной газеты», в номере от 22-го декабря редакция поздравляет читателей с Новым 2011-м годом и анонсирует, что очередной номер выйдет теперь 19 января.

Мое письмо, таким образом, осталось без ответа. Даже уведомления по электронной почте или по телефону я от редактора «Литературной газеты» не получил.

Нынче я публикую мое письмо редактору «Литературной газеты» Юрию Полякову в качестве открытого обращения.

Айдын Шемьи-заде.

22 декабря 2010 года.

Главному редактору «Литературной газеты» Юрию Полякову

В «Литературной газете» № 50 от 8-14 декабря 2010 года помещена заметка доктора исторических наук Юрия Жукова, в которой этот доктор исторических наук позволяет себе публичное высказывание, что «20 тысяч крымских татар, то есть каждый третий призывного возраста, надел немецкий мундир. 10 тысяч служили в армии, 10 тысяч были полицейскими, которые воевали против наших партизан».

Редакция «Литературной газеты» не может, конечно, проследить за достоверностью всех высказываемых на её страницах замечаний. Однако когда затрагивается тема, оскорбляющая нацию, клевещущая на целый народ, хотелось бы, чтобы такого рода острые утверждения подвергались редакционной проверке.

Доктор исторических наук Ю. Жуков должен бы сознавать меру своей ответственности и прежде изучить столь чувствительный для репрессированных народов вопрос. Недостойно профессионального историка бросать оскорбление в адрес крымских татар, основываясь на письме государственного преступника Кобулова на имя Берии, в котором было сказано: «20 тыс. крымских татар дезертировали в 1941 году из 51-й армии при отступлении ее из Крыма…». Это утверждение противоречит архивным сведениям и является очевидным информационным сопровождением преступления властей в отношении выселяемого народа. Из архивных данных известно, что к началу войны в Крыму проживало только 15938 татар в призывном возрасте от 18 до 45 лет. Из тех же данных известно, что на фронтах погибло 3271, без вести пропало 1290 человек. После войны за 1945-1946 годы в места депортации было отправлено 8995 крымских татар-ветеранов, в том числе 524 офицера и 1392 сержанта (ГАРФ. Ф.Р.-9479 Оп. 1. Д. 436-33. л. 98-99). Некоторое число крымских солдат и офицеров избежало отправления в места депортации и расселилось по разным регионам СССР.

Согласно справке от 1944 года, подписанной капитаном Л. Забоевым, заместителем начальника отделения Отдела НКВД СССР по борьбе с бандитизмом. (ГАРФ. ФР-9478. Оп.1. Д.377. Л.8-15) из общего числа мобилизованных из Крыма за три года в общей сложности дезертировало всего 479 лиц.

Откуда появились «20 тысяч татар, дезертировавших из 51-й армии»?! Откуда появились те, о ком Ю. Жуков написал: «20 тысяч крымских татар, то есть каждый третий призывного возраста, надел немецкий мундир»?

Или Ю. Жуков не имеет доступа в ГАРФ? Или Ю. Жукову очень хотелось бросить камень в столь много бедствий перенесший крымскотатарский народ?

Крымская АССР была создана в 1921 году как «должное возмещение за все обиды, за долгую насильническую и колонизаторскую политику царского режима» («Жизнь национальностей», 25 октября 1921 г.). Крымская АССР стала национально-территориальной формой государственности крымскотатарского народа. Крымскотатарский народ который в царской России был лишен права создавать свои школы, библиотеки, даже не мог открывать свои книжные магазины, получил при советской власти право на государственность, получил с установлением советской власти все возможности для развития своей культуры. Можно считать, что крымские татары были одним из самых советизированных народов в СССР.

Не было социальной почвы для симпатий к немецким захватчикам. Немецкие оккупанты сожгли в Крыму 127 деревень, из них 105 крымскотатарских – за связь с партизанами.

Всего из 32 руководителей подпольных организаций Крыма 25 были крымские татары. Из трех партизанских соединений в двух комиссарами были крымские татары. Комиссарами крымские татары были также в двух бригадах из семи и в десяти отрядах из двадцати восьми.

Среди крымских татар 7 Героев Советского Союза, один этого звания удостоен дважды. Героем Польши стал крымский татарин Адаманов. Среди крымских татар во время войны было 4 генерала, 85 полковников, 100 подполковников, 35 крымских татар стали кавалерами ордена Славы.

Некоторые «историки» распространяют миф о, якобы, особых доверительных отношениях немцев к крымским татарам - с чего бы это? Возможно, в планах вермахта были иллюзии, что нерусское население проявит особенный антисоветизм. Эта иллюзия развеялась, точно так, как развеялась иллюзия, что как только немецкая армия войдет на территории СССР, так население с радостью восстанет против большевиков. В действительности немцы испытывали к татарам недоверие. Вот фамилии назначенных германским командованием бургомистров крымских городов: в Симферополе – Севостьянов, в Севастополе – Супрягин, в Керчи – Токарев, в Евпатории – Епифанов, в Старом Крыму – Арцышевский, в Джанкое – Польский, и т.д.

Полицейских из татар практически не было. А в татарских деревнях представители оккупационных войск вручали шестнадцатилетним мальчишкам старые русские трехлинейные винтовки и велели именоваться местными полицейскими. Многие из этих мальчишек после этого бежали в лес к партизанам.

Обвинение крымских татар в коллаборационизме было злостной клеветой, имеющей цель «оправдать» депортацию народа в Азию. Странно, что в Институте российской истории некоторые сотрудники строят своё отношение к депортированным народам на лживых мифах.

Ожидаю, что в «Литературной газете» будет опубликовано это моё письмо.

Айдын Шемьи-заде,

крымскотатарский писатель.

Москва.

12.12.2010.

КОЦЮБИНСЬКА МИХАЙЛИНА ХОМІВНА

полишила нас на саме на Різдво Христове, увечері 7 січня 2011 року, в м. Києві.

Літературознавець, активна учасниця руху шістдесятників, племінниця класика української літератури Михайла Коцюбинського.

Народилася 18 грудня 1931 року у Вінниці, де її батько створював музей М.Коцюбинського. «Я виростала з відчуттям всеприсутності Коцюбинського», – сказала вона згодом в одному інтерв’ю. Тобто в атмосфері української культури, високої духовности, інтеліґентности, яку гідно пронесла через усе життя. З 1935-го родина жила в Чернігові, де батько теж створював музей. Тут бували Павло Тичина, Максим Рильський, учені, аспіранти. Війну разом з експонатами перебули в Башкирії.

1949 р. вступила на філологічний факультет Київського держуніверситету, який закінчила 1954, відтак навчалася в аспірантурі Інституту літератури ім. Т.Шевченка НАН України. Під керівництвом акад. О.І.Білецького захистила дисертацію «Поетика Шевченка і український романтизм» (видана як «Етюди про поета» аж 1990 р.). З 1957 до 1968 – науковий співробітник Інституту.

Була комсомолкою, а потім і членом партії. XX з’їзд ошелешив – виявилося, що Михайлина надто багато чого не знала з недавньої історії. Своїми духовними наставниками вважала, головно, літератора й відомого перекладача Григорія Кочура – у сфері культурно-естетичній – та письменника Бориса Антоненка-Давидовича – в політичній. Великий вплив на неї мали Євген Сверстюк, Іван Світличний, Юрій Бадзьо та інші шістдесятники, об’єднані в Клубі Творчої Молоді. Дружила з Аллою Горською, Оленою Апанович, Ліною Костенко, Зіновією Геник-Березовською з Праги. Мандрувала по Вкраїні з Григорієм Логвином. В Інституті познайомилася з аспірантом Василем Стусом. Хоча й не жила політичними гаслами і не вважала себе дисиденткою, та брала активну участь у виготовленні та поширенні літератури самвидаву. Зокрема, передруковувала працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Перший прилюдний громадянський вчинок – протест 4 вересня 1965 року під час перегляду фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" проти арештів української інтелігенції, за що була виключена в 1966 році з партії, переведена до іншого відділу Інституту, її книжку про Т.Шевченка не включили до плану видань, не публікували навіть її статті про творчість Шевченка. 1968 р. звільнена з Інституту як така, що не пройшла конкурс. «Якщо треба вибирати між квитком і ідеалами, я віддам вам квиток, а собі залишу ідеали», – заявила Коцюбинська. Майже рік не мала роботи: ніде не приймали через гучне прізвище. Перебивалась перекладами з польської, англійської, французької. І тільки після запиту знайомої канадської комуністки Марії Скрипник до ЦК КПУ кагебісти через треті вуста переказали Коцюбинській, що її можуть прийняти на роботу у видавництві “Вища школа”, яке тоді створювалося. У цьому видавництві пропрацювала редактором до 1987 року. Фактично майже на два десятиліття вона була вирвана з наукового і творчого життя.

Формально не перебуваючи в жодних правозахисних організаціях, Коцюбинська брала участь у протестах проти арештів української інтелігенції, зокрема, 1968 р. підписала «Лист 139-ти». Писала листи в неволю своїм друзям, на що тоді потрібно було відваги.

1972-го, під час нових арештів української інтелігенції, впродовж кількох місяців Коцюбинську регулярно викликали на допити в КГБ, зокрема, у справі В.Стуса, якому вона на суді дала високу позитивну характеристику. Написала листа В.Щербицькому, де висловила обурення арештом Надії Світличної, дворічного сина якої забрали від рідних і віддали до дитбудинку. У неї проводили обшуки, вилучали з редакцій готові до друку статті. На допитах трималася рівно й гідно, не даючи себе зламати багатогодинними триманням у кабінетах. Поставивши метою дискредитувати рух шістдесятників, КГБ домагався публічного каяття Михайлини Коцюбинської та Зіновії Франко – онуки класика української літератури Івана Франка, але Коцюбинська цей план зруйнувала. КГБ шантажував її погрозами відібрати дитину (вона удочерила сироту Таню), але не домігся успіху. Написала болісного листа Іванові Дзюбі з приводу його каяття. Це стало причиною нового обшуку, бо лист потрапив до рук слідчого КГБ і досі до адресата не дійшов.

Нова хвиля репресій упала на М.Коцюбинську у зв’язку з арештами в 1977 році членів Української Гельсінкської групи, з якими вона мала дружні стосунки. Її допитували у справах М.Матусевича, М.Мариновича, В.Стуса.

Ще через одне тяжке випробування довелося пройти Коцюбинській у 1983 році. Вона доглядала овдовілого Б.Антоненка-Давидовича, який запропонував їй узяти шлюб і перебратися до нього. Однак влада під різними приводами або скасовувала, або переносила дату реєстрації шлюбу, а зрештою визнала його недієздатним і віддала під опіку пасербиці. Сам же письменник дуже болісно переживав це і 9 травня 1984 року помер. Увесь цей час Коцюбинській присилали поштою брудні пасквілі, її "проробляли" на зборах трудового колективу, однак колектив мовчки співчував їй.

Під час «перебудови» М.Коцюбинській запропонували повернутися на роботу в Інститут літератури на посаду старшого наукового співробітника відділу рукописних фондів та текстології. 1990 вийшла друком написана ще в кінці 60-х моноґрафія "Етюди про поетику Шевченка”, опубліковано цілу низку статей про специфіку образного мислення і його еволюцію в українській літературі, літературно-критичних статей. Упорядкувала книжку поезій В.Стуса «Дорога болю» (1990). Очолила творчий колектив, який підготував до друку і завершив у 1999-му видання шеститомного у дев’ятьох книгах наукового зібрання творів Василя Стуса. Цю працю М.Коцюбинська вважала найважливішою в своєму доробку.

2001 р. вийшла книжка «„Зафіксоване і нетлінне”: Роздуми про епістолярну творчість». (2001). Упорядкувала разом з Валентиною Чорновіл ІV том творів Вячеслава Чорновола „Листи” (2005 р., понад 2 тис. стор.). 2006 р. вийшла її «Книга споминів», 2009 в «Бібліотеці Шевченківського комітету» – «Листи і люди. Роздуми про епістолярну творчість». Авторка сотень публікацій у пресі про шістдесятників, про Т.Шевченка, В.Стефаника, П.Тичину, численних передмов до книжок і рецензій. Часто виступала по радіо й телебаченню, знімалася в кількох документальних фільмах.

М.Коцюбинська – лауреат премій імені Василя Стуса, імені Олени Теліги, літературної премії імені Олександра Білецького (1993), Фундації Антоновичів (1996). Її двотомник вибраних праць „Мої обрії” відзначений 2005 р. Національною премією ім. Т.Шевченка. Почесний доктор Національного університету «Києво-Могилянська академія». До Дня Незалежності 2006 р. нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.

Людина рідкісної ерудиції, високого духу й толерантності, Михайлина Коцюбинська належить до найвищих національних моральних авторитетів.

Упокой, Господи, її душу там, де праведні спочивають.

Бібліоґрафія:

I.

Образне слово в літературному творі. – К.: Наукова думка, 1960. – 188 с.;

Література як мистецтво слова. – К.: Наукова думка, 1965. – 323 с.;

«Страсті по Вітчизні» // В.Стус. Поезії. Післяслово упорядника М.Коцюбинської. – К.: Радянський письменник, 1990. – 224 с.

Через два десятиліття // Слово і час. – 1990. – №7;

У свічаді пам’яті // Україна. – 1991. – № 1. – С. 13-16;

Феномен Стуса // Сучасність. – 1991. – Ч. 9. – С. 26-35;

Поет // Передмова до видання: В.Стус. Твори в 6 т. 9 кн. – Львів: Просвіта, 1994-98. – Т.1. – С. 7-38;

Іван Світличний, шістдесятник / І.Світличний. У мене – тільки слово. Харків: Фоліо, 1994. – С. 5-27.

Епістолярна панорама шістдесятих // Київська старовина. – 2000. – №2. – С. 71-83, №3. – С. 100-114;

Зіна Геник-Березовська – знайома і незнайома: Передмова // Геник-Березовська З. Грані культури. – 2000. – С. 6-12;

Павло Тичина. Панахидні співи. З юнацького зошита. Вибране; Михайлина Коцюбинська. З любов’ю і болем. Спогади про поета. – К. [Без видавничих даних], 2000. – 86 с.

„Зафіксоване і нетлінне”. Роздуми про епістолярну творчість. – К., Дух і Літера; Харківська правозахисна група, 2001. – 300 с.;

У моєму житті було так багато добра... // Боґуміла Бердиховська, Оля Гнатюк. Бунт покоління. Розмови з українськими інтелектуалами. – К.: Дух і літера, 2004. – 153–184; 

Мої обрії: В 2 т., т. 1. – К.: Дух і літера, Харківська правозахисна група, 2004. – 336 с.; т. 2. – 386;

Моральний імператив і виклики часу. – Л: УКУ, 2004. – 32 с;

Листи Чорновола і Чорновіл у листах: Передмова // Вячеслав Чорновіл. Твори. В 10-ти томах. – Т. 4. – Кн. 1. Листи / Упоряд. М. Коцюбинська, В. Чорновіл, Передм.: М. Коцюбинська. – К.: Смолоскип, 2005. – С. 15-55;

Вітер з України і наші екзистенційні зусилля. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія, 2005. – 70 с.: портр.;

Книга споминів. – К.: Акта, 2006. – 297 с.;

За скупим рядком Стусових щоденників // Молода нація. – 2006. – № 1. – С. 346-354;

Історія, оркестрована на людські голоси. Екзистенційне значення художньої документалістики для сучасної літератури. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 70 с.;

Світло Світличних: Передмова // Іван Світличний, Надія Світлична. «З живучого племені Дон Кіхотів». – К: Грамота, 2008. – С. 5–44;

Листи і люди. Роздуми про епістолярну творчість. Серія «Бібліотека Шевченківського комітету». – К.: Дух і Літера, 2009. – 584 с.

II.

Хроника текущих событий. – Нью-Йорк: Хроника, 1977, вип. 45. – С. 23; 1978, вип. 48. – С. 23; вип. 49. – С. 10, 11; 1979, вип. 51. – С. 74; 1980, вип. 55. – С. 62; 1981, вип. 58. – С. 75-76; вип. 61. – С. 40;

Горновий В. За «так» грошей не дають // Літературна Україна, 1977 – 29 квітня;

Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінської групи. Редактор-упорядник Надія Світлична. – Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1980: 1-5, 2-9, 10-1; 1981: 1, 2, 3; 1982: 4, 8;1984: 4-19;

Алексеева Людмила. История инакомыслия в СССР. – Вильнюс-Москва: Весть, 1992. – С. 21;

Козуля О. Такі різні...: Про М. Коцюбинську та О. Компан // О. Козуля. Жінки в історії України. – К.: Український центр духовної культури, 1993. – С. 199-205;

Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років. – К.: Либідь, 1995. – С. 10, 11, 49-50, 57, 61, 69, 79, 86, 105, 137, 145;

Сверстюк Євген. Слово і честь імені // Кур’єр Кривбасу. – 1996. № 47/48. – С. 58-61;

Русначенко Анатолій. Національно-визвольний рух в Україні.– К.: Видавництво ім. О.Теліги, 1998. – С. 149, 166;

Лавріненко Олександр. Михайлина Коцюбинська: «Легше жити тоді, коли знааєш, що є-таки у світі щось справжнє» – День, № 152. – 2000. – 23 серпня.

Захаров Борис. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956 – 1987) / Харківська правозахисна група; Худож.-оформлювач Б.Захаров. – Харків: Фоліо, 2003. – С. 79-80, 84, 88, 98;

Михайлина Коцюбинська: «Бути собою». Бібліографічний нарис [Л.Тарнашинської]. – К.: Національна парламентська бібліотека України; Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. – 2005. – 60 с.;

Михайлина Коцюбинська: «Людина поступово формується, сама себе творить, себе переростає» (Розмова М. Скиби з М. Коцюбинською) // Слово Просвіти. – 2005. – 15-21 вересня;

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – 1–516 с.; Частина ІІ. – 517–1020 с. (М.Коцюбинська: С. 338-340);

Корогодський Роман. Брама світла: Шістдесятники // Упоряд. М.Коцюбинська, Н.Кучер, О.Сірченко. – Львів: Вид-во УКУ, 2009. – С. 314-337;

Тарнашинська Людмила. Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління: (Історико-літературний та поетикальний аспекти). – К.: Смолоскип», 2010. – С. 248-281.

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 341-343.

Ірина Рапп. Доповнив 8.01. 2011 Василь Овсієнко. Харківська правозахисна група.

Коротка бібліографія – на сайті ХПГ http://archive.khpg.org (Музей дисидентського руху), розділ «Персоналії».

Отого страшного 1984 року, коли з життя пішли знакові для українського дисидентства постаті – Борис Антоненко-Давидович, Валерій Марченко, Олекса Тихий, – мені на засланні написалося: «Що не рік, то земля від могил ріднішає…». Після 7 січня 2011 року, коли у вічність відійшла Михайлина Хомівна Коцюбинська, земля стане ще ріднішою.

Згасло земне життя, яке «було аргументом своєї філософії» (ці слова Альберта Швейцера часто повторювала Михайлина Коцюбинська). З нього, як із підручника, можна було вивчати, що таке свобода і сила духу, вірність правді й любов до України. А ще ота особлива її риса, про яку вона сама згадала, виступаючи 2004 року перед випускниками Українського католицького університету: «Внутрішня свобода допомагає виробити прямоходіння і прямостояння…». Вона стояла так рівно і впевнено, що на неї багатьом легко було спертися, до неї прихилитися.

Згасло земне життя, яке дало багато плоду. Блискучий літературознавець та есеїст, Михайлина Хомівна написала немислимо багато дослідницьких статей – кажу немислимо, бо як можна було встигнути стільки написати за життя, сповнене задухою цькувань, відчаєм втрат, роками вимушеного мовчання! А останніми роками вона писала всупереч хворобі й постійному болю. Вона виробила свій власний стиль – точно вивірений, ретельно огранений, дбайливо викоханий, – що його не сплутаєш з іншими. Щоб у цьому переконатися, досить перегорнути «Етюди про поетику Шевченка», «Зафіксоване й нетлінне» та двотомник «Мої обрії», який увібрав, за словами Михайлини Коцюбинської, «усе гідне, як на мене, уваги з мого майже півстолітнього наукового доробку».

Згасло земне життя, яке віддавна було й навіки залишиться окрасою українського духу. Її ім’ям пишалися книговидавці та редактори журналів, навчальні заклади, де вона читала свої лекції, та Національний університет «Києво-Могилянська академія», почесним доктором якого вона стала. Її ім’я прикрашає списки лауреатів Премії імені Василя Стуса, Національної премії імені Тараса Шевченка, Премії імені Олени Теліги, Літературної премії імені Олександра Білецького.

Спільнота Українського центру Міжнародного ПЕН-Клубу сьогодні прощається з його співзасновницею. Спільнота Українського католицького університету вдячно згадує скарб спілкування зі своїм другом і молиться за упокій її душі. А ще квилить серце тих багатьох, кого Михайлина Коцюбинська зігріла та захистила, з ким «пройшла безтрепетно по схрещених мечах»…

Мирослав Маринович,

президент Українського центру Міжнародного ПЕН-Клубу,  

віце-ректор Українського католицького університету