MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Бюлетень "Права Людини", 2011, #07

Політика і права людини
Харківська правозахисна група звернулась до Президента з вимогою відставки Могильова Петиція за звільнення Анатолія Могильова з посади міністра внутрішніх справ Катування та жорстоке поводження
Украденная жизнь – «судебная ошибка» Свобода вираження поглядів
В Луганске журналиста увольняют за репортаж о перебоях с хлебом Захист від дискримінації
Дискримінаційні ознаки сучасної нормотворчості МВС України Соціально-економічні права
Депутати Чортківської районної ради на Тернопільщині звернулися до найвищих посадовців України з пропозицією врегулювати на державному рівні проблему законних доплат пенсіонерам, які мають статус «дітей війни» та постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи Право на охорону здоров’я
І кому ж це вигідно? Міжконфесійні відносини
Чому гарцюють коні Апокаліпсису? Кримінально-виконавча система
Погляд правозахисників на здійснення контролю за поведінкою умовно-достроково звільнених осіб In memoriam...
Помер Іван Андрійович Гель

Політика і права людини

Харківська правозахисна група звернулась до Президента з вимогою відставки Могильова

Президенту України Віктору Януковичу
вул. Банкова, 11, м. Київ

 

Харківська правозахисна група неодноразово заявляла, в тому числі під час презентації річної доповіді правозахисних організацій за 2009-2010 роки[1], про те, що на сьогоднішній день під керівництвом Міністра внутрішніх справ Анатолія Могильова міліція перетворюється на інструмент репресій і представляє загрозу національним інтересам України.

Замість того, аби виконувати своє пряме покликання, – здійснювати правоохоронні функції, захищати права, свободи і законні інтереси своїх громадян, – відомство функціонує, як репресивно-каральний апарат, на кожному кроці порушуючи права людини, власне, ті засади, які має захищати.

Ми вважаємо, що це відбувається внаслідок некомпетентності міністра внутрішніх справ Анатолія Могильова.

Одразу після призначення на посаду Міністра, Могильов почав активно згортати програми співпраці між громадським суспільством і міліцією. Так, було фактично ліквідоване Управління моніторингу з дотримання прав людини при МВС, звільнені помічники Міністра з прав людини, – навіть попри заяву Президента у зв’язку з цими подіями про те, що «не можна економити на правах людини». Припинилась діяльність мобільних груп, громадських рад

За даними соціологічних досліджень, проведених Харківським інститутом соціальних досліджень спільно з Харківською правозахисною групою, кількість жертв незаконного насильства з боку міліції зросла з 604000 людей у 2009 році до 780000-790000 в 2010 році. Зросла кількість випадків смерті в райвідділах міліцій з 23 у 2009 році до 51 в 2010 році. Це свідчить про непрофесійність роботи керівництва відомства.

Деякі публічні висловлювання Могильова штовхають його підлеглих до протиправної манери поведінки, зловживання владою і службовим становищем.

9 липня Міністр в ефірі телеканалу ІНТЕР заявив, що роботу відомства він оцінюватиме по кількості порушених кримінальних справ. По суті, така політика навіть гірша за показники розкритих злочинів, і сприяє використанню незаконних методів у роботі міліції.

Широкого розголосу набула заява Міністра про те, що «появление в прессе или в интернете сообщений я не собираюсь даже проверять». Але відповідно до пункту 4 статті 94 Кримінально-процесуального кодексу України «повідомлення, опубліковані в пресі», які містять в собі ознаки правопорушення, мають тягнути за собою їх перевірку і прийняття рішення щодо порушення або відмови у порушенні кримінальної справи.

Також, коментуючи розслідування теракту в Макіївці, Могильов з гордістю заявив, що «более трех тысяч дактилоскопировано»[2], що є очевидним визнанням масових порушень Закону України «Про міліцію» та нормативних актів МВС щодо дактилоскопічного обліку, оскільки подібній процедурі підлягають тільки особи, які отримали адмінпокарання у вигляді адміністративного арешту на термін від 1 до 15 діб або відносно яких порушена кримінальна справа.

Розпорядження і публічні висловлювання міністра з приводу оцінки роботи МВС під час витребування конфіденційної інформації стосовно осіб, що лікуються за допомогою антиретровірусної і замісної терапії [3], також порушують цілу низку законодавчих норм, в тому числі примушуючи лікарів до скоєння кримінального злочину, передбаченого статтею 145 КК України «Незаконне розголошення лікарської таємниці».

Таких прикладів дуже багато. І ми з сумом маємо констатувати, що Могильов за професійними якостями та рівнем правової свідомості не відповідає посаді Міністра внутрішніх справ у демократичному суспільстві. Він повністю дискредитував і без того не дуже добру репутацію МВС, і подальше його перебування на посаді тільки погіршить ситуацію з дотриманням прав людини в міліції, сприятиме загостренню хвилі всенародного спротиву та псуванню іміджу України на міжнародному рівні.

Ми наполягаємо на відставці Могильова з посади Міністра внутрішніх справ.

 

Євген Захаров, співголова Харківської правозахисної групи,
член правління міжнародного товариства «Меморіал
»




Петиція за звільнення Анатолія Могильова з посади міністра внутрішніх справ

Вимагаємо звільнити Анатолія Могильова з посади міністра внутрішніх справ

 

Президенту України

Януковичу В.Ф.

 

Ми, українські громадяни, вважаємо, що за час, протягом якого Міністерство внутрішніх справ України очолює Анатолій Володимирович Могильов, спостерігається планомірна деградація інституту правоохоронних органів. Зокрема, різко зросла порівняно з минулими роками кількість неправомірних дій з боку правоохоронців щодо українських громадян та іноземних гостей нашої держави, збільшилася кількість випадків несанкціонованих затримань українських та іноземних громадян з боку працівників міліції.

Резонансні правопорушення, а саме,   побиття міліціонерами працівників ЗМІ, зокрема, Юрія Стеценка з Полтави, Артема Фурманюка з Донецька, працівників видання «Свободная Одесса» і досі не отримали належної правової оцінки з боку керівництва правоохоронних органів, і передусім МВС. Розслідування цих злочинів просувається дуже повільно. Неналежне ставлення до журналістів з боку міліції не залишилось поза увагою міжнародних організацій. Не в останню чергу через втручання працівників МВС у діяльність ЗМІ Україна спустилася на 131-е місце в рейтингу «Репортери без кордонів» - нижче Іраку.

За період перебування Анатолія Могильова на посаді міністра побільшало випадків загибелі наших громадян у міліцейських відділках. Деякі з таких випадків за своєю суттю дуже скидаються на вбивства, зокрема, загибель у квітні 2010 р. в Шевченківському РУВС м. Києва студента Ігоря Індила. Тільки з березня по жовтень  минулого року, за офіційною статистикою МВС, у відділках загинули 28 осіб. За неофіційними ж даними, таких випадків більше чотирьох десятків.  Більшість із цих смертей, особливо тих, що сталися в столиці, не розслідуються належним чином, а в окремих випадках просто саботуються правоохоронними органами.

МВС перетворилось на репресивний інструмент, за допомогою якого переслідуються громадські активісти та опозиційні політики. Незаконні затримання, обшуки, «профілактичні бесіди» повертають країну до тоталітарного минулого.

Корупція та зловживання владою з боку міліцейських чиновників стали  поширеним,   майже узаконеним явищем, яке ганьбить нашу країну і вбиває будь-які сподівання українських громадян на справедливий захист державою їхньої безпеки та прав.

Враховуючи всі наведені обставини, вимагаємо від Вас найближчим часом усунути вище керівництво МВС на чолі з Анатолієм Могильовим від виконання своїх обов’язків.

 

 

P.S. Петиція разом з підписами буде публічно передана в Адміністрацію Президента України В. Януковича.

Приєднатися до петиції можна ТУТ




Катування та жорстоке поводження

Украденная жизнь – «судебная ошибка»

25 февраля, в первую годовщину своего президентства, Виктор Янукович общался с земляками в прямом телеэфире. Якобы, любой желающий мог прислать ему вопрос по бесплатному телефону и интернету.

За сутки до национального телемоста сайт президента опубликовал все полученные вопросы к Януковичу – «кроме матерных и оскорбляющих достоинство». Однако в семитысячном списке почему-то не оказалось вопроса от Галины Попович. Женщина хотела узнать у лидера нации, кто ответит за загубленную молодость ее сына. «Правоохранители знали, что мой Яша невиновен. Почему Верховный Суд год за годом не выпускал его из колонии?»

Президенту нечего ответить этой мужественной украинке, которая до последнего боролась за честь и достоинство собственного сына. Сама Галина говорит, что возможность общения с президентом была последним рубежом, останавливающим ее перед подачей крупнейшего иска к государству Украина. Теперь женщина хочет расплаты. Она требует 8 миллионов гривен за восемь лет незаконного пребывания своего сына за решеткой.

…Это уголовное дело считается самым большим позором украинского правосудия. Сексуальный маньяк Сергей Ткач из запорожского города Пологи побил все национальные рекорды по количеству жертв. На допросах признался в убийстве ста человек. Суд доказал 29 убийств и изнасилований девочек и девушек от шести до восемнадцати лет.

Однако еще одним не менее жутким результатом «дела Ткача» стала констатация потрясающего факта – практически по каждой доказанной жертве уже были задержаны и осуждены невиновные люди! В Запорожской и Днепропетровской областях выбивали признания и сажали на долгие сроки. Владимир Светличный, которого обвинили в убийстве и насилии над собственной девятилетней дочерью, повесился в камере Днепропетровского СИЗО.

Больше десятка безвинно приговоренных отмотали по полной. Так, в 2002 году семиклассника Яшу Поповича заставили признаться в убийстве и изнасиловании своей племянницы и посадили на 15 лет. Несмотря на поимку настоящего убийцы, Яша просидел в тюрьме восемь лет и вышел лишь месяц назад, 22-летним больным юношей.

На счету серийного маньяка из Западной Украины Анатолия Оноприенко было 52 жизни. За последние полгода перед арестом Оноприенко застрелил 43 человека, в том числе 10 детей. После бойни в селе Братковичи его искали 100 тысяч сотрудников милиции, спецслужбы и внутренние войска. СБУ задержала 26-летнего Юрия Мозолу – и три дня чекисты вместе с представителем Генпрокуратуры пытали парня огнем и током, требуя признаться. Мозола умер во время пытки, а через две недели взяли настоящего маньяка.

Но даже такой беспредел меркнет перед конвейером «признательных показаний» в деле Сергея Ткача. Пологовский маньяк сам имел опыт работы в МВД и умело скрывался два десятилетия. И все это время система поставляла на скамью подсудимых перемолотые судьбы безвинных людей.

Железнодорожный узел Пологи – тихий городок в южной приазовской степи. Большинство своих жертв маньяк искал на выезде, но и дома за три последних года убил девять девушек. 23 сентября 2002 года исчезла девятилетняя Яна Попович.

Тело зверски изнасилованного ребенка нашли на следующее утро в камышах. В убийстве тут же обвинили дядю погибшей - 14-летнего Яшу Поповича. Достаточным поводом для ареста послужили слова школьного учителя. Якобы, именно Яша предложил поискать племянницу в речных камышах у моста, где еще не искали. Логика проста - раз подросток указал, где искать, значит, сам туда спрятал...

- Нет, моего сыночка даже не били. Двое суток Яше не давали спать, угрожали побоями, пускали в лицо сигаретный дым, наводили пистолет. Он держался, но когда милиционеры пригрозили, что если не признается в убийстве, они расправятся с родителями - Яша испугался и под диктовку написал явку с повинной, - вспоминает страшные события Галина Попович.

Можно бить задержанного. Хотя если хлопчик смелый, куда эффективнее пообещать избиение матери. Или еще веселее – на глазах сына ногами «замесить» отца, отставного военного пилота…

Парень не сомневался, что так оно и будет. Репутация ментовской мясорубки не давала повода для сомнений. Он подписал нужные бумажки из-за реального страха за родителей. Яков Попович мечтал быть летчиком, как папа. Хорошо учился, занимался спортом, в военкомате обещали, что проблем с направлением в училище ВВС не будет.

Вместо высокого неба ему дали 15 лет тюрьмы. На суде вины не признал. Говорил, что очень любил племянницу и не убивал ее. Судьи и народные заседатели Апелляционного суда Запорожской области даже слушать не стали «выдумки» пацана об угрозах оперативников.

Когда Верховный суд Украины утвердил приговор, семья Поповичей была вынуждена бежать из Полог. Тут началась настоящая травля. Родичи девочек, убитых прежде, хотели мстить за отчаяние и страх. Пришлось уезжать на запад, в далекую лесную Житомирщину.

А ровно через год после убийства Яны кошмар в Пологах пошел по новому кругу. В канале нашли труп изнасилованной 13-летней школьницы. Жертвами аналогичного преступления одна за другой стали пять местных девушек.

Почерк зверских преступлений был похож, однако правоохранители упорно отказывались от версии, что в городке действует маньяк. А если нет маньяка, значит, можно каждый раз выдавать на-гора новых обвиняемых, которые «во всем признались»…

Летом 2005-го в Пологах очередной изнасилованной девушке чудом удалось выжить. Милиционеры с ее слов сделали фоторобот. Но даже имея достоверное изображение, милиция подарила маньяку еще три удачных охоты: в середине июля пропала 12-летняя девочка, в начале августа на пустыре нашли тело молодой женщины, а на следующий день из пруда вытащили труп 9-летней школьницы.

Ее подружки вспомнили «дедушку», что крутился рядом на пляже. Так был арестован 52-летний монстр Сергей Ткач.

Нелюдь охотно показал колодец, в который сбрасывал исчезнувших детей. Привел такие подробности, о которых мог знать только убийца. В том числе о замученной Яне Попович - как увидел девочку на пустыре у разрушенного кирпичного завода, как догнал и задушил, а потом на велосипеде отвез к реке, где уже с мертвым ребенком совершил половой акт…

Сразу после ареста С.Ткача милицейское руководство и судейские чины впали в состояние, близкое к панике. Признания маньяка могли сильно повредить их профессиональной карьере. На специальной пресс-конференции правоохранители с большими звездами заявили: все ранее осужденные – осуждены за свои преступления, и мало ли кто в чем теперь будет признаваться!..

- Мы узнали про Ткача и сразу же обратились в Запорожскую прокуратуру с ходатайством о пересмотре дела по вновь открывшимся обстоятельствам. Нам ответили - пока маньяк не осужден, Яша будет сидеть, - вспоминает мама Галя.

Сам прокурор Запорожской области громко убеждал публику, что вина Якова Поповича полностью доказана и подтверждена дополнительным расследованием. А признание Ткача в убийстве Яны – пустая болтовня. Мол, старому злодею все равно - одним убийством больше, одним меньше.

И все-таки Генеральная прокуратура обратилась в Верховный суд с просьбой о пересмотре приговоров семи мужчинам, осужденным за тяжкие преступления, которые на самом деле совершил Сергей Ткач. Среди них было и дело Я.Поповича. Надо было объяснять, чьи седые волосы найдены на теле погибшей девочки. Ведь у 14-летнего Яши не было седины. И почему не обратили внимания на свидетельские показания о пожилом мужчине, который вез через пустырь на велосипеде большой черный мешок?

Целый год Верховный суд обдумывал новый поворот дела Якова Поповича. И вдруг отказал Генпрокуратуре в проведении дополнительного расследования!..

- Было очень больно. Нас с мужем летом 2008 года приглашали в Москву на передачу «Пусть говорят». Там были трое мужчин, которые отсидели в тюрьме за преступления Ткача, и девушка Ольга, выжившая после нападения маньяка и составившая его фотопортрет. Все нас поддерживали, все были уверены, что Яшу скоро отпустят. А тут такое… - с болью вспоминает Галина Попович.

У матери есть собственная версия тех событий:

- Незадолго до судебного заседания мне звонили неизвестные люди, мужчины и женщины. Требовали, чтобы я написала заявление, что когда Яшу освободят - мы не будем иметь никаких претензий ни к милиции, ни к прокуратуре, ни к суду. В противном случае, я его на свободе не увижу: в тюрьме его «доведут до кондиции». Я эти голоса посылала, мягко говоря, подальше. Потому что была уверена - мой сын никакого преступления не совершал, а справедливость должна быть восстановлена.

Эта семья действительно пошла до конца. Дедушка Кирилл, фронтовик-орденоносец, съездил к внуку в колонию для несовершеннолетних. На обратной дороге у деда случился инфаркт. Дома наивный старик написал письмо в центральную газету - что никогда, даже когда от фашистских пуль гибли его товарищи, не испытывал таких страданий. Что вокруг творится беззаконие и невиновные дети отвечают за чужое зло. Второй инфаркт стал последним. Следом умерла бабушка.

Измученная мать укрепляла дух словами сына. Яша говорил маме – ты поступаешь правильно, отказавшись подчиниться негодяям.

Лишь в конце 2010-го Верховный суд Украины отменил все предыдущие приговоры в отношении Якова Поповича. А следователь Генпрокуратуры Анатолий Шайда своим постановлением освободил парня от уголовной ответственности в связи с отсутствием состава преступления.

Накануне Крещения Яков наконец покинул «зону». Устроился в бригаду лесорубов поселка Скоморохи. Если вместо паспорта справка об освобождении, другой работы не найти. Восемь лет за колючкой – достаточно, чтобы распрощаться с детской мечтой об авиации. Лесоповал дает хлеб свободы. Предел нынешних мечтаний - выучиться на автослесаря и водителя.

…25 февраля президент Янукович так и не сказал своей землячке, кто ответит за поругание ее мальчика. Галина Попович оценила каждый год сыновьей неволи в миллион гривен. Общая сумма «за 8 років» получилась эквивалентной миллиону баксов.

Иск безнадежный, скорее похожий на вызов. Разве заплатят за украинца такие сумасшедшие деньги? Эти люди стоят гораздо дешевле. Европейский суд по правам человека обязал государство Украина выплатить жителю карпатского Калуша Алексею Захаркину 10 тысяч евро. Семь лет тому назад его пытали в милиции, подвешивая «на лом».

Для сравнения – настоящий украинский маньяк Сергей Ткач предлагает сценаристам Голливуда свои мемуары за 3 млн евро. Переговоры в разгаре.

 

См. также

«После того как пологовский маньяк признался в убийстве, за которое я получил 15 лет лишения свободы, я находился в тюрьме еще долгих пять лет»

Яков Попович: «До сих пор не могу надышаться воздухом свободы»

Дело пологовского маньяка: милиционеры — под следствием, невиновные в тюрьмах? (2009)

Дело «пологовского маньяка» Яши Поповича слушают в Верховном суде (2008)




Свобода вираження поглядів

В Луганске журналиста увольняют за репортаж о перебоях с хлебом

Правозащитный центр «Поступ», со ссылкой на блог одного из гражданских активистов, сообщает о том, что местного собкора телеканала «Интер» Руслана Мищенко увольняют за правдивый телесюжет о нехватке хлеба в городе Свердловске. После того, как этот репортаж вышел в новостях, на «Интер» позвонил лично заместитель луганского губернатора Родион Мирошник, и в грубой форме потребовал выпустить опровержение.

Видео данного репортажа можно посмотреть на Луганском портале ТОП.

Сам Руслан Мищенко рассказал, что руководство «Интер» обязало его опровергнуть свой репортаж и заявить, что на самом деле перебоев с хлебом в Луганской области не было. Мищенко лгать отказался. Наказание за такой демарш может быть только одно - увольнение.

В свою очередь Правозащитный центр «Поступ» подтверждает острую нехватку хлеба, которая наблюдалась всю прошлую неделю. Об этом в Правозащитный центр сообщила жительница станции «Должанская» города Свердловска Наталья Николаевна Красильникова: «Очереди за хлебом выстраивались с 3 часов утра. В поселках и отдаленных районах города хлебные изделия можно было достать только под заказ. Поэтому цена на хлеб из частных пекарен поднялась до 5-7 гривен за батон. На рынок иногда попадал хлеб Харьковского хлебокомбината, но его разметали просто моментально. Счастливцы забирали его оптом, сколько могли унести. Я ездила за хлебом в областной центр – так надежнее».

«Мы возмущены цинизмом местных чиновников. Вместо того, чтоб решать проблемы региона, они предпочитают закрывать рты. Мы хотим напомнить, что это – не первый случай, когда журналиста увольняют за публикацию информации, неугодной местной власти. Буквально на прошлой неделе, за статью о насилии над детьми в интернате города Тореза была уволена журналистка Елена Довженко. Эти и другие факты хорошо демонстрируют отношение власти к свободе слова и правам человека», - комментирует ситуацию пресс-секретарь ПЦ «Поступ» Ярослав Минкин.




Захист від дискримінації

Дискримінаційні ознаки сучасної нормотворчості МВС України

Дискримінація за ознакою статі з латентного явища перетворюється на відкрите, яке навіть закріплюється в нормативних та розпорядчих документах. Приклад тому  - наказ МВС України від 1 грудня 2010 року № 590 «Про затвердження Порядку відбору кандидатів на навчання до вищих навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ України» та Розпорядження Кабінету Міністрів від 29 грудня того ж року № 2355-р «Про проведення експерименту з підготовки фахівців для Міністерства внутрішніх справ».

Тож невипадково експерти оцінили 2010 рік як рік гендерного протистояння української влади та суспільства.

01 грудня 2010 року Міністр внутрішніх справ України підписав наказ № 590 «Про затвердження Порядку відбору кандидатів на навчання до вищих навчальних закладів  Міністерства внутрішніх справ України», зареєстрований в Міністерстві юстиції 24 грудня 2010 р. за № 1340/18635, яким передбачено проведення у 2011 році експерименту з організації набору осіб до вищих навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ та їх подальшого навчання за програмою підготовки фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра за схемою “курсант — військовослужбовець — курсант”.

29 грудня 2010 р. Прем’єр-міністр України підписав розпорядження№ 2355-р «Про проведення експерименту з підготовки фахівців для Мініс-терства внутрішніх справ», в якому йде мова про «проведення у 2011 році експерименту з організації набору осіб до вищих навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ та їх подальшого навчання за програмою підготовки фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра за схемою “курсант – військовослужбовець – курсант” (далі – експеримент). Міністерству внутрішніх справ, Міністерству освіти і науки, молоді та спорту, Міністерству оборони узгодити у місячний строк порядок проведення експерименту» (http://kmu.gov.ua/kmu/control/uk/cardnpd). Таким чином, в 2011 році накладається заборона на прийняття до вищих навчальних закладів МВС України громадян жіночої стати. І це тоді, коли в ОВС вже близько 20 % працівників – жінки, і ще декілька років тому серед атестованих працівни-ків було близько 11 відсотків жінок.

Що ж спонукає до висновку про заборону, або м’яко кажучи, обме-ження навчання жінок в вищих навчальних закладах МВС? Просте звернення до Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=254%EA%2F96-%E2%F0), де зазначається (Стаття 15. Призовний вік. Призов громадян України на строкову військову службу), що «на строкову військову службу в мирний час призиваються придатні для цього за станом здоров'я громадяни України  чоловічої статі, яким  до  дня  відправлення у військові частини виповнилося 18 років…)». А саме до внутрішніх військ, як передбачається експериментом, покинувши аудиторії, мають йти курсанти (хочеться сказати – колишні, бо одночасно служити і вчитися неможливо).

Таким чином, відповідно до цього Закону, участь в експерименті можуть брати лише громадяни чоловічої статі. Ці дії відбуватимуться всупереч Конституції України, Законів України «Про міліцію», «Про освіту», «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» та інших. Окрім того, в число дискримінованих потрапляють юнаки, що мають повну середню освіти, але яким станом на 1 вересня 2011 року не виповниться 17 років та 6 місяців, особи, які вже пройшли військову службу, особи рядового складу ОВС тощо. Зазначені вище Розпорядження Кабінету Міністрів України та Наказ МВС України прийняті з порушенням норм чинного законодавства і є дискримінаційним.

Тож проілюструємо існуючі суперечності і невідповідність цих документів нормам Конституції України, законам України «Про освіту», «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», а також Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, яка ратифікована Україною і є частиною національного законодавства.

1. Накладання обмеження на прийняття в 2011 році до вищих навчальних закладів МВС України громадян жіночої статі, відповідно до зазначених вище Наказу та Розпорядженню, підпадає під визначення дискримінації, як воно дається в статті 1 Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. Поняття "дискримінація щодо жінок" означає будь-яке розрізнення, виняток або обмеження за ознакою статі, спрямовані на ослаблення чи зведення нанівець визнання, користування або здійснення жінками, незалежно від їхнього сімейного стану, на основі рівноправності чоловіків і жінок, прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, громадській або будь-якій іншій галузі».

 2. У Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації жінок (Преамбула) зазначається, що «дискримінація жінок порушує принцип рівноправності та поваги людської гідності, перешкоджає участі жінок нарівні з чоловіками в політичному, соціальному, економічному та культурному житті своєї країни, заважає зростанню добробуту суспільства і сім'ї та ще більше  перешкоджає повному розкриттю можливостей жінок на благо своїх країн та людства».

 3. Розпорядження та Наказ МВС порушують принципи статті 2 зазначеної Конвенції, в якій говориться, що «держави-сторони засуджують дискримінацію щодо жінок в усіх їх формах, погоджуються негайно всіма відповідними заходами здійснювати політику ліквідації дискримінації щодо жінок і з цією метою зобов'язуються: а) включити принцип рівноправності чоловіків і жінок у свої національні  конституції або інше відповідне законодавство, якщо цього ще не було зроблено, та забезпечити за допомогою закону й інших відповідних заходів практичне здійснення цього принципу; b) вживати відповідних законодавчих та інших заходів, включаючи санкції там, де це необхідно, що забороняють будь-яку дискримінацію щодо жінок; d) утримуватися від вчинення будь-яких дискримінаційних актів або дій щодо жінок та гарантувати, що державні органи та установи діятимуть відповідно до цього зобов'язання; e) вживати всіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо жінок з боку будь-якої особи, організації або підприємства; f) вживати всіх відповідних заходів, включаючи законодавчі, щодо зміни або скасування чинних законів, постанов, звичаїв і практики, що являють собою дискримінацію щодо жінок».  

 4. Обмеження щодо навчання осіб жіночої статі в вищих навчальних закладах системи МВС суперечить статті 5 Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації жінок. Зокрема, відповідно до цій статті Українська держава має вживати усіх відповідних заходів з метою: «a) змінити соціальні та культурні моделі поведінки чоловіків і жінок для досягнення викоренення  забобонів, звичаїв та  всіх інших проявів, що ґрунтуються на  ідеї неповноцінності чи зверхності однієї із статей або стереотипності ролі чоловіків і жінок». Тож постійні натяки, яким супроводжується інформаційна підтримка з боку МВС цих документів, на те, що жінкам складно служити в міліції є одним з виявів діяльності, яка прямо забороняється статтею 5 Конвенції.

 5. Розпорядження Кабінету Міністрів 2355-р та Наказ МВС України брутально порушують статтю 10 Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок»: «Держави-сторони вживають усіх відповідних заходів для того, щоб ліквідувати дискримінацію щодо жінок, з тим щоб забезпечити їм рівні права з чоловіками в галузі освіти, і, зокрема, забезпечити на основі рівності чоловіків і жінок: a) однакові умови для орієнтації у виборі  професії або спеціальності, для доступу до освіти і одержання дипломів у навчальних закладах усіх категорій як у сільських, так і у міських районах;  ця  рівність забезпечується в дошкільній, загальній, спеціальній і  вищій технічній освіті, а також в усіх видах професійної підготовки; b) доступ до однакових програм навчання, однакових іспитів, викладацького складу однакової кваліфікації, шкільних приміщень і обладнання рівної якості; c) усунення будь-якої стереотипної концепції ролі чоловіків і жінок на всіх рівнях і у всіх формах навчання шляхом заохочення спільного навчання та інших видів  навчання, що сприятимуть досягненню цієї мети, і, зокрема, шляхом перегляду  навчальних посібників та шкільних програм і адаптації методів навчання».

 6. Відповідно до статті 24 Конституції України «не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі (виділено автором) етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками».  Однак, говорячи про експеримент при прийнятті у вищі навчальні заклади МВС України, ми маємо говорити саме про обмеження, які зазнають певні групи громадян.

 7. Згідно статті 6 Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», дискримінація за ознакою статі забороняється.

  8. Згідно статті 21 того ж Закону, «Держава забезпечує рівні права та можливості жінок і чоловіків у здобутті освіти. Навчальні заклади забезпечують: рівні умови для жінок і чоловіків під час вступу до навчальних закладів, оцінкизнань,   надання  грантів,   позик  студентам». Ця законодавча норма грубо порушена прийнятими нормативно-правовими актами.

 9. Будучи одним із головних суб’єктів реалізації державної політики у сфері впровадження гендерної рівності, Кабінет Міністрів України, приймаючи подібне розпорядження, порушив статтю 3 «Основні напрями державної політики щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», якою серед інших визначені такі напрями як утвердження ґендерної рівності та недопущення дискримінації за ознакою статі.

 10. Стаття 10 Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» «Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» визначає, зокрема, наступні повноваження Кабінету Міністрів: «забезпечує проведення єдиної державної політики, спрямованої на досягнення рівних прав та рівних можливостей жінок і чоловіків у всіх сферах життя суспільства…; спрямовує і  координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади щодо забезпечення ґендерної рівності…; враховує принцип ґендерної рівності при прийнятті нормативно-правових актів; здійснює інші повноваження у ційсфері,   передбачені законодавством України».  Розпорядження 2355-р Кабінет Міністрів порушує зазначені норми національного законодавства.

11. В свою чергу, МВС України, відповідно до статті 12 Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», має також забезпечувати надання жінкам і чоловікам рівних прав та можливостей, що ігнорується запропонованим експериментом.

12. Всупереч статті 6 Закону України «Про освіту», яка визначає одним з принципів освіти безперервність, курсанти рік не навчатимуться у вищих навчальних закладах.

13. Проголошуючи, що «жінки можуть служити у внутрішніх військах МВС на контрактній основі, де на загальних умовах з чоловіками, точно у такий же спосіб, виконувати обов’язки, покладені на військовослужбовців» http://mvs.gov.ua/mvs/control/mai0n/uk/publish/article/img/common/uk/publish/article/493557, МВС ігнорує Положення про проходження військової служби відповідними категоріями військовослужбовців, затверджене Указом Президента 7 листопада 2001 року № 1053/2001, відповідно до п. 16 якого «перший  контракт  про  проходження  військової  служби  з особами  рядового,   сержантського і старшинського складу строкової військової служби, військовозобов'язаними, жінками та громадянами призовного віку укладається на строк не менше трьох років».

14. Пояснення керівників Департаменту кадрового забезпечення МВС України від 22 лютого 2011 р. щодо можливостей для жінок навчатися в ВНЗ МВС України (www.mvsinfo.gov.ua ) не підкріплені жодним нормативним документом і суперечать поясненням Департаменту зв’язків із громадськістю того ж міністерства від 15 лютого (http://mvs.gov.ua/mvs/control/mai0n/uk/publish/article/img/common/uk/publish/article/493557). Питання: що це  - неузгоджена діяльність підрозділів, незнання норм чинного законодавства чи бажання виглядати краще, ніж є, – залишимо без відповіді. Висловимо лише побажання представникам МВС на майбутнє - давати коментарі, ґрунтуючись  виключно на нормах права, а не «політичній доцільності».

Перелік протиріч між прийнятим Розпорядженням Кабінету Міністрів та Наказом МВС України з одного боку та нормами чинного законодавства з іншого можна продовжувати. Але й наведених аргументів, з нашої точку зору, достатньо для того, щоб зробити наступні висновки та запропонувати практичні кроки.

Так, у зв’язку з явною суперечністю зазначених документів Конституції та законам України («Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», «Про освіту», «Про міліцію» та інших) необхідно визнати незаконними Розпорядження від 29.12.2009 року № 2355-р «Про проведення експерименту з підготовки фахівців для Міністерства внутрішніх справ» та Наказ МВС від 01.12.2010 року № 590 «Про затвердження Порядку відбору кандидатів на навчання до вищих навчальних закладів  Міністерства внутрішніх справ України в частині впровадження експерименту, та скасувати Розпорядження. Також скасувати державну реєстрацію Наказу МВС від 01.12.2010 року № 590 «Про затвердження Порядку відбору кандидатів на навчання до вищих навчальних закладів  Міністерства внутрішніх справ України» та скорегувати його у відповідності із чинним законодавством України.

В подальшому суворо рекомендувати всім розробникам документів утримуватися від застосування дискримінаційних положень як при розробці документів, так і в практичній діяльності.

Ну і ознайомитися врешті решт з Конституцією України, Конвенцією ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок та (хоча б) Законом України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Бо поки вони керівництву МВС (та Уряду) також не відомі.




Соціально-економічні права

Депутати Чортківської районної ради на Тернопільщині звернулися до найвищих посадовців України з пропозицією врегулювати на державному рівні проблему законних доплат пенсіонерам, які мають статус «дітей війни» та постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи

У зверненні до Президента, прем’єр-міністра, голови Верховної Ради та Пенсійного фонду України, одноголосно прийнятому на сесії районної ради 4 березня, йдеться про те, що у районі склалася критична ситуація із виплатою доплат до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають у зоні посиленого радіоекологічного контролю, а також пенсіонерам, що мають статус «дитина війни».

З даними Управління Пенсійного фонду України лише в цьому районі на розгляді в судах знаходиться біля трьох тисяч позовних заяви громадян, що мають законне право на доплату до пенсії. У абсолютній більшості випадків суди першої та апеляційної інстанції задовольняють законні позови громадян у порядку скороченої процедури розгляду.

Борг виплат за рішеннями судів вже нині складає більш ніж 16 мільйонів гривень. Такі обсяги виплат абсолютно не передбачено планами надходження коштів до Пенсійного фонду.

Але ж глибоко аморальною є ситуація, коли люди літнього віку, хворі та інваліди змушені проходити багатомісячну судову тяганину, аби відстояти своє право на законні соціальні виплати. Багатократне простоювання у велелюдних у чергах, у тісних коридорах державних установ, у перевантаженій негативним емоціями атмосфері часто становить реальну загрозу їхньому здоров»ю та життю. У складній ситуації опинилися колективи судових установ, пенсійного фонду, судової виконавчої судової служби, що буквально завалені заявами та позовами громадян і змушені працювати без вихідних...

Словом, стан справ є таким, що дискредитує державу систему пенсійного забезпечення та судочинства. У випадку, якщо рішення судів не виконуватимуться належним чином, Україна може постати відповідачем у тисячах скарг до Європейського суду з прав людини, адже право на справедливий судовий розгляд гарантовано її громадянам ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Відтак депутати Чортківщини пропонують передбачити виділення з держбюджету необхідних коштів для здійснення Пенсійним фондом доплат непрацюючим пенсіонерам, які мають статус постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи та «дітей війни» - у відповідності до закону.

Тут варто зауважити, що ситуація, яка склалася у цьому районі, типова для багатьох інших регіонів країни. А особливо гострою вона є у Поліських областях, де на забруднених Чорнобилем територіях проживає найбільша кількість людей. Якщо відповідні місцеві органи влади масово звертатимуться державного керівництва з вимогами закласти у держбюджеті кошти на доплати, з тим аби люди могли отримати пенсії у законних обсягах - ця проблема має шанс бути розв’язаною.

 




Право на охорону здоров’я

І кому ж це вигідно?

Коли я дивлюсь на нашу медицину, я згадую старий анекдот: «Сестричко, а може, ви мене в реанімацію відвезете? – Хворий! Не займайтесь самолікуванням! Професор сказав: у морг – значить, у морг!». Це абсолютний вирок стану нашої медичної галузі. Психіатрії зокрема.

Тільки у нас і тільки один раз, але з 1998 року і досі – хворі позбавлені звичайного доступу до транквілізаторів, бо Верховна Рада ухвалила закон «Про обіг прекурсорів і наркотичних речовин» до якого були віднесені майже усі діючі транквілізатори. За цим законом їх треба відпускати за спеціальними рецептами, які потребують особливих умов збереження, особливого дозволу для медичного закладу, і все це під пильним наглядом прокуратури.

На практиці це означає, що медична установа повинна отримати дозвіл на збереження й виписування прекурсорів, завести сейф, де зберігаються особливі рожеві бланки, які є чинними тільки за умови наявності підпису керівника установи. Також це передбачає чисельні перевірки правоохоронних органів. Навіть останньому дурню зрозуміло, що за цим стоїть якась корупційна схема, бо такого немає ніде у світі, включаючи сусідню Росію.

Наркоманів не поменшало, натомість, збільшилась кількість продавців та покупців транквілізаторів на чорному ринку, збільшилась кількість депресивних станів і самогубств, бо при нашому стресовому житті обійтись без транквілізаторів населення не в змозі. Транквілізатори зазвичай призначають не тільки в психіатрії, а і в неврології, гастроентерології тощо. І от населення України майже позбавлено цієї дієвої допомоги. І хто знає, чи не від цього ми маємо таку кількість смертей від судинно-серцевих розладів, інсультів у досить молодому віці.

Але повернемося до психіатрії. Тут, взагалі, суцільний жах, бо, по-перше, далеко не всі заклади такого спрямування мають ліцензію на рожеві спеціальні рецепти. І це можна назвати одним словом – «абсурд». По-друге, якщо велика психіатрична лікарня і має відповідний до норм цього «законодавства» сейф, то він, як правило, знаходиться у начмеда. І у вихідні доступу до нього чергові лікарі не мають. А що це означає на практиці? При важких формах епілепсії з нападами, які переходять в епістатус (безперервний напад), хворого може врятувати інколи тільки ін’єкція сібазону, зроблена у вену. А якщо такий напад трапляється в суботу чи неділю? Залишається сподіватись на Бога і на кмітливість лікарів, бо держава цим законом вже порушила право на життя  важко хворих епілептиків.

Кожного разу перелік прекурсорів і наркотиків розширюється. При цьому, чомусь враховуються не хворі, а наркомани, які вживають, на думку авторів цієї абсурдної постанови, якусь речовину. Таким чином, із вільного продажу з аптек зникла марганцовка. Наступним кроком буде, мабуть, заборона води. Бо Н2О наркомани вживають для розведення своїх препаратів постійно.

Останнім предметом уваги нашого МОЗу стада все ж таки не Н2О, а антидепресант «амітриптілін» і ноотроп  «ноофен», разом з ветеринарним препаратом кетаміном. Чомусь саме амітриптілін – найдешевший і найефективніший антидепресант, яким могли користуватись і користувались незаможні психічно хворі, яких серед цього соціального контингенту – абсолютна більшість. Чому він був включений до списку прекурсорів – невідомо, але відомо, що амітриптілін зник з психіатричних лікарень і аптек. Це викликало серед психічно хворих та їх родичів просто паніку.

Так як наші можновладці спромоглися одночасно заборонити ще й знеболювальний засіб для тварин – кетамін (я вважаю, щоб примусити всіх ветеринарів бігти за ліцензіями й платити за них великі гроші) – то з цього вийшов великий галас. Ветеринари припинили роботу, господарі тварин почали загрожувати мітингами та акціями протесту. І Кабмін призупинив дію цього розпорядження тільки в його ветеринарній частині.

Звичайно, психічно хворі й їхні родичі на такі протести не здатні. Тому табу на амітриптілін залишилося у силі. Що ж до ноофену, то він – препарат не такий розповсюджений й іншої дії, ніж амітриптілін, до того ж досить дорогий. Тому, мабуть, він не зник разом з аптек і лікарень.

А от зникнення амітриптіліну, сібазону – й інших бензодіазепінів, які наші можновладці зробили недоступними для населення  в наше депресивне сторіччя – це можна порівняти з відсутністю антибіотиків.

За даними ВОЗ зараз більшість психічних хвороб або нервових розладів відбувається з депресивним компонентом. Тому залишати людей при їхніх статках без найдешевшого антидепресанта – це злочин як проти хворих, так і проти лікарів, яких держава ставить в такі умови, що вони просто не в змозі виконувати свій професійний обов’язок.

Взагалі – те, що робиться в психіатричних лікарнях – розповсюджено на всю країну. Генералізований дурдом, який ми маємо у вигляді нашої владної вертикалі і парламенту не дає надії на будь-які зміни на краще в медичній галузі. І це жахливо, бо ми маємо таке законодавство, яке з явно корупційних мотивів позбавляє хворих необхідних ліків. Маємо ідіотський закон «Про психіатричну допомогу», за яким хворий може потрапити до лікарні не за станом свого здоров’я, а тільки коли він когось вб’є чи не приб’є. Маємо «Основи законодавства України з охорони здоров’я», яке суперечить Цивільному кодексу. І, як основу, статтю 49 Конституції України, де медицина проголошена для громадян безкоштовною. Тепер питання: ви таке чудо в нашій країні бачили? Ані я сама, ані всі мої знайомі за рідкісними виключеннями – ніколи. Ось і спадає на думку ще один – вже радянський анекдот, коли чиновник розповідає іноземцю, що відсутність харчів і ліків не впливає на гарний стан здоров’я радянських громадян. Іноземець слухає, слухає, а потім питає: «Слухайте, а ви їх ще дустом пробували? Може, допоможе?».

Мені здається, що нас незабаром почнуть травити  і дустом.




Міжконфесійні відносини

Чому гарцюють коні Апокаліпсису?

Нині у гостях «Галичини» – відомий український правозахисник, публіцист, релігієзнавець, філософ, один із провідних аналітиків у сфері релігійних відносин в Україні, проректор Українського католицького університету Мирослав Маринович. Ми попросили розповісти про його бачення духовного світу України та сучасні виклики, які постали перед українським християнством.

Роман Івасів   Коли голова Папської ради архієпископ Сальваторе Фізікелла твердить, що стосовно Ісуса не можна залишатись нейтральним, то він тим самим говорить як про свою належність до християнської спільноти, так і про власне свідчення. Ваше ж свідчення потверджене брежнєвськими таборами, активною громадською позицією, участю в різноманітних наукових і релігійних заходах, науковою й освітньою діяльністю, шістьма томами «Вибраного». Пригадую, як на похороні Опанаса Заливахи ви зауважили, що ваш вибір життєвого шляху між священичим служінням і служінням «у миру» був для вас очевидним. Отож як розпізнати власне покликання, як побачити в собі «сродність» Сковороди, співзвучність закладених у людині талантів і віднайти способи їх реалізації на практиці?

М. Маринович: Мій найнадійніший «рецепт»  – слухати той тихий голос, що промовляє в тобі самому. Ми ніколи не залишаємося без підказки Господньої. Кожен із нас має змогу почути на своєму плечі «дивну руку Господню», як в Івана Франка у «Мойсеї»: «і один чую дотик іще  – дивну руку Господню». Тільки, щоб почути той голос, треба стишити всі інші голоси, оті крикливі голоси наших земних пристрастей і прив’язаностей. Хтось називає оту тиху мову мовою Бога, хтось  – мовою сумління, але все зводиться до одного: в нашу душу «вбудовано» найнадійніший «компас». І біда не в тому, що в когось цього компаса немає. Біда в тому, що ми самі його не завжди помічаємо, а часом, навіть помічаючи, не хочемо за ним іти.

На побутовому рівні спрацьовує певний допоміжний механізм, у дієвості якого я пересвідчувався не раз. Прислухайтесь до себе, як ви реагуєте на розмаїту інформацію, що довкола вас. Одна група новин чи фактів залишає вас байдужим. У кращому разі ви зафіксуєте якусь новину, але душа ваша на неї не зрезонує. І, навпаки, деяка інформація до вас просто «прилипає». Вона лягає на душу цілими «цеглинками», з яких ви мимоволі вибудовуєте свій світогляд, свій особливий світ, у якому вам комфортно. Так працює ота дивна наперед визначена настроєність душі, яка наче знає Божий план для людини. Хто вміє поєднати цю внутрішню настроєність зі своєю професією, той знає, що означає отой сковородинський «сродний труд».

Р.І. За доволі короткий час Український католицький університет здобув відповідний статус у наукових і богословських колах як в Україні, так і в світі. Але що набагато приємніше: коли виникають брутальні спроби зневажання прав і свобод у державі, то можна почути на них голосне рішуче «Ні!» його чільників, як ото у випадку з «благонадійністю» отця-ректора Гудзяка чи з шенгенською візою проректора Мариновича, за яку Польща перепросила вченого-теолога. Отож яким чином ви знаходите золоту середину між практикуючим християнином і активним громадським діячем?

М.М. – Конфлікту немає тут жодного. Господь попередив нас, що Його можна знайти серед скривджених і несправедливо переслідуваних. Отже, «прийти до Христа», Який страждає в тілі скривдженого, є водночас і християнським, і громадянським нашим обов’язком. Або візьміть відому заповідь Володимира Мономаха: «Не дайте сильним погубити людину!». Вона християнська чи громадянська? У цій однозначній поєднуваності одного й другого бачимо відображення того, чого вчить Церква: правильно функціонувати як держава якраз і означає покласти в основу буття Божий закон.

Свого часу для мене дуже повчальним було оповідання Ніколая Лєскова «Скоморох Памфалон». У ньому протиставлено шлях духовного усамітнення «стовпників» і простих доброчинців, які живуть серед злодіїв і повій, але творять довкола себе простір євангельської любові. Ясна річ, я сьогодні не буду протиставляти різні шляхи духовного зростання. І контемплятивне усамітнення, келійна молитва та соціальний апостолят  – це легітимні форми служіння Богові. Але в моєму випадку оте активне служіння інтересам народу було завжди потужним мотивуючим чинником.

І ще одна думка. Я прожив довге життя, упродовж якого мені не раз доводилося проходити повз людську біду або змовчати про чиюсь кривду. Від того мені завжди псується настрій. Бо я розумію, що уподібнився отому байдужому левітові, який у притчі про доброго самарянина незворушно проминув пораненого чоловіка. І навпаки, у мене просто співає душа, коли я зроблю комусь добре діло чи виступлю на чийсь захист. Ніякі громадські відзнаки не дадуть такої розкоші для душі!

Р.І. «Над руїнами Десятинної церкви побудують платформу, на якій зведуть церкву Московського патріархату»,  – недавно заявив начальник головного управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища Києва Сергій Целовальник. Зауважте, що мова йде про фундаменти першої кам’яної церкви України, яку було збудовано за часів князя Володимира Великого. Чому українська влада передає УПЦ МП ще один знаковий символ української нації? Тому що Церкви київської традиції не можуть дати собі ради з нею чи вони просто відмовляються від свого минулого? Ви уявляєте собі аналогічну картину, наприклад, у будь-якій європейській країні з тисячолітньою християнською традицією?

М.М. – Новітня платформа Російської Православної Церкви, яка останнім часом нав’язана й УПЦ МП, тобто платформа «русского міра», є не стільки християнською, скільки політико-ідеологічною. Це ерзац давньої російської ідеологеми «православіє, самодєржавіє, народность». Вона по суті своїй загарбницька, а тому Російська Церква  – хоче вона цього чи ні  – проймається цим духом. Ось чому від Київського патріархату сьогодні брутально відбирають храми або не виділяють громадам УПЦ КП ділянки під храмове будівництво. Ось чому загарбаними мають бути всі знакові святині стародавнього Києва: не лише Києво-Печерська лавра, а й фундаменти Десятинної церкви, а там далі  – і Свята Софія. Ідеологія за цим одна: у Церкви давнього Києва є лише один спадкоємець  – Московський патріархат. Усе решта  – розкол і єресь. Можна не сумніватися, що в планах російської влади для України заготовлено ще не такі «цвєточкі». Зокрема, дуже реалістичними є припущення, що після митрополита УПЦ МП Володимира цю Церкву безпосередньо очолить патріарх Кіріл.

Отже, на українських християн, безумовно, чекають великі випробування. Однак я переконаний, що нинішні наші недуги «не на смерть, а на славу Божу». Ясна річ, я не пророк, але припускаю, що теперішні відчайдушні зусилля російської влади втриматись на цивілізаційній хвилі будуть дуже короткотривалими. Поки патріарх Московський зуміє збудувати «русскій мір», то чи не западеться вся несуча конструкція, що в самій Росії? Астрономи знають, що на місці зоряних «червоних гігантів» залишаються лише карликові зорі...

Р.І. Продовжимо тему. Зречення Блаженнішого Любомира Гузара з уряду глави УГКЦ відсунуло на другий план відкритий лист до Президента Януковича щодо Софії Київської, який було написано два дні перед тим. Тому ми нагадаємо нашим читачам зміст цього листа. В ньому владика Любомир наголошує: «Гуманітарна рада при Президентові України 22 грудня обговорила пропозицію щодо передачі собору Софії Київської заповіднику «Києво-Печерська лавра» (...). Ця звістка стривожила єпископат, духовенство та мирян УГКЦ, бо всі ми переконані, що такий акт передачі зробить тисячолітню пам’ятку української культури та духовності храмом однієї гілки Київської Церкви  – Української Православної Церкви, що в єдності з Московським патріархатом, та виключить три інші гілки: Українську Православну Церкву Київського патріархату, Українську Автокефальну Православну Церкву та Українську Греко-Католицьку Церкву, які рівною мірою є спадкоємицями тих, хто будував, оздоблював, намолював і розвивав цей собор упродовж понад 600 перших років його тисячоліття, бо протягом наступних років опіка над цією всенародною святинею  – через злощасні поділи між християнами колись єдиної Київської Церкви  – переходила з рук у руки. Говорячи про Київську Церкву, маємо на увазі Церкву, що народилася з Володимирового хрещення та до 1620 року мала одного Предстоятеля, який кермував нею зі стольного города Києва (ѕ). Тільки тоді, коли ми всі однаково визнаємо наш гріх, покаємося і повернемося до первісної єдності, держава спокійно, без страху перед суспільними потрясіннями може повернути цю святиню об’єднаному під проводом одного патріарха народові».

М.М. – Дуже дякую вам, що даєте можливість знову вчитатися у цей потужний і, без сумніву, профетичний текст. Позицію УГКЦ в ньому виписано просто бездоганно, і через вашу газету я би дуже просив парохів знайти нагоду ґрунтовно обговорити цей лист Блаженнішого зі своїми парохіянами. Зокрема, зразковою є його пропозиція всім Церквам київської традиції визнати свою вину за розкол колись єдиної Церкви і смиренно працювати над її возз’єднанням. Це той приклад, на який поки що спромоглася лише УГКЦ. Інші гілки давньої Церкви Києва поки що перебувають у «фортеці своєї правди» (патріарх Атенагор) і не схильні визнавати бодай найменшу свою вину.

Втім, з досвіду знаю, що деякі греко-католики відчувають неспокій, коли бачать, що їхня Церква вибачається за минуле, а її православні сестри  – ні. В цьому дуже сильно озивається побутовий принцип «паритетності», в якому ми чомусь не хочемо помічати отой засуджений Христом принцип «око за око, зуб за зуб». іншими словами, ми очікуємо від керівництва Церкви позиції «прощення за прощення». Проте саме така позиція й не є християнською. Визнання власної вини робиться передусім перед Господом, і саме Він записує цей акт у Книзі Життя. В жодному християнському тексті ви не знайдете запису: «Вибачайтеся, але лише після того, коли вибачиться ваш суперник». Від цього дибки стало б усе християнство!

Р.І. «Українська ідея і християнство, або Коли гарцюють кольорові коні Апокаліпсису»  – ваш 540-сторінковий блискучий історико-філософський твір, який був написаний ще 2004 року. Особливо вражає ваш ррунтовний аналіз духовного світу сучасної України та її місця в контексті розвитку відносин між Сходом і Заходом. Коли зважити на події останніх років, то чи залишаєтесь Ви й надалі при думці, що можливе духовне преображення нашого суспільства, яке перебуває в кризі, і чи сподіваєтесь на реформування українських Церков київської традиції? Адже в той час, коли згадувані Церкви й надалі перебувають у ролі статистів, сучасний розвиток в Україні протестантських конфесій, харизматичних рухів і течій вказує швидше на реформацію протестантизму.

М.М. – Коли я готував друге видання цієї книги вже в рамках шеститомника, я поставив собі це саме запитання: чи потрібно мені внести якісь корективи? І виявилося, що ні. Усі свої висновки я повторив би сьогодні як незмінні.

Дуже важливо не вимагати від якогось явища того, чого воно дати не може. Головне функціональне завдання східного християнства  – берегти традицію, головне завдання протестантизму  – швидко реформувати Церкву, якнайкраще пристосувати її до швидкоплинного часу. Це різні завдання, отож не вимагаймо від православ’я (чи ширше  – від східного християнства), щоб воно щороку проводило реформи свого служіння. Проте водночас і нагадуймо йому, що на нього постійно чигає небезпека застиглості. За Мелетієм Смотрицьким,   найголовнішою вадою тогочасної православної церковної спільноти була «нездатність до самооновлення: не прогресує освіта, не стабілізується церковний порядок, усе лишається по-старому, тобто в стані консерватизму й деградації».

Отже, східне християнство міняється також, але міняється не через щоденне реформування, а через одномоментне преображення, яким завершується тривалий період накопичення потенціальних змін. Я бачу сьогодні водночас і кризу Церков східнохристиянської традиції, і певний тиск з боку внутрішніх чинників, які домагаються реформування. Тому моя віра в те, що східне християнство не сказало ще свого останнього слова, залишається незмінною. Мало того, я продовжую вважати, що в релігійному преображенні людини, а отже, й української релігійної ситуації,  – наш історичний шанс як народу. Арка любові, що стояла 2004 року над Майданом, засвідчила: український народ має великий потенціал євангельського преображення. Як же важливо сьогодні не змарнувати його, піддавшись нетерплячому роздратуванню, а часто й нашіптуванню лукавого: «Візьми камінь до рук. Твій гнів праведний. Помстися кривднику!».

Р.І. Якими талантами має володіти наступник Блаженнішого Любомира Гузара і кого ви бачите главою УГКЦ?

М.М. – Цими днями можна відчути, як потужно діє в нашому Божому народі Святий Дух, як суто земні уявлення людей, переплітаючись і множачись, формують оту поки що незбагненну думку, яку в 20-х числах березня сформулює Синод єпископів УГКЦ. Сьогодні ніхто ще не може назвати ім’я наступника Блаженнішого Любомира, натомість усі ми можемо вже нині молитися за те, щоб

Бог благословив усю нашу Церкву якнайкращим провідником.

Сьогодні працюю над одним текстом, у якому я хотів би поміркувати над критеріями обрання майбутнього глави Церкви з точки зору мирянина. Якщо цей задум реалізується, то текст, звичайно ж, буде опубліковано. А зараз можу сказати, що «перелік талантів», який я склав, напевно, буде таким великим, що йому відповідатиме... лише ідеальна людина. Тому пам’ятаймо про одне мудре правило: глава Церкви зможе виявити свою велич лише тоді, коли до цього буде духовно готове все її «тіло».

Р.І. На шляху до єднання Церков київської традиції якою є стратегічна мета в УГКЦ?

М.М. – Цю мету озвучив ще Блаженніший Любомир: «Святість об’єднаних людей у паломничанню на шляху до церковного сопричастя, щоб здійснити волю Христа-Спасителя». Завдання християнської єдності не заперечує єдності Церков київської традиції, хоча ставить цікаву дилему, як обидві єдності співвідносяться одна з одною. Якщо судити з листування митрополита УПЦ Володимира Сабодана з Блаженнішим Любомиром, то можна зробити висновок, що для митрополита Володимира єдність українських Церков є вторинною: мовляв, спершу мають порозумітися головні центри християнства, а тоді вже порозуміння прийде й до Церков київської традиції.

Що ж, можливо, така позиція є смиренною. Проте водночас вона є і зневіреною щодо власної місії. Ніби хтось сказав нам, українським християнам: «Ви ніколи не відіграватимете важливої ролі в християнських процесах». Проте роль Києва у християнізації всієї Східної Європи була величезною, і чом би нинішнім його нащадкам не пройнятися високим духом своєї традиції? Адже йдеться не про гонори, які справді були б невиправдані. Йдеться про нові й великі завдання, до яких зобов’язує нас київське спадкоємство. 

Тому мені значно більше імпонує перспектива, що постає з концепції єдиної Київської Церкви, яку озвучив Блаженніший Любомир, зокрема у зверненні «Один Божий народ у краї на Київських горах». Там українські Церкви київської традиції є активними учасниками «лабораторії екуменізму», як назвав Папа Іван-Павло II всю християнську Україну. Існує виразна можливість, що, діючи задля досягнення безпосередньої мети  – об’єднання гілок давньої Київської Церкви, ми зможемо внести свій великий вклад у нормалізацію міжцерковних стосунків у світі загалом.

Р.І. Які нові напрацювання на науковій ниві маємо очікувати найближчим часом від Мирослава Мариновича?

М.М. – В Україні практично непоміченою виявилася моя суто богословська брошура «Ісус і Божий народ: юдеї і християни у спільноті спасіння». Для мене ця брошура є логічним продовженням чи, якщо хочете, відгалуженням згаданої вами монографії «Українська ідея, або Коли гарцюють кольорові коні Апокаліпсису». Однак дивуватися не треба: Україна сьогодні навряд чи спроможна зануритись у суто богословський текст.

Залишається невиконаним іще мій обов’язок перед моїми табірними побратимами. Йдеться про спогади з часів Української гельсінкської групи й табірного життя. Правда, я ще не вступив у той вік, коли пишуться спогади.

Р.І. Які будуть ваші побажання читачам «Галичини»?

М.М. – У контексті нашої розмови побажаю читачам «Галичини» бути гідними свого духовного спадкоємства. Ми повинні відцуратися двох шляхів, які принижують нашу національну і християнську гідність. Ми не маємо коритися злу в рабському слабосиллі, але й не маємо впадати в лють та агресію, що часом представляють себе як звільнення, а насправді є просто іншою формою духовного рабства. Живімо в любові, правді й милосерді  – і жодна зловорожа сила нас не здолає!

3 березня 2011 року

 

 




Кримінально-виконавча система

Погляд правозахисників на здійснення контролю за поведінкою умовно-достроково звільнених осіб

11 лютого 2011 року члени благодійної організації «Чернігівський жіночий правозахисний центр» звернулись до Генеральної прокуратури України щодо не правового характеру інструкції від 13.02.2009 року №19/713КМ про «Тимчасовий порядок обліку осіб, умовно-достроково звільнених від відбування покарання, та здійснення контролю за їх поведінкою», виданої Державним департаментом України з питань виконання покарань і розісланої до регіональних управлінь для організації її виконання.

На нашу думку, даний документ суперечить змісту норм права, які закладені в Кримінальному кодексі України, і неминуче призводить до порушення прав і свобод осіб, які відбували покарання у вигляді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі і звільнені умовно-достроково.

Відповідно до статті 74 Кримінального кодексу України «Звільнення від покарання та його відбування», звільнення від покарання та його відбування виступає однією із форм реалізації кримінальної відповідальності, воно застосовується в тих випадках, коли мета покарання була досягнута без реального відбування покарання або до закінчення строку його відбування в силу позитивної поведінки засудженого. Частиною 1 статті 74 Кримінального кодексу України передбачається, що засуджена особа може бути звільнена від подальшого його відбування або їй може бути покарання замінено більш м’яким тільки судом і у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України.

Відповідно до статті 81 Кримінального кодексу України особи, які відбувають покарання у вигляді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, можуть бути умовно-достроково звільнені від відбування покарання. Особа може бути умовно-достроково звільнена повністю або частково і від відбування додаткового покарання. Підставами умовно-дострокового звільнення від відбування покарання є формально-юридичні та оціночні.

Формально-юридичні підстави, передбачені частино 3 статті 81 Кримінального кодексу України, і полягають у фактичному відбутті засудженою особою певної частини строку призначеного їй покарання., який залежить від виду вчиненого особою злочину, форми вини, наявності, так званого, пенітенціарного рецидиву (вчинення особою, яка раніше відбувала покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк за навмисний злочин до погашення або зняття судимості за нього, нового умисного злочину, за який вона засуджена до позбавлення волі на певний строк), факту вчинення особою, яка раніше звільнялась умовно-достроково, нового умисного злочину протягом невідбутої частини покарання. Оціночні підстави умовно-дострокового звільнення передбачені частиною 2 статті 81 Кримінального кодексу України і сформульовані так: «якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення». А це означає, що за певний період в свідомості засудженого відбувся процес позитивних змін, які створили в нього готовність до самокерованої слухняної поведінки після звільнення. За змістом частини 4 статті 81 Кримінального кодексу України на особу, яку умовно-достроково звільнили, покладається лише єдиний обов’язок: не вчинити протягом невідбутої частини покарання нового злочину.

Якщо при звільненні від відбування покарання з випробуванням на підставі статті 75 Кримінального кодексу України, суд, керуючись статтею 76, може покласти на засудженого певні обов’язки і відповідно до частини 2 статті 76 Кримінального кодексу України, встановлює, що контроль за поведінкою таких засуджених здійснюється кримінально-виконавчою інспекцією за місцем проживання засудженого, а при застосуванні статті 79 Кримінального кодексу України «Звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 3-х років» частиною 3 цієї статті передбачено, що контроль за поведінкою засуджених здійснюється кримінально-виконавчою інспекцією, а також частиною 3 статті 83 Кримінального кодексу України «Звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 3-х років» на кримінально-виконавчу інспекцію покладено функцію контролю за їх поведінкою за місцем проживання, то стаття 81 Кримінального кодексу України «Умовно-дострокове звільнення» не передбачає контрольних функцій зі сторони кримінально-виконавчої інспекції.

Відповідно до «Тимчасового порядку обліку осіб, умовно-достроково звільнених від відбування покарання, та здійснення контролю за їх поведінкою» на кримінально-виконавчу інспекцію поклали обов’язки, які суперечать статті 13 Кримінально-виконавчого кодексу України, за якою кримінально-виконавча інспекція здійснює контроль за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, а також звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років. Водночас в Законі України «Про Державну кримінально-виконавчу службу» в статті 10 «Кримінально-виконавчі інспекції» з’явилась норма, якою на кримінально-виконавчі інспекції покладено контроль за поведінкою осіб, що звільняються умовно-достроково.

На нашу думку, при прийнятті Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу» його норми повинні відповідати нормам Кримінального та Кримінально-виконавчого кодексів.

 Крім того, ряд положень вказівки від 13.02.2009 року №19/713КМ про «Тимчасовий порядок обліку осіб, умовно-достроково звільнених від відбування покарання, та здійснення контролю за їх поведінкою» носять суперечливий характер. Так, наприклад, пунктом 2.3 передбачено процедуру отримання копій довідок про звільнення замість втрачених, яка не відповідає п.5.15 наказу №1 від 11.01.2008 року «Про затвердження інструкції про роботу відділів (груп старших інспекторів) установ виконання покарань та слідчих ізоляторів по контролю за виконанням судових рішень», яким передбачено, що якщо довідка про звільнення особою, яка прибула до місця постійного проживання після звільнення з установи (СІЗО) була втрачена, то за запитом органів внутрішніх справ надсилається дублікат цієї довідки.

У різних регіонах України кримінально-виконавчі інспекції по-різному (1 раз на тиждень, 1 раз на місяць) встановлюють порядок явки осіб, умовно-достроково звільнених, для відміток в інспекцію.

А пункти 3.3 – 3.5 третього розділу цього документу «Функції кримінально-виконавчої інспекції» виходять за межі правового регулювання діяльності кримінально-виконавчої інспекції.

Крім того, документ, який зачіпає права і свободи, законні інтереси осіб, умовно-достроково звільнених, не пройшов державної реєстрації у Міністерстві юстиції України відповідно до Положення «Про міністерство юстиції України», затвердженого Указом Президента України від 30.12.1997 року.

 Ми сподівалися, що Генеральна прокуратура України відповідно до частини 1 статті 19 «Предмет нагляду за додержанням і застосуванням законів» Закону України «Про прокуратуру» визначить відповідність інструкції від 13.02.2009 року №19/713КМ про «Тимчасовий порядок обліку осіб, умовно-достроково звільнених від відбування покарання, та здійснення контролю за їх поведінкою» статті 81 Кримінального кодексу України, статті 13 Кримінально-виконавчого кодексу України і відповідно до статті 21 Закону України «Про прокуратуру» внесе протест на цей акт Державного департаменту України з питань виконання покарань, як такий, що суперечить законам України та поставить питання про скасування даної інструкції.

На жаль, Генеральна прокуратура України направила наше звернення до Державної пенітенціарної служби України для «належного врегулювання порядку обліку осіб, умовно-достроково звільнених від відбування покарання, та здійснення контролю за їх поведінкою».

Ми можемо помилятися в правомірності або неправомірності дій органів Державної пенітенціарної служби України щодо здійснення контролю за поведінкою умовно-достроково звільнених осіб та правового характеру цієї інструкції. Просимо висловити свої думки з цього питання експертів, правозахисників та інших фахівців в галузі права.




In memoriam...

Помер Іван Андрійович Гель

Публіцист, правозахисник, активний учасник національно-визвольного і греко-католицького руху з 60-х років донині, організатор самвидаву, видатний громадський і політичний діяч.

Народився 17 липня 1937 року в селі Кліцко Городоцького р-ну Львівської обл. Помер 16 березня 2011 року у Львові після другого інсульту. Тривалий час хворів на цукровий діабет.

Батько – колишній вояк УНР, потім голова «Просвіти» в селі, був головою колгоспу, одночасно співпрацюючи з підпіллям ОУН, за що в 1950 році був засуджений на 20 років. Мать Феврония Тершаковец – из старинного украинского интеллигентского рода з глибокими традиціями національно-визвольної боротьби. Першу сутичку з совєцькою владою Іван мав у 13 років, коли під час арешту батька енкаведисти побили матір і самого Йвана, який намагався захистити батьків.

Першим свідомим актом громадянської непокори була публічна відмова вступити в комсомол, за що в 1952-му, після закінчення першої чверті 10-го класу, Івана вигнали з Комарнівської школи. Закінчив вечірню школу в Самборі. Спробував було вступити у Львівський університет, але його документів не прийняли, мотивуючи тим, що він син бандерівця. Працював слюсарем на Львівському заводі автонавантажувачів.

1956-1959 Гель служив у війську. Після демобілізації намагався вступити на юридичний факультет, але туди йому дорога була закрита. Вступив на заочне відділення історичного факультету Львівського держуніверситету. На другому курсі перевівся на вечірній відділ, працював слюсарем на Львівському електровакуумному заводі.

Тоді ж Іван Гель розпочав громадську діяльність. 1961, на сторіччя з дня смерті Т.Шевченка, разом зі своїм другом поклав терновий вінок до його пам’ятника в Києві.

У цей час познайомився з Михайлом Горинем, який уже був знайомий із київськими шістдесятниками Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, Василем Симоненком та ін. Почав виготовляти і розповсюджувати самвидав: «Стан і завдання українського визвольного руху» Євгена Пронюка, «Що таке поступ» Івана Франка (з критикою Леніна), «Вивід прав України», «Україна і українська політика Москви» та ін. Тоді ж Горинь і Гель формулюють свою програму як «боротьбу за державність України».

24 серпня 1965 року, будучи студентом шостого курсу, Гель заарештований. У березні 1966 засуджений за ст. 62 ч. 1 і ст. 64 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда», «організаційна діяльність») до 3 р. таборів суворого режиму.

1966-1968 карався в таборах Мордовії, де познайомився з багатьма учасниками демократичного руху в СРСР. 1967 двічі звертався до Президії Верховної Ради з листами на захист Української Греко-Католицької Церкви та з вимогою скасувати ст. 62 КК УРСР.

Після звільнення Гелеві не дали можливості прописатися у Львові та відновитися в університеті (диплом одержав аж у 1991 р.). Жив у м. Самбір. Там видрукував у самвидаві і розповсюдив 11 книжок, у тому числі «Серед снігів» Валентина Мороза, яка включала всю його публіцистику й поезію (передмовою до книжки була стаття самого Геля «Тоталітаризм, український рух і Валентин Мороз»), працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», збірку віршів Миколи Холодного «Крик з могили», книжку листів Михайла Гориня з неволі, багато статей.

7 грудня 1970 р. Іван Гель виступив на похороні Алли Горської в Києві. У зв’язку з цим мав на роботі сувору догану за «прогул». У листопаді 1970 послав до Верховного суду УРСР заяву протесту проти вироку в справі В. Мороза.

12 січня 1972 року Іван Гель заарештований вдруге. У серпні засуджений за ст. 62 ч. 2 КК УРСР на 10 р. таборів особливого (камерного) режиму, 5 р. заслання, визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Термін відбував у Мордовії (Сосновка) та в Пермській обл. (Кучино), заслання – в Комі АРСР, Троїцько-Печерський район, селище Милва.

У таборах Гель брав участь у багатьох правозахисних акціях і голодівках, зокрема, в голодівці з вимогою статусу політв’язня. Одна з його голодівок тривала 100 діб: домагався реєстрації шлюбу зі своєю фактичною дружиною Марією, матір’ю їхньої доньки Оксани (1964 р.н.). 1975 шлюб був зареєстрований. Усього Гель голодував понад 300 діб.

Іван Гель – автор книжки «Грані культури». Написана в ув’язненні в 70-х, вона розповсюджувалася в самвидаві, нелеґально потрапила за кордон і вперше під псевдонімом Степан Говерля була видана у Лондоні 1984 тамтешньою Українською Видавничою Спілкою. В Україні книжка «Грані культури» під справжнім іменем автора видана у Львові 1993. Автор дає глибокий аналіз становища української культури і нації в умовах російської окупації.

Уже в період «перебудови», 17 січня 1987 року, Гель повернувся в Україну. Рік жив у рідному селі, працював пастухом. Весною 1987 разом з В.Чорноволом, М.Горинем, П.Скочком відновлює журнал «Український вісник», стає його відповідальним секретарем. Співзасновник Української ініціативної групи за звільнення в’язнів сумління. У 1987 р. створює і очолює «Комітет захисту Української Греко-Католицької Церкви», редагує журнал «Християнський голос», організовує перші масові релігійні та політичні акції в Галичині, зокрема, збори 250 тисяч вірних УГКЦ 19 вересня 1989 року біля собору Святого Юра у Львові – тоді катакомбна Церква легалізувалася і дістала офіційне визнання. Брав активну участь у створенні «Меморіалу» і Народного Руху України, добився перед обласною владою офіційного визнання УПА воюючою стороною в ІІ Світовій війні.

1990-94 Іван Гель був першим заступником голови Львівської обласної Ради народних депутатів. До 2002 року очолював обласну комісію відновлення прав реабілітованих.

2002 року нагороджений Орденом Ярослава Мудрого V ступеня, до Дня Незалежності 2006 р. – орденом Ярослава Мудрого ІV ступеня. Указом Президента України № 759/2009 від 18 вересня 2009 року за вагомий особистий вклад у відродження Української Греко-Католицької Церкви з нагоди 20-ї річниці виходу її з підпілля нагороджений орденом Свободи.

І.Гель – автор сотень публікацій у пресі з найважливіших суспільних питань, у яких завжди займав принципову високоморальну національну позицію.

Вічна пам’ять і слава великому подвижникові українського духа.

16.03.2011.

http://maidan.org.ua/static/news/2011/1300285839.html




Бюлетень "Права Людини", 2011, #07