Бюлетень "Права Людини", 2011, #20

З документів, що потрапили до УГСПЛ, стало відомо, що 7 червня 2011 року заступник Генерального прокурора України Михайло Іванович Гаврилюк, що є одночасно членом Вищої ради юстиції, звернувся до Вищої ради юстиції з пропозицією про звільнення з посади трьох суддів апеляційного суду міста Києва Мороза Ігоря Миколайовича, Лашевича Валерія Миколайовича та Бартащук Людмили Вікторівни.

Підставою для звернення стало рішення колегії з цих суддів від 24 травня 2011 року звільнити з-під варти одного з обвинувачених.

Ми вважаємо взагалі неприпустимим, коли одній із сторін процесу, невдоволеній результатами судового розгляду, надається право впливати на суд за допомогою адміністративного тиску. І цей випадок лише зайвий раз доводить небезпідставність побоювань, які висловлювалися багатьма експертами, що Вища рада юстиції після судової реформи 2010 року перетвориться на щось на кшталт суддівського «гестапо», а судді будуть примушуватись діяти так, щоб сподобатися владі. У цьому випадку Вищій раді юстиції пропонується звільнити суддів за те, що їх рішення не сподобалось прокуратурі.

Заступник Генерального прокурора звинувачує суддів не більше і не менше як у грубому порушенні норм кримінально-процесуального права, необ’єктивності, упередженості, несправедливості, заангажованості та порушенні присяги. Такі звинувачення з боку представника органу, що виступав стороною у процесі, змушують звернутися до рішення суду.

Можна сказати, що рішення колегії суддів, хоча і не згадує Конституцію та Європейську Конвенцію про захист прав людини, але винесено у повній відповідності із духом і буквою цих документів. Фактично, суддів пропонується звільнити за те, що вони намагалися не зганьбити черговий раз державу і вирішити справу, виходячи із принципу верховенства права, з розуміння обов’язковості виконання міжнародних зобов’язань та невід’ємності прав людини.

П. Гаврилюк звинувачує суддів у тому, що вони звільнили обвинуваченого «за відсутності підстав для зміни обраного запобіжного заходу». Але, як видно з ухвали суду, судді вважали, що відсутність підстав для продовження тримання під вартою є достатньою підставою для звільнення. Таке рішення повністю узгоджується зі статтею 29 Конституції України та статтею 5 Європейської Конвенції, які передбачають право на свободу як невід’ємне людське право, з чого випливає, що ніхто не повинен доводити, що в нього є підстави перебувати на свободі. Це підтверджує і практика Європейського суду, який багато разів повторював, що «існує презумпція на користь звільнення», що «до вироку особа має вважатися невинуватою», і що «вона має бути звільнена до вироку, як тільки її тримання під вартою стає необґрунтованим». Також Європейський суд вважає, що «саме національні органи мають встановити наявність конкретних фактів, що стосуються підстав для продовження затримання», що «переміщення тягаря доведення на особу, що тримається під вартою, дорівнює перевертанню правила статті 5 Конвенції, положення, яке вважає тримання під вартою виключним відступом від права на свободу і таким, яке припустиме лише у виключним чином перелічених і суворо визначених випадках» (рішення Європейського суду з прав людини у справі Khayredinov v.  Ukraine, заява № 38717/04, § 39-40, 14 жовтня 2010 р.).

Тобто заступник Генерального прокурора звинувачує судову колегію у тому, що вона звільнила обвинуваченого, оскільки обвинувач не впорався із тягарем доведення. Здається, що обвинувачення дійсно не надало суду конкретних фактів, що обґрунтовували б підстави подальшого тримання під вартою, оскільки заступник Генерального прокурора у своєму посланні жодного разу так і не послався на такі «конкретні факти». У його тексті згадується, що обвинувачений може впливати на свідків, але не наводиться жодного конкретного факту, на підставі якого неупереджена людина може дійти висновку, що він впливатиме чи навіть має намір впливати на свідків, а також чому до цього часу слідчими не було виключено можливість впливу, наприклад, через допит цих свідків. Згадується, що обвинувачений перебував у розшуку. Але зовсім не наводяться «конкретні факти», які свідчили би про намір у майбутньому ухилятися від слідства.

Нарешті, п. Гаврилюк наводить зовсім неправдиве твердження, що якщо обвинувачений може бути покараний позбавленням волі на строк понад 10 років, то стаття 155 КПК передбачає тримання під вартою. Стаття 155 передбачає лише можливість застосування тримання під вартою у певних випадках, а не зобов’язує суд це робити. Якщо тлумачити зміст статті 155 КПК так, як це робить заступник Генерального прокурора, це суперечитиме статті 5 Конвенції у тлумаченні Європейського суду, який багато разів повторив, що «будь-яка система обов’язкового тримання під вартою несумісна зі статтею 5 § 3 Конвенції за визначенням» (див., наприклад, рішення Європейського суду з прав людини у справі Ilijkov v. Bulgaria, заява № 33977/96, § 84, 26 липня 2001 р.).

Таким чином, судді звинувачуються у тому, що вони витлумачили кримінально-процесуальний закон у світлі Конституції України та Конвенції і запобігли новому порушенню державою своїх міжнародних зобов’язань,  – порушенню настільки системному, що вже викликало відповідну реакцію з боку Європейського суду у справі Харченко проти України (див. Kharchenko v. Ukraine, заява № 40107/02, 10 лютого 2011 р.). Більше того, судді мали обов’язок так вчинити з огляду на положення Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Заступник Генерального прокурора звинуватив суддів у тому, що вони втрутилися у перебіг досудового слідства, оскільки порахували кількість дій у той час, поки обвинувачений тримався під вартою. Але згідно зі статтею 29 Конституції та статтею 5 Конвенції обов’язком суду є встановити, чи діяли органи влади з належною старанністю. Щоб з’ясувати це, судді зобов’язані щонайменше порахувати ті дії, що були вчинені. Яким чином це впливає на слідство, п. Гаврилюк не пояснює. Але він зауважує, що «черговість проведення слідчих дій обирає орган досудового розслідування». Це правда, і ніхто не може втручатися у тактику розслідування. Але сама тактика розслідування має будуватися із урахуванням невід’ємних прав обвинуваченого і запобігати порушенню таких прав. Обов’язок суду – усунути таке порушення, обов’язок слідчого – передбачити, що суд може усунути таке порушення, та діяти відповідно. У цьому випадку можна сказати, що тактика розслідування – якщо така існувала – не врахувала можливість того, що суд не задовольнить клопотання слідчого і звільнить обвинуваченого. Це прорахунок слідства, а не вина суду, який став на сторону закону та верховенства права.

УГСПЛ вважає неприйнятним намагання прокуратури здійснювати тиск на суддів лише через те, що ті не дослухаються до позиції прокуратури. Ми вважаємо за необхідне нагадати, що прийняття рішення на користь тієї сторони, на боці якої стоїть закон, навіть якщо ця сторона протистоїть прокуратурі, не є свідченням залежності.

Відповідно до європейських стандартів незалежності суддів «Судді повинні приймати свої рішення цілком незалежно і мати змогу діяти без обмежень, без неправомочного впливу, підбурення, тиску, погроз, неправомочного прямого чи непрямого втручання, незалежно з чийого боку та з яких мотивів воно б не здійснювалось. У законі мають бути передбачені санкції проти осіб, які намагаються у такий спосіб впливати на суддів» (Рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи N (94) 12).

УГСПЛ вважає, що прокуратура, якій виділені шалені кошти на «захист прав людини», має спрямувати свою енергію на те, щоб викорінити ті порушення, у тому числі і у діяльності судів, які вже встановлені Європейським судом з прав людини, а не намагатися карати суддів за намагання зламати порочну практику потурання прокуратурі та за вимогливість до органів державної влади, що представляють обвинувачення.

Ми вимагаємо:

1. від Вищої ради юстиції – відхилити пропозицію прокуратури від 7 липня 2011 року про прийняття подання щодо звільнення з посад суддів апеляційного суду міста Києва Мороза І. М., Лашевича В. М. та Бартащук Л. В.;

2. від Парламенту та суб’єктів законодавчої ініціативи – внести зміни до законодавства з метою заборонити представникам прокуратури використовувати своє членство у Вищій раді юстиції для внесення пропозицій щодо звільнення суддів і приведення складу Вищої ради юстиції у відповідність до європейських стандартів забезпечення незалежності суддів.

Додатки:

1. Копія Рішення Апеляційного суду міста Києва від 24 травня 2011 року щодо розгляду питання про запобіжний захід;

2. Копія пропозицію прокуратури від 7 липня 2011 року про прийняття подання щодо звільнення з посад суддів апеляційного суду міста Києва Мороза І. М., Лашевича В. М. та Бартащук Л. В.

Аркадій Бущенко,
Голова Правління

Володимир Яворський,
Виконавчий директор

Ухвала суддів, що викликала обурення Генпрокуратури:

Подання представника Генпрокуратури:

Прагнучи підвищити обізнаність державних службовців та громадськості щодо нових можливостей забезпечення права на інформацію, групою громадських експертів підготовлено Методичні рекомендації щодо впровадження Закону України "Про доступ до публічної інформації". Посібник має науково-практичне значення, призначений для державних службовців та службовців місцевого самоврядування, а також тренерів, які навчають посадових осіб, відповідальних за опрацювання запитів на інформацію.

Матеріали підготовлені і видані за підтримки Спільного проекту Європейського Союзу і Ради Європи  "Сприяння європейським стандартам в українському медійному середовищі", який співфінансується Європейським Союзом і Радою Європи та виконується Радою Європи.

Скачати pdf:

або

Методичні рекомендації  (2Mb)

Заборона фото- і відеозйомки в політичних процесах Луценка і Тимошенко не може бути співпадінням. Не будемо гадати, хто з керівників цього дійства дав таку настанову. Не можна писати про те, чого не знаєш. Але те, що суддям хтось «порадив» видалити камери – не викликає сумніву. І я, навіть, здогадуюсь про причини цього відвертого порушення прав людини (до речі, не тільки прав обвинувачених, а і прав громадян, моїх, наприклад, які хочуть стежити за процесами наживо). Я вже не кажу, що це пряме перешкоджання роботі журналістів, і я б на їх місці оскаржувала ці брутальні постанови Вовка та Кірєєва.

Але повернемося до питання, навіщо хтось з високопосадовців дав таку відмашку – закрити для людей засідання судів, хоча сам Президент України п. Янукович перед усім українським народом клявся, що процеси будуть прозорими і відкритими. Тож хтось не слухає нашого Президента? Чи цей хтось пояснив йому самому, що процеси ці негучні, що прокуратура висмоктала їх з пальця, що вони розваляться на очах телеглядачів? Та ще й Луценко надто багато всього про всіх знає, і язика за зубами тримати не збирається. А справи, що йому інкримінують – то це куркам на посміховисько. Про Тимошенко і говорити не треба. Як не огидно бачити оту знервовану ляльку-суддю, але інколи шкода – настільки  несумісні і нерівні особистості зібрались в ролі судді і підсудної.

От хтось і підрахував і рейтинг правлячої партії, і рейтинг опозиції. Стало йому (кому, не знаю) зле, і вирішив він чи вона: порушувати права людей, так вже порушувати, і заборонили в суді фото-  та відеозйомки.

Але що зроблено, то вже зроблено. І люди не останні ідіоти. Невже наші можновладці не розуміють, що після того, що люди вже побачили і засвоїли, заборона трансляції тільки відбере у влади ще більше тих, хто сумнівається і додасть їх опозиції? Так воно і буде.

Я вже не кажу про відверте знущання головуючого Вовка над Луценком, який хворіє і якому вчасно треба їсти і пити ліки. А суддя Вовк на прохання прокуратури зробив таку малу перерву, що ні про які ліки і мови не було.

Взагалі, як людина з таким букетом захворювань, як у Юрія Луценка, може витримувати у таку спеку судові засідання, – незрозуміло. Але на очах приклад іншого обвинувачуваного – Іващенка. Лікарі просто і чітко кажуть, що утримання далі його в СІЗО може коштувати йому життя. І той самий найгуманніший суддя Вовк відмовився змінити йому запобіжний захід. Що цим недолюдкам до того, що хвора людина не їсть цілий день і не приймає ліки?

І щоб дізнатись про це, не потрібні ані фото, ані відео. На наших очах людожери просто їдять людей і кістки обсмоктують. Як на це може реагувати наше суспільство?

А не наше: американське, європейське?

У мене враження, що наша влада думає так. Якщо вони самі говорять те, чого й не думають робити – про реформи для людей, сталу демократію, тощо, тобто весь той перелік, що необхідний для конче потрібної для нас євроінтеграції – то і європейці щось говорять тільки, щоб говорити. Щоб їх слухали їхні громадяни, які обурюються згортанням демократії в Україні. А насправді вони будуть домовлятись з Україною на вигідних умовах, і навіщо їм Луценко? Ну, "Батьківщина" ще в входить до Европейської народної партії – так в Юлії Тимошенко і не такий суворий запобіжний захід.

Я впевнена, що наші можновладці міряють усіх по собі. А приклад Білорусії з невиїзним Бацьком, і приклад із скасуванням премії Путіну їх нічому не вчить.

Що ж, гарно про себе думати – не заборониш. А от порушувати постійно і нахабно права громадян, намагатися встановити в Україні авторитарний режим з політичними в’язнями, з тиском на громадськість, на свободу взагалі, – світ, я впевнена, не буде цього терпіти. І всі ці різновекторні потуги приречені.

20 червня Центральний районний суд міста Сімферополь визнав винним у вчиненні кримінального злочину – розпалюванні міжнаціональної ворожнечі – лідера козачої громади «Соболь» Віталія Храмова і призначив йому покарання у вигляді штрафу на суму 23 тисячі гривень.

Для України це подія неординарна, оскільки випадки засудження особи за статтею 161 Кримінального кодексу України «Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії» у нашій державі трапляються не часто. Судіть самі – за даними МВС України, станом на 5 квітня цього року, впродовж 2004–2011 років було скоєно лише 27 злочинів, кваліфікованих за цією статтею. У чому причина такого стану справ? Очільники міліцейського відомства вважають – це результат якісно організованої профілактичної роботи правоохоронних органів по недопущенню випадків расизму й дискримінації, та, посилаючись на таку статистику, регулярно заспокоюють суспільство і міжнародну спільноту: «Ситуація під контролем, міліція рішуче протидіє будь-яким проявам расизму, дискримінації і ксенофобії».

«Попередження і розкриття злочинів на національному ґрунті перебуває під особливим контролем керівництва МВС України»,  – запевняв начальник Департаменту охорони громадського порядку Віктор Ратушняк Посла Ісламської Республіки Пакистан в Україні під час зустрічі 31 березня. І додатково проінформував: «Українські правоохоронці проводять роботу для недопущення порушень прав людини, незалежно від її національності і приділяють дуже серйозну увагу злочинам, вчиненим на ґрунті ксенофобії проти осіб з іншою національною приналежністю». За словами Віктора Ратушняка, більшість злочинів, скоєних в Україні стосовно представників іншого етносу, мають загально-кримінальний характер і не містять у собі ознак расизму чи ксенофобії.

Аналогічне твердження було озвучене представниками МВС і 5 квітня, під час зустрічі з членами Європейської комісії проти расизму та нетерпимості, яка прибула в Україну для оцінки ситуації та напрацювання порад і пропозицій щодо розв’язання зазначених проблем. Фахівець департаменту карного розшуку МВС Сергій Тихонов заспокоїв гостей, вказавши на незначну кількість вчинення «злочинів ненависті» в Україні та гарантував: «Для запобігання правопорушенням на ґрунті расизму та нетерпимості органами внутрішніх справ та іншими правоохоронними органами проводиться відповідна профілактична робота».

На жаль, такі заспокійливі для всіх твердження МВС про низький рівень дискримінаційних проявів і етнічної нетерпимості в Україні дуже далекі від нинішніх реалій. А ще ці твердження небезпечні, оскільки заколихують владу і спонукають її відмовитись від активних дій з протидії расизму і дискримінації.

Протягом кількох останніх років неурядові організації і правозахисники, які займаються незалежним моніторингом проявів ксенофобії в Україні, б’ють на сполох – рівень нетерпимості до представників іншої національності у суспільстві швидко зростає і владі необхідно терміново вживати заходів щодо стабілізації цієї загрозливої ситуації.

Проте, міжетнічна напруженість в країні традиційно залишається поза увагою уряду, який, з подачі правоохоронних структур, оцінює цю проблему однобоко, керуючись виключно статистикою про незначну кількість кримінальних справ, порушених за статтею 161 Кримінального кодексу України і вважаючи таку статистику покажчиком благополуччя у міжнаціональних відносинах.

І ніхто особливо не замислюється, що таку статистику необхідно розглядати з іншої позиції – вона індикатор того, що правоохоронна система України просто не готова до застосування цієї статті, яка передбачає відповідальність за розпалювання національної ворожнечі. Безумовно, стаття 161 КК України досить непроста, передусім через неопрацьованість механізму отримання експертного висновку про наявність у діях або висловах певних форм ненависті, приниження, образи національної честі і гідності, намірів посіяти міжетнічну ворожнечу. Погоджусь і з тим, що довести умисність таких дій також буває не просто, але доведення злочинного умислу передбачається й іншими статтями Кримінального кодексу, які, не зважаючи на це, постійно використовуються.

Проте, подібні ускладнення при застосуванні статті 161 КК України не повинні приховувати головної проблеми, сутність якої полягає в тому, що в багатьох випадках злочини на ґрунті ненависті залишаються просто не поміченими правоохоронними структурами. У чому причина цього явища? Можливо у недбалості працівників компетентних органів або у їх недостатній професійній кваліфікації, можливо у психологічної адаптації правоохоронців до повсякденних і повсякчасних проявів етнічної нетерпимості. І як не парадоксально, але дуже часто саме МВС допускає порушення, які не тільки вказують на існування в міліції етнічного профайлінгу, а і мають ознаки скоєння злочину, відповідальність за який передбачається статтею 161 Кримінального кодексу України.

Загальновідомо, що ключову роль у створенні і нав’язуванні суспільству негативних стереотипів щодо представників тієї чи іншої національності відіграють засоби масової інформації. Ще за часів СРСР Україною ратифікована «Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації», яка зобов’язує нашу державу вважати злочином будь-яке підбурювання до дискримінації групи осіб іншого етнічного походження, оголошує протизаконною будь-яку пропагандистську діяльність, яка заохочує подібну дискримінацію і не дозволяє органам влади та державним установам заохочувати до неї суспільство.

Незважаючи на ці чіткі і однозначні формулювання, Міністерство внутрішніх справ, яке є державною інституцією і органом забезпечення законності в державі, не рідко допускає розміщення на офіційних веб-сайтах своїх територіальних підрозділів публікацій з неприховано-зневажливим ставленням і навіть закликами до дискримінації такої окремої етнічної меншини, як роми. Головним месседжем для суспільства у цих публікаціях є традиційна для міліції сентенція «Обережно – цигани!».

Наведемо лише окремі приклади міліцейської «мови ворожнечі», які були зафіксовані громадськими активістами під час виконання завдань проекту «Моніторинг злочинів на ґрунті ненависті в Україні, захист жертв і аналіз українського законодавства і практики, що стосуються запобіганню злочинів на ґрунті ненависті», який реалізується за підтримки фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє».

4 липня поточного року на офіційному сайті Ялтинського МУ ГУМВС України у республіці Крим була опублікована присвячена ромам стаття під назвою «Не впускайте в квартиру ни под каким предлогом!». У дописі зазначається, що (мовою оригіналу) «…у правоохранителей имеется информация о том, что преступления совершают группы цыган „славянской внешности“. Для маскировки нынешние цыганки выкрашивают волосы в светлый цвет, не носят ярких юбок и платков, и тем более не ходят табором, ломая, тем самым, сложившийся со временем четкий стереопит „людей-кочевников“».

19 липня на цьому ж сайті розміщений матеріал «Мошенничество путём гипноза», в якому читачі інформуються про скоєння ряду злочинів. «…13 июля в Кореизе в районе остановки „Ай-Петри“ к торговому объекту по реализации фруктов подошла женщина с девушкой, которая попросила продавца взвесить три киллограмма овощей и фруктов.

Протянув пятисотенную купюру за товар, женщина стала мило разговаривать с реализатором и вскоре, взяв купленное вместе со сдачей, а еще и забрав назад добровольно отданные свои деньги, покинула торговый прилавок. Только спустя некоторое время, продавец обнаружил отсутствие 950 гривен. Подобная ситуация повторилась еще на одной торговой точке по реализации фруктов, второй пострадавший обнаружил пропажу семиста гривен. Ни один из пострадавших не мог дать отчет своим действиям и объяснить, что все-таки произошло. Оба мужчины были словно под гипнозом».

З вказаного робиться висновок: «Сотрудники правоохранительных органов смекнули сразу, что по такой схеме могут работать цыгане, которые издавна славятся своими умением гипнотизировать жертву и вводить в заблуждение».

Ще в одному матеріалі під назвою «Мой дом – моя крепость», ялтинська міліція зі свого сайту радить громадянам «Отказывайтесь от предложения незнакомцев (особенно лиц цыганской национальности), которые хотят погадать в вашей квартире, перепеленать ребенка, напиться воды, дать лекарства и тому подобное. Как правило, такие посещения завершаются кражами».

Аналогічна «роз’яснювальна» робота проводиться з громадянами на сайті УМВС України у Волинській області у дописі «Доки грім не вдарить... або коли люди навчаться не довіряти шахраям». «…Таким злочинним промислом займаються усі: жінки, діти, чоловіки, і зовсім літні люди. Жіноча частина діє групами, на чолі якої перебуває досвідчена злодійка. Під час виходу на „справу“ кожна з циганок виконує свою, заздалегідь визначену функцію. Дзвонять у двері та просять „напитися“ чи „переповити дитину“. Варто неуважній жертві відчинити двері, як циганки продемонструють їй масу дивовижних фокусів. Не встигне господиня і оком моргнути, як з квартири миттєво зникнуть усі гроші та коштовності. Увага потерпілої відволікатиметься, доки хтось непомітно промайнувши до квартири, впевнено та безпомилково віднайде здобич, після чого миттєво зникне з місця злочину. Саме тому квартирні крадіжки та грабунки, скоєні циганами, важко підлягають розкриттю.

Останнім часом цигани опанували ще однією суміжною професією – грошовим „киданням“ поблизу комерційних кіосків, пунктів обміну валют, на вокзалах і на ринках.

Промишляють цигани переважно гаданням великими групами поблизу ринків та вокзалів. Саме їхніми жертвами стають довірливі громадяни, яким вони пропонують погадати чи зняти „порчу“.

Судячи зі всього, циганки певною мірою володіють мистецтвом гіпнозу та навіювання. Інакше складно пояснити причину, чому психічно здорові та освічені люди добровільно віддають шахрайкам великі суми грошей та коштовні вироби. „Нічого не пам’ятаю… Робила усе як уві сні…“,  – такі пояснення дають потерпілі співробітникам міліції. Але траплялися такі випадки: діти виносили гроші навіть тоді, коли батьки були вдома.

Правоохоронцям вкрай складно протидіяти циганським шахрайствам. Крім того, співробітники карного розшуку не знають ані циганських звичаїв, ані мови. До того ж, притягнути циган до кримінальної відповідальності надто важко. Вони або хворіють, або вагітні, або неповнолітні, або взагалі зникли у невідомому напрямку. Міліція і преса вже втомилися застерігати довірливих людей, аби ті трималися подалі від цих оманливих людей і не вступали з ними у контакт».

28 квітня на сайті УМВС України у Вінницькій області розміщена стаття з красномовною назвою «Обережно! Циганські хитрощі!», яка характеризує ромський народ наступним чином:

«Цигани мешкають на теренах України декілька століть. Одне з традиційних їхніх занять – жебрацтво. Це заняття передавалося у спадщину і не розглядалось циганами, як щось ганебне. Цим промислом займалися виключно жінки та діти. Циганські діти рано призвичаюються до антигромадського способу життя – разом з батьками жебрують, спекулюють різними дрібницями.

Складною проблемою залишається проблема взаємин циган з оточуючим населенням. У формуванні негативного образу цілого народу великою мірою винні самі цигани: „липучі“, невідчепні зі своїм ворожінням або продажем на вокзалах чи базарах.

Час від часу з’являються факти шахрайств, вчинені особами циганської зовнішності, які під різноманітними приводами (ворожіння, зняття порчі, попити води, відпочити і тому подібне) заволодівають грошима та цінними речами громадян.

Схеми бувають різними та найбільш ефективною залишається „класична“ – зняття порчі.

Розкрити працівникам міліції здійснені циганами шахрайства чи крадіжки, а тим більш затримати самих винуватців, досить складно. Адже особи циганської зовнішності, що скоюють злочини, не ведуть осідлий спосіб життя, а переміщуються по різним областям.

Міліція попереджає! Щоб не потрапити у пастку до циган, перш за все ні в якому разі не потрібно вступати з ними у розмову. Не реагуйте на будь-які їхні прохання. Будьте розумнішими за шахраїв та не дозволяйте втягнути себе у неприємну ситуацію».

Сайт ГУМВС України в м. Києві у статті «Ворожба чи банальний грабіж? Бережиться вуличних ворожій» застерігає мешканців Києва: «…зустрівши на вулиці циган, багато хто намагається не зіткнутися з ними, обійти стороною. Але ці галасливі жінки не всім дають таку можливість: чіпляються з питаннями, пристають з поганими вістями, пропонують поворожити і врятувати від порчі. У результаті: зіпсований настрій і нестача грошей в гаманці.

В основному від дій нечистих на руку ворожок страждає „слабка“ стать: жінки більш сентиментальні й легковірні, більш піддаються на „недобрі пророцтва“, беззастережно знімають з себе дорогі прикраси і „викупають“ здоров’я та щастя близьких…

Ми хочемо дати кілька порад громадянам, як уберегтися від докучань ворожок. Навчіться говорити впевнено „ні“ циганкам, які чіпляються до вас на вулиці! Для цього, по-перше, в жодному разі не зустрічайтеся поглядом з ворожкою. І, по-друге, ніяких словесних контактів, навіть якщо її прогнози поступово перейдуть у загрози для вас особисто чи для вашої родини. Не вірте, вони лише намагаються заробити на вашій довірі та любові до рідних».

Навіть головний міліцейський вісник – сайт МВС України – не уникнув згадування ромського населення у негативному контексті. У статті «Довіряй, але перевіряй!» вказується: «…Як правило, циганки зупиняють на вулиці молодь та залякують, що на їхніх батьків наведена порча – на важку хворобу чи на смерть. Тому й пропонують швидко виправити ситуацію, врятувавши близьку людину. Щоб „зняти порчу“, потрібно або одразу віддати всі коштовності та гроші, або принести з дому»,  – пояснюють правоохоронці. На жаль, люди вірять шахрайкам та віддають чималі суми. Іноді – десятки тисяч гривень».

Це не повний перелік матеріалів сумнівного змісту, які були опубліковані на сайтах регіональних управлінь Міністерства внутрішніх справ України. Не хочеться робити припущення, що подібне масштабне застосування «мови ворожнечі» стосовно ромів, створення у свідомості громадян негативного образу «цигана-злочинця» та його проектування на весь народ, використання закликів відверто дискримінаційного характеру («не спілкуйтесь», «не пускайте», «не зустрічайтесь поглядами», «уникайте контактів») є ознаками свідомо спланованої та запровадженої за допомогою міліцейських Інтернет-ресурсів кампанії ненависті. Вірогідно, працівники підрозділів зв’язків із громадськістю, які відповідають за інформаційну політику МВС, просто мали намір попередити громадян про випадки скоєння окремих видів злочинів і у такий спосіб запобігти їх повторенню. Але зробили це бездумно і не професійно, адже законодавство не передбачає захист прав однієї групи населення за рахунок обмеження прав іншої.

Працівникам міліції слід пам’ятати, що окрім «Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації» Україна ратифікувала 21 липня 2006 року Додатковий протокол до Конвенції про кіберзлочинність, який стосується криміналізації дій расистського та ксенофобського характеру, вчинених через комп’ютерні системи, який зобов’язує нашу державу забезпечити визнання у її національному законодавстві злочинами поширення ксенофобних матеріалів через комп’ютерні системи.

На жаль, Україна дуже часто з певною недбалістю ставиться до виконання ратифікованих нею норм міжнародного права, але в міліцейських публікаціях ксенофобної тональності вбачаються також і ознаки порушення законодавства України.

Наведені вище статті мають відверто антиромську спрямованість, містять негативні узагальнення щодо народу ромів та вказують на його схильність до скоєння злочинів, саме як окремої етнічної групи. Зміст статей принижує національну честь й гідність ромського народу та викликає у читачів почуття неприязні до нього, формує відверто упереджене і негативне ставлення до цієї етнічної групи в цілому, що можна розцінювати як наміри, спрямовані на розпалювання міжетнічної ворожнечі.

Подібні дії кваліфікуються як злочинні у диспозиції статті 161 Кримінального кодексу України «Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань», а у коментарі до цієї статті зазначається: «…під діями, спрямованими на розпалювання національної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі і гідності слід розуміти будь-які дії, метою яких є значне посилення серед певних груп населення настроїв неприязні, почуття сильної ворожнечі та огиди до інших етнічних або расових груп чи конфесій, приниження позитивних якостей тієї чи іншої нації…».

Навіть не будучи експертом з міжнаціональних відносин, визнати ці матеріали толерантними і такими, що сприяють зменшенню рівня міжетнічної напруженості у суспільстві, неможливо. Але стаття 5 Закону України «Про міліцію» прямо зобов’язує кожного міліціонера бути толерантним – поважати гідність особи, гуманно ставитись до неї та захищати права кожної людини незалежно від її національної належності, громадянства, мови, ставлення до релігії та інших переконань.

Проте особливе здивування викликає той факт, що наявність подібних публікацій на міліцейських Інтернет-ресурсах є відвертим ігноруванням вимог відомчих нормативних документів самого Міністерства внутрішніх справ.

18.02.2010 року розпорядженням МВС України № 94 затверджений «План заходів щодо протидії расизму та ксенофобії на період до 2012 року», пунктом 4.13 якого керівництво Управління зв’язків із громадськістю та обласних управлінь міліції повинно «Ужити заходів щодо недопущення випадків безпідставного зазначення у повідомленнях МВС, ГУМВС, УМВС етнічного походження правопорушників, злочинців та осіб, що підозрюються у скоєнні правопорушень».

Пункт 1.5. цього Плану ставить перед правоохоронцями особливе завдання – «Забезпечити моніторинг діяльності друкованих та електронних засобів масової інформації, телерадіокомпаній усіх форм власності щодо випадків розміщення інформації, розповсюдження літератури, виходу теле- і радіопередач, які містять ознаки розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, приниження національної честі та гідності або образу почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями». У який спосіб це завдання виконується, не зрозуміло, адже засоби масової інформації дуже часто публікують на своїх шпальтах міліцейські статті ксенофобного характеру із прямим посиланням саме на сайти органів внутрішніх справ.

Підсумовуючи, можна зазначити: інформаційна політика МВС щодо ромського населення є політикою завуальованого, а іноді й відвертого заохочування громадян до ксенофобії та певних видів побутової дискримінації ромів. Парадоксально, але у теперішній час Міністерство внутрішніх справ, за допомогою відомчих Інтернет-ресурсів, активно популяризує дві протилежні за змістом тези: з одного боку, керівники відомства декларують свої наміри забезпечити послідовну протидію всім проявам дискримінації і неухильне дотримання міжнародних стандартів з цього питання, з іншого боку – органи внутрішніх справ не менш послідовно беруть участь у поступовому формуванні в суспільстві думки щодо можливості дискримінації окремих етнічних груп. Подібна тактика є сприятливим підґрунтям для поширення в Україні латентної ксенофобії, яка з часом може перерости у відверту дискримінацію ромів, призвести до скоєння стихійних і масових порушень прав цієї етнічної меншини.

Екологічно-гуманітарне об’єднання «Зелений Світ»

а/с № 12 м. Чортків Тернопільської обл.,
Україна. 48500 тел. +38 067 354 81 86
Ел. пошта: [email protected]
Веб сайт: www.greenworld.org.ua

09–07 від 28 липня 2011 р.

Президенту України Януковичу В. Ф.

ВІДКРИТЕ ЗВЕРНЕННЯ

Учасники «Екологічно-гуманітарного об’єднання „Зелений Світ“» заявляють про свою крайню стурбованість прийняттям Постанови Кабінету міністрів України (КМУ) від 22 червня 2011 р. № 704 «Про скорочення кількості та укрупнення державних цільових програм».

Зокрема тим, що п. 4 згаданої постанови доручено Міністерству екології та природних ресурсів (Мінекології) внести до 15 липня 2011 р. на розгляд КМУ проект Закону України «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України „Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000–2015 роки“» (далі – Програма). Наскільки нам відомо, такий законопроект вже розроблено.

Рішення про закриття Програми свідчить про прикру непрофесійність керівництва КМУ, котре неспроможне зрозуміти ані її важливості для збереження природної спадщини, ані засад сталого, екологічно-збалансованого розвитку, ані наслідків свого одіозного рішення для здоров’я й благополуччя нинішнього та майбутнього поколінь. Таке рішення КМУ – це посягання на знищення останніх природних оаз, на руйнування іміджу України як європейської держави. Це й додаткова перешкода на шляху європейської інтеграції нашої країни, адже відповідно до рекомендацій Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття (1995 р.) у ЄС вже друге десятиліття триває процес формування Всеєвропейської екологічної мережі – єдиної просторової системи територій країн Європи з природним станом ландшафту.

Просимо Вас звернути увагу на те, що Постановою Верховної Ради України від 13 травня 2011 року № 3358-VI «Про Основні напрями бюджетної політики на 2012 рік», цю Програму включено до переліку державних цільових програм, які передбачається виконувати у 2012 році у рамках пріоритетних напрямів.

Члени ЕГО «Зелений Світ» цілком поділяють прогноз Мінекології стосовно наслідків прийняття вищезгаданого Закону – він призведе до ліквідації єдиної державної цільової програми спрямованої на збереження біо- та ландшафтного різноманіття та формування екомережі.

Прийняття цього Закону негативно вплине на планову природоохоронну діяльність, що завдасть непоправної шкоди природі України. Адже Програма є єдиною державною цільовою програмою, яка дозволяє фінансувати природоохоронні заходи, спрямовані на збереження живої природи України, біо- та ландшафтного різноманіття, у т. ч. забезпечує ведення кадастрів тваринного і рослинного світу, видання Червоної і Зеленої книг України та створення територій і об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення.

Скасування Програми матиме значний негативний вплив на міжнародний імідж України, свідчитиме про невиконання нею власних міжнародних зобов’язань та рішень Генеральної асамблеї ООН, яке вона сама ж схвалювала. Адже Програма забезпечує виконання міжнародних зобов’язань України за більш ніж 20-ма конвенціями ООН та багатосторонніми договорами. До того ж у грудні 2010 року Генеральна Асамблея ООН, у т. ч. і Україна, визначила наступне десятиріччя десятиріччям збереження біорізноманіття.

Будучи свідомими того, що багатство природних ландшафтів є неоціненною природною спадщиною українського народу і має служити нинішньому та майбутнім поколінням, просимо Вас, пане Президенте, у відповідності до п. 16 ст. 109 Конституції України скасувати постанову Кабінету міністрів від 22 червня 2011 р. № 704.

Письмову відповідь на це звернення просимо надати у відповідності та у термін, передбачений ст. 19, 20 Закону України «Про звернення громадян».

З повагою,
від імені членів ЕГО «Зелений Світ», виконавчий директор організації,
Олександр Степаненко.

Україна повинна виплатити жительці Краснодону 10 тисяч євро компенсації, за те, що під вікнами її будинку пустили вантажний транспорт. Таке рішення ухвалив Європейський суд з прав людини, що в Страсбурзі.

До суду подала громадянка України, яка мешкає в місті Краснодон. До такого кроку Наталю Грімковську підштовхнули зміни, які сталися на вулиці під вікнами її будинку. 1998 року звичайну вулицю, на якій мешкає позивачка, під’єднали до автомагістралі міжнародного значення й пустили вантажівки. В результаті місцеві жителі потерпають від надмірного шуму, вібрації, пилу. На дорозі, що не була розрахована на таке навантаження, з’явилися вибоїни. За словами позивачки, місцева влада замість того, щоб ремонтувати дорогу, засипала в ями відходи вугільного виробництва.

Як повідомляється, санстанція, яка вивчала екологічну ситуацію на вулиці, встановила, що впродовж години там пройшло майже 130 машин. Половина з них забруднювали середовище вище норми, стверджують експерти. Зокрема, вміст міді та свинцю перевищував граничні показники відповідно у 23 та 7, 5 разів. 2001-го позивачка звернулася до місцевого суду, вимагаючи змусити місцеву владу надати родині інше житло та виплатити компенсацію через шкоду, завдану здоров’ю членам сім’ї. Втім, суд відхилив клопотання, не надавши достатньо пояснень.

Порушення права на приватне й сімейне життя

Європейський суд з прав людини взяв до уваги, що українські державні органи не провели необхідних досліджень перед тим, як пустити по вулиці вантажний транспорт. Окрім цього, Наталя Грімковська не мала можливості відстояти свою правоту в українському суді, оскільки її клопотання відхилили в першій же інстанції.

Тож, судді в Страсбурзі постановили, що держава Україна порушила Статтю 8 Конвенції з прав людини щодо права на захист приватного та сімейного життя. У вироку зазначається, що суд не має доказів того, що саме автомагістраль спричинила хвороби членів родини Наталі Грімковської та тріщини на її будинку. Втім, кумулятивний ефект шуму, вібрації, забруднення повітря й ґрунту мав негативний вплив на родинне життя позивачки, визнали в Стразбурзі.

Діти, що мешкають поруч з автобаном, ризикують захворіти на астму

Експерт Міністрерства Транспорту та сталого розвитку Люксембургу Даніель Франк в інтерв’ю «Deutsche Welle» зауважив, що ситуація, яка склалася навколо автомагістралі М-04 в Україні, у будь-якій державі Євросоюзу, була би просто неможливою. «Хіба можна просту вулицю, на якій стоять житлові будинки, просто перейменувати в автобан і пустити важкі вантажівки»,  – дивується експерт.

«Такі швидкісні траси будуються окремо з урахуванням усіх навантажень. Їхньому будівництву передують місяці, а іноді навіть роки перевірок, досліджується можливий вплив на довкілля, на життя людей, на інфраструктуру»,  – посянив Франк. За його словами, щодо цього існують правила, які були розроблені у Брюсселі. Але окремі держави Євросоюзу додають до них ще свої «національні» обмеження й застереження.

Автомагістраль під домом – гарантія хронічної астми

За такої ситуації, коли по звичайній вулиці, де мешкають люди, просто пустили інтенсивний рух, не дивно, що родина Наталі Грімковської потерпає від хвороб органів дихання, вважає лікар-терапевт з Люксембургу Ніколя Бьомер. Про це, до речі, відомо й українськім лікарям з Краснодона. Адже вони надали родині Грімковської довідку із рекомендацією переїхати до іншого району через те, що син позивачки постійно хворів.

Зокрема, наголошує люксембурзький лікар, ще 2007-го року дослідження проведене в Каліфорнії показало: діти, що мешкають поруч з автобаном, мають підвищений ризик захворювання на хронічну астму, враження органів дихання, сердечно-судинні хвороби. А це матиме важкі наслідки на все життя. У разі, якщо родина мешкає не далі, ніж 500 метрів від автомагістралі, легені дитини розвиваються особливо погано. Науковці з Університету Південної Каліфорнії взагалі не радять споруджувати житлові будинки в півторакілометровій зоні вздовж швидкісних автомобільних шляхів.

Автор: Тетяна Карпенко
Редактор: Володимир Медяний

Северодонецкий следователь Верхогляд возбудил уголовное дело против 11-летнего Алексея Ч. И тут же проявил трогательную заботу: порекомендовал нанять адвоката и пообещал лично помочь в подборе онного.

В письме в адрес ЛОО КИУ мать Алексея рассказала следующую историю.

В середине июня Алексей и его знакомый 14-летний Роман поехали на велосипеде Алексея на Боровую купаться, там к ним присоединился 12-летний Влад. Рядом располагалась группа сверстников с велосипедами. Алексей уехал с речки один, а вечером Роман попросил оставить в гараже, принадлежащем Ч., педали от велосипеда. С разрешения отца Алексей это сделал.

На следующий день отцу Алексею позвонил работник милиции и предложил приехать в отделение с ребенком для дачи объяснений и сдать находящиеся в их гараже педали, которые, как оказалось, были от украденного накануне и разобранного Романом велосипеда. Отец и сын Ч. незамедлительно сделали то, что у них просили.

В милиции предупредили об ответственности Алексея по статье 198 УК: за хранение краденного. Будь отец мальчика более осведомленным в правовых вопросах, он бы рассмеялся: ну никак не тянут по стоимости на открытие уголовного дела сданные им велосипедные педали. А заодно напомнил бы, что необходимо составить протокол изъятия.

20 июля следователь Верхогляд пригласил Ч. явиться к нему с Алексеем – для предъявления обвинения по части второй статьи 185 УК: кража, совершенная по предварительному сговору группой лиц.

Отец пришел без Алексея, которого не было в городе. Следователь посоветовал ему не верить сыну, что тот не участвовал в краже, а нанять адвоката. На вопрос, а не могут ли дать адвоката бесплатно, как малолетнему, ответил: «Кто Вас будет бесплатно защищать?» И пообещал помочь в подборе адвоката, если отец скажет, какую сумму он сможет на это потратить. Адвокат, к которому семья обратилась после этого, затребовал две тысячи гривен: дело мол, плевое, и он его мигом разрулит.

В юридической приемной КИУ помогли Ч. составить заявление о предоставлении адвоката за счет государства. Мы всегда советуем это делать родителям несовершеннолетних, когда работники милиции или прокуратуры предлагают им нанять адвокатов. Это не мешает при необходимости (и возможности) одновременно нанять адвоката платного, но у следователей и прокуроров при этом будет меньше соблазнов открывать дутые уголовные дела.

Мы также посоветовали родителям подать жалобу в прокуратуру на нарушение следователем нормы статьи 7-3 УПК Украины.  (В соответствии со статьей 7-3 УПК следователь, установив, что ребенку 11 лет, должен составить аргументированное постановление о прекращении дела и направить его прокурору для принятие мер воспитательного характера. Ребенок и его отец имеют право ознакомиться с материалами дела, и привлечение для этого адвоката не обязательно)

На запрошення Міжнародної організації з міграції представники ХІСД взяли участь у моніторинговому візиті до пунктів тимчасового тримання Чопського та Мукачівського прикордонних загонів 19 - 20 липня 2011 року в рамках реалізації проекту «Підтримка впровадження угод про реадмісію між ЄС та Республікою Молдова, Російською Федерацією та Україною: сприяння наданню допомоги в добровільному поверненні та реінтеграції (SIREADA)». Головним акцентом нашої участі став моніторинг місць несвободи та протидія поганому поводженню та тортурам в місцях утримання мігрантів із неврегульованим статусом. До складу делегації також увійшли представники Управління Верховного Комісару ООН у справах біженців, Генерального консульства Угорщини в Ужгороді, Посольства Канади, Посольства Великобританії, Державної міграційної служби України, МВС України, ДПС України, Закарпатського окружного адміністративного суду, прокуратури Закарпатської області, благодійного Фонду «Карітас», НДО «Ніка».

 Першою установою, яку відвідала група став Чопський прикордонний загін. Наразі він обслуговує близько 250 км. Кордону із Словаччиною, Польщею і Угорщиною. Це найбільш сприятливий для нелегального перетинання кордону відрізок державного кордону й відповідно найбільш напружений для Державної прикордонної служби. Саме тому тут відбувається найбільша кількість затримань й взяття під варту в установи тимчасового тримання Державної прикордонної служби України. Згідно із даними, наданими працівниками ДПС України з моменту заснування прикордонного загону і його стінах утримувалося більш ніж 15 тисяч осіб, понад 30 національностей. Сьогодні склад затриманих такий: близько 50 % - громадяни СНД (переважно Грузії, Молдови, Російської Федерації); близько 20 % - громадяни України; близько 30% - громадяни країн Азії та Африки.

Варто відзначити, що ПТТ Чопського прикордонного загону регулярно відвідують. Це й прокурор з нагляду, й представники Міжнародної організації з міграції, Управління Верховного Комісару ООН у справах біженців, командування ДПС України. Так, за 2010 рік ПТТ відвідали із візитами різні НДО та міжнародні організації 64 рази, у 2011 році - 28. Місія Європейського Комітету з попередження катувань відвідувала Чопський ПТТ 3 рази. Така прискіплива увага до умов тримання мігрантів не могла не відбитися на самих умовах тримання й роботі з їх поліпшення. Так, Державна прикордонна служба України наразі здійснює масштабну реконструкцію пунктів тимчасово тримання при прикордонних загонах, а також спеціальних приміщень для утримання мігрантів із неврегульованим статусом.

До ПТТ затриманих доставляють з відділів прикордонного контролю, де вони і були затримані. На місці затримання складається протокол про адміністративне правопорушення, у разі якщо це мігранти із неврегульованим статусом, або протокол про затримання у скоєнні злочину, якщо це особи, які організовують перевезення нелегальних мігрантів. При прибутті у ПТТ всі затримані особи проходять санітарну обробку, їх особисті речі дезінфікуються, їх оглядає лікар. Затримані особи розміщуються із дотриманням вимог роздільного утримання: чоловіки окремо від жінок, особи, які скоїли адміністративні правопорушення окремо від осіб, підозрюваних у скоєнні злочину, дорослих окремо від неповнолітніх, раніше засуджених за скоєння злочинів окремо від осіб, які уперше притягуються до відповідальності, також передбачене роздільне утримання осіб різних національностей та віросповідань. Після поміщення до ПТТ затриманих дактилоскопіюють, здійснюють дізнання.

Взагалі ПТТ при Чопському прикордонному загоні розрахований на утримання 50 осіб. ПТТ являє собою дві окремі одноповерхові будівлі, які розташовані на території Чопського прикордонного загону. Будівлі містять: чергову частину, санітарні пропускники (чоловічій та жіночій), туалети, душову, кімнату для приймання та розігріву їжі, кімнати проведення дізнання, кімнати для утримання порушників кордону, камеру для утримання осіб, затриманих за підозрою у скоєнні злочину, прогулянковий дворик для жінок та дітей із гойдалками та лавами, а також спортивний майданчик.

ПТТ має кімнати для тримання затриманих по 3, 4, 8 осіб. Всі кімнати доволі просторі, в середньому трохи більше 4 кв.м. на одну особу. Кімнати мають гарне природне освітлення, яке забезпечують великі вікна (1, 35Х1, 35 м.). Санвузли у камерах відсутні. В кімнатах встановлено одноярусні металеві ліжка із матрацами, подушками та ковдрами, постільна білизна видається у момент поміщення затриманої особи. В кімнатах жіночого блоку встановлено двоярусні дерев’яні ліжка із спеціально обладнаними драбинами.

Харчування затриманих осіб відбувається у відповідності з нормами Постанови Кабінету Міністрів України від 16 червня 1992 р. N 336 «Про норми харчування осіб, які тримаються в установах кримінально-виконавчої системи, ізоляторах тимчасового тримання, приймальниках-розподільниках та інших приймальниках Міністерства внутрішніх справ» із їдальні прикордонного загону. ПТТ підключений до опалювальної котельної прикордонного загону. Санітарний стан приміщень є добрим, працюють системи кондиціонування, всі приміщення облицьовано кахельною плиткою. Але, в окремих приміщеннях відсутні всмоктувальні отвори системи вентиляції, що спричиняю наявність неприємного запаху у літню пору року. Також гостро стоїть питання про доступ природного світла у кімнати для затриманих ПТТ - 2, на що ми отримали пояснення про те, що ці кімнати виходять на зовнішній периметр загону і для упередження несанкціонованих контактів ззовні на вікна встановили матове скло із низькою світлопропускною спроможністю.

 В коридорі ПТТ є інформаційний стенд, де розміщено інформацію про процедуру отримання статусу біженця (на 6 мовах); права та обов’язки затриманих; інформацію про благодійні організації, Комітет Червоного Хреста. Затриманих не залучають до виконання будь-яких робіт, окрім робіт із самообслуговування: миття посуду та прибирання у камері. Відзначимо також ПТТ має обладнану кімнату для молитов (влаштовану для мусульманських обрядів). Всі кімнати для затриманих обладнані кнопкою екстреного виклику. Затримані мають право на щоденну двогодинну прогулянку на свіжому повітрі по території прикордонного загону. Діти та жінки мають право гуляти без обмежень. Загальна кількість мігрантів на час відвідування склала 34 особи.

 Варто відзначити, що багато з того, що вдалося досягти в сфері забезпечення мігрантів з неврегульованим статусом соціальними та правовими послугами стало можливим завдяки фінансовій підтримці Європейського Союзу й організаційної допомоги Міжнародної організації з міграції, Благодійного фонду "Карітас-Caritas" Мукачівської греко-католицької єпархії. Зауважимо, що працівники Фонду знаходяться у постійній взаємодії із прикордонниками й постійно присутні на території прикордонного загону, надаючи всю необхідну допомогу. Фонд закріпив на постійні основі за ПТТ Чопського прикордонного загону 5 юристів, 2 соціальних працівники та одного лікаря. Кожного дня у ПТТ чергує соціальний працівник та лікар, юрист надають консультації 3 рази на тиждень, але у разі необхідності готові надати її невідкладно. За рахунок Фонду ПТТ пробурив артезіанську свердловину глибиною 70 м. для безперебійного забезпечення загону водою. «Карітас» також:

• Надає продуктові набори персонально кожному мігранту із неврегульованим статусом;

• Надає пакет з індивідуальними засобами гігієни;

• Надає кваліфіковану лікарську допомогу, в тому числі медичну експертизу з встановлення віку затриманого;

• Надають телефон для дзвінків у будь-яку країну світу для мігрантів;

• Ремонтує ПТТ та встановлює обладнання, меблі;

• Забезпечує затриманих мігрантів одежею та взуттям у разі необхідності.

 Також в ході моніторингового візиту ми відвідали спеціальне приміщення для утримання мігрантів із неврегульованим статусом Мукачівського прикордонного загону, яке згідно із рішенням Колегії ДПС України від 18.02.2001 р. знаходиться на реконструкції. Загалом планова наповнюваність СП після реконструкціє має скласти 16 осіб. Всі будівельні роботи проводяться за рахунок державного бюджету. Планується, що у четвертому кварталі 2011 року СП буде введено в експлуатацію.

 В Мукачевому також до квітня 2011 року функціонував гуртожиток для жінок та дітей мігрантів, який знаходився в орендованому у Львівській залізниці приміщенні. Наразі діяльність гуртожитку припинено, вирішується питання про можливе використання майна у відремонтованому СП Мукачівського прикордонного загону.

 На останок ми відвідали міжнародний пункт пропуску «Лужанка» на україно - угорській ділянці кордону, де також будується СП на 9 осіб.

 Серед питань, які найбільш гостро стоять ми виокремлюємо процедурні – наприклад, держави, де відсутні легітимні уряди (Сомалі) і вони не можуть або не надають інформацію про власних громадян, що істотно ускладнює роботу з ідентифікації мігранта і вирішення його подальшої долі в цілому. Часто мігранти навмисно вводять працівників прикордонної служби в оману, надаючи інформацію про свою країну походження, вік. Все це вимагає додаткового вивчення, експертиз, запитів.

 Окремим питанням постає понад нормоване утримання мігрантів із неврегульованим статусом у ПТТ. Так, під час візиту ми спілкувалися із громадянами Туреччини, які знаходяться у ПТТ більше 14 днів у очікуванні депортації до Туреччини, хоча нормативні документи, зокрема Наказ Адміністрації ДПС України від 30.06.2004 р. №494 «Про затвердження Інструкції про порядок тримання осіб, затриманих органами Державної прикордонної служби України в адміністративному порядку за порушення законодавства про державний кордон України і за підозрою у вчиненні злочину» передбачений граничний термін тримання у 10 діб. Після його закінчення мігрантів із неврегульованим статусом необхідно доправляти до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства. Але цього не відбувається тому, що вказані громадяни очікують вильоту до Туреччини і їх перевезення зі слів співробітників ДПС України є недоречним.

Ще однією з проблем є неповідомлення мігрантів з неврегульованим статусом про місце і час розгляду їх справи адміністративним судом. Присутній в ході відвідування представник Закарпатського адміністративного суду пояснив, що в суду немає зобов’язань щодо інформування осіб. Хоча ст. 12 КАС України містить наступне: «Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в адміністративному суді інформації про дату, час і місце розгляду своєї справи та ухвалені в ній судові рішення». На нашу думку це також є порушенням ст. 6 Європейської Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини, яке стосується права на інформування про сутність, характер обвинувачення (справа Матточча проти Італії). Для усунення такої проблеми ми вважаємо за необхідне зобов’язати органи Державної прикордонної служби України інформувати мігрантів з неврегульованим статусом. Звичайно, що участь мігрантів у судових засіданнях поставить нові, більш складні завдання для ДПС України – забезпечення їх перекладачами та адвокатами, що сьогодні є істотною проблемою – коштів на це практично не виділяється та мігранти можуть сподіватися на юридичну допомогу з боку юристів таких організацій як «КАРІТАС» й «НІКА».

Сьогодні стало відомо, що Янукович звільнив Василя Волгу з посади. Держфінуслуг. Слідство ще тільки почалося, суду ще не було. А Рінат Кузьмін, заступник Генерального прокурора вже відверто каже про хабарництво Волги. Презумпція невинуватості немовби не існує. Чи пан Кузьмін про неї чув? А те, що до обвинуваченого не допускають захисників? Чого хочу, те й ворочу.

За радянських часів теж нехтували правом. Я вважаю, що наша країна йде хибним шляхом саме через те, що в ній не було проведено люстрації і не була заборонена компартія. Не буду зараз аргументувати це, бо пишу я про інше. Україна втратила сьогодні не тільки незалежний суд, а, навіть, сподівання на нього. П. Волга, як позбавлений волі, має право на адвоката. До вироку суду його ніхто не має права називати хабарником або казати, що він отримав хабара. Це порушення його прав, це повний безлад і невігластво.

Годі дивуватися, що суд, на вимогу прокуратури, долучив до справи Тимошенко її листування в блогах, де вона пише, що не поважає судову систему і владу.

Я теж не поважаю нашу судову систему. І моє конституційне право про це писати. Я навіть думаю, що в нас судової системи як такої – немає! Бо зараз вона втратила рештки незалежності. Але і взагалі – усі 20 років незалежності – суди були від когось залежні. Зараз у нас немає і незалежної законодавчої гілки влади. І невідомо, взагалі, що в нас ще є? Які гілки влади ще ростуть на державному дереві?

А от що у нас є до не схочу – це фарс у вигляді політичних процесів над представниками опозиції, в яких не формулюють обвинувачення, але тримають за ґратами.

Зрозуміло одне: нині можновладці зацікавлені в тому, щоб наша правоохоронна система була інструментом в їхніх руках, щоб вона не була самостійною. А якщо ніякі вищі сили не зацікавлені – тоді порушуйте будь-які права і, взагалі, робіть, що хочете. Отак і відбувається наше судочинство. Громадяни України, за рідким виключенням, не мають ніякого судового захисту. Таке ж виключення – реальна допомога правоохоронних органів. Так можновладцям вигідно. Бо реформа судочинства (справжня реформа, а не ті зміни законодавства, що її імітували) – це введення суду присяжних, це гарантії незалежності судової влади.

Але наші законодавці, здається, лякаються самого слова «присяжні». Я не кажу, що суд присяжних є абсолютним захистом. Наявність суду присяжних в Росії ніяк не захистила Ходорковського від засудження. Але те, що я знаю про суди присяжних стосовно не замовлених на самому високому рівні процесах – ці суди надзвичайно позитивно впливають на судочинство в пересічних справах.

Саме із запровадження суду присяжних треба якнайшвидше починати реформування судової системи в Україні. У Російській імперії, де у кримінальних справах був суд присяжних, виправдали, як відомо, Віру Засулич. Виправдали, незважаючи на наявний злочин: вона застрілила голову начальника поліцейського управління Трепова, але її мотиви були визнані присяжними справедливими, а сама Засулич – невинуватою.

Влада України опирається всьому, що має хоч якийсь сенс і хоч якусь логіку. Бо саме це порушить їхнє повновладдя. Феодальне повновладдя – бо коли владній еліті можна усе, а пересічному громадянинові нічого, – це навіть не спаплюжена напівдемократія. Це поділ суспільства на можновладців і рабів. Ми не доросли навіть до феодалізму! За кількістю чиновників, нехтуванням фундаментальними правами людини ми знаходимось десь у стародавньому Китаї з його шаленою жорстокістю. Чи стародавнього Уру, де чиновник міг усе, а простий громадянин не мав жодних прав і був безсилим проти будь-якого чиновного свавілля.

Але зараз 21 сторіччя. Країна, що не може розвиватись через чиновників, які множаться і нахабніють, як холерні вібріони, приречена. Але саме про це наші можновладці не подумали. А зараз вони взагалі перебувають в якійсь ейфорії від себе.

Жахливо жити в такій країні, жахливо за майбутнє дітей.

Що стосується наших політичних процесів, – то це один із шляхів знищення держави. Бо таку державу, після процесів над Луценком і Тимошенко, ніхто і державою вважати не буде.

Более 12 миллионов «врагов народа» умерли в страшных лагерях российского ГУЛага. Многие из них похоронены в основании той самой автотрассы, которую их заставляли строить. Дорога к центру сталинского царства террора оказалась долгой и мучительной. Но вот за маленькой группой деревьев показался лагерь.

Именно здесь содержали жертв сталинских репрессий, которые как рабы трудились и умирали на строительстве печально известного Колымского тракта, который называют дорогой на костях, и который соединяет Хандыгу с портовым городом Магаданом на крайнем северо-востоке России.

Посреди кишащего комарами и хлюпающего болота, в удушающей летней жаре недалеко от построенной заключенными горной дороги стоит деревянный барак, почерневший от более чем полувекового забвения. Крыша барака частично обвалилась, стены покосились от времени. Но небольшая лачуга дает яркое представление о трагической истории этого отдаленного края, где в исправительно-трудовых лагерях в условиях невообразимых трудностей и лишений жили тысячи заключенных, или зеков.

На оконной раме до сих пор висит решетка, за которой томились сталинские «враги народа». Небольшая печка в помещении говорит о том, как заключенные пытались пережить страшно холодные зимы. Об этом же свидетельствуют лохмотья, жалко торчащие из дыр вокруг дверного косяка. Ровный забор из колючей проволоки ведет к воротам, которые служили входом в преисподнюю для тех, кто туда попадал. Многие так там и остались навеки, но могил, увековечивающих их память, нет. Тех, кого каждую ночь расстреливала охрана, или кто просто умирал от истощения, голода и холода, хоронили прямо под дорожным полотном по мере строительства трассы. Люди стали фундаментом для этой дороги на костях длиной в 1600 километров. Удаленность лагеря, а также живущие в этой глуши медведи уничтожали всякую надежду на побег.

Это настоящее потрясение – обнаружить доказательства существования лагерей спустя многие десятилетия после смерти диктатора в 1953 году. Страшное наследие той эпохи продолжает разделять Россию, где многие люди до сих пор почитают Сталина как человека, приведшего их к победе над фашистской Германией во Второй мировой войне, и где в соответствии со старой поговоркой половина людей сидела, а другая половина их охраняла.

Большая часть лагерей вдоль этой дороги от главного шоссе до поселка Тополиное, что в 225 километрах от Хандыги, была закрыта в середине 1950-х годов, поскольку новый советский руководитель Никита Хрущев пытался покончить с деспотией, породившей культ личности Сталина. Другие были вычеркнуты из исторической памяти людьми, собиравшими дрова. Даже сегодня, чтобы попасть в лагерь, надо совершить настоящий марафон. Из Якутска (это столица региона, находящаяся в шести часовых поясах восточнее Москвы) до Хандыги 12 часов езды на машине и пароме. Хандыга своим существованием обязана ГУЛагу: поселок появился в 1939 году, когда здесь открылись первые лагеря. Сегодня Хандыга – это обветшалый поселок в состоянии упадка, не желающий вспоминать о своем прошлом. Там нет памятника жертвам ГУЛага, а частный музей недавно закрылся. По словам местного учителя истории Альбины Николаевой, по «дороге на костях» в лагеря прошло около 800 тысяч человек. Трасса строилась для того, чтобы пролетарское государство могло добывать в этом регионе золото. А добывалось оно также трудом рабов.

«Сначала планировали строительство железной дороги, но потом началась война, и было решено построить шоссе. Работы начались в 1941 году, а к 1943 году уже было пройдено 735 километров», – рассказывает 57-летняя Николаева.

«Сначала там были в основном политические заключенные, но во время войны к ним добавили тех, кто оказался на оккупированных немцами территориях. Были крестьяне, выступавшие против сталинской программы коллективизации из-за своих личных хозяйств, а также люди, совершившие преступления – тогда можно было получить десять лет лагерного срока, просто что-нибудь украв».

«Лагеря называли по километровым столбам, у которых они находились. Людям, работавшим на строительстве дороги, было немного легче, чем тем, кто трудился на рудниках – те умирали в огромных количествах».

«Летом здесь бывает до 40 градусов жары, а зимой до минус 60. Трудились они по 15 часов в день, питались только кашей и хлебом, жили в лагерях, вокруг которых стояли болота. Санитарные условия были ужасные».

Многие заключенные с закрытием лагерей были реабилитированы и уехали из этих мест, а остальные остались в Хандыге. «Большинство из них прожило недолго, потому что жизнь в лагерях была очень тяжелой. Но между ними и их бывшими охранниками никогда не возникало ничего дурного», – вспоминает Николаева.

В 60 километрах к востоку от Хандыги есть поворот на Тополиное, где находилось не менее полудюжины лагерей, в том числе, один женский. Впереди меня ждала семичасовая тряска на внедорожнике, десять переправ через реки и 150 километров ухабистой колеи, поскольку я решил добраться до этих лагерей.

В 2008 году был наведен новый мост через реку Менкуле, который заменил старый, построенный зеками в 1951 году. Рядом установлен крест в память о «российских мостостроителях 1937–2008 годов». И никаких упоминаний о лагерях.

Вернувшись на колымскую трассу, я попал в поселок Теплый Ключ. Там есть крошечный музей в память о лагерях ГУЛага. На карте видно, как расширялось строительство лагерей при Сталине. Если в 1930 году там было 6000 заключенных, то к моменту его смерти в лагерях содержалось уже 12 миллионов человек. Заключенные построили Теплый Ключ и его крошечный аэродром, которым в годы Второй мировой войны пользовались американцы, поставлявшие российской армии самолеты.

«Магаданская трасса это крупнейшее в мире кладбище, – говорит хранительница музея Надежда Наерханова.– На этой дороге каждый день умирали не менее 25 человек, и о большинстве из них никто ничего не знает. На поверхность постоянно вылезают кости. Мы стараемся сохранить память об этих людях».

Это очень важно, поскольку только в этом районе находилось более ста лагерей.

«Это был какой-то гигантский людской поток, ленточный конвейер, в котором были даже 12-летние дети. Мой дед работал охранником в одном из лагерей, но говорить об этом он не любил. Он только рассказывал, что это были серые, ужасные места, где люди постоянно голодали и мучились от холода».

Жизнь зеков

«Каждый раз, когда приносили баланду … всем хотелось кричать и плакать. Мы были готовы кричать от страха, потому что суп мог оказаться водянистым. А когда случалось чудо, и баланда оказывалась густой, мы не могли в это поверить, и старались есть ее как можно медленнее. Но даже с густым супом в желудке оставалась сосущая боль, потому что голодали мы слишком долго. Все человеческие эмоции – любовь, дружба, зависть, забота о товарищах, сострадание, жажда славы, честность – покидали нас вместе с плотью, которая вытаивала из наших тел», – писал об этом в своих «Колымских рассказах» Варлам Шаламов.

«А Колыма была – самый крупный и знаменитый остров, полюс лютости этой удивительной страны ГУЛаг … почти невидимой, почти неосязаемой страны, которую и населял народ зэков», – так писал об этих краях Александр Солженицын в своей книге «Архипелаг ГУЛаг».

Материальные и физические следы сталинского террора, может, и стёрлись по прошествии времени, но советский диктатор продолжает как призрак преследовать россиян. Этой осенью президенту Медведеву предстоит сделать важный выбор: утверждать или нет всестороннюю программу «десталинизации», рекомендованную его комиссией по правам человека в качестве решительного разрыва с эпохой репрессий.

Самое поразительное требование этой комиссии заключается в том, чтобы захоронить тело основателя советского государства Владимира Ленина. Однако её призыв создать полный отчёт о жертвах сталинского режима гораздо более взрывоопасен. Комиссия хочет, чтобы в качестве «проявления подлинного патриотизма» в каждом городе им были воздвигнуты памятники, чтобы были открыты государственные архивы, позволяющие «до мельчайших деталей задокументировать места массовых захоронений».

Комиссия пришла к выводу, что россияне должны «прекратить прятать от себя самих страшную правду о преступлениях, совершавшихся в нашей стране».

Назвать виновных и восстановить имена невинных жертв – это будет болезненный и в то же время очистительный процесс для общества, которое никогда в полной мере не обращалось к своему прошлому.

Медведев осуждает сталинские преступления намного решительнее, чем его предшественник Владимир Путин, ныне занимающий пост премьер-министра. Его первый президентский срок может вызвать полное разочарование, если он не выполнит своё решение по десталинизации до того, как уступит свое место в Кремле Путину. Но второй президентский срок Медведева, подкрепленный его смелой инициативой о десталинизации, превратит его в настоящего лидера «московской весны», которая сможет, наконец, вывести Россию из тени тирана.

“The Times”: Road of Bones that led to hell on earth for Stalin’s victims.

© ИноСМИ.ru 2000–2009