Бюлетень "Права Людини", 2011, #26

Cайт «Стратегическая судебная защита» постоянно информирует о некоторых случаях «исполнения» нашими судами решений Европейского суда по правам человека. Совершенно замечательные случаи можно найти в историях Александра Яременко, Дмитрия Шабельника, Станислава Луценко.

И вот новый пример такого «исполнения»: дело Марии Ивановны Бочан.

3 мая 2007 года Европейский суд постановил решение по делу Бочан против Украины. Не будем описывать суть гражданского спора Марии Ивановны, в национальных судах. Скажем одно, спор касался владения домом и земельным участком, что было, как все понимают жизненно важным интересом для человека 1917 года рождения. Обстоятельства этого дела подробно изложены в решении Европейского суда.

Не будем также описывать все перипетии национальных процессов. Закончились они жалобой в Европейский суд и решением Суда о том, что была нарушена статья 6 § 1 Конвенции.

Суд обратил внимание на то, как изменялась подсудность Верховным Судом. А изменялась она действительно очень странно. Нужно помнить, что заявительнице очень много лет и передача дела в другую область создает неимоверные трудности для участия в процессе. Но Верховный Суд почему-то не обосновал решение изменить юрисдикцию, а вместо этого выразил «свою позицию в отношении одного из основных аспектов дела … до осуществления судами нижних инстанций оценки фактов и исследования доказательств» (§ 74 решения). Такое поведение Верховного Суда, по мнению Европейского суда, давало все основания заявителю опасаться, «что судьи ВСУ, включая заместителя Председателя, имели предварительно сформированную позицию в отношении результата рассмотрения дела и что судьи, которым было передано дело, … будут рассматривать дело в соответствии с выводами ВСУ» (там же).

Европейский суд также отметил, что национальные суды не дали никакого ответа на доводы заявительницы в отношении надежности свидетельских показаний и подлинности документов, которые были решающими для исхода дела (§§ 81-84 решения).

В результате Суд решил, что право заявительницы на справедливое судебное разбирательство дела независимым и беспристрастным судом было нарушено (§ 85 решения).

Поскольку Суд установил, что решения постановлены вследствие несправедливого судебного разбирательства, он не стал рассматривать вопрос о нарушении права собственности, считая, что национальные суды, проведя справедливое судебное разбирательство сами решат этот вопрос.

Суд также нашел нарушение права на разумный срок разбирательства.

Получив такое решение Европейского суда, которое очевидно требовало отмены всех судебных решений по этому делу, 14 июня 2007 года Мария Ивановна обратилась с соответствующим ходатайством в Верховный Суд.

Но решение, очевидное для всех, совершенно не было очевидным для гражданской коллегии судей Верховного Суда, которые 14 марта 2008 года  отказали ей в ходатайстве, не посчитав необходимым даже участие заявителя. Вчитаемся в аргументацию Верховного Суда:

«... Решением от 3 мая 2007 года Европейский суд по правам человека объявил жалобы заявителя на несправедливость процесса и нарушение статьи 1 Протокола № 1 приемлемыми, а остальные – неприемлемыми. Было установлено нарушение … статьи 6 § 1 Конвенции. [Суд]постановил, что государство-ответчик должно выплатить заявителю… 2000 евро в отношении нематериального вреда…

… В своем решении Европейский суд по правам человека также … заключил, что жалоба заявителя [на нарушение статьи 14 Конвенции в сочетании со статьей 1 Протокола 1]должна быть отклонена как откровенно необоснованная…»

Все правда. А теперь, (!!!) внимание (!!!):

«… Следовательно, Европейский суд по правам человека пришел к выводу, что решения [национальных]судов были законными и хорошо обоснованными и решил присудить компенсацию заявителю в размере 2000 евро только за нарушение требования «разумного срока» украинскими судами.

Учитывая изложенное, судебные решения по делу не могут быть отменены по основаниям, приведенным в ходатайстве г-жи Бочан».

Вот это да. Проверяем, что сказал Европейский суд в § 85 своего решения:

«Учитывая обстоятельства дела, при которых ВСУ изменил территориальную подсудность, и отсутствие достаточного обоснования в решениях национальных судом, а также рассматривая эти вопросы в совокупности, Суд считает, что право заявительницы на справедливое судебное разбирательство дела независимым и беспристрастным судом в значении статьи 6 § 1 Конвенции было нарушено».

Удивительно, как в ТАКОМ решении Европейского суда, где говорится о беспардонном навязывании Верховным Судом своих предубеждений нижестоящим судам, настолько беспардонном, что это дает основание сомневаться в беспристрастности судов, где сказано, что суды не ответили ни на какие существенные доводы заявителя в ходе национальных процессов, – как можно в таком решении увидеть признание «законности и обоснованности» судебных решений, об отмене которых просила Мария Ивановна.

Как и любой другой разумный человек, Мария Ивановна, видимо, подумала, о том, что произошло недоразумение, канцелярская ошибка. Ведь нельзя же было допустить, что судьи ВСУ не могут сложить буквы в слова, а слова в предложения и извлечь из этих предложений заложенный в них смысл.

8 апреля 2008 года она опять обращается к коллективному разуму Верховного Суда с аналогичным ходатайством, робко намекая на то, что решение от 14 марта 2008 года явилось результатом «неправильного толкования» решения Европейского суда.

Но 5 июня 2008 года судьи гражданской коллегии Верховного Суда подтвердили, что решение от 14 марта 2008 года – не ошибка, а действительно результат мыслительной деятельности коллективного разума Верховного Суда.

Франц Кафка нервно курит в уголочке… Дело по заявлению Марии Ивановны Бочан (№ 22251/08) передано на коммуникацию Правительству Украины.

Нині в українських місцях позбавлення волі перебуває 157.866 осіб: це кожний 290-й українець. Член майже кожної п’ятої родини побував за ґратами. Автор цих рядків також відчув на собі, що є життя в українській неволі. Але ж і по той бік ґрат мають діяти закони. А як воно насправді? Аби розібратися у цьому, ми опишемо один з аспектів цього життя, який в’язні запам’ятовують найбільше. Це стосується міфічного загону спецпризначення, про який багато хто чув, але про який мало що відомо. Однак, мешканці в’язниць знайомі із його бійцями дуже добре. Надто добре.

…До нового року залишились лічені хвилини, підготовка святкового столу майже завершена, тільки стіл трохи незвичайний, та й саме свято швидше скидається на сумну пародію. Замість салату на столі – специфічна речовина під назвою «помазуха». Домогосподарки, записуйте рецепт: все, що знайшлося в наявності – це й картопля з обідішнього борщу, й риба порційна дрібно покришена, бажано – цибуля або часник. Усе слід заправити декількома банками «Кільки в томаті», ретельно перемішати й розмазати по шматках хлібу. Не обійшлося без святкового торту: величезного, з претензією, з корявим написом «1996 рік». Щоправда торт виготовлений з хлібу – не простого, що продають у магазинах на волі, а під брендовою маркою «спецвипечка». З цього хлібу гарно ліпити різні мистецькі вироби, а якщо його добряче притиснути, з нього потече вода. Колір того хлібу більше нагадує землю, аніж хліб, до якого всі звикли. Аби «торт» набув остаточного вигляду, до тюремного хлібу додають розтоплені цукерки та порційний цукор. Зі святом, панове співкамерники!

В камері СІЗО, розрахованій на тридцять осіб, перебуває близько сімдесяти. Атмосфера святкова, якщо взагалі можливе свято у прокуреній в’язничній камері із затхлим повітрям, в атмосфері, наповненій пітним смородом, болем, стражданням, знервованістю й дратівливістю. Закінчуються останні приготування, з потаємних джерел на світ з’явилася рідина в поліетиленових пакетах – це брага. Всі мешканці камери прикипіли до столу посередині камери в очікуванні святкових хвилин. Кожен замріявся про своє: що чекатиме на нього в новому році, розпочатому в такому місці? В одних слідство лише розпочалося й може тягнутися роками, в інших вже тривають судові розгляди, і вироки мають відбутися найближчим часом…

Описувані події відбувалися в СІЗО Кривого Рогу під славнозвісною назвою «Бублик», що походить з колоподібної форми будівлі. Той, хто там побував, ніколи не забуде цей досвід. Жорстоке поводження, побиття, нелюдські умови утримання – повсякденна практика цієї установи.

Особливі спогади залишаються у в’язнів, які побували в карцері СІЗО: кожного вечора місцеві контролери і оперативники, перевдягнуті в камуфляжку, з масками на обличчях влаштовують «відбій» в карцерах. По черзі відкривають двері камер, виганяють в’язнів до коридору, й починають бити, знущатися, принижувати, доводячи до психологічної межі нервового зриву і відчуття приреченості.

Але в очікуванні Нового року мешканці переповненої камери намагаються не згадувати про погане. До нового року залишилися лічені хвилини… Раптом у коридорі чутно дивний і страшний гул, лязкіт невідомого походження. Раптово кватирка камери відчиняється, і в приміщення влітає петарда, лунає потужний вибух, все миттєво наповнилося димом. Ніхто із в’язнів не встиг оговтатися, коли в камері пролунала автоматна черга, за нею пролунала команда: «Всім на підлогу!»

Жахіття в Криворізькому СІЗО тривали всю новорічну ніч 1996–1997 року. Декілька годин мешканці камери тишком лежали на підлозі, чекаючи своєї участі, обливаючись холодним потом, з жахом слухаючи стогін й зойки в’язнів інших камер, вибухи петард, автоматні черги. Камера надто мала, аби всі в’язні могли лягти на підлогу, тому лежали один на одному в незручних позах, чекаючи найгіршого.

Коли відбувається побиття і знущання над в’язнями, коли постійно чекаєш на початок катувань, коли людина справляє істотну потребу прямо в штани під час побиття – це «норма життя» для мешканців «Бублика», до цього майже звикаєш.

Колишній боєць спецпідрозділу Державної пенітенціарної служби (ДПтС).

– Як відбувається підготовка до заходу? Яку саме зброю видають бійцям, чи проводять інструктаж?

– Якщо для обшуку установи недостатньо власних сил, тоді запрошують співробітників з інших установ, або ж спецпідрозділ, або ж діємо усі разом. На обшук не видають зброю, заходимо у масках. У разі необхідності, зброю беремо у співробітників відділу нагляду та безпеки, хоча до цього, як правило, не доходить, зазвичай б’ють кулаками та ногами.

1 липня 2010 року Європейський суд з прав людини (далі – Суд) ухвалив дуже важливе рішення у справі «Давидов та інші проти України», в якому визнав порушення Україною положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція). Мова йде про масове побиття засуджених у Замковій колонії № 58 в місті Ізяслав Хмельницької області. В’язнів двічі – 30 травня 2001 року і 28 січня 2002 року – жорстоко побили бійці спецназу Державного департаменту України з питань виконання покарань – у такий спосіб Департамент проводив навчальні тренування. Суд дійшов висновку, що засуджені зазнали жорстокого поводження, відчували страх і приниження під час навчальних тренувань, які проводилися без згоди ув’язнених та без правових підстав. Суд постановив, що Уряд не виконав цілу низку своїх зобов’язань згідно з Конвенцією.

Минув рік, але до цього часу ретельного розслідування обставин, зазначених у рішенні Суду, не проведено, жоден чиновник, причетний до знущань над засудженими, не притягнутий до відповідальності…

Набув розголосу подібний випадок із побиттям в’язнів в Ізяславській колонії № 31, що стався у січні 2007 року.

Виправна колонія № 31. 14 січня 2007 року майже всі засуджені Ізяславської колонії (понад 1200 чоловіків) оголосили голодування на знак протесту проти свавільного накладення дисциплінарних стягнень, побиття і принизливого поводження з боку персоналу, поганого харчування і медичного обслуговування. 22 січня в колонію був уведений спеціальний підрозділ у масках і в бойовому спорядженні. Бійці жорстоко побили понад 40 в’язнів, яких спеціально для цього привели до штабу, – саме тих, хто заявив комісії про вимоги засуджених. Побиті отримали перелами ребер, кісток, носів, втратили зуби тощо. Після цього їх розділили на дві групи і перевезли в Рівненське та Хмельницьке СІЗО, буквально в тому одязі, в якому були, усі їхні речі залишилися в колонії. В СІЗО в’язнів знову жорстоко били. У подальшому їх етапували в інші колонії. Працівники Департаменту спростовують твердження про голодування і побиття і кажуть, що 40 засуджених перевели в інші колонії, оскільки установа № 31 була переповнена. На скарги засуджених та їхніх батьків до прокуратури та інших органів влади надійшли відповіді, що дії працівників Департаменту були правомірними.

Колишній боєць спецзагону ДПтС:

– Як відбувається побиття в’язнів – стихійно, чи за вказівкою адміністрації?

– При інструктажі звертають увагу на те, що бити не можна. Але бійці, за їх версією, б’ють для того, аби не було протидії з боку засуджених. Посадовці знають і допускають: побиття – це норма.

Офіцер ДПтС:

– На законодавчому рівні існування спецпідрозділів Державної пенітенціарної служби не регламентоване, але ж при кожному державному силовому відомстві має існувати підрозділ спеціального призначення, який має використовуватися в екстремальних випадках. Такі підрозділи є в СБУ, МВС, Прикордонній службі, Державній пенітенціарній службі, тощо. Ці підрозділи співпрацюють й діляться досвідом. Наприклад, для того, аби у разі потреби бійці спецпідрозділу СБУ впевнено себе почували під час приборкання озброєних злочинців, які, захопили житлове помешкання в колонії, або ж коли спецпідрозділ МВС придушує терористичний акт на території виправної колонії.

Але ж, за останні роки терористичні акти в виправних закладах відбуваються вкрай рідко, а бійці спецпідрозділів ДПтС використовуються виключно як інструмент залякування засуджених і застосування незаконного насильства. Й досвід, який вони отримують від колег з СБУ та МВС, не робить їх толерантнішими.

Боєць спецпідрозділу ДПтС:

– Розкажіть як саме все відбувається?

– Бійці спецпідрозділу й співробітники установи, які беруть участь в обшуку, збираються перед входом в колонію. Потім заходять на територію зони. Спецпідрозділ іде окремо на свій об’єкт. Двоє залишаються на вулиці, інші заходять в середину. В приміщенні, яке обшукується, залишається лише один днювальний, інших засуджених виводять на вулицю. Двоє (що залишились) контролюють тих засуджених, що на вулиці. Коли заходить спецназ – відразу починають бити тих, хто на вулиці в «локалці», аби вони та решта не висловлювали невдоволення обшуком. Бійці ламають, перекидають меблі, ломом довбають стіни. Стихійно б’ють, дають «пиньки» усім зустрічним засудженим. Засуджені намагаються сховатися. Іноді після таких обшуків засуджені приходять в оперчастину і скаржаться, але їх відправляють «куди подалі», говорячи, що оперчастина не має впливу на спецпідрозділ.

Зараз описуване побиття в Ізяславській колонії набуло офіційної назви судової справи в Суді «Карабет та інші проти України», вона перебуває на комунікації з Урядом України. По суті, справа ідентична справі «Давидов та інші проти України».

Чи потрібна Україні ця ганьба міжнародного масштабу? Хто в цьому зацікавлений? Яка користь від звірячих невмотивованих знущань над засудженими?

Науковець Ірина Яковець:

– Департамент здійснює заходи щодо запобігання та припинення злочинів терористичної спрямованості на об’єктах кримінально-виконавчої системи, згідно Положення, затвердженого наказом Департаменту від 10.10.2005 р. № 167. Наказ та положення скасовані як такі, що не відповідають європейським стандартам. Отже, наказу немає, проте спецпідрозділи залишились. Це є прямим порушенням національного законодавства та міжнародних зобов’язань України. Результат: Комітет ООН проти катувань вказав, що він «…стурбований відомими фактами використання антитерористичного підрозділу в масках усередині в’язниць, що приводить до залякування ув’язнених і поганого ставлення до них».

Здавалося б, реакція держави має бути очевидною. Однак, юридично спецпідрозділ ДПтС вже три роки не існує, проте практика побиття людей у в’язницях і колоніях силами «неіснуючих» озброєних військових формувань триває. Жертвами їхніх «маски шоу» стають як засуджені, так і обвинувачені, які перебувають під слідством, тобто ті, частину яких суд визнає невинуватими.

Напередодні травневих свят, близько сорока бійців спецпідрозділу ДПтС прибули на територію Сімферопольського слідчого ізолятора й були розміщені на території установи, маючи на озброєнні автомати, гранати, іншу зброю. В ДПтС факт залучення спецназу підтверджують і зазначають, що «у зв’язку з проведенням травневих свят в установах управління ДПтС в АР Крим, з 30.04 по 10.05.2011 року, згідно настанов керівних наказів та розпоряджень, на даний час виконується посилений варіант несення чергування під назвою «ЩИТ».

Отже, маємо продовження практики з описаного на самому початку новорічного шоу у «Бублику» 16-річної давнини: відтепер до Сімферопольського слідчого ізолятора на час проведення свят залучені силові підрозділи ДПтС, які перебуватимуть в установі «до окремого розпорядження». 06.05.2011 року стало відомо, що бійці спецпідрозділу ДПтС побили ув’язнених. Масштаби репресій, кількість і прізвища побитих в’язнів залишилися невідомими. Одна з версій заведення до СІЗО спецвійськ: ув’язнені Сімферопольського СІЗО, хворі на туберкульоз, зняли на відео умови, в яких вони перебувають, а відео потрапило до медіа.

5 липня 2011 року, в колонії № 89 міста Дніпропетровська відбулося масове побиття засуджених силами бійців спецпідрозділу – сценарій типовий. Прокуратура підтверджує, що бійці спецпідрозділу регіонального управління ДПтС були задіяні в обшуку, проте виправдовує дії катів: «5 липня згідно із планом роботи Дніпропетровської виправної колонії (№ 89) за погодженням з керівництвом регіонального управління проводились планові масові обшуки засуджених та об’єктів установи. Основна мета обшуку – виявлення і вилучення заборонених для використання засудженими речей та предметів. До проведення обшуку було залучено додаткову кількість співробітників з інших установ та з міжобласного загону спеціального призначення». Прокуратура підтверджує факт наявності тілесних ушкоджень у 19 засуджених, але відмовляє порушити кримінальну справу, не визнаючи, що ушкодження спричинені побиттям бійцями спецназу.

Боєць спецпідрозділу:

– Як довго за часом тривали акції, в яких Вам доводилося брати участь?

– Обшук проходить протягом 2 годин. Це суворо дотримуваний час! Хворих на туберкульоз виводять на 1 годину. Б’ють усіх: і хворих, і здорових.

З практики розгляду справ на кшталт цієї бачимо: прокуратура займає однобоку позицію, ніколи не визнаючи провини бійців спецпідрозділу ДПтС. Отже, маємо існування безконтрольного, не існуючого де-юре «Українського Гуантанамо». Це відбувається попри підписання нашою країною далекого 2006 року Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань, який вимагає від держави створити протягом року один або декілька національних превентивних механізмів із запобігання катуванням (далі НПМ). Цей інструмент передбачає посилення впливу громадянського суспільства на дії влади. Представники НПМ мають право на безперешкодне відвідування будь-яких місць несвободи, де перебувають люди поза своєю волею під контролем держави. Але Україна досі не виконала своїх зобов’язань.

Голова Департаменту з виконання покарань Василь Кощинець (2007 рік):

– За 9 місяців цього року персонал підрозділів спеціального призначення Державної кримінально-виконавчої служби брав участь у 9 тактико-спеціальних навчаннях з антитерористичної тематики за планами антитерористичного центру при Службі безпеки України, 43 рази залучався для проведення обшуків засуджених і приміщень, оглядів територій житлової та виробничої зон в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах.

Отже, що змінилося в Україні з часів новорічних подій в Криворізькому «Бублику» в 1996-му році, або побиття в’язнів в Замковій колонії № 58 міста Ізяслав Хмельницької області в 2001–2002 роках? Що зробила Україна на виконання рішення Європейського суду по справі «Давидов та інші проти України»? Констатуємо: нічого! Спецпідрозділ ДПтС просто вивели з юридичного поля, перевівши на «нелегал», отже – лише ускладнивши контроль за його діяльністю.

А яка міжнародна практика застосування спецпідрозділів в місцях позбавлення волі?

Євген Іхлов, аналітик російської організації «За права людини»:

«Спецпідрозділи для придушення заворушень у місцях ув’язнення існують в усіх країнах світу. Відмінною рисою спецназу Мін’юсту Росії є його ґенеза від спецназу, що має бойовий і каральний досвід в локальних конфліктах. Це принципово змінює малюнок призначення спецназу – це контингент, який усвідомлює своє призначення не лише як гарант приборкання бунтів, але й як знаряддя проти непокірної державі стихії, в даному випадку кримінального співтовариства – аналога «непокірних тубільців Кавказу». Від цього часте використання спецназу Мін’юсту РФ з профілактичного побиття і приниження ув’язнених, які є повним аналогом зачисток в Чечні. Про те, як готують спецназ для його каральних функцій, говорить відеофільм „Фабрика тортур“, зроблений за участю єкатеринбурзького правозахисника в’язня сумління Олексія Соколова».

Вікторія Сергєєва, російське відділення Penal Reform International:

«У Росії ці підрозділи існують законно – є Положення про спецпідрозділі ФСВП, це внутрішній документ, узгоджений з Мінюстом. Щодо адекватності застосування цього підрозділу, звичайно, в 99% – це неадекватне використання. У розвинених європейських країнах, як правило, проблеми, що виникають на території пенітенціарного закладу, вирішуються персоналом в’язниці, а в разі серйозних заворушень – місцевою поліцією. У Швеції, наприклад, при найменшій проблемі персонал викликає поліцію, тому що сам не уповноважений застосовувати силу до в’язнів. В Англії є невеличкий спецпідрозділ, який розташований в Лондоні, і його викликають тільки у випадку дуже серйозних конфліктів, масових бунтів, наприклад. Більшою мірою цей підрозділ забезпечує безпеку персоналу, а не б’є ув’язнених просто, щоб боялися».

Що відбувається в стінах української кримінально-виконавчої системи – висновок читач може зробити сам.

Ті, кого цікавлять суто юридичні засади існування спецпідрозділу ДПтС (чи то їхня відсутність), можуть ознайомитись з документами, що наведені у файлі, який можна скачати тут.

Статтю підготовлено в рамках проекту «Підтримка бюро журналістських розслідувань», що реалізується ХПГ за фінансової підтримки МФВ.

Недавно Украинский Хельсинкский союз по правам человека выступил с обращением, в котором подчеркивал недопустимость вмешательства исполнительной власти в деятельность судей. Тогда заместитель Генерального прокурора Украины, недовольный решением коллегии судей апелляционного суда г. Киева, решил, что это является достаточным основанием для увольнения судей за нарушение присяги, забыв, видимо, что судьи не присягали на верность прокуратуре.

Центру стратегической защиты стало известно о новой попытке оказать административное давление на судью, решение которого не понравилось теперь уже председателю суда. Удивительно, что в своем обращении в Высший Совет Юстиции, председатель  ссылается на то, что «суды осуществляют правосудии самостоятельно» и «независимы от любого влияния». Чем является попытка уволить судью за неугодное председателю решения, как не влиянием на судью и на осуществление им правосудия?

Обратим внимание на содержание обращения: председатель суда обвиняет судью в том, что тот вышел за пределы компетенции, поскольку в ходе рассмотрения жалобы на постановление о возбуждении дела суд не вправе рассматривать и заранее разрешать те вопросы, которые решаются судом при рассмотрении дела по существу». Но что же сам председатель делает, когда в следующем абзаце пишет, что «материалы, которые стали основания для возбуждения уголовного дела, содержат данные, которые указывают на наличие в действиях Р. признаков преступления». Таким образом, по мнению председателя, сказать, что имеются основания для уголовного преследования человека – это не оценка доказательства, но сказать, что оснований для уголовного преследования нет - это оценка доказательств и нарушение присяги.

Это только один пример несуразности в обращении председателя Шевченковского суда, чтобы показать, что вопрос о том, что является, а что нет оценкой доказательств и где лежат пределы компетенции суда – вопрос слишком сложный, чтобы решать его с помощью административного «кнута». Такие попытки очень напоминают печально известные способы решать споры генетиков, физиков и других ученых с помощью НКВД.

Особый шарм этой ситуации придает тот факт, что решение судьи, которое вызвало гнев председателя суда, было отменено и дело было возвращено в тот же Шевченковский суд. У кого-нибудь возникает сомнение, какое решение должен будет принять судья, которому предстоит рассматривать дело, чтобы не встал вопрос о его увольнении?

Ну и наконец, в решении суда, вызвавшем гнев председателя, имеется фрагмент, который редко можно встретить в решениях наших национальных судов: судья не принял во внимание доказательства, полученные с нарушением закона. Вот что пишет судья: «основаниями для возбуждения дела, в частности, были фактические данные, полученные в период с 14.03.11 г. по 29.03.11 г., когда Р. сначала был задержан без процессуального оформления, а в дальнейшем незаконно содержался под арестом под предлогом административного правонарушения, определенного ст. 185 КУпАП… В действительности задержания без процессуального оформления и административный арест были использованы органом дознания и досудебного следствия для сбора фактических данных для возбуждения указанного уголовного дела. Указанное, по мнению суда, ставит под сомнение законность источников получения данных для возбуждения этого уголовного дела».

Заметьте – ни одной ссылки на Конвенцию по правам человека, но насколько это соответствует духу Конвенции. Каждый может сравнить этот отрывок с параграфом 178 в решении «Нечипорук и Йонкало против Украины».

Уже можно проследить тенденцию: в обращении заместителя Генпрокурора тоже речь шла о решении, которое было основано именно на Конвенции по правам человека, в этом последнем обращении – то же самое.

Очень часто доводится слышать, что судьям и прокурорам не хватает информации и образования, чтобы понять Конвенцию и концепцию прав человека вообще. Однако такие обращения в Высшую раду юстиции говорят совсем о другом: они очень хорошо не только знают букву Конвенции, но и понимают  ее дух. Еще раз: ни в одном «опальном» решении Конвенция не упоминалась, но «борцы» за независимость правосудия ее сразу распознали. Это наводит на мысль, что поборники чистоты судейского корпуса Конвенцию на дух не переносят и сознательно противодействуют ее применению.

29 вересня 2011 р.                                                                                                                                     
Київ

28 вересня 2011 року місія у складі українських і міжнародних організацій («Стоп цензурі», «Репортери без кордонів», КНМП, Інститут медіа права, «Інтерньюз-Україна») за участі представництва ЄС в Україні як незалежного спостерігача завершила свій візит, пов’язаний із вивченням ситуації у сфері свободи слова в Харкові.

Візит місії було спричинено зникненням із харківського ефіру протягом серпня 2011 року трьох мовників (АТН, «Фори» й А/ТВК), які були в числі небагатьох місцевих ЗМІ, що давали альтернативну і критичну оцінку дій харківської влади.

Зважаючи на той факт, що ситуація, яка склалась у Харкові, суттєво шкодить іміджу України за кордоном і суперечить заявам вищого керівництва України щодо сприйняття європейських цінностей та готовності до євроінтеграції, учасники місії заявляють про таке:

1. Результати візиту місії підтвердили стурбованість загальною атмосферою, в якій працюють харківські журналісти. Ми побачили проблеми як у доступі до інформації, так і в технологічних можливостях поширювати її.
2. Учасники місії не одержали повної інформації про фактичні юридичні й технологічні перешкоди, що унеможливлюють відновлення трансляції телеканалів АТН, «Фора» й А/ТВК. Ці причини не було повноцінно викладено ані в письмових відмовах з боку телекомунікаційних операторів, ані в публічних заявах представника компанії «Українські цифрові комунікації», яка з 2009 року надавала послуги з доставки сигналу телеканалам «Фора» й А/ТВК.
3. Відсутність в операторів телекомунікацій чіткої і прозорої позиції не лише не дозволяє мовникам транслювати сигнал на Харківський ОРТПЦ, але й унеможливлює їхній подальший перехід на кабельне мовлення, що загрожує діяльності цих каналів.
4. Учасники висловлюють стурбованість із приводу невизнання санітарного паспорту телекомпанії АТН, виданого центральною санепідемстанцією, та відсутності бодай якоїсь офіційної позиції з боку ХОРТПЦ.
5. Учасники висловлюють обурення з приводу обставин організації та проведення зустрічі з харківським мером Геннадієм Кернесом, на якій, усупереч вимогам прес-служби мера щодо закритого формату зустрічі й запевненням у протокольному характері відеозапису, фактично була присутня камера телекомпанії, співзасновники якої – мер Харкова та його заступниця.
6. Учасники обурені повідомленням прес-служби мерії про те, що вони «не виявили зацікавленості в документах», запропонованих харківським мером. Таких документів, попри обіцянку, не було надано. Учасники місії висловлюють сподівання, що йдеться про непорозуміння і найближчим часом вони одержать обіцяні документи.
7. Учасники місії стурбовані відсутністю достовірних сюжетів про візит місії в ефірі телеканалів, що свідчить про наявність цензури в харківському телеефірі. Це, в свою чергу, посилює припущення про реальні причини зникнення незалежних телеканалів із ефіру і наявність реальної загрози плюралізму і свободі слова у Харкові.
8. Попри наявність бізнесового конфлікту навколо телекомпанії «Фора», учасники місії не поділяють позиції, що припинення мовлення трьох телеканалів спричинене суто господарськими відносинами.
9. Учасники місії звертають увагу Національної ради з питань телебачення і радіомовлення ретельно вивчити ситуацію з найбільш рейтинговими харківськими мовниками, як під час позапланових перевірок, так і в ході додаткового конкурсу на розподіл цифрових частот.

10. Учасники місії закликають журналістів Харкова підтримати колективи постраждалих телеканалів і дотримуватися журналістських та етичних стандартів при висвітленні подій, пов’язаних із цим конфліктом.
11. Учасники місії висловлюють готовність повернутися до Харкова в будь-який час, щоб перевірити дотримання обіцянок місцевою владою. Ми також готові зустрічатися з представниками вищих урядових структур, які можуть сприяти відновленню свободи слова в Харкові.
12. Після ретельної перевірки учасники місії оприлюднять звіт із висновками та рекомендаціями щодо подій у медійному просторі Харкова.

Довідка. Громадський рух «Стоп цензурі!»

Громадський рух «Стоп цензурі!» створений 21 травня 2010 року. Рух є неформальним об’єднанням журналістів, що утворилося у відповідь на утиски свободи слова в Україні.

Це  ініціатива українських журналістів та медійних громадських організацій щодо відстоювання свободи слова, запобігання встановленню цензури в Україні, унеможливлення перешкоджання професійній діяльності журналістів та порушення професійних стандартів при висвітленні суспільно-політичних питань.

Громадський рух «Стоп цензурі!» не підтримує жодну політичну силу, не фінансується політичними партіями.

Дізнатися більше або приєднатися до Громадського руху «Стоп цензурі!» можна за посиланням http://telekritika.ua/news/2010-05-22/53128

Блог Громадського руху «Стоп цензурі!»: http://stopcensorship.wordpress.com , у Твіттері: http://twitter.com/Stopcensorship

Контактна особа: Артем Соколенко,
координатор прес-центру Громадського руху «Стоп цензурі!»
050 440 46 08,
[email protected]

Вивчати й оцінювати те чи інше соціальне явище в умовах чинення державою негласного опору такому дослідженню завжди не просто, тим більше, коли його предметом є рівень ксенофобії та поширеності злочинів на ґрунті ненависті в країні. Як би там не було, але і сьогодні, коли з Європи, яка традиційно вважається взірцем сталої демократії, все частіше лунають вислови її лідерів про розчарування у принципах мультикультурності та пасивної толерантності, расизм й дискримінація продовжують залишатися явищами ганебними і засуджуються світовою спільнотою. Українська влада завжди опікувалась власним іміджем, принаймні у декларуванні своєї відданості європейським цінностям, а тому, час від часу, уряд звітує про рішучу боротьбу з окремими випадками ксенофобії та дискримінації в Україні. Саме так – з окремими випадками, оскільки поширеність цих соціальних хвороб у нашій країні зазвичай урядовцями заперечується.

Всупереч існуючій офіційній позиції правозахисні організації та об’єднання національних меншин вказують на протилежне і б’ють на сполох, стверджуючи – настрої «нетерпимості до іншого» в українському суспільстві з року в рік зростають, і їх прояви вже набули в Україні масштабного й системного характеру.

Втім, подібні кардинальні відхилення в оцінюванні однієї соціальної проблеми з боку влади і суспільства для сучасної України справа вже звична: влада традиційно бачить те, що хоче бачити, суспільство – те, що є насправді. Це визначає й різний підхід до способів вивчення та аналізу динаміки ксенофобних процесів в Україні.

Уряд у своїх висновках опирається виключно на заспокійливі дані правоохоронних органів, які, в свою чергу, розуміють, чого чекає від них влада і слухняно дають саме ту статистику, яка є затребуваною на цей час. Подібне маніпулювання цифрами – справа не важка, оскільки статистика правоохоронців зводиться виключно до підраховування кількості резонансних нападів на іноземців та кількості кримінальних справ, порушених за профільною статтею 161 Кримінального кодексу України (порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань).

Здавалось би, дійсно – з 2009 року кількість офіційно зафіксованих випадків вчинення насильницьких дій стосовно іноземних громадян в Україні зменшується, а кількість порушених прокуратурою й розглянутих судами справ за статтею 161 КК України залишається незначною. Проте, подібну статистику правоохоронців навряд чи доречно вважати об’єктивним критерієм для оцінки загальної ситуації в державі.

По-перше, в Україні жертвами «злочинів ненависті» є не тільки іноземці і, навіть, не тільки особи з неєвропейською зовнішністю. Як не парадоксально, але об’єктами переслідування в нашій державі доволі часто стають її громадяни, в тому числі й українці за національністю. Такі факти, як правило, залишаються поза увагою правоохоронців і не фіксуються, як порушення законодавства з мотивів ненависті. По-друге, правоохоронні структури чомусь вважають покажчиком етнічної напруженості виключно кількість випадків чинення фізичної розправи над «чужими», не враховуючи і не надаючи відповідної оцінки іншим складовим агресивної ксенофобії – фактам наруги на могилами та релігійними спорудами, розв’язаній в Україні «війні пам’ятників», цілеспрямованому пошкодженню майна представників певних груп тощо.

У корені невірною є і практика визнання правоохоронними органами кількості справ, заведених за статтею 161 КК, як індикатора рівня поширення ксенофобії в державі. Вказану статтю фахівці, з певною долею іронії, називають «статтею-привидом», оскільки у Кримінальному кодексі вона є, але її практичне застосування настільки скромне, що, взагалі, виникають сумніви у доцільності існування такої статті, принаймні, у тому вигляді, в якому вона зараз виписана.

На закиди правозахисних організацій до правоохоронних структур щодо причин практики обмеженого використання «статті-привиду», міліція традиційно відповідає: «Це компетенція прокуратури». Остання, в свою чергу, скаржиться на суди, які з неохотою кваліфікують злочин, як такий, що вчинений на ґрунті ненависті. Суди посилаються на труднощі з підтвердженням мотиву та умисності дій правопорушника. У певній мірі все це вірно і можна погодитися – «антидискримінаційна» стаття 161 КК України, у силу своєї розмитої диспозиції та специфіки застосування, просто не в силах забезпечити абсолютний захист рівноправності громадян. Але це навряд чи може виправдати пасивну позицію правоохоронної системи, яка не використовує інші можливі важелі впливу на ситуацію – наприклад, статтю 67 Кримінального кодексу, яка кваліфікує вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату, як обставину, що обтяжує покарання. Застосування вимог статті 67 КК України не потребує передачі кримінальної справи із міліції до прокуратури і, при очевидності мотивів ворожнечі, дає можливість слідчому додатково кваліфікувати будь-яке злочинне діяння, передбачене Кримінальним кодексом – від хуліганства й нанесення тілесних ушкоджень до знищення майна, осквернення релігійних святинь чи наруги над могилою. Однак, в органах внутрішніх справ така практика не поширена, що, з одного боку пом’якшує покарання для злочинця, з іншого – зменшує статистичні дані щодо реальної кількості злочинів на ґрунті ненависті.

Підводячи підсумки, можна зробити висновок – в Україні відсутня офіційна статистика, яка дала би можливість об’єктивно оцінювати як загальний рівень ксенофобії, так і поширеність викликаних нею порушень законодавства.

На відміну від правоохоронних структур, неурядові організації мають інші критерії й методи дослідження проблеми і, в умовах існуючого дефіциту необхідної інформації, оцінюють ситуацію шляхом вивчення громадської думки, враховуючи результати опитування жителів України і представників «стигматичних» груп та здійснюючи моніторинг ЗМІ. Безперечно, що такий спосіб, у поєднанні з одночасним аналізом цифр офіційної статистики, дає можливість більш об’єктивно й розгорнуто судити про стан ксенофобії в країні. Крім цього, на відміну від правоохоронних органів, неурядові організації при оцінюванні керуються нормами міжнародного права з більш широким трактуванням понять «ксенофобія», «дискримінація» тощо.

Об’єднання зусиль державних структур і неурядових організацій у дослідженні цих соціальних проблем, без сумніву, сприяло би і їх вирішенню, але влада не вважає доцільним налагодження подібної співпраці, вірогідно, через відсутність мотивації у з’ясуванні реального стану справ та певну специфіку вітчизняної політики.

До чого тут політика? На думку автора, саме амбіційність і зосередженість на власних інтересах українських політиків, відверта політизованість уряду та його спроби сховатися від неприємного, але цілком очевидного загострення соціальної хвороби під назвою «ксенофобія» у благополучну статистику правоохоронних органів, призвели до феномену виникнення специфічних, притаманних саме для нашої країни, проявів нетерпимості та скоєння злочинів ненависті з «українським колоритом». І такі злочини, як правило, або залишаються поза увагою правоохоронних органів або, через недосконалість законодавства, не можуть кваліфікуватись як «злочини ворожнечі», незважаючи на те, що такими являються.

Через відверто непродумані, але, у певній мірі, показово-радикальні дії обох останніх президентів та їх команд, в Україні спостерігається активне формування двох аутентичних соціумів – україномовного Заходу та російськомовного Сходу й Півдня, представники яких, маючи одне громадянство і проживаючи в одній країні, по суті існують у своїх відокремлених групах, з власною ідеологію, сповідуванням несхожих духовних та культурних цінностей, з різною інтерпретацією історії України та поглядами на її майбутнє, жорсткою конкуренцією у спробах впливати на внутрішню й зовнішню політику в державі тощо.

Подібна неоднаковість світосприйняття завжди була сприятливою основою для зростання рівня ксенофобії, але в Україні, на відміну від багатьох інших країн, існуюча поляризація суспільства виникла не внаслідок міграційних процесів чи особливостей релігійних взаємовідносин, а була фактично нав’язана політиками у процесі боротьби за владу. Закономірно, що кожний із вищевказаних соціумів має свої ідеологічні канони та їх активних і радикально налаштованих прихильників, які заперечують можливість досягнення компромісу, співіснування життєвих цінностей і неприховано вороже ставляться один до одного, іноді вдаючись до агресивних дій. Активне нав’язування своїх ідей пропагандистами обох таборів та неприхована й не менш активна підтримка їх дій політиками й урядовцями, які використовують суперечності, що виникли, для зміцнення свого впливу на той чи інший регіон країни, поступово призвели до швидкого поширення настроїв зневаги й ворожнечі жителів одних областей України щодо інших. Протистояння політиків і лідерів було перенесено на все українське суспільство і перемістилося з площини боротьби ідеологій на побутовий рівень. Розподіл країни на Захід і Схід з поняття географічного перетворилося на поняття соціальне, яке більш точніше характеризує термін «навмисний розкол».

Прикладів існування такої ксенофобії доволі багато, наведемо лише окремі з них.

Депутат Львівської міської ради Юрій Михальчишин, у публічному виступі перед мешканцями Львова, висловив своє обурення й незгоду з діями провладної політичної сили, при цьому акцентуючи увагу на містах – символах східних і центральних територій України та поширюючи відверто негативне ставлення не тільки на своїх політичних опонентів, а й на всіх жителів цих регіонів. «…Набридло бути толерастами? Набридло говорити про компроміс, примирення, про Схід і Захід разом?…Наша бандерівська армія перейде Дніпро, перейде Донецьк і викине ту синьожопу банду з України… Проти Львова стоять три центри сили – це є Москва, це є Донецьк і це є Київ. Правда, Київ ними окупований, Київ здався…»

З не менш агресивними й образливими заявами, у яких чітко відслідковуються наміри принизити гідність мешканців західних областей України, виступила прихильниця протилежної політичної сили, головний лікар м. Калуш Віталіна Радецька, яка охарактеризувала галичан наступним чином: «Вы – генетически недоразвитый регион, цыгане вы немытые и нечесаные… Мне говорили, что в этом регионе была зона, теперь понятно, откуда такие гены…, вы разбиваете себе лбы, когда бьете поклоны в церкви, а ничего в душе святого у вас нет… Пишите заявления об увольнении, всех уволю, уволю за саботаж руководителей любого уровня».

Показово, що в обох випадках розмова ведеться не про окремих осіб, а про жителів певних регіонів у цілому, і саме територія проживання є мотивом для зневаги та агресії.

Про поширення в Україні подібної «територіальної ворожнечі» на побутовому рівні можуть свідчити і настрої у середовищі футбольних фанатів, які, традиційно (і не тільки в нашій країні), є певним покажчиком рівня ксенофобії серед населення. Навіть у протистояннях і «футбольних війнах» між вболівальниками різних клубів, можна спостерігати тенденцію на об’єднання за ознаками територіальності. Так, ультрас «Карпати» (Львів) та «Динамо» (Київ) спільно виступають проти іншого союзу фанатів футбольних клубів із Сходу та Півдня України – «Чорноморець» (Одеса), «Шахтар» (Донецьк), «Металіст» (Харків), а широко відоме скандування вболівальників київського «Динамо» – «Спасибо жителям Донбаса…» – має чітко виражене територіальне забарвлення з негативним ставленням саме до його мешканців.

До специфічних видів ксенофобії, притаманних сучасній України, необхідно віднести «мовну ксенофобію», викликану не стільки мовними уподобаннями жителів країни – їх схильністю до використання у побуті української або російської мови, скільки багаторічними битвами політиків за електорат, коли «мовне питання» було чи не головним гаслом у передвиборчій кампанії, підміняючи відсутність у кандидатів стабілізаційних економічних програм. У теперішній час епідемія «мовної сегрегації» українського суспільства, яка розпочалась ще при минулому уряді, продовжує набувати все більших масштабів, і розподіл України на два табори – українськомовний та російськомовний, постійно підживлюється з ініціативи політиків, які знаходять ідеологічне й культурологічне обґрунтування цьому негативному процесу. Для пересічного українця вибір української чи російської мови, як мови спілкування, поступово став не тільки показовою ознакою прихильності до тієї чи іншої політичної сили, а й своєрідним індикатором впізнання «свій–чужий» та сигналом до неприйняття або навіть агресії щодо визначеного таким чином «чужого».

Голова Донецької облдержадміністрації Анатолій Близнюк під час спілкування з громадянами на ринку міста, прохання розмовляти на українській мові охарактеризував, як провокацію і відповів «Іди у Івано-Франківськ – там з тобою поспілкуються на рідній мові».

У Дніпропетровську був звільнений з роботи Юрій Єгоров, який працював ревізором у мережі супермаркетів. Як стверджує він сам, причина звільнення – його україномовність. «10 березня я повернувся з Києва і вийшов на роботу,  – розповідає Юрій. – Приїхав начальник, старший ревізор, і сказав, що йому поставлене завдання, щоб я не пройшов атестацію – бо на мене скаржився управляючий магазину за мою українську мову».

У місті Києві власник ресторану відмовився прийняти на роботу Олену Воронову, за твердженням жінки, через те, що вона розмовляє українською мовою.

З тієї же причини адміністрацією київського магазину “Spazio Boutique” було відмовлено у працевлаштуванні Юлії Скородом. «Я принесла резюме особисто адміністратору і воно було українською… Але, адміністратор досить грубо мені сказала: «Девушка, вы вообще на русском разговариваете?». Мене здивувало навіть не питання, це був не перший випадок, а сам тон, яким про це спитали – так зневажливо».

З аналогічною проблемою зіштовхнулась Діна Антощенко: «Я прийшла на співбесіду у магазин дитячого одягу “Lapin House”, і представник цього магазину сказала мені, що би я негайно перейшла на російську мову, якщо хочу, аби вони надалі зі мною співпрацювали, бо до їх магазину приходять дуже важливі клієнти».

У відповідь прихильники українського національного руху, під відеозапис, розгромили вітрини магазинів “Spazio Boutique” і “Lapin House” і виклали в Інтернет агітаційний ролик із закликом бойкотувати їх роботу.

Подібна відверта дискримінація щодо носіїв іншої мови та мешканців «ворожих регіонів» вже не зводиться тільки до взаємних образ, а поступово переходить у фазу активної агресії та супроводжується чиненням насильницьких дій.

9 травня у місті Севастополь було скоєно напад на помічника депутата Тернопільської обласної ради Едуарда Леонова 60-річного Анатолія Декіна. Перед цим йому зателефонував невідомий, який представився земляком із Західної України та запропонував зустрітися. Коли Анатолій Декін прийшов на заздалегідь обговорене місце зустрічі, на нього напали троє молодиків, силоміць затягнули до парку, де почали жорстоко бити, незважаючи на похилий вік та інвалідність потерпілого. В результаті Анатолій Декін із зламаними ребрами, пошкодженням ноги та чисельними гематомами потрапив у лікарню. Мотиви своїх насильницьких дій нападники пояснили жертві просто: «Севастополь – русский город. Мы всех вас истребим». У подальшому було встановлено особи двох нападників, які, за інформацією прес-медіа, являлись членами однієї з організацій проросійської спрямованості. Лідер ВО «Свобода» Олег Тягнибок впевнений, що причиною нападу на Анатолія Декіна була його українська національність, мова та активна позиція у відстоюванні прав українців. Показово і те, що представники ВО «Свобода» висловили свою зневіру у можливостях і бажанні місцевих правоохоронців надати належну оцінку скоєному злочину, заявивши: «Звертатися до кримських правоохоронних органів давно не має сенсу, адже вони часто є механізмом репресій проти „Свободи“ у Криму. На це вказує навіть той факт, що злочинці дотепер розгулюють по вулицям Севастополя, а тому ми звертаємося до МВС та СБУ з вимогою розслідувати цей злочин та наказати винних».

Напередодні Дня незалежності у місті Харкові відбулась сутичка із застосуванням зброї травматичної дії. За повідомленням членів місцевого осередку організації «Патріот України», до їх офісу за адресою вулиця Римарська, 18 вторгнувся громадянин, який почав стріляти по них гумовими кулями. У свою чергу представники вказаної організації, обороняючись, нанесли нападнику тілесні ушкодження.

Іншу версію висловила Харківська прокуратура, яка заявила, що в офісі «Патріотів України» з використанням ріжучих предметів та молотка було скоєно напад на журналіста-позаштатника, який, з метою самозахисту, застосував пістолет травматичної дії.

В результаті інциденту були серйозно травмовані представники обох сторін, але, незважаючи на це, органами правопорядку не надані офіційні коментарі щодо причин виникнення цього резонансного протистояння із використанням зброї. Проте, такі причини встановили журналісти, які вказують, що конфлікт виник під час спілкування його учасників на одному з Інтернет-форумів, витяги з якого наведені нижче («харківський стрілець» виступає під ніком «Сармат»).

Ден: Совет кацапам, живущим в Украине и имеющим наглость обсирать культуру и язык страны, которая их приютила. Валите к себе в свой вонючий Кацапстан, вы здесь никому не нужны.

Сармат: Слышь, хохлонацистский ушлёпок, не хочешь в рыло получить со всем моим неуважением к такой укромрази как ты? Подозреваю, что ты – дитя нэзалэжности с прыщавой рожей и промытыми какломозгами.

Ден: Пиши в личку, кацапенок, встретимся.

Сармат: В личку? А чего ты, шнырь парашный, по личкам хоронишься? Давай, сынок галичанской шлюхи с яуропэйского автобана и папы-ишака с полонин, мычи тут, куда подъехать прямо теперь! Меня-то знают, а вот кто ты, парашник нэзалэжный, ещё предстоит выяснить! Хе-хе..

Ден: Подъезжай на Рымарскую 18, педераст вонючий.

Інший випадок. 17 серпня у місті Севастополь у маршрутному таксі місцевий житель вдарив ножем туриста. Причиною конфлікту стала сварка – чоловіки посперечалися через те, хто раніше зайняв чергу на зупинці. Очевидці вказують, що мешканець Севастополя по акценту свого опонента зрозумів, що той не місцевий і, після цього, почав ображати приїжджого, вказувати, що «москалю» слід «валити до себе додому», а потім вдарив ножем і, після зупинки таксі, втік.

Злочинець був невдовзі затриманий, про що на сайті УМВС України у м. Севастополь було розміщене відповідне повідомлення, де, вже у звичній для міліції манері, замовчується складова національної ворожнечі у мотивах вчинення злочину, сам злочин переводиться виключно в побутову площину та вказується про прийняття рішення щодо порушення кримінальної справи за статтею 125 КК України (легкі тілесні ушкодження).

Таким чином, у теперішній час є підстави говорити про появу в Україні порівняно нових мотивів для ксенофобних настроїв – мовного й територіального, коли причиною для ворожого ставлення є не раса і національність об’єкта неприязні, а його мова спілкування або місце проживання на тій чи іншій території усередині однієї країни. Враховуючи стрімке поширення подібної ксенофобії, вона стає серйозною загрозою та одним з факторів дестабілізації ситуації в країні.

Можна стверджувати й те, що вітчизняне законодавство та правоохоронні органи не готові до такого виклику. Стаття 161 КК України передбачає відповідальність за обмеження прав громадян за ознаками мови чи місця проживання, але при цьому визнає злочином приниження, образу почуттів, честі та гідності, розпалювання ворожнечі і ненависті лише на расовому, національному чи релігійному ґрунті. Із статтею 161 співзвучний і пункт 3 статті 67 КК України, відповідно до якого обтяження покарання можливе за вчинення злочину на ґрунті виключно расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату. При цьому диспозиції обох зазначених статей не передбачають того, що злочинні ненависницькі дії можуть бути вчинені стосовно особи через територію її проживання або мову спілкування.

Звітуючись про свої успіхи, правоохоронні органи вже звикли рапортувати про зменшення рівня активності в Україні радикальних формувань «скінхедівського» спрямування з притаманними для них лозунгами про чистоту білої раси та звичними атрибутами і фетишами – бритими головами, нацистськими свастиками тощо. Проте, правоохоронці вперто не бачать інших кричущих проявів ксенофобії і дискримінації, коли їх суб’єктами та об’єктами є особи однієї раси і громадяни однієї країни, коли не колір шкіри, розріз очей чи інші особливості зовнішності, а мова (іноді державна) або місце проживання стають причиною для утиснення прав, виявів ворожнечі та агресії.

Незалежно від бажання влади, суспільство завжди спостерігає та фіксує будь-які соціальні процеси в державі, осмислює й оцінює їх, у тому числі й за допомогою фольклору. І дуже часто саме народну творчість слід вважати неупередженим сигналом про існування проблеми в країні. А тому, на завершення, буде доцільно згадати актуальний на сьогодні анекдот, який влучно характеризує особливості нашої національної ксенофобії:

«У Львові до трамваю заходить чоловік у вишиванці, з оселедцем та вислими вусами. В руках тримає автомат. Уважно оглянувши пасажирів, чоловік підіймає зброю і питає:

– А ну, панове, відповідайте по черзі – котра зараз година? А потім, в залежності від відповіді, зі мною на вихід,  – і демонстративно пересмикує затвор автомата.

Присутній у трамваї темношкірий іноземний студент перелякано підводиться і каже українською:

– Чверть на п’яту, дядьку…

– Та ти сиди, хлопче,  – лагідно відповідає йому чоловік. – Я й так бачу, що ти не москаль».

Вчора декілька народних депутатів від опозиції відвідали Лук’янівське СІЗО. Зустрітися з Луценком і Тимошенко їм не дали, але дозволили поспілкуватися із звичайними в’язнями та показали умови їхнього утримання.

Арсеній Яценюк виступив на 5-ому каналі й розповів, наскільки депутати були шоковані умовами утримання – СІЗО переповнене, і в деяких камерах вдвічі чи більше в’язнів, ніж наявних спальних місць,  – якістю їжі, медичної допомоги, яка відстала на багато років навіть якщо порівняти із нашим медичним середовищем на волі. Все це можна назвати, з точки зору Яценюка, жахливими умовами. А я подумала, чому сьогоднішні депутати від опозиції, коли вони були при владі, не відвідували СІЗО? Чому вони цим не переймались, коли вони мали парламентську більшість, і проблеми можна було вирішити на законодавчому рівні?

Ми всі 5 років президентства В. Ющенка постійно писали про те, що наші СІЗО – вже тільки перебування в них – це катування або, як мінімум, нелюдяне поводження (юридична кваліфікація цим поняттям дається рішеннями Європейського суду з прав людини про порушення статті 3 Конвенції). Ми постійно чубилися з начальником Департаменту виконання покарань. І лише одиниці з депутатського корпусу нас підтримували. Щодо Президента, то всі наші волання залишались без належної уваги. Якщо додати до цього кількість людей, яких цілком безпідставно, як Луценка, Тимошенко, Іващенка взяли під варту, то можна уявити, скільки людей в нас страждають зовсім безпідставно. На Заході беруть під варту злодіїв, які загрожують життю якоїсь людини, безпеці, заважають правосуддю.

Але якщо в нас заарештовано і Луценка, і Тимошенко без жодної законної підстави, та ще Україна цим собі дуже шкодить на світовому рівні – можна собі уявити, як кидають за ґрати пересічних громадян, яку медичну допомогу вони отримують, як з ними поводяться. Ми знаємо все це, бо до нас постійно звертаються в’язні, їхні родичі. Нам часто доводиться писати заяви до Європейського Суду з прав людини за правилом 39 Регламенту суду – через ненадання медичної допомоги. І завдяки вимогам Європейського суду допомогу надавали. А ось зараз, наприклад, у справі колишнього ректора криворізького вишу А. Темченка, процедурне рішення Суду за правилом 39 є, а Державна пенітенціарна служба його не виконує. Тобто ситуація погіршилася. І мене до нестями дивують наші можновладці, які живуть одним днем. Що з ними буде далі – їх зовсім не цікавить. Але ж є таке прислів’я: «Від суми, тюрми, лікарні не відхрещуйся». Чи міг собі уявити п. Волга, що його заарештують? Адже він належить до партії влади. І рано чи пізно партія влади стає опозицією, і навпаки.

Невже треба зазнати репресивного шоку в своїх лавах, щоб звернути увагу на нелюдське поводження із в’язнями, на безпідставні висновки суду про тримання під вартою, на страшну нелюдську систему нашої каральної системи?

Може, чинна влада врахує помилки опозиції й почне реформувати виправну систему? Щось несхоже. Недарма Україна посідає чи не перше місце в Європі за кількістю тих, кого до суду чи під час нього взяли під варту, та останнє місце за кількістю виправдальних вироків.

Мені здається, що наша виправна система потребує спільних дій і влади, і опозиції. Як і рівень медичної допомоги – і взагалі, і в пенітенціарній системі зокрема.

Щодо рівня медичної допомоги, на думку відразу спадає поранення колишнього харківського губернатора Кушнарьова, якого мені дуже шкода. Він після отриманого поранення потрапив до районної лікарні, де не було ані необхідного реанімаційного обладнання, ані запасів крові. І цей випадок доводить, що ніхто ні від чого не застрахований.

В’язні постійно скаржаться нам. що їх часто зовсім не лікують, і, навіть не зважаючи на серйозні скарги – не обстежують. Ось приклад із захворюванням на гепатит одного з них. По-перше, йому не визначили, не дослідили тип вірусу. Просто сказали, що в нього «хвороба Боткіна» – тобто гепатит «А». Насправді у хворого був гепатит «С», але він дізнався про це вже на волі.

А скільки людей в СІЗО і колоніях помирають через ненадання медичної допомоги?

До речі, те, що робиться з Тимошенко – абсолютно поза законом, бо вона за Цивільним кодексом України і за Законом України про охорону здоров’я має право на вільний вибір лікаря.

Ще більше незаконних дій суду і пенітенціарної служби стосовно Луценка, адже попередні обстеження визначили у нього підозру на цироз печінки. І, відмовляючи йому в незалежному обстеженні, відверто ризикують його життям. Бо при такому діагнозі обов’язковим обстеженням є комп’ютерна томографія, яка швидко і повно може надати дані про стан печінки. Не треба казати, що в наших СІЗО це сучасне обстеження неможливо. То куди дивиться влада?

Депутати й виконавча влада поводять себе наче якесь дике плем’я. Вони собі займаються своїми справами, а навколо квітне середньовіччя.

Що можна сказати, коли не закуплені для вільних громадян ані антипсихотичні препарати, ані вакцини для щеплень? То така держава буде лікувати в’язнів? А ліки, які подорожчали деколи вдвічі?

Депутати і влада розуміють, що реформа медицини – один із найголовніших пріоритетів нашого суспільства. Складається враження, що можновладці ставляться до населення, особливо до пенсіонерів, так, ніби дуже бажано, щоб вони скоріше повмирали і не навантажувати державу.

Інакше як розуміти те, що медицина 20 років практично не реформується? Хоча, як її реформувати, можна подивитись в країнах-сусідах – Чехії, Польщі, країнах Балтії. Навіть у Росії працює система страхової медицини, і хоча вона не дуже вдала, це краще, ніж нічого.

Ми довели країну до важких епідемій туберкульозу, гепатитів «В» і «С», ВІЛ-інфекції. Україна – одна з лідерів Європи за смертністю від онкологічних захворювань, серцево-судинних порушень, діабету. Постійно зростає кількість психічно хворих, бо Закон України «Про психіатричну допомогу» ніяк не відповідає українським реаліям. За цим Законом дійсно психічно хворі на важкі ендогенні захворювання отримують психіатричну допомогу тільки за власним бажанням. Виключення – це загроза життю своєму або когось іншого. Але будь-який медик-психіатр скаже, що загроза своєму життю (самогубство), чи комусь іншому (вбивство) може виникнути спонтанно і не очікувано, коли хворого з важкими психічними розладами роками не лікують. Скільки людей ми бачимо навколо себе із порушеннями форм поведінки – і ніхто не звертає на це увагу, поки ця психічно хвора людина не залишається без родини, сама в квартирі. Тут знаходяться і психіатри, і міліціянти, які раптом помічають те, що вони не помічали десятиріччями. І психічно хворий опиняється в лікарні, а потім в інтернаті для психохроників, а його квартиру комусь продають.

Держава несе повну відповідальність за життя і здоров’я ув’язнених громадян на всіх етапах їх перебування під вартою. Тому нормальні правителі – це відноситься й до попередньої влади – саджали би за ґрати тільки у крайньому випадку. Але для цього треба думати про людей.

На жаль, у нас влада сфокусувалася сама на собі. Їм гарно. А що там із цим народом, тим більше тими, кого влада вважає злочинцями – це її не обходить.

А скільки слів про реформи кожного дня чуєш по телебаченню? Слова, слова, слова…

Але людей судять по справах. А справи в медичній галузі настільки кепські, що молоді люди перестали йти до медичних навчальних закладів, де зараз часто недобір. Скрізь у світі лікарі отримують чи не найбільшу зарплатню серед інших професій. В нас чи не найменшу.

Отака ціна життя громадян Україні очима держави. Отака ціна волі й небезпеки. Останнім часом мені здається, що наша країна нагадує старий, кинутий сільський будинок. Все обвалюється, і прямо тобі на голову.

Може у когось інше враження?

У селищі Очеретино Ясинуватського району Донецької області, після тяжкої хвороби, помер дисидент з 15-ти річним табірним стажем, борець за незалежність України, один з засновників Донецької обласної організації Української Гельсинської Спілки, публіцист та поет Ярослав Юрійович Гомза. 18 вересня йому виполнилося 84 роки.
Висловлюємо свої щирі співчуття родичам та близьким Ярослава Юрійовича.

Біографічна довідка

(Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – 1–516 с.; Частина ІІ. – 517–1020 с.; Частина ІІІ: Гомза Я., С….)

ГОМЗА ЯРОСЛАВ ЮРІЙОВИЧ (нар. 18.09. 1927, с. Монастирець Стрийського р-ну Львівської обл. – п. 22.09. 2011, смт. Очеретине Ясинуватського р-ну Донецької обл.).

Остарбайтер, політв΄язень, просвітянин, публіцист.

Народився в селянській родині Юрка і Насті. Закінчив три класи в сільській державній школі з "руською" (тобто українською) мовою навчання, а з четвертого класу був учнем Стрийської "Рідної школи". З 1939 навчався в школі № 10 у Стрию. За німецької окупації переведений до 5 класу ґімназії, та провчився всього півроку.

Родина збідніла вщент: у хаті не було шматка хліба. У лютому 1942 разом з батьком змушений був "добровільно" виїхати на роботу до Німеччини. Працював у бауера в с. Ґанзерін у Померанії, а батько – в сусідньому с. Кепіц.

Незабаром Г. нав΄язав контакти з українськими організаціями, передусім з "Українським Національним Об’єднанням" та "Українською Громадою". Перечитав багато українських книжок, виданих в Україні й за кордоном. Згодом в автобіоґрафії писав: "Весь свій заробіток вкладав у газети та книжки, які розповсюджував між остарбайтерами-українцями". Найважливішими були газети "Український вісник", "Українська Дійсність" (Берлін), "Наступ" (Прага), журнал "Пробоєм" (Прага).

У квітні 1945 "визволений" червоними військами і заарештований органами контррозвідки "Смерш" 3-ї Ударної Армії та засуджений Військовим трибуналом за ст. 58-1а КК РРФСР на 10 р. позбавлення волі і 5 р. поразки в правах за "антирадянську діяльність" (розповсюдження української преси та книжок серед остарбайтерів-українців), за зв’язок з ОУН.

Покарання відбував у Сиблагу (пос. Антибес) та Степлагу (Кенґір, Джезказґан), де пізніше, у травні – червні 1954, почався страйк з вимогою скасувати номери, що принижували людську гідність (Г. в Кенґірі мав номер СВВ-667), знизити норми виробітку, поліпшити медичне обслуговування, переглянути справи. Страйк переріс у повстання, яке було розчавлене танками. Г. під той час був у пос. Антибес.

З закінченням терміну покарання звільнений у 1955. Поїхав на Донеччину, куди вже перебралися його батьки. Працював робітником спочатку на Очеретинському цегельному, а потім на Авдіївському коксохімічному заводах. 1968 р. закінчив вечірню середню школу, курси німецької мови (1969), відтак українське відділення філологічного факультету Донецького держуніверситету (1974). Уже з 1972 р. до виходу на пенсію працював учителем німецької мови, української мови й літератури в Очеретинській СШ.

З часу звільнення перебував під пильним таємним наглядом КГБ, а з 1972 р. – під явним. Його викликали на допити у зв΄язку з арештами дисидентів. Зокрема, в лютому 1981 р в нього шукали, та не знайшли, працю Олекси ТИХОГО «Мова. Народ». Обшуки, погрози, шантаж родини тривали до 1990 р.

З початком перебудови активно працював на українське відродження. Один з організаторів Товариства української мови ім. Т.Шевченка на Донеччині, Всеукраїнського Товариства політв΄язнів і репресованих (ВТПВіР). Співзасновник УГС на Донеччині (1989), член УРП (1990), голова місцевого осередку і член сенату ОУН(м). 22.01.1989, у День Злуки, брав участь у мітингу під синьо-жовтими прапорами в Донецьку.

Член редколегії ж. «Пороги» (Січеслав, 1998-90). 1990 р. вийшло (в машинопису) два числа започаткованого і редагованого Г. самвидавного художньо-публіцистичного альманаху "Каяла", та через брак коштів мусили припинити видання.

Автор сотень публікацій з історії України, зокрема, Слобожанщини й Донеччини, про діячів української культури.

Похований 24.09.2011 в с. Очеретине.

Бібліоґрафія:

1.

«Цитатник» Олекси Тихого // Той, що духом не скоривсь. Матеріали наукової конференції, присвяченої пам’яті Олекси Тихого. – Всеукраїнське т-во «Просвіта» ім. Т.Шевченка. Дружківська міська організація. – Дружківка, 1994. – С. 21-23.;Те ж: ж. «Зона», № 7, 1994. – С. 215–217.

Моя зустріч з Олексою [Тихим] // Східний часопис, № 24. – 1997.

Джезказган // Українське слово, 1998. – № 29; Від Берліна до Антибеса. – 1998, № 46; Антибес. – 1999. – № 4.; Кенгір. – 1999. – № 33.

Від Берліна до Антибеса // Молодь України, 1999. – № 40; Антибес. – № 41; Кенгір і Джезказган. – № 42.

Вибране. Статті, спогади, вірші. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2005. – 115 с.

Автобіографія 2001 р. (машинопис).

2.

Вахтанґ Кіпіані. Українці проти уркаганів. – Україна молода, № 28. – 2005. – 12 лютого.

Білецький В.С. Історія Донецької крайової організації Народного Руху України (1989-1991 рр.). Донецьк: Укр. культуролог. центр, Донецьке відділення НТШ, 2009. – 172 с.

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – 145 – 146.

Василь Овсієнко. Харківська правозахисна група. 25.09. 2011.

Див. також: Володимир Березин. Незвичайний очеретинський остарбайтер