Бюлетень "Права Людини", 2012, #04

Пожар 02 февраля, на одной из копанок Луганской области, расположенной в селе Павловка – это к сожалению не исключение, а правило. Жители Донбасса знают, что подобное происходит не редко, но об этом власти, милиция, прокуратура предпочитают умалчивать, пытаясь скрыть  факты жуткого травматизма и гибели рабочих угольных копанок.

Данный  же факт возгорания копанки нельзя было скрыть, т.к. трагедия была связанна не с обрушением горной выработки, а с возгоранием. Другими словами, признаки аварии были явными, из выработки валил дым, который был виден из далека и скрыть этот факт было не возможно, тем более что по звонку сторожа, к месту аварии выехали пожарные и подразделения горноспасателей, а это уже для местных жителей сенсация, новость моментально облетела шахтерский город Свердловск.

Если бы не было пожара в копанке, мы навряд ли узнали о гибели рабочих,   в этом то и кроется весь подлый цинизм тех, кто зарабатывает на этом унизительном и рабском труде людей, пытающихся выжить в невыносимых условиях современного Донбасса.  

Попробую пояснить: когда в забое угольной копанки рушится кровля, люди находящиеся там чаще всего гибнут, но информация об этом не распространяется, т.к. при этом нет внешних признаков аварии, т.е. нет задымленности, крики о помощи из под земли не слышны, внешне все спокойно, когда происходит подобная авария, хозяину себе дороже подымать шум и спасать рабочих, да и политикам, которые покрывают незаконную добычу угля, не  с руки выход такой информации. В таких случаях, копанку засыпают, а те кто находился в ней остаются там на вечно, никто ни к кому претензий не предъявляет, уголовные дела не возбуждаются, семьи погибших молчат, ведь рабочие на таких копанках работают нелегально. Предприимчивый хозяин, при полной поддержке властей, прокуратуры, милиции ищет место для новой копанки и занимается рекрутированием новых рабочих.  

СОГ «Трудовое Движение «Солидарность» неоднократно поднимало вопрос о нелегальной добыче угля в Луганской области, я неоднократно делал публикации на эту тему, однако реакция областных властей не поддается здравому смыслу. Вместо того, чтобы реагировать на факты разворовывания недр, губернатор В. Пристюк практически ежеквартально публично заявляет об очередной  убедительной победе над копанками, но они почему-то   после его побед появляются вновь, как грибы после дождя.

В апреле 2011 года нам пришлось областную власть просто носом ткнуть в эту проблему, после того как В. Пристюк в очередной раз объявил о своей победе над копанками, мы сделали публикацию и сняли видео ролик, о  работающей копанке и методах расправы над теми, кто пытается говорить об этом вслух, надеясь что у чиновников областной власти наконец-то проснется совесть и они начнут заниматься тем, за что мы им собственно   платим зарплату.

04.02.2012

Слідчі ізолятори в Україні є найзакритішими й найскандальнішими установами. Втім, про умови перебування в українських СІЗО журналісти та політики згадують лише тоді, коли за ґрати потрапляють VIP-особи, або там вкотре за загадкових умов помирають затримані.
А смертей багато. За даними державної пенітенціарної служби України, лише у першому півріччі 2011 року в закладах виконання покарань померла 601 особа. Це при тому, що за увесь 2010 рік там було зафіксовано 808 смертей, а у 2009 році – 761. Тенденція зовсім не втішна.
Середньовічне пекло
Самі затримані, які відсиділи в СІЗО певний строк, називають перебування в цих установах справжнім пеклом. «Наші СІЗО – це територія, де людина не може довго прожити. Це не 21-ше, а якесь 19-те століття, коли затриманих катують та просто знущаються», - ділиться 39-річний киянин Ігор Кіценко, який відсидів в одному зі слідчих ізоляторів сім місяців свого життя і ледь не помер там.
Нині Ігор у лікарні лікується від туберкульозу, яким заразився у СІЗО. «Життя зламане. Роботу втратив. Здоров’я втратив. Все втратив через те, що у міліції було відпрацювання території і за затриманих понаднормово їм дають премії. Я якраз потрапив їм під руку», - розповів Deutsche Welle Ігор Кіценко. Нині чоловіка випустили з СІЗО «на підписку про невиїзд». Він чекає суду і впевнений, що виграє справу, адже обвинувачення й досі не може надати докази його вини. Про час у слідчому ізоляторі згадує з жахом. «Там двадцять ліжок, а ув’язнених близько сорока. Спали по черзі. Сісти не було куди. Через те, що я хворий на діабет важкої форми почали набрякати ноги. У медчастину мене перевели тільки через місяць, коли вже не міг ходити», - згадує Ігор і підсумовує, що до «нелюдських умов» в СІЗО нікому не має діла.
Медицина з-під палки
Правозахисник, координатор програм Харківської правозахисної групи Андрій Діденко наголошує, що вина людей, які сидять у слідчих ізоляторах не доведена, а утримуються вони в Україні набагато гірше, а ніж засуджені. «У СІЗО людина обмежена в правах. Особливо у праві на медичне обслуговування», – зауважив в інтерв’ю Deutsche Welle  Діденко. За його словами, медичні працівники СІЗО підпорядковуються державній пенітенціарній службі і «часто-густо забувають про клятву Гіппократа». Медичні послуги, які вони надають, знаходяться на вкрай низькому рівні.
Самі ж медпрацівники є залежними від керівництва СІЗО і нерідко нехтують професійною сумлінністю на користь вимог керівництва слідчого ізолятору. До того ж, існує низка неврегульованих проблем у використанні медпрепаратів медичними структурами відомства, каже Андрій Діденко. Тож правозахисники неодноразово просили передати підпорядкування медперсоналу СІЗО від державної пенітенціарної служби до міністерства охорони здоров’я, однак чиновники поклали це питання у довгу шухляду.
Марні сподівання на всесильних?
З порушенням прав людей на медичне обслуговування правозахисник Діденко пов’язує велику кількість смертей у СІЗО і закликає депутатів, омбудсмана та громадські організації провести «неочікувані незалежні рейди» в ізоляторах. «Депутати мають такий мандат – відвідувати СІЗО. Та, на жаль, ніхто ще на цю пропозицію не відгукнувся», - прокоментував Діденко. Ще більше повноважень на відвідування слідчих ізоляторів має Уповноважена Верховної Ради з прав людини. Та, нажаль, у Ніни Карпачової зараз інші клопоти. Наступного тижня парламент обиратиме нового омбудсмана, тож питання інспектування СІЗО відкладається.
Єдина надія у правозахисників – на новостворену комісію з питань попередження катувань, яку Україна зобов’язалася створити ще у 2006 році після ратифікації факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань. Втім, зібрали таку комісію лише наприкінці минулого року. «Головне, аби ця комісія не була бутафорною і зайнялася інспектуванням реальних проблем затриманих у СІЗО, а не відписками», - сказав Deutsche Welle голова Гельсінської спілки з прав людини Євген Захаров.
Зараз в Україні діє 32 ізолятори. Половину заснували понад 200 років тому. Три з них узагалі існують уже чотири століття, констатує помічник голови Державної пенітенціарної служби Ігор Андрушко. За його словами, через велику кількість затриманих ці заклади жодного разу не звільнялися, щоб зробити капітальний ремонт.
 
Автор: Лілія Гришко
Редактор: Захар Бутирський
31.01.2012

 

Слово «кіреєвщина» можна почути зараз скрізь. Як тільки мова йде про недолуге правосуддя – так і з’являється примара молодика в окулярах з нервовим тиком (підвищеною судомною активністю), та в окулярах – схожий на Гаррі Поттера, але аж ніяк не добрий чаклун, а навпаки – злий.

Але ж – чаклун! Це треба ж було з ніякої справи проти Тимошенко, чаклунським своїм молоточком вибити лідеру БЮТу 7 років ув’язнення! Історія цього не забуде. Навіть європейська – про українську і говорити годі. Отак, на одному процесі – увійти в історію – це ж треба! Правда, через чорний вхід. І цей вхід – пляма на багато поколінь молодого судді. «І він цього не розумів?» – дивуються люди, які не обрали б таку роль ніколи. Люди, які усвідомлюють, що таке історія. Зараз триває суд на Луценком, і щось підказує, що суддя Вовк теж увійде в історію через чорний вхід. Інакше хоча б запобіжний захід Луценку обрали б інший. Що робить за ґратами рік і два місяці абсолютно невинувата людина? Але, спостерігаючи за пересічними справами пересічних громадян, я якось чітко зрозуміла абсолютну залежність суддів від влади, від чиновників, від правоохоронних органів, та й один від одного.

Я вже розповіла про три справи: господарську – про поневіряння наших громадян-кріпаків, яких за рішеннями суду продають разом з їхніми квартирами, дві кримінальні справи – Якова Строгана та Івана Романова. Першого судять за те, що його побила міліція, і другого – теж. А він ще й психічно хворий – неосудний. Тепер хочу описати одну цивільну справу, де суди теж виглядають «чудово»: нічого не бачу, нічого не знаю – та й знати не хочу.

Приблизно так розгортаються події по призначенню судово-медичної експертизи хворому М.

Справа слухалась в суді Харківського району за позовом матері хворого. Подати цей позов її примусило те, що її сину практично відмовлено у медичній допомозі. А мова йде про людське життя!

Хворий М. страждав з дитинства на нервово-психічні розлади. Неодноразово лікувався в дитячій психоневрологічній лікарні, перебував на обліку у психоневрологічному диспансері, звільнений від служби в армії за статтею 17-Б (психопатія). Був на домашньому навчанні. Часто поводив себе дуже дивно, що відзначали не тільки батьки, а й оточення.

Два роки тому всі його відхилення поведінки загострилися. Він почав пити гормональні ліки, які сам собі призначив, розірвав родинні зв’язки. Одна з його примх – ніколи не відвідувати лікарів – була ним порушена. Він, за своїм бажанням, піддався на пропозицію знайомого психіатра і погодився пройти обстеження в НДІ неврології, психіатрії та наркології ім. Протопопова (знаний в Україні психоневрологічний заклад). Але, попри всі наявні показники на ендогенне захворювання (шизофренію), такий діагноз не був йому поставлений. Хоча лікуючий лікар розповіла матері хворого М, що він хворий на важку форму шизофренії, марить, і його треба тривалий час лікувати в умовах стаціонару. Цікаво, що вона розповіла це при свідках, колегах матері. Але, після перебування в лікарні, М отримав діагноз, який його лікар-психіатр не мала права ставити. Такі діагнози ставлять тільки ендокринологи разом із сексопатологами.

М. був виписаний з інституту, але поводив себе настільки дивно, що одного разу мати вимушена була викликати швидку допомогу, щоб покласти його до психіатричної лікарні. Але комісія відмовила у шпиталізаціїї М., бо в неї були тільки відомості НДІ ім. Протопопова. Ось так, хвора людина залишилася без медичної допомоги.

Що було робити батькам? Вони позвались до суду з вимогою – призначити обстеження М. в примусовому порядку. Справа розглядалась в першій інстанції судом Харківського району. Позивач – тобто мати М. – надала всі докази, що її син хворий. В його лікарняній картці ледь не на кожній сторінці лікар НДІ писала: «відсутність критики до своїх дій», «відсутність будь-якої критики до свого захворювання» – що і є чинником для примусового обстеження разом з тим, що М. був наявно небезпечний для себе: неодноразово погрожував самогубством, вживав (і вживає) небезпечні ліки, які завдають непоправної шкоди його здоров’ю. Опосередковано він є небезпечним і для оточення – бо має машину. А як він був за кермом і керує зараз у такому стані – можна собі уявити. Нічого з цього суд не взяв до уваги і відхилив позов матері. Суддя Пілюгіна не задовольнила жодного клопотання матері М.

Апеляційний суд, взагалі нагадував виставу, але дуже коротку. Заблукавши коридорами, батьки М. потрапили до зали суду, запізнившись на 7 хвилин. Але, коли вони увійшли до залу, виявилося, що за 7 хвилин усе вже вирішено, і ухвала судді Пілюгіної залишилась незмінною. Так у нас оцінюється життя людини!

Що ж до психічно хворих – далеко не всі суди однаково струнко стоять на захисті їхніх прав.

Медичний персонал обласної психіатричної лікарні №3 повідомляє про чисельні випадки потрапляння до відділень людей похилого віку, психічно хворих, яких через суд позбавили житла, визнавши їх недієздатними. Як правило, – це одинокі люди – і тоді в цьому ланцюгу бувають задіяні і відділення Жилкомсервісу, і міліція. А буває, що таке роблять і родичі стареньких.

Ми в Харківській правозахисній групі теж маємо такі звернення. Наприклад, родина – мати і дочка – через нотаріуса, яка спромоглася отримати підпис психічно хворої дочки на документі про відмову від житла, була позбавлена цього житла через суд, який вирішив своєю постановою виселити матір і її хвору дочку з квартири. Ця справа тягнеться й досі, і невідомо, коли і як закінчиться.

Що побити з нашими судами – невідомо. Навіть, якщо прийняти ідеальний КПК, навіть, якщо зробити ідеальний закон «Про психіатричну допомогу». Зараз цей закон не витримує критики. Він не захищає психічно хворих від шахраїв, які хочуть заволодіти їх житлом, і, однозначно, не дає змоги повноцінно і швидко надавати допомогу тим хворим, які її дійсно потребують. Адже, навіть щоб обстежити психічно хвору дитину за цим законом потрібно мати згоду обох батьків. А щоб оглянути хворого за викликом рідних, лікар спочатку повинен спитати дозволу на огляд у самого хворого.

От наші суди і читають закони як їм, чи комусь, хто їм ближче, вигідніше. І переламати таку ситуацію можна лише так, як я вже писала, було зроблено в Грузії – докорінною зміною складу всього суддівського корпусу. В юстицію повинні прийти молоді, розумні і не корумповані. Але те, про що ми мріємо, так далеко від наших реалій, що нагадує подорож у тридев’яте королівство.

Як би продовженням історії з Яковом Строганом є історія з психічно хворим Іваном Романовим. Це теж ілюстрація того, що правоохоронні органи в Україні є абсолютно безкарними, а судова гілка влади майже відсутня.

Двоє молодих людей – Романов і Свєтліков, проходячи через парк, побачили компанію молодих людей, серед яких були і міліціонери в цивільному, які випивали на галявині. Між двома хлопцями і компанією виникла сварка, а потім і бійка. Компанія молодиків, особливо міліціонери, почали бити Романова, Свєтлікову вдалося втекти. Романова били по-звірячому, потім закинули в багажник автівки, за його розповіддю, і вимагали показати, де живе Свєтліков. Це було 7 червня о 19.30. Мати Романова, Романова Світлана Олексіївна, знаходилась в цей час на роботі. Вона медсестра, і була на добовому чергуванні. Коли пропав мобільний зв’язок з сином, вона почала хвилюватись. Ввечорі 8 червня, повернувшись додому і не побачивши там сина, вона вийшла його шукати і побачила машину, а біля неї двох міліціонерів і сина, якого вона не впізнала одразу – так він був побитий. Один з міліціонерів, Антон Петренко, почав погрожувати Романовій, він і другий міліціонер, Бауман, намагалися і її затримати, але злякались галасу, який підняла жінка. З’ясувалося, що Іван Романов замість адреси Свєтлікова дав свою адресу.

Романовій вдалося домовитися з міліціянтами, що вони віддадуть їй сина, а вона нікому не скаржитиметься і не викликатиме швидку. Але вдома, особливо вночі, Івану стало настільки зле, що мати була вимушена викликати швидку. Івана Романова доправили до 4-ої лікарні швидкої і невідкладної допомоги, де зареєстрували струс головного мозку з внутрішньочерепною гематомою, чисельні тілесні ушкодження та перелам 5-ої фаланги пальця.

А тепер – головне! Іван Романов – інвалід дитинства по шизофренії (діагноз встановлений з дев’ятирічного віку). Щороку проходив лікування в обласній психіатричній лікарні №3 (інколи – примусове). Теоретично він, знаходячись у психотичному стані, міг наробити бо зна що. Але події, як вони розвивались далі, є несумісними з самим поняттям «правова держава».

Мати забрала Романова з лікарні, але невдовзі його було заарештовано і висунуто обвинувачення за ст.ст. 15, 115 КК України – замах на вбивство. Звинувачували його конкретно в тому, що він завдав тілесних ушкоджень дівчині – Олексієнко Л.В. Вона того дня і в той час, коли в парку перебували Романов і Свєтліков, нібито, знаходилась там зі своєю подругою Строновою А.С. Та ж сама стаття, що і у Якова Строгана, і так само після побиття фігуранта справи міліцією.

Але у випадку з Романовим саме визначення «замах на вбивство» є повною нісенітницею. Бо судово-психіатрична експертиза, проведена наприкінці серпня, визнала його неосудним. Слідство, яке нагадувало дешевий фарс, ніяк це не обходило.

Слідча обласного управління МВС Федоренко вела справу з чисельними порушеннями. Наприклад, впізнання потерпілою і свідками обвинувачуваного відбувалось із залученням осіб, зовсім не схожих на Романова, а до того у слідчої на столі була фотографія Романова. Отже, не впізнати, не запам’ятати його, свідки просто не були в змозі. Коли Романова визнали неосудним, Федоренко, не повідомляючи про це прокуратуру, продовжила слідство на 10 днів, протягом яких відвідувала хворого в психіатричній лікарні, писала за нього і підписувала його рукою протоколи. Адвокат був повністю на боці слідства і жодним чином не перешкоджав цьому непотребу. І, ось, нарешті, справу передали до суду. І тут настають головні події. Бо як можна розглядати справу по суті проти неосудного? Через те, що Романов був визнаним неосудним – він не був присутнім на процесі проти нього. Мати мала б бути його законним представником, але слідча Федоренко зробила її свідком, хоча і не опитувала її.

На суді були присутні тільки свідки з боку потерпілої Олексієнко: сама потерпіла, її подруга Стронова, її сестра Верьовкіна, якої взагалі в парку не було. Не було і випадкового свідка – Рябініної. Покази останньої надані нею на досудовому слідстві, які суд сприйняв як свідчення проти Романова, насправді такими не є. Бо вона показала, що дівчину бив чи дуже темноволосий кремезний чоловік, чи то була темна шапка у нього на голові. Романов – русявий.

З боку обвинуваченого жодного свідка, навіть Свєтлікова, допитано не було.

Це ганебні деталі. Але все ж таки деталі в порівнянні з тим, що справу проти неосудного слухали по суті. Суддя Діденко мав, не розбираючи справу, відправити Романова на лікування. Бо який замах на щось (не тільки на вбивство) може бути у неосудного?

Проте, суддя Діденко визнав його винним і постановив доправити до Дніпропетровської лікарні з суворим наглядом. Питання – чому? В Харкові є закриті психіатричні відділення, де є суворий нагляд. Мати Романова втратила чоловіка, працює одна – і не в змозі їздити до Дніпропетровська і часто відвідувати сина. Отже, він опиниться, можливо, без ліків, можливо, йому не буде вистачати їжі. І все це – рішення нашого найгуманнішого суду! Але і це ще не все.

На цьому етапі у Романова був вже другий адвокат, який написав скаргу до апеляційного суду. У постанові суду Київського району строк апеляції визначений у 7 днів. Апеляцію було подано вчасно. Але, чомусь, суддя апеляційного суду Очеретний С.С., розглянувши апеляцію на постанову Київського районного суду від 2 грудня 2011 року, вирішив, посилаючись на ст. 205 КПК України, що скарга розгляду не підлягає, і строк апеляції порушений! Чомусь строки апеляції в уяві судді Очеретного складали 3 доби!

Коли Романова С.О. звернулась до Голови апеляційного суду, їй пояснили, що суддя Очеретний просто помилився. Така собі «помилочка» вийшла! А те, що нікого, ані адвоката, ані самого Романова навіть не повідомили, що справа буде розглядатися в апеляційному суді саме 15 грудня, це що, теж «помилочка»? У відновленні строку апеляції Романовій теж відмовлено. Залишається касаційна інстанція, на яку мало сподівань. І, як завжди, Європейський суд. Може взагалі треба всі справи слухати за кордоном – бо судів в Україні, як читач переконався і у справі Строгана, і у справі Романова – просто немає. Касаційну скаргу і звернення до Європейського суду вже писали співробітники ХПГ. Бо саме до ХПГ звернулася по допомогу Романова С.О.

Що чекає на цю справу – невідомо. Відомо тільки те, що за таких умов наші громадяни є повністю незахищеними від свавілля «правоохоронців» і чиновників.

А щодо справи проти міліціонерів Петренка і Баумана – то на сьогоднішній день постанова Київської прокуратури про відмову в порушенні кримінальної справи скасована тим же Київським районним судом, і справу передано на додаткове розслідування.

Отже, не всі судді однакові?! Так, не всі. Але справа в системі судочинства, яка з радянських часів не реформована, залежна і корумпована.

І, якщо ми хочемо будувати свою державу, – то перш за все, реформи потребує судова система. Без цього про саму наявність справжньої держави годі і говорити.

Слід зазначити, що з юридичної точки зору зазначене рішення є відносно простим. Конституційний Суд України вдався до простого прийому «політичного силогізму». Спочатку він розглянув стан захищеності приватної інформації про особу пересічного українського громадянина за українським (конституційним) законодавством. Потім зробив висновок про те, що посадові та службові особи органів державної влади та місцевого самоврядування є різновидом саме таких – пересічних українських громадян. Далі вже було зовсім просто: якщо посадові особи – це те саме, що й не посадові, то у них має бути такий самий рівень захисту приватного життя від зовнішнього втручання, як і у пересічних громадян. Зовні все цілком гладенько.

Чому даний силогізм можна вважати «політичним»? Тому, що саме в політичному сенсі він є припустимим. Він – прояв українського політичного «лукавства». В юридичному ж сенсі такий «силогізм» є, очевидно, неприйнятним. Посадові та службові особи мають відмінний від пересічних громадян рівень захисту від зовнішнього інформаційного втручання. Мають, але десь… в Європі, на Заході. В Україні ж вони… «просто люди». Принаймні саме до такої думки схиляє нас високоповажний Конституційний Суд.

Зокрема, у своєму рішенні Суд пише: «Системний аналіз положень частини першої, другої статті 24, частини першої статті 32 Конституції України дає підстави <…> вважати, що реалізація права на недоторканність особистого і сімейного життя гарантується кожній особі незалежно від статі, політичних, майнових, соціальних, мовних та інших ознак, а також статусу публічної особи, зокрема державного службовця, державного чи громадського діяча, який відіграє певну роль у політичній, економічній, соціальній, культурній або іншій сфері державного та суспільного життя» (виділено мною – В.Р.). Але ж насправді в частині другій статті 24 Конституції України нічого подібного не говориться. Процитуємо її повністю: «Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками».

Тобто Конституційний Суд України вдався до неприпустимо розширеного тлумачення принципу заборони дискримінації, добре відомого європейському законодавству. Що ж, типова слов’янська хитрість, як сказав би свого часу маркіз А.де Кюстін.

Насправді ж при офіційному тлумаченні частини першої, другої ст. 32, частин другої, третьої ст. 34 Конституції України в аспекті таких питань: що слід розуміти під інформацією про особисте і сімейне життя посадових і службових осіб (чи належить така інформація до конфіденційної інформації про особу), чи є збирання, зберігання, використання та поширення інформації про публічну особу втручанням в її особисте і сімейне життя (що забороняється, крім передбачених Конституцією України випадків) необхідно було взяти до уваги таке.

1. При тлумаченні вищевказаних конституційних статей слід виходити, перш за все, із загального призначення конституції як джерела, що забезпечує в Україні дію принципу верховенства права. Це передбачає розуміння того, що конституція у правовій формі закріплює ліберально-демократичний політичний режим, що – в більшості випадків – призводить до підвищеного рівня соціальної динаміки. Сучасна правова наука розглядає конституцію як функціонально особливий закон – правове забезпечення інтересів громадянського суспільства в цілому.

2. Сучасна конституція передбачає забезпечення індивідуальної свободи, виборності керманичів та права народу контролювати хід державних і громадських справ. У розгорнутому вигляді це означає усвідомлення всіма суб’єктами правозастосування того, що політична влада повинна діяти у суворій відповідності до універсальних органічних принципів, і що державних та самоврядних керівників мають свідомо обирати громадяни, аби вони здійснювали те, що вважає правильним народ, а не те, чого можуть хотіти вони самі.

3. Однією з головних ідей, на яку спирається конституціоналізм, є ідея про те, що державна влада має діяти лише в межах, визначених і дозволених їй вільними громадянами. Саме тому конституцію прийнято вважати головним правовим документом не стільки держави, скільки громадянського суспільства, вільної громадськості як такої. В умовах конституціоналізму не держава повинна навчати громадян належній поведінці, а громадяни мають вказувати державі на корисне для них спрямування її діяльності. У противному випадку громадяни ризикували б отримати під виглядом конституції лише засіб пониження стандартів їх громадянської – політичної та особистої – свободи.

4. Сучасна конституція дбає про те, щоб держава у своїй діяльності надмірно не обмежувала громадян навіть тоді, коли це стосується питань національної безпеки. Адже в умовах демократії та верховенства права потужним чинником процвітання громадянського суспільства і окремих його членів є гарантування їм політичної та інформаційної свободи, яка вважається природною – органічно невід’ємною в розумінні Д.Локка. Таким чином, новітні конституційні стандарти автоматично передбачають захист свободи одержання та поширення інформації, свободи думки та слова.

5. Фактично всі конституційні приписи мають оцінюватися в якості основоположних, стратегічних правил існування вільного суспільства. Зокрема, зірка політичної філософії ХХ ст. Дж. Ролз вбачав у конституції зібрання правил справедливої процедури, форму інкорпорації свобод, за допомогою яких громадяни мають можливість повноцінно здійснювати своє життєве призначення. При цьому найважливішим з конституційних завдань він вважав закріплення й гарантування інтелектуальної свободи як передумови політичної зрілості суспільства, фактор його самоусвідомлення.

6. Нині практично всі дослідники конституціоналізму визнають, що найголовнішим призначенням конституції є обмеження державної влади, що передбачає встановлення прозорих і зрозумілих принципів будь-якої владної діяльності. Тобто конституціоналізм – це пряме заперечення репресивності у взаємовідносинах громадянського суспільства й держави. При цьому свобода думки, слова, вільного одержання і поширення інформації логічно потрапляє в правовий простір, звільнений від політичного чи адміністративного контролю. Очевидно, що вільний пошук і поширення інформації є гарантіями свободи думки, совісті, слова, преси і ЗМІ в цілому.

7. Вільне поширення інформації передбачає свободу пошуку інформації та свободу її використання. Очевидно, що при цьому існують певні обмеження стосовно юридичного статусу суб’єктів та об’єктів інформаційної діяльності. Зокрема, правовому захистові підлягають конфіденційна і таємна інформація. Дані категорії інформації мають передбачений чинним законодавством особливий правовий режим, що є самоочевидним.

8. Проблема, однак, полягає в тому, що конфіденційна інформація – це лише частина інформації з обмеженим доступом, а інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо вона є суспільно необхідною, тобто є предметом суспільного інтересу і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення  (частина перша ст. 29 Закону України «Про інформацію»).

9. Крім того, до категорії інформації з обмеженим доступом не може бути віднесена інформація  про факти порушення прав і свобод людини і громадянина; про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб (п.4, п.5 частини четвертої ст. 21 Закону України «Про інформацію»). Якщо ж врахувати, що незаконні дії посадових і службових осіб можуть бути вчинені також у сфері приватного і сімейного життя, то звідси випливає, що сфера privacy посадових та службових осіб органів державної влади і органів місцевого самоврядування не є абсолютно захищеною від зовнішнього інформаційного вторгнення. Наприклад, самоочевидним є те, що українські виборці мають право знати про кримінальні, сексуально-маніакальні або тиранічні схильності своїх потенційних обранців.

10. Крім того, не належать до інформації з обмеженим доступом декларації про доходи осіб та членів їхніх сімей, які претендують на зайняття чи займають виборну посаду в органах влади; обіймають посаду державного службовця, службовця органу місцевого самоврядування першої та другої категорії (частина шоста ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації»).

11. Слід також зазначити, що в сфері юрисдикції Європейського суду з прав людини вже давно діє принцип, за яким обсяг інформації про публічну особу, доступ до якої обмежується, має бути значно меншим, ніж обсяг інформації про приватну особу (Lingens c. Austrische, 1986). У даному випадку Європейський Суд зазначив, що публічні фігури мають виявляти суттєво більше терпимості до проявів зацікавленості стосовно різних аспектів їхнього життя з боку журналістів і суспільства в цілому.

Більше того, подібний підхід не є виключно європейським. Зокрема, як вказується у ст. 32 Конституції ПАР (1996) кожен має право доступу до будь-якої інформації, якою володіє держава, а також до будь-якої інформації, якою володіє будь-яка інша особа, якщо ця інформація є необхідною для реалізації та захисту будь-яких суб’єктивних громадянських прав (пункти «а» та «в» частини першої ст. 32). Таким чином, одним із найважливіших прав, передбачених сучасною Конституцією ПАР, є право вільного доступу до будь-якої інформації, що походить від держави чи окремих осіб і необхідна для захисту чи здійснення громадянських прав і свобод.

Якщо зважити на ту обставину, що громадянські права охоплюють собою права особисті та політичні, то стає зрозумілим широкій діапазон регулятивного потенціалу даної статті. Адже для реалізації своїх виборчих прав кожен свідомий своєї мети громадянин має право й повинен знати якнайбільше про суттєві обставини життя особи, яка є кандидатом у депутати, мери, судді, президенти тощо.

Загалом, принцип прозорості, відкритості обставин життя (у тому числі приватного) публічних осіб є сьогодні універсальним. Наприклад, як свідчить параграф 6 ст. 39 Конституції Бразилії (1988), виконавча, законодавча та судова влади мають щороку публікувати обсяги грошових виплат і винагород для всіх публічних посад і постів.

Відомо також, що розміри зарплат та інших винагород суддів Верховного Суду США (на відміну від розміру зарплат суддів Верховного та Конституційного Суду України), сенаторів, членів палати представників конгресу США, а також президента Сполучених Штатів є у вільному доступі й регулярно поновлюються на офіційних державних сайтах в Інтернеті.

12. У своєму рішенні по справі Weber c. Suisse (1990) Європейський Суд з прав людини звернув свою увагу також на ту обставину, що не існує потреби у запобіганні розголошенню приватної інформації, якщо вона набула рис публічності і, відтак, втратила свій конфіденційний характер. У свою чергу, в рішенні по справі Leander c. Suede (1987) Європейський Суд звернув увагу на ту обставину, що право на вільне одержання інформації забороняє, в своїй основі, державі обмежувати громадян в одержанні інформації, яку інші особи (наприклад, журналісти тощо – В.Р.) прагнуть або можуть хотіти їм надати.

13. Що ж стосується американського досвіду, то в рішенні Верховного Суду США по справі Hustler Magazine v. Falwell (1988) суд постановив, що надмірна й перебільшена увага преси до життя публічних фігур не може бути покладена в основу позовів щодо відшкодування моральних збитків, за винятком випадків, коли така інформація містила б в собі очевидно брехливі свідчення про факти, а її публікація була вчинена із прямим «злим умислом». Загалом, американський захист приватного життя публічних осіб здійснюється нині з суттєвими застереженнями.

Зокрема, у 1972 році Верховний Суд США застановив, що якщо «мисливців за новинами» не захистити від судових переслідувань, то журналістика швидко перетвориться на беззмістовне заняття. Наприклад, сучасні американські закони не звільняють журналістів від відповідальності за вторгнення в приватне володіння публічної особи, проте вважається, що покарання за дії подібного роду в жодному випадку не повинні підривати існуючу в країні атмосферу свободи слова й преси.

14. Що ж стосується України, то тут варто зазначите ще й таке. Українська держава є посттоталітарною державою, а тому підвищено вразливою до рецидивів будь-яких квазіцензурних обмежень стосовно свободи інформації, думки і слова. Крім того, не можна ігнорувати й тієї обставини, що обрання владних фігур населенням здійснюється за принципом висловлення особистої симпатії/антипатії людей до існуючого кандидата/кандидатів. А якщо це так, то цілком зрозумілим є право громадськості мати про публічних осіб суттєво більше інформації, ніж це передбачається традиційними міркуваннями щодо захисту їх інформаційного privacy.

Загалом, у своєму рішенні Конституційний Суд України не так прислужився офіційній владі, як підкинув ще одне сухе полінце в багаття дискусії про її неетичність і недемократичність. В Україні давно існує критична маса інтелігентних, освічених людей, яка вміє розпізнавати й викривати юридичне маніпулювання й відрізняти букву закону (українського і європейського) від його ж правового змісту. Можна собі уявити, що єдиним громадським висновком з подібного прецеденту стане лише подальше падіння владних (вже майже електоральних) рейтингів. Сумнівна послуга з огляду на календар виборів до Верховної Ради України… Крім того, в черговий раз постає сакраментальне питання: на захисті чиїх пріоритетів стоїть Конституційний Суд України? Класична (з точки зору доктрини органічного конституціоналізму) відповідь: на захисті інтересів громадянського суспільства. Відповідь реальна й прагматична: на захисті інтересів правлячої еліти, політичного істеблішменту.

До членів Комітету Верховної Ради України

з питань свободи слова та інформації

Відкрите звернення

Всеукраїнська асоціація громадських правозахисних організацій «Українська Гельсінська спілка з прав людини» звертається до Вас з пропозицією рекомендували Верховній Раді України відхилити законопроект №7132 (Проект Закону України про внесення змін до Закону України «Про захист суспільної моралі») і спрямувати його на повторне друге читання з наступних причин.

Оскільки в існуючому вигляді цей законопроект суперечить положенням Конституції України, обмежує людські права та свободи, вводить цензуру в Інтернеті і зобов’язує провайдерів навіть без судового рішення блокувати зміст, який Національна комісія України з питань захисту суспільної моралі може визначити таким, що шкодить суспільній моралі. Згідно з положеннями законопроекту можна блокувати навіть закордонні сайти за, наприклад, «нецензурну і брутальну лайку» (визначення якої відсутнє як в цьому законопроекті, так і в чинному законодавстві України в цілому). Окрім того, цей законопроект передбачає значні витрати з Державного бюджету України, спрямовані, фактично, до запровадження цензури в Україні. Хочемо також привернути вашу увагу до вкрай негативної реакції на цей законопроект в пресі і суспільстві.

Законопроект про зміни до Закону «Про захист суспільної моралі» не відповідає критеріям якості законодавства, не містить чітких та таких, що не допускають подвійного тлумачення визначень, та формулювань. Він не дозволяє громадянам України ґрунтовно передбачати наслідки своїх дій, створює небезпеку для порушення зобов’язань України в сфері прав людини та вкрай негативно впливає як на українське суспільство, так і на авторитет України на міжнародній арені.

Кримінальне переслідування власників та редакторів видань через висновки Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі, створеної на підставі зазначеного закону, заборона продажу тиражів видань та літературних творів, заборона прокату музичних кліпів, анімаційних та художніх фільмів – ці факти є прикладами непропорційного втручання української влади у свободу вираження поглядів, що суперечить вимогам національного законодавства України та стандартам Європейської конвенції прав людини та основоположних свобод, встановленими Європейським судом з прав людини.

Аркадій Бущенко,                                                                  Євген Захаров,  

виконавчий директор УГСПЛ                                            голова правління УГСПЛ

***

Конституційно-правовий висновок щодо законопроекту «Про захист суспільної моралі»

Оксана Нестеренко, експерт Харківської правозахисної групи                                                    

Загальні зауваження:

Конституційно-правовий аналіз положень законопроекту про внесення змін до Закону України «Про захист суспільної моралі» дозволяє стверджувати, що передбачені ним положення порушують такі основоположні конституційні принципи, як:

• право на свободу вираження поглядів,
• свобода літературної, художньої, наукової творчості,
• академічна свобода,
• свобода інформації,
• принцип невтручання держави у діяльність суспільства.

Але насамперед і чинний Закон України «Про захист суспільної моралі», і запропоновані до нього зміни порушують принцип верховенства права, проголошений Конституцією України. Зокрема, відповідно до правової позиції Конституційного Суду України «одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, за яким обмеження основних прав людини і громадянина та втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які нададуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки» (Рішення КСУ №10-рп/2011 (справа про строки адміністративного затримання)). Однак, положення закону, а також застосовані в ньому дефініції, не дають особі змоги відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.

Для прикладу, визначення таких правових конструкцій, як: «продукція, що завдає шкоди суспільній моралі», «неповага до національних та релігійних святинь», «суспільна мораль», «моніторинг у сфері захисту суспільної моралі», «порнографія», «вживання нецензурних лайливих і брутальних слів» та подібні, не дають можливість зрозуміти, за якими критеріями ті чи інші висловлювання, чи художні твори, можуть бути визнані такими, що загрожують суспільній моралі, або є неповагою до національних та релігійних святинь та ін. Відповідно, особа, яка реалізує своє право на свободу слова, літературної, художньої, наукової творчості через певний час може бути визнана такою, що порушила закон про захист суспільної моралі з відповідними негативними наслідками для себе, навіть не усвідомлюючи цього, що автоматично буде означати в подальшому встановлення самоцензури й є порушенням права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Крім того, положення закону порушують положення ч. 2 ст. 19 Конституції України, згідно з яким «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України», оскільки мета ч. 2 ст. 19 разом із закріпленням принципу ідеологічної багатоманітності (ст. 15 Конституції України) та основоположних прав особи у розділі 2 Конституції України – встановити чіткі рамки (межі) втручання з боку органів державної влади в приватну сферу особи. Зокрема, положення закону про захист суспільної моралі наділяють органи влади такими повноваженнями, які дозволяють встановити тотальний контроль з боку держави за свободою вільного обміну інформацією, що є несумісним із свободою інформації та взагалі не притаманним демократичним країнам. А це вже означає, що положення законопроекту можуть стати, у разі перетворення законопроекту на закон, порушенням з боку держави Конституції України, зокрема, свободи вільно висловлювати свої думки без побоювання бути покараними за критику державної політики.

Більш того, законопроект містить норму, яка в цілому порушує фундаментальний принцип свободи інформації, що був проголошений ще на першій сесії Генеральної Асамблеї ООН у Резолюції 59 (I) «Скликання міжнародної конференції з питань свободи інформації», а згодом ця Концепція знайшла своє втілення у Загальній декларації з прав людини, Міжнародному пакті про громадянські та політичні права та ін. Відомо, що концепція свободи інформації передбачає свободу шукати, отримувати та розповсюджувати інформацію будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів. Серед норм, які порушують принцип свободи інформації (масової інформації) та фактично нівелюють цей принцип, є правові конструкції та положення законопроекту на кшталт: «за наявності рішення суду на протязі доби забезпечувати технічними засобами видалення контенту, що завдає шкоди суспільній моралі, у тому числі дитячої порнографії, з національного сегменту мережі Інтернет, а за умов його розміщення поза межами України – надійне блокування доступу до нього з національного сегменту мережі Інтернет»; «Право на інформаційний простір, вільний від матеріалів, що становлять загрозу фізичному, інтелектуальному, моральному та психологічному стану людини» та подібні.

Необхідно звернути увагу, також, на той факт, що закріплення правових процедур передбачених законом, зокрема: «здійснення моніторингу у сфері захисту суспільної моралі»;

«створення Єдиної спеціалізованої інформаційно-телекомунікаційної системи даних щодо стану суспільної моралі»; «здійснення аналізу процесів і тенденцій у сфері захисту суспільної моралі» означає, що держава порушує власну Конституцію намагаючись замість демократичної, правової держави (ст. 1 Конституції України) побудувати авторитарну державу. Більш того, автори у запропонованих змінах, прямо кажуть про можливість здійснювати «заходів… пропагандистської діяльності у сфері захисту суспільної моралі», а це означає, що автори порушують заборону, яка встановлена ст.15 Конституції України, – «жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова».

На додаток до цього, в самому законі закладені протиріччя, зокрема зазначається, що одним із принципів цього закону є проголошення принципу верховенства права та заборона цензури, але в той самий час норми цього закону виписані таким чином, що вони порушують вищезазначені принципи.

Висновок: З огляду на те, що Законопроект про внесення змін до Закону України «Про захист суспільної моралі» суперечить ст. 1, ст. 8, ст. 15, ст. 19, ст. 21, ст. 22, ст. 34, ст. 54, ст. 64 Конституції України, міжнародним зобов’язанням в сфері свободи інформації, зокрема, Резолюції 59 (I) Генеральної Асамблеї ООН «Скликання міжнародної конференції з питань свободи інформації», ст. 19 Загальній декларації з прав людини, ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ст. 10 Європейській Конвенції з прав людини та основоположних свобод та ін. Законопроект про внесення змін до Закону України «Про захист суспільної моралі» необхідно відкликати.

Прогнозовані наслідки прийняття закону про внесення змін до закону України «Про захист суспільної моралі»:

• Погіршення стану забезпечення прав особи передбачених ст. 34, ст. 54 Конституції України.
• Визнання Конституційним Судом України цього закону таким, що не відповідає Конституції України.
• Значні витрати із державного бюджету на заходи з метою виконання цілей, проголошених у Законопроекті про внесення змін до Закону України «Про захист суспільної моралі», що видається неприйнятним з огляду на економічне становище України й необхідність забезпечення соціального захисту окремих категорій громадян (чорнобильці, ветерани війни, інваліди, люди із спеціальними потребами та ін.).
• У разі застосування цього закону протягом одного-двох років прогнозується суттєве зростання кількості звернень до Європейського суду з прав людини щодо порушення права, гарантованого ст. 10 Європейської конвенції з прав людини.
• Зниження позиції України у рейтингах «забезпечення свободи слова та масової інформації», що негативне вплине на міжнародний імідж України на світовій арені.

Загальні зауваження:

Конституційно-правовий аналіз положень законопроекту про внесення змін до Закону України «Про захист суспільної моралі» дозволяє стверджувати, що передбачені ним положення порушують такі основоположні конституційні принципи, як:

· право на свободу вираження поглядів,  

· свобода літературної, художньої, наукової творчості,  

· академічна свобода,  

· свобода інформації,  

· принцип невтручання держави у діяльність суспільства.

Але насамперед і чинний Закон України «Про захист суспільної моралі», і запропоновані до нього зміни порушують принцип верховенства права, проголошений Конституцією України. Зокрема, відповідно до правової позиції Конституційного Суду України «одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, за яким обмеження основних прав людини і громадянина та втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які нададуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки» (Рішення КСУ №10-рп/2011 (справа про строки адміністративного затримання)). Однак, положення закону, а також застосовані в ньому дефініції, не дають особі змоги відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.

Для прикладу, визначення таких правових конструкцій, як: «продукція, що завдає шкоди суспільній моралі», «неповага до національних та релігійних святинь», «суспільна мораль», «моніторинг у сфері захисту суспільної моралі», «порнографія», «вживання нецензурних лайливих і брутальних слів» та подібні, не дають можливість зрозуміти, за якими критеріями ті чи інші висловлювання, чи художні твори, можуть бути визнані такими, що загрожують суспільній моралі, або є неповагою до національних та релігійних святинь та ін. Відповідно, особа, яка реалізує своє право на свободу слова, літературної, художньої, наукової творчості через певний час може бути визнана такою, що порушила закон про захист суспільної моралі з відповідними негативними наслідками для себе, навіть не усвідомлюючи цього, що автоматично буде означати в подальшому встановлення самоцензури й є порушенням права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Крім того, положення закону порушують положення ч. 2 ст. 19 Конституції України, згідно з яким «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України», оскільки мета ч. 2 ст. 19 разом із закріпленням принципу ідеологічної багатоманітності (ст. 15 Конституції України) та основоположних прав особи у розділі 2 єКонституції України – встановити чіткі рамки (межі) втручання з боку органів державної влади в приватну сферу особи. Зокрема, положення закону про захист суспільної моралі наділяють органи влади такими повноваженнями, які дозволяють встановити тотальний контроль з боку держави за свободою вільного обміну інформацією, що є несумісним із свободою інформації та взагалі не притаманним демократичним країнам. А це вже означає, що положення законопроекту можуть стати, у разі перетворення законопроекту на закон, порушенням з боку держави Конституції України, зокрема, свободи вільно висловлювати свої думки без побоювання бути покараними за критику державної політики.

Більш того, законопроект містить норму, яка в цілому порушує фундаментальний принцип свободи інформації, що був проголошений ще на першій сесії Генеральної Асамблеї ООН у Резолюції 59 (I) «Скликання міжнародної конференції з питань свободи інформації», а згодом ця Концепція знайшла своє втілення у Загальній декларації з прав людини, Міжнародному пакті про громадянські та політичні права та ін. Відомо, що концепція свободи інформації передбачає свободу шукати, отримувати та розповсюджувати інформацію будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів. Серед норм, які порушують принцип свободи інформації (масової інформації) та фактично нівелюють цей принцип, є правові конструкції та положення законопроекту на кшталт: «за наявності рішення суду на протязі доби забезпечувати технічними засобами видалення контенту, що завдає шкоди суспільній моралі, у тому числі дитячої порнографії, з національного сегменту мережі Інтернет, а за умов його розміщення поза межами України – надійне блокування доступу до нього з національного сегменту мережі Інтернет»; «Право на інформаційний простір, вільний від матеріалів, що становлять загрозу фізичному, інтелектуальному, моральному та психологічному стану людини» та подібні.

Необхідно звернути увагу, також, на той факт, що закріплення правових процедур передбачених законом, зокрема: «здійснення моніторингу у сфері захисту суспільної моралі»; «створення Єдиної спеціалізованої інформаційно-телекомунікаційної системи даних щодо стану суспільної моралі»; «здійснення аналізу процесів і тенденцій у сфері захисту суспільної моралі» означає, що держава порушує власну Конституцію намагаючись замість демократичної, правової держави (ст. 1 Конституції України) побудувати авторитарну державу. Більш того, автори у запропонованих змінах, прямо кажуть про можливість здійснювати «заходів… пропагандистської діяльності у сфері захисту суспільної моралі», а це означає, що автори порушують заборону, яка встановлена ст.15 Конституції України, – «жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова».

На додаток до цього, в самому законі закладені протиріччя, зокрема зазначається, що одним із принципів цього закону є проголошення принципу верховенства права та заборона цензури, але в той самий час норми цього закону виписані таким чином, що вони порушують вищезазначені принципи.

Висновок: З огляду на те, що Законопроект про внесення змін до Закону України «Про захист суспільної моралі» суперечить ст. 1, ст. 8, ст. 15, ст. 19, ст. 21, ст. 22, ст. 34, ст. 54, ст. 64 Конституції України, міжнародним зобов’язанням в сфері свободи інформації, зокрема, Резолюції 59 (I) Генеральної Асамблеї ООН «Скликання міжнародної конференції з питань свободи інформації», ст. 19 Загальній декларації з прав людини, ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ст. 10 Європейській Конвенції з прав людини та основоположних свобод та ін. Законопроект про внесення змін до Закону України «Про захист суспільної моралі» необхідно відкликати.

Прогнозовані наслідки прийняття закону про внесення змін до закону України «Про захист суспільної моралі»:

· Погіршення стану забезпечення прав особи передбачених ст. 34, ст. 54 Конституції України.

· Визнання Конституційним Судом України цього закону таким, що не відповідає Конституції України.

· Значні витрати із державного бюджету на заходи з метою виконання цілей, проголошених у Законопроекті про внесення змін до Закону України «Про захист суспільної моралі», що видається неприйнятним з огляду на економічне становище України й необхідність забезпечення соціального захисту окремих категорій громадян (чорнобильці, ветерани війни, інваліди, люди із спеціальними потребами та ін.).

· У разі застосування цього закону протягом одного-двох років прогнозується суттєве зростання кількості звернень до Європейського суду з прав людини щодо порушення права, гарантованого ст. 10 Європейської конвенції з прав людини.

· Зниження позиції України у рейтингах «забезпечення свободи слова та масової інформації», що негативне вплине на міжнародний імідж України на світовій арені.

08.02.12

«Фирменный» подход нашей организации к правозащитному мониторингу - исследование ситуации не в статике, а в динамике, с определением тенденций. Причем, сегодня мы вынуждены оценивать изменения, происходящие в сфере соблюдения прав человека, и с точки зрения их вероятного влияния на выборы народных депутатов этого года. Уж очень важное событие для будущего нашего государства.
Что в этой связи особенно бросается в глаза сегодня? Прежде всего, резко возросшее количество «действий» луганских милиционеров в отношении активистов общественных формирований.
22 мая 2011 года в селе Волнухино на частном подворье члена «Луганской правозащитной группы» Юрия Косарева произошел конфликт между ним и тремя работниками милиции. В результате Косарев был избит, арестован, почти два месяца содержался в СИЗО по обвинению в преступлении, предусмотренном статьями 342 и 345 УК Украины. Как объяснило руководство УМВД – был нетрезв и вел себя агрессивно в отношении сотрудников. Но на видеозаписи конфликта, выложенной на Youtube, видно, что именно сотрудники милиции угрожают Косареву расправой. К тому же на месте конфликта оказался автомобиль госномер ВВ 1122 ВХ, в котором находились руководители ОАО «Успенский карьер». И те тоже принимали участие в конфликте. Представители милиции не дали адекватных объяснений о причине вторжения сотрудников на территорию, находящую в частной собственности Юрия Косарева, и поэтому у луганских правозащитников нет сомнения, что это делалось в частных интересах хозяев ОАО «Успенский карьер». Против произвола которых (эксплуатация людей без заключения трудовых договоров и пр.) боролся Косарев как общественный деятель.
11 января 2012 года четверо неизвестных ворвались в дом руководителя Свердловской общественной организации «Наш Выбор» Геннадия Фимина и пытались поджечь жилое помещение при помощи канистры с бензином. Фимин воспользовался имевшимся у него ружьем «Сайга», дважды выстрелив в воздух. А при бегстве нападавших, прострелил им колеса автомобиля. Благодаря этому злоумышленники были установлены, однако свердловская милиция обвинила … Геннадия Фимина в необоснованном применении огнестрельного оружия. Здесь уместно дополнить, что за год до этого случая неизвестные избили Фимина битами, в результате чего он стал инвалидом. И хотя Геннадий опознал одного из избивавших, тот привлечен к ответственности не был. А летом прошлого года был подожжен принадлежавший Фимину автомобиль. Причина криминальных действий в отношении его тоже очевидна – общественная организация «Наш выбор» и лично Фимин борются против нарушений прав шахтеров, работающих на  «копанках». Увы, милиция и в этом случае явно на другой стороне.
20 января 2012 года руководитель молодежной организации «Жеррум» Иван Жеведь позвонил руководителю ОСО УМВД в Луганской области Татьяне Погукай и сообщил, что его задержали, вывезли за город и избили два работника милиции. Скорее всего задержание (незаконное) не было связано с общественной деятельностью молодого человека, но действия милиционеров ожесточились, когда они обнаружили в карманах Ивана листовки политического содержания.
В прошлом году в Алчевске сотрудниками местного отдела по борьбе с экономическими преступлениями возбуждено уголовное дело против руководителя детской общественной организации «Театр эстрады «Класс» Сергея Зуева, в начале этого года начался судебный процесс. Суть обвинения: в 2009 году организация «Класс» за счет гранта Антикризисной гуманитарной программы Фонда «Відродження» осуществила проект «Детство не отменяется», в рамках которого дети сироты и дети из «проблемных» семей смогли отдохнуть и оздоровились на побережье Азовского моря. Заметим, что государство на это не потратило ни копейки. В рамках проекта Зуев заключил договора с тремя частными предпринимателями, которые обеспечивали юридическое и методическое сопровождение лагеря. За оказанные услуги им были одноразово перечислены суммы от 1500 до 2800 гривен. Фонд, предоставивший финансирование,   принял отчет и посчитал эти расходы обоснованными и соответствующими целям проекта. А вот милиционеры считают, что предприниматели получили гонорары незаконно, поскольку лично в детском лагере не присутствовали.
В конце ноября активисты «Дорожного контроля» выставили на Youtube видео, на котором видно, как инспектор ГАИ г. Луганска Сидоренко обзывает общественников гомосеками. Милиционер посчитал ненормальной ситуацию, когда общественная организация занимается своей уставной деятельностью - фиксирует нарушения правил дорожного движения самими работниками ГАИ. В данном случае «Дорожный контроль» зафиксировал на видео действия Сидоренко, который своей палочкой останавливал автомобили на участке, на котором действует знак «Остановка запрещена»
23 декабря 2011 года газета «Новый вечерний Луганск» опубликовала информацию секретаря Станично-Луганского райкома ЛКСМУ Александра Боровского о том, что милиция провела обыск и задержала молодого жителя Станицы Луганской Александра Чикалова. Его  обвинили в том, что он якобы написал в поселке лозунги анархистского содержания: с призывами не идти в армию и не платить налоги. Не добившись признания в совершении этих действий, его отпустили домой. Приказав найти тех, кто эти надписи сделал. Может станично-луганским милиционерам за то и платят зарплату, чтобы они ловили анархистов?  Как городовым в царской России?
И еще один факт, который кажется нам совершенно недопустимым: 21-22 августа 2011 года сотрудники луганской милиции обзванивали представителей политических партий региона и выясняли, поедут ли те в Киев для участия в гражданских акциях в день независимости.  Представители руководства УМВД тогда пояснили, что это обычная деятельность милиции.
По нашей оценке, во всех этих случаях речь идет не только о том, что МВД осуществляет деятельность, не связанную с охраной общественного порядка и борьбой с уголовной преступностью. Эти факты должны быть расценены и как препятствование со стороны милиции законной деятельности общественных организаций. И особенно важна тенденция – количество таких случаев в 2011 году резко возросло.
Это особенно тревожит накануне начала избирательной кампании.
Напомним некоторые факты, имевшие место в ноябре 2004 года, в период выборов Президента Украины.
На  одном из участков в самом центре Стаханова часть членов избирательной комиссии отказались подписать протокол подсчета голосов. Посчитав выборы незаконными, поскольку в течение дня происходили массовые вбросы бюллетеней, что их коллеги покрывали. И тогда милиция открыла входные двери и в помещение вошла группа молодых людей соответствующей внешности. И с битами. Они загнали «неподписантов» в рабочую комнату комиссии, где и предложили … протокол подписать. Милиция «дипломатично» из зоны конфликта удалилась.
21 ноября 2004 года подобные группы «братков» дежурили возле зданий, где размещались территориальные комиссии или избирательные участки. Милиция об этом была хорошо информирована, но никаких действий не предпринимала. Эти «братки» неоднократно нападали на наблюдателей и «штабистов» из «противной стороны». Так, в Красном Луче группа молодцев перевернула автомобиль, на котором приехал в теркомиссию Николай Козырев.
Автора этого материала в Северодонецке четыре молодца «перехватили» при переходе улицы, отделяющей две школы, в которых размещались два избирательных участка: свалили, отобрали видеокамеру, побили ногами. Все это происходило в прямой видимости из окна участка, из которого я только что вышел. И из которого вслед мне смотрел милиционер.  Доказать факт нападения оказалось невозможным.
Апофеозом криминальных бесчинств, прикрываемых милиционерами, стало избиение группы митингующих в центре Луганска в конце ноября 2004 года. На кадрах телепередачи, облетевшей мир, видно, как милиционеры, стоящие плотным строем спиной к избиваемым «противникам», поворачиваются на крики, и тут же торопливо отворачиваются. В результате бесчинств несколько человек, включая наблюдателей ОБСЕ, получили травмы и попали в больницу. В тот же день вечером пресс-служба луганского УМВД распространила заявление, что это якобы «оранжевые» напали на милицию, в результате чего несколько милиционеров получили травмы.
Впрочем, 21 ноября  2004 года беспредельничали не только «братки» под прикрытием милиции, но и сами милиционеры. В Северодонецке они «арестовали»  автобус, который был припаркован возле здания территориальной комиссии, и в котором находился мобильный штаб кандидата в президенты Ющенко. Основание задержание – якобы неправильно оформленный путевой лист. Они перегнали автобус от здания исполкома, где находилась ТИК, во двор ГОВД. Вместе со «штабистами».  При этом нанесли травму женщине, которая в автобусе находилась. А вот у машин с «бандюками» в этот день с документами, по-видимому, все было в порядке.
Явные проблемы с милицией у луганских сторонников Ющенко были не только в день голосования. За пару недель до выборов ГАИ буквально заблокировала распространение агитационных материалов Виктора Ющенко на территории Луганской области. На том основании, что у перевозчиков листовок не было товарно-транспортных накладных, ГАИ задерживало и отправляло машины с агитматериалами на штрафплощадки. До окончания выборов.
В Северодонецке двух агитаторов милиция задержала возле часовни на въезде в город со стороны Луганска – они вешали оранжевые ленточки (рядом с синими) на деревья как раз перед приездом в город Януковича.
А 21 ноября, в день голосования, открыто нарушая закон, на каждом участке рядом с избирательными урнами расположились  бравые сержанты и лейтенанты. С четкой установкой: не дать «оранжевой нечести» сорвать выборы.
Лавинообразный рост количества вмешательств правоохранительных органов в действия третьего сектора, проявившийся в 2011 году, является тревожным звонком: очень высок риск, что силовые структуры снова будут грубо вмешаться в избирательный процесс на стороне одной из политических сил.  Как обычно, прикрываясь якобы законом, но применяя его избирательно и целенаправленно. Вот только когда вооруженные люди контролируют в государстве политический процесс, это называют не выборами, а другим термином.
Мы бы очень не хотели, что бы изложенное в нашем анализе воспринималось как нечто направленное против «партии власти»: КИУ никогда не поддерживал и не будет поддерживать ни одну из сторон политического процесса. Предмет нашей заботы - простые люди, с их правом избирать власть и поддерживать ту или другую политическую силу. Именно такие простые люди становятся жертвами злоупотреблений и нарушений во время избирательных кампаний. Да и в истории, случившейся в далеком 2004 году, мы считаем в равной степени виновными как Кучму с Януковичем, так и Ющенко  с Тимошенко. При первых все это было организовано и происходило, при вторых – сошло с рук.  Мы не знаем, как тогда «откупились» или «договорились», но не один из виновных в изложенных выше инцидентах к ответственности привлечен не был.
Этой безнаказанностью и обусловлен тот высокий риск рецидива милицейского беспредела на выборах, перед которым мы сейчас стоим.
Мы, небольшая по численности общественная организация, не сможем защитить людей от произвола так называемых правоохранительных органов на будущих выборах. Но что мы твердо обещаем, так это собрать всю доступную для нас информацию о фактах такого произвола. И ничего не забыть! Народу Украины эта информация однажды потребуется.


 

Метаморфози кредитно-модульної системи
або
Свята і будні «особливих» студентів
 

В ідеалі будь-яке реформування системи вищої освіти має своєю кінцевою метою підвищення її якісного рівня, забезпечення отримання майбутніми фахівцями глибоких знань, умінь та навичок подальшої практичної діяль-ності. Саме задля досягнення таких високих цілей Україна приєдналася до так званої Болонської Декларації, основою якої є “Європейський стандарт вищої школи”. Як наслідок у ВНЗ України в цілому і в Національному уні-верситеті «Юридична академія України ім. Ярослава Мудрого» було запроваджено кредитно-модульну систему оцінки знань студентів. Її головна відмінність від існуючої раніше системи полягає в запровадженні спільної постійної роботи викладача і студента в отриманні і закріпленні знань, умінь та навичок в процесі навчання. А окрім підсумкового контролю знань у формі іспитів та заліків, з’явилися декілька проміжних змістовних модульних оцінювань. Тепер студент розуміє, що обов’язковою умовою допуску до іспиту й високої підсумкової оцінки є активна робота на семінарських і практичних заняттях і виконання контрольних модульних робіт.

Однак це все теоретично. А практика, на превеликий жаль, досить часто суттєво відрізняється від теорії. На практиці в університеті є достатньо чи-сленна категорія “особливих” студентів, які можуть взагалі не відвідувати семінарських (практичних) занять, не мати жодного балу з кожного змістовного модулю і почуватися абсолютно щасливим. Адже вони щиро і абсолютно обґрунтовано переконані, що сам факт їхнього зарахування до такого престижного і популярного серед абітурієнтів ВНЗ, яким є наш університет, це велике щастя і небачений успіх саме для навчального закладу, а не для студента. І взагалі не зрозуміло, чому і для чого між наказом ректора про їх зарахування і святковим днем отримання бажаного диплому такий тривалий проміжок часу, який, чомусь, як виявляється, відведено для відвідування лекцій, семінарських і практичних занять, а ще й ¬для самостійної роботи?

Ні, це вже занадто надмірні вимоги, які істотно обмежують конституційні права “особливого” студента на свободу та вільний розвиток своєї особистості. Адже Конституція України прямо закріпила, що людина є найвищою соціальною цінністю. А усвідомивши цю істину, окремі студенти протягом навчального року взагалі не вважають за потрібне відвідувати якісь там заняття. А коли й дозволяють собі це зробити, то абсолютно не для того, щоб взяти участь в обговоренні проблемних питань тієї чи іншої теми, а винятково заради задоволення свого інтересу: “А що ж там відбувається? І що там роблять одногрупники?”

А що ж далі? А далі – нічого страшного. Адже вони – «особливі» сту-денти, і університет не зможе саме без них існувати. Без жодних перешкод їх переводять на наступний курс (а потім – і ще на наступний), після чого декан факультету буде їх «за ручку» водити до викладача і гнівно вимагати від останнього «негайно» (максимум – за тиждень-другий) забезпечити перескладання «особливими» студентами всього матеріалу, на засвоєння якого навчальною програмою відведено цілий навчальний рік. А якщо таких студентів багато? Ну, наприклад, на 4-му курсі факультету № 10 «успішно» навчається біля двох десятків студентів, що не склали іспит з конституційного права України за 2-й курс. На 3-му курсі студентів, які за навчальний рік (два навчальні семестри) жодного разу не відвідали семінарське заняття з конституційного права України також більше двох десятків. Та в цьому немає нічого страшного, адже вони “особливі”, а тому “оцінювання” їх знань можуть здійснити й інші викладачі. Як наслідок, “особливим” студентам створюються усі мож-ливості для успішного складання змістовних модульних робіт. А студенти, які за навчальний рік або не з’являлися на заняттях взагалі, або дозволяли собі відвідати 1-2 заняття з 24, за один-два тижні здають 4-6 змістовних модулів і отримують право складати іспит. Ще й самостійну роботу ви-конують з найвищим можливим балом. І все це з усвідомленням своєї соціальної самозначущості і «особливості»!

Виникає цілком закономірне запитання: яким чином і за що саме можна за-служити таке уважне і бережливе ставлення до своєї особистості? Так що, шановні «особливі» студенти, не переобтяжуйте свій інтелект наполег-ливим навчанням, не чиніть насильство над своєю волею, відпочивайте і насолоджуйтесь усвідомленням унікальності свого нинішнього становища. Немає бажання відвідувати заняття – не відвідуйте. Не хочеться до них готуватися – не готуйтесь. Ви ж знаєте: те, що необхідно опановувати цілий рік, можна «успішно» скласти за один тиждень. А не захоче викладач своїм підписом засвідчити ваші глибокі знання, засвідчить завідувач кафедрою, або, за його дорученням, інший викладач, який вміє цінити “особливих” студентів. І немає жодної різниці. Навіщо працювати більше? І навіщо хвилюватися? Адже нормативні акти, що передбачають відрахування студентів, які мають академічну заборгованість, та передбачають обов’язкове відрахування тих з них, які отримали оцінку «незадовільно», складаючи іспит комісії, до студентів-юристів не застосовуються! Так само не застосовується передбачена кредитно-модульною системою можливість залишення студента на повторний курс. Адже вони – МАЙБУТНІ ПРАВОЗНАВЦІ!!!

 

Ф. В. Веніславський, к.ю.н.,
доцент кафедри конституційного права України
НУ «ЮАУ ім. Я.Мудрого»


 

Стаття 3 Конституції України декларує, що «Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Звідси, зокрема, випливає, що держава, по-перше, має забезпечити умови для здійснення прав людини та основних свобод, по-друге, поважати їх, тобто не припускатися зайвого втручання в їхнє здійснення, і, по-третє, захищати права людини, коли вони порушені, а також відшкодувати завдані порушенням збитки.

Місією правозахисту є, з одного боку, охорона прав людини і основних свобод від експансії держави, захист людини від організованого насильства, яке здійснює держава, а з іншого боку – допомога державі: сприяти їй у виконанні її позитивних обов’язків щодо здійснення, дотримання і поваги до прав людини і вказувати на її бездіяльність, коли відсутні дії щодо захисту порушених прав або створення умов для здійснення прав.

Проте що робити правозахисникам, коли стаття 3 виглядає просто знущанням, а влада вочевидь демонструє зневагу до прав людини та брутально тисне на суспільство: порушує Конституцію і закони, принципи верховенства права, громадянські права і політичні свободи, знищує залишки незалежності судів? Коли держава працює виключно на «покращення життя вже сьогодні» своєї верхівки, а до решти українців ставиться з принизливим презирством? Коли держава не звертає жодної уваги на критику і в кращому разі лише імітує співпрацю з громадськістю, а замість діалогу з суспільством як з рівноправним партнером, навпаки, вдається до переслідувань своїх політичних опонентів і протестних громадянських рухів, намагаючись залякати їх, використовуючи для цього правоохоронні органи?

Тоді правозахист має переглянути свою місію і перетворитися на правонапад.

Це означає, що правозахисні організації мають не тільки захищати людські права за заявами жертв порушень, як зараз, реагуючи на дії держави постфактум, а самі ініціювати публічні кампанії на попередження порушень. Вони мусять проводити за власною ініціативою аналіз рішень та дій державних органів, які загрожують правам людини у майбутньому, та заздалегідь припиняти такі дії, використовуючи весь спектр стратегій – від інформування суспільства й міжнародних інституцій до публічного осуду дій держави та масових мирних зібрань, весь спектр засобів – від традиційних петицій, моніторингу, змін до законодавства, судових позовів тощо до публічних театралізованих та мистецьких акцій, пісень, карикатур, плакатів.

Держава повинна бути для людини, а не навпаки

Правозахист як передовий загін громадянського суспільства мусить нагадати, що хазяїном в домі є людина, а не держава, яка є не більше ніж слугою суспільства. Правозахист повинен поставити питання про моральний статус і легітимність нинішньої влади.

На мою думку, вона є аморальною і нелегітимною. А першочергові зусилля слід спрямувати на ту саму цеглину в стіні, вибивши яку, правозахист зруйнує всю стіну.

Певен, що цією цеглиною є справжня судова реформа, відновлення незалежності суду. Сильна незалежна та справедлива судова влада – головна передумова захисту прав людини. Ще Блаженний Августин казав, що держава без незалежного суду – це не держава, а зграя розбійників.

Правонапад – це правозахист у нападі, випереджальні ненасильницькі дії на захист і утвердження свободи й гідності людини. В новітній історії вже було декілька таких подій.

Левова частка учасників найбільших повстань сталінського ГУЛАГу – Кенгірського, Воркутинського та Норильського – були українцями. «Вірус непокори», жага свободи, бажання вільно розпоряджатися власною долею виявилися такими сильними в українців, що вони підняли людей на повстання, незважаючи на майже неминучу смерть.

Яскравими прикладами правонападу були створення і діяльність Гельсінкських груп в СРСР у 1976–1986 роках, наслідком чого стало створення світового Гельсінкського руху і ОБСЄ, та Помаранчева революція. Саме свобода була рушійною силою, яка штовхнула людей на Майдан 21–22 листопада 2004 року. Коли вони вийшли, вони не знали, що на них чекає, а в церквах молилися за їхні життя. Правонапад тоді виявився навіть на семантичному рівні – у гаслі молодіжних рухів 2004 року «Свободу не спинити!».

Помаранчева революція ще раз підтвердила, що свобода є надцінністю для частини українців, яка для них важить більше, ніж життя, і що українська національна ідея є ідеєю свободи.

Пам’ятаймо, що держава робить з людьми те, що вони дозволяють із собою робити. Тому вже вкотре перед українцями стоїть завдання захистити свою свободу. А для цього необхідно подолати наслідки посткомунізму в собі і змінитися самим – ставати освіченими, модерними, розкутими, творчими. Час правонападу!

"Радіо Свобода"

07 февраля 2012