MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Бюлетень "Права Людини", 2012, #13

Політика і права людини
Євген Захаров: Європа не повірить українській владі навіть, якщо побиття Тимошенко не було Право на справедливий суд
Володимир Буткевич: Президент порушив Європейську конвенцію Свобода вираження поглядів
Freedom House понизила Україну в рейтингу свободи преси Свобода мирних зібрань
Магія слова. Одкровення для засобів масової [дез]інформації Право на охорону здоров’я
Весна іде. Покращення триває. Співочий губернатор згадав про медичну бібліотеку Міжетнічні відносини
70 роковини Голокосту – збереження пам’яті про цю трагедію необхідне нам, українцям Правоохоронні органи
Міліцію відмоніторили: сумні результати Погляд
Влада темряви... Жертви політичних репресій
Адам Міхнік: Звільніть Юлію Тимошенко Дисиденти і час
Колишні радянські дисиденти зібралися в Криму і обіцяють діяти Известный украинский диссидент Леонид Плющ поддержал Международную конференцию советских правозащитников 16 мая 2012 года Вісті з пострадянських країн
Правозащитный Центр «Мемориал»: О событиях в Москве накануне инаугурации нового президента Борис Немцов: В Москве начался «передвижной Майдан»

Політика і права людини

Євген Захаров: Європа не повірить українській владі навіть, якщо побиття Тимошенко не було

Київська прокуратура заявила, що в ході перевірки заяви уповноваженого Верховної Ради з прав людини Ніни Карпачової виявлено, що експертні висновки щодо тілесних ушкоджень екс-прем’єра Юлії Тимошенко сфальсифіковані. Водночас, Карпачова продовжує наполягати на тому, що синці Тимошенко справжні і виникли вони внаслідок побоїв під час перевезення її до лікарні.

Те, що відбувається із ситуацією навколо фото із синцями Юлії Тимошенко, не є нормальним. За заявами, які лунають зі сторони прокуратури, і зі сторони Карпачової та опозиції, незрозуміло, що насправді сталося. Перш за все, має буде проведено розслідування і оприлюднено його результати. Якщо у Ніни Іванівни є докази побиття Тимошенко, то вона мала б їх викласти. Водночас, не довіряти заявам Ніни Іванівни немає підстав. Адже люди, які оглядали синці Тимошенко — це судово-медичні експерти, це досвідчені люди, які працюють в офісі омбудсмена. І вони працюють там багато років. Я знаю цю роботу і впевнений, що немає підстав їм не вірити.

Насправді ця ситуація викликала бурхливу реакцію і у владі, і в опозиції лише тому, що кожна сторона намагається отримати з історії свої політичні бонуси. У цьому питанні обидві сторони — БЮТ з Тимошенко і влада — роблять політику. Через це дуже важко судити, хто ж насправді має рацію і, що насправді сталося.

Я взагалі не розумію галасу навколо цієї ситуації: є Тимошенко, в неї були синці. То чому було її не оглянути, не зафіксувати синці, як це має бути за законом. Як знімають, наприклад, побої. Ці експерти мали написати висновок і був би доказ. А так взагалі незрозуміло, про що йде мова. Обидва табори з цього хочуть мати політичні вигоди.

Весь час у історії із побоями все відбувається суто в українському стилі: обмін бурхливими політичними випадами, за якими немає правдивих фактів.

Заяви прокуратури про те, що висновки судмедекспертизи є сфальшованими взагалі незрозумілі. Адже Ніна Іванівна розповіла, що мають місце ці синці, було там побиття, і сама заявила про це в прокуратуру. Вона ж це зробила, поки була омбудсменом. І прокуратура саме тому тепер розглядає цю заяву.

Водночас, важко сказати, які будуть дії прокуратури щодо Карпачової, якщо доведуть, що побиття Тимошенко таки не було. Адже коли вона робила ці заяви, то ще була на посаді омбудсмена. Тобто за фактом була ще уповноваженим з прав людини. На той момент вона була незалежною і переслідувати за її роботу було неможливо. Це заборонено законом. Те, що відбувалося після того, як Лутковська прийняла присягу на посаду — інша справа. Адже тепер Карпачова з точки зору закону не є державним службовцем і зараз вона виступає просто як публічна особа, як громадський діяч, а не як державний чиновник. Вона зараз не має тих прав, які мала, коли була уповноваженим з прав людини.

Та незважаючи вже на рішення прокуратури, на всі ці спростування та заяви про фальшивість документів в Європі вже ніхто не повірить українській владі. Вже ніхто нічому не повірить. Адже була версія із синцями і всі повірили, що синці були. І переконати міжнародну спільноту в протилежному, навіть з усіма доказами і документами, буде неможливо.

записала: Олеся ДУБОВИК

09.05.2012




Право на справедливий суд

Володимир Буткевич: Президент порушив Європейську конвенцію

Якщо раніше захисники Юлії Тимошенко стверджували, що прокуратура намагається якомога швидше розглянути «газову справу» і «відсипати» екс-прем’єру побільше років ув’язнення, то тепер їм саме час змінювати точку зору – принаймні, на частину цієї тези. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ переніс розгляд касації у справі Тимошенко на 26 червня – по суті, на кінець чемпіонату Евро-2012.

Адвокат Тимошенко Сергій Власенко оцінив рішення про перенесення розгляду касації затягуванням часу. Через це пообіцяв без проходження всіх українських судових інстанцій звернутись до Європейського суду і оскаржити вирок: «Я звертаюсь до Януковича: якщо ви думаєте, що сьогоднішнім рішенням ви закрили нам шлях до Європейського суду, ви помиляєтесь. Сьогоднішнє засідання ми вважаємо остаточним рішенням і йдемо до Європейського суду з прав людини». Але є проблема - процедура звернення до Європейського суду передбачає попередній розгляд справи в суді першої інстанції, апеляційному та касаційному суді. Тому виникає питання, як захист зуміє обійти процедуру, хіба що у пана Власенка є якісь козирі?

Для Тимошенко Європейський суд – один з легітимних шляхів вийти з в’язниці, бо тільки там можуть зобов’язати українські суди скасувати вирок Юлії Володимирівни у газовій справі.

Про те, чи можна оминути деякі національні інстанції перед розглядом справи у Європейському суді з прав людини «Главком» дізнавався у судді Страсбурзького суду у 1998-2008 роках від України Володимира Буткевича.

Катерина Пешко: Вчора вищий спеціалізований суд України переніс розгляд касації Юлії Тимошенко у газовій справі на кінець Евро-2012. Чи можна розглядати це як затягування процесу?

Володимир Буткевич:Щоб в цьому аспекті говорити по справі Тимошенко, треба розглядати її більш конкретно, а не те, про що говорить її адвокат.

К.П.: Добре, давайте по-іншому. Чи є прецеденти рішень Європейського суду з приводу розгляду справ без наявності національної касації у разі її затягування? Можливо, є якась норма на кшталт припису у відповідності з правилом 39 Регламенту, згідно з яким Тимошенко обов’язково мали перевести до спеціалізованого стаціонарного медичного закладу?

Є дуже багато рішень Європейського суду з цього приводу, і мені здається, що в Україні плутають все, тому що не вміють ці рішення читати.

К.П.:Можна конкретніше? Що потрібно для того, щоб розгляд справи у національних судових інстанціях вважався вичерпаним для Євросуду?

В.Б.:Заявник має пройти нормальну процедуру судового розгляду справи в рамках національно-правової системи. Тут я хочу, щоб всі звернули увагу на два моменти: саме нормальна процедура і саме судовий розгляд.

Захист зобов’язаний оскаржити справу в судовій інстанції, яка, зауважте, приймає остаточне рішення по такій категорії справ. Для різних категорій справ в судовій системі може бути різна кількість судових інстанцій. Заявник має вжити розумні заходи в належному суді. Ті заходи, які передбачаються деякими національно-правовими системами, не є необхідними і дуже часто їх ніхто не бере до уваги. Також протягом розумного часу заявник повинен звернутися до відповідної влади з доказами, які стосуються його справи. І знов таки, звернення, наприклад, громадських організацій судом до уваги не беруться.

К.П.: Щодо справи Тимошенко. Чи можуть її захисники на даному етапі вважати вичерпаним розгляд справи в Україні і звертатися до Євросуду?

В.Б.: За правилами Євросуду громадянин повинен пройти всі стадії, передбачені національним законодавством. Але, якщо у національному судочинстві справи, образно кажучи, штампуються, а вищі інстанції нічого не змінюють, не є ефективними, тоді людині не обов’язково звертатися у ці вищі інстанції. Достатньо буде навести приклади, що справа не ефективно розбиралася. Тим більше, якщо і суд приймав рішення, що не були ефективними.

Та захист повинен керуватись передусім тим, що передбачено національним законодавством. Тобто заявник повинен належним чином добиватися розгляду своє справи відповідно процедури, яка передбачена національним законодавством. Ігнорувати щось, не брати до уваги просто тому, що не хочеться, чи просто через те, що не має часу це зробити – такого бути не може.

К.П.:Але ж Власенко аргументує, що розгляд справи затягується спеціально.

В.Б.: Будь-який заявник чи його адвокат в Євросуді не зможе посилатися на власні сумніви. На сумніви типу, що така стадія в нашій країні не ефективна, що її не можна брати до уваги, чи тому що влада у цій країні не вживає потрібних заходів. Це є власна оцінка, і в суді вона буде сприйматися скептично. Власні сумніви хай заявник залишає собі.

На заявникові лежить тягар доведення того, що внутрішні засоби правового захисту були цілком вичерпані. Але суд не буде за власною ініціативою піднімати питання про те, чи вичерпані засоби захисту чи не вичерпані.

К.П.: Вам особисто відомі прецеденти, коли Євросуд приймав заяву без рішення касації?

В.Б.: Мені відомо дуже багато ситуацій, коли суд визнавав такі заяви неприйнятними, тому що автор-заявник намагався дотриматися всіх процедур, і пропустив правило шести місяців.

Заявник може не вичерпувати правові засоби захисту, коли мова йде про цивільно-правові і адміністративні заходи, які, як правило, обмежуються грошовою компенсацією. І це правило діє в силу того, що при цьому не встановлюється винуватий і не притягується до кримінальної відповідальності. Але ж в питанні Тимошенко мова йде саме про кримінальну відповідальність.

Проте є ще одне правило, коли можна не добиватися повного використання засобів захисту. Коли ці засоби, як я вже казав, не є ефективними. Але заявник має довести, що він повністю використав національні ефективні заходи правого захисту.

К.П.: Тобто, якщо Власенко, наприклад, має докази неефективності заходів у справі Тимошенко, він спокійно може звертатися до Євросуду без касації?

В.Б.:Якщо ця стадія, дійсно, неефективна, то він це може звернутися без касації. Теоретично у такому випадку тягар доведення і відповідальність покладається на державу: вже вона має доводити, що це не так.

В часі це виглядає так: він поскаржився, сказав, що всі засоби використані, державі надається можливість пояснити так це чи ні. Потім заявнику дається право прокоментувати те, що сказала держава. Але уряд, який стверджує, що засоби правового захисту є ефективними, має довести, і довести це не теоретично, а з посиланням на практику їх застосування. Держава має довести, що в даній справі у захисту були всі перспективи для її успішного вирішення. Правило вичерпання національно-правових засобів захисту має бути узгоджено з правилом шести місяців. Якщо воно не входить в правило шести місяців, то заявник має всі підстави звертатися до Європейського суду.

У адвоката, на якого ви посилаєтесь, буде дуже вагомий аргумент, тому що і Президент, і заступник Генерального прокурора (я про це нещодавно читав в його інтерв’ю) говорять: на жаль, такий у нас Кримінально-процесуальний кодекс. Ви розумієте про що саме вони сказали? Вони сказали: ми свідомо порушили Європейську конвенцію, свідомо пішли на недотримання рішень Європейського суду задля того, щоб покарати певну особу.

К.П.: Є особливі умови, коли Євросуд може закрити очі на «не проходження» захистом всіх стадій в національній судові системі і задовольнити скаргу Тимошенко через стан здоров’я?

В.Б.: Це залежить від того, який стан здоров’я. Так, дійсно, заявник не повинен дотримуватися правил внутрішнього національного правового захисту, коли існують особливі обставини. Думаю, що саме таку ситуацію – тобто особливі обставини – і мав на увазі адвокат Власенко. Заявник у цій ситуації буде переконливим, якщо він буде посилатися на прецеденти Європейського суду. І він повинен пам’ятати, що правило ефективного вичерпання внутрішніх засобів Європейським судом застосовується гнучко, без формалізму.

От, наприклад, у конкретній ситуації, коли Власенко зможе посилатися на те, як вищі судові інстанції штампують рішення нижчих судових інстанцій, він буде почувати себе як риба в воді – доводити те, що не треба було в цій країні використовувати всі засоби захисту.

У нашій ситуації є одна проблема, яку не можуть зрозуміти працівники прокуратури. Хоча, я допускаю, що вони її розуміють, але працюють на замовлення. Або вони погано знають право Європейської конвенції захисту прав людини. Коли вони та державні діячі посилаються на слова: «на жаль, у нас такий закон», вони повинні знати, що такий судовий закон вже своїм існуванням порушує конвенцію. Тоді для чого ви його застосовуєте? Застосовуйте конвенцію. Застосовуйте судову практику Європейського суду! У нас же є закон про те, що рішення Європейського суду є джерелом українського права. А ви знаєте, чому вони його не застосовують? Тому що вони не знають Європейської конвенції так, як її треба знати. Вони не знають судових рішень, і думають, що їм це все минеться.

Але питання Тимошенко – це питання кримінальної справи, з контролю Комітету мінітрів Ради Європи воно не буде зняте доти, поки всі причетні до цієї справи не будуть покарані. Це не залежить від того, яку посаду займає чи займала Тимошенко.

К.П.: Якщо національні судові інстанції в Україні будуть визнані неефективними, якими можуть бути наслідки для держави?

В.Б.: Досить ефективні наслідки на собі одразу відчують ті особи, які вдавалися до правопорушень, їхній бізнес – все буде для них аукатися. Вони не розуміють, що відкрили скриньку Пандори.

Ми повинні запам’ятати, що ми живемо в Європейському правовому просторі, а не тільки в системі українського права. За всі правові – як-то я називаю – «шаманні» дії доведеться відповідати.

16.05.2012




Свобода вираження поглядів

Freedom House понизила Україну в рейтингу свободи преси

Відповідно до опублікованої 1 травня доповіді про стан свободи преси в 2011 році, Україна посідає 130 місце, ділячи його з Південним Суданом. Всього в рейтингу беруть участь 197 країн і територій.

Freedom House відзначає погіршення стану свободи преси в Україні, оцінку якого організація оцінила у 59 балів (роком раніше - 56). Згідно з доповіддю, це відбулося в результаті посилення державного контролю над засобами масової інформації. Власники ЗМІ все частіше стикаються з політичним тиском відносно змісту в їх медіа, йдеться в доповіді.

Україна входить до групи з 72 держав з частково вільним станом свободи преси, займаючи одне з останніх місць у своїй групі. 66 країн були оцінені як вільні, невільні - 59.

У рейтингу свободи преси у Центральній та Східній Європі Україна займає 20 позицію. Росія - 24, Польща - 5. На першому місці знаходиться Естонія, на другому - Чехія, третьому - Словаччина. На думку організації, найгірша ситуація зі свободою преси склалася в Казахстані (26 місце), Білорусі (27), Узбекистані (28), Туркменістані (29).

Загальносвітовий рейтинг очолюють Фінляндія, Норвегія, Швеція, які ділять першу позицію, на четвертому місці опинилася Бельгія. П'яту позицію займають Данія, Люксембург, Нідерланди, Швейцарія. Росія ділить з Зімбабве і Азербайджаном 172 місце в рейтингу. Рівень свободи преси в Польщі такий же, як в Словенії, на Тайвані, в Тринідад і Тобаго (47 місце). Найгірше в світі зі свободою преси, на думку Freedom House, справи йдуть в Білорусі (193), Еритреї (194), Узбекистані (195), Туркменістані (196), Північній Кореї (197).

Freedom House заявляє про значне поліпшення стану свободи преси в Єгипті, Лівії, Тунісі, яке відбулося в результаті Арабської Весни. Організація підкреслює, що в таких «авторитарних державах» як Китай, Росія, Іран і Венесуела, використовувалися різні методи для збереження жорсткого контролю над пресою, в тому числі критикують затримання і ув'язнення, закриття ЗМІ і порушення справ проти журналістів.

Нагадаємо, в 2010 році Україна займала в рейтингу свободи слова Freedom House 115 місце, в 2011 - 121 місце.

Роком раніше Freedom House погіршила ступінь свободи преси в Україні, яка перемістилася до групи «частково вільних».

Як повідомлялося раніше,  за підсумками 2011 року Freedom House знизила на один пункт рейтинг політичних прав в Україні - з трьох до чотирьох.

 1 травня 2012




Свобода мирних зібрань

Магія слова. Одкровення для засобів масової [дез]інформації

«Услыхал козел – да и стал таков»

В.Висоцький

«Щоранку і щовечора на зупинках муніципального транспорту спостерігалися несанкціоновані зібрання громадян…»

Данило Кубай

 

З преси по всій країні. У Павлограді відбувся санкціонований мітинг шахтарів-інвалідів … 14 березня перед адміністративною будівлею Черкаської міськради відбувся санкціонований мітингНесанкціонований мітинг в центрі Мукачева з тріском провалився… .. Після двох з половиною годин проведених у опорному пункті міліції на проспекті Свободи, на студентку склали протокол за участь в несанкціонованому мітингу. …. 31 травня біля будинку обласної державної адміністрації відбувся несанкціонований „масовий» мітинг …. І так далі… море….

Співробітникам Міністерства внутрішніх справ України – усяким там пепеесникам і беркутятам, рівно як і депутатам та чиновникам місцевих рад, у ставленні до реалізації громадянами України свого конституційного і при тому «невідчужуваного і непорушного» права на мирні зібрання є, звісно, багато чого закинути. Першим – за вельми поширену практику втілення в реальність тези з російської класики про «тащить и не пущать». Другим – за бюрократичні викрутаси з реєстрацією та розглядом повідомлень про мирні зібрання, про рефлекс бігти до суду по заборону безвинних зібрань та про сваволю з прийняттям вар’юватих місцевих «порядків», котрі засадничо суперечать Конституції і закону та брутально порушують засадниче право.

З іншого боку, принагідно пожурити можна і самих громадян: хоча б за необізнаність щодо змісту і обсягу права, механізму його реалізації та і щодо не надто активної, назагал, реалізації права у відносинах з кожним черговим «злочинним режимом».

При тому всі: і «посіпака злочинного режиму», себто частіше за все звичайний сільський хлопець у формі, і «порушник» (себто частіше за все звичайний міський мешканець), не кажучи вже про депутатів з чиновниками, нерідко одностайно впевнені у тому, що кожне мирне зібрання його організаторам та учасникам має хтось дозволити. Чи, відповідно, не дозволити – і тоді «нізя».

Це страшніше за злочин – це помилка, як казав Талейран.

І якщо з міліціонером ordinaris простіше – він має у кишені (чи у голові) чарівний документ під назвою «Статут патрульно-постової служби України» (наказ МВС України від 28 липня 1994 року N 404), де з якогось лиха йдеться саме про «санкціоновані» та «несанкціоновані» масові заходи (і це, уявіть собі, нічтоже сумняшеся того ж року зареєструвало «Міністерство справедливости»), то хто це вклав у голови посполитих?

Варіантів відповідей у нас є 4 (чотири).

а) наслідки «совкової травми», тих часів, коли за замовчуванням всі суспільні порухи і подихи мали бути кимось дозволені, а інакше засадничо ставали крамолою та «посяганням»;

б) наслідки «єдиного інформаційного простору СНД» і наявність в ньому купи новин про (не)санкціоновані мітинги в Росії, Білорусі та інших країнах;

в) наслідки діяльності соціологів, які чомусь опитують громадян про участь в «санкціонованих мітингах», а потім широко оприлюднюють результати;

г) наслідки нерозумного впливу засобів масової інформації, які часто-густо (властиво, все інше є винятками) сповіющають нарід українний, що в Україні бувають якісь «санкціоновані» чи «несанкціоновані» мирні зібрання, що такий-то захід був «дозволеним» чи то «недозволеним», тим самим вбиваючи у голови необізнаних і довірливих реципієнтов, що для того, щоб йому, реципієнтові, мирно зібратися на вулиці/площі з другим реципієнтом і щось публічно висловити, те має дозволити/санкціонувати якийсь дядя чи тьотя.

Маячня? Ще й яка – дистильована і рафінована. Це можна було б сміливо назвати гебельсятиною, якби ті ЗМІ у своїй масі (можливо, є і свідомі шкідники – капосники), знали, що робили.

Але казав мудрий Геллон, гострячи свою «бритву», що не варто пояснювати злим умислом те, що може бути легко пояснено глупством, то й не будемо. А лише наголосимо:

За частиною першою ст.39 Конституції України єдиним обов’язком громадян, бажаючих «мирно зібратися», є «завчасне сповіщення» про це органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування. І все. Більш того, з частини другої цієї ж статті, де йдеться про те, що обмеження щодо реалізації права можуть бути встановлені лише «судом відповідно до закону»* та ще й лише з певною шляхетною метою (додамо – за ст.11 Конвенції з захисту прав людини та основоположних свобод такі обмеження мають ще й бути «необхідними у демократичному суспільстві») випливає, що сама по собі відсутність такого «сповіщення» аж ніяк не робить мирну акцію протиправною. Адже головний сенс такого сповіщення (надто – «у демократичному суспільстві», демократичній, правовій державі, якою, за конституційною легендою, є Україна) – дати владі можливість і час вжити належних заходів для сприяння громадянам у реалізації їхнього права, а не для чого іншого.

Тих вічновчорашніх численних органів місцевого самоврядування, котрі непохитно впевнені (в офіційних відповідях на наші запити) у дотеперішній чинности у незалежній Україні совецького указу Президії Верховної Ради СРСР N 9306-XI від 28.07.88 «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» офіційно інформуємо, що у такому випадку категорично вимагаємо вважати чинним, скажімо, Другий литовський статут 1566 року. Нічим не гірший правовий акт, навіть навпаки.

Медійний, перепрошуємо на слові, дискурс ставить все з ніг на хвору голову, запускаючи у «медіапростір» (це так зветься?) капосний і паскудний мислевірус про обумовленість реалізації нашого з вами права «дозволом» чи то «санкцією» влади. Відповідно, нерідко громадяни «ведуться», а владці… Про владців див.епіграф з рядком Висоцького. Не сумніваємося, вони у своїй масі раді це чути, адже це так суголосно головному рефлексу совкового/постсовкового чиновника – «запретить» все, що можна. І що не можна – теж. «Абьі чего не вьішло». В інших випадках – просто показати силу (насправді – слабкість, комплекси і заповідну дурь).

Ця історія з зараження ефіру (і етеру теж) глупством нагадує схожу «історію успіху» глупства – роками називаючи ідіотів та злодіїв «елітою», медіа сприяли закріпленню цієї думки у відповідних нерозумних головах. «Услыхал козел, да и стал таков».

Гіпократ свою клятву писав не для журналістів, але вона й їм не завадить. Головне – не нашкодь.

* Суворо кажучи, за відсутности зараз будь-якого закону, який б регулював суспільні відносини стосовно мирних зібрань, і «відповідно» до якого лише і може здійснюватися обмеження права на зібрання, процитована конституційна норма взагалі ставить під сумнів правомірність на сьогодні навіть судового обмеження цього права.

 

(далі буде)

27 березня 2012




Право на охорону здоров’я

Весна іде. Покращення триває. Співочий губернатор згадав про медичну бібліотеку

Важке життя у губернатора нашого Харківського. Нелегка робота бути співцем народним та телезіркою. А ще й за Покращення боротись доводиться. Завдання Партії регіонів виконувати.

От нещодавно вирішив пан губернатор Михайло Добкін покращити наукову медичну бібліотеку. Не чули про таку? Михайло Маркович, певно, теж раніше не чув. А як почув, замислився: «як би ту бібліотеку покращити?». Медична ж «рехворма» крокує Україною. Думав він недовго, і 18.04.12. під час прес-конференції  з’ясувалося, губернатору достовірно відомо, що  «востребованность этой литературы – очень низкая. Она востребована сегодня теми, кто пишет научные труды или занимается какой-то исследовательской работой. Поэтому принято решение, что из 85 человек, которые работают в этой библиотеке и съедают в год порядка 3 миллионов гривен, можно абсолютно спокойно оставить 15-20 человек. Сократить расходы, с учётом того, что будет выплачена компенсация людям, которые будут увольняться, можно будет сохранить порядка полутора миллионов гривен до конца года».

Логіка чудова: якщо наукова бібліотека затребувана лише вченими, вона не дуже то й потрібна. Але ким ще може бути затребувана наукова література, як не фахівцями? Власне, фундаментальні наукові бібліотеки для того і існують, щоб служити науковцям. Стосовно Харківської медичної бібліотеки губернаторське твердження безглузде ще й тому, що це єдина спеціалізована бібліотека доступна для практичних лікарів. Бібліотекою медичного університету практичним лікарям користуватися не дозволяють, туди навіть «сторонніх» аспірантів допускають вкрай неохоче.

Для тих харків’ян, хто нічого не знає про Харківську наукову медичну бібліотеку трохи історії. У 1861 р. у Харкові за ініціативою прогресивної медичної громадськості, зокрема, професорів Харківського університету Вільгельма Грубе, Владислава Франковського, Семана Риндовського, було засновано Харківське медичне товариство і при ньому створена медична бібліотека,   переважно, на особисті кошти лікарів. У 1913 р. бібліотека  була розташована у приміщенні Медичного товариства на вул. Пушкінський, 14, збудованому О. М. Бекетовим. До речі, і сьогодні, у цій будівлі знаходиться частина фонду наукової медичної бібліотеки.

У наш час Харківська наукова медична бібліотека – найстаріша і найбільша у пострадянських країнах, є національним надбанням України. У 2011 р. медичній бібліотеці виповнилося 150 років. В 1985 р. відділи бібліотеки, каталоги, читальні зали  розміщені на пл. Поезії, 5. Пізніше сховище бібліотеки перевезли за межі Харкова у сел. Васищеве. За замовленням читачів література доставляється зі сховища бібліотечною автівкою. Обслуговують читачів на пл. Поезії, в  триповерховому будинку (площею 1114 м2), збудованому у 1900 р. (архітектор З. Харманський) як приватна хірургічна лікарня, який належав колись відомому харківському хірургу Моїсею Фабриканту (1863 – 1951). 

Я користуюся послугами Харківської наукової медичної бібліотеки з 2002 р. Записалася в бібліотеку коли вступила до аспірантури. У мене на той момент абсолютно не було досвіду пошуку і роботи з необхідною літературою, я навіть не могла самостійно знайти потрібну книгу або журнал за каталогом. Співробітники бібліотеки дуже доброзичливо до мене поставилися, допомогли розібратися що до чого, підібрати потрібну літературу по моїй темі. Згодом я стала постійним читачем бібліотеки, дізналася, що в її фондах є унікальні видання з психіатрії. У нас психіатрів вважається престижним читати раритетні видання класиків психіатрії. І мов би ненароком ввернути в розмові з колегами: «перечитував нещодавно «Загальну психопатологію» Ясперса, 1913 року видання ...».

Мені найбільше запам'яталися дві унікальні книги. Одна з них збірник наукових статей, виданий в 1922 р., присвячений медичним дослідженням проведеним в період голоду 1921 р. Це унікальне видання, в якому зібрані дослідження всіх органів і систем голодуючих - кісткової, серцево-судинної, нервової системи. У розділі психіатрії наведені результати судово-психіатричних експертиз людожерів, дослідження психічних порушень, які розвиваються у голодуючих. Ця книга унікальна, вона ніколи не перевидавалася. Результати саме цих наукових досліджень сучасній науці відтворити неможливо. Навряд чи знайдеться вчений, який зважиться ставити досліди на людях.

Друга книга видана на початку 20 століття. Соромно визнавати, але прізвище автора не пам'ятаю. Книга написана російським психіатром, послідовником Ломброзо. Унікальність її в тому, що автор проводив свої дослідження на каторжниках, які відбувають покарання на Сахаліні. Тобто на слов'янському і угро-фінському, меншою мірою семітському антропологічному матеріалі. З цією книгою у мене пов'язано незвичайний спогад. Книгу треба було прочитати за короткий термін. Я цілий день її читала, втомилася, в голові все плутається, а ввечері пішла на захід, на якому зібрався весь харківський опозиційний політичний бомонд. Подія відбувалася у 2008 році. Гучним іменем  «опозиція» називали себе у той час Фельдман, Сьомочкин, Гейман і компанія. Сиджу в залі. Піднімаю очі на сцену. І бачу: у президії сидять ВОНИ. Живі посібники для антропологів. Ломброзо би плакав побачивши ці черепи та обличчя.  Тобто, безперечно, видання початку століття актуальні і донині.

Хочу ще раз підкреслити, що Харківська наукова медична бібліотека – єдина спеціалізована бібліотека, доступна для практичних лікарів. У разі розформування або скорочення Харківської наукової медичної бібліотеки практичні лікарі повністю будуть позбавлені доступу до літератури із своєї спеціальності. Адже ми, практичні лікарі, не в змозі купувати спеціальну літературу, вона дуже дорога. Результатом розформування або скорочення бібліотеки буде подальша деградація вітчизняної медицини. Втім, тих хто приймає недалекоглядні рішення про долю Харківської наукової медичної бібліотеки, такі дрібниці не хвилюють.

Можновладці лікуються в кращих зарубіжних клініках.  А народ ... народу чергове «покращення». Під мелодійні співи губернатора.

 




Міжетнічні відносини

70 роковини Голокосту – збереження пам’яті про цю трагедію необхідне нам, українцям

Минуло 70 років від трагічних подій знищення у нашому краї єврейського населення – Голокосту. На підставі матеріалів обласного державного архіву можна вести мову про те, що за роки гітлерівської окупації Тернопільської області (1941 – 1944) від рук нацистів та їхніх колаборантів загинуло близько 180 тисяч цивільних мешканців. Загинуло, зазнавши перед тим нелюдських принижень та страждань. Тобто за масштабами та жорстокістю це була чи не найбільша гуманітарна катастрофа, що сталася у краї впродовж ХХ століття. 

Місцями масових розстрілів цивільного населення були передмістя Тернополя (с. Петриків), Чорткова, Кременця, Бережан, Зборова, Вишнівця, Теребовлі, Копичинців, Борщова, Товстого… Поодинокі місця поховання жертв Голокосту можна віднайти у більшості сіл області. Десятки тисяч людей було насильно вивезено до Белжецького та Янівського концентраційних таборів, звідки не повернувся практично ніхто. Крім цього, у таборах для військовополонених нацисти заморили голодом та розстріляли близько 5 тисяч осіб, переважно червоноармійців, а також французів та італійців.

Тут слід наголосити на тому, що переважну більшість жертв нацистів становили саме цивільні мешканці єврейської національності. Варто також зауважити, що факт цілеспрямованого винищення людей за національною ознакою за радянської влади був замовчуваний подібно до того, як замовчувався Голодомор 1933 року – найбільша українська трагедія ХХ століття. Досі у архівних матеріалах радянської доби жертви Голокосту фігурують просто як «мирні радянські громадяни».

Але варто визнати й те, що досі, вже у незалежній Україні, пам’ять про людей, чиє життя було відібрано лише через те, що вони розмовляли на ідіш та ходили до синагоги, належним чином не вшанована. Час невпинно стирає слід галицького єврейства й у історико-культурному ландшафті краю, й у суспільній пам’яті.

Тож нещодавно у Чортківському педагогічному училищі імені Олександра Барвінського відбулася студентська конференція, присвячена трагічним подіям 70-річної давнини.  Ініціювала її проведення викладач світової літератури Людмила Чижишин, котра щойно пройшла навчання на циклі семінарів  «Історія Голокосту і права людини», організованому освітньою програмою Української Гельсінської спілки з прав людини «Розуміємо права людини» (http://edu.helsinki.org.ua) та Українським центром Голокосту (www.holocaust.kiev.ua).

Цікаво, що студентські повідомлення для конференції базувалися  не лише на друкованих, музейних та інтернет-джерелах. Адже їй передував етап практичних дослідницьких робіт – нехай наразі невеличких, але здійснених молодими людьми самостійно не лише у Чорткові, але й у місцевостях, де їхні родинні корені.

Виступаючі у обговоренні сходилися на думці, що трагедію Голокосту в Україні варто сприймати, як невід'ємну частину нашої національної  історії. Її необхідно вивчати та передавати з покоління у покоління, аби вона стала усвідомленим суспільним надбанням. Аби подібні речі ніколи більше не повторилися. Врешті-решт, знання про катастрофу Голокосту, засвоєння універсальних цінностей гуманізму та прав людини – на основі цього нелегкого знання – конче необхідне нам, громадянам незалежної України. Необхідне для того, аби  входження нашої країни до багатонаціональної європейської спільноти було органічним та незворотнім… Адже об’єднана Європа постала на основі моральних та правових цінностей, що виникли із засвоєння історичного досвіду Другої світової війни, не в останню чергу – з досвіду Голокосту. Цінності сучасних європейців базуються насамперед на повазі до гідності людей інших націй та віросповідань. Тож і нам для того, аби увійти до європейського співтовариства, варто навчитися відчувати не лише власні історичні травми, але й чужі. Втім, хіба чужою сферою є для нас історико-культурний спадок галицького єврейства? Етносу, котрий проживав на Галичині та Поділлі впродовж віків і був тут одним з трьох найчисельніших?...

Пам'ять  про Голокост, про мільйони людських життів, котрі у муках обірвалися у сорокових роках, чи не найбільше необхідні майбутнім педагогам. Хочеться сподіватися, що перші зерна такого знання та пам’яті пані Людмилою Чижишин посіяні у свідомості своїх вихованців.  Адже хоча згадана конференція у Чорткові проходила вже після закінчення академічних занять, досить таки стомлена студентська аудиторія демонструвала неабияку увагу. Зосереджена тиша, яка супроводжувала доповіді, сама по собі була доволі красномовною…

На конференції були присутні викладачі місцевих навчальних закладів, представники неурядових організацій та преси. Вона відбулася  без підтримки органів влади, благодійних фондів, політичних партій та комерційних організацій.

Користуючись нагодою, «Гельсінська ініціатива»  підтвердила власні наміри проведення теоретичної конференції з питань історії Голокосту в нашому краї, яку буде приурочено до 70-х роковин знищення Чортківського гетто. Відтак звертаємося до усіх тих, кому не байдужа ця болісна тема – у краї, в Україні та за кордоном – з проханням надати копії документів, фотографій, публікацій, рукописів, що допоможуть провести конференцію та створити в місцевому музеї тематичну експозицію про події Голокосту. Для обміну інформацією просимо користуватися нашою електронною адресою [[email protected]].

 

 

 

 




Правоохоронні органи

Міліцію відмоніторили: сумні результати

В четвер, 10 травня, організатори та учасники всеукраїнської моніторингової кампанії «Міліція під контролем» представили результати громадського спостереження за повсякденною роботою міліції у 12 областях. Цей моніторинг став продовженням кампанії, що стартувала в листопаді минулого року як експеримент. Через свою популярність та активність учасників цього року моніторинг став постійним. Координує хід кампанії Асоціація українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів (Асоціація УМДПЛ).

Протягом квітня понад двісті активістів і правозахисників з різних регіонів України перевіряли професійність дій української міліції – професійність роботи патрульної служби, доступність та якість роботи чергових частин міліції.

Учасники прес-конференції розказали про результати кампанії, найбільш типові та системні порушення, виявлені під час моніторингу.

«Найбільш поширеними порушеннями серед патрульних лишаються безпідставні перевірки документів та незаконні огляди речей громадян, їх було виявлено у половині випадків моніторингу нарядів патрульної служби. У близько 40% випадків при спілкуванні з моніторами патрульні не називали своє прізвище, посаду та звання, як того вимагає закон. Крім того, волонтери зазначають, що у третині випадків міліціонери виявляли недоброзичливе та упереджене ставлення до осіб, з якими спілкувались. Особливо «відзначились» патрульні в Донецькій та Полтавській областях, які навіть погрожували моніторам. Такі порушення потрібно максимально висвітлювати, аби керівництво МВС звертало на них увагу і, знаючи, що громадяни їх контролюють, вживало потрібних заходів», – зазначив Петро Грибан, експерт Асоціації УМДПЛ, полковник міліції у відставці.

Поділився своїми враженнями від участі в моніторингу представник молодіжної організації «Фундація Регіональних Ініціатив» Михайло Каменєв: «Особливо вразили декілька випадків. Один з них стався в Києві в останній день моніторингу, коли я знімав на відео незаконні дії патрульних. За таку спробу зафільмувати публічну роботу міліції мене безпідставно затримали та доставили до Печерського райуправління міліції. Завдяки злагодженим діям колег, які за лічені хвилини «підняли на вуха» столичну міліцію, працівники райуправління швидко відпустили мене, зрозумівши, що вони порушили закон. Прикро, що в подібній ситуації міг опинитись будь-хто з тих, хто вказує міліції на незаконність її дій. Часто проблемні ситуації виникають, коли працівники міліції не представляються та не показують свої службові посвідчення. В такому випадку не ясно, на кого скаржитися, якщо людина у формі порушила твої права. Вирішенням може стати запровадження обов’язкових для носіння нагрудних жетонів із порядковим номером працівника міліції, який легко запам’ятати, щоб потім встановити особу порушника. Такі жетони носять поліцейські в багатьох країнах, зокрема в Польщі, Литві, США, а також в Росії і Білорусі.

За словами учасника прес-конференції, експерта Асоціації УМДПЛ, Юрія Бєлоусова, важливим результатом моніторингу є саме реакція керівництва МВС та УМВС на місцях на порушення, виявлені під час моніторингу. «За підсумками проведених спостережень ми готуємо звіти і передаємо їх керівництву Міністерства та регіональних підрозділів міліції. Повторний моніторинг, на жаль, показав, що, зокрема, в Криму, Житомирі, Києві, Кіровограді та в Донецькій області наша вимога по обладнанню чергових частин міліції пандусами так і не була виконана. Однак, варто зазначити, що в більшості випадків після відвідин моніторів в чергових частинах з’являється у вільному доступі книга скарг, і щоб до неї добратись не доводиться долати спротив постового міліціонера. Ми хотіли б, щоб МВС використало з користю нагоду покращити свою роботу, виправивши недоліки, на які вказали наші монітори», – додав Бєлоусов.

11 мая 2012

Тексти звітів за підсумком моніторингу можна знайти за посиланнями:

http://umdpl.info/index.php?id=1336628622

http://umdpl.info/index.php?id=1336627023




Погляд

Влада темряви...

У Харкові тисячами знищують бездомних тварин, які опинилися на вулиці звісно не за власним бажанням. Знищення бродячих тварин відбувається за рішенням міської адміністрації. Шарікови при владі. Влада тьми. Як казав Шаріков у «Собачому серці» Булгакова - «Ми цих котів душили-душили». Так душать не тільки бідолашних тварин, а й нас з вами. Наші мрії і бажання. Нашу культуру. В цьому сенсі показовим є відношення влади до медичних і культурних закладів. В 2008 році та ж сама місцева влада, що й зараз, позакривала міські протитуберкульозні диспансери, фактично залишивши без медичної допомоги тисячі хворих на туберкульоз. Усі протести хворих, лікарів, громадських організацій були марними. І, хоча влада тоді була не у ПР, до якої належать тодішній мер Добкін і секретар міськради – Кернес, центральна влада, а саме президент Ющенко та прем’єр Тимошенко, нічого вдіяти не могли. Харківська влада поводила себе так, як вона того бажала – нахабно і безкарно.

Можна собі уявити, як вона, харківська влада, почуває себе зараз, коли ПР панує в країні. Події з вирубкою дерев в парку Горького, які відбувались у 2010 році, показали, що бажання рубати і нищити все навколо, у харківських можновладців таке, що їм не страшні ані громадські протести, ані негативна реакція світової спільноти.

Дерева в парку знищили, через парк провели автошлях. Харків втратив необхідну йому рекреаційну зону, і з кожним днем втрачає дерева, що ще залишилися і на вулицях, і в лісопарку. Ось така в нас рідна харківська влада.

Але всього цього їм здалося замало. Тому пан Добкін – нині вже – губернатор, вирішив поборотись ще і з культурною спадщиною міста. В очі йому кинулась Харківська обласна медична бібліотека, яка була створена ще 1861 року на кошти медичного товариства. Я працювала в цій бібліотеці декілька років, і саме в її старому фонді, який є абсолютно унікальним не тільки в Україні, а й в СНД. Але пан Добкін вирішив, що це надто гарна і дорога установа для нашого міста. Та ще й попит на таку медичну літературу обмежений науковими колами. А кому потрібна ця наука? В усякому разі не пану Добкіну. А от кошти зекономити на працівниках бібліотеки просто вкрай необхідно. От і вирішив наш губернатор зекономити на унікальному культурному надбанні України і для цього скоротити працівників бібліотеки з 85 до 15, про що і оголосив на прес-конференції. А саму бібліотеку, старий фонд якої вже давно відправили у Васищеве, де він потроху псується, перевести невідомо куди. Наразі, де вона буде розташована, невідомо.

Медична спільнота в шоці, але виступати бояться, як і завжди всі бюджетники. Не боїться незалежне Медичне товариство лікарів-валеологів, краєзнавці, просто мешканці Харкова. Що робити і як захистити себе від шарікових ніхто не знає, бо влада в їхніх руках. А вся культура, і культурна спадщина, і історія міста, і наука – це для них так – порожній звук.

Лячно, коли такі люди при владі, лячно і за сучасність, і, особливо, за майбутнє країни, за майбутнє наших дітей, у яких його зараз просто відбирають.




Жертви політичних репресій

Адам Міхнік: Звільніть Юлію Тимошенко

Президент Янукович наразив незалежну Україну на компроментацію. Неважко було передбачити, що ув’язнення Юлії Тимошенко та знущання над нею наштовхнеться на різку критику з боку держав демократичного Заходу.

Політик, який руйнує імідж власної країни в очах світу і, всупереч волі значної частини власного народу, у політичних суперечках замість сили аргументу використовує аргумент сили, копає собі політичну могилу. Більше того, він кривдить власний народ. Український народ цього не заслуговує.

Громадська думка демократичних країн, після неодноразових дипломатичних кроків, відреагувала правильно. Вона виразно для президента Януковича та всього світу засудила ув’язнення Юлії Тимошенко та інших лідерів української демократії.

Ми, поляки, добре розуміємо президента ФРН Йоахіма Гаука, який не хоче подати руку президентові Януковичу, що знущається над лідеркою великої опозиційної партії.

Ми усвідомлюємо, що ситуація Польщі, співорганізатора чемпіонату Євро-2012 та сусіда України, інакша. Польська держава не може закликати до бойкоту та брати в ньому участь. Тому особливого значення набуває голос польського громадянського суспільства.

Українці повинні почути, що Польща на боці української свободи, а не на боці тих, які цю свободу потоптали.

Цього вимагає польська традиція, польська гідність та польські державні інтереси.

Закликаємо президента Януковича звільнити Юлію Тимошенко.

 

Під цим листом менше, ніж за день підписалися близько 4700 людей.




Дисиденти і час

Колишні радянські дисиденти зібралися в Криму і обіцяють діяти

На запрошення Мустафи Джемілєва відгукнулося доволі багато колишніх радянських дисидентів, політв’язнів і правозахисників, попри те, що багато з них – досить літні люди. І серед гостей – справжні легенди правозахисного руху в колишньому СРСР: Володимир Буковський, який приїхав із Великої Британії, Людмила Алексеєва, Сергій Ковальов, Олександр Лавут, Олександр Подрабінек, Олексій Смирнов із Росії, Тетяна Янкелевич та син генерала Григоренка Андрій Григоренко, які прилетіли зі США, Наталія Горбаневська з Франції, українці Євген Сверстюк, Мирослав Маринович, Василь Овсієнко, Олесь Шевченко, Йосип Зісельс, а також Пьотр Хлєбович із Польщі.

Ініціативу Мустафи Джемілєва підтримав і направив із Франції до Криму телеграму відомий український дисидент Леонід Плющ, а також інші правозахисники, які з незалежних від них обставин не змогти цього дня бути поруч із побратимами.

​​​

Тут дуже багато цікавих людей, які вже в літах, але вони все ще діють. І, зокрема, в Росії. Це будителі - Євген Сверстюк

Правозахисник, філософ і письменник Євген Сверстюк каже, що зустрів цю ініціативу Мустафи Джемілєва «з великою охотою і сподіваннями». Він вважає, що вже давно колишнім дисидентам і політв’язням треба було збиратися, ділитися досвідом та обговорювати сучасну діяльність.

«Це є частина нашої історії, не минулої, а живої історії. Тут зібралося дуже багато цікавих людей, які вже в літах, але вони все ще діють. І, зокрема, в Росії. Це будителі», – зазначив Євген Сверстюк.

 

Знову об’єднатися під гаслом «За вашу і нашу свободу!»

 

Ініціатор нинішньої зустрічі колишніх радянських дисидентів і політв’язнів Мустафа Джемілєв розповів Радіо Свобода, що хотів би, щоб такі правозахисні форуми проходили в Криму щоліта. Перший із них, очевидно, відбудеться все ж восени, найвірогідніше, у вересні. Втім, рішення про це ухвалюватимуть самі дисиденти і оголосять його 19 травня, коли завершиться їхня зустріч, зазначив Мустафа Джемілєв.

На його думку, такий форум потрібен, щоб колишні радянські дисиденти і правозахисники та їхні колеги з колишніх соціалістичних країн Східної Європи, отримали змогу обговорювати проблеми розвитку пострадянського і посткомуністичного простору, а також отримали трибуну для висловлення своїх авторитетних оцінок та думок.

За словами Мустафи Джемілєва, сьогодні, коли події на пострадянському просторі схожі на спробу реставрації радянської імперії, коли європейські демократичні цінності, як і в радянський період, знову оголошуються чужими, коли можливість проведення відкритих і чесних виборів перекреслюється грубою фальсифікацією, сучасні демократичні і правозахисні сили знову повинні по-новому усвідомити цю небезпеку і об’єднатися під давнім гаслом «За вашу і нашу свободу!»

​​

Це дуже розумна і правильна ідея створити такий форум – на допомогу демократії в Україні і на допомогу кримським татарам. І не тільки їм - Людмила Алексеєва

Відома активістка дисидентського і нинішнього правозахисного руху в Росії Людмила Алексеєва погоджується з лідером Меджлісу. «Це дуже розумна і правильна ідея Мустафи Джемілєва створити такий форум – на допомогу демократії в Україні і на допомогу кримським татарам. І не тільки їм – всім, хто цієї допомоги потребує», – сказала Людмила Алексеєва.

 

18 травня колишні дисиденти і політв’язні візьмуть участь у вшануванні пам’яті жертв депортації комуністами кримськотатарського народу з Криму, а наступного дня обговорюватимуть питання проведення в Криму Міжнародної конференції радянських дисидентів і політв’язнів, яку пропонують назвати «Кримський Форум правозахисників».

 

 

 




Известный украинский диссидент Леонид Плющ поддержал Международную конференцию советских правозащитников 16 мая 2012 года

Инициативу главы Меджлиса крымскотатарского народа  Мустафы Джемилева о проведении Международной конференции советских  правозащитников поддержал и направил из Франции в адрес участников траурных мероприятий в Крыму известный украинский диссидент Леонид Плющ, а также другие правозащитники, которые по независящим от них обстоятельствам не могут сегодня быть рядом с нами.

Ниже прилагаем тест письма Леонида Плюща: 

 

Участникам траурных митингов 17-18 мая 2012г в Крыму

Дорогие друзья!

 

Я глубоко тронут приглашением Меджлиса и его Председателя Мустафы Джемилева принять участие в траурных акциях 17-18 мая, посвященных памяти о геноциде крымско-татарского народа.

Депортация  народов ставит коммунистический советский режим в один ряд с нацистским. И неслучайно предлогом для этого преступления стало обвинение целого народа в коллаборации с нацистами. Крымские татары карались Сталиным за одно из основных преступлений Сталина – договоры с Гитлером, которые и развязали руки агрессору, развязали 2-ю мировую войну. В результате абсурдное обвинение народа в измене Родине привело к лишению этого народа своей действительной Родины.

Ныне, когда крымские татары частично вернулись на свою землю и восстанавливают свою автономию в рамках формально демократической и независимой Украины, я хочу вспомнить еще одно преступление советского режима, глубинно связанное с войной и депортациями. Это Голодомор 32-33 года, геноцид украинского крестьянства. Он не только унес миллионы жертв. Он способствовал приходу Гитлера к власти и развязал ему руки для всех последующих его преступлений. Как и для последующих преступлений коммунистов. Депортации народов были логическим завершением Голодомора, раскрывающим этническую сущность социальных репрессий и классовой борьбы...

Мы должны добиваться того, чтобы все формы геноцида были осуждены на мировом уровне, ибо умолчание любого из них делает безнаказанными другие...

Вот почему еще в 1968 году генерал Григоренко на вечере, посвященном Алексею Костерину, выдвинул перед крымскими татарами тезис о том, что они могут опираться на международные законы о геноциде и обращаться со своими требованиями в Международные организации. 

Еще в те времена наметилось сотрудничество наших народов, пусть лишь еще на личностном уровне. Вот почему Айше Сейтмуратова вошла позднее в Зарубежное Представительство Украинской Хельсинской Группы.

С благодарностью вспоминаю приезды представителей крымских татар к нам в Киев, в частности Зампиру Асанову.  В те давние времена крымско-татарское движение было образцом для всех нас своей массовостью, всенародностью, дисциплиной,   смелостью, выдержкой  и мудростью...  Таким образцом крымские татары остаются и поныне, несмотря на бесчисленные провокации русских и украинских шовинистов, агентурную работу ФСБ, зарубежных экстремистов. Не удались все попытки расколоть крымских татар ни в период Брежневщины, ни при Горбачеве, как и сегодняшние, когда к русскому шовинизму коммунистов и "казачков" присоединяются украинские провокаторы, под предлогом борьбы с татарским экстремизмом и опираясь на позаимствованный у фсбешных казаков миф о ритуальных убийствах предлагающие отменить Крымскую автономию,

Парадокс в том, что, увы, существующая ныне Крымская автономия действительно больна. В свое время она была создана благодаря борьбе крымско-татарского народа за свою государственность, создана исходя из национальных потребностей коренного народа Крыма. Увы, в восстановленой автономии игнорированы приоритетные права коренной нации и других автохтонных наций, депортированных из Крыма. Поэтому требование национально-территориальной автономии является логическим следствием требования признания депортации геноцидом.

Шовинистическая Московская  пропаганда угрожает Крымом, как украинской Чечней.  И обвиняет в этом крымских татар и украинских националистов. Фактом же является то, что именно крымские татары являются стабилизирующим началом Крыма. Таким же началом являются украинские традиции Григоренка, "Руха" времен перестройки, сотрудничество крымско-татарских и украинских депутатов-диссидентов в Верховной Раде. Хочу напомнить и об участии крымских татар в отрядах УПА, а также их делегации в Конференции порабощенных народов Восточной Европы и Азии, созванной ОУН-УПА в 43м году для объединения сил сопротивления обоим тоталитарным режимам.

Поэтому желаю нам всем реалистического, практического сотрудничества по демократизации Украины.

Леонид Плющ, бывший советский политзаключенный, член Инициативной группы защиты прав человека в СССР и Зарубежного представительства Украинской Хельсинской Группы.

15 мая 2012 года.

Франция

 




Вісті з пострадянських країн

Правозащитный Центр «Мемориал»: О событиях в Москве накануне инаугурации нового президента

Передача власти внутри «тандема» была отмечена невиданным побоищем в центре Москвы и массовыми задержаниями.

6 мая 2012 года на акцию протеста против узурпации власти путем фальсификаций «выборов» вышли десятки тысяч людей. Оказались неправы те, кто думал, будто протест выдохся, и предрекал, что люди не выйдут на улицу.

Как мирное шествие, согласованное с московскими властями, превратилось в побоище, в результате которого десятки людей (как со стороны демонстрантов, так и со стороны полиции) получили травмы, а сотни – задержаны?

Власти и оппозиция уже успели обвинить друг друга в заранее подготовленной провокации, но и наши наблюдения, и анализ многочисленных сообщений и видеозаписей свидетельствуют: все было сложнее.

Действительно, выставленное оцепление не помогало прохождению демонстрантов по согласованному маршруту, но прямо провоцировало возмущение и протест.

Да, власть готовилась применить силу и использовала как повод действия радикальной части демонстрантов.

Однако тому, что мирное шествие переросло в беспорядки, способствовали и несогласованность в действиях организаторов, и безответственность некоторых из них.

Столкновения начались вскоре после того, как основная колонна демонстрантов была вынуждена остановиться на Малом Каменном мосту. Поворот направо, на Болотную площадь, был неоправданно сужен полицейским оцеплением, и люди могли пройти к месту проведения митинга, лишь расстроив ряды.

В ситуации, когда полиция препятствовала движению колонны, организаторы могли воспользоваться посредничеством Уполномоченного по правам человека в РФ, который находился на месте и предлагал свою помощь. Эта возможность использована не была.

Вместо этого людей призвали сесть, где стояли, – на мосту. Находившиеся сзади – едва ли не половина манифестантов – тоже вынуждены были остановиться.

Нам неизвестно, была ли «сидячая демонстрация» лишь реакцией на действия полиции или же спланированной попыткой радикалов изменить формат согласованной акции, поставив ее участников и заявителей перед фактом.

В любом случае, действия полиции не могут быть оправданы соображениями обеспечения общественной безопасности. Вряд ли способствовало нормализации обстановки и задержание Удальцова, Навального и Немцова.

Противостояние переросло в столкновения, часть демонстрантов попыталась прорвать оцепление, вскоре полицейские начали избивать демонстрантов дубинками, упавших – ногами.

Избивали не только активных участников столкновений, но и пожилых людей, и женщин, и стоявших далеко в стороне.

Несоразмерное применение силы было не эксцессами рядовых ОМОНовцев, но установкой полицейского руководства. Один пример: старик пытался спокойно призвать полковника полиции прекратить избиение – а в ответ сам был сбит на землю и так ударился головой, что не мог самостоятельно подняться.

В ответ в полицию летели зажженные файеры, пластиковые бутылки, куски асфальта. Утверждения некоторых СМИ, будто демонстранты-де заранее принесли с собой камни, не соответствует действительности.

В конце концов полиция рассекла толпу на части, одних – выдавливая с площади, других – жестко задерживая. Всего к исходу дня число доставленных в отделы полиции превысило 650 человек.

7 мая центр Москвы был вовсе «освобожден» от граждан. Жителям запретили выходить из домов.

Белая ленточка на одежде становилась поводом для незаконных арестов. На Никитском бульваре рядом с Домом журналиста под полицейскую «зачистку» попали не только те, кто мирно стоял на тротуаре с белыми лентами в петлицах, но и посетители кафе: их хватали, переворачивая столы с едой и напитками.

Охота на «несогласных» на бульварах и центральных улицах продолжалась до вечера, число задержанных превысило 500 человек.

Но полицейские власти, похоже, перестарались, – их усердие превратило передачу власти в комедию абсурда: на правительственную трассу не допустили даже представителей прокремлевских молодежных группировок, которые могли бы изображать народную любовь.

Владимир Путин въезжал в Кремль по совершенно обезлюдевшему городу.

Не раз уже в истории России нежелание власти считаться с обществом неумолимо вело к радикализации протеста, радикализация протеста приводила к усилению репрессий со стороны властей и к новому росту противостояния, – и, вновь и вновь, к тому, что Россия упускала возможность стать процветающей свободной страной.

То, как началось президентство г-на Путина, дает новый повод опасаться за будущее нашей страны.

10 мая 2012 года




Борис Немцов: В Москве начался «передвижной Майдан»

Российские события в который раз удивили. Когда на улицы российской столицы вышел первый стотысячный митинг, это было настоящим шоком для сытой и, казалось, мирно дремлющей в путинской пропаганде России. Но люди не переставали протестовать, и после Болотной площади был проспект Сахарова. Стотысячный оппозиционный митинг для Москвы стал нормой. Накануне инаугурации Владимира Путина на улицу снова вышли десятки тысяч, но именно этот день можно назвать точкой отсчета противостояния народа и нового Путина. ОМОН впервые за последние годы пошел против такой массы людей и, применив грубую силу, разогнал митинг. Кадры жестких избиений молодых девушек шокировали, чуть ли не переплюнув аналогичную ситуацию в Минске годичной давности.

Дошло до того, что в день инаугурации оппозиционерам даже не разрешили собираться в кафе – сотни омоновцев врывались в рестораны, ломали столы и паковали «оппозиционных посетителей» в автозаки. О том, что на самом деле происходит в Москве, почему Путин прошел на применение силы и чего ждать от протестантов в ближайшем будущем в блиц-интервью «Главкому» прямо из акции протеста рассказал один из оппозиционных лидеров Борис Немцов.

Борис Ефимович, вчера во время инаугурации Владимира Путина спецназ разгромил кафе, в котором засели протестанты. Скажите, кто там был и, как это все происходило?

Вчера происходила инаугурации Владимира Путина. Он был безумно напуган массовым протестом накануне, 6 мая. Потому Путин дал указание всех людей, которые находились на улицах по ходу следования кортежа, зачистить. Путин ехал на инаугурацию по мертвому городу. Не было ни одного человека на пути следования автомобиля. Вот такой у нас всенародно избранный президент.

Мы находились в двухстах метрах от Арбата на Никитском бульваре. Как только я туда пришел, тут же съехались несколько сотен омоновцев с дубинками, слезоточивым газом и в шлемах. Ко мне подошел «путинский полицай» – садист невменяемый, и сообщил, чтобы мы немедленно покинули это место. Я людям сказал, чтобы все собрались на тротуаре, ушли с проезжей части и зашли в близлежащее кафе «Жан-Жак». Сам я тоже сел за столик. После этого омоновские цепи, сметая все на своем пути, стали переворачивать столы, хватать всех подряд и запихивать в автозак. В том числе и меня. Разорвали одежду и били дубинками. Короче говоря, полный беспредел. Чем дальше, тем очевиднее, что Путин – это наш Лукашенко.

Чем обосновывали задержание людей в кафе, ведь это даже акцией протеста не назовешь?

Ничем не обосновывали, просто хватали и тащили. Беспредельщики никогда ничего не объясняют. Все объясняется безумным страхом гражданина Путина перед народом. Потом нас привезли в Басманный полицейский участок, продержали в душном автозаке 12 человек больше двух часов, а потом без объяснения причины отпустили.

Драки протестантов со спецназом, это что: провокации или народ дошел до точки кипения?

Это была провокация власти и спецслужб. Столкновения организовывало подразделение по борьбе с экстремизмом. Люди в масках пытались прорвать омоновскую цепь. Эти люди были проинструктированы отделением по борьбе с экстремизмом. Путину нужен был мордобой, чтобы показать, что он крутой. Хотел организовать «кровавое путинское воскресенье», которое никто не забудет.

После того, как нас вчера арестовали и отпустили, мы начали собираться на бульварном кольце. Собрались у памятника героям Плевны, сейчас же ми на Чистопрудном бульваре. Это мирные гуляния протестующих граждан или «передвижной Майдан». Фактически, в Москве начался «передвижной Майдан». Там тоже омоновцы людей трогают, но ведь протестанты без всяких флагов, лозунгов и мегафонов. Просто круглосуточно там пребывают, а те, которые устают и идут спать, приглашают занять место своим друзьям. Сейчас эта бессрочная акция продолжается в Москве, о ней еще мало кто знает. Людей тут не за что вообще разгонять, они сидят в скверах Бульварного кольца, разговаривают друг с другом, общаются, не более того. Потому действия ОМОНа по их разгону абсолютно незаконны.

Какой вы видите стратегию оппозиции противостоять Путину, ведь он показал, что готов применять жесткую силу?

Это нас не остановит, нам все равно. Мы и дальше будем активно протестовать. У гражданина Путина очень простой выбор: либо страна будет развиваться в мирном ключе, либо все придет к кровавой революции. Всю ответственность за происходящее несет лично он. Чтобы страна развивалась мирно, он должен выполнить требования «Болотной» и «Сахарова» – освободить политзаключенных, провести честные парламентские и президентские выборы, отменить цензуру на телевидении, восстановить в стране местное самоуправление и федерализм. Все эти требования абсолютно конституционны.

Но почему он должен их исполнять? В Украине Янукович себе позволяет не обращать внимания ни на протесты, ни на жесткую международную изоляцию. Россия имеет огромные внутренние ресурсы, на что вы рассчитываете, когда надеетесь на исполнение каких-то требований?

Мы на международное давление не рассчитываем. Мы живем в большей стране, сами здесь разберемся без влияния и вмешательства заграницы. Нам вот эти все изоляции и не изоляции – все равно. Обама может целоваться с Путиным, обниматься, приглашать его на саммит, но нас это не волнует. Мы знаем, что у них могут быть дружеские отношения, но это никоим образом не сказывается на наше отношение к нему и на наше понимание того, куда он ведет Россию.

Российский народ готов выходить и защищать такую позицию?

Глупый вопрос, посмотрите на мой блог, гляньте на фотографии, сколько было позавчера народу на улице. Там было 100 тысяч человек. Это как называется – готов народ или не готов?

Сто тысяч – это не миллион, на Майдане был миллион…

Послушайте, Украина – не Россия. Это Кучма у вас сказал так. Сто тысяч для нас – это очень много, особенно во время майских праздников. Власть рассчитывала, что выйдет три тысячи. Так что все у нас еще впереди.

Когда вы ожидаете обострения ситуации, каких-то радикальных событий и изменений?

Этого никто не знает, непредсказуемая ситуация. Если власть будет себя вести, как Лукашенко, то в любой момент может быть кровь и много жертв. Если власть будет вести себя умнее и адекватнее, может, всего этого удастся избежать.

08.05.2012




Бюлетень "Права Людини", 2012, #13