MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Катування та жорстоке поводження

Захищати свої права небезпечно

До редакції Інформаційного бюлетеню Харківської правозахисної групи звернулась громадянка України Клевжиц Карина Сергіївна. Вона наголошє на тому, що її чоловіка – Клевжица Юрія Івановича – жорстоко побили в сумнозвісній Виправній колонії № 89 в місті Дніпропетровськ.

Ця подія відбулася, зі слів Карини, декілька тижнів тому, але перевірити цю інформацію, на жаль, дуже важко, якщо не сказати, неможливо – минуло багато часу, та й сліди від тортур – синці – зійшли, а зафіксувати пошкодження внутрішніх органів можливо тільки за умови профільного медичного обстеження на предмет наявності або відсутності ознак побиття, що відбулося кілька тижнів тому.

Але дружина Юрія Клевжица стверджує, що її чоловіка після побиття одразу було етаповано, спочатку в СІЗО міста Запоріжжя, а з часом в Софіївську виправну колонію № 55, що знаходиться в м. Вольнянську Запорізької області. Причому Клевжица ізолювали від інших засуджених і він навіть не мав можливості зібрати свої речі для етапування. Тобто побитого і зневіченого засудженого в одежі скривавленій і брудній перевезено в потяг, в якому етапують в’язнів, і переведено в СІЗО міста Запоріжжя, а потім до п’ятьдесят п’ятої колонії.

Розглянемо переведення Юрія Клевжица з Дніпропетровської до Вольнянської колонії.

За останній час Дніпропетровська вісімдесять дев’ята колонія стала предметом прискіпливої уваги з боку суспільства в контексті порушень прав людини.

5 липня 2011 року саме в цій колонії відбулося масове побиття засуджених з застосуванням спеціального підрозділу Державної пенітенціарної служби.

10 березня 2012 року вибухнула інформація про голодування засуджених у Дніпропетровській колонії № 89.

Хворі на туберкульоз засуджені, не витримавши жорстокого поводження, утримання в нелюдських умовах, відсутності лікування, поганого харчування та інш., ризикуючи життям і здоров’ям, усвідомлюючи можливі негативні для себе наслідки, як, наприклад, переслідування з боку адміністрації, записали на камеру телефона відео про жахливі умови свого життя та інші порушення своїх прав. Відео швидко поширилося через інтернет, його навіть показали на центральних телеканалах.

Що ж сталося з тими засудженими, які перебували в тій жахливій камері? Серед них був і Юрій Клевжиц. Він не побоявся публічно заявити про порушення своїх прав. З неперевірених джерел відомо, що всіх засуджених (окрім двох), які брали участь у голодуванні й підготовці відеоматеріалу, переведено до відділів, в яких утримуються здорові люди, тільки двоє лишилися в спеціалізованій лікарні для хворих на туберкульоз. Щодо Юрія Клевжица, то його, як вже згадувалося, жорстоко побили й перевели у Вольнянську колонію.

За даними дружини Юрія Клевжица, у Вольнянській колонії її чоловік не отримує лікування навіть в тому обсязі, яке йому було призначене у Дніпропетровську.

Таке переміщення хворої на туберкулез людини дивує, тим більш, якщо пригадати статтю 93 Кримінально-виконавчого кодексу:

1. Засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження.

2. Переведення засудженого для дальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії. Порядок переведення засуджених визначається нормативно-правовими актами центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань.

До засудження Юрій Клевжиц мешкав на території Дніпропетровської області, тож логічно припустити, що відбування цілого терміну покарання, згідно з 93 статтею КВК, для нього має бути у Дніпропетровській колонії – з урахуванням його хвороби і наявності профільного медичного закладу для лікування хворих на туберкульоз. То й виникає питання: які ж такі «виняткові обставини» вплинули на його переведення? Ми направили до Центрального апарата Державної Пенітенціарної служби інформаційний запит, аби з’ясувати, що було підставою для переведення засудженого, хворого на небезпечну хворобу, для подальшого відбування покарання в іншу колонію.

Карина Клевжиц наголошує на тому, що вона одружена з Юрієм Клевжицем вже більше ніж вісім місяців, при цьому адміністрація Дніпропетровської колонії не надала подружжю тривалого побачення жодного разу! Карина небезпідставно вважає дії адміністрації порушенням її права на приватне й сімейне життя.

Відповідно до статті 8-ї Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод:

1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя…

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до статті 32 Конституції України:

Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

А відповідно до cтатті 51 Конституції України:

Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка.

Кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї», а «сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою».

На вимогу Карини надати письмове пояснення щодо систематичної відмови з боку адміністрації Дніпропетровської колонії надати тривале побачення з чоловіком, адміністрацією надана відповідь з посиланням на наказ Державного Департаменту України з питань виконання покарань від 25.12.2003 року за № 275 «Про затвердження „Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань“», в якому зазначено, що «засудженим, хворим на активну форму туберкульозу, тривалі побачення надаються за умов відсутності виділення ними мікробактерій туберкульозу».

Отже, адміністрація вісімдесят дев’ятої колонії системно відмовляє жінці в тривалому побаченні, посилаючись на те, що «за медичними показниками (постійну наявність у його мокротинні m.tuberculosis) та так як він на даний час зумовлює епідемічну небезпеку – можливість інфікування оточуючих осіб, які будуть контактувати з ним на тривалому побаченні».

Але й дотепер для Карини стан здоров’я чоловіка залишається таємницею: якого саме лікування він потребує? Чи може вона за власні кошти його забезпечити? Чому стан здоров’я чоловіка є перешкодою для побачення? Якщо припустити, що Юрій Клевжиц не є засуджений до позбавлення волі, чи може Держава заборонити їм бачитися, спілкуватися, народжувати дітей, якщо вона цього прагнення?

Як бачимо, питань набагато більше, ніж відповідей. Дивним також те, що хвору людину, якій навіть не дозволяють побачитися з дружиною віч на віч, раптово перевозять в інший заклад без належного обґрунтування.

24 травня Карина Клевжиц знову поїхала до свого чоловіка на побачення вже в СВК-55 зі стійкою метою за будь яких умов з ним зустрітися, завагітніти й народити дитину. Але адміністрація закладу в тривалому побаченні знову відмовила, посилаючись на те, що Юрій Клевжиц перебуває в дільниці хворих на туберкульоз.

Карина Клевжиц звернулася зі скаргами на порушення своїх прав до прокуратури, до Центрального апарату Державної пенітенціарної служби, а також має намір звернутися до Європейського Суду з прав людини. Вона вважає, що в даному випадку Урядом України порушується восьма стаття Європейської Конвенції – право на приватне і сімейне життя.

Ми і в подальшому будемо висвітлювати події, що розгортатимуться у цій справі.




Право на справедливий суд

Вирок Юрію Луценку апеляційний суд залишив без змін

Київський апеляційний суд, як воно було передбачено, не оманув очікувань влади. Він підтвердив вирок Юрію Луценку і довів остаточно, що судова система в Україні є кишеньковою і повністю залежною від наших високопосадовців.

Жахлива трагедія, яка розігрується у нас на очах з Юрієм Луценком – людиною, яка несе покарання абсолютно без усякої провини, навіть без натяка на неї, не може не примусити здригнутися навіть віддалених від юриспруденції і політики людей. Після цього вироку можна посадити будь-кого. Було б у влади бажання це зробити.

Тепер питання в іншому: чому влада в Україні так «не поступається принципами»? Те, що вона не поступається ними всупереч інтересам українського народу – не дивує. Кому він потрібний, цей народ? Дивно, що вона, влада, не поступається цими своєрідними принципами, всупереч власним інтересам, всупереч інтересам олігархів. Невже помста коштує заморожених рахунків в Європі і Америці? Невже вона коштує спокою бізнесу, зокрема і того, який привів до влади і чинного президента та ПР?

Чи всі тут сподіваються на те, що європейські лідери не зроблять того, що обіцяють? А приклад Білорусі нікого не вчить?

Ангела Меркель у своїй промові перелічила Україну і Білорусь через кому, ще до підтвердження апеляцією вироку Юрію Луценку. Перелічила, як країни, де відсутня демократія, де існують авторитарні режими. Вона побачила в тому, що відбувається в Україні і Білорусі, фактори, загрозливі для Європи. Невже наша влада не розуміє, що на такі виклики Європа зазвичай відповідає конкретними діями?

Я, останнім часом, думаю, що не розуміє. Думати таким чином я почала, почувши промову прем’єра Азарова, який договорився до того, що Україна має подати позов до Європейського суду зі скаргою на тих європейських лідерів, які закликали бойкотувати Євро-2012 в Україні! Додати нічого. Хіба що висновок. Наша влада таки абсолютно несучасна. Вона не розуміє сучасного світу, взаємозв’язку країн в ньому, взаємопроникнення культур, і, як наслідок, політики. Інакше, чому б Ангела Меркель і багато інших європейських лідерів вважали б ситуацію в Україні загрозливою для Європи?

А в Україні дійсно складається загрозлива ситуація. Коли владна верхівка абсолютно не бачить і не чує нікого, окрім себе, можливо, не відразу, а поступово це руйнує країну на всіх рівнях: соціальному, політичному, економічному. Руйнує так, що в будь-який момент може статися суспільний вибух. А далі? Хто знає, що далі! Нестабільна країна в самому центрі Європи нікого в ній не влаштовує.

Щодо власних громадян, на яких плюють з високої вишки, то це є теж небезпечним. І вже зараз рівень життя, якість життя українців стрімко падає.

Останнім часом я взагалі не бачу людей, які б впевнено дивились у майбутнє. Це пересічні громадяни. А як себе почуває великий бізнес, який звик в Україні почуватись впевнено? Ходять чутки, що олігархи переводять свої рахунки до Сінгапуру. Але що завадить світовій спільноті заблокувати рахунки в Сінгапурі? Нічого. Можна перевести їх до Пекіну, але там висока вірогідність, що їх просто націоналізують – комуністи як не як. Усе це було б смішно, якби не було так сумно. Не можу сміятись, коли за гратами така безневинна людина, як Юрій Луценко.

Дурість влади не тільки її не виправдовує, а, навіть, і не пояснює таких злочинних дій. Кидати за грати Луценка – злочин. А за словами Талейрана це більше ніж злочин, це помилка.А помилок політика не вибачає.




Захист від дискримінації

Дискримінація: протидія чи її дискредитація?

14 травня в Верховній Раді зареєстрований урядовий законопроект № 10468 "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні".

Чим він стане: ефективним правовим інструментом захисту прав громадян, чи черговим рапортом про виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України?

Нагадаю, 24 квітня 2012 законопроект був оприлюднений Міністерством юстиції для громадського обговорення, на яке, відповідно до постанови Кабінету Міністрів від 3 листопада 2010 "Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики", відведений 30-денний термін.

3 травня законопроект розглянутий на засіданні Кабінету Міністрів, і вже через 10 днів переданий до Верховної Ради із зазначенням лише одного зауваження (станом на 27 квітня) – без дотримання тридцятиденного терміну громадського обговорення.

Неуважність? Поспішність? Формальність? А може бажання якомога скоріше захистити суспільство і громадян від дискримінації?

Щоб зрозуміти, відповімо на наступні запитання:

Що? Тобто як трактується поняття «дискримінація»?

Де? В яких сферах передбачається запобігати та протидіяти дискримінації?

Хто? Хто уповноважений на такі дії?

Як? За допомогою яких засобів планується запобігати та протидіяти дискримінації?

Як зазначається в пояснювальній записці, законопроект розроблено з метою встановлення засад запобігання та протидії дискримінації в Україні.

Зазначеної мети пропонується досягнути шляхом визначення поняття дискримінації і її основних форм; запровадження принципу недискримінації у законодавстві України; встановлення заборони дискримінації з одночасним визначенням дій, які не вважаються дискримінацією.

А також визначення суб'єктів, наділених повноваженнями щодо запобігання та протидії дискримінації, що включає наділення Уповноваженого ВРУ з прав людини додатковими повноваженнями щодо запобігання та протидії дискримінації; запровадження антидискримінаційної експертизи, в тому числі, обов'язкової для проектів законів, актів президента, інших нормативно-правових актів, що розробляються урядом, міністерствами, іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади.

Формами дискримінації пропонується визнати пряму дискримінацію, непряму дискримінацію, підбурювання до дискримінації та утиск.

Формулювання амбіційні. Та чи можна досягти поставлених цілей за допомогою запропонованих правових норм?

З чим пропонується боротися, чому запобігати? Для цього необхідно подивитися на визначення поняття «дискримінація», як воно сформульовано в проекті закону.

«Дискримінація – рішення, дії чи бездіяльність, що спрямовані на обмеження або привілеї щодо окремої особи чи групи осіб за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, етнічного та соціального походження, сімейного та майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (далі – певні ознаки), якщо вони унеможливлюють визнання і реалізацію на рівних підставах прав і свобод людини і громадянина».

Тож дискримінація визначається лише через рішення, дії чи бездіяльність, під які не підпадає велике коло проявів дискримінації.

Подібним чином формулюється визначення поняття «дискримінація за ознакою статі» в законі «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», який був прийнятий ще в 2005.

Такий підхід до визначення є набагато вужчим, ніж ті, що застосовуються в документах ООН, наприклад, в конвенціях про ліквідацію расової дискримінації та про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок.

Якщо узагальнити, в них дискримінація визначається не просто як дії чи бездіяльність, а як будь-яке розрізнення, виняток, обмеження чи перевага, метою або наслідком яких є знищення або применшення визнання, використання чи здійснення на рівних засадах прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній чи будь-яких інших галузях суспільного життя.

Зрозуміло, виняток, обмеження чи розрізнення можуть виявлятися не лише в діях чи рішеннях.

На практиці така колізія між нормами національного та міжнародного права виявилася під час позову до прем’єр-міністра України Азарова за його гендернодискримінаційний вислів про те, що жінкам не місце в управлінні державними справами: «Одні кажуть, що наш уряд великий, другі, що в уряді немає жінок, ні на кого подивитися під час засідання Кабінету міністрів. Самі нудні особи. За всієї моєї пошани до жінок – не жіноча справа проводити реформи».

Суди усіх інстанцій не виявили в його словах дії, а відповідно і дискримінації, назвавши цитований вислів оціночним судженням. А на факт розрізнення, яке зводить нанівець чи обмежує користування жінками своїми правами, уваги не звернули.

В ті ж самі дні (2010 рік) у Франції розглядалася справа міністра внутрішніх справ Бріса Ортефе, пов’язана із його дискримінаційним расистським висловом на адресу французів арабського походження: «Коли він (араб) один – то нормально, коли їх багато – починаються проблеми».

Рішення французького суду – визнати вислів міністра расистським та зобов’язати його сплатити 2000 євро штрафу на користь громадського руху проти расизму, яке й подало на нього в суд.

Результат дискримінації – порушення рівності de jure або de facto або (і це є дуже важливим) – створення загрози такого порушення.

А от дії, бездіяльність, рішення, через які формулюється визначення дискримінації в запропонованому Кабінетом Міністрів законопроекті, мають відношення не до змісту дискримінації, а до окремих технологій її здійснення.

В якості позитиву законопроекту потрібно відмітити введення поняття «непряма дискримінація» – рішення, дії або бездіяльність, правові норми або критерії оцінки, умови чи практика, які формально є однаковими, але при здійсненні чи застосуванні яких виникають чи можуть виникнути обмеження або привілеї щодо окремої особи чи групи осіб за їхніми певними ознаками, крім випадків, коли такі дії або бездіяльність, правові норми або критерії оцінки, умови чи практика об'єктивно виправдані метою забезпечення рівних можливостей для окремих осіб чи груп осіб реалізовувати рівні права і свободи, надані їм Конституцією і законами України.

Фактично мова йде про так звані «нейтральні» дії, норми, практику тощо, які спричиняють різне ставлення до різних груп в силу різниці їх положення в соціумі та можливостей.

Непряма дискримінація відбувається тоді, коли формально нейтральні правила, критерії або практика ставлять де-факто особу або осіб певної групи у невигідне становище у порівнянні з іншими.

Можна заперечити, що складно доводити дискримінацію в широкому, тобто прийнятому на міжнародному рівні визначенні. Складно. Але досвід є. І в тому ж Європейському суді із прав людини, і в Комісії ООН зі статусу жінок і у інших міжнародних правових інституцій. Було б бажання.

Правда, в законопроекті передбачається в якості форми дискримінації розглядати утиск. Він визначається як «небажана для особи або групи осіб поведінка, метою або наслідком якої є приниження їхньої людської гідності за певними ознаками або створення щодо такої особи або групи осіб напруженої, ворожої, образливої або зневажливої атмосфери».

І потрібно сказати, що воно є широким. Але при цьому мало корелюється (якщо і взагалі не корелюється) із визначенням родового поняття «дискримінація» із законопроекту.

Тобто видове поняття, яке визначає форму дискримінації, є за змістом більш широким, охоплює більше коло явищ та відносин, ніж його родове поняття «дискримінація», порушуючи логіку законотворчої техніки.

Неточність, неузгодженість та звуження базових понять законопроекту є серйозними проблемами його майбутнього застосування.

Відповідаючи на запитання «де?» – в яких сферах передбачається запобігати та протидіяти дискримінації? – потрібно констатувати, що звужені і сфери застосування закону порівняно знов таки із визначеннями міжнародних документів.

Так, міжнародні конвенції говорять про політичну, економічну, соціальну, громадську, культурну або дискримінацію в будь-якій іншій галузі.

Дія закону (відповідно до законопроекту) має поширюватися на такі сфери суспільних відносин: громадсько-політична діяльність; державна служба та служба в органах місцевого самоврядування; правосуддя; трудові відносини; охорона здоров'я; освіта; соціальний захист; житлові відносини; доступ до товарів і послуг; тощо.

Не складно побачити, що деякі з перелічених сфер відносяться до економічної. При цьому не зазначаються, наприклад, відносини власності, пенсійного забезпечення та спадщини.

Чи можна робити висновок, що на них дія закону не розповсюджується, чи вони відносяться до тієї частини статті 4, яка виражена поняттям «тощо»?

Не згадується культурна сфера. Скажете – багато хочемо. Не багато – не більше, ніж у вже ратифікованих Україною міжнародних документах, які вже є частиною національного законодавства.

Найвужчим місцем цього законопроекту, як і багатьох інших, є механізми захисту від дискримінації та її оскарження (питання «хто?» і «як?»).

Відповідно до статті 15 законопроекту «Оскарження рішень, дій чи бездіяльності з питань дискримінації», особа, яка вважає, що стосовно неї було застосовано дискримінацію, має право звернутися зі скаргою до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та/або до суду.

Не зрозуміло, чому не зазначені в якості таких суб’єктів органи прокуратури та органи внутрішніх справ?

Враховуючи низький рівень обізнаності судейського корпусу в питаннях дискримінації та її протидії, невикористання суддями положень міжнародних документів для захисту прав громадян, можна сумніватися в ефективності оскарження дискримінації для потерпілих.

Правовий захист від дискримінації має забезпечуватися за допомогою різних галузей права – цивільного, сімейного, трудового, адміністративного, кримінального тощо, якими встановлено відповідальність за порушення рівноправності громадян.

Наприклад, стаття 161 Кримінального Кодексу «Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії» у якості однієї з форм цього злочину передбачає пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Не враховані в законопроекті і положення вже існуючих законодавчих актів, спрямованих на подолання окремих форм дискримінації, зокрема, дискримінації за ознакою статі. Мова про вже вищезгаданий закон «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», який діє з 1 січня 2006 року.

Ну і класика жанру. В пункті 8 «Громадське обговорення» пояснювальної записки на сайті Мінюсту зазначається, що «законопроект не потребує проведення консультацій з громадськістю». Хоча він був винесений на обговорення тим же міністерством. Але кому воно потрібно, окрім громадськості?

Висновок очевидний: проект закону «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» потребує суттєвого доопрацювання. І тільки потім – звітування про виконання Плану дій про лібералізацію візового режиму між ЄС та Україною.

17 травня 2012




Правоохоронні органи

Реформа прокуратури в Україні (Промова Посла США Джона Теффта під час Круглого столу «Реформа прокуратури в Україні»)

Я з великим задоволенням прийняв запрошення виступити сьогодні на цьому дуже важливому і поважному заході, під час якого вивчатимуться перспективи реформи української прокуратури.  Враховуючи нещодавнє прийняття парламентом нового Кримінального процесуального кодексу, метою якого є створення більш змагальної судової системи, це питання є дуже своєчасним. Успіх нового Кримінального процесуального кодексу буде, я передбачаю, вимірюватись ступенем ефективності його впровадження. Його впровадження вимагатиме неупередженості і сприйняття змін усіма установами, що становлять систему кримінального судочинства: судом, захистом, слідчими органами і прокуратурою. І повірте мені, маючи 40-річний досвід роботи на державній службі, я повністю визнаю, що зміна порядку роботи урядових установ є нелегким завданням. Але я також знаю з досвіду, що такі зміни є можливими.

Перш за все, я повинен сказати вам, що я не юрист, і, тим більше, не прокурор, і у мене немає офіційної юридичної освіти. Тим не менш, працюючи на дипломатичній службі, я по-справжньому оцінив важливість верховенства права в сучасному демократичному суспільстві. Я вважаю, що загальний стан здоров'я будь-якого демократичного суспільства сьогодні вимірюється тим, наскільки воно керується власними законами. Особи – громадяни і негромадяни, повинні знати, що вони мають доступ до правосуддя, коли вони вважають, що їм було завдано шкоди. Особи, підозрювані у злочинах, повинні вірити, що існує система законів, що забезпечує справедливе поводження і справедливий судовий розгляд. Особи, що планують вчинення злочинів, повинні знати, що, ймовірно, вони будуть спіймані і покарані незалежно від того, чи є вони пересічними громадянами, заможними бізнесменами, співробітниками правоохоронних органів або високопоставленими чиновниками. Підприємства повинні знати, що вони не будуть зазнавати свавільних рейдерських нападів, і що їх правомірні угоди будуть виконані. Всі ці очікування повинні бути реальними в сучасному демократичному суспільстві.

Прокурори відіграють дуже важливу роль в створенні і підтримці правопорядку. Один із найкращих суддів Верховного Суду Сполучених Штатів, який також був головним обвинувачем на Нюрнберзькому процесі – Роберт Джексон, якось зауважив, що «прокурор має більше контролю над життям, свободою та репутацією людини, ніж будь-яка інша людина в Америці». Те ж саме можна сказати і про будь-яку іншу країну, де я працював. Прокурори є і повинні бути наділені важливими повноваженнями в системі кримінального судочинства: повноваженням використовувати ресурси держави з метою звинувачення співгромадян у вчиненні злочинних діянь та повноваженням притягнення їх до суду і, можливо, позбавленням волі. Будучи неврегульованими, ці повноваження загрожують не лише знищити особу, проти якої вони спрямовані, а й зруйнувати саму основу демократичного суспільства – довіру народу до верховенства права. Однак, коли прокурорські повноваження реалізовуються відповідально, із дотриманням системи стримувань і противаг, ці повноваження звичайно є одним дуже важливим елементом в двигуні правосуддя.

Метою круглого столу сьогодні є обговорення європейських стандартів і міжнародного досвіду у прокурорській діяльності, зокрема, дотримання правильного балансу в системі кримінального судочинства. Як я вже сказав, я не є експертом з правових питань, але,   дивлячись навколо, я бачу, що багато експертів сьогодні готові поділитися своїм різноманітним досвідом. Цей тип міжнародного діалогу є цінним для всіх учасників заходу. Хоча кожна країна, представлена тут, прагне до системи судочинства, що відповідає її унікальній історії і потребам, я хотів би запропонувати кілька зауважень про те, що я вважаю, буде пронизувати всі ваші  обговорення.

По-перше, прокурори можуть і повинні відповідати більш високим стандартам поведінки, ніж інші юристи у системі правосуддя. Це тому, що прокурор відрізняється від адвоката, що представляє інтереси свого клієнта в суді. Прокурор представляє державу, і, зокрема, народ держави. Таким чином, прокурор повинен не тільки прагнути виграти справу, але також повинен нести відповідальність за забезпечення досягнення процесуальної справедливості. Іншими словами, обов'язком прокурора є забезпечення справедливості процесу. Цей обов’язок включає в себе такі речі, як гарантування дотримання положень вашого Кримінального процесуального кодексу та забезпечення презумпції невинуватості підсудного  аж до винесення судового рішення. Всі етичні зобов'язання прокурора повинні бути, по можливості, описані в Кодексі етики та прокурори повинні проходити регулярне обов'язкове навчання щодо своїх зобов'язань. Крім того, повинен існувати орган, що працює незалежно від прокуратури, та розслідує і виносить рішення за скаргами на неправомірні дії прокурорів. Якщо неправомірні дії являють собою злочин, такі злочини необхідно розслідувати, а винних притягати до відповідальності. Я впевнений, що ви сьогодні почуєте про систему Департаменту юстиції США, а також, про те, як інші країни проводять розслідування за скаргами на неправомірні дії прокуратури.

По-друге, незважаючи на конституційні обмеження, прокурори в Україні продовжують здійснювати функцію загального нагляду. Ці надзвичайні повноваження для виконання наглядових функцій за межами кримінального процесу стало предметом критики Венеціанської комісії в минулому. Для того, щоб виконувати свої зобов'язання перед Радою Європи та дотримуватись європейських цінностей, це повноваження в процесі реформування повинно бути усунуте. Загальні наглядові функції за межами кримінального процесу є особливо небезпечними в країнах, де зароджується ринкова економіка, та в країнах з перехідною демократією. Поєднання широких наглядових повноважень та особливо низької заробітної платні є небезпечним. Ліквідація загального нагляду дозволить усунути деякі корупційні ризики та покращити загальний діловий клімат.

Нарешті, в Україні в даний час працює близько 11 000 прокурорів. У розрахунку на душу населення, це надзвичайно висока кількість прокурорів. Наприклад, на кожні 100 000 жителів країн Франції, Італії, Іспанії і Німеччини приходиться від 3 до 6 прокурорів. В Україні, за останньою інформацією, близько 21 прокурора на кожні 100 000 жителів. Я знаю, що немає розумних підстав для збереження цього дисбалансу. Звичайно, існування великої кількості прокурорів саме по собі не обов'язково є проблемою. Однак, якщо ви поєднаєте велику кількість прокурорів з низькими офіційними зарплатами, ви створите готове середовище для корупції.

Таким чином, у реформуванні прокуратури, було б доцільно зосередити увагу на забезпеченні того, щоб всі ваші прокурори отримали б істотне підвищення заробітної плати з метою зменшення загрози корупції та зловживання владою.  Керівництво держави повинно визначити, чи підвищити заробітну платню за рахунок загального скорочення кількості прокурорів, або якимось іншим способом.

Прокуратура є наріжним каменем змагальної системи кримінального судочинства. Зокрема, новий Кримінальний процесуальний кодекс містить обмеження, які, в разі їх впровадження, забезпечуватимуть стримування проти зловживання прокурорськими повноваженнями. Тим не менш, ефективна реформа повинна виходити за рамки вашого Кримінального процесуального кодексу. Система кримінального судочинства в Україні ніколи ще  не отримувала таку міжнародну увагу, як зараз. Я закликаю вас обрати такий шлях реформ, що захищає права людини для всіх українців, зменшує корупційні ризики і відповідає міжнародним зобов'язанням з реформування  прокуратури. Я бажаю всього найкращого у ваших обговореннях під час цього круглого столу.

 




Депортовані народи

На захист прав кримськотатарського народу

Репресовані народи колишнього СРСР стоять у черзі до міжнародного трибуналу, і кожен має свій рахунок. Треба віддати честь кримськотатарському народу за його мужність у відстоюванні правди, потоптаної комуністичним імперським режимом. Сталінські карателі мали свої плани на кримську землю. Господар землі був для них завжди ворогом. Вони його знищували в кримінальному стилі: раптовий напад і замітання слідів.

На початку 90-х імперія впала, і світ змінився. Але не змінилася кримінальна психологія комуніста, співучасника злочину. Навіть коли він засідає у законодавчому органі в епоху засуджування методів нацизму і комунізму.

16 травня 2012 року у Верховній Раді України розглядався законопроект «На захист прав кримськотатарського народу та інших національних спільнот, депортованих з території України».

Історія всім відома. Злочини Сталіна засуджені його ж учнями і всім ХХІІ з’їздом комуністичної партії. І не чути було іншої думки комуністів 50-х років. Здавалося б, нинішні ожирілі і безідейні комуністи мали б лише покліпати очима як причетні до замовчування правди про народ пограбований та оббріханий.

Але лідер комуністів депутат Петро Симоненко стоїть на порядок нижче навіть від сталінських комуністів, які просто зі страху схвалювали та виконували волю вождя. Депутат Симоненко готовий оббрехати цілий народ і ще раз засудити його без доказів, безсоромно повторюючи аргументи енкаведистів-карателів. Депутат-комуніст проти справедливості щодо скривджених. Він безсоромно звинувачує, і то не в буфеті, де збираються його однодумці, а з трибуни парламенту. І мовчать відповідальні особи – Президент і Голова Уряду. І всі шоковані нахабною брехнею політичного негідника.

Чи не тому й досі цивілізований світ не поважає Верховну Раду України, як не поважав Верховної Ради УРСР? Бо кого поважати, коли там з трибуни можуть виступати політичні банкроти, рекетири та корупціонери.

Все це стало можливим лише тому, що комунізм іще не засуджений за злочини проти людства поряд із нацизмом.

Доки ж може український народ годувати своїх «представників», які принижують його у своїх власних очах і в очах усього світу?!

Колишні політичні вязні комуністичного режиму:

Йосип Зісельс

Мирослав Маринович

Василь Овсієнко

Зорян Попадюк

Євген Сверстюк

Олесь Шевченко

а також ті, що приєдналися до них:

Вардан Арутунян

Владімір Буковскій

Пьотр Глєбовіч

Андрій Григоренко

Наталія Горбанєвская

Алєксандр Лавут

Алєксандр Подрабінек

Айтше Сеітмуратова

Алєксєй Смірнов

 

19 травня 2012 року, Сімферополь, Крим, Україна




Дисиденти і час

Сахаров и время: «Эта память и не могла вписаться ни в какую мифологию»

«Почему не стала предметом широкой международной дискуссии двадцатилетняя сахаровская проповедь, смысл которой можно выразить одной фразой: «Чтобы выжить, человечество должно преодолеть свою разобщенность» – размышляет историк, член правления Международного общества «Мемориал» Александр Даниэль.

Великий физик, сумевший объяснить феномен «барионной асимметрии» – одну из главных загадок Вселенной, автор ряда смелых космологических гипотез, до сих пор не потерявших научной актуальности? Вряд ли. Для этого нужно иметь хоть какое-то представление о современной физике, а она нынче немодна.

Выдающийся инженер, сконструировавший советскую водородную бомбу? Это ближе к истине. На телевидении, откуда современный человек в основном черпает информацию, академик Сахаров чаще всего упоминается именно как «отец советской термоядерной бомбы». (Сейчас серьезную конкуренцию телевидению составляет интернет; кстати, многие ли посетители Сети знают, что Сахаров был еще и блестящим футурологом, предсказавшим появление интернета? [7])

Последовательный борец с военной угрозой, человек, чьи предложения легли в основу Московского договора 1963 года о запрете ядерных испытаний в трех средах? Кажется, о роли Сахарова в подготовке Договора нет никаких опубликованных источников, кроме воспоминаний самого Андрея Дмитриевича; но многие ли прочли эти воспоминания?

Выдающийся критик советской системы, самый знаменитый диссидент 1970-х, постоянно и настойчиво выступавший за освобождение политических заключенных в СССР и во всем мире? Политический деятель, организатор и один из лидеров первой с 1918 года парламентской оппозиции в истории СССР? Думаю, какое-то смутное представление обо всем этом у широкой публики все же есть. Даже в большинстве школьных учебников 1990-х об общественной деятельности Сахарова мельком, но говорилось. А те, кому сейчас за сорок и больше, своими глазами видели академика на трибуне Съезда народных депутатов.

Вот о каком Сахарове не помнит почти никто – это о создателе новой общественной философии, мыслителе, пытавшемся сформулировать ответы на глобальные вызовы времени и указать человечеству на возможные выходы из тупиков. Начисто не помнят о Сахарове-эссеисте, авторе "Размышлений о прогрессе, мирном сосуществовании и интеллектуальной свободе" [8], "Мира через полвека" [9], "Тревоги и надежды" [10]. Не прочитана и не услышана ни у нас, ни за рубежом нобелевская лекция Сахарова «Мир, прогресс, права человека». Не стала предметом широкой международной дискуссии двадцатилетняя сахаровская проповедь, смысл которой можно выразить одной фразой: «Чтобы выжить, человечество должно преодолеть свою разобщенность».

Но в этом нет ничего удивительного. В сегодняшнем мире паладины Разума не в чести. И дело вовсе не только в том, что в России возрождаются советские общественные стереотипы, что страна живет под лозунгом «Назад, в СССР!», что значительная часть населения тоскует не по Сахарову, а по Сталину. Это тоже миф: страна рвется не к социализму, а к победившему гламуру – последней стадии коммунизма. Образы прошлого тоже должны соответствовать общему гламурному идеалу. И ни Путин, ни Сталин здесь ни при чем. Страна тоскует не по Сталину – она тоскует по «Сталин.Live».

Это не вопрос того или иного понимания отечественной истории, это отказ от исторического бытия вообще – ради жизни вне истории, в пространстве мифологизированного, иррационального, мистического по своей сути сознания. Боюсь, это не только российская, но и всеобщая тенденция.

Память о Сахарове не стала частью национального мифа – вот что хотят сказать те, кто утверждает, что Андрея Дмитриевича «забыли». Но эта память и не могла вписаться ни в какую мифологию, ибо Сахаров был, вероятно, последним великим рационалистом ХХ столетия, и очень возможно, что его общественной философии суждено стать последним рубежом обороны человечества против наступления нового средневековья.

Так что не стоит волноваться раньше времени.

Источник: The News Times

21/05/12




Нові видання

Книги Раисы Орловой и Льва Копелева в контексте мировой культуры

Книги Раисы Орловой и Льва Копелева «Мы жили в Москве» и «Мы жили в Кельне» – прежде всего относятся к истории культуры. К истории культуры и СССР, и Европы, но написаны они в контексте мировой культуры – и в этом, безусловно, их основная ценность.

Это не только история и истоки диссидентского движения – тоже явления, прежде всего, культурологического. Это не только воспоминания о встречах со знаменитыми поэтами, художниками, композиторами – это обо всем сразу. С первых страниц – воспоминаний об Анне Ахматовой – понимаешь, что авторы являются частью мощного культурного движения, которое существовало и развивалось вопреки советской реальности, постепенно становясь культурной реальностью и все больше и больше доминируя.

Хрущевская оттепель создала уникальную атмосферу для существования культуры в себе и для себя. Параллельный идеологии мир ожил, как оживают первые стебли травы, и начал свое существование внутри сложившихся советских стереотипов, постепенно разрушая их или вытесняя из культурного пространства.

Постепенно сложились целые сообщества людей, которые жили в этих мирах, общаясь друг с другом и создавая вокруг себя атмосферу свободы и творчества. Где еще на выступления поэтов собирались целые стадионы, площади, набитые слушателями так, что яблоку негде упасть! И неважно, какой идеологии внутри этого круга придерживались носители этой культуры – отрицали ли они полностью советский строй или верили в «коммунизм с человеческим лицом» – главное это то, что каждый из них был той частицей культурного пространства, которое всходило на пустынной почве на глазах. Брежневские «заморозки» не смогли заморозить новые всходы.

Сложилась уникальная ситуация миров культуры и антикультуры, взаимодействие-взаимоотрицание которых только усиливало настоящее культурное пространство.

В редких воспоминаниях можно увидеть это так и в таком объеме, как в воспоминаниях Раисы Орловой и Льва Копелева.

Описывая разные по своей природе и значению ситуации, описывая совершенно разных людей с разными представлениями о действительности, Копелев и Орлова показывают в деталях и в объеме мир, в котором они жили творческой, насыщенной и внутренне свободной жизнью.

Бродский, Ахматова, Пастернак – великие поэты, формировавшие эпоху, были признаны огромным количеством людей – может быть, впервые в мире.

Литература стала играть роль, ранее и позднее ей не свойственную, – связующего звена в цепи восприятий и ассоциаций, создающих этот мир.

Сталинский террор и каток тоталитарного государства, стоивший стране миллионы человеческих жизней, был, как ни странно, активным стимулятором пробуждения культуры. Она вся держалась на том, что выжила под этим гнетом тогда – при Сталине – и продолжала выживать. Изолированный от всего цивилизованного мира, советский тоталитарный режим все-таки полностью не мог быть изолированным от мировой культуры.

Контакты Копелева с Генрихом Беллем – блестящее подтверждение этому.

Но и кроме этой дружбы в СССР были достаточно широко представлены классики современной зарубежной литературы. Советская пропаганда трактовала их творчество, как борьбу с империализмом. А интеллигенция просто читала и узнавала в заграничных просторах своих, близких им героев. Они жили теми же проблемами, так же боролись с миром и временем. Так в параллельный культурный мир пришел космополитизм – слово, которое для советской идеологии имело резко отрицательную окраску, но для параллельного культурного мира – цивилизационно значимое. Он делал всех соучастников этого мира открытыми и терпимыми для других культур.

Лорка, Эрнандес, Рильке и другие поэты и прозаики с их личными трагедиями и судьбами становились предметом переживаний и соучастниками построения уникального культурного пространства. Закрытого или полузакрытого для внешнего мира и абсолютно открытого мировой культуре.

Все эти парадоксы и взаимовлияния, естественно, нашли отражение в книгах Орловой и Копелева.

В 1980 году Копелеву и Орловой разрешили поехать по приглашению Генриха Белля в Западную Германию, но не разрешили вернуться. Таким образом, они оказались на Западе и были вовлечены в культурную жизнь Европы. По словам Копелева, они совершенно не представляли себе той реальности, в которой вынуждены были жить. Она, эта реальность, оказалось «не хуже и не лучше – просто другой». Это было естественно, т.к. у интеллигенции представление о западном мире было только культурным, книжным. Они узнавали о том, чем дышит Запад, из литературы и искусства, которое живет и в свободных странах своей жизнью, не считаясь с реалиями.

На Западе Копелеву и Орловой, помимо помощи сидящим и сосланным диссидентам, приходилось еще и знакомить мир с современной культурой СССР.

Копелев пишет: «Нам обоим постоянно в самых разных аудиториях приходилось иногда ожесточенно спорить с теми, кто утверждал, что Россия – это не Европа, что у русской культуры есть славное прошлое, но в тоталитарном СССР никакой настоящей культуры не может быть... Представление об упадке, о безнадежном оскудении духовной жизни в Советском Союзе и вообще в тоталитарных странах, утверждали, к сожалению, наши товарищи по несчастью, – литераторы-эмигранты...

Противник в Кремле и на Лубянке, а наша главная задача – помогать тем, кто остался в России, в Советском Союзе, и не только в лагере, тюрьме, но и в повседневной трудной жизни, помогать ученым, литераторам, журналистам, которые вопреки бескультурной, бесчеловечной державе .... продолжают работать, творить и развивать духовную жизнь в стране.»

Точнее сказать о сложившихся в СССР двух параллельных мирах – культурном и антикультурном – просто невозможно. И из этих слов понятно, что культурный мир побеждал тоталитаризм, отодвигал его за границы своего бытия – полноценного и напряженного как нигде в свободном мире. Потому что культура и была пространством свободы и бытия.

«Пушкин, тайную свободу

Пели мы вослед тебе»

В этих последних стихах Блока удивительно точно прослеживается разделение бытия на внешнее и внутреннее. На культуру и антикультуру тоталитарного режима. В какой-то момент, в 20-х, 30-х годах, культурное пространство сжималось как шагреневая кожа, но стоило немного ослабить прессинг государства, и культура заняла свое пространство, определив жизнь нескольких поколений интеллигенции.

Копелев и Орлова пишут об этом, осознавая все сложности и противоречия этого необычного процесса.

Мировая культура получила из СССР удивительный импульс свободы, выстроенной внутри несвободы. Эта свобода, по мнению Копелева и Орловой, была тем ценнее, потому что платить за нее иногда многим приходилось ценой собственной личной свободы

Копелев и Орлова вспоминают Ивана Свитличного и Василя Стуса, Ларису Богораз, Анатолия Марченко и, конечно, Андрея Сахарова – они были лидерами в этом странном движении за создание и сохранение культурного мира.

Копелев и Орлова помогали им выживать в лагерях и ссылках. Но не всегда это удавалось. Василь Стус, гениальный украинский поэт, умер в тюрьме. Умер и известный писатель и правозащитник Анатолий Марченко. Но мир несвободы под влиянием этих людей и культурных приоритетов постепенно менялся.

Пространство свободы  и отечественного, и приходящего извне – с Запада – все сильнее и больше доминировало, что привело, наряду с другими факторами, сначала к ослаблению режима, а потом к горбачевской «перестройке», к развалу империи, к демократизации общества.

С этой точки зрения показательно то, что по книгам Копелева и Орловой этот процесс можно проследить и предугадать.

 




Бюлетень "Права Людини", 2012, #14