Бюлетень "Права Людини", 2012, #23

Є межа компромісу, яку свідома громадськість не може дозволити собі переступити. Свобода слова та свобода ЗМІ окреслюють цю межу.

Останні два роки ми спостерігаємо згортання цих свобод в Україні. Відбулася монополізація телевізійного екрану через диспропорційну присутність владного погляду та мінімізацію критичного голосу опозиції і незалежної громадськості. Однак,  події, які відбуваються навколо телекомпанії ТВі у період виборчої кампанії до Верховної Ради України, набули безпрецедентного характеру.

В країні може зникнути останній телеканал - ТВі, в ефірі якого глядачі ще можуть бачити критичну точку зору щодо подій в країні і новини якого незалежні експерти називають найбільш збалансованими.

Доля каналу ТВі - це далеко не лише особливе питання його приватного існування так, як бачать це його власники, його редактори та журналісти. З позиціями останніх можна не погоджуватися. Систематичне нищення критично налаштованого ТВі є набагато більша справа принципу та демократичних, європейських цінностей.

Лише впродовж серпня більше 60 кабельних компаній вимкнули ТВі зі своїх пакетів. Щоденно тисячі людей в різних містах та селах країни втрачають можливість бачити ТВі в ефірі. З 5 вересня найбільший кабельний оператор України «Воля-кабель» має намір перевести ТВі з популярного базового пакету у дорогий розширений пакет, який є доступним лише для більш заможної третини користувачів цього кабелю. Після рішення «Волі» понад двох третин глядачів каналу не отримає важливої для себе інформації.

Влада, яка має гарантувати дотримання законів України та Конституції, яка гарантує свободу слова та доступ суспільства до інформації, досі ніяк не відреагувала на факти масового відключення каналу. Більше того, головний редактор ТВІ заявляє, що саме Національна Рада з питань телебачення та радіомовлення вимагає від кабельних операторів незаконно вимикати сигнал ТВі.

Дійсно, вперта системність неправового переслідування та відключення від кабельних мереж каналу ТВі свідчить лише про одне: це спрямовується з одного впливового центру та керується одним режисером, якого не можуть не послухатися кабельні оператори, навіть такі зазвичай самостійні як «Воля-кабель». За цим стоїть цілеспрямована політика обмеження вільного руху інформації в телепросторі України, знищення інформаційного плюралізму та остаточної зачистки телепростору країни від критики на адресу влади. Саме про це свідчить неспроможність влади, яка мала б захищати інтереси свободи слова для громадян Украіни. Без свободи слова, ЗМІ, гріш ціна розмовам про дотримання будь-яких інших свобод для кожного українця та держави загалом.

Забезпечення свободи слова є прямим обов’язком Президента України як гаранта дотримання Конституції. Досі ми не почули жодного зрозумілого роз’яснення від владних структур про безпрецедентну ситуацію, що склалася навколо ТВі.

Ми звертаємося до Президента та виконавчої влади, до відповідальних державних органів з однозначною вимогою. Ви маєте забезпечити припинення тиску на цей, на сьогодні, фактично, єдиний в країні телеканал ТВі, який займає критичну позицію. В країні вистачає набагато потужніших телеканалів, щоб протиставити ТВі критику словом, а не авторитарне силове нищення. Ви маєте уможливити його безперебійну трансляцію у мережах кабельних операторів країни, виконання ними законів та чинних угод.

Це Звернення також до міжнародної спільноти, представництв іноземних держав, міжнародних громадських організацій під час Світового газетного конгресу, на якому присутні відомі журналісти сотен країн. Ми просимо всіляко сприяти поширенню інформації про критичну ситуацію зі свободою слова в Україні, тиск на ЗМІ, які не є провладними, постійно піднімати цю тему на переговорах з представниками української влади.

Втрата свободи слова - це втрата гідності громадськості та держави, чого не можна собі дозволити.

Залишити свій підпис можна тут. Просимо зазначати ім’я, прізвище, посаду і назву організації.

Вікторія Сюмар, виконавчий директор Інституту масової інформації

Наталія Лигачова, голова правління ГО «Телекритика»

Євген Бистрицький,  доктор філософських наук

Тарас Петрів, президент Фундації «Суспільність»

Євген Захаров, голова Харківської правозахисної групи

Олександр Сушко, науковий директор Інституту Євро-Атлантичного співробітництва

Мирослав Маринович, член Ініціативи «Першого грудня», президент Українського ПЕН-центру

Олег Рибачук, керівник «Центр UA»

Костянтин Квурт, голова Правління МГО «Інтерньюз- Україна»

Ірина Бекешкіна, директор Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва

Тарас Возняк, головний редактор Незалежного культурологічного журналу «Ї», виконавчий директор Українського центру міжнародного ПЕН-клубу

Ігор Коліушко, Голова правління Центру політико-правових реформ
Олександра Коваль, президент ГО «Форум видавців»

Володимир Вятрович, Центр досліджень визвольного руху

Володимир Паніотто, гендиректор КМІС

Петро Камінь, Товариство «Мале Коло», м.Новоград-Волинський Житомирської області

Олександр Чекмишев - голова комітету «Рівність можливостей»

Олег Демчук, депутат Хмельницької обласної ради, координатор громадсько-політичного руху «Гідність» (Камянець-Подільський)

Віра Нанівська,   директор Міжнародного центру перспективних досліджень

Ярослав Грицак, історик, професор Львівського національного університету ім.

Івана Франка

Анатолій Ткачук, Голова Iнституту громадянського суспiльства

В’ячеслав Брюховецький, Почесний президент національного університету

«Києво-Могилянська Академія»

Лариса Брюховецька, кінокритик, старший викладач кафедри культурології

національного університету «Києво-Могилянська Академія»

Віталій Нахманович, відповідальний секретар Громадського комітету «Бабин Яр»

Тарас Плахтій, член товариства «Мале коло»

Богдан Батрух, український кінодистрибутор

Сергій Квіт,  президент національного університету «Києво-Могилянська Академія»

Олександр Заєць, голова правління Інституту релігійної свободи, Київ

Тарас Шевченко -  директор Інституту медіа права,  

На 14.00 2 вересня  до заяви додано 389 підписів

Український центр Міжнародного ПЕН-клубу висловлює своє обурення інспірованим нинішньою владою безперервним переслідуванням єдиного непідконтрольного цій владі українського телеканалу – телеканалу ТВі.

Ми висловлюємо солідарність зі Зверненням журналістів цього телеканалу до української та міжнародної громадськості від 31 серпня 2012 року.

Ми закликаємо українську та світову громадськість виступити на захист телеканалу ТВі, а відтак – на захист свободи слова і всіх демократичних свобод в Україні.

Сьогодні на боці журналістів телеканалу ТВі – і правда, і моральна сила. Їхня доля нам не байдужа: вони обстоюють свою і нашу з вами свободу.

Ми поінформуємо про переслідування незалежного українського телеканалу ТВі керівництво Міжнародного ПЕН-клубу, а також усі національні ПЕН-центри, всю письменницьку громадськість світу.

Від імені Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу

Мирослав Маринович, президент

З кінця липня в Україні розпочалася виборча кампанія до Верховної Ради України. ТВі, головним редактором якого я є, з початком кампанії було піддано безпрецендентному тиску, метою якого є знищення останнього непідконтрольного владі телеканалу.

13 вересня у Окружному Адміністративному суді міста Києва відбудеться слухання справи за позовом Державної податкової служби до телеканалу ТВі, у результаті якої, канал може бути доведено до банкрутства, а проти його керівника Миколи Княжицького, знову може бути порушена кримінальна справа.

Починаючи з кінця липня цього року, напередодні виборів, Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення вимагає від кабельних операторів незаконно вимикати сигнал ТВі. Більше 60 кабельних компаній лише протягом серпня вимкнули ТВі зі своїх пакетів. З початку вересня цього року найбільший кабельний оператор України «ВОЛЯ» без попередженння вирішив перевести ТВі з популярного базового пакету у дорогий розширений пакет, який є доступним лише для третини користувачів цього оператора. Лише за перший мысяць виборчої кампанії дві третини киян були позбавлені можливості дивитися наш канал. Ми розуміємо, що більшість кабельних операторів діють під незаконним тиском української влади та під загрозою закриття.

Ми потребуємо Вашої підтримки. Ми закликаємо Вас заявити українському президентові Віктору Януковичу та іншим керівникам країни про неприпустимість репресій та знищення свободи слова, зокрема у передвиборчий період.

Наводимо діаграму зменшення глядачів телеканалу ТВі у кабельних мережах різних регіонів України від липня до вересня, та подальше зменшення глядачів у разі вимкнення каналу ТВі з базового пакету кабельного оператора «ВОЛЯ».  Наголошуємо, що інші кабельні оператори, які ще транслюють ТВі можуть припинити це у будь який момент під тиском української влади. 

Від імені журналістів ТВі

Головний редактор телеканалу                                                   Віталій Портников

Перші 100 днів діяльності нового Уповновавженого Верховної Ради з прав людини засвідчили те, що ми знали і раніше: Валерія Лутковська професійна, енергійна, наполеглива, сучасна, є добрим адміністратором. І вона вже зробила на посаді доволі багато, про що детально написали мої колеги, члени Консультативної ради з робочої групи, яка постійно веде моніторинг діяльності Уповноваженого. Тому я хочу висловитись про те, чого мені не вистачало в діяльності Уповноваженого, що мене турбує і викликає запитання.

Одна з головних проблем, яку їй треба було вирішувати, на мою думку, – перейти від свідомості чиновника, який може вчиняти тільки те, що передбачено законом, за процедурами, визначеними законом, до свідомості правозахисника, який має робити все, що не заборонено законом. Уповноважений з прав людини хоч і є державним службовцем, має керуватися саме такою настановою. Я розумію, як важко перебудувати себе після багаторічної праці на державній службі. І тим не менше, це одна з ключових проблем, а Лутковська, безперечно, є непересічною особистістю. Отже, ми вправі чекати від неї скорішої трансформації. Проте поки що вона діє переважно як сумлінний державний службовець, а не як правозахисник. Найбільше це проявляється в питаннях, які, на думку Уповноваженого, прямо не відповідають його компетенції.

Саме цим, як на мене, можна намагатись пояснити відсутність реакції Уповноваженого на ухвалення Верховною Радою 3 липня в неконституційний спосіб Закону «Про засади державної мовної політики», який суперечить і Конституції, і міжнародним стандартам. Це доводять і експертний висновок Романа Куйбіди, і багато інших аналітичних матеріалів і українських, і зарубіжних експертів. Додам ще таку обставину: закон базується на хибному розумінні Європейської Хартії регіональних та міноритарних мов – у ньому вочевидь сплутані мовні та етнічні меншини. І насправді важко зрозуміти відсутність реакції Уповноваженого на закон, який так сколихнув українське суспільство.

Відсутність позиції Уповноваженого з «гарячих» дискусійних питань, які прямо стосуються прав людини і хвилюють українське суспільство, є одним з недоліків його роботи, який проявився в перші 100 днів. Відмова Валерії Лутковської коментувати політично вмотивовані кримінальні справи – один з прикладів такої відсутності позиції. «Щодо того, чи є політичні мотиви — це зовсім інше питання, яке взагалі не стосується прав людини. Політичний аспект — поза межами цього офісу», – заявила Омбудсман на одному із брифінгів.[1] Я думаю, що, навпаки, політичні мотиви кримінального переслідування прямо стосуються прав людини, оскільки в сфері правозастосування принципово неприпустимі позаправові оцінки і судження. Політична мотивація у судочинстві може тягнути за собою процесуальні і матеріальні порушення, такі як: елементи фальсифікації в обвинуваченні; необґрунтовано жорстокі запобіжні заходи або покарання; неправосудні вироки; тенденційність суду в оцінці доказової сили доводів захисту й обвинувачення; свавілля у виборі доказів, ігнорування очевидних фактів; застосування нерелевантних до вчиненого норм права; тощо. Іншими словами, наявність політичних мотивів кримінального переслідування прямо веде до порушення різних аспектів права на свободу та права на справедливий суд. Як на мене, є безсумнівним, що належить вимагати повного усунення політичної мотивації зі сфери правосуддя, незалежно від тяжкості та наслідків злочинів, і це є прямим завданням Омбудсмана, яка, до того ж, мріє про європейське правосуддя.

Тому я не можу погодитися з деякими аспектами наведеної вище спільної позиції експертної групи з питань моніторингу діяльності Уповноваженого, а саме, з тим, що «Омбудсман повинен бути «над конфліктом»» та «реакція Омбудсмана на політично вмотивовані справи повинна бути такою ж, як і на інші справи». На мою думку, Омбудсман мусить бути не над конфліктом, а на боці жертви порушення прав людини, яку Омбудсман має захищати усіма доступними засобами. Крім того, політично вмотивовані справи мають бути, на мою думку, предметом особливої уваги Уповноваженого, оскільки вони підривають підвалини правосуддя значно більшою мірою, ніж звичайні кримінальні справи.

Я думаю, що така позиція Уповноваженого випливає із хибного розуміння деполітизації інституту Омбудсмана. Як на мене, деполітизація означає відмову від політичної діяльності у вузькому сенсі, тобто спрямованої на отримання і використання влади для реалізації певної політичної програми. Якщо ж політична діяльність загрожує правам людини чи стосується їх здійснення, то Уповноважений не має відкидати такі політичні питання під приводом «деполітизації». На мою думку, дискусію активістів правозахисту на тему взаємостосунків правозахисту і політичної діяльності бажано продовжувати.

Валерія Лутковська є молодою людиною і має великі ресурси для росту та вдосконалення. Я сподіваюсь, що вона зможе вирішити окреслені проблеми.

[1]http://news.dt.ua/POLITICS/ombudsmen_lutkovska_vpevnena, _scho_prava_timoshenko_ne_porushuyutsya-105646.html

3 липня 2012 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про засади державної мовної політики».

Низка громадських організацій звернулася до Голови Верховної Ради України та Президента України з вимогою не підписувати цей Закон, оскільки за процедурою його прийняття та за змістом він суперечить Конституції.

Однак, після непідтримання парламентом проектів постанов щодо його переголосування чи скасування, Закон було підписано і 10 серпня 2012 р. він набрав чинності.

Основну увагу у цьому документі буде приділено концептуальним проблемам, закладеним у положення цього Закону.

Положення, що не узгоджуються з конституційним статусом державної мови

Згідно з Рішенням Конституційного Суду у справі про застосування української мови від 14 грудня 1999 р. №10-рп/99, «під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя… Публічними сферами, в яких застосовується державна мова, охоплюються насамперед сфери здійснення повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування (мова роботи, актів, діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів тощо)».

Однак Закон «Про засади державної мовної політики» містить положення, які дають можливість не застосовувати державну мову як обов’язковий засіб спілкування у публічних сферах суспільного життя, зокрема, у судочинстві, діловодстві державних органів, органів місцевого самоврядування та відносинах між органами влади усіх рівнів.

Так, згідно з ч. 1 ст. 14 Закону, суди можуть здійснювати провадження регіональною мовою (мовами). Хоча відповідно до тлумачення Конституційного Суду ст. 10 Конституції мовою судочинства є виключно державна мова (Рішення у справі про державну мову від 23 квітня 2008 р. №8-рп/2008), хоч це не позбавляє учасників процесу послуговуватися своєю мовою, у разі необхідності за допомогою перекладача.

Також Конституційний Суд дійшов висновку, що місцеві органи виконавчої влади, органи Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування при здійсненні повноважень можуть використовувати російську та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України, лише поряд з державною мовою (Рішення Конституційного Суду у справі про застосування української мови).

Однак відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону «у межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), … в роботі, діловодстві і документації місцевих органів державної влади і органів місцевого самоврядування може використовуватися регіональна мова (мови). У листуванні цих органів з органами державної влади вищого рівня дозволяється застосовувати цю регіональну мову (мови)». Тобто, всупереч Конституції і рішенню Конституційного Суду – без одночасного застосування державної мови.

Згідно з рішенням Конституційного Суду у справі про застосування української мови, «поняття державної мови є складовою більш широкого за змістом та обсягом конституційного поняття «конституційний лад». … Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові». Іншими словами, звуження Законом «Про засади державної мовної політики» конституційного статусу державної мови є узурпацією державою та конкретними народними депутатами виключного права народу змінювати конституційний лад в Україні.

Порушення права знати свої права та обов’язки

Закон є спробою підмінити поняття «державна мова», оскільки створює умови, за яких її знання не буде потрібним. Однак важко уявити собі державу, у якій немає необхідності знати державну мову – як мову, яка об’єднує усіх громадян держави, є засобом міжнаціонального спілкування.

Як зазначено в документі «Оцінка та рекомендації Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин стосовно проекту Закону «Про мови в Україні» (№1015-3)», «знання державної мови надає переваги особам, які належать до національних меншин. Знання державної мови збільшує можливості ефективної участі в житті суспільства на всіх рівнях. … Слід очікувати, що всі члени суспільства, зокрема особи, які належать до національних меншин, використовують державну мову у певних комунікативних ситуаціях у громадському житті, як визначено законом. Іншими словами, не існує права, яким передбачається, що національні меншини ніколи не повинні використовувати державної мови» (п. 13).

Створення умов, за яких особі не потрібно знати державну мову як мову міжнаціонального спілкування, не лише не узгоджується із цією позицією щодо об’єднавчої ролі державної мови, а є й повною суперечністю закладеному у п. 9 ч. 2 ст. 5 Закону принципу, за якого кожна особа в суспільстві вільно володіє кількома мовами, на відміну від ситуації, коли окремі мовні групи володіють тільки своїми мовами[1].

Конституція кожному гарантує право знати свої права та обов’язки. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними (ст. 57).

Ч. 1 ст. 10 Закону встановила мови, якими повинні публікуватися акти «вищих органів державної влади»: вони «приймаються державною мовою і офіційно публікуються державною, російською та іншими регіональними мовами або мовами меншин». Це положення в сучасних умовах не виконується і не може бути виконане через відсутність достатніх кадрових і фінансових ресурсів. Але воно дає юридичні підстави представникам національних меншин вимагати офіційного опублікування будь-якого закону, підзаконного нормативно-правового акту Президента, Кабінету Міністрів тощо мовою відповідної меншини (а таких мов, за деякими даними, майже 80). А у разі не опублікування такою мовою – стверджувати на підставі ст. 57 Конституції про відсутність обов’язку дотримуватися вимог цього закону чи іншого акта.

Ч. 2 ст. 10 Закону передбачає, що у межах території, на якій поширена регіональна мова або мова меншини (мови), … акти місцевих органів державної влади і органів місцевого самоврядування приймаються державною мовою або цією регіональною мовою, або мовою меншини (мовами) та офіційно публікуються цими мовами. Таке формулювання також дає можливість органам влади уникати використання державної мови при прийнятті актів та доведенні їх до адресатів. Це створює перешкоди для дотримання таких актів особами, які як громадяни України володіють державною мовою, але не володіють відповідною регіональною мовою чи мовою меншини. Також це порушує право на судове оскарження таких актів, оскільки суд може знаходитися на території, де мова, якою викладено акт, не є регіональною.

Втручання у права об‘єднань громадян та приватних осіб

Низка положень Закону є невиправданим втручанням у діяльність об‘єднань громадян, а також приватних осіб. Наприклад, у межах території, на якій поширена регіональна мова або мова меншини, … здійснення заходів щодо розвитку, використання і захисту регіональної мови або мови меншини є обов’язковим для об’єднань громадян, організацій, підприємств, а також громадян – суб’єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб (ч. 7 ст. 7). Таким чином, на об‘єднання громадян і приватних суб’єктів покладаються позитивні зобов‘язання щодо розвитку, використання і навіть захисту мов, навіть тоді, коли це не є метою їхньої діяльності.

Ч. 4 ст. 11 Закону визначає мову роботи конференцій, зборів та інших офіційних зібрань, які проводяться не лише органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, а й громадськими організаціями. Поряд з тим, що це положення міститься у статті з назвою «Мова роботи, діловодства і документації органів державної влади та органів місцевого самоврядування», воно також є прикладом втручання держави у свободу асоціацій.

У ч. 3 ст. 18 Закону йдеться про те, що у внутрішніх правилах підприємств, установ та організацій будь-якої форми власності забороняється прийняття будь-яких положень, що виключають або обмежують у спілкуванні співробітників використання державної мови, російської, інших регіональних мов або мови меншин. На думку Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин, «сфера застосування цього положення є занадто загальною з огляду на те, що, наприклад, вона забороняє компанії чи неприбутковій організації приймати будь-які внутрішні правила стосовно своїх робочих мов. Сумнівно, чи дійсно існує законний суспільний інтерес, який виправдовує впровадження таких загальних обмежень»(п. 51 Оцінки та рекомендацій Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин стосовно проекту Закону «Про мови в Україні» (№1015-3).

Порушення рівного права доступу до публічної служби

Ч. 2 ст. 11 Закону «Про засади державної мовної політики» передбачає, що гарантія здійснення судочинства регіональною мовою має враховуватися при доборі суддівських кадрів. Водночас Закон «Про судоустрій і статус суддів» не передбачає перевірку знання кандидатами на посаду судді регіональних мов, а критерієм при рекомендуванні на посаду судді в конкретному суді встановлює бал, отриманий на кваліфікаційному іспиті. Такі розбіжності у законах викликають невизначеність щодо критеріїв добору суддів.

Змінами, внесеними Законом «Про засади державної мовної політики» до законів «Про місцеві державні адміністрації», «Про службу в органах місцевого самоврядування», встановлюється обов’язок до претендентів на службу в органі місцевого самоврядування окрім державної мови володіти ще й регіональними мовами, а до претендентів на посаду в місцевій державній адміністрації – ще й мовами меншин.

На територіях, де визначено регіональну мову, чи проживають національні меншини це створюватиме перешкоди для доступу до державної служби чи служби в органах місцевого самоврядування особам, які володіють державною мовою, але не володіють регіональними мовами чи мовами меншин.

Зважаючи на те, що неможливо забезпечити кадрами, які володіють відповідними мовами, в усіх сферах діяльності місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, цілком ймовірно, що вимоги щодо володіння іншими, крім державної, мовами будуть застосовуватися вибірково.

Водночас Конституція (ч. 2 ст. 38) гарантує громадянам рівне право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Порушення прав україномовного населення

Держава відмовилася від регулювання використання державної мови у сферах кіноіндустрії, телебачення, радіомовлення, друкованих засобів масової інформації, книговидання тощо.

Як справедливо зазначає Верховний комісар ОБСЄ у справах національних меншин:«Ринкові міркування у поєднанні із ситуацією асиметричної двомовності в Україні сприятимуть імпорту й виробництву російськомовних програм, фільмів та публікацій, оскільки все це буде значно дешевше виробляти або імпортувати. Крім того, більш імовірно, що вони досягнуть ширшої аудиторії, що складається не тільки з російськомовної спільноти, а й більшості україномовних громадян, які вільно розмовляють російською мовою. Таке дерегулювання буде унікальним, оскільки більшість держав-членів ОБСЄ здійснюють регулювання для забезпечення адекватної присутності державної мови у ЗМІ, зокрема, на телебаченні. Це стосується не лише «малих» мов, наприклад, голландської мови або скандинавських мов, а і «великих», як наприклад французької»(п. 41 Оцінки та рекомендацій Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин стосовно проекту Закону «Про мови в Україні» (№1015-3).

І справді, виробники такої продукції будуть зацікавлені у створенні відповідного продукту передусім російською мовою, оскільки це дає їм можливість без додаткових витрат не лише задовольняти потреби українського ринку, а й виходити на російський ринок. Водночас мовні інтереси україномовного споживача будуть ущемлені.

Вочевидь за таких ринкових умов Українська держава має стимулювати виготовлення інформаційної продукції, створення та поширення творів культури і мистецтва передусім українською мовою, а також тими мовами меншин, які перебувають під загрозою зникнення і потребують захисту з боку держави.

Порушення інтересів національних меншин щодо розвитку в українському суспільстві

Ст. 20 Закону «Про засади державної мовної політики» проголошує право громадян на отримання освіти регіональними мовами або мовами меншин; у державних і комунальних загальноосвітніх навчальних закладах з навчанням регіональними мовами вивчення предметів ведеться регіональними мовами (за винятком української мови і літератури, вивчення яких ведеться українською мовою).

Такий підхід ускладнюватиме молодим поколінням національних меншин інтеграцію у багатомовне українське суспільство, оскільки вони не володітимуть достатніми знаннями державної мови як мови міжнаціонального спілкування.

На думку Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин, це «призведе до переважно одномовної системи освіти у школах, де навчаються мовами меншин, яка навряд чи надасть адекватні можливості дітям із числа меншин розвивати навички у сфері державної мови. Сумнівним є те, що уроки лише з української мови та літератури нададуть такі можливості, зокрема, в регіоні та середовищі, в яких мова меншини є домінуючою та в яких мало стимулів до вивчення та використання державної мови в сфері зайнятості або для доступу до вищої освіти. Нарешті, такий підхід суперечить об‘єкту й меті як Рамкової Конвенції про захист національних меншин, так і Європейської Хартії регіональних та міноритарних мов»(п. 41 Оцінки та рекомендацій Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин стосовно проекту Закону «Про мови в Україні» (№1015-3).

Сумнівним є обов’язок усіх учнів загальних середніх навчальних закладів поряд з державною мовою вивчати й одну з регіональних мов або мов меншин, особливо, якщо ці учні відносяться до іншої національної меншини або не є представниками національної меншини (ч. 7 ст. 20 Закону). Вочевидь, цей обов’язок слід було б замінити на право обирати вивчення регіональної мови, мови меншини або іншої іноземної мови.

Порушення принципу юридичної визначеності

Закон «Про засади державної мовної політики» є неякісним, що породжуватиме багато правових спорів і створюватиме зайве навантаження на правову систему. Чимало положень Закону не дають можливість регулювати свою поведінку та передбачати наслідки такої поведінки.

Так, ч. 1 ст. 8 Закону визначає ознаки злочину, за який може наступити кримінальна відповідальність – публічне приниження чи зневажання, навмисне спотворення державної, регіональних мов або мов меншин в офіційних документах і текстах, що веде до створення перешкод і обмежень у користуванні ними, порушення прав людини, а також розпалювання ворожнечі на мовному ґрунті. Водночас ч. 3 ст. 3 Кримінального кодексу встановлює, що злочинність діяння визначається тільки цим Кодексом. Крім того, невизначеність формули «публічне приниження чи зневажання» може використовуватися державою для свавільного втручання у свободу вираження поглядів.

Більшість дефініцій у ст. 1 Закону не відповідає правилам юридичної техніки. Так, державна мова визначається як «закріплена законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства...». Однак, що таке «органи державного управління та діловодства» і що туди відноситься – встановити неможливо, оскільки такий термін не лише не використовується у законодавстві, а й є безглуздим за своїм змістом.

Регіон визначається як «окремасамоуправнаадміністративно-територіальна одиниця, що може складатися з Автономної Республіки Крим, області, району, міста, селища, села». Абсурдність такого визначення у тому, що за Кодексом про адміністративні правопорушення (ст. 186) «самоуправство – самовільне, всупереч встановленому законом порядку, здійснення свого дійсного або гаданого права...». Подібне визначення є й у Кримінальному кодексі (ст. 356). Звідси мало б випливати, що статус регіону має підтверджуватися постановою про притягнення до адміністративної відповідальності або обвинувальним вироком суду.

На недосконалість юридичної техніки вказує те, що у Законі міститься сімнадцять посилань на ч. 3 ст. 8цього Закону як таку, що визначає умови для застосування регіональної мови. Однак насправді вона закріплює право на захист мовних прав та інтересів особи, а відповідні умови визначені ч. 3 ст. 7 Закону.

Ч. 1 ст. 24 Закону передбачає, що «кожному гарантується право споживати інформаційну продукцію засобів масової інформації будь-якими мовами. Це право з поважанням принципу незалежності і самостійності засобів масової інформації забезпечується створенням умов для розповсюдження інформації різними мовами і вільного вибору мови її споживання». За такого формулювання кожен може вимагати видання, наприклад, офіційних видань державних органів будь-якою мовою – італійською, арабською, китайською, кримчацькою тощо.

Закон містить багато неузгодженостей із чинним законодавством. Зокрема, вносяться зміни до нечинних законів «Про органи реєстрації актів громадянського стану» 1993 р., «Про вибори народних депутатів України» 2004 р., «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» 2004 р.

Положення Закону неможливо виконати щодо мов національних меншин, крім російської

Більшість положень Закону неможливо реалізувати, оскільки він вимагає, по-перше, величезних видатків з державного бюджету, що є непідйомними для економіки України і платників податків та неспівмірними з цілями закону (йдеться про мільярди чи десятки мільярдів гривень), по-друге, величезної кількості кадрів, що володіють мовами національних меншин в державних органах, навчальних закладах, ЗМІ тощо – їх в Україні просто немає у такій кількості.

Так, значних видатків вимагатимуть зокрема такі положення Закону:

1) апарат Верховної Ради здійснює переклад виступу промовця на державну мову під час усіх засідань Верховної Ради України, її комітетів і комісій (ст. 9);

2) акти вищих органів державної влади офіційно публікуються державною, російською та іншими регіональними мовами або мовами меншин (ч. 1 ст. 10);

3) акти місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування у межах території, на якій поширена регіональна мова або мова меншини (мови), офіційно публікуються регіональною мовою або мовою меншини (мовами) (ч. 2 ст. 10);

4) у межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), в роботі, діловодстві і документації місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування може використовуватися регіональна мова (мови). У листуванні цих органів з органами державної влади вищого рівня дозволяється застосовувати цю регіональну мову (мови) (ч. 1 ст. 11);

5) посадові та службові особи зобов’язані володіти державною мовою, спілкуватися нею із відвідувачами, а в межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), з відвідувачами, що вживають регіональну мову (мови), – цією регіональною мовою (мовами) (ч. 3 ст. 11);

6) особам, що вживають регіональну мову (мови), забезпечується право подавати усні чи письмові заяви та отримувати відповіді на них цією регіональною мовою (мовами) (ч. 3 ст. 11);

7) у разі необхідності забезпечується відповідний переклад роботи конференцій, зборів та інших офіційних зібрань, які проводяться органами державної влади та органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями, з використанням регіональної мови (ч. 4 ст. 11);

8) тексти офіційних оголошень, повідомлень у межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), за рішенням місцевої ради можуть розповсюджуватись у перекладі цією регіональною або російською мовою (мовами) (ч. 5 ст. 11);

9) найменування органів державної влади і місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ та організацій, написи на їх печатках, штампах, штемпелях, офіційних бланках і табличках у межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), за рішенням місцевої ради з урахуванням стану регіональної мови можуть виконуватися державною і регіональною мовою (мовами) (ч. 6 ст. 11);

10) документація місцевих референдумів за рішенням місцевої ради оформляється регіональною мовою (мовами) (ч. 1 ст. 12);

11) виборчі бюлетені по виборах депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів і посадових осіб місцевого самоврядування за рішенням територіальної виборчої комісії можуть оформлятися і відповідною регіональною мовою (мовами) (ч. 2 ст. 12);

12) у межах території, на якій поширена регіональна мова, у бюлетені для голосування на всеукраїнському або місцевому референдумі за рішенням місцевої ради поруч із текстом державною мовою розміщується його переклад цією регіональною мовою (мовами) (ч. 3 ст. 12);

13) в інформаційних плакатах кандидатів на пост Президента, кандидатів у народні депутати, у депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, у депутати і посадові особи місцевого самоврядування від політичних партій за заявою відповідного суб’єкта виборчого процесу поруч із текстом державною мовою розміщується його переклад регіональною мовою (мовами) (ч. 4 ст. 12);

14) паспорт громадянина України та інші документи, що посвідчують особу та відомості про неї, виконуються державною мовою і, поруч, за вибором громадянина, однією з регіональних мов або мов меншин (ч. 1 ст. 13);

15) документ про освіту, отриману в навчальному закладі з навчанням регіональною мовою, за заявою осіб виконується двома мовами – державною і, поруч, відповідною регіональною (ч. 2 ст. 13);

16) у межах території, на якій поширена регіональна мова, держава гарантує можливість здійснювати судове провадження цією регіональною мовою (мовами) (ч. 2 ст. 14);

17) у межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), допускається подання до суду письмових процесуальних документів і доказів, викладених цією регіональною мовою (мовами) з перекладом, у разі необхідності, на державну мову без додаткових витрат для сторін процесу (ч. 3 ст. 14);

18) у межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), послуги перекладача з регіональної мови або мови меншини (мов) в суді, у разі їх необхідності, надаються без додаткових витрат для осіб, які беруть участь у справі (ч. 4 ст. 14);

19) поряд із державною мовою при проведенні досудового розслідування, дізнання та прокурорського нагляду можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин України, інші мови (ст. 15);

20) державні і комунальні навчальні заклади у встановленому порядку створюють окремі класи, групи, в яких навчання ведеться іншою мовою, ніж у навчальному закладі в цілому (ч. 4 ст. 20);

21) в усіх загальних середніх навчальних закладах забезпечується вивчення однієї з регіональних мов або мов меншин (ч. 7 ст. 20);

22) за бажанням особи, тести для зовнішнього оцінювання якості освіти надаються у перекладі на регіональну мову або мову меншини (ч. 9 ст. 20);

23) держава забезпечує підготовку педагогічних кадрів для навчальних закладів з навчанням регіональними мовами або мовами меншин, здійснює методичне забезпечення такої підготовки (ч. 11 ст. 20);

24) навчальні заклади можуть створювати класи, групи з навчанням іноземними мовами (ч. 12 ст. 20);

25) офіційна інформація про діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування поширюється у межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), регіональною мовою (мовами). У разі поширення офіційної інформації мовою, яка відрізняється від державної, поширювач повинен забезпечити автентичний переклад з мови, на якій поширюється ця інформація, на державну мову (ч. 2 ст. 24);

26) друкована продукція службового та ужиткового користування (бланки, форми, квитанції, квитки тощо), що розповсюджується органами державної влади і органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, установами та організаціями, у межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), за рішенням місцевої ради може видаватися і цією регіональною мовою (мовами) (ч. 7 ст. 24);

27) маркування товарів, інструкції про їх застосування тощо виконуються державною мовою і регіональною мовою або мовою меншини (ч. 3 ст. 26);

28) топоніми з-поза меж України подаються державною мовою у транскрипції з мови оригіналу (це означає, що на усіх картах слід переглянути написання усіх назв – Масква, Ландон, Паріж, Букурешті, Бейджин тощо) (ч. 3 ст. 21).

Реалізація положень Закону вимагає, з одного боку, величезних видатків з державного бюджету, що є непосильними для економіки України і платників податківта неспівмірними з цілями закону (йдеться про мільярди чи десятки мільярдів гривень), з іншого боку, величезної кількості кадрів, що володіють відповідними мовами, у державних органах, навчальних закладах, ЗМІ тощо – їх в Україні просто немає у такій кількості.

Закон неминуче призведе до суттєвого збільшення видатків територіальних громад, що можливо лише за умови зміцнення фінансової основи місцевого самоврядування. Закон не передбачає відповідних механізмів, а тому реалізація положень закону здатна позбавити місцеве самоврядування спроможності виконувати свої основні функції та надавати послуги населенню.

Положення Закону, що вочевидь не можуть бути виконані, викличуть нову штучно створену хвилю позовів в судах, як це було із позовами щодо невиконання зобов’язань держави у сфері соціального захисту. У свою чергу це може призвести до невиконання рішень національних судів, що є порушенням ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Рекомендації Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини

Закон України «Про засади державної мовної політики» створив велику кількість проблем: як у сфері національної безпеки, так і в царині прав та свобод людини і громадянина.

З метою усунення порушень прав людини і громадянина, що зумовлені набранням чинності Законом України «Про засади державної мовної політики», Уповноважений Верховної Ради України з прав людини компетентний вжити таких заходів:

1) звернутися до Верховної Ради України[2] з пропозицією внести зміни до Закону України «Про засади державної мовної політики» та інших законів, зокрема, щодо:

– заміни положень, які дають можливість місцевим органам державної влади і органам місцевого самоврядування застосовувати регіональну мову замість державної, на положення про можливість застосування місцевими органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування регіональної мови поряд з державною;

– вилучення положень, які є втручанням у права об‘єднань громадян та приватних осіб;

– вилучення положень, що порушують рівне право доступу до публічної служби;

– вилучення положень, які порушують інтереси національних меншин щодо розвитку в українському суспільстві;

– удосконалення або вилучення положень, що створюють юридичну невизначеність;

– регулювання використання державної мови у сферах кіноіндустрії, телебачення, радіомовлення, друкованих засобів масової інформації, книговидання; стимулювання виготовлення інформаційної продукції, створення та поширення творів культури і мистецтва передусім українською мовою, а також тими мовами меншин, які перебувають під загрозою зникнення і потребують захисту з боку держави;

– введення в дію положень Закону, які вимагають фінансування з державного чи місцевих бюджетів, лише після визначення обсягів та механізмів такого фінансування;

– вилучення положень, які неможливо виконати внаслідок недостатності фінансових і кадрових ресурсів;

2) у разі, якщо Верховна Рада України VІ скликання не внесе необхідних змін до Закону «Про засади державної мовної політики», звернутися до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо офіційного тлумачення положень Закону, які є сумнівними під кутом зору конституційних вимог або не відповідають вимозі юридичної визначеності;

3) проводити моніторинг, у тому числі за участю громадських організацій, дотримання прав людини і громадянина при реалізації Закону «Про засади державної мовної політики», результати моніторингу відобразити у щорічній доповіді про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні.

[1] Цей принцип у законі помилково названий плюрилінгвізмом. Ідея плюрилінгвізму виникла у Європі (а точніше, у Франції) як протидія засиллю англійської мови у міждержавних та міжнаціональних контактах між європейськими країнами. Зокрема, вона спрямована на збереження європейської мультикультурності, самобутності держав, широкому використанню їх державних мов у міжнаціональному спілкуванні. Плюрилінгвізм передбачає створення умов для того, щоб людина знала не одну європейську мову. У цьому неважко переконатися, якщо ознайомитися зі змістом Європейської хартії плюрилінгвізму, яка, щоправда, не має статусу офіційного документа («У Європі не може бути єдиної мови. Європа повинна розвиватися заперечуючи те, щоб думати і працювати за допомогою мов теперішніх або майбутніх наддержав, особливо якщо ці мови відносяться до меншості у Європі»). Саме на цьому принципі заснований Європейський союз, де офіційними мовами є державні мови усіх держав – його членів. Тобто цей принцип спрямований на гарантування використання саме державних мов в рамках Європи.

[2] Такі пропозиції можуть бути адресовані також відповідній робочій групі, створеній на підставі доручення Президента України «Щодо удосконалення законодавчого забезпечення застосування мов в Україні», якщо на час подання цих пропозицій робоча група ще не закінчить свою роботу.

Необхідність реформування інституту адвокатури в Україні, яке відбулось 05.07.2012 р. із прийняттям Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі – Закону про адвокатуру)[1], була обумовлена рядом фактів, серед яких не останню роль відігравали також і відповідні міжнародні зобов’язані, взяті Україною, зокрема, і перед Радою Європи. Як зазначалось у пояснювальній записці до проекту закону, – адвокатура відіграє важливу роль у житті українського суспільства, що, в свою чергу, вимагає від неї високої професійності, незалежності та ефективності щодо здійсненні своїх функції. Прийняття, у зв’язку із цим, нового Закону про адвокатуру мало б сприяти досягненню відповідних цілей та завдань, які ставляться перед цим інститутом, та які не можна було повною мірою реалізувати у межах існуючого законодавства, адже, як стверджується, переважна більшість його положень не відповідає сучасному стану суспільних відносин і викликам, що постали перед українською адвокатурою[2].

Очевидно, що фаховий (експертний) аналіз та оцінка зазначеного закону, з точки зору його сприяння досягненню названих у пояснювальній записці цілей є дещо складним на даному етапі, адже більшість із проблем такого «законодавчого оновлення» подальшого функціонування інституту адвокатури може бути виявлено тільки в процесі безпосереднього його правозастосування. У той же час, певні аспекти, які можна назвати «проблемними», є очевидними вже на даному етапі, оскільки такі проблеми носять «спадковий» характер та виникли ще за часів дії попереднього Закону України «Про адвокатуру» від 19.12.1992 р[3].

Отже, основними зауваженнями які є наразі до нового Закону про адвокатуру, є не питання певної надмірності, неузгодженості та заплутаності передбачених органів адвокатського самоврядування (статті 45 та 46 закону), а питання забезпечення та гарантування ефективності самої адвокатури через права та відповідні гарантії для кожного адвоката.

Попередній Закон про адвокатуру, визначав види адвокатської діяльності, до яких, зокрема, відносилось посвідчення копій документів у справах, які ведуться адвокатом, та вказував також, що, окрім прямо визначених законом видів адвокатської діяльності, адвокат може здійснювати й інші види юридичної допомоги, передбачених законодавством. Таким чином, адвокатом могли здійснюватись тільки ті види діяльності, що були прямо дозволені законодавством.

У свою чергу, новий Закон про адвокатуру, а саме стаття 19, встановлює, що перелік видів адвокатської діяльності є, фактично, невичерпним, оскільки зазначено, що адвокат має право займатись також іншими видами адвокатської діяльності, не забороненої законом. Очевидно, що дана законодавча зміна обсягів адвокатської діяльності носить позитивний характер, з огляду на те, що сфери, у яких сьогодні виникають потреби в отримання кваліфікованої правової допомоги, постійно збільшуються. та забезпечувати її.

Щодо самих же професійних прав адвокатів, то жодних істотних, потрібних та очікуваних змін новий Закон про адвокатуру не забезпечив.

Так, у відповідності до положень старого закону, професійні права адвокатів, фактично, складали дев’ять груп, а саме: (і) представництво і захист інтересів клієнта; (іі) збирання відомостей про факти, які можуть бути використані як докази, зокрема, шляхом надіслання відповідних запитів; (ііі) ознайомлення з відповідними документами і матеріалами, за винятком тих, які містять охоронювану законом таємницю; (iv) отримання висновків з питань, що потребують спеціальних знань; (v) опитування громадян; (vi) застосування науково-технічних засобів відповідно до чинного законодавства; (vii) доповідь клопотань та скарг; (viii) присутність при розгляді своїх клопотань і скарг; (ix) виконання інших дій, передбачених законодавством.

Новим законом обсяг професійних прав адвокатів кількісно збільшено, проте, здебільшого, не шляхом якісних змін, а шляхом, фактично, штучного виокремлення певних прав із переліку тих, що гарантувались і раніше. Так, у відповідності до статті 20 закону, закріплено, що адвокат має право: (і) звертатись з адвокатськими запитами; (іі) представляти та захищати права, свободи та інтереси клієнта; (ііі) ознайомлюватись з документами та матеріалами, крім тих, що містять інформацію з обмеженим доступом; (iv) складати заяви, скарги, клопотання та інші правові документи, а також подавати їх; (v) доповідати клопотання та скарги; (vi) бути присутнім при розгляді своїх клопотань і скарг; (vii) збирати відомості про факти, що можуть бути використані як докази, в установленому законом порядку запитувати, отримувати і вилучати речі, документи, їх копії, ознайомлюватись з ними; (viii) опитувати осіб за їх згодою; (ix) застосовувати технічні засоби, у тому числі для копіювання матеріалів справи, в якій адвокат здійснює захист, представництво або надає інші види правової допомоги, фіксувати процесуальні дії, в яких він бере участь, а також хід судового засідання в порядку, передбаченому законом; (x) посвідчувати копії документів, у справах, які веде; (xi) одержувати письмові висновки з питань, що потребують спеціальних знань; (xii) користуватись іншими правами, передбаченими цим Законом та іншими законами.

У цьому переліку прав звертає на себе увагу, зокрема, законодавче регулювання реалізації права застосовувати науково-технічні засоби.

Хоча таке право і набуло певної конкретизації, а саме, зазначено, що воно реалізується шляхом (і) копіювання матеріалів справи, а також (іі) фіксування процесуальних дій та ходу судового слідства, проте, так само як і раніше, встановлюється, що реалізація цього права здійснюється виключно у порядку, передбаченому законом. Таким чином, слід визнати, що дане право, будучи визначеним у Законі про адвокатуру, носить декларативний характер, а дійсних, незалежних та безумовних способів реалізації такого права цей Закон не гарантує. У той же час, саме гарантована можливість реалізовувати право на застосування науково-технічних засобів незалежно від волі інших суб’єктів, тобто виключно за умови наявності такої професійної потреби у самого адвоката, – була і залишається актуальною проблемою, вирішити яку мала б відповідна законодавча зміна, якої так і не сталось.

Слушно зауважити, що в інших законопроектах, які подавались у різний час, пропонувалось, зокрема, встановити, що адвокат має право застосовувати технічні засоби, у тому числі для копіювання матеріалів справи, а також фіксації слідчих, судових та інших процесуальних дій, та що заборонити здійснювати адвокату такі дії може дізнавач, слідчий або суддя лише з метою запобігти розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі та у разі, якщо цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист, а також з метою збереження державної таємниці.

На наш погляд, саме таке розуміння та закріплення цього права було та залишається доцільним, особливо зважаючи на постійно зростаючий вплив науково-технічних засобів на майже всі без виключення сторони та прояви суспільного життя.

Іншими правами, які зазнали певних законодавчих оновлень, проте так і не вирішили накопичених практикою проблем та неоднозначностей у застосуванні, є право адвоката збирати докази.

На відміну від старого законодавчого регулювання, новий Закон про адвокатуру надає адвокату право не тільки збирати відомості про факти, що можуть бути використані як докази, тобто збирати інформацію, але дозволяє також, у встановленому законом порядку, запитувати, отримувати і вилучати речі, документи та їх копії, тобто збирати певні матеріальні об’єкти, що можуть бути використані як докази. Беззаперечно, що дана законодавча новела носить важливий практичний характер та є правильною. У той же час, спостерігається певна непослідовність законодавця, який, надавши адвокату право збирати з метою використання у якості доказів певні предмети та речі (тобто матеріальні об’єкти), включили в поняття адвокатської таємниці, яка підлягає охороні відповідно до статті 22 Закону про адвокатуру, тільки інформацію (зокрема, у формі документів) та інші відомості, і нічого не зазначив про відповідні предмети та речі. Очевидно також, що вказівка на те, що запитування, отримування і вилучення речей та документів може здійснюватись виключно в установленому законом порядку, тобто бланкетний характер норми, навряд чи буде сприяти уніфікованому та однозначному її розумінню та застосуванню всіма суб’єктами, інтереси яких можуть зачіпатись.

Загалом, новим Законом про адвокатуру право адвоката збирати докази передбачається як у зазначеній вище загальній формі, так і у спеціальній формі, – звернення із адвокатським запитом, у тому числі щодо отримання копій документів. Саме даний спосіб збирання необхідних для професійної діяльності адвоката відомостей, набув значної неузгодженості при його застосуванні ще за часів дії попереднього закону. Зокрема, на рівні судової практики часто зустрічались протилежні рішення щодо того, яку інформацію адвокат має право запитувати, та хто зобов’язаний надавати відповіді на такі запити[4]. З метою врегулювання такої ситуації, Президентом України було видано указ «Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури» від 30.09.1999 р. № 1240/99, яким, зокрема, наголошувалось, що відповіді на адвокатські запити, у тому числі копії відповідних документів, мають надаватися безоплатно[5], а також було надано роз’яснення Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України від 21.03.2008 р. № V/4-82, у якому зверталось увагу, що порушення гарантованих законом професійних прав адвоката, у тому числі шляхом ненадання необхідної інформації, тягне за собою відповідальність посадових осіб, включно із кримінальною[6].

Очевидно, що в світлі цього слушно було очікувати, що новий закон врегулює питання адвокатських запитів із необхідним рівнем однозначності та забезпечить реальність та права адвоката збирати у такий спосіб необхідні відомості для надання правової допомоги. Проте, при уважному аналізі закону, можна зробити висновок, що навряд чи прийнята у ньому регламентація якісно вирішить проблеми невиконання вимог адвокатських запитів.

Окрім загального посилання в статті 20 нового Закону про адвокатуру на існування права адвоката робити відповідні запити, статтею 24 цього ж Закону визначається поняття адвокатського запиту, строків надання на нього відповідей, а також обсягу інформації, що має надаватися. Зокрема, встановлюється, що відповіді на адвокатські запити мають надаватись не пізніше п’яти робочих днів з дня отримання такого запиту, а в окремих випадках, коли надання відповіді стосується значного обсягу інформації, – строки надання відповіді можуть бути продовжені до двадцяти робочих днів. При цьому також встановлюється, що на адвокатські запити надається тільки та інформація та копії документів, які не відносяться до інформації з обмеженим доступом.

Слушно нагадати, що згідно статті 21 Закону України «Про інформацію» № 2657-ХІІ, до інформації з обмеженим доступом відноситься (і) конфіденційна, (іі) таємна та (ііі) та службова інформація. При цьому, конфіденційною інформацією є (і) інформація про фізичну особу, а також (іі) інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою[7].

Відповідно, створити умови, за яких цілком законно можна відмовити адвокату у наданні конкретної відповіді на його запит, – наразі жодних складнощів не представляє, адже, якщо інформація не відноситься ані до таємної, ані до службової, то під ознаки конфіденційної інформації вона потрапляє майже завжди.

Зрештою, зазначені положення Закону про адвокатуру, в частині реалізації права на адвокатські запити, майже повністю відтворюють ті ж самі гарантії, що у Законі України «Про доступ до публічної інформації» від 13.01.2011 р. № 2939-VI[8], зокрема, статтях 20 та 21, щодо строків надання відповіді на запит, а також щодо того, що виготовлення копії документів обсягом більше десяти сторінок здійснюється на платній основі. При цьому слід зазначити, що в частині обов’язковості відшкодування фактичних витрат при копіюванні та друку відповідних копії документів, Закон про адвокатуру не встановлює будь-яких відмінностей між адвокатами, які надають правову допомогу на підставі угоди та адвокатами, які діють на підставі Закону України «Про безоплатну правову допомогу» від 02.06.2011 р. № 3460-VI[9].

Таким чином, можна констатувати, що право адвоката збирати необхідні відомості шляхом направлення відповідних запитів, наразі, нічим не відрізняється від тих гарантій та засад, на яких збирати таку, чи будь-яку іншу інформацію може будь-яка інша особа. Відповідно, закріплення у Законі про адвокатуру окремих положень про адвокатські запити не створює для адвокатів будь-яких окремих та спеціально захищених чи гарантованих професійних прав на отримання інформації.

У той же час, до моменту прийняття нового Закону про адвокатуру, у відповідних професійних адвокатських колах, неодноразово наголошувалось, що адвокат є спеціальним суб’єктом інформаційних відносин, обсяг прав та гарантій для якого при отриманні відповідної інформації має бути більшим, ніж для інших суб’єктів. При цьому, наголошувалось, що особливість статусу адвоката як суб’єкта інформаційних відносин визначається як особливим механізмом набуття такого статусу, так і спеціальним механізмом впливу чи реагування на допущені порушення чи зловживання правами, – притягнення до дисциплінарної відповідальності, включно із можливістю позбавлення права на зайняття адвокатською діяльністю. Окрім того, завжди зверталась увага, що засадничим у діяльності адвокатури є принцип довіри до цього інституту як з боку безпосередніх клієнтів, так і з боку суспільства в цілому.

У зв’язку із цим, чисельними законопроектами про адвокатуру передбачалось, що адвокат має право запитувати та отримувати відомості чи документи, або їх копії від органів державної влади, місцевого самоврядування та юридичних осіб безперешкодно та безкоштовно. Окремими законопроектами обов’язковість надання відповіді на запит адвоката, разом із копіями відповідних документів, пропонувалось поширити також і на запити, що адресуються фізичним особам.

В цілому, абсолютно слушним було б закріпити, що право адвоката на отримання інформації, у тому числі шляхом надіслання адвокатських запитів, має регулюватися виключно Законом про адвокатуру, та не може бути обмежено або змінено будь-яким іншими нормативно-правовими актами. Надання інформації має здійснюватись без будь-яких обмежень, та на тих же самих засадах, що і надання інформації на запити суду, прокуратури та правоохоронних органів. Відмова у наданні інформації на запит адвоката можлива лише тоді, коли у наданні такої інформації може бути відмовлено суду, прокуратурі та правоохоронним органам.

На жаль, не знайшла свого законодавчого закріплення й ціла низка інших професійних прав адвокатів, необхідних для незалежної та ефективної діяльності, зокрема: (і) збирати, зберігати та надавати докази; (іі) безперешкодно ознайомлюватись з необхідними для надання правової допомоги документами і матеріалами, включаючи матеріали судових справ, у яких адвокат надає правову допомогу або інші юридичні послуги, в судах, органах державної влади, органах місцевого самоврядування, юридичних осіб; (ііі) ознайомлюватись з судовою практикою, зокрема, рішеннями, вироками, ухвалами та постановами, які набрали законної сили, та практикою органів, що вирішують спори у позасудовому порядку; (iv) мати конфіденційні побачення з клієнтом, в тому числі при його затриманні, перебуванні під вартою та в установах виконання покарань, – без зволікання, обмеження їх кількості та тривалості.

Доцільно також було б встановити, що професійні права адвоката, визначені Законом про адвокатуру, не є вичерпними, та що адвокат має право виконувати дії, що не суперечать чинному законодавству.

Слід зазначити, що прийняття нового Закону про адвокатуру, у тому вигляді, в якому він є на сьогодні, тобто із недостатністю забезпечення та гарантування професійних прав адвоката, викликало жваву дискусію серед адвокатів та інших осіб, які на професійній основі надають послуги у сфері права та юридичної допомоги, щодо практичної доцільності набуття статусу адвоката для того, аби такі послуги надавати. Прикрим висновком таких дискусій, наразі, стала розповсюджена думка, що набуття статусу адвоката необхідно тільки для тих осіб, які практикують у сфері кримінального права. Решті, тобто особам, що практикують у сфері цивільного, господарського та адміністративного права, для ефективного надання правової допомоги набуття статусу адвоката не є необхідним, адже весь спектр відповідних прав можна набувати та реалізовувати на підставі звичайної довіреності із правом представництва інтересів, не будучи при цьому зобов’язаними підкорятися рішенням органів адвокатського самоврядування чи зазнавати ризики притягнення до дисциплінарної відповідальності.

Очевидно, що такий стан речей, як і сам факт існування таких дискусій поміж осіб, які надають правову допомогу на професійній основі, навряд чи свідчить про існування, або хоча б створення законодавчих передумов для існування, високопрофесійної, незалежної та ефективної адвокатури в України.

Насамкінець, необхідно зауважити, що про певний популістський характер проведених на сьогоднішній день реформ адвокатури, можна зробити також висновок і з того, яким чином в ці реформ було включено питання мови, на якій правова допомога має надаватися. Так, 03.07.2012 р., тобто приблизно за місяць до прийняття нового Закону про адвокатуру, у чинний на той час закон було внесено доповнення, а саме статтю 6а, якою було встановлено, що мова юридичної допомоги визначається статтею 17 Закону України «Про засади державної мовної політики», якою, в свою чергу, закріплено, що адвокати надають юридичну допомогу фізичним і юридичним особам державною мовою або іншою мовою, прийнятною для замовника[10]. Слід наголосити, що з наведеного положення закону вбачається, що вирішальним при визначенні мови, якою має надаватися юридична допомога, є саме прийнятність такої мови для замовника, тобто мова юридичної допомоги визначається виключно замовником. При цьому, очевидно, що перелік таких «бажаних мов» може бути значно більшим, навіть за офіційної визнаних у статті 7 цього ж закону 18 регіональних мов або мов меншин України. З огляду на те, що серед видів адвокатської діяльності, окрім надання правової інформації, консультацій та роз’яснень з правових питань, відноситься також і складання різного роду документів правового характеру, – можливість реального виконання зазначеного вище положення про надання адвокатом правової допомоги клієнту на визначеній ним мові є, майже, нездійсненним. У той же час, за невиконання своїх обов’язків, передбачених законодавством, тобто у разі незабезпечення або обмеження права клієнта на отримання правової допомоги прийнятною для нього мовою, адвокат може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності.

Те, що обов’язок надання замовнику правової допомоги прийнятною для нього мовою покладається виключно на адвокатів, і жодним чином не стосується інших осіб, які надають професійні послуги у сфері права, не перебуваючи при цьому у статусі адвоката, – розглядається ще і як аргумент на користь того, що за сьогоднішніх умов законодавчого регулювання адвокатської діяльності набуття статусу адвоката є, скоріше, обтяжливим фактором, ніж професійною необхідністю. Це, у свою чергу, як було зазначено вище, явно не сприяє підвищенню поваги до цього недержавного самоврядного інституту.

За таких обставин для Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини доцільним є (і) звернення із пропозиціями щодо внесення змін до Закону про адвокатуру в частині ефективного регулювання прав адвокатів при збиранні та поданні доказів, а також (іі) здійснення протягом 1, 5-2 років постійного та цілеспрямованого моніторингу питань практичної реалізації положень Закону про адвокатуру в поєднанні з іншими законами, у тому числі новим Кримінальним процесуальним кодексом України, з метою виявлення системних проблем, із наступним їх комплексним вирішенням на законодавчому рівні.

[1]Голос України. – 2012. – №№ 148-149

[2]Пояснювальна записка до законопроекту – http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=43306

[3]Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 9. – Ст. 62

[4]Див.: (1) http://reyestr.court.gov.ua/Review/1193894;

(2) http://reyestr.court.gov.ua/Review/539656;

(3) http://reyestr.court.gov.ua/Review/741933;

(4) http://reyestr.court.gov.ua/Review/945200;

(5) http://reyestr.court.gov.ua/Review/1348781;

(6) http://reyestr.court.gov.ua/Review/800041;

(7) http://reyestr.court.gov.ua/Review/548042;

(8) http://reyestr.court.gov.ua/Review/362521;

(9) http://reyestr.court.gov.ua/Review/94890;

(10) http://reyestr.court.gov.ua/Review/15135717;

(11) http://reyestr.court.gov.ua/Review/23986648;

(12) http://reyestr.court.gov.ua/Review/3525562;

(13) http://reyestr.court.gov.ua/Review/10979396;

(14) http://reyestr.court.gov.ua/Review/12404991;

(15) http://reyestr.court.gov.ua/Review/7428017

[5]Офіційний вісник України. – 1999. – № 39. – Стор. 37

[6]Журнал «Адвокат». – 2008. – № 5.

[7]Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 48. – Ст. 650

[8]Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 32. – Ст. 314

[9]Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 51. – Ст. 577

[10]Голос України. – 2012. – № 146.

Півстоліття тому Євген Маланюк означив стан України в історії як «Ніч бездержавності». Бо таки ніч, то українці й поснули. І наснилася їм держава. Молода, незалежна, демократична. Зі своїм прапором, і гербом, і державною мовою. Всі її люблять, всі поважають. Земля родить, економіка розвивається. Президент обраний всенародно, депутати чесні, суди справедливі. Ані тіні корупції. Культура в розквіті. І все це дісталося задарма, просто вломилося від розпаденого Союзу.

Тільки хто ж це там співає вночі: «Не спи, моя рідна земля, прокинься, моя Україно»? А, це ж той гурт «Мандри», Хома невсипущий, постукайте йому в батарею, людей побудить. Але від нього вже не залежить, — коли пісня гарна, то вже й сама в душі відлунює: «Це дивляться з темних небес загиблі поети й герої».

І що ж вони бачать з тих темних небес?

А бачать вони велику й прекрасну країну, найбільшу в Європі — понад шістсот тисяч квадратних кілометрів (Франція — до п’ятисот з половиною тисяч, Німеччина й того менше). А клімат, а земля! А природні ресурси! А «лани широкополі, і Дніпро, і кручі»! А «село, і серце одпочине»! А «хрущі над вишнями гудуть»! А «грає синє море»! І «на оновленій землі» «врага» немає, «супостата», а люди вільні, совісні й роботящі!

Так, це та земля, це та країна, за яку ви боролися і за яку ви загинули. У повстаннях і війнах, у в’язницях і депортаціях, у Сибіру, на Колимі, на Соловках, у Сандармосі. Скрізь, де зарівняні ваші могили.

Це Україна, яка була вам дорожча від вашого життя.

Тільки чому ж вона тепер така занехаяна? Чому така зневажена, окрадена і залежна на 21-му році Незалежності?

Де поділися люди, було ж 52 мільйони!

Чому тривалість життя менша, ніж у Гондурасі?

Чому молодь полишає Україну?

Вам там з небес видно покинуті села, по стріхи у бур’янах. Отруєну Чорнобильську зону. Наші забуті і сплюндровані святині. Безпам’ятні русифіковані міста, привласнені ліси й угіддя. Береги, забудовані елітними котеджами, брутально відняті у людей. Колись був «глитай, або ж павук», а це що за нові павуки — «олігархи»? Яким правом вони опосіли цю землю і висотують її надра?!

І що це за нова каста — «мажори», що цинічно й безкарно чавлять людей?!

Коли це було в Україні, щоб безпритульні діти тинялися по вокзалах, ночували у підвалах і каналізаціях? Щоб розцвітала наркоманія і проституція, торгівля людьми та їхніми органами?

Чому правоохоронці рекрутуються у бандити?

Чому вбивають журналістів? Чому й досі не покарані вбивці Гонгадзе?!

Чому шарикови засіли в парламенті і прикидаються депутатами? Чому силові міністерства в руках людей, які без году неділя громадяни України? Чому державні інституції здійснюють антидержавну політику?

Хто пускає під укіс нашу культуру, освіту, наш рух до Європи?

Чому опозиційні політики опинилися за гратами? Чому по наших вулицях крокує той самий Ленін? Чому так густо Героїв України, коли Україна в такому занепаді?!

Це за таку Україну ви гинули, поети й герої?!

Чи, може, нація спить і їй під ранок сняться кошмари?

То розбудіть її з темних небес, щоб не було так, як попереджав Шевченко: «І в огні її, окраденую, збудять». Бо тоді вже буде запізно.

Отож Маланюк написав «Ніч бездержавності», коли не було держави. А виявляється, що і з державності теж можна зробити ніч. То чи не час вже писати «Ніч державності»?

Втім, у нас буває і день — щороку День Незалежності. І щоразу до цього дня влада робить якийсь подарунок. То авіа-шоу над Скнилівським аеродромом, то Ново-Богданівські феєрверки, то аварію на шахті ім. Засядька. Цього року подарувала закон «Про засади державної мовної політики». Провела його так віртуозно, в такий шулерський спосіб, розвівши опозицію «как котят», аж сама замилувалася: «оцените красоту игры».

Що ж, оцінили. Найвищий імперський бал. Цей закон увійде в історію як ганебна тріада — Валуєвський циркуляр, Емський указ і Закон гамадрилів, підписаний президентом. До речі, саме в ці дні наступного року — 150-літній ювілей Валуєвського циркуляра.

Свою лепту внесли й комуністи: до Дня Прапора пропонують скасувати державний прапор і герб. Теж непоганий подарунок до Дня Незалежності.

Також до цього дня по амністії дарують свободу кримінальним злочинцям. Однак лідерів опозиції не відпустять. Один соціально небезпечний — навіть у тюрмі книжки читає. А друга то взагалі жах — б’є вікна, розламує ѓрати, дарма що мініатюрна, троє здоровенних мужиків не могли скрутити. Тюремщика так побила, третій місяць в синцях ходить.

Ви там погляньте з темного неба, — чи не літає десь у піднебессі надувне серце? Це опозиція так відзначила річницю ув’язнення свого лідера — запустила в повітря біло-червоні кульки. Дуже ефективний спосіб. Хай сидить у в’язниці, а ми тут будемо бульки, вибачте, кульки пускати.

А заразом вже й подивіться — десь там літає і серпантин липучки, на яку в Мухоловці, чи то пак, у Мухолатці налипла інтелігенція, що прибула до президента уклінно просити, аби не підписував єзуїтський закон.

А це вже персонально для вас, загиблі поети й герої. Той, хто у нас замість віртуального мера, теж підготував подарунок — пообіцяв відкрити «Парк пам’яті борців за свободу і Незалежність України». Щоправда, той парк заклали давно, ще до Десятої річниці, одинадцять років тому. Боюсь, що там уже й металеві літери покрали.

Раніше День Незалежності відзначали військовим парадом. А ниньки буде Парад вишиванок. Надзвичайно яскраве дійство, особливо з огляду на становище країни і атмосферу в суспільстві. Очолить парад, очевидно, колона кровосісів з борцем з папєрєднікамі у вишиванках принципово партійного синього кольору.

Також відбудеться Всеукраїнський фестиваль морозива, «Перегони на офісних стільцях» і «Ярмарок інтелектуального капіталу». Видно, за 21 рік Незалежності так надбали інтелекту, що пора вже ярмаркувати. А щоб хто не здумав протестувати біля Українського дому, — на Європейській площі розмістять величезний квітник, ніде ногою ступити. Якщо ж, все-таки, з’являться якісь порушники спокою, то на це є спецпризначенці, «Беркути» й «автозаки», — оцініть красоту терміну. Вас возили у воронках, гнали по етапу, тепер в Україні вдосконалений транспорт — авто для заключенных. Навіть не ув’язнених, а відверто, без церемоній, на перспективу, — заключенных. Йдеться ж бо до спільного економічного простору, митного, культурного й некультурного. Дезінформаційний простір і так уже спільний.

Так що «Не спи, моя рідна земля, прокинься, моя Україно!», якщо не хочеш, щоб тебе й надалі кошмарило.

19 серпня 2012 року

Газета День, №149,

23 серпня 2012