MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Вибори

Систематичні порушення закону про вибори. 40 днів до голосування

«У  ЦВК вибір – або провалити вибори, або порушити закон»

Голова ЦВК Володимир Шаповал.

Конституція України, Перший протокол до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст.3), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (ст.25), Закон України «Про вибори народних депутатів України» гарантують українцям вільні вибори. На наше переконання (і за контекстом відповідних положень згаданих правових актів) поняття «вільні вибори» включає у себе не лише забезпечення вільного волевиявлення у момент його здійснення (голосування), а і створення належних умов для формування усвідомленого вибору, неухильне дотримання законних процедур і відповідність норм закону принципам права.  Про те, як все це реалізується чи не реалізується у вітчизняних реаліях – нижче.

Завданням проекту «Майдан-Моніторинг:Вибори 2012», який став можливим завдяки підтримці Міжнародного Фонду «Відродження»,   є збір документальної інформації про порушення закону про вибори під час виборів в Верховну Раду України в 2012 році. Минула половина виборчої кампанії. Час підбивати перші підсумки.

Пропонуємо вашій увазі інформацію про найбільш розповсюджені і найбільш серйозні типи порушень. Факти, згадані в документі, задокументовані на нашій інтерактивній карті http://maidan.org.ua/vybory2012  і підтверджені фото, відео чи офіційними документами. На 16 вересня на інтерактивній карті порушень зібрано 604 скарги. Всього ми розглянули 2015 повідомлень.

1. Робота виборчих комісій

Вперше за 20 років при жеребкуванні партійного представництва в ОВК це зроблене для всіх 225 комісій разом одноразово, а не по кожній комісії окремо. На наше переконання, Закон України «Про вибори народних депутатів України» передбачає (ст.27) проведення окремого жеребкування щодо включення представників політичних партій до складу кожної окружної виборчої комісії, а не одного, гамузом, щодо всіх окружкомів, як вчинила ЦВК. Відповідно, Центральна виборча комісія не мала правових підстав проводити одне голосування замість 225-ти, а вчинивши так, вчинила юридично некоректно і, можливо, вже підклала бомбу під виборчий процес.

Це призвело до наслідків, які, на нашу думку, можуть суттєво вплинути на результати виборів.

  1. Зовсім не представленими в ОВК залишилися дві партії, які реально змагаються за місце в Верховній Раді (тобто згідно соцопитувань мають шанс подолати 5% бар’єр).
  2. Майже у всіх ОВК представлені реально НЕпрацюючі, симулякричні, партії, місця яких у окружкомах нерідко займають дійсні члени Партії регіонів.
  3. Головами як мінімум 10% ОВК (це тільки ті, про які ми знаємо) виявилися мешканці інших регіонів, переважно Криму та Донецької області, які взагалі не з’являлися на засідання.
  4. Є повідомлення про те, що членами ОВК стали люди, які не давали на те згоди і не мали про те уявлення.
  5. Вже є повідомлення про проведення засідань ОВК і ухвалення рішень без кворуму, про грубе порушення процедури, коли засідання скликалися та проводилися не уповноваженими особами.

Запобігти масованій фальсифікації виборів на рівні ОВК можна тільки терміновим проведенням нового жеребкуванням по кожному округу окремо.

Нас дивує пасивність щодо цього питання з боку суб’єктів виборчого процесу (окрім ВО «Свобода» та «УДАР»у, які звернулися до суду).

Коли вже був готовий звіт, то стало відомо про рішення ЦВК, яке забезпечує можливість такого ж голосування по ДВК. Якщо це станеться, то говорити про «вільні вибори» в контексті Європейської Конвенції з Прав Людини вже не доведеться.

2. Примус

Примушення бюджетників до агітації

Є надійно зафіксовані випадки, коли працівники шкіл, лікарень, бібліотек та інші бюджетні працівники займалися агітацією за мажоритарників від влади. Так вже вийшло, що учасники проекту, а також наші волонтери самі були свідками цього. До декого з нас вони прийшли додому.

В Харкові вчителі навіть залучали старшокласників до рознесення продуктових наборів.

В Теплодарі Одеської області наш волонтер за фільмував, як вчителі збирали дітей на агітаційний захід Партії регіонів.

З Одеської, Тернопільської і навіть Львівської області повідомляли про примушення вчителів вступати в Партію регіонів.

Не варто додатково пояснювати, що такий примус суперечить частині першій ст.19 Конституції України, згідно з якою «ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством».

Шантаж студентів щодо голосування

Нам повідомили про 4 випадки, коли студентів шантажують або непоселенням до гуртожитку, незаліками, або ж і відрахуванням з ВИШ’у і вимагають: 1. правильно проголосувати та зафіксувати факт правильного голосування, 2. тимчасово змінити адресу для голосування на потрібній дільниці. 3. забезпечити зміну адреси для голосування на потрібній дільниці своїх рідних та близьких. Йдеться поки про Луганськ, Київ і Київську область.

Це теж суперечить частині першій ст.19 Конституції України

Крім того, у разі підтвердження (фіксації) таких випадків можна сміливо казати про ознаки злочину, відповідальність за який встановлено ст.157 Кримінального кодексу України – «Перешкоджання здійсненню виборчого права <…> суб’єкта виборчого процесу <…>, поєднані з підкупом, обманом або примушенням».

3. Адмінресурс

Агітатори за Партію регіонів

На початку серпня з Одеської області повідомили про роботу бюджетників – соціальних працівників, які обходять помешкання і опитують людей про ставлення до Партії регіонів, розповідають про її досягнення, тощо. Пізніше ТВі вдалося зробити інтерв’ю з однією також агітаторкою з Київщини, а також зафільмувати роботу таких агітаторів на Одещині. Як відомо, 12 тисяч таких соціальних працівників держава найняла на роботу на півроку. І всі вони отримують зарплату з Державного бюджету. Ми отримували численні повідомлення з усіх регіонів України про діяльність таких агітаторів. А також, ми маємо низку, на жаль, на сьогодні не підтверджених документально, повідомлень про те, що чи не всі вони були відібрані місцевими структурами Партії регіонів опісля відповідних вишколів.

Навряд чи така практика відповідає засадам і принципам невтручання, рівного і неупередженого ставлення суб’єктів владних повноважень до всіх кандидатів та партій – суб’єктів виборчого процесу (пп.2, 3 п.5 ст.3, пп.6 п.2 ст.11 Закону «Про вибори…»)

Агітація в державних і комунальних закладах

Носить масовий характер в Одеській, Харківській областях та в Криму. Але зустрічається скрізь. Проявляється в розміщенні агітаційних матеріалів всередині та назовні будівель органів місцевого самоврядування, шкіл, лікарень, бібліотек, пошт, ЖЕКів, БТІ, РАГСів, тощо, що прямо заборонено п.4 ст.74 Закону «Про вибори народних депутатів України».

В школах відбувалося вручення школярам сувенірної продукції і навіть сумок і дощовиків з символікою Партії регіонів, і перетворення їх таким чином на живих носіїв реклами. Спроби маніпулятивного використання дітей задля досягнення електорального результату видаються особливо кричущими порушеннями.

Це відбувалося масово 1 вересня (в нас на карті є свідчення з  Житомира, Черкас, Нікополя, Бучі, Узина, Донецька, Старої Синявки, Запоріжжя, Лисичанська, Харкова, Нової Каховки, Фонтанки, Боярки, Луганська, Вишневого, Свердловська, Сєвєродонецька, і вони продовжують надходити).

Найбільш диким, на нашу думку, є випадок, коли в великій кількості шкіл ОВО №94 1 вересня одночасно пролунав аудіозапис поздоровлення з елементами агітації кандидата-депутата Т.Засухи. Без застосування адмінресурсу таке неможливо.

Треба відмітити ще й масову практику Одещини по вивішуванню прапорів ПР на сільрадах, яка після втручання омбудсмена трансформувалася в повішення їх поруч з сільрадами на стовпах ліній електроживлення. Це не є формальним порушенням, але на нашу думку, це є демонстративним жестом, або в термінах психології «актом символічного насильства».

Пряма агітація за кандидатів

Зафіксовані численні випадки агітації практично по всій країні за конкретних кандидатів чи партії посадовими особами державних органів в робочий час, передовсім головами ОДА чи РДА. Часто така агітація містила елементи шантажу «не проголосуєте – не дадуть газ» (М.Папієв, голова Чернівецької облдержадміністрації).

Також посадові особи брали участь в агітаційних заходах кандидатів (відкритті дитмайданчиків, зустрічах з виборцями, концертах, тощо).

Все це порушує вищезгаданий принцип рівного, неупередженого ставлення, а агітація державними посадовцями у робочий час взагалі прямо заборонена п.1 ст.74 Закону «Про вибори…».

Надання преференцій в державних і комунальних ЗМІ

Попри низку норм виборчого закону щодо рівного, неупередженого ставлення ЗМІ до всіх кандидатів і партій, про об’єктивність висвітлення кампанії тощо, є численні повідомлення про немарковану рекламу кандидатів в депутати в державних (телерадіокомпанії) і комунальних ЗМІ (газети) по всій країні. Так само чисельними є повідомлення про відмову таких ЗМІ в розміщенні рекламних матеріалів інших кандидатів.

Апофеозом таких порушень стала пряма трансляція УТ-1 святкового параду на день Харкова, під прапорами Партії регіонів, звісно без всяких рекламних позначок.

Відмова кандидатам в виготовленні агітаційної продукції

Також, майже всюди, зафіксовані свідчення кандидатів у депутати про масові відмови виготовлювати агітаційну продукцію. Приватні підприємства пояснюють такі відмови «рекомендаціями очільників місцевої влади» та «небажанням мати проблеми». В нас є дані про те, що в Києві «профілактичними роботами» з власниками друкарень займався УБЕЗ.

Також є  повідомлення про непоодинокі випадки знищення (демонтажу) комунальними службами вже розміщеної реклами кандидатів та партій, попри встановлену законом заборону на перешкоджання проведенню виборчої агітації.

Перешкоджання кандидатам в проведенні зустрічей з виборцями

В усіх регіонах України, крім Заходу, кандидати в депутати скаржилися на адміністративні перешкоди. Є факти судових заборон зустрічей з виборцями через абсурдні по суті позови місцевої влади (з юридично сумнівною прив’язкою зустрічей кандидатів з виборцями до реалізації права на проведення мирних зібрань). Клуби і школи масово відмовляють кандидатам, посилаючись на вказівки згори і накази начальства.

Представники місцевої влади беруть участь в організації хуліганських і провокативних по суті «контрмітингів» під час зустрічей кандидатів з виборцями. «Контрмітинги» по всій країні організовуються за одним сценарієм і для їх виконання залучаються місцеві бюджетники.

Використання комунальних робіт для агітації

В Одеській, Харківській, Дніпропетровській, Запорізькій областях масово, а в решті – інколи, рекламою кандидатів від Партії регіонів і самої партії слугують знаки, дошки, плакати і навіть білборди про проведення комунальних робіт. Прізвище кандидата чи назву партії однозначно пов’язують (різними формулюваннями) з фактом проведення ремонтів та реконструкцій, які насправді проводяться за рахунок державного або місцевого бюджету, тобто за гроші всіх платників податків, а не окремої партії чи кандидата. В Харкові комунальних працівників на додаток до оголошення про «ремонт завдяки такому то», ще й вдягають в футболки з прізвищем кандидата.

Така реклама на комунальних об’єктах, яка за суттю є введенням виборця в оману, маніпуляцією, перешкоджанням вільному формуванню вибору, неможлива без застосування адмінресурсу.

Використання бюджетної програми для агітації

В Дніпропетровській, Донецькій та Запорізькій областях члени ПР зайнялися доставкою цифрових ТВ тюнерів для пенсіонерів, які придбані в рамках державної програми. Тюнери доставлялися разом з партійною агітацією, або агітаційними матеріалами мажоритарників від ПР, і в людей, особливо стареньких, природньо складається враження про те, що завдячувати подарунку вони мають саме ПР.

Отримати доступ до тюнерів на поштах без застосування адмінресурсу було неможливо.

4. Підкуп

У п.13 ст.74 Закону «Про вибори…» названий «непрямим» – безоплатне чи пільгове надання товарів, робіт, послуг.

Подарунки дітям

Шкільне приладдя, шкільна та спортивна форма та спортивний інвентар і навіть набори для немовлят – це те, що дарували кандидати-мажоритарники. Практично завжди це супроводжувалося агітаційними матеріалами кандидата. Плюс вищезгадана роздача канцприладдя з символікою ПР на 1 вересня.

Системного характеру по всій країні набуло встановлення «брендованих» іменем кандидата, а в Дніпропетровську навіть і іменем ПР, дитячих майданчиків. Деякі з них встановлені ще до формального початку виборчої кампанії, а слугують агітпостами і зараз. Про деякі точно відомо, що вони профінансовані коштом місцевого бюджету (в Дніпропетровській області).

Продуктові набори

Набори продуктів гуртовою вартістю від 30 до 70 гривень з обов’язковим пакунком з прізвищем кандидата та-або агітаційною продукцією всередині стали візитівкою нинішніх виборів. Масова, системна роздача таких виборчих дарунків зафіксована в деяких округах Києва і Київщини, всіх – Харкова, на Вінниччині, Чернігівщині, Донечиині, а також менш масово – скрізь, крім Західної України. І продовжується й досі.

Техніка для шкіл і лікарень

Кандидати практично по всій країні дарували обладнання школам, лікарням, дитсадкам. І писали про це на своїх офіційних сайтах, про це писали газети і знімало телебачення.  В Одеській і Хмельницькій  областях і Лисичанську, як мінімум, від імені Партії регіонів школам дарувалися комп’ютери з китайської гуманітарної допомоги адресованій українській державі.

Транспортні засоби

Зафіксовані випадки дарування кандидатами велосипедів листоношам та машин лікарням та відділкам міліції. Про ці випадки також гордо пишуть сайти кандидатів. Суми цих витрат не вписуються в декларації кандидатів. По Дніпропетровській області вже встановлено, що дарувалися машини швидкої допомоги з бюджетних програм.

Гроші

Ну і банальне. На відміну від «непрямого підкупу» – прямо. Просто роздавали гроші. Причому один кандидат – неодноразово, про що повідомляли місцеві ЗМІ і навіть була відеофіксація. Ніякої реакції на ці випадки з боку органів влади не було.

5. Порушення порядку агітації

Політична реклама на транспорті

Попри пряму заборону політична реклама на транспорті громадського користування (п.8 ст.74 Закону «Про вибори народних депутатів України») носить масовий характер. Найбільше повідомлень про такі випадки – з Києва, Криму, Донецької, Сумської та Одеської областей.

Рекламу розташовують як назовні транспорту, так і всередині, на вікнах, що заборонено Законом «Про рекламу». Водії на зауваження пасажирів не реагують і зазвичай кажуть «нам таке видали».

В Києві таке порушення найчастіше, за нашими спостереженнями, здійснює КПУ, в решті міст – мажоритарники та ПР. Спроби активістів привернути до цього увагу міліції в Києві успіху не мали.

Судові процеси над ЗМІ

Нам відомо про два випадки, коли за порушення порядку агітації суди призупинили реєстрацію газет на період виборів («Зміївський кур’єр», Зміїв, Харківська область та «Особистий погляд», Ірпінь, Київська область). Про систематичне порушення тут казати поки що не можна, але можна казати про явну ваду законодавства, яке дозволяє закривати ЗМІ у досить неоднозначних (невизначеність терміну «одноразове грубе порушення») ситуаціях.

Без вихідних даних

Справді широко поширене порушення, можна сказати, пошесть – відсутність обов’язкових вихідних даних на агітпродукції. Однак, на нашу думку, воно не може суттєво вплинути на волевиявлення, хоча, безперечно, не сприяє поінформованості, обмежує можливості впливу на несумлінних агітаторів та контрагітаторів, перешкоджає контролю за джерелами фінансування такої діяльності.

Це тільки перший аналітичний документ. Виборча кампанія триває і порушення стають все більш різноманітними. Далі буде.

Віктор Гарбар, Наталка Зубар, Олександр Северин, к.ю.н, Людмила Ямщикова

За допомоги десятків волонтерів, без яких зібрати і обробити такий масив інформації було б неможливо. Дякуємо всім!




Право на приватність

Под микроскопом у государства

В скором времени на каждого украинца может появиться подробное досье. Профильный комитет рекомендовал Верховной Раде принять за основу законопроект «О Едином государственном демографическом реестре» (р. №10492). Если документ одобрят, с 1 января 2013 г. начнется разработка нового образца паспорта с биометрическими данными, а для хранения и использования информации будет создан демографический реестр, в котором будут абсолютно все данные о каждом гражданине, начиная с ФИО и заканчивая данными о родителях. Более того, в нем будут учтены реквизиты всех когда-либо выданных им документов, оцифрованные образец подписи и фотография, а также… отпечатки пальцев. Чтобы получить документы нового образца, на первом этапе нужно будет самостоятельно принести свои данные в паспортные столы. Но затем информация в реестр будет поступать автоматически, без участия гражданина, к которому она относится. Сюда могут попасть дипломы, водительские права, свидетельства о браке и т. д. Предусматривается и внесение в реестр оцифрованного фото детей, причем независимо от возраста, начиная с рождения. Внутренний украинский паспорт предполагается сделать в виде пластиковой идентификационной карточки, заграничный же останется прежним, правда, только внешне: в него, как и в карточку, вмонтируют электронный чип с биометрическими данными. Хотя реестр, по сути, является базой персональных данных, но часть норм законопроекта №10492 не соответствуют, а нередко и противоречат Закону «О защите персональных данных». Что ожидает украинцев в случае принятия этого законопроекта, выясняла «Судебно-юридическая газета». 22 ноября 2010 г. в Брюсселе на саммите Украина-Европейский Союз наша страна взяла на себя обязательства перед ЕС, направленные на долгожданное получение гражданами Украины права безвизового режима въезда и перемещения по территории стран ЕС. Однако безальтернативным требованием ЕС, вызванным борьбой с преступностью и терроризмом, является внедрение идентификационных проездных документов с электронными носителями биометрической информации. Перед парламентскими каникулами в Верховной Раде был зарегистрирован проект постановления о принятии за основу законопроекта «О едином государственном демографическом реестре» №10492 (далее - законопроект №10492). В настоящее время документ проходит все согласовательные процедуры для вынесения его на обсуждение в зал пленарных заседаний. Согласно проекту, с 1 января 2013 г. начнется разработка нового образца паспорта с биометрическими данными. Для реализации этой задачи предлагается создать Единый государственный демографический реестр для хранения и использования информации об украинцах. Кто станет распорядителем демографического реестра – Министерство юстиции или Министерство внутренних дел, будет решать правительство. По мнению авторов документа (а внес его нардеп Василий Грицак), с принятием законопроекта №10492 Украина обретет ряд социально-экономических преимуществ. В первую очередь, повысится уровень национальной безопасности, поскольку будет предотвращено возникновение неконтролируемых миграционных процессов и ликвидированы их последствия. В прошлом также останется подделка и дублирование документов. Кроме того, национальное законодательство согласуется с международными стандартами по защите прав физических лиц при обработке персональных данных, а также будет предотвращено использование утерянных документов и документов, срок действия которых истек. …И отпечатки снимут Фамилия, имя, дата и место рождения, пол, дата внесения информации в реестр, сведения о родителях или усыновителях, о гражданстве или его отсутствии, основания для получения гражданства - все это будет указываться в реестре. Кроме того, в единой базе данных будут учтены реквизиты всех когда-либо выданных документов, оцифрованные образец подписи и фотография, а также… отпечатки пальцев. Внутренний украинский паспорт предполагается сделать в виде пластиковой идентификационной карточки, заграничный же останется прежним. Правда, только внешне: в него, как и в карточку, предлагают вмонтировать электронный чип с биометрическими данными – электронной подписью, цифровым фото и отпечатками пальцев. Данные будут вноситься в документы на украинском языке и дублироваться латинскими буквами. По словам автора документа, введение Единого государственного демографического реестра позволит использовать в качестве удостоверения личности все документы, на которых есть фото и подпись владельца, ведь после внесения этих данных в электронную систему не будет нужды каждый раз сверять их с паспортом. В реестр - без предупреждения Чтобы получить документы нового образца, на первом этапе сбора информации в реестр украинцы должны будут сами принести свои данные в паспортные столы. На основании этих данных создается номер записи в реестре, фиксируются время, дата и сведения о лице, оформившем заявку-анкету. Но что самое интересное, дальнейшая информация будет поступать в реестр автоматически, без участия гражданина, к которому она относится. В реестр смогут попасть аттестаты, дипломы, водительские права, свидетельства о браке и т. д. Среди прочего, предусматривается внесение в реестр и оцифрованного фото детей, причем независимо от возраста. Зачем в реестре фотографии младенцев или детей дошкольного возраста – для обывателей остается загадкой. Доступность информации демографического реестра будет регулироваться законом о доступе к публичной информации. Но в зависимости от специфики работы соответствующих органов будут разные степени допуска к персональным данным – например, у работников СБУ, милиции, налоговой, у начальников управлений, министров. При этом, зная нашу систему, можно с уверенностью сказать, что если закон примут, без трудностей не обойдется. Несложно представить себе километровые очереди и давку в паспортных столах. Не стоит забывать и о финансовых затратах, поскольку маловероятно, что в бюджете найдутся средства на изготовление 46 млн. пластиковых карточек для каждого украинца. Параллельные базы данных На первый взгляд, намерение законодателей ввести всеукраинскую дактилоскопию звучит неплохо. Реестр отпечатков пальцев поможет раскрывать преступления, находить сведения о лицах, утративших память, идентифицировать неопознанные трупы, а благодаря биометрическим данным становится маловероятным использование чужих документов. Но, по мнению некоторых экспертов, принятие этого закона составляет реальную опасность, поскольку предусматривает создание системы тотального контроля, следовательно, появляется возможность вмешательства заинтересованных лиц в личную жизнь граждан, что запрещено Конституцией Украины. По словам специалистов, законопроект №10492 нуждается в значительной доработке. Так, проанализировав положения, касающиеся Единого государственного демографического реестра, эксперты пришли к выводу, что, невзирая на внесение в реестр значительного объема информации, единственное его назначение – накопление информации о лице с целью выдачи соответствующих документов. Но следует отметить, что в Украине уже создана и функционирует Государственная информационная система регистрационного учета физических лиц и их документирования (ГИС), которая может быть использована для выдачи и учета документов, предусмотренных законопроектом №10492. Об этом свидетельствует и предписание ст. 5 документа: функционирование реестра обеспечивается с применением средств ГИС. Следовательно, вызывает сомнение целесообразность и рациональность создания нового реестра, ведь он фактически будет дублировать ГИС, а его функционирование будет обеспечиваться с использованием средств этого органа. Перебор с документами Одной из первоочередных задач Плана действий по либерализации Европейским Союзом визового режима для Украины, утвержденного Указом Президента Украины №494 от 22.04.2011, является «принятие законодательных актов относительно внедрения документов Украины для выезда за границу с электронным носителем биометрической информации и обеспечения на должном уровне защиты персональных данных». Законопроектом же №10492 предлагается выдача значительного количества документов, перечень которых не ограничивается документами, предусмотренными названным планом (например, паспорта гражданина Украины, удостоверения водителя), на бланках, в которые вживлен бесконтактный электронный носитель информации для внесения биометрических данных и другой информации о лице. Наличие такого носителя существенно повысит стоимость изготовления документов, а это приведет к огромным расходам граждан на их оформление, особенно, если учесть срок действия документов (например, загранпаспорт будет действителен в течение 10 лет). Цель не определена Исходя из объема информации, вносимой в демографический реестр, он, по сути, является базой персональных данных, посему законопроект №10492 должен согласоваться с предписаниями Закона Украины «О защите персональных данных» (далее – Закон №2297-VI). Однако часть его норм не отвечает упомянутому закону. Положения законопроекта №10492 о порядке формирования и функционирования реестра не имеют комплексного характера. Так, документом определено, что "информация в реестре хранится для определенных данным Законом целей", но ни цель создания реестра, ни цель обработки персональных данных, как того требует ст. 6 Закона №2297-VI, четко не определены. Как, впрочем, и объем информации, вносимой в Реестр. В частности, согласно п. 13 ч. 1 ст. 6 законопроекта №10492, в реестр вносится информация из ведомственных информационных систем. Но поскольку цели использования информации четко не определены, трудно оценить обоснованность внесения в реестр, к примеру, дополнительной переменной информации (место регистрации; семейное положение; отказ от принятия регистрационного номера учетной карточки налогоплательщика; дополнительные биометрические данные). Также вызывает сомнение отнесение всей информации, которая вносится в реестр, к категории конфиденциальной (например, фамилия и пол человека). Вопиющие противоречия Согласно ч. 3 ст. 3 законопроекта №10492, «вид и объем информации, предоставление которой необходимо для ведения реестра, устанавливается Кабинетом министров Украины по представлению уполномоченного органа». Наряду с этим, согласно ч. 5 ст. 6 документа, «запрещается вносить в реестр информацию, не предусмотренную данным Законом». Но ведь предоставление Кабинету министров права определять «вид и объем» информации, необходимой для ведения демографического реестра, не согласуется с положением ч. 3 ст. 6 Закона №2297-VI. В соответствии с этой нормой, «объем персональных данных, которые могут быть включены в базу персональных данных, определяется условиями согласия субъекта персональных данных или в соответствии с законом». Нормами законопроекта №10492 также определен главный распорядитель Единого государственного демографического реестра и уполномоченный орган, тогда как в Законе №2297-VI идет речь о необходимости определения в случае создания баз персональных данных владельца и распорядителя базы персональных данных. Недоумение экспертов вызывает и то, что, согласно документу, главный распорядитель реестра должен осуществлять «учет уполномоченных субъектов», к которым относятся министерства, заграничные дипломатические учреждения и другие центральные органы исполнительной власти. В законопроекте также предусмотрено предоставление справки о внесении информации в реестр по письменному обращению заявителя. Кроме того, в ч. 3 ст. 5 этого нормативно-правового акта указано, что «главный распорядитель реестра обеспечивает предоставление справок и отчетов, заявки на получение которых поступают защищенными каналами связи от уполномоченных субъектов». Это положение не согласуется со ст. 16 Закона №2297-VI, которая регулирует порядок доступа к персональным данным. Согласно этой норме, доступ к персональным данным третьим лицам (которыми, в соответствии со ст. 2 Законом №2297-VI, являются такие уполномоченные субъекты, как министерства и другие ЦОИВ) предусматривает представление специального запроса. О финансах - ни слова… Важно также, что в законопроекте №10492 упоминаются дополнительные биометрические данные (п. 5 ч. 3 ст. 13), которые также могут вноситься в документы, однако не уточняется, о каких именно сведениях идет речь. Кроме того, очевидно, что размещение «оцифрованного образа лица» во внутреннем и загранпаспорте гражданина Украины (ч. 7 ст. 20, ч. 7 ст. 21) должно происходить после достижения человеком определенного возраста. Например, целесообразность размещения в паспортах фото детей до достижения ими, по крайней мере, 6-летнего возраста вызывает значительные сомнения. Законопроектом №10492 предусмотрено внесение изменений в несколько десятков законов, однако перечень нормативно-правовых актов, которые будут требовать корректировки в связи с принятием этого документа (в частности, изменение названия паспорта), значительно превышает указанный. Следует вспомнить и о том, что, в соответствии с ч. 3 ст. 91 регламента Верховной Рады Украины, в случае внесения законопроекта, принятие которого приведет к изменению показателей бюджета (поступлений или расходов), субъект права законодательной инициативы обязан предоставить финансово-экономическое обоснование (включая соответствующие расчеты). При представлении законопроекта это сделано не было. Не содержит этот документ и предписаний о порядке вступления его в силу, а переходные положения законопроекта №10492 не предусматривают механизм его реализации. Учитывая количество вносимой в реестр информации, создается впечатление о создании некоего объединенного электронного досье на всех украинцев. Хотя, по сути, нет ничего страшного в том, чтобы государство законным путем собирало данные о гражданах (украинцы и так добровольно делятся ими, к примеру, в тех же социальных сетях). Сегодня о приватности, которая еще 10 лет назад была возможна, можно вспоминать лишь в прошедшем времени. Но вызывает опасение, что персональные данные могут попасть в распоряжение частных фирм. Ведь, по сути, получается, что за сохранность персональных данных, которые сегодня охраняются законом, вскоре не будет нести ответственность ни одно из ведомств. Все данные будут собраны вместе, и никто не гарантирует их сохранность, ведь законопроект не предполагает ни персональной ответственности за разглашение конфиденциальных данных, ни конкретного наказания за это. Кроме того, нелишне учитывать, что база персональных данных украинцев создается в стране, где процветает коррупция, и любые данные за какую-то сумму денег могут быть предоставлены кому угодно.



Свобода мирних зібрань

Позиція УГСПЛ відносно законопроектів про свободу мирних зібрань

Протягом вчорашнього дня було кілька спроб поширення неправдивої інформації, яка стосується позиції Української Гельсінської Спілки з прав людини щодо свободи мирних зібрань. Як керівники асоціації, повідомляємо, що всі плітки про розкол в УГСПЛ не відповідають дійсності.

Ситуація із свободою зібрань в Україні є надзвичайно несприятливою. Суди все частіше встановлюють заборони, переважно застосовуючи законодавство СРСР та Радянської України, яке суперечить Конституції України. Як показують дослідження, кількість заборон сягає 90% усіх справ, що розглядаються судами. Підстави для заборон часто є абсурдними, суди поширюють заборону на необмежене коло осіб та встановлюють тривалий час дії для таких рішень. Закон, побудований на основі європейських стандартів, здатен вплинути на ситуацію та посилити правові засоби захисту свободи мирних зібрань. УГСПЛ, виходячи з цього розуміння, делегувала своїх представників у робочу групу з доопрацювання проекту №2450.

5 червня 2012 року УГСПЛ звернулася до Комітету ВРУ з прав людини із пропозицію продовжити роботу над законопроектом щодо свободи мирних зібрань. На той час, на жаль, не вдалося досягнути згоди між учасникам робочої групи з низки питань, тому ми оприлюднили пропозиції, які висувалися громадськими активістами з різних організацій. Основним питанням, що не було вирішено на той момент, була незгода членів Комітету Верховної Ради Україні включити до тексту законопроекту прикінцеві положення, які передбачають внесення змін до КУпАП (в частині  відповідальності за порушення порядку проведення мирних зібрань), Закону України "Про місцеве самоврядування", КАСУ.

Окрім того, УГСПЛ підтримала у своєму зверненні пропозиції щодо скорочення мінімального строку завчасного повідомлення та диференціації строків в залежності від виду зібрання.

На жаль, Комітет з прав людини Верховної Ради України вирішив завершити роботу над законопроектом і схвалив його голосами представників як більшості, так і опозиції (переважно). УГСПЛ визнає, що не всі проблемні питання вдалося вирішити, проте робоча група за час роботи спромоглася внести важливі зміни до тексту проекту, які варто відзначити.

1. Передбачені спонтанні зібрання, на які не поширюється загальний термін повідомлення, а також контр-зібрання та одночасні зібрання, які зараз майже не відбуваються, оскільки суди їх забороняють.

2. Встановлюються дуже рідкісні, чіткі і вичерпні підстави для обмеження свободи зібрань, запроваджуються менш обмежувальні заходи, ніж заборона.

3. Забороняється обмежувати свободу мирних зібрань у зв’язку із неподанням або несвоєчасним повідомленням.

4. Обмеження щодо місць проведення мирних зібрань встановлюються лише на підставі закону, а не актами місцевого самоврядування, як це відбувається зараз.

5. Місцеві органи не зможуть вимагати від організатора інформацію, як буде вивозитися сміття, хто буде надавати медичну допомогу тощо, бо забезпечити усе це є прямим обов’язком місцевої влади.

6. Суди не зможуть застосовувати заборони щодо невизначеної кількості мирних зібрань протягом певного часу і значної території, як це часто практикується останнім часом.

Окрім того, народним депутатом Мірошниченком був підтриманий та поданий на розгляд ВРУ розроблений громадськими активістами законопроект №10569, який передбачав внесення змін до вищевказаних законів, на чому наполягала УГСПЛ. Зокрема, вилучалася санкція у вигляді 15 діб адміністративного арешту за порушення встановленого порядку проведення мирних зібрань, а відповідальність наставала лише за наявності негативних наслідків. Змінами до адміністративного судочинства для органу влади передбачено одноденний строк звернення органу влади до суду, а також короткі строки для апеляційного оскарження, щоб у разі завчасного повідомлення організатор зміг оперативно отримати кінцеве рішення. За таких умов можна виключити «нічні заборони». Також на суд покладався обов’язок додатково обґрунтовувати рішення про обмеження за критеріями Європейського суду з прав людини – необхідність у демократичному суспільстві та пропорційність обмеження. Ці зміни суттєво поліпшують становище та посилюють захищеність організаторів та учасників мирних зібрань.

Зважаючи на всі обставини, 6 вересня УГСПЛ виступила, разом із іншими організаціями, із заявою про необхідність ухвалення законопроектів № 10569 та № 2450 і проведення широкої інформаційної кампанії з метою належного впровадження їх положень.

Зміна законодавства надасть можливість формувати іншу практику правозастосування, аніж та, що склалася. Ми й надалі будемо докладати зусиль для вдосконалення тексту законопроектів, можливості для чого ще не вичерпані. Невдовзі пропозиції УГСПЛ будуть представлені. Водночас, ми вважаємо хибною позицію активістів, які вважають нинішній стан реалізації свободи мирних зібрань прийнятним, і дуже розчаровані негативними підсумками голосування в ВРУ щодо вкрай важливого законопроекту № 10569. Таку ситуацію ніяк не можна вважати переможною.

 

Євген Захаров, голова правління УГСПЛ

 

Аркадій Бущенко, виконавчий директор УГСПЛ




Захист від дискримінації

Заява Коаліції з протидії дискримінації в Україні

6 вересня 2012 року, Верховна Рада України прийняла довгоочікуваний закон «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». Отже, вирішальне слово за Президентом, який, за процедурою, має його підписати.

Коаліція з протидії дискримінації в Україні, яка об’єднує громадські організації та експертів, що працюють у галузі прав людини взагалі та у сфері протидії дискримінації зокрема, у зв’язку з необхідним, але неоднозначним прийняттям цього законодавчого акта

ЗАЯВЛЯЄ ПРО ТАКЕ:

1. Ми, безперечно, вітаємо факт появи в Україні базового антидискримінаційного закону, прийняття якого є давно очікуваним. Адже цей закон є вкрай необхідним для представників багатьох соціальних груп із метою їх захисту від дискримінації.

2. Зазначмо, що прийняття подібного закону виступало однією із жорстких вимог Євросоюзу в підписаному з Україною Плані дій із лібералізації візового режиму, який стосується кожного громадянина України.

3. Однак, якщо від самого факту прийняття закону перейти до оцінки його змісту, то слід відзначити, що закон містить чимало вад. Так, наприклад, закон містить надто обмежений перелік антидискримінаційних ознак — перелік, який майже незмінним «перекочовує» з одного законодавчого акта в інший, не вносячи таким чином істотної новизни у те, заради чого існує антидискримінаційне законодавство, а саме — в соціально-правовий захист людей від несправедливого поводження. Крім того, закон не передбачає ані внесення змін до інших законодавчих актів України, ані створення ефективного механізму практичного захисту людей від дискримінації.

4. Мотивація «надшвидкого» ухвалення антидискримінаційного закону, яке призвело до втрати ним належної якості, очевидна: це прагнення влади — уряду й парламенту — якнайшвидше догодити певним вимогам Євросоюзу уже протягом цього політичного сезону, ще до виборів, аби формально відзвітувати та отримати прихильність виборців.

5. Така поспішність, на нашу думку, не личить ґрунтовному законодавчому процесові та не зіставна з важливими цілями, що їх переслідує антидискримінаційний закон. Адже урядовцям, які розробляли законопроект, і законодавцям, які його приймали, явно забракло часу для якісного врахування всіх обставин соціальної дійсності. Більше того: в гонитві за результатом було знехтувано процедурою належного громадського обговорення.

6. Експерти Коаліції з протидії дискримінації ще з весни минулого року працювали над пропозиціями до антидискримінаційного закону та пропонували їх урядові, виходячи з європейських підходів у царині прав людини взагалі та в питаннях протидії дискримінації зокрема. На жаль, законотворцями не було враховано цілу низку слушних експертних пропозицій.

7. Коаліція звертає увагу політичних сил, представниками яких було підтримано закон у Верховній Раді, що напередодні нових парламентських виборів репутаційні надбання від прийняття цього акта можуть бути знівельовані репутаційними втратами: усе залежить зараз від того, як відреагують на новосхвалений закон інші організації громадянського суспільства — громадські організації різних спільнот, професійні спілки, релігійні організації, дослідницькі інституції, мас-медіа тощо.

8. Виходячи з недосконалості тієї редакції закону, в якій він проголосований парламентом, закликаємо на цьому етапі Президента України скористатися правом вето та повернути закон до парламенту на доопрацювання з урахуванням експертної думки вітчизняних і зарубіжних фахівців. Адже саме зараз триває оцінка цього закону з боку європейських аналітичних інституцій, висновків яких український парламент вочевидь вирішив не чекати, аби не прийшлося їх ураховувати.

9. На нашу думку, ветування антидискримінаційного закону дозволить «красиво» з політичної точки зору позбутися наявних у ньому недоліків і зробити закон більш відповідним тим стандартам у сфері прав людини, які вже тривалий час є нормою у країнах Європейського Союзу.

10. Незалежно від того, чи буде підписана главою держави проголосована вчора редакція закону 10468, Коаліція з протидії дискримінації в Україні працюватиме й надалі над тим, щоби було покращено базовий закон про протидію дискримінації, а також щоби задля реального захисту вразливих груп від дискримінації було впроваджено ефективні механізми застосування антидискримінаційного законодавства.

 

Координаційна рада

Коаліції з протидії дискримінації в Україні

(Назарій Боярський, Надія Величко, Ірина Федорович)

07.09.2012 12:58

 

http://antidi.org.ua/activity/application/application_256.html




Соціально-економічні права

Либо некомпетентность, либо ложь

Михаил Гаевский: Я выписываю два официальных украинских печатных органа. Это «Урядовий кур’єр» Кабинета министров и «Голос Украины» Верховной Рады. Естественно, я читаю всё, что касается жилищно-коммунального хозяйства.

В газете «Урядовий кур’єр» от 1 сентября сего года1 я прочёл следующее: читатель из города Львова задал вопрос в газету о том, как определяется придомовая территория. И на этот вопрос взялся отвечать Виталий Шаповаленко, директор Департамента жилищной политики Минрегиона. В своём ответе директор Шаповаленко сослался на документ, нормативно-правовой акт, а именно, Приказ Госстроя от 19 марта 2001 года № 59, который отменён.

– Что это за документ?

Это документ, который позволял определять нахождение и размеры земельного участка, который носит название «придомовая территория». Приказ № 59 от 19.03.2001 отменён, то есть в Украине сейчас не существует документа, который бы позволял определять размеры этого земельного участка («придомовая территория» – это инженерный сленг; в Земельном кодексе и в ДБНе – «земельный участок»). В ДБНе ещё есть термин «территория, которая необходима для обслуживания многоквартирного дома», а также «территория технического обслуживания соответствующего многоквартирного жилого дома». Техническое обслуживание в себя включает проезд для пожарных и санитарных (скорая помощь) автомобилей, для прохода людей, а также для свободного доступа к коммуникациям для их обслуживания и ремонта. Это всё закладывается в проекте жилого здания. Всё это раньше было заложено в советских СНиПах (строительные нормы и правила), а теперь – в ДБНе (державні будівельні норми). Но, вот эта полоса, которая расположена возле жилого дома, размеры вот этого земельного участка никак не определены.

Есть Приказ Госкома Украины по вопросам жилищно-коммунального хозяйства № 76 от 17.05.2005 «Об утверждении Правил содержания жилых домов и придомовых территорий», о котором В. Шаповаленко совершенно забыл. Здесь уже есть термин «придомовая территория»: «Придомовая территория – территория вокруг многоквартирного дома, определённая актом на право собственности или пользования земельным участком и предназначенная для обслуживания многоквартирного дома». То есть, это – «земельный участок». А понятие «земельный участок» у нас определено Земельным кодексом2. Размеры дорог для подъезда специального транспорта (пожарные, санитарные и др. автомобили) определяются ДБН 360-92**. То есть, у нас есть минимум два документа, которые позволяют понимать, что придомовая территория – это земельный участок. Но, ни в одном, ни в другом документе не написано и не приведено, каким образом рассчитывается размеры этого земельного участка.

Это пытались сделать дважды в своё время. Вышла одна методика расчёта придомового участка, но она не прошла Минюст и поэтому не может считаться официальным документом3, и вот Приказ № 59, который отменён.

Из этого следует, что государственный чиновник, директор Департамента министерства сослался в ответе читателю на несуществующий документ. Это говорит либо о его некомпетентности, либо о том, что он сознательно вводит в заблуждение с целью отъёма денег у населения, потому что, как правило, фигурирует в счетах на оплату уборка придомовой территории. Как можно брать деньги с людей за уборку того, чего нет?

Подготовил В. Бацунов

1 «Чим різняться загальна та опалювальна площі квартири?» (Урядовий кур’єр, 01.09.2012, № 157)

2 Земельный участок – это часть земной поверхности с установленными границами, определенным месторасположением, с определенными относительно него правами (п. 1 ст. 79 Земельного кодекса Украины).

3 «Методичні рекомендації щодо визначення прибудинкових територій багатоквартирних будинків. Наказ Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України. 29.12.2011 № 389» – уже за подписью министра А. Близнюка, но разрабатывал их всё тот же В. Шаповаленко. В этой методичке нет расчёта, каким образом этот земельный участок определяется.




Право на охорону здоров’я

Піддослідна країна. Яким коштом вже обійшлися українцям владні ігри в медреформу

Від початку створення на Донеччині, Дніпропетровщині, Вінниччині та в Києві нової системи охорони здоров’я минуло трохи більше року. 7 липня 2011 року парламент, попри критику з боку медиків та експертів Головного юридичного управління Верховної Ради, ухвалив відповідний закон. Нещодавно завершився перший етап втілення цього законодавчого акта, під час якого вітчизняну медицину поділили на первинну (сімейні лікарі), вторинну (спеціалізовані стаціонари), третинну (лікування важких хвороб), екстрену (в разі загрози життю) і паліативну (невиліковні пацієнти). Лікарі та правозахисники попереджали, що задекларованого владою підвищення доступності і якості медпослуг очікувати не варто. Головними причинами є брак коштів на реалізацію «покращень» та нашвидкуруч підготовлена нормативна база.

Лікуйся, хто зможе!

За даними Держстату, в Україні три із семи домогосподарств, де потребують медичної допомоги, не мають змоги її отримати. З них 84% – через високу вартість лікування, а 9% (у селах 17%) – внаслідок того, що потрібних фахівців просто немає. Перші ж кроки із «наближення» бюджетної медицини до українців лише погіршують ситуацію. Найбільше не пощастило селянам. Унаслідок закриття значної частини фельдшерсько-акушерських пунктів (ФАП) і реорганізації повноцінних лікарень у сімейні амбулаторії мешканцям сіл тепер доводиться їздити за півсотні кілометрів, щоб отримати допомогу вузького спеціаліста. Така віддаленість, жахливий стан селищних доріг і транспорту вже позбавили чималу частину населення гарантованого медичного обслуговування. Пункти ж базування бригад швидкої лише починають облаштовувати (гаражі, транспорт), тож про виконання нормативу, який передбачає прибуття карети швидкої сільським бездоріжжям за 20 хвилин, годі й казати. Люди з віддалених районів покладаються на Божу ласку, хворіючи вдома. «На початку реформування заявляли про організацію так званих шпитальних округів: тобто на 150 тис. населення в пілотних регіонах планували створити єдиний простір спеціалізованих медзакладів, до яких доправлятимуть пацієнтів округу, – говорить голова Вільної профспілки медичних працівників Олег Панасенко. – Були закриті районні лікарні, амбулаторії та ФАП, а транспорт і дороги залишилися розбитими. То про яке наближення медицини до людей може йти мова?»

А оскільки бракує 50 тис. «сімейних» фахівців, не діє обіцяний реформаторами «оптимальний» маршрут пацієнта, то й черги в медзакладах «піддослідних» регіонів залишилися такими, як були до цього. У відкритих на околицях міст і районів амбулаторіях чекають на лікарів і устаткування – грошей на це бракує. На первинному рівні пацієнтів продовжують приймати дільничні терапевти і педіатри переважно пенсійного віку. Лікарі старої школи не хочуть похапцем переучуватися на «сімейників», як це пропонують посадовці. Запевняють: за півроку курсів можна підготувати лише диспетчера, а не лікаря для всієї родини.

Однак, не виправивши помилок і не проаналізувавши наслідки експерименту для населення пілотних регіонів, українську медицину продовжують препарувати вже по всій країні.

Швидка не допоможе?

Не дочекавшись 2014-го й оголошення результатів медичної реформи, народні обранці проштовхнули ще один експериментальний Закон «Про екстрену медичну допомогу», який нещодавно підписав президент. До кінця року в центрах екстреної меддопомоги (ЕМД) мають об’єднатися швидка, медицина катастроф і санавіація. При цьому відділення і центри ЕМД з диспетчерськими, які мають координувати роботу медиків і рятівних служб, лише починають створювати, а закон запрацює вже з 1 січня 2013 року.

 «Передбачається, що на дошпитальному етапі ЕМД по всій країні надаватимуть не лікарські, а виключно фельдшерські бригади за прикладом США, – пояснює лікар невідкладних станів, голова Незалежної профспілки Київської міської станції швидкої медичної допомоги Максим Іонов. – В українських же реаліях ця служба зможе працювати лише за принципом «від порога – до порога»: приїхали, завантажили в машину і повезли у відділення екстреної медичної допомоги. При цьому функції швидкої, про яку в законі взагалі не йдеться, найімовірніше, звужуватимуться, зменшуватиметься кількість спеціалізованих бригад. Нині близько 65% смертей в Україні стаються внаслідок серцево-судинних захворювань, а це вказує на необхідність збереження спеціалізованої кардіореанімаційної служби».

За словами лікаря, нині, попри суцільний жалюгідний стан медицини, саме швидка тримає першочергову лінію оборони і є чи не єдиною медслужбою, яка безоплатно рятує важкохворих і соціально незахищені верстви населення. Тому доцільно було б розвивати її. Втілюване владою реформування, на думку Максима Іонова, відкриває шлях до розширення комерційної мережі швидкої меддопомоги, «яка й без того сьогодні має безконтрольну діяльність в Україні».

Операція «навпомацки»

Системні зміни логічно було б розпочинати не з тотального затягування пасків у медицині, а із залучення коштів на відбудову галузі. Більшість розвинених країн обрали шлях запровадження медичного страхування, що у нас натомість відклали до 2015 року. В Україні тим часом перетасовують куций бюджет, виділений на охорону здоров’я, залишаючи недоторканними видатки на оздоровлення депутатів. Про боротьбу із корупцією в одній із найкорумпованіших сфер, як і про захист прав пацієнтів та лікарів, не йдеться. Фахівці-практики зізнаються, що їхні зауваження в профільному міністерстві взагалі не чують.

Медики пілотного Донецького регіону найбільш відчутною зміною називають суттєве збільшення... паперової звітності. Мало не щодня керівники медустанов отримують нові накази і постанови, які, за їхніми словами, не мають нічого спільного з реальністю. За запропонованими МОЗ штатними розкладами, лікарняні заклади не здатні належно виконувати свої першочергові функції. «У штатах амбулаторій сімейної медицини немає медсестер маніпуляційного і фізичного кабінетів, денного стаціонару, сестер-господарок. Їхню роботу мають виконувати сімейні медсестри, які, у свою чергу, мусять відриватися від основної роботи – ведення документації, виконання призначень, – зауважує головний лікар амбулаторії загальної практики селища Спартак, голова Асоціації лікарів сімейної медицини Донеччини Сергій Северин. – Обсяг роботи зріс, а нормативи прийому «12 хвилин на кожного пацієнта» залишився. Про яке покращення якості медпослуг ідеться?»

Як заохочення сімейним лікарям обіцяли підвищити ставки і доплачувати за понаднормову кількість пацієнтів та якість роботи. Утім, за підрахунками медиків, замість зростання оплати їхньої праці – профанація. «Доплати за понаднормову роботу, які нам пропонують, менші, ніж до реформи. Стара схема нарахувань давала можливість отримувати надбавки за сумісництво, інтенсивність праці та премії, – пояснює Сергій Северин. – Порівняйте: доплата за додаткових 600 пацієнтів (півставки) за новою системою «стимулів» становитиме 700 грн (1 грн 66 коп. за закріпленого хворого). Тоді ж як за старою системою зі збереженням надбавки за категорії, сумісництво, інтенсивність і стаж за таку саму кількість пацієнтів лікар отримав би понад 1000 грн».

Через «фаховість» експериментаторів і Мінфіну вторинна медицина Донеччини розпочала реформування з діркою в гаманці. За даними Управління з охорони здоров’я в Донецькій області, дефіцит коштів на спеціалізовану медичну допомогу з початком бюджетного 2012-го перевищив 430 млн грн., у зв’язку з чим не було грошей на мінімальне забезпечення медиків – заробітну плату, енергоносії та медикаменти. «Під час розподілу видатків за рівнями надання медичної допомоги в пілотних регіонах не врахували регіональних особливостей, – пояснює очільниця Облздоров’я Донеччини, відповідальна за медреформу Олена Петряєва. – У Мінфіні просто додали показники й арифметично поділили на три (за кількістю областей). В результаті отримали, що у всіх регіонах видатки формуються так: на первинну меддопомогу – 34, 8%, на швидку – 11%, інше – на вторинну медицину. Для Вінниці з добре розвиненою первинною допомогою цього цілком достатньо, але для Донеччини з потужною стаціонарною мережею вторинного рівня запропонованого забезпечення замало».

Втілення новацій неодноразово наражалося на спротив населення. Взимку того року проти руйнації селищної медицини та закриття лікарень виступали на Донеччині. Весна 2012-го розпочалася рухом батьків Дніпропетровська, котрі стали на захисті дитячих поліклінік та жіночих консультацій. Нові протести вже восени владі обіцяють у Вільній профспілці медичних працівників, члени якої зібрали підписи під вимогами до Кабміну припинити дискримінацію молодшого медичного персоналу, санітарок і водіїв швидкої (всього 400 тис. осіб), яких на тлі мізерних зарплат позбавили ще й надбавки на оздоровлення. Олег Панасенко резюмує: «Якщо до наших зауважень не дослухаються і не відреагують, почнемо акції протесту. Ми маємо захищатися».

17 вересня, 2012  




Погляд

Покращена «оптимізація» насправді означає ліквідація

«Питання номер 1, яке я поставив собі за ціль, яке буде вирішено, – ця бібліотека повинна знаходитися в центральній частині міста. Вона повинна доступною бути, вона повинна бути візитною карткою медичної науки. Якщо цього не відбудеться – гріш нам ціна

Ігор Шурма

віце-губернатор Харківської області

11 грудня 2010 г.

http://objectiv.tv/111210/50581.html

Харківська влада зробила те, що обіцяла – на сьогодні можна вважати, що найстарішої на Слобожанщині Харківської наукової медичної бібліотеки вже не існує. Для влади немає значення, що бібліотека має багатющий фонд медичної літератури 18 – 19 сторіч, що спеціальна міжбібліотечна комісія, яку очолив професор І.Я. Лосієвський, тільки в липні 2012 року визнала фонд цієї бібліотеки унікальним, вказала, що практично не існує електронного архіву видань цієї бібліотеки і його потрібно створювати. Електронний архів не був створений тому що за останні десять років бібліотека фінансувалася за залишковим принципом. Тобто наші нащадки не отримують наукових здобутків попередніх поколінь.

З третього вересня з 85 співробітників бібліотеки залишається 17, з них тільки 10 – бібліотекарі. Обслуговування читачів практично не буде, не будуть друкуватися огляди нової літератури по галузям медицини. Книжковий фонд ще раніше був вивезений за межі Харкова, приміщення, яке виділене для бібліотеки, складається з декількох кімнат. Але головна задача «прагматичної» харківської влади буде вирішена – чудовий будинок кінця 19 сторіччя в центрі міста перейде у власність якоїсь приватної особи. Що там буде – черговий розважальний центр, казино або дельфінарій?

Ми ж так весело живемо, що тільки і розважаємось весь час, а нормальні країни тим часом цивілізаційно розвиваються. Україна знаходиться вже не на узбіччі загального шляху розвитку суспільства, а в канві, з якої майже не видно, де що навкруги діється.

І найстрашніше, що цей акт вандалізму – знищення культурної спадщини – робиться на очах у харківської громадськості, в місті, яке раніш вважалося містом науки і культури. Мовчать ректори Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, Харківського медичного університету, науково-дослідних медичних інститутів. Мовчить Харківське медичне товариство... Майже мовчать ЗМІ. Здається, що ми бачимо навкруги культурну пустелю, в якій бродять в задушливому тумані пригнічені острахом фігури.

Харківська медична бібліотека була заснована у 1901 році за кошти Харківського медичного товариства, фондами цієї бібліотеки користувалися багато академіків та професорів. Долею бібліотеки, поповненням її бібліотечного фонду опікувалися лікарі з світовою славою Боткін і Гіршман.

В 70-ті роки минулого століття  багато зробив для збереження цієї бібліотеки тодішній ректор Інституту підвищення кваліфікації лікарів професор Микола Іванович Хвисюк. Зараз таких  захисників бібліотеки майже не знайшлося... На захист бібліотеки підняли свій голос нащадки Гіршмана, які зараз живуть у Франції, поодинокі лікарі, деякі краєзнавці, Харківська правозахисна група. Але «економія коштів» – це для цієї влади святе. І ніякі загальнолюдські цінності не є аргументами для наших чиновників. Історична спадщина, якою є Харківська медична бібліотека, для них нічого не варта. Їх, навіть, не зупиняє те, що їх імена ввійдуть до «чорного» списку вандалів і руйнівників нашого міста. Вони, мабуть і не здогадуються, що під час 2-ї світової війни німці-окупанти, прекрасно розуміючи цінність унікального фонду Харківської медичної бібліотеки, вивозили його до Німеччини, а жінки-бібліотекарі намагалися зберегти  найбільш цінні видання. В 1945 році частина фонду Харківської медичної бібліотеки була знайдена в Німеччині, всі книжки мали оновлені обкладинки і зберігалися в належних умовах. Гірко мовити, але зараз наші чиновники гірші за окупантів.

Внаслідок цих дій обласної влади, очолюваної п. Добкіним, співробітники бібліотеки майже всі звільнені. Звільнені з кричущими порушення КЗоТу: ніхто із звільнених не бачив наказу обласного управління охорони здоров’я, не підписував такий наказ за два місяці. Співробітники, як звільнені, так і ті, що залишилися працювати, підписували тільки повідомлення про те, що їм відомо, що бібліотека буде реорганізована. Не було зборів трудового колективу, не обговорювалися інші шляхи оптимізації витрат.

Такі кричущі порушення є підставами для звернення до суду. Але чи зможуть бібліотекарі протистояти руйнівному катку обласної державної адміністрації/? Навряд чи...

Єдине, що може стати на заваді цієї чорної справи – це дії громадськості. Було б дуже важливим, що це знищення бібліотеки не залишилося поза увагою журналістів центральних телевізійних каналів.

Зараз в харківських вишах теж виконують наказ Міністерства освіти скорочувати витрати. Але до честі більшості харківських ректорів, вони шукають можливості зберегти свої колективи – зменшують навчальне навантаження, відправляють у безоплатну відпустку.

У випадку з бібліотекою ніяких таких дій не роблять.

На жаль, Харків  стрімко падає у прірву бездуховності та безкультур’я. За останні роки з культурного міста, міста освітян та науковців, він перетворився в загальний ринок Барабашова і місто «лавочек» – і саме так сприймається мешканцями інших областей України та іноземцями.

Нехтування культурними традиціями тільки погіршує імідж міста і країни, і ніякі так необхідні інвестиції не з’являться.

Закриття наукової медичної бібліотеки, безперечно, позначиться на якості медичної освіти і медичного обслуговування в цілому.

Такі варварські дії обласної адміністрації суперечать і нагальним потребам суспільства і просто здоровому глузду, але чиновники вперто плюють і на те, і на інше.

І, здається, в сучасних державних реаліях їх не зупинити.

 

 




Дисиденти і час

А чтоб ты долго жил, Кургузов!

Де все людською мукою взялось…

Василь Стус

В этом, 2012 году, 27–29 июля я и Олесь Шевченко посетили до боли родной лагерь ВС-389/36 в селе Кучино на Среднем Урале, где сейчас действует Мемориальный музей политических репрессий «Пермь-36».

Начиная с 2005 года на территории лагеря строгого режима ежегодно проходят многолюдные Международные фестивали «Пилорама». Приезжают известные певцы со всей России и из-за рубежа. А рядом в палатках идут оживленные дискуссии на исторические и актуальные темы – с участием бывших политзаключенных, правозащитников, уполномоченных по правам человека, политологов, журналистов и гостей. В прошлом году тема была «20 лет спустя», в этом – «Жить вместе».

Почему фестиваль называется «Пилорама»? Да потому, что главная его сцена установлена на пилораме, которая действовала в лагере до его закрытия в 1987 году. А когда в 1993 году Пермский «Мемориал» принялся восстанавливать этот особенно ценный объект истории России – последний в СССР политический лагерь, – и нужно было восстановить ограждения, мемориальцы сами пилили дерево. Открылся Музей в 1995 году и уже стал известен в мире наряду с Освенцимом, Бухенвальдом, Заксенхаузеном – одного ведь ряда объекты. Организатор фестивалей – «Мемориальный центр истории политических репрессий „Пермь-36“», при поддержке Министерства культуры, молодежной политики и массовых коммуникаций Пермского края. У нас в Украине ничего похожего нет.

Вывеска «учреждения». Не тюрьмы и не концлагеря

Мы с Олесем Шевченко – бывшие узники этого лагеря – были приглашены в качестве почетных гостей, принимали участие в презентации двух книг стихов Василя Стуса в переводах на русский язык Александра Купрейченко и Марлены Рахлиной, а также диска «Цветок на камне», на котором стихи Стуса читают московские актеры. Автор проекта – Ольга Бойцова.

Конечно же, нас, живых экспонатов Музея, окружили журналисты и другие люди – пришлось стать экскурсоводами – Олесь на зоне строгого режима, где провел лет шесть, а я – в зоне особого (камерного) режима, где тоже отбыл 6 лет среди таких «особо опасных рецидивистов», как Иван Кандыба, Левко Лукьяненко, Юрий Литвин, Михайло Горынь, Валерий Марченко, Иван Сокульский, Микола Горбаль, Василь Курило, Семен Скалич (Покутник), Григорий Приходько, эстонцы Март Никлус, Энн Тарто, литовцы Викторас Пяткус и Балис Гаяускас, латыш Гунар Астра, армяне Азат Аршакян и Ашот Навасардян, русские Юрий Федоров, Леонид Бородин. Это известные деятели правозащитного и национально-освободительного движения, а после освобождения – депутаты парламентов и общественные деятели. На строгом режиме, где сидели впервые осужденные узники, тоже было много известных людей. Как и в любом советском политическом лагере, украинцы составляли половину или даже большую часть «контингента» – это при том, что мы составляли всего 16% населения СССР.

И вот, из странствий возвратясь, получаю я сообщение от украинского историка и журналиста Вахтанга Кипиани (он не раз бывал со мной в этом Музее), что бывший надзиратель Владимир Кургузов в газете «Аргументы и факты. Прикамье» обвиняет «Пилораму» в фальсификации истории. Он отрицает, что узники подвергались пыткам и страдали здесь от голода. Кургузов ныне – председатель совета ветеранов соседней колонии № 35 (ст. Всесвятская), возглавлял службу контролёров этого лагеря, он – непосредственный участник событий 1972–1987 гг., и мог бы тоже поведать о тех временах. Однако ему никто не предлагает это сделать, ибо видение событий у него иное,  – сетует бывший исполнитель наших неправедных приговоров (ведь мы, «антисоветчики», уже давно реабилитированы):

«С начала образования колоний и вплоть до выхода на пенсию я не просто руководил контролёрами, но был членом военного трибунала, – рассказывает Владимир Кургузов.– Кто у нас отбывал наказание? Это изменники Родины (ст. 64) – нынешние герои: лесные братья, бендеровцы (так пишет русскоязычная газета, через „е“, хотя речь идет о последователях Степана Бандеры – В. О.), власовцы и наши русские предатели. Те, кто продавал за границу секретные документы. (Действительно, было несколько осужденных, которым смертную казнь заменили 15-ю годами заключения – они были обвинены в сотрудничестве с немецкими оккупантами, и только один – в шпионаже, мордвин майор Филатов. Власовцев освободили еще в 50-х годах. А несколько бывших воинов Украинской Повстанческой Армии честно досиживали свои 25-летние сроки.– В. О.). Далее – антисоветчики (ст. 70). Это всесторонне образованные люди, с большой поддержкой из-за рубежа. Поэтому условия для себя они создали идеальные. Если говорить о 36-м лагере, то одевали их там с иголочки, а питались они лучше большинства населения страны. Почему? Потому что любой прокол администрации у нас тут же отдавался эхом «там» (за границей.– В. О.) и прилетал обратно в виде всевозможных комиссий. Речь шла не просто о горстке людей, которых требовалось изолировать, но об имидже страны в целом. Поэтому нас контролировала не кизеловская прокуратура, которая занималась остальными зонами, но лично зам. областного прокурора».

Одежда особо опасного рецидивиста

Читатель, можете на снимке увидеть, какова был наша одежда «с иголочки». И прочитать, что об этой одежде пишет Левко Лукьяненко в 5-й книге своих воспоминаний «Со времен неволи. Одержимые ». Она вот-вот должна выйти в свет:

«Стуса привезли в Кучинскую тюрьму 12 декабря 1980 года и поселили в маленькую камеру на двоих. В комнате дежурных ментов его, как водится, раздели наголо, перетрясли внимательно вещи, забрали на дополнительную проверку все бумаги, выдали полосатую одежду и приказали одеваться. Он примерил брюки, а они короткие. Накинул на себя куртку, а она короткая и не закрывает поясницу, а рукава едва закрывают локти. Снял и просит выдать побольше, соответственно его росту (его рост был примерно 180 см). Дежурный офицер сказал, что другой одежды не дадут. «Тогда заводите в камеру, – сказал Стус, – в нижнем белье.

– Нет, по закону администрация обязана одеть заключенного в соответствующую одежду, – ответил офицер, – и мы вам выдаем форму рецидивиста.

– Но эта одежда не на меня. Она совсем мала.

– Ну, не будем же мы в тюрьме держать портного, чтобы подгонять одежду под каждого заключенного, – ответил офицер.

– Я не требую индивидуальной подгонки одежды, но требую выдать такую, в которой можно было бы двигаться, потому что эта же просто связывает меня и не закрывает икры, поясницу и руки.

– Стус, вы слишком требовательны. Плохо начинаете сидеть в нашей особо строгой колонии.

– Это вы плохо начинаете. Ведите меня в камеру в белье!

Офицер (старшине): Заведите его в камеру.

Стуса завели в камеру».

«Гражданин контролёр» Кургузов отчасти прав, когда говорит: «Меня просто в бешенство приводит, когда их „санаторий“ сравнивают с ГУЛАГом. В ГУЛАГе люди гибли тысячами, были серьёзные стройки, лесозаготовки, колымская трасса. То были 30–50-е года. Причём тут „Пермь-36“ с её чистенькими, сытенькими узниками, которые занимались на станочках изготовлением клемм для утюгов?»

Вот эти клеммы на снимке рядом с ключами от наших камер. Эти клеммы (мы говорили «панельки») изготовлял и Олесь Шевченко на своей строгой зоне. Михайло Горынь на особой зоне щипцами прикреплял к ним «сухарики». Остальные узники прикручивали винтиками эти панельки к шнуру утюга. 522 шнура за смену. Работа физически не тяжелая, но ее много. Не все могли выполнить норму. А невыполнение нормы – это нарушение режима, за которое полагается наказание: лишение свидания (одно в год), посылки (одна в год до 5 кг, но после отбытия половины срока), карцер до 15 суток. Олесь Шевченко отсидел как-то 66 суток подряд – без перерыва. В карцере горячая пища дается один раз в двое суток, без сахара и жира, и 400 г хлеба ежедневно. Если ты не в карцере, то твое питание (первая норма) стоит 22–24 рубля в месяц. Люди постарше знают, что это за деньги. Что на свободе некоторые люди питались еще хуже – не возражаю. И не сравниваю наше питание и вообще условия содержания с гулаговскими, сталинскими временами. Там действительно люди мёрли как мухи. А через наш лагерь особого режима прошло с 1980 по 1987 годы всего 53 узника. Погибли только восемь: Андрей Турик (1982), Михаил Курка (1983), Иван Мамчич и Олекса Тихий (5.05.1984), Юрий Литвин (4.09.1984), Валерий Марченко (7.10.1984), Акпер Керимов (19.01.1985), Василь Стус (4.09.1985). Немного? 15%! В соседней зоне строгого режима погиб Ишхан Мкртчян (24.04.1985). В Чистопольской тюрьме – бывший узник Кучино Анатолий Марченко (8.12.1986).

А вот листок кухонной тетради с записью Миколы Горбаля, который осенью 1984 года работал поваром:

Обед. 1 норма: Рассольник. Каша пшённая

9а: Рассольник. Каша пшённая

5б: Щи. Каша пшённая

Выдачу разрешаю: ДПНК (подпись)

Ужин. 1 норма, 5б, 9а – Суп гороховый. Рыба

Выдачу разрешаю: ДПНК (подпись)

12 ноября (среда). Завтрак. 1 норма и 5б – Суп макаронный

9а – Суп перловый

Выдачу разрешаю: ДПНК (подпись)

Объяснения. ДПНК – «дежурный помощник начальника колонии». Норма 9а – для заключенных в одиночной камере, 5б – больничная норма.

«А чтоб ты долго жил!» – восклицает украинец, когда хочет доброжелательно высказать несогласие с собеседником. А чтоб ты долго-долго жил, Кургузов, на таком питании и в таких «санаторных» условиях, если ты говоришь: «Он сидит у нас в тепле и сухости, кушает за столом со скатертью, предварительно изучив меню». Это про Владимира Буковского и Натана Щаранского, которые, по словам Кургузова, не хотели работать, а только искали повода для голодовки, чтобы «там» (за рубежом) «набирать очки». К сведению: принудительно кормить голодающих узников начинали на 18–22-е сутки. Ивана Геля (еще в Мордовии) – на 32-е сутки, Анатолия Марченко в Чистопольской тюрьме – на 39-е. Василь Стус умер на восьмые сутки голодовки. Так «набирались очки»…

Относительно чистоты. На строгом режиме было легче: фундаментальный туалет в зоне действует до сих пор. А в камере особого режима, где сидело от 2 до 8 узников, «параша» (раковина) в углу, ничем не отгорожена. Накрывается куском фанеры. Выбрав момент, когда никто не ест и не молится, открываешь форточку и восседаешь, как на престоле. Отсюда желудочные болезни, кровавый геморрой… Я как-то сказал начальнику лагеря майору Журавкову, который делал обход камер со своей «свитой»:

– Заставляете нас штаны снимать друг перед другом…

– Что вы поносите нас перед честны́м народом!

Думал, посадит в карцер. Нет, поставили с одной стороны доску в квадратный метр.

А иногда воды нет, чтобы слить. Как теперь слышу громовой голос Василя Стуса, стоящего над забитой раковиной:

– Параша уполномочена!

А то трубу под полом прорвало – месяцами живем в смраде. Так тебя перевоспитывают в скотину.

И вода – ржавая, за несколько часов в кружке возникает рыжий осадок, толщиной с палец, сверху – жирная пленка. Такой «санаторий»…

Послушаешь Кургузова, так информация запросто шла из зоны за границу. Как сейчас – от новейших политзаключенных, которых едва ли не каждый день кто-то посещает. На самом же деле акции протеста в основном готовились заранее. Ведь если на свободе об акции не знают и о ней не говорят зарубежные СМИ и политики, то ты хоть подохни – ничего не добьёшься. Определяли дату, требования, список участников, кто сколько будет голодать. И если информация уже ушла за зону, то отказаться от участия в ней нельзя. Текст писался на конденсаторной или папиросной бумаге, микрописью, острым карандашом. Бумажка скручивалась в трубку, обворачивалась целлофаном в несколько слоев, запаивалась спичкой. Вынести такую ампулу можно было только в себе, спрятав ее в «невимовних місцях» (есть такое целомудренное украинское определение – «неудобопроизносимые места»). Или делали продолговатую ампулу, которую проглатывали. Она выходила через сутки-полтора. Следовало снять с нее одну пленку и ампулу проглатывала жена или мать, которая готова была рисковать своей свободой. Но свидание могли прервать в любое время. И редко кто его получал, свидание. Скажем, у Василя Стуса за 12 лет было одно свидание в Мордовии и одно на Урале. Известные его записи под названием «Из лагерной тетради» вынесли литовцы Балис Гаяускас и Ирэна Гаяускене. 16 листочков. В книге они занимают 12 страниц.

«Из лагерной тетради» Василя Стуса

Вспоминает Кургузов надзирателя Ивана Кукушкина. Был таков. И до сих пор есть. И я с ним мирно беседовал впервые в 1995 году. Иван отсидел 4 года за драку с другим надзирателем, поумнел и на предложение директора Музея Виктора Шмырова согласился работать на восстановлении лагеря, одновременно консультируя, как там что было устроено. Впоследствии был начальником охраны Музея.

Олесь Шевченко, латвийский журналист Дайнис Гринвалдс, сотрудница Музея Катя, Василь Овсиенко, Иван Кукушкин – бывший надзиратель. 28.08.2012, Кучино.

Такие воспоминания в мой День Свободы. Ведь в последний раз (дай Бог, чтобы в последний!) освободили меня 21 августа 1988 года. И за сутки доставили с Урала домой в Житомирскую область: в самолете у меня все время всходило солнце… Но об этом – в моей книге «Світло людей» – «Свет человеков», которую можно найти в Интернете.

Василь Овсиенко
День Воли 21 августа 2012.

А в качестве приложения – стихотворение Василя Стуса, написанное вскоре после первого ареста, 26 января 1972 года, адресованное непосредственно надзирателю Владимиру Кургузову.

Невже ти народився, чоловіче,
щоб зазирати в келію мою?
Невже твоє життя тебе не кличе?
Чи ти спізнав життєву путь свою
на цій безрадісній сумній роботі,
де все людською мукою взялось?
Ти все стоїш в моїй тяжкій скорботі,
твоїм нещастям серце пойнялось
моє недужне. Ти ж – за мене вдвоє
нещасніший. Я – сам. А ти – лиш тінь.
Я є добро, а ти – труха і тлінь,
а спільне в нас – що в’язні ми обоє
дверей обабоки. Ти – там, я – тут.
Нас порізнили мури, як статут.

Перевод Александра Купрейченко:

Неужто, человече, ты родился
чтоб в келию заглядывать мою?
Неужто путь другой тебе не снился,
и ты познал земную суть свою
на мрачной и безрадостной работе,
где все покрыто мукою людской?
Вот ты передо мной – в моей заботе,
твое несчастье проняло тоской
мое больное сердце. Ты же вдвое
несчастней. Здесь один я. Ты – лишь тень.
Я есть добро, а ты труха и тлень.
И общее у нас с тобой такое:
мы оба под замком. Ты – там, я – тут.
Лишь стены разделили наш статут.

Перевод Марлены Рахлиной:

Неужто у тебя судьба такая –
ко мне по сто раз за день заглянуть?
И жизнь твоя тебя не призывает?
Осознаешь ли ты вполне свой путь?
На тяжкой и безрадостной работе,
где все – мученье людям. Что же ты?
В моей тоске – за дверью ты, напротив –
с бедой своей явясь из темноты.
И знаешь ли? Ведь ты несчастней вдвое.
Я есмь, а ты – лишь только тень.
Я есмь добро. А ты – труха и тлен,
а общее – мы узники с тобою.
Я тут, ты – там, опять к глазку припав,
нас разделяют стены как устав.




Бюлетень "Права Людини", 2012, #25