Бюлетень "Права Людини", 2012, #29

Харківська правозахисна група оголошує про готовність забезпечити представництво у Європейському суді з прав людини інтересів осіб, чиї виборчі права були порушені під час парламентських виборів, що відбулися 28 жовтня 2012 року.

Звертаємо Вашу увагу, що Європейський суд з прав людини може брати справу до розгляду лише після того, як було вичерпано всі національні засоби юридичного захисту. Тобто у справах про порушення виборчого законодавства Ви маєте спочатку звернутися до адміністративного суду першої інстанції та апеляційного суду.

Отже, якщо Ви звернулися до національних судів з приводу порушень, допущених під час виборів, і отримали рішення не на Вашу користь, Ви можете звернутися до нас з метою визначення перспективи звернення до Європейського суду.

Надсилайте нам копії документів у Вашій справі, а саме:

– адміністративний позов;

– рішення суду першої інстанції;

– апеляційну скаргу;

– рішення суду апеляційної інстанції.

на електронну адресу: [email protected]

або на поштову адресу: 61002, Харків-2, а/с 10397.

Команда проекту «Майдан Моніторинг: Вибори-2012» заявляє, що за наявними даними, порушення на парламентських виборах в Україні мали системний характер. Проект розпочав моніторинг закону про вибори з 9 червня і виявив, що з порушеннями виборчого закону буди сформовані окружні і дільничні виборчі комісії.

Системно використовувався адміністративний ресурс для підкупу виборців, і для маніпуляцій, коли певним кандидатам приписували здобутки, які були здійснені за рахунок державного бюджету, тобто за кошти платників податків – ремонт доріг, комп’ютеризація класів у школах, спорядження дитячих майданчиків тощо.

На думку команди проекту «Майдан Моніторинг: Вибори-2012», очевидні системні порушення було виявлено і в день голосування. На великій кількості дільниць на порушення запізнілого рішення ЦВК, не було вивішено таблички, що в кабінах для голосування не відбувається відео спостереження, хоча до цього зобов’язала комісії ЦВК. В Криму таких табличок не було зовсім.

«Виборці могли відчувати психологічний тиск від того, що за ними під час заповнення бюлетеня стежить веб-камера, – каже керівник проекту Наталка Зубар. – Крім того, на величезній кількості дільниць громадян не ознайомили з протоколами підрахунку голосів, що дає підстави припускати, ніби виборчим комісіям є що приховувати».

«Факти свідчать про загальну тенденцію не до сприяння вільному формуванню волі виборця і її вільному виявленню, а до маніпуляцій і тиску. Чи вважати ці факти такими, що істотно вплинули на результати виборів – мають вирішувати спостерігачі, в разі потреби – суди, а в остаточному підсумку – саме суспільство» – так вважає юридичний радник проекту, кандидат юридичних наук Олександр Северин.

Остаточну заяву за підсумками моніторингу буде зроблено після аналізу всіх зібраних матеріалів. Проект має намір опублікувати ґрунтовний звіт про порушення у ході кампанії.

На даний момент на інтерактивний карті порушень «Майдану» задокументовано 1453 скарги на порушення закону про вибори.

29 жовтня 2012 16:03

Віктор Янукович ліквідував консультативно-дорадчий орган при Президентові – Комісію з питань попередження катувань.

Про це йдеться в його Указі № 619 від 31 жовтня.

Комісія ліквідована у зв’язку з ухваленням Верховною Радою Закону «Про внесення змін до Закону «Про уповноваженого Верховної Ради з прав людини», що дозволяє Уповноваженому з прав людини відвідувати без попередження всі установи, в яких особи утримуються в неволі.

Нагадаємо, 27 вересня 2011 року було видано Указ Президента України №950 «Про Комісію з питань попередження катувань», яким означена комісія створювалася в якості постійно діючого консультативно-дорадчого органу при Президентові України, з метою сприяння виконанню Україною зобов’язань за Факультативним протоколом до Конвенції проти катувань та  інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання.

18 листопада 2011 року було прийнято Указ №1046 «Про склад Комісії з питань попередження катувань», яким було затверджено її якісний (неурядових правозахисних організацій, науковці, народні депутати України, чиновники) та кількісний – 35 чоловік – склад. Головою комісії було призначено радника Президента – керівника Головного управління Адміністрації Президента з питань судоустрою Андрія Портнова.

До речі, виконавчим секретарем комісії було визначено Валерію Лутковську – на той час ще Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини.

З обранням В. Лутковської Омбудсменом, центр роботи із запровадження національного превентивного механізму відповідно до Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання, перемістився до Секретаріату Омбудсмена.

А 2 жовтня 2012 р. Верховною Радою було прийнято Закон «Про внесення змін до Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» щодо національного превентивного механізму», яким дозволила Омбудсмену відвідувати без попередження всі установи з особами, що утримуються в неволі.

Законом визначено, що до цієї роботи залучаються представники громадських організацій, експерти, учені та фахівці, які відвідують на підставі окремого письмового доручення Уповноваженого місця несвободи, а в Секретаріаті Уповноваженого утворюється окремий структурний підрозділ з питань недопущення катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання. До роботи в цьому структурному підрозділі «з додержанням рівного представництва чоловіків і жінок та представництва національних меншин» залучаються фахівці різних спеціальностей, які мають належну професійну підготовку.

Уповноважений щороку готує спеціальну доповідь про стан справ щодо недопущення в Україні катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання. І під час виконання функцій національного превентивного механізму Уповноважений взаємодіє з Підкомітетом з недопущення катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання Комітету ООН проти катувань, а також з міжнародними організаціями і відповідними органами іноземних держав, діяльність яких пов’язана з цією сферою.

Вочевидь, Президент вирішив, що за умов, коли діяльність з питань реалізації національного превентивного механізму координується та організовується Омбудсменом,  потреба в Комісії з питань попередження катувань як консультативно-дорадчому органі при Президентові вже відпала.

Украинский Хельсинский союз по правам человека обеспокоен информацией о похищении Леонида Развозжаева в городе Киеве 19 октября 2012 года. Из многочисленных сообщений в средствах массовой информации, в том числе из интервью господина Развозжаева, можно сделать вывод, что к его похищению были причастны спецслужбы Российской Федерации, которые и осуществили его доставку в Москву. Информация, доступная в публичном пространстве, не дает возможности сделать однозначный вывод о роли украинских органов власти в этом похищении.

Независимо от того, произошло похищение человека при содействии украинских органов или было следствием неспособности соответствующих служб предотвратить деятельность иностранных агентов на территории Украины, этот случай подтверждает глубокий кризис в организации деятельности органов власти, ответственных за обеспечение суверенитета Украины. Этот случай является тревожным сигналом несостоятельности органов власти обеспечивать безопасность и правовой порядок на территории Украины.

Следует отметить, что это не первый случай похищения человека на территории Украины. В начале 2011 года из поезда Харьков-Киев был выкраден палестинский инженер Абу-Сиси, который впоследствии оказался в израильской тюрьме. Удовлетворительные разъяснения официальными властями этого инцидента так и не были предоставлены.

Также государственные органы Украины время от времени демонстрируют пренебрежение к общепринятым международным нормам по защите лиц иностранного происхождения, которые ищут убежища в Украине. Недавний случай с выдачей Российской Федерации Магомеда Н., которому было предоставлено убежище в Финляндии, является одним из ярких случаев, когда сомнительное сотрудничество с силовыми органами РФ оказалось более важным, чем нормы международного права. Передача конфиденциальных данных из беженского дела Байсакова силовым органам Республики Казахстан, что поставило под угрозу систему защиты беженцев, из этого же ряда событий.

Ряд этих позорных событий свидетельствует об отсутствии достаточной компетентности у руководителей силовых ведомств Украины, которая дала бы способность поддерживать на должном уровне безопасность в стране.

ТРЕБУЕМ:

От Верховной Рады Украины – начать парламентское расследование событий, связанных с похищением Леонида Развозжаева;

От Уполномоченного Верховной Рады Украины по правам человека – открыть производство по делу о похищении Леонида Развозжаева;

От Президента Украины – отстранить от должности Председателя Службы безопасности, Председателя Пограничной службы Украины до выяснения обстоятельств похищения Леонида Развозжаева и решения вопроса о возможной причастности украинских силовых ведомств к этому похищению;

От Генеральной прокуратуры Украины – провести полное расследование обстоятельств похищения и опубликовать его результаты;

От Министерства иностранных дел Украины – обратиться к Российской Федерации за разъяснениями относительно заявлений представителей российской власти о причастности российских спецслужб к похищению; заявить ноту протеста, которой требовать объяснения правовых оснований для действий российских спецслужб на территории Украины и прекращения действий, которые нарушают государственный суверенитет Украины;

От всех органов власти – принять меры для усиления защиты искателей убежища в Украине.

Аркадий Бущенко,
Исполнительный директор

Евгений Захаров,
Председатель правления

Справа нігерійського студента, якого звинувачують у спробі умисного вбивства, встигла набути розголосу як в Україні, так і за кордоном, зокрема у Німеччині.

От уже рік 26-річний студент з Нігерії Олаолу Сунканмі Фемі утримується в слідчому ізоляторі в Луганську. Його звинувачують у замаху на умисне вбивство. 8-го листопада чергове судове засідання у цій справі. Сам студент, його адвокати і низка правозахисників відхиляють закиди і стверджують, що нігерієць став жертвою расистського нападу з боку кількох осіб й змушений був захищатися. Нападники фігурують тепер як потерпілі.

Активісти ініціативи «Справедливість для Олаолу» говорять про «кримінальне переслідування Фемі», що, на їхній погляд, має ознаки сфабрикованого й упередженого. Правозахисники вважають також, що порушено право студента на справедливе правосуддя. Йдеться, зокрема, про ненадання перекладача, кваліфікованої медичної допомоги, а також те, що мати одного з «потерпілих» у справі працює у правоохоронних органах, про що відомо адвокатам Фемі.

Справа Олаолу Фемі набула широкого суспільного резонансу. У Києві днями відбувся навіть круглий стіл на тему «Нігерійський студент у Луганську: рік за ґратами». Цей захід провели за сприяння Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. В ньому взяли участь правозахисники, представники правоохоронних органів, юристи й працівники іноземних дипломатичних установ.

За справою Олаолу стежать у Німеччині

Водночас у Берліні біля Бранденбурзьких воріт активісти ініціативи «Справедливість для Олаолу» провели акцію на підтримку справедливого розслідування щодо студента з Нігерії. Як розповіла представниця берлінської ініціативи Олександра Бінерт, місцем проведення акції обрали Бранденбурзькі ворота як «символ свободи та демократії».

У вересні, відповідаючи на запит депутата фракції Лівої партії Улли Єльпке, уряд Німеччини повідомив, що стежить за справою Олаолу Фемі. В офіційній відповіді, зокрема, йдеться, що уряд ФРН через посольство Німеччини в Києві перебуває у тісному контакті з правозахисниками, які переконані, що йдеться про самозахист громадянина Нігерії. «Федеральний уряд вже довгий час виступає на захист меншин та проти ксенофобії у рамках як білатеральної, так і багатосторонньої співпраці з Україною і буде активно робити це і надалі», зазначено у відповіді уряду ФРН.

Акції підтримки

Виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Аркадій Бущенко сказав DW, що справа є «курйозною», попри всю серйозність і загрозу довічного ув’язнення для Олаолу Фемі. Правозахисник упевнений, що немає жодних підстав, аби звинувачувати хлопця у навмисному замаху на вбивство кількох осіб розбитою під час бійки пляшкою. За його оцінкою, недолугість кваліфікації «злочину», з юридичного погляду, є очевидною, як для міліції, так і для прокуратури. Тож найімовірніше, переконаний Бущенко, можна говорити, що «суддя зараз відчуває тиск, аби винести саме обвинувальний вирок жертві нападу». Тим важливішими, на думку Бущенка, є акції небайдужих людей на підтримку Олаолу, як, наприклад, у Берліні. Вони нібито є тиском з іншого боку, який врівноважує ситуацію довкола процесу над нігерійським студентом.

Справа – на особистому контролі Омбудсмана

Тим часом радник посла Нігерії в Україні Емануел Аве під час круглого столу у Києві звернув увагу на те, що «закон не лише для того, щоб обвинувачувати». У посольстві сподіваються на справедливе розслідування. Адже, як зауважує Емануел Аве, у справі багато протиріч: «Можливо, варто передати справу на дорозслідування, в інше місто, якщо є сумніви в неупередженості правоохоронців». Поки ж єдиною відповіддю на висловлене занепокоєння є лише те, що справа, за словами начальниці одного з управлінь Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Олени Островської, перебуває на особистому контролі Уповноваженої Валерії Лутковської і Генпрокурора Віктора Пшонки.

Редактор Тетяна Бондаренко

http://dw.de

8 листопада 2012

Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України (ДССТЗІ) розробила законопроект про зміни до закону «Про телекомунікації», якими запроваджується продаж SIM-карток відповідно до угоди споживача з оператором телекомунікаційних послуг. Угоду складатимуть на підставі паспорта споживача або іншого документа, який посвідчує особу. Деталі процедури за цими змінами має визначити уряд. А робиться усе це з метою підвищення ефективності роботи правоохоронних органів шляхом надання їм інформації про споживачів телекомунікаційних послуг.

Плани правоохоронців

ДССТЗІ стверджує, що законопроект «передусім передбачає систематизацію норм, що регламентують надання інформації на різних стадіях і режим доступу до даних із різним правовим статусом, а також забезпечення оперативності отримання інформації». Проте, насправді у законопроекті зазначено, що, по-перше, що «порядок надання інформації про споживача телекомунікаційних послуг та надані телекомунікаційні послуги визначається Кабінетом Міністрів України». По-друге, що «оператори, провайдери телекомунікацій зобов’язані надавати правоохоронним органам інформацію про споживача телекомунікаційних послуг та надані телекомунікаційні послуги в обсягах і порядку, визначених Кабінетом Міністрів України». І, по-третє, що «надання телекомунікаційних послуг із використанням ідентифікаційних телекомунікаційних карток здійснюється на підставі укладеного між оператором телекомунікацій і споживачем телекомунікаційних послуг договору в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України».

Номер SIM-картки, яка зареєстрована за особою, відноситься до її персональних даних. Персональні дані є конфіденційною інформацією за режимом доступу. А збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди заборонене статтею 32 Конституції, крім випадків, визначених законом. Отже, тільки закон має внормувати цю процедуру, а не постанови Кабінету Міністрів, і в цій частині законопроект вочевидь порушує Конституцію.

А якщо згадати ухвалений 2 жовтня закон «Про Єдиний державний демографічний реєстр», яким фактично запроваджується використання єдиного універсального коду особи, то плани правоохоронців стають доволі очевидними. До цього реєстру включатимуться відомості про батьків; реквізити документів, виданих особі; відцифрований зразок підпису особи; відцифрований образ обличчя особи; додаткова змінна інформація (про місце реєстрації, про сімейний стан, про видачу приватизаційних паперів тощо), а також дані з відомчих інформаційних систем та інші дані. Нема сумнівів, що серед цих «інших» будуть і номери SIM-карток, зареєстрованих за відповідною особою.

Отже, SIM-карти без угоди з оператором телекомунікацій після набуття чинності цих змін придбати буде неможливо, а оператори телекомунікацій будуть зобов’язані регулярно передавати правоохоронним органам бази персональних даних користувачів послуг разом з їхніми номерами SIM-карток.

Поліцейська держава…

Якщо процедура буде саме такою (а інша не проглядається!), то вона означає брутальне порушення права на приватність. Усі власники SIM-карток потрапляють у статусні рамки потенційного злочинця. Це дуже схоже на пропозиції МВС, які досі дебатуються, – з благою метою розшуку злочинців вносити в залізничні квитки прізвища, ім’я та по-батькові, рік народження, серію та номер документа, що посвідчує особу. Такий підхід так само автоматично ставить будь-якого користувача Укрзалізниці у статус підозрюваного у скоєнні злочину. Держава, яка запроваджує такі процедури, всюди в світі називається поліцейською.

За такого підходу ідентифікація користувача SIM-картки буде проводитись автоматично. Знаючи ім’я власника мобільного телефону, правоохоронці зможуть легко дістатися до його електронної адреси та аккаунтів в соціальних мережах. Проте, чи допоможе це відшукати осіб, щодо яких є інформація про їхню причетність до підготовки чи скоєння злочину? Російській досвід показав, що SIM-карти оформлюють на підставних осіб, а потім перепродають на чорному ринку карток, який з’явився в Росії дуже швидко.

А ось оператори комунікаційних послуг незадоволені новаціями. Мешканцям маленьких містечок і селищ, щоб придбати SIM-карту, доведеться їхати до обласних центрів, де тільки і є фірмові магазини. Незрозуміло, як мобільні оператори зареєструють усі десятки мільйонів користувачів, які вже мають SIM-карти. Хіба карти просто заблокують і таким чином змусять всіх прийти зареєструватися?!

Як мало би бути

Слід визнати, що правоохоронці таки мусять мати доступ до бази даних користувачів мобільних телефонів для розслідування та запобігання злочинів, і тому реєстрація користувачів операторами телекомунікацій є необхідною. Вона провадиться у більшості країн світу. Але ці бази даних повинні зберігатися в операторів телекомунікацій, містити мінімальний обсяг даних, мають бути надійно захищені, не передаватися нікому і надаватися тільки або суб’єктам цих даних, або на підставі запиту органу влади (наприклад, правоохоронного) щодо конкретних номерів у визначеному законом порядку.

Закон має передбачати реєстрацію таких запитів, і звітність правоохоронних органів щодо того, як вони скористалися отриманою інформацією: скільком злочинам завдяки цьому запобігли, скільки розкрито тощо. Але чи здатні українські правоохоронці прийняти ці правила, які діють у цивілізованому світі?

Шановний пане Президенте!

Ми, представники правозахисних, інших громадських організацій та наукових інституцій, висловлюємо Вам свою стурбованість у зв’язку з прийняттям парламентом 16 жовтня 2012 року закону про внесення суттєвих змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (проект №10221), який у разі набуття ним чинності створить значні перешкоди у реалізації конституційного права громадян на свободу віросповідання.

Задекларованою метою Закону є необхідність приведення законодавства у відповідність до Конституції України, в частині перерозподілу повноважень між Президентом України та Кабінетом Міністрів України у зв’язку з проведенням адміністративної реформи.

Водночас ухвалений Закон передбачає внесення суттєвих змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», щодо яких свої заперечення висловила Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій. Протягом травня-липня 2012 року відбулась низка консультаційних нарад за участі автора законопроекту – Ю.Р.Мірошниченка, представників Міністерства юстиції, Міністерства культури, Всеукраїнської Ради Церков та експертів, за результатами яких було погоджено принципові зміни до тексту законопроекту. Незважаючи на це, під час розгляду у другому читанні законопроект №10221 був поспішно проголосований без будь-якого обговорення та за відсутності таблиці поправок до другого читання з боку профільного комітету.

На наше переконання, до зазначеного Закону (проект №10221),  прийнятого 16 жовтня 2012 року,  слід застосувати право вето та повернути його на доопрацювання до Верховної Ради України з огляду на такі основні застереження:

1. Ухвалені зміни до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» значно ускладнюють порядок набуття релігійними організаціями статусу юридичної особи (статті 13, 14) у зв’язку із запровадженням двох не узгоджених між собою реєстраційних процедур – реєстрацію статутних документів та державну реєстрацію (внесення до Єдиного реєстру юридичних осіб). Такий підхід не відповідає цілям адміністративної реформи, спрямованої на впровадження принципу “єдиного вікна” при наданні адміністративних послуг, зменшення корупційних чинників та бюрократичних перепон у діяльності недержавних інституцій.

2. Прийнятий Закон закріплює дискримінаційні положення у Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо порядку організації мирних зібрань за ініціативи віруючих чи релігійних організацій (ч. 5 статті 21), що ставить їх у нерівне положення з іншими суб’єктами права на мирні зібрання, гарантованого статтею 39 Конституції України. Зокрема, зберігається дозвільний порядок організацій мирних зібрань, включно з вимогою щодо отримання відповідних дозволів не менше ніж за 10 днів до бажаної дати їх проведення.

3. Подібно як у часи радянського тоталітарного минулого, законопроект №10221 надає право здійснювати контроль за дотриманням законодавства про свободу совісті та віросповідання органам прокуратури, Мінкультури та іншим міністерствам, місцевим адміністраціям та органам місцевого самоврядування (стаття 29 Закону про свободу совісті). На сьогодні повноваження з державного контролю у цій сфері віднесені до компетенції місцевих рад та їх виконавчих комітетів. На наше переконання, розширення переліку контролюючих органів не сприятиме забезпеченню права на свободу віросповідання, адже саме органи влади найчастіше стають порушниками законодавства у цій сфері.

Ці та інші зауваження зумовлюють необхідність істотного доопрацювання зазначеного Закону до набуття ним чинності.

У зв’язку з цим, закликаємо Вас застосувати право вето до закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо діяльності Міністерства юстиції, Міністерства культури, інших центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується та координується через відповідних міністрів, а також Державного космічного агентства)», прийнятого 16 жовтня 2012 року (проект №10221), та повернути його на доопрацювання до Верховної Ради України задля урахування експертної думки та пропозицій Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій.

З повагою,

Євген Захаров – голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини, співголова Харківської правозахисної групи;

Аркадій Бущенко – виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини;

Анатолій Колодний – президент Української асоціації релігієзнавців, професор, Заслужений діяч науки України;

Мирослав Маринович – президент Інституту релігії та суспільства Українського Католицького Університету;

Максим Васін – виконавчий директор Інституту релігійної свободи;

Віктор Єленський – президент Української асоціації релігійної свободи;

Михайло Каменєв – заступник голови ВМГО «Фундація Регіональних ініціатив»;

Тетяна Бордуніс – президент ВБО «Всеукраїнський правозахисний рух «Гідність»;

Олексій Гончарук – представник ВГО «Асоціація допомоги постраждалим інвесторам»;

Андрій Роханський – представник Інституту правових досліджень та стратегій;

Олександра Матвійчук – голова правління Центру Громадських Свобод;

Людмила Филипович – виконавчий директор Центру релігійної інформації і свободи, доктор філософських наук, професор;

Людмила Коваль – експерт з питань захисту прав людини Харківської правозахисної групи;

Людмила Ковальчук – представник МЖПЦ «Ла Страда-Україна»;

Тарас Антошевський – директор Релігійно-інформаційної служби України;

Олег Гуцуляк – представник Центру Сходу і Заходу «Мезоєвразія»;

Ольга Добродум – доцент кафедри журналістики Одеського національного університету імені І.І.Мечникова;

Лілія Компанієць – доцент кафедри теорії культури і філософії науки філософського факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна;

Ігор Козловський – президент Центру релігієзнавчих досліджень та міжнародних духовних стосунків, голова Донецького обласного осередку Української асоціації релігієзнавців;

Оксана Горкуша – науковий співробітник Відділення релігієзнавства Інституту філософії Національної академії наук України;

Вячеслав Артюх – доцент кафедри філософії Сумського державного університету;

Сергій Санніков – президент Євро-Азійської Акредитаційної Асоціації;

Максим БАЛАКЛИЦЬКИЙ – доцент кафедри журналістики Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна.

30 жовтня 2012 р.

Приєднатись до Відкритого листа: можна тут: Veto@Irs.Irc/In/Ua

Консультативна рада при Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини звернулася до Уповноваженого ВР України з прав людини Валерії Лутковської з пропозицією вжити заходів для недопущення набуття чинності прийнятих парламентом змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (проект № 10221), зокрема, невідкладно звернутись до Президента України із пропозицією застосувати право вето щодо згаданого закону.

У зверненні, зокрема, йдеться про те, що ухвалений Закон значно ускладнює порядок набуття релігійними організаціями статусу юридичної особи у зв’язку із запровадженням двох не узгоджених між собою реєстраційних процедур – реєстрацію статутних документів та державну реєстрацію (внесення до Єдиного реєстру юридичних осіб).

Крім того, проголосовані зміни закріплюють у Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» дискримінаційні положення щодо порядку організації мирних зібрань за ініціативи віруючих чи релігійних організацій, що ставить їх у нерівне положення з іншими суб’єктами права на мирні зібрання, гарантованого статтею 39 Конституції України.

Подібно до часів радянського тоталітарного минулого, законопроект № 10221 надає право здійснювати контроль за дотриманням законодавства про свободу совісті та віросповідання органам прокуратури, Мінкультури та іншим міністерствам, місцевим адміністраціям та органам місцевого самоврядування. На сьогодні повноваження з державного контролю у цій сфері віднесені до компетенції місцевих рад та їх виконавчих комітетів. На думку членів Консультативної ради, розширення переліку контролюючих органів не сприятиме забезпеченню права на свободу віросповідання, адже саме органи влади найчастіше стають порушниками законодавства у цій сфері.

Незважаючи на звернення Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій до керівництва парламенту та депутатських фракцій, законопроект № 10221 був проголосований 16 жовтня 2012 року без будь-якого обговорення та за відсутності таблиці поправок до другого читання з боку профільного комітету. Така поспішність з ухваленням цього законопроекту не тільки порушила Закон про регламент Верховної Ради, але й унеможливила врахування критично важливих поправок, підготовлених експертами до другого читання та узгоджених з Міністерством юстиції. У підсумку це призвело до прийняття законодавчих змін не тільки низької якості, але й небезпечних для міжрелігійного миру та свободи віросповідання в Україні, – йдеться у зверненні Консультативної ради.

Всупереч домовленості з Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій, 16 жовтня 2012 року Верховна Рада ухвалила в цілому як закон законопроект №10221, який вносить суттєві зміни до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».

На думку «Інституту релігійної свободи», ухвалений закон значно ускладнює порядок набуття релігійними організаціями статусу юридичної особи у зв’язку із запровадженням двох не узгоджених між собою реєстраційних процедур – реєстрацію статутних документів та державну реєстрацію (внесення до Єдиного реєстру юридичних осіб).

Крім цього, подібно до часів радянського тоталітарного минулого, законопроект №10221 надає право здійснювати контроль за дотриманням законодавства про свободу совісті та віросповідання органам прокуратури, Мінкультури та іншим міністерствам, місцевим адміністраціям та органам місцевого самоврядування.

Варто відзначити, що таким рішенням парламентська більшість повністю проігнорувала позицію релігійної спільноти та домовленості, досягнуті Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій з автором проекту – Постійним Представником Президента України у парламенті Юрієм Мірошниченком та його розробником – Міністерством юстиції України в особі Першого заступника Міністра Інни Ємельянової.

Сам розгляд проекту у сесійній залі Верховної Ради відбувся без обговорення і тривав менше хвилини, чого виявилося достатньо для процедури голосування. При цьому ухвалення парламентом законопроекту № 10221 відбулись, незважаючи на обіцянку Президента України Віктора Януковича (дану главам церков і релігійних організацій під час зустрічі 21 квітня 2011 року) – що до законодавства про свободу совісті не вноситимуться зміни у разі відсутності їх консенсусної підтримки з боку конфесій.

Виходячи з цього, глави церков і релігійних організацій закликали Президента України ветувати зміни до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», передбачені ухваленим законопроектом № 10221.

Відповідний лист був переданий особисто Віктору Януковичу під час його зустрічі з членами Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО), що відбулась 17 жовтня 2012 р. у приміщенні Адміністрації Президента України.

Сразу несколько общественных организаций, которые провели мониторинг работы СМИ, пришли к выводу, что во время гонки большинство медиа даже не пытаются создать картину объективности, представляя исключительно мнение власти. Исключение лишь Интернет-пространство.

Лишь точка зрения власти и Партии регионов преобладает в топ-новостях большинства телеканалов и газет. Такой вывод сделали руководители всеукраинского мониторинга, который проводится по инициативе Совета Европы, впервые в Украине настолько масштабно. Через две недели исследований всех топ-новостных материалов, участники проекта выяснили, что только ТВІ можно считать оппозиционным телеканалом, а «Новый» – более-менее объективным. На всех других частотах количество информации о «покращенні» значительно превышает информацию о деятельности других политических сил.

И Харьков является ярким примером этого перекоса. Анализируя наиболее влиятельные харьковские информационные телепроекты – были выбраны «Объектив», новости ОТБ, «Харьковские известия». Эксперты признали, что на региональном уровне нигде позиция оппозиции и непарламентских партий достаточно не представлена. И если первая медиаслужба пытается сохранить хоть какой-то баланс, правда за счет отсутствия комментариев, то в других новостях полностью властвуют бело-голубые.

Юрий Чумак, региональный представитель мониторингового проекта:

В Харківській області на адресу владних інституцій та Партії регіонів критики майже немає. Це як рідке виключення. В більшості інформаційних матеріалів новин «Харківські ізвестія» представлені під будь-яким приводом діючи народні депутати України, діючи депутати обласної ради, діючи депутати Харківської міської ради, які діють дуже й дуже активно. Фактично без них майже жодна подія в Харкові не обходиться. Й інформація про них з їх вуст виключно позитивна.

Не менее показательна ситуация и в прессе. По выводам других наблюдателей за выборным медиапространством в Харькове, газеты, на которых влияние власти наибольшее, даже не пытаются придерживаться журналистских стандартов.

Людмила Доля, руководитель Харьковского пресс-клуба:

В сентябре месяце в газете «Харьковские известия», мы мониторим неделю, ровно один материал был, где был баланс мнений, ровно один.

Другие издания, говорят исследователи, пытаются придерживаться стандартов. Так, например, «Слободской край» даже не избегает надписи «политическая реклама» и, как и другие региональные газеты, не печатают много негативных материалов. Хотя есть и заказные материалы против оппозиции. В то время как о власти чаще как о мертвых – или хорошо или никак. При этом само наличие кандидата на событии нивелирует само событие для журналистов. Никто даже не пытается написать о том, насколько действительно нужны новые садики, или какие условия для того, чтобы попасть в новую часть хосписа.

Виктория Шевчук, координатор ВОО «ОПОРА»:

Те материалы, которые касаются описания политической ситуации, которые являются корреспондентской аналитикой, журналистской, там есть хотя бы баланс мнений, которые описывают,  во всяком случае принципы нейтральности. Но в тоже время, в тех же самых номерах присутствуют те же самые заказные материалы, которые описывают в пафосных тонах Ирину Бережную, или Писаренко, или Фельдмана...

Людмила Доля, руководитель Харьковского пресс-клуба:

Такое впечатление, что все, что должно открыться, оно открывается вот сейчас. И такое впечатление, что журналисты пишут об этом только потому, что там был а) Бережная, б) Писаренко, а сама тема – она как бы уходит. Должна какая-то история вопроса, ну вот этого как-то не происходит, это почему-то очень странно и жалко. Харьков – город с такими традициями журналистскими, куда-то все это уходит и получается сервисная служба.

В этой ситуации, говорят эксперты, вполне понятно, почему именно Интернет  выбрали оппозиция и непарламентские партии для представления информации о себе, и почему здесь значительно больше негативной информации о власти. Анализируя наиболее влиятельные харьковские сайты «АТН», «Городской дозор» и «Главное», выбор делали не в сторону чисто информационных, а и проектов, которые представляют и комментарии и аналитику – эксперты сделали вывод, что именно Интернет-пространство пока свободно от тотального контроля власти. «Главное» даже не скрывает своей оппозиционности. «Дозор», хотя и не избегает критики оппонентов власти, но больше внимания уделяет обычным городским позитивным новостям. А «АТН» предоставляет новости значительно более емко и сбалансировано, чем это можно сейчас увидеть в харьковском телевизионном пространстве.

Юрий Чумак, региональный представитель мониторингового проекта:

В даному випадку для АТН, те що вони перестали виходити на телевізії, можливо це певним чином сказалось на їх аудиторії й в Інтернеті, але вони в більшій частині її не втратили. Одним із найбільш потужних ресурсів є АТН. Можна сказати про певну еволюцію АТН-новин. Якщо в серпні місяці вони були ще більш опозиційно налаштовані, то останнім часом, незважаючи на те, що до влади, до ПР критичних матеріалів все-таки більше, в порівнянні з об’єднаною опозицією, ці стовпчики стали меншими за розмір, більш збалансовано подається інформація. В принципі треба віддати належне, АТН не забуває й про інших представників політичного поля, про самовисуванців.

Единственной проблемой, говорят эксперты, остается то, что альтернативная информация, которую можно найти в Интернете, доступна незначительной части украинских избирателей. И, в отличие от большинства стран, этот сегмент не имеет преимущественной роли.

Александр Чекмышев, руководитель мониторингового проекта:

Если посмотреть, что происходило на этой волне арабских революций,  когда фейсбук, твиттер играли значительную роль. То же самое, что происходит в России, когда оппозиция использует социальные сети, вот здесь в Украине мы пока не видим этой тенденции.

Безусловно, говорят эксперты, представление предвыборной информации в Украине не соответствует европейским стандартам и негативно влияет на волеизъявление. Но проблема здесь не в том, что медиа зависимые, и мало профессиональных журналистов. Скорее наоборот. Нет запроса гражданского общества на политические дебаты, на анализ проблем и средств их решения, которые предлагают партии.

Проблема недотримання прав національних меншин є дуже актуальною для України, на території якої, згідно за даними перепису 2001 року, проживають представники 130 різних національностей, що становить 27,3% від усіх жителів країни.

Мене часто запитують: «Наскільки Україна – расистська країна?» Я не знаю, як вимірювати расизм в Україні – в літрах, кілограмах, можливо, ще в чомусь?! З одного боку, стверджувати, що в нашій країні будь-яка людина, яка відрізняється зовнішністю, фенотипом, походженням відразу потрапляє під ксенофобський тиск суспільства, – було б перебільшенням. Ситуація в Україні краща від ситуації більшості країн Центральної і Східної Європи, зокрема Східної. З іншого – говорити, що в нас все чудово, і ми маємо справу лише з окремими інцидентами етнічної дискримінації, теж було б неправдою. Свого часу цитувалась сумно звісна фраза одного з українських чиновників, який казав: «Расизму в нас немає, є окремі його прояви». В нашій країні все ж присутні стереотипи й упередження щодо певних етнічних, релігійних груп, або тих осіб, які сприймаються як чужі. І це провокує перед усім негативну реакцію у суспільстві. В Україні існує латентна ісламофобія, кавказофобія, імігрантофобія. Інша справа, як ця «фобія» проявляється.

Якщо за прояви етнічної ворожнечі не будуть притягати до відповідальності тих, хто це робить, кількість таких випадків лише збільшуватиметься. Стара максима «безкарність породжує рецидив» працює і тут. До того ж, як ми бачимо на прикладі сусідніх держав (на жаль, наші російські колеги не дадуть збрехати), збільшення кількості та підвищення професіоналізму нападів на етнічному підґрунті свідчить про погіршення ситуації в суспільстві в цілому. Напади не виникають у вакуумі, їх скоюють не вихідці з Марсу. А люди, які разом з нами росли, в яких є родичі, друзі, діти... Вочевидь, вони перебувають в певній атмосфері, яка легітимізує насильство на ґрунті етнічної ворожнечі. Ще один фактор – чим більше повідомлень про подібні напади, тим більше це легітимізує в суспільстві вороже ставлення до жертв. Це може звучати як парадокс, але на жаль, це так. Проте в Україні фізичне насилля по відношенню до представників інших етногруп –скоріше, винятки. Звичайно до ЗМІ найчастіше потрапляє інформація про випадки застосування насильства на ґрунті расової, релігійної ворожнечі. Однак ксенофобія в нашій країні найчастіше проявляється на рівні стереотипів, вербальної образи, агресії, неусвідомленого використання «мови ворожнечі» в ЗМІ.

Є випадки, коли люди в публічному комунікативному просторі, в ЗМІ свідомо використовують «мову ворожнечі», тому що це відповідає їхнім цілям. Тоді можемо говорити про пропаганду расистських або інших ксенофобських ідей. Але частіше – це небажання дізнатися більше та критично ставитися до отриманої інформації. Більшість випадків використання «мови ворожнечі» – оприлюднення поглядів, базованих на стереотипах. Як на мене, це невігластво, нестача освіти, брак особистого спілкування з людьми, по відношенню до яких застосовується оціночне судження. Мене дивують люди, які все знають про ромів, геїв, кавказців чи мусульман, особисто не знаючи жодного рома, гея, мусульманина, або вихідця з Кавказу.

Якщо йдеться про журналістів, то найчастіше - це порушення базових професійних стандартів: не перевірка інформації, що подається, використовування лексики, що спирається на стереотипи і упередження типу «всім відомо, що», або «експерти стверджують». Натомість, не наводиться жодного факту, який би обґрунтував зазначені приклади. На жаль, неякісні матеріали – одна з хвороб журналістської професії. Якщо ми хочемо, щоб українська журналістика мала більшу перспективу, ніж «новини для барбоса», потрібно щось змінювати.

У нас недостатньо працює імміграційне законодавство. Імміграційна система забюрократизована. Система органів, яка відповідає за цю ділянку, дуже корумпована. Труднощі для іноземних громадян полягають в наступному: або вони мають все робити за правилами (а часто це не можливо), і тоді це їм дуже ускладнить життя, або вони обирають існування в сірій зоні напівлегальності – не тому що хочуть, а тому що до цього їх змушує держава. Якщо йдеться про таку вузьку категорію іммігрантів, як біженці та шукачі притулку, то вони живуть в підвішаному стані протягом років, поки їх справа розглядається. При цьому не маючи жодної допомоги або захисту з боку держави, і водночас постійно з цією державою стикаючись у вигляді органів внутрішніх справ. Часто виникають ситуації, коли від них вимагають гроші. До того ж, у нас існує багато прогалин на законодавчому рівні. Відповідно, вони не знають, як забезпечити собі життя продовж довгого часу розгляду їхньої справи. Оскільки не отримують статусу біженця, витісняються в сіру зону. На сьогодні існує також неоднозначна ситуація з притулком. На міжнародному рівні Україна зобов’язалася захищати біженців, але на практиці вона цього не робить.

Якщо говорити про громадян України, які народилися тут, але належать до інших етнічних меншин, виникають проблеми, починаючи від збереження їхньої мови (якщо це їхні діти – то вивчення рідної мови) та культури, й закінчуючи упередженим ставленням до них інших жителів країни. Це може виявлятися в етнічному профайлінгу з боку міліції – необґрунтовано частій перевірці документів. Етнічний профайлінг – незаконна практика і за українським законодавством, і за Європейською конвенцією захисту прав людини, зокрема за рішенням Європейського суду з прав людини.

Я думаю, кожен в своєму полі має над цим попрацювати. Як журналіст, я би хотів бачити журналістику професійною, яка не вдається до ксенофобських стереотипів і не використовує «мову ворожнечі». Таким чином, з одного боку, підвищиться якість журналістських матеріалів, а з іншого – стане краще тим людям, які перебувають під пресом маніпулятивної громадської думки або упереджень окремих осіб. Якщо мова йде про державу – треба робити цілу низку речей. Так, щодо системи надання статусу біженця, то Україні треба його або дійсно надавати, або забрати свій підпис під Конвенцією захисту прав людини.

Взагалі, говорячи про підхід держави без акцентації на окремих сферах, то перед усім пріоритетним має бути захист прав і свобод людини. Решта – потім. У нас поки що все навпаки: в першу чергу відстоюються бізнес-інтереси конкретних груп, загальноекономічні пріоритети правлячої групи тощо, а потім – права людини. Поки так буде, в нашій країні нічого не зміниться.

Деякі факти

• Кожного року біля 1,5 тис. осіб звертаються з запитом про отримання статусу біженця. Проте отримують його одиниці. Дані УВКБ ООН щодо кількості випадків надання статусу біженця в Україні в 2003-2007 рр. свідчить про те, що з 8869 поданих заяв за цей період лише 3 % (або у 294 випадках) було надано цей статус.
• В Україні відсутній орган влади, відповідальний за координацію дій уряду у протидії расизму та ксенофобії. Низький рівень застосування статей Кримінального кодексу, які враховують расовий, національний або релігійний мотив.
• Не вирішено проблеми з наданням тимчасового житла шукачам притулку та інтеграцією біженців в українське суспільство в цілому. Держава надає лише 17 грн особі, що отримала статус біженця, для подальшої адаптації в Україні.

Максим Буткевич, співкоординатор проекту «Без кордонів» ГО «Центр Соціальна дія»

Винничина вошла в тройку областей, где ввели пилотный проект реформирования медицины. Врачи жалуются на сокращения, а родители - на отсутствие детских врачей.

«Конфуций когда-то сказал:» Не дай Бог жить во времена перемен «. А у нас что не новый министр, то постоянные изменения. Не знаю, кто автор проекта, но медицинскую реформу ввели враги народа, сошедшие с ума. Потому что эта реформа уничтожит медицину. Ненормально, когда на всю область хотят оставить восемь роддомов, а все остальные закрыть, где по 300-400 родов в год», - говорит 58-летний Валерий Щербань, заместитель главного врача винницкой райбольницы по вопросам охраны материнства и детства.

Кто готовил медицинскую реформу?

Точно не врачи. Когда экономисты просчитывали, сколько денег уйдет на реформирование, у нас даже не спросили, что надо купить чтобы люди меньше умирали. Имеем наивысший показатель младенческой смертности. За этот год - уже девять по Винницкому району.

Кому выгодна эта реформа?

Тем, кто видит наше государство деградировавшим. Почему в наших больницах открываются частные клиники «Синэво», «Конекс» или частные кабинеты УЗИ. У нас даже будет частная больница безопасного аборта. А должно быть наоборот: лучше открыть отделение будущего отцовства. Дико, когда 58% разводов и дети-сироты при живых родителях. Не хватает перинатологов, которые будут контролировать женщин в течение беременности.

Кто больше от нее пострадал?

Пациенты. Для них медицина стала недоступной. 15 тысяч детей только в нашем районе остались без педиатров, детских окулистов, хирургов, гинекологов, так как закрыли детские консультации. А медики - без работы. Дети стоят в очередях у кабинетов семейных врачей по три-четыре часа с бабушками, дедушками, которые кашляют, отхаркивают и стонут. Родители не выдерживают, пишут жалобы. Говорят, медицинская реформа - это сумасшедший дом.

Какие настроения у медиков, как они восприняли медицинскую реформу?

Они не в восторге. Из вчерашних участковых врачей сделали семейных за два месяца. Их можно сравнить с учителями, которые преподают украинский язык, а потом им сказали объяснять ученикам физику или математику. Врачам еще больше дали работы с документами. Груды писанины, которой они занимаются, никому не нужны. Вся информация должна быть в компьютере. Мой знакомый учился в Израиле на семейного врача семь лет. Имел 30 тысяч гривен зарплаты ежемесячно. Ему выдали авто с компьютерной базой данных, где фиксируется вызов от больного. Он едет к нему домой и на месте определит артериальное давление, делает сканирование мозга, анализ крови. В Израиле не сходят с ума в поисках бензина на вызов «скорой».

Что за год изменилось в медицине? Какие новшества не приживутся?

Забрали кабинет прививок. Купили реанимобиль за 650 тысяч гривен, а на эти деньги можно взять 4-5 УАЗиков. Они легко разворачиваются и сжигают меньше бензина. Ввели санавиацию. На том кукурузнике больные отказываются лететь на лечение в Винницу. Сделали шоу-показуху перед выборами. Но он будет летать, пока будет керасин.

Тех денег, которые потратили на медицинскую реформу хватило бы на что?

За те миллионы лучше закупить современное оборудование и обучить врачей, чтобы больные не лечились за границей и не платили бешеные деньги за операции.

18.10.12

27 жовтня 2012 року, в суботу, о 18 годині, біля пам’ятника Лесеві Курбасу, що на перетині вулиць Прорізна і Пушкінська, Київське Товариство політв’язнів та жертв репресій, Всеукраїнський «Меморіал» ім.В.Стуса, неформальне Товариство «Українські Соловки» та громадськість пом’януть Соловецький етап, розстріляний в урочищі Сандармох на півдні Карелії 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 року.

Приходьмо зі свічками, з портретами загиблих, з квітами. Покличмо друзів, знайомих. Хто не зможе прийти – запаліть свічку в церкві чи вдома.

…Нагадуємо суспільству, що 5 серпня 1937 року за наказом НКВД СРСР №00447 вступила в дію постанова Політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 року П51/94 «Про антирадянські елементи». Розпочалася наймасовіша за всю совєцьку епоху «чистка» суспільства від елементів, які не годилися для будівництва комунізму. Її теоретично обґрунтував новий нарком НКВД Ніколай Єжов і зредаґував сам Сталін.

ЦК ВКП(б) запропонував подати в ЦК склади позасудових органів – «трійок», а також кількість осіб, що підлягають розстрілу та висланню.

У кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресування за І і ІІ категоріями (І – розстріл, ІІ – ув’язнення, співвідношення 3 до 1). «Знизу» полетіли звіти про перевиконання лімітів, розгорнулося соціалістичне змагання за їх перевиконання, прохання й вимоги збільшити їх, особливо за І категорією, висувалися «зустрічні плани». Так, нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський тричі звертався за таким збільшенням. Призначений після його розстрілу в січні 1938 року в.о.наркома Александр Успенський – двічі. І Москва їх задовольняла.

Дія «трійок» поширювалася на всі категорії населення. Під репресії потрапили «куркулі», «кримінальники», «контрреволюціонери» різних відтінків, «повстанці», «церковники», «шпигуни», «троцькісти», «диверсанти», «шкідники», «буржуазні націоналісти», тобто й українська інтеліґенція, яка, за визначенням Сталіна, «не заслуговувала довір’я». Безперечно, репресії зачепили всі народи, що мали нещастя залишитися в російській імперії під новою назвою СССР. Та все ж чи не найбільше постраждав український народ, бо він, з його глибокою релігійністю, волелюбністю, потягом до самостійного господарювання, увесь не годився для будівництва комунізму і його слід було замінити привезеним з Росії та нововиведеним «совєтскім народом»…

«Трійки» поєднували в собі слідство, обвинувачення, суд і виконавця вироків. На все слідство відводилося 10 діб. Участь захисника, прокурора, а часом і самого звинуваченого, оскарження вироку та клопотання про помилування не передбачалися, а вирок виконувався негайно після його винесення. Цілком у дусі настанови творця радянської держави В.І.Леніна, який учив: «Будьте зразково нещадними… Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини» (В.И.Ленин, ПСС, Москва, Политиздат, 1981 г., т.50, с.165). І відповідно до настанови «любимца партии и народа» С.М.Кірова, який учив «Карати по-справжньому, щоб на тому світі був помітний приріст населення, завдяки діяльності нашого ГПУ» (Промова з нагоди 15-річчя ГПУ, цит. за кн.: Сергій Шевченко. Архіпелаг особливого призначення.– К.: Фенікс, 2006.– С. 21.).

На виконання згаданої Постанови «чистка» відбулася і в концтаборах. Так, начальник Соловецької тюрми особливого призначення (СТОН) Іван Апетер одержав наказ скласти список на розстріл 1825 в’язнів. Одна група, 507 в’язнів, була розстріляна під Леніґрадом 8 грудня 1937 року, 200 (насправді 198) – на Соловках 14 лютого 1938 року. Доля так званого «Соловецького етапу» (1111 осіб) стала відомою щойно в 1997 році: капітан Матвєєв з помічниками розстріляв його 27 жовтня, 1, 2 , 3 і 4 листопада в урочищі Сандармох на півдні Карелії. Серед 290 українців – творець театру «Березіль» Лесь Курбас, поет-неокласик Микола Зеров, драматург Микола Куліш, колишній міністр освіти УНР Антон Крушельницький та його сини Остап і Богдан, історики академік Матвій Яворський, професор Володимир Чехівський, професор Сергій Грушевський, географ академік Степан Рудницький, письменники Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, науковці Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко, творець Гідрометеослужби СРСР голландець родом професор Олексій Вангенгейм, міністр фінансів УСРР Михайло Полоз…

Цей Сандармох знайшли за документами та визначили на місцевості 1 липня 1997 року Карельський та Санкт-Петербурзький «Меморіали» (Юрій Дмитрієв, Веніамін Іофе). Тут приблизно 150 ям, де покоїться біля 9 тисяч розстріляних. Це в 30-х роках було «обычное место расстрелов» на півдні Карелії… Скільки таких місць ми не знаємо…

2004 року стараннями українців усього світу, насамперед Товариства української культури Карелії «Калина» (голова Лариса Скрипникова), там побудовано величний пам’ятник – гранітний Козацький хрест «Убієнним синам України» (автори Микола Малишко та Назар Білик).

…1937 рік – це гігантський масштаб репресій, що охопили всі реґіони й усі без винятку верстви суспільства, від найвищого керівництва країни до далеких від політики селян і робітників. Це колосальні фальсифікації звинувачень. Це безпрецедентна плановість терористичних «спецоперацій»: «чистки» не міг уникнути ніхто. За 15 місяців кампанії за політичними звинуваченнями в СССР було заарештовано більше 1.7 млн. (одного мільйона семисот тисяч!) осіб. А разом із жертвами депортацій і засудженими так званими «соціально шкідливими елементами» кількість репресованих перевищує два мільйони (Тези Міжнародного товариства «Меморіал», 2007). Усього під час Великого Терору до розстрілу з політичних мотивів були приречені 681692 (шістсот вісімдесят одна тисяча шістсот дев’яносто дві!) особи. (Борис Соколов. Наркомы страха. Ягода. Ежов. Берия. Абакумов.– М.: АСТ-ПРЕСС КНИГА, 2001.– С. 130).

«Чистка» тривала понад 15 місяців і була офіційно припинена за постановою Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938 року, хоча репресії тривали й далі.

Її результат – девальвація цінності людського життя і свободи, зруйнування громадянського суспільства – громадських і політичних організацій, громад, церков, навіть сім’ї. Кожна людина залишалася сам-на-сам з молохом терористичної держави.

Кількість жертв репресій, депортацій і голоду в Україні за часи совєцької влади не піддається підрахунку. Це приблизно третина українського народу. Американський дослідник української трагедії Джеймс Мейс писав, що нинішня Україна – це соціологічно випалена земля. Нинішній період історії України він визначав як «постгеноцидний». На його думку, процесу інтелектуального і морального занепаду українського суспільства та подальшого російщення не змогло зупинити навіть проголошення незалежности.

Усі наші сучасні біди – це наслідок сатанинської селекції, під час якої була фізично знищена найкраща частина українського народу.

Починаючи з 2007 року річниця початку Великого Терору (5 серпня) і день пам’яті Соловецького етапу (27 жовтня) відзначалися в Україні на державному рівні. Адже 21 травня 2007 року Президент України В.Ющенко підписав Указ №431/2007 «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937–1938 років». Цей Указ, зокрема, покладав на Український Інститут національної пам’яті обов’язок щороку споряджати на початку серпня експедицію в урочище Сандармох та на Соловецькі острови. 2011 року новий директор Інституту комуніст Солдатенко радо умив руки від цієї справи, бо новий Президент В.Янукович перепрофілював Інститут з центрального органу виконавчої влади на звичайний науково-дослідний інститут. Однак голові Київського товариства політв’язнів та жертв репресій Григорію Куценку вдалося торік домовитися з Міністерством культури про спорядження експедиції. Сього ж року експедиція їздила коштом добродіїв (спонсорів)… Отже, 75-а річниця Великого Терору – це вже не державна справа. Бо владарюють в Україні ідейні та фізичні нащадки організаторів і виконавців Великого Терору.

Після громадянської панахиди учасники експедицій поділяться враженнями від поїздки, а письменник Григорій Гайовий представить свою книжку «Проща».

Василь Овсієнко, учасник паломництва у Сандармох і на Соловки 1999–2005 рр.

T. 044- 285-12-11, моб. 066-66-33-046 ; E-mail: [email protected]

Зараз Україна стоїть на вирішальному роздоріжжі. Багато з її сусідів у Центральній та Східній Європі продемонстрували світові чого можливо досягнути за умов демократизації та економічного процвітання. Україна має можливості зробити те ж саме. Зараз українські владі потрібно здійснити важливі кроки, щоб реалізувати цей потенціал.

Це особливо стосується зміцнення демократичних інституцій для забезпечення поваги до основних свобод. Парламентські вибори в Україні наприкінці цього місяця стануть важливим показником для цих інституцій. Зараз в країні існують тривожні тенденції, що підтверджується останньою проміжною доповіддю місії спостерігачів БДІПЛ ОБСЄ.

Ми стурбовані останніми повідомленнями про застосування адміністративного ресурсу на користь кандидатів від правлячої партії та через труднощі, з якими зіткнулися деякі ЗМІ. Також ми стурбовані через те, що ЦВК продовжує проводити передвиборчі засідання за закритими дверима та відсутністю представників деяких політичних партій в окружних та дільничних комісіях. Роздача матеріальної та фінансової винагороди виборцям – це ще одне питання, яке потрібно розслідувати та припинити використовувати.

Ми шкодуємо через засудження лідерів опозиції під час судових процесів, які не відповідали міжнародним стандартам та через ненадання їм права брати участь у виборах. Українська влада має вирішити питання використання вибіркового переслідування, включаючи справи колишнього Прем‘єр-міністра Юлії Тимошенко та інших колишніх високопосадовців.

Сполучені Штати та Європейський Союз роблять свій внесок у вільні і чесні вибори, підтримуючи спостерігачів за виборами, допомагаючи проводити навчання для членів виборчих комісій, заохочуючи до роботи з виборцями та захищаючи права кандидатів і виборців.

Але це – не вибори у Європейському Союзі чи Сполучених Штатах. Це - вибори в Україні. Це – момент, коли українські лідери повинні завойовувати голоси своїх громадян. Вони очікують від президента Віктора Януковича і його уряду, що вони вирішать ці проблеми, особливо щодо гарантування дотримання права на політичну участь та вільного доступу до ЗМІ всіх кандидатів.

Ми знаємо, що це можливо, адже українці вже робили це раніше. Лише два роки тому вони обрали нового президента на виборах, які багато спостерігачів назвали найвільнішими та найчеснішими в країні. Тими виборами українці встановили власний високий стандарт, якого необхідно дотриматись на виборах цього місяця.

Ми також пам’ятаємо про ширший порядок денний реформ в Україні. Хоча було досягнуто певного прогресу, ми сподіваємось, що ці вибори призведуть до рішучих і ефективних зусиль з боку лідерів країни щодо здійснення ключових реформ, в тому числі стосовно інвестиційного клімату та в енергетичному секторі. Тут на кону для майбутнього України стоїть дуже багато.

 Європейський союз та Україна завершили переговори щодо амбіційної Угоди про Асоціацію, яка забезпечить цій країні політичну асоціацію та економічну інтеграцію з Європейським Союзом, в тому числі за рахунок створення Глибокої і всеохоплюючої зони вільної торгівлі. Вона запропонує українському бізнесу більший доступ до 500 мільйонів споживачів в Європейському Союзі та допоможе Україні на шляху до сучасної європейської демократії.

Але Європейський Союз зможе рухатись вперед з таким амбіційним порядком денним лише за умови, якщо поважатимуться демократичні права українського народу, в тому числі свобода слова, свободи участі у політичному житті, свободи зібрання та свободи преси, якщо буде верховенство права та досягнуто прогресу у загальному порядку денному реформ.

У наших глибоких спільних інтересах бачити незалежну, заможну і незворотньо демократичну Україну, асоційовану з Європейським Союзом. Ми прагнемо до глибшого, взаємовигідного партнерства з Україною та продовжуватимемо працювати заради того, щоб одного дня Україна повністю усвідомила свій власний потенціал та посіла своє місце серед сучасних демократій Європи.

24 жовтня, 2012  

© The New York Times

Народився 19 квітня 1931 року, м. Київ – помер 24 жовтня 2012 року, м. Київ — перекладач, літературний критик, мовознавець, прозаїк. Учасник українського руху опору. Політв'язень радянських тюрем і концтаборів (1953-63). Член Національної Спілки письменників (1986), Всеукраїнського товариства політв΄язнів і репресованих. Лауреат літературних премій ім. М. Рильського (1993), М. Лукаша (2000). Нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня (2007).

1950 року Ростислав Доценко закінчив середню школу і вступив до Київського університету на український відділ філологічного факультету.

14.02.1953 заарештований під час останньої хвилі сталінського терору за звинуваченням в «антирадянській пропаганді», за поширення творів «буржуазно-націоналістичних» письменників (М. Грушевського, В. Винниченка та ін.). Навесні 1953 засуджений Київським обласним судом за ст. 54-1 ч. 2 на 8 р. ув'язнення. Працював у концтаборі в Куйбишевській обл. на будівництві Волзької ГЕС, де став співзасновником «Групи революційних марксистів», яка ставила за мету поборення тоталітарного режиму в СРСР, за що 1956 дістав ще 7 р. ув'язнення. Відбував його на Далекому Сході, на Тайшетській трасі та у мордовських таборах. Познайомився з митрополитом Йосипом Сліпим, Володимиром Горбовим, Петром Дужим, Святославом Караванським, Юрієм Литвином та іншими політв'язнями.

У квітні 1963 звільнений. На основі довідки про зняття першої судимості вдалося поновитися в Київському університеті. Саме тоді познайомився і заприятелював із шістдесятниками Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Аллою Горською, Євгеном Сверстюком, Опанасом Заливахою та іншими.

1965 закінчив університет, працював у редакції зарубіжної літератури в Держлітвидаві. Підготував кілька десятків перекладених видань (зокрема 12-томник Дж. Лондона, 1969-72). 1972, після відмови співпрацювати з КДБ, його звільнили з видавництва. 1974, після тривалих пошуків, вдалося влаштуватися на роботу в Республіканській сільськогосподарській бібліотеці. З 1988 перебував лише на творчій роботі.

Попри постійні політичні «догани» за радянських часів, у творчому доробку Р. Доценка чимало перекладів творів англійської, ірландської, американської, польської та інших літератур. Зокрема це твори О. Вайлда «Портрет Доріана Ґрея» (1968), Ф. Купера «Останній із могікан» (1969), В. Фолкнера «Крадії» (1972) і «Домашнє вогнище» (1983, співпереклад з В. Корнієнком), Ч. Діккенса «Великі сподівання» (1986), М. Мітчелл «Розвіяні вітром», повісті та оповідання Е. По, М. Твена, Дж.-К. Джерома, Ф. О'Коннора, В. Скотта та ін., збірки ірландських народних казок, англійських та ірландських приказок і прислів'їв. Доценко переклав з англійської літературознавчі праці Ю. Луцького «Між Гоголем і Шевченком» (1998), Ю. Шереха-Шевельова «Пролегомена до вивчення мови та стилю Г. Сковороди» (1998). У творчому доробку багато статей із проблем мовознавства, фольклористики, переклади справи, бібліографії з історії українського друкарства, політичних репресій і голодомору тощо. Доценко — автор циклу біографічних нарисів «Україна без українців» — про письменників і громадських діячів, жертв політичних репресій (О. Кониського, М. Хвильового, А. Кримського, М. Зерова, Ю. Липу, О. Телігу, Ю. Литвина та ін.) Упорядкував збірку творів Л. Гребінки «Радість чорноземна» (1990), Л. Лимана «Пам΄ять» (2002), Ю. Литвина «На лезах блискавок» (2009). Численні переклади та літературознавчі статті Доценка друкувалися в українській та закордонній пресі. Доценко також є автором близько 2 тис. напівафористичних «Думок проти ночі» — філософсько-викривальних роздумів про окупаційні режими.

Бібліографія

Публікації. Під знаком Миколи Лукаша // Україна. – 1988. – Ч. 50;

Пам'ятаймо про свій обов'язок (Про М. Лукаша) // Укр. мова і літ-ра в шк. – 1989. – №12;

Відвойовниця України (Про О. Телігу) // Старожитності. – 1992. // № 12;

Прозріння над прірвою (Про М. Хвильового) // Нар. газ. — 1993. — Ч. 50;

Особливо небезпечний, тим-то приречений на безвість (Про поета-шістдесятника О. Григоренка) // Україна. – 1993. — ч. 12;

За Вкраїну його замучили колись (Про Л. Гребінку) // Нові дні. – 1995. — Ч. 544. – С. 10-12;

Повернення Галі Мазуренко // Київ. — 1997. — Ч. 5-6. — С. 58-59;

Листи з неволі (1953-1963) // Він просто йде: Зб. — 2001. — С. 132-269;

Аргонавт, що оминув ГУЛАГ (Про Л. Чернова) // Дивослово. — 2002. — № 11;

Поезія на життя і смерть (Про Г. Соколенка) // Київ. — 2005. — Ч. 12. — С. 75-83;

На Україну повернусь... (Про Л. Дражевську) // Березіль. — 2007. — № 7-8. — 159-165;

Прощання — перед майбутніми зустрічами (Про О. Ізарського) // Наше життя. — 2007. — № 11. — С. 9, 10, 28;

Юрій Литвин — поет і правдоборець під в'язничним муром епохи: Спогад-роздум. — К.: Укр. Центр духовн. культ., 2007. — 32 с.;

Заморський погляд на укр. постаті: Вадим Лесич / Дивосвіт. — 2008. — № 1. — С. 24-25;

Вдячне слово про поважну людину (Про М. Сороку) // Вони мислили Україною: Зб. — Т., 2009.— С. 60-61;

Світлі думки проти ночі. Афоризми і щось близьке до них / Р. Доценко. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2011. – 296 с.

Литвин Юрій. На лезах блискавок: Поезії. Статті. Документи. Листи // Упор., авт. передм. Р. Доценко. — К.: Вид-во ім. О. Теліги. 2009. — 496 с.;

Література: Доценко Р. Листи з неволі (1953-1963) // Він просто йде: Зб. — 2001. – С. 41-131;

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2012. – 896 с. + 64 іл. (Доценко: с. 239-240).