Бюлетень "Права Людини", 2012, #31

Український омбудсмен Валерія Лутковська вирішила більш прискіпливо наглядати за дотриманням прав громадян у регіонах. Як нам стало відомо, у Черкаській області з’явився регіональний координатор із зв’язків з громадськістю Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Ним став правозахисник Володимир Батчаєв, який представляє Всеукраїнську Асоціацію українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів (Асоціація УМДПЛ). Він розповів НародUA про те, з чим пов’язана така потреба, а також про свої перші враження від нової посади.

– Чому виникла потреба введення в областях регіональних координаторів від омбудсмена? Валерія Лутковська не може впоратися зі своїми обов’язками?

– По-перше, регіональні координатори зі зв’язків із громадськістю поки що будуть працювати не у всіх регіонах України, а лише в Херсонській, Вінницькій та Черкаській областях. Це своєрідний експеримент, а точніше проект, який реалізується за підтримки міжнародного фонду «Відродження» на основі Меморандуму про співробітництво, який було підписано між Уповноваженим з прав людини Валерією Лутковською та Асоціацією УМДПЛ. Чи вдасться Валерії Володимирівні впоратися та реалізувати свої задуми, а вони дійсно корисні для України,  – покаже час. По-друге, оцінювати її роботу – це прерогатива громадян України і, на мою думку, зараз ставити будь-які оцінки омбудсмену ще зарано – вона перебуває на посаді зовсім незначний термін. Проте, окремі досягнення вже очевидні, і насамперед я би виділив два основних позитивних зрушення: більша відкритість та прагнення до розвинення діалогу і взаємодії з неурядовими організаціями правозахисного спрямування, а також практичні кроки щодо запровадження в Україні національного превентивного механізму (НМП) з питань попередження катувань.

– Що це за механізм?

– Якщо стисло, це механізм контролю за місцями несвободи з метою недопущення жорстокого поводження та чинення насильства над особами, що в них перебувають. І до такого контролю заплановано залучити представників суспільства – працівники секретаріату Уповноваженого з прав людини здійснюють інспекційні візити у місця несвободи, але не самостійно, а разом із громадськими активістами, науковцями, експертами, де всі спільно контролюють дотримання прав громадян у цих закладах. На необхідності створення НПМ правозахисна спільнота наполягала вже давно, але раніше державні структури обмежувалися лише пустими балачками на кшталт «так, треба забезпечувати дотримання прав людини у місцях несвободи», але на практиці далі подібних красивих декларацій справа не просувалася. Будемо сподіватися, що наразі правозахисникам та офісу омбудсмена вдасться врешті-решт «продавити» через бюрократичні бар’єри питання створення подібних груп «громадських візитерів».

– Чи зустрічалися ви з Валерію Лутковською, і якщо так, то які завдання вона перед вами поставила?

– Так, звісно зустрічався. Але, наголошую, що я регіональний координатор зі зв’язків із громадськістю, а тому ніякого звичного для чиновників «нарізання» завдань не було – під час спілкування ми обговорили проблемні питання, шляхи покращення ситуації, строки відвідування місць несвободи, порядок консультування громадян тощо.

– І чим будете займатися?

– Здійснювати моніторинг стану забезпечення конституційних прав громадян в місцевих органах державної влади, приймати участь у інспектуванні місць несвободи, інформувати Уповноваженого про виявлені недоліки й порушення, консультувати жителів області з питань можливих шляхів поновлення їх прав і свобод, порядку подання звернень до Уповноваженого з прав людини та процедури їх розгляду. Робота вже почалася – спільно с представниками Секретаріату омбудсмена я відвідав шість місць несвободи: побували у Черкаському слідчому ізоляторі, ізоляторі тимчасового тримання в місті Черкаси, Придніпровському райвідділі міліції, спецприймальнику для адміністративно заарештованих, Черкаському геріатричному пансіонаті та Будинку дитини «Малятко».

– А до чого тут пансіонат для літніх людей та будинок «Малятко»?

– Справа у тому, що і в на перший погляд мирних закладах люди можуть зазнавати певних утисків з боку адміністрації чи відчувати на собі, що таке нелюдське поводження або приниження гідності. Тому до місць несвободи віднесені не тільки тюрми і інші приміщення із ґратами на вікнах, а й певні медичні та соціальні заклади, за перебування людини у яких відповідає держава – інтернати, дитячі будинки і будинки для людей похилого віку, психіатричні лікарні тощо.

– І які враження від відвідин?

– Приємно здивував Будинок дитини «Малятко», що по вулиці Пилипенка. Вперше відвідав подібний заклад і якось підсвідомо очікував чогось неприємного, сирітського. Насправді зовсім не так – чудовий музичний і спортивний зал, веранди для прогулянок, кабінети для всебічного розвитку дітей та проходження медичних процедур, нові меблі, приємний інтер’єр. А такої кількості іграшок я взагалі не бачив. Спитав: «Звідки це все?». Відповіли – допомога спонсорів та небайдужих людей і, дякувати Богу, що такі є. Можна сказати, що персонал до перевірки готувався, але ми відвідали цей заклад без попередження адміністрації та й головний індикатор стану справ для мене, це зовнішній вигляд, настрій дітей і їх очі – схудлих немає, сидять на горщиках, пісні співають, віршики по першому проханню читають – це показник.

– А як щодо тюремних закладів?

– Ну, їх відвідування життєвого оптимізму не додасть у будь-якому випадку. Щодо умов тримання – зрозуміло, що далеко не Норвегія і безперечно – умови мають бути кращими. Проте, динаміка на поліпшення умов утримування громадян спостерігається, хоча все просувається і не такими темпами, як мало би бути. Все традиційно упирається у мале фінансування та завелику наповненість. Це проблеми, які має вирішувати держава. На місцях адміністрація особливо не розвернеться і самостійно нічого не вирішить, та й щедрих спонсорів-багатіїв справи арештантів не хвилюють і, мабуть, даремно – як кажуть від суми та від тюрми… Хоча у тому ж слідчому ізоляторі адміністрація власним коштом проводить благоустрій камер, створила більш-менш нормальні умови для неповнолітніх і жінок, у останніх навіть душові кабінки у камерах встановлені. З неповнолітніми проводять навчання. Коли ми зайшли до класу, вчителька розповідала про українське мистецтво. Теж вільно спілкувалися з людьми, в тому числі і за відсутності представників адміністрації – кажуть, що у Черкаському СІЗО умови тримання та ставлення персоналу пристойні, як казав один бувалий – «мені є з чим порівнювати». Працівники пенітенціарної служби області сподіваються і на новий кримінально-процесуальний кодекс, який повинен зменшити кількість арештованих, що, в свою чергу, повинно надати можливість для поліпшення умов утримання.

– Громадяни часто звертаються до вас зі своїми проблемами?

– Власне, прийом громадян був розпочатий лише на минулому тижні, але люди вже приходили. Спілкуватися з людьми для мене – це саме болюче, адже допомогти просто не можеш. До речі, багато вважають Уповноваженого з прав людини ледь не всемогутнім, і вірять, що звернення до нього одразу вирішить всі питання. Але це не так, бо і омбудсмен наділений певними і, на мою думку, недостатньо широкими повноваженнями, а окремі питання взагалі не перебувають у його компетенції. Скажімо, він не розглядає звернення, які розглядаються судами чи якщо вже вступило у силу рішення суду. Або, якщо оскаржуються дії приватноправової особи, яка не виконує публічних функцій чи людина не скористалася можливістю захисту своїх прав передбаченими законодавством доступними та ефективними засобами захисту. А іноді бачиш несправедливість, а з позиції закону начебто все гаразд – таке у нас суспільство. Нещодавно звернулась жінка, плакала й розповідала – чоловік військовий, служив у Таджикистані, мали там квартиру, а потім – розпад СРСР, слов’ян почали переслідувати, він звільнився, і у 1991 році вони всією родиною були вимушені все покинути і мерщій тікати. Він сам українець, зі Шполянського району, ось і повернувся на батьківщину. Житло у Таджикистані покинули, іншого немає. Тож оселились вони у зятя в Оршанці на відомчій квартирі військової частини – на той час зять прикордонником був. Потім зять звільнився з військової служби, втратив право на користування житлом, і цих людей, які повернулися до себе на батьківщину, туди, де, як кажуть пуповина закопана, виселяють. Куди? А нікуди – просто виселяють, адже житло відомче і належить військовій частині. Це ще начальник військової частини людяний – обіцяв до весни з житла не виганяти, а що далі? А чоловіку 67 років, інвалід першої групи, не ходить, 27 років вислуги і нагородила його вітчизна за захист – двадцять один рік у черзі за житлом у Черкасах стоїть і зараз 46 на черзі. Каже: «Нам би однокімнатну, але, мабуть, ніколи цигарки у власному житлі вже не викурю». Писали вони всім – від військового відомства до Президента – результатів особливих не має. Це по-людськи? Але все по закону, навіть рішення суду про втрату права користування житлом є. Закон і справедливість, на жаль, поняття не завжди тотожні. Поспівчував жінці, 100 разів вибачився, що не можу допомогти, та порадив звернутися ще до новообраного депутата – ці люблять людям рай обіцяти, може дійсно допоможе – пару гріхів з себе зніме. А взагалі моє завдання – надавати жителям області первинні консультації з питань можливих шляхів поновлення їх прав і свобод, роз’ясняти громадянам порядок подання звернень до Уповноваженого з прав людини та процедуру їх розгляду.

2.11.2012

Одним з постулатів кримінального права будь-якої цивілізованої країни є незворотність покарання. Тобто жоден злочинець не має уникнути справедливого покарання. Іншим постулатом є принцип, що жоден невинуватий не може бути покараний. Тому що, якщо допустити, що суд засудив невинуватого, то сподіватись на віру людей в справедливе правосуддя не доводиться.

Я не хочу торкатися питань політичних переслідувань і замовних судових рішень на політичному тлі, незаконного відчуження державного майна у приватну власність та інші маніпуляції та зловживання владними повноваженнями, що відбуваються на теренах України. Мене цікавить доля простих людей, які засуджені на все життя, тобто до довічного позбавлення волі.

Хтось може собі уявити засудження до довічного ув’язнення за несправедливим судовим рішенням? Яка трагедія відбувається в долі людини та її рідних, коли вони впевнені та усвідомлюють, що засуджений несправедливо покараний позбавленням волі на все життя, а держава не дає шансу на виправлення помилки? Чи можна назвати цивілізованою країну, де відбуваються подібні речі, тим паче, якщо це не поодинокий випадок вірогідної судової помилки, а тенденція? Станом на 1 жовтня 2012 року в Україні налічувалося 1798 осіб, що відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Чи може хтось назвати точну цифру, скільки з цих людей засуджені несправедливо?! Якщо навіть одна людина з тисячи, навіть цей факт має бентежити суспільство, бо на місті такого мученика може опинитися кожен українець. А якщо не одна, а три, або десять, а може й більше?! Можемо тільки пригадати, як після знешкодження чергового серійного ман’яка з’являються приклади судових помилок і без вини засуджених.

11 жовтня 2012 року в офісі Омбудсмана відбувся круглий стіл на тему: «Незворотність покарання в контексті нового КПК». На зустрічі були присутні Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Валерія Лутковська, провідні українські й закордонні експерти в галузі кримінального права. Відомі юристи-практики, такі як Аркадій Бущенко, Микола Сірий, Олександр Заруцький, Володимир Колбанцев та інші, представник Генеральної прокуратури, координатор проекта Європейського Союзу і Ради Європи Божена Маланчук, депутат Верховної Ради Ярослав Кендзьор, директор Міжнародної Амністії в Україні Тетяна Мазур, представники українських неурядових організацій.

Експерти дві години дискутували навколо реальної проблеми, яка неодмінно постане у зв’язку з прийняттям нового Кримінально-процесуального кодексу. В новому кримінальному процесі передбачаються суттєві й прогресивні зміни в процедурі оцінці доказів під час розслідування кримінальних справ. У новому КПК докази на стадії дізнання й досудового слідства оцінюватиме нововведена процесуальна фігура «слідчий суддя», а прокуратура втрачає свої наглядові функції під час розслідування. Крім того, під час судопровадження, якщо підсудний відмовляється від своїх показів, які він дав під час розслідування у справі, й заявляє, що вони отримані внаслідок тортур, суд не вважатиме ці дані як докази вини підсудного. Таким чином, складається враження, що катувань в підрозділах міліції значно поменшає, оскільки не буде сенсу представникам розслідування тиснути на затриманого з метою вибити зізнання, якщо дізнавачі знатимуть, що суд все одне не врахує як доказ ті зізнання, бо людина в суді може відмовиться від них. Тобто, з одного боку, починається більш цивілізований процес оцінки доказів, відповідно й рішення проголошуватимуться не завжди в унісон з позицією обвинувачення, і можна буде сподіватися на справедливі судові рішення, а з іншого боку, постає питання: «Якщо в новому КПК реалізовуватиметься процес змагальності сторін, а докази суд враховуватиме відповідно до норм закону, тобто проголошуватиме справедливі рішення, то що робити з такими справами, якими рясніє статистика вироків за тяжкі та особливо тяжкі злочини, в яких обвинувачення ґрунтувалося виключно на первинних доказах (зізнаннях), які були отримані внаслідок катувань і які оцінив не суд, а слідчий?».

Таких справ насправді безліч в кримінальній практиці, бо по-іншому, на жаль, не вміє працювати наша правоохоронна система, бо отримати зізнання й звітувати керівництву про розкритий злочин набагато легше, ніж розслідувати, аналізувати непрямі докази. Особливо це стосується резонансних випадків, коли, наприклад, ман’як тероризує суспільство зухвалими та жорстокими серійними вбивствами. Тоді керівництво МВС тисне на підлеглих, наказує негайно розкрити злочин і знешкодити розпалювача суспільной колотнечі. Підлеглі мусять звітувати начальству про розкриття злочину, навіть якщо не мають уявлення про справжнього злочинця. Якщо людина отримує певний термін позбавлення волі за несправедливим судовим рішенням, це викликає обурення і гнів, зневіру у правосудді й розчарування в принципах верховенства права, які зухвало декларуються керманичами держави на міжнародних зустрічах.

Дехто, марно використавши всі способи національного захисту, складає руки та з біллю терпить несправедливість, дехто бореться з системою до кінця, незважаючи навіть на відмову Європейського суду прийняти до провадження справу, домагається справедливості. Ці люди мають шанс вийти на волю, зібравши необхідні матеріали й домогтися перегляду справи, реабілітуватися в очах суспільства. Але жодного шансу немає в людей, які відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

І буває, повторюся, що люди відбувають покарання за вироками, що ґрунтуються на обвинуваченні, в якому єдиним доказом були зізнання, отримані під тортурами, а підсудні в суді відмовлялись від своїх свідчень і переконливо благали суд почути їх. Проте, суд був невблаганнй, а вирок – камера довічника – на все життя.

Яскаравим прикладом такої практики являється презентований під час круглого столу фільм Олени Білозерської та Олекси Ярославцева «Олександр Рафальський. Довічне позбавлення волі».

Цей сюжет приголомшує і викликає розумний сумнів щодо справедливості засудження Олександра Рафальського та ще двох осіб до довічного позбавлення волі. Четвертий фігурант цієї справи помер у в’язниці, не дочекавшись перегляду справи. Є версія, що смерть пов’язана з кримінальною справою.

Починаючи круглий стіл, Уповноважений Верховної Ради з прав людини Валерія Лутковька зазначила, що на її практиці це вперше, коли в офісі омбудсмана проводяться публічні заходи не з ініціативи Уповноваженого, а за пропозицією громадських організацій. І це насправді позитивна практика застосування офісу Омбудсмана як майданчика для дискусії, незалежно від позиції Уповноваженого. Скажімо, під час багаторічного керування офісом Омбудсмана Ніною Карпачовою така практика була, на жаль, неможливою.

На круглому столі лунали різні експертні висновки. Скажімо, адвокат Микола Сірий після презентації фільму, в якому розповідається історія Олександра Рафальського, зазначив, що якість правосуддя або ефективність розслідування можливо оцінити на прикладах, як державні структури поводять себе відносно справ такого ґатунку, якщо, наприклад, домогтися виправдання невинно засудженого, а також справедливого покарання державних службовців, які причетні до катувань і фабрикації кримінальних справ. Тоді можна говорити, що правосуддя було справедливим, а розслідування фактів тортур – ефективним. А допоки цього не відбувається, про якість правосуддя та ефективність розслідування, хоч в старій, хоч в новій редакції КПК, казати, на жаль, не доводиться.

КПК, що добігає свого кінця у використанні та вважається кодексом з радянською ідеологією й практикою застосування, спонукає систему до карального підходу. Цей кодекс передбачає процедуру перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами. Стаття 400-5 КПК України передбачає підстави, за якими судові рішення, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті, а саме: фальсифікація доказів, неправильність перекладу, а також показань свідка, потерпілого, обвинуваченого, підсудного, висновку і пояснень судового експерта, на яких ґрунтується вирок. До цього переліку також відносяться: зловживання прокурора, дізнавача, слідчого чи суддів під час провадження у справі, а також всі інші обставини, які не були відомі суду при винесенні судового рішення і які самі по собі або разом із раніше виявленими обставинами доводять неправильність засудження або виправдання підсудного.

Здавалося б, підстав для перегляду справ достатньо, і прискіпливий практикуючий юрист може навести низку аргументів на користь свого клієнта, засудженого до довічного ув’язненення в контексті своєї практики, де обвинувачення ґрунтується виключно на визнавальних свідченнях особи проти себе, що отримані із застосуванням фізичного чи психологічного насильства, а винуватість видається доволі сумнівною, бо крім первинних доказів, отриманих з процесуальними порушеннями, інших немає, навіть якщо вирок набрав законної сили, а засуджений використав своє право на апеляційне та касаційне оскарження. Але тут на заваді стає інша норма, яка зазначає, що всі ці підстави, тобто фальсифікація доказів, неправильність перекладу, показань свідків, потерпілого чи обвинуваченого і таке інше є підставою для перегляду судових рішень, що набули законної чинності «лише в тому разі, коли вони встановлені вироком, що набрав законної сили, а при неможливості постановлення вироку – матеріалами розслідування». Тобто для того, аби засуджений до позбавлення волі, вирок відносно якого набрав законної сили, і який стверджує, що відносно нього були застосовані тортури під час досудового слідства з метою отримання зізнання, може отримати таку привілею, як перегляд справи навіть не зважаючи на те, що дехто з них має переконливі докази катувань, підтверджені медичною аргументацією тільки після набрання чинності рішення відносно катів, які над ним знущалися. При тому, що в статті 400-7 КПК України чітко зазначено, що особами, які мають право порушити питання про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами є Генеральний прокурор України та йго заступники, прокурор Автономної Республіки Крим, прокурор області і таке інше, тобто особа, яка здійснювала нагляд за дотриманням законності під час всього провадження у справі та підтримувала обвинувачення в суді. Іншими словами, саме прокурор ухвалює рішення про перегляд вироку за нововиявленими обставинами, тобто рішення про власну компетенцію і власний професіоналізм: наскільки ефективно проводився нагляд за здійсненням законності та наскільки обґрунтованим було його підтримання обвинувачення в суді.

Аби стало зрозуміло, наскільки можливе таке дійство, тобто неупереджене та обґрунтоване розв’язання питання прокурорської ініціативи про перегляд справи, досить згадати рішення Європейського суду з прав людини «Каверзін проти України» від 15 травня 2012 року, в якому Європейський суд зазначив, що відсутність ефективного розслідування фактів катувань з боку прокуратури є системним порушенням статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в процесуальному аспекті. Тобто, враховуючи те, що прокуратура є державним монополістом розслідування фактів порушення прав людини з боку чиновників, а також здійснення нагляду за дотримання законності під час досудового слідства – фактично не виконує свої функції. Тому й на практиці ми стикаємося з тим, що порушення питання про перегляд кримінальних справ в порядку нововиявлених обставин відбувається вкрай рідко. Це поодинокі випадки коли прокуратура визнає факти тортур, фабрикації кримінальної справи та ініціює перегляд справи за нововиявленими обставинами.

Що треба для того, аби прокуратура побачила недоліки в своїй роботі, в роботі слідства, а суд наважився переглянути кримінальну справу після набрання вироком законної сили і використання засудженим апеляційних і касаційних інструментів перегляду справи? Як приклад, згадаємо справу Максима Дмитренка. Людину було обвинувачено у вбивствах і зґвалтуваннях і засуджено до тривалого терміну позбавлення волі за злочини, скоєні Сергієм Ткачем, так званим «пологівським ман’яком» – ані апеляційний, ані касаційний суди не побачили під час перегляду порушень з боку слідства та прокуратури. Максим Дмитренко зараз звільнений і виправданий не тому, що прокуратура провела ефективне розслідування і зробила подання про перегляд справи за нововиявленими обставинами, а тому, що «пологівського ман’яка» арештували, і він зізнався у скоєнні злочинів. Що відбувалося б з Максимом Дмитренком, якщо б Сергій Ткач не зізнався у скоєному і не навів неспростовні аргументи своєї вини? Звичайно, у кращому випадку, Дмитренко, зневірений у справедливості українського правосуддя, звільнився б, повністю відбувши термін покарання. А якби Максима було засуджено довічно?!

А ось інша справа: є всі підстави вважати, що Володимир Панасенко, засуджений до довічного позбавлення волі, став жертвою жахливої суддівської помилки і шостий рік відбуває покарання за злочин, до якого ніяким чином не причетний. Слідчий прокуратури протягом усього досудового слідства, відвідуючи Панасенка в СІЗО, йому та його адвокату в очі казав, що знає про непричетність Панасенка, але у нього задача – швидко розкрити злочин і кандидатура Панасенка найкраще йому підходить, як для замовника. Слідчий пропонував Панасенку «співпрацю», в іншому разі він пообіцяв довічне ув’язнення. Панасенко відмовився від такої «співпраці», адже наполягав на тому, що не винний. Усі ті докази, які слідчий так «наполегливо» намагався зібрати впродовж усього досудового слідства, не гребуючи навіть незаконними методами ведення слідства, розсипались у суді. Алібі Панасенка було підтверджене чисельними свідками, суду були надані фото та відео, на яких видно, що Панасенко знаходився у зовсім іншому місці, ніж те, на яке вказував слідчий. Не маючи доказів причетності Панасенка до злочину суд був змушений вдаватись до припущень і явного викривлення та спотворення фактів. Викладене у вироку абсолютно не відповідає фактичним обставинам справи та спростовано чисельними свідками. Незважаючи на відсутність доказів, Панасенка безпідставно звинуватили та засудили до довічного позбавлення волі. Слідчий сфабрикував справу, прокурор підтримав державне обвинувачення, суд виніс неправосудне рішення. Внаслідок цих дій невинувата людина відбуває найсуворіше покарання, а справжні винуватці злочину залишились на свободі.

19 листопада 2012 року в Україні набирає чинності новий Кримінально-процесуальний кодекс, у якому процедура перегляду кримінальних справ залишилася практично незмінною у порівнянні до КПК. Наприклад, у главі 34, яка має назву «Провадження за нововиявленими обставинами», в статті 459 зазначено, що судові рішення, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими обставинами. Нововиявленими обставинами визнаються: 1) всі інші обставини, які не були відомі на час судового розгляду при винесенні судового рішення і які самі по собі або разом із раніше виявленими обставинами доводять неправильність вироку чи ухвали, що належить переглянути; 2) штучне створення або підроблення доказів, неправильність перекладу, висновку і пояснень експерта, завідомо неправдиві показання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, на яких ґрунтується вирок; 3) зловживання слідчого, прокурора, слідчого судді чи суду під час кримінального провадження та інше. Всі ці норми прописані, але, як на мене, навряд чи будуть реально працювати, бо існує інша норма: «Обставини, передбачені пунктами 2, 3 частини другої цієї статті повинні бути встановлені вироком суду, що набрав законної сили, а при неможливості ухвалення вироку – підтверджені матеріалами розслідування». Разом з тим законодавець в новому КПК додає суб’єкта звернення: в статті 460 КПК «Учасники судового провадження мають право подати заяву про перегляд за нововиявленими обставинами судового рішення суду будь-якої інстанції, яке набрало законної сили». Але чи зміниться щось в практичному застосуванні цієї норми зі старого прорадянського кодексу, коли стаття 463 КПК наголошує, що «заява про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами подається до суду тієї інстанції, який першим допустив помилку внаслідок незнання про існування цієї обставини»?

«Заява про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами у разі вчинення суддею злочину, внаслідок якого було ухвалено незаконне або необґрунтоване рішення, подається до суду тієї інстанції, суддею якого він був».

Чи стане можливий перегляд кримінальних справ в контексті нового КПК? На ці питання експерти будуть шукати відповідь під час публічних дискусій в Україні та на міжнародному рівні, а засуджені до позбавлення волі дуже скоро відчують на собі нововведення прогресивного і новітнього закону.

Не так давно Президент Украины Указом №619/2012 ликвидировал Комиссию по вопросам предупреждения пыток. Такой шаг Главы государства некоторыми СМИ, не разобравшимися в ситуации до конца, был воспринят негативно: мол, нет Комиссии – нет проблемы? Однако в самом документе четко прописано, что он был издан в связи с тем, что 2 октября с. г. принят Закон «О внесении изменений в Закон Украины «Об Уполномоченном Верховной Рады Украины по правам человека», который вступил в силу 4 ноября, положив начало работе национального превентивного механизма (далее – НПМ). Но, похоже, столь весомый аргумент не смог убедить скептиков в логичности и необходимости таких действий. Впрочем, и внедрение самого НПМ далеко не все восприняли позитивно, считая его малоэффективным в борьбе с пытками, а то и очередной фикцией, направленной на оболванивание украинских граждан.

Вместе с тем, необходимость создания национального превентивного механизма возникла не вчера. Еще в 2006 г. Украина присоединилась к Факультативному протоколу к Конвенции ООН против пыток и других жестоких, бесчеловечных или унижающих достоинство видов обращения и наказания. Указанный документ обязывает присоединившиеся к нему государства в течение года с момента его ратификации создать независимый национальный орган или совокупность органов – т. н. национальный превентивный механизм. Как будет работать НПМ и какие на него возлагаются функции, выясняла «Судебно-юридическая газета».

Применение пыток, да и другие преступления, связанные с нарушением прав человека, для Украины тема актуальная. Так, по данным Государственной судебной администрации Украины, в 2011 г. по ст. 127 УК Украины «Пытки» были осуждены 42 человека. Возможно, в масштабах многомиллионного государства эта цифра незначительная. Но если учесть, что это только вершина айсберга, что никто не знает, сколько аналогичных преступлений не раскрыто, а о скольких даже не заявлено, картина вырисовывается печальная.

К тому же, в нашей стране есть и другая проблема, которая в какой-то степени способствует появлению пыток – отечественная Фемида широко и не всегда обоснованно применяет такую меру пресечения, как взятие под стражу. За последние 10 лет Украина вошла в пятерку стран – лидеров по количеству обращений граждан в Европейский суд по правам человека. И как свидетельствуют статистические данные, значительное количество таких заявлений связанно именно с нарушениями ст. 3, 5 и 6 Конвенции о защите прав человека и основополагающих свобод (1950 г.). В частности, в решении по делу «Харченко против Украины» Европейский суд констатировал, что нарушение Украиной ст. 5 указанной Конвенции носит систематический характер. Ведь именно на начальных стадиях заключения, таких как взятие под стражу, люди поддаются пыткам и иному жестокому обращению.

Уполномочен защищать

Безусловно, до принятия законодательных новшеств Уполномоченным по правам человека также велась определенная работа. Однако полномочия омбудсмена в этой части были выписаны недостаточно четко, да и перечень мест, которые он имел право посещать, был невелик. Так, в п. 8 ст. 13 Закона «Об Уполномоченном Верховной Рады Украины по правам человека» было обозначено, что омбудсмен имеет право в любое время посещать места предварительного заключения и содержания, учреждения отбывания наказаний и принудительного лечения и перевоспитания, а также психиатрические больницы. Целый ряд иных учреждений, в которых свобода людей в той или иной степени ограничена, ранее был «за бортом».

В соответствии с новой редакцией указанной нормы, омбудсмен имеет право беспрепятственно посещать места, в которых лица принудительно содержатся по судебному решению или решению административного органа, в т. ч. изоляторы временного содержания, комнаты для задержанных и доставленных дежурных частей органов внутренних дел, пункты временного пребывания иностранцев и лиц без гражданства, которые незаконно находятся в Украине. Он также наделен правом посещать комнаты для пребывания временно задержанных военнослужащих, СИЗО, арестные дома, уголовно-исполнительные учреждения, приемники-распределители для детей, общеобразовательные школы и профессиональные училища социальной реабилитации, центры медико-социальной реабилитации детей, специальные воспитательные учреждения, воинские части, гауптвахты, дисциплинарные батальоны, специальные приемники для содержания лиц, подвергнутых административному аресту, городские, районные управления и отделы, линейные управления, отделы, отделения, пункты органов внутренних дел, специализированные автомобили (в т. ч. с конвоем), помещения (комнаты) для содержания подсудимых (осужденных) в судах, учреждения принудительного лечения и т. д. Причем приведенный перечень не является исчерпывающим.

Отметим, что суть НПМ не сводится только к праву омбудсмена и его представителей посещать места несвободы. Повышению эффективности его работы будет способствовать и ряд иных полномочий. Так, Закон дополнен ст. 19-1, в соответствии с которой Уполномоченный может: проводить опрос лиц, находящихся в местах несвободы, указанных в п. 8 ст. 13 Закона, с целью получения информации относительно обращения с ними и условий их содержания, а также опрос других лиц, которые могут предоставить такую информацию, и т. д.

Как работает НПМ

В случае выявления омбудсменом нарушений он вносит представление в орган, в ведении которого находится то или иное место несвободы. Кроме того, готовится отчет, в котором подробно излагаются выявленные нарушения прав человека и рекомендации по их устранению. Это достаточно действенный механизм.

По мнению скептиков, один из минусов НПМ – это его непрактичность. Якобы недостаточно четко выписан механизм реагирования Уполномоченного на выявленные нарушения. Однако это не отвечает действительности, и данное мнение возникло из-за неправильного понимания роли НПМ. В этой связи стоит отметить, что деятельность как самого омбудсмена, так и НПМ не должна дублировать работу иных органов и вмешиваться в их компетенции. Ведь одна из главных задач НПМ – добиться, чтобы другие госорганы действовали в соответствии с законом и не нарушали прав человека. Поэтому принятых изменений в Закон «Об Уполномоченном Верховной Рады Украины по правам человека» вполне достаточно для того, чтобы национальный превентивный механизм заработал в полном объеме. В конце концов, изменения в закон об Уполномоченном готовились рабочей группой по разработке НПМ при Администрации Президента, международными экспертами, экспертами Совета Европы, а также офисом Уполномоченного.

Принцип конфиденциальности и ответственность

Один из принципов работы как Уполномоченного, так и НПМ отчасти основывается на конфиденциальности. Суть данной методики сводится к следующему: об обнаруженных нарушениях (за исключением грубейших нарушений прав человека, когда необходимо немедленно реагировать и отправлять документы в прокуратуру) направляется письмо в то или иное министерство с требованием устранить их в месячный срок. Например, речь может идти о проведении какого-то незначительного ремонта. И если по истечении отведенного времени реакции не последует, нарушитель уведомляется о том, что будет опубликован соответствующий отчет, и о допущенных нарушениях во всех подробностях узнает общественность.

Существенно влияет на эффективности работы НПМ наличие у Уполномоченного рычагов воздействия, в т. ч. в случае неисполнения его рекомендаций. Например, игнорирование требований омбудсмена влечет административную ответственность, предусмотренную ст. 188-19 КУоАП. В соответствии с указанной нормой, невыполнение законных требований Уполномоченного Верховной Рады Украины по правам человека или создание препятствий в его работе, предоставление заведомо ложной информации, а также несоблюдение установленных законодательством сроков предоставления информации Уполномоченному влечет наложение на должностных лиц штрафа в сумме от 170 до 425 грн.

Будущее НПМ – за общественными организациями

В идеале департамент по вопросам реализации национального превентивного механизма (как структурная единица офиса Уполномоченного) – это лишь часть НПМ. Основная же роль должна возлагаться на общественные организации. В этой связи 8 ноября с. г. состоялось учредительное заседание Экспертного совета по вопросам реализации национального превентивного механизма при представителе Уполномоченного ВР по правам человека. На заседании были рассмотрены проекты положения и регламента Экспертного совета, а также план совместных действий на 2012–2013 гг. в направлении эффективного внедрения НПМ. В ближайшее время запланировано разработать и утвердить методологию мониторинга мест несвободы, алгоритмы проведения визитов в места несвободы различного типа, формы отчетности по результатам мониторинговых визитов, и, что немаловажно, механизм привлечения активистов гражданского общества к участию в таких визитах. Таким образом, с помощью Совета будут набираться все желающие, которым придется пройти соответствующее обучение и получить мандат от Уполномоченного на осуществление визитов в места несвободы.

Безусловно, для кандидатов будут установлены определенные критерии отбора – например, возраст, возможно, наличие полного среднего образования (человек должен суметь написать отчет по итогам визита). Также в отношении претендента не должно быть открытого уголовного дела, непогашенной судимости. Если человек соответствует этим критериям, он проходит обучение, Экспертный совет рекомендует его омбудсмену, и тот дает персональное поручение на год. С этого момента человек имеет право как представитель общественности проходить в закрытые учреждения с сотрудниками департамента. Понятно, что чем большее количество людей получат мандаты, тем сильнее будет «давление» на закрытые учреждения, и как результат, улучшатся условия содержания людей в них. Этот механизм апробирован во всем мире и доказал свою эффективность.

В Украине уже имеется некоторый опыт такой работы, и он дал свои результаты, поскольку удалось улучшить условия содержания в изоляторах временного содержания при УВД. Отметим, что визиты будут планироваться, но проверки будут осуществляться внезапно, что очень важно. Поэтому каждый госслужащий должен понимать, что к нему в любое время дня и ночи могут прийти независимые наблюдатели и посмотреть, что происходит. Как показывает международный опыт, такое ожидание увеличивает законопослушность ответственных лиц.

Международный опыт

В международной практике существуют три основные модели превентивных механизмов. Суть первой в том, что когда избирается омбудсмен, его сотрудники осуществляют визиты в места несвободы. При второй модели создается независимый орган (несколько органов) специально для осуществления мониторинговых визитов. Например, в Новой Зеландии таких органов 7, в Великобритании – 18. И третья модель, выбранная Украиной, называется «Омбудсмен +», когда в структуре омбудсмена создается специальное подразделение плюс общественные организации, которые совместно с Уполномоченным осуществляют мониторинг. Отметим, что такой выбор не был случайным. Мест несвободы в Украине около 5,5 тыс., и находятся они в ведении 11 министерств и ведомств. Логично, что самостоятельно офис омбудсмена обеспечить систему регулярных визитов не сможет. Поэтому планируется, что система будет состоять из центрального офиса и региональных представительств, которых на сегодняшний день уже три, и в ближайшее время планируется создать еще несколько.

Подводя итог, следует отметить, что внедрение национального превентивного механизма – это большой шаг не только в борьбе с нарушениями прав человека, но и с преступлениями, посягающими на жизнь и здоровье людей. Именно благодаря НПМ в разы увеличится возможность гражданского общества осуществлять мониторинг за деятельностью государственных органов, в ведении которых находятся места несвободы. Данный подход, т. е. создание системы регулярных посещений мест несвободы экспертными органами, эффективнее всего способствует улучшению прозрачности и уменьшению числа злоупотреблений со стороны должностных лиц в местах заключения.

Комментарии: ЭКСКЛЮЗИВ

Юрий Белоусов, представитель Уполномоченного по вопросам реализации национального превентивного механизма:

– Ликвидация Комиссии по вопросам предупреждения пыток – логичный шаг, поскольку она изначально создавалась как промежуточный вариант, который был создан по инициативе омбудсмена Валерии Лутковской. Следовательно, изначально в качестве НПМ ее рассматривать было нельзя. Во-первых, это консультативно-совещательный орган, который в принципе не являлся независимым. Во-вторых, он работал не на постоянной основе, основной формой его работы были заседания, т. е. члены Комиссии приходили, совещались, но никуда особо не выезжали. В-третьих, их полномочия были выписаны Указом Президента, а он не может расширять или изменять те законы, которыми прописаны условия посещения мест несвободы. В принципе, Комиссия создавалась для того, чтобы наработать лучшие практики НПМ.

Назар Кульчицкий, правительственный Уполномоченный по делам Европейского суда по правам человека:

– Национальный превентивный механизм, по моему мнению, должен действовать на опережение, делать все для недопущения ситуаций, связанных с нарушением прав человека. Он по своей природе не может проводить расследования в качестве правоохранительного органа – это не его функция. Нельзя превращать НПМ и омбудсмена в еще один следственный или карательный орган. Повторюсь, его функция состоит в предупреждении таких ситуаций.

Евгений Захаров, директор Харьковской правозащитной группы:

– Вопросы ведения НПМ – это в основном вопросы относительно условий содержания арестованных и заключенных. Ведь в некоторых наших местах несвободы можно производить пытки, как раз используя условия содержания – тесные, душные помещения, отсутствие элементарных условий для поддержания личной гигиены. Когда человека держат в таких условиях, НПМ должен это обнаруживать и соответствующим образом реагировать, определять, насколько такие «стандарты» соответствуют законодательству. Или, например, следить за тем, чтобы корреспонденция, которая не должна проверяться, скажем, письма к Уполномоченному по правам человека, прокурору или в Европейский суд, не перлюстрировалась, как это происходит сейчас. Вот такого рода вещами должен заниматься НПМ и менять ситуацию.

Татьяна Варфоломеева, ректор Академии адвокатуры Украины, президент Союза адвокатов Украины:

– Ликвидация Комиссии по вопросам предупреждения пыток была связана с созданием национального превентивного механизма. Думаю, это вполне логичный шаг, и офис Уполномоченного Верховной Рады Украины по правам человека с задачей по его развитию справится лучше. В западных странах такой механизм отлажен и работает практически идеально. Но он формировался годами с учетом национальных, культурных и прочих особенностей государств. Конечно, не факт, что все зарубежные наработки в этой области приживутся в Украине, но начинать с чего-то необходимо. Поэтому на начальном этапе без ошибок не обойдется. Но в любом случае принятые изменения и внедрение НПМ только позитивно отразятся на правах человека.

Сергей Сидоренко, первый заместитель председателя Государственной пенитенциарной службы Украины:

– Внедрение национального превентивного механизма – это достаточно весомый шаг в сторону демократизации общества. Украина в еще 2006 г. ратифицировала Факультативный протокол к Конвенции ООН против пыток и обязалась в течение года создать один или несколько национальных превентивных механизмов по предотвращению пыток. Этот инструмент предусматривает усиление влияния гражданского общества на действия власти. Поэтому представители указанных превентивных механизмов имеют право на беспрепятственное посещение любых мест предварительного заключения или отбывания наказаний под контролем государства. Сейчас продолжается работа в данном направлении.

Модели превентивных механизмов

Модель 1. Сотрудники омбудсмена осуществляют визиты в места несвободы.

Модель 2. Создается независимый орган (несколько органов) специально для осуществления мониторинговых визитов (например, в Новой Зеландии таких органов 7, в Великобритании – 18).

Модель 3. «Омбудсмен +»: в структуре омбудсмена создается специальное подразделение плюс мониторинг общественных организаций (Украина)

Уполномоченный Верховной Рады по правам человека имеет право:

Україна потрапила до списку країн, які демонструють небезпечні приклади відступу від свободи ЗМІ у Європі, – зазначив Міжнародний Інститут Преси (МІП), опублікувавши «Європейський список особливої уваги» («Europe Watch List»).

Як повідомляє Інститут масової інформації, список є поєднанням звітів від МІП, який захищає свободу преси в усьому світі, та їхнього партнера Медіаорганізації Південно-східної Європи (SEEMO), яка опікується питаннями свободи преси у країнах Південно-східної Європи.

Україна, Білорусь, Туреччина та Угорщина, є «країнами зосередження уваги» у цьому списку.

Останні роки увага до моніторингів свободи преси була націлена на ті частини світу, де спостерігаються загрозливі прояви цензури і де журналістів регулярно ув’язнюють, нападають і вбивають. Проте, побачили відступ у питаннях свободи ЗМІ і в Європі, де багато країн вже давно розглядаються як бастіони свободи висловлювання.

МІП вибрав чотири країни, на яких зосереджуватиме увагу, не тому, що вони є найгіршими чи є єдиними правопорушниками, а тому що кожна з них показує символічні елементи зростаючої загрози свободі ЗМІ в Європі.

Крім цих держав, велика кількість країн-членів Ради Європи показали погані та такі, що продовжують погіршуватися, дані про свободу засобів масової інформації. Це викликає заклопотаність не тільки з приводу стану свободи слова, але і самої демократії. Ці побоювання показують, чому важливо, щоб такі організації, які борються за свободу ЗМІ, як МІП і SEEMO, моніторили не тільки авторитарні країни, але й ті, які поруч, і, в разі серйозної проблеми, реагувати оперативно, ефективно і результативно.

Що стосується безпосередньо України, на думку міжнародних експертів, вона пережила чисельні порушення свободи ЗМІ напередодні парламентських виборів 28 жовтня 2012, а також розгляд парламентом пропозиції щодо повернення кримінальної відповідальності за наклеп як міру покарання. І хоча ці пропозиції були відкладені в минулому місяці, але спостерігачі побоюються, що тепер все може повернутися.

МІП та SEEMO зауважують, що, незважаючи на поліпшення після Помаранчевої революції 2004 року, рівень свободи ЗМІ знизився після того, як Віктор Янукович був обраний президентом в 2010 році, економічний тиск на ЗМІ і переслідування незалежних засобів масової інформації виросли. Безкарність за напади на журналістів викликає серйозну стурбованість.

Нагадаємо, що й вітчизняні експерти відмічають, що в останні два роки спостерігається згортання свободи слова та свободи ЗМІ в Україні. Також відбулася монополізація телевізійного екрану через диспропорційну присутність владного погляду та мінімізацію критичного голосу опозиції і незалежної громадськості.

Українська Гельсінська спілка з прав людини виражає своє занепокоєння з приводу утисків свободи слова на сайті інформаційного агентства УНІАН.

За 19 років своєї діяльності агентство УНІАН стало одним із найбільш впливових та авторитетних виробників інформаційного контенту в Україні. Повідомлення УНІАН цитують сотні українських та закордонних ЗМІ, а сайт www.unian.net щодня читають сотні тисяч відвідувачів. Таку аудиторію та авторитет колектив агентства завоював завдяки неупередженості, багаторічній оперативній роботі та дотриманню журналістських стандартів. Особливо хочеться відзначити увагу агентства до утвердження верховенства права та захисту прав і свобод людини в Україні: протягом п’яти років – з 2007 по 2012 рік – УНІАН вів спеціальний інформаційний проект «Права людини».

Прикро, що зараз ці всі здобутки можуть бути перекреслені введенням цензури.

Зокрема, йдеться про скандальні  кадрові ротації [1] в агентстві, звільнення головного редактора  Олександра Харченка, який багато років пропрацював в УНІАН, та призначення нового менеджменту УНІАН – вихідців із групи "1+1" (Миколи Кондратенка, Вадима Осадчого, Михайла Ганницького).

Наслідком цього стали численні повідомлення журналістів та редакторів агентства про спроби тиску і цензури з боку нового керівництва та введення штрафів [2] за опублікування «незручних» тем.

За словами редакторів сайту УНІАН, нове керівництво наклало "табу" не лише на погані новини про президента Віктора Януковича [3], а й лідера комуністів Петра Симоненка, а також наказало посилено висвітлювати виборчу кампанію Олександра Третьякова. Крім того, "табу" було накладене на прізвища Донія, Ар’єва, Бригинця.

Такі факти цензури в агентстві УНІАН, яке належить Ігорю Коломойському, викликають особливе занепокоєння, якщо згадати  сумну долю інших ЗМІ його медіахолдингу, зокрема – розправу над «Газетою по-київськи» [4] та знищення телеканалу Сіті [5] – єдиного столичного телеканалу, з якого кияни могли отримувати об’єктивні новини.

Ми звертаємося до власника УНІАН, пана Коломойського, з вимогою припинити нищення УНІАН, провести внутрішнє розслідування та звільнити осіб, причетних до спроб встановити цензуру.

Хочемо нагадати, що медіа не є чиїмись кишеньковими іграшками. Медіа – це надбання суспільства, і суспільство має право отримувати вільну та різноманітну інформацію. Без цього права Україна приречена скочуватися до авторитаризму.

Запровадження окремих елементів цензури є несумісним із демократичними цінностями і не має виправдання.

Відповідно до міжнародних стандартів на власнику ЗМІ лежить обов’язок не втручатися у редакційну політику видання та журналіста, зокрема, через введення таких процедур оприлюднення інформації журналістами, що унеможливлювала б цензуру.

Відповідно до міжнародних стандартів прав людини держава має обов’язок законодавчо забезпечити неможливість цензури у ЗМІ, зокрема, через введення різноманітних процедур, що унеможливлювали б цензуру з боку власника ЗМІ чи його керівництва. Держава повинна гарантувати журналісту можливість збереження його редакційної незалежності. Держава повинна розробити механізми втручання у таку ситуацію, оскільки цензура несе загрозу усьому суспільству, а не є внутрішнім корпоративним конфліктом.

Євген Захаров,
голова Правління

Аркадій Бущенко,
виконавчий директор

[1] http://pravda.com.ua/news/2012/05/17/6964692/?attempt=2

 [2] http://pravda.com.ua/columns/2012/10/31/6976334/

 [3] http://pravda.com.ua/news/2012/10/26/6975533/

 [4] http://khpg.org/1301304117

 [5] http://telekritika.ua/news/2012-01-16/68760

Совецький союз здох, але ще смердить. Його, з дозволу сказати, дискурс, його метастази продовжують псувати життя посполитим. Однією з класичних справ зомбісовка, як явища тоталітарного, антидемократичного і, відтак – антилюдського, є пригнічування вільної ініціативи в усіх її проявах, пригнічування волі людини і де свідоме, а де рефлекторне обмеження можливостей для висловлення волі, поглядів, не кажучи вже про антивладний протест. Заборонити і знищити все, що не дозволено “згори” якимось владоможцем чи хоча б його песиком.

Тому навіть в останні часи свого офіційного існування совок звично пручався громадянській свободі, вишкірившись на неї, зокрема “Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР»від 28.07.1988 року № 9306-ХІ” , який, якщо стисло, встановлював дозвільний порядок проведення мирних зібрань, вимагав повідомляти про намір проведення зібрання аж за 10 (десять) днів, а також уповноважував “виконавчі комітети” совєтів забороняти мирні зібрання власним рішенням, “якщо мета їх проведення суперечить Конституції СРСР”. Жорсткий совок, ви розумієте.

Давно набула чинности Конституція України, стаття 39 якої гарантує українцям право збиратися мирно без усяких “дозволів” чи то “санкцій” і передбачає можливість обмеження цього права лише рішенням суду відповідно до закону “лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей”. Давно набули чинности для України Конвенція з захисту прав людини і основоположних свобод і Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, які ще більш мінімізують можливости легітимних обмежень права на мирні зібрання, обумовлюючи, що будь-які такі обмеження припускаються лише тоді, коли вони є “необхідними у демократичному суспільстві”.

Але теперішня квазідержава УРСР-2 – родом з СРСР, рівно як і чиновницька ментальність. І ще на початку 2012 року 13 (тринадцять) міських рад обласних центрів України на запити відповіли нам, що при розгляді повідомлень про проведення мирних зібрань керуються тим совковим “указом” (Конституція, відповідно, їм не указ, а закон їм не писано). Принаймні двічі повідомляло про нібито чинність “указу“ і Міністерство юстиції України, а суди дотепер рясно застосовували його, обмежуючи реалізацію права на мирні зібрання (властиво – просто ці зібрання тупо забороняючи). Просякнуті духом і літерою того “указу“ положення чинного статуту патрульно-постової служби МВС України додають питанню виразного присмаку кийка і запаху сльозогінного газу.

Авторові цих рядків разом з іншими добрими людьми доводилося привертати увагу “суб’єктів владних повноважень” до цією сумної, протиприродної ситуації і до відповідних паскудних практик, а також у судових інстанціях заперечувати правомірність застосування в України того “указу”. Врешті, як той казав, процес пішов.

21-го травня цього року, у своїй Довідці щодо вивчення та узагальнення практики застосування адміністративними судами законодавства під час розгляду та вирішення впродовж 2010–2011 років справ стосовно реалізації права на мирні зібрання (п.2 постанови Пленуму від 21.05.12 №6) Вищий адміністративний суд України врешті однозначно вказав: “у судовій практиці під час вирішення справ щодо обмеження права на мирні зібрання мають місце випадки застосування Порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, встановленого Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року № 9306-XI “Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР”. Такий підхід судів є помилковим.

Оскільки норми цього Указу встановлюють дозвільний (реєстраційний) порядок проведення мирних зібрань та надають право органам влади та місцевого самоврядування заборонити їх проведення, у той час як норми Конституції України передбачають повідомний порядок проведення зібрань (шляхом сповіщення органів влади) та надають повноваження заборонити проведення мирного зібрання тільки суду, зазначений акт не підлягає застосуванню судами під час вирішення судами справ розглядуваної категорії“.

Своєю чергою, Київський апеляційний адміністративний суд, задовольняючи нашу апеляційну скаргу на “заборонне” рішення Окружного адмінсуду Києва, погодився з нашою аргументацією про те, що “…Указ суперечить Конституції України, оскільки передбачає дозвільний характер проведення мирних зібрань і взагалі стосується їх проведення у неіснуючій державі “СРСР”, регламентуючи відносини громадян СРСР з виконавчими комітетами рад народних депутатів, розглядаючи проведення зібрань крізь питання відповідности чи невідповідности “Конституції СРСР, конституціям союзних і автономних республік” – неіснуючих конституцій неіснуючиї субє’ктів. Згідно зі ст.19 Конституції  органи державної влади, місцевого самоврядування можуть діяти лише відповідно до Конституції і законів України, а згідно з п.1 ст.92 Конституції права і свободи людини і громадянина, їх гарантії визначаються лише законами”.

В теперішній Україні, на жаль, поки що нема прецедентного права, проте посилання на правові позиції, рішення і авторитет судів апеляційної і касаційної інстанції можна порекомендувати громадянам, яким доведеться відстоювати своє право на мирні зібрання у судових процесах за “обмежувальними” позовами совковоментальних місцевих владців – любителів забороняти всі не санкціоновані ними самими рухи і порухи.

Слід, до того ж, сподіватися, що ВАСУ виконає п.3  постанови свого Пленуму: “Рекомендувати Голові Вищого адміністративного суду України утворити робочу групу для підготовки проекту постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судову практику розгляду та вирішення адміністративними судами справ стосовно реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо)“. Враховуючи надані у п.1 ст.39 Закону України “Про судоустрій” повноваження “надавати методичну допомогу судам нижчого рівня” та надавати “нижчого рівня рекомендаційні роз’яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ“, це було б ще більш помічно.

Крім того, вже зараз є підстави та аргументація контратакувати місцеві влади позовними заявами про відсутність у них компетенції застосовувати той “указ” при розгляді завчасних повідомлень про проведення і про заборону застосування “указу”.

Втім, на жаль, на сьогодні триває практика прийняття судами рішень про обмеження права на мирні зібрання не лише конкретним відповідачам, до яких були пред’явлено відповідні вимоги, а необмеженому колу осіб, “всім іншим особам, які реалізують право на мирні зібрання”, абсурдність чого є очевидною: вам щось заборонили, вам про те нічого не відомо, а, скажімо, “Беркуту” – навпаки, відомо… (зокрема, саме такий підхід продемонстрував Окружний адмінсуд Києва, з воїстину совецьким розмахом заборонивши мирно збиратися біля ЦВК та на Майдані Незалежности з 28.10 аж по 12.11.12 всім “суб’єктам, які реалізують право на мирні зібрання”).

Як бачимо, поряд і попереду ще багато веселого, неадекватного і совкового. Тож – вдалого полювання. Совок must die!

6 листопада 2012

“Майдан-Моніторинг“

Ініціатива “Майдан-Моніторинг“ здійснюється за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“

Цей матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». За погляди, судження, фактичні дані, відомості, опубліковані у даному матеріалі, несуть відповідальність його автори. Такі погляди і судження, фактичні дані можуть не співпадати з позицією Міжнародного фонду “Відродження”.

В Украине контроль за оборотом наркотических средств осуществляется за счет тяжелобольных. Такие неутешительные выводы сделали правозащитники и врачи, которые мониторили уровень предоставления помощи неизлечимым пациентам. Согласно результатов исследования, в Украине нарушают права таких больных, заставляя их страдать или из-за проблем с законодательством, или из-за отсутствия возможности оказать помощь. Геннадий остался один с онкобольной женой – качественно помочь было некому и она даже пыталась покончить с собой, пока он не нашел активистов программы «Рука помощи», предоставляющих паллиативную помощь на дому.

Геннадий, муж онкобольной:

- Состояние ее было такое, что и психологическое, самое плохое. Она была готова уйти из жизни. Определил ее в хоспис, но там тоже такая обстановка была, и я узнал, что есть благотворительная организация, что на дому может оказывать помощь, я забрал ее домой. Это на нее повлияло положительно. Тем, более помощь, которая ей оказывалась, с ней поговорили, она стабилизировалась и начала улыбаться.

Пока, говорят специалисты, большая проблема Украины – отсутствие волонтерского движения. В отличие от западных стран, здесь единицы тех, кто хотя бы когда-то приходит помочь в хосписы. Не говоря о помощи на дому. И хотя в Харькове уже даже два учреждения паллиативной медицины, до сих пор значительное количество больных имеют предубеждения против больниц, говорят исследователи. А дома, по их словам, ни больным, ни их близким никто не только не обязан оказывать психологическую поддержку, им даже поставить пациента на онкоучет, собрав все справки, а затем получить обезболивающее – очень трудно. Так если на западе тяжелые онкобольные получают морфий в таблетках и сами принимают его в зависимости от состояния – кстати, такие лекарства начали производить в Одессе – то в Украине пациенты зависят от возможностей врача.

Андрей Роханский, эксперт Харьковской правозащитной группы:

- Сейчас существует ампулированный морфин, который может вводит только медицинский работник, который приходит из поликлиники. Это большая проблема, потому что обезболивать надо только 4 часа по представлениям Всемирной организации здравоохранения, а у нас больше двух раз это невозможно. Очень большая проблема ограничения, особенно для людей, которые не живут в городе.

Безусловно, говорит эксперт, есть медики, которые даже по бездорожью добираются до больных несколько раз в сутки. Но еще больше историй, когда украинцы разного возраста и с различными заболеваниями по несколько месяцев страдают от боли и умирают на руках близких или даже в одиночестве. Отчет, книгу с многочисленными интервью и видеофильм, который авторы исследования сняли о судьбе больных, они используют для того, чтобы убедить правительство изменить правила выдачи наркотических средств.

Контроль за оборотом таких лекарств, подчеркивают эксперты, должен происходить не за счет ограничения помощи больным, а за счет качественной работы милиции в отношении преступников. Кроме этого, в хосписах активисты планируют провести экспозицию художника Александра Гнилицкого, который сам умер от онкозаболевания, но до последнего пытался сохранить силу духа и работать.

Неожиданный камнепад без права на компенсацию. В центре Харькова, на улице Бажанова, мать и дочь пострадали от кирпичей, которые среди бела дня посыпались им на головы. Произошло это в мае прошлого года. От смерти женщину и ее дочь-подростка, спасло только дерево.

Вита, пострадавшая

- Услышала грохот и почувствовала удар, закружилась голова, в «скорой» уже началась у детей истерика, плакали все – ну это было очень страшно.

В тот день от госпитализации семья отказалась – на лечение, не скрывает причину женщина, денег не хватало. Медики констатировали у обеих пострадавших ушибы тела и головы. Но со временем оказалось, что у дочери еще и существенно травмирован позвоночник – из-за болей лечение приходится повторять каждые полгода, а о занятиях любыми танцами пришлось вообще забыть. Кроме того, все трое – вместе с Витой во время происшествия была и младшая, семилетняя дочь, которая не пострадала физически, – так перепугались, что последствия стресса остались до сих пор. Семья выяснила, что первый аварийный дом – кирпичи падали точно с места стыка двух зданий – принадлежит банку «Киев». Другой находится на балансе «Жилкомсервиса». Но в прокуратуре в возбуждении уголовного дела отказали, сославшись на незначительные травмы пострадавших. Тогда женщина решила в суде добиться компенсации.

Роман Лихачев, представитель истца

- В данном случае обязанности не выполнены, дома находились в аварийном состоянии, также была возможность травмирования других людей. Это на данный момент двое травмировано, а могли быть и большие жертвы, если бы обвалилась и вся крыша. Я считаю, что нарушена была масса нормативных актов: и Жилищный кодекс, и правила благоустройства города Харькова – указанные объекты не были ограждены.

Но пока единственное, чего удалось добиться истцам – это установки ограждения возле аварийных зданий. Ни один из ответчиков даже не попытался компенсировать пострадавшим ущерб. Хотя женщина требует на свое и дочкино лечение только 24 тысячи гривен. В суде, говорит адвокат, оба ответчика перекладывают вину друг на друга – мол, это именно с соседнего здания упали кирпичи. Почему – стороны новостям АТН не прокомментировали. Представитель «Жилкомсервиса» отказался от комментариев вообще, а в банке пока не ответили на запрос. Тяжба длится уже больше года, и процесс закончится не ранее чем через год, считает адвокат.

Наш коллега вступил в клуб зрелых людей. От души поздравляю! Догадываюсь, что Евгений Ефимович при его хронической сверхзанятости общественными делами проскочит этот житейский полустанок, не особенно заморачиваясь круглой цифрой. Скорее всего, он воспримет её, как рекламную вывеску, мелькнувшую за окном вагона в поезде Харьков – Киев, в котором он практически живет.

Сомневаюсь, что Захаров после этой календарной случайности начнёт подумывать о «подведении итогов». Ведь для этого ему надо остановиться. А он не способен на это – у него такой недостаток. Он человек-движение. Он слеплен из той особой формы жизни, которая «пробилась сквозь асфальт», укатанный катком бесчеловечного режима. Еще в 70-е -80-е своей молодости он знал: этот «асфальт» – не дорога к храму. И посвятил свою жизнь движению против господствующего течения, по трудной дороге свободной жизни.

Евгений Захаров, как мне кажется, из той породы российско-украинской, скажу даже так: харьковской интеллигенции (такого себе пограничного замеса), которая удачно сочетает в себе моральный императив служения общему делу с упрямым индивидуализмом. Потому и право для него – религия этого «общего дела», а достоинство отдельного человека – святыня. Потому и его, может быть, самая заметная и в определенном смысле парадоксальная интеллектуальная черта – с одной стороны, стремление к гармонизации человеческих отношений, настойчивое избегание крайностей в суждениях и оценках, что может быть воспринято теми, кто мало его знает, за склонность к оппортунизму; с другой – подлинный аристократизм духа, сочетающий мягкость интонации и неуступчивую твердость ценностных принципов.

Желаю Вам, дорогой юбиляр, двигаться и дальше дорогой свободы. На этой дороге, к сожалению, много преград и разбойников, но у Вас много товарищей-попутчиков. А еще рядом с Вами чистый родник духа свободы – замечательный поэт Инна Борисовна Захарова; четыре строчки её стихотворения позволю себе здесь процитировать: …

И даль, будто гавань, где зеленью воды взялись,

Куда даже чайки уже никогда не садятся,

И только одно остаётся – движение ввысь,

И в этом движеньи мне некого больше бояться.

В университете им. В.Н. Каразина открылась экспозиция «Правда и память. Катынское преступление». Здесь представлены документы, архивные материалы, фотографии.

Материалы в основном – из семейных архивов членов общества «Катынская семья» в польском городе Лодзь. На открытии выставки присутствовал генеральный консул Польши в Харькове Ян Гранат.

Как сообщает пресс-служба горсовета, до этого выставка была показана в Украине всего один раз в Луганской области. Кроме Украины, она была представлена в России и США.

Экспозиция будет работать до середины декабря. Она расположена на 4-м этаже северного корпуса ХНУ им. В. Н. Каразина.

Справка. Катынский расстрел – массовые казни поляков (в основном пленных офицеров польской армии) в СССР весной 1940 года. Сначала так называли казни польских офицеров в Катынском лесу (Смоленская область) возле деревни Катынь. После обнаружения других массовых захоронений польских граждан, а также советских архивных документов, свидетельствующих о расстрелах, термины «Катынский расстрел» и «Катынское преступление» стали употреблять по отношению к проведенным в апреле-мае 1940 года расстрелам поляков, которые содержались в разных лагерях и тюрьмах НКВД СССР. Согласно документам, всего было расстреляно 21 тыс. 857 польских пленных, из них в Харькове – 3820 человек.