MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Конституція і права людини

Формування американського конституціоналізму та його риси

Формування американської конституційної моделі від початку відбувалося під впливом ідеології лібералізму. Якщо у Західній Європі конституційними пріоритетами ще й сьогодні вважають рівність і солідарність, то північно-американці вище від усього іншого поціновують людську свободу. Вони також твердо переконані у тому, що державна влада повинна відігравати службову роль по відношенню до громадянського суспільства і не зупинятися перед застосуванням сили з моральних міркувань. Пріоритети американського конституціоналізму є традиційно пов’язаними із категоріями свободи і ринку, вони від самого початку були налаштовані на швидкий поступ.

На відміну від конституційної моделі США, європейські конституційні стандарти є більш поміркованими і консервативними. Зокрема, у 2004 році федеральний канцлер ФРГ Г.Шредер публічно заявив про те, що об’єднана Європа не зможе досягнути запланованого на 2010 рік рівня інновацій, а президент Єврокомісії Р.Проді вимушений був визнати, що спроби Євросоюзу дорівнятися у темпах поступу до Сполучених Штатів зазнали фіаско.

Усвідомити своєрідність конституційних засад США намагалося багато дослідників, проте й досі поза конкуренцією залишається французький аристократ А.де Токвіль. Конституційна унікальність Сполучених Штатів проявилася, на його думку, у тому, що саме у цій країні людина має підкорятися не примхливим настроям іншої людини, а лише вимогам закону і правосуддя. Що ж стосується загальної конституційної доктрини США, то у ній головне місце посідає ідея самовдосконалення. Прийнято вважати, що саме з цим орієнтиром пов’язана більшість американських конституційних традицій. На думку політолога Р.Арона (1905-1983), США й досі зберігають вірність своїм висхідним принципам, а народ – ідеалам, покладеним в основу створення Сполучених Штатів.

Конституційними засадами США вважаються громадянська злагода, підзвітність, обмежене правління, народне представництво, правління більшості, права меншин, визнання прав опозиції, необмежена свобода думки, слова, преси і мирних зібрань, рівність можливостей, релігійна віротерпимість, рівність перед законом, право на юридичний захист, а також індивідуальний вибір кожним свого життєвого шляху.

Що ж стосується принципу політичного плюралізму і терпимості (толерантності), то вони пронизують собою американську конституційну культуру. Не випадково постмодернізм вважають першим американським глобальним стилем. Американські підходи відігравали й продовжують відігравати непересічну роль у процесах модернізації світу. Зокрема, послідовна реалізація принципу рівних можливостей передбачає ринкову систему, міцний правопорядок і національний уряд, вільний від релігійного контролю. Американці здобули успіхів, рішуче відмовившись від привілеїв, пов’язаних із соціальним походженням. Запровадивши у себе спектр радикальних «негативних» прав і свобод людини, вони скористалися результатами освітнього вибуху, який синтезував у собі результати демократичної і промислової революцій.

Функціонуюча у США конституційна модель представницького правління у поєднанні з федералізмом забезпечує високий ступінь автономності громадянського суспільства відносно держави. Інтегровані довкола ідеї свободи, Сполучені Штати нині вважаються втіленням творчого потенціалу світу, механізм людської уяви працює тут на повну потужність.

Сполучені Штати часто називають країною, у якій людина зуміла досягнути вищого рівня свободи у поєднанні з життєвим комфортом. При цьому постійно зростаюча роль знань в економіці США підтверджує справедливість тези про те, що одні конституційні культури можуть бути більш продуктивними, ніж інші. Як свідчить наука, США зберігають ефективність, оскільки живуть в умовах економічного і політичного ринку. Але це також означає, що у мирний час ця країна майже не керується рішеннями централізованого типу. США ухвалюють мільйони децентралізованих рішень у всіх сферах життєдіяльності, що є безпосереднім наслідком і логічним продовженням здобутої ними свободи і демократії.

Конституція США 1787 року першою в світі вивела свободу совісті, думки, слова і преси за межі контрольованого державою простору, заборонивши конгресові втручатися у креативно-символічну сферу. Від самого початку американський конституціоналізм виходив із переконання у тому, що будь-який уряд, яким би доброзичливим і раціональним він не був, має органічну схильність трактувати  своїх громадян як політичну меншість. Переконання у тому, що будь-яка держава прагне обмежити свободу людини, втрутившись у її приватну сферу, вважається у США мало не аксіоматичним. З цієї ж причини основний закон США забороняє екстраполяцію урядових прерогатив на ті сфери життя, які плекають індивідуалізм і свободу вибору.

З точки зору Конституції США, держава не повинна обмежувати свободу народу, ринок і приватну власність. З іншого боку, не існує ефективного ринку без захисту конституційних прав і свобод людини, які покликана охороняти сильна держава. Американський конституціоналізм контролює сферу урядового примусу, охороняючи громадян та їх вільні інститути від хаосу і насильства. Урядові функції у конституційній моделі США гармонійно поєднуються з федералізмом, гарантіями самоврядування і громадянською свободою.

Подібно до того, як футбольний арбітр не має права сам бити по м’ячу, конституціоналізм Сполучених Штатів забороняє державі радикально втручатися в діяльність ринкових механізмів. Для досягнення цієї мети функціонує механізм конституційно-правових гарантій, які запобігають авторитаризму та бюрократичному свавіллю. Йдеться про верховенство права, розділення влад, механізм стримувань і противаг, гарантії самоврядування, автономний простір невідчужуваних прав і свобод індивіда.

Свого часу англійський філософ Г.Спенсер (1820-1903) ставив перед собою риторичне запитання про те, для чого існує держава. І відповідав на нього приблизно так: держава існує не для освіти громадян, не для навчання релігії, не з метою благодійництва і не для будівництва доріг. Вона існує для захисту кожної особи і власності від примусу і насильства, тобто для забезпечення справедливості. Держава не може прагнути більшого, їй не можна дозволяти здійснення меншого. У якості лаконічної політико-правової формули ці слова виражають сутність американської конституційної парадигми.

 

 




Впровадження норм європейського права

Політичні переслідування в контексті практики Європейського суду з прав людини

Багато разів у практиці Європейського суду з прав людини йшла мова щодо звинувачень у порушенні прав і свобод з політичною метою. Частіше за все у такому контексті мова йшла про застосування статті 18 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, котрою визначено:

«Обмеження, дозволені згідно з цією Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, не застосовуються для інших цілей ніж ті, для яких вони встановлені».

Хоча у певних випадках окремі скарги за статтею 18 не розглядалися, й ці питання вирішувалися в рамках порушення інших статтей Конвенції. Європейський Суд неодноразово стверджував, що, наприклад, вираження політичних поглядів має більший ступінь захисту, так само як й обґрунтування обмеження діяльності політичних партій у порівнянні з іншими об’єднаннями мають бути перевірені з більшою прискіпливістю.

Європейський суд розглянув понад 200 справ щодо можливого порушення статті 18 Конвенції. І лише у трьох визнав її порушення державами: у справі Гусинський проти Росії (заява № 70276/01)[1], Чеботарь проти Молдови (заява № 35615/06)[2] та Луценко проти України (заява № 6492/11)[3].

У інших справах, де суд не знайшов порушення, заявники також стверджували про порушення своїх прав разом зі статтею 18 Конвенції. Так, у справі Енгел та інші проти Нідерландів[4] двоє заявників стверджували, що вони були піддані дисциплінарному стягненню за публікації у військовому журналі через їхню діяльність у профспілках, а не, як стверджував уряд, з метою запобігання порушення правопорядку в армії.

Стаття 18 не має автономного незалежного значення: вона може бути застосована лише поряд з порушенням якоїсь іншої статті Конвенції чи якогось права, передбаченого Конвенцією. У такій ситуації, Суд не тільки визнає, що відбулося порушення певного права. Він також визначає, з якою метою відбувалося обмеження прав людини, і чи є така мета легітимною.

Наприклад, у трьох вищезазначених справах, де було визнано порушення статті 18 Конвенції, мова йшла про її порушення разом зі статтею 5 Конвенції. Це були випадки, коли суд визнав, що особа була заарештована не з метою кримінального переслідування чи з іншою метою, що є легітимною відповідно до цієї статті Конвенції. При цьому Суд не обов’язково повинен вказати ці реальні мотиви влади. Проте, як правило, ці причини мають політичний характер у широкому сенсі: позбавлення власності, обмеження можливості висловлювання політичної позиції тощо.

Стаття 18 Конвенції дає захист проти зловживання владою з боку держави чи порушення нею презумпції добропорядності дій держави. Так, у справі Камма проти Нідерландів[5], Комісія зазначила: «Стаття 18, як і стаття 14 Конвенції, не має автономної ролі. Вона може бути застосована тільки у поєднанні з іншою статтею Конвенції. Однак, може бути ситуація, коли є порушення статті 18 у поєднанні з іншою статтею Конвенції, проте немає порушення цієї статті окремо».

Європейський Суд з прав людини встановив достатньо високий стандарт доказування порушення статті 18 Конвенції.

З однієї сторони, тягар доведення порушення статті 18 повністю лежить на заявнику, оскільки презюмується, що влада обмежує права людини з «добрим наміром» і не зловживає владою.

З іншої сторони, надані докази мають бути достатньо переконливими.

У справі Енгел та інші проти Нідерландів заявник не зміг довести мотиви влади. Так само як і в справі Хендісайд проти Великобританії[6] заявник не зміг довести, що конфіскація його книжки була зроблена з політичною метою, а не з метою «захисту моралі» дитячої аудиторії.

Також у низці справ Суд через встановлення високого стандарту доказування вирішив не розглядати окремо питання порушення статті 18 Конвенції, задовольнившись визнанням заявленого порушення права за іншою статтею.[7]

Важливо більш докладно розглянути наступні декілька справ, що на сьогодні є одними з найбільш важливих у контексті практики ЄСПЛ щодо статті 18 Конвенції.

 

Гусинський проти Росії

Володимир Гусинський був головою правління та мажоритарним акціонером медіа холдингу ЗАТ «Медіа-Міст», що серед іншого контролював популярний телеканал «НТВ» в Росії. 15 березня 2000 року проти нього була порушена кримінальна справа за звинуваченням у шахрайстві. 13 червня 2000 року він був затриманий. 16 червня 2000 року йому було пред’явлено обвинувачення у шахрайстві й випущено під підписку про невиїзд. Під час його арешту до нього звернувся виконуючий обов’язки міністра друку та ЗМІ з пропозицією припинити усі кримінальні обвинувачення Гусинського, якщо він продасть «Медіа-Міст» «Газпрому» по ціні, що буде вказана «Газпром». 20 липня 2000 року була підписана Угода між виконуючим обов’язки міністра та Гусинським щодо продажу медіа компанії в обмін на закриття усіх кримінальних справ та гарантування йому безпеки. 26 липня проти Гусинського були закриті усі кримінальні справи. 21 серпня заявник виїхав з країни, а після цього медіа холдинг відмовився виконувати підписану угоду, стверджуючи, що вона була укладена під примусом. У вересні проти Гусинського були відкриті нові кримінальні справи. У грудні він був затриманий в Іспанії, проте 4 квітня 2011 року іспанський суд відмовив у його екстрадиції до Росії.

Європейський суд у своєму рішенні від 19 травня 2004 року зазначив, що уряд не заперечив наявності «Липневої угоди». Він також додав:

«76. На думку Суду, призначення таких елементів публічного права як кримінальне провадження та взяття під варту в якості запобіжного заходу полягає не в тому, щоб бути частиною стратегії в комерційних угодах. Такі факти, як звернення «Газпрому» до заявника з проханням підписати «Липневу угоду», коли той перебував у слідчому ізоляторі, підтвердження такої угоди підписом міністра країни і її подальше виконання державним слідчим, що припинив кримінальну справу, підтверджують припущення, що кримінальне переслідування заявника використовувалося для того, щоб його залякати.

77. Враховуючи ці обставини, Суд не може не прийти до висновку, що обмеження свободи заявника, допустиме пунктом 1 (с) статті 5, було застосовано не тільки з тим, щоб він постав перед компетентними органом на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні ним правопорушення, але також і по зовсім іншим причинам.»

Відповідно, Суд визнав порушення статті 18 Конвенції у поєднанні зі статтею 5.

 

Чеботарь проти Молдови

У 1997 році Михайло Чеботарь був керівником молдовської державної електроенергетичної компанії «Молдтранселектро». Ця компанія заключила договори на поставку електрики з України до Молдови з українською державною електроенергетичною компанією, українською приватною компанією та молдовською приватною компанією «Оферта Плюс». Зокрема, один з договорів передбачав, що «Оферта Плюс» заплатить українській компанії за електрику в доларах США, а «Молдтранселектро» компенсує це їй у молдовських леях. «Оферта Плюс» відповідно до договорів сплатило близько 33 млн. доларів США. Проте Міністерство фінансів Молдови відмовилося сплатити частину коштів. У жовтні 1998 року «Оферта Плюс» подала цивільний позов до Мінфіну та «Молдтранселектро» й суди різних інстанцій підтвердили її право на отримання 20 млн. молдовських леїв. 7 лютого 2001 року Верховний суд Молдови відхилив апеляцію Мінфіну. У квітні 2004 року «Оферта Плюс» подала скаргу щодо невиконання рішення суду. Мінфін запросив допомогу Генеральної прокуратури Молдови, котра 19 жовтня 2004 року порушила кримінальну справу. 10 лютого 2005 року Верховний суд переглянув своє рішення на користь Мінфіну. 25 жовтня 2005 року кримінальна справа була закрита. У 2006 році «Оферта Плюс» подала заяву до Європейського суду з прав людини. Після цього, 26 квітня 2006 року, кримінальна справа була знову відкрита, а 9 серпня 2006 року Чеботарь став підозрюваним за те, що написав листа до Мінфіну 25 березня 1998 року з проханням випустити державні облігації для покриття боргу перед «Оферта Плюс» за спожиту електроенергію. Директору «Оферта Плюс» були пред’явлені аналогічні звинувачення. Того ж дня вони були заарештовані на 10 днів. За словами Чеботаря, до арешту слідчий дав йому зрозуміти, що його арешт та звільнення залежать від того, чи погодиться він дати необхідні свідчення. Чеботарь був під вартою до 19 листопада 2006 року, після чого був звільнений під заставу. 27 червня 2007 року Чеботарь був виправданий судом.

Європейський суд звернув увагу, що метою попереднього затримання є подальше розслідування кримінальної справи, котре повинно підтвердити чи розвіяти підозри, що є підставою для арешту. Проте вимога обґрунтованої підозри є важливим елементом гарантії від свавільного арешту. Того факту, що підозри є добросовісними, не достатньо. Слова «обґрунтована підозра» означають наявність фактів чи інформації, котрі могли би переконати стороннього об’єктивного спостерігача, що особа, можливо, вчинила злочин. Суд підкреслив у зв’язку з цим, що за відсутності розумної підозри особа не може бути затримана з метою примусити її дати свідчення чи виявлення фактів, котрі можуть обґрунтувати підозру.

Суд визнав, що тримання Чеботаря під вартою з 9 серпня по 19 листопада 2006 року не ґрунтувалося на розумній підозрі у вчиненні ним злочину, оскільки це суперечило висновкам судів цивільної юрисдикції. Тобто, не було ніяких підстав для його арешту та тримання під вартою. Беручи до уваги винесене раніше Європейським судом з прав людини рішення у справі Оферта Плюс проти Молдови[8] від 19 грудня 2006 року, Суд зазначив, що реальною метою кримінального розслідування, а також арешту Чеботаря та його тримання під вартою, було чинення тиску на нього з метою припинення розгляду справи в Європейському суді з прав людини. Тому Суд вважав, що обмеження права заявника на свободу переслідувало інші цілі, ніж передбачені статтею 5 § 1 (с).

 

Ходорковський проти Росії[9]

Михайло Ходорковський до його арешту був одним із найбільш заможних людей Росії. Він володів компанією ЮКОС та іншими великим підприємствами. На початку 2003 року він оголосив, що підтримає фінансово у великих розмірах опозиційні політичні партії «Яблуко» та «Союз правих сил». Він також робив низку заяв, що критикували антидемократичну політику уряду. Ходорковський заснував неприбуткову Фундацію Відкрита Росія, що фінансувала різноманітні проекти в країні.

Він був затриманий й перебував під вартою з 25 жовтня 2003 року до 31 травня 2005 року, до моменту коли вирок у його справі набув чинності. Його звинувачували у низці економічних злочинів: шахрайстві, ухиленні від сплати податків та інших. Розглядаючи цю справу, Європейський суд визнав порушення декількох аспектів статті 3 та 5 Конвенції, а також окремо розглядав питання щодо можливого порушення статті 18 Конвенції у поєднанні зі статтею 5. Заявник стверджував, що причинами його тримання під вартою, було досягнення політичних цілей та заволодіння майном його компанії. У зв’язку з цим Суд зазначив:

«255. Суд повторює, що вся структура Конвенції лежить на загальному припущенні, що державні органи в державах-членах діють сумлінно. Дійсно, будь-яка державна політика або окремі заходи можуть мати «приховані цілі», і презумпція сумлінності є спростовною. Однак, заявник, стверджуючи, що його права і свободи були обмежені з неправильною метою повинні переконливо довести, що реальною метою влади було не те ж саме, що вона проголосила (чи яку можна логічно вивести з контексту її дій). Простої підозри, що влада використала свої повноваження для деяких інших цілей, окрім тих, які визначені Конвенцією, не достатньо, щоб довести, що стаття 18 була порушена.

256. Коли зроблено заяву про порушення статті 18, Суд застосовує дуже суворий стандарт доказування, як наслідок, є лише декілька справ, де було визнано порушення цих положень Конвенції…Суд зауважує, що немає нічого у практиці Суду на підтримку заяви заявника, що коли встановлений неправильний мотив у справі, то тягар доказування переходить до держави-відповідача. Суд вважає, що тягар доказування в таких умовах повинен лежати на заявнику.

257. У даному випадку заявник посилався на різні джерела, які підтверджують його твердження про «неправильний мотив». По-перше, він запропонував суду розглянути факти, пов'язані з його бізнесом і політичною діяльністю, а також основні напрямки політики, прийнятої адміністрацією президента у відповідний час. Дійсно, ці факти не можуть бути проігноровані. Зокрема, Суд визнає, що заявник мав політичні амбіції, які за загальним визнанням, пішли врозріз з основною лінією адміністрації, що заявник, як багатий і впливовий чоловік, може стати серйозним політичним гравцем і вже підтримував опозиційні партії, і що це була державна компанія, яка отримала найбільшу вигоду від роззброєння промислової імперії заявника.

258. З іншого боку, будь-яка особа в положенні заявника могла б зробити подібні звинувачення. В дійсності, це було б неможливо переслідувати підозрюваного з профілем заявника без далекосяжних політичних наслідків. Той факт, що політичні опоненти підозрюваного або бізнес-конкуренти можуть прямо або побічно скористатися з його перебування у в’язниці, не повинен перешкоджати владі здійснювати кримінальне переслідування такої людини, якщо існують серйозні звинувачення проти нього. Іншими словами, високий політичний статус не дає імунітету. Суд переконаний, що звинувачення проти заявника мали «обґрунтовану підозру» у значенні статті 5 § 1 (с) Конвенції.

259. Тим не менш, поєднання зазначених вище факторів переконало багато людей в тому, що переслідування заявника було викликано бажанням прибрати його з політичної сцени, і, в той же час, привласнити його багатства. Заявник велику вагу надає цим заявам: зокрема, він посилається на резолюції політичних інституцій, неурядових організацій, заяви різних публічних фігур і т.д. Суд взяв до відома ці думки. Слід, однак, нагадати, що політичний процес і судовий процес принципово різні. Це часто набагато простіше для політиків зайняти тверду позицію, ніж для суддів, оскільки суддя повинен засновувати своє рішення тільки на доказах в юридичному сенсі.

260. Нарешті, суд звертається до висновків низки процесів у європейських судах, пов'язаних із колишніми керівниками ЮКОСу і активів ЮКОСу. Ці висновки, напевно, є найсильнішим аргументом на користь скарги заявника відповідно до статті 18 Конвенції. Тим не менш, докази та правові аргументи перед тими судами могли відрізнятися від тих, що були розглянуті в цій справі. Що ще більш важливо, припускаючи, що всі суди мали ті ж докази й аргументи перед ними, Суд повторює, що його власний стандарт доказування, що застосовується до статті 18, дуже високий і може відрізнятись від того, що застосовується на місцевому рівні. Суд визнає, що справа заявника може викликати певні підозри щодо реальних намірів влади, і що ця підозра може бути достатньою для національних судів для відмови у екстрадиції, відмови від правової допомоги, видання судових заборон проти російського уряду, вирішувати питання щодо компенсації і т.д. Однак, цього не достатньо для цього Суду, щоби дійти висновку, що увесь правовий механізм держави-відповідача в даному випадку від самого початку був неправильно використаний, що від початку і до кінця органи влади діяли недобросовісно та з кричущою неповагою до Конвенції. Це дуже серйозне звинувачення, що вимагає неспростовних і прямих доказів. Таких доказів, на відміну від справи Гусинського, що була цитована вище, немає в цій справі.»

За таких обставин, Європейський суд не знайшов порушення статті 18 в цьому випадку.

 

Нафтова компанія ЮКОС проти Росії[10]

Нафтова компанія ЮКОС була відкритим акціонерним товариством, домінуючим власником якої був М. Ходорковський. У грудні 2003 року після перевірки податкової інспекції до компанії були висунуті серйозні звинувачення у несплаті податків за 2000 рік, а пізніше й за наступні три роки. Компанія мала сплатити у результаті приблизно 2 888 227 669 Євро. У результаті судового процесу, що тривав у 2004 році ця сума була незначно зменшена до 2 814 667 452 Євро. Пізніше компанії, а також іншим її дочірнім компаніям були висунуті різні звинувачення в ухиленні від оподаткування. Пізніше майно компанії та її дочірні компанії значною мірою були конфісковані державою в рахунок податкових боргів, а пізніше компанію ЮКОС оголосили банкрутом, оскільки вона не змогла виплаттии борги своїм кредиторам.

Компанія стверджувала, що численні судові процеси проти неї були ініційовані з метою знищити компанію та заволодіти її майном. Оцінюючи цю заяву, Суд зазначив, що для того, щоби зробити державу-відповідача винною відповідно до статті 18 Конвенції необхідно, щоби заявник надав беззаперечні та прямі докази на підтримку своїх звинувачень. Суд також вказав, що відхилив заяву заявника, що борги компанії виникли внаслідок непередбачуваного, незаконного та свавільного тлумачення національного законодавства. У світлі висновків по цій справі Суд додав, що далі розглядатиме справу з огляду на припущення про те, що борги компанії виникли з-за легітимних дій держави-відповідача, а тому залишив тягар доказу щодо порушення статті 18 на заявнику. Далі Суд продовжив:

«…це правда, що ця справа привернула велику увагу громадськості і що багато різного роду коментарів було надано у зв’язку із цим з боку різних інституцій та особистостей. Проте залишається фактом, що ці заяви були зроблені відповідно до їхнього контексту і що вони самі по собі мають незначне доказове значення для цілей статті 18 Конвенції. Окрім тих висновків, що Суд зробив раніше, Суд не знайшов жодних свідчень, що мали далекосяжне значення, чи недоліків процесу проти заявника, котрі могли би привести до висновку про порушення статті 18 Конвенції щодо заяви заявника про те, що держава зловживала цим процесом з метою зруйнувати компанію та набути контроль над її власністю.»

Тому Суд не знайшов порушення статті 18 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Протоколу № 1 Конвенції.

 

Луценко проти України

Юрій Луценко є відомим в Україні політиком. Певний час він був Міністром внутрішніх справ. Безпосередньо перед арештом він очолював опозиційну політичну партію «Народна самооборона».

5 листопада 2010 року проти Луценко було висунуто обвинувачення у перевищенні службових повноважень в період з грудня 2007 року по січень 2010 року, колу він був на посаді Міністра внутрішніх справ. У грудні до цієї справи була приєднана ще одна за іншим епізодом. 26 грудня 2010 року Луценко був арештований і перебував під вартою за різними рішеннями судів до 27 лютого 2012 року, коли суд визнав його винним у вчиненні злочину й засудив до 4 років позбавлення волі із конфіскацією майна.

Європейський суд з прав людини визнав, що арешт Луценко був зроблений з іншою метою, ніж встановлено статтею 5 § 1 Конвенції, а відповідно, всупереч її вимогам. Також він визнав, що його подальше тримання під вартою порушувало вимоги статті 5 § 1 Конвенції. Крім цього, було визнано порушення статтей 5 § 2, 5 § 3 та 5 § 4 Конвенції щодо різних аспектів.

Луценко самостійно не скаржився щодо порушення статті 18 Конвенції, проте зробив загальну заяву, що процес проти нього та його арешт були використані з метою усунути його з політичного життя та усунути від участі у наступних парламентських виборах. Суд самостійно вирішив розглядати цю скаргу в аспекті порушення статті 18 Конвенції в поєднанні зі статтею 5 Конвенції.

Оцінюючи ці звинувачення, Суд повторив, що тільки підозри в тому, що держава використала свою владу для інших цілей, ніж це визначено Конвенцією, недостатньо для доведення порушення статті 18 Конвенції. І заявник повинен переконливо показати реальну мету держави, що є відмінною від проголошеної. Далі Суд зауважив:

«108. …коли мова йде про політичні чи інші приховані мотиви у контексті кримінального переслідування, то дуже складно відокремити попереднє ув’язнення від кримінального переслідування в межах якого таке тримання під вартою було здійснено відповідно до наказу. Однак, обставини цієї справи наводять на думку про те, що затримання та тримання під вартою заявника, що відбулися після завершення розслідування справи проти нього, мали свої помітні особливості, котрі дозволяють Суду розібратися в цьому питанні окремо від більш загального контексту політично вмотивованого переслідування лідера опозиції. У цій справі Суд вже встановив, що підстави, використані владою для позбавлення свободи заявника, були не тільки несумісними з вимогами статті 5 § 1 Конвенції, але також суперечать духу Конвенції (дивіться параграфи 66-73 вище). У цьому контексті Суд зазначає, що особа заявника, що є одним із лідерів опозиції у спілкуванні зі ЗМІ, явно привертала велику увагу громадськості. Також є прийнятним те, що, будучи звинуваченим у перевищенні владних повноважень, він мав право відповіді на ці звинувачення у ЗМІ. Слідчі органи, шукаючи можливості арешту заявника, чітко вказали однією з причин для його арешту спілкування зі ЗМІ й звинуватили його у спотворенні громадської думки щодо вчинених ним злочинів, дискредитації прокуратури та впливу на майбутній судовий процес з метою уникнути кримінальної відповідальності (дивіться параграф 26 вище).

109. На думку Суду, таке обґрунтування органами слідства чітко демонструє їхню спробу покарати заявника за публічну незгоду із обвинуваченням заявника та захистом своєї невинуватості, що він мав право робити. За таких обставин, Суд не може не визнати, що обмеження свободи заявника, дозволене статтею 5 § 1 (c) Конвенції, було застосовано не тільки з метою допровадження його до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні ним правопорушення, але й з іншою метою.»

Тому Суд визнав порушення статті 18 Конвенції у поєднанні зі статтею 5 § 1.

 

Можливі наслідки визнання ЄСПЛ порушень прав людини

Визначення порушення статті 18 Конвенції прямо не тягне особливих наслідків. Однак, очевидно, що в такій справі різко засуджуються дії держави, спрямовані проти принципів і духу Конвенції про захист прав людини. Таке явище залишається достатньо рідким.

Видається, що визнання порушення права людини з політичною метою у вузькому юридичному сенсі, з очевидністю відкриває шлях для визнання такої справи політичною у більш широкому сенсі. Оскільки для оцінки такої справи у юридичному сенсі застосовується такий надзвичайно високий стандарт доведення, що не залишає жодних сумнівів у реальних мотивах держави.

Як і у випадку порушення будь-якого права відповідно до статті 46 Конвенції про захист прав людини держава зобов’язана вжити заходів для відновлення прав особи та по-можливості повернення її в ситуацію до порушення її прав. За загальним правилом, держава не тільки повинна сплатити визначену Судом компенсацію, але й визначити, якими діями вона буде відновлювати права заявника. Проте у певних виняткових обставинах з метою допомогти державі виконати свої обов’язки відповідно до статті 46 Конвенції Суд може визначити певне коло заходів, з яких держава може визначити, що потрібно зробити. Проте коли насправді не існує інших варіантів, то Суд може визначити лише один можливий спосіб виконання рішення Суду.

Так, у справі Фатуллаєв проти Азербайджану[11] Європейський суд з прав людини, знайшовши порушення статті 10 Конвенції, визнав, що дії заявника за будь-яких обставин не можуть становити злочину, а тому постановив, що він має бути негайно звільнений. В іншому випадку, в справі Салов проти України, після визнання Судом порушення статті 10 Конвенції щодо заявника, Верховний суд України переглянув вирок і повністю виправдав заявника, хоча Європейський суд не зазначав конкретного способу виконання цього рішення.

У випадку ж порушення права на справедливий суд, як правило, мова буде йти про повний перегляд всієї справи із самого початку з урахуванням рішення Суду. Так, у відомій справі Аббасов проти Азербайджану[12] Суд визнав, що проведення нового судового слухання з урахуванням порушених прав заявника становитиме достатні заходи для відновлення прав заявника.



[1] Рішення від 19 травня 2004 року, доступне українською тут: http://hudoc.echr.coe.int/webservices/content/pdf/001-113001.

[2] Рішення від 13 листопада 2007 року, доступне англійською тут: http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-83247.

[3] Рішення від 3 липня 2012 року, доступне англійською тут: http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-112013.

[4] Рішення від 8 червня 1976 року, доступне англійською тут: http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-57479.

[5] Рішення від 19 вересня 1971 року, доступне тут: http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-49216.

[6] Рішення від 7 грудня 1976 року, доступне англійською тут: http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-57499. Також дивіться інші рішення, де Суд відхилив заяви про порушення статті 18 Конвенції, не маючи серйозних доказів, що їх підтверджували: Х проти Німеччини, рішення від 11 липня 1973 року, http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-3189; МакФрилі проти Великобританії, рішення http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-74412.

[7] Див. наприклад справу Спорронг та Лоннрот проти Швеції, рішення від 23 вересня 1982 року, доступне англійською тут: http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-57580; справу Бозано проти Франції, рішення від 18 грудня 1986 року, доступне англійською тут: http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-57448.

[8] У цій справі питання щодо порушення статті 18 Конвенції не піднімалося. Доступне англійською тут: http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-78585.

[9] Рішення від 31 травня 2011 року, доступне англійською тут: http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-104983.

[10] Рішення від 20 вересня 2011 року, доступне англійською тут: http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-106308.

[11] Рішення від 22 квітня 2010 року, доступне англійською тут: http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-98401.

[12] Рішення від 17 січня 2008 року, доступне англійською тут: http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-84475.

 




Катування та жорстоке поводження

Розслідування резонансних кримінальних справ

Йдеться про резонансні злочини, які чиновник найвищого рівня – Президент, чи голова СБУ, чи міністр внутрішніх справ – бере під свій особистий контроль і дає вказівку терміново знайти злочинців. І оскільки всі знають, що такі накази треба виконувати, злочинців знаходять. Чи справді саме ці люди скоїли злочин, залишається великим запитанням, проте їх вже призначили злочинцями – найчастіше через примусове визнання себе винним, зокрема, після катувань.

Презумпція невинуватості для українських чиновників, незалежно від їхнього рівня, немовби і не існує, конституційна норма про право не свідчити проти себе та своїх близьких порушується щохвилини. Надалі працює безжалісна система кримінального переслідування, і в таких ситуаціях будь-які сподівання на правосуддя марні. Насправді ж вина призначених злочинцями часто вкрай сумнівна. Нагадаємо про деякі такі справи.

«Справа паламарів»

Так назвали справу про вибух у Свято-Покровському храмі УПЦ в Запоріжжі 28 липня 2010 року. Вже 29 липня Президент в телеефірі строго наказав знайти зловмисників. І результат не забарився: злочинцями призначили двох колишніх паламарів храму і брата одного з них. Усі вони написали явки з повинною. Декілька явок, тому що їх примушували змінити зізнання внаслідок суттєвих суперечностей в цих явках.

Проте це не допомогло, бо суперечності лишалися, як і безсумнівне алібі усіх трьох обвинувачених, доведене в матеріалах справи. Тоді прокуратура просто переписала обвинувальний висновок. Вона прибрала все, що стосується алібі, – дії, що інкримінуються, лишилися, а час, коли вони були здійснені, не вказується. Прибрала всі суперечності з явками з повинною, відмовилась від слідчого експерименту, де старший брат розповідає, як він виготовив вибухівку, що було повністю несумісне з самим пристроєм. Це просто замінили іншою версією – нібито він придбав пристрій у «невстановленої особи».

Два з половиною роки ніхто не звертав уваги на скарги про катування. Отримавши дві експертизи Луганського та Донецького інституту судових експертиз, що свідчення давалися під психологічним тиском, суд призначив третю експертизу, яка вже тиску не знайшла. Звичайно, четвертої експертизи суд не призначив.

Прокуратура вимагає великих термінів покарання. І важко уявити, що може врятувати обвинувачених, хоча докази їхньої вини вкрай сумнівні.

Макіївські терористи

20 січня 2011 року в Макіївці рано вранці сталися два вибухи, на відстані 600 метрів один від одного: перший – у центрі міста в районі адмінбудинку ДП «Макіїввугілля», другий – в районі торгового центру «Голден Плаза». Постраждалих не було. Зловмисники немовби вимагали 4, 2 мільйона євро. 15 лютого двоє молодих людей, 23 та 24 років, були затримані після розбійного нападу на таксиста. На допитах вони зізналися у здійсненні й вибухів.

На початку квітня з’явилися численні повідомлення з посиланням на джерело в Донецькому облуправлінні СБУ, що обвинувачені вчинити вибухи не могли: «На допитах з’ясувалося, що вони абсолютно нічого не розуміють у вибуховій справі. Несуть повну маячню… Їхні свідчення абсолютно не відповідають тому, що було насправді».

Тим не менше, обвинувачені стверджували, що вибухи вчинили саме вони. Вони отримали покарання 15 і 8 років позбавлення волі, вирок був підтверджений апеляційною та касаційною інстанціями.

Читаю вирок. Усе немовби струнко, логічно. Проте де ви бачили кіоск, який продавав би шаурму о 6-й годині ранку? А вибуховий пристрій? Щоб з ним впоратися, вочевидь, треба мати знання хімії в обсязі ВНЗ та серйозну практику роботи підривником. Обвинувачені ж вищої освіти не мають, в армії не служили, до того ж, у одного з них зовсім поганий зір – майже нічого не бачить. І тому мені важко повірити, що засуджені – справді ті, хто здійснив ці вибухи.

Дніпропетровські терористи

27 квітня 2012 року в Дніпропетровську пролунали з невеличкими інтервалами часу чотири вибухи в урнах для сміття в центрі міста. Постраждала 31 людина. Терористи вимагали викуп – 4, 5 мільйони доларів, інакше вибухи будуть тривати. 1 червня 2012 року Генеральний прокурор України Віктор Пшонка повідомив, що справу за фактом вибухів повністю розкрито, і що в справі достатньо доказів для арешту затриманих напередодні чотирьох підозрюваних.

Як встановило слідство, двома роками раніше та сама група терористів здійснила вибухи в Дніпропетровську, восени 2011 року – в Харкові та Запоріжжі і знову ж таки у Дніпропетровську. Двоє обвинувачених визнали свою вину: Віктор Сукачов – частково, Віталій Федоряк – повністю. Зараз йде судовий процес.

Тільки от біда – двоє обвинувачених, Дмитро Рева та Лев Просвірін не визнають себе винними: Рева з самого початку, Просвірін спочатку написав явку з повинною, потім від неї відмовився, і вже не сходить з цієї позиції. Уся провина Реви базується на тому, що він в цей день виїжджав з роботи в центр міста і отримав смс-ку від свого знайомого Сукачова. Із Федоряком Рева незнайомий. За словами адвоката Реви, в матеріалах справи доказів його вини немає.

Адвокат Просвіріна теж вважає свого підзахисного невинуватим і наводить серйозні аргументи на підтримку своєї позиції. А сам Просвірін написав відкрите звернення до Президента України Віктора Януковича, в якому зазначає: «Замість того, щоб зняти з мене звинувачення, працівники слідчого відділу СБУ і прокуратури почали активно фальшувати докази моєї нібито причетності і застосовувати тиск на мене для отримання неправдивих даних». За цими фактами Просвірін ще 29 серпня, тобто до кінця досудового слідства, написав заяву. Не отримавши відповіді на цю заяву, 16 жовтня написано до прокуратури Дніпропетровської області ще одну заяву. Але ці заяви так і не були перевірені.

Чи можна очікувати, що суд об’єктивно вивчить усі матеріали справи і визнає, за відсутності доказів вини, Реву та Просвіріна невинуватими, коли вже на всю країну перші особи країни сказали про чотирьох терористів, коли вже отримані нагороди, коли вже в фільмі «Пекельне пекло», показаному на Першому національному, вони вже названі злочинцями? Важко в це повірити.

Зрада Батьківщини у формі шпигунства на користь КНР?!

У зраді Батьківщини у формі шпигунства на користь КНР обвинувачуються молоді інженери С., О. та професор В.– з-за гармати Гауса, електромагнітного прискорювача мас. Цей винахід використаний у багатьох іграшках, а сьогодні на цьому принципі в США створюється нова зброя – рельсотрон. Пошук в google за цим словом видає 44 100 посилання.

Професор В. написав реферат на підставі декількох статей, скачаних з інтернету. В О. на кордоні з Китаєм забрали флешку з цим рефератом. І, хоча в Україні жодних досліджень і розробок у військовій сфері, пов’язаних із рельсотроном, не існує, в тексті професора виявили відомості, які експертна комісія постфактум визнала державною таємницею. Так народилася кримінальна справа про державну зраду.

Зараз йде суд. І, хоча інформація, скачана через пошук в google, та ще й не зберігається в державному органі на якомусь матеріальному носії, жодним чином не може складати державну таємницю, я не берусь прогнозувати виправдувальний вирок.

Вбивці, які не вбивали?

У провадженні Харківської правозахисної групи є доволі багато справ, коли є серйозні сумніви в тому, що вбивці, чий злочин встановлений судом, насправді вбили своїх жертв. Вищі суди вже скасували вироки всіх внутрішніх судових інстанцій у більше ніж десяти таких справах.

Загальна схема така: обвинуваченого змушують зізнатися у вбивстві під катуваннями. Якщо він зможе довести в Європейському суді з прав людини порушення статті 3 Європейської конвенції, яка захищає від катувань і порушення права на справедливий суд, яке полягало у здобутті доказів вини незаконним шляхом, то єдиний спосіб виконати таке рішення Європейського суду – скасувати вирок, який базується на незаконно здобутих доказах. Це і відбувається. А далі треба проводити розслідування вбивства заново.

Що далі?

А далі єдина вимога – встановлення сильної незалежної судової влади. Була б вона такою, випадки, що описані вище, були б неможливі. Так само важко собі уявити ув’язнення Юрія Луценка, Юлії Тимошенко і ще десятків тисяч людей без жодної законної причини, ганебні вироки щодо невинуватих людей.

Блаженний Августин ще в 4-му столітті нашої ери зауважив, що держава без незалежного справедливого правосуддя – не держава, а зграя розбійників. Ця стара істина є вкрай актуальною й сьогодні.




Засуджені до довічного ув’язнення за сумнівними вироками мають отримати рішення Європейського суду, аби мати шанс на перегляд своїх справ

15 листопада 2012 року Європейський суд з прав людини проголосив рішення у справі «Замфереско проти України» (Заява № 30075/06). Сьогодні, 15 лютого, це рішення набуває законної сили і підлягає виконанню.

Суд постановив, що в даному випадку було порушення статті 3 Конвенції щодо жорстокого поводження у відділенні міліції, порушення пунктів 1 і 3(с) статті 6 Конвенції щодо відсутності юридичної допомоги, починаючи з першого допиту і що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо використання доказів, отриманих шляхом жорстокого поводження з метою засудження заявника. При цьому Суд зобов’язав Уряду України виплатити заявникові 11 тисяч євро моральної компенсації і 253 євро відшкодування судових витрат.

Нагадаємо, що Віктор Борисович Замфереско був засуджений до довічного ув’язнення за подвійне вбивство. Обвинувачення у справі ґрунтується на зізнаннях, отриманих під час катувань і психологічного тиску з боку працівників міліції. Від своїх свідчень підсудний в суді відмовився, але суд був невблаганний. Як значиться в рішенні Європейського суду: «У даному випадку заявникові погрожували вбити його. Погрози супроводжувалися побиттям заявника, яке спричинило фізичний біль. Цей психологічний і фізичний тиск застосовували для того, щоб змусити його зізнатися у злочинах. Розглядаючи ситуацію в цілому, Суд вважає, що поводження, якого зазнавав заявник, кваліфікується як нелюдське та таке, що принижує гідність, у значенні статті 3 Конвенції». В свою чергу: «Уряд знову підтвердив свою позицію про те, що твердження про жорстоке поводження були необґрунтованими і національна влада не знайшла ніяких доказів жорстокого поводження». Але: «Суд постановив, що визнання тверджень, отриманих в результаті тортур або інших видів жорстокого поводження, що порушують статтю 3, в якості доказів для встановлення відповідних фактів у розгляді кримінальної справи, робить розгляд справи, в цілому, несправедливим. Це рішення застосовується незалежно від доказової цінності цих тверджень та незалежно від того, чи їх використання було вирішальним у винесенні вироку обвинуваченому». Також: «Суд посилається на свою прецедентну практику, яка передбачає, що, коли заявник зазнав порушення його прав, гарантованих статтею 6 Конвенції, він повинен, наскільки це можливо, бути поставлений у становище, у якому вимоги цього положення не порушуються, і найбільш підходящою формою компенсації було б, в принципі, відновлення провадження у справі, якщо необхідно (див., mutatis mutandis, «Оджалан проти Туреччини», № 46221/99, пункт 210 в кінці, ЄСПЛ 2005-IV, і «Попов проти Росії», № 26853/04, пункт 264, 13 липня 2006). Суд зазначає, що в зв’язку з цим, національне законодавство забезпечує основу для поновлення провадження у справі, якщо Суд встановлює факт порушення Конвенції».

Як писав в своїй касаційній скарзі засуджений Замфереско, апелюючи до Верховного суду України з надією на скасування вироку апеляційного суду, яким він був засуджений до довічного терміну покарання: «Я ще відмовлявся, після чого Луценко Б. витягнув свій пістолет та перезарядив його і сказав, що якщо вони мене застрелять, то їм за це нічого не буде, бо я і так шизофренік і їм легко буде мене списати та їм за це нічого не буде, бо вони знають, як пояснити, нібито, хотів втікнути, і тоді я в дійсності побоявся і згодився писати явку з повинною, але я не знав, що писати, і вони сказали, що будуть мені її диктувати, мені іі диктували по черзі, а саме диктував Луценко Б . по-російські, а начальник карного розшуку по-украінські. Я так і писав по-російські та по-українські, я надіявся, що суд розбереться у всіх недоліках та несправедливість їхню, що підтверджує мою невинність в даній справі, але я помилився».

Як буде Українська Феміда виправляти свої помилки після рішення Євросуду, невідомо.

Але виникає питання: яким чином засуджені до довічного покарання можуть поновити свої порушені права, якщо рішення суду у суспільства викликає розумний сумнів щодо їх справедливості і обґрунтованості?! Невже виключно через практику Європейського суду?! При тому, що кількість засуджених довічно з кожним роком неодмінно зростає і вже сягає 1810 осіб.

Справа Дмитра Павліченка, засудженого до довічного терміну покарання за зухвале, жорстоке вбивство судді Голосіївського районного суду столиці Сергія Зубкова, сколихнула суспільство чисельними вуличними акціями молоді, обуреної несправедливим, на її думку, судовим рішенням. По цій справі вирок ще не набув законної сили – триває апеляційний розгляд, слухання перенесене на 12 березня:

Це і справа засудженого до довічного терміну покарання бізнесмена Мерабі Суслова, громадянина Росії за замовлення вбивства власника торгового центру 4ROOM – справа не така відома суспільству, але показова в контексті розумного сумніву щодо справедливості судового рішення. В цій справі суддя Києво-Святошинського районного суду міста Києва Бурбела Ю. С. спочатку оголосив слухання по справі закритим, потім видалив з процесу адвокатів, а потім і самого засудженого, позбавивши останнього навіть права на виступ в дебатах і останнє слово, при цьому вирок прозвучав – довічне позбавлення волі. Справа Суслова, як і справа Павліченків, знаходиться в стадії апеляції.

Це і справа Олександра Рафальського, який вже одинадцять років відбуває довічне покарання. Факт катувань Рафальського та інших фігурантів цієї справи з метою отримання зізнання в серійних вбивствах очевидний, але на національному рівні багато років триває переписка з прокуратурою й судами, останні в свою чергу час від часу скасовують постанову про відмову в порушенні кримінальної справи стосовно катів у пагонах, а Рафальський сподівається на рішення Європейського суду на свою користь.

Це і справа Володимира Панасенка, засудженого за замах на директора ринку «Шувар» у Львові в 2006 році. Панасенко відбуває довічне покарання за сумнівним вироком, а обвинувачення щодо засудженого ґрунтується виключно на свідченнях психічно хворої людини, яка назвала спочатку одного замовника, потім пише заяву стосовно іншого, а Панасенка оговорює вже втретє, при тому, що від цих свідчень потім відмовляється в суді й називає, на його переконання, справжнього замовника.

Нагадаємо, що 15 травня 2012 року Європейський суд ухвалив рішення по справі «Каверзін проти України», в якому зазначив, що відсутність ефективного розслідування фактів катувань з боку прокуратури є системним порушенням статті 3 Конвенції в процесуальному аспекті.

Харківською правозахисною групою був проведений ряд публічних заходів за участі українських і міжнародних експертів, журналістів, представників громадськості з метою надати публічності існуючій проблемі і пошук шляхів для її вирішення (дивіться «Незворотність покарання, або виправдання невинних» і «Доступ до правосуддя в Україні має бути відновлено»), на останньому заході запропоновано резолюцію «Перегляд судових рішень в контексті нового Кримінального процесуального кодексу».

До Харківської правозахисної групи й Української Гельсінської спілки з прав людини почастішали звернення засуджених до довічного позбавлення волі, їх родичів та адвокатів, які наводять аргументи на користь розумних сумнівів щодо справедливості судових рішень.

Більш детальну інформацію стосовно засуджених до довічного позбавлення волі, рішення відносно яких викликає розумний сумнів, щодо справедливості й неупередженості Ви можете отримати від експерта ХПГ Андрія Діденка: 0939852574, [email protected].




Свобода мирних зібрань

Мешканці Лисичанська відстоюють своє право на мирні зібрання

Виконавчий комітет Лисичанської міської ради в ході судового розгляду позову щодо антиконституційності рішення № 361 від  06.07.2012 року «Про затвердження переліку місць для проведення політичних, громадських масових заходів, передвиборної агітації», визнав, що оскаржуване рішення суперечить законам України. Представник відповідача наголосив, що дане рішення було ухвалене напередодні виборів з метою врегулювання масової передвиборчої агітації, втім кінцевої дати чинності нормативно-правового акту не було визначено. Попри те, що, за словами відповідача, в місті Лисичанську не було інцидентів і дане рішення не було жодного разу використане для обмеження права громадян мирно збиратись, міська рада вирішила лишити чинним незаконний документ з метою «врегулювання» масових заходів у подальшому. В період судових тяжб виконком вніс зміни до оскаржуваного рішення, надавши йому статус такого, що носить рекомендаційний характер, тобто не зобов’язує жителів міста до дотримання вимог нормативно-правового акту. Виконком переконаний, що в новій редакції, яка вже на даний момент є чинною, рішення щодо визначення місць, відведених для мирних зібрань, жодним чином не обмежує одне з фундаментальних прав жителів Луганської області, оскільки за бажанням організатор масового заходу може бути проігнороване. Наразі долю суперечливого нормативно-правового акту має визначити Лисичанський міський суд.

 Судове засідання, в ході якого, ймовірно, суд прийме рішення, відбудеться 18 лютого о 13:00 в Лисичанському міському суді (вул. Радянська 38, зал № 11).

Нагадаємо, що в рамках кампанії «За мирний протест!» активісти Правозахисного центру «Поступ» вимагають скасувати нормативно-правові акти, що обмежують свободу мирних зібрань в регіоні. Зокрема, в рішенні Лисичанської міської ради визначається закритий перелік місць, відведених для проведення акцій, мітингів, демонстрацій і культурних заходів. Даний нормативно-правовий акт прямо суперечить Конституції України та Європейській Конвенції про захист прав людини, оскільки територіально обмежує можливість суспільства висловлювати свою думку з тих чи інших питань, заявляти про свою проблему, таким чином, не маючи можливості звернутися безпосередньо до адресатів своїх вимог. Також рішенням забороняється проведення будь-яких масових акцій в період державних свят та міських заходів. Ще один цікавий пункт - зобов'язання заявників мирних зібрань «підтримувати в належному санітарному стані місця проведення та прилеглу територію». Крім того, що обов'язок по створенню сприятливих умов для реалізації громадянами права на мирні зібрання законодавством України та міжнародними стандартами покладається на місцеві виконавчі органи, даний пункт містить розмиті формулювання, що дають адміністрації міста безліч протизаконних приводів для створення штучних бар'єрів для організаторів масових заходів.




Вищий адміністративний суд зобов’язав киян сповіщати про проведення мирних акцій за 10 днів

Вищий адміністративний суд України (ВАСУ) зобов’язав київських пікетувальників подавати повідомлення про проведення заходів за 10 днів. Про це йдеться в ухвалі ВАСУ від 23 січня 2013 року в справі за позовом КМДА до об’єднання інвалідів «Союз Чорнобиль Україна». Суд відзначив, що «Визначення конкретних строків завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань , їх масовості, місця, часу проведення тощо є предметом законодавчого врегулювання». Та оскільки такого законодавства не існує, то міська рада може самостійно встановлювати строки подання повідомлення. Зокрема Київська міська рада встановила строк 10 днів. І суд вважає такий строк адекватним. Фактично можна розуміти, що своєю ухвалою ВАСУ дозволяє міським радам самостійно встановлювати строки подання повідомлень про проведення мирних акцій. Аж доки це не буде врегульоване відповідним законом. Ухва-ла оскарженню не підлягає. За словами Михайла Тарахкала, директора зі стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини: «На мою думку, це рішення є дивним і незрозумілим. Оскільки ст. 39 Конституції чітко передбачає, що будь-які обмеження реалізації права на мирні зібрання, у тому числі щодо строків повідомлення про такі заходи, можуть здійснюватися виключно на підставі закону. Для мене очевидно, що положення КМДА не є Законом України. І тому жодним чином обмежувати право на проведення мирних зібрань воно не може. Більш того, з практичної точки зору, існують ситуації, в яких просто неможливо повідомити владу за 10 днів про проведення мирного зібрання. Адже можуть статися події, про які не має мож-ливості повідомляти завчасно, і на які потрібно реагувати одразу. Більше того, рішення, яке змінює всю практику судочинства в такій суспільно-важливій сфері як мирні зібрання, має бути детально мотивоване. Ухвала ж, про яку іде мова, на мою думку, практично не містить обґрунтування, чому суд вважає, що положення КМДА мають силу закону». Координатор партнерства «За свободу мирних мир-них зібрань» Максим Лациба переконаний, що ця ухвала суду може стати дуже небезпечною для активістів у всіх областях України. Адже тепер місцева влада може визна-чити строк і 10 і 15 і 20 днів для подання повідомлення. І відповідно до ухвали ВАСУ це буде законно, аж доки не буде прийнятий Закон, що регулюватиме ці питання. «Наше партнерство наполягає на прийнятті ліберального закону (http://piket.helsinki.org.ua/ua/news/1360680809.), який відповідатиме європейським стандартам. В проекті закону, який ми пропонуємо (/http://piket.helsinki.org.ua/ua/zakon/bills), строк подання повідомлення повинен бути не більше 48 годин. І звісно передбачені стихійні мирні збори», зазначив пан Лациба. Текст ухвали можна скачати тут: http://helsinki.org.ua/files/docs/1361255892.pdf 19.02.2013



Кримінально-виконавча система

Як дотримувалися права ув’язнених в Україні в 2012 році

Наведені основні підсумки діяльності Держаної пенітенціарної служби України в 2012 році містяться у восьмій щорічній Доповіді «Дотримання прав ув’язнених в Україні – 2012». Вона підготовлена правозахисною організацією «Донецький Меморіал».

Статистичні дані

Згідно з даними Пенітенціарної служби, за рік число ув’язнених зменшилась на 6917 осіб і станом на 01.01.2013 року склало 147 112 осіб. За січень 2013 року ця чисельність зменшилась до 145 189 осіб.

Чисельність засуджених зменшилась за рік зі 115 068 осіб до 114 994. Довічно ув’язнених осіб тримається 1810 осіб, в т.ч 21 жінка. В СІЗО у 2012 р. чисельність зменшилась з 37 632 осіб до 30854. З них перебуває на стадії досудового слідства 2483 особи, судового слідства (до винесення вироку) – 14 212 осіб. У січні 2013 р. в СІЗО залишилось 28743 особи.

На обліку у 697 підрозділах кримінально-виконавчої інспекції перебуває 152321 особа
В 467 ІТТ упродовж 2011 р. утримувалось 256,1 тис. осіб, за 6 місяців 2012 р. - 110,1 тис. осіб.

Недосконале законодавство

Чимало проблем існує через недосконале законодавство.

Засудженим не оформлюються пенсії, якщо право на неї вони отримали під час відбування покарання, є норма КВК, яка це не дозволяє, хоча це є порушенням Конституції країни..

Відсутнє соціальне страхування засуджених осіб, які працюють, їм не нараховують внески до Пенсійного фонду. Тому для зарахування часу роботи в колонії до трудового стажу людина має після звільнення сама сплатити такі внески.

Незаконно використовуються підрозділи спеціального призначення, оскільки відсутня належна нормативно-правова база. Попри це у 2010 року вони залучались до проведення заходів в установах 253 рази, в 2011 році – 306 разів. Лише після направлення «Донецьким Меморіалом» Уповноваженому з прав людини Відкритого листа Омбудсменом підготовлено подання до Мінюсту з вимогою припинити використання спецпідрозділів, допоки не буде ухвалений нормативний документ.

Ігнорує Пенітенціарна служба нормативне забезпечення своїх дій при застосуванні технічних засобів нагляду за засудженими, зокрема відеоспостереження. Частина 3 ст. 103 Кримінально-виконавчого кодексу визначає, що перелік технічних засобів нагляду і контролю та порядок їх використання мають бути визначені відомчими документами. Таких документів немає, і тому законне використання відео спостереження не можливе. Зокрема, й тому, що їх відсутність позбавляє людину можливості оскаржити неправомірні дії. Тому на сьогодні використання будь де у в’язницях відеоспостереження є порушенням закону.

У сфері доступу засуджених до медичних послуг зусилля, які докладає відомство для поліпшення ситуації, не співмірні з масштабом проблем. У 2012 році вмер 1021 ув’язнений, з них 179 осіб – у СІЗО. Це на 33% вище середнього за 2008-2010 роки рівня. Однією з ймовірних причин росту смертності в установах відомства можуть бути відмови судів у звільнення тяжкохворих засуджених.

В 2012 році трапилось 65 самогубств, в т.ч. 14 – у СІЗО. Це складає + 54% до середнього за 2008-2010 роки рівня самогубств.

Механізм подання та розгляду скарг

У в’язничній системі країни відсутній дієвий механізм такого розгляду. Скарги на адміністрацію установ не виходять за межі закладів, всі листи обов’язково переглядаються, ув’язнений не може перевірити, чи відправлений фактично його лист. Скаржники піддаються утискам. В 2012 році немає жодної підтвердженої скарги зі 197 (!) отриманих центральним офісом відомства. Ув’язнені можуть скаржитись прокурорам, але ті часто або не реагують на скарги, або імітують їх перевірку.

Праця за ґратами

Станом на 01.07.2012 з 118909 засуджених осіб число працездатних складає 74 327 осіб, до праці залучені 31 254 особи. В установах використовується безоплатна праця. Нерідко факт роботи засудженого адміністрацією установ не фіксується, заробітна платня часто вельми низька, відомі випадки, коли за місяць роботи засуджений за 27 виходів на роботу заробив 15,18 грн., а після відрахувань на особовий рахунок йому зараховано за місяць праці 2 грн. 28 коп.


Висновки:
1. З сорока пропозицій попередньої Доповіді виконана одна, дві виконані частково, не виконано тридцять сім пропозиції. Це рекордно низький рівень виконання рекомендацій.
2. Число ув’язнених в Україні вперше за останні чотири роки помітно зменшилось – якщо у середині 2011 року їх чисельність складала 157 866 осіб, то станом на 01.01.2013 року – 147 112 осіб. Це зменшення у 2012 році сталося на 98% за рахунок чисельності ув’язнених у СІЗО – з 37 632 осіб до 30 854 особи, тоді як чисельність засуджених за рік зменшилась усього на 74 особи – до 114 994 особи.
3. На 100 тис. населення в Україні за ґратами тримається 323 особи (рік тому - 345 осіб).
4. Дещо зменшився рівень невиправданого застосування запобіжного заходу – взяття під варту, за 2012 рік з СІЗО звільнилось 11 036 осіб (рік тому - 14,3 тис. осіб). Переважна їх більшість отримали невеликі покарання, що навряд чи виправдовує їх поміщення до СІЗО.
5. Чисельність довічно ув’язнених осіб зросла за 2012 рік на 53 особи, і склала станом на 01.01.2013 року 1810 осіб. Питання гуманізації умов їх тримання не вирішуються, а відповідні рекомендації Європейського Комітету із запобігання катувань не виконуються понад 12 років.
6. Уповільнився ріст числа ВІЛ-інфікованих осіб, за 2012 р. їх число зросло на 47 осіб – до 6957 осіб, тоді як у 2011 році ріст складав 890 осіб
7. Оцінити тенденції у 2012 році з в’язнями, хворими на туберкульоз, неможливо через ненадання відомством достовірних даних.
8. У 2012 році вмер 1021 ув’язнений, з них 179 осіб – у СІЗО. Це хоча і дещо менше рівня 2011 року, тим не менше більше на 33% рівня 2008-2010 років,. Можливо, одним з чинників росту є відмови судів звільняти тяжко хворих засуджених. Число випадків суїциду сягнуло 65 – на 54% вище рівня 2008-2010 років. Реальні чинники значного росту суїцидів не визначені.
9. Медичні послуги в установах кримінально-виконавчої служби залишаються на вкрай низькому рівні. Бракує фінансування надання медичних послуг та кваліфікованого медичного персоналу у в’язницях.
10. Медичні працівники не є незалежними від в’язничного керівництва, вони є працівниками відомства і нерідко нехтують професійною сумлінністю на користь вимог в’язничного керівництва. Відповідальність персоналу установ за ненадання або неналежне надання медичної допомоги в’язням відсутня.
11. Питання перепідпорядкування медичних структур в’язниць та передання їх медичному відомству залишаються поза увагою і відомства, і керівництва держави.
12. Практика прийняття відомчих документів у 2012 році погіршилась. Після ухвалення 21 січня 2010 р. змін до Кримінально-виконавчого кодексу відповідні зміни до Правил внутрішнього розпорядку не вносяться понад три роки.
13. Попри рекомендації щорічних Доповідей впродовж останніх років зберігається дискримінація і не впроваджується соціальне страхування засуджених осіб, які працюють, з обов’язковим відрахуванням внесків до Пенсійного фонду, незважаючи на відсутність законодавчих підстав для цього. Таке ставлення до оплати праці засуджених є порушенням Конституція України. Ані Верховна Рада, ані Президент не бажає бачити цю проблему та вирішувати її.
14. Зберігається дискримінація і не оформлюються пенсії ув’язненим за віком або по інвалідності з моменту отримання ув’язненими такого права. Заклики до відомства про припинення порушень Конституції у цьому питанні стійко ігноруються.
15. Кримінально-виконавчий кодекс містить заборону відшкодовувати втрату працездатності ув’язненим під час відбування покарання з моменту її настання, що є порушенням Конституції України та дискримінацією.
16. Часто не застосовуються чіткі процедури фіксації залученості до праці та її оплати, а засудженим не надана можливість контролювати правильність засвідчення їх роботи та її обсягів. Широко застосовується використання безоплатної праці.
17. Відсутня державна програма, спрямована на суттєве зменшення тюремного населення, в якій були б передбачені чіткі показники її виконання
18. Не зменшується високий рівень порушень прав засуджених. Це стосується не тільки умов тримання, але й поводження персоналу з ув’язненими. Зберігаються чисельні випадки вимагання за поліпшення умов тримання, випадки невиправданої та штучної відмови представлення документів на УДЗ, у питаннях залучення до праці та її оплаті тощо). До суду подаються документи менше, ніж на половину засуджених, що отримують право на УДЗ.
19. Існуюча практика поводження із ув’язненими побудована на суворому вимаганні з боку адміністрації установ беззаперечної покори ув’язнених. Це доповнюється відсутністю ефективного механізму подання та розгляду скарг та відсутністю надійної процедури відправки листів засудженими. За 2012 рік немає жодної задоволеної скарги з тих, які отримало центральне відомство. До засуджених, які протестують та скаржаться, застосовуються каральні заходи.
20. Є фактична цензура кореспонденції. Відсутня конфіденційність звернень в’язнів до суду
21. Відсутній поступ у сфері надання засудженим правової допомоги, поодинокі приклади надання безоплатної правової допомоги засудженим з боку громадських організацій не впливають суттєво на загальну ситуацію.
22. Залишається гострою кадрова проблема. Рівень соціальної захищеності персоналу залишається неприпустимо низьким. Престижність професії пенітенціарного працівника занадто низька. Заходів на виправлення становища не вживається
23. Серед в’язничного персоналу поширена корупція, особливо при застосуванні умовно-дострокового звільнення. Дійсні масштаби її оцінити важко. Випадки викриття фактів корупції не впливають відчутно на загальний її рівень.
24. У питаннях просвіти персоналу у сфері дотримання прав людини керівництво відомства підтримує деякі ініціативи громадських організацій, залучає їх ресурси, проте займає непослідовну позицію і часто ігнорує інші ініціативи громадськості.
25. Співпраця з громадськістю залишається вельми обмеженою.
26. Як і раніше, громадський контроль дотримання прав засуджених та ув’язнених як системна діяльність відсутній.
27. Не створені незалежні інспекційні механізми контролю дотримання прав людини в діяльності установ в’язничної системи та міліції, Відсутні незалежні інспекційні механізми.
28. Органи місцевої влади іноді байдуже ставляться до створення та належного функціонування спостережних комісій, а створені ними комісії фактично не працюють і не виконують свою головну функцію громадського контролю.
29. Процедури розміщення засуджених до колоній та їх переміщення підпорядковані виключно інтересам відомства, засуджених часто спочатку невиправдано розміщують далеко від мешкання рідних а потім штучно їм відмовляється у переведенні для відбування покарання ближче до місця мешкання рідних.
30. Помітно зріс рівень висвітлення у ЗМІ подій у діяльності кримінально-виконавчої служби. Загальний рівень тенденційності висвітлення цих питань дещо знизився.
31. У 2012 році помітно зріс рівень залученості відомства до політичних процесів у суспільстві. Працівники системи стають заручниками політичного протистояння та використовуються у політичній боротьбі. Це супроводжується численними порушеннями фундаментальних прав людини.

Наведені вище основні підсумки діяльності ДПтСУ в 2012 році містяться у восьмій щорічній Доповіді «Дотримання прав ув’язнених в Україні – 2012». Вона підготовлена правозахисною організацією «Донецький Меморіал» і містить факти та інформацію щодо дотримання прав людини в установах кримінально-виконавчої системи України.

Основними джерелами інформації для Доповіді стали результати виконуваних організацією проектів та досліджень, матеріали семінарів та конференцій, інформація, розміщена на Інтернет-сайтах «Тюремний портал» та ДПтС України, відповіді державних установ за запитами «Донецького Меморіалу», робота Громадської приймальні з прав людини, публікації у ЗМІ, окремі листи та звернення громадян, які перебувають в установах кримінально-виконавчої системи, та їх родичів.

Повний текст доповіді «Дотримання прав людини Україні – 2012» (попередній варіант) розміщено на «Тюремному порталі».




Бюлетень "Права Людини", 2013, #05