MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Бюлетень "Права Людини", 2013, #07

Хроніка

Адвокатская победа: закрытие уголовного дела по реабилитирующему обстоятельству, что в Украине практически тождественно оправдательному приговору (+документ)

Не могу удержаться от комментария к успеху нашего адвоката Марии Каминской, которая добилась вынесения органами следствия постановления о прекращении уголовного дела по реабилитирующему обстоятельству – отсутствию состава преступления.

Вопрос не только в том, что Мария достигла этого результата, а в том, следствием какого труда является этот результат.

Почти четыре года работы – это только поверхностная характеристика.

Кроме «основного» уголовного дела было два иска на незаконные действия и решение об админправонарушении и, соответственно, два производста в админсудах первой и апелляционной инстанций, признание админзадержания незаконным, признание доказательств, полученных незаконным путем, несколько жалоб в органы прокуратуры на действия (бездействие) следственных органов, в том числе в Генеральную прокуратуру Украины, среди которых и заявления о преступлениях, совершенных сотрудниками правоохранительных органов (служебный подлог).

В самом уголовном деле проведено тщательное адвокатское расследование, выяснены действительные обстоятельства утверждаемых преступлений, найдены потенциальные свидетели, выявлены множественные нарушения органов дознания и следствия и собраны доказательства в их подтверждение, подготовлены и сделаны десятки запросов и ходатайств, подготовлены и эффективно проведены допросы, в том числе псевдопокупателя и нескольких работников милиции, которые под перекрестным допросом адвоката дали показания против обвинения.

Особо хочется отметить то, что на момент вступления в дело Мария даже не имела свидетельства адвоката, но смогла добиться от милиции доказательств, которые, в конечном счете, и развалили уголовное дело, что зачастую не удается адвокатам с большим опытом работы.

К моменту допуска Марии в дело в качестве защитника клиент уже дал признательные показания и у него были изъяты вещественные доказательства совершения им сбыта наркотических средств. В то время ни один специалист в области уголовного права не поверил бы, что с такой позиции можно добиться освобождения клиента от уголовной ответственности по реабилитирующим обстоятельствам.

Но Мария, не связывая себя стереотипами, выбрала стратегию защиты, состоящую в полном отрицании совершения клиентом преступления, и смогла её реализовать. Она провела четкую линию на то, что в первые два дня содержания клиента в райотделе на него оказывалось давление с целью получить признание, аргументируя это отсутствием пищи и условий для сна, запретом на содержание задержанного в райотделе, а также отсутствием каких-либо процессуальных действий с ним в течение этого времени.

Можно сказать, что это – модельное (образцово-показательное) дело по ведению защиты в уголовном процессе.

Мария, которая стала адвокатом уже в ходе производства по делу, даже вынудила районные отделы милиции г. Львова привести в соответствие законодательству делопроизводство по делам об админправонарушениях. После того, как Мария «поймала» райотдел на подлоге при регистрации протоколов об административных нарушениях (задержаниях), райотделы стали применять номерные бланки протоколов, которые являются документами строгого учета. Теперь у стражей порядка отпала охота проводить манипуляции с бланками протоколов старого образца.

По большому счету, Мария значительно подняла статус не только свой личный, как адвоката, но и адвокатской профессии в целом – во всяком случае, во Львовском регионе.

Вряд ли кто-то из правоохранителей или судей теперь будет утверждать, что адвокат – это нечто выполняющее роль декорации в уголовном процессе.




Конституція і права людини

Європейський конституціоналізм та його властивості

Більш поміркованим, ніж американський, вважається конституціоналізм Старого світу, який започаткувала Конституція Польщі (закон «Про врядування») від 3 травня 1791 року. Її ухвалення стало можливим через російсько-турецьку війну (1787), коли російські війська змушені були залишити територію Польщі. Конституція ліквідувала відомий принцип liberum veto як прояв політичної анархії шляхти, пом’якшила соціальну нерівність, встановила засади громадянського суспільства й відновила дієздатність державної влади.

Ухвалена того ж року Конституція Франції ґрунтувалася на засадах європейського Просвітництва XVIII століття й була тісно пов’язана з моделлю американської Конституції 1787 року. Вона інкорпорувала в себе Декларацію прав людини і громадянина 1789 року, що підтверджувало її генетичний зв’язок з ідеєю народного суверенітету Ж.-Ж.Руссо, теорією розділення влад Ш.Монтеск’є та концепцією невідчужуваних прав Д.Локка.

Розвиток ідеї і практики європейського конституціоналізму складається з кількох етапів. Перший із них охоплює період з кінця XVIII століття до закінчення Першої світової війни; другий – проміжок часу між двома світовими війнами; третій – від закінчення Другої світової війни до кінця 80-х років XX століття; четвертий (сучасний) – започатковано на рубежі 80-90 років XX століття. Його пов’язують із падінням тоталітарних режимів у країнах радянського блоку, радикальними політичними змінами у Центральній та Східній Європі.

У другій половині ХХ століття європейський конституціоналізм зазнав на собі впливу соціалістичних ідей, що позначилося на основних законах також і тих країн, які не потрапили у контрольовану Радянським Союзом зону. Зокрема, Конституцію Італії 1947 року було прийнято під впливом антифашистського і комуністичного руху в Європі, міжнародних успіхів СРСР, а також присутності в країні американських та англійських військ. На додачу до прав людини першого покоління (громадянські і політичні права), у тексти основних законів окремих європейських країн проникли також соціально-економічні («позитивні») права. Новелами подібного роду стали право на безоплатне лікування для незаможних, право на працю і соціальне забезпечення, право на страйк і утворення профспілок, можливість відчуження приватної власності на користь суспільних інтересів, визнання прав кооперативів тощо. Вплив соціалізму на конституційну законотворчість виявився суттєвим також у багатьох країнах Африки, в Аргентині, Бразилії та Єгипті.

Нині більшість дослідників європейського конституціоналізму визнає, що основним призначенням конституцій тут було і залишається обмеження державної влади, встановлення прозорих і зрозумілих принципів діяльності основних суб’єктів публічної сфери. Зокрема, французький філософ П.-А. Гольбах (1723-1789) свого часу назвав конституцію вуздечкою для керманичів і народів, що відповідає розумінню конституції як акта, у якому народ вказує урядові на те, що той може робити. Європейське розуміння конституції передбачає також реальне самоврядування, повагу до людської гідності, підтримку демократії не зверху, а знизу. Менш послідовним, ніж у США, тут вважається конституційний захист свободи ринку і принципу рівних можливостей.

Не всі дослідники європейського конституціоналізму погоджуються також із розумінням конституції як основного знаряддя обмеження держави в інтересах громадянського суспільства. Дехто вважає її сукупністю правових положень, які встановлюються органами держави, упорядковують функціонування цих органів і їх компетенцію, передбачають обов’язки індивіда перед владою і суспільством. Конституцією іноді називають сукупність норм вищого рангу, які регулюють устрій держави, принципи її організації, форму й структуру, а також засади взаємовідносин громадян з державною владою. У деяких європейських країнах конституція сприймалася свого часу просто як ультиматум, який влада пред’являє демократичним масам.

Зокрема, аналізуючи практику радянського конституціоналізму можна дійти висновку про те, що вона зовні відповідала древній китайській («легістській») традиції, за якою закон тлумачився як інструмент управління «нижчими» з боку «вищих». У радянській теорії права конституція сприймалась у якості юридичної моделі бажаних соціальних перетворень, інструменту здійснення волі правлячого класу. Конституції в СРСР приписувалась роль нормативної моделі планових соціальних зрушень. Правовідносини у Радянському Союзі складалися відповідно до волі комуністичної партії за допомогою нею ж створеного основного закону.

Утім, як американська, так і європейська конституційні моделі мали одну спільну рису – прагнення до оптимального впорядкування політичного життя. У цьому відобразився загальний раціоналізм Нового часу, властиве йому припущення того, що суспільство можна конструювати і регулювати подібно до годинникового механізму. Наслідком даного підходу було поширення серед еліт переконання у тому, що адміністративна ієрархія, план і сувора звітність здатні забезпечити порядок і прогрес. Якщо правління на основі конституції сприймалось у той час як правління мудрості, то правління на основі законів вважалось втіленням раціонального початку. З часом конституційний позитивізм було відкинуто, що дозволило сприймати конституційну практику на інших методологічних засадах. Наприклад, заперечення юридичного позитивізму в Україні призвело до невизнання ідеї верховенства парламенту – Верховної Ради України, яка в радянський період могла прийняти до свого відома будь-яке питання. Критикуючи подібні позитивістські підходи, видатний економіст ХХ століття Ф.фон Гаєк писав, що органічна конституція обмежує будь-яку персоніфіковану в людях владу і захищає абстрактні правила гри як найвищий закон.

Утім, для досягнення цілей конституціоналізму самих лише основних законів недостатньо. Конституція має доповнюватись ефективним механізмом її реалізації. Зокрема, права і свободи людини не повинні переобтяжуватись обмеженнями, широкими мають бути гарантії незалежності суду. Дуже важливим для громадянського суспільства є захист власності і свободи, тому урядовий контроль має врівноважуватись конституційною підтримкою творчості й спонтанної ініціативи. У цьому сенсі типова європейська конституція є незамінним обмежувачем будь-якої влади, у тому числі й демократичної.

Якщо інститути держави не будуть обмежені владою конституції, це може призвести до тиранії демократії, про що попереджали такі політичні філософи ХХ століття, як X.Ортега-і-Гассет (1883-1955), Х.Арендт (1906-1975) та ін. Щоб уникнути подібної загрози, сучасний європейський конституціоналізм заперечує репресивність у взаємовідносинах громадянського суспільства і держави. У більшості європейських країн свобода думки, совісті, слова, преси, а також академічна свобода потрапили у правовий простір, звільнений від політичного та ідеологічного контролю. 

Що ж стосується процедури прийняття основних законів, то «кодекс справедливості», як іноді називають конституцію, може ухвалюватися монархом, парламентом або спеціальними представницькими зборами, які стоять дещо вище від законодавчих зборів. У будь-якому випадку конституція є результатом стратегії демократії і повинна зберігати пріоритет перед поточними законами як результатом демократичної тактики.

Гарантування свободи, ринку і прав людини є основним призначенням європейського конституціоналізму, оскільки свобода є відправною точкою всіх людських бажань і прагнень, передумовою загального поступу, який матеріалізується не лише у парламентських стінах. Прагнення людей до творчої самореалізації об’єднує їх у європейську спільноту. Гарантуючи політичну, економічну і особисту свободу індивідів, конституціоналізм забезпечує тут автономний статус громадянського суспільства. Європейські конституції захищають людину від будь-якого, навіть парламентського свавілля.

Європейський захист свободи був започаткований англійським парламентом, який «Актом про толерантність» (1689) визнав на офіційному рівні свободу совісті. У Північній Америці захист свободи совісті також послужив початком захисту всіх суб’єктивних прав і свобод людини. Зокрема, у 1774 році континентальний конгрес у Філадельфії визнав, що всі люди є рівними і мають природні права, які держава не може у них відібрати. Сьогодні свобода людської особистості захищається Європейською конвенцією захисту прав людини і основоположних свобод (1950), Хартією засадничих прав Європейського Союзу (2000), Європейською соціальною хартією (1999) та іншими документами. Демократія і свобода залишаються фундаментальними принципами більшості основних законів не лише Західної, але також Східної і Центральної Європи. 

Свобода є найбільш бажаною метою громадянського суспільства, хоча точно обчислити обсяг свободи у тій або іншій країні неможливо. Так або інакше, у розвитку європейського конституціоналізму імператив свободи є незаперечним. На думку видатного філософа ХХ століття А.Швейцера, в основі сучасного розуміння права має лежати одна грандіозна світоглядна ідея. Такою ідеєю є нині ідея невід’ємних прав і свобод людини. Закріплюючи за індивідами право на економічну, політичну і особисту свободу, європейський конституціоналізм встановлює загальні межі підвладності індивіда державі. Європейський правопорядок склався у якості системи, за якою індивідам надається найширша свобода самовираження. І хоча право формально уособлює в собі лише свободу зовнішню, внутрішня (неформальна) свобода індивіда є можливою, як писав російський правник Б.Кістяковський (1868-1920), лише за умови існування зовнішньої правової свободи. Даний тип правовідносин є класичним, адже індивідуальна свобода є саме тим принципом, який уможливив розвиток європейської цивілізації. Завдяки свободі європейський суб’єкт навчився керуватися у своїх діях правилами справедливості, а не примусом або зовнішніми командами.

Існуючи для громадян, але не поглинаючи їх, європейська конституційна система є системою захисту громадянської свободи. У цьому сенсі цілком зрозумілою є ідея Д.Віко (1668-1744) про необхідність запровадження «невпорядкованих» судів для протидії надмірній експансії держави. У правовій європейській державі призначенням конституції є не месіанське піклування про народне добро, а забезпечення громадянам засобів і умов для їх продуктивної творчої діяльності.

Конституційне обмеження владних прерогатив не повинно призводити до правового нігілізму чи анархії. Охороняючи і захищаючи свободу громадянського суспільства, конституційний правопорядок, заперечуючи державний монополізм, залишається втіленням поліцентричного порядку. З іншого боку, навіть кращий конституційний порядок не може бути тотожним реальному життю, яке є багатшим за будь-яку конституційну модель.

Самообмеження держави і демократії в інтересах свободи є видатним досягненням європейського конституціоналізму. Із цього випливає, що політичним меншинам забезпечується представництво разом із правом вето на ухвалення особливо важливих рішень. Йдеться, звісно, не про позбавлення влади офіційних повноважень, а про такий їх розподіл, коли кожному із владних суб’єктів дістається лише частина політичного чи адміністративного впливу.

Національні моделі європейського конституціоналізму суттєво відрізняються між собою за формою. Деякі з них закріплюють президентську або напівпрезидентську форму правління, інші – парламентську республіку або конституційну монархію. Проте всі вони гарантують політичну та економічну свободу народу, права людини, духовну і фізичну цілісність індивіда.

Зокрема, у ст. 89 Конституції Франції 1958 року та у ст. 139 Конституції Італії 1947 року зазначається, що республіканська форма правління не може бути предметом конституційного перегляду. Перехідні положення Конституції Італії 1947 року забороняють відновлення фашистської партії в будь-якій формі. У ст. 148 Конституції Литви 1992 року записано, що Литовська держава є демократичною республікою й що ця норма може бути змінена лише якщо за це проголосує три чверті громадян країни. Стаття 5 Конституції Чехії 1992 року закріплює положення про те, що політична система країни є заснованою на принципі вільної конкуренції політичних партій, які поважають основні принципи демократії і відмовляються від застосування сили як засобу утвердження власних інтересів. Статтею 13 Конституції Польщі 1997 року заборонено утворювати партії фашистського, комуністичного та націоналістичного спрямування, методи і практика яких є тоталітарними...

Говорячи про європейський конституціоналізм, не можна оминути увагою Європейську комісію за демократію через право (Венеціанську комісію Ради Європи) – визнаний у Європі незалежний форум для обміну ідеями в царині конституційного права. Комісія розробляє висновки щодо відповідності конституційних та звичайних законів (законопроектів) міжнародним стандартам у сфері демократії і прав людини. Венеціанська комісія була утворена 10 травня 1990 року і нині складається з 58 держав-членів із загальною кількістю населення в 1,5 мільярди. До складу Комісії входять 47 країн-членів Ради Європи, 6 країн-спостерігачів (Аргентина, Канада, Ватикан, Японія, США, Уругвай), 3 міжнародні організації-учасниці (Європейський союз, ОБСЄ/БДІПЛ, Міжнародна асоціація Європейського права), 2 суб’єкти із спеціальним статусом (Палестинська національна автономія та Південна Африка), а також один асоційований член. Комісія налічує 100 індивідуальних членів та їх заступників.

За роки свого існування Комісія надала більше 500 висновків для 40 країн і здійснила більш як 80 наукових розробок. Починаючи з 2002 року, Європейський Суд з прав людини у Страсбурзі посилався на Венеціанську комісію більш як у 50 справах. Комісія утворила Всесвітню конференцію у сфері конституційного судочинства і провела більше 200 семінарів за участю конституційних судів та університетів.

Венеціанська комісія є складовою частиною Ради Європи, її Секретаріат розташований у штаб-квартирі Ради Європи у Страсбурзі. Члени Комісії збираються на пленарні засідання 4 рази на рік у Венеції. Розпочавши свою діяльність у 1990 році, Комісія надає консультативну допомогу країнам нової демократії, які прагнуть здобути конституцію європейського зразка.

Комісія встановлює, розробляє і поширює європейські стандарти у сфері функціонування демократичних інститутів, захисту прав людини, виборчого права і конституційного судочинства. На основі запитів вона надає висновки стосовно конституцій і законів у порядку amicus curiae (дружньої поради) національним конституційним судам і Європейському судові з прав людини у Страсбурзі, а також в порядку amicus ombud – національним омбудсманам, здійснюючи аналіз європейської практики з питань, порушених у відповідних скаргах.

Венеціанська комісія є надійним партнером у врегулюванні конфліктів за допомогою юридичних консультацій. Формою роботи Венеціанської комісії є висновки і доповіді, які готуються групами експертів, які здійснюють поїздки до країн, де зустрічаються із представниками влади і громадянського суспільства. Проекти висновків і доповідей обговорюються і ухвалюються на пленарних засіданнях Комісії, після чого направляються запитувачам.

Головною сферою зацікавлень Венеціанської комісії є функціонування демократичних інститутів і захист основоположних прав. Даний підхід вимагає уваги до питань конституційної реформи, надзвичайних повноважень, федерального устрою, регіоналізації, міжнародного права, внутрішньої безпеки, статусу збройних сил, захисту основоположних прав (свободи релігії, зібрань і асоціацій), прав меншин, заборони дискримінації, а також парламентського імунітету.   

 




Політика і права людини

Хто відшкодує українцям програні в Європейському суді мільйони?

Українська Гельсінська спілка змусить Україну відповідати за невиконання рішень суду. Так, представники організації виграли в Європейському суді з прав людини три справи, завдяки яким люди, постраждалі від дій держави, отримають 9 тисяч євро.

Правозахисники наголошують, що зроблять все можливе, аби гроші, які будуть витрачені з державного бюджету, відшкодували конкретні особи, винні в порушенні прав людини. Адже з 1 січня 2013 року вступив в силу «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень». В ньому передбачається можливість держави стягувати з осіб, дії яких призвели до порушень прав людини, кошти, витрачені на відшкодування шкоди, завданої цим порушенням.

Щоправда правозахисники застерігають, зробити це буде не просто. Адже норми закону ще не застосовувались практично. І не відомо як будуть тлумачитись органами, на які покладається функція стягнення коштів: Державна казначейська служба України, прокуратура, суди.

За словами Михайла Тарахкала, директора зі стратегічних справ УГСПЛ: «Згідно норм цього закону буде неймовірно складно стягувати з конкретних осіб якусь регресну суму, навіть якщо саме на них вказано в рішенні Європейського суду з прав людини. Але УГСПЛ намагатиметься контролювати питання притягнення винних осіб до відповідальності. Аби стосовно них проводилися перевірки та розглядалося питання про стягнення з них регресних виплат. І у випадку необхідності будемо домагатися внесення змін в закон».

Нагадаємо, щороку Україна виплачує мільйони гривень компенсацій за рішеннями Європейського суду з прав людини. І до 2013 року гроші бралися з бюджету. Конкретні порушники не несли матеріального покарання.

04.03.2013




Катування та жорстоке поводження

Право на бесправие. История смерти в луганском СИЗО

«Государство без независимого справедливого
правосудия – не государство, а шайка разбойников»

Блаженный Августин (354–430 гг.),
христианский теолог и философ

...Пришло время рассказать о трагедии, которая совсем недавно произошла в Луганском СИЗО. Ниже приведенный случай, как в капле воды отразил проблемы нынешнего отечественного правосудия, правоохраны и правозащиты.

Убийство заключенного в Луганском СИЗО?

1 декабря 2012 года Владимира Колесникова, осужденного на 10 лет за убийство, доставили из ИК №38 (Луганская область) в психоневрологическое отделение областной больницы при Луганском следственном изоляторе. Причиной помещения в специализированное отделение послужила объявленная заключенным сухая голодовка в качестве протеста против задержки администрацией тюрьмы его кассационной жалобы, которую он не мог направить в течение всего срока нахождения в тюрьме. Привезенный в СИЗО осужденный сразу же написал заявление: «Я, Колесников Владимир Федорович, от лечения в психиатрическом отделении отказываюсь, так как больным себя не считаю. Отказ от приема пищи – вынужденная мера, т.к. я добиваюсь Кассационного Суда».

В нарушение Закона Украины «О психиатрической помощи» В.Ф.Колесников все же был помещен в психиатрический стационар, где ему поставили диагноз: «Демонстративно-негативное поведение». Так как психиатры каких-либо психических заболеваний у пациента не обнаружили, 4.12.2012 г. он был выписан из отделения для этапирования назад в колонию. Его перевели в режимный корпус СИЗО. Однако якобы из-за отказа осужденного находиться с другими задержанными и его бранных высказываний в адрес администрации учреждения, 05.12.2012 г. Колесникова поместили в карцер.

Через три дня при странных обстоятельствах в одиночной камере луганский узник погиб. Со слов охранника В., дежурившего 08.12.2012 г. на посту№1, он в 14.20 в смотровом стекле карцера №2 обнаружил лежащего на полу и не реагирующего на вопросы В.Ф.Колесникова. При опросе дежурная смена изолятора обстоятельств трагедии пояснить не смогла, отметив, что в камере «на решетке был привязан шнурок, который был снят и уничтожен, как не представляющий ценности предмет». Можно лишь удивляться беспечной наивности охранников, сознательно уничтоживших, как оказалось впоследствии, средство убийства осужденного. Дальнейшие события в следственном изоляторе развивались со скоростью калейдоскопа.

Как рассказали дежурные охранники, на место трагедии в считанные минуты прибыла оперативная группа. Карцер был открыт, фельдшер оказал медицинскую помощь заключенному. Затем в 14.30 Колесникова доставили в манипуляционный кабинет психоневрологического отделения. Там также проводились реанимационные медицинские мероприятия, и в 15.00 часов дежурным врачом была констатирована биологическая смерть заключенного.

Медики СИЗО дали уже собственную интерпретацию смерти В.Ф.Колесникова. С их слов, 08.12.2012 г. в 14.30 дежурный врач З. был вызван в психиатрическое отделение в связи с резким ухудшением состояния В.Ф.Колесникова, который жаловался на резкую «кинжальную» боль в области сердца, головокружение, слабость. Поставлен диагноз: «острый инфаркт миокарда?» Через 5 минут после врачебного осмотра пациент потерял сознание, и в 15.00 констатирована его биологическая смерть. Остается лишь догадываться, как обнаруженный в камере без сознания Колесников мог еще предъявлять жалобы на здоровье дежурному врачу.

Более двух суток работники государственной пенитенциарной службы о трагедии в СИЗО не сообщали родственникам. Лишь на третьи сутки последние получили врачебное свидетельство о смерти №1103, подписанное врачом Луганской городской больницы №8 А.М.Гончаровым. В документе указана причина смерти – «острая коронарная недостаточность». К свидетельству о смерти прилагался и труп заключенного, на видимые участки тела которого работники городского морга наложили немалое количество грима.

По требованию родственников погибший В.Ф.Колесников был направлен на повторное вскрытие в областное бюро судебно-медицинской экспертизы. В выданном новом врачебном свидетельстве о смерти №1817 от 13.12.2013 г. врач-эксперт А.В.Попов причиной смерти осужденного назвал «механическую асфиксию от сдавливания органов шеи петлей», т.е. удушение. Кроме того, медицинский эксперт установил у погибшего и закрытую черепно-мозговую травму с обширным кровоизлиянием под твердую мозговую оболочку, множественные кровоподтеки и ссадины головы, спины.

По мнению специалистов Луганского областного бюро судебно-медицинской экспертизы, давность появления телесных повреждений соответствует примерно 2–3 суткам до наступления смерти, т.е. когда осужденный находился в карцере СИЗО. Кто избивал осужденного в одиночной камере остается лишь догадываться. Между тем повреждения в области головы возникли в результате не менее 6-ти (шести) воздействий травмирующих предметов (предмета). Странгуляционная борозда и кровоизлияния в мягкие ткани шеи образовались в результате не менее чем однократного сдавливания шеи петлей, с экспозицией, достаточной для развития механической асфиксии. Вместе с тем, выявленные судебными медиками тяжелые телесные повреждения почему-то полностью не соответствуют обстоятельствам и выводам служебного расследования администрации пенитенциарной службы.

По мнению работников СИЗО, смерть осужденного Колесникова возникла от естественной причины – тяжелой болезни сердца. В служебном расследовании отмечено, что заключенный «морального и физического воздействия в свой адрес со стороны представителей администрации и других лиц не испытывал». Администрация изолятора свое служебное расследование сочла завершенным, решив, что смерть Колесникова В.Ф. произошла без внешнего насилия. Состряпанный на скорую руку документ был отправлен в Жовтневый РО ЛГУ УМВД Украины в Луганской области. В смерти заключенного осталось немало вопросов, на которые еще предстоит ответить следствию.

Начатое нами журналистское расследование показало, что довольно много загадок имеется не только вокруг смерти заключенного, но и в обстоятельствах, приведших его на скамью подсудимых.

Там, где правит «право», истина молчит

За разъяснениями о событиях, приведших В.Ф.Колесникова за тюремную решетку, мы обратились к его дочери Вите Бурдовициной, которая представляла интересы отца во время следствия и судебного рассмотрения его уголовного дела в 2008–2009 годах.

Со слов дочери, 13 октября 2008 г. в 23.00 Колесников В.Ф. обратился в милицию с заявлением, что вечером того же дня, когда он находился в дачном домике своего приятеля А.П.Кушнарева, к ним ворвались двое неизвестных людей и стали их избивать. События происходили на территории садового общества «Краснояровец» на окраине Луганска. Во время драки Колесников получил твердым предметом сильный удар по голове, в результате чего потерял сознание. Очнувшись, он обнаружил мертвым приятеля и избитой свою собаку, с которой пришел к знакомому в гости.

Получив заявление о преступлении, милиционеры с Колесниковым выехали на место происшествия, после чего заявителя задержали и доставили в Жовтневый райотдел милиции г. Луганска. Там задержанного в течение многих часов поочередно избивали четверо милиционеров (фамилии известны), требуя признания в убийстве приятеля. 15 октября 2009 г. В.Ф.Колесников после сильных побоев был вынужден написать явку «с повинной». Получив от заявителя «признание», милиционеры отправили его в изолятор временного содержания для проведения следственных действий.

От полученных после задержания травм у подозреваемого нагноились раны на ногах, поэтому он был переведен в больничный стационар Луганского СИЗО, где был срочно прооперирован под общей анестезией. Более двух месяцев В.Ф.Колесников восстанавливался после милицейских побоев и тяжелой операции в тюремной больнице.

22 октября 2009 г. Жовтневый районный суд г. Луганска вынес обвинительный приговор В.Ф.Колесникову. Ему дали 10 лет лишения свободы за убийство А.П.Кушнарева. Судья Н.Н.Васильева, несмотря на множество противоречий в материалах следствия, заявление обвиняемого о том, что признательные показания написаны им в результате физического насилия, под принуждением работников милиции, приняла полностью сторону обвинения. Через месяц Луганский областной апелляционный суд оставил решение первой судебной инстанции в силе.

После вынесения приговора В.Ф.Колесников был отправлен отбывать 10-летний срок в ИК №38. Там он требовал дать ему ознакомиться с материалами собственного уголовного дела, чтобы подготовить кассацию. Однако администрация колонии всячески затягивала вопрос ознакомления Колесникова с документами, тем самым не дав ему возможность вовремя подготовить кассацию. Поэтому осужденный был вынужден просить суд восстановить установленные законом пропущенные сроки.

Добившись восстановления сроков, В.Ф.Колесников подготовил кассационную жалобу и передал ее администрации колонии для отправки в Киев. Длительное время руководство ИК №38 игнорировало просьбы осужденного подтвердить отправку документов в кассационную инстанцию. Получив очередной отказ, 30.11.2012 г. Колесников объявил сухую голодовку. На следующий день его незаконно этапировали в психиатрический стационар Луганского СИЗО, после которого он был помещен в карцер.

Очевидно то, что находясь в карцере, Колесников, объявивший в знак протеста сухую голодовку, подвергался физическим и моральным пыткам, о чем свидетельствуют многочисленные телесные повреждения, выявленные судебными медиками. В итоге, за неделю пребывания осужденного в Луганском СИЗО, он побывал и в психиатрическом отделении, и в карцере, и в морге. И везде, повторюсь, везде (!) нарушались его права.

Только через два месяца (!) после смерти В.Ф.Колесникова, после многократных обращений родственников в органы прокуратуры, дело по факту смерти заключенного в СИЗО внесено в Единый реестр досудебных расследований. Начато следствие. О его ходе и как будут расставлены точки по обстоятельствам осуждения и смерти В.Ф.Колесникова, наш читатель будет проинформирован позже. Только у родственников погибшего узника уже сейчас есть определенные сомнения, что обстоятельства трагедии будут объективно и всесторонне расследованы прокуратурой Жовтневого района г. Луганска, которая несколько лет назад поддерживала в суде обвинение против Колесникова.

На личном приеме у прокурора Луганской области А.С.Мельника было высказано недоверие прокуратуре Жовтневого района, которая активно затягивает рассмотрение дела. Тогда же сделано и предложение областному прокурору взять под личный контроль ход досудебного расследования, которое необходимо передать для рассмотрения в прокуратуру г. Луганска. Восторжествует ли истина и справедливость? Время покажет. Продолжение следует…

P.S. или После написанного

Комментировать обстоятельства смерти В.Ф.Колесникова представители милиции, прокуратуры, областного бюро судебно-медицинской экспертизы отказались, сославшись на тайну следствия. Поэтому за комментариями мы обратились к луганским правозащитникам.

Наталия Целовальниченко, руководитель Луганской правозащитной группы:

Вызывает удивление тот факт, что до настоящего времени не дана правовая оценка прокуратурой заявлениям осужденного В. Колесникова о создании для него незаконных препятствий для реализации его прав на кассационное обжалование. Такие права гарантированы не только на уровне национального законодательства, но и обеспечены согласно международных обязательств Украины по ст. 6 ч.1 Европейской Конвенции о защите прав человека и основных свобод. Кроме того, судя по материалам публикации журналиста, В. Колесников без наличия достаточных правовых оснований и вопреки его воле был помещен в психиатрическое учреждение.

Действия администрации могли (и, возможно, были направлены на это) препятствовать реализации прав осужденного на подготовку и подачу кассационной жалобы. Дальнейшие действия администрации СИЗО также подтверждают версию о создании осужденному умышленных препятствий в реализации его прав на обжалование незаконных, по мнению заключенного, решений судов по его делу. Согласно ст. 134 УИК Украины помещение осужденного в карцер возможно лишь на основании мотивированного постановления администрации. К сожалению, неизвестно, было ли надлежащим образом оформлено помещение В. Колесникова в карцер. Помещение осужденного в карцер, безусловно, значительно ограничило его возможности, прежде всего, права на свидания, приобретение предметов первой необходимости и получение передач.

С учетом, выявленных противоречий в медицинской документации о причинах смерти В. Колесникова и наличии у него телесных повреждений, с учетом создания для осужденного в СИЗО режима дополнительных правоограничений, сомнительных оснований его помещения в карцер, на наш взгляд, в данном случае имеют место признаки состава преступления (умышленного убийства либо доведения до самоубийства), совершенного в отношении В. Колесникова. Здесь, безусловно, имеет место и нарушение ст. 3 Европейской Конвенции о защите прав человека и основных свобод, поскольку в отношении осужденного явно было допущено нечеловеское обращение и пытки. В этом случае есть все основания для обращения родственников в Европейский Суд по правам человека. Такой позор Украины нельзя скрывать! Только с помощью контроля международных инстанций наше государство сможет побороть порочную практику бесправия в местах лишения свободы.

Константин Реуцкий, руководитель правозащитного центра «Поступ»:

Луганская милиция крайне непрофессиональна. В ходе ряда мониторингов дежурных частей и патрулей, проводившихся в прошлом году, мы обнаружили, что подавляющее большинство милиционеров незнакомо с законодательством, регулирующим их деятельность. Неудивительно, что они так часто превышают свои полномочия. Бездарность следствия приводит к тому, что СИЗО и колонии заполнены людьми, не совершавшими тех преступлений, в которых их обвиняют. Милиционеры нередко выполняют «заказы» власти и бизнеса, оказывая давление на конкурентов или «неудобных» активистов. В таком виде – многочисленная, непрофессиональная и неконтролируемая обществом – милиция нам не нужна.




Право на справедливий суд

Єдиний випадок в Україні, коли суд ретельно розглянув медичний аспект справи

У березні 2010 року в Херсонськоу СІЗО помер від від двосторонньої  гнойної бронхопневмонії підслідний чоловік, який був ВІЛ-інфікованим, а також наркозалежною особою, який до його затримання за підозрою у збуті наркотичних засобів проходив лікування замісною підтримуючою терапією.

Адвокат нашої мережі Володимир Куценко протягом тривалого часу домагався порушення кримінальної справи за фактом смерті цього чоловіка внаслідок не лікування його хвороби до районної та обласної прокуратури, але кожного разу отримував постанову про відмову у порушенні справи.

Суди першої інстанції відмовили у задоволенні скарги на зазначені постанови органів прокуратури, а апеляційний суд за результатами розгляду апеляції адвоката суд залишив постанову суду без змін. Тоді В. Куценко, підготував і направив касаційну скаргу до суду касаційної інстанції, і його наполегливість була винагороджена.

24 січня 2013 року колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (ВССУ) задовольнила касаційну скаргу В.Куценка. Особливістьцього судового рішення полягає не тільки і не стільки в самому висновку суду, як, власне, у і тому, яким чином колегія мотивувала своє рішення.

На відміну від інших судових рішень, ухвалених за результатами розгляду скарг на постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, в яких зазвичай містяться лише висновки про дотримання вимог процесуального закону при розгляді справи судом нижчої інстанції, без перевірки доводів, викладених в скарзі (апеляції),   в цій ухвалі добрих три сторінки тексту рішення складає ретельній аналіз всіх істотних обставин справи с посиланням на її відповідні матеріали.

Не буде перебільшенням сказати, що це фактично єдиний випадок в Україні, коли суд касаційної інстанції при розгляді справи в порядку кримінального провадження, пов’язаного не  з розглядом не справи кримінального обвинувачення по суті, а лише скарги на окреме процесуальне рішення, прийняте за результатами дослідчої перевірки,   з такою ретельністю розглянув суто медичні аспекти справи. При цьому колегія суддів ВССУ не обмежилась стандартним «неповнота та однобічність проведеної перевірки», а провела найретельніший аналіз всіх обставин справи.

В цьому контексті не можна не зазначити про те, що в цьому судовому рішенні фактично визначено коло питань, відповіді на які мають бути отримані при перевірці (а з набранням чинності новим КПК – при розслідуванні) випадку настання смерті або інших тяжких наслідків для ув’язненого від хвороби у будь-якій установі його перебування в умовах несвободи, коли обов’язок із забезпечення медичної допомоги покладений на державу в особі адміністрації такої установи:

- які види медичної допомоги і в якому обсязі потребувала особа, з урахуванням всіх наявних у неї захворювань;

- чи була необхідність у наданні медичної допомоги в умовах спеціалізованого лікувального закладу;

- наскільки адекватною була надана допомога загальному стану здоров’я та перебігу захворювання потерпілого;

- що стало причиною смерті – тяжкість захворювання чи несвоєчасне, неправильне або неповне лікування;

- чи можливо було запобігти летальному наслідку за умови надання медичної допомоги належної якості.

Колегія суддів звернула увагу навіть на найдрібніші обставини справи, які не були помічені судами першої та апеляційної інстанцій, зокрема, на те, що при проведенні перевірки не були опитані особи, які перебували ІТТ та СІЗО у камерах разом з потерпілим, а також його адвокат, який на мав побачення з ним побачення в ІТТ, які  могли б надати інформацію про стан здоров’я потерпілого до і після затримання так медичну допомогу, яка йому надавалася, а також щодо умов тримання (температурний режим в приміщення).

 

Судова колегія мотивувала свою ухвалу, в т.ч., правовими позиціями Європейського суду з прав людини, взятими із двох рішень ЄСПЛ, а саме, Кац проти України та, що треба підкреслити особливо, «Мак-Глінчі та інші проти Сполученого Королівства».

Якщо перше рішення є достатньо відомим в Україні, і стосується саме питання неадекватності надання медичної допомоги в умовах СІЗО, що призвело до смерті потерпілої, то інша справа стосується ненадання належної медичної допомоги наркозалежній жінці, яка перебувала в стані абстиненції внаслідок припинення вживання наркотиків. Уявляється дуже значущим, що судді одного із найвищих судів використали стандарти з надання медичної допомоги, встановлені міжнародним судовим органом. Судді судової колегії також не залишили без уваги той факт, що потерпілий проходив курс замісної підтримуючої терапії (ЗПТ), після переривання якої перебував у стані абстиненції, наразі в ході перевірки не було з’ясовано, яких медичних заходів повинні були вживати в зв’язку з цим в ІТТ та СІЗО, а також, щодо з’ясування можливого причинно-наслідкового зв’язку між погіршенням стану здоров’я і смертю потерпілого з припиненням вживання препарату ЗПТ (мета дону). Тим самим суд визнав право наркозалежних осіб на медичну допомогу, і не лише в загальному плані, а у формі вживання саме наркотичних препаратів під контролем лікаря.

Також колегія суддів виявила, що суд першої інстанції у постанові про відмову в задоволенні скарги на постанови про відмову в порушенні кримінальної справи виклав свої власні висновки про адекватність призначеної потерпілому  медикаментозної терапії , а також те, що його захворювання було зумовлено наркоманією, СНІД та іншими наявними у нього захворюваннями, тобто на власний розсуд вирішив питання, які потребують спеціальних знань, а відтак, мають вирішуватись виключно експертами з цих питань.

Також судова колегія в ухвалі зазначила і той факт, що в постановах органів прокуратури було відмовлено в порушенні кримінальної справи за ознаками інших злочинів, ніж ті, про які йшлося у скаргах матері потерпілого.

Можна сказати, що колегія суддів ВССУ не залишила без уваги жодної найменшої обставини цієї справи. Напевне, В.Куценко має надприродній дар телепатично впливати на суддів, навіть не беручи участь у розгляді своєї касаційної скарги.

На мою особисту думку ця ухвала, винесена ВССУ за касаційною скаргою В.Куценка – просто унікальна за своїм змістом. Це саме є той судовий прецедент, який має застосовуватись у справах з порушення права особи на медичну допомогу в умовах її тримання в умовах несвободи, а певним чином,   у справах з порушення права на медичну допомогу взагалі. Для нашої мережі це знаменна подія, що саме наш адвокат досяг такого ухвалення такого судового рішення, обґрунтування якого має прецедент не значення не лише для справ з оскарження постанов органів досудового розслідування та прокуратури, але й справ такої категорії, що розглядаються в порядку судочинства будь-якого виду

Як на мене особисто, судді, які постановили цю ухвалу, заслуговують на велику повагу, як професіонали найвищого рівня. Як на мене, це зразок обґрунтованості судового рішення, яке без жодних застережень відповідає стандартам  обґрунтованості судового рішення за статтею 6 Європейської конвенції з прав людини, в тому числі в плані аналізу практики міжнародного судового органу (Європейського суду з прав людини) та використання посилань на нього. Тому не можу не нагадати прізвища шановних суддів, які у складі колегії ВССУ ухвалили це судове рішення:

Пойда М.Ф. (головуючий);

Орлова С.О., Литвинова О.М., Сорокіна О.А.

І, звичайно, найщиріші поздоровлення Володимиру Куценку!!!

P.S. Таких рішень ще не було в практиці наших вищих судів, як і інших судів загальної та адміністративної юрисдикції, у всякому разі, серед тих, що є у Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Текст судебного решения:

http://reyestr.court.gov.ua/Review/29055520

 




Доступ до інформації

Обережно! Доступ закривається…

Британському письменнику і журналісту Гіблерту Честертону належать слова про те, що кожен хоче, аби його інформували чесно, безпристрасно, правдиво – в повній відповідності з його поглядами. Українські реалії такі, що навряд коли-небудь наше суспільство, зокрема, й за роки незалежності, отримувало справді чесну, безпристрасну і правдиву інформацію з усіх питань, що стосуються розвитку держави і діяльності її інститутів.

А сьогодні характерною особливістю України можна назвати ще й обмеження доступу до інформації. Причому, на «закриті двері» доводиться натикатися не тільки тоді, коли йдеться про приватні структури, котрі традиційно прикриваються посиланням на комерційну таємницю, а й у разі звертання за даними, необхідними для здійснення професійної журналістської діяльності, до державних, комунальних установ та організацій, органів державної влади та  місцевого самоврядування.

Так, з певного часу все важче вдається отримати потрібні відомості, навіть тоді, коли вони не становлять жодної державної таємниці.

Якщо раніше вистачало спілкування у телефонному режимі, то тепер ситуація інша. На прохання надати ті чи інші дані, доволі часто доводиться чути: «Надсилайте офіційного листа від редакції». Намагання пояснити, що підготовка і очікування відповіді на письмове звернення тільки зволікатиме час тоді, коли для матеріалу інформація потрібна невідкладно, як то кажуть, саме «тут і зараз», успіху не приносять. Співрозмовники посилаються на зайнятість, або відверто говорять, що їм дали вказівку «зверху» нічого працівникам ЗМІ не повідомляти без дозволу керівництва.

Закінчуються фіаско спроби домовитися про особисте інтерв’ю, коли йдеться про теми проблемні, а тим більше критичні чи такі, що викликають конфлікти на суспільному рівні.

Скажімо, найчастіше таємницею за сімома печатями залишаються дані про діяльність у комунальній сфері. Тобто відомості про наявність та інвентаризацію нерухомого майна, що належить до комунальної власності територіальних громад, інформація про здійснення діяльності підприємствами різних форм власності у сфері торгівлі, громадського харчування, житлово-комунального та побутового обслуговування на умовах оренди в об’єктах комунальної власності, про прибутки чи збитки, котрі приносить спільне майно громаді.  Практично неможливо знайти оперативні дані з цих питань і у відкритому доступі на офіційних Інтернет-ресурсах.

Що ж, у результаті виходить достоту так, як сказав американський письменник Генрі Уілер Шоу: «Чим менше ми знаємо, тим більше підозрюємо». І підозри ці небезпідставні.

Скажімо, непросто дізнатися й про те, як використовуються на місцях кошти Державного бюджету. Невипадково колегія Рахункової палати у жовтні 2012 року, розглянувши результати аналізу формування і здійснення видатків, що враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів з державного бюджету місцевим бюджетам на органи місцевого самоврядування, була змушена визнати, що фінансування місцевих рад непрозоре.

Наше суспільство бурхливо реагує і на питання, пов’язані з земельним законодавством. І теж не без причини. Практично немає у відкритому доступі інформації щодо цієї важливої сфери. Образно кажучи, практично «з-під землі» доводиться видобувати відомості, коли йдеться про конкретні земельні питання. І це стосується не тільки ситуації зі столичною землею, котра вже «набила оскомину». «Роток на замок» беруть навіть керівники невеликих сільських територіальних громад, очевидно, керуючись тим принципом, що у справах земельних «мовчання – золото».

Врешті, що говорити про відкритий доступ до актуальних суспільних тем, якщо на місцевому рівні навіть оголошення про чергову сесію міської чи районної ради не містять порядку денного, як і завчасно розроблених і запропонованих громаді проектів рішень майбутнього депутатського зібрання? Або про який доступ до інформації взагалі може бути мова, якщо місяцями  на офіційному Web-ресурсі «висить» вибачення за те, що «сайт на розробці» або «на оновленні»?

Якщо згадати ще один мудрий вислів про те, що кожна людина може прийняти рішення, маючи достатній обсяг інформації, то чи не спрямована сьогоднішня ситуація в Україні на те, щоб залишати нам все менше ресурсів для отримання інформації, а відтак і для прийняття відповідальних громадянських рішень. Адже тим, хто не може прийняти власне рішення, керувати набагато простіше. 

 




Свобода мирних зібрань

«Проведення мирного зібрання… негативно вплине на імідж влади»

Як повідомляє Українська Гельсінська спілка з прав людини, представники партнерства «За свободу мирних зібрань» озвучили ТОП-6 рішень судів, якими порушувалися права громадян на мирні збори. Укладачі рейтингу ознайомились з понад 50 рішеннями за 2012 рік, та обрали, на їх думку, найбільш абсурдні.

6 місце
Харківський окружний адміністративний суд. Постанова № 25872222 від 6 вересня 2012 р.:
«Мешканці та гості міста з неповнолітніми дітьми відвідують центральну частину міста з метою культурного відпочинку, і проведення мітингу представниками ХОО ПП «Демократичний Альянс», що викрикують лозунги може викликати їх негативну реакцію та обґрунтоване обурення».

5 місце
Харківський окружний адміністративний суд. Постанова № 21793310 від 27 лютого 2012 р.:
«Слід відмітити, що вказаний захід планується проводити в зимовий період року (в умовах низької температури повітря) як наслідок можливе використання приладів опалення.
У відповідності «Правил пожежної безпеки в Україні»зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 4 листопада 2004 року за №1410/10009 п.5.2.11 улаштування тимчасових печей у приміщеннях, як правило, не дозволяється.
Розводити багаття, спалювати відходи, тару, викидати незагашене вугілля та попіл на відстань менше 15 м від будівель та споруд, а також у межах, установлених будівельними нормами протипожежних розривів, не дозволяється (п. 4.1.20.). Будівлі, споруди, приміщення, технологічні установки повинні бути забезпечені первинними засобами пожежогасіння (п.6.4.8.). Крім того забезпечення пожежної безпеки при проведенні подібних заходів у межах міста потребує відволікання значної кількості особового складу підрозділів МНС та оформлення відповідних дозвільних документів».

4 місце
Миколаївський окружний адміністративний суд. Постанова № 23550147 від 29 березня 2012 р.:
«Суд вважає, що проведення акції біля Прокуратури Миколаївської області, під час якої передбачено тримання портрета прокурора Миколаївської області В. Гальцова вниз головою з подальшим вкиданням портрета в урну для сміття, суперечить моральним засадам демократичного суспільства, створює реальну загрозу порушення громадського порядку, охорони здоров’я чи моралі та захисту прав і свобод інших осіб, а також дані дії можуть призвести до заворушень між учасниками акції та іншими особами».

3 місце
Миколаївський окружний адміністративний суд. Постанова № 25440043 від 6 березня 2012 р.:
«14.02.2012 року до виконавчого комітету Миколаївської міської ради надійшла заява – повідомлення ОСОБА_4 про проведення акції «Спалення портрета міського голови ОСОБА_6 та начальника департаменту ЖКГ ОСОБА_7» з метою висловлення протесту проти дій посадових осіб.
Суд вважає що у випадку вчинення дій зазначених у заяві - повідомленні відповідача існує загроза заворушень, так як дана акція буде здійснюватись в небезпечний для здоров’я та впливу на психіку людей та самого організатора спосіб».

2 місце
Постанова № 2а-8974/12/2670 Окружного адмінсуду Києва, який з 4 до 9 липня заборонив мирні зібрання в центрі Києва. Зокрема, акцію під Українським домом проти мовного закону Ківалова-Колесніченка.
Однією із причин заборони мирних зібрань у Києві на початку липня стало... святкування Дня незалежності США. Суд послався на важливість цього свята й «реальну загрозу терористичних атак»:
«Посольство США в Україні... направило лист до КМДА, у якому просить посприяти в забезпеченні заборони проведення іншими організаціями публічних заходів та демонстрацій навколо резиденції посла США», – сказано в судовому рішенні.

1 місце
Черкаський окружний адміністративний суд. Постанова №20963324 від 14 січня 2012 р.:
«Отже, нормами Закону № 3206-VІ не передбачено право громадськості на проведення мирних зібрань, як захід щодо запобігання і протидії корупції... Таким чином, доказів, які б свідчили про корупційні дії голови Черкаської обласної державної адміністрації ОСОБА_2 суду не надано, а проведення мирного зібрання направленого на боротьбу з корупційними діяннями голови Черкаської обласної державної адміністрації ОСОБА_2 призведе до розповсюдження неправдивих відомостей, що негативно вплине на імідж влади».




Захист від дискримінації

Студенти-іноземці: численні, але незахищені

 

 

В Україні навчається понад 60 тисяч студентів-іноземців. Це на 5 тисяч більше, ніж торік, повідомляє Міносвіти. Найбільше приїжджають із Туркменистану, Китаю, Азербайджану та Нігерії. На другому місці – Росія, Індія та Ірак. Тим часом експерти нарікають на складнощі інтеграції таких студентів в українське суспільство, а правозахисники зауважують останнім часом зростання нетерпимості стосовно іноземців загалом.
 
Днями було чергове засідання у справі Олаолу Фемі, луганського студента з Нігерії, якого звинувачують у замахові на вбивство групи молодих луганців, хоча його захисники стверджують, що хлопець просто захищався від нападу расистів.

Виходець із Бангладеш Момінул Хок уже багато років живе і працює в Україні, викладаючи макроекономіку у кількох столичних вишах. Він каже, що ставлення до іноземців значно погіршилося у 90-х, після розвалу Радянського Союзу. Сам він свого часу став жертвою нападу, іноді відчував особливий інтерес з боку правоохоронців через «неслов’янську зовнішність»: могли перевіряти документи по кілька разів на день.

Тепер, за словами Хока, ситуація покращилась. У всякому разі, з боку вишів дискримінації відносно студентів він не помічає. Але по приїзді в Україну студенти бачать зовсім не те, що їм показували у рекламних буклетах. У країнах, звідки приїжджають на навчання, працюють посередники, напряму із вишами не пов’язані, тому інформація від них буває викривлена, пояснює викладач.

«Багато хто із новоприбулих студентів планували тут навчатися і одночасно працювати, щоб себе забезпечувати. В Україні такої системи немає», – додає Момінул Хок.

Не інтегруються, бо не розуміють мови – дослідниця

Дослідження щодо студентів із-за кордону проводить Східноєвропейський інститут розвитку. Останні з оприлюднених датуються 2008 роком. І хоча нині моніторинг триває, робити підсумок фахівці поки ще не готові. Очільниця інституту Мрідула Гош, однак, переконана, що з того часу ситуація докорінно не змінилась.

«Ми бачили, що студенти дуже мало знають про Україну, не розуміють української мови, бо навчання у багатьох випадках ведеться англійською мовою, – зауважує дослідниця. – У них було багато проблем із отриманням медичної допомоги, вони зазнавали дискримінації і порушення прав, коли виходили на вулицю».

Не можна, однак, говорити, що студенти зовсім не інтегруються. Зокрема, виходець із Нігерії Іторо Джордж Ебонг, з яким вдалося поспілкуватись Радіо Свобода, крім того, що вивчає медицину, також є волонтером у міжнародній правозахисній організації і бере участь у її проектах. У 2008-му, за його словами, на нього напали на автобусній зупинці. Він, однак, зауважує: «Я відчуваю певний прогрес, порівнюючи, наприклад, 2006-й і 2012-й у питанні взаємодії між іноземцями і українським суспільством. Я пов’язую це із діяльністю правозахисних організацій і таких студентів, як я, що намагаються подолати табу навколо розмов про проблеми іноземних студентів».

Кількість нападів на іноземців знову зросла – Захаров

Дані про дискримінацію іноземців збирають інші громадські організації, не виділяючи студентів окремо. Ситуацію відстежує, наприклад, Харківська правозахисна група спільно з Асоціацією українських моніторів дотримання прав людини правоохоронними органами.

За словами правозахисника Євгена Захарова, до 2006 року випадків нападів через расову чи етнічну належність майже не було. Потім, говорить Захаров, почався розвиток руху скінхедів, які за прикладом російських «колег» стали влаштовувати показові напади і викладати відео на своїх сайтах в Інтернеті.

Однак, за словами правозахисника, після того, як низка держав, серед яких Франція і Сполучені Штати, назвали Україну «небезпечною для людей з небілим кольором шкіри», відбулося кілька гучних судових процесів і нападників досить жорстко покарали. Тоді хвиля нападів на іноземців пішла на спад.

«На жаль, у 2011–2012-му знову почалося зростання кількості таких випадків. Наш моніторинг це засвідчив. Із квітня 2011-го по квітень 2012-го було 48 нападів саме на іноземців», – зазначає Захаров.

Погіршення ситуації правозахисник пов’язує із ліквідацією у 2010-му міліцейських підрозділів, які розслідували злочини, вчинені іноземцями і проти іноземців.

10 кримінальних справ щодо нетерпимості – минулого року

Як повідомив на запит Радіо Свобода заступник начальника управління зв’язків з громадськістю МВС Іван Бабаєв, злочини проти іноземців розслідуються все одно. За даними МВС, минулого року порушено 10 кримінальних справ за фактами учинення злочинів, пов’язаних з расовою, національною належністю потерпілих або їхніми релігійними переконаннями. А цього року такі злочини не вчинялись.

У минулорічному звіті Європейської комісії проти расизму та нетерпимості Ради Європи зауважують, що попри покращення ситуації, напади на іноземних студентів все одно відбуваються. Експерти радять вишам для полегшення інтеграції вживати заходів щодо вивчення такими студентами української мови і не ізолювати їх від інших студентів в окремі гуртожитки.

Окрім того, на сьогодні запобігання дискримінації – у компетенції Міністерства культури. Зокрема, відповідно до указу Президента, до завдань відомства належать «заходи щодо формування толерантності в українському суспільстві та запобігання розпалюванню міжетнічної ворожнечі».




Погляд

Кому нужна ТАКАЯ Украина?

 

Ежегодно украинские суды выносят 160 тыс. обвинительных приговоров. В прошлом году зафиксирован самый низкий процент оправдательных приговоров в украинских судах за последние годы – 0,17%, в то время как доля оправдательных приговоров в европейских странах составляет 15-20%. Нынешний показатель отечественной судебной системы по уровню оправдательных приговоров в два раза ниже, чем аналогичный показатель советского правосудия в 1937 году.

Очевидно, что украинский суд находится в корпоративном сговоре со следствием и государственным обвинителем, превращая судебное разбирательство в скучный спектакль с известным всем концом. На этом фоне чиновничьего беспредела говорить о правах рядовых украинцев уже не приходится. Последним остается уповать лишь на международную защиту собственных прав.

Среди 47 стран, находящихся под юрисдикцией Европейского суда по правам человека (ЕСПЧ), Украина стабильно занимает «призовые» места среди лидеров по числу нарушений прав своих граждан. В прошлом году международная правозащитная организация Amnesty International опубликовала доклад о состоянии судебной системы и защите прав человека в Украине. По мнению авторов доклада, в нашей стране пытки, жесткое обращение с задержанными и заключенными стали нормой.

«В Украине царит атмосфера безнаказанности милицейского произвола, – отмечено в докладе. – Этому способствовали структурные недостатки правоохранительных органов, коррупция, нарушения, допущенные при расследовании преступлений, совершенных сотрудниками милиции».

По результатам исследования, озвученного в феврале 2012 г. Украинским Хельсинским союзом и Харьковским институтом социальных исследований, каждые тридцать секунд в украинской милиции от незаконного насилия страдает человек.

В январе 2013 года ЕСПЧ вынес серию решений по искам украинцев к своему государству, по которым Украине предстоит выплатить более 1,1 млн. евро пострадавшим гражданам. Европейский суд подтвердил, что в украинской пенитенциарной системе имеют место массовые нарушения прав осужденных граждан. Суд поддержал требования 18 бывших заключенных Изяславльской исправительной колонии (ИК) №31 (Хмельницкая область), которые обвинили украинские власти в жестоких пытках и различных нарушениях прав человека во время пребывания их под стражей. ЕСПЧ обязал наше государство по иску бывших узников за издевательства над ними выплатить каждому по 25 тыс. евро и 10 тыс. евро в качестве компенсации судебных издержек.

27 февраля 2013 года Украинский Хельсинский союз по правам человека представил Доклад правозащитных организаций за 2012 год. В нем отечественные правозащитники отметили, что в прошлом году наблюдалось усиление использования прокуратуры, милиции, СБУ, налоговых органов для репрессий против оппозиции и гражданского общества. «Права человека не являются приоритетом сегодняшней власти, – заявил председатель Харьковской правозащитной группы Евгений Захаров. – В целом размеры нарушений прав человека и его основополагающих свобод остаются очень большими». Об этом свидетельствует и рост количества обращений украинцев в ЕСПЧ. Только в ушедшем году в Европейский суд обратилось 10,5 тысяч наших граждан.

Очевидно, что при наличии формальных законодательных гарантий прав человека, украинцы страдают от безнаказанности чиновников, от бездействия закона и своеволия правоохранительных органов. Нередко можно наблюдать, как те, кто должен защищать права человека в нашей стране, зачастую оказываются главными их нарушителями, не неся никакой ответственности. Многолетние социологические опросы, проводимые в Украине, свидетельствуют о прогрессирующем недоверии граждан к власти. По данным социологической службы Центра Разумкова в 2012 году деятельность органов прокуратуры полностью поддерживало 6,3% и не поддерживало 50,3% украинцев, судов – соответственно 5,7% и 57,5%; милиции – соответственно 5,5% и 54,0%.

Наиболее чувствительным индикатором соблюдения властью прав своих граждан может выступать состояние пенитенциарной системы, которая практически закрыта от общественного контроля, где существует высокая зависимость задержанных и заключенных от администрации «исправительных» учреждений.

Запрет пыток и жестокого обращения является одним из основополагающих и общепризнанных принципов защиты прав человека и гарантируется «Конвенцией против пыток и других жестоких, бесчеловечных или унижающих достоинство видов обращения и наказания», принятой Резолюцией 39/46 Генеральной Ассамблеи ООН от 10 декабря 1984 г. В нашей же стране требования закона и его правоприменение порой не пересекаются. За закрытыми дверьми пенитенциарных заведений жизнь нередко протекает по другим, неофициальным законам и «понятиям».

Даже официальная статистика признает наличие больших проблем в сфере соблюдения прав украинских заключенных. В пенитенциарной системе в 2012 году умерло 1021 узников, из них 179 человек – в следственных изоляторах (СИЗО), что на 33% больше уровня 2008-2010 гг. В прошлом году в местах лишения свободы зафиксировано 65 суицидов, в том числе 14 – в СИЗО, что на 54% выше уровня 2008-2010 гг. «Одна смерть – это трагедия, – утверждал «незабвенный» отечественный тиран Иосиф Сталин, – а миллион смертей – просто статистика»...

Завершим же строчками Доклада правозащитных организаций «Права человека в Украине 2012»:

«В течение последних нескольких лет сложилась ситуация, когда объектом насилия со стороны работников милиции может стать практически каждый. Если раньше наибольший риск быть подвергнутым незаконному насилию в милиции был у преступников, то впоследствии список расширился за счет подозреваемых, свидетелей, их родственников (т.е. всех людей, которые так или иначе оказались в сфере интересов правоохранителей). Сегодня потенциальный риск существует для каждого – обычный прохожий, свидетель событий, а иногда даже и сам работник милиции может стать объектом незаконного насилия со стороны правоохранителей».

Так нужна ли нам такая Украина, где существует лишь право на бесправие?

Полностью статью можно прочитать в Интернет-издании «Остров»




60 років без (?) Сталіна

Сучасним нуворишам Сталін теж потрібен – як приклад використання ефективного насильства для досягнення програмних цілей. Насилля замість права. Однак цей приклад не дає Януковичу і його бюрократії шанс на історичну легітимацію влади – для цього як мінімум потрібна історична програма розвитку країни. (рос)

Сталин умер давно. Хорошо помню то 5-е марта 1953-го.

Несколько дней до этой даты репродуктор на столбе возле школы передавал медицинский бюллетень «О состоянии здоровья товарища Сталина». Занятия были во вторую смену, и, проходя в вечерних сумерках под этим звучащим колоколом, я замирал на минуту от тревожных вибраций голоса Левитана.

С четверга до понедельника были траурные каникулы. Ни одного плачущего человека по этому случаю я не видел. Растерянность была, а слёз – не видел. И легенда о толпах рыдающих по случаю смерти тирана – это не из моего опыта.

Подозреваю, что, как и недавно (если вы видели по телевизору) в Пхеньяне после кончины Ким Чен Ира, тогда тоже – если где и рыдали и убивались от горя, то только на публике, перед снимающими камерами.

Сталина давно нет, а сталинистов у нас, даже молодых, полно. Кто они?

Не думаю, что все они одной масти. Вот, например, те, кто восклицает: «Сталина на них нету!», – они что этим выражают? Если это всего лишь тоска по карающему мечу при виде того, что творят сейчас бывшие коммунисты и комсомольцы, наперегонки переродившиеся в буржуев-миллионеров,- это один вариант современных сталинистов. 

Назовем их «идолопоклонники» – они молятся на Сталина  как на языческого бога. И 9-го Мая ходят под его портретом-иконой. Их вера – «вздох угнетённой твари». Так Маркс называл всякую религиозную веру. Им, обездоленным, так легче прожить остаток своих дней.

И их можно понять: жизнь последних лет показала, что нет бесчеловечней из числа «новых украинцев», чем те, кто еще не так уж и давно носил корочку члена КПСС. Они еще в школе хорошо усвоили максиму пролетарского поэта: «Единица – вздор, единица – ноль…». И сделали на этой метафоре карьеру.

Гітлер проти Сталіна: хто був гірший? Відповідає Тимоті Снайдер

А теперь они «обнуляют» жизни наёмных работников даже вот до какой степени: ночью выбрасывают на шоссе погибшего в «копанке» шахтера, маскируя смерть на производстве под ДТП. Так бывает на Луганщине.

В сущности, для них теперь вся страна – копанка. Их, обезумевших от возможности безкарно расхищать народные недра, Сталин, конечно, уничтожил бы в первую очередь. Вместе с киевскими получателями этой кровавой природной ренты. И ко всеобщей радости «идолопоклонников».

Другой подвид сталинистов – «твердолобые государственники». С «Кратким курсом ВКП(б)» на книжных полках. С «формационным» мировоззрением экономического детерминизма в голове. У них хорошие «государственные» пенсии, им нет нужды «поступаться своими принципами».

Они прокляли Горбачёва, Ельцина и Кравчука и успокоились. Впрочем, так и не заметив, что тем самым перешли с идеологической платформы исторического материализма на платформу субъективного идеализма.

У твердолобых догматиков крайности сходятся. Они забыли, что, по учению классиков, вожди не могут менять ход истории, что сами вожди – лишь персонификация классовых интересов. Этим «государственникам» Сталин нужен как миф, в символическом пространстве которого им комфортно ощущать себя «персональными пенсионерами».

Самый активный подвид сталинистов – оппортунисты из КПУ. Они делают карьеру, эксплуатируя чувства «идолопоклонников» и «твердолобых». Для них Сталин – «великий менеджер».

36% українців вважають Сталіна великим вождем

Стройки пятилеток, индустриализация, Великая Победа – это всё его, Сталина, заслуги. А то, что под 357 расстрельными списками стоит его подпись, что накануне войны Красная Армия потеряла почти 40 тысяч командиров, что Великие стройки – на костях рабов, так это те, кто попал под «колёса Истории». Издержки Великой эпохи по дороге прогресса. Бремя кормчего на корабле Истории. Без крови не бывает – она искуплена его великими делами. 

Лидерам КПУ Сталин нужен как символ, помогающий им сублимировать идеологическое банкротство коммунистов и собственную политическую бездарность с помощью «классовой» риторики. Им незачем заниматься основной работой – мобилизацией масс, достаточно имитировать «борьбу с капиталом» на словах.

На этой замученной лошадке наши «строевые коммунисты» уже который раз въезжают в парламент и удивительным образом соединяются там с теми самыми «региональными» рентополучателями, обменявшими коммунистический партбилет на доллар.

Впрочем, если копнуть глубже, ничего удивительного. Оппортунистический симбиоз украинских коммунистов и «регионалов» имеет свои не только ситуативно-политические выгоды для обеих сторон, но и общие генетические корни. Об этом следует сказать подробнее.

Как партия симоненковцев, унаследовавшая политическую культуру советской управленческой номенклатуры и давно утратившая сущностную, родовую связь с рабочим классом, так и современная политическая элита олигархических кланов во главе с Януковичем имеют общий генетический код – тоталитарный принцип мышления и организации власти-собственности.

В советское время эта матрица продуцировала тоталитарную систему управления и определяла принадлежность к правящему классу тех, кто обеспечивал устойчивость работы механизма отчуждения богатства от труда в пользу партийно-хозяйственной номенклатуры.

А идеология «строительства коммунизма», как только Ленин оторвал её от марксистской доктрины революции на основе упразднения частной собственности путем её подлинного освоения, – эта идеология очень быстро выродилась в фикцию, прикрывающую новую форму эксплуатации.

Эта фикция была смертельным пороком СССР и его самой великой тайной. Кто тогда осмеливался разоблачить эту тайну, рисковал карьерой, свободой и самой жизнью.

Номенклатура – радянський клас експлуататорів. Із брошури УПА

Сейчас на исторической вахте порабощения трудящихся грубый коммунизм уравнительно-общинного труда и диктатуры идеи сменил грубый капитализм дикой эксплуатации труда, природных ресурсов и диктатуры денег –  на основе той же матрицы.

Генеральный принцип этой трансформации – перевод совместной партийно-комсомольской номенклатурной собственности в режим частной собственности.

Это уже не тайна, и нет никакой нужды  в специальной идеологии для ее сокрытия: для этого есть зомбоящик, вооруженная охрана и высокие заборы вокруг феодальных замков. Межигорье – апофеоз правящего класса, символ нравственного распада перелицованных коммунистов, их культурной деградации, материально-денежный эквивалент степени самообожествления невежественных нуворишей.

Идеологию коммунизма сменила практика чистогана, тотальной коррупции и манипуляции сознанием подведомственного народа-телезрителя.

Всякого смельчака, кто серьёзно пытается этому противостоять, либо убивают (сколько их, в том числе журналистов, расстрелянных, сброшенных в шахтные шурфы, закатанных под асфальт, сгинувших бесследно?), либо репрессируют с помощью палачей в судейских мантиях и прокурорских мундирах – случай Тимошенко-Луценко etc.

Этим нуворишам Сталин, как ни странно, тоже нужен – как вдохновляющий пример использования эффективного насилия для достижения программных целей. Насилия вместо права.

Янукович про Сталіна: «Тота-тота-тоталіризм"

Впрочем, этот пример не даёт ни Януковичу, ни его партии бюрократии шанса на историческую легитимацию своего правления: для этого, как минимум, нужна историческая программа развития страны. Вместо неё есть программа вульгарного обогащения. «Я обогащаюсь, следовательно, существую».

Современная Европа начиналась в другой, декартовской, системе координат: «Я мыслю, следовательно, существую». Следуя императиву лютеровской максимы: «На том стою и не могу иначе!». Так рождалась автономная свобода личности – двигатель Нового времени.

Украина переживает историческую фазу разложения обломка советской империи. И пока носителей трупного яда этого полумёртвого тела не вытеснит здоровая генерация свободных представителей национального восходящего предпринимательского класса, усатый тиран будет с нами.

 




Бюлетень "Права Людини", 2013, #07