Бюлетень "Права Людини", 2013, #08

Одним із перших практичних зразків українського конституціоналізму прийнято вважати Конституцію Пилипа Орлика (1710), яка стала результатом законотворчих зусиль гетьмана П.Орлика (1672-1742) та близької йому козацької старшини, відобразивши в собі актуальні для свого часу волелюбні й демократичні ідеї. Викладені у порівняно короткому документі, вони були наслідком історичного розвитку України, реальним свідченням її політичної культури. З філософської точки зору Конституція П. Орлика є цікавою тим, що вона демонструє визнання її творцями ідеї політичної циклічності. Констатуючи мінливість історичної долі держав, Конституція відобразила переконаність її авторів у позитивних якостях врядування за моделлю воєнної демократії Війська Запорозького. Організація влади в Конституції будувалася на основі виборності гетьмана й колегіального відправлення влади генеральною старшиною, городовими полковниками та генеральними радниками. Сесії Генеральної ради передбачалося проводити кілька разів на рік. Гетьман мав право ухвалювати найважливіші політичні рішення лише за згодою свого найближчого політичного оточення.

Конституція 1710 року не передбачала щорічного обрання та підзвітності Гетьмана, проте встановлювала незалежний Генеральний суд для розв’язання конфліктів між Гетьманом і його оточенням, розрізняла державні фінанси й гетьманські гроші. Конституція встановила низку гарантій проти сваволі й зловживань гетьманською владою. Службова іноземна кореспонденція Гетьмана оголошувалась відкритою також для вищих посадових осіб. Визнавалося право петицій з приводу порушення прав і вольностей козацтва. Генеральним старшинам, полковникам і радникам гарантувалася критика дій гетьмана. Заборонявся одноосібний розгляд карних і цивільних справ, які підлягали юрисдикції Генерального суду. Гетьман мав наглядати за поміркованістю податків і зборів. Конституція передбачала виборність посад генерального скарбника, урядників і полковників.

Утім, як зазначає український історик Н.Яковенко, Конституцію П.Орлика 1710 року все-таки не можна вважати справжнім основним законом Української держави, оскільки це означало б вкладання новітнього змісту у добре відому стару форму pacta et constitutiones – типові на той час, зокрема, для Речі Посполитої договірні пункти, на дотриманні яких обраний володар (у Польщі – король, в Україні – гетьман) присягав перед вільним народом (у Польщі – шляхтою, в Україні – козацтвом).[1]

Перші ж спроби перенесення досягнень західної конституційної думки на український ґрунт були здійснені у середині ХІХ століття М. Костомаровим (1817-1875) і М. Драгомановим (1841-1895). Як політичний мислитель М. Костомаров був ідеологом Кирило-Мефодіївського братства, світоглядні ідеї якого друкувалися в журналі Основа (1861–1862), де київська традиція свободи та індивідуалізму протиставлялася М. Костомаровим московській традиції авторитаризму й підпорядкованості особистості колективу.

Належачи до ліберально-демократичного напрямку української політичної думки, М. Костомаров визначав польський етнос як, у своїй основі, аристократичний, російський – як деспотичний, і лише український – як послідовно демократичний. Прибічники М. Костомарова підтримували перспективу утворення союзу слов’янських республік за зразком давньогрецьких держав або США з єдиним конгресом і президентом, грошовою системою, спільною зовнішньою політикою та військом, яке має доповнюватися республіканською міліцією.

Ґрунтовне ж оформлення ідеї українського федералізму, як прийнято вважати, першим здійснив М. Драгоманов. Конституційні погляди М. Драгоманова сформувалися під впливом російського ідейно-теоретичного конституціоналізму і зводилися, головним чином, до ідеї громадянських прав і свобод, децентралізації та двопалатних представницьких зборів. Держава у концепції М. Драгоманова виступала як союз місцевих самоуправ, у якому державні органи мали служити лише доповненням до місцевого самоврядування. Централізм М. Драгоманов вважав проявом «якобінства», більше симпатизуючи державному устроєві Швейцарії, Великобританії та США. Відстоюючи примат політичної свободи перед класовими та економічними інтересами, він вбачив свій політичний ідеал у лібералізмі П.Прудона. Утім, конституційна концепція М. Драгоманова стояла дещо осторонь від домінуючого у тогочасній Україні впливу народників, до яких належали, насамперед, М. Грушевський (1866-1934), Р.Лащенко (1878-1929) та С.Шелухін (1864-1938).

Зокрема, історик європейського рівня М. Грушевський ставив інтереси народу і громадянського суспільства вище від інтересів держави. Український народ він вважав етнічним конгломератом, який виник під впливом тюркського та інших, менш відомих науці впливів. М. Грушевський вважав склад національного характеру українців європейським. Український народ, писав він, належить до західноєвропейського, чи краще сказати – просто таки європейського кругу не тільки силою історичних зв’язків, які протягом століть пов’язували  українське життя із західним, але й самим складом народного характеру.[2] Українців він бачив культурними людьми, схильними до цивілізованих форм життя, з високо розвиненим почуттям власної гідності. Маючи подібні якості, український народ, на думку М.Грушевського, міг плідно скористатися у своїх цілях конституційним досвідом Німеччини та США.

До 1918 року М. Грушевський вважав федералізм провідною ідеєю українського конституціоналізму. Він не відразу підтримав ідею політичної незалежності України, оскільки боявся загрози українського шовінізму. Відстоюючи політичні, мовні, культурні та релігійні права національних меншин, М.Грушевський сподівався побачити у майбутній українській державі її особливі природні, географічні, економічні та культурні риси. Він негативно ставився до слов’янофільства і навіть закликав «вирвати» українську культуру із слов’янських обіймів. У політиці М.Грушевський був прагматиком. Йому, наприклад, належить вислів про те, що добре написана конституція є не менш корисною, ніж геніальна поема.

М. Грушевський сподівався на те, що у майбутньому Україна стане чимось суттєво більш значущим, ніж просто іще одна «міщанська республіка». Досвід свободи в Україні для нього уособлювали озброєні козаки, яких він розглядав у якості основного державотворчого фактору України XVII століття. На думку М. Грушевського, московський протекторат був прийнятий українською елітою лише для забезпечення своєї свободи. На його переконання, саме практичний досвід свободи створив громадянське суспільство в Україні. Добре розуміючи прагнення етнічних меншин до автономії, він цінував політичну єдність лише в її «невимушеному» стані. Розмірковуючи над проектом Конституції УНР, М. Грушевський прийшов до ідеї федерації громад («сполучених штатів») України, чим фактично підтримав концепцію організації української держави на основі моделі децентралізації.

Народником за переконаннями був також історик українського права Р.Лащенко. Вважаючи, що українська державність органічно розвивалася на основі виборності й республіканізму, він підтримував ідею політичної децентралізації України. Протестуючи проти корпоративної замкненості українських станів,  Р.Лащенко не ототожнював політичної рівності громадян з їх природною економічною нерівністю. Державу він сприймав у якості апарату, підпорядкованого народу.

У свою чергу, народник за ідейними переконаннями і суддя за посадою С.Шелухін вважав головною рисою українського національного характеру волелюбність. На його думку, за винятком вічевої монархії Б. Хмельницького, в Україні завжди переважав республіканізм. Демократію С.Шелухін вважав «національною українською формою державної влади», її історичні корені він знаходив у статтях Конституції П. Орлика.

Що ж стосується консервативного напрямку в українському органічному конституціоналізмові, то він був представлений В.Липинським (1882-1931), С.Томашівським (1875-1930), В.Кучабським (1895-1945?) та їх послідовниками. Зокрема, виходець із польської шляхти, дипломат В.Липинський відстоював ідею українського монархізму. В.Липинський вірив у силу територіального імперативу і був переконаний у тому, що українську націю об’єднує, головним чином, географічний, а не етнічний чинник. Наполягаючи на запровадженні в Україні засад ієрархії, авторитету, порядку і культури, В.Липинський вважав їх підвалинами органічних відносин між державою і громадянським суспільством. Будучи переконаний у тому, що державності шкодить егоїзм і місцевий сепаратизм, В.Липинський наполягав на об’єднанні українських етнічних земель у одне ціле.

Критикуючи націоналізм, В.Липинський поділяв його на конструктивний (англійський), та деструктивний (польський, український). Відстоюючи ідеали консерватизму, В.Липинський завжди підкреслював політичну значущість окремого індивіда, автономної особистості. Виступаючи за гарантії недоторканості особи й приватної власності на землю, В.Липинський вбачав свій політичний ідеал у конституційній монархії англійського зразка.

Представником українського консерватизму був також професор С.Томашівський, який вірив у майбутнє України як незалежної монархічної держави. Витоки українського монархізму С.Томашівський знаходив ще у традиціях Галицько-Волинського князівства. Засуджуючи прояви українського анархізму, він називав причиною політичної слабкості України відсутність у неї провідної національної ідеї. Дорікаючи галицькій інтелігенції за нерозвиненість її політичного інстинкту, С.Томашівський вважав її органічно несприйнятливою до західного лібералізму.

У свою чергу, ідейний консерватор і учень В.Липинського В.Кучабський вважав потенційною економічно основою української держави приватне землеволодіння. Оцінюючи анархізм як далекий від українських політичних прагнень, В.Кучабський виправдовував режим гетьмана П.Скоропадського нездатністю Центральної Ради забезпечити в Україні ефективне державне управління. Не вірячи у незалежність України без проходження нею монархічного етапу, В.Кучабський доводив, що побудувати державу можна не з усяким народом.

Загалом, більшість українських консерваторів ставили інтереси індивіда і права людини вище за інтереси нації і держави. Ключовими моментами їх політичного світогляду були політична культура, недоторканість власності, честь і гідність людської особистості. Поразку українських національних змагань на початку ХX століття вони пояснювали слабкістю політичної свідомості українського народу.

Окремим напрямком органічного конституціоналізму в Україні був також націоналізм, за яким стояла ідея національної самосвідомості, патріотизму і державної незалежності України. Ідеологічними предтечами націоналізму на сході України був М. Міхновський (1873-1924), а на заході – Ю.Бачинський (1870-?), Л.Цегельський (1875-1950) та інші. Початкові формули українського націоналізму були викладені у відомому есе В. Бачинського Україна Irredenta (1895) та М. Міхновського Самостійна Україна (1900). Слід зазначити, що Ю.Бачинський спирався у своїх поглядах більше на економічні постулати марксизму, а М. Міхновський користувався, переважно, аргументацією історичного плану.

У своїй праці Україна Irredenta Ю. Бачинський назвав політичну самостійність України головною запорукою її майбутнього поступу. Усвідомлюючи те, що ідея незалежності має найбільший вплив на заході України, він вважав завданням українців на сході добиватися встановлення конституційного ладу в Росії. Що ж стосується М.Міхновського, то у своїй радикальній брошурі Самостійна Україна він висунув гасло єдиної, вільної і незалежної України від Кавказу до Карпат. У боротьбі за українську державу М. Міхновський вважав прийнятним лише перемогу або смерть. Політичним ідеалом М.Міхновського була самостійна демократична українська республіка. Науково обґрунтувати засади українського націоналізму намагалися також автор Конституції ЗУНР професор С.Дністрянський (1870-1935), професори В.Старосольський (1878-1942), О.Бочковський (1884-1939) та ін.

Перші ж практичні зразки українського органічного конституціоналізму з’явилися на початку ХХ століття. Зокрема, у 1917 році українці Петрограду створили Тимчасовий український революційний комітет, який висунув гасло перетворення Російської імперії на федеративну республіку з визнанням територіальної автономії для України. У квітні 1917 року скликаний Центральною Радою Український національний конгрес розглянув проект державного устрою Росії у формі федеративної республіки, у якому передбачалася політична автономія України. Конгрес підтримав право українського народу на самовизначення, підкресливши можливість міжнародного визнання України.

У червні 1917 року військові делегати фронтів зібралися у Києві на другий Всеукраїнський військовий з’їзд. З’їзд запропонував Центральній Раді України скликати територіальні збори для досягнення порозуміння з національними меншинами. На цьому з’їзді В.Винниченко оголосив І Універсал Центральної Ради. Його провідною ідеєю було проголошення автономії України разом із прагненням українців самостійно творити своє життя. І Універсал став помітним кроком до об’єднання українського народу на основі національних інтересів. Він був результатом консолідованої роботи українських національних сил у напрямку до політичної незалежності України. За словами М. Грушевського, саме у ньому Центральна Рада вперше заговорила про свою політичну владу. Дещо пізніше у Декларації Генерального Секретаріату (виконавчого органу Центральної Ради) від 15 (28) червня 1917 року стверджувалося, що Україна опинилася у просторі, де щезла межа між моральною і політичною владою. Як зазначалося у документі, народ розуміє ідею народоправства, яке йде знизу, а не згори і служить народові, а не вимагає від народу служіння.

ІІ Універсал Центральної Ради від 3 (16) липня 1917 року став результатом переговорів між Центральною Радою і Тимчасовим урядом Росії. На його основі Центральна Рада і Генеральний Секретаріат одержали статус вищих державних органів України. Російський Тимчасовий уряд погодився на автономію України і визнав її Центральну Раду «заступницьким» органом українського народу. На основі ІІ Універсалу революційний уряд України трансформувався з органу політико-моральної влади у владу політико-юридичну. На основі ІІ Універсалу Малою Радою 16 (29) липня 1917 року був розроблений Статут Генерального Секретаріату в якості юридичного інструмента для вищого управління країною. Проте Тимчасовий уряд не визнав Статут, запропонувавши замість нього Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату від 4 (17) серпня 1917 року, яка позбавляла Центральну Раду законодавчих повноважень. Статус Генерального Секретаріату був при цьому понижений, оскільки вищою урядовою інстанцією для України знову ставав Петроград. У той час політичним силам здавалося, що революція пішла на спад, тому Інструкція була визнана Центральною Радою. Дебатуючи з приводу цього питання, Центральна Рада ухвалила рішення про скликання Української конституанти.

Проте третій Військовий з’їзд у Києві в листопаді 1917 року зажадав від Центральної Ради негайного проголошення Української Демократичної Республіки в етнічних кордонах України. Під тиском Центральна Рада (у складі Малої Ради) 7 (20) листопада 1917 року ухвалила ІІІ Універсал, яким проголосила створення Української Народної Республіки (УНР). І хоча федеративні зв’язки України з Росією при цьому зберігалися, ІІІ Універсал вперше на конституційному рівні визначив кордони парламентської республіки – України. Ухвалення ІІІ Універсалу мало на меті також зупинити більшовицьку агресію на українські землі.

У цей період політичні структури України створили чимало конституційних законопроектів. Зокрема, конституційний характер мав ухвалений Центральною Радою 9(22) січня 1918 року закон Про національно-персональну автономію. За цим законом національні меншини України одержали право самостійно організувати своє життя. Росіянам, євреям і полякам автономія надавалася автоматично, білорусам, чехам, молдаванам, німцям, татарам, грекам і болгарам вона мала надавалася після подання ними відповідних заяв.

Наступний, IV Універсал Центральної Ради було прийнято 9 (22) січня 1918 року. Представники національних меншин утрималися від його голосування, або голосували проти. Універсал визнав державну незалежність УНР і оголосив війну більшовицьким радам. Генеральний Секретаріат було перейменовано на Раду Народних Міністрів. Універсал підтвердив націоналізацію землі, встановлення державного контролю над торгівлею і промислами, а також національно-персональну автономію. Питання про встановлення  федеративних зв’язків України з Росією було адресовано Установчім зборам, що не обмежувало суверенітету УНР. Після проголошення IV Універсалу українські партії доповнили свої програми ідеєю державної незалежності України, наслідуючи у цьому приклад Української партії самостійників-соціалістів.

Здобута Україною державність ґрунтувалася на принципі демократичного самовизначення. За визнанням сучасників, юридичну стилістику IV Універсалу характеризувала «внутрішня чесність», що вигідно відрізняло даний документ від стилю тогочасних більшовицьких прокламацій. З іншого боку, важко було не помітити «грубого емпіризму» IV Універсалу, який проявився у невмінні національної еліти дати українській державі історичне обґрунтування.

Конституція УНР 1918 року (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) була ухвалена Центральною Радою 29 квітня 1918 року. За своїм задумом вона мала відновити державне право України. Конституція УНР 1918 року закріпила політичні, економічні та соціальні права і свободи громадян, проголосила Україну суверенною республікою, гарантувала свободу сумління, слова, преси, асоціацій і страйків. Конституція продемонструвала зрілість української ліберальної думки початку ХХ століття. Її авторами були високоосвічені, демократично мислячі патріоти України.

Конституція УНР 1918 року закріпила самоврядування українських земель, волостей і громад на основі принципу децентралізації. Застосування тортур і смертної кари заборонялося. Політичні права закріплювалися у їх, так званій, «негативній» (американській) формі. Підтверджувалося право національних меншин на національно-персональну автономію.

Встановивши систему пропорційного представництва, Конституція УНР 1918 року не передбачала посади глави держави і прем’єр-міністра. У сфері територіального устрою Конституція почасти наслідувала австрійський досвід. Народ визнавався у ній джерелом і носієм державної влади, що виглядало не зовсім логічним. Не запозичивши федеративного устрою за американським зразком, як і французької моделі централізації, Конституція УНР обрала шлях децентралізації з опорою на місцеве самоврядування. Втім, її засади були невдовзі відкинуті владою гетьмана П.Скоропадського (1873-1945).

Грамота П.Скоропадського до українського народу від 29 квітня 1918 року проголосила відновлення в Україні приватної власності як основи культури і цивілізації. Відновлювались також підприємництво, приватна ініціатива в свобода торгівлі на всьому просторі гетьманату. Повноваження гетьмана з часом були доповнені гарантіями недоторканості особи і житла громадян. Оголошувалось збереження старої судової системи, гарантувалася свобода вибору місця проживання, вільні купівля і продаж. Власність визнавалась недоторканою, хоча в окремих випадках допускалося її примусове вилучення. Підтверджувались свобода думки і слова, а також право громадян на об’єднання в асоціації.

Політичний режим П. Скоропадського невдовзі замінила собою «колегіальна диктатура» Директорії. У Декларації від 15 листопада 1918 року Директорія оголосила конституційну програму, за якою відновлювались національно-персональна автономія, організація місцевого самоврядування і право на страйк. У грудні 1918 року Директорія наважилась замінити принцип демократичного врядування «трудовим принципом», за яким влада цілеспрямовано передавалась пролетарям, селянам і трудовій інтелігенції. Ставлення Директорії до державного устрою України залишалось невизначеним. 26 грудня 1918 року Директорія проголосила тимчасову Конституцію УНР, автором якої, ймовірно, був В.Винниченко (1880-1951). У політичному відношенні Директорія стала на позиції «трудового принципу обмеженої демократії», оповістивши всіх про своє засудження анархії.

Конституційна практика Директорії і її лідера С.Петлюри (1789-1926) характеризувалася частковим змішенням законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Функції Директорії та Ради Міністрів чітко не розмежовувалися. Законопроекти уряду затверджувалися Директорією, яка мала право ухвалювати також і власні постанови. Українську державу репрезентував глава Директорії УНР – С.Петлюра. Пізніше Директорія відновила низку законів Центральної Ради та підтримала ідею скликання Конгресу трудового народу. 12 листопада 1920 року вона прийняла закон про тимчасове верховне управління і порядок законотворчості в УНР, а також закон про Державну Народну Раду.

Що ж стосується конституційних актів Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), то вони були представлені Резолюцією від 1листопада 1918 року і Конституцією ЗУНР. У Резолюції містилася вимога підготувати і ухвалити конституцію, яка б гарантувала громадянам ЗУНР пряме, рівне, таємне виборче право на основі пропорційної виборчої системи, а також національно-культурну автономію, доповнену представництвом від національних меншин.

13 листопада 1918 року Мала конституція ЗУНР була ухвалена Українською Національною Радою. Конституція визнала право народу на самовизначення. Окресливши географічні кордони ЗУНР, Конституція закріпила владу народу і вибори на основі загального, рівного, таємного і прямого виборчого права. Конституцією передбачалося скликання Установчих Зборів ЗУНР. До того здійснення державних повноважень доручалося Українській Національній Раді та Секретаріату.

1 грудня 1918 року Директорія підписала з представниками ЗУНР угоду про об’єднання, яка була ухвалена Національною Радою ЗУНР 3 січня, а Директорією – 19 січня 1919 року. Угоду було проголошено у Києві 22 січня 1919 року. Того ж дня відбувся Конгрес Трудового Народу, який фактично став установчими зборами об’єднаної України. Директорія передала владу Конгресові, який ухвалив загальні засади організації державної влади. Конгрес висловився проти «трудового принципу» й за відновлення демократії в Україні. З часом планувалося підготувати закон про вибори до представницького органу Незалежної Соборної Української Республіки.

Директорія уособлювала в собі військову владу, тимчасово зберігаючи за собою також верховну державну владу. Закони підлягали ухваленню Конгресом. Виконавча влада переходила до Ради Народних Міністрів. ЗУНР було перейменовано на Західну область УНР із наданням їй автономних прав. Загалом, саме ці та деякі інші правові акти УНР створили нормативний каркас українського органічного конституціоналізму.

Слід зазначити, що ідеологія органічного конституціоналізму розроблялася (хоча й фрагментарно) в Україні також пізніше. Зокрема, у заяві дисидента І. Кандиби (1930-2002) секретареві ЦК КПУ П. Шелесту з приводу «справи юристів» у Львові (1961) ставилося питання про незалежну соціалістичну Україну. Вимагаючи надання українським громадянам усієї повноти політичних прав і свобод, І. Кандиба мріяв про політично незалежну соціалістичну Українську державу.

Загалом, дисидентський рух в Україні зумів досить чітко сформулювати свої конституційні вимоги. Так, у відкритому листі до депутатів радянських рад (1969) дисидент В. Лісовий (1937) вимагав ухвалити нову конституцію незалежної України, демократизувати вибори й захистити державну владу від її узурпації комуністичною верхівкою. Пропонуючи створити в Україні конституційний суд, В.Лісовий закликав голосувати за нову Конституцію України референдумом. Вимагаючи створення «Інституту громадської думки» із своїм власним друкованим органом, він намагався переконати радянських керівників у необхідності скасування цензури, звільнення політв’язнів, розпуску КДБ СРСР і проведення суду над тими комуністичними діячами, які виявилися безпосередньо причетними до політичних репресій.

Пізніше члени Української гельсінкської групи (УГГ) у своєму документі під назвою Меморандум (1976) оголосили Конституцію вищою за державну владу, оскільки головним суб’єктом конституційного права мала бути, на їх думку, не партія чи держава, а вільна особистість – громадянин. Оскільки комуністична номенклатура ліквідувала цю класичну норму, УГГ закликала відновити в Україні органічний конституціоналізм, що вимагало у першу чергу перетворення декларативних політичних прав і свобод українських громадян на реальні.

У свою чергу, Звернення УГГ до країн-учасниць Бєлградської наради по перевірці виконань Гельсінської угоди (1977) вимагало гарантувати в Україні інтелектуальну свободу, без якої неможливо собі уявити будь-який поступ. УГГ приділяла увагу не лише гарантіям окремих конституційних прав, але й свободі українського народу в цілому. Гельсінська група виступала за відкритість державних кордонів, міжнародний обмін інформацією, скасування цензури і смертної кари.

Як зазначалося у табірних листах (період 1977-1978) українських політв’язнів О.Тихого (1927-1984) та В.Романюка (1925-1995), українці належать до одного із найбільш волелюбних, демократичних, працелюбних і миролюбних народів світу. Автори листів висловлювали своє сподівання на те, що у майбутній незалежній Україні кожен буде користуватися реальними громадянськими, соціальними і політичними правами. Підсумовуючи наслідки боротьби українських дисидентів за конституціоналізм і права людини, Ю. Литвин (1934-1984) у статті Правозахисний рух в Україні, його засади та перспективи (1979) писав: «Суспільство – це живий організм, який живе і розвивається за своїми природними законами з тенденцією до все більшої свободи. <…> Інакодумство на Україні має свої глибокі революційно-демократичні і ліберальні традиції. <…> Свободолюбство, демократизм є характерними ознаками як українця, так і всієї української нації».[3]

Що ж стосується українського конституціоналізму радянського періоду, то він має широку апологетичну літературу. Проте радянський конституціоналізм України не був і не міг бути органічним. Конституційні акти даного періоду були або копією більшовицьких російських, або одним із варіантів конституційної моделі, спеціально розробленої московським центром для всіх союзних республік.

Так, Конституція Української Соціалістичної Радянської Республіки, затверджена Всеукраїнським з’їздом Рад 10 березня 1919 року у своїх основних рисах йшла за зразком Конституції РСФСР 1918 року. Вона закріпила державну владу за представниками робітників і найбідніших селян, повністю відсторонивши від влади колишні панівні класи. Конституція УСРР визнала за трудящими право пропаганди антирелігійних вчень, гарантувала їм технічні засоби для видання друкованої продукції, надавала приміщення для зборів. Політичними правами могли користуватися також трудящі іноземці. У Конституції передбачався перелік категорій осіб, які позбавлялися виборчих прав. Активне і пасивне виборче право надавалося з 18 років. Конституція 1919 року закріпила політичний режим диктатури пролетаріату, окресливши основні напрямки діяльності радянської влади у перехідний період.

Зі створенням у 1922 році СРСР, текст Конституції УСРР 1919 року був суттєво змінений. Оновлена 15 травня 1929 року Конституція проголосила надання політичних прав трудящим незалежно від статі, віри, раси та національності й позбавила права на участь у виборах експлуататорські класи. За громадянами був закріплений перелік загальнодемократичних прав і свобод. Точне встановлення категорій осіб, позбавлених виборчих прав, було віднесено до відання Всеукраїнського ЦВК. Цей же орган мав визначати порядок виборів до українських рад.

Істотним доповненням до Конституції СРСР 1922 року та Конституції УСРР (у ред. 1929 року) були окремі акти союзного і республіканського законодавства. Так, загальносоюзна «Інструкція про вибори до рад» 1926 року запровадила норму про відкрите голосування на виборах (Конституцією дане питання не регулювалося), а також можливість відновлення виборчих прав деякими категоріями громадян. Аналогічній меті служила Постанова ЦВК СРСР від 27 травня 1934 року «Про порядок відновлення у громадянських правах колишніх куркулів», Інструкція ЦВК СРСР «Про вибори до рад в 1934–1935 роках», Постанова ЦВК СРСР «Про зняття з козацтва обмежень по службі в РСЧА» від 20 квітня 1936 року тощо.

Нову Конституція УРСР було ухвалено Надзвичайним XIV Українським з’їздом рад 30 січня 1937 року. У своїх положеннях вона повторювала норми «сталінської» Конституції СРСР 1936 року. Конституція закріпила приналежність влади трудящим міста й села у формі рад депутатів трудящих, визнаючи при цьому свободу релігійних відправлень і антирелігійної пропаганди. Конституцією формально гарантувалися свобода слова, преси, зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій. Проте всі ці права можна було реалізувати виключно в інтересах трудящих, з метою зміцнення соціалістичного ладу.

Право громадян на об’єднання у громадські організації гарантувалося з метою розвитку їх політичної активності. Комуністична партія визначалася в якості передового загону трудящих у боротьбі за зміцнення соціалістичного ладу. Конституція передбачала можливість надання політичного притулку для іноземців, які переслідувалися за захист інтересів трудящих, наукову діяльність та національно-визвольну боротьбу. Вибори до рад стали загальними, рівними, прямими й таємними. Проте зберігалася можливість позбавлення громадян виборчих прав за вироком суду. Право висунення кандидатів на виборах надавалося громадським організаціям і товариствам трудящих, партійним організаціям, профспілкам, кооперативним організаціям, молодіжним і культурним товариствам. Передбачався імперативний мандат для парламентаріїв і депутатів місцевих рад.

Конституція УРСР, ухвалена на VII сесії Верховної Ради України 20 квітня 1978 року, була розроблена в якості республіканського аналога Конституції СРСР 1977 року, відомої як Конституція розвиненого соціалізму і всенародної держави. Конституція УРСР 1978 року закріпила формальну приналежність влади Українському народові. Здійснення державної влади покладалося на систему рад народних депутатів – політичну основу республіки. У Конституції закріплювався принцип демократичного централізму, за яким керівництво комуністичної партії мало поєднуватися із творчою ініціативою мас. Конституція закріпила принцип соціалістичної законності й формально гарантувала охорону суб’єктивних прав і свобод. Конституцією передбачався також інститут референдуму і всенародних обговорень. Керівною і направляючою силою суспільства проголошувалась КПРС, яка мала діяти у конституційних рамках.

Право політичної участі Конституція надавала профспілкам, ВЛКСМ, кооперативам та громадським організаціям. Головним напрямком розвитку політичної системи України проголошувався розвиток соціалістичної демократії. Громадянам України гарантувалася «вся повнота» політичних прав і свобод. Проте всі ці права забезпечувалися лише з метою зміцнення і розвитку соціалістичного ладу. Відповідно, право на об’єднання у громадські організації закріплювалося з метою комуністичного будівництва.

Виборча система за Конституцією УРСР будувалася на основі рівного, прямого, загального і таємного виборчого права. Кандидати могли висуватися організаціями КПРС, комсомолу, профспілковими, кооперативними та іншими громадськими організаціями, трудовими колективами, а також зборами військовослужбовців. Передбачався інститут так званих «імперативних наказів» виборців.

Конституція 1978 року втілила у собі ідею планово керованого поступу українського суспільства. Її характеризували гранично стандартизовані за вимогами Конституції СРСР норми. У Основному Законі ніяк не проявилася етнокультурна, історична і політична самобутність України. Конституція 1978 року не визнавала історично доведеної волелюбності українського народу, його прагнення до свободи і політичної незалежності. Критика й перегляд її положень почалися лише з розпадом СРСР і набуттям Україною статусу суверенної держави. Політичні вектори офіційного радянського, з одного боку, і неофіційного органічного – з іншого, конституційного поступу України вперше перетнулися у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року.

Ще в жовтні минулого року було зрозуміло: влада збирається повернутися до одіозного законопроекту про наклеп. За словами нардепа від Партії регіонів Олени Бондаренко, «Ми не будемо давати гарантій. Все буде залежати тільки від ситуації в країні». 

А ось про «актуальність» цієї теми вже заговорив перший заступник Генерального прокурора України Ренат Кузьмін. Ніби спонукала його «загрозлива тенденція використання феномену дифамації для незаконного тиску на суд та слідство в Україні».

У ЗМІ, напевно, правильно сприйняли статтю для газети Закон і бізнес, яку написав перший заступник генпрокурора, як знак, що влада вже вирішила: «ситуація в країні» потребує саме боротьби з наклепом.

Фактично підтвердила це прес-секретар президента Дарія Чепак, яка пообіцяла, що без консультацій із експертами та представниками громадянського суспільства закон про наклеп не прийматимуть. Що саме «обговорюватимуть», та й ще й із «міжнародним експертним середовищем», незрозуміло, адже всі без винятку вже минулого року однозначно висловилися проти криміналізації наклепу. То що, влада дуже хоче повернути наклеп до КК?

У тому, що стаття Кузьміна «міжнародне експертне середовище» не переконає, можна не сумніватися. Навіть у державі, де судова влада настільки себе дискредитувала, доволі неочікувано читати, що «Божественна природа судової влади відзначена ще в біблійних текстах: "І Біблія вчить про справедливість правосуддя"». Тобто ті, хто ставить під сумнів справедливість вироку, незалежність судді, чи заявляють про вибіркове правосуддя, фактично бунтують проти Бога.

До числа подібних «бунтовників», до речі, можна віднести не тільки Немирю, Власенка та Євгенію Тимошенко, але ще й відомих міжнародних експертів Андерса Аслунда та Стівена Пайфера, яких Кузьмін фактично звинувачує в спробі «дискредитації прокурора з метою вплинути на слідство в інтересах Леоніда Кучми».

Втім, Кузьмін нікого не переконає. Головне, що він пропонує криміналізувати вже не тільки наклеп. Ідеться про дифамацію, під якою «розуміють публічне поширення дійсних або вигаданих відомостей, які принижують честь, гідність чи ділову репутацію громадянина або організації, зганьблення у пресі з метою вплинути на виконання ними своїх обов'язків».

Тобто, на відміну від наклепу, відомості не мусять бути неправдивими, щоб за них можна було засудити, що суттєво змінює ситуацію. Автор тексту наводить багато прикладів, намагаючись довести, що Україна радше відстає від багатьох європейських країн, які карають за дифамацію. Навіть стверджує, що «свою жорстку позицію, засуджуючи дифамацію як спробу дискредитації суду та державної влади журналістами, продемонстрував Європейський суд з прав людини». Мова про справу «Барфорд проти Данії», де журналіст недвозначно ствердив, що дві конкретні особи ухвалили «необхідне» владі рішення - й не зміг довести, що написав правду.

Навіть у тих країнах, де досі не скасовано кримінальної відповідальності за наклеп, вдаються до неї досить рідко. В сусідній Польщі одне рішення в минулому році набуло величезного резонансу та призвело до дискусії щодо доцільності статті Кримінального кодексу. Суд засудив Роберта Фрича до 15 місяців ув'язнення за образливі висловлювання на своєму сайті про президента Комаровського. Суд вищої інстанції 17 січня 2013 р. задовольнив апеляцію Фрича й визнав, що той не образив ррезидента, який є публічною особою й має очікувати будь-якої різкої критики.

За думкою Кузьміна, з тим, що може нашкодити авторитету влади, суду, треба жорстко боротися. Це, зокрема, й обвинувачення у вибірковому правосудді, в порушеннях права на справедливий суд на процесах Тимошенко та Луценка. До «дифамації як засобу незаконного впливу на суд та слідство в кримінальному процесі України», на думку Кузьміна, фактично вдаються всі, хто намагається привернути увагу до сумнівних вироків, процесуальних порушень в суді та багатьох інших аспектів несправедливого судочинства.

Кузьмін пропонує внести статтю про дифамацію до Кодексу про кримінальні проступки, й наголошує «на необхідності зміцнення авторитету судової влади».

Не він один про це каже, адже 6 березня, того самого дня, коли Вищий адміністративний суд позбавив Сергія Власенка мандата, Кабінет Міністрів підтримав законопроект, який має посилити державний захист суддів і встановити заборону щодо розголошення відомостей про суддю органами державної влади.

Додамо кримінальну відповідальність за «дійсні відомості» про суддів, прокурорів та слідчих - і мовчання  ЗМІ забезпечено.

Чи підриваємо авторитет судової влади, коли повідомляємо, що суддя, який у жовтні 2011 р. засудив екс-прем'єра Юлію Тимошенко до семи років позбавлення волі, нещодавно став в.о. заступника Печерського районного суду Києва? Що Лілія Фролова, державний обвинувач у тій самій справі, стала заступником генпрокурора? Коли в ЗМІ публікують фотографії та інформацію про годинники, що носять деякі судді, та порівнюють ціну з їхніми доходами? Коли повідомляють про брутальні процесуальні порушення того чи іншого судді?

Звісно, можна в суді спробувати відстоювати своє право розголошувати таку інформацію. Можна й сподіватися, інший суддя зрозуміє, що саме підриває авторитет судової влади в Україні. Можна, але охочих буде дуже мало, на що, звісно, й розраховують.

Я вже писав, що істинна причина появи проекту Стратегії – «виконання пункту 15 протоколу №9 засідання Координаційного центру з виконання Плану дій щодо лібералізації ЄС візового режиму для України від 19 квітня 2012 року» та спрямований він «на реалізацію рекомендацій Європейського Союзу щодо запровадження Україною заходів із захисту та інтеграції ромів».

Оскільки ця Стратегія зумовлена не інтересами нашого народу, має за справжню головну мету не вирішення наших проблем, але є «прохідним» інструментом для безвізності, стає зрозумілим глухе мовчання й «міністерства культури», й «адміністрації президента»: будь як, та не дати в наші руки текст, схвалений Кабміном та зараз «опрацьовуваний» у тій «адміністрації». Не дати, бо ж ми його почнемо критикувати, почнемо здіймати галас на всю Європу, вимагати його заміни на потрібний нам (тобто який треба буде дійсно виконувати, а не робити вигляд).

Тому й став проект указу ПУ «Про Стратегію захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини до 2020 року» секретним з найсекретніших, таємним з найтаємніших.

Проект в «адміністрації президента» – ДСК (для службового користування).

Роми для «адміністрації президента» – ДПВ (для політичного використання).

Як воно було:

Міністерство культури України

- «розробило» проект таємно від народу та непрофесійно;

- «обговорило» його заочно - через свій сайт, причому «товариші» Зубко та Любчик категорично відмовлялися оприлюднити «обговорений» варіант протягом вересня 2012 – січня 2013. Вони категорично відмовлялися від усіх наших пропозицій про доопрацювання проекту з ромськими фахівцями, про створення робочої групи і т.п. Вони просто не відповідали на листи, а коли ми їм набридли – попросили вже цілого першого заступника мінстра товариша Кохана дати рішучу відсіч намаганням якохось там маргіналізованих і дезапатованих циган влізти до «великої політики євроінтеграції», а тому

- категорично відмовилося надати народу проект, поданий Кабміну на схвалення.

Кабінет міністрів України

• проект, схвалений ним, теж «законно» не дав і переправив запит до Адміністрації Президента;

Адміністрація Президента теж «законно» відмовила:

від:         Відкритість

кому:      [email protected]

дата:      6 березня 2013 р. 12:06

тема:      відповідь АПУ

На Ваш запит від 1 березня 2013 року повідомляємо, що станом на 5 березня 2013 року проект Указу Президента України "Про Стратегію захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини до 2020 року" знаходиться на опрацюванні в Адміністрації Президента України.

Статтею 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» (далі – Закон) передбачена сукупність підстав (критеріїв), наявність яких дозволяє розпоряднику інформації віднести певні відомості до інформації з обмеженим доступом.

Відповідно до підпункту 1 пункту 1 статті 9 Закону до службової може належати інформація що міститься в документах суб'єктів владних повноважень, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов'язані з розробкою напряму діяльності установи або здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та/або прийняттю рішень.

Відповідно до Переліку відомостей, що становлять службову інформацію, в Адміністрації Президента України, затвердженого Розпорядженням Глави Адміністрації Президента України від 1 вересня 2011 року № 60, відомості, що містяться у проектах актів, доручень Президента України, законопроектах, які готуються структурними підрозділами Адміністрації Президента України, іншими консультативними, дорадчими та допоміжними органами і службами, створеними Президентом України, забезпечення діяльності яких покладено на Адміністрацію Президента України, - до оприлюднення цих проектів у встановленому порядку, можуть бути віднесені до відомостей, що становлять службову інформацію.

Отже, намагаючись завжди бути відкритими у своїй роботі і спілкуванні з громадськістю, залишаємо за собою право використати дозволений Законом виняток і відмовити Вам у запитуваної Вами інформації.

Статтею 23 Закону України «Про доступ до публічної інформації» передбачено право запитувача інформації на оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України.

Дякуємо за Ваш запит.

З повагою

Керівник Головного управління забезпечення доступу до публічної інформації Адміністрації Президента України Денис Іванеско

15 березня Одеський ромський конгрес надіслав до товариша Іванеска розширений та мотивований запит

Шановний Денисе Сергійовичу!

06 березня отримав Ваш лист-відповідь стосовно нашого запиту від 01 березня 2013 р. про проект Указу Президента України «Про Стратегію захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини до 2020 року» (запит був надісланий Вам з секретаріату Кабінету міністрів).

Щиро дякую за роз’яснення положень Закону України «Про доступ до публічної інформації» (далі – Закон). Змушений звернути Вашу увагу на наступне:

1. Проект указу Президента розроблений на виконання п. 15 протоколу  №9 засідання Координаційного центру з виконання Плану дій щодо лібералізації ЄС візового режиму для України від 19.04.2012 р.

2. Відповідно до пп. 1 п. 8 Плану першочергових заходів щодо інтеграції України до Європейського Союзу на 2013 рік, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13.02.2013 р. № 73:

«З метою забезпечення підтримки населенням України євроінтеграційного курсу як одного з пріоритетів внутрішньої і зовнішньої політики України забезпечити на постійній основі:

1) продовження діалогу з громадськими організаціями з питань державної політики у сфері європейської інтеграції».

Формально цей підпункт не стосується АПУ, але здоровий глузд та девіз Президента «Почую всіх» підказують, що АПУ не може ухилятися від діалогу з громадськими організаціями, а надто - тими, членів яких той чи інший документ стосується БЕЗПОСЕРЕДНЬО.

РНБО 12.03.13 р. рішенням «Про невідкладні заходи щодо європейської інтеграції України» та Президент указом № 127 від 12.03.13 р. зобов’язали КМУ забезпечити «виконання в установлені строки та у повному обсязі» цього Плану (пункт в), а відтак – Президент, зобов’язуючи КМУ, не може звільнити від такого обв’язку свій апарат, зокрема Ваше управління.

3. Ви написали:

«Статтею 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» (далі – Закон) передбачена сукупність підстав (критеріїв), наявність яких дозволяє розпоряднику інформації віднести певні відомості до інформації з обмеженим доступом».

Але чомусь Ви забули (?) указати, що «Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог:

1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя;

2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам;

3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні».

Отже, прошу Вас указати, керуючись якими з названих у цій частині ст. 6 Закону вимогами, був обмежений доступ до проекту «Стратегії…», а також: хто,   коли, яким рішенням (документом) обмежив доступ, оскільки з Вашого листа не випливає, що доступ був дійсно обмежений (абз. 4 Вашого листа»: «… відомості …можуть бути віднесені до відомостей, що становлять службову інформацію»).

4. Згідно з ч. 7 ст. 6 Закону «Обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений».

Отже, прошу повідомити: чи ВСЯ інформація була обмежена для доступу? Якщо ні, то чому Ви відмовили в доступі до необмеженої?

5. Прошу Вас надати «Перелік відомостей, що становлять службову інформацію, в Адміністрації Президента України», затверджений розпорядженням Глави АПУ від 1 вересня 2011 року № 60, та який у силу ч. 3. ст. 9 Закону: «Перелік відомостей, що становлять службову інформацію, який складається органами державної влади, органами місцевого самоврядування, іншими суб'єктами владних повноважень, у тому числі на виконання делегованих повноважень, не може бути обмеженим у доступі».

6. Про який саме «виняток» Ви твердите у передостанньому абзаці листа та хто є суб’єктом для дієслова «залишаємо», якщо лист підписаний Вами особисто?

7. Інші підстави для відхилення Вашого твердження «залишаємо за собою право використати дозволений Законом виняток і відмовити Вам у запитуваної Вами інформації»:

- проект цього указу НЕ МОЖЕ бути віднесений до службової інформації, оскільки його перший варіант був оприлюднений на сайті Міністерства культури для «громадського обговорення»;

- РОЗПОРЯДЖЕННЯ Кабінету міністрів від 06.02.13 р., яким схвалений проект указу, НЕ Є проектом акту Президента України, який готується структурними підрозділами Адміністрації Президента України,

- Кабінет міністрів не є іншим консультативним, дорадчим та допоміжним органом чи службою, створеною Президентом.

Отже, намагаючись завжди бути відкритими у своїй роботі та спілкуванні з органами державної влади, залишаємо за собою право ще раз запитати цю інформацію та отримати відповіді на поставлені в цьому листі запитання.

Додаток: запит на інформацію на 1 арк. (15.03.2013 р. надісланий також електронний запит).

І відповідь не забарилася – у стилі азарівського «дапашліви» [1]:

від: Відкритість

кому: [email protected]

дата: 19 березня 2013 р. 16:51

тема: відповідь АПУ

На Ваш запит від 18 березня 2013 року повідомляємо, що станом на 18 березня 2013 року проект Указу Президента України "Про Стратегію захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини до 2020 року" знаходиться на опрацюванні в Адміністрації Президента України.

Як Вам було повідомлено у відповіді на попередній запит від 1 березня 2013 року, запитувана Вами інформація, відповідно  до підпункту 1 пункту 1 статті 9 Закону України «Про доступ до публічної інформації», належить до службової. Доступ до запитуваного Вами документу буде відкрито після підписання його Главою держави.

Проте, власне, а що б ми могли чекати?

Утім, до редакції кружним шляхом, але таки потрапив текст, що його Мінкульт подав на засідання Кабміну та що його Кабмін схвалив 06 лютого:

Проект

Указ Президента України

Про Стратегію захисту та інтеграції в українське

суспільство ромської національної меншини до 2020 року

З метою створення належних умов для захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини та забезпечення рівних можливостей для її участі у соціально-економічному та культурному житті держави постановляю:

1. Схвалити Стратегію захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини до 2020 року (додається).

2. Кабінету Міністрів України затвердити у шестимісячний строк план заходів щодо реалізації Стратегії, схваленої цим Указом.

3. Цей Указ набирає чинності з дня його опублікування.

Стратегія захисту та інтеграції в українське

суспільство ромської національної меншини до 2020 року

1. Загальні положення

Рада Європи та Європейський Союз приділяють значну увагу реалізації політики з питань захисту прав і свобод національних меншин, зокрема інтеграції в суспільне життя ромської національної меншини.

На відміну від більшості національних меншин роми не мають власної державності, їх дискримінація призвела до послаблення інтегрованості та маргіналізації ромів у деяких державах Європи. Крім того, ромська національна меншина є другою за чисельністю національною меншиною, яка зазнала геноциду під час Другої світової війни.

Ромська національна меншина є найбільш соціально вразливою та дезадаптованою національною меншиною в Європі, а більшість її проблем — актуальними.

Інтеграція в українське суспільство ромської національної меншини на сьогодні є соціально значущим питанням.

За даними Всеукраїнського перепису 2001 року, 47, 6 тис. осіб визначили свою належність до ромської національності.

На території України роми проживають у Закарпатській (14 тис. осіб), Донецькій (4, 1 тис. осіб), Дніпропетровській (4 тис. осіб), Одеській (4 тис. осіб), Харківській (2, 3 тис. осіб) та Луганській (2, 2 тис. осіб) областях.

Роми в Україні мають ті ж проблеми, що і представники цієї національної меншини в інших державах Європи, зокрема низький освітній рівень, високий рівень безробіття, незадовільний стан здоров'я, відсутність у більшості ромів документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство, свідоцтв про державну реєстрацію актів цивільного стану, низький рівень житлово-побутових умов, наявність фактів упередженого ставлення до ромів.

Правовою основою для розроблення і реалізації Стратегії є Конституція України, Цивільний кодекс України, Сімейний кодекс України, Кримінальний кодекс України, Закони України "Про національні меншини в Україні", "Про вибори народних депутатів України", "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад га сільських, селищних, міських голів", "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про, забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків", "Про засади державної мовної політики", "Про громадські об'єднання", "Про освіту", "Про культуру", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про кінематографію", "Про свободу совісті та релігійні організації", а також Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Конвенція про дискримінацію в галузі праці та занять, Конвенція про запобігання злочинів геноциду та покарання за нього, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Європейська соціальна хартія (переглянута), Рамкова конвенція про захист національних меншин, Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, Конвенція про права дитини.

2. Мета Стратегії 

Метою Стратегії є визначення засад захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини шляхом забезпечення рівних прав і можливостей, доступу до системи соціальних послуг та участі у соціально-економічному та культурному житті держави, а також тісної співпраці з громадськими об'єднаннями ромів.

3. Принципи реалізації Стратегії Реалізація Стратегії здійснюється з урахуванням таких принципів:

пріоритетність прав і свобод людини;

забезпечення прав національних меншин з урахуванням того, що політичні, громадянські, економічні, соціальні та культурні права є універсальними, неподільними, взаємозалежними та взаємопов'язаними;

рівність громадян перед законом;

дотримання вимог законодавства у сфері міжнаціональних відносин та національних меншин;

недискриміиація та толерантність;

взаємодія органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з громадськими об'єднаннями ромів під час вирішення питань, що стосуються інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини;

дотримання зобов'язань за міжнародними договорами України у сфері захисту прав людини та національних меншин.

4. Завдання Стратегії

Основними завданнями Стратегії є:

у напрямі правового захисту ромів

забезпечення участі ромів у суспільному житті, у тому числі прийнятті органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування рішень, що впливають на становище ромської національної меншини;

підвищення рівня правової обізнаності ромів;

здійснення заходів щодо запобігання дискримінації ромів;

сприяння в отриманні ромами, які на законних підставах перебувають на території України, документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство, свідоцтв про державну реєстрацію актів цивільного стану;

посилення взаємодії працівників правоохоронних органів та органів виконавчої влади з громадськими об'єднаннями ромів;

забезпечення розвитку співробітництва із закордонними міжнародними організаціями з питань захисту ромів;

сприяння формуванню толерантного ставлення до ромів;

у напрямі соціальною захисту і зайнятості ромів

реалізація соціальної політики, спрямованої на забезпечення соцільного захисту ромів, у тому числі сімей з дітьми, дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей, які опинилися у складних життєвих обставинах, пенсіонерів і одиноких непрацездатних та бездомних осіб, а також стимулювання ромів до пошуку роботи та зменшення рівня їх безробіття;

проведення серед ромів системної інформаційно-просвітницької роботи із запобігання насильству та жорстокому поводженню в сім'ї, недопущення використання найгірших форм дитячої праці;

здійснення заходів щодо унеможливлення проявів дискримінації під час працевлаштування ромів;

залучення ромів до суспільно-корисної праці;

забезпечення взаємодії працівників соціальної сфери та сфери зайнятості з громадськими об'єднаннями ромів;

у напрямі підвищення освітнього рівня ромів

проведення громадськими об'єднаннями, педагогічними колективами навчальних закладів, посадовими особами місцевих органів виконавчої влади роз'яснювальної роботи серед ромів щодо важливості отримання їх дітьми дошкільної, загальної середньої, професійно-технічної та вищої освіти;

забезпечення взаємодії педагогічних колективів навчальних закладів та громадських об'єднань ромів;

здійснення заходів щодо зменшення кількості ромів, які не завершують навчання у загальноосвітніх навчальних закладах;

проведення профорієнтаційної роботи із стимулювання ромів до отримання професійно-технічної та вищої освіти;

у напрямі охорони здоров'я ромів

поширення серед ромів інформації про систему охорони здоров'я та порядок звернення до закладів охорони здоров'я;

забезпечення інформування працівників закладів охорони здоров'я про традиції, культуру, житлово-побутові умови та звичаї ромів, а також їх вплив на задоволення потреб ромів у сфері охорони здоров'я;

приділення особливої увалі стану здоров'я ромських дітей;

налагодження взаємодії працівників закладів охорони здоров'я з громадськими об'єднаннями ромів для проведення роботи з пропагування серед ромів здорового способу житія та покращення стану їх здоров'я;

у напрямі забезпечення житлом ромів

здійснення заходів щодо удосконалення інфраструктури в місцях проживання ромів;

сприяння доступу ромів до державного житлового фонду та програм пільгового кредитування придбання та будівництва житла;

забезпечення співпраці місцевих органів виконавчої влади, державних установ і закладів з громадськими об'єднаннями ромів для розв'язанім житлово-побутових проблем ромів;

у напрямі задоволення культурних та інформаційних потреб ромів

сприяння збереженню та розвитку культури і мистецтва ромів;

сприяння поширенню інформації про життя та культурну самобутність ромів у засобах масової інформації,

5. Очікувані результати

Реалізація Стратегії дасть змогу:

створити умови для виконання рекомендацій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України;

забезпечити інтеграцію в українське суспільство ромської національної меншини;

запобігти дискримінації ромів;

підвищити освітній рівень ромів;

покращити стан здоров'я ромів;

поліпшити житлово-побутові умови ромів;

знизити рівень безробіття ромів;

розв'язати проблеми, пов'язані з отриманням ромами документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство, свідоцтв про державну реєстрацію актів цивільного стану;

забезпечити збереження та розвиток культурної самобутності ромів.

6. Фінансове забезпечення реалізації Стратегії

Реалізація Стратегії  здійснюється за рахунок коштів державного та місцевого бюджетів, а також інших не заборонених законодавством джерел.2.1.

Колись давно для нашого суспільства було створено літературний образ «доброго і справедливого дяді Стьопи-міліціонера». Нині ж люди в міліцейських погонах у ставленні до своїх співгромадян, трапляється, демонструють таку жорстокість, яку можна визначити хіба що словами – ні закону, ні моралі.

Згідно соціологічних досліджень, в Україні об’єктом насильства з боку працівників міліції може стати практично кожен. На думку опитаних українців, якщо раніше найбільший ризик бути підданим незаконному насильству в міліції стосувався злочинців, то тепер список розширився за рахунок підозрюваних, свідків, їх родичів, тобто всіх людей, які так чи інакше опинилися у сфері інтересів правоохоронців. Чимало працівників міліції і не чекають довіри і любові від населення, вважаючи, що страх – достатній показник поваги.

Прикладом цього є, зокрема, справа, про яку йтиметься далі.

Скарга, як привід для катувань

Якщо кому-небудь з нас сказати, що працівники міліції побили людину, то навряд це викличе здивування. Тактика чобота і кулака стосовно затриманих давно вже скоріше правило, ніж виняток для правоохоронних органів України.

Однак подія, про яку йдеться, має певні нехарактерні особливості. Цього разу методи фізичного впливу застосувалися не тільки для традиційного «вибивання» зізнання в злочині, який інкримінується затриманому. Адже, як випливає із заяви чоловіка до прокуратури, приводом розправи над ним стала скарга, подана до Європейського суду з прав людини за фактом ненадання належної медичної допомоги в СІЗО, де він перебуває.

Втім про все по порядку.

Л. утримується під арештом більше року. Утримання за гратами не одну здорову людину перетворило на інваліда. А тим більше не могло не позначитися на здоров’ї людини, яка має цілий «букет» хвороб, зокрема й з такими діагнозами, як ВІЛ-інфекція, туберкульоз легень, токсична енцефалопатія, хронічний бронхіт…

З такими недугами непросто боротися й на волі, не те що в умовах тюремної камери. Тож стан Л. погіршився до критичної межі.

Врешті-решт його знайшли в камері у стані непритомності. У медичній частині СІЗО поставили діагноз – інсульт. Згодом після детальнішого обстеження стало зрозуміло, що у чоловіка стався епілептичний напад.

Про стан хворого на той час можна судити за випискою з медичної карти, де йдеться про те, що він «знаходиться в сопорозному стані, вербальному контакту недоступний, на зовнішні подразники спостерігається слабка реакція руху». Тобто людина фактично не сприймала оточуючу дійсність, не говорила, практично не рухалася.

За медичними показниками, згідно наказу МОЗ України 17.08.2007 № 487, хворі на епілепсію мають бути обстежені в неврологічному стаціонарі чи епілептологічному центрі з наступним постійним спостереженням у невролога в поліклініці. Середня тривалість лікування у цих випадках залежить від стану хворого і складає від 10 до 14 діб.

Однак, вже через день Л. з медичного закладу знову повернули до камери, оскільки зміну запобіжного заходу на підписку про невиїзд суд, до якого звернулася сама ж адміністрація СІЗО з клопотанням, не задовольнив.

Тож відсутність змоги отримати за гратами належне обстеження і лікування змусила Л. звернутися зі скаргою до Європейського суду з прав людини.

Насилля, як аргумент

У зв’язку з судовими слуханнями, які відбуваються в іншому місті, громадянина Л. на початку нинішнього року туди й доправили. Так він потрапив до ізолятора тимчасового тримання, де саме й стався факт його побиття. Як зазначено у скаргах до прокуратури від самого Л. та його захисника, затриманого побили двоє працівників міліції, котрі не представилися. Били кулаками в живіт. Ці особи вимагали від Л. написати заяву про те, що йому надають якісну медичну допомогу в умовах СІЗО.

Бити Л. припинили тільки після того, як він написав заяву про те, що не має претензій до якості медичної допомоги, що надається.

Відкритим залишається запитання, чому скарга на неналежну медичну допомогу, подана до Європейського суду з прав людини, викликала таку агресивну реакцію у правоохоронців? Можливо, у їхньому розумінні шлях до створення позитивного іміджу України в європейських інституціях лежить через відбиті нирки заарештованих? А оскільки, крім насилля, інших аргументів не знають, то вдалися цим до такого превентивного заходу: побити одного, щоб не шукали правового захисту поза межами України й інші?

Відписка, як результат розслідування

За законодавством України органами уповноваженими для проведення розслідування скарг на погане поводження з боку працівників МВС України є органи прокуратури України. Тож саме до прокуратури з заявою за фактом побиття в ІТТ звернулися Л. та його захисник.

У заявах йшлося про необхідність встановлення осіб, які били Л., та притягнення їх до кримінальної відповідальності, а також про вжиття заходів для його термінової госпіталізації.

Відразу скажемо, що дива не сталося. Хоч у Генпрокуратурі й запевняють, що борються з правопорушеннями серед співробітників правоохоронних органів, що робота з викорінення випадків застосування правоохоронцями катування ведеться постійно і винних карають, однак і цього разу основою для постанови прокуратури стала «міліцейська» версія подій, що відбувалися в ІТТ.

Слід зазначити, що минулого року Європейський суд з прав людини виніс рішення у справі «Каверзін проти України», у якому зазначив, що неефективне розслідування скарг на катування є системною проблемою в Україні.

На думку Європейського суду, одним із поширених факторів, які призводять до неефективного розслідування є небажання прокуратури негайно вжити усіх необхідних заходів для встановлення фактів і обставин, що мають відношення до скарг на катування; під час розслідувань органи прокуратури рідко йдуть далі отримання пояснень від працівників міліції, переважає «міліцейська» версія подій, а прокуратурою не робляться спроби перевірити її за допомогою інших методів розслідування.

Приблизно у 40 своїх рішеннях Європейський суд встановив, що влада України відповідальна за погане поводження з людьми з боку працівників міліції, і жодного належного розслідування не було проведено за заявами про таке погане поводження. Більше 100 інших справ, які стосуються цих питань, знаходяться зараз у провадженні Європейського суду.

Що стосується справи Л., то прокуратура так поспішала «відписатися» за результатами досудового розслідування, що не тільки видала офіційний документ, який може служити зразком безграмотності через грубе нехтування нормами правопису, а й саме прізвище Л. у постанові кілька раз переплутала.

Та, це дрібниці, у порівнянні з тим, як встановлювалися факти і обставини, що мають відношення до скарг Л. та його захисника на жорстоке поводження, а також забезпечення відповідних доказів.

Отже, якщо вірити прокурорській постанові, чоловіка ніхто не бив.

Навпаки – в ізоляторі він був оточений увагою і комфортом. Зокрема, йому дали можливість майже півгодини вибирати зручну подушку в кімнаті постільної білизни, а в кімнаті для зберігання речових сумок спецконтингенту підібрати особисті речі для поїздки в суд наступного дня. Він особисто перевіряв, чи вже нагрілася в бойлері вода для приймання душу і навіть, за наведеними у постанові свідченнями лікаря, міліціонери доправили Л. до медустанови, щоб дізнатися, чи може він знаходитися в умовах ІТТ. Так і хочеться казати: санаторій, а не ізолятор тимчасового тримання.

Постові ІТТ, як свідки, також підтвердили, що ніяких тілесних ушкоджень Л. заподіяно не було. Не торкалися Л. й міліціонери, які, можливо, були в той день ІТТ, а, можливо, й не були, бо не пам’ятають. Принаймні, так зазначено у постанові.

Причому, «відновити пам’ять» правоохоронцям, як і встановити факт побиття громадянина Л., досить проблематично. Адже система відеоспостереження в ІТТ в той час перебувала в неробочому стані.

Зрозуміло, що за наведених вище свідчень та відсутності таких суттєвих конкретних доказів, як результати відеоспостереження, прокуратура порушень не побачила, а відтак і зробила традиційний для таких справ висновок про те, що факт перевищення міліцією службових повноважень не знайшов підтвердження.

Коментарі, як кажуть, зайві.