Бюлетень "Права Людини", 2013, #13

7 травня директор загальних служб Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) Родерік Лідделл (Roderick Liddell) в ексклюзивному інтерв’ю агентству "Інтерфакс-Україна" на питання, чи можна вважати арешт Тимошенко політично вмотивованим, відповів: "Суд не дійшов такого висновку". Публікація мала назву "ЕСПЧ в решении по делу Тимошенко не установил политического мотива ее ареста – официальный представитель суда".

У такому вигляді новину перетранслювали низка українських медіа. І прочитується вона однозначно: ЄСПЛ розглядав мотиви арешту і встановив, що політичного мотиву не було.

Слід відзначити, що УП подала точну назву: "Політику в арешті Тимошенко не досліджували – представник Євросуду". А ті, що без роздумів переписали текст з Інтерфаксу, навіть не подивилися у першоджерело – текст рішення ЄСПЛ. Бо якщо б подивилися, не стали би ганьбитися.

Як на мене, це яскравий приклад недобросовісності журналістів, перекручення інформації і маніпулювання думками. Береться ексклюзивне інтерв’ю, текст якого потім не подається, а виокремлюються з контексту окремі цитати, що тлумачаться потрібним чином. Я думаю, що пан Лідделл, який часто коментує важливі рішення ЄСПЛ, був би вкрай незадоволений таким використанням його інтерв’ю.

Про порушення статті 18 в сукупності зі статтею 5 Конвенції йдеться в параграфах 289-301 рішення ЄСПЛ.

Суд відзначив, що заявник, колишній прем’єр-міністр і лідер найсильнішої опозиційної партії, була обвинувачена в зловживанні владою і покарана, і що багато які національні та міжнародні спостерігачі, включаючи недержавні організації, медіа, дипломатичні кола та публічні особи розглядали ці події як частину політично вмотивованого переслідування лідерів опозиції в Україні (п. 296)

Проте ЄСПЛ не розвинув цю тему і взагалі не визначав мотиви арешту Тимошенко. Суду було достатньо визначити, що стаття 18 порушена, оскільки Тимошенко було позбавлено волі з метою покарання за неповагу до суду, що не є підставою для взяття під варту, передбаченою статтею 5 Конвенції.

Це характерно для ЄСПЛ – обмежитися констатацією порушення і не розглядати детальніше природу цього порушення. ЄСПЛ, встановивши порушення одного права, навіть іноді не розглядає, чи мало місце порушення інших прав, про які було заявлено.

Наприклад, в заявах про дискримінацію (стаття 14) разом з порушенням іншого права ЄСПЛ часто-густо констатує порушення цього права і тоді питання про 14 статтю просто не розглядає.

Троє суддів ЄСПЛ, Юнгвірт, Нусбергер та Потоцки висловили спільну окрему думку. Вони погодились з тим, що мало місце порушення статті 18 в поєднанні зі статтею 5 Конвенції в цьому випадку.

Проте вони вважають, що міркування більшості – 4 інших суддів палати – не вирішує основної скарги Тимошенко, яка стосується зв’язку між порушенням прав людини і демократією, а саме, що її утримання під вартою було використане владою, щоб усунути її з політичного життя та запобігти її участі у парламентських виборах 28 жовтня 2012 року.

Далі вони дають детальний аналіз підстав для висновку, що була порушена стаття 18, і, зокрема, доводять наявність політичної мотивації взяття під варту Тимошенко.

Аргументація окремої думки уявляється переконливою і неспростовною. Як на мене, є всі підстави для звернення до Великої палати ЄСПЛ згідно зі статтею 43 Конвенції з клопотанням про перегляд справи Тимошенко в цій частині.

Наявність політичної мотивації при порушенні в сукупності статей 5 та 18 є серйозним питанням щодо тлумачення та застосування Конвенції та важливим питанням загального значення. 

09 травня 2013

"Українська правда"

Інформаційна безпека згадується в сотнях нормативних актів, безпосередньо її захисту вже 15 років присвячуються десятки документів, серед яких Доктрина інформаційної безпеки, Укази трьох останніх президентів, декілька рішень РНБО, міжнародні документи про співробітництво в межах СНД… Але в жодному з них немає визначення цього поняття, і що, власне, захищається, можна намагатися зрозуміти з переліку численних загроз та заходів щодо їх подолання.

У першій частині ст. 17 Конституції України забезпечення інформаційної безпеки України проголошено «справою всього українського народу». Прокоментувати це беззмістовне, по суті, твердження досить складно, оскільки в ньому суто державна справа охорони інформації з обмеженим доступом, яка знаходиться у розпорядженні органів державної влади, розглядається мало не як стратегічне завдання для всього суспільства. Хіба що слід це розуміти як справу захисту свободи інформації від свавільного втручання держави?

Я пропоную внести до Закону «Про інформацію» таке визначення інформаційної безпеки.

«Режим інформаційної безпеки

Інформаційна діяльність суб’єктів інформаційних відносин в Україні перебуває в режимі інформаційної безпеки.

Інформаційна безпека України полягає в забезпеченні (гарантуванні) вільного доступу кожного до відкритої інформації та в охороні і захисті державної та іншої передбаченої законом таємниці.

Забезпечення інформаційної безпеки України є однією з найважливіших функцій держави, справою всього Українського народу»[1].

Інформаційна безпека фактично не розглядається в контексті захисту інформаційної свободи. Мій виступ буде присвячений окремим помилкам у правовому регулюванні інформаційної свободи в Україні як складової інформаційної безпеки і деяким негативним наслідкам цих помилок.

Формулювання права на інформацію та його обмежень (статті 5, 6 Закону «Про інформацію», стаття 6 Закону «Про доступ до публічної інформації) не відповідають міжнародним стандартам і, зокрема, статті 10 Європейської конвенції. Згідно з частиною першою статті 10 «Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів». Ніде в українському законодавстві ви не знайдете згадки про здійснення права на інформацію незалежно від державних кордонів, хоча в епоху Інтернету це є аксіомою. Далі, відповідно до ч. 2 статті 5 Закону «Про інформацію» «Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб». Цю норму виконати неможливо: реалізація права на інформацію, як правило, порушує чиїсь інтереси. Фактично це положення загрожує здійсненню права на інформацію і надає можливість чиновнику при бажанні відмовити в задоволенні більшості інформаційних запитів.

Друга частина статті 10 проголошує: «Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду». Порівняйте з ч. 2 статті 6 Закону «Про інформацію»: в ньому, по-перше, обмежується само право на інформацію, а не його здійснення, а по-друге, відсутня презумпція для обмеження бути необхідним в демократичному суспільстві. Виникає питання: хто заважав законодавцю просто повторити в законі положення статті 10 Конвенції, як це і було зроблено в законопроекті № 4485? Норми статті 10 необхідно було закріпити в новій редакції Закону «Про інформацію», оскільки рішення Європейського суду є джерелом права у національній правовій системі згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Важливим питанням є реалізація трискладового тесту, за допомогою якого зважується шкода від розкриття суспільно важливої інформації, яка завдається легітимній меті, і шкода від втаємничення цієї інформації. Визначення суспільно необхідної інформації у ч. 2 статті 29 Закону «Про інформацію» – «Предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов’язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо» – є надто вузьким. Порівняйте його з визначенням, наведеним в законопроекті № 4485: «Інформацією, що становить суспільний інтерес, є інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету та територіальній цілісності України, про порушення інтересів територіальних громад і права власності народу України; дозволяє здійснити обґрунтований політичний вибір; гарантує обізнаність з подіями і фактами, що безпосередньо впливають на стан і характер життя людини; забезпечує реалізацію конституційних прав, основоположних свобод і обов’язків; запобігає правопорушенням, введенню громадськості в оману, а також шкідливим екологічним та іншим наслідкам від діяльності (бездіяльності) суб’єктів господарювання тощо.»

Помилки в визначенні базових понять призводять до істотного звуження інформаційної свободи в законодавчому регулюванні. На практиці ситуація ще гірше.

Приблизно з середини 1995 року поступово набувала сили тенденція все більшого засекречування інформації й обмеження свободи інформаційного обміну під гаслом захисту інформаційної безпеки, ця тенденція спостерігається на всьому постсоціалістичному просторі. Вона уявляється найбільше небезпечною для майбутнього країни в порівнянні з іншими порушеннями прав людини й основних свобод, і ось чому.

Інформаційна сфера є основою, на якій базуються всі політичні, адміністративні, економічні та й інші рішення в царині областей людської діяльності. Ці рішення будуть тим більш обґрунтованими й ефективними, чим більше інформації буде використано для їх прийняття. Найбільш важливі політичні рішення звичайно закріплюються на правовому рівні, фіксуються в тих або інших нормативних актах.

Таким чином, ми маємо трьохрівневу систему прийняття рішень: інформація, політика, право. Її можна умовно зобразити у вигляді дерева: корені, стовбур, крона. Дерево тим більше і сильніше, чим більше розвинена у нього коренева система. І коли на правовому (третьому) рівні приймаються акти, що забороняють або обмежують доступ учасників проблемних політичних дискусій (другий рівень) до інформації (до першого рівня), тоді якість політичних рішень неминуче деградує. Виникає неприродна ситуація, коли крона не дає власним кореням живити дерево. Особливо часто вона має місце у випадку, коли інформаційні потоки намагається обмежувати і контролювати виконавча влада або навіть парламентські інституції. Робиться це звичайно з кращими намірами, проте уражені ізоляціонізмом суспільства потрапляють у застій, їхні інтелектуальні еліти емігрують, а економічний комплекс перетворюється в сировинний придаток більш відкритих і тому більш динамічних сусідів.

Ця ситуація видається до певної міри природною, якщо взяти до уваги органічну природу і характер взаємовідносин інформації і влади: у кібернетичному сенсі інформація є «кількість непередбаченого, що міститься в повідомленні» (Абрахам Моль). З метою соціальної стабільності влада пересуває інформаційні новинки в дальній кут, і спочатку здається, що нічого поганого не відбувається. Криза і глибока соціальна фрустрація з’являються пізніше. В результаті гарні наміри влади та й сама вона дискредитуються. Для запобігання подібних ситуацій досвідчені демократії розробляють конституційні гарантії, що забороняють кому б те не було втручатися у свободу інформаційного обміну. Яскравим прикладом таких гарантій є Перша поправка до Конституції США, яка забороняє навіть конгресу приймати рішення, що загрожують інформаційній свободі.

Оскільки саме нове знання дає можливість ефективно вирішувати суспільні проблеми, остільки обмеження доступу до інформації означає безумовне гальмування соціального розвитку і суперечить ідеї прогресу науки. Як писав західний філософ науки ХХ століття Пол Фейєрабенд, в інтересах наукового прогресу допустимо усе, бо наука є колаж, а не бюрократично організована система. Тому виглядає помилкою віднесення Законом України «Про державну таємницю» до відомостей, що становлять державну таємницю, інформації про «наукові, науково-дослідні, дослідно-конструкторські та проектні роботи, на базі яких можуть бути створені прогресивні технології, нові види виробництва, продукції або технологічних процесів, що мають важливе оборонне чи економічне значення або суттєво впливають на зовнішньоекономічну діяльність і національну безпеку України». Держава може і повинна обмежувати доступ до інформації, що необхідна для реалізації функцій охорони порядку і безпеки – інформації, що на свій страх і ризик добувають силові структури і яка виступає як відомості, про які апріорі відомо, що їхнє розголошення може завдати шкоди. Проте ні в якому разі не можна обмежувати доступ до інформації, відносно змісту якої ще нічого не відомо на майбутнє.

Сьогодні мало в кого збереглися сумніви в тому, що ефективніше розвиваються саме ті суспільства, у яких більш вільно та швидко розвивається творча думка, що черпає своє натхнення в інформаційній сфері. Саме тому прямолінійно охоронна тенденція української законотворчості виглядає системно небезпечною для країни. Взагалі наука, у якій створюється політичне й економічне майбутнє країни, у нас ледь животіє. Єдина можливість для визначення реальної цінності наукової та технічної творчості – участь у міжнародних проектах, тому що ринок науки в країні в іншій формі практично відсутній. При цьому, проте, вільна передача наукової інформації закордонним колегам, неутруднений науковий дискурс вочевидь турбують державні структури, про що красномовно свідчать як уже прийняті нормативні акти, так і щоденна практика. Симптоматичними є історія з обвинуваченнями на адресу академіка НАН України Володимира Стрєлка в передачі в США секретної інформації, пізніше знятими, обвинувачення двох молодих харківських інженерів в державній зраді в формі шпіонажу на користь Китаю, вироки у кримінальних справах за статтею 333 Кримінального кодексу «Порушення порядку здійснення міжнародних передач товарів, що підлягають державному експортному контролю».

У інженера О. знайшли на флешці відомості про рельсотрон, скачані через Google. І хоча ні О, ні його колега С. жодного дня не працювали в бюджетних установах і не мали допуску до державних таємниць, а ніяких досліджень з рельсотроном (електромагнітний прискорювач мас, раніше відомий як пушка Гауса), як стверджують експерти, в Україні не проводиться, ці відомості кваліфіковані як секретні, і народжується абсурдне, як на мене, звинувачення. Ведеться слідство, О. і С. перебувають вже більше року в СІЗО.

Фізик В. працював за контрактом одного з провідних вишів країни з китайським інститутом щодо розробки прибору, який не є товаром військового призначення, і згідно з контрактом передавав квартальні звіти про виконану роботу. Ці дії були кваліфіковані судом як склад злочину за ч.1 статті 333 КК, і В. був засуджений до 3-х років з відстрочкою вироку. Апеляційний суд пом’якшив покарання до штрафу. Прибор post factum був визнаний продукцією подвійного призначення, хоча були проведені всі необхідні експертизи і отриманий дозвіл на його розробку. Китайці вимагають або повернення коштів, або розроблений прибор. Проте так нічого і не передано.

Сьогодні головне багатство будь-якої країни – люди, спроможні створювати нове, саме вони залучають такі необхідні країні інвестиції. Ще Джон Локк говорив, що стосовно своїх інтелектуальних можливостей індивіди між собою різняться більше, ніж люди взагалі відрізняються від тварин.

Вищенаведене, на мою думку, переконливо свідчить, що при неправильних інформаційних орієнтирах діяльність СБУ, як спеціально уповноваженого державного органу у сфері забезпечення охорони державних таємниць, швидко перетворюється в пряму загрозу українському громадянському суспільству. Немає потреби доводити, що інформаційна закритість в усьому світі має один результат – вона веде до стагнації і масового від'їзду талановитих людей. Тому необхідна широка суспільна дискусія про те, яка інформація повинна контролюватися, і яким чином подібні історії стали б у нашій багатостраждальній батьківщині надалі неможливими.

[1] Законопреокт про зміни та доповнення до Закону України «Про інформацію», розроблений Харківською правозахисною групою та зареєстрований в Верховній Раді 15 травня 2009 року, реєстраційний номер 4485.

Право на мирні зібрання гарантовано громадянам України ст. 39 Конституції України. Статтею 11 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та статтею 21 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, учасником яких є Україна, імперативно визначено, що обмеження права на мирні зібрання є допустимими лише у випадках, коли вони «є необхідними у демократичному суспільстві».

Цього року ми дослідили обмеження права на мирні зібрання детально і опитали ради 567 міст та селищ міського типу України (далі по тексту, для краткості – міста).

Прочитаєте багато цікавого, наприклад:

- в мирних зібраннях можуть брати участь тільки особи старші 18 років – так вважають в міськрадах 48 адміністративних центрах України (обмеження реалізації права за віком);

- прапори і транспаранти мають бути погоджені з виконкомом – 12 міськрад (обмеження реалізації взаємопов’язаної з правом на мирні зібрання права на свободу вираження);

- мирне зібрання мають організовувати не менше трьох осіб – 10 міськрад (обмеження за кількістю ініціаторів);

- не дозволяється використання гучномовців – 9 міськрад (обмеження реалізації взаємопов’язаної з правом на мирні зібрання права на свободу вираження);

- на зібрання видається якийсь «дозвіл» – 3 міськради (одна з них з гарною назвою міста Дзержинськ перевершила всіх і вимагає «Копії рішень про дозвіл на проведення зібрань направляти у міські відділи СБУ та управління МВС в Донецькій області, прокуратуру міста». СБУ вимагають повідомляти про зібрання також в місті з не менш каноничною назвою Свердловськ.

Місцеві порядки є як мінімум в 3 містах, де мітинги взагалі не проводилися в 2012 році, а в одному з них – селищі міського типу Розівка в Запорізькій області на 3537 мешканців, за повідомленням місцевої ради, зібрань не проводилося з 2002 року. І при цьому та сама рада прийняла рішення про обмеження місця для зібрань … місцевим аеродромом.

Всього місця проведення мирних зібрань обмежені в 64 містах. Інколи обмеження обґрунтовуються нестачею «площі». В Обухові встановлено обмеження в метрах (25, 75) на проведення зібрань біля владних установ, підприємств, організацій. Після цього якось не дивно виглядають безпредельні вибори 2012.

Всього в 2012 році було проведено 16392 зібрань в 406 містах України. В 86 з опитаних міст повідомили, що мирних зібрань не проходило взагалі.

Пальму першості серед найгірших міцно тримає міськрада Харкова, де не тільки зафіксовано найбільше судових заборон мирних зібрань (103, наступний за ним йде Миколаїв з 30), але і третій рік поспіль міськрада нам відмовляється надавати дані про кількість судових подань (через що матиме клопіт у суді). Цифра 103 взята з судового реєстру і може бути меншою за реальну, оскільки не всі процеси є в реєстрі.

Серед виняткового варто виділити місто Канів, де за рік пройшло 4 зібрання, 2 з яких місцева влада намагалася обмежити через суд і суд 1 з них таке обмежив. А також місто Рокитне Київської області з 11484 мешканцями і двома судовими заборонами на рік на 15 зібрань.

А першість серед найкращих ми віддаємо міськраді Костополя на Рівненщині, яка у відповідь на питання про кількість судових позовів про обмеження мирних зібрань відповіла: «рада ніколи не забороняла, не забороняє і не буде забороняти».

В категорії кращі варто згадати і Якимівку Запорізької області, влада якої на питання чи керуються вони указом СРСР відповіли, що «не керується, оскільки указ було прийнято в державі СРСР, яка не існує».

Серед найкращих, звичайно, і місто Херсон, де суд визнав незаконним і таким, що не відповідає Конституції, рішення Херсонської міської ради про порядок організації та проведення в Херсоні зборів, мітингів, походів і демонстрацій. При цьому суд вийшов за межі позовних вимог і встановив, що місцева рада взагалі не має повноважень приймати рішення з питань, які має регулювати винятково закон. Прокурор вніс протест, а потім оскаржив місцевий порядок проведення мирних зібрань з ініціативи ГО ІЦ «Майдан-Моніторинг». В результаті в 2012 році в Херсоні не було жодної судової заборони мирних зібрань (це єдиний обласний центр України, де не було судових заборон).

В Запоріжжі в результаті подібної нашої комунікації порядок скасувала сама міська рада. Так само порядки скасували міськради Краснограду Харківської області та Новодружеська Луганської області.

Керуються указом неіснуючої тоталітарної держави згідно офіційних відповідей 199 міськрад. 205 міськрад – не керуються. Як бачите, і тут особливого регіонального поділу не спостерігається.

Моніторинг свободи мирних зібрань виявив низку проблем та обставин, котрі істотно ускладнюють можливості практичної реалізації громадянами права на мирні зібрання, а подекуди несуть пряму загрозу самій сутності цього права, обмежуючи його зміст та/чи обсяг. В основі більшості обмежень мирних зібрань в Україні лежить т.зв. указ Президії ВР СРСР N 9306-XI від 28.07.88 «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» та прийняті на його основі або подібні до нього місцеві нормативні акти про порядок організації мирних зібрань – які прямо суперечать Конституції України. Попри очевидність для здорового глузду того, що «указ» суперечить Конституції України і, відтак, не може вважатися чинним в Україні, інерція «совкового мислення» чиновництва та потреба мати під рукою якесь «нормативне обґрунтування владної сваволі» призводить до численних випадків обмеження права на мирні зібрання на підставі цього релікту неіснуючої тоталітарної держави.

Таке масштабне дослідження проводилося в Україні вперше і стало можливим завдяки підтримці програми «Громадянське суспільство і належне врядування» Міжнародного фонду «Відродження».

Прочитати докладні результати здійсненого моніторингу та переглянути інтерактивні карти можна тут:

До мережі правової допомоги хворим на ВІЛ та наркозалежним 1 квітня 2013 року звернувся Олександр Сергіїв, який відбуває покарання в виправній колонії №112 в місті Копичинці Гусятинського району Тернопільської області. Він звернувся від імені групи засуджених, хворих на ВІЛ.

З 15 хворих на ВІЛ тільки для шістьох було проведено тестування, після багаторазових повторних звернень в ВІЛ-сервісні організації. Решті дев’яти засуджених тестування так і не провели (відсутність тестування не дозволяє призначити схему лікування ВІЛ).

Шістьом протестованим засудженим лікування призначене було, але вони його не отримували через відсутність ліків. Тільки кільком з них ліки пересилають родичі.

О.Сергіїв повідомив, що засуджені неодноразово зверталися стосовно лікування ВІЛ до адміністрації колонії і також до Управління пенітенціарної служби України, та не отримали жодної відповіді.

Юристи мережі правової допомоги хворим на ВІЛ та наркозалежним звернулися в цей же день зі зверненням до Уповноваженого Верховної Ради з Прав Людини, а також надіслали інформацію до Всеукраїнської мережі ЛЖВ («люди, що живуть з ВІЛ»).

Вчора, 24 квітня засуджені подякували за допомогу юристів мережі правової допомоги. Їм всім призначили лікування. Харківська Правозахисна Група у свою чергу дякує працівникам апарату Уповноваженого з прав людини та Всеукраїнської мережі правової допомоги за підтримку та можливість зберегти життя засуджених.

Олена Карась

Метою проекту Харківської Правозахисної Групи «Забезпечення захисту прав людини вразливих груп населення силами всеукраїнської мережі правової допомоги» (який здійснюється за фінансової підтримки Міжнародного Фонду «Відродження») є надання своєчасної, доступної, кваліфікованої та якісної юридичної допомоги у захисті прав осіб, які вживають наркотики, пацієнтів ЗПТ та людей, які живуть з ВІЛ/СНІД силами всеукраїнської мережі адвокатів та юристів в різних регіонах України.

Якщо ви самі потребуєте такої допомоги, або знаєте людей, які живуть із ВІЛ/СНІД, та/або вживають наркотики, та/або є пацієнтами замісної підтримуючої терапії, права яких порушуються та яким потрібна фахова допомога правників, то пишіть [email protected] або дзвоніть до ХПГ 057 7006772.

Кіровоградське обласне відділення Всеукраїнської мережі ЛЖВ проаналізувало бюджетні пріоритети вітчизняного пенітенціарного відомства.

Ціна виправлення в 2012-му
Реалізуючи державну політику у сфері виконання покарань, протягом 2012 року, Державна пенітенціарна служба України (далі – ДПтСУ) виправляла не тільки засуджених, а й сама себе. Яскравим свідченням самовиправлення або оптимізації кримінально-виконавчої системи, служать втрати понесені службою в минулому році.
Серед найбільш значущих втрат – Хмельницька виправна колонія № 121, ліквідована наказом ДПтСУ в березні, а також 6 підрозділів кримінально-виконавчих інспекцій, ліквідованих наприкінці 2012-го.
Наприкінці 2012 року ДПтСУ недорахувалася 8031 ув’язненого. Запланувавши 38885 ув’язнених на кінець року, слідчі ізолятори нарахували тільки 30854. Таке зниження числа ДПтСУ цілком логічно пояснює набранням чинності нового Кримінального процесуального кодексу.
При цьому зниження числа засуджених виявилося незначним і склало лише 956 осіб.
Зниження відзначені і в показнику «кількість осіб, які перебувають на диспансерному обліку у зв’язку з захворюванням на ВІЛ-інфекції та СНІД». Так, пенітенціарна служба припускала, що на кінець 2012 року, на диспансерному обліку буде 6700 ВІЛ-інфікованих, а фактичне число склало 6479. Хоча ця цифра виглядає сумнівною, адже офіційний сайт ДПтСУ повідомляє, що 01.01.2013 року на обліку було 6957 ВІЛ-позитивних засуджених та ув’язнених.
Таке зниження, проте, ніяк не виправдовує підвищення числа хворих на туберкульоз – на 3% (123 пацієнта). Хоча ДПтС України, знайшло виправдання і цим показником. На їх думку, зростання кількості пацієнтів туберкульозних лікарень викликане поліпшенням виявлення та діагностики туберкульозу. Завдяки закупленому в 2011 році рентгенодіагностичному обладнанню. Хоча СІЗО, в 2012 році, дійсно прийняли на 21% менше хворих на туберкульоз, ніж очікувалося.
Недорахувалася пенітенціарна служба і 3628 чоловік персоналу. Із запланованих 49117 співробітників, в кінці 2012 року відомство нарахувало всього лише 45489. Недобір, на думку відомства, виправданий низьким рівнем заробітної плати і соціального захисту персоналу.
Разом з тим, всі втрати і зниження показників кримінально-виконавча служба спробувала «інвестувати» в виправлення.
Так, на 20 копійок збільшили ціну добового харчування засуджених та ув’язнених, з 7,7 грн. до 7,9 (1,5%). На 9,9 грн. збільшили показник «ціна медикаментів для лікування засуджених та осіб, взятих під варту на одну людину на місяць» – з 29,2 до 38,2 грн.
Однак, найбільша сума була спрямована на збільшення середньомісячної зарплати співробітників, з 2005 до 2253 гривень.
Ще однією сферою економії, виявилася оплата праці персоналу спеціалізованих лікарень ДПтСУ. Економили на несплаті 30% надбавки, яку повинні платити співробітникам, які працюють в установах, що здійснюють діагностику та лікування туберкульозу. Така доплата передбачена спільним наказом Мінпраці та МОЗ від 05.10.2005 № 308/519. Однак, були факти безпідставного підвищення на 30% посадових окладів, тим, хто таких підвищень отримувати не повинен – державним службовцям. Збиток склав 133,1 тис. гривень.
Найслабшою ланкою в реалізації бюджету 2012 року стала сфера «виконання робіт з будівництва, реконструкції та капітального ремонту об’єктів для поліпшення побутових умов та медико-санітарного забезпечення засуджених та осіб, взятих під варту». На виконання цього показника ДПтСУ недоотримала, як мінімум, 5555,2 тис. гривень. В результаті кількість об’єктів, на яких здійснюються роботи з будівництва, реконструкції і ремонту, скоротилося з 10 до 6. Без реконструкції залишилися системи теплопостачання Криворізької ВК № 80 і будинок дитини, що діє при Чернігівській ВК № 44, а також очисні споруди в Райковській ВК № 73 і система водопостачання Коломийської ВК № 41.

Що виправлять в 2013-му?
Бюджетний 2013 рік пенітенціарна служба України зустріла з 5% збільшенням бюджетної програми «Виконання покарань установами і органами пенітенціарної служби». Обсяг фінансових коштів склав 2586530,0 тис. грн., що на 131144,7 тис. гривень більше, ніж у 2012 році.
Значні показники збільшення фінансування спостерігаються в показниках «утримання та соціальний захист персоналу апарату та територіальних органів управління (медичне забезпечення, реабілітація та санаторно-курортне лікування), а так само «оперативно-службова діяльність» і «середня заробітна плата співробітників». На утримання і соціальний захист персоналу, в порівнянні з 2012 роком, передбачено збільшення витрат на 107505,1 тис. гривень. Збільшення заробітної плати становитиме 207 гривень, в результаті середньомісячна зарплата співробітників запланована в розмірі 2460,0 грн. Завдяки таким поліпшенням, ДПтСУ збирається залучити до роботи в системі виконання покарань 1917 нових співробітників.
Крім того, не дивлячись на торішній недобір курсантів, що навчаються в освітніх установах ДПтСУ, відомство вирішило збільшити на 720,0 тис гривень видатки на забезпечення їх харчуванням. Таким чином, кожен курсант буде харчуватися на 19,5 гривень на добу. Засуджені та ув’язнені – на 8,6 грн. на добу.
Ще однією сферою, де вбачається підвищення фінансування, є «медичне забезпечення персоналу та лікування засуджених та осіб, взятих під варту», що збільшилося, у порівнянні з 2012-м (55690,0 тис. грн.), на 9,7% (61705,2 тис. грн.).
Також на поліпшення системи надання медичної допомоги прийдуть гроші, як мінімум з 2-х програм. За «Загальнонаціональною програмою забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, лікування, догляду та підтримки ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2009-2013 роки» – 10000,0 тис. гривень. За «Державною цільовою програмою протидії захворюванню на туберкульоз на 2012-2016 роки» – 21437,6 тис. грн. В результаті, середньомісячна ціна медикаментів для лікування засуджених та осіб, взятих під варту, за всіма нозологічними формами захворювань (у тому числі ВІЛ-інфікованих, хворих на СНІД та туберкульоз) складе 36,1 грн.
Крім того, пенітенціарна служба запланувала збільшення кількості медичних частин в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах, з 137 до 147. Вочевидь, в результаті таких фінансових вливань, відомство очікує покращень у сфері медичного обслуговування засуджених та ув’язнених.
Гігантське поліпшення заплановано для обслуговування ВІЛ-інфікованих. Збільшення кількості таких засуджених та ув’язнених протягом 2013 року очікується на 521 людину – з 6479 до 7000. Крім того, пенітенціарна служба вирішила майже на 50% збільшити число осіб, які проходитимуть курс лікування АРВ-терапією. Відомство хоче вийти на показник охоплення АРВ-лікуванням в 28,5%. Іншими словами, на кінець 2013 року майже кожен третій ВІЛ-інфікований, що стоїть на диспансерному обліку з ВІЛ-інфекцією/СНІДом – зможе отримувати АРВ-терапію.
Наступною сферою поліпшення потенційно може стати сфера лікування туберкульозу. У 2013 році запланована стабільна робота 5 спеціалізованих туберкульозних лікарень, в яких хворі будуть охоплені швидкою лабораторною діагностикою за допомогою аналізаторів мікробіологічних BACTEC MGIT 960. При цьому збільшення кількості пацієнтів туберкульозних лікарень, заплановано незначне – на 127 осіб (з 4173 до 4300). В результаті, медична служба ДПтСУ вирішила вийти на 52% показник лікування туберкульозу.
Сфера «виконання робіт з будівництва, реконструкції та капітального ремонту об’єктів для поліпшення побутових умов та медико-санітарного забезпечення засуджених та осіб, взятих під варту» взагалі лишиться без бюджетного фінансування, оскільки пенітенціарний бюджет «виконання покарань установами і органами пенітенціарної служби» 2013 року, на відміну від 2012-го, такої статті розходів не містить.

PS: аналіз проведено в рамках підготовки щорічної доповіді про дотримання медичних прав ВІЛ-інфікованих засуджених та ув’язнених, які утримуються в пенітенціарних установах України.

PPS: звісно, збільшення фінансування на якусь структуру, за українських умов не означає автоматичного покращення ситуації у даній галузі, оскільки всім відомі корупційні складові «розпилів» та «відкатів» сучасної вітчизняної реальності. Втім, зробити певні висновки щодо пріоритетів розвитку цієї структури можна, проаналізувавши напрямки, куди спрямовуватимуться бюджетні кошти та їх заплановані обсяги.

Цей термін  вживається в книгах відомого дисидента-літературознавця Є. Еткінда «Письма незаговорщика» і «Барселонская проза», які щойно були видані видавництвом «Права людини». Автор, який постраждав свого часу від радянської влади, від свавілля радянських чиновників пише про своєрідне державотворення в Радянському Союзі – він називає це «жлобократія». Всі радянські чиновники так чи інакше пов’язані в єдину державну систему, де абсолютна більшість чиновників дбає тільки про свої власні інтереси: збагачення, кар’єрне просування тощо – і нічого більше їх не цікавить.

Поглянувши на післярадянський простір, я із деяким здивуванням мала відзначити, що за 30-40 років тут нічого не змінилося. І що термін «Жлобократія» підходить під характеристику державотворення і сучасної України, і Росії, і Білорусі. Причому в Україні це не залежить від того, хто зараз при владі: авторитарний Кучма, демократ Ющенко, напівавторитарний Янукович – і це найдивніше з усього. Здавалося б – чому після Помаранчевої революції, демократично обраний президент, демократ за переконаннями, нічого не зробив для того, щоб реформувати владу? Чому і його правління можна спокійно називати «Жлобократією», бо зберіглися основні ознаки цього утворення: абсолютна незацікавленність чиновників в суті своєї роботи, їх налаштованість на збагачення і особисте благополуччя, повна байдужість до людей і своєї справи. Хто каже, що за часи Ющенка чиновники поводили себе інакше?! Ніхто. Тому він і програв вибори в 2010 році з таким тріском. Розчарування електорату, який сподівався на зміни, було надто великим.

Аналогічну ситуацію ми спостерігаємо і в Росії, і тим більше в Білорусі, де влада за останні 15 років не змінювалась, і свавілля чиновників є абсолютним. Але в Білорусі ми зтикаємося з класичним варіантом радянського державотворення: чиновник повністю залежить від свого керівництва. Тому він виконує формально, в межах необхідного, свої обов’язки, а за це, відповідно, отримує певні привілеї. В Україні «жлобократія» досягла апогею, бо чиновники не так вже й бояться тих, хто над ними, вони мають свій простір свободи і використовують цей простір виключно для себе. Чого тільки варта місцева влада в нашому місті, в Харкові! Вони зачиняють медичні заклади, скорочують витрати на швидку допомогу, закривають бібліотеки і ВИШі, але ніхто з верху їм не вказівка. Ані Прем’єр, ані Президент нічого не роблять, щоб зупинити цей безлад, доведений до абсурду. Таке враження, що  вища влада  в Києві не хоче з місцевою владою Харкова зв’язуватись, хоча її дії наявно дискредитують і Прем’єра, і Президента. Нічого, звичайно, схожого не може бути в Білорусі, і навряд чи буде в Росії, де спостерігається радянська система підпорядкування. Безлад в Україні, як не дивно, через недостатньо авторитарну «жлобократію». Отже, і цей спосіб керування державою має свої відмінності.

Питання: як бути із «жлобократією», як подолати її? І це питання дуже болюче, бо воно постає перед кожним знов обраним президентом, не кажучи вже про те, що це питання давно постало перед нашим суспільством. І досі воно виявилося неспроможним це питання вирішити. А невирішене питання державоустрою означає, що ми все ще не маємо незалежної української держави.

Отже, що робити?

Перш за все всі політики, всі політичні сили повинні зрозуміти, що без докорінного реформування усієї вертикалі влади в країні не відбудеться жодних позитивних змін. «Жлобократію» подолати вкрай важко. Починати треба з первинної ланки чиновників: з директорів шкіл, з начальників жеків, з дільничних міліціонерів. На ці посади повинні прийти не тільки нові, молоді люди. Вони повинні отримати завдання: в першу чергу бачити перед собою людину і опікуватись нею.

Не може бути такого, як ми бачимо зараз: в дитячій онкологічній лікарні – старе обладнання, старі ліжка, усюди бідність і зубожіння – скрізь, але тільки не в кабінеті головного лікаря, де повний порядок і розкіш і в обладнанні кабінету, і в приймальні. Це бачив наш колега-правозахисник. Але так скрізь. Ми можемо увійти в будь-яку державну установу: будинок для психохроників, в лікарню, в школу –  і кабінет керівництва установи буде відрізнятись від того, що ми побачимо в самій установі. Відрізнятися, звичайно, в кращий, інколи, в набагато кращий бік. А треба, щоб було навпаки. Ось з цього і треба починати. Не може бути головним лікарем людина, яка дбає  перш за все про свій кабінет, і не дбає про хворих дітей. І так до самого верху – до міністрів.

Щодо місцевої влади, яку обирають вільним демократичним голосуванням мешканці міста. Ці мешканці повинні мати дієвий механізм відкликання свого обранця, якщо він не виконав своїх обіцянок і поводить себе так, як,  скажімо, влада в Харкові. Що це буде – місцевий референдум, для якого потрібні підписи якоїсь частини мешканців міста, чи просто якась значна кількість підписів за проведення дострокових виборів – це повинні вирішувати законодавці. Але такий механізм – це єдиний спосіб боротьби з місцевою владою, яка відірвана від реалій, від виборців, від людей, і дбає тільки про власні матеріальні зиски. Ситуація в Харкові – це «жлобократія», що доведена до гротеску, до абсурду. А скільки не таких наявно кричущих проблем ми маємо з місцевою владою в Україні! А скільки проблем ми маємо з правоохоронними органами, де всі вади «жлобократії»  взагалі вкрай загострені. Ми маємо міліцію, яка не захищає, зазвичай, пересічних громадян, а тільки карає їх і порушує їхні права. Під контролем ХПГ знаходились протягом півтора року дві справи, де співробітників міліції звинувачували у катуванні. В обох випадках прокуратура закривала справи, хоча всі докази катувань були зібрані і передані в прокуратуру. Треба зазначити, що це звичайна реакція прокуратури на такі справи. В судах такі справи теж розглядаються вкрай неохоче. Вітчизняні суди не хочуть сваритися з міліцією, і, зазвичай, якщо жертва катувань вимагає розслідування, справа доходить до Європейського суду з прав людини внаслідок відсутності розслідування.

Щоб подолати цю систему свавілля міліції, треба, щоб за наявності скарги на катування, міліціонер відсторонявся від роботи, а спеціальний орган проводив розслідування. Тільки висока заробітна плата і вимоги суворого дотримування прав людини можуть змінити цю «жлобократську» ситуацію.

Також громадяни повинні мати дієві засоби відкликання народних депутатів, бо «жлобократія» діє і тут. Достатньо згадати зарплатню народних депутатів, їхні пільги і пенсії і порівняти все це із заробітною платою бюджетників: вчителів, лікарів, тих самих міліціонерів, щоб зрозуміти – в такій країні ані нормальних законів, ані захисту прав громадян очікувати не варто. Опозиційні депутати повинні поставити ці питання всупереч своїм інтересам – але вони  цього не роблять.

От і живе Україна за якимись варварськими законами, як у середньовіччі. Ось і маємо ми жлобів при владі і тотальну «жлобократію» в країні, і хтозна скільки років нам потрібно, щоб щось змінилось на краще. Як в Біблії – 40 років по пустелі. Але що ми скажемо дітям, які тільки починають жити. Яку країну їм надамо? Немає відповіді…

У зв’язку з напруженою ситуацією Меджліс кримськотатарського народу закликає представників і спостерігачів від усіх дипломатичних корпусів, акредитованих в Україні, приїхати до Сімферополя 18 травня. Про це інформаційно-аналітичному порталу Кримськотатарське питання online  повідомив голова Меджлісу Мустафа Джемілєв.

За його словами, на Всекримський жалобний мітинг з нагоди Дня пам’яті жертв Депортації кримськотатарського народу, який відбуватиметься на центральному майдані Сімферополя, можливо, також буде запрошений постійний представник Президента України в Криму Віктор Плакіда. Стосовно участі голови Ради міністрів автономії Анатолія Могильова, Мустафа Джемілєв зазначив, що глава кримського уряду «веде провокаційну діяльність щодо кримськотатарського народу: етнічні чистки в органах влади, його заяви щодо депортації».

«За дипломатичного етикету можна було б його запросити, але ми просто не можемо гарантувати, що там відбудеться. Проконтролювати реакцію на людину, яка робить у сталінському дусі заяви стосовно кримськотатарського народу, зупинити людей, щоб вони на це не реагували, просто неможливо… Як торік він формально захворів, на цей раз теж може формально захворіти», - сказав Мустафа Джемілєв.

З приводу можливого проведення альтернативного мітингу так званими опозиційними до Меджлісу організаціями, голова Меджлісу також зазначив, що «якщо співвітчизники у великій кількості прийдуть на альтернативний мітинг, то може статися те ж саме, як при появі Могильова на трибуні на майдані Леніна».

При цьому Мустафа Джемілєв зауважив, що Меджліс не заборонятиме співвітчизникам брати участь в альтернативному мітингу.

 «У минулому році був альтернативний мітинг. Наші люди нарахували там 171 людини, разом з роззявами. Цього разу, оскільки настільки грандіозна робота проводиться владою можуть зібрати трохи більше 171 осіб. Є інформація, що учасникам полян протесту, які прийдуть на альтернативний мітинг, будуть давати земельні ділянки, а тим, хто не прийде, - тим не дадуть. Може, такими способами можна буде досягти ненабагато більшої кількості», - розповів провідник Меджлісу.

Як повідомляв портал Кримськотатарське питання online, 18 травня Всекримський жалобний мітинг з нагоди Дня пам’яті жертв Депортації кримськотатарського народу на центральному майдані Сімферополя проводитиме Меджліс кримськотатарського народу. Відповідне рішення було ухвалене 26 квітня на засіданні оргкомітету з підготовки жалобних заходів під керівництвом голови Ради міністрів Криму Анатолія Могильова.

За інформацією представників Меджлісу і низки ЗМІ, голова Рескомнацу АРК, заступник голови організаційного комітету Рефат Кенжалієв запропонував, що не згодні з таким рішенням можуть провести альтернативний мітинг на будь-якому іншому майдані міста Сімферополя, в тому числі, і на майдані біля Верховної Ради Криму.

03.05.2013

Не верится, что так случилось. Мы привыкли, что он здесь, рядом, буквально – через дорогу от нашего офиса. Это в нашей переменчивой жизни воспринималось константой, дающей ощущение устойчивости. Иногда удавалось забежать к нему по звонку на четвертый этаж, откуда он уже много лет почти не спускался из-за болезни сердца, – зайти, чтобы посоветоваться о событиях, поделиться тревогами и надеждами…

А иногда и он звонил: «Написал новую книгу, зайдите, я хочу ее подписать вам». И подписывал всегда сразу еще книги: для Ларисы Иосифовны Богораз, для Сергея Адамовича Ковалева, для Елены Георгиевны Боннер, - эти книги я с огромной радостью бралась отвезти в Москву… Я помню также, как ждала и ценила его книги Лариса Иосифовна, как и он, занятая  просветительством в области права – идеи права, осознания права…

Пригласив в гости Сергея Ковалева, приехавшего после первой чеченской войны в Екатеринбург для встречи с его жителями, Сергей Сергеевич сказал: «Единственная организация, с которой я всегда хотел бы иметь общее – это Мемориал». Да и сам он, несмотря на занятость научными и академическими делами, не раз выступал по приглашению Мемориала перед учителями и гражданскими активистами со своей проповедью права.

Одним из первых и очень страстно Сергей Сергеевич поддержал идею установления в Екатеринбурге памятника жертва политических репрессий по проекту Эрнста Неизвестного и не раз подписывал обращения Мемориала на эту тему.

Романтик права и страстный его проповедник, он отказался от высокой московской чиновной карьеры и даже как будто тяготился отвлеченным академизмом, стал ярким публицистом и через свои книги – живым общественным деятелем.

В последние годы он открылся нам еще и с другой стороны: его чистые и немного старомодно рафинированные детские повести (отсвет бурной туристской и альпинистской юности автора!) поразили воплощенным в юных героях мощным мировоззренческим антитоталитарным зарядом, который сконцентрирован в окуджавской триаде: совесть, благородство и достоинство… И рядом совсем недетские кафкианские мотивы: «…они совсем утратили детские черточки, будто наткнулись на нечто такое, жестокое и  непреодолимое, как на каменную стену, что до конца развеивает наивную детскую романтику», - очень понятные нам сегодня слова и настроения.

Одну из последних своих книг Сергей Сергеевич назвал «Крушение права». Какая драма заключена в словах для ученого и публициста, вышедшего из недр советского режима, преодолевшего собственный конформизм, ставшего страстным проповедником права как высшей гуманистической ценности – и  снова увидевшего распад правовой системы, искажение самой идеи права, «в том передовом значении, которое оно приобретает в гражданском обществе»… Его уход сегодня воспринимается многозначно, как отказ в соучастии и наблюдении этого крушения… Но Сергей Сергеевич всегда оставлял почти иррациональную надежду: «…Из соседнего темного дома с заколоченными поверх ставен досками пробивались лучики света…»

Ко всем его высоким регалиям мы с радостью и гордостью прибавляли: друг Мемориала, друг Екатеринбургского Мемориала…

Анна Пастухова

Елена Макей,

Наталья Тагильцева,

Татьяна Тагиева,

Алексей Зыков и др. члены Екатеринбургского общества «Мемориал»