Бюлетень "Права Людини", 2013, #17

Концепція  вдосконалення та модернізації  Конституції України в частині прав свобод і обов’язків людини і громадянина

1. Причини, які зумовлюють необхідність удосконалення конституційно-правового статусу людини і громадянина.

За час дії чинної Конституції України чітко виявились її недоліки в частині визначення та забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Зокрема, вихідні світоглядно-методологічні засади їх конституційного закріплення та захисту суттєво відрізняються від тих, на які спрямовані обов’язкові для України міжнародні акти;

положення про невідчужуваність, непорушність, гідність і неподільність основоположних прав і свобод людини, задекларовані у І розділі Конституції, нівелюються, а то й заперечуються змістом деяких статей її наступних розділів;

конституційний статус переважної більшості передбачених прав і свобод  поставлено в залежність від їх подальшого законодавчого регулювання, чим ускладнюється пряма дія норм Конституції України;

соціальні та економічні права сформульовано у такий спосіб, що вони залишаються декларативними, оскільки не забезпечені конкретними механізмами і гарантіями реалізації;

підстави можливих обмежень здійснення прав і свобод людини є значно ширшими від тих, котрі передбачені в міжнародних угодах, за якими Україна взяла на себе зобов’язання;

низка конституційних прав і свобод людини вже вимагають подальшого розвитку з урахуванням суспільних реалій.

2. Мета модернізації Конституції України у цьому напрямку. Вона полягає в розширенні, змістовному збагаченні й посиленні реалістичності конституційно-правового статусу людини і громадянина, а отже − у підвищенні рівня гуманістичності Основного Закону.

Модернізацію належить здійснювати за такими напрямами:

3. Посилення природно-правової обґрунтованості й універсалізація конституційних прав і свобод. 

Йдеться про  втілення положень  природно-правової доктрини щодо невід’ємності, непорушності, взаємозалежності, єдності та неподільності таких прав і свобод, а також про підвищення ступеня їх відповідності європейським та світовим стандартам.

            Цей напрям має реалізовуватись, по-перше, через надання конституційного статусу не передбаченим в Основному Законі правам і свободам, а також введення до конституційного  тексту нових, «додаткових» прав і свобод, які нині у ньому взагалі не згадані (хоча деякі з них і закріплені у тих міжнародних договорах, що ратифіковані Україною або принаймні закріплені в актах ООН чи актах європейських інституцій, ухвалених нею вже після прийняття Конституції України).

          По-друге, − через  приведення конституційного регулювання праволюдинної проблематики до строгої відповідності з ратифікованими нею відповідними міжнародно-правовими актами. Це, зокрема, вимагає використовувати в Конституції саме такі термінологічні позначення прав і свобод, що їх вжито у цих актах.

По-третє, відповідно до ратифікованої Україною Віденської конвенції про право міжнародних  договорів держава у своїй  правовій системі має надавати пріоритетного  значення не тільки ратифікованим нею  міжнародно-правовим актам, але й  також і самій практиці їх застосування тими міжнародними органами, юрисдикція яких нею визнана.

4. Певна конкретизація змісту деяких прав. Йдеться про зниження рівня абстрактності, декларативності у відповідних конституційних формулюваннях, заміна політико-декларативного викладу деяких статей максимально можливим нормативно-правовим. З цією метою варто  не обмежуватися фіксуванням тільки-но назв прав,  а в усіх випадках змістовно зазначати також і їх основні поведінкові складники, елементи.

5. Оптимізація обмежень у здійсненні конституційних прав і свобод.  Йдеться про скорочення й уточнення конституційних підстав можливих обмежень державою, її органами здійснення прав і свобод. Зокрема, видається необхідним сам перелік цих підстав привести до повної відповідності  з їхніми міжнародно-правовими стандартами. Такі підстави аж ніяк не можуть бути кількіснішими  й ширшими, ніж ті, що закріплені у цих стандартах. У цьому ж аспекті  слід  включити до Конституції України  беззастережну заборону дискримінації, а також посилання на таку соціально-природну підставу обмеження реалізації прав і свобод, як необхідність досягнення збалансованості їх реалізації з правами й правомірними інтересами інших суб’єктів та й усього суспільства загалом.

6. Забезпечення системності та обґрунтованої послідовності у конституційному викладі прав і свобод. Ця вимога  об’єктивно зумовлюється їх реальною значущістю у задоволенні потреб існування й розвитку людини, а також дотримання єдиного наукового критерію їх класифікації.

Варто також знайти можливість для більш повного відображення і колективних прав людей, тобто прав певних соціальних груп − зокрема національних меншин, дітей, інвалідів, іноземців та осіб без громадянства.

7. Уточнення носіїв прав і обов’язків. Йдеться про конкретизацію кола суб’єктів прав, свобод та обов’язків, передбачених Конституцією України. У нинішньому конституційному  тексті не всі назви цих суб’єктів (точніше — назви їх видів) відповідають, в одних випадках, їх справжньому антропному статусу, а в інших — принципам суб’єктної (особової) чинності законодавства. Задля усунення цих недоліків пропонується адекватно перейменувати певні терміно-поняття.

8. Посилення гарантованості прав та свобод.   Доцільно зменшити кількість  тих конституційних норм щодо прав і свобод людини і громадянина, здійснення яких є неможливим без попередньої законодавчої регламентації його підстав і порядку. Це дозволить підвищити питому вагу тих норм, які зможуть мати справді пряму дію.

При закріпленні усіх прав і свобод (особливо економічних, соціальних, культурних) слід схарактеризувати позитивні обов’язки держави щодо забезпечення кожного з них. Окрім того, у розділах ІІІ-XV чинної Конституції України потрібно визначити більш конкретно функціональні обов’язки державних органів (включно й Президента України) та органів місцевого самоврядування стосовно забезпечення та захисту прав і свобод, а також можливість притягнення посадових осіб цих органів за порушення таких обов’язків не тільки до політичної, але й саме до юридичної відповідальності.

        Варто оптимізувати можливості людини  звертатись до судових органів, у тому числі – до Конституційного Суду України зі скаргою на неконституційність положень окремих законів.

         Необхідно також розширити конституційні можливості організацій громадянського суспільства (насамперед найбільш представницьких об’єднань профспілок і об’єднань правозахисних організацій) впливати на дотримання прав і свобод, а також контролювати їх реалізацію і притягнення посадовців до відповідальності за їх порушення.

         Належне організаційно-правове забезпечення конституційних прав і свобод людини передбачає створення реальних умов для громадських інституцій з прав людини для достатньо широких повноважень у сфері виконання своїх функцій.

Перелік гарантованих Конституцією України основних прав і свобод людини і громадянина має бути доповнений правом на належне врядування, встановлення його гарантій, а також правом здійснення громадського контролю за діяльністю органів публічної влади, державних та комунальних підприємств, організацій та установ.

         Матеріально-фінансове забезпечення конституційних прав і свобод, здійснюване насамперед  за рахунок державного і місцевих бюджетів, має виходити з примату витрат на це порівняно з витратами на інші потреби, зокрема на діяльність органів влади.   

9. Передбачувані  результати внесення змін до Конституції в частині прав і свобод людини. Підвищення рівня гуманістичності Основного Закону дозволить: розширити і змістовно збагатити конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні; підвищити реалістичність таких прав і свобод; привести рівень захищеності людини до міжнародних стандартів; посилити формування і розвиток громадянського суспільства в контексті зростання його відповідальності за забезпечення  прав і свобод людини; підвищити ефективність механізмів забезпечення та контролю за дотриманням прав і свобод людини; зобов’язати державу, її органи створювати належне ресурсне забезпечення дотримання таких прав і свобод; одне слово, − створити умови для прозорого і більш відповідального ставлення держави до її головного обов’язку − утвердження і забезпечення прав і свобод людини.  

Речицький Всеволод Володимирович

Концепція оновлення розділу ІІ Конституції України

про права і свободи людини і громадянина

(робочий матеріал для Конституційної асамблеї України - 2013)

1. Конституційне визначення суб’єктивних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина мало б здійснюватися як правовий стандарт для країни, яка потенційно вважає себе членом Євросоюзу. Це має означати, що перетин кордону України західними європейцями не повинен сприйматися ними як суттєве пониження гарантій їх основних прав. Йдеться про запровадження скромного, але надійного європейського стандарту прав і свобод.

2. Для цього права і свободи необхідно подавати у формулюваннях Європейської конвенції 1950 та підписаних Україною факультативних протоколів до них.  Необхідно також додати певні права і свободи з Хартії засадничих прав Євросоюзу 2000 року.

3. При визначенні суб’єктивних прав і свобод слід виходити з того, що в Україні з плином часу збільшуватиметься присутність іноземців. Це стосується не лише туристів (транзитерів), але й осіб, які постійно проживатимуть в Україні, залишаючись іноземцями або апатридами.  Конституційний кодекс прав і свобод має орієнтуватися на визначення статусу іноземців в Україні значно більшою мірою, ніж це має місце сьогодні.

4. Весь комплекс конституційних прав і свобод повинен сприйматися не як сфера деталізованих патерналістських зусиль Української держави, а як простір автономності, «окремішності» індивіда, де він справді сам визначає свої особисті пріоритети і спрямованість зусиль. Інакше кажучи, це має бути простір, в якому людина самостійно обирає стратегію і тактику свого життя і несе пряму відповідальність за свої дії. Загалом, треба покінчити із сприйняттям чинної Конституції як «закону для незаможних».

5. Комплекс конституційних прав і свобод повинен обов’язково містити в собі посилання (в якості принципу або якось інакше) на трискладовий тест, згідно з яким: а) обмеження на здійснення прав і свобод повинні передбачатися виключно в законі; б) такі обмеження повинні точно відповідати легітимним (передбаченим у самій Конституції) цілям; в) їх запровадження у кожному конкретному випадку має бути визнано необхідним у демократичному суспільстві.

6. Конституційний кодекс суб’єктивних прав і свобод повинен містити в собі презумпцію того, що окремі конституційні права, свободи, а також обов’язки стосуються не лише фізичних, але й юридичних осіб. Тому назву відповідного розділу Конституції необхідно змінити, наприклад, на таку: «Права, основоположні свободи, обов’язки».

7. Необхідно також змінити форму конституційного закріплення соціально-економічних прав. Моя пропозиція полягає у тому, щоб визначати ці права за моделлю, яка міститься у Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права людини (1966). У цьому випадку подібні права сприйматимуться в якості програми діяльності уряду на перспективу. Загалом, соціально-економічні вигоди в Україні повинен забезпечувати ринок, і лише у випадку соціально ослабленого стану індивіда не з його вини мають включатися гарантії від держави. Дотримання цих реалістично сформульованих гарантій необхідно вимагати у подальшому в судах.

8. При формулюванні конкретних суб’єктивних прав слід використовувати не лише Європейську конвенцію з прав людини і основоположних свобод (1950), але й підписані від імені України факультативні протоколи до неї. Крім того, необхідно використати основоположні норми Хартії засадничих прав Європейського Союзу (2000), зокрема, положення про непорушність людської гідності, академічну свободу, права молоді, права людей похилого віку тощо. Слід також закріпити заборону обмежень на здійснення свободи слова у сферах науки, літератури та мистецтва, окремо – академічну свободу, а також право на вільне переміщення людей, товарів, послуг і капіталу.

9. У конституційному переліку суб’єктивних прав в свобод свобода слова повинна визначатися не просто як одне з основних прав людини першого покоління, а як головний засіб забезпечення політичної та інтелектуальної свободи – головної ментальної підвалини поступу України, каналу реалізації творчого потенціалу Українського народу. Сенс даного визначення повинен полягати у тому, що свобода слова не може бути обмежена або скасована навіть парламентською більшістю чи референдумом. Фактично це означає переміщення свободи слова у «перед-правовий» і «перед-політичний» (в юридичному сенсі – у перший розділ Основного Закону) простір. Принципові гарантії свободи слова мають міститися уже у першому розділі Конституції України.

10. У формулюваннях суб’єктивних прав, свобод і обов’язків необхідно уникати проявів юридичного максималізму на зразок: «будь-яке насильство над дитиною карається за законом», «кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі» (ці та подібні їм формулювання містяться в чинній Конституції України). З іншого боку, замість конституційної заборони виконувати «явно злочинні розпорядження і накази» (чинна Конституція)  краще заборонити виконання «будь-яких злочинних розпоряджень і наказів» тощо. Не можна також писати, що «ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством» (частина перша ст. 19 Конституції). У тих конституціях, звідки дане положення було переписано, говориться інакше: людина не можна примушувати робити те, що не передбачено законом. Очевидно, що між поняттям «законодавство» і «закон» існує принципова різниця.

11. У кодексі конституційних суб’єктивних прав і свобод необхідно піднести гідність людини, забезпечивши її непорушність реальними конституційними гарантіями (наприклад, відшкодуванням завданих державою збитків за ринковими, а не балансовими цінами; загальним підсиленням «абсолютизму» власності; визнанням права добропорядних громадян на придбання зброї; закріпленням приватної власності на землю тощо).

12. У оновленій Конституції слід суттєво зменшити кількість передбачених чинним Основним Законом загальних обмежень (причин для обмежень), які стосуються реалізації суб’єктивних прав і основоположних свобод. Як відомо, свобода слова (ст. 34 чинної Конституції України) містить в собі 12 конституційних обмежень, що є очевидно неприпустимим (американський юридичний радник проф. Грегорі Стентон, якого запросив в Україну свого часу С.Головатий,   назвав це «мрією тирана»).

13.  Загалом, слід визнати, що нині існуючий у Конституції кодекс прав і свобод людини і громадянина є кодексом суб’єктивних прав і свобод соціалістичної країни…

Інтерв’ю Всеволода Речицького – конституційного експерта Харківської правозахисної групи та Української Гельсінської Спілки з Прав Людини (УГСПЛ), представника УГСПЛ у Конституційній Асамблеї України кореспонденту Оксані Зайцевій.

О.З. : От уже 17 років минуло, як діє Конституція України 1996 року, а в суспільстві продовжують дискутуються питання про те, що чинна Конституція не працює. Чому склалася така ситуація?

В.Р.: Така ситуація склалася насамперед тому, що чинна Конституція України є конституцією посттоталітарної, тобто постсоціалістичної, патерналістської держави. Не секрет, що практично всі соціалістичні країни у світі, де немає справжньої конкуренції людей та ідей, вільного підприємництва, відкритого ринку і творчої свободи є приречені залишатися бідними, неефективними і демагогічними… Сьогодні українці повинні були б сподіватися на роботу Конституційної Асамблеї, проте, як свідчить недавнє пленарне засідання Асамблеї від 21 червня цього року, їх сподівання виглядають поки що мало обґрунтованими. Запропонований Асамблеєю Проект концепції внесення змін до чинної Конституції є, на мою думку, скерованим не стільки на задоволення потреб українського громадянського суспільства і суспільства в цілому, скільки на оснащення Української держави та її органів новими або оновленими можливостями і повноваженнями. Про права людини там також говориться, проте навіть з урахуванням пропозицій щодо другого розділу Основного Закону, Концепція все одно залишається надмірно апаратною, бюрократизованою…

О.З.: Що конкретно Ви маєте на увазі?

В.Р.: Концепція, попри всі найкращі наміри її творців, вийшла  переобтяженою юридичною казуїстикою, надто «важкою». Їй бракує концептуальної ясності і прозорості, відверто помітним залишається її ідейний, філософський еклектизм. Не можна, як на мене, писати у тексті Державного Гімну: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу» (у цих словах Чубинського стисло відображений західний підхід до оцінки ролі політичної, економічної та особистої свободи), а потім у першому розділі Основного Закону, який говорить про засади конституційного ладу, наголошувати на тому, що життя людини... є найвищою соціальною цінністю. Або життя (як от у рабів у Древньому Римі чи Древній Греції) становить найвищу соціальну цінність, або народна свобода.  Еклектичної середини принаймні західний світ тут не визнає. Проте схоже саме на те, що Асамблея жодним чином не планує переглядати положення про цінності та основоположні принципи життєдіяльності українського суспільства у Основному Законі. Для мене це – велике розчарування.

О.З.: А що стосується ринку?

В.Р.: На жаль, і в цьому відношенні проект Концепції змін поки що не виглядає інноваційним, спрямованим на український прогрес, поступ. Поступ сьогодні визначається не державою, а бізнесом, наукою, творчим, інформаційним,  просто громадянським суспільством. Як свого часу сказав авторитетній політичний філософ Майкл Волсер, поступ – це зовсім не те, що вирішується і формується у парламентських стінах. Поступ здійснюється на основі максимально розкутої, спонтанної творчої поведінки людей. У сучасних умовах вимагається також, щоб творчі люди були мобільними і добре освіченими. Проте саме про спонтанний, вільний, неформальний, творчий початок життя в українському проекті Концепції практично не йдеться. Зокрема, у ній нічого не сказано про категорію людської свободи, ринок, принцип вільного переміщення людей, товарів, послуг та капіталу. Але ж саме така формула є нині нормативним стрижнем цілого Євросоюзу (не кажучи вже про США).

О.З.: Тоді що саме, на Ваш погляд, Конституційна Асамблея мала б зробити?

В.Р.: На моє переконання, Конституційна Асамблея, особливо такі іі внутрішні підрозділи, як Комісія з питань народоправства та Комісія з питань основ конституційного ладу у своїх стратегічних підходах мали б виходити з того, що оновлений Основний Закон є (повинен бути) правовим гарантом швидкого культурного, політичного та економічного поступу України. Як це безпосередньо витікає з євроатлантичної конституційної доктрини, справжній основний закон має запобігати «розщепленню атомів свободи, демократії та ринку». Отже, метою сучасної органічної конституції вважається не стільки «обивательській» спокій і державницький порядок, скільки соціальний прогрес – стан, який досягається через забезпечення творчої ініціативи максимальної кількості індивідів та утворених ними інститутів. Поступ – це результат діяльності не так урядів і парламентів, як ініціативних і підприємливих людей, результат життєдіяльності інтелектуально розкутого, динамічного громадянського суспільства.

Як сказав ще торік з приводу «Ініціативи першого грудня» кардинал Любомир Гузар, українська нація нарешті стала ВІЛЬНОЮ. І саме тепер вона має усвідомити якнайглибше всі ті можливості, які із даного стану речей випливають. Простіше кажучи, українцям необхідно навчитися жити в умовах власної свободи.

На моє переконання, саме із даної констатації Конституційна Асамблея мала б починати всю свою роботу. З прагматичної точки зору це виглядає як розробка національного правового механізму пришвидшення всіх соціальних трансакцій, зменшення в країні кількості дозвільних і контролюючих інстанцій, реальне гарантування підприємництва, економічної, політичної та особистої свободи, невтручання держави в академічне життя і активність громадянського суспільства в цілому. Оновлення Конституції України має бути інноваційним, з опорою не тільки (не стільки) на державу, скільки на цивілізований бізнес, науку, університетську свободу, можливості сучасного інформаційного обміну українців зі світом.

Все це означає, що для оновленої Конституції України ринкова економіка має стати таким же втіленням засад економічної свободи, як ліберальна демократія – втіленням засад політичної свободи, а недоторканість приватно-сімейної сфери – засад особистої свободи людини. Усі розумні інтереси фізичних і приватних юридичних осіб мають знаходитися під захистом національної Конституції і закону. З точки зору сучасного конституційного дизайну, економічна, політична та особиста свобода, а також свобода слова не можуть бути ніким скасовані. Їх практичне здійснення може підлягати обмеженням лише у випадках, прямо передбачених Основним Законом.

Це також свідчить про те, що законна підприємницька ініціатива не повинна обмежуватися чи надмірно контролюватися державою. Тобто Конституція має надійно гарантувати на українських теренах найсприятливіший інвестиційний клімат, вільне переміщення робочої сили, послуг і фінансових ресурсів. У свою чергу, розмір державних і місцевих податків і зборів не повинен – навіть за обставин кризи чи бюджетного дефіциту – становити загрозу економічній свободі. Торгівля має бути і залишатися гранично вільною, а внутрішні та іноземні інвестиції – усіляко заохочуватися. Ідея про те, що конституція мусить гарантувати вільний рух осіб, товарів, послуг та капіталу є, як я вже сказав, ключовим європейським гаслом. Дана нормативна вимога міститься не лише у європейській Хартії засадничих прав (чинний на теренах Євросоюзу найсучасніший кодекс прав людини), нині вона становить стратегічний принцип життєдіяльності держав-членів Європейського союзу. Як свідчить економічна і політична теорія ХХ століття разом із новітньою історією радянської України, якщо державні амбіції не будуть обмежені органічною конституцією, то з часом вони скасують ринкову економіку, замінивши її всеохоплюючим тоталітарним соціалізмом. Держава завжди прагне до екстраполяції своїх регулятивних можливостей, проте справжні конституції ефективно обороняють суспільство від такої спокуси.

О.З.: Але чи забезпечить подібний підхід до української Конституції нашим громадянам реальний комфорт і добробут, зокрема, безкоштовну медицину, якісну освіту?

В.Р.: Добробут, який також передбачає існування якісної медицини і доступної освіти можуть забезпечити лише ті країни, у яких виробляється суттєвий ВВП (внутрішній валовий продукт). Сьогодні український ВВП на рік у перерахунку на одну особу становить трохи більше 3 тис. американських доларів. Для порівняння: річний ВВП на одну особу у США становить більше 43 тис. доларів, а в Люксембурзі – більш як 105 тис. доларів. Досягнути подібного рівня ВВП можна лише завдяки вмінню вчасно розпізнавати і винагороджувати людські здібності і таланти, вільному перетіканню інформації, політичній свободі, широким інвестиціям, гарантіям малого, середнього та великого бізнесу. Якщо коротко, то все це охоплюється поняттям глобального ринку…

Не секрет, що за рівнем смертності (за даними англійського журналу «Економіст») Україна займає сьогодні перше (!) місце у світі. І це при тому, що життя людини проголошується у нашій Конституції найвищою соціальною цінністю. Очевидно, що це говорить про вкрай незадовільний стан української соціальної політики. Не кращою є також ситуація в нашій освіті. Жоден з українських вишів не входить до першої тисячі у рейтингу університетів світу. Останнє не дивно, бо Українська держава витрачає на утримання більш як 300 своїх університетів стільки ж коштів, як Великобританія – на фінансування одного Кембриджського університету. Очевидно, що вирішити цю проблему не зможе жоден декларативний припис Основного Закону. Вихід існує лише один – за допомогою оновленої Конституції перетворити Україну на державу західного, що означає – ринкового, ліберально-демократичного типу. Україні потрібна не просто демократія, яка іноді буває тоталітарною, а саме ліберальна демократія, у якій на перше місце висувається цінність людського капіталу, активності індивіда в умовах реального вибору, конкуренції і свободи.

Лише надійні гарантії власності, сучасна освіта, перетворення землі на товар, довіра до підприємця і будь-якої працьовитої особи можуть змінити в Українській державі ситуацію на краще. Признаюся, позаторік мені довелося зустріти українського студента університету четвертого рівня акредитації, який не міг (не вмів) розділити число 450 на три рівних частини. Так само в Україні є лікарі, які не можуть написати рецепт латиною. За оцінками моїх колег, лише приблизно 50% випускників навіть кращих українських вишів можна вважати молодими фахівцями. Решта – це професійно безпорадні, невиховані в сенсі етики бізнесу і менеджменту молоді люди з формальним дипломом. Такі кадри ні в кого не викликають довіри. Ці молоді люди не можуть виконувати ніякої складної роботи, а тому й претендувати на пристойну зарплату. І іноді здається, що цього «порочного кола» нам ніколи не розірвати. Проте насправді вихід існує: Україні необхідно якомога швидше перестати бути патерналістською, економічно-розподільчою країною. У розвиненому цивілізованому світі, де проживає відомий «золотий мільярд», даний підхід вважається запорукою соціальної справедливості…

Чинна українська Конституція, так само як і Концепція її оновлення поки що залишаються орієнтованими не на свободу і ринок, а на якусь «довершену» систему державницької опіки. Ділити і визначати квоти у нас прагнуть всі – і влада, і «конструктивна» опозиція. Насправді ж Україна має вчитися виробляти і творити. Без вільного ринку, свободи слова і надійних гарантій власності нам цієї мети не досягти. Тому перед українськими правниками вищого рангу стоїть конкретне і прагматичне завдання – створити юридичну МАШИНУ ДЛЯ ЖИТТЯ…

22 червня 2013 р.

Дані про В. Речицького: Народився 24 травня 1952 року у Києві. Доцент кафедри конституційного права Національного університету «Юридична академія України ім. Ярослава Мудрого», кандидат юридичних наук Всеволод Володимирович Речицький – конституційний експерт Харківської правозахисної групи, а також Гельсінської Спілки з Прав Людини (УГСПЛ), представник УГСПЛ у Конституційній Асамблеї України. Автор книг «Есе про політику» (1998), «Свобода і держава» (1998), «Конституціоналізм. Український досвід» (1998), «Політична активність. Політичні аспекти» (1999), «Символічна реальність і право» (2007), «Політичний предмет конституції» (2012), співавтор трьох університетських підручників, автор приблизно 300 наукових та науково-популярних статей українською, російською та англійською мовами. Науковий редактор видання: «Рішення Верховного Суду США» (у п’яти книгах), «Автор року» в журналі «Сучасність» (1996), постійний автор часопису «Критика». Більш як три роки стажувався у провідних наукових та науково-освітніх закладах Великобританії, США та Канади. Зацікавлення – художня фотографія.

Бідність, залежні суди, катування за ґратами, жорстоке поводження міліції, політичні переслідування, дискримінація представників сексуальних меншин. Саме про ці найтиповіші проблеми говорили правозахисники на слуханнях з питань дотримання прав людини, що відбулися 12 червня у Верховній Раді.

Голова правління Української Гельсінської спілки Євген Захаров не пригадує, аби за останні більш ніж 10 років у Верховній Раді проходила широка дискусія щодо дотримання прав людини. «Було комітетське обговорення проблем, але не в сесійній залі. Парламентські слухання про права людини були останній раз десь у 2001 році», – зауважив Захаров в інтерв’ю «Німецькій хвилі», нарікаючи, що представники влади в Україні не цікавляться проблемами прав людини.

Політичні в’язні стали звичним явищем в Україні, а влада і не збирається прислухатися до своїх опонентів. Суди залишаються повністю залежними і виносять замовні рішення, ігноруючи права людей на справедливе судочинство. Крім цього, продовжується жорстка лінія щодо бізнесу, внаслідок чого підприємці «закриваються» і немає з кого збирати податки та з чого виплачувати соціальні зобов’язання, в країні посилюється нерівність між бідними та багатими. «Це парадокс – в Україні бідними є люди, які працюють. Я думаю, саме цей факт буде вироком українській владі», – зазначив Є. Захаров.

Про порушення соціально-економічних прав співгромадян говорила на парламентських слуханнях заступник голови Союзу юристів України Ніна Карпачова. За її словами, у травні поточного року борги із зарплати в країні перевищили 1,56 мільярда гривень (близько 156 мільйонів євро), а бідність вразила понад 70 відсотків населення. Розрив між багатими і бідними верствами досяг 45-кратної величини, в той час як середньоєвропейський показник не перевищує 4,5 рази.

А в правозахисній організації «Міжнародна Амністія» відзначають збільшення випадків катувань людей в українських СІЗО та в’язницях і безкарність правоохоронців, які знущаються над людьми. Міжнародні правозахисники занепокоєні відсутністю незалежного органу, який би неупереджено розслідував факти тортур над людьми, вчинених міліціонерами.

Також «Міжнародна Амністія» звертає увагу на випадки порушення в Україні прав біженців, яких українська влада висилала з країни незважаючи на те, що на батьківщині вони зазнавали переслідувань. МА вказує Україні на дискримінацію прав представників сексуальних меншин та намагання ухвалити «гомофобні» закони.

У свою чергу директор Фонду народонаселення ООН в Україні Нузхат Ехсан, виступаючи перед парламентарями, висловила стурбованість зростанням гендерної нерівності в країні. Ситуація в цій сфері в Україні гірше, ніж в Росії та інших сусідніх державах, підкреслила Ехсан: «Є відмінності в заробітній платі, зберігаються стереотипні уявлення про роль і статус жінок, які в свою чергу призводять до гендерної професійної сегрегації і недостатнього представництву жінок на керівних посадах, зокрема в парламенті».

Голова комітету Верховної ради з прав людини Валерій Пацкан у своїй доповіді відмітив, що, хоча за роки незалежності Україна змогла створити правову базу у сфері захисту прав людини і стати членом Ради Європи, останнім часом намітилася тенденція згортання досягнутого. «Перш за все це стосується свободи слова і свободи мирних зібрань», – вважає народний депутат.

Втім, представники Міністерства юстиції, Верховного Суду і Генпрокуратури з парламентської трибуни звітували, що кількість ув’язнених в СІЗО скорочується, число скарг громадян, розглянутих судами, зростає, а міліція відтепер фіксує всі заяви про злочини та проводить по ним досудові розслідування.

Певні поступки є, – погоджується й Євген Захаров. Зокрема, за його словами, почав діяти новий КПК, розпочалося надання безкоштовної правової допомоги, а правозахисники тепер мають змогу здійснювати незалежні відвідування місць позбавлення волі в рамках Національного превентивного механізму, що розбудовується за схемою «Омбудсмен +».

Однак, «ложкою меду в діжці з дьогтем» назвав спроби речників влади зосередити увагу виключно на позитивних зрушеннях Є. Захаров. В інтерв’ю «Німецькій хвилі» він зазначив, що найнебезпечнішою сьогодні стає загроза побудови в Україні поліцейської держави. «При тому підході, який практикують правоохоронні органи, потенційними правопорушниками є не тільки лідери опозиції, правозахисники або громадські діячі, а всі, хто живе в цій країні», – наголосив Захаров.

Адвокат Юрий Овсиенко, представляющий интересы заключенного С., находящегося в 4-й стадии ВИЧ, в Киевском СИЗО, в тяжелом состоянии, сообщил о дальнейшем развитии событий. Было подано заявление в Европейский Суд о применении срочных мер по правилу 39 Регламента Европейского Суда. По этой процедуре, когда заключенный тяжело болен и ему не могут предоставить необходимое лечение в местах заключения, Европейский Суд рекомендует Правительству страны срочно перевести больного в больницу, где есть возможность провести необходимое обследование и лечение.

В отношении С. Европейский Суд письмом от 25 июня 2013 года попросил Правительство представить информацию, был ли у С. доступ к необходимому ему лечению и возможность его получить. Кроме того, Европейский Суд установил заявлению С. приоритет, что означает, что его жалоба на нарушение Украиной статьи 3 Конвенции – пытки и жесткое обращение, будет рассмотрена в максимально короткие сроки.

Следует отметить, что плохое или недостаточное лечение в местах заключения традиционно рассматривается Европейским Судом, как пытки и жестокое обращение, поскольку ведет к физической боли и моральным страданиям заключенных и никаким образом не может быть связано с наказанием, которое назначает суд. В отношении Украины было вынесено уже множество решений по подобным случаям. Один из самых известных касался Ольги Биляк, которая, как и С. была ВИЧ-инфицирована, также не получала необходимое лечение в Киевском СИЗО и умерла в тяжелых мучениях. Дневник, который она вела, описывая каждый свой день, невозможно читать без слез. Сейчас подобная трагедия повторяется, уже с другими действующими лицами.

Будет ли разорван этот бесконечный круг человеческой боли, равнодушия чиновников и безответственности государства?

Адвокат Овсиенко Ю.В. представляет всеукраинскую сеть правовой помощи Харьковской правозащитной группы для людей с ВИЧ и наркозависимых . Проект осуществляется при поддержке Международного фонда «Відродження».

Іван Нечипорук, майже 8 років відсидів за гратами злочин, який не вчиняв. Єдиним доказом його вини були аж 5 явок з повинню, які, як визнав Європейський суд з прав людини, були вибиті з застосуванням катувань. 

Також у злочині звинуватили ще одного «підозрюваного» - Олександра Моцного, доказом вини якого теж стала явка з повинною, здобута за допомогою тортур.

Після рішення Євросуду справа була переглянута і Іван Нечипорук отримав виправдувальний вирок. Тепер він на свободі.

Та хто має понести відповідальність за те, що невинувату людину запроторили за грати? Це запитання я поставила Аркадію Бущенку, виконавчому директору Української Гельсінської спілки з прав людини та адвокату, який представляв інтереси Нечипорука в Європейському суді з прав людини

Аркадію, чи відомо вам, щоб після рішення Європейського суду з прав людини хтось з катів Нечипорука був покараний?

Я не знаю про те, щоб хтось поніс відповідальність серед міліціонерів, які катували. Навпаки, як я знаю, вони зробили досить успішну кар’єру.

А можливо їх зараз притягнути до відповідальності?

Так. Прокуратура має зробити те, що вона досі не зробила – почати розслідування цієї справи (там дуже багато доказів). Так те, що до Нечипорука були застосовані катування, визнано Європейським судом з прав людини. Залишається не дуже важка задача – встановити хто саме це зробив. Коло осіб, які могли це зробити не велике. Крім того, Нечипорук вказує конкретні прізвища та імена. Тому все залежить від бажання прокуратури та базових навичок ведення розслідування її працівниками. Це справа на один місяць. Адже це міжнародне зобов’язання України карати тих, хто катує.

А яку саме відповідальність вони мають понести?

Прокуратура має передати справу до суду та добитися засудження цих міліціонерів.

А як щодо тих прокурорів, які на підставі явки з повинною зробили обвинувальний висновок? Вони ж теж мають бути покарані? Хто має цим зайнятися?

Для цього є Генеральна прокуратура. Адже це достатньо масштабна справа для того, аби Генпрокуратура сама зайнялась її розслідуванням. І дуже імовірно, що будуть підстави, аби притягти до відповідальності і прокурорів, які не розслідували цю справу, за сприяння.

А як щодо суддів апеляційного суду, які засудили до 15 років, Верховного, які цей вирок затвердили? Чи вони прикриються судовою помилкою?

З суддями складніше. Вони дійсно можуть сховатися за судовою помилкою, хоча, насправді, вони просто використали докази, які не можна було використовувати. Те, що визнав Європейський суд, що були використані докази неприпустимі, це не новина для нашої правової системи. Це не можна було робити і за законом, який існував на той час. Просто за допомогою різноманітних логічних маніпуляцій, наші судді закрили очі на те, що докази, отримані за допомогою катувань, були покладені в основу вироку. Просто для того, аби забезпечити обвинувальний вирок. Я також хочу нагадати, що в цій справі був виправдувальний вирок. На жаль той мужній суддя не дожив до цього моменту, коли Нечипорука звільнили.

Питання стосовно Моцного, який не скаржився до Європейського суду. Що буде з ним? Чи зобов’язані державні органи щось зробити відносно нього, аби поновити справедливість?

На жаль, в цьому випадку ніхто не зобов’язаний нічого робити замість Моцного. Все залежить виключно від його позиції. У нього в зв’язку з виправданням Нечипорука (буду сподіватися, що виправдувальний вирок вступить в силу) з’являться серйозні підстави вимагати перегляду справи за ново виявленими обставинами. І я сподіваюсь, що на цей раз він цією можливістю скористається. Адже можливістю звернутися до Європейського суду він чомусь не скористався. Це дійсно нелогічно, що Нечипорук на волі, а Моцний, засуджений за те ж саме, сидить у в’язниці. Коли після рішення Європейського суду був перегляд справи Нечипорука в Верховному суді, один з суддів висловив окрему думку, якою доводить, що в такому випадку має бути відмінено і вирок Моцного. На жаль, цей суддя залишився у меншості.

Щодо матеріальної компенсації Нечипоруку за 7, 5 років за гратами. Якою вона може бути?

Так, він може вимагати таку компенсацію. Складно сказати, якою може бути сума. Адже наші суди не дуже охоче присуджують такі компенсації. Але з тих, що мені відомо, в Харкові людина, відсидівши 6 років по звинуваченню у вбивстві, була виправдана і отримала компенсацію 1 мільйон гривень. Це була рекордна сума.

Тобто, фактично, Нечипорук може претендувати навіть на більшу суму? Він же більше років відсидів?

Саме так

І якщо він звернеться за компенсацією, її будемо платити ми, платники податків?

Я думаю що ми зі своєї кишені за це заплатимо. Хоча, якщо Генеральна прокуратура серйозно поставиться до цієї справи, то вона може ініціювати  стягнення з тих органів, які спричинили збиток і стали причиною виплати. Також це може зробити і Держказначейство. Але не у всіх випадках можна буде знайти винних, я сумніваюсь що з судей зможуть стягнути ці гроші.

А чи можна сказати, що чим довше сидить Моцний, тим більшою стає сума імовірної компенсації в разі його звільнення? І знов за наш рахунок?

Звісно!

18.06.2013

День прийняття Конституції України

є державним святом – Днем Конституції України.

(Конституція України. ст.161).

Отже, День Конституції України – це єдине державне свято зафіксоване Основним Законом нашої країни. Відтак, очевидно, має бути найважливішим для нашого суспільства, для кожного з нас. А й, справді, як ми самі, ті, кого називають народ України, сприймаємо День Конституції? Що відчуваємо? Які думки приходять з приводу відзначення дати прийняття найголовнішого закону країни, котрим регламентується життя нашої багатомільйонної громади?

«Аби явка була…»

Перше враження від цьогорічного Дня Конституції з'явилося у звичайній міській маршрутці. Немолодий чоловік розповідав, що його донька працює секретарем у школі. Так от, їй напередодні зателефонувала директорка і наказала обдзвонити всіх вчителів, щоб забезпечити явку на загальноміський мітинг з приводу Дня Конституції.

Почуте можна не коментувати. І так все зрозуміло. Та все ж відкритим залишається запитання, чому вже більше двох десятків років живучи в незалежній країні ми так і не змогли відійти від радянської мітинговості? Особливо на рівні невеликих міст і сіл. Чому у дощ, сніг, спеку з нагоди будь-якої урочистої дати обов’язково потрібно зібрати людей на площу, яка дуже часто ще й досі носить ім’я «вождя світового пролетаріату» і де анахронізмом стоїть йому ж пам’ятник, обтріпаний часом і природою, щоб виголосити перед натовпом промову, яку мало хто слухає? 

Чому й досі в Україні навіть при відзначенні такого важливого для країни свята як День Конституції головним критерієм залишається колишнє: «аби явка була…»?

Два в одному…

Перше вітання з приводу Дня Конституції, яке прозвучало по-справжньому, так, як годиться, довелося почути від колишнього колеги, з яким випадково зустрілися на вулиці. Чоловік вже на пенсії, тож не тільки виголосив своє привітання, а й з ностальгією згадував час, коли ще працював у газеті, згадував, як готувалися урочисті номери до свята, як планувалося, які ж матеріали підготувати в номер.

У моєї немолодої сусідки на День Конституції також, як виявилося, були свої плани. Жінка вибралася владнати якісь проблеми до Пенсійного фонду - не знала, що день вихідний. Тож двері установи виявилися зачиненими.

Мимоволі подумалося, що чимось і відчуття від нашого Основного закону схожі на ці ситуації. Як зараз модно казати – два в одному. З одного боку, про Конституцію України в час її прийняття багато говорилося, що вона одна з кращих в Європі, що задекларовано в ній ніби все, що потрібно для людського життя.

Та з іншого, - українцям іноді доводиться на власному  прикладі відчувати, що двері, котрі ведуть для здійснення цих хороших декларацій, виявляються зачиненими. Здебільшого, коли йдеться про дотримання прав і свобод громадян, про що кожен день чуємо і бачимо з усіх інформаційних ресурсів.

Не кажучи вже про деякі статті нашого основного закону, котрі чимось нагадують цукерку-пустушку. Траплялось, мабуть, в дитинстві загорнути в одну яскраву обгортку папірці від усіх раніше з’їдених ласощів і підманути когось тим «подаруночком».

Купившись за обіцяне, багато хто, особливо з людей старшого покоління, вважає, що може бути безкоштовна охорона здоров'я чи освіта, посилаючись при тому на соціальні стандарти колишнього СРСР. Та насправді і в Радянському Союзі також не було безкоштовної медицини чи освіти. Звичайні грип чи простуду, може, й можна було вилікувати безкоштовно чи задешево. Але коли йшлося про складні випадки, однаково доводилося шукати хорошого лікаря, домовлятися з ним, нести «конверт» чи «корзину», шукати, як казали, «по блату» або переплачувати вдвоє-втроє за   якісні імпортні ліки.

І всі ми також знали, як «золоті медалі» в школі «продаються» і «купуються», і скільки в який хороший вуз «треба дати», щоб дитина вступила…

Чому так сталося, що старі подвійні стандарти ми взяли й в своє нове життя?

«Дорогоцінна наша…»

Логічним завершення цього якогось такого несвяткового свята, яким видався цьогорічний День Конституції, стали почуті на одному з українських телеканалів інтерв’ю з молоддю з приводу того ж таки Основного Закону країни. У хлопців і дівчат людей запитували, що вони знають про українську Конституцію? У своїх відповідях молодь, як то кажуть, двох слів зв’язати не могла. Лише один хлопчина все таки чи то згадав, чи здогадався, що в основному документі країни зазначено, що Україна – незалежна держава.

Найбільш унікальною видалися слова дівчини, яка  промовила щось на кшталт того, що в Конституції записано, що Україна – дорогоцінна.

І хай би як дивно це не прозвучало, але насправді, це, мабуть, той момент, коли «устами дитини глаголить істина».

Нам усім хочеться жити в спокійній затишній країні. Не боятися, що ні в чому не завинивши, зненацька можеш опинитися у відділку міліції. Відчувати, що наш дім справді захищена фортеця від неправомірного втручання, що ти сам, твої діти, твої рідні знаходяться під справжнім захистом держави і в себе вдома, і далеко від Батьківщини...

Тоді й, справді, захочеться сказати: «Наша дорогоцінна Україна»,   «Наша дорогоцінна Конституція».