MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Бюлетень "Права Людини", 2013, #26

Хроніка
«Любі друзі, шановні вороги!» До столітнього ювілею Юрія Шевельова Справа Квашко проти України розглянута в Європейському суді з прав людини, 26 вересня винесене рішення про порушення статті 5. Держава має виплатити йому 4500 євро Політика і права людини
Новоявлені вандали розбили меморіальну дошку Юрію Шевельову Катування та жорстоке поводження
Скільки постраждалих від насильства в міліції? Процес із особо тяжкими наслідками Право на приватність
Навіщо Міністерству освіти і науки моя національність? Свобода вираження поглядів
Євген Захаров: Інакше, як мракобіссям, заборону концерту “Мистецтво толерантності” назвати не можна! Соціально-економічні права
Суд став на сторону пасажира «Хюндаю» Право на охорону здоров’я
На Житомирщині штурмували райраду через медичну реформу Чого чекати харків’янам від медичної реформи? Практика правозахисту
Історія Андрія Діденка: Колишній в’язень, який став правозахисником

Хроніка

«Любі друзі, шановні вороги!» До столітнього ювілею Юрія Шевельова

Сто років тому народився видатний український вчений-славіст, мовознавець, літературознавець, критик Юрій Володимирович Шевельов (1908 – 2002). Людина-епоха, достоту знакова постать. Його довгий шлях позначений великими здобутками і великими випробуваннями; він сам докладно оповів про це у спогадах, якими підсумував свою життєву епопею. Під час війни він, молодий доцент університету, емігрував на Захід, тому на батьківщини аж до розвалу Радянського Союзу був проскрибований. Його праці з проблем української мови, діалектології, соціолінгвістики, історичної морфології, лексикології, – як і його блискуча есеїстка та критика – стали доступні нашим читачам тільки в незалежній Україні. Втім, для людей, вихованих попереднім ладом, вони часто виявлялися занадто незвичними, «незручними». Саме тому хотіла би пом’янути Юрія Шевельова з читачами «УМ»: маю відчуття, що саме їм насправді адресована його спадщина.

Востаннє я зустрілася з Юрієм Володимировичем майже рівно за рік до його смерті. Маю відчуття тяглості і тривалості наших стосунків, а проте насправді ця остання зустріч була лише друга… Уперше побачила й почула його в 1990-му, на Першому конгресі україністів: то був той пам’ятний багатьом виступ, коли весь зал підвівся в єдиному пориві, вітаючи його, видатного вченого-славіста, визнаного у світі і невідомого в Україні. Той виступ, що почався зі знаменного, потім багатократно цитованого звертання: “Любі друзі, шановні вороги!”… Мав на те усі підстави: невідомий широкому загалові, мав, проте, і щирих прихильників, і тих, чиїм обов’язком було провадити з ним «ідейну боротьбу».

Ще до того трапили мені до рук (від Соломії Павличко) його книжки “Не для дітей” та «Друга черга», підписані псевдонімом Юрій Шерех. Зарубіжні, ясна річ, видання. То було захоплююче читання, до того ж – воно обнадіювало саме в момент, коли стільки було сумнівів: як сприйматиме нас світ, що ми явимо світові? Авторова особистість полонила широтою поглядів, блиском думки, аргументації, відмінністю тієї мужньої іронічності від тотальної іронічної «чорнухи» доморослих снобів. Відтоді я знала вже, що він є, і отже – наш інтелектуальний ландшафт насправді не такий похмурий та пустельний. Було невимовно втішно, як в юності, відчувати, що маю в його особі Авторитет. Саме тому навіть на думку не спадало наближатися до нього: досить було того, що він є. На львівському Конгресі випадково стала свідком його зустрічі з Олексою Горбачем, теж видатним українським мовознавцем, нині вже покійним. Два вигнанці, два велети, вони просто дивилися один на одного, усміхалися, розмовляли очима… На наступному, харківському Конгресі мене насмішила молода колега: як достоту «свята простота» підійшла до нього зі словами: “Юрію Володимировичу, я хочу з Вами познайомитися; мені мама сказала, щоб я неодмінно з Вами познайомилася”… Роман Корогодський, якому я там-таки цей епізод розповіла, виявив готовність і мене познайомити з Шевельовим; я не знала, як пояснити, що мені вистачить можливості читати його книжки, а сама – що я можу йому сказати, чого б він не знав?..

Здається того ж дня зустріла харківського лінгвіста Андрія Даниленка: восени ми мали разом їхати за Фулбрайтівською програмою академічних обмінів до Гарвардського Українського інституту. Андрій у моїх очах був чимсь на кшталт інопланетянина: він мав рекомендацію Юрія Володимировича! Коли той сам звернув увагу на його публікації і озвався до нього, Андрій попросив про рекомендацію «на Фулбрайт». Мені здавалося, що лише в такий чи подібний спосіб можна наближатися до Шевельова…

Коли наступного року я приїхала з Бостона до Нью-Йорка і мала в Українській Вільній Академії Наук (УВАН) традиційну “гостьову” лекцію, мені радісно повідомили, що прийде і Юрій Володимирович: він уже рідко де буває, але його зацікавила лекція про Щоденники Сергія Єфремова, які ми тоді готували до друку. Було приємно ненароком спричинитися до того пожвавлення й піднесення, що запанувало в УВАН: прийде Юрій Володимирович!.. Він дві каденції був президентом Академії, потім – почесним президентом. Ось так сталося і моє “наближення”… Після лекції, на “гостині”, теж традиційній, ми довго розмовляли, сфотографувалися на пам’ять, Ю.В. надписав мені укладене ним видання О.Потебні “Мова. Національність. Денаціоналізація”. Серед наукових звершень Шевельова цій книжці належить особливе місце, а передмова вражає своєю науковою потугою… Коли прощалися, я подумала, що в Україну він уже, мабуть, більше не приїде: за ті півроку після Харкова відчутно здав…

Невдовзі той же А. Даниленко запропонував мені прилучитися до підготовки бібліографічного покажчика, який УВАН готувала до 90-ліття Шевельова. Ми разом писали передмову, “поділивши” ювіляра: Андрій писав про видатного мовознавця Шевельова, я про критика Юрія Шереха. Бібліографія, ще неповна, налічувала майже 900 позицій. То була щаслива нагода все приступне перечитати, здійснити “спробу реконструкції цілісного образу науковця”… І те перечитування заповідало, зокрема, що як “любі друзі”, так і “шановні вороги” залишаться непохитно вірні цьому літописцеві доби, бо така вже умова цієї гри: нічого не можна змінити чи переписати… Прихильники Шереха-Шевельова ініціювали кілька його видань, що не просто удоступнили його тексти в Україні, а зробили їх, нарешті, реальним фактом і фактором культури. Як відомо, не гаяли часу й вороги: зосібна оте вовтузення довкола Шевченківської премії, яку Шевельов дістав лише з третього представлення, так чітко всі акценти розставило!..

Наступного мого приїзду, за три роки, у квітні 2001-го, Юрій Володимирович переказав, що на лекцію прийти не може, але радий буде зустрітися в нього, запрошує в гості. Була страшенна задуха: над Нью-Йорком збиралася гроза, ще й вікна довелося зачинити, бо зривався несамовитий вітер; було сумно бачити, що час невідворотно забирає в нас цю унікальну людину і що він сам це розуміє. З’явилася ледь помітна млявість реакції, яку хотілося б та ніяк не вдавалося “сплутати” з його звичною іронічною відстороненістю. Сумно було й від спорожнілих полиць його уславленої славістичної книгозбірні. Колись В’ячеслав Брюховецький оповідав про своє велике враження від тієї бібліотеки… Я знала, що книжки ті тепер будуть у Японії та не знала, як до того ставитись… Про Японію, щоправда, в нас також була мова, але в іншому зв’язку: Ю.В. говорив про свою любов до кіно, про те, як йому вдається і тепер дещо подивитися і про японський фільм, який він дуже вподобав… “Розумієте, нічого, власне, і не відбувається, просто він її любить, а вона його ні, оце і все…”. Десь далеко, в кабінеті, задзвонив телефон, я запропонувала, що підійду і дорогою згадувала нарікання пані Оксани Радиш, що Ю.В. категорично відмовляється не лише від другого апарата, а й від того, аби цей, єдиний, полагодити… Дзвонила саме пані Оксана, попереджала, що скоро буде сильна злива. Врешті я і втрапила під неї, і не шкодувала, що не маю парасольки: добре було не знати, що тобі тече по обличчю… Знала лише, що більше вже напевно його не побачу…

Елеонора Соловей, доктор філології

2008




Справа Квашко проти України розглянута в Європейському суді з прав людини, 26 вересня винесене рішення про порушення статті 5. Держава має виплатити йому 4500 євро

Справа Квашко проти України розглянута в Європейському суді з прав людини, 26 вересня винесене рішення про порушення статті 5. Тепер держава має виплатити йому 4500 євро Вячеслав Квяшко, харків’янин 1973 року народження, в квітні 2007 року був визнаний судом винним в крадіжці і засуджений до 7 років ув’язнення. Його скарга в Європейський суд з прав людини пов’язана з його початковим затриманням між 1 та 4 травня 2005 року за підозрою в володінні наркотиками. Це затримання було незаконним, оскільки очевидною метою його був допит Квяшко стосовно крадіжки, в якій його потім і звинуватили. Він також каже, що хоча, влада стверджує, що його випустили 4 травня 2005 року, насправді його миттєво заарештували знову вже за крадіжку і не доставляли до суду до 6 травня 2006 року. Квашко вимагав компенсації за незаконне тримання під вартою. У позові він посилався на статтю 5 параграфи 1,3 (право на свободу та безпеку) Європейської конвенції з прав людини. Він також посилався на статтю 3 (заборона катування та жорстокого поводження) і стверджував, що мало місце жорстоке поводження з боку представника міліції - його побили під час першого затримання в травні 2005, залишили без медичної допомоги і в результаті цього він втратив зір в лівому оці. В рішенні Європейського суду з прав людини, винесеному по цій справі 26 вересня 2013 року, було встановлене порушення статті 5 параграфи 3 та 5 і призначена компенсація в 4500 євро, яку має виплатити Україна. Вячеслава Квашка в справі представляв юрист Харківської правозахисної групи Геннадій Токарев.



Політика і права людини

Новоявлені вандали розбили меморіальну дошку Юрію Шевельову

Харківська міська рада прийняла рішення скасувати дозвіл топонімічної комісії на встановлення меморіальної дошки лінгвістові та літературознавцю Юрію Шевельову. Через півгодини після прийняття цього рішення дошку розбили.

25 вересня 2013 р. на сесії Харківської міськради обговорювалося питання щодо доцільності зняття меморіальної дошки, що ушановує пам’ять Ю. Шевельова.

У дискусії брали участь представники громадськості, зокрема, Харківської правозахисної групи, викладачі Харківського національного університету, голова харківської облдержадміністрації Михайло Добкін та харківський міський голова Геннадій Кернес.

За даними співголови Харківської правозахисної групи Ірини Рапп, Шевельов під час війни писав статті про славістику і перевіряв правильність написання документів німецькою мовою, тому аж ніяк не може вважатися пособником фашистів.

А представник ініціативної групи з вшанування 105-річчя Шевельова Костянтин Черемський закликав міськраду не брати на себе функції судових органів, оскільки позов з приводу демонтажу дошки розглядається зараз у Дзержинському райсуді Харкова.

Незважаючи на ці доводи та на те, що напередодні – 24 вересня – дев’ять вчених провідних університетів Великої Британії та Північної Америки звернулися з відкритим листом до мера Харкова Г. Кернеса, в якому висловлювали надію, що «державні органи міста Харкова підтвердять своє попереднє рішення від 2011 року та збережуть меморіальну дошку на честь Юрія Шевельова», переважна більшість депутатів проголосувала так, як веліли «партія та влада»: дошку зняти.

І вже через півгодини після рішення сесії Харківської міськради, троє чолов’яг у капюшонах, немов вандали, розбили і забрали пам’ятний знак.

Як повідомив кореспондент «МедіаПорту», робочі, які займалися демонтажем дошки, відмовилися назвати організацію, за наказом якої вони діяли, проте один з них на ходу проговорив: «Жилкомсервіс».

Спершу чоловіки намагалися відокремити дошку від стіни будинку за допомогою сокири та обценьків, але, коли це не вдалося , розбили дошку на кілька частин і забрали.

На місце подій приїхали і правоохоронці. Вони назвали те, що трапилося, «хуліганством». Вандалів пообіцяли знайти, втім, хто саме це зробив у центрі міста, в 5 хвилинах ходіння від обласного управління міліції, звісно, не знають.

Нагадаємо, дозвіл на встановлення меморіальної дошки у Харкові на фасаді будівлі по вулиці Сумській, 17, де жив учений, міська влада дала в середині 2011 року. Гроші на пам’ятну дошку збирали громадські організації. Активісти планували встановити дошку 5 вересня, але зробили це раніше – увечері 4 вересня, з власних джерел дізнавшись, що міська влада планує заборонити монтаж меморіальної дошки.

А вже 13 вересня голова так званого «Антифашистського комітету Харківщини» Нісон Ройтман направив лист харківському міському голові зі зверненням щодо скасування дозволу на встановлення пам’ятної дошки, оскільки, на його думку, Юрій Шевельов є «пособником фашистів».

Цю думку розділили й харківські можновладці, тому рішення міськради, в принципі, було заздалегідь передбачуваним. 

Фото: «МедіаПорт»




Катування та жорстоке поводження

Скільки постраждалих від насильства в міліції?

Як на мене, проблема викорінення катувань та поганого поводження в правоохоронних органах – найтяжча в царині прав людини, оскільки в свідомості більшості правоохоронців такі дії є усталеними, звичайними, рутинними і зовсім не є злочинними. З 2001 року катування є кримінальним злочином, покарання за який передбачено 127 статтею Кримінального кодексу (КК) України, але вироків за нею – одиниці. Проте кількість жертв вражає.

 

Масштаби застосування катувань

 

За даними Харківського інституту соціальних досліджень оціночна кількість постраждалих від незаконного насильства склала у 2004 р. 1,04 млн. людей, за п’ять років 2005-2009 – 1,32 млн., у 2010 році – 790 тис., у 2011 – 984 тис. Дослідження проводилося з використанням методики опитування населення п'яти регіонів України (3000 людей в Київській, Харківській, Львівській Полтавській областях, а також Автономної республіки Крим) методом структурованого інтерв'ю за місцем проживання респондента. Відсоток опитаних, які постраждали від насильства в міліції, екстраполювався на все доросле населення країни. Звертає на себе увагу той факт, що за цивільних міністрів внутрішніх справ Юрія Луценка та Василя Цушка, які намагалися боротися з цим ганебним явищем, оціночна кількість постраждалих за рік зменшилася приблизно в 4 рази, а з початку 2010 року знову почала зростати і за два роки майже досягла даних 2004 року – цифри 1 млн. на рік. У 2012 році таке дослідження не проводилося.      

За повідомленням Генеральної прокуратури, в 2012 році до суду спрямовано 44 кримінальні справи, пов'язаних із застосуванням незаконного насильства співробітниками органів внутрішніх справ. З них за ст. 127 КК України – 8 справ, за ст. 364 КК («зловживання владою або службовим становищем») – 3 справи, за ст. 365 КК («перевищення влади або службових повноважень») – 31 справа, за іншими статтями КК – 2 справи. Це мізерний результат кримінального переслідування правоохоронців, які застосовують катування та інші засоби незаконного насильства, враховуючи те, що за перші 9 місяців 2012 року до органів прокуратури надійшло 3600 скарг на погане поводження. Однак за цими скаргами, як наголошує омбудсмен Валерія Лутковська, порушено лише 100 справ, що підтверджує неефективність и недієздатність прокуратури. У першому півріччі 2013 року розглядалася 41 заява про вчинення працівниками МВС злочину, передбаченого статтею 127, у 3 справах передано обвинувальний акт до суду, за 32 заявами кримінальне провадження закрито. За статтею 364 розглядалося 146 кримінальних проваджень, закрито 139 з них, до суду не передано жодного обвинувального акту. За статтею 365 розглядалося 1938 проваджень, 1692 з них закрито, до суду передано 34 обвинувальних акта.

Статистичні дані громадських організацій вказують на те, що масштаби застосування поганого поводження в правоохоронних органах значно вище. Тільки мережею 15-ти приймалень Української Гельсінської спілки з прав людини було зареєстровано 202 скарги у 2009 р., 172 скарги у 2010 р., 241 скарга у 2011 р., 178 скарг у 2012 р., 139 скарг за перші 6 місяців 2013 року. Серед них приймальня ХПГ отримала 55 скарг за 2009 рік , 63 скарги за 2010 рік, 88 скарг за 2011 рік, 30 скарг за 2012 рік, 28 скарг за перше півріччя 2013 року. Характерно, що в 2012 році кількість скарг на різні форми поганого поводження дещо зменшилася і що в 2013 році вона зростає порівняно з 2012.

Ці дані переконливо свідчать: заяви про те, що з набуттям чинності нового Кримінально-процесуального кодексу (КПК) 19 листопада 2012 року катування в міліції припинили, є передчасними. Зокрема, такий погляд висловила омбудсмен Валерія Лутковська в інтерв’ю 5-му каналу, ґрунтуючись на зникненні таких скарг до свого Секретаріату. Проте, відсутність скарг омбудсмену на катування, на мій погляд, скоріше є наслідком обов’язку за новим КПК відкрити кримінальне провадження. Крім того, скарг значно менше, ніж кількість постраждалих, і це може означати зневіру жертв домогтися сатисфакції, до того ж, люди бояться скаржитися на міліцію, і небезпідставно. І все ж таки, як впливає на застосування незаконного насильства в міліції новий КПК, звідки виникає такий оптимізм?  

 

Запобіжники катувань в новому КПК

 

Справді, новий КПК, на перший погляд, унеможливлює катування. Як відомо, найчастіше їх застосовували одразу після затримання, складаючи протокол про нього вже після «роботи» із затриманим і одержання зізнання у скоєнні злочину.  Між моментом фактичного затримання особи та моментом реєстрації затримання могло минути від кількох годин до кількох днів. Новий КПК спеціально визначив, що особа є затриманою з моменту, коли вона силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному цією особою. КПК передбачає також доволі жорсткі вимоги щодо реєстрації затримання та доставляння до відповідного відділку міліції, включаючи обов’язок провести розслідування у випадку невиправдано тривалого доставляння.

При цьому затримати людину без судового дозволу за новим КПК значно складніше, і це призвело до зменшення кількості кримінально-процесуальних затримань на 30%, або на 850 випадків щомісяця. Кількість клопотань слідчих і прокурорів про взяття під варту скоротилося на 45 % , число обшуків – на 30 %.

Безсумнівно, заборона новим КПК обґрунтування судових рішень показами, наданими слідчому або прокурору, гіпотетично робить марним отримання письмових зізнань від затриманого. Тепер суд має отримати докази вини безпосередньо на судовому засіданні.

Новий КПК також вимагає, щоб особа, яка здійснила затримання, негайно повідомила затриманому зрозумілою для нього мовою підстави затримання та у вчиненні якого злочину він/вона підозрюється, а також роз'яснила право мати захисника, отримувати медичну допомогу, давати пояснення, покази або не говорити нічого з приводу підозри, негайно повідомити інших осіб про його чи її затримання і місце перебування, вимагати перевірку обґрунтованості затримання та інші процесуальні права, передбачені КПК.

 

І як ці запобіжники виглядають в реальності

 

Перелік прав, наданих законом підозрюваній особі з її підписом є обов'язковим додатком до протоколу затримання, проте це не є запорукою того , що підозрювані більш обізнані про свої права. За результатами дослідження, незважаючи на те, що в 99 % матеріалах кримінальних справ перебував протокол про роз'яснення прав, більше 70 % затриманих не були поінформовані про їхні права, а 20 % дали можливість швидко прочитати аркуш паперу з переліком цих прав, при цьому ніхто нічого не роз'яснював.

За нашими спостереженнями, суттєвих змін у роботі правоохоронних органів не відбулося, а такі види порушень закону як «тіньове» затримання, затримка в його реєстрації, утримання під надуманим приводом і надалі продовжують використовуватися. За статистикою МВС слідчими органів внутрішніх справ без судового дозволу затримана за підозрою у вчиненні злочину у першому кварталі 2013 року 3801 людина.

Продовжується практика фактичного затримання осіб працівниками оперативних підрозділів, при цьому офіційний протокол затримання складається слідчим. Відповідно, до протоколу заноситься спотворені час і місце фактичного затримання, і таким чином ховається затримка в реєстрації затримання , а головне , перебування невизначено довгий час фактично затриманого під контролем оперативних працівників, без надання можливості користуватися відповідними процесуальними правами.

За інформацією адвокатів, що виконують обов'язки захисників у кримінальному провадженні, для обходу загальної заборони здійснювати затримання без судового дозволу в частині випадків використовується така «процедура»: спочатку особу фактично затримують і тримають в райвідділі, де від неї отримують потрібну інформацію про злочин. При цьому використовуються різноманітні хитрощі, зокрема, записи у відповідному реєстраційному журналі про «відвідування» особою приміщення райвідділу ОВС за власним бажанням з подальшим «залишенням» цього приміщення, а в дійсності особа продовжує утримуватися в ОВС. Надалі слідчий звертається до суду з клопотанням про затримання особи, і після отримання судового дозволу складає протокол затримання, в якому як момент затримання зазначається час, який настав після винесення рішення суду, а також вигадане місце затримання.

Отримання від особи під фізичним та/або психологічним тиском інформації, яка дозволить отримати докази злочину, зокрема, матеріальні , при незаконному її утримання під контролем офіцерів з моменту фактичного затримання і до часу офіційної реєстрації затримання, залишається достатньою мотивацією для застосування катувань. Крім того, шляхом застосування фізичного та психічного насильства можна залякати затриманого, який потім під час побачення з адвокатом або відмовляється від нього або, побоюючись поганого поводження з боку офіцерів у майбутньому, вибирає позицію визнання провини. Більше того, незважаючи на те, що пояснення, отримані від учасників кримінального провадження та інших осіб, не є доказами, такі пояснення продовжують долучатися до матеріалів кримінального провадження.

Зауважимо, що результат слідчого експерименту є окремим видом доказів, таким чином, ніщо не заважає змусити підозрюваного продемонструвати механізм вчинення злочину (навіть, якщо особа і не вчиняла жодних протиправних дій) протягом слідчого експерименту, і цей доказ буде допустимим з формальної точки зору. Також все ще залишається можливість просто підкинути певні докази підозрюваному, і жоден кодекс не здатен завадити подібній практиці розслідування кримінальних справ. Тому дуже важливою є роль судів, які повинні зайняти жорстку позицію при аналізі доказів у справі й відкидати усі з них, які отримані при сумнівних обставинах. 




Процес із особо тяжкими наслідками

Звернення до голови Представництва ЄС в Україні        

(Приєднатися до звернення можна, надіславши листа на адресу halyapuff[at]gmail.com)                                       

Шановний пане Томбінський,

Вітаємо неухильну позицію ЄС щодо вибіркового правосуддя в Україні, й, безумовно, погоджуємось із важливістю відданості України принципам верховенства права.

Звертаємось до Вас у зв’язку з так званою «справою паламарів» саме з огляду на значення цієї резонансної справи для українського правосуддя. Будь-який процес, результат котрого, як багато хто вважає, залежить від даних Президенту обіцянок, не з вини обвинувачених несе пряму загрозу встановленню верховенства права в Україні.

У «справі паламарів» - троє обвинувачених в організації вибуху в запорізькому Свято-Покровському храмі УПЦ 28 липня 2010 р. Жодних доказів причетності до вибуху немає, тільки сім «явок з повинною», від яких усі відмовилися, як тільки з’явилися справжні адвокати, а не «захисники», викликані слідчими.

Першого хлопця, Антона Харитонова, відстороненого паламаря храму, забрали в райвідділ наступного ранку після озвученого в телевізійному ефірі наказу Президента Януковича знайти винних протягом тижня. Протокол затримання склали опівночі, безпосередньо перед підписанням першої «явки з повинною». Протягом наступних днів Антон написав ще три «явки».

Його брата Сергія Дьомина забрали ввечері того самого дня. Через добу, під час нічного допиту він зізнався у виготовленні вибухівки. Коли фахівці висловили сумнів у тому, що С.Дьомин здатен був самотужки виготовити вибухівку, він написав нову «явку», згідно з якою придбав пристрій у "невстановленої особи".

Другого паламаря – Євгена Федорченка – затримали за кілька днів.

Викликає занепокоєння ціла низка порушень процесуальних прав у цій справі. Незважаючи на серйозні підстави вважати, що численні «зізнання» підсудних були отримані шляхом катувань, психологічного тиску та погроз, жодного розслідування проведено не було.

Навпаки, коли дві експертизи від Донецького та Луганського науково-дослідницьких інститутів судових експертиз фактично підтвердили застосування незаконних методів тиску, суддя Минасов просто призначив третю, яка спростувала висновки попередніх двох. У клопотанні щодо виклику до суду судових психологів для з’ясування, звідки такі діаметрально протилежні висновки, захисту було відмовлено.

Слід зазначити, що значні зміни, внесені до обвинувального висновку в переддень вироку (зокрема й усунення точного часу, щоб наявність алібі в підсудних "не заважала"), теж не викликали зауважень з боку судді Минасова.

2 квітня 2013, попри низку порушень, які в аналогічних справах уже призводили до рішень не на користь України в Європейському суді з прав людини, Антона Харитонова та Євгена Федорченка засуджено до 15 років ув’язнення, Сергія Дьомина – до 14 років.

Ми переконані, що увага з боку ЄС до цієї тривожної справи та присутність працівника Представництва ЄС в Україні на засіданні апеляційного суду Запорізької області, який розглядатиме "справу паламарів" 1 жовтня 2013 р., стануть для всіх, зокрема й для українського суспільства, потужним та надзвичайно важливим сигналом.

З повагою,

Галина Койнаш, Харківська правозахисна група

Євген Захаров, Харківська правозахисна група

Олег Левицький, адвокат, Українська Гельсінська спілка з прав людини

Наталя Беліцер, Інститут демократії імені Пилипа Орлика

Мирослав Маринович, колишній політв’язень,  проректор Українського католицького університету

Зиновій Антонюк

Mykola Riabchuk, Vice President of the Ukrainian PEN Centre

Andrew Grigorenko,  General Petro Grigorenko Foundation

Ольга Дьомина, мати Антона Харитонова та Сергія Дьомина

Микола Козирев, правозахисник. Луганськ

Андрій Диденко, , Харківська правозахисна група

Ірма Крейн

Аня Геращенко, Харьков, координатор гуманитарных проектов

Ольга Замбон, Германия, частный предприниматель

Алексей Геращенко, Харьков, программист

Дмитрий Горбунов, Голландия, программист

Олексій Свєтіков, правозахисник, Луганська область

Наталья Кожина

Сергей Горляк, юрист

Олександр Северин, ІЦ "Майдан Моніторинг"

Krzysztof Śledziński 

Ewa Sowa, radca prawny

Михаил Шкуро - предприниматель.

Маргарита Чухрій

Херсонская областная общественная организация "ПРАВО на ЖИЗНЬ"

Larissa Fradkin, Emerita Professor, London South Bank University

Vsevolod Afanasyev, British Antarctic Survey

Світлана Рудь, Краматорська міська громадська організація "Центр правових технологій"

Галина Мисирук

Анастасия Якушина 

Кирило Булкін, директор ГО "МАМАЙ", літератор, актор

Віталій Погосян, голова адвокатського об’єднання "Погосян, Томчук та Партнери" 

Оксана Томчук, адвокат, "Погосян, Томчук та Партнери"

С.Є. Погосян, адвокат, "Погосян, Томчук та Партнери"

Н.В.Жмайло, адвокат, "Погосян, Томчук та Партнери"

Анастасія Ольховнікова – тренер

Є.С. Черноног, доцент кафедри комерційного і трудового права СІ МАУП,  

Олекандр Букалов, "Донецький Меморіал"

Вадим Пивоваров, Асоціація УМДПЛ

Василь Сухов, Дніпропетровська правозахисна група

Віталій Подлобніков

Максим Буткевич, Проект "Без кордонів"

Антоніна Кравченко

Костянтин Рєуцький,   Правозахисний центр "Поступ"

Ира Сидоренко

Василий Сидоренко, Придприниматель

Светлана Сидоренко, домохозяйка

Лина Сидоренко

Андрей Сидоренко

Ирина Шараева, руководитель

Татьяна Лысикова, администратор

Елена Лысенко, администратор

Алина Ахримова, предприниматель

Ролена Пархоменко, соц.службы

Александра Новикова, предприниматель

Яна Свириденко домохозяйка

Володимир Ханас, Адаптаційний чоловічий центр, Тернопіль

Володимир Шевченко, Тернопільська Правозахисна Група.

Людмила Коваль, правозахисник.

Віктор Тарасов, Чернігівський громадський комітет захисту прав людини

Vladimir Fomitskiy

Артур Фредекінд, журналіст, літератор

Центр Громадянських Свобод

Владимир Ажиппо, ветеран МВД

Андрій. Дуйко

Андрей Сапон

Сергій Буров, громадська організація М’АРТ

Дмитро Лаба

Марія Алєксєєнко, Жіночий консорціум України

Alexey Semyonov, USA, President, The Andrei Sakharov Foundation.

Михаил Зайцев

Олег Яштулов, Донецьк

Елена Волочай, неправительственная организация "За профессиональную помощь"

Олена Луньова, ГО "Айболіт", Мережа правових приймалень Криму 

Тетяна Печончик

Александр Володарский. 

Лариса Полулях

Євгенія Закревська. Адвокат

Ярослав Мовчан, головний редактор журналу Жива Україна

Елена Грушко.

Владимир Каплун, Харьковская правозащитная группа

Петр Танатаров

Светлана Побережец, Винницкая правозащитная группа,

Богдан Бондаренко, юрист Луганського ОВ КВУ

Олена Шостко

Carol Leborg

Гюльнар Назарова

Павло Хазан - Зелений світ / Друзі Землі України

Ольга Голуб

Олександр Степаненко,   Гельсінська ініціатива-ХХІ

Игорь Чудновский

Наталя Щербата, Всеукраїнська Асоціація жінок-адвокатів

Микола Коробко, ГО "Криворізьке міське правозахисне товариство"

Ирина Лех, частный предприниматель

Татьяна Жавжарова

Володимир Чабан, Інженер ТРК

Екатерина Ивченко, частный предприниматель

Наталя Камишникова, журналіст, Волинська організація "За права людини і демократію" 

Англомовну версію звернення можна прочитати тут




Право на приватність

Навіщо Міністерству освіти і науки моя національність?

Історія про те, як головне управління освіти Києва вимагало від шкіл списки дітей працівників ЗМІ, змусило зацікавитися питанням: навіщо в школі батьки заповнюють анкети, де завжди вказують не тільки ПІБ, адресу, номер телефону, але і місце роботи.

В єдину державну електронну базу з питань освіти (ЕГЕБО), яку досі пов'язували з абітурієнтами, студентами і викладачами вузів, тепер починають вводити інформацію про школярів і навіть дошкільнят.

В базі міститься інформація не тільки про учнів та вчителів, але і про батьків: національність, громадянство (переносяться з копії свідоцтва про народження дитини), дата народження, місце роботи, телефон, e-mail, стверджує у своїй статті журналіст DT.UA Оксана Онищенко.

Обробка інформації відбувається через ліцензійне програмне забезпечення "Курс: школа", яка кожна школа купує (до речі, за свої гроші) у ТОВ "Нові знання".

З допомогою цього вся інформація з шкіл направляється в інформаційну систему управління освітою (ІСУО), а вже з неї - в електронну базу ЕГЕБО, адміністратором якої є сумнозвісна держпідприємство "Інфоресурс", створене Міністерством освіти.

Планується, що інформація буде збиратися по районах, потім по областях і нарешті - по всій країні. Офіційним власником бази ЕГЕБО є МОН.

У 2012 році наказом Міносвіти в різних регіонах України був проведений експеримент "ІСУО-2012" з реалізації цього плану. Його результати визнані задовільними. З 2013 року всі школи повинні подавати звіти на портал ІСУО. Є спеціальний лист і методичні рекомендації МОН з цього приводу.

"Хто знає, може бути, сьогоднішня історія з батьками-журналістами здасться нам через кілька років квіточками. Адже по завершенню створення електронної бази чиновникам вже не потрібно буде нікого ні про що просити. Досить правильно задати пошук",- зазначає Оксана Онищенко.




Свобода вираження поглядів

Євген Захаров: Інакше, як мракобіссям, заборону концерту “Мистецтво толерантності” назвати не можна!

Проект “Мистецтво толерантності” - це важливий напрямок діяльності Харківської правозахисної групи. Він включає в себе як дослідження проблеми нетерпимості в Україні щодо різних вразливих груп, моніторинг злочинів на ґрунті ненависті, боротьбу з дискримінацією, захист її жертв; так і проведення музичних фестивалів “Мистецтво толерантності”, в яких беруть участь різноманітні етнічні колективи, які грають Global music. Це джазова музика високого ґатунку. Фестиваль вже неодноразово відбувався і в Україні, і за кордоном.

І от сьогодні сталося так, що концерт, який мав відбутися в рамках фестивалю “Мистецтво толерантності”, не відбудеться.

Концерт був запланований у Харківській філармонії, вже продавалися квитки, підготовка до концерту йшла за планом. Але вийшло так, що у будівлі філармонії був розпочатий ремонт, і адміністрація вирішила перенести цей концерт до Органного залу, що розташований в Успенському соборі, який належить на правах власності Харківській єпархії Української православної церкви.

Коли єпархія почула, що в Органному залі будуть грати джаз, вона просто заборонила проведення концерту. Отже, концерт в тому приміщені не відбудеться.

Концерт перенесли до Клубу “Indie”, хоча вже було продано більше квитків, ніж вміщує цей клуб. І що сьогодні там буде о 20 години я просто не уявляю.

Історія із забороною концерту виглядає, м’яко кажучи, дивною. Музиканти, що братимуть участь у цьому концерті, вже грали і у башті Давида в Єрусалимі, у синагозі, у католицькому соборі, у домініканському соборі і ніяких проблем не виникало.

А наша православна церква не хоче чути слово “Джаз”!

Мені здається, що в головах тих людей, що заборони проведення концерту фестивалю “Мистецтво толерантності” у Органному за залі, застрягла максима 50-х років минулого сторіччя: “Сегодня он играет джаз, а завтра Родину продаст!”

Інакше, як мракобіссям, заборону концерту “Мистецтво толерантності” назвати не можна!

 




Соціально-економічні права

Суд став на сторону пасажира «Хюндаю»

17 вересня 2013 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва прийняла рішення на користь пасажира сумнозвісного в Україні «Хюндаю».

Це рішення може стати прецедентним, адже суд визнав право споживачів послуг «Укрзалізниці» на компенсацію, незалежно від того, є штамп начальника поїзда на їх квитках чи ні.

Передісторія є такою: пасажир поїзду «Хюндай» Максим Щербатюк, що є юристом Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ), 13.10.2012 року виїхав з Харкова о 6 год. 50 хв. та за розкладом мав прибути до Києва об 11 год. 30 хв. Натомість, через 30 хв. після відправлення потяг зупинився та надалі не зміг рухатися. Пасажирам було запропоновано пересісти до іншого потягу, внаслідок чого М. Щербатюк прибув до Києва о 15 год. 10 хв., тобто із запізненням майже на 4 години. «Укрзалізниця» навіть різницю у вартості квитків йому не повернула.

Тому юрист вимагав від Державного підприємства «Українська залізнична швидкісна компанія» та Державної адміністрації залізничного транспорту України «Укрзалізниця» відшкодування матеріальної та моральної шкоди, спростування недостовірної інформації відносно «точності та надійності» швидкісних електропоїздів «Інтерсіті+».

З цією метою спільно із юридичною компанією «Правочин» було розроблено та подано позов проти «Укрзалізниці» щодо неякісного надання послуг перевезення поїздами «Хюндай».

Як повідомляє сайт УГСПЛ, позов був розроблений для того, аби кожен пасажир, який з вини «Укрзалізниці» був невчасно доставлений до місця призначення, міг захистити своє право в судовому порядку.

Проте в суді першої інстанції представники «Укрзалізниці» зуміли переконати суддю, що квиток, який дає право на проїзд, не є доказом того, що людина їхала в потязі. Служитель Феміди вирішила, що кожен пасажир, який хоче довести, що скористався послугою «Укрзалізниці», на підтвердження цього повинен брати засвідчений акт начальника поїзду.

Судді апеляційного суду з таким твердженням не погодились та зазначили: «Доводи відповідача про те, що позивач не надав засвідченого акта начальника поїзда, не можуть бути підставою для відмови у стягненні різниці вартості квитків, оскільки такий акт не отримано позивачем не з його вини, а з вини працівників потягу «Інтерсіті+» № 161/164 Харків – Київ».

Щоправда, визнавши провину підприємства-монополіста, Апеляційний суд не знайшов причин призначити пасажиру відшкодування за моральну шкоду, яка була отримана від затримки потягу.

З цього приводу Максим Щербатюк зазначив: Сподіваюся, у Вищого спеціалізованого суду, куди вже подана скарга, вистачить сміливості зробити наступний важливий крок і задовольнити наші вимоги щодо моральної шкоди».




Право на охорону здоров’я

На Житомирщині штурмували райраду через медичну реформу

Сьогодні, 26 вересня у місті Коростишеві Житомирської області близько 200 людей вийшли на мітинг до районної ради, де на сесійному засіданні розглядалось питання реорганізації місцевої лікарні.

Депутати Коростишивівської раби планують створити комунальний заклад «Центр первинної медико-санітарної допомоги Коростишівського району» і планують скоротити ряд відділень районної лікарні - влада хоче скоротити неврологічне, кардіологічне, гінекологічне та  пологового відділення лікарні.  

Ніхто з представників влади до мітингувальників не вийшов. Обурені люди під крики «Ганьба!» почали штурмувати будівлю. Акцію підтримала місцева організація ВО Свобода.

Вже після голосування депутати райради вийшли до мітингувальників і заявили, що про скорочення лікарів не йдеться, а розглядається питання розділення фінансування районної лікарні.

В той же час міліція повідомила, що «народний депутат зробив спробу зайти до адміністративного будинку, водночас спонукавши до цього близько 70 осіб – учасників акції».

«На вимогу працівника міліції посвідчити особу, чоловік не надав жодного документа і намагався силою ввійти до приміщення, при цьому зірвавши погон з правоохоронця, який забезпечував охорону громадського порядку», - йдеться в повідомленні обласної міліції.

Правоохоронці заявили, що після надання документа про особу, доступ до сесійної зали райради для депутата та двох помічників було відкрито.

Міліція з’ясовує  обставини, описані дії кваліфікує ч. 2 ст. 296 ККУ - хуліганство, вчинене групою осіб.

За матеріалами тижневика Тиждень




Чого чекати харків’янам від медичної реформи?

18 вересня 2013 року у приміщенні Харківської правозахисної групи відбулась прес-конференція "Медична реформа в Харкові: буде погано, але недовго?"

Провів прес-конференцію Директор Харківської правозахисної групи Євген Захаров.

Як стало відомо Харківській правозахисній групі з відповіді директора Департаменту охорони здоров’я Харківської міської ради Ю. В. Сороколата на інформаційний запит, згідно з Рішенням Харківської міської ради від 03.07.2013 р. № 1221/13 в Харкові буде створено 13 комунальних закладів охорони здоров’я. Ця відповідь викликала низку питань, які й стали предметом обговорення на прес-конференції:

1. Які функції будуть виконувати 13 комунальних закладів охорони здоров’я, які створюються в м. Харкові згідно з Рішенням Харківської міської ради від 03.07.2013 р. № 1221/13?
2. Як буде відбуватись надання медичної допомоги хворим у новостворюваних лікарняних закладах?
3. Як новостворювані лікарняні заклади будуть співпрацювати з іншими, зокрема, спеціалізованими, лікарняними закладами?
4. Що буде з тими 13 лікарняними закладами (та їхніми працівниками), на базі яких створюються нові заклади?

На прес-конференцію був запрошений директор Департаменту охорони здоров’я Харківської міської ради Юрій Володимирович Сороколат, але він не прийшов.

Євген Захаров відзначив, що медична реформа у Харкові розпочалась явочним порядком, опісля закриття медичних установ в області. Заплановано відкрити 13 центрів первинної медико-санітарної допомоги на базі 13 діючих поліклінік та лікарень.

Він наголосив, що рішення Харківської міської ради про створення 13 центрів первинної медико-санітарної допомоги на базі 13 діючих поліклінік та лікарень є незаконним. Оскільки нормативно-правовий акт щодо проведення медичної реформи не діє на території Харкова та Харківської області. Вже з цієї причини це рішення можна оскаржити до адміністративного суду.
Сама ж реформа суперечить ст. 49 Конституції України, яка забороняє скорочення кількості державних та комунальних медичних закладів.

Аби пояснити загрози виконання незаконного рішення міської ради, Євген Захаров розповів про те, що відбувалось області.
Ось лікарня у селищі Бірки. На цьому фото показано, що залишилось після її “оптимізації”. В приміщенні бувшої лікарні відкрили лікувально-діагностичний центр на 6 ліжок, а було їх значно більше. Мешканців Бірок для отримання медичної допомоги направляють навіть не до Мерефи, яка поблизу, а у Зміїв, бо Бірки належать до Зміївського району. Мешканцям добиратися незручно, а отримати всі процедури денного стаціонару просто неможливо, бо можна не встигнути на автобус.

Якщо подивитись на хід медичної реформи у “пілотних” областях, ми побачимо, в деяких населених пунктах люди ставали на захист своїх лікарень, і іноді їм вдавалось захистити свої лікарні.

Але, коли відкривають отакі, як в Бірках, центри первинної медико-санітарної допомоги, більша частина приміщень бувших лікарень або здається в оренду комерційним медичним установам, або іншим комерсантам, або ці будівлі просто стоять порожні. І було чимало сюжетів по національних телеканалах, в яких показувалось, як колишні лікарні руйнуються: вікна вибиті, двері зняті...


До Харківської правозахисної групи потрапив один наказ, обласний. Він змінює порядок направлення хворих на консультацію до установ Академії медичних наук. Якщо хворому потрібна консультація кращих фахівців, на приклад у Інституті неврології та психіатрії, або в Інституті терапії, чи в Інституті ортопедії і травматології, при кожному з яких є консультативні поліклініки, раніше лікар робив виписку з медичної картки та писав направлення, ставив свою печатку та печатку лікарняного закладу. І з цим направлення та випискою людина йшла до відповідної поліклініки та отримувала консультацію.
Тепер цей порядок змінено. Тепер районні поліклініки та лікарні не мають права видавати такі направлення до консультативних поліклінік. Натомість такі направлення буде видавати монопольно Обласне управління охорони здоров’я. Навіщо це було зроблено, якщо відкинути корупційну версію, я просто не розумію!


Далі Євген Захаров виклав свій погляд на реформи, які відбуваються в нашій державі. Реформи, які ми спостерігаємо, мають на меті скорочення дефіциту бюджету. Це скорочення мережі медичних, культурних, наукових та освітніх установ. Зменшення видатків на їхнє утримання та перерозподіл коштів на інші, “більш важливі”, потреби.

Євген Захаров привернув увагу присутніх до проблеми смертності в Україні.
Ми всі знаємо, що ст. 3 Конституції України проголошує життя та здоров’я людини найвищою соціальною цінністю. На тлі цього виглядає повним абсурдом те, що Україна вийшла на перше місце в світі за смертністю населення. Україна випередила і країни Африки, і країни Латинської Америки. На зараз смертність в Україні сягає 19,2 на 10 тисяч населення. В найгірший за всі роки незалежності за економічних умов 1999 рік ми мали смертність 14 на 10 тисяч населення. І це було далеко не перше місце в світі.
Те, що відбувається зараз, це результати політики нашої держави в галузі медицини.


Учасник прес-конференції полковник медичної служби, голова Всеукраїнської громадської організації імені Пірогова "Військова медицина України" О. Малиш наголосив на необхідності запровадження страхової медицини.

У медицині все би було добре, як були б гроші. Тоді б не виникало питання: закривати, чи не закривати.
Ще 1998 року на першому з’їзді лікарів, Президентом тоді був Леонід Кучма, а охороною здоров’я опікувалась, як і зараз, Раїса Богатирьова, було сказано: лікарі вже давно знають, як робити реформу, лікарі добре розуміють, що кастрацією імпотенцію не лікують. А зараз ми йдемо шляхом кастрації.

Де взяти потрібні кошти? Як казав видатний лікар Пирогов, необхідно залучати приватний капітал. А приватний капітал - це медичне страхування. Якщо ми зможемо добитись, аби роботодавець платив за найманого працівника медичну страховку, тоді в нас справа зрушить з місця. Попри спротив олігархів, необхідно лобіювати медичне страхування!

Коментуючи виступ О. Малиша, Євген Захаров зауважив, що було вже кілька проектів впровадження страхової медицини, є ще кілька законопроектів. Є два підходи до страхової медицини, які містяться в тих законопроектах. Але потрібно розуміти: все страхова медицина запрацює тоді, коли буде здорова економіка, коли економіка буде працювати. Тоді будуть робитись відрахування хоч за однією системою страхової медицини, хоч за другою. Але мають постійно надходити страхові відрахування.


* * *

Зміни в системі охорони здоров’я так чи інакше стосуються всіх. З огляду на представлені на прес-конференції факти, ці зміни негативно позначаться як на хворих, так і на лікарях.




Практика правозахисту

Історія Андрія Діденка: Колишній в’язень, який став правозахисником

Правозахиснику Андрію Діденку 45 років. Вісім із них він відсидів у в’язниці за злочин, який, як він стверджує, не скоював. Андрій один із тих, хто з власного досвіду може розповісти про міліцейське свавілля, життя у в’язниці й після неї.

2002 року йому було висунуто обвинувачення у викраденні в особливо великих розмірах і в зберіганні зброї і наркотиків. Зараз Андрій – член Харківської правозахисної групи і займається питаннями жорстокого поводження у міліції та місцях позбавлення волі, що спіткало його самого.

Діденко зі своїм приятелем планували відкрити майстерню з виготовлення меблів. Але трохи пізніше його заарештували навіть без рішення суду.

«Декілька днів мене тримали без жодних санкцій. Потім мене звинуватили та засудили за злочин, якого не скоював. Мене спочатку три дні катували і взагалі нічого не говорили…», – розповідає правозахисник.

За час, поки Андрій відбував покарання у в’язниці, йому вдалося виграти завдяки апеляціям і касаціям більше ста років для інших людей. Проте добитися справедливості у своїй справі так і не вдалося.

Саме про реалії виживання в українських в’язницях і правозахист Андрій Діденко розповів в інтерв’ю INSIDER.

М.О. – Наскільки мені відомо, ви стали правозахисником після того, як самі відсиділи 8 років. Як сталося, що ви потрапили за ґрати?

А.Д. – Ми з моїм приятелем планували відкрити майстерню з виготовлення меблів, але трохи пізніше мені було пред’явлено обвинувачення у викраденні в особливо великих розмірах і в зберіганні зброї та наркотиків.

Найцікавіше, що мене заарештували навіть без рішення суду. Декілька днів мене тримали без жодних санкцій та якихось процесуальних елементів. Коли справа дійшла до слідчого, я просто підписав чисті аркуші паперу. Я не знав, що буде в обвинуваченні, мені вже було навіть байдуже….

М.О. – Чому? Вас катували?

А.Д. – Так, мене катували, вимагаючи зізнань. Я ка-зав, що зізнаюся і в скоєнні терористичного акту, тільки щоб припинили це жахливе дійство. Вже після того, як було підписано зізнання, зрозумів, у чому мене звинува-чують.

М.О. – Катували вас прямо у райвідділку міліції?

А.Д. – Ні, це було навіть не у райвідділку, а в якомусь підвальному приміщенні. Навіть не знаю, де це, тому що мене привозили на машині – скрученого «в рулет «, і майже заносили в це приміщення. Там мене просто били і нічого не говорили.

М.О. – Ви відсиділи 8 років, тобто вам жодним чином не зменшили термін ув’язнення?

А.Д. – Так, усі вісім років. Більше того, я був «злісним порушником режиму утримання», бо адміністрації будь-якого виправного закладу не подобається, коли її дії або бездіяльність оскаржують у законний спосіб.

В Україні не можуть зрозуміти, що в усьому світі дії адміністрацій оскаржують, і це – нормальна практика.

Якщо з якоїсь установи виконання покарань немає скарг, то це – не нормально, це зовсім не свідчить про те, що права людей, які там перебувають, дотримано. Це ознака того, що ці люди не мають можливості оскаржувати дії або бездіяльність чиновників.

І от саме оскарження дій і бездіяльності чиновників призвело до того, що майже вісім років я перебував в ізоляції, тривалий час мене піддавали дисциплінарним стягненням за мою, можна вже сказати, професійну діяльність.

М.О. – А що означає дисциплінарні стягнення?

А.Д.- Дисциплінарне стягнення – це коли обвинуваченого, який перебуває в СІЗО поміщають у карцер на 10 діб. А засудженого – в дисциплінарний ізолятор (це, по суті, такий самий карцер) на 15 діб або переводять у приміщення камерного типу приблизно на три місяці.

Мене тривалий час переводили з одного такого закладу з 3-х місяців – на 15 діб, з 3-х – на 15.

М.О. – А що саме ви оскаржували?

А.Д. – Дії та бездіяльність адміністрації закладу. До мене зверталися багато людей зі своїми проблемами.

М.О. – Тобто людей із закладу, де ви сиділи?

А.Д – Так. Мене переслідувала адміністрація за те, що я допомагав людям у такий спосіб.

М.О. – Виходить, правозахисну діяльність ви почали ще перебуваючи за ґратами?

А.Д. – Я ще не знав тоді, що це називається правозахисною діяльністю. Це потім, коли у мене нелегально з’явився мобільний телефон і я почав спілкуватися з журналістами та влаштовувати публічні заходи на свободі, один правозахисник сказав, що моя діяльність називається правозахисною. До того я цього не знав.

М.О. – Розкажіть, будь ласка, про найяскравіші справи, яким ви займалися перебуваючи на території виправного закладу.

А.Д. – Якщо говорити про період, коли мене вже перевели на відкриту зону, то зверталися дуже багато лю-дей зі своїми кримінальними справами.

Я помітив одну особливість – незалежно від того, вчинила людина злочин чи ні, але за будь-яких умов, якщо ретельно вивчити кримінальну справу, то в більшості з них можна знайти порушення, допущені під час слідства та суду.

Аргументація, яку наводить позиція захисту, в тому числі й адвокати цих людей, переконливо свідчить про те, що рішення несправедливе, воно має бути переглянуте.

Але з огляду на те, що такої процедури немає, я змушений був людині відмовляти, бо справа була безнадійна.

Загалом я нарахував близько ста років, які вдалося скасувати завдяки апеляціям і касаціям.

М.О. – Тобто ви сумували той вік?...

А.Д. – Так. Було багато цікавих випадків.

Наприклад, до мене звернулася людина, до етапування якої залишалися лічені години. Його звинувачували в тероризмі, підриві економіки, загалом близько семи пунктів обвинувачення.

А зробив він ось що: з метою власного збагачення перерубав такий товстий дріт Акерман – Одеса. Таким чином він вчинив лихо, адже знеструмив місто, але ж він мав на меті саме збагачення, а не тероризм чи підрив економіки.

Написавши кілька клопотань, пояснивши йому, як захищати свої інтереси, справу було перекваліфіковано, таким чином значно зменшивши термін покарання у вигляді позбавлення волі.

М.О. – А якщо повернутися до умов перебування в місці позбавлення волі, якими вони були, яке було ставлення? Як це – бути у в’язниці ще й мати власну думку?

А.Д. – Адміністрація спочатку просто намагалася мене залякати, але потім відмовилася від цього.

Якось до мене було застосовано дисциплінарне стягнення у вигляді 15 діб ДІЗО, а в Києві організували біля департаменту і Генпрокуратури акції протесту на мій захист.

Тоді з Києва зателефонували й адміністрація зрозуміла, що я веду правозахисну діяльність.

У мене до закінчення терміну покарання залишалися лічені місяці. Проте адміністрація відігралася тим, що дала адміністративний нагляд на два роки.

Протягом двох років я не міг залишати помешкання з 9-ї вечора до 5-ї ранку, не переміщатися в інший район без дозволу адміністрації, що здійснювала адміннагляд, не міг перебувати в місцях, де розпивають спиртні напої.

Порушення могло стати приводом для повторного позбавлення волі.

М.О. – А можете описати одну зі справ, яку ви виграли, якою найбільше пишаєтеся, яка найбільше запам’яталася?

А.Д. – Мені запам’яталася кампанія у справі Якова Строгана, при тому, що головною заслугою в цій справі є робота адвоката з Харкова Дмитра Медведєва. Строгана двічі катували, проте після того, як йому висунули обвинувачення, він все ж не побоявся протестувати.

Він розповів, що його катували, вивозили в ліс, до статевих органів подавали електричний струм, потім він втрачав свідомість, йому заливали в рот нашатирний спирт, все це він потім зафіксував у медичних закладах, однак прокуратура все одно відмовила в порушенні кримінальної справи.

Він брав участь у комітетських слуханнях у парламенті – в комітеті законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, зустрічався з омбудсменом, тоді ще Ніною Карпачовою. Ця справа набула дійсно всеукраїнського резонансу.

Але після того, як Яков приїхав із цих комітетських слухань, його знову заарештували і висунули звинувачення вже в замаху на вбивство, знову віддали на катування тим самим катам, що й при першому затриманні, а до суду для обрання запобіжного заходу привезли зі свіжими слідами від побоїв на тілі.

Ми провели низку публічних заходів, виходили на вулиці на захист Якова Строгана. І нам таки вдалося звільнити його з-під варти.

М.О. – З вашого досвіду: на що найбільше скаржаться – на ненадання медичної допомоги, побиття, катування?

А.Д. – Якщо говорити про скарги, які надходять від засуджених, то йдеться переважно про несправедливі судові рішення.

М.О. – Ще декілька запитань про утримання: б’ють чи не б’ють людей у в’язницях? Можливо, до вас ставилися по-іншому, але як людина, котра бачила картину зсередини, ви знаєте, як до інших ставилися.

А.Д. – Ми багато років уже наголошуємо на проблемі, яка існує, хоч зараз все це трішки притихло. Це – застосу-вання спецпідрозділу Державної пенітенціарної служби для побиття в’язнів.

Відбувається це так: заходить такий спецзагін у чорному камуфляжі, в масках зі щитами. Відбувається все так, що в’язні розуміють, що ці бійці приїхали на автобусах.

Одразу ширяться чутки про те, що вони приїхали з Києва, Запоріжжя. І це напруження вже є в установі, коли ще нікого не били, не катували, але саме напруження вже відчувається.

Коли люди перебувають у такому стані роками, то їхня психіка рано чи пізно ламається. Потім відчиняються двері, з людини починають просто знущатися, під виглядом обшуку починають викидати всі речі, вибирати хороші цигарки і шоколад і класти це собі до кишень.

Коли з ув’язненим поводяться не як з людиною, коли кожної хвилини вона відчуває, що над нею знущаються… Цей підрозділ використовують саме для залякування і знущання над в’язнями.

М.О. – А яка регулярність?

А.Д.- Раніше цей спецпідрозділ застосовували дуже часто, під виглядом придушення заворушень і стратегічних планів щодо навчання спецпідрозділів і персоналу.

Але насправді його використовували для катувань і знущань. Останні побиття відбувалися у 89-й колонії, в Сімферопольському СІЗО.

Але ми (правозахисники, – ред.) не маємо можливості безперешкодно відвідувати місця позбавлення волі, ми не маємо такого мандата.

Єдине, що ми можемо, – лише поширювати інформацію, писати запити і вимагати від чиновників реакції, коли бачимо і відчуваємо, що відбувається порушення прав людини.

М.О. – Якщо повернутися до вашого особистого… Ви сказали на початку, що не маєте юридичної освіти. Наскільки я розумію, це тільки досвід, книжки… Як це все відбувалося?

А.Д. – Так, це власний досвід, практика. Найкращі знання – це практика. Коли ти практикуєш кожного дня з реальними людьми, реальними проблемами, читаєш процесуальні документи, рішення судових інстанцій, тоді це найкращий досвід, найкращі знання.

М.О. – Не виникало думки чи бажання отримати офіційну юридичну освіту?

А.Д. – Я планую вступити до юридичного ВНЗ і заочно отримати диплом юриста, але для цього потрібен час…

М.О. – Наскільки я розумію, до вашого ув’язнення у вас була сім’я.

А.Д. – Так, у мене є доросла донька. Вона нещодавно вийшла заміж. А зараз у мене нова сім’я – п’ятеро дітей. Нещодавно народився малюк, йому вже майже п’ять місяців.

М.О. – З колишньою сім’єю ви не спілкуєтеся?

А.Д. – Мене засудили до восьми років позбавлення волі. Дружина мене не дочекалася, вийшла вдруге заміж. Це звичайна практика, я її в цьому не звинувачую, вона жінка, людина…

М.О. – Як ви потрапили до Харківської правозахисної групи?

А.Д. – Я познайомився з Євгеном Захаровим іще перебуваючи у в’язниці. Звертався до Євгена Юхимовича, він допомагав мені з ліками, надсилав літературу, тобто опікувався.

Потім, коли я звільнився, ми зустрілися, і він запропонував мені працювати в Харківській правозахисній групі.

До того я писав публікації, які розміщували на сайті Харківської правозахисної групи, так влився в колектив із розумінням, що я вже давно працюю з цими людьми. Від часу звільнення я офіційно працюю в Харківській правозахисній групі.

М.О. – Чи були погрози з боку міліціонерів на кшталт «не рипайтеся», зважаючи на те, що два роки були під адміннаглядом?

А.Д. – Міліціонери дуже добре розуміють, коли людина знає свої права. І серед них є багато розумних лю-дей, які прагнуть збудувати собі чесну кар’єру. Серед них також є люди, які розуміють, що людина знає свої права, тому її краще не чіпати.

Таке було ставлення і до мене від працівників адміннагляду. Я намагався також не зловживати і все пройшло добре…

М.О. – Крім правозахисту, чим ви ще займалися у в’язниці?

А.Д.- Читав книжки і писав. Книжки переважно юридичного профілю, але я також зрозумів, що мені потрібні базові знання про економіку і про політику, бо ці всі аспекти пов’язані між собою. Я почав цікавитися економію, політикою, правом…

М.О. – Можливо, хочете ще щось сказати людям?

А.Д. – Борітеся – поборете!

2 жовтня 2013

http://theinsider.com.ua/lifestyle/524bcfcad1677/




Бюлетень "Права Людини", 2013, #26