Бюлетень "Права Людини", 2013, #31

Між українською владою та Європейським комітетом з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (КЗК, Комітет)[i] особливі відносини складалися вже давно. Наша країна стала одним із лідерів по кількості здійснених до неї візитів[ii]. Більше того, останніми роками вони почастішали і, очевидно, не дарма.

Нещодавно наша держава стала об’єктом процедури з публічної заяви згідно з ч. 2 ст. 10 відповідної конвенції[iii], чим встановили своєрідний рекорд – Україна перша країна щодо якої ініційовано відповідну процедуру у зв’язку із діяльністю в’язничного відомства (Державної пенітенціарної служби) та четвертою країною, яка була удостоєна цього ганебного знаку уваги від КЗК[iv]. Напевно, не в останню чергу з огляду на це до нас нещодавно знову завітав цей поважний орган Ради Європи[v]. І на цей раз майже так само «успішно», як і в останнє, щоправда, головним об’єктом перевірки на цей раз став, безперечно, один із найголовніших кровожерів в області права на повагу честі, гідності та фізичної недоторканості – Міністерство внутрішніх справ України.

Тим не менш, МВС піклується про свій імідж, а особливо про імідж міжнародний, що, звичайно, не так вже й легко зробити із насмішливим та зверхнім відношенням до ідеї прав людини його керівництвом, співробітниками, особливо в підпорядкованих установах. Згідно зі встановленою процедурою делегація КЗК після проведення свого візиту до країни-учасниці Ради Європи робить попередні зауваження «preliminary observations», зміст яких має залишатися в таємниці до моменту публікації їх Комітетом з дозволу відповідної держави. Однак в порушення цього МВС чи то з незнання, чи то з нестримного бажання попіаритись випустило прес-реліз з такою назвою: «Ситуация в ОВД улучшилась» – Председатель Европейского комитета». Назва доповнювалась таким коментарем: «Именно такие выводы сделала делегация Европейского комитета по предупреждению пыток и бесчеловечного или унижающего достоинство обращения или наказания (ЕКПП ) по результатам инспекторских проверок изоляторов временного содержания, комнат для задержанных и райотделов ОВД Украины»[vi].

У самому ж прес-релізі вказується: «члени делегації зазначили, що в цілому ситуація покращилась, але є деякі недоліки над якими ще варто буде працювати. Зокрема, це стосується умов тримання та матеріально-технічного забезпечення спецзакладів». Тобто, нібито, не так все в нас і погано.

Але КЗК як виявилось обдурити не так просто, як українське суспільство. Як реакцію на таку публікацію без дозволу української влади він опублікував саме ті попередні зауваження, що були висловлені МВС під час фінальної зустрічі, що не є типовим випадком. Поглянувши на документ[vii], ми розуміємо, що стан справ набагато гірший.

В підтвердження цього можна навести такі цитати делегації (курсив додано): «…делегація отримала численні скарги щодо фізичного жорстокого поводження (головним чином щодо ударів руками та ногами та палицями) від осіб, що перебували в установах МВС. Зазначені скарги були отримані не тільки від дорослих чоловіків, але і від жінок, а також неповнолітніх чоловічої та жіночої статі. В деяких випадках, приклади жорстокого поводження були такої тяжкості, що можуть бути оцінені як катування (підвішування за допомогою наручників та нанесення повторних тяжких ударів за допомогою палиці особі в підвішеному стані; заподіяння електричних шоків за допомогою електрошокера та військового польового телефону; удушення за допомогою протигазу та пластикового пакету). В деяких випадках делегацією були зібрані медичні підтвердження (шляхом безпосереднього огляду та за результатами огляду медичної документації), що підтверджують заявлені скарги»; «практика затримання осіб (зазвичай на строк від декількох годин до двох днів, в окремих випадках до тижня) органами внутрішніх справ без належної реєстрації продовжується»; «положення КПК стосовно запису точного часу затримання часто не застосовуються, а також, щодо того, що в протоколах та реєстрах зазначається неточний та/або суперечливий час затримання особи»; «затримані особи часто не мали можливості повідомити своїх близьких стосовно утримання під вартою протягом декількох годин (інколи днів) після фактичного затримання. Те саме стосується доступу до адвоката, який надавався лише після попереднього опитування оперативними офіцерами або в момент складання протоколу затримання або навіть пізніше»; «умови у більшості відвіданих відділів органів внутрішніх справ не призначені для затримання на строк більше, ніж кілька годин, і точно не для нічного перебування. Камери у багатьох відділках міліції були офіційно виведені з експлуатації та опечатані, однак особи продовжують утримуватися у цих установах вночі, в кабінетах (сплять на стільцях або на підлозі), коридорах та інших приміщеннях (як-то підвали та комори, пости ДАІ), прикуті до радіаторів, труб або меблів. Не вживалося жодних заходів для забезпечення таких осіб ліжками на ніч та їжею».

Як видно, проблеми стосуються далеко не тільки матеріально-технічного забезпечення та умов тримання, а й нелюдського поводження та катувань. Більше того, прямі свідчення побиттів були зафіксовані делегацією.

У зв’язку з вищеописаними зауваженнями про викривлення МВС реальної ситуації КЗК ввічливо підкреслив у повідомленні про свій візит до України[viii]: «Реакція на попередні зауваження делегації щодо Міністерства внутрішніх справ, яка була опублікована цим міністерством 21 жовтня 2013 року, є неповною. Зокрема, вона не повністю відображає зауваження, зроблені стосовно поводження із затриманими з боку співробітників правоохоронних органів». Отже, саме про поводження – свою ахілесову п’яту й замовчало МВС.

З-поміж іншого, можна також сказати, що деталі всіх виявлених під час візиту жахів нам ще належить прочитати у майбутній доповіді, яку, нажаль, доведеться чекати певний час. Разом з тим українська влада отримає її раніше за громадськість та матиме змогу більш прицільно виправити свої серйозні помилки у поводженні зі своїми громадянами.

До речі, КЗК завітав і до Київського, Дніпропетровського, Одеського, Сімферопольського СІЗО, виправної колонії № 3 у Кривому Розі, скандальної Стрижавської виправної колонії № 81 (де під час минулого візиту знайшли знаряддя побиттів, фотографії яких дивіться в кінці цього документу[ix]). І хоча головна увага приділялася не цим установам є певні міркування, які підказують, що ця «прочуханка» продовжуватиметься як щодо МВС, так і щодо Державної пенітенціарної служби. Хотілося б вірити, що ці побоювання не підтвердяться, але, певно, час цьому ще не прийшов…

[i][i] http://cpt.coe.int/ukrainian.htm

[ii] http://cpt.coe.int/en/states/ukr.htm

[iii] http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/995_068

[iv] http://khpg.org/1379843571

[v] http://khpg.org/1382772099

[vi] http://mvs.gov.ua/mvs/control/main/ru/publish/article/906513

[vii] http://cpt.coe.int/documents/ukr/2013-34-inf-ukr.pdf

[viii] http://khpg.org/1382772099

[ix] http://cpt.coe.int/documents/ukr/2013-23-inf-eng.pdf

Неофіційний переклад

Здійснений відділом міжнародного співробітництва та протоколу Міністерства юстиції України

Попередні висновки щодо органів внутрішніх справ, представлені делегацією Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі – ЄКЗК) під час зустрічі в Міністерстві внутрішніх справ України, що відбулась в Києві 21 жовтня 2013 року наприкінці планового візиту в Україну 09–21 жовтня 2013 року

Зазначені висновки опубліковані Комітетом відповідно до параграфу 5 правила 39 Процедури ЄКЗК.

Страсбург, 15 листопада 2013 року

Заява, представлена Лятіфом Хусейновим, Головою делегації на зустрічі в Міністерстві внутрішніх справ України, що відбулась в Києві 21 жовтня 2013 року наприкінці планового візиту Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі – ЄКЗК) в Україну в 2013 році

1. Необхідно зазначити питання жорстокого поводження з особами, що утримувались в установах Міністерства внутрішніх справ було предметом серйозного занепокоєння ЄКЗК починаючи з першого візиту Комітету до України в 1998. Зазначене питання було предметом непланового візиту в 2011, в ході якого Комітет був вражений кількістю скарг та обвинувачень стосовно жорстокого поводження із затриманими співробітниками органів внутрішніх справ. Основною метою візиту 2013 року була перевірка стану утримання осіб затриманих правоохоронними органами, особливо, в світлі прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України), що набув чинності в листопаді 2012 року. З цією метою делегація відвідала визначену кількість відділів внутрішніх справ та ізоляторів тимчасового тримання (ІТТ). Делегація також провела розмови з великою кількістю засуджених, що відбувають покарання в пенітенціарних установах, стосовно поводження з ними під час тримання в закладах внутрішніх справ.

A. Співробітництво

2. Загалом Міністерством внутрішніх справ забезпечено дуже добрий рівень співробітництва з делегацією на центральному та локальному рівнях. Було забезпечено швидкий доступ до установ Міністерства внутрішніх справ та проведення приватних інтерв’ю з затриманими особами, а також консультування щодо відповідної документації. Однак делегація з жалем констатувала те, що Міністерство внутрішніх справ не було представлене на належному рівні в ході зустрічі наприкінці візиту.

B. Ставлення до осіб утримуваних правоохоронними органами

3. В ході візиту в 2013 році делегація отримала загальне враження щодо зменшення масштабів такого явища як жорстоке поводження з особами, що перебувають під вартою в установах Міністерства внутрішніх справ, за двома факторами тяжкості та частоти, після набрання чинності новим КПК в листопаді 2012 року. Ситуація покращилась особливо у Києві порівняно з іншими регіонами, що були відвідані делегацією.

Однак делегація отримали численні скарги щодо фізичного жорстокого поводження (головним чином щодо ударів руками та ногами та палицями) від осіб, що перебували в установах МВС. Зазначені скарги були отримані не тільки від дорослих чоловіків, але і жінок, а також підлітків чоловічої та жіночої статі. В деяких випадках, приклади жорстокого поводження були такою тяжкості, що можуть бути оцінені як катування (підвішування за допомогою наручників та нанесення повторних тяжких ударів за допомогою палиці до особи в підвішеному стані; заподіяння електричних шоків за допомогою електрошокера та військового польового телефону; удушення за допомогою протигазу та пластикового пакету). В деяких випадках делегацією були зібрані медичні докази (шляхом безпосереднього огляду та за результати огляду медичної документації), що підтверджують заявлені скарги.

4. Переважна більшість отриманих скарг стосується часового періоду відразу після затримання, коли зазначені особи були піддані початковому опитуванню оперативними офіцерами. Початкове опитування дуже часто передувало тому моменту, коли затримання було оформлене належним чином. Метою заявлених випадків жорстокого поводження за отриманою інформацією було змушення затриманих осіб до надання явки з повинної та надання свідчень щодо інших осіб та вимагання грошей від них.

C. Правові гарантії проти жорстокого поводження

5. За результатами спостережень делегації в ході візиту в 2013 році слід ствердити, що ще багато необхідно зробити для забезпечення повної та належної імплементації КПК. По-перше, та перед усім практика затримання осіб (зазвичай на строк від декількох годин до двох днів, в окремих випадках до тижня) органами внутрішніх справ без належної реєстрації продовжується, протягом зазначених часових періодів затримані особи, що розглядаються які такі, що відмовляються від співпраці, піддаються ризику жорстокого поводження без забезпечення в стосунку до них відповідних правових гарантій. Делегацією було помічено (після порівняння документації та записів відеоспостереження), що положення КПК стосовно запису точного часу затримання часто не застосовуються, а також, що в протоколах та реєстрах зазначається неточний та/або суперечливий час затримання особи.

6. Як наслідок, затримані особи часто не мали можливості повідомити своїх близьких стосовно утримання під вартою протягом декількох годин (інколи днів) після фактичного затримання. Те саме стосується доступу до адвоката, який надавався лише після попереднього опитування оперативними офіцерами або в момент складання протоколу затримання або навіть пізніше. Стосовно письмової пам’ятки про права слід зазначити, що вона надавалась затриманим особам в основному вже після складення протоколу про затримання, а не на самому початку затримання. Крім того, зазначена пам’ятка викладена мовою важкою для зрозуміння особі без юридичної освіти, а також у більшості випадків затриманим особам не було надано копію цього документу.

7. Додатково стосовно нового КПК делегація мала змогу перевірити на практиці функціонування системи безоплатної правової допомоги для осіб затриманих органами внутрішніх справ. Делегація вітає запровадження цієї системи, яка за умови повноцінного функціонування, може значно допомогти випадкам жорстокого поводження з затриманими з боку представників органів внутрішніх справ. Водночас необхідні подальші кроки для належного втілення цих положень у практику. В даний час все ще існують випадки невчасного інформування центрів безоплатної правової допомоги стосовно кожного випадку затримання, в деяких випадках таке інформування здійснюється після складення протоколу про затримання. Делегація також отримала скарги, згідно яких затримані особи були змушені представниками органів внутрішніх справ відмовитися від права на адвоката або їм не надано доступу до їх власного адвоката (в той же час змушені погодитися на послуги адвоката наданого державою). Загалом потрібні додаткові людські та фінансові ресурси щоб система забезпечувала ефективний захист від жорстокого поводження.

D. Матеріальні умови тримання

8. Матеріальні умови у більшості відвіданих відділів органів внутрішніх справ не відповідають для затримання на строк більше, ніж кілька годин, і точно не для нічного перебування. Камери у багатьох відділках міліції були офіційно виведені з експлуатації та опечатані, однак особи продовжують утримуватися у цих установах вночі, в кабінетах (сплять на стільцях або на підлозі), коридорах та інших приміщеннях (як-то підвали та кладовки, пости ДАЇ), прикуті до радіаторів, труб або меблів. Не вживалося жодних заходів для забезпечення таких осіб ліжками на ніч та їжею. Загалом, необхідні невідкладні заходи для того, щоб затримані особи ніколи не утримувалися вночі у відділках міліції (крім виняткових випадків, зумовлених невідкладністю розслідування).

9. Що стосується відвіданих ізоляторів тимчасового тримання (ІТТ), делегація спостерігала позитивний факт того, що особи, утримувані у цих закладах, забезпечені ліжками, харчуванням у відповідному режимі, можуть відвідати туалет, скористатись душем (хоча тільки раз на тиждень) та щодня зробити годинну розминку на свіжому повітрі. При цьому, багато відвіданих ІТТ розміщуються у старих та часто занедбаних будівлях. Багато побачених делегацією камер не забезпечують достатнього доступу денного світла та свіжого повітря, а туалети в усіх камерах не повністю відділені. Майданчики для вправ, як правило, малі та тісні (а так звані «зимові майданчики для вправ» у криворізькому ІТТ – це зовсім не майданчики, а камери без рам на вікнах). Рівень чистоти часто залишає бажати кращого, зважаючи на відсутність вимоги миття камер; у цьому контексті звертаємо окрему увагу на дуже брудні камери в Дніпропетровському ІТТ.

Хоча більшість затриманих осіб залишалися у відвіданих ІТТ протягом трьох-десяти днів, делегація спілкувалася з деякими людьми, які утримувалися під вартою в ІТТ довший строк (від кількох місяців до двох с половиною років) на підставі рішення слідчого або прокурора. Якою б не була причина, делегація бажає наголосити, що ІТТ не підходять для періодів затримання, що перевищують кілька днів, та, в принципі, особи, які знаходяться у попередньому ув’язненні, не повинні утримуватися в таких установах.

Загалом, делегація занепокоєна тривалою практикою частого повернення осіб, які знаходяться у попередньому ув’язненні, з СІЗО до відділків міліції з причин проведення розслідування. Такі повернення (які часто погано документуються) повинні бути зведені до суворого мінімуму та тривати якомога менший строк.

Европейский комитет по предупреждению пыток (ЕКПП) призвал 47 государств-членов Совета Европы обеспечить точное и своевременное документирование медицинских доказательств дурного обращения с заключенными лицами в целях облегчения последующего расследования[i].

В своем ежегодном докладе, опубликованном 06.11.2013[ii], Комитет отмечает, что документирование и отчетность о медицинских доказательствах дурного обращения является неудовлетворительным во многих европейских государствах. Эти процедуры не всегда гарантируют, что травмы, нанесенные заключенным лицам, будут надлежащим образом зарегистрированы и доведены до сведения соответствующих властей.

ЕКПП подчеркивает, что, когда люди прибывают в тюрьмы, они должны быть надлежащим образом опрошены и осмотрены медицинским работником в течение 24 часов. Эта процедура также должна соблюдаться, когда заключенный, который был переведен для содержания под стражей на время следственных действий, возвращается в тюрьму. ЕКПП убедительно требует прекращения практики возвращения осужденных под стражу, так как это влечет за собой высокий риск дурного обращения. Вместо этого любые последующие допросы должны происходить на территории мест лишения свободы.

«Документирование и отчетность о медицинских доказательствах является важным для расследования случаев возможного дурного обращения и привлечения виновных к ответственности, что является сильнейшим сдерживающим фактором против будущих злоупотреблений. Очень важно, чтобы медицинские работники, работающие в тюрьмах или других местах лишения свободы, автоматически сообщали о травмах, что свидетельствует о ненадлежащем обращении в независимую инстанцию. Часто это не происходит на практике», – говорит Латиф Хусейнов, президент ЕКПП.

Годовой отчет содержит информацию о 21 посещении, которые были осуществлены ЕКПП между августом 2012 года и июлем 2013 года. Комитет также приветствовал продолжающиеся в государствах тенденции снятия конфиденциальности со своих выводов и их обнародования (речь, очевидно, идет об ответах правительств на доклады Комитета по результатам его визитов). В течение периода было опубликовано18 докладов, охваченных годовым отчетом, в том числе отчет о визите ЕКПП в 2011 году в Северо-Кавказский регион России.

Кстати, Комитет в этом годовом отчете[iii] особо отметил и визит ad hoc в Украину в 2012 году, указав, что собранная им в украинских колониях №25 и №81 информация указывала на то, что дурное обращение стало общепринятой практикой для поддержки порядка и борьбы с тюремной субкультурой в этих учреждениях. Было также сказано, что средства, употребляемые персоналом в этих учреждениях при помощи специально отобранных групп осужденных, видимо, были нацелены на достижение их покорного поведения с самого начала отбывания наказания (стр. 11 Годового отчета).

Отметим, что Государственной пенитенциарной службе Украины предстоит  обратить особое внимание не только на недавние непосредственные и резкие  замечания ЕКПП[iv] в отношении сферы ее деятельности, а также и внимательно проанализировать высказанные Комитетом в упомянутом годовом отчете рекомендации по документированию дурного обращения и внедрить их в практику деятельности украинских пенитенциарных учреждений.

[i] http://cpt.coe.int/en/annual/press/2013-11-06-eng.htm

[ii] http://cpt.coe.int/en/annual/rep-23.pdf

[iii] http://cpt.coe.int/en/annual/rep-23.pdf

[iv] http://khpg.org/1379843571

Что нужно, чтобы обвинить человека  в разбойном нападении и лишить его свободы на 7 лет?  Иногда достаточно двух слов! Это, конечно, кажется невероятным, особенно для города Николаева, который славится громкими преступлениями и лояльностью правосудия к преступникам.

Но не в этом случае. Благодаря двум словам потерпевшей: «это они» 17-летнего Влада Кабаненко и 18-летнего Алексея Ложенко, осудили за разбой и приговорили к 7 и 4 годам лишения свободы, соответственно, и выплате 20 тысяч гривен моральной компенсации.

Парней, студентов-первокурсников, «взяли» 18 февраля около 8 вечера, когда они подходили к своему дому.

Стоит отметить, что Влад и Алексей рассказывают о своём задержании и всем, с чем им пришлось столкнуться, так, как будто пересказывают посмотренный фильм или прочитанную историю, до сих пор не веря, что это произошло именно с ними.

Из показаний Алексея в суде:

«Нас повернули спиной к потерпевшей и она сказала, что у меня штаны и курточка похожи, а у Влада похожий костюм. Нас посадили в машину, спрашивали, где сумка, угрожали, что отвезут в райотдел и будет хуже. В машине нас били. Потерпевшую я больше не видел. Подъехала вторая машина. Нас с Владом рассадили по разным машинам. Меня продолжали бить. Потом нас повезли в райотдел, завели во внутренний двор, поставили у стены, собралось человек 15 милиционеров и нас все били.

После того, как нас избили, нас повели в отделение уголовного розыска и развели по разным кабинетам. Меня поставили в угол, заставили опустить голову, не давали смотреть и начали избивать. В кабинете было около пяти человек.

Они спросили «сколько эпизодов?», я сказал, что ничего не делал.

Меня посадили на стул, одели на голову пакет, выключили свет и светили на меня фонариком. Руки у меня были за спиной в наручниках. Один из милиционеров давил мне коленом на спину. Я не выдержал и упал со стула. Меня подняли, вовремя того как поднимали, один из милиционеров ударил меня в грудь.

Пакет немного расслабили и снова спрашивали «сколько эпизодов?» я сказал, что ничего не делал. Так повторили несколько раз, потом мне стало страшно и я сказал: «один эпизод».

Милиционеры сказали – мало. Я сказал – два. Милиционеры опять сказали мало. Тогда я сказал : «8» и милиционеры сказали, что это уже похоже на правду».

Из показаний Влада в суде:

«Меня положили на сейф лицом вниз и били каким-то тяжелым предметом, похожим на книгу. Били по голове, ребрам, - требовали, чтобы я признался в ограблении, но я отказался. Потом мне стали бить дубинкой в пах.

Я сказал, что признаюсь в 5 эпизодах, мне сказали мало…»

Обоих ребят продержали в изоляторе временного содержания 3-е суток. За эти дни парни признались в 8 эпизодах ограблений. Кроме того, проводились опознания, у Алексея, например, их было 10, и несколько потерпевших даже опознали его.

 Но, как оказалось позже, в дни совершения многочисленных преступлений, в которых признались Алексей и Влад, у них как раз были каникулы и их обоих не было в городе. «Успешно раскрытым» делам не дали хода.

Все эти три дня родители не могли их увидеть или поговорить. У обоих парней мамы живут в районных центрах. Узнав о задержании своих детей, они  буквально штурмовали райотдел, но следователь не пускала их к детям и ничего не объясняла. Скорее всего, она не хотела, чтобы  так называемому расследованию мешали.

21 февраля 2013 года ребят выпустили. Мама Алексея, вместе с адвокатом, встретила его у порога райотдела и сразу обратила внимание на побои сына – гематомы на лице и ухе. Адвокат предложил зафиксировать побои у судебно-медицинских экспертов. В отделе судебно-медицинской экспертизы их не приняли, ссылаясь на отсутствие направления.

На следующий день семья Ложенко обратились в прокуратуру за направлением на экспертизу. Там их внимательно выслушали и со словами «Бог им судья» отправили в больницу скорой помощи, без направления.

Примерно то же происходило у мамы Влада.

Так началась долгая история борьбы двух матерей с системой, в которой милиционер всегда прав.

Тем временем полным ходом шло расследование преступления. Расследование с точки зрения закона достаточно странное.  Несмотря на то, что уголовный закон требует установления точного места, времени и способа совершения преступления, всё расследование свелось к нескольким допросам потерпевшей, её мужа и охранников стройки, на которой позже нашли украденную сумку.

Следователь решила не проводить ни осмотра места преступления, ни поиска пропавших из сумки вещей, в частности мобильного телефона, который напрямую бы вывел на грабителей, ни снятия отпечатков пальцев с найденного кошелька. Что уже говорить об осмотре места, на котором сторожем была найдена сумка и след от обуви преступника.

Еще более поразительно, что найденную сумку забрал муж потерпевшей! После чего еще две недели хранил эту сумку у себя, т.к. у следователя не было времени её забрать!

Судебное следствие было еще менее объективным Основными доказательствами вины стали   показания потерпевшей и её мужа.  

Сам судебный процесс был коротким и, местами, комичным.

Из выступления прокурора:

«В данной ситуации можно считать, что они совершали неоднократно преступления (грабежи, розбои) с целью обеспечения более лёгкой жизни. Я сама была студенткой и знаю, что такое жить на 1500».  Такова аргументация представителя государственного обвинения.

Далее, передавая материалы дела в суд первой инстанции прокуратура не предоставила протоколы задержания подозреваемых (почему-то с разным временем задержания), протокол опознания подозреваемых и их вещей, на основании которого ребят и признали таковыми, отдельные  протоколы допроса потерпевшей, в которых женщина описывая грабителей, в каждом протоколе постепенно приближала их образ к внешнему виду задержанных Ложенко и Кабаненко. А самый важный в этом деле документ – заявление от потерпевшей, появился в деле уже в конце судебного рассмотрения. Прокуратура подала его вместе с другими документами по делу таким образом, что суд и другие участники процесса даже не заметили его наличия. Интересный факт, ведь это заявление – тот самый документ, с которого должно было начаться расследование.

В первых  протоколах допроса потерпевшая  давала одни описания нападавших, отличающиеся от описания  Алексея и Влада   (другой рост, возраст, одежда), но изменила эти описания через два дня после задержания Алексея и Влада. Кроме того, существует видеозапись, на которой  Алексей и Влад записаны за полчаса до преступления. На видеозаписи видно, что ребята были одеты не так, как описывала потерпевшая, когда сообщала о совершенном на нее нападении.

Как видно из представленных суду материалов, с нападавшими Алексея и Влада связывали только пол и количество.

Алексей и Влад до сих не верят в то, что вместо учебы в институте, диплома, встреч с друзьями, их ожидают долгие годы в колонии. И всё это потому, что они просто живут в нескольких кварталах от дома потерпевшей.

Сейчас приговор ребят пересматривается апелляционным судом. В деле принимает участие адвокат, сотрудничающий с Харьковской правозащитной группой.

Защитники прикладывают максимум усилий, для того, чтобы ребят оправдали, но в стадии апелляции это сделать гораздо сложнее – многие доказательства уже невозможно добыть, но в тоже время,  в деле стали появляться новые обстоятельства, которые могут существенно изменить ход судебного разбирательства.

На каждом судебном заседании в зале заняты все места –  родственники, друзья, общественные активисты и журналисты, - все следят за ходом этого дела. Все надеются на то, что апелляционный суд будет объективным и справедливым.

Два бібліотекарі і вихователька дитсадку разом з суддями райсуду міста Суми не визнали 20-річного Олександра Бондаренка вбивцею двох односельців.

У ніч на 2 жовтня 2012 року в селі Стецьківка Сумського району грабіжники убили двох пенсіонерок. На допит викликали чи не усе село. Як наслідок слідчі зупинилися на різноробочому Бондаренко, повідомляє видання «Вести».

Через день після допиту з’явилася його явка з повинною, а пізніше і докази - недопалок з його слиною, знайдений нібито на місці злочину, і пара шкарпеток із слідами крові убитих, що запеклася.

Бондаренко попросив суд присяжних для розгляду справи. Присяжними стали дві співробітниці бібліотеки та вихователька дитячого садку.

«На суді я відразу заявив, що явку з повинною у мене вибили. З райвідділу повезли мене на наш комбікормовий завод, де в одному з приміщень влаштували тортурну - били струмом від оголеного дроту, душили протигазом із закритим патроном. Я не витримав і все написав під диктування», - розповів обвинувачений.

Суд знайшов масу невідповідностей у справі. Приміром, коли убили бабусь, на місці цілий день працювала група експертів-криміналістів, проте недопалка вони не знайшли. І тільки через тиждень вже під час відтворення недопалок із слиною Бондаренко з’явився на місці події.

У суді було доведено, що його туди підкинули співробітники міліції. Знайшлися і свідки, які бачили, як Бондаренко заводили на завод, а експерт підтвердив наявність тортур.

Не взяв суд до уваги і шкарпетки з кров’ю убитих - вони були вилучені без понятих, та і в документах фігурує різний колір і матеріал.

У результаті судді і присяжні виправдали Бондаренко, який провів в СІЗО 1 рік і 20 днів, і ухвалили відпустити прямо в суді.

Прокуратура Сум, яка вимагала для Бондаренко 15 років в’язниці, має намір подавати апеляцію.

Нагадаємо, новий Кримінальний процесуальний кодекс(почав діяти в листопаді 2012 року) передбачає для обвинуваченого в злочині, за здійснення якого передбачено довічне позбавлення волі, можливість клопотати про розгляд справи судом присяжних у складі двох професійних суддів і трьох присяжних.

За матеріалами Вести, портала Левый берег

До Чугуївської правозахисної групи нерідко звертаються жителі й інших районів та населених пунктів Харківщини зі своїми правовими проблемами. Так, нещодавно кілька мешканців м. Балаклія поскаржилася на те, що тарифи на житлово-комунальні послуги у місті, є, м’яко кажучи, вищими за їх якість.

ЧПГ підготувала низку запитів на інформацію до органів влади й місцевого самоврядування, а також до низки комунальних підприємств Балаклійського району, щоб з’ясувати, наскільки обґрунтованими є ті платежі, що сплачують балаклійці за обслуговування своїх помешкань

Так, у листі до начальника Комунального підприємства «Балаклійський Житлокомунсервіс» запитувалось, зокрема:

- Яка саме робота проводиться в ході прибирання внутрішньобудинкової та прибудинкової території, кількість працівників, які виконують вказану роботу, їх заробітну плату?

- Які саме роботи здійснюються в ході обслуговування ліфтів, яким штатом працівників?

- Яким чином здійснюється обслуговування внутрішньобудинкових систем гарячого і холодного водопостачання. Яким штатом працівників? Які саме роботи проводяться?

- Яким чином здійснюється обслуговування систем водовідведення? Яким штатом працівників? Які саме роботи проводяться?

- Яким чином проводиться обслуговування димовентиляційних каналів, систем протипожежної автоматики та димовидалення, штат працівників, які виконують вказані роботи, які роботи конкретно проводяться?

- Яким чином розраховані тарифи на вивіз та утилізацію побутових відходів та негабаритного сміття?

- Яким чином розрахована площа, що посипається протиобледенілими сумішами?

- Яка кількість електроенергії, що використовується для освітлення місць загального користування, підвальних приміщень та підкачування води з розрахунку на місяць?

- Яким чином здійснюється підготовка житлового фонду до експлуатації в зимовий період?

- Що саме було відремонтовано в ході поточного ремонту та суми коштів, які були витрачені на поточний ремонт в 2012-2013 рр.

Однак, на відміну від інших установ, які надали відповіді, керівництво КП «Балаклійський Житлокомунсервіс» вирішило «піти іншим шляхом»: замість того, щоб описати, яку масштабну роботу їх працівники проводять щоденно та які затрати на це витрачаються, написали казуїстичний лист, зміст якого зводився до того, що «Чугуївській правозахисній групі» взагалі нічого сунутися до питань, які стосуються мешканців Балаклії.

Тоді, за сприяння координатора «Центру правової інформації та консультацій» ЧПГ Юрія Чумака, було підготовлено повторний запит до вельмиповажного очільника «Балаклійського Житлокомунсервісу»:

ЗАПИТ НА ІНФОРМАЦІЮ

Чугуївська правозахисна група, в рамках здійснюваного громадського моніторингу якості надання житлово-комунальних послуг в низці міст Харківської області, відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації», ПОВТОРНО просить надати наступну інформацію про діяльність підпорядкованого Вам Комунального підприємства «Балаклійський Житлокомунсервіс»… (далі наводився перелік питань, на які комунальники не захотіли відповідати першого разу - авт.).

Нагадаємо, що, згідно з Законом України «Про доступ до публічної інформації», до розпорядників інформації, що зобов’язані надавати інформацію за запитами, відносяться юридичні особи, які фінансуються з державного, місцевих бюджетів, а також суб’єкти господарювання – стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них.

Не може бути обмежено доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів.

Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.

Наголошуємо, що інформація, що запитується, забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов’язків, може свідчити про введення громадськості в оману, стосується можливих шкідливих екологічних та інших негативних наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, тому, згідно зі ст. 29 Закону України «Про інформацію», вона є предметом суспільного інтересу. А відповідно до ст. 21 Закону України «Про доступ до публічної інформації», при наданні інформації, що становить суспільний інтерес, плата за копіювання та друк не стягується.

Запитувану інформацію просимо надати у визначений законом строк (не пізніше п’яти робочих днів з дня отримання запиту) письмово…

Зауважимо, що у випадку повторного ненадання інформації на запит будемо змушені звернутися до прокуратури. Відповідно до ч. 1 ст. 212-3 КУпАП неправомірна відмова в наданні інформації, несвоєчасне або неповне надання інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності, у випадках, коли така інформація підлягає наданню на запит громадянина чи юридичної особи відповідно до законів України «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформації» «Про звернення громадян» та «Про доступ до судових рішень», – тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від 25 до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Посадові особи, на яких поширюється дія Закону України «Про боротьбу з корупцією», притягаються до відповідальності за такі діяння відповідно до Закону України «Про боротьбу з корупцією».

З повагою та сподіванням на розуміння,

Голова Чугуївської правозахисної групи Р.Б. Лихачов

«Відповідь», що була надана, є достойною для обговорення середньовічними схоластами, у ній згадувалось, що КП регулярно інформує про свою діяльність, але… запитуваної інформації не містилось ані йоти.

Отже, порозумітися з прудкими комунальниками в межах Закону України «Про доступ до публічної інформації» не виявилося можливим. Довелося звертатися до аргументів, що містяться в арсеналі КУпАП: до прокуратури Балаклійського району була спрямована відповідна скарга.

В результаті стосовно начальника КП «Балаклійський Житлокомунсервіс» у зв’язку з неправомірною відмовою в наданні інформації складено протокол про скоєння адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 212-3 КУпАП, який для розгляду направлений до суду:

Залишається лише одне питання: чи дійсно інформація, що запитувалась правозахисниками, вважалася начальником КП такою вже «військовою таємницею», що він готовий був піти на правопорушенні, аби її не дати «супротивнику»? Чи просто надати правдиві відомості про свої послуги для комунальників є страшнішим за адміністративне покарання?

Друге відділення обласного протитуберкульозного диспансеру закрили на ремонт. Здавалось б, Слава Богу, що влада піклується про умови утримання хворих, але є моменти, які викликають питання і насторожують.

По-перше, друге відділення – це лікарня для хворих на мультірезистентну форму туберкульозу, для тих, хто хворіє одночасно на туберкульоз та СНІД, гепатити та інші важкі інфекційні хвороби. Тобто, ці хворі є дуже небезпечними для здорових людей. Відомо, що діти до 3-х років від зараження мультирезистентною паличкою туберкульозу найчастіше просто помирають. Небезпечними ці хворі є і для інших хворих на туберкульоз, бо перебуваючи з ними в одному приміщенні, звичайні хворі теж можуть підхопити мультірезистентну паличку, або іншу небезпечну інфекцію.

А п’ятдесят хворих з другого відділення перевели на лікування до інших протитуберкульозних диспансерів, і вони знаходяться разом із звичайними хворими. Частина хворих взагалі не побажали переходити в інші диспансери, а залишилися на денному стаціонарі. Тобто, тепер вони будуть їздити у місцевому транспорті за ліками кожного дня, і можна уявити наскільки зростає ризик захворювання для громадян Харкова.

Зрозуміло, що туберкульозні відділення, так як і інші лікувальні заклади, потрібно час від часу ремонтувати, але для цього потрібно було виділити окремі приміщення і інших диспансерах, де б могли лікуватися хворі на мультірезистентніий туберкульоз.

Крім того, сумнозвісне закриття протитуберкульозних диспансерів, яке відбулося у Харкові декілька років тому, дає підстави підозрювати харківську владу, що вона взагалі може прибрати до рук і будинок другого протитуберкульозного диспансеру.

Бо після варварської «медичної реформи», яка відбувається в Харкові – закриття протитуберкульозних диспансерів, намагання повністю знищити одну із найкращих бібліотек бувшого Союзу, стаціонару в Бірках, скорочення стаціонару в м. Комсомольському, ліквідація спеціальних лікарів для чорнобильців, від них чого завгодно можна чекати. Вони зайняті – боротьбою з видатними вченими, встановленням пам’ятника реакційному російському імператору Александру ІІІ, організацією екскурсій на харківські кладовища, встановленням в Молодіжному парку пам’ятника українському художнику Сергію Васильківському - дійсно видатному, але в Молодіжному парку вже є один пам’ятник Сергію Васильківському, встановлений на його могилі. Очільників міста і області цікавлять не життя та здоров’я громадян, затримка заробітних плат вчителям та лікарям, невиплата інших соціальних виплат, а якісь дурні забаганки. Але мабуть задоволення цих забаганок обіцяють якійсь економічні вигоди – не місту та його мешканцям. А особисто - певним особам.

Ми вже писали, що закриття стаціонарів та їх скорочення, це пряме порушення статті 49 Конституції України – тобто є кримінальним злочином. Але ніхто з винних в цих діях не поніс ніякої відповідальності. І харківська влада впевнена в своїй безкарності. А такі категорій як мораль, відповідальність перед суспільством для них взагалі пустий звук.

Треба ще додати, що обласна харківська влада розпочала ліквідацію лікарень в області, посилаючись на здійснення божевільної медичної реформи імені Раїси Богатирьової, результати якої вже наочні і дуже негативні в чотирьох регіонах України. Це так звана «реформа» вже позбавила життя багатьох українців і, взагалі, відбувається під гаслом – «здихайте!», бо реальне скорочення медичних закладів, перш за все, б’є по незахищеним верствам населенням, незаможним громадянам, пенсіонерам, які не можуть звернутися до приватних лікарів. Такі громадяни після скорочення лікарських закладів залишається без допомоги спеціалістів і необхідних досліджень, і часто просто не виживають через це. Держава ж таким чином, як це не брутально звучить, просто скорочує витрати на утримання медичних закладів та лікарів, і, як наслідок, на виплаті пенсій – і трудових, і пенсій інвалідам та чорнобильцям, афганцям.

Харківська влада відразу побачила в медичній «реформі» економічні вигоди, і хоча харківська область не входить до областей, де здійснюється пілотний проект медичної реформи, швиденько почала її здійснювати. Правда, Вищий апеляційний адміністративний суд вже виніс одне рішення проти рішення харківської обласної ради – у справі стосовно закриття стаціонару в Бірках. Мешканці Бірок , Первомайського, Гомільшан звернулися до суду, і, не дочекавшись справедливого рішення на місцевому рівні, подали скаргу до вищого Адміністративного суду, який  на підставі того, що Харківська область не здійснює пілотний проект виніс рішення про визнання рішень місцевих судів, які відмовили позивачам, такими, що не відповідають законам України.

Справу було направлено на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, який вже задовольнив скаргу мешканців цих населених пунктів і визнав закриття стаціонару в Бірках незаконним. Тепер справ знаходиться на розгляді в апеляційній інстанції.

Отже, як бачимо, є всі підстави думати, що витрачені мільйони на ремонт будівель диспансеру – це вписується в загальну політику з охорони здоров’я в Харківській області.

Але якщо скептики помиляються, і будівля диспансеру дійсно буде відремонтована, то чому це потрібно здійснювати не по-людськи, бо важкохворих треба було повідомити, коли диспансер буде відремонтований і вони зможуть до нього повернутися, щоб лікуватися  в необхідних та зручних для них умовах. Треба було підготувати для них відповідні умови для тимчасового лікування, але хто ж у нас думає про хворих?

7 жовтня 2013 року Харківський окружний адміністративний суд виніс постанову у справі стосовно закриття добового стаціонару Бірківської дільничної лікарні та частково задовольнив позовні вимоги позивачів, визнавши протиправними дії Головного лікаря Зміївської районної лікарні, спрямовані на закриття Бірківської дільничної лікарні та прийняття наказу про фактичну ліквідацію даної установи. Також незаконною була визнана бездіяльність Головного управління охорони здоров’я Харківської обласної державної адміністрації в частині не перешкоджання закриттю лікарні.

Однак дана постанова не вступила у силу, оскільки була оскаржена відповідачами шляхом подання апеляції до Харківського апеляційного адміністративного суду.

Нагадаємо факти, які стали причиною судового оскарження.

27 грудня 2010 року за наказом № 408 Головного лікаря комунального закладу охорони здоров’я «Зміївська центральна районна лікарня» Лисака М. П. Бірківська дільнична лікарня ввійшла до складу Зміївської центральної районної лікарні як сільське амбулаторне відділення загальної практики сімейної медицини. Цілодобовий стаціонар Бірківської дільничної лікарні фактично був ліквідований.

10 березня 2011 року мешканці фактично дізналися про закриття цілодобового стаціонару Бірківської дільничної лікарні, прийшовши до будівлі та побачивши, що вхід до стаціонару був закритий на замок.

Жодних громадських слухань з цього приводу не проводилося, населення селищ Бірки та Первомайський про цей наказ та про реорганізацію не було повідомлено.

25 червня 2011 року 4 позивачі з числа мешканців селищ Бірки та Первомайський подали позови до Харківського окружного адміністративного суду відносно Головного лікаря комунального закладу охорони здоров’я «Зміївська центральна районна лікарня», Головного управління охорони здоров’я у Харківській області про:

– визнання протиправним наказу № 408 від 27.12.2010 р. Головного лікаря комунального закладу охорони здоров’я «Зміївська центральна районна лікарня» Лисака М. П.;

– визнання протиправними дій Головного лікаря комунального закладу охорони здоров’я «Зміївська центральна районна лікарня» Лисака М. П., спрямовані на закриття Бірківської дільничної лікарні;

– визнання протиправною бездіяльності Головного управління охорони здоров’я Харківської обласної державної адміністрації відносно дій Головного лікаря комунального закладу охорони здоров’я «Зміївська центральна районна лікарня» Лисака М. П., спрямованих на закриття Бірківської дільничної лікарні;

– стягнення з відповідачів на користь позивачів солідарно компенсації спричиненої моральної шкоди.

З того часу справа пройшла всі інстанції у рамках адміністративного суду, та була повернута для розгляду по суті до Харківського окружного адміністративного суду у липні 2013 року.

Наталія Охотнікова (ХПГ)

Текст Постанови у форматі PDF можна завантажити тут.

Президенту України
Віктору Януковичу

Президенту Національної Академії наук України
Борису Патону

Голові Комітету з питань освіти і науки ВР України
Лілії Гриневич

Міністру освіти і науки України
Дмитру Табачнику

Звернення

Конгрес національних громад України висловлює глибоке занепокоєння з приводу загрози ліквідації Інституту сходознавства імені Агатангела Кримського НАН України.

Змушені нагадати, що за часів існування УРСР в системі вітчизняної Академії наук існувала лише одна історична установа – Інститут історії, зосереджена переважно на історії України. Усі дослідження з історії Сходу і Заходу було сконцентровано у Москві, а наукова провінція не мала права на самостійну позицію з цих питань. Так заперечувалася колосальна організаційна роль і науковий внесок фундаторів Української академії наук, що започаткували розвиток української науки за всіма сучасними напрямами світової науки, і серед них Михайла Грушевського й Агатангела Кримського, а також учених-сходознавців репресованих тоталітарним режимом.

Створений при активній участі учня А. Кримського всесвітньовідомого сходознавця Омеляна Пріцака в часи національного відродження і етнічного ренесансу інститут відновив сходознавчі студії, а це історія і культура Китаю, Ізраїлю, Турції та багатьох інших країн – сусідів і партнерів (в тому числі стратегічних) незалежної України. Інститут зосередив високого рівня науковий потенціал, набув заслуженого авторитету у науковому і експертному середовищі. Саме в цьому інституті захищалися молоді науковці, чий доробок становив великий інтерес національних громад України, чиїми історичними батьківщинами є країни Сходу.

Позбутися сьогодні академічної установи такого рівня і авторитету і передати її до складу організації, що існує лише два роки у досі не знаному в академічному середовищі статусі під ефемерною назвою Державна установа «Інститут всесвітньої історії Національної академії наук України», яка до того ж не має серед напрямів своєї діяльності сходознавчих студій, організації, знаної у невідомо наскільки вузькому колі, можна лише не розуміючи важливості і світового значення сходознавчих студій у країни, розташованій між Сходом і Заходом, не розрізняючи професіоналізм і спритність.

Це ганьба, що несе не лише наукові втрати, а й іміджеву поразку, адже у світовому сходознавстві цей крок буде оцінено вкрай негативно. Країна, що стоїть на порозі євроінтеграції, не може дозволяти собі подібних рішень.

До речі, керівник цієї установи пан Андрій Кудряченко 2000–2004 рр. очолював Інститут соціальних наук і міжнародних відносин Міжрегіональної академії управління персоналом, знаного на той час у світі осередку ксенофобії та антисемітизму.

Ми – організація, що представляє інтереси національних громад України, в тому числі і представників народів Сходу, закликаємо вас розібратися в ситуації, що цілком очевидно є інспірованою не науковими міркуваннями, і унеможливити таке рішення.

Конґрес національних громад України

Ця історія –  побутова, і на перший погляд звичайна, а насправді унікальна за своєю жорстокістю і абсурдністю продовжується з червня – тобто 5 місяців.

В липні до нас звернулась громадянка Мережка Людмила Михайлівна зі скаргою, що донька Роза виселила її з квартири. Як це відбувалось. Одного дня в червні о 8-й ранку пані Мережка прокинулась в своїй оселі і побачила свою доньку у супроводі кремезних хлопців, які сказали, що вони санітари швидкої психіатричної допомоги. Роза викликала швидку, вигадавши, що її мама психічно хвора, що вона загрожує своєю поведінкою сусідам і собі, і тому її треба покласти до психіатричної лікарні.

Всупереч Закону України «Про психіатричну допомогу», за яким громадянин України може бути покладений у психіатричну лікарню за своєю усвідомленою згодою, або, якщо його дії мають ознаки соціальної небезпеки. Але дочка, мабуть, «знайшла» якихось невідомих Людмилі Михайлівні «свідків», які «вирішили» раптом «поскаржитись на неї».

Отже, санітари запросили, а вірніше, змусили Людмилу Михайлівну сісти до  машини швидкої допомоги і привезли до третьої міської психіатричної лікарні. Але на щастя, у Мережки Л.М. був з собою мобільний телефон. Вона зателефонувала своїй сестрі, друзям, колегам по роботі. А треба сказати, що Людмила Михайлівна, незважаючи на свій пенсійний вік, до цього року працювала в одній зі шкіл Харкова, де викладала математику. Отже, і друзі, і родичі, і колеги зібрались у третій лікарні, щоб допомогти Людмилі Михайлівні.

Її оглянули психіатри, поговорили з нею, з родичами і колегами, і через чотири діб виписали, не знайшовши жодного психіатричного захворювання.

Але, коли Людмила Михайлівна повернулась до дому, виявилося, що замок в дверях  дочка Роза поміняла, і в помешкання Людмила Михайлівна увійти не змогла. Але у жінки крім дочки Рози є син Микола, інвалід другої групи за психіатричним захворюванням, опікуном якого є Людмила Михайлівна. Микола, як виявилося, теж не зміг потрапити в квартиру і ночував у тітки.

Людмила Михайлівна з сином живе у чотирьохкімнатній квартирі на Олексіївці. Дочка, її чоловік Гов’яда О.Г. та двоє повнолітніх онуків мешкають на Малій Данилівці у двоповерховому будинку, ще мають двокімнатну квартиру, яку за згодою Людмили Михайлівни подарувала Розі її тітка. Але родині Рози цього виявилося замало. Всі вони – і Роза, і її чоловік, і діти – зареєструвалися у  квартирі Людмили Михайлівни, і кінець кінцем витурили її з сином з квартири. І з’ясувалось, що при абсолютній ясності цієї ситуації, права нещасної жінки і її хворого сина захистити нікому. Людмила Михайлівна зверталась до міліції Дзержинського району, зверталась до прокуратури, але ніякої допомоги, ніякого захисту своїх законних прав не отримала. Натомість, на її заяву в Дзержинський райвідділ міліції надійшла відповідь від дільничного інспектора лейтенанта Портаненка, завірена начальником РВ ХГУ ГУМ ВС полковником міліції Кішкіним В.М., де ситуація описана виключно зі слів Рози Мережки, яка заявила, що її мати знаходиться під впливом «свідків Єгови» (що є просто брехнею), що вона поміняла замок через те, що мати віддала ключі невідомим людям, і в будь-який момент згодна віддати їй ключі, і, взагалі, нічого не відбулося, крім законного захисту квартири.  Нічого протиправного в діях Рози міліція не побачила. Приблизно те ж саме, що міліції, Роза розповіла і представникам Харківської правозахисної групи, куди прийшла поскаржитись на матір. Вона заявила, що була вимушена змінити замки, бо в квартирі постійно були сторонні люди, що її мати психічно хвора і не може бути опікуном брата, і що в будь-який момент згодна віддати матері ключі від нових замків. Представники Харківської  правозахисної групи юристи Глущенко В. і Шутальова М. двічі домовлялись з Розою про зустріч з метою отримати ключі та передати їх Людмилі Михайлівні. Двічі Глущенко В., Мережка Л.М. та Шутальова М. по декілька годин чекали Розу, але вона не з’являлась.

Мережка Л.М. з сином і зараз вимушена жити не вдома, вони живуть у знайомих, за містом, у погано опаленому будинку без зручностей. Крім операції з квартирою, Роза почала операцію по захопленню дачного будинку у Циркунах. Вона подала позов до суду Харківського району, щоб отримати право власності на дачу. На сьогодні власником цього будинку є Людмила Михайлівна. Суд позов не задовольнив. Невгамовна роза подала апеляцію.

Одночасно Роза почала писати на матір наклепи до райвно, міськвно, Міністерства освіти, почала «пресувати» директора школи. Мережка Л.М., побачивши, що через неї у керівництва школи суцільні проблеми, звільнилась за власним бажанням і залишилась з сином без зарплатні, на двох пенсіях.

За допомогою юристів ХПГ Мережка Л.М. подала до суду Дзержинського району позов з проханням винести рішення про її вселення в квартиру. Перше слухання відбулося. Але Роза на суд не з’явилась.

Що ж це у нас за країна така, що будь-який наявний злочин проти людини, яка не має грошей і зв’язків, щоб захистити себе, залишається безкарним, де можна порушувати всі моральні норми і норми законодавчі, а правоохоронні органи спокійно потурають цьому. То куди ми всі йдемо? І що робити беззахисним громадянам – таким як Людмила Михайлівна Мережка і її син?

19 листопада 1989 року тисяча людей зустрічала в «Борисполі» труни з тілами визначних українців – дисидентів, «особо опасных государственных преступников». Про те, як це вдалося організувати, – розповідає учасник події, сам колишній політзек.

А проте:

ми ще повернемось

бодай –

ногами вперед,

але: не мертві,

але: не переможені,

але: безсмертні.

                      В.Стус

1989 року виникла думка перевезти на батьківщину тлінні рештки померлих у неволі Василя Стуса, Юрія Литвина й Олекси Тихого. Родини вели тривалі перетрактації зі владою, громадськість збирала гроші.

Під кінець літа окреслилися конкретні терміни: привезти під 3–4 вересня. Це дні смерти Юрія Литвина (1984) і Василя Стуса (1985). До групи, що мала вирушати на Урал, добрі люди вписали й мене – недавнього в΄язня табору особливого режиму ВС-389/36, що в с. Кучино Чусовського р-ну Пермської. обл., Урал.

Через декілька днів після повернення, 9 вересня, я попросив Михайла Гориня, який головував другого дня на Установчому з'їзді Народного Руху України за перебудову, щоб поза чергою пустив мене на трибуну, і я повідомив про цю нашу поїздку.

Згідно з «найгуманнішими в світі» радянськими законами, останки померлого в'язня не віддавали родині для поховання на батьківщині, доки не закінчиться термін ув'язнення. Отже, хто зі в'язнів вижив – той уже був удома, а хто помер, той залишався під арештом. Олекса Тихий – на кладовищі «Северное» в Пермі, Юрій Литвин і Василь Стус – у селі Борисово, що поблизу села Кучино, під стовпчиками з номерами 7 і 9.

Ми купили квитки на літак, замовили цинкові домовини і транспорт. Але за три дні до виїзду надійшла телеґрама від начальника відділу комунального господарства Чусовського району Казанцева, що ексґумація заборонена «у зв'язку з погіршенням санітарно-епідемічної обстановки в районі».

Ми здали частину квитків, але знімальна група новоствореної кіностудії «Галфільм» на чолі з режисером Станіславом Чернілевським таки поїхала на Урал, щоб зняти матеріял для фильму «Василь Стус. Тернова дорога» (остаточна назва «Просвітлої дороги свічка чорна», 1992).

Ми зазняли кладовище, могили Стуса й Литвина. Знімали в покинутому приміщенні колишньої нашої в'язниці, у карцері, де загинув Стус. З΄ясували, що ніякого погіршення санепідемобстановки в Чусовському районі не було. Просто нам чинили перешкоди.

Довелося їхати на Урал вдруге. Вилетіли ми літаком до Пермі увечері 15 листопада 1989 року. Це були син Стуса Дмитро, син Тихого Володимир, заступник голови Всеукраїнського товариства репресованих Василь Ґурдзан, який представляв інтереси матері Литвина, режисер кіностудії «Галфільм» Станіслав Чернілевський, оператори Богдан Підгірний та Валерій Павлов, звукооператор Сергій Вачі, літератор і бард Олег Покальчук та я, колишній тутешній в'язень Василь Овсієнко.

Із Москви приїхав старший син Тихого, Микола. Директор фільму поет Володимир Шовкотишний виїхав на Урал ще 7 листопада, маючи листи до місцевої влади від спілок письменників України і СРСР, від Спілки кінематоґрафістів України.

Табір, де сиділи Стус та інші українці, стане еталоном у РФ

На час нашого приїзду домовини та дерев'яні ящики для їх перевезення не були виготовлені, бо майстрам якісь підполковник та капітан міліції «порадили» не поспішати...

Володимирові Шовкошитному перед тим довелося обійти кілька установ, у тому числі райвідділ КГБ, очолюваний Ченцовим Володимиром Івановичем, який «опікувався» нашим табором з кінця 1981-го до кінця 1984 року і був одним із винуватців загибелі політв'язнів.

Ченцов сказав, що його відомство не тільки не шкодить, але й сприяє нашій справі.

Насправді нам допомагала тільки громадськість. Влада лише шкодила, щоб ми не встигли на зворотний рейс і не повернулася в суботу 18-го. Бо ж на неділю в Києві мали зібратися на похорон люди. Допомагали нам пермський журналіст, поет Юрій Бєліков (він родом із Чусового), редактор ґазети «Чусовской рабочий» Юрій Одеських, директор Чусовської друкарні Александр Михальов, журналісти Ніколай Ґусєв і Марина Черних.

Саме друкарня надала нам свій автобус, ваговоз та інструмент, бо в держави (у комунгоспу) ми змогли позичити лише декілька лопат. Водій ваговозу з друкарні Валерій Сидоров ніч проти 17-го провів у машині, щоб з нею нічого не сталося, наступної ночі не спав зовсім. Але це не допомогло...

Передрімавши в пермському готелі на матрацах, кинутих на підлогу, приїхали ми за чотири години електричкою в Чусовой, обійшла всі потрібні установи, улаштувалася в готель. Усю апаратуру доводилося переносити на собі та возити місцевим транспортом. Дошкуляв холод. Під вечір виявили, що не взяли довідок про смерть Тихого, Литвина, Стуса – тому нам не віддають домовин. Довелося послати мене назад до Пермі.

17-го вранці група вирушила автобусом місцевої друкарні в село Борисово, на околиці якого притулилося кладовище. Дорогою група зустрілася з дільничним міліціонером Матякубовим, заїхала в сільраду в Копально, але голови сільради не було, хоча з ним по телефону домовлялися про зустріч. Стали видзвонювати його та районне начальство.

Нікого нема. Чернілевському, Дмитрові Стусу та Ґурдзанові з операторами довелося, завізши інструмент на кладовище, повертатися в Чусовой, де після довгих зволікань їм таки дозволили викопувати домовини, але не виймати їх, доки не буде привезено цинкових. Такі само перетрактації велися й на кладовищі з дільничним міліціонером і якимось оперуповноваженим.

Нарешті коло 19-ї години машина приїздить. Нам полегшало на душі, а влада прикро здивована (міліціонер, опер, представник санепідемстанції Дивдін, комунгоспу – Казанцев).

Близько 12-ї години ми заявили, що починаємо копати самовільно, беручи всю відповідальність за наслідки на себе. Ішлося про «наругу над могилами»...

Сніг ледве притрусив землю. Ґрунт замерз на сантиметрів 10. Стусова домовина виявилася на глибині в межах приблизно 100 – 140 см у сухій глині. До неї докопалися раніше. Середня з трьох дощок віка трохи проломлена. Литвинова – на глибині 150 – 180 см, у мокрій глині, доводилося вичерпувати воду з ями. Домовина оббита тканиною, яка була колись червоною. Ще доволі міцна.

Разом з нами копали Юрій Бєліков, Ніколай Ґусєв та ще один журналіст із Чусового. Представники влади лише спостерігали. Сутеніло.

Ми мусили провести освітлення від найближчої ізби, за що господарі платні не взяли (це панство Жеребцови, Ніна Василівна, Сергій Тимофійович та їхній син Олександр).

Ще до темряви затягли ми під домовини вірьовки, зрушили їх з місця. А цинкових домовин усе нема. Мідники нудяться в автобусі, доводиться набавляти їм платню, «підігрівати».

Чернілевський з оператором мусив ще раз їздити до Чусового на перетрактації, звідки привіз невиразну, але тривожну вістку, що з нашою машиною, яка мала везти цинкові домовини з Пермі, щось у дорозі сталося. Проте ми роботу не припиняли.

Шовкошитний розповідає, що насилу вдалося умовити майстрів, щоб докінчили хоч дві домовини, що були розпочаті, та дерев'яні ящики до них. Усе це з доплатою, звичайно. А брати Тихі подалися на якийсь завод, де їм обіцяли дати майстра і матеріял.

З Пермі ваговоз вийшов уранці, але на виїзді з міста його зупинила автоінспекція, стала перевіряти справність. Певна річ, люфт керма виявився завеликим, їхати не можна. Водій і Шовкошитний пішли до будки ДАІ правдатися, але їм там оголосили, що є підозра, ніби вони збили хлопчика. Треба їхати до райвідділу міліції, що на протилежнім кінці міста.

Та коли водій Сидоров та Шовкошитний вийшли з будки ДАІ, то з жахом побачили, що їхня машина осідає на праві колеса. (Згодом у кожному колесі виявили по дві однакові пробоїни, причому всі збоку.) Було одне запасне колесо, його поставили спереду, пробиті – до заднього моста в середину, а цілі – з боків.

Поїхали до райвідділу. Тільки о 14-й годині за місцевим часом (о 12-й за московським) їх відпустили, вибачившись: номер машини той, а серія не та. Згодом з'ясувалося, що саме в цей час київський міськвиконком постановив перепоховати на Байковому, а не Лісовому кладовищі. Отже, оголошено було «відбій» затримуванню. Машина не могла їхати швидше 40 км на годину, а то якихось 200 км...

Отже, є надія впоратися. Усе тепер залежить від нас.

Першою близько 19-ї години вийняли Стусову домовину. Зняли віко. Тіло не накрите. Усе чорне: обличчя, зеківський одяг, подушка під головою, стружки в домовині. Тіло всохло, носовий хрящ запав, але нема сумніву, що це Стус.

Треба зауважити, що ми мали такі сумніви. Дмитро глянув і сказав: «Це тато». Стягнув шапочку з голови, закрив нею своє обличчя і скрушно відвернувся.

Ефект чорноти підсилює темрява та штучне освітлення. Голова повернута трохи вліво.

Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус

Як перекласти тіло в цинкову домовину? Зламали бокову стінку з думкою пересунути його. Пробуємо, але бачимо, що тіло розламається. Тоді накриваємо його міцною тканиною, щільно притискуємо і перекидаємо домовину. Кладемо тіло на дошки, накриваємо другим шматком тканини зі спини, беремо щільно руками обидва шматки і, як у мішку, кладемо вже в цинкову домовину. Працюємо в ґумових рукавичках і марлевих пов'язках.

Якогось особливого запаху не чути, тільки ніби цвіль.

Памיятаючи версію про можливе вбивство В. Стуса нарами по голові, я придивився, але не запримітив на ній ніяких пошкоджень. А Шовкошитний пізніше сказав, що бачив такі пошкодження. Та, власне, ця процедура відбувалася в такому напруженні, що нам було не до огляду.

Я не схильний до містифікацій, але учасник ексґумації поет Юрій Бєліков перед тим показував знімок Стуса екстрасенсу. Той сказав: «Цей чоловік убитий ударом по голові».

Поклали під голову «пропускну» від церкви, хрестик, покрили тіло покривалом, поставили коло рук незапалені свічки, помолилися, попрощалися і закрили домовину віком.

Литвинова могила глибша. Коли піднімали домовину – з неї лилася вода (і нині чую той дзюркіт). Зняли віко – тіло покрите саваном. Мама Надія Антонівна Парубченко була на похороні, то казала, що їй навіть дозволили переодягти сина в цивільний одяг. Вона справила мінімальний обряд, тому ми не стали знімати покривало, тим паче, що все було мокре. Переклали тіло в цинкову домовину так само за допомогою двох шматків тканини, поставили свічки, помолилися і забили домовину цвяхами.

«Умереть ему мы не дадим...». Як загинув поет і політв'язень Юрій Литвин

Виносили до дороги метрів двісті поміж могил з великою обережністю спочатку Василя, потім Юрія. Довершивши це, з якоюсь полегкістю взялися за порожні домовини. Склали їх, опустили в ями. Звичай велить укинути туди й вірьовки.

Засипали, зробили горбочки, поправили могилу Ішхана Мкртчяна, що поміж Стусовою та Литвиновою. Познімали зі стовпців номери, відкололи від них собі скалок. До речі, таблички на Литвиновому стовпчику № 7, яку привезла мати і яку ми ще бачили 31 серпня, вже не було.

Поставили свічки на всі одинадцять могил в'язнів, дві з яких оце спорожніли, і так відійшли.

Вантажна машина з домовинами і дерев'яними ящиками від'їхала одразу, десь коло 21-ї години. З ними поїхали мідники і Шовкошитний – до гаража друкарні, де залютували домовини, поклали в ящики, а директор друкарні Михальов уночі оббив їх дротом по канту, щоб їх прийняли в літак як багаж.

Ми вибралися з кладовища коло 23-ї, до готелю дісталися опівночі. Удалося зв'язатися з Києвом, сповістити про перебіг подій. Нам сказали, що похорон буде не на Лісовому, а на Байковому кладовищі – так під тиском громадськости постановив виконком Київради.

Чернілевський з оператором ще їздили знімати запаювання. А водій Сидоров зняв колеса, позаклеював камери, а вранці разом із Шовкошитним вони повезли домовини до Пермі в аеропорт.

Ми приїхали в Перм електричкою вчасно, а Тихих нема. Сповіщаємо про це в Київ. Там нічого не знають. Нарешті за 20 хвилин до початку реєстрації пасажирів вони приїхали. Змучені, тягнуть мармурову плиту з батькового надгробка. Слава Богу...

Володимир та Микола розповідають, що з великими труднощами їм удалося 17-го пообіді домогтися дозволу на ексґумацію тіла батька, який був похований на кладовищі «Северное» в Пермі, та на виготовлення домовини і ящика. Але майстер, який мав їх робити, не прийшов. Хтось сказав, що його побито.

Вранці 18-го брати прийшли до майстерні, де був матеріял та інструмент, сказали комусь там, що в них є майстер. Але нема ключа від майстерні. Тоді вони підважили двері, влізли в майстерню і взялися за роботу самі, хоча звичай забороняє рідним це робити. Добре, що Микола мав якісь елементарні уявлення про цю справу.

Олекса Тихий. Справжній донецький українець

Тільки під кінець роботи прийшов помічник трунаря Ігор і допоміг їм. Поспішили на кладовище. Мусили ще раз нехтувати звичай – разом із гробарем розбили надгробок, викопали і переклали рештки батька в цинкову домовину, помчали назад до майстерні, де Ігор залютував її, – і оце сюди.

Ми сповістили в Київ, що все гаразд, вилітаємо.

Вилетіли з Пермі о 20-й годині (за московським о 18-й), прибули в Бориспіль о 20:30. Дорогоцінний багаж видали нам через годину – його чекало близько тисячі душ...

...Виїхала машина з опущеними бортами, на ній домовини. Злетіла Валентина і впала на гріб мужа.

Михайло Горинь сказав слово про мучеників, подякував нам поіменно за тяжкий труд.

Корогви, свічки, молебень, високі голоси відчайно б'ються у нічне небо, гуркочуть літаки. Висока печальна урочистість.

А ми, забуті, ніби вже й непотрібні нікому, шукаємо машину, щоб завезти свої речі до Києва, вантажимо їх – тим часом ескорт від'їхав.

До Свято-Покровської церкви на Подолі я приїхав наступного дня, 19 листопада, вранці. Велелюддя. Це та сама церква, в якій на Покрову 1984 року відспівували Валерія Марченка. Як сплітаються наші дороги...

Коли винесли домовини, то поклонилися тричі Божому Храмові, обійшли його – я протиснувся до Литвинового автобуса, щоб утішити його маму та сина. Братися нести гріб уже не було сили.

Похорон описаний у пресі й без мене. Скажу лише, що і я дотиснувся до мікрофона і коротко – не можна зволікати з похороном до заходу сонця – нагадав, що ми ховаємо сьогодні трьох «особливо небезпечних державних злочинців – особливо небезпечних рецидивістів».

Олекса Тихий був засуджений загалом на 22 роки – відсидів 14, Юрій Литвин прожив усього 49 років, а засуджений був на 43, відбув 22. Василь Стус зі своїх сорока семи з половиною років був невільником 12, засуджений був на 23.

За що? За Слово правди.

P.S. Краще за мене написав про перепоховання Володимир Шовкошитний. А ще раджу пошукати в Інтернеті фільм Станіслава Чернілевського «Просвітлої дороги свічка чорна», перепоховання – у ч. 3.

18.11.2013

http://istpravda.com.ua/articles/2013/11/18/139615/