MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Бюлетень "Права Людини", 2013, #32

Конституція і права людини
Володимир Буткевич припинив своє членство в Конституційній Асамблеї на знак протесту проти грубого порушення урядом законів і Конституції України Політика і права людини
Євген Захаров: Спротив може бути радикальним, але виключно ненасильницьким! Лист до «Союзу Громадян України» Катування та жорстоке поводження
Нотатки для прокурора, або Як фабрикують матеріали кримінальної справи, а прокуратура мовчить Право на справедливий суд
В Росії людину засуджено за думкозлочин Свобода мирних зібрань
Звернення Конґресу національних громад України та Асоціації єврейських організацій і громад (Вааду) України з приводу розгрому мирної демонстрації на Майдані незалежності у Києві 30 листопада Українська Гельсінська спілка з прав людини вимагає імпічменту президента та відставки уряду Право на охорону здоров’я
Медична реформа провалена На Харківщині будуть моніторити заходи ЗПТ у місцях несвободи Погляд
Глухий кут Жертви політичних репресій
Політичні репресії 60-80-х років. Різновиди політичних в’язнів: «націоналісти», «демократи», «відмовники», «релігійники» Коментар до Постанови Апеляційного суду м. Києва від 13 січня 2010 року Вісті з пострадянських країн
Закон «про іноземних агентів» виправити неможливо

Конституція і права людини

Володимир Буткевич припинив своє членство в Конституційній Асамблеї на знак протесту проти грубого порушення урядом законів і Конституції України

Суддя Європейського суду у відставці професор Буткевич подав заяву про відставку і вийшов з Конституційної Асамблеї (КА), протестуючи проти незаконних дій уряду щодо виходу із євроінтеграційного процесу в четвер 21 листопада. Ч.5 статті 85 Конституції відносить до повноважень Верховної Ради України визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики. За законами України про основи зовнішньої політики і європейську інтеграцію питання зміни пріоритетів в зовнішній політиці є виключною компетенцією парламенту, а не уряду. Парламент жодних рішень щодо такої зміни не ухвалював, отже, дії уряду порушують Конституцію і закони України. Це грубе ігнорування засад правової системи, субординації правових актів.

Заява датована 22-м листопада, але проголошена 28 листопада на засіданні групи з 20 членів КА, які готували концепцію нової Конституції України. 6 грудня концепція має бути розглянута усім складом КА.

Голова Конституційної Асамблеї Леонід Кравчук та її секретар Марія Ставнійчук намагалися відрадити Володимира Григоровича від такого рішення, але безуспішно.

Окрім входження до групи розробників концепції нової Конституції України Володимир Буткевич очолював одну з семи комісій КА, яка готувала розділ Конституції про права людини та основоположні свободи.




Політика і права людини

Євген Захаров: Спротив може бути радикальним, але виключно ненасильницьким!

Виступ на Євромайдані у Харкові 29.11.2013 р.

Те, що сьогодні сталося, було очікуваним. Я ще вчора про це казав.

Головне питання,-- що нам робити?

І ось, що я хочу сказати з цього приводу. Вчора я вже казав про це. Згідно ст. 5 Конституції України право зміни конституційного ладу належить ВИКЛЮЧНО народу України. Угода про євроінтеграцію,- це очевидно,- зміна конституційного ладу. Оскільки вона збільшує обсяг прав кожного з нас, обсяг свободи народу. Отже, тільки народ має право вирішити, чи підписувати цю угоду, а чи ні. За даними соціологів 68% українців за євроінтеграцію, навіть в Криму, на півдні, на сході, прихильників європейського вибору 50%. Отже, ні Президент, ні Уряд, не мають жодного права не підписувати цю угоду. Є й така обставина: 21 листопада Уряд, фактично, перевищив свої повноваження, перебрав на себе повноваження Верховної Ради. Це,- брутальне порушення Конституції України. Тому, що за Конституцією, визначення засад зовнішньої політики належить Парламенту. Верховна Рада визначилась із зовнішньополітичним напрямком, ухваливши Закон "Про європейську інтеграцію". Цей закон чинний. Тому Уряд не мав права цей процес припиняти. Це,- зловживання владою. Ст. 365, ч. 3 Кримінального кодексу, та, яку інкримінували Тимошенко та Луценко та іншим бувшим урядовцям. Це схоже на злочин.

З цього випливає те, що ми маємо нарощувати тиск на Президента, на Уряд, на Парламент, на весь політикум, аби всі вони виконали наші вимоги, а Угода про асоціацію була підписана якомога скоріше. Треба шукати механізми для цього тиску. Я думаю, що одним з таких механізмів міг би бути загальнонаціональний круглий стіл за участі 3-х сторін: з одного боку це громадянське суспільство, з другого боку опозиція, з третього боку це Партія регіонів та Президент, варто запросити й четверту сторону,-- Представництво Європарламенту Європейського союзу. За їхнього посередництва цей круглий стіл проводити. Я думаю, що якщо політична опозиція озвучила би цю ідею, Президенту та його компанії було би важко від неї відмовитись. Це один з елементів тиску, за допомоги якого можна примусити чинну владу виконати всі вимоги і прямувати до підписання Угоди про асоціації. Можна шукати й інші механізми.

Якщо ж нас не будуть слухати, треба шукати більш радикальні методи тиску на владу. Але всі вони мають бути ненасильницькими. Спротив має бути ненасильницьким. Є купа методів такого спротиву, купа засобів. Але спротив має бути ненасильницьким.

Я постійно чую з різних боків, що без насильства нічого не буде, нічого не вийде. Хочу нагадати, що з Україною все навпаки, що українці мали успіх тільки тоді, коли не вдавалися до насильства. Навіть Норильське повстання 1953 року було виграшем фактично, саме тому, що це був ненасильницький спротив людей, що перебували в таборах, були приречені на вірну загибель, але перемогли фактично. Майдан 2004 року також переміг. І я вважаю, що однією з причин цієї перемоги було те, що не було застосоване насильство.

Є різні радикальні форми і методи спротиву, різні технології. Але спротив має бути виключно ненасильницьким!

Сподіваюсь, що наші вимоги будуть виконані, і Угода про асоціацію з ЄС буде підписана.

Відеозапис виступу (дивитись з 19:05 по 25:21)

 




Лист до «Союзу Громадян України»

Спочатку слухала по радіо пряму трансляцію з Верховної Ради, засідання якої грубо закрили. Потім – отримала цього листа:

________________________________________________________________________

Євро- Гомо- Зоо-парк біля представництва Євросоюзу

14 листопада у Києві об 10-30 за адресою вул. Володимирська 101 (Представництво Євросоюзу) відбудеться театралізоване шоу-дійство проти підписання Договору про Асоціацію з ЄС. В рамках акції буде організовано мініатюрну виставу за участі тварин, яка символізуватиме як у нинішній Європі створюється споживацьке суспільство шляхом гомосексуалізації.

Організатор: «Союз Громадян України»

___________________________________________________________________

Шановне товариство,

якщо бути чесним з самим собою і з громадськістю, до якої апелюєте, то йдеться, звичайно, не про загрозу тотальної гомосексуалізації України, а про гроші і владні інтереси Газпрому. Саме Газпрому і великого кола найманої його обслуги в Росії і Україні (а не про інтереси нещасної безправної Росії). Їм дуже болить вихід України з деспотичної системи тотальної корупції і врадіївського безправ’я, входження в інший цивілізаційний простір, з іншими стандартами – як технологічними, так і громадянського життя.

Не знаю, чи організатори ваших акцій свідомі того, на що вас організують, чи наївно перебувають у міфах про дружбу і братерство політичного монстра кремлівських яструбів і сталінських соколів. У кожному разі - соромно за них.

Медведчук, Колєсніченко та інші ваші організатори послуговуються інтересами аж ніяк не борців за чесне і чисте подружнє і сексуальне життя. Зовсім не це їх хвилює. А вас - просто використовують у своїх політичних цілях, пробачте, але використовують саме як тварин, як несвідоме стадо. Використовують вашу ностальгію за хорошими радянськими мультиками, щоб вести вас на охорону фінансових інтересів Газпрому і його гебістських власників. Пожалійте своїх дітей, якщо вже власна доля когось із вас не хвилює.

Споживацьке аморальне життя - це не Євросоюз, а це життя корумпованої влади на руїнах тоталітарної антилюдської пошлої імперії зла. Як в Росії, так і в Україні. Їхні капитали, маєтки, лікарі, відпочинок, весь побут, всі споживацькі ідеали, нарешті, їхні діти - все це давно вже  в країнах Західної Європи, у тому числі і в ккраїнах Єросоюзу.

Не будьте наївними вівцями, яких стадом тримають у брехні, неосвіченості, лукавій релігійній і політичній міфології.

Не хочете гомосексуалізму - тримайтеся Бога, Христа, Його заповідей, - а не лукавих прислужників Кремля, що годуються навколо газової труби, і не їхньої лукавої обслуги з Русского міра, з його тисячолітньою традицією у візантійській "Симфонії" освячувати будь-який деспотизм державної влади. Сучасна корумпована державна гебістська кремлівська влада вже відкрито заявляє про своє правонаступництво сталінінізму і гулагів...

Що ж до тварин, яких вас закликають показувати біля представництва Євросоюзу, то читайте краще всесвітньовідомий роман Оруела  "Тваринна ферма" (рос. Оруэлл, "Скотный двор") - про цивілізацію "Митного союзу".  Дарма, що роман написаний ще у 1930-і роки, але виявився пророчим й донині. (До речі, його роман "1984" - також варто прочитати, навіть в інтернеті, якщо ще й досі хтось не прочитав).

Тварини з "Тваринної ферми" можуть багато про що вам нагадати з нашої спільної історії в імперії зла...

Звичайно, якщо захочете і зможете бути чесним з самим собою...

Це нелегко. Потребує знань, мудрості, чесності, руйнування стереотипів мешканців Тваринної ферми. Комусь від цих знань може стати соромно і дискомфортно за своє життя в облуді, у ненависті (і заздрості) до всього, що є за решітками Тваринної ферми.

Чи захочете?

З повагою
Тетяна Володимирівна Клинченко,
кандидат історичних наук
науковий працівник, викладач університету,
також, на громадських засадах, викладач Християнської етики

Потрапила у список вашої розсилки, бо одного разу наївно взяла участь у педагогічному зібранні під керівництвом Колєсніченко. Все, про що тут написала, знаю з власного досвіду спостереження і спілкування  з тими, хто під гаслами християнської моральності переслідує свої ганебні і лукаві цілі, будучи дуже далеким і від християнства, і від моральності.




Катування та жорстоке поводження

Нотатки для прокурора, або Як фабрикують матеріали кримінальної справи, а прокуратура мовчить

В публікації «Зразкова Олексіївська ВК № 25: тортури, знущання, фабрикація кримінальних справ…» (25.10.2013) ми писали про катування та жорстоке поводження в Олексіївській виправній колонії № 25, фабрикації кримінальних справ за статтею 391 КК України (злісна непокора вимогам адміністрації колонії), називали прізвища осіб, які, зі слів засуджених, що перебували в цій установі, безпосередньо причетні до порушень прав людини. Це начальник установи Хирний та його перший заступник Попов. Розповідали ми також про долю засудженого Володимира Бордуна, який наважився ще в 2011 році публічно заявити про катування та жорстоке з ним поводження в 25-й колонії за участі зазначених осіб.

Ми писали, що Харківська правозахисна група в 2012 році зверталася до керівництва ДПтСУ з проханням не переводити засудженого В. Бордуна до 25-ї колонії, де в нього були конфліктні стосунки з керівництвом закладу, наголошували, що його життю та здоров’ю загрожує небезпека. Проте, Бордун все одно був доправлений до Олексіївської виправної колонії № 25, де йому за 75 днів до закінчення п’ятнадцятирічного терміну покарання на швидку руку «кишеньковим» судом іменем України додали ще три роки – разом 18 років в неволі. Бордун заявляє, що був позбавлений можливості оскаржити вирок суду по обвинуваченню за ст. 391 КК України.

Ми неодноразово писали про застосування цієї ганебної норми, яка залишилася ще з радянських часів і суперечить ідеології кримінального закону, оскільки містить адміністративну преюдицію, тобто кримінальне переслідування за дисциплінарні проступки. В. Бордун також повідомив, що після зустрічі з представниками Комітету ООН з прав людини, відбулася прокурорська перевірка стосовно катувань і жорстокого поводження, і навіть було відкрите кримінальне провадження.

Ми звернулися публічно до прокуратури України, а також спрямували листа в прокуратуру Харківської області, в якому намагалися дізнатися від прокуратури України долю і стан кримінального провадження № 42012220090000028-27-012 – 12 грудня 2012 року за ст. 365 ч. 2, порушеного прокуратурою України. З прокуратури Харківської області була отримана швидка відповідь, що наше звернення спрямоване за належністю районному прокурору (вірогідно, якраз тій особі, яка затверджує обвинувальні висновки в Олексіївській колонії № 25 по обвинуваченнях за ст. 391). А ще ми отримали листа від засудженого Бордуна вже з Ладижинської виправної колонії № 39 Вінницької області, в якому він детально, посилаючись на матеріали кримінальної справи, описує притягнення його до кримінальної відповідальності. Наводимо мовою оригіналу фрагменти цього листа, а також його фотокопію – сподіваємося, прокурору буде цікаво ознайомитися з його змістом.

«Дело на меня было заведено от 26 июля 2012 года в АИК-25 г. Харьков № 60121108 по ст. 391 УК. Приговор № 2011/11900/2012. Следствие, если можно таковым его назвать велось в зоне-25 и по документам длилось 24 часа. Из обвинительного заключения в нем справка о движении. 05 июля 2012 года – уголовное дело принято к производству следователем СО Дзержинского РОХ ГУ ГУМВД (т-2 л. д.-1) 06 июля 2012 года – закрытие дела – требования ст.ст. 218–220 УПК (в редакции 1960). Всего сутки – 24 часа „следствие“. Из материалов уголовного дела, которое находится в суде Дзержинского района города Харьков. (сокращенно основное). (л. д. 19 Т. 1) моя объяснительная „я не употреблял жаргонные слова, после операции не мог убирать“. (л. д.-20 Т.1) – моя объяснительная 26.06.2012 г „меня не волнует выполнение незаконных требований представителей администрации, я открыто не употреблял жаргонные слова, уборка не унижает мое человеческое достоинство“. (л. д. 21 Т. 1) (оборот начало) – не меня осматривали сотрудники мед. части АИК-25, поясняю: „в объяснительной стоит число 26.08.12, заявляю, что меня увезли из АИК-25 23.08.12, однако число стоит на объяснительной 26.08.12, я не мог подписать эту объяснительную. (Т. 1 л. д. 23 объяснительная бригадира ДИЗО – ПКТ з/к Пальчик (до речі, саме це прізвище засудженого згадував колишній в’язень під час прес-конференції в УНІАН як особи, що за наказом керівництва колонії безпосередньо бере участь у побитті та знущанні над в’язнями – А. Д.) – число 26.08.2012 – Заявляю, что в это время меня уже не было в колонии АИК-25. (Т. 1 л. д. 30) Акт медчасти-25 от 26.06.12 – А/Д – 180/70 – заключение, что я здоров, при давлении А/Д – 180/70-это беспредел, норма – 120/80. Заявляю, что мне должны были дать освобождение в тот день. (Т. 1, л. д. 40, 41, 42) – мои объяснительные от 25.08.12 – заявляю, что меня не было в АИК-25 25.08.12, меня этапировали из АИК-25 23.08.12. (Т. 1, л. д. 50) – Акт о моем состоянии здоровья – заключение медчасти А/Д 180/70 – здоров, заявляю, что это беспредел мне не была оказана медицинская помощь в которой я нуждался. Особо! (Т. 1, л. д. 56, 57, 58) «о разъяснении Коституционных прав подозреваемому, (л. д. – 58) – в конце дословно: «права мне разъяснены и не понятны от 26 июня 2012 года» Заявляю, что у меня не было очков по зрению, их изъяли в АИК-25 на квитанцию и отдали мои очки лишь в день моего убытия из колонии АИК-25 23.08.12. (Т. 1, л. д. 59) – копия постановления о возбуждении уголовного дела по статье 391 УК Украины, дословно мной написано внизу: «не получил на руки, претензий не имею от 26.06.12. Заявляю, что копии на руки мне не дали. (Т. 1, л. д.-60) – протокол о разъяснении мне моих прав (л. д. – 61) – оборот конец, моя подпись (дословно) «Протокол с моих слов записан верно, мною не прочитан, дополнений и изменений внести не желаю. Подпись» Заявляю! Все следствие в АИК-25 я находился без очков и ничего не мог читать, никаких документов я не читал и бумаг, это доказуемо. Вопрос зачем и почему у меня изъяли мои очки по зрению в АИК-25? (Т. 1, л. д. 77) – вирок, справа 1-126-1998 г. – 1-й старый приговор в 15 лет (стр. 2 (оборот приговора) внизу показания Бескоровайной Р. А. о том, что я лечился в психиатрической больнице, пос. Стрелечье Харьковской области. Особо: (Т. 1, л. д. 91) перечень судимостей: арест 08.06.95 г. Постановлением Изюмского суда № 4195006, от 28.09.95 г. Направлен в психиатрическую больницу с обычным наблюдением, освобожден из СИЗО-27 Харьков от 01.11.95 г. И направлен в Стрелечанскую психиатрическую больницу Харьковской области. Заявляю: меня никто не направил на психиатрическую экспертизу, согласно ст. 76-УПК (1960 г.) Для того имеются в деле все основания. Я не военнообязан, ст. 7-Б – в военном билете. Имел инвалидность 3 группы из-за травмы головы (Т. 1, л. д. 97) от 04.02.2003 г. ВТЭК. Донецкая обл. МОБ-124 (больница). Это лишь часть оснований для направления меня на судебно-психиатрическую экспертизу. Дополнительные основания записаны подробно в моей медицинской карточке. Заявляю: суд был от 25.07.2012 г. Перед самым судом, который проходил в АИК-25, мне были проделаны две операции в институте торакальной терапии от 12.04.12 и вторая от 19.04.12. Заявляю: после наркоза и медикаментозного лечения я плохо помню сам суд. После операции и до суда прошло два с половиной месяца, меня выписали из больницы МОБ 100 Харьковской области 3 мая 2012 года, а суд состоялся 25.07.12. Операции были сложные на легком и печени – АКТ-1280-А/12 (Т. 1 л. д. 105–107) – с такими ранами во время войны в госпитале лечили по 6 месяцев. Заявляю, что медицинский эксперт Н. С. Миткевич не производил мне совсем никакой медицинской экспертизы – это подлог документов. В его же записи им записано „присутніми нікого не було на експертизі“ АКТ 1280 –А/12 – 1 аркуш –вх-3827 от 04.07.12 – аркуш. Записано им Миткевичем выписка из моей медицинской карты № 12141 – МОБ 100, что от 12.04.12 – была суицидная попытка у меня, далее от 12.05.12 осмотр моего здоровья – острой паталогии не выявлено – А/Д-185/75. Далее осмотр 27.05.12 ВПКТ – АИК-25 – А/Д 180/80 состояние удовлетворительное жалоб не предъявляет трудоспособен. Заявляю, что это подлог документов при артериальном давлении 185/75 – врач обязан дать мне освобождение. Прошу рассмотреть вопрос о неоказании мне медицинской помощи в АИК-25. (Т. 1 л. д. 109) – Довідка № 5 „на обліку лікаря психіатра не перебуває“ А. А. Ушаков психіатр от 02.07.2012 г. – Заявляю, что это подлог документов – факт из выписки: (Т. 1, л. д. 107) АКТ № 1280 –А /12 – „Бордун В. В. с 2001 года находится под психиатрическим наблюдением, находится на учете с диагнозом ‘психиатрия – шизоидного типа, не однократно находился на лечении’“, выписка № 12141 из больницы МОБ 100, был там 12.04.12 года. Заявляю, что эта выписка за 90 дней до суда. И суд меня не направил на судебно-психиатрическую экспертизу, согласно ст. 76 УПК (1960 г.) таким образом в деле разногласия (Т. 1, л. д. 109) „на обліку у психіатра не стоїть“, в то же время (Т. 1, л. д. 107) Акт 1280-А/12 о том, что я состою на учете у психиатра и неоднократно проходил курс лечения, выписка из медкарты № 12141. После двух сложных операций прошло всего чуть больше двух месяцев, раны загноились, болела голова, мне тогда было 55 лет, как обезболивающее мне кололи „аминазин“, от него мне становилось еще хуже и я смутно понимал происходящее. Во всех 25-ти объяснительных я указывал, что я не отказываюсь от уборки, но у меня нет инвентаря – тряпок, что я болею и не могу ходить, жаргонных слов я не употреблял. Но на меня писали рапорта и меня не слушали совсем. Что все пять справок о моем состоянии здоровья свидетельствуют о том, что у меня высокое давление, однако как вывод указано, что я здоров, мне не давали освобождение и не оказывали медицинскую помощь. (Т. 1, л. д. 30) – Акт о состоянии здоровья, (Т. 1., л. д. 50) – Акт о состоянии здоровья. (Т. 1, л. д. 105, 106, 107) –Акт о состоянии здоровья. (Т. 1. л. д. 108) „выписка“, (Т. 1, л. д. – 109) – „довідка“. Сам же суд был 25.07.12 года, в приговоре из 5 листов – все противоречиво: В начале приговора указано, что я был в КДИР (этапке) АИК-25 от 12.04.12 и меня знакомили со статьей 391 УК. Заявляю, что я в колонии АИК-25 по прибытию из СИЗО 27 г. Харьков пробыл ровно 1 час. И меня увезли на скорой помощи в областную больницу (Т. 1, л. д. 107) – Акт 1280-А/12 из Акта выписка № 12141, о том, что 12.04.12 г. мне делали операцию в больнице № 4 г. Харькова. Заявляю, что я не мог одновременно быть сразу в двух местах в КДИР –АИК-25 и в больнице № 4. Согласно Акта-1280-А/12 (Т. 1, л. д. 107), мне дано освобождение после операции на несколько месяцев, а так же было дано ограничение в поднятии тяжести до двух кг. весом. Заявляю, что меня заставляли убирать ежедневно в АИК-25, не смотря на ограничения – все взыскания, которые в последствии послужили обвинением по 391-й статье были за уборку. Судила меня судья Дзержинского районного суда г. Харькова Штых Т. В. Суд был в колонии АИК-25. Судья Штых Т. В., без облачения в судейскую мантию, в короткой юбке без нагрудного значка судьи, с шутками в мой адрес вынесла мне от имени Государства Украины срок по ст. 391 УК – 3 года и 1 месяц.(ст. 71 УК) Судья Штых говорила, что она недавно отдыхала в Ялте и говорила мне: „Владимир вот Вы писали раньше по судам по старому приговору, но Вы добились чего нибудь? – Нет! А эти судьи, что вам отвечали на ваши жалобы, теперь они все в Киеве по судам. Я же их сама лично всех знаю. Так что Владимир, пишите сколько Вам угодно“. Я весь суд стоял на ногах, скамьи подсудимых нет в актовом зале АИК-25. За моей спиной впритык стояли зам начальника Попов В. Н. и начальник опер. отдела Некрасов и у меня кружилась голова. Мои объяснительные в АИК-25 – их 25 штук в деле судебном. Во всех них записаны слова – болею, я не грубил, не спорил, что я не всегда накормлен и мне не всегда дают спать. (Т. 1, л. д. 194) (211) – мое заявление на ст. 391 УК, что я болею сильно, дайте срок, но не мучайте, лечите!»

Глава 4 Закону «Про прокуратуру» присвячена нагляду прокурорів за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальному провадженні, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян. Як зазначено в статті 44 згаданого Закону «Предметом нагляду є додержання законності під час перебування осіб у місцях тримання затриманих, попереднього ув’язнення, в установах виконання покарань, інших установах, що виконують покарання або заходи примусового характеру, які призначаються судом, додержання встановленого кримінально-виконавчим законодавством порядку та умов тримання або відбування покарання особами у цих установах, їх прав і виконання ними своїх обов’язків».

Чи достатньо якісно і професійно прокуратура здійснювала нагляд за додержанням законів у цій справі? Логічно про це спитати у прокурора вищого рівня, а не в районного, того, який підтримував обвинувачення в суді відносно Бордуна по обвинуваченню його у скоєнні кримінального злочину, передбаченого ст. 391 КК України!

І ще. Останнім часом все більше людей, які перебували в ОВК № 25, звільнилися чи були переведені до інших закладів системи виконання покарань, скаржаться на катування та жорстоке поводження, що відбуваються в цьому закладі. Причому всі називають одні й ті самі прізвища – начальника установи Хирного, першого заступника Попова і засудженого Пальчика, як осіб причетних до порушень прав людини.

Сподіваємось, що з рештою ми зберемо достатньо аргументів, аби переконати прокуратуру провести ретельну перевірку фактів тортур і жорстокого поводження, фабрикації матеріалів кримінальних справ відносно засуджених ОВК-25 з відповідним прокурорським реагуванням.

ДОДАТОК
Фотокопія листа В. Бордуна




Право на справедливий суд

В Росії людину засуджено за думкозлочин

Як повідомила «Газета.СПб», мешканець Гатчини Дмітрій Лєбєдєв за висловлювання, на кшталт, "бог - це міф", «духовенство не вірить у бога» та їм подібні, а також за "погані думки про патріарха", отримав кримінальний вирок.

У полі зору тамтешніх правоохоронних органів 39-річний Дмітрій Лєбєдєв потрапив ще 2009 року, після того, як почав обговорювати і засуджувати клерикалізацію країни в Інтернеті.

Приблизно в той же час мешканець Нижнього Новгорода Дмітрій Шубін  у своєму блозі також критикував церкву. Він і став першим об’єктом для атаки правоохоронців  Дмітрій же Лєбєдєв став у цій справі співучасником, і крамольні тексти, написані ним, лягли в основу кримінальної справи, порушеної Гатчинському міською прокуратурою.

Ось приклад тексту (мовою оригіналу), визнаного Гатчинським судом, за участі у процесі представника московської єпархії, блюзнірським та  єретичним:
 
«…Оглянитесь вокруг – это только церковь внушила вам, что пойдя против представителей бога, «священного» духовенства, вы станете отступниками… Но они-то не верят в бога, они прекрасно помнят, как попирали язычество на Руси, как рубили волхвов за их отказ принять христианство, как преследовали старообрядцев. 
 
Они прекрасно знают, что их бог - это миф, поэтому, во время проповеди они думают только о том, сколько принесет «свечной доход»… 
 
Наши действия направлены против РПЦ, против высшего духовенства, так как люди должны знать правду, люди должны знать что в каждом из нас есть бог, в ком-то он проявляет себя ярче, в ком-то он дремлет. Так вот, в тех людях, которые позиционируют себя как высшее духовенство, он дремлет».
 
 
Від прес-секретаря Слідчого управління СК Росії по Ленінградській області Юліі Матолигіной стало відомо, що в групу з розслідування справи був включений кращий слідчий з особливо важливих справ, оскільки справа викликала великий суспільний резонанс. Старший слідчий з особливо важливих справ Артьом Міхайлов, що працював над цією справою, у телефонній розмові повідомив, що згадані у вироку фрагменти критики РПЦ не були ключовими при підготовці звинувачення - головним козирем обвинувачення стала назва групи, де обговорювалася РПЦ. Назва була така: «Убий патріарха». На цій підставі слідство дійшло висновку, що Лєбєдєва та Шубіна необхідно притягти до кримінальної відповідальності... за насильство!
 
Справа в тім, що Лєбєдєв та Шубін - каббалісти. Вони вірили, що якщо думати про людину погано, людині стане зле. Каббаліст Дмітрій Шубін вирішив провести в своєму блозі уявну акцію під назвою «Убий патріарха». Акція мала на увазі чисто ритуальне вплив - на думку окультистів, люди, яким не подобається РПЦ та її сановники, мали в один і той же час подумки бажати їм смерті. Цей думкозлочин і став основою для вироку. Адже, за версією слідства, бажати людині смерті - означає, закликати до насильства.
 
Далі більше. У вироку містяться описи ще більш страшних уявних злочинів (цитуємо вирок): «висловлювання (Лебєдєва) містять приховане спонукання, звернене до потенційних читачів, діяти, щоб «наступні покоління не були гнані духовенством», «боротися за майбутнє», в якому не буде жодних релігій, де кожна людина буде вільною у своїх думках, своїх ідеях».
 
Примітно, що Дмітрій Лєбєдєв скористався послугами безкоштовного, призначеного йому судом адвоката. За порадою цього адвоката він визнав свою провину і погодився на співпрацю зі слідством, аби одержати не найсуворіше покарання з усіх можливих варіантів - тобто реальне позбавлення волі. В результаті обвинувальний вирок їм не заперечувався і не оскаржувався.
 
Незважаючи на очевидну безглуздість цієї справи, фахівці Петербурзького науково-дослідного центру з вивчення екстремізму не вважають кримінальне переслідування за інакомислення проблемою. Глава експертного центру Сєргєй Кузнєцов заявив ПІТЕР.ТВ, що карати за уявні злочини можна і потрібно.
 
Він навів приклади з західної юридичної практики, коли модельєра Джона Гальяно засудили до штрафу в 22 тисячі євро за публічні антисемітські висловлювання, але не пояснив, як пов’язана критика релігійних забобонів з націоналізмом.
 
Це кримінальне переслідування вкоротило віку першому фігуранту справи, Дмітрію Шубіну - він помер у серпні минулого року. Кепські справи й у Дмітрія Лебедєва: за вироком суду у нього відібрали на користь держави єдиний ноутбук - як знаряддя злочину. А ось у Кирила Гундяєва, керівника РПЦ, все добре - не спрацювала диверсія каббалістів, сповіщає ПІТЕР.ТВ.
 
 
Показовим є те, що усі єретичні висловлювання підсудного Дмітрія Лебедєва суддя Гатчинського суду Попова М. Ю. сором’язливо сховала від поглядів громадськості - у вироку цитуються лише фрази з висновків експертів, але не самі тексти, що стали основою для обвинувачення.
 
При цьому повні і точні цитати підсудного й досі доступні у блозі померлого Дмітрія Шубіна. Ба більше! Значна частина цих висловів є практично дослівним викладом позицій Карла Маркса, Владіміра Лєніна, Еріха Фромма, Зиґмунда Фройда, Альбера Камю, Віталія Гінзбурга,  Стівена Хокінга та інших мислителів.



Свобода мирних зібрань

Звернення Конґресу національних громад України та Асоціації єврейських організацій і громад (Вааду) України з приводу розгрому мирної демонстрації на Майдані незалежності у Києві 30 листопада

Вперше за роки незалежності в Україні відбулися події, що вимагають нас звернутися за підтримкою до європейських структур і світової громадськості, оскільки вперше ми побачили реальну перспективу повернення до тоталітарних радянських часів.

О 4-й ранку 30 листопада на Майдані Незалежності у Києві по-звірячому було розігнано мирну демонстрацію, що проходила під гаслом «За європейську інтеґрацію». Десятки неозброєних молодих людей були брутально побиті, отримали травми і ушкодження, десятки – затримані органами міліції. Цьому передувало побиття журналістів і правоохоронців зібраними у Маріїнському парку найманцями влади так званими «тітушками».

Станом на ранок 30 листопада «Беркут» оточив Михайлівський монастир, де переховуються помордовані фізично і морально учасники мирного мітингу. Ченці Михайлівського собору врятували мітингувальників від кийків «Беркуту». Громадянське суспільство не може сприймати такі брутальні дії як «побудову Європи в Україні».

Ми засуджує кривавий розгін мирної демонстрації і насильство над протестувальниками на Майдані Незалежності. Ми вимагаємо засудити криваві дії скерованих владою правоохоронців і підтримати боротьбу за право українців вільно висловлювати свою громадянську позицію щодо подальшої долі Батьківщини.




Українська Гельсінська спілка з прав людини вимагає імпічменту президента та відставки уряду

Українська Гельсінська спілка з прав людини обурена цинічним і безглуздим насильством, проявленим під час незаконного розгону мирного зібрання на майдані Незалежності у Києві та іншими інцидентами насильства по всій країні.

Віроломство влади, проявлене останнім часом, цинічна брехня щодо відсутності намірів розганяти Євромайдан, сплановане і зорганізоване насильство з боку жандармів по відношенню до мирних громадян, на тлі показової відмови від європейської інтеграції, не залишає сумнівів у тому, що режим, очолюваний Віктором Януковичем, вирішив рухатися у бік тоталітарної моделі України.

Контекст подій не залишає сумніву, що наказ вчинити злочини проти мирних громадян виходив від найвищих керівників режиму.

Українська Гельсінська спілка з прав людини вважає, що цієї ночі режим Януковича відкрито протиставив себе громадянському суспільству країни. Події останніх тижнів довели, що правлячий режим втратив будь-який зв’язок із народом і його перебування у влади після цієї ночі можливе лише за допомогою брехні та насильства.

Ми вимагаємо від усіх депутатів парламенту України ініціювати процедуру імпічменту президента та відставки уряду.

Ми вимагаємо якнайшвидшого розслідування злочинів, вчинених особами, вдягнутими у форму спецпідрозділів міліції, під час розгону мирного зібрання на майдані Незалежності у Києві та притягнення їх до кримінальної відповідальності.

Ми вимагаємо від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини відкриття провадження щодо цих подій та опублікування звіту за результатами провадження.

30.11.2013




Право на охорону здоров’я

Медична реформа провалена

У Харкові відбувся круглий стіл, присвячений медичній реформі. В ньому взяли участь представники «пілотних» регіоні – Вінницької, Донецької, Дніпропетровської областей, кияни і, звичайно, харків’яни. Загалом представники регіонів негативно ставляться до запровадженої у них так званої «медичної реформи».

Які питання насамперед хвилюють медиків і представників громадських організацій?

Сімейні лікарі, які є основою первинної медичної допомоги, у нас фактично відсутні, бо не можна вважати  сімейним лікарем фахівця, якого вчать на курсах перекваліфікації шість місяців. За цей смішний час терапевти повинні стати педіатрами, акушерами-гінекологами, інфекціоністами. Сімейні лікарі, тобто лікарі  первинної ланки, існують у більшості країн світу, де є страхова медицина. Навчають їх зазвичай вісім років. І сімейні лікарі, як правило, беруть на себе функції координатора лікувального процесу. Вони призначають первинні аналізи, обстеження, направляють хворих до спеціалістів, виписують періодично ліки, які призначають спеціалісти.

Хворі, купуючи ліки за цими рецептами, мають знижки на більшість медикаментів, особливо, якщо вони пенсіонери чи знаходяться на соціалі. Сімейний лікар за кордоном не працює замість спеціалістів. Він має можливості направити на всі необхідні обстеження, за виключенням специфічних рідкісних обстежень, які є платними.

У нас, навпаки, практично немає безкоштовних обстежень, а введення інституту сімейних лікарів, які не будуть мати лабораторної бази  в своїх амбулаторіях, ще більш ускладнить доступ до обстеження. Не зрозуміло, як сімейні лікарі зможуть впоратися з дітьми, з вагітними жінками, із хворими на СНІД, туберкульоз та гепатити. В них немає для цього ані досвіду, ані часу, щоб навчитися цим складним спеціальностям.

Друге, що непокоїть громадян і лікарів, це те, що реформа робиться без залучення в медицину додаткових коштів. У всьому світі частіше за все діє система обов’язкового медичного страхування. Ця система передбачає залучення коштів саме в медицину шляхом прогресивного стягнення податків. Пенсіонери і ті, хто перебувають на соціалі, сплачують мінімальні податки, які не є для них обтяжливими, а чім більше людина заробляє, тим більше вона сплачує податок. Це дозволяє витрачати на медицину від 17 до 20% ВВП, тоді як в Україні на медицину витрачають 3%, а в Росії 65%. Яка реформа може відбуватися без коштів? Звідки їх взяти на утримання поліклінік вторинної ланки – спеціалістів, обстеження, аналізи?)

Здається, що цю реформу запроваджено тільки для того, щоб більшість хворих почала звертатися до приватних медичних закладів, і щоб медицина остаточно перестала бути безкоштовною. Тобто реформу роблять, щоб ще більше зекономити на хворих.

Україна посідає за рівнем смертності перше місце в світі. Отже, цього достатньо, щоб бити на сполох. Медичну галузь необхідно реформувати, причому треба робити це як найшвидше, і в цьому повинні брати участь усі представники влади і депутати, і чиновники Адміністрації Президента, і Кабінету Міністрів.

Треба залучити до розробки проекту реформи і медиків, і економістів, і представників фахових громадських організацій.

Зараз реформою керує Міністерство охорони здоров’я, і, здається більше нікого це так звана «реформа» не цікавить.

Дивує і непокоїть медиків та пацієнтів в пілотних регіонах те, реформа фактично зводиться до закриття стаціонарів і поліклінік, де працюють вузькі профільні спеціалісти. Причому це відбувається не тільки в пілотних регіонах, а й в інших областях, наприклад, в Харкові був «оптимізований», точніше закритий стаціонар в Бірках – смт, Зміївського району. Бірки та найближчі до них села – Первомайське, Таранівка і Гомільшани з населенням близько 15 тисяч осіб залишилися без медичної допомоги. Дістатися місцевим мешканцям з цих сіл до Змійова далеко і важко. Транспорт не забезпечує зручне та регулярне сполучення зі Змійовим. Місцеві мешканці почали активно протестувати проти закриття лікарні, звернулися до суду. Суди першої і апеляційної інстанцій, на жаль, відмовили позивачам. Тоді громадяни звернулися до Вищого Адміністративного суду в м. Києві. Справа розглядалася досить довго, але суд став на бік мешканців Бірок і сусідніх сіл і повернув справу на новий розгляд. Після цього суд першої інстанції визнав закриття стаціонару в Бірках незаконним. Харківська обласна адміністрація подала апеляцію і зараз справа розглядається в апеляційному суді Харківської області.

А тим часом обласна адміністрація вирішила « оптимізувати» лікарні в ще одному населеному пункті Зміївського району  – в смт Комсомольському.

Це промислове містечко, досить розвинуте, яке ще десять років тому мало розвинуту соціальну сферу. Зараз все це розвалено, тому жителі Комсомольського почали активно протестувати. І стаціонар не закрили, але почали активно скорочувати і мешканці змушені чекати, коли звільниться місце в лікарні, або їхати до Змійова чи до Харкова. А це і час, і кошти.

Але все ж таки мешканці Комсомольського поки що не допустили повного закриття місцевої лікарні і зараз вимагають її повного відновлення.

Цікаво, що вкрай негативний досвід пілотних регіонів зовсім не викликає у чиновників інших регіонів якоїсь перестороги. За статистичними даними в пілотних регіонах зростає смертність, особливо дитяча.

Зростає і невдоволення громадян. І те, що чиновники з інших районів так поспішають перейняти негативний досвід, свідчить про те, що головна мета медичної реформи від влади – це просто скорочення коштів необхідних для охорони здоров’я населення.

Треба нагадати, що така реформа порушує статтю 49 Конституції України, в якій визначено, що державні і комунальні медичні заклади не можуть бути скороченими. Також ця реформа суперечить Основам медичного законодавства України, особливо нормам про вільний вибір лікаря, медичного закладу, методів і форм лікування. Після запровадження медичної реформи все це буде під великим питанням, особливо в сільській місцевості, де вибирати собі лікаря буде просто ні з кого.

Отже, загальна думка громадськості, що медична реформа в тому вигляді, як вона зараз проводиться, – просто злочин влади проти українського народу.

 




На Харківщині будуть моніторити заходи ЗПТ у місцях несвободи

20 листопада 2013 року в приміщенні Харківського обласного центру профілактики та боротьби зі СНІДом було проведено зустріч з теми дотримання безперервності програми замісної підтримувальної терапії.

Захід було організовано Харківським обласним благодійним фондом «Парус» в межах проекту «Адвокація доступу до ЗПТ в місцях перебування затриманих та установах виконання покарань Харківської області», що реалізується за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» за програмою «Громадське здоров’я».

У зустрічі узяли участь представники Головного управління охорони здоров’я Харківської облдержадміністрації, Управління ДПтСУ в Харківській області, Науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності ім. В. Сташиса Національної академії правових наук та представники громадського сектору: Харківської правозахисної групи, ВБО «Всеукраїнський правозахисний рух «Гідність», Асоціації ЗПТ, ГО «Безкоштовна правова допомога».

Лікарі, юристи, пенітенціарії та представники громадськості, ґрунтуючись на положеннях міжвідомчого наказу № 821/937/1549/5/156 від 22 жовтня 2012 р. «Про затвердження Порядку взаємодії закладів охорони здоров’я, органів внутрішніх справ, слідчих ізоляторів і виправних центрів щодо забезпечення безперервності лікування препаратами замісної підтримувальної терапії», обговорили дію механізму безперервності лікування ЗПТ серед пацієнтів програми, в умовах затримання органами внутрішніх справ та перебування в кімнатах для затриманих, спеціальних приймальниках ОВС, ізоляторах тимчасового тримання, слідчому ізоляторі та в разі засудження таких осіб і поміщення для відбуття покарань у виправних центрах (колоніях).

Учасники обговорення дійшли згоди щодо необхідності створення моніторингової групи для моніторингу практичної реалізації положень Наказу та стану функціонування механізмів захисту прав людини при потраплянні у визначені місця несвободи хворих цієї категорії. Ціллю моніторингу стане відвідування слідчого ізолятору ДПтСУ в Харківській області та ряду ізоляторів тимчасового тримання ОВС, що розташовані на території Харків та міст області, де діє програма ЗПТ.

Під час візитів також буде проводитись інформаційна та роз’яснювальна робота з персоналом закладів.

Було домовлено щодо необхідності прийняття звернення до Харківського обласного центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги для привернення уваги адвокатів на проблему продовження лікування ЗПТ у разі затримання осіб.

Після розробки та погодження із членами моніторингової групи та керівництвом ГУМВСУ та ДПтСУ в Харківській області плану візитів до зазначених закладів, вони впроваджуватимуться у практику в формі регулярних та позачергових відвідувань.

Результати моніторингу будуть обговорені на розширеному семінарі-нараді, за підсумками моніторингової діяльності планується розробити механізм удосконалення надання медичної допомоги хворим, які проходять лікування ЗПТ.




Погляд

Глухий кут

Чому наша країна опинилася в такому глухому куті? Чому ми не можемо зробити те, що вже зробила маленька і незалежна Молдова? Чому наші політики так зухвало ігнорують своїх громадян, які активно виступили за євроінтеграцію?

Мені здається, відповідь полягає у тому, що ми маємо дві України, які не сумісні одна з одною: культурологічно, ментально, морально і духовно. І поділ на Схід і Захід є дуже приблизним і зверхнім. І на Сході принаймні половина громадян  не хоче жити в совку, прагне до європейських цінностей, але при тому розмовляє російською мовою. Так, на сході ця маса не є критичною, але це велика кількість людей  і, особливо, молоді. Все це є дуже  небезпечним, бо  наша влада, мені здається, налаштована так, як сказав колись Павло Тичина:

Та нехай собі як знають,

божеволіють, конають -

нам своє робить...

До чого це може призвести? До громадянської війни, розколу країни, як це було в Молдові з Придністров’ям? Лячно про це думати , але така загроза є. Чому ж наша влада вперто  не хоче  зрозуміти, наскільки Україна є складною і мультикультурною країною, і як обережно треба поводити себе і у внутрішніх, і у зовнішніх питаннях. Але на питання «Чому?» відповіді немає.

Залишається дивуватися, як така потужна нація  обирає таких нікчем, якими були і попередні, і сучасні можновладці.

Та й зараз, дивлячись на таку опозицію, тільки диву даєшся: невже нічого більш розумного ми не змогли обрати? Я б зробила виключення для Віталія Кличко і «Удару» взагалі.  Але їх якось не чути, і чому – не зрозуміло.

Може, новий Майдан буде поштовхом до появи нових політиків? Дай Боже, щоб це було так.

Але на сьогодні зрозуміло, що жодна  політична сила не має на громадян впливу. Не вони викликали на Майдан сотні тисяч протестуючих, не вони очолили рух за Євроінтеграцію. Громадяни вийшли на акції протесту за ідею..

А це і дивовижно, і чудово. Бо захопленість якимось політиками може демонструвати і досить незріла нація.

А от ідея людської гідності, рівноправ’я, свободи – це те, що і є європейськими цінностями для тих, хто в неділю вийшов на Майдан і перебуває там і зараз – таке буває тоді, коли громадянське суспільство є досить зріле. От ця різниця між громадянським суспільством і абсолютно недолугими політичними елітами є особливо ненормальним, таким, що не відповідає будь-яким інтересам країни, народу, держави. Це є однією з найнебезпечніших  ознак нашого суспільства. Саме в таких країнах відбувалися громадянські війни і встановлювалися авторитарні режими.

Досить згадати Іспанію та Італію на початку ХХ-го сторіччя. І там, і там владні еліти не могли адекватно реагувати на поточні події і в своїх країнах, і в світі. Владні еліти жили за своїми законами, і бачили тільки власні інтереси.

В Італії це призвело до масових акцій громадської непокори, до бійок, страйків і демонстрацій. В результаті чого прем’єр-міністром країни було обрано Беніто Муссоліні, який встановив в країні авторитарний режим.

В Іспанії владні еліти були взагалі не в змозі контролювати суспільні процеси, соціалістичні і комуністичні  ідеї були, як і в Італії, дуже популярними. Ліві радікали розхитували політичну ситуацію в країні, що призвело до громадянської війни. Перемогли в ній праві, консервативні сили і диктатором Іспанії на довгий строк став  генерал Франко.

На відміну від Муссоліні, який не зміг на зовнішньополітичному полі  відстояти інтереси Італії і був втягнутий у Другу світову війну, генерал Франко фактично дотримувався нейтралітету. І Іспанія була однією з нечисленних країн Європи, яку Друга світова війна майже не зачепила. Він залишався диктатором і в повоєнні роки, і, треба сказати, зміг привести Іспанію до сучасної  демократії.

Усе це набагато складніше, ніж можна викласти в невеличкій статті, але історичні приклади доводять, що слабкість і несучасність політичних еліт призводять до серйозних внутрішніх катаклізмів в країні, а інколи і до встановлення авторитарних режимів.

І які б ці режими не мали наслідків в майбутньому – негативних, як в Італії, або позитивних, як в Іспанії, країни ці пройшли через страшні випробування.

То чи не треба нашим політикам нарешті відчути, що вони відповідальні за свою країну? Якщо це не в змозі зробити влада, то, може, хоча б після того, як люди вийшли на Майдан не за них, а за ідею, про це варто  подумати опозиційним силам?

А це означає, що  вони повинні домовитися і згуртуватися навколо цієї ідеї євроінтеграції, забути про партійні чвари, бути сучасними і відповідати історичним викликам.

 




Жертви політичних репресій

Політичні репресії 60-80-х років. Різновиди політичних в’язнів: «націоналісти», «демократи», «відмовники», «релігійники»

У середині 50-х років політичні табори, розкидані по всій території СРСР, майже обезлюдніли. Комісії Верховної Ради не звільняли лише тих, хто був звинувачений у конкретних індивідуальних убивствах совєцьких чиновників, найчастіше екаведистів. До речі, сотник Березівської сотні УПА Мирослав Симчич (псевдо «Кривоніс», 5 січня цього року йому минуло 90 років, 32, 5 з яких він провів у неволі), розумно зауважив, що участь у боях між підрозділами УПА і підрозділами НКВД суди і ці комісії Верховної Ради до уваги не брали. Таким чином, тодішня влада фактично визнавала УПА воюючою стороною, яка вела військові дії (а не бандитські, як твердила пропаганда).

Литовський партизан Баліс Ґаяускас казав мені, що в його таборі в Джезказґані (Казахстан) залишилося хіба 2% в΄язнів. Не було сенсу зберігати ці табори. На початку 1961 року решта політв’язнів була етапована в Мордовську АРСР, в управління «Дубравлаг», ЖХ-385 (у 20–30-х рр. це були Темниківські табори). Це вже були не мільйони, як у сталінські часи, а тисячі осіб, і кількість їх неухильно зменшувалася. На думку Владіміра Осипова, в 1962 р. загальна кількість «особливо небезпечних державних злочинців» у Мордовії становила 5, 5 – 6 тисяч осіб. За даними Прокуратури РРФСР, на 14.07.1965 серед приблизно 10 тисяч ув'язнених «Дубравлагу» було 3.816 «особливо небезпечних»; у середині 70-х їх було близько 500. У мій час, у 70–80-х роках, їх було вже сотень три-чотири. Відтак на 1991 рік їх практично не стало. Але не забуваймо, що багато ув΄язнених з політичних мотивів сиділи за сфабрикованими кримінальними справами в карних таборах або були запроторені в психіатричні лікарні. Їхню кількість установити важко.

Управління «Дубравлаг» із центром у селиці Явас у Мордовії із 1961 до 1972 було єдиним в СРСР, у таборах якого відбували покарання засуджені в усіх республіках за «особливо небезпечні державні злочини» за статтями 64–72 КК РСФСР (аналоги КК УРСР – ст. 56–64, «зрада Батьківщини», «антирадянська агітація і пропаганда», «участь в антирадянській організації»). Серед півтора-двох десятків табірних відділень і лаґпунктів, ізольованих один від одного і розкиданих уздовж вузькоколійки довжиною близько 60 км або неподалік її (за 15–20 км), було кілька табірних зон (в окремі періоди – до 7-8), де окремо від карних в'язнів утримувалися засуджені за «особливо небезпечні державні злочини».

Я не маю конкретних даних, щоб визначити процент тих чи тих категорій в΄язнів, але можна сказати, що у 60-х роках більшість політичних в'язнів, засуджених за «зраду Батьківщини», складали українські повстанці – вояки́ УПА та «лісові брати» – учасники збройного опору окупаційній радянській владі в Західній Україні та Прибалтиці. Майже всі вони були заарештовані ще в 1944–1955 р. і досиджували в «Дубравлагу» свої 25- і 15-річні терміни. До речі, десь 1974 (?) року вступила в силу міжнародна конвенція, за якою всі 25-літники мали б бути звільнені, бо максимальний строк тим часом скоротився до 15 років. Але нікого з них не звільнили. У 70-х роках вони вже становили приблизно третину континґенту, відтак їхній процент зменшувався. Власовці були звільнені ще в 50-х роках.

Другу третину в 70-х роках становили звинувачені у співпраці з німецькими окупантами під час війни (найбільше серед них білорусів і українців): поліцаї, учасники допоміжних підрозділів німецької армії, співробітники окупаційних адміністрацій, звинувачені в участі в каральних акціях. (Втім, багатьом із них, як і «антирадянщинам», справи відверто фабрикувалися в ході кампанії «Ніхто не забутий, ніщо не забуте» – для підтримання в суспільстві атмосфери страху).

Останню третину в 70-х роках становили «антирадянщини» різних відтінків. Серед політв'язнів Дубравлагу, засуджених за ст. 70 КК РРФСР (ст. 62 КК УРСР, «антирадянська агітація і пропаганда») у 1970–1980-х абсолютну більшість складали дисиденти, «самвидавники», автори листівок, учасники підпільних політичних груп і гуртків, активісти національних рухів, лідери заборонених релігійних громад, а також люди, які не були пов'язані з жодними опозиційними громадськими і політичними рухами, але активно виявили своє «інакомислення». У 80-х роках «антирадянщики» вже становили явну більшість континґенту.

Помітну частку засуджених за «зраду Батьківщини» складали також радянські громадяни, які різними способами намагалися втекти з СРСР. Зараз Олег Софяник із Севастополя готує книжчину «Беглецы из СССР и жертвы карательной психиатрии». У ній уже є 128 іменних статей, а в декотрих статтях фігурує й по дві-три особи. Долі цих відчайдушних утікачів справді трагічні, більшість із них потрапляли в психлікарні, а то страшніше смерти.

Були і «невозвращенцы» – це працівники радянських посольств та інших місій, учасники закордонних поїздок, які залишилися за кордоном, а потім передумали і повернулися, бо совєцькі дипломати запевнили, що «Родина-мать простит». І – прямо в лапи КГБ, відтак у неволю на 12-15 років.

У першій половині 1960-х у «Дубравлазі» також було чимало кримінальних в’язнів, повторно засуджених в інших таборах за «антирадянські висловлювання» і переведених відбувати новий термін у «Дубравлаг»; пізніше їхня кількість помітно скоротилася. Зокрема, у 1971 році були розстріляні 11 в΄язнів кримінального походження, які мали на відкритих частинах тіла (на обличчі) наколки типу «Раб КПСС» і відмовлялися їх вирізати. Таких живих «агітаторів» большевики не могли живими випустити на волю.

Крім того, тут відбувала покарання група чекістів, засуджених у 1953-1956 рр. у «справі Берія» та за аналогічними судовими процесами, а також трохи ув'язнених, засуджених за шпигунство (справжнє, а не уявне) на користь іноземних держав. Тут була і суворо ізольована від політичних і кримінальних в’язнів зона для іноземних громадян.

Мордовські політичні табори, долі їхніх мешканців, умови утримання в них привернули громадську увагу на початку 1966, коли там опинилися герої найвідомішого політичного процесу того часу – Андрій Синявський і Юлій Даніель. У 1967 році в Самвидаві з'явилися мемуарна книжка Анатолія Марченка «Мои показания» і нарис Валентина Мороза «Репортаж із заповідника імені Берія», публікації в «Хронике текущих событий», у збірці Вячеслава Чорновола «Лихо з розуму», у журналі «Український вісник», потім у бюлетені «Віснику репресій в Україні».

Щодо національного складу. Українці в Дубравлазі зазвичай становили половину континґенту. Як доказ наведу цитату з заяви Михайла Масютка, яку в 1976 р. цитувала Українська Гельсінкська Група у своєму «Меморандумі № 1»:

«Коли б якомусь подорожньому поза усі категоричні заборони вдалося побувати в таборах для політв'язнів Мордовії, яких тут є аж шість, то він би був надзвичайно вражений: тут, за тисячі кілометрів від України, на кожному кроці він почув би виразну українську мову на всіх діалектах сучасної України. У подорожнього мимоволі виникло б питання: що діється на Україні? Заворушення? Повстання? Чим пояснюється такий високий процент українців серед політв'язнів, який досягає до 60, а то й до всіх 70 відсотків? Коли б такий подорожній скоро після цього побував би ще і на Україні, то він відразу переконався б, що ніякого повстання, ніякого заворушення на Україні нема. Але тоді б у нього виникло нове питання: чому в містах України так рідко чути українську мову і чому так густо чути її в таборах для політв'язнів?»

Другою за кількістю групою були в’язні з Литви, Латвії та Естонії (разом узяті). Росіян навряд чи було більше від прибалтів. Значні були громади євреїв (найбільше «самольотчиків»), вірменів (Національна об΄єднана партія), російських монархістів і російських демократів.

Нині Дубравний ВТК залишається діючою установою Управління федеральної служби виконання покарань у Мордовії. У селищі Барашево адміністрація табору організувала музейну експозицію, де представлена, в основному, історія Темниковських таборів 30-х років.

Днями я з превеликою втіхою прочитав в Інтернеті таке повідомлення (http://sobor-ushakova.ru/index.php?id=25870 :

«27 мая [2013 года] на стадионе поселка Явас прошел ряд мероприятий, посвященных празднованию 80-й годовщины образования Управления федеральной службы исполнения наказаний по Республике Мордовия (тобто «Дубравлагу»!). От лица Высокопреосвященнейшего Варсонофия, митрополита Саранского и Мордовского, руководство УФСИН приехали поздравить секретарь Саранской епархии протоиерей Виктор Хохлов (і тут хохли!) и председатель отдела тюремного служения протоиерей Сергий Позоров (прізвище якраз для священника!). На мероприятии были награждены наиболее отличившиеся сотрудники и ветераны уголовно-исполнительной системы. Также вниманию гостей были представлены показательные выступления подразделения специального назначения УФСИН по республике Мордовия, парад и праздничный концерт (!). По случаю юбилея представителями Саранской епархии было зачитано послание Владыки Варсонофия и была передана в дар икона святого праведного воина Феодора Ушакова, покровителя военнослужащих (це той адмірал, що виграв 32 морські битви і потопив тисячі своїх і чужих матросів):

З цієї нагоди я розіслав колишнім в΄язням «Дубравлагу» привітання і маю дуже зворушливі відгуки. Наприклад, Арсеній Рогінський пише: «Дорогой Василь, они это всюду празднуют – не только в Дубравлаге, но и в Перми, и где угодно... Ваш АР».

Оскільки з Мордовських таборів виходило надто багато інформації, яка публікувалася за кордоном і звучала по радіо «Свобода», то Москва вирішила перевести найактивніших в’язнів якомога далі від Москви, на Урал. Однак кілька мордовських зон продовжували функціонувати як «політичні» (до серпня 1976 – табір № 17-А у сел. Озерний, мовою мокша – Умор, Зубово-Полянського р-ну; аж до 1986–1987 – табори суворого режиму ЖХ-385-3/5 з єдиним в СРСР жіночим відділенням 3/4 в сел. Барашево та № 19 у сел. Лєсной Теньгушовського р-ну (маю його знімки 1978 року); до березня 1980 діяв табір особливого режиму № 1 у сел. Сосновка Зубово-Полянського р-ну Останні політичні в’язні були звільнені з Мордовських таборів у роки горбачовської перебудови.

У 1972 році у Скальнинському управлінні (Пермська обл.) були створені табори суворого режиму ВС-389/35 (ст. Всесвятська) і 36 (Кучино Чусовського р-ну). Туди в 1972 і в 1976 роках етапували значну частину (близько 500) політичних в'язнів «Дубравлагу». За оцінками «Хроники текущих событий» (вип. 33), можливо, дуже заниженими, восени 1974 року в таборі № 35 утримувалося близько 100 в'язнів, у таборі № 36 – близько 150. У вересні 1975 у сел. Половинка був відкритий політичний табір № 37, де було розміщено близько 50 осіб («ХТС», вип. 38).

1 березня 1980 року біля кучинського табору суворого режиму відкрилася «дільниця особливого режиму», куди були переведені 32 в’язні (один у дорозі помер) табору особливого режиму №1 «Дубравлагу». Тут у найжорстокішій ізоляції й вкрай тяжких умовах утримувалися ув’язнені, визнані ОНР – «особливо небезпечними рецидивістами», тобто особи, повторно засуджені за «особливо небезпечні державні злочини». За даними пермського Меморіального центру вивчення політичних репресій, через дільницю особливого режиму пройшло 57 ув'язнених, семеро з них, у т.ч. Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко і Василь Стус, – загинули.

За підрахунком директора Музею історії політичних репресій і тоталітаризму Віктора Шмирова (діє на базі колишнього табору № 36) за 15 років (від 1972 до 1987-го) в Скальнинському управлінні таборів перебуло 996 в’язнів. «Антирадянщики» становили 38, 1%. У 80-х роках вони становили вже більшість континґенту.

Щодо національного складу – показовою є дільниця особливого (камерного) режиму, що діяла від 1 березня 1980 року до 8 грудня 1987 року. З 57 її мешканців щонайменше 32 – українці, 17 з них – члени Української Гельсінкської групи).

З лютого 1987 починається звільнення політв’язнів Мордовських і Пермських таборів через «помилування». Вимагали написати хоч якусь заяву типу: не буду більше, я хворий; хай мати попросить чи дружина. Ніхто з особливого режиму такої заяви не подав. Однак до осени 1988 цей процес в основному був закінчений. Останні в'язні, як мали крім антирадянської ще якусь статтю, вийшли на волю в 1991 році.

Табори №№ 35 і 37 перепрофільовані під звичайні карні зони; табір № 36 ліквідований. У 1995 році зусиллями Пермського відділення Товариства «Меморіял» на базі колишнього табору № 36 був створений Музей історії політичних репресій і тоталітаризму в СРСР «Перм-36», який я називаю совістю Росії. Одна справа створювати музей во славу своєї батьківщини, інша –  показувати ганьбу своєї батьківщини, щоб очистити її від скверни.

 

Щодо визнання політичним в’язнем. У наш час діяли статті КК УРСР розділу «особливо небезпечні державні злочини» №№ 56 – 65. Тепер більшості з цих статей нема, або вони суттєво змінені. Але політв’язні в сучасній Україні все одно є. Критерій розрізнення між політичними і кримінальними в’язнями, як на мене, дуже простий: приватний чи громадський інтерес відстоювала людина, яку звинувачено у вчиненні злочину, особливо ж тоді, коли вона взагалі його не вчиняла?

 

Щодо умов утримання в таборах 60–80-х років і нинішніх політв’язнів, то вони дуже відрізняються. Це тим паче не йде ні в яке порівняння з режимом сталінських часів. Тоді в’язнів було мільйони і вони вимирали, як мухи. У мій час гинули одиниці: Марченко, Тихий, Литвин, Стус (19 листопада минуло 24 роки з дня їх перепоховання в Києві). Гинули й на волі: Василь Симоненко, Алла Горська, Володимир Івасюк, художник Ростислав Палецький.

 

Основні відмінності режиму.

Сувора ізоляція. Одне особисте (до 3 діб) побачення на рік і одне загальне (до 4 годин). В.Стус мав одне побачення в Мордовії і одне на Уралі. Позбавлення побачень за вигадані порушення режиму.

Примусова праця. Покарання за невиконання норми виробітку, у т. ч карцером до 15 діб, приміщенням камерного типу (ПКТ) до 6 місяців на суворому режимі, до року на особливому режимі. Переведення на тюремний режим.

Передачу або пакунок до 5 кг можна було одержати один раз на рік після половини терміну. Цього теж могли позбавити.

Харчування коштувало 22-25 руб. на місяць. Додатково купити продуктів можна було на 5 – 7 руб., на особливому режимі 4 – 6 руб., і то тільки на зароблені гроші. Цього права могли позбавити за «порушення».

На суворому режимі можна було писати 2 підцензурні листи на місяць, на особливому – 1 лист. Їх часто конфісковували як такі, що містять «недозволену інформацію», «умовності в тексті», або просто «підозрілі за змістом».

У камері можна було тримати не більше 5 книг, журналів і брошур разом узятих.

Утримання за межами батьківщини. Примусове російщення.

 

Підготував Василь ОВСІЄНКО 18.11.2013 р. за матеріялами Харківської правозахисної групи, Московського «Меморіялу» та Музею історії політичних репресій «Пермь-36».

 




Коментар до Постанови Апеляційного суду м. Києва від 13 січня 2010 року

Згідно з частиною другою статті 58 Конституції України «ніхто не може відповідати за діяння, які на момент їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення». Ратифікуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, законодавець не імплементував другу частину статті 7 Конвенції, яка фактично дозволяє в деяких випадках ретроактивну дію Конвенції про геноцид («Ця стаття не є перешкодою для судового розгляду, а також для покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями»). Отже, статтю 7 не можна застосувати, оскільки у випадку колізії між нормою міжнародного договору та нормою Конституції має діяти норма Конституції. Відповідно до Конституції України, застосувати Конвенцію про геноцид 1948 року до злочину, скоєного в 1932–1933 рр., неможливо. Таким чином, хоча ми довели в першій частині цього видання, що штучний голод в період листопад 1932 р. – серпень 1933 р. має всі ознаки злочину геноциду, назвати цей злочин геноцидом неможна.

Взагалі кажучи, СБУ не могла порушувати й кримінальну справу за ознаками злочину геноциду, передбаченого ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу (КК) України. КК України жорстко забороняє порушувати принцип зворотної сили закону. Згідно з частиною третьою статті 3 КК України «злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом». А за нормою частини другої статті 4 КК України, яка регламентує чинність закону про кримінальну відповідальність у часі, злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння. Кримінальний кодекс УСРР 1927 року, який діяв у 1932–1933 рр., не відносив геноцид до кримінально караних діянь, а отже, не встановлював відповідальності за його вчинення. Самого слова «геноцид» тоді ще не існувало.

Проте СБУ могла порушити кримінальну справу за фактом масової смерті селян від голоду в 1932–1933 рр. або провести розслідування причин масової смерті і без порушення кримінальної справи. Жодних заперечень проти рішення держави провести таке розслідування бути не може.

Судячи з результатів розслідування, воно було проведене на високому рівні в усіх областях країни, охоплених голодом, і дало багато матеріалів, які розкрили величезну трагедію українського народу. Проте в кінці 2009 року воно фактично було призупинено – на мій погляд, з політичних причин: був страх, що після виборів новий Президент України змінить пріоритети і не буде підтримувати цей процес встановлення історичних фактів і надання їм правової оцінки. Фактично було вирішено надати правову оцінку масовій смерті від голоду в 1932–1933 рр. ще до виборов нового Президента.

25 грудня в межах розслідуваної кримінальної справи була порушена кримінальна справа за ознаками злочину геноциду проти 7 обвинувачених – Сталіна Й. В., Молотова В. В., Кагановича Л. М., Постишева П. П., Косіора С. В., Чубаря В. Я. і Хатаєвича М. М. За результатами досудового слідства вже 29 грудня була винесена постанова про передачу справи до Апеляційного суду міста Києва для розгляду. 31 грудня цю постанову було погоджено із заступником Генерального прокурора України Я. М. Голомшою. Зауважимо, що ніякого «погодження» з прокурором кримінально-процесуальне законодавство не передбачає: прокурор має вивчити справу і передати її до суду. Проте в цей же день кримінальна справа була передана Службою безпеки до Апеляційного суду, і її прийняв в порядку черговості суддя палати з кримінальних справ М. В. Скавронік.

Вже 13 січня суддя в попередньому засіданні суду ухвалив Постанову про закриття кримінальної справи у зв’язку зі смертю підсудних. Проте ця Постанова більше схожа на вирок: в ній докладно переказані обставини злочину, докази організації та вчинення підсудними геноциду частини української національної групи; перелічені способи та механізми здійснення геноциду; наведені з висновку органу досудового слідства показання численних свідків, які підтверджують організацію та вчинення геноциду; наведені речові докази вини всіх підсудних – архівними документами, що підписані ними особисто, та які свідчать про виконання на місцях рішень вищого керівництва більшовицької партії, а також здійснення експорту збіжжя з країни в 1932–1933 роках; наведені висновки судово-медичних експертиз, проведених за архівними документами щодо реєстрації смертей; обґрунтована зворотна дія статті 442 КК України на період вчинення в Україні злочину геноциду шляхом Голодомору 1932–1933 років.

Ухвалення такої Постанови є не властивим для попереднього розгляду справи суддею, як це випливає зі змісту статті 237 Кримінально-процесуального кодексу України в редакції 1960 року. В попередньому засіданні суддя зазвичай не перевіряє правильність кваліфікації діяння, яке ставиться в провину обвинуваченому, не торкається питання обґрунтованості обвинувачення. Ці питання – правильність кваліфікації, достатність доказів – розглядаються на наступних стадіях судового процесу. Фактично суддя ухвалив цю Постанову, тільки спираючись на матеріали слідства, не розглядаючи справу по суті, не заслуховуючи свідків, не розглядаючи докази вини. Не було реалізовано право на захист обвинувачених, не була забезпечена змагальність сторін. Суддею не проводилося і не могло бути проведене всебічне, повне і об’єктивне дослідження обставин справи. За цих обставин цінність Постанови є ілюзорною.

Такий підхід до судового процесу знецінив результати розслідування, проведеного Службою безпеки, тоді як була можливість провести повноцінний судовий процес.

СБУ склала список керівників вищих партійних і радянських органів, ОДПУ та ДПУ УСРР та список документів, підписаних ними особисто, які призвели до штучного голоду і обумовлювали репресії проти тих, хто намагався опиратися цій політиці. СБУ склала також список керівників і співробітників місцевих органів ДПУ УСРР, прокуратури, органів юстиції обласного та районного рівнів в усіх областях України – Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій, Київській Молдавській автономній ССР, Одеській, Харківській, Чернігівській, і список документів зі створених фігурантами цих списків кримінальних справ проти селян, які чинили опір в різних формах – спротив хлібозаготівлям, допомога іншим голодуючим, намагання сховати хліб та інших. Вивчення цих кримінальних справ дозволяє визначити злочинний характер дій партійних, радянських органів та органів юстиції, ступінь відповідальності кожного службовця і реабілітувати кожного репресованого, хто ще досі не реабілітований. Загалом ці списки включають 136 організаторів та виконавців штучного голоду і політичних репресій на всесоюзному, всеукраїнському, обласному та районному рівнях.

Саме в цьому полягає можливість не закривати справу, оскільки обвинувачені померли. Список обвинувачених мав би включати усіх 136 службовців, а справу треба було б розглядати по суті з метою відновлення доброго імені та реабілітації репресованих селян та службовців – відповідно до п. 8 статті 6 КПК України в редакції 1960 року.

Крім 136 організаторів та виконавців Голодомору та політичних репресій у якості суб’єкта злочину має бути розглянута держава СРСР в цілому. Хоча Конвенція про геноцид передбачає відповідальність за нього тільки фізичних осіб, Міжнародний кримінальний суд у справі Боснія та Герцеговина проти Сербії і Чорногорії ухвалив рішення, що держава може бути суб’єктом цього злочину. Суд встановив , що «події, які відбулися у Сребрениці, мають бути кваліфіковані як геноцид, Сербія порушила свої зобов’язання щодо запобігання злочину геноциду»[1]. Радянська держава не тільки не запобігала геноциду, але й була його організатором, що переконливо доводить розслідування, проведене СБУ.

Підсумуємо. Є законні підстави для поновлення розслідування, складання списку всіх репресованих за спротив організації штучного голоду, хто не був реабілітований, і провести судовий процес з метою їх реабілітації. В межах цього процесу суд може надати кваліфікацію дій держави, її окремих органів та посадових осіб у 1932–1933 рр., спираючись на статтю 232 КПК, відповідно до якої суд зобов’язаний за наявності підстав виносити окремі ухвали (постанови) щодо встановлених під час розгляду порушень закону, причин та умов, що сприяли вчиненню злочину.

Такий судовий процес є необхідним. Чи має керівництво Української держави політичну волю і бажання довести до логічного кінця вивчення та правову кваліфікацію відповідно до принципів права дій, що призвели до величезної трагедії народу?

 

[1] Богдан Футей. Міжнародна юридична відповідальність за геноцид: справедливість у судах». Матеріали конференції, присвяченій Голодомору, 25–26 вересня 2008 р., Київ.

 

 

 




Вісті з пострадянських країн

Закон «про іноземних агентів» виправити неможливо


Заява Міжнародного товариства «Меморіал»

Минув рік з часу набуття чинності горезвісного закону «про іноземних агентів», ухваленого Держдумою в авральному порядку і негайно затвердженого Радою Федерації і Президентом.

За цей рік жодна незалежна некомерційна організація не зареєструвалася в якості «іноземного агента». Хвиля прокурорських перевірок породила численні судові процеси з приводу застосування цього закону на практиці. Очікується розгляд норм цього закону в Конституційному суді РФ і в Європейському суді з прав людини.

Ймовірно, у зв’язку з цим тепер багато посадових осіб - від Президента до Генерального прокурора - говорять про необхідність внесення до нього поправок, що мають уточнити використовувані у законі дефініції.
 
Ми вважаємо, що ніякі часткові зміни не зможуть виправити цей спочатку неправовий та антиконституційний закон. Концепція закону «про іноземних агентів» по суттю своєю не виходить з принципу верховенства права. Не існує жодної проблеми, яку б цей закон вирішував. Цілі його ініціаторів були суто політичними і кон’юнктурними, а його формулювання вносять навмисну та очевидну правову невизначеність.
 
Підставою для вибіркового та дискримінаційного виокремлення тих чи інших організацій з ряду інших публічних акторів не можуть бути ні джерела фінансування (якщо ці джерела не заборонені законом), ні характер діяльності (за відсутності в ній доказово виявлених правопорушень), ні приналежність організації до тієї чи іншої організаційно-правовій форми об’єднань громадян.
 
Всі некомерційні організації - одержувачі коштів як з російського бюджету, так і від приватних спонсорів і фондів, вітчизняних чи зарубіжних,- так чи інакше впливають на громадську думку з метою домогтися позитивних, з їх точки зору, змін у країні.
 
І всі вони, якщо їх дії порушують закон, повинні нести відповідальність .
 
Закон же «про іноземних агентів» передбачає протилежний порядок і фактично вводить презумпцію винності штучно виділеної групи організацій - ще до і замість оцінки їхньої діяльності щодо її змісту та наслідків.
 
Навмисна нечіткість формулювань і юридична безграмотність визначень відкривають широкі можливості для свавілля. Це веде до руйнування правових засад демократичного сучасної держави. Практика застосування цього закону багатьма російськими судами дає додаткові докази несумісності закону з правом та здоровим глуздом. Справа часом доходить до абсурду, коли політичною діяльністю визнавалося участь у написанні доповіді про ситуацію з правами людини, ведення справ у судах, або навіть необхідна законом публікація звіту про власну діяльність.
 
Цей закон не підлягає виправленню. Будь-які поправки, навіть зроблені з найкращими намірами, припускають збереження суті його концепції і сприяють подальшому закріпленню неконституційних і неправових підходів в російському суспільстві і державі.
 
Єдиний вихід з цієї ситуації - якнайшвидша скасування закону «про іноземних агентів» .
15.11.2013



Бюлетень "Права Людини", 2013, #32