MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Політика і права людини

Заявление правозащитных организаций по поводу ситуации с антисемитизмом в Украине в контексте кампании гражданского протеста

В последние недели в отечественных и зарубежных средствах массовой информации стали появляться публикации, в категорической форме характеризирующие уровень антисемитизма в Киеве и в Украине в целом как катастрофический. Нередко подобный вывод делается на основе заявлений или высказываний общественных деятелей, представляющих, по их словам, различные еврейские организации. Практически во всех подобного рода заявлениях утверждается, что есть связь между якобы фиксирующимся «ростом антисемитизма» и продолжающейся уже третий месяц кампанией гражданского протеста (Евромайдан). Различные издания всерьез задаются вопросом, следует ли ожидать погромов, а в дипломатические структуры различных стран направляются различные обращения и заявления, требующие реакции.

Распространение в средствах массовой информации подобных заявлений и высказываний, на наш взгляд, дезинформирует аудиторию, особенно если она не очень хорошо владеет достоверной информацией о происходящем в Украине, и создает неадекватную атмосферу паники в еврейской общине.

В связи с тем, что ситуация в Украине приковывает сейчас внимание всего мира и действительно вызывает беспокойство у общественности, хотя и вовсе не из-за мнимого всплеска антисемитизма, а в силу массового нарушения прав и свобод граждан со стороны органов государственной власти и сотрудников правоохранительных органов, мы считаем необходимым прояснить ситуацию.

1. Согласно системному мониторингу проявлений ксенофобии, на протяжении многих лет осуществляемому нашими организациями, в стране наблюдается стабильно низкий (особенно в сравнении с другими европейскими странами) уровень количества антисемитских инцидентов. В последние два месяца в контексте кампании общественных протестов не было зафиксировано всплеска проявлений антисемитизма.

2. Единственным из ряда вон выходящим исключением являются два нападения на религиозных евреев, произошедшие 11 и 17 января в Киеве, в районе синагоги Розенберга. В заявлениях некоторых общественных деятелей, высказывающихся от имени еврейских организаций, нападения напрямую связывались с кампанией гражданского протеста, а его участники – обвинялись в антисемитском насилии. Мы считаем необходимым заявить, что для подобного рода утверждений нет ровным счетом никаких оснований. В силу пассивного поведения и халатного стиля осуществления оперативно-розыскной деятельности в рамках уголовного производства, открытого по факту произошедшего, до настоящего момента о возможных преступниках неизвестно ничего. Некоторые предста-вители еврейской общины склоняются к версии, что сами нападения 11 и 17 января были организованы в провокационных целях в рамках кампании по дискредитации политической оппозиции и участников гражданских протестов.

3. Мы констатируем, что со стороны сторонников действующей власти осуществляется системная пропагандистская кампания, направленная на дискредитацию политической оппозиции и участников гражданских протестов путем распространения ложной информации о массовых беспордках, волне экстремизма и, в частности, «всплеске антисемитизма в Украине», вызванными деятельностью Евромайдана. Эта кампания является важной частью пропагандистского обеспечения силового подавления протестного движения. Под предлогом необходимости борьбы с нетерпимостью и фашизмом 16 января партия власти приняла с грубыми нарушениями парламентской процедуры пакет репрессивных законов, лишающих украинцев гражданских свобод и права на мирный протест.

4. Единственным реальным основанием для подобных утверждений является факт участия в широком общественном протестном движении отдельных маргинальных малочисленных национал-радикальных групп. Этого, тем не менее, на наш взгляд, совершенно недостаточно для огульного обвинения участников Евромайдана в антисемитизме. На самом деле, за последние месяцы было зафиксировано больше случаев использования антисемитской риторики со стороны сторонников действующей власти. Кроме того, что гораздо более важно, мы со всей ответственностью заявляем, что в контексте сложившейся в Украине ситуации сотрудники правоохранительных органов и представители криминальных структур, привлекаемые руководителями органов государственной власти во многих регионах для силового противодействия мирным протестам, представляют собой на несколько порядков более серьезную и вполне реальную угрозу не только правам человека и гражданским свободам, но и жизни и здоровью украинцев вне зависимости от их этнического происхождения и религиозной принадлежности, нежели участники малочисленных национал-радикальных групп.

5. Нередко выясняется, что распространяющие наиболее панические заявления деятели вообще не имеют никакого отношения к еврейской общине, выступают от имени несуществующих организаций под выдуманными фамилиями и распространяют откровенную ложь. К сожалению, эти заявления звучат в унисон с основными тезисами пропагандистской кампании власти и охотно воспроизводятся средствами массовой информации.

Мы призываем граждан Украины и иностранных наблюдателей сохранять спокойствие и критически оценивать распространяемые в СМИ панические заявления о ситуации с антисемитизмом в стране.

Украинский Хельсинский союз по правам человека

Харьковская правозащитная группа

Конгресс национальных громад Украины

Проект «Без границ» Центра «Социальное дей-ствие»

03.02.2014

http://helsinki.org.ua/index.php?id=1391429885




Гріх «розпусти»

Останнім майданним періодом медіа-простір почали засмічувати злоякісною мислебацилою про те, що Янукович нібито може за власним бажанням розпустити Верховну Раду – така собі жахалочка Банкової для не надто лояльних та не надто сміливих депутатів.

Класична українська комбінація з часу і натхнення наразі потрібніша для чого іншого, а не для написання довгих текстів, та і взагалі для актуальної публіцистики настали дні як не білого аркушу так аркушу зі стислим на-писом «права людини – понад усе» без занадтих «наворотів» та оздоблень. Тому, не забираючи вашого часу, стисло про те, чому та теза про «розпусту» – суть маячня.

1. Згідно з частиною другою ст.90 Конституції України «Президент України може достроково припинити повноваження Верховної Ради України , якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися».

2. Особливо «вумні» представники старої влади та їхні трубадури та чірлідери наголошують на відсутности у вищенаведеній нормі слова «лише» і далі звертаються до норми частини другої ст.77 Конституції, де записано, що «позачергові вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом України і проводяться в період шістдесяти днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України». З чого робиться висновок про те, що достроково припинити верховнорадянські повноваження гарант, мовляв, може коли йому заманеться.

Проте (або «але є але», як той казав):

3. Повноваження Президента визначено у ст.106 Конституції, де можливому припиненню гарантом повноважень Верхоради присвячено лише один пункт восьмий частини першої: «[президент] припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися», що повністю відповідає вищецитованій нормі ст.90. Жодних інших варіантів ропуску президентом Верхоради у його прописаних у Конституції повноваженнях нема.

4. При тому відповідно до частини другої ст.19 Конституції України «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України», а відповідно до Рішення Конституційного Суду України №7-рп від 10.04.13 «повноваження Президента Украї-ни вичерпно визначені Конституцією України». Вичерпно. Ніяких дискреційних повноважень. Крапка.

Так що регіональним ентузіастам – «розпусникам» не варто вкладати у і без того заклопотану голову Януковича дурниці, які у подальшому, при денному світлі, можуть бути справедливо названі узурпацією.

11.02.2014

http://krytyka.com/ua/community/blogs/hrikh-rozpusty




Люстрація і політика пам’яті: європейський досвід. Відкрита дискусія

5 лютого 2014 р. у Харкові відбулася відкрита дискусія в форматі Майдан Reload № 35 на тему «Люстрація і політика пам’яті: європейський досвід».
У зв’язку з масовими протестами і очевидним запитом серед громадян України на нову якість політики, питання люстрації останнім часом активно обговорюється серед журналістів, блогерів, політиків та протестуючих. Проте виявилося, що під люстрацією різні групи людей розуміють декілька різних понять.
З необхідністю люстрації погодилися всі учасники дискусії: «Вибір невеликий: або ми рухаємося до цивілізації і приймаємо закон про люстрацію, або ми йдемо ево-люційним шляхом, який займе ще 300 років. Суспільство має зобов’язати депутатів прийняти закон про люстрацію» – підкреслив Борис Чикулай (автор дослідження «Люстра-ції або Україна під владою КГБ», автор проекту Закону України про люстрацію).
Наскільки реалізація проекту люстрації можлива в сучасній Україні?
Розвиток України, як сучасної правової держави, суттєво гальмується через непроведену вчасно люстрацію комуністичного періоду. «Причиною відсутності люстрації комуністичного періоду є те, що в Україні, в Росії, в інших пострадянських країнах, як сказав Буковскиq, комунізм не був переможений, він рухнув під своєю вагою. Через це колишня партійна номенклатура зберегла свої позиції» – наголосив Євген Захаров (директор Харківської правозахисної групи).
Завдячуючи тому, що всі керманичі, всі політичні сили, які були при владі в Україні, належали до колишньої партійної чи комсомольської номенклатури, Україна стала посткомуністичною країною. Загальний характер відносин у політичній діяльності в Україні був таким, який характерний для посткомунізму. Це так званий «неправовий» стиль дій та мислення.
Євген Захаров підкреслив, що для проведення люстрації комуністичного періоду необхідний масив документів, який би підтвержував наявність агентів, але якого наразі немає: «Без архіву немає документальної бази для проведення люстрації. В усіх країнах колишнього СРСР справи оперативного обліку за наказом Крючкова 1989 року мали бути знищеними. Зараз в архіві зберігається всього 1950 справ оперативного обліку з усього масиву справ. Є думки, що цей наказ не був виконаний, що багато чого збереглося і десь ховається, але про це поки нічого невідомо. Отже питання, на основі чого проводити люстрацію, якщо немає документів?».
Але Борис Чикулай звернув увагу, що в законодавстві Чехії, Німеччини, Латвії під люстрацію підпадають не лише агенти КДБ. Там існує фільтр по освіті, місцю роботи, штабному навантаженню у КПРС.
Учасники дискусії не погодилися з побоюваннями, що люстрація комуністичного періоду спізнилася. Борис Чикулай звертає увагу, що в Європі питання люстрації актуальне і постійне. В Угорщині, Польщі ще досі судять комуністів. «Є свіжі приклади люстраційних законів. Це Румунія 2006 р. і Грузія 2011 р. Вони не вважали, що це пізно» – додає Віктор Пушкар.
Всі учасники дискусії погодилися з тим, що окрім люстрації комуністичного періоду Україна потребує люстрації сучасної. Сьогодні Україною кермують керівники, які отримали виховання в посткомуністичній країні, відтак вони відрізняються характерним неправовим мисленням. При проведенні такої люстрації складнощі можуть виникнути саме з процедурою її здійснення, адже не існує бази для її проведення. І, можливо, для цього нам доведеться вигадати принципово нову процедуру, яку ще не використовували в світі. Але цілком очевидно, що вона має бути правовою, чітко прописаною та зрозумілою людям. Ірина Ред (соціальний психолог) висловила припущення про можливість визначати неправову свідомість за психологічними тестами.
Висловлювалися побоювання, що люстрація може призвести до помсти тих, хто підлягає люстрації, до насилля та громадянської війни. Євген Захаров розвіяв ці побоювання: «Досвід люстрації в різних країнах свідчить, що ці страхи не справдилися. Жодного випадку помсти не було зафіксовано».
Крім того, люстрація має бути побудована таким чином, щоб ті, хто підлягає люстрації були зацікавлені визнати співпрацю з режимом і відійти від державного будівництва. В результаті вони мали б змогу позбутися тиску, відчути полегшення, почати нове життя. Вони повинні мати гарантії, що їх не викреслюють з життя. В протилежному випадку утиски можуть призвести до появи бажання у них будь що приховати своє минуле, шукати можливостей знову потрапити у лави керівників задля власного захисту.
«До речі, чеські психологи зазначають, що люди, щодо яких відбулася люстрація наголошували, що їм полегшало. Вони позбулися психологічного тиску з різних сторін. В них навіть покращувалося здоров’я» – наголосив Борис Чикулай.
Філіп Дикань (історик) додає: «Люстрація має бути не помстою, а відплатою».
Щодо психологічних страхів люстрації розповів Віктор Пушкар (соціальний психолог): «В соціальній психології є два пов’язаних поняття: справедливість процедури і справделивість результату. Мається на увазі, як ця справедливість сприймається людьми. В таких процеду-рах має дотримуватися принцип верховенства права, принцип змагальності правосуддя. Треба подбати про те, щоб була чітко прописана процедура. Крім того, ми знаємо звичку наших людей до телефонного права, до кумовства, до хабарництва. Потрібно мінімізувати методи неформального впливу на процедуру люстрації».
Борис Чикулай відмітив, що сучасні політики використовують слово «люстрація» в іншій площині. Наприклад, корупційна люстрація. Але це не люстрація, тому що за люстрацією керівник просто усувається від влади, його не судять, а в даному випадку потрібно судити за корупційні злочини. Багато говорять про люстрацію судей, але це теж службові злочини, за які існує кримінальна відповідальність.
На думку Світлани Набок (кандидат історичних наук, учений секретар Державної наукової установи «Енциклопедичне видавництво»), якщо ми говоримо про люстрацію сучасного періоду, то питання агентів та архівів КДБ відходить на другий план. Для цього досить списків тих, хто займав певні партійні чи державні посади в той чи інший період. І ці списки не є таємницею.
Ірина Ред знайшла цікаву аналогію з теперішнім станом України: «Люстрацію я розумію, як спосіб суспільства захиститися від чогось небезпечного. Якщо провести аналогію з хворобою, то коли її неможливо вилікувати терапією, ми приймаємо рішення оперуватися, незважаючи на те, що можуть постраждати здорові органи. Тут важливо розуміти, чому ми це робимо і наскільки стан важкий. Вибір єдиний: життя або смерть. Якщо ми стоїмо у цього краю, то будь-який свідомий громадянин відмовить-ся і від своєї влади, і дитині своїй порадить зайнятися біз-несом. Це не страшно, тебе ж не викреслюють взагалі з життя. Тому ми маємо для себе вирішити: ми взагалі раком хворіємо чи у нас нежить?».
Філіп Дикань: «Люстрація має показувати недопустимі на майбутнє речі».
Підготувала Наталя Ляшенко
11-02-2014
http://maidanua.org/2014/02/lyustratsiya-i-polityka-pamyati-jevropejskyj-dosvid-vidkryta-dyskusiya-majdan-reload-35/




Декілька слів щодо юридичної складової закриття справ проти учасників масових протестних акцій у Києві

Законом «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань» № 712-VII від 19 грудня 2013 року (із суттєвими поправками від 16 січня), передбачено, що всі учасники масових протестів, які є підозрюваними, обвинуваченими або підсудними за дії згідно статей 109, 122, 161, 171, 185, 194, 259, 279, 289, 293, 294, 295, 296, 341, 342, 343, 345, 348, 349, 365, 376, 382, 386 ККУ, і які відбувалися між 21 листопада і 26 грудня включно, звільняються від кримінальної відповідальності «та інших покарань».

Про які статті Кримінального кодексу України йдеться в законі від 19 грудня?

Стаття 109. Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади

Стаття 122. Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження

Стаття 161. Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань

Стаття 171. Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів

Стаття 185. Крадіжка

Стаття 194. Умисне знищення або пошкодження майна

Стаття 259. Завідомо неправдиве повідомлення про загрозу безпеці громадян, знищення чи пошкодження об’єктів власності

Стаття 279. Блокування транспортних комунікацій, а також захоплення транспортного підприємства

Стаття 289. Незаконне заволодіння транспортним засобом

Стаття 293. Групове порушення громадського порядку

Стаття 294. Масові заворушення

Стаття 295. Заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку

Стаття 296. Хуліганство

Стаття 341. Захоплення державних або громадських будівель чи споруд

Стаття 342. Опір представникові влади, працівникові правоохоронного органу, державному виконавцю, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві, уповноваженій особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб

Стаття 343. Втручання в діяльність працівника правоохоронного органу, працівника державної виконавчої служби

Стаття 345. Погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу

Стаття 348. Посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця

Стаття 349. Захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника

Стаття 365. Перевищення влади або службових повноважень

Стаття 376. Втручання в діяльність судових орга-нів

Стаття 382. Невиконання судового рішення

Стаття 386. Перешкоджання з’явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку.

Як ми бачимо, серед норм, що звільняють від відповідальності за масові заворушення, захоплення адміністративних будівель, блокування доріг, насильства відносно правоохоронців та опору представникам влади, депутати від провладної більшості передбачили «амністію» і міліціянтам – за «перевищення службових повноважень», «перешкоджання законній професійній діяльності журналістів» та навіть «нанесення умисних середньої тяжкості тілесних ушкоджень».

Цей закон вступив в дію і, нагадаємо, розповсюджується на строк між 21 листопада та 26 грудня 2013 року включно.

29 січня 2014 року за № 737-VII Верховна Рада прийняла ще один закон «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань», який одночасно отримав неофіційну назву «закон про заручників».

Норми цього закону передбачають звільнення від відповідальності активістів протестних акцій за умови виконання протестувальниками певних дій – звільнення адміністративних будівель та вулиці Грушевського.

Для напоумлення протестувальників влада вдалася до відкритої форму шантажу із подальшими «технічними» кроками – хапанням людей на вулицях та майже автоматичним запроторюванням у СІЗО на 2 місяця судами, які навіть і не намагалися вивчати протоколи. За гратами опинилася купа людей, що не мали відношення до протестів: студенти, яким не пощастило ввечері вертатися додому центром міста; водій, що віз на утилізацію покришки; журналісти та технічні працівники ЗМІ за намагання придбати бензин для генераторів тощо. Кожен із затриманих став заручником, перетворившись у механізм посиленого тиску на протестувальників і європейських дипломатів.

Другий закон передбачає звільнення від відповідальності учасників масових акцій протесту з 27 грудня 2013 року по 2 лютого 2014 року включно за статтями:

Стаття 109 Дії, вчинені з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, а також змова про вчинення таких дій

Стаття 110-1 Екстремістська діяльність

Стаття 161 Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань

Стаття 194 Умисне знищення або пошкодження майна

Стаття 259 Завідомо неправдиве повідомлення про загрозу безпеці громадян, знищення чи пошкодження об’єктів власності

Стаття 279 Блокування транспортних комунікацій, а також захоплення транспортного підприємства

Стаття 293 Групове порушення громадського порядку

Стаття 294 Масові заворушення

Стаття 295 Заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку

Стаття 296 Хуліганство

Стаття 341 Захоплення державних або громадських будівель чи споруд

Стаття 342 Опір представникові влади, працівникові правоохоронного органу, державному виконавцю, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві, уповноваженій особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб

Стаття 343 Втручання в діяльність працівника правоохоронного органу, працівника державної виконавчої служби

Стаття 344 Втручання у діяльність державного ді-яча

Стаття 345 Погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу

Стаття 346 Погроза або насильство щодо державного чи громадського діяча

Стаття 347 Умисне знищення або пошкодження майна працівника правоохоронного органу

Стаття 348 Посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця

Стаття 350 Погроза або насильство щодо службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов’язок

Стаття 351 Перешкоджання діяльності народного депутата України та депутата місцевої ради

Стаття 352 Умисне знищення або пошкодження майна службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов’язок

Стаття 376 Втручання в діяльність судових органів

Стаття 377 Погроза або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного

Стаття 382 Невиконання судового рішення

Стаття 386 Перешкоджання з’явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку.

Вищевказаний перелік статей Кримінального кодексу дещо відрізняється від переліку статей першого закону. В ньому, наприклад, немає 122 статті – щодо ушкоджень середньої тяжкості. Так само, як немає статті 365 Кримінального кодексу – «перевищення влади».

І перший, і другий перелік статей вартий окремого перегляду, але зараз є сенс пригадати механізм звільнення учасників масових акцій, що уникнули покарання за перевищення службових повноважень, перешкоджання – тобто брутального побиття великої кількості журналістів та нанесення важких травм громадянам.

Як ми бачимо, влада замість того, щоб стати на захисті законних та конституційних інтересів української громади, втілила в дію механізм звільнення від відповідальності злочинців у погонах. Але владники не змогли передбачити механізмів уникнення відповідальності держави (і її представників) у випадку звернення постраждалих до Європейського суду з прав людини, насправді нереально спростивши процедуру звернення.

Однf з головних вимог звернення до ЄСПЛ – справи повинні бути розглянуті на всіх ланках національного судочинства. Оголосивши міліціянтів невинними, держава відкрила пряму дорогу до Європейського суду сотням постраждалих від свавілля та відвертих злочинів представників влади – непропорційного застосування сили, застосування кийків та інших спецзасобів у заборонений спосіб, насильства над людьми, що не чинили спротив, або взагалі такими, що опинилися під агресією міліціянтів випадково.

Нещодавно в Україні з робочим візитом побував комісар Ради Європи з прав людини Нілс Муйжніекс. На зустрічі із журналістами єврокомісар озвучив своє ставлення до дій правоохоронців, засудивши непропорційність застосування сили проти мітингуючих:

«Для затримання особи не потрібно проломлювати їй череп або вибивати декілька зубів. У той же час, немає необхідності цілити гумовими кулями у голови людей з тим, щоб взяти натовп під контроль або протидіяти насильству з боку протестуючих. Використання водометів при мінусових температурах також є непри-пустимим», – заявив єврокомісар.

Тобто, постраждалі отримали від європейців дипломатичний месидж з безумовним засудженням порушень державою низки статей Конвенції з прав людини, відновлення дії яких можна, та навіть і потрібно, домагатися у Європейському суді з прав людини.

Але із січневим «законом про заручників» вже не все так легко. В ньому немає передбаченої «амністії» по перевищенню владних повноважень або за тілесні ушкодження. Тобто, якщо в січні людина отримала травми (а таких є велика кількість – медики неофіційно заявляють цифри про не менше ніж дві тисячі постраждалих), і має про це довідку – доводити відповідальність держави громадянин буде змушений спочатку у національних судах.

Але навіть і в цьому питанні є рішення.

Юристи відомих правозахисних організацій готові допомагати громадянам, які отримали тілесні ушкодження, у судах, вести справи, виступати захисниками у відновленні конституційних прав.

Сьогодні звернення постраждалих до юристів є дуже важливою складовою з відновлення верховенства законності у нашій державі і, одночасно, повинно стати вакцинацією суспільства – для запобігання подібним злочинам у майбутньому.




Євромайдан – визвольна масова акція громадянської непокори

Київський Євромайдан – це визвольна, а не екстремістська, масова акція громадянської непокори. Колективна заява експертів з українського націоналізму щодо ролі крайніх правих груп в українському протестному русі та попередження щодо російсько-імперіалістичних ефектів деяких нібито антифашистських медіа звітів з Києва: Ми – група дослідників та дослідниць, в яку увійшли спеціалісти у царині студій українського націоналізму й більшість нечисленних у світі експертів з пострадянського українського радикального правого руху. Дехто з нас регулярно публікується в авторитетних журналах й академічній пресі. Інші проводять свої дослідження в урядових чи неурядових організаціях, спеціалізуючись на моніторинґу ксенофобії в Україні. Як результат нашої професійної спеціалізації та дослідницького досвіду, ми усвідомлюємо проблеми, небезпеки та потенціал залучення певних правих екстремістських угрупувань в українські протести. Після років інтенсивних досліджень цієї теми, ми розуміємо краще, ніж багато інших коментаторів, ті ризики, які ця крайня права участь несе для Євромайдану. Деякі наші критичні коментарі щодо націоналістичних тенденцій викликали роздратовані відповіді від етноцентристів в Україні та української діаспори, що мешкає на Заході. Хоча ми є критичні щодо крайньої правої діяльності на Євромайдані, ми, однак, стурбовані небезпечною тенденцією у занадто багатьох міжнародних медія повідомленнях щодо нещодавніх подій в Україні. Дедалі численніші неправдиві оцінки українського протестного руху, тією чи іншою мірою невірно презентують роль, особливості та вплив українських крайніх правих у протестному русі. Численні повідомлення стверджують, що проєвропейський рух інфільтровано, керовано чи опановано радикально етноцентричними групами фанатиків. Деякі описи створюють хибне враження, що ультранаціоналістичні діячі та ідеї є в основі чи стрижні українських протестів. Яскраві фото, соковиті цитати, різкі порівняння й темні історичні посилання користуються великим попитом. До них додається непропорційне занепокоєння одним особливо помітним, але політично другорядним сеґментом складної мозаїки, яку творять сотні тисяч протестувальників з їхніми різноманітними мотиваціями, історіями та цілями. І насильницький і ненасильницький спротив у Києві включає представників усіх політичних таборів, як і осіб, що не притримуються жодної ідеології, для яких буває проблематично локалізувати себе політично. Не лише мирні протестувальники, але й ті, хто використовує палиці, каміння та навіть коктейлі Молотова у їхній фізичній конфронтації з міліцейськими спецзагонами та керованими урядом бандитами, становлять широкий рух, що не є централізованим. Більшість протестувальників вдалися до насильства лише у відповідь на міліцейську жорстокість, що зростає, та радикалізацію режиму Януковича. Демонстрантами є ліберали та консерватори, соціалісти та лібертаріанці, націоналісти та космополіти, християни, нехристияни та атеїсти. Справді, серед насильницьких та ненасильницьких протестувальників також є різного кшталту радикали – і крайні праві, і крайні ліві. Однак, рух як цілість просто відображає все українське населення, молодих і старих. Посилений фокус на правих радикалах у міжнародних медія повідомленнях є, отже, недоречним та оманливим. Таке надмірне висвітлення більш пов’язане з сенсаційним потенціалом вкрай етнонаціоналістичних гасел, символів чи уніформи, ніж з власне ситуацією на місці. Ми навіть підозрюємо, що певні напівжурналістські повідомлення, особливо у тих мас-медіа, що перебувають під впливом Кремля, надзвичайна увага до крайнього правого складника українського протестного руху, не мають нічого спільного з антифашизмом. Парадоксально, проте продукування, упередженість та розповсюдження таких повідомлень можуть самі бути керовані імперською формою ультранаціоналізму – у цьому випадку його російським різновидом. Фундаментально дискредитуючи одну з найбільш вражаючих масових акцій громадської непокори в історії Європи, такі матеріали допомагають створити привід до політичного втручання Москви, чи, можливо, навіть для російської військової інтервенції в Україну, як у Грузію в 2008. (Антон Шеховцов нещодавно детально викрив діяльність деяких очевидно прокремлівських інституцій, мереж та авторів. Можливо, їх є більше.). У зв’язку з цими загрозами, ми закликаємо коментаторів, особливо тих, хто дотримується лівих поглядів, бути обережними з озвученнями обґрунтованої критики радикального українського етнонаціоналізму. Більш панікерські заяви про Євромайдан найвірогідніше буде використано кремлівськими «політтехнологами» для втілення геополітичних проєктів Путіна. Надаючи риторичне забезпечення війні Москви проти незалежності України, таке панікерство мимоволі допомагає політичній силі, яка є набагато більшою загрозою для соціальної справедливості, прав меншин та політичної рівності, ніж усі українські етноцентристи разом узяті. Ми також закликаємо західних коментаторів висловлювати співчуття національній державі, що є дуже молодою, неконсолідованою й перебуває під серйозною іноземною загрозою. Непевна ситуація, в якій українська нація досі перебуває, та величезні труднощі щоденного життя у такому перехідному суспільстві, породжують ціле розмаїття дивних, деструктивних та суперечливих опіній, поведінки та дискурсів. Підтримка фундаменталізму, етноцентризму та ультранаціоналізму іноді може бути спричинено радше постійним безладом та щоденними переживаннями людей, які живуть в таких умовах, ніж їхніми глибокими переконаннями. Нарешті, ми закликаємо тих, хто не має або особливої зацікавленості, чи глибокого знання України, не робити коментарів щодо складних національних питань без певних глибинних досліджень. Фахівці в цій галузі, дехто з нас щодня не без зусиль намагається адекватно інтерпретувати зростання політичної радикалізації та парамілітаризації українського протестного руху. Постаючи перед тим, що можна назвати хіба державним терором проти населення України, дедалі більше і простих українців, і високочолих київських інтелектуалів доходять висновку, що ненасильницький опір непрактичний. Репортери, які мають достатньо часу, енергії та ресурсів, мусять відвідати Україну, чи/та присвятити більше часу серйозному читанню з висвітлюваної теми. Тим, хто не може так зробити, краще звернути увагу на більш знайомі, нескладні та менш амбівалентні теми. Це допомогло б уникнути в майбутньому численних, на жаль, кліше, фактичних помилок та непоінформованих суджень, які часто супроводжують дискусії щодо подій в Україні. Автор проекту заяви і координатор колективної відозви Андреас Умланд. Переклала з англійської Оксана Снігур. ПІДПИСАЛИ: Тетяна Безрук, дослідниця крайніх правих рухів, Києво-Могилянська академія, Україна Ірина Бекешкіна, дослідниця електоральної поведінки в Україні, Інститут соціології Національної академії наук України Олександра Бінерт, дослідниця расизму і гомофобії в Україні, ПРАВО: Берлінська група із захисту прав людини в Україні, Німеччина Максим Буткевич, дослідник ксенофобії у пострадянській Україні, проект «Без кордонів», Україна Тарас Возняк, дослідник українського інтелектуального життя та націоналізму, журнал «Ї» (Львів), Україна Кирило Галушко, дослідник українського і російського націоналізму, Інституту історії України, Україна Мрідула Гош, дослідниця порушень прав людини та крайніх правих рухів в Україні, Східно-Европейський дослідницький інститут, Україна Олексій Гарань, дослідник українських політичних партій, Києво-Могилянська академія, Україна Оля Гнатюк, дослідниця правих трендів в Україні, Варшавський університет, Польща Ярослав Грицак, дослідник історичного українського націоналізму, Український Католицький Університет, Львів, Україна Марта Дичок, дослідниця української національної ідентичності, мас-медій та історичної пам’яті, Університет Західного Онтаріо, Канада Олександр Зайцев, дослідник українського інтеґрального націоналізму, Український Католицький Університет, Львів, Україна Євген Захаров, дослідник ксенофобії та злочинів на ґрунті ненависті у сучасній Україні, Харківська правозахисна група, Україна Йосиф Зісельс, дослідник мови ворожнечі та антисемітизму, Асоціація єврейських організацій та громад (ВААД) у Києві. Україна Адріян Івахів, дослідник релігійно-націоналістичних груп у пострадянській Україні, Університет Вермонту, США Вахтанг Кіпіані, дослідник українського націоналізму і самвидаву, «Історична правда» (www.istpravda.com.ua), Україна Володимир Кулик, дослідник українського націоналізму, ідентичности та медій, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень, Київ, Україна Наталя Лазар, дослідниця історії Голокосту в Україні та Румунії, Університет Кларк, США В’ячеслав Ліхачов, дослідник української та російської ксенофобії, Євро-Азіатський єврейський конґрес, Ізраїль Михайло Мінаков, дослідник українського і російського націотворення, Києво-Могилянська академія, Україна Міхаель Мозер, дослідник мов та ідентичностей в Україні, Віденський університет, Австрія Богдан Нагайло, дослідник етнічних сутичок у Східній Европі та СНД, колишній дослідник у UNHCR (аґентстві ООН у справах біженців), Франція Володимир Паніотто, дослідник пострадянської ксенофобії, Київський міжнародний інститут соціології, Україна Олена Петренко, дослідниця українського націоналізму часів воєн, Рурський університет у Бохумі, Німеччина Аліна Полякова, дослідниця радикальних правих рухів, Університет Берну, Швейцарія Анатолій Подольський, дослідник історії геноциду та антисемітизму, Український центр дослідження Голокосту в Києві, Україна Андрій Портнов, дослідник сучасних українського, польського та російського націоналізмів, Університет Гумбольдта, Берлін, Німеччина Юрій Радченко, дослідник українського націоналізму під час війни, Центр з вивчення міжетнічних відносин у Східній Європі, Україна Вільям Риш, дослідник української націоналістичної думки і політики, коледж Джорджії, США Костянтин Сігов, дослідник пострадянських дискурсивних стратегій «Іншого», Києво-Могилянська академія, Україна Ґерхард Симон, дослідник української сучасної історії та національностей, Кельнський університет, Німеччина Тимоті Снайдер, дослідник історії українського націоналізму, Єльський університет, США Кай Струве, дослідник українського радикального націоналізму та Голокосту, Університет Гале, Німеччина Михайло Тяглий, дослідник геноциду та антисемітизму, Український центр досліджень Голокосту у Києві, Україна Андреас Умланд, дослідник пострадянських правих рухів в Україні та Росії, Києво-Могилянська академія, Україна Джон Пол Химка, дослідник участі українських націоналістів у Голокості, Університет Альберти, Канада Валерій Хмелько, дослідник етнонаціональних структур в українському суспільстві, Київський міжнародний інститут соціології, Україна Віталій Чернецький, дослідник сучасних української та російської культур у контексті глобалізації, Університет Канзасу, США Оксана Шевель, дослідниця української національної ідентичності та історичної пам’яті, Університет Тафтс, США Антон Шеховцов, дослідник правого екстремізму у Східній та Західній Європі, Університетський коледж Лондона, Велика Британія Мирослав Шкандрій, дослідник українського міжвоєнного радикального націоналізму, Університет Манітоби, Канада Переклад «Критики» з англомовного оригіналу



Свобода вираження поглядів

Цензура заборонена. Запобіжником повинна бути журналістська етика

Минулого тижня у Харкові відбувся круглий стіл за участі редакторів та журналістів харківських ЗМІ, які обговорили специфіку роботи в умовах нинішньої ситуації в Україні.

Модераторами розмови виступили голова Комісії з журналістської етики Володимир Мостовий (співзасновник газети «Дзеркало тижня») і член Комісії Тарас Кузьмов.

Харківські «акули пера» поділилися міркуваннями щодо існування такого невластивого для розвинених країн явища як комунальні ЗМІ, що за гроші платників податків піарять місцеву владу.

Журналісти обговорили нюанси своєї роботи, необхідності дотримання професійних стандартів і дотримання таких норм професійного кодексу, як неоприлюднення даних про джерела інформації, розмежування фактів та оціночних суджень, дотримання балансу точок зору тощо.

Так, головний редактор телеканалу «Simon» Володимир Мазур зазначив: «Кодекс етики українського журналіста, який у нас є – це добровільна угода групи людей, які, так чи інакше, сповідують певні цінності. Є, сподіваюся, менша група людей, яка ці цінності ніколи сповідувати не буде. Питання в кінцевому підсумку в наявності совісті у тої чи іншої людини. І криза виявляє особисті якості тієї чи іншої людини».

Журналіст та літературний критик Юрій Хомайко зауважив, що обов’язково необхідно відділяти факти й судження, проте застеріг від «прісної» тенденції, що панує наразі у харківській пресі, коли журналісти лише ретранслюють точки зору різних експертів, зовсім уникаючи висловлення власної точки зору. «Але відсутність авторських коментарів та суджень убиває журналістику!», – наголосив Ю. Хомайко.

Кореспондент видання «Права людини» Харківської правозахисної групи Юрій Чумак підкреслив, що ст. 15 Конституції України недвозначно проголошує: «Цензура заборонена». Тому, як вважає Ю. Чумак, «Неправильно забороняти будь-що писати, показувати (за виключенням «мови ворожнечі», що може спонукати до розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті). Не може ЗМІ закрити очі на якийсь процес чи явище або факт. Інша справа – як це показувати».

Журналіст-фрілансер Євген Маслов акцентував на існуючій проблематиці залежності працівника ЗМІ від володільця, що впливає на всю ситуацію в журналістиці. При цьому навіть «вільний Інтернет», на думку Є. Маслова, не позбавлений цієї «хвороби»: «Зараз з’явилося багато Інтернет-сайтів, де очевидною є картина щодо ангажованості залежно від власника».

А голова Комісії з журналістської етики Володимир Мостовий пригадав, що у 2004 році під час «Помаранчевої революції», коли влада організувала черговий наступ на свободу слова, саме протестний виступ не тільки журналістів, але й технічних працівників телестудій і редакцій (без яких робота ЗМІ зупиняється) дозволив зламати цю ситуацію.

«Остання справа, коли власники ЗМІ «нацьковують журналістів один проти одного», – заявив В. Мостовий та висловив жаль, що у вітчизняної журналістської спільноти допоки не вистачає корпоративної солідарності.

Завершуючи роботу круглого столу, Тарас Кузьмов висловив розуміння, що харківські журналісти чекають від Комісії, аби вона стала безстороннім «арбітром», який зможе виставляти певні «маячки» щодо етичності або неетичності роботи ЗМІ.

 

Комісія з журналістської етики – орган саморегуляції роботи журналістів та редакцій, який дозволяє обговорювати та пропонувати шляхи вирішення конфліктних ситуацій базуючись на єдиному стандарті роботи: Кодексі етики українського журналіста.

Комісія була створена в 2001 році як незалежна громадська організація, під час з’їзду підписантів Кодексу етики українського журналіста. Окрім розгляду скарг Комісія також просуває необхідність вивчення етичних питань журналістики студентами відповідних вишів та виступає з заявами щодо небезпечних тенденцій в розвитку преси та свободи слова.

Так, нещодавно Комісія з журналістської етики виступила з відозвою, в якій говориться:

«Сьогодні ми маємо справу з наймасштабнішими в новітній історії України громадськими протестами. Журналісти працюють в небезпечних умовах, досвід роботи в яких є в небагатьох. Комісія висловлює свою повагу всім колегам, які ризикують здоров’ям і життям для того, щоб донести до людей інформацію про події.

З величезним обуренням констатуємо дії правоохоронців, які виглядають як цілеспрямовані атаки на журналістів. Прицільним пострілам в журналістів, затриманню журналістів, які виконують свій професійний обов’язок немає виправдання».

Комісія вимагає від правоохоронних органів припинити насильство та цілеспрямований силовий тиск на представників преси, які працюють на місці сутичок».




Погляд

Александр Ройтбурд: Когда идет война добра со злом, я на стороне добра

Итак, анонсированный ранее мой текст о моих еврейских ощущениях от майдана.

Нет у меня никаких еврейских ощущений от Майдана. Я, конечно, чувствую себя на Майдане евреем. Но я себя чувствую евреем и на гавайском пляже, и на Красной площади, и в музее «Метрополитен», и на «Привозе» в Одессе. Никакой прибавочной угрозы из-за своего еврей-ства я на Майдане не ощущаю. Некоторые профессиональные евреи сегодня пытаются развернуть в мировых СМИ кампанию об антисемитизме на Майдане. Моя экспертная оценка: антисемитизма на Майдане нет. Антисемиты там, конечно же, есть, но они есть не только на Майдане. Они есть везде – и на гавайском пляже, и на Красной площади, и в музее «Метрополитен», и на «Привозе» в Одессе. Самые страшные страхи по поводу антисемитского Майдана сковывают души бывших русских евреев из Бруклина, которые черпают сведения о тотальном антисемитизме украинцев со страниц фейсбука преданного симпатика русской имперской идеи и ненавистника страшной Америки, проживающего в городе Мурманске. Это весь фактаж. А в реальной двухмесячной истории Майдана, где постоянно находятся тысячи людей, мне ни разу не пришлось столкнуться с антисемитизмом, а из СМИ и с чужих слов я знаю о четырех инцидентах. Причем, я специально попросил всех знакомых сообщить мне о такого рода фактах.

1. Выступление сумасшедшей поэтессы-антисемитки, забыл фамилию. Она появилась на трибуне в самом начале, когда был СВОБОДНЫЙ МИКРОФОН, и с тех пор ее к трибуне никто близко не подпускал. Зато с этой трибуны выступали многочисленные евреи – и Зисельс, и Портников, и другие, даже я. И «Пушкин клейзмер бэнд» выступал со своей программой и срывал аплодисменты «антисемитского» Майдана.

2. Вертеп с «жидом». Это традиционный персонаж западноукраинского рождественского представления. некоторые украинцы, например, ректор Львовского католического университета о. Борис Гудзяк, призывают от этого образа отказаться. но народ не хочет. Я в этом ничего страшного не вижу. Положа руку на сердце, всегда ли положителен образ гоя в еврейском фольклоре? Но мы же можем отделять наши фольклорные традиции от сегодняшней толерантности? Почему бы не признать то же право за украинцами?

3. Инцидент в захваченной мэрии, когда «Свободовцу» не понравилась кипа телеоператора. Возникла словесная перепалка, драку предотвратили, а перед оператором извинился один из высокопоставленных руководителей «Свободы».

4. Кто-то на лбу листовки с фейсом Азарова написал «еврей». Надпись тут же замазали.

И это все!!! За вот уже девять недель – все!!! Какие еще вопросы? К кому? К миллиону людей на Майдане, к не очень любимой мной «Свободе», к не до конца пока понятному «Правому сектору»? К кому?

Ну, и факты нападений на евреев возле подольской синагоги. Я живу в двухстах метрах от нее и никаких майдановцев в окрестностях не видел. У «страшных бандеровцев» достаточно дел кроме охоты на ешиботников – «Беркут» стреляет в них, поливает на морозе из водометов, избивает пластиковыми дубинками. Неужели кому-то из них придет в голову ехать на другой конец города чтобы избивать еврея, когда их полно на самом Майдане? Хотя бы я, например. У меня гораздо более характерная еврейская внешность, чем у недавно прошедшего гиюр реб Дов-Бера, пострадавшего от неизвестных погромщиков.

Зато есть сотни и тысячи свидетельств евреев, стоящих на Майдане, о царящей там атмосфере единения и братства. Я, конечно, боюсь сорваться на тональность писем советских евреев в ЦК КПСС с осуждением израи-льской военщины, но почему люди, как бы выражающие наши еврейские интересы, не поинтересовались нашим еврейским мнением?

Я верю, что все вопросы межнациональных отношений мы выясним после победы, устраним недомолвки и взаимные обиды. Хотя, наверное, и тогда останутся антисемиты, но как же без них… но сегодня вопрос украинско-еврейских отношений на Майдане не стоит, и кто его на ровном месте пытается поднять, тот либо дурак, либо провокатор.

А вот антисемитизм в «Беркуте» меня волнует гораздо больше. Потому что государство, не способное предложить своему народу привлекательный проект, традиционно компенсирует его отсутствие охранительной идеологией. Таковая непременно предполагает образ врага. Какой образ врага на протяжении веков доказал свою эффективность? Правильно.

Лично для меня в этом противостоянии выбор однозначен. Когда идет война добра со злом, я на стороне добра. Этого требует от меня моя еврейская этика. Кстати, именно поэтому большинство украинских евреев сегодня на той же стороне, и никакие пропагандистские спецоперации этой картинки не изменят.

05.02.2014

https://facebook.com/aleksandr.roytburd/posts/10152197283161894




Поездка во Львов

Несколько лет назад, меня из Одессы пригласили встречать Рождество во Львове. Приняв приглашение, я взял своих абсолютно русскоговорящих домочадцев – жену и сына, я отправился на «западенщину», как принято у нас называть тамошние земли. 
По роду службы в милиции (я к тому времени уже до подполковника дослужился), я довольно-таки часто в последние годы бывал на Галичине, а вот жена ехала туда впервые, не скрывая своей опаски.
Только день мы провели в самом Львове. Уже к вечеру нас посадили в машину, сказали, что «Різдво треба зустрічати у селі…», и повезли куда-то по заснеженной дороге на запад области.
Через пару часов мы были в маленьком районном центре – Рудки. В центре села, на одной площади, мирно уживались три старых храма, трёх основных христианских конфессий и большой монумент «Борцям за волю України!». На мраморных досках портреты Бандеры, Коновальца, Шухевича и списки всех односельчан, погибших с 1942 по 1947 года. Много имён… Наверное, человек 30-40. А ещё списки арестованных уже после войны. Памятник был ухоженный: дорожка от снега очищена, новенький венок и даже букетик живых цветов. Когда я повернул голову направо, я увидел метрах в 15-ти памятник советскому воину. Такой - стандартный, какие стоят почти в каждом населённом пункте нашей большой, бывшей Родины – белый, гипсовый солдат в плащ.палатке, с автоматом на груди. Вокруг него тоже был убран снег и лежал красивый венок. На мой немой вопрос, мой львовский друг проронил: «А как иначе, если у нас половина дедов там, а другая там воевали. Это в Киеве нас делят, а тут нам делить нечего».
Потом было Рождество, бесконечные визиты к незнакомым, но очень добрым и щедрым людям, тщетные попытки моей жены запомнить хоть что-то из бесчисленных Рождественских Галицких пословиц и колядок. И на прощание фраза-напутствие от старого галичанского деда: «Саша, ти там своїм передай, що ми тут є нормальні. Що вони нас ділять?!?»
После этого я посетил почти все украинские музеи истории ОУН-УПА. Я собрал внушительную библиотеку по этой теме. Как профессиональный военный историк, выросший в СССР, я «академически изучил тему»…
Не думаю, что эта моя деятельность очень бы порадовала двух моих дедов. Они оба прошли Великую Отечественную от сорок первого и до сорок пятого (нет, даже до 1946 – дед по матери, закончил войну в Манчжурии, уже победив Японию). Но мне кажется, что я этим, никоим образом, не оскорблял их память. 
Я просто попытался понять, понял, и максимально просто, делюсь своими знаниями с вами, дорогие мои россияне.
Постарайтесь и вы понять логику и поступки, тех 17-ти – 19-ти летних пацанов, чьи имена были выбиты на мраморных досках обелиска села Рудки…
В сентябре 1939-го, Красная Армия пришла, с так называемой «освободительной миссией» на, тогда ещё, польские земли. Галичане смотрели на советских солдат так же, как если бы по их сёлам маршировали индийские сипаи или южноафриканские буры. Скорее с настороженным интересом, чем с враждой или радостью. А потом началось то, что уже испытали на себе жители восточноукраинских областей, да и всей необъятной РСФСР: коллективизация, раскулачивание, НКВД, чистки среди интеллигенции и священников, отправка цвета нации в Сибирь, и ещё много всего, что ни как не ожидали от «освободителей». Так прошло полтора года… Всего полтора года! И началась новая война… и очень быстро пришли немцы…. 
Вот вы боитесь сегодняшних немцев? Респектабельных, ухоженных, адекватных жителей Евросоюза? Нет? Наверное, ТЕХ немцев, большинство населения, не пропитанного большевистской пропагандой, (а, как тут - всего за полтора года пропитаешь!) воспринимали так же. И потому, немцев уже встречали, как действительных освободителей от «красной чумы». (Да простят меня мои деды–коммунисты, настоящие коммунисты, а не эти новоиспечённые и продажные, которые сидят на пайке регионалов в нашей ВР). И протягивали галичане немцам возле Львовской ратуши хлеб-соль, и очень быстро сформировали два украинских батальона – те самые – знаменитые «Нахтигаль» и «Роланд».
Историк не имеет права говорить в сослагательном наклонении, но мне кажется, что если бы не идиотско-маниакальная нацистская теория, то взаимоотношения между немцами и украинцами (и не только западными) в 1941-42 годах развивались бы совершенно иначе… Но Гитлер был параноиком и маньяком, и СС вместе с гестапо, очень скоро сделали так, что у тех самых парней с обелиска, стало меняться отношение к своим новым друзьям. А потом они их и вовсе, вычеркнули их из списка своих друзей, «взяли рушниці та подалися до лісу». 
Не буду утомлять вас цифрами о количестве взорванных мостов, убитых немцев и боевых операциях, проведенных отрядами бандеровцев с 1942 по 1944. Поверьте, мне как историку, который имел возможность работать в Центральном архиве СБУ, что для партизанских подразделений, которые действовали в полной изоляции, без чьей-либо внешней поддержки, это более чем серьёзные факты. Не зря, в американских военных учебных заведениях именно опыт УПА изучается до сих пор, как классика партизанской и подпольной деятельности. Короче, немцам от них досталось. Но победить сильнейшую на тот момент армию Европы и освободить свою Родину-Украину, они физически были не в состоянии. 
А потом, в 1944, туда снова пришла Красная армия. И тогда эти, уже хорошо подготовленные ребята, стали бороться с тем «злом», которое они уже познали ещё в 1939. И боролись до последнего бойца, в прямом смысле этого слова: (последние очаги сопротивления были окончательно подавлены только к середине 50-х).
По злой иронии судьбы, а скорее по точному политическому расчёту Сталина, подразделения войск НКВД формировались в основном из славян. Вот и убивали там украинцы друг дружку, добрый десяток лет. И до сих пор, помнят об этом (а некоторые, с обеих сторон, ещё и умудряются гордиться этим фактом). 
Сейчас на Майдане плечом к плечу стоят внуки тех, кто сражался против немцев, а потом против «советов» - в армии УПА, и тех, кто с Красной армией дошёл до Берлина. Очень может быть, что с 1944 по 1951 в Карпатских горах, деды парней, которые рядышком греются у костра на Майдане, стреляли друг в друга. Но уже два месяца, как эти хлопцы и девчата перестали «полоскать» эти замшелые обиды. Они вспомнили, что от Луганска до Ужгорода, и от Чернигова до Севастополя – мы один НАРОД. Мы не «западенци», и не «даунбасцы», не «бырыги-одесситы», и не «рогули-винничане», не «хохлы», и не «москали» - МЫ – УКРАИНЦЫ! Свободный, красивый, умный и трудолюбивый НАРОД!!! Который, волею судеб и горстки подонков, оказался в большой беде – на грани уничтожения Родины. Теперь цена стойкости Майдана – существование цельной и свободной Украины. И дай нам, Бог: терпения, стойкости и мудрости, выстоять и победить. Нам это нужно, как в 1941 под Москвой, как в 1942 под Сталинградом, как в 43-м под Курском. 
Победа нам нужна, чтоб наша страна БЫЛА! Теперь уже так стоит вопрос. И я хочу, чтоб от Донецка до Львова мы помнили, что мы УКРАИНЦЫ, и у нас не будет другой УКРАИНЫ!!! Нас родила эта земля, и не дай Бог, начнётся гражданская война, то зарывать мы будем друг дружку, в эту землю. 
Не надо удобрять кровью наши чернозёмы!!! 
Россияне, украинцы, ЛЮДИ! Нам очень нужно победить банду. А потом самостоятельно выбрать себе нормальных лидеров (из кировоградцев, днепропетровцев, тернопольчан, львовян, донбасцев, крымчан… - из хороших, нормальных людей) и просто ЖИТЬ. 
Всё это надо сделать ради всех нас, ради наших детей и ради тех, чьи имена выбиты на обоих обелисках с.Рудки Львовской области (и остальных таких памятниках от Сталинграда до Берлина). 
P.S. А «БЕндеровцы» - это жители города Бендеры (есть такой небольшой уютный городок в Приднестровье).  И за что их надо убивать, я так вам так и не объяснил, простите.




…І «політбюро» районного масштабу

На події останнього часу в нашій країні активно відгукуються не тільки політики, політологи, журналісти, правозахисники і правознавці, а й усна народна творчість.

Ось і недавно розповіли свіжий анекдот: «Українському чоловікові потрібно два тижні, щоб прибити поличку у ванній, і дві години, щоб побудувати барикаду».

Взагалі, як на мене, хай краще буде «холодна війна» на території однієї квартири через неприлаштовану поличку, ніж гарячі  пристрасті у межах цілої держави.

Та виникає питання, чому такий бурхливий громадянський спротив  став можливим для загалом мирного і терплячого українського народу?  Які життєві колізії, підштовхнули до цього?

Можливо, такі, про які піде мова далі?

 

«Фіговий листок» для чиновника

 

Є така бувальщина часів Російської імперії. Богомільна цариця Єлизавета дізналася, що деякі з великосвітських підданих споживають у піст скоромне і повеліла своєму народу доносити на вельмож, які поїдають м’ясце  в той час, коли треба «сидіти» на хлібові й воді.

Можновладці злякалися, що простий люд, котрий вони нещадно гнобили, почне зводити рахунки, повідомляючи про порушення посту своїми панами,   й кинулися у ноги цариці з проханням відмінити наказ. Цариця подумала-подумала і зжалилася над вельможами. Тож хоч наказ існував, але його ніхто не виконував.

Цей історичний курйоз досить органічно вписується в українські реалії. У нас так само – видати наказ чи розпорядження не означає виконати його.

Та й байка ця згадалася невипадково. Якось довелося стати мимовільним свідком, як державні чиновники одноголосно прийняли рішення, яким треба  було (майже дослівно) «закритися від вищестоящої комісії».

Тобто, впродовж тривалого часу з питання, яке, до речі, стосувалося екологічних проблем території, нічого зроблено не було. Коли дізналися, що їде комісія з перевіркою, не вдалися до бодай найменшого аналізу, аби з’ясувати причину провалу, а просто «породили» черговий папірець, яким прикрили власну неспроможність. Такий собі офіційний «фіговий листок».

Виникає логічне запитання, якщо державні чиновники так ставляться до наказів вищестоящого керівництва, то чого можна очікувати пересічному громадянину, котрий звернеться до них зі своєю «маленькою» проблемою?

Врешті, і це можна проілюструвати на конкретному прикладі. У одному населеному пункті жителі цілої вулиці змушені ходити по проїжджій частині дороги, бо їх сусід встановив цегляний паркан на стежці, що раніше правила людям за тротуар.

Чоловік - працівник однієї з районних установ. Хай  і  посада його там на кшталт «п’яте колесо до воза», але зумів добути собі потрібний «папірець», яким,   порушивши відразу кілька законів, проігнорувавши інтереси громадян, зробив те, що йому заманулося.

Люди з цього приводу тривалий час ходили по різних інстанціях з проханням допомогти, намагаючись знайти справедливість.  Але ніде нічого так і не добилися.

 

 

«Я его туда не назначал…»

 

- Как же, позвольте?.. Он же служил в очистке…

- Я его туда не назначал, - ответил Филипп Филиппович…

Михаил Булгаков, «Собачье сердце»

 

У новітній історії України є принаймні два випадки, коли якщо не вся країна, то значна її частина, ставила собі запитання: «Хто їх туди призначив?»

Бо що можна подумати, спостерігаючи як особи, які досі обіймали відповідальні посади у юриспруденції і освіті, мали певні звання і регалії, заголюються не те що перед кількома іншими людьми, а «на камеру» перед усією Україною.

Французи недаремно говорять, що «диявол ховається у дрібницях». Навряд і раніше моральні якості осіб, які не посоромилися скинути штани на людях і перед телекамерами, були достатньо високими для того, щоб вирішувати чужі долі чи виховувати підростаюче покоління.

Як же мало значить в Україні мораль, коли йдеться про можливість прилаштувати «свого» чи «потрібного собі» чоловіка? Та й нахабство роздягнутися до спіднього, даруйте, виявляється, іноді набагато важливішим від рівня освіти і професійних якостей.

Принаймні, як у наступній історії. В інтересах того, хто її розповів, місце події не буде вказано. Та, врешті, це й не має великого значення.

Отже, у керівника державної установи склалися досить теплі стосунки з однією з підлеглих. Дружба зайшла досить далеко – аж до інтимних вечірок.

Після одного з таких вечорів відпочинку жінку призначили керівником бюджетної установи, хоч ні відповідної освіти, ні потрібних фахових навичок у неї для цього не було. Вирішальним виявився… танець живота, який вона дуже майстерно виконала для начальника.

Ось така кадрова політика…

 

 

Ілюзія благополуччя…

 

За результатами аналітичного дослідження Центру Разумкова «Україна -2013: між вибором і перед виборами і перед вибором»:

- 57, 5%  українців  загалом не підтримують діяльність судів

- 53%  українців не підтримують діяльність внутрішніх органів країни;

- 52, 6%  - не підтримують діяльність Верховної Ради;

- 49, 3% - не підтримують діяльність органів прокуратури;

- 43, 5% наших співгромадян не підтримують діяльність районних державних адміністрацій;

- 29, 9% - органи місцевого самоврядування. 

http://unian.ua/politics/750298-bilshosti-ukrajintsiv-ne-podobaetsya-yak-rozvivayutsya-podiji-v-krajini-opituvannya.html

 

Можна наводити й дані щодо інших суспільних інститутів. Рівень недовіри громадян до них так само достатньо високий. 

Ще один, хоч і побічний показник соціальної невлаштованості нашого суспільства, можна знайти й на офіційних сайтах місцевих органів влади і самоврядування.

Там іноді з’являються звіти про результати прийому громадян керівництвом. Можливо, й сама форма такого зв’язку з населенням вже зжила себе як рудимент радянського часу. Але поки що вона діє і теж певною мірою віддзеркалює стан речей.

Як, скажімо, може бути так, що в районі чи місті, де мешкають 40, 50, 60 тисяч населення, зі своїми проблемами до місцевих органів влади звертаються два-три чоловіка та й то з проханнями на кшталт  того, що слід зрубати «аварійне» дерево?  Навряд такий стан речей свідчить про благополуччя у суспільстві.

Хоча є й інша точка зору. Недавно до рук потрапила одна районна газета. Перша шпальта комунального видання відкривається переможною реляцією про здобутки району і фотознімками голови адміністрації і всіх його заступників. Таке собі «політбюро» районного масштабу.

Звичайно,   якщо є в громади району здобутки, – це добре. Тільки ж навряд в цьому заслуга лише кількох чиновників?

 І що мають подумати про цю фотосесію жителі району, які насправді й працювали  на результат?




Вісті з пострадянських країн

«Полулегальный» национализм

Информационно-аналитический центр «СОВА» (http://sova-center.ru/) представил Доклад о ксенофобии в России и связанной с ней преступностью. Он называется «Праворадикал расправил плечи. Ксенофобия и радикальный национализм и противодействие им в 2013 году».

Один из авторов доклада, руководитель «Совы» Александр Верховский рассказал, что, по наблюдениям аналитиков центра, количество нападений на мигрантов в России за последний год увеличилось.

Также вырос уровень так называемого «полулегального» насилия – когда националисты выходят на рейды против мигрантов вместе с полицией и ФМС. Такие акции в прошлом году проходили не только в Москве и Санкт-Петербурге, но и в других российских городах.

По словам Александра Верховского, эти рейды вселяют в националистов надежду, что они делают важное и нужное дело и помогают государству:

– Название нашего доклада – это, конечно, художественный образ. Но, с нашей точки зрения, в 2013 году действительно произошли перемены к худшему. Наиболее очевидно, что уровень расистского насилия, который заметно снижался несколько лет подряд благодаря активным действиям полиции, в прошлом году снижаться перестал.

Мы наверняка знаем, что было больше убийств. И я думаю, что по мере поступления информации станет ясно, что жертв было больше, чем годом раньше.

С другой стороны, и это заметно даже по масс-медиа, что праворадикальные группы самого разного рода стали широко практиковать рейды по поиску нелегальных мигрантов – по месту их жительства, работы или еще как-то. Это может иметь разные названия, скажем, «Русская зачистка» в Петербурге, группы типа «Щит Москвы», «Светлая Русь» в Москве и так далее.

Это, на самом деле, происходит и в других городах тоже.

Это происходило и раньше, но в прошлом году размах стал действительно очень заметным.

Эти действия обычно проходят без риска для тех, кто их предпринимает, и это очень привлекательно для них. Легко показать, что это – их видимый успех. Они кого-то поймали, и полиция выдворила столько-то рабов. Иногда эти действия предпринимаются совместно с полицией или УФМС (миграционная служба), иногда без, но, так или иначе, это полулегально.

И вот это распространение такого полулегального насилия мне кажется очень опасным поворотом событий.

Статистика, конечно, есть, но надо сразу оговориться, что мы знаем только небольшую часть жертв.

Мы точно знаем, что в прошлом году было 20 убийств, совершенных по идеологическим, ксенофобским мотивам, а годом раньше их было 19. Это существенная разница. Не потому что на одно больше, а потому что до этого с каждым годом было все меньше и меньше.

Всего потерпевших мы знаем около 200, но на самом деле их, конечно, гораздо больше.

С другой стороны, количество людей, осужденных за насильственные нападения по мотивам ненависти, с каждым годом падает, зато растет число осужденных за какие-то расистские высказывания. Я сейчас имею в виду реальные расистские высказывания, но в основном малозначительные.

Например, человек выложил в интернете какой-то ролик. Это, конечно, плохо, и какие-то меры должны быть приняты, но это не очень опасно по сравнению с реальным нападением на человека на улице с ножом. Так вот, приговоров за нападения с ножом все меньше и меньше, хотя нападений меньше не становится, а за ролики приговоров все больше.

Это означает, что полицейские занимаются тем, что легче, а не тем, чем надо. Наверное, это в каком-то смысле естественно, но просто это некий дефект нашего законодательства, оно так устроено, что, можно сказать, подталкивает людей из правоохранительных органов делать это.

Радикальное националистическое движение, в основном, состоит из маленьких, зачастую безымянных групп. Поэтому называть их не всегда возможно. Есть заметные на политическом поле, но на самом деле довольно небольшие организации, такие как движение «Русские».

Оно пыталось даже зарегистрировать политическую партию, но безуспешно. Вообще, были попытки зарегистрировать партии, некоторые даже зарегистрировались, собственно говоря, это рогозинская «Родина», восстановленная, и бабуринский «Российский общенародный союз».

У остальных националистов, ну, кроме каких-то совсем никому не известных групп, зарегистрироваться не получилось.

С другой стороны, есть такие неформальные сетевые структуры, как, скажем, последователи известного неонациста Максима Марцинкевича (Тесака), движение называется «Реструкт». Его трудно назвать движением в полном смысле слова, это такие автономные группы, слабо связанные друг с другом, занимающиеся всякими совсем нелегальными или полулегальными насильственными акциями.

Это важно, мне кажется, в том смысле, что такого рода движения, которые существуют в реальности и раскручиваются через социальные сети, привлекательны для ребят, которые попадают в сферу влияния националистического движения и не знают, как себя дальше применить. А такого рода деятельность кажется им привлекательной, потому что это сравнительно безопасно и, в их понимании, весело. Поэтому количество последователей множится.

Если мы говорим о радикальных группах, то государство ведет себя по отношению к ним равномерно жестко, оно их пытается придавливать. Понятно, что невозможно всех пересажать, много народу, но их пытаются держать в каком-то маргинальном состоянии.

Просто давление де-факто оказывается слабее, чем хотелось бы. Но власти же делают по каким-то своим причинам другие вещи. Вот эта антимигрантская кампания, которая в прошлом году была развернута не только в Москве, но и во многих городах, – она очень сильно сыграла на руку праворадикалам. Потому что, во-первых, она привела к тому, что расширились ксенофобные настрое-ния в обществе в целом, во-вторых, праворадикалы почувствовали, что то, что они делают, чем-то похоже на «политику партии» и опять же гораздо безопаснее. И здесь видны какие-то политические перспективы. Эти перспективы не обнаружились, к счастью, но праворадикалы воспряли. Надежды в праворадикальном движении явно повысились.

13.02.2014

http://svoboda.org/




Бюлетень "Права Людини", 2014, #04