Бюлетень "Права Людини", 2014, #11

17 квітня 2014 року Апеляційний суд Харківської області своєю ухвалою остаточно поставив крапку у справі, яка тривала майже півтора року та зачіпала питання меж права на свободу слова та можливості безперешкодно розміщувати інформацію на Інтернет-ресурсах Харківської правозахисної групи.

У своїй позовній заяві, яка декілька разів у ході судового провадження уточнювалася та доповнювалася, позивач – член Ради адвокатів Харківської області,– вимагав від відповідачів, у числі яких опинилася й Харківська правозахисна група, визнати інформацію стосовно Установчої конференції адвокатів Харківської області, яка відбувалася у конференц-залі готелю «Харків» та рішень, які така конференція приймала, недостовірною, а також зобов’язати відповідачів спростувати недостовірну інформацію у той же спосіб, за яким вона була розміщена – у вигляді публікації на сайті.

Нагадаємо, що мова йшлась про публікацію на сайті ХПГ від 16 жовтня 2012 року, яка мала назву «Дві альтернативні установчі конференції харківської адвокатури 15 жовтня. Що далі?», в якій висвітлювалися події стосовно проведення 15 жовтня того ж року в один той самий час двох альтернативних установчих конференцій адвокатів Харківської області.

30 грудня 2013 року Київським районним судом м. Харкова після численних засідань було винесено рішення, яким в повному обсязі задовільнив вимоги позивача. Доводи відповідачів про те, що позивач жодним чином не надав підтвердження стосовно того, що інформація, розміщена у тому числі на ресурсах ХПГ, є недостовірною, судом не були взяті до уваги. Дане рішення було оскаржено відповідачами у суд апеляційної інстанції.

Відповідачі у справі приготувався до нового кола судової тяганини вже у Апеляційному суді Харківської області, однак несподівано для всіх учасників процесу у ході попереднього засідання позивач – представник Ради адвокатів Харківської області,– звернувся до суду із заявою про залишення його позову без розгляду.

Однак суд, посилаючись на норми діючого ЦПК України, ухвалив, що на даному етапі розгляду така процесуальна опція неможлива, тому позивач подав друге клопотання про відмову від позову у рамках процедури, передбаченої статтями 205, 206 ЦПК України, яке колегія суддів задовольнила. Такий рідкісний випадок, коли позивач при апеляційному розгляді справи великодушно звернувся до суду з відмовою від позову після задоволення рішення суду першої інстанції всіх його позовних вимог, що тотожно його проханню скасувати прийняте на його користь рішення, можна пояснити хіба що існуванням підстав для скасування цього рішення за результатами розгляду апеляційних скарг відповідачів.

Таким чином, Харківській правозахисній групі вкотре вдалося відстояти свою правову позицію стосовно неприпустимості обмеження права на свободу поширення інформації у судовому порядку.

Нові загрози та небезпеки постають перед Україною не лише у зв’язку з можливою агресією колишнього стратегічного партнера під надуманим приводом захисту прав російськомовного населення, але й через надмірний поспіх, непрофесіоналізм та небажання дослухатися до експертів під час ухвалення нових, надто «швидких» та не завжди зважених і обґрунтованих рішень після кардинальної зміни політичної ситуації в Україні. Прикладом одного з таких рішень може слугувати Постанова Верховної Ради України від 24 лютого 2014 р. «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді», якою парламент звільнив п’ятьох суддів Конституційного Суду України (КСУ) та одночасно запропонував виконувачу обов’язки Президента України звільнити ще двох суддів КСУ. Окрім того, Верховна Рада України запропонувала Раді суддів скликати з’їзд суддів України та розглянути питання про порушення присяги ще п’ятьма суддями КСУ. Народні депутати України, котрі готували проект вказаної Постанови, напевно «забули» про положення ч. 3 ст. 28 Закону «Про Конституційний Суд України», відповідно до якої «Судді КСУ не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у КСУ та в його колегіях, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків КСУ».

У зв’язку з цим слід наголосити, що суб’єкти, котрі наділені правом призначення суддів КСУ та припинення їх повноважень, мають використовувати свої права винятково у відповідності з Конституцією України, Законом України «Про КСУ» та передбаченою демократичною процедурою. При цьому жодний інший суб’єкт не має права втручатися в процедуру припинення повноважень суддів КСУ. До того ж виникає низка запитань до українського парламенту, котрий насправді не мав права пропонувати Раді суддів України скликати позачерговий з’їзд суддів України та встановлювати для цього триденний строк (така пропозиція виглядає як імперативна вимога), зобов’язувати з’їзд суддів розглянути питання щодо дострокового припинення повноважень та звільнення з посад суддів КСУ, а тим більше заздалегідь вирішувати питання про наявність ознак порушення присяги суддями КСУ (стосовно тих суддів, які були призначені з’їздом суддів України). Не зовсім зрозуміло, керуючись якими саме підставами Верховна Рада України зобов’язала Генеральну прокуратуру України «порушити кримінальне провадження по факту прийняття Рішення КСУ № 20-рп/2010» та ще й давати пряму вказівку щодо притягнення усіх винних осіб до відповідальності? Мабуть парламентарі не дуже уважно ознайомились з новим Кримінальним процесуальним кодексом України, котрий не передбачає такої стадії кримінального провадження як «порушення кримінального провадження». Натомість «досудове розслідування розпочинається з моменту внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань» (ст. 214 КПК України).

Категорично не можна погодитися і з твердженнями деяких політиків та науковців про те, що саме Рішення КСУ № 20-рп/2010 від 30 вересня 2010 р. начебто започаткувало «узурпацію» державної влади В. Ф. Януковичем та наділило його буцімто «диктаторськими» повноваженнями. Насправді ні Л. Д. Кучма, ні В. Ф. Янукович ніколи не мали диктаторських повноважень.

Президент Л. Д. Кучма інколи виходив за межі власних конституційних повноважень чи то через непрофесіоналізм своїх радників та помічників, чи то через спроби його оточення грати у власну політичну гру. Наприклад, Указом Президента України Л. Д. Кучми від 13 вересня 2004 р. № 519/94 «Про збільшення неоподатковуваного мінімуму та ставки прогресивного оподаткування доходів громадян» було встановлено нові ставки прибуткового податку, але при цьому було знехтувано Декретом Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. № 13-92 «Про прибутковий податок з громадян», натхненником та ініціатором якого був Прем’єр-міністр України Л. Д. Кучма. Хоча урядові декрети на той час за Конституцією мали силу закону і вносити зміни до них можна було лише законом. Однак уся система податкових органів почала стягувати податки за ставками, передбаченими тим Указом, а парламент легко подарував главі держави відверте порушення засадничих принципів права, вимог Конституції та ієрархії нормативно-правових актів. Саме цей Указ або ж відразу загнав значну частину підприємців у «тіньовий сектор» економіки, або ж змусив їх вести «білу» та «чорну» звітність, змушуючи всіляко приховувати власні прибутки (оскільки вижити підприємці не могли, бо інколи мали сплачувати більше, ніж заробляли). Саме так і зароджувався малий та середній бізнес в Україні завдяки зусиллям глави держави.

В. Ф. Янукович зробив процес виходу за межі конституційних повноважень буденним та навіть звичним явищем. Конституція України в редакції 1996 р. не була ні гіршою, ні кращою за конституції інших пострадянських держав. Хоча маємо багато різноманітних монографій, статей та експертних оцінок, в яких стверджується, що Конституція України 1996 р. є «чи не найкращою в Європі та навіть у світі». І лише окремі конституційні експерти, як, наприклад, В. В. Речицький, завжди дуже жорстко та аргументовано критикували українську Конституцію, звертаючи при цьому головну увагу перш за все на її патерналізм та інші численні вади.

Варто нагадати, що В. Ф. Янукович, приведений до присяги як глава держави 25 лютого 2010 р., відразу ж почав порушувати Конституцію України. Це виявилося і в процесі формування уряду в березні 2010 р., і під час побудови так званої «владної вертикалі», котра було «зведена» уже протягом перших ста днів його президентства. Від цих перших кроків тодішнього глави української держави ще довго перебували в захваті численні аналітики, експерти та пересічні громадяни, яких «зачарувало» так зване «повернення до керованості державними процесами» після, як вони полюбляли наголошувати, «помаранчевого безладу». У цьому легко переконатися, якщо звернутися до публікацій, присвячених підсумкам перших ста днів перебування на посаді тодішнього Президента України В. Ф. Януковича. Сподівання багатьох політиків та пересічних громадян на запровадження в Україні так званої «твердої руки», покликаної здійснити реформи на зразок піночетівських, почали втілюватися у життя через укази, розпорядження, вказівки, доручення, погрози, попередження та навіть витівки, обмовки, натяки, єхидні посмішки й дивакувате звернення до жаргонних висловлювань новообраного глави української держави.

Показовим прикладом виходу глави держави за межі власних повноважень є спроба проведення чергової адміністративної реформи у 2010 р. Так, Указом Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 9 грудня 2010 р. № 1085/2010 передбачалося «ліквідувати… Вищу атестаційну комісію України, поклавши її функції на Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України». На практиці Вища атестаційна комісія України дійсно припинила своє існування, а до виконання її функцій та повноважень долучився Департамент атестації кадрів, створений у структурі Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України (з 2013 року – Міністерство освіти і науки України). І це при тому, що у Законі «Про вищу освіту» на той час містилася спеціальна правова норма, яка була присвячена Вищій атестаційній комісії і називалася «Повноваження Вищої атестаційної комісії України (ст. 19). Однак лише 16 жовтня 2012 року, тобто через один рік та десять місяців ця норма була докорінно змінена і отримала назву «Державний нагляд (контроль) у галузі вищої освіти». Тобто закон привели у відповідність до указу глави держави, що суперечить вимогам формальної логіки, правової доктрини та існуючої ієрархії нормативно-правових актів.

Насправді реформування мало б здійснюватися навпаки. Адже Президент України відповідно до ч. 3 ст. 106 Конституції України має видавати укази і розпорядження винятково «на основі та на виконання Конституції і законів України». Тобто закони України є так само обов’язковими для глави держави, як і конституційні норми. Саме тому Президент України як суб’єкт законодавчої ініціативи мав би спочатку внести до парламенту відповідний законопроект про внесення змін ст. 19 Закону «Про вищу освіту» й лише після його ухвалення Верховною Радою України, наступної промульгації та набуття ним чинності видавати відповідний Указ про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади. Однак ані Комітет Верховної Раду України з питань науки і освіти, ані жодний інший парламентський комітет, ані парламентська опозиція не помітили порушень, що красномовно свідчить і про неналежне виконання ними своїх функцій, і про низький фаховий рівень тих, хто готував адміністративну реформу, і про рівень професіоналізму парламентарів. У зв’язку з цим ніхто не звернувся з конституційним поданням до КСУ, вимагаючи визнати вказаний Указ неконституційним.

На заваді посиленню авторитарних тенденцій в діяльності В. Ф. Януковича та його оточення не стали ні Конституція України 2004 р., ні Верховна Рада України, яка самоусунулася від здійснення парламентського контролю за іншими гілками державної влади. Конституція України 2004 р. формально була чинною ще понад сім місяців (тобто від дня приведення до присяги новообраного глави держави й до ухвалення відомого Рішення КСУ від 30 вересня 2010 р.), проте фактично не діяла. Особливо у тій частині, що стосувалася правового механізму взаємодії органів державної влади та меж їх повноважень. Тобто В. Ф. Янукович за дієвої підтримки Партії регіонів України та власної команди набув надмірних повноважень не тому, що відбулося повернення до початкового тексту Конституції України 1996 р., а тому, що він ігнорував будь-які конституційні норми взагалі, незалежно від того, яка саме редакція української Конституції діяла у той чи інший період його перебування на посаді глави держави. Тобто насправді нехтувалися і ті норми Конституції, що діяли раніше, і ті конституційні норми, повернення до яких відбулося після ухвалення Рішення КСУ від 30 вересня 2010 р.

Так звані «диктаторські» повноваження В. Ф. Янукович привласнив собі не завдяки, а всупереч вимогам Основного Закону, тобто саме тому, що він взагалі «не помічав» жодної Конституції України. А так звані механізми «стримувань і противаг» не запрацювали належним чином не тому, що їх не було взагалі, а тому, що ними як конституційними можливостями не скористалися та й не захотіли скористатися відповідні суб’єкти. Тобто проблема полягала не в Конституції, не у вадах конституційного тексту, а в політичній еліті, яка або ж запопадливо «заглядала в рот» та по-підлабузницькому плазувала й аплодувала кожному крокові нового господаря президентських апартаментів, або ж виявилася боягузливою, нерішучою та непрофесійною.

Разом з тим слід визнати, що у офіційному тексті першої української Конституції часів незалежності знайшли еклектичне поєднання лише окремі аспекти індивідуальної свободи та ілюзії патерналістського спрямування, а засади вільного ринку та вільної конкуренції або ж загубилися в процесі конституційного моделювання, або ж виявилися розпорошеними, непослідовними та недостатньо чіткими. Строката у зазначеному сенсі Конституція України виявилася безсилою на тлі «формування жорсткої владної вертикалі», посилення бюрократичних тенденцій, розширення сфери використання адміністративного ресурсу (як для обстоювання бізнесових інтересів, так і досягнення політичних цілей), поширення корупції, бездарності, непрофесіоналізму та непослідовності політиків (які уявили себе «реформаторами»), катастрофічної втрати довіри суспільства передусім до суду (як незалежної, неупередженої та справедливої інституції) та до багатьох інших державних органів. Зокрема, до українського парламенту, парламентських виборів та парламентаризму, профанація якого перейшла протягом останніх років усі прийнятні та навіть неприйнятні межі.

Окремі представники Партії регіонів України стверджують, що їхній електорат не чує нова українська влада і саме тому, мовляв, громадяни вимагають федералізації та навіть «самовизначення» окремих областей (зокрема, на Сході) і приєднання їх до Росії. У зв’язку з цим слід нагадати, що Партія регіонів України та Комуністична партія України активно підтримали колишнього главу української держави у формуванні «жорсткої владної вертикалі», у його прагненні повністю підпорядкувати парламент Адміністрації Президента України, що фактично й призвело до майже повного згортання парламентаризму. Партії регіонів України чомусь не вистачило майже чотирьох років для того, щоб «почути» своїх виборців на Сході та Півдні України, хоча їхній лідер урочисто обіцяв «почути кожного», що офіційно було зафіксовано Центральною виборчою комісією у передвиборній програмі тоді ще кандидата в Президенти України В. Ф. Януковича.

Причому, наприклад, в Харкові та Харківській області ще з 2006 року в органах місцевого самоврядування переважну більшість депутатів складали саме представники Партії регіонів України. Так само як й більшість сільських, селищних та міських голів були та ще й по сьогодні залишаються членами Партії регіонів України. Чому ж тоді протягом більше семи років депутати та посадовці від цієї партії, яка позиціонує себе як захисниця прав російськомовного населення та поборниця інтересів передусім промислових регіонів, навіть не ставили перед главою держави і парламентом питання про розширення прав регіонів, повноважень органів місцевого самоврядування та про децентралізацію? Навіть назва партії їх мала б зобов’язувати до таких дій.

Насправді усі останні чотири роки на практиці відбувався інший процес: надмірна централізація зростала одночасно зі зміцненням «жорсткої владної вертикалі», а концентрація бюджетних надходжень набула свого максимального значення (так само як і рівень їх розкрадання). І це при тому, що в усіх 14 мажоритарних виборчих округах Харківської області народними депутатами України були обрані винятково кандидати від Партії регіонів України. Тобто маючи «свого» Президента, «своїх» парламентарів, «своїх» сільських, селищних, міських голів та більшість в усіх місцевих радах, вони так і не змогли (а можливо й не намагалися, прикриваючись демагогією) «дослухатися» до своїх виборців, розширити права місцевого самоврядування та хоча б спробувати подолати корупцію (хоча такі декларації лунали постійно). А от від нової української влади вони (у тому числі новий кандидат в Президенти України від Партії регіонів України) вимагають терміново змінити «систему влади», подолати корупцію, почути виборців Сходу та Півдня, провести реформи, розширити права регіонів, перейти до федералізації та багато інших дій. Та ще й повчають, що зволікати не можна, що «час і люди не можуть чекати», що все робити потрібно «не так»…

Виходить, що саме представники Партії регіонів України на фоні переможних реляцій про «покращення життя» та «реформування» різних сфер і галузей насправді зруйнували українську економіку, «вбили» конкуренцію, довели до абсурду монополізацію економіки (без якої не може бути вільного ринку), запровадили повсюдно систему «відкатів», накрили усю Україну суцільним шаром численних корупційних схем й фактично підвели її до прірви під назвою «дефолт». Адже у грудні 2013 р. М. Я. Азаров визнавав, що без обіцяної російської допомоги Україна змушена була б оголосити дефолт, визнавши тим самим, що не «попередники», а саме їхній «професійний» уряд зруйнував економіку. Саме «реформатори» від Партії регіонів України, починаючи від В. Ф. Януковича та М. Я. Азарова, довели українське суспільство до зубожіння та відчаю. Очевидно, що і провальні реформи, і нинішній стрибок цін, і падіння гривні, і розкрадання державного та місцевих бюджетів, і жахливий стан судової та правоохоронної системи, і жалюгідний рівень обороноздатності України – це результат старанно вибудованої В. Ф. Януковичем «жорсткої владної вертикалі», яка з самого початку означала відверте нехтування конституційними принципами «обмеженого правління» (що становить сутність конституціоналізму), а також принципами поділу влади, верховенства права, демократизму, гуманізму та багатьох інших.

Варто нагадати слова В. В. Путіна, котрий у своєму виступі 18 березня 2014 р. в Георгіївській залі Кремля наголосив: «Розумію, чому люди на Україні прагнули змін. За роки самостійності, незалежності, влада, як кажуть, їх «дістала», остогидла просто. Змінювались президенти, прем’єри, депутати Ради, але не змінювалося їх ставлення до своєї держави та до свого народу. Вони «доїли» Україну, чубилися між собою за повноваження, активи та фінансові потоки. При цьому владу мало цікавило, чим і як живуть прості люди, в тому числі чому мільйони громадян України не бачать для себе перспектив на батьківщині та змушені виїжджати за кордон на поденні заробітки в інші держави…Повторюю, що добре розумію тих, хто з мирними гаслами вийшов на майдан, виступаючи проти корупції, неефективного державного управління, бідності. Право на мирний протест демократичні процедури, вибори для того й існують, щоб змінювати владу, котра не влаштовує владу».

Таким чином, висловлюючи розуміння причин масових протестних акцій в Києві у період з 21 листопада 2013 р. по 21 лютого 2014 р., В. В. Путін фактично визнав право громадян України змінити неефективну владу (а як згодом з’ясувалося до того ж і злочинну владу, що виявилося не звичайною політичною алегорією, не фігуральним висловом, а точною характеристикою її сутності). Тільки дивно, чому тоді В. В. Путін, надаючи такі влучні характеристики, фактично сховав у Росії тих, хто власне й виступає живим втіленням, координаторами та головними провідниками українського варіанту довершеної корумпованої системи, котра на 99 % займалася розкраданням бюджетних коштів та збиранням «данини» з бізнесу для своїх й лише десь близько одного відсотка своїх зусиль витрачала на здійснення легальних повноважень, покладених на них.

Змусивши накивати п’ятами ключових фігурантів, котрі репрезентували попередню владу, громадяни фактично «висмикнули» з «владної вертикалі» визначальні ланки, що потягло за собою її руйнацію. Але така руйнація відбулася не повністю й саме тому залишки вказаної вертикалі продовжують гальмувати процес відновлення та легітимації системи конституційних органів держави, поновлення звичного життя громадянського суспільства та, що саме найголовніше, повернення до здорового глузду в усіх сферах його життєдіяльності.

Тобто В. Ф. Янукович, постійно виходячи за межі конституційних приписів фактично привласнив собі «диктаторські» повноваження всупереч вимогам Конституції України та створив свою «жорстку владну вертикаль», після зруйнування якої її залишки активно протидіють спробам налагодити належні умови для функціонування державних інституцій в конституційний спосіб та на конституційних засадах. При цьому використовуються різні засоби і в тому числі спонукання чиновників до нехтування своїми повноваженнями та навіть саботажу (наприклад, з боку правоохоронців у Харкові, Донецьку та Луганську під час захоплення адміністративних будівель). Достеменно відомо про численні випадки, коли правоохоронці спокійно споглядали на знущання, приниження та побиття пересічних громадян (у тому числі жінок, людей похилого віку) на площах, майданах, вулицях (або розступалися перед натовпом, котрий ішов на штурм адміністративних будівель, навіть не намагаючись їх зупинити).

Ще більш дивною виглядає бездіяльність багатьох правоохоронців тоді, коли їхніх фактично беззахисних колег зовсім поряд закидали шматками цегли, камінням, бруківкою (як це було в Харкові, коли серед білого дня у центрі міста автобус з правоохоронцями впритул трощили, розбивши усі вікна, а поряд проходили міліціонери, котрі навіть не намагалися зупинити нападників). Зрозуміло, якщо влада не поважає себе і безкарно дозволяє знущатися над міліціонерами, тоді не варто покладатися й на них. Так само як не варто плекати надію на повагу до правоохоронців з боку громадян та на поновлення громадської довіри до правоохоронців. З другого боку, шкода й правоохоронців, котрі досить часто виявилися покинутими керівництвом, адже сто чи двісті правоохоронців об’єктивно не здатні ефективно протистояти розбишакам і пройдисвітам, оскільки останні «раптово» набувають кількаразової чисельної переваги (напевно, їх зусилля координуються набагато професійніше, ніж дії міліції) та не обмежені ні правовими нормами, ні статутами, ні нормами моралі. За таких умов вишкіл правоохоронців втрачає сенс і не дає жодного ефекту. Варто було б порекомендувати мобільно маневрувати підрозділами правоохоронців та швидко реагувати на зміну ситуації, концентруючи особовий склад на напрямах та у місцях можливих законних та незаконних масових заходів публічного характеру. При цьому аксіомою має стати створення кожного разу чисельної переваги правоохоронців над розбишаками, котрі позиціонують себе як протестувальники, мітингувальники, захисники «російськомовного населення» тощо.

Очевидно, що окремим посадовцям (і органів державної влади, і органів місцевого самоврядування, і правоохоронних та судових органів) об’єктивно є вигідним саме такий безлад та масові безпорядки, оскільки за таких умов вони, вмонтовані раніше у «жорстку виконавчу вертикаль імені Януковича» як чергова з’єднуюча ланка глобального «корупційного синдикату», виграють час, необхідний для знищення ними документів, матеріалів та інших доказів їхніх зловживань, а також для підготовки шляхів до відступу, для підготовки «запасних аеродромів». А для когось, можливо, той «запасний аеродром» хотілося б перенести сюди, на Східну Україну, як це вже відбулося в Криму. Адже вдалося ж окремим персонажам створити такий «запасний аеродром» на цілому Кримському півострові, який став бастіоном для багатьох пройдисвітів, за котрими тягнеться шлейф зловживань. І такий «досвід» знову і знову надихає залишки колишньої «жорсткої владної вертикалі» до підбурювання та провокування сепаратистських настроїв, до дезорієнтації та подальшої деморалізації правоохоронців, до згортання протидії різноманітним радикалам та розбишакам, котрі використовують російські прапори, георгіївські стрічки та маскуються за демагогією й риторикою, серцевину якої складають гасла «захисту російськомовного населення» та «федералізації».

Таким чином, одну з головних загроз українській державності на сьогодні складає строкате дрантя сумнозвісної «владної вертикалі імені Януковича». Одна частина якої готова зробити все, щоб повернутися до звичного, зрозумілого, досить визначеного та «зручного» життя в системі корупційних схем і координат. Ця частина ще достатньо значна та зберігає значний арсенал засобів впливу, свідомо гальмуючи державотворчі процеси. Друга частина, яку давно нудило від тієї системи, готова послужитися системі здійснення влади без корупції та кулуарної політики (саме їх варто підтримати, а не принижувати). А третя скоріше за все ще не визначилася з вектором докладання власних зусиль та вичікує (це також той резерв, за котрий варто боротися, щоб скористатися його здібностями, поставивши їх під постійний громадський контроль).

Довідка про автора. Віктор Павлович Колісник – доктор юридичних наук, професор кафедри конституційного права Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого, м. Харків

Кабмін зареєстрував у Верховній Раді законопроект про звільнення від відповідальності учасників масових акцій, які відбулися після 22 лютого 2014 р.

Відповідний проект закону №4667-3 від 18 квітня «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час масових акцій громадянського протистояння, що розпочалися 22 лютого 2014 року» з’явився на офіційному сайті парламенту.

У документі підкреслюється, що ці люди мають «добровільно здати державним органам зброю, бойові припаси, вибухові речовини, вибухові пристрої, захоплену військову техніку і звільнили всі незаконно зайняті або захоплені будівлі, у тому числі будівлі та приміщення органів державної влади, органів місцевого самоврядування, правоохоронних органів, підприємств, установ та організацій, які забезпечують життєдіяльність населених пунктів, транспорту та зв’язку, військові частини, вулиці, площі та інші громадські місця».

Крім того, встановлюється, що вони повинні зробити це «не пізніше трьох днів з дня набрання чинності цим законом». У той же час дія цього закону поширюватиметься на учасників згаданих акцій за умови, якщо вони не здійснять нових злочинів та добровільно припинять протиправні діяння.

Одночасно у законопроекті, поміж іншого, навіть пропонується заборонити збирання та зберігання персональних даних цих осіб.

Водночас група правозахисників, громадських активістів, адвокатів, журналістів та інших людей різних професій, що об’єднана у спільноту «Євромайдан SOS», виступила з вимогою до парламентарів «не перетворювати «закон про амністію» №4667-3 на «індульгенцію на вбивства».

«Євромайдан SOS» зазначає, що сприймає з розумінням, коли звільнення від кримінальної відповідальності за ряд злочинів та адміністративних правопорушень учасників «мирних зібрань» розглядається як спосіб нормалізації існуючої ситуації на Сході та Півдні України.

Але «Євромайдан SOS» вважає абсолютно неприпустимим звільнення від покарання за тяжкі тілесні ушкодження, викрадення людини, захоплення заручників, розбій, вимагання, бандитизм, терористичний акт, посягання на життя державного чи громадського діяча, посягання на життя правоохоронця, перешкоджання діяльності народного депутата, перевищення влади і службових повноважень, диверсію (вибухи чи підпали, спрямовані на масове знищення людей) тощо.

На думку активістів «Євромайдан SOS», у разі прийняття такого кроку Верховною Радою, це «фактично стимулюватиме продовження насилля та терору з боку людей, які підтримують діючі на території України російські диверсійні групи».

У разі голосування за законопроект у такій редакції, «Євромайдан SOS» пропонує народним депутатам «не стримувати свої фантазії та додати до переліку «амністійних статей» зґвалтування і канібалізм, та всім складом парламенту їхати на мирні переговори із терористами у Слов’янськ».

«Закатований та вбитий депутат Горлівської міськради Володимир Рибак, викрадені активісти та журналісти, сотні скалічених під час «мирних протестів» на Сході та Півдні України людей – не можуть стати розмінною монетою в державі, в якій людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека РЕАЛЬНО визнаються найвищою цінністю», – наголошує «Євромайдан SOS».

Озброєні сепаратисти вламуються в будинки ромів, б’ють і грабують людей незалежно від статі і віку, – повідомляють «Новини Донбасу».

Зокрема, були побиті кілька жінок і дітей. Сепаратисти стверджують, що вони діють за вказівкою «народного мера» В’ячеслава Пономарьова. За словами очевидців, озброєні люди зносять майно ромів у вантажні автомобілі, готуючи їх до «депортації».

З цього приводу Міжнародний фонд «Відродження» прийняв заяву, в якій йдеться:

«Під час воєнних та політичних конфліктів найбільш вразливими групами стають представники меншин: вони стають жертвами показових розправ і одними з перших заручників дій з боку агресорів.

За часів Другої світової війни роми стали другим за чисельністю народом, який постраждав від дій нацистів… По всій Європі, за різними даними, було винищено більше 500 000 ромів. В Україні вони були одними з перших жертв масової трагедії, що сталася у Бабиному Яру.

З метою залякування й дестабілізації обстановки сепаратисти обирають своєю мішенню найменш захищені групи населення. Українська й міжнародна спільнота мають негайно відреагувати на тривожні сигнали й зробити все можливе, щоб не допустити переслідувань людей за етнічною ознакою…

Ми звертаємося до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, до Кабінету Міністрів України, Міністерства внутрішніх справ, до Міністерств культури і соціальної політики з проханням негайно перевірити інформацію про погроми ромів у Слов’янську й вжити необхідних заходів для припинення насилля по відношенню до ромів та порушення прав людини за національною ознакою.

Виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження» Євген Бистрицький

Директор програмної ініціативи «Рома України» Міжнародного фонду «Відродження» Ольга Жмурко».

Також «нова народна влада» сепаратистів розпочала справжнє полювання на україномовних громадян.

Як повідомив кореспондент «Української правди» з місця події, лідер сепаратистів Слов’янська В’ячеслав Пономарьов закликав місцевих жителів інформувати «народні дружини» про всіх підозрілих осіб в місті, «особливо про тих, що говорять українською мовою».

Пономарьов також пообіцяв, що в місцевих ЗМІ опублікують телефонний номер для повідомлень про «підозрілих осіб».

Крім того, Пономарьов заявив, що в місті заборонені 3 політичні сили – «УДАР», «Батьківщина» та «Свобода» й агітація за них.

Також лідер сепаратистів оповістив, що 22 квітня в місті відбудеться «перше засідання міської ради», а 11 травня проведуть «референдум про федерацію і російську мову».

Раніше повідомлялося, що сепаратисти Слов’янська зізналися, що утримують у себе мера Слов’янська Нелю Штепу, яка спочатку радо зустріла в місті «наших хлопців» з автоматами, але незабаром опинилася в їх полоні.

24 квітня 2014 р. депутати Верховної Ради України в черговий раз, уже вчетверте поіменним голосуванням відхилили пропозицію включити до порядку денного засідання законопроект «Про внесення змін до чинного законодавства України щодо прав громадян в боротьбі з корупцією та зловживанням владою». «Хто проти боротьби з корупцією?», – грізно і дещо здивовано звернувся до присутніх голова Верховної Ради України. Експерти ХПГ здійснили спробу об’єктивно висвітлити суттєві недоліки цього проекту, які нівелюють його конструктивний потенціал

ВИСНОВОК

щодо проекту Закону України «Про внесення змін до чинного законодавства України щодо прав громадян в боротьбі з корупцією та зловживанням владою» (реєстр. № 4607 від 31.03.2014, суб’єкт законодавчої ініціативи – народні депутати України С. В. Соболєв та інші )

Рецензований законопроект передбачає насамперед революційну зміну поняття приватного обвинувачення у вітчизняному кримінальному процесі. На додаток до існуючого приватного обвинувачення як ініціювання потерпілим (його представником або законним представником) кримінального провадження в певних категоріях cправ, яке однак буде здійснюватися компетентним органами держави, пропонується запровадити приватне обвинувачення як таке кримінальне провадження, в якому приватні фізичні або юридичні особи замінять собою згадані компетентні органи держави, зокрема, будуть самі збирати докази і підтримувати звинувачення у суді (ст. 41-1 КПК України в редакції законопроекту). Сама по собі така форма участі громадськості у кримінальному провадженні не є чимось принципово новим. В історії світової юстиції тривалий час не лише цивільний, а й кримінальний процес мав обвинувально-змагальний характер і справа обвинувачення в повному обсязі покладалася на самого потерпілого. Проте згодом з переходом до розшукового процесу публічний характер кримінального судочинства призвів майже до повного усунення можливості приватного звинувачення. Водночас окремі елементи приватного звинувачення більшою чи меншою мірою сьогодні традиційно зберігаються або наново відродилися у багатьох країнах світу.

Тому сама ідея розширити участь громадськості у кримінальному провадженні видається доволі плідною і заслуговує на глибоке опрацювання. Можна загалом підтримати й думку щодо використання можливостей приватного звинувачення в боротьбі з посадовими злочинами (корупцією та зловживанням влади). Адже сучасні українські реалії такі, що корупційне павутиння охопило усю систему державної влади, зокрема й правоохоронні органи та суд.

Проте запропонований механізм розширення участі громадськості в кримінальному провадженні видається недостатньо виваженим.

По перше, потребує уточнення коло злочинів, щодо яких буде застосовуватися інститут приватного кримінального переслідування. У законопроекті (ст. 41-3 КПК України в редакції законопроекту) йдеться лише про злочини, передбачені ст. 364 (зловживання владою або службовим становищем), 365 (перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу), 365-2 (зловживання повноваженнями особами, які надають публічні послуги), 366 (службове підроблення), 368 (прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою) та 370 (провокація підкупу) КК України. Водночас, як справедливо зазначали фахівці Головного науково-експертного управління Верховної Ради України, не менше підстав для включення до цього переліку мають ст. 364-1 (зловживання повноваженнями службовою особою юридичної особи приватного права), 368-2 (незаконне збагачення), 368-3 (підкуп службової особи юридичної особи приватного права)та ін.

По друге, хоча, на нашу думку, відповідні положення в законопроекті недостатньо чітко сформульовані, та більшість експертів трактують їх так, що можливість здійснення «звичайного», передбаченого КПК України розслідування та публічного обвинувачення щодо згаданих у проекті корупційних злочинів скасовується. Отже, боротьба з ними перекладається зі спеціально уповноважених на те державних органів на громадськість (фізичних та юридичних осіб). Утім, навіть якщо б зберігалася можливість альтернативного звинувачення, то після того, як буде ініційоване приватне обвинувачення, державні органи все одно усуваються від участі в кримінальному переслідуванні. За таких умов легко собі уявити ситуацію, коли корупціонери, щоб уникнути компетентного розслідування своїх дій, самі будуть сприяти «доброзичливому» приватному обвинуваченню.

По третє, передавання ряду процесуальних функцій від державних органів до приватних осіб не може гарантувати фізичним чи юридичним особам всього комплексу прав або рівня захисту, адекватного тим, що є у співробітників правоохоронних органів. Це ж саме можна сказати і про рівень відповідальності приватних обвинувачів за завдану їх незаконними діями шкоду. Останнє питання законопроект  обходить загалом, залишаючи незрозумілим, на кого має покладатися обов’язок компенсації заподіяної особі шкоди, у тих випадках, коли вина обвинуваченого не буде доведена.

По четверте, усунення від справ приватного обвинувачення слідчих і прокурора змушує покласти на суд обов’язки щодо безпосереднього відкриття кримінального провадження (що загалом для суду є невластивою функцією) та щодо здійснення такого провадження без одержання обвинувального акта від прокурора (ст. 293-2 КПК України у редакції законопроекту), що, на думку експертів, не узгоджується з природою злочинів, які посягають на сферу публічного управління. Хоча не можна не побачити й певних позитивів такого підходу в умовах, коли правоохоронні органи традиційно всіляко ухиляються від відкриття кримінального провадження.

По п’яте, щодо злочинів, передбачених статтею 365-2 КК України (зловживання повноваженнями особами, які надають публічні послуги), у разі прийняття законопроекту будуть одночасно існувати два режими приватного звинувачення: старий як лише ініціювання потерпілим кримінального провадження і новий з повноправним приватним обвинувачем. На практиці це приведе до колізії, яку буде неможливо коректно вирішити.

По шосте, доволі сумнівною видається новела щодо закріплення права приватного обвинувача на справедливу компенсацію за дії з відкриття й ведення кримінального провадження в разі винесення судом обвинувального вироку за кримінальним позовом (п. 7 ч. 2 ст. 41-1 КПК України в редакції законопроекту). Чи не призведе вона до появи «професійних приватних обвинувачів», що, на нашу думку, спотворить саму ідею цього інституту? А, можливо, розробники проекту, не довіряючи «офіційним правоохоронцям» саме на це і розраховують?

По сьоме, широкий простір для зловживань відкриває пропозиція надати приватному обвинувачу право звертатися із клопотанням до Президента України та Вищої кваліфікаційного комісії суддів України про відсторонення від посади посадових осіб, що призначаються Президентом України, та суддів (п. 8 ст. 1 законопроекту).

По восьме, законопроектом пропонується закріпити можливість проведення обшуку на основі клопотання приватного обвинувача (п. 14 ст. 1 законопроекту, ч. 4 ст. 234 КПК України в редакції законопроекту), але не розкриваються умови й процедура його проведення. Так само і щодо інших слідчих дій, як то тимчасове вилучення майна, здійснення огляду житла тощо. Тобто приватному обвинувачеві надаються доволі вагомі права, але не передбачаються механізми їх реалізації. У законодавстві України (не лише в КПК України, а й у інших нормативно-правових актах, що регулюють діяльність правоохоронних органах) доволі докладно такі механізми визначаються для відповідних державних органів. Але розробники законопроекту обмежилися змінами лише до кількох статей КПК України. Такий підхід видається неконструктивним і суто пропагандистським, адже при створенні нового перспективного інституту кримінального провадження, не створюються умови для його практичної реалізації. Більше того, створення інституту приватного обвинувачення без належного опрацювання «технологічних питань» загрожує цілковито занапастити саму ідею, адже практична неефективність інституту логічно призведе до висновків про його непотрібність.

Окремим є питання щодо декриміналізації законопроектом більшості діянь, передбачених ст. 359 КК України, що, на нашу думку, матиме найтяжчі для суспільства наслідки.

По перше, зі ст. 359 КК України пропонується вилучити норму про відповідальність за незаконне придбання або збут спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації (ст. 2 законопроекту, ст. 359 КК України в редакції законопроекту). Відповідальність тепер може наступити лише за «незаконне використання» таких засобів. Але якщо дозволяється вільний цивільний обіг спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації, то постає питання про те, як вони можуть бути використані законно. Це питання обходиться законопроектом, натомість розробники продовжують політику декриміналізації щодо саме незаконного вживання (ч. 3 та 4 ст. 359 КК України в редакції законопроекту), вказуючи, що «Особа не підлягає кримінальній відповідальності згідно з цієї статтею, якщо отримана в результаті передбачених цією статтею діянь інформація: 1) може бути використана в кримінальному провадженні як доказ обвинувачення чи захисту щодо злочину, вказаного в статті 41-3 Кримінально-процесуального кодексу України, та 2) буде добровільно передана правоохоронним органам або суду в порядку приватного кримінального переслідування винною особою безпосередньо або через приватного обвинувача до повідомлення такій особі про підозру у вчиненні злочину.» Більше того, ч. 4 статті передбачає звільнення від покарання чи його пом’якшення у разі, коли особу уповноважені органи вже повідомили про підозру про вчинення нею злочину за ст. 359, якщо вона добровільно передасть матеріали, які містять інформацію про злочини за ст. 364, 365, 365-2, 366, 368 та 370 КК України. Таким чином створюється механізм, що дозволяє приватним особам необмежено і без жодної санкції зазирати у приватне життя посадових осіб та усіх тих осіб, з якими вони пересікаються. Головне, щоб хоча б у частині незаконно набутої інформації виявилися відомості про якісь злочини, оскільки це відразу декриміналізує таку діяльність. За таких умов норми ст. 30–32 Конституції України, які закріплюють право на приватність, перетворяться на повну фікцію.

Це далеко виходить за ті межі, які визначили самі розробники законопроекту: «Успіх корупційних справ сильно залежить від можливостей одержання аудіо-візуальних доказів, головним джерелом яких зазвичай є негласні слідчі (розшукові) дії з використанням спеціальних технічних засобів. Запропоновано нову редакцію статті 359 Кримінального кодексу України, а також відповідні корекції статті 87 Кримінально-процесуального кодексу України, щоби наділити схожими (але значно обмеженішими можливостями) приватних осіб.» (с. 4 пояснювальної записки до законопроекту).

По друге, законопроект вносить принципові зміни до системи доказів. Він суттєво розширює можливості для використання приватними особами поза встановленим процесуальним порядком спеціальних технічних засобів негласного одержання інформації (п. 6 ст. 1 законопроекту). Таким дозволом не лише надається право використовувати як докази в кримінальних справах інформацію, одержану без належного процесуального оформлення, а й навіть таку, що отримана наперед відомим злочинним шляхом! При чому розробники стверджують, що «Законопроект розроблено, щоби впровадити в кримінально-процесуальне право України інститут приватного кримінального переслідування корупційних діянь із метою одержання державою реальної допомоги громадянського суспільства в протидії корупції.» (параграф 2 пояснювальної записки до законопроекту). Тож виявляється, що на думку розробників реальна допомога громадянського суспільства можлива лише у випадку винного умисного порушення кримінального законодавства!

По третє, пропонована редакція ст. 359 КК України вступає в колізію з ч. 1 ст. 41-1 КПК України в редакції законопроекту, адже до числа приватних обвинувачів віднесені й юридичні особи. Як розглядати ситуацію, коли використання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації здійснює співробітник такої юридичної особи згідно зі своїми обов’язками? Ця проблема цілковито не розглянута, адже такі дії не підпадають під пропоновану редакції ч. 2 ст. 359 КК України, де говориться про «ті самі дії, якщо вони вчинені повторно, за попередньою змовою групою осіб або організованою групою».

Таким чином, загалом сприймаючи та підтримуючи орієнтацію розробників законопроекту на розширення участі громадськості в протидії злочинності, маємо висловити однозначну критику тих засобів, якими це запропоновано зробити. На жаль ряд народних депутатів занадто опікуються необхідністю за будь-яких умов прийняти закон, «який дає можливість кожному громадянину України зафіксувати корупційні дії чиновника» (Народний депутат України М. М. Рудьковський в пленарному засідання Верховної Ради України 9 квітня 2014 р.) і не дивляться далі загальних положень, не помічаючи що втрати в правах громадян значно перевищать можливі позитиви.

На нашу думку, не слід намагатися створити цілковито новий інститут виключно через внесення обмежених змін до КПК України. Слід розробити великий профільний закон, який мітитиме основні положення щодо сутності та значення приватного кримінального переслідування, а також де будуть детально прописані умови та порядок їх діяльності. І лише після створення такого законопроекту, розробити ще один, який власне міститиме комплекс поправок до інших законів, потрібних для ефективного застосування базового закону.

Що ж стосується права громадян на використання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації, то держава має дуже обережно підходити до цієї проблеми. Кожна особа має право на приватність, на захист свого приміщення і на захист від переслідування. Можливість будь-якої особи використовувати «шпигунське обладнання» ставить апріорі під сумнів ці права.

Висновок: Законопроект № 4607 містить суттєві юридичні недоліки, що матимуть наслідком дезорганізацію кримінального провадження, послаблення, а не посилення боротьби з корупцією і зловживанням владою. Окремі його положення можуть призвести до порушення основоположних конституційних свобод. Подальше просування законопроекту без відповідного доопрацювання видається недоцільним.

Довідка про авторів:

Ігор Борисович Усенко, експерт Харківської правозахисної групи, завідувач відділу Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, професор, заслужений юрист України

Євген Вікторович Ромінський, експерт Харківської правозахисної групи, науковий співробітник Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України.

В Украине тотальная коррупция стала нормой существования. Она пронизывает все сферы общественных отношений, и, в первую очередь, мы постоянно сталкиваемся с коррупцией в правоохранительных органах. Заложниками этой порочной системы, ее жертвами постоянно оказываются простые граждане Украины.

История, которую я хочу рассказать, достигла своей абсурдной кульминации в июле 2013 года, когда житель Харькова Айдинов Ахлиман Рустам оглы решил поехать на свою родину в Азербайджан, проведать своих пожилых, больных родителей. Ему нужно было для этого оформлять заграничный паспорт. Однако в ОВИРе Ахлиману отказали, сообщив ему при этом, что он находится на подписке о невыезде.

«Какая подписка про невыезд!?» – изумился Ахлиман. И тут ему сообщили, что с 2006 года он находится на подписке о невыезде, и поэтому не может получить заграничный паспорт. И тогда Ахлиман понял, что кошмар 9-летней давности, кошмар, который перевернул в 2003 году всю его жизнь, опять воскрес!

История, которую он рассказывает для нас не уникальна, однако и мы, постоянно сталкиваясь с жертвами нашей правоохранительной системы, не могли не удивляться как изощренно бьет она по людям, вся вина которых состоит в том, что у них нет достаточных денег и связей, чтобы избежать гонений и мытарств.

А началось все с того, что сын Ахлимана пошел в новую школу № 152 и попал в один класс с Сергеем Вербицким – сыном известного в Харькове адвоката Вербицкого С.С. Вербицкий-младший отличался, как это следует из школьных характеристик, вспыльчивым характером, любил настаивать на своем, к товарищам по классу относился пренебрежительно, смотрел на всех свысока и помыкал сверстниками. С первых же дней он стал издеваться над сыном Ахлимана, смеялся над ним, постоянно дразнил его, старался унизить, и все это из чисто хулиганских побуждений, к которым примешивалась и национальная неприязнь. Видите ли, ему не нравилось, что Айдинов-младший  - азербайджанец.

Учителя знали, что Сергей Вербицкий – еще тот тип, но сделать ничего не могли, т.к. родители Вербицкого были всегда на стороне сына. В конце концов Ахлиман решил защитить своего ребенка, решив поговорить и с сами Сергеем, и с его отцом.

Он подошел к Сергею Вербицкому и сказал, чей он отец и потребовал оставить сына в покое или он пожалуется его отцу. На что Вербицкий-младший ответил, что он сейчас узнает, как иметь дело с его отцом. Он позвонил по мобильному телефону отцу, сказав ему: «Приезжай, меня хотят избить».

Вербицкий-старший немедленно приехал и заявил Ахлиману: «с нелюдями я не здороваюсь и посажу тебя!».

«Нелюдями», очевидно, были все, кто, по мнению Вербицкого, не был одной с ним национальности. Нужно сказать, что Вербицкий ранее был следователем Ленинского РУ г. Харькова и имел большие связи в правоохранительных органах. Поэтому его угроза «посажу» была вовсе не пустым звуком.

Далее события развивались так: Вербицкий-старший стал кричать, что Ахлиман избил его сына, что у того сотрясение мозга, позвал учителей, которые были свидетелями того, что Ахлиман и пальцем не тронул Вребицкого-младшего. И тут началось самое интересное.

В декабре 2003 года с Ахлиманом, встретился представитель адвокатской компании Вербицкого и стал вымогать у него деньги, обещая снять претензии. Ахлиман, зная, что невиновен, ответил отказом.

5 апреля 2004 года трое неизвестных потребовали от Ахлимана три тысячи долларов, а когда он отказался дать им деньги, зная, что он невиновен, избили его. После чего Ахлиман почти месяц пролежал в больнице. Но Вербицкий-старший на этом не остановился. Он подал на Ахлимана жалобу в милицию и добился возбуждения против него уголовного дела по статьям 122 ч.1 и 96 ч.1 УК Украины.

Дело вела следователь РОВД Ленинского района Брумм Елена Викторовна. Она не могла не знать, что есть много свидетелей того, что Ахлиман и пальцем не тронул Вербицкого-младшего. Однако дело было передано в суд Ленинского района г. Харькова, а с Ахлимана взяли подписку о невыезде.

Ахлиман обращался с жалобами и в Генпрокуратуру, и в прокуратуру Харьковской области, однако жалобы пересылались в РОВД Ленинского района. Именно в Ленинском районе Вербицкий старший руководил теперь адвокатской конторой. Но ведь для того, чтобы возбудить уголовное дело, нужно было медицинское заключение. И Вербицкий получил его, именно такое, как ему было нужно. И выдали это заключение в 4-й больнице скорой помощи!

Сначала Ахлиману предъявили обвинение в хулиганстве и нанесении телесных повреждений средней тяжести, но постепенно в ходе следствия, благодаря показаниям многочисленных свидетелей статьи обвинения смягчили.

И 27 февраля 2006 года Ленинским районным судом г. Харькова Ахлиман был приговорен к году исправительных работ с удержанием 10% заработной платы в доход государства. По статье 296 он был оправдан.

Ахлиман не сдался и подал апелляцию. Нелепость обвинения была настолько очевидна, что Апелляционный суд Харьковской области 18 октября 2006 года отменил решение суда Ленинского района по статье 128 УК Украины и направил дело на дополнительное расследование прокурору Ленинского района.

Больше Ахлимана никто никуда не вызывал и никакого дополнительного расследования дела просто не было. Восемь лет никто об этом деле не вспоминал.

Когда Ахлиман решил получить заграничный паспорт и узнал, что он находится на подписке о невыезде, он написал заявление в прокуратуру с просьбой дать ему копию постановления о «подписке о невыезде». Однако в прокуратуре ему ответили, что материалов дела не имеют и посоветовали обратиться в Ленинский суд, куда должны были возвратить материалы дела из Апелляционного суда. Суд Ленинского района ответил Ахлиману, что 13.11.2006 года копия приговора и копия постановления Апелляционного суда были направлены в прокуратуру. Прокуратура утверждает, что материалов дела у нее нет и выдать копию подписки о невыезде нет возможности.

Ахлиман обратился в Европейский суд по правам человека. Но для обращения в Европейский суд к материалам дела было необходимо приложить копию подписки о невыезде.

Без этого документа Европейский суд не может рассматривать дело Айдинова.

Что, спрашивается, делать этому человеку? Куда обращаться? Отцу Ахлимана 82 года и он болен. Айдынову необходимо повидаться с родителями.

До чего же дошли наши правоохранители? Где предел коррупции и жестокости по отношению к гражданам Украины, которые по их милости попадают в ситуации абсурда и вынуждены в этом абсурде жить.

Недавно на одному з телеканалів довелося побачити хвилюючий відеосюжет: діти з вадами слуху виконували Гімн України мовою жестів. Нині наш національний пісенний символ звучить дуже часто – його співають сотні, тисячі людей на майданах українських міст, малеча у дитсадку, зворушливо приклавши до серця долоньки, українські співки. Співають різними мовами, не тільки українською.

Але саме  цей невеликий ролик видався особливим. Він став ніби своєрідною відповіддю тим,   хто знову почав порушувати «мовне питання». Бо те, що сьогодні відбувається у нашій Батьківщині, потрібно почути серцем. І не так важливо, якою мовою ти будеш розповідати про свої почуття. Головне, аби то було щиро.

Історія і сучасність

За двадцять з лишком років ми вже забули дещо з подій, які відбувалися у кінці 1991 року. А серед іншого була тоді й Заява Комітету у справах національностей,   що діяв у той час при Кабінеті Міністрів України, опублікована у жовтні 1991 року.

Коли її читаєш, виникає відчуття такого собі дежав’ю – ніби написано це сьогодні і йдеться про сучасний день.

А йдеться у Заяві про інформацію, яка надходила до Комітету, що «…в Криму, деяких містах південного та південно-східного регіону республіки робляться спроби посіяти занепокоєння серед громадян російської та інших національностей». І тоді використовувалися методи ті ж, що й сьогодні. Людей залякували, найперше розірванням економічних зв’язків з Росією, «… махровим націоналізмом і міжнаціональним розбратом». Страхали й повзучою «українізацією». 

Заклик до громадян України різних національностей, котрим завершується Заява, цілком актуально звучить і для сьогоднішнього дня. А закликають всі національності, які проживають в Україні, їх громадські об’єднання «до спокою і витримки», аби не дати «…політичним провокаторам ввести в оману», зробити «все можливе, щоб не порушити в Україні довіру і дружбу між національностями».

Така ще недавня наша історія. 

Якщо ж проаналізувати «мовні вимоги» вже сьогоднішнього дня, то напрошується цілком логічний висновок: очевидно, за більш як два десятиліття незалежності ні на південь, ні на схід країни «махровий націоналізм», яким лякали у 90-х, так і не добрався. Інакше навряд можливою була б ситуація, коли над державними будівлями українських міст піднімається чужий прапор, до того ж країни-загарбника.

Не сталося й  «повзучої тотальної українізації». У містах і селах сходу і півдня України кожен говорив тією мовою, якою бажав, доки там не з’явилися «зелені чоловічки» з темними душами і думками. 

Політика багдадського базару

Всі ми вже, мабуть, зрозуміли – перший шок для українських політиків після потрясінь, котрі пережила країна, минув, і все повернулося на «круги своя». Верховна Рада України знову нагадує оркестрову яму з «власним незмінним диригентом» і «музикантами-віртуозами», які під час голосування вправно виграють «владне скерцо» на своїх і чужих інструментах. 

На екранах телевізорів знову почали з’являтися обранці з мандатами народних депутатів України і розповідати, що «влада робить щось не так, чи не те, чи не робить взагалі». Під час таких промов чомусь відразу  згадуються слова  Михайла Булгакова про «розруху, котра в головах» і той його рецепт, яким чином її треба позбуватися.

А ще знову почали звучати звинувачення у тому, що парламенті відбуваються всілякі торги з того чи іншого питання.

Верховна Рада ніби й не багдадський базар, але, виявляється, є немало різного політичного краму, який можна вигідно купити чи продати. І питання про мови теж входить до цих спекуляцій.

Недарма ж, скажімо, на початку квітня нинішнього року з’явилася заява спілки ректорів вищих навчальних закладів України, в якій, зокрема, зазначено: «У зв’язку з тим, що окремими сепаратистськи налаштованими політиками України та російськими політиками поширюється інформація про обмеження прав російськомовних вступників до вищих навчальних закладів України, Спілка ректорів вищих навчальних закладів України заявляє,  що така інформація є неправдивою», і далі: «У вищих навчальних закладах навчальний процес здійснюється з урахуванням мовної ситуації…

Звертаємося до політиків надалі не вдаватися до поширення неправдивої інформації про мовне питання у вищій школі України».( http://vgolos.com.ua)

Ще трохи раніше і українські знаменитості виступали проти спекуляції навколо мовних питань. (http://m1.tv/news)

Керівники 12 українських релігійних організацій також оприлюднили звернення до українського народу, у якому закликають політичних і громадських діячів не перетворювати мовне питання на предмет протистояння, на сіяти ворожнечу навколо його вирішення і пам’ятати про відповідальність за наслідки своїх рішень і дій не тільки перед народом, але й перед Богом. (http://harmony.com.ua/news/552.html)

Перелік таких повідомлень можна продовжувати. Але чи почують цей голос на політичній базарній площі ті, хто на питанні про мову намагається заробити власні політичні дивіденди?

Яка ж мова їм потрібна? 

Колись у дитинстві мала подругу, котра навчалася у російській школі. На моєму підручнику було написано: «Читанка», на її – «Родная речь». Важко сказати чому, але також дуже хотілося мати книжку з таким же написом. Чомусь ніяк не могла зрозуміти, чому у неї є ота «Родная речь», а в мене – немає.

Не знаю, які підручники були у шкільних портфелях, і чи були взагалі, у тих, хто палив українські книжки перед харківською «Просвітою»? Чи у тих, хто з усієї сили штовхав журналіста, котрий вів репортаж для одного з українських телеканалів з того ж Харкова? 

Він все ж «відпрацював» свої кілька хвилин прямого ефіру посеред розбурханого і ворожого натовпу з «андріївськими стрічками». Адже хлопця не тільки штовхали. За його спиною «протестувальники» ще й виголошували коментарі. Отією«мовою», котра не вкладається у жоден стилістичний ряд ні в рідній для багатьох з нас українській мові, ні в «родном русском языке».  Журналіст, до речі, говорив російською мовою, державного статусу якої так наполегливо вимагають у Харкові проросійські активісти. (http://radiosvoboda.org).

Врешті, сюжетів з брутальною лайкою поза журналістами, коли у кадр потрапляють «прихильники федералізації» чи з так званими «запікуваннями» доводилося спостерігати немало. І не тільки з Харкова.

І тому зовсім не віриться, що цих людей на протест справді підняло» «мовне» питання.  Для спілкування їм цілком вистачає кількох десятків нецензурних слів.

Я помню ту войну, с Гитлером. Помню, как молодые парни из нашей деревни, которых в 41-м по молодости еще не призвали в армию, сразу ушли в лес, в партизаны. Чтобы их силой не забрали в полицию. А некоторые из тех, кого в полицию успели принудительно рекрутировать, убегали потом в лес с немецкой винтовкой. У нас там кругом леса, сразу за огородами.
Но были и такие, что подались в полицию сами – служить оккупантам. Им за службу давали немецкую тушёнку, сахарин, парафиновые свечки-плошки, гороховую крупу. Я это хорошо помню, потому что один такой парень ухаживал за тетей Таней, и она шепотом рассказывала маме о таком немыслимом «снабжении». 
Вкус той тушёнки я тоже помню. Мы жили в сарае, потому что немцы поселились в нашем доме. И они выбрасывали на сметник пустые консервные банки из-под этой самой тушёнки и повидла. Мы с сестрой Соней украдкой их подбирали и пальцами полировали до блеска внутренние стенки - выскребали из них остатки.
Кроме наших полицаев, в деревне были, как рассказывали взрослые, и украинские хлопцы – возможно, это был тот самый «Украинский легион», который был сформирован из легионеров специальных подразделений «Нахтигаль» и «Роланд» для борьбы с партизанами в Белоруссии. Из истории это не вычеркнешь.
А служба у них была простая и рутинная. Поскольку партизаны ночами часто минировали шоссе Могилев - Минск, полицаи утром сгоняли оставшихся мужиков и баб на это шоссе и заставляли пройти табуном – для разминирования. Пройти до соседней деревни Пороховки и передать ей кровавую эстафету. Детей разрешали оставлять дома. Помню, как трупы привозили на подводах, похороны, неописуемый вой баб. Однажды один мужик во время такого разминирования сбежал в партизаны. На следующее утро полицаи всех нас согнали к шоссе на назидательный смотр: жену сбежавшего в партизаны повесили на столбе телефонной линии.
В 44-м эти наши полицаи подались в бега с отступающими немцами. Почти все они где-то сгинули. А кто вернулся, отсидел 10 лет.
Сегодня у нас оккупант Путин. Наш Крым уже оттяпал. Для меня все те крымчане, кто содействовал этой оккупации, – полицаи на службе у Путина. За «тушёнку» - за рублёвые пенсии, зарплаты, за лучшее «снабжение». И те наши солдаты, которые не действовали по уставу караульной службы при захвате частей («Стой, стрелять буду!»), и офицеры, обменявшие честь и присягу на рубли, - тоже полицаи.
И вот у нас в Луганске идет теперь подготовительная работа к оккупации русскими фашистами. Да, это наглые, коварные фашисты, топчущие нашу землю, наши законы, учинившие разгул насилия и уже убивающие наших людей. Да, уже началась война!
И как же назвать тех, кто им помогает и содействует оккупации? Тех, кто захватил здание СБУ и кто их поддерживает возле; кто их подкармливает и кто финансирует? И весь этот суетливый, крикливый и агрессивный хоровод - и казачки, и бабки с иконами, и священники с кадилами и крестом, и просто дежурные заробитчане, - кто вы все? 
И депутаты, призывающие «не применять силу», потому что, дескать, видите ли, «их власти в Киеве не слышат» и у них есть «право на протест»; и бездействующие милиционеры, уже прикинувшие выгоду рублёвой зарплаты и убытки от потери коррупционной ренты; и СБУшники, бесславно и предательски сдавшие оружие бандитам, но получающие еще зарплату (!), - кто вы все? 
Вы, которые уже прощёлкали калькуляцию - как будете питаться-одеваться на российские зарплаты и пенсии? Вы, которые под российским флагом зовёте сюда оккупантов и уже учуяли запах своей подлой вражеской «тушёнки», - кто вы все?
Так вот, я, который в 42-43-м, чтобы не умереть с голоду, на сметнику вылизывал немецкие консервные банки и смотрел, как фашисты вешали деревенскую бабу, жену партизана, - я имею моральное право сказать вам: сволочи вы все! И полицейские прихвостни современных российских фашистов! Нет у вас никакого права ничего требовать от украинской власти, вы сможете только просить о гуманном к себе отношении - в суде. В виду каких-либо уважительных обстоятельств – помрачения разума под влиянием российского телевидения, неграмотности, подкупа, душевной слабости и проч.
Вы думаете, что нужны будете России и Путину? Заблуждаетесь! У него своей такой голытьбы полно – съездите куда-нибудь в тамбовскую, костромскую глубинку, посмотрите, как там живут… У них даже газ в домах далеко не везде есть!
Путину нужен Черноморский шельф с нефтью и газом и Крым как военная база, а не крымчане. Они – обуза для него. Путину нужны не вы, а юго-восток Украины как новое Приднестровье, которое ослабит Украину. Чтобы контролировать наши богатейшие природные и промышленные ресурсы. Чтобы не дать нам самим добывать запасы сланцевого газа. 
Ему, обезумевшему, нужна война, потому что война повышает цену на нефть и газ. И только так он может сохранить свою власть и свою одряхлевшую империю-орду.
А вы, жалкие продавшиеся полицаи, – только пешки в этой большой политической игре!

Бутирський суд Москви визнав публіциста Бориса Стомахина винним в екстремізмі і засудив до до 6,5 року ув’язнення в колонії суворого режиму. У ході дебатів сторін прокурор вимагав засудити його до 10,5 року позбавлення волі з відбуванням покарання в колонії суворого режиму, а також заборонити підсудному займатися журналістикою протягом восьми років.

У чому звинувачують публіциста
Стомахин звинувачується за трьома статтями Кримінального Кодексу РФ ( ст. 280 , ч. 1; ст. 282, ч. 1; ст. 205.2, ч. 1 і ч. 2 ) у виправданні тероризму, закликах до екстремізму, збуджені ненависті або ворожнечі  публічних закликах до здійснення дій, спрямованих на порушення територіальної цілісності Росії, а також у приготуванні до публічного виправданню тероризму з використанням ЗМІ (виділення моє,– С.Т.).

Свою провину публіцист не визнав. Захист Стомахина, в свою чергу, заявив про незгоду з судовим актом і намір звернутися зі скаргою на нього до Мосміськсуду. "Ми почули невмотивований вирок, який ми оскаржимо в апеляційній інстанції", - заявив адвокат публіциста Михайло Трепашкін.

Кримінальну справу стосовно публіциста було порушено опісля опублікування ним у 2011-2012 роках в інтернеті і бюлетені "Радикальна політика" статей "Не допустити нового голокосту" , "Пам’яті шахідів" , "Друга громадянська", "Час героїв" і низки інших. Як стверджує звинувачення, матеріали містять екстремістські висловлювання і заклики до здійснення терористичної діяльності, а також спрямовані на розпалювання ненависті до російського народу.

Публіцист перебуває під арештом з листопада 2012 року. У ході процесу він відмовлявся давати покази, а в ході одного з засідань в нецензурній формі облаяв суддю.

Не перші звинувачення
Це не перша кримінальна справа, порушена стосовно Стомахина. У 2006 році Бутирський суд Москви визнав його винним у закликах до здійснення екстремістської діяльності та порушенні ненависті або ворожнечі, засудивши до п’яти років позбавлення волі. Як зазначала тоді прокуратура, автор "схвалював злочинців і терористів, дії яких спрямовані на знищення російського народу як нації".

При затриманні, яке передувало цьому процесу, Стомахин вистрибнув з вікна своєї квартири, намагаючись сховатися від оперативників, в результаті чого отримав важку травму спини.

Повідомляє ИТАР-ТАСС

* * *

Російські правозахисники повідомляють: "Його вирок пертворився на справжню акцію протесту. Правозахисна громадськість Москви, сказала своє слово. Людей витягували з залу! Ганьба продажному суду скандували громадянські активісти. Борис не зламаний! Він вів себе як герой. Він дуже вдячний членам ОНК м. Москви за допомогу йому. Йому допомалали всі правозахисники, що входять до ОНК. Свободу політв’язню Борису Стомахіну!"

* * *

До вашої уваги одна з статей, згадана у вироку Борису Стомахіну "РАСПАД ИМПЕРИИ — ЕДИНСТВЕННЫЙ ВЫХОД"