Бюлетень "Права Людини", 2014, #14
Обращение правозащитников к омбудсме-нам Украины и России с просьбой приложить усилия для прекращения нарушения прав человека в Донецкой и Луганской областях Пределы возможного в международных отношениях в контексте “братской дружбы” Катування та жорстоке поводження
Полтора года уголовного преследования, и не виновны! Кримінально-виконавча система
Аналіз деяких аспектів змін до Кримінально-виконавчого кодексу Погляд
Чи покине Україну «привид комунізму», або дещо про результати минулих виборів Про «солом’яного бичка», «лісовий піар» і «колобків» української політики Жертви політичних репресій
Круги истории и пузыри сознания
Політика і права людини
Обращение правозащитников к омбудсме-нам Украины и России с просьбой приложить усилия для прекращения нарушения прав человека в Донецкой и Луганской областях
Уполномоченному Верховной Рады Украины по правам человека
В. В. Лутковской
Уполномоченному по правам человека Российской Федерации
Э. А. Памфиловой
Председателю Совета при Президенте Российской Федерации по развитию гражданского общества и правам человека
М. А. Федотову
Мы, активисты и правозащитники Украины и России, осуществляющие мониторинг нарушений прав человека в Донецкой и Луганской областях Украины, обращаемся к Вам с просьбой предпринять совместные усилия для прекращения массовых нарушений прав человека в регионе конфликта.
Разумеется, соблюдение прав человека на территории Украины – прежде всего забота и ответственность украинских властей. Но сегодня многие из нарушений прав человека на территории Донецкой и Луганской областей Украины совершаются под флагом России и при участии ее граждан.
Работая в Донбассе, мы видим и понимаем, что ситуация на данный момент в значительной мере не контролируется ни одной из сторон конфликта, но вполне возможно, что участие официальных лиц, ответственных за защиту прав человека и представляющих Российскую Федерацию, может оказать влияние на людей, которые декларируют свое желание быть поддержанными Российской Федерацией.
Само создание совместной миссии подтвердило бы, что соблюдение прав человека – норма, стоящая вне политики и над политикой. Несомненно, что такая миссия будет пользоваться бо́льшим доверием, чем любые односторонние структуры.
Наиболее острые проблемы, решению которых может существенно помочь совместная миссия, – это освобождение насильственно удерживаемых гражданских лиц, не принимавших участия в вооруженном противостоянии, и обеспечение (мониторинг) соблюдения прав задержанных в регионе конфликта.
Точное число лиц, незаконно, удерживаемых вооруженными группировками, относящими себя к Донецкой Народной Республике и Луганской Народной Республике, неизвестно, но с уверенностью можно говорить о многих десятках.
Известно, что их держат в захваченных административных зданиях Луганска, Донецка, Славянска, Краматорска, Горловки, Артемовска (список не исчерпывающий).
Среди насильственно удерживаемых людей большинство составляют гражданские активисты и их родственники, обычные люди, выступающие за сохранение целостности и суверенитета Украины, журналисты, участники избирательного процесса выборов Президента Украины (члены и главы избиркомов, представители кандидатов в президенты, доверенные лица).
Многие из насильственно удерживаемых подвергаются жестокому и бесчеловечному обращению, избиениям, пыткам, пленникам не оказывается медицинская помощь. Некоторые люди находятся в таких условиях уже несколько недель.
Родственники не имеют возможности узнать о местонахождении похищенных и как-то облегчить их участь.
Требуют пристального внимания также нарушения прав лиц, задержанных в регионе конфликта украинскими силовыми структурами. Известны случаи недопуска к задержанным адвокатов, содержания под стражей без предъявления обвинения, унижающего и жестокого обращения с задержанными, участия в оперативных и следственных мероприятиях не уполномоченных лиц.
Принимая во внимание вышеизложенное, мы обращаемся к Вам со следующими просьбами и предложениями:
1. Выступить с публичным призывом ко всем группам, захватывающим и удерживающим гражданских лиц, прекратить эту неприемлемую практику и без всяких дополнительных условий освободить всех без исключения пленников.
2. Совершить совместную мониторинговую поездку, посетив основные места содержания насильственного удержания гражданских лиц для проведения переговоров с целью немедленного безусловного освобождения всех без исключения пленников.
3. Выступить с инициативой создания совместной официальной украинско-российской рабочей группы, которая могла бы вести мониторинг нарушений прав человека сторонами конфликта, принимать меры (вырабатывать рекомендации) для прекращения таких нарушений и публиковать отчеты о выявленных нарушениях и предпринятых действиях. В состав такой рабочей группы могли бы войти люди, уже участвующие в мониторинге нарушений прав человека, – в том числе и члены Совета по развитию гражданского общества и правам человека при Президенте РФ, и представители правозащитных организаций обеих стран. Также для участия в рабочей группе в качестве наблюдателей было бы полезно пригласить членов Мониторинговой миссии ООН по правам человека в Украине.
Авторы этого обращения, представители украинского и российского гражданского общества, готовы предоставить Вам всю имеющуюся информацию о нарушениях прав человека в регионе конфликта.
С уважением и надеждой на сотрудничество,
Евгений Захаров, директор Харьковской Правозащитной Группы
Александра Матвейчук, председатель Правления Центра Гражданских Свобод
Иосиф Зисельс, исполнительный вице-президент Конгресса национальных общин Украины
Аркадий Бущенко, исполнительный директор, Николай Козырев, председатель Правления Украинского Хельсинского союза по правам человека
Гражданская инициатива Евромайдан SOS
Гражданский сектор Луганска
Правозащитная платформа «Инфоцентр Донбасс»
Правозащитный центр «Поступ»
Гражданская инициатива Восток-СОС
Олег Орлов, член Совета Правозащитного центра «Мемориал»
Лев Пономарёв, исполнительный директор Общероссийского движения «За права человека»
Ян Рачинский, член Правления Российского общества «Мемориал»
Элла Полякова, Председатель региональной общественной правозащитной организации «Солдатские матери Санкт-Петербурга»
Андрей Юров, Координатор Международной группы правозащитников по ситуации в Украине
Дмитрий Макаров, со-координатор Международного молодежного правозащитного движения
Обращение также поддерживают
Людмила Алексеева, председатель Московской Хельсинкской группы
Валерий Борщёв, член Московской Хельсинкской группы
Светлана Ганнушкина, председатель Комитета «Гражданское содействие»
Сергей Ковалёв, президент Института Прав человека
Арсений Рогинский, председатель правления Международного общества «Мемориал»
Александр Черкасов, председатель Совета Правозащитного центра «Мемориал»
Пределы возможного в международных отношениях в контексте “братской дружбы”
Большинство россиян и многие крымчане демонстрируют восторг, необычайное воодушевление и неописуемую радость по поводу “возвращения” Крыма и Севастополя “домой, в Россию”. При этом многие восторгаются действиями “вежливых зеленых человечков”, не скупясь на эпитеты и дифирамбы, слагая песни и баллады. А как же быть теперь с многочисленными заверениями в “нерушимой” дружбе народов? А также с утверждениями о “дружбе навек”, о “братских” народах, об “общей истории”, об “общей исторической судьбе”, которые в течение многих десятилетий звучали на каждом шагу и с высоких трибун, и из уст простых граждан, и с экранов телевизоров. А также “глядели” с многочисленных плакатов, со страниц учебников, брошюр и увесистых монографий. В 1972 даже орден такой был учрежден – орден Дружбы народов. А после распада СССР такой же орден был “возрожден” в России в 1992 г. Есть даже улицы и проспекты Дружбы народов во многих городах, в том числе и в Харькове. Так что же теперь со всем этим делать? Может, забыть, затереть, закрасить, книги сжечь, а улицы переименовать с тем, чтобы скрыть от пытливых потомков лицемерие и откровенную ложь? Точно так же как в 30-50-х годах ХХ века в СССР зарисовывали в учебниках фотографии поэтов и писателей, внезапно перешедших в категорию “врагов народа”. А вместе с лозунгами и заверениями в “нерушимой дружбе” придется отправить в утиль мораль, нравственность, хваленое “добродушие”, “благородство”, “верность” и “бескорыстие”. А также “совесть” как излишнюю химеру на пути к имперскому величию и благоденствию. В этой связи не лишним будет напоминание о том, что в истории уже был один известный персонаж, который довольно решительно и категорично освобождал “людей от отягощающих ограничений разума, от грязных и унизительных самоистязаний химеры, именуемой совестью и моралью”.
А как же быть теперь с многочисленными двусторонними международными договорами и многосторонними международными соглашениями, в которых однозначно и категорично утверждалось о “дружбе и взаимовыгодном сотрудничестве”, о “равноправии”, о “взаимной помощи”, о “ нерушимости границ”, о “признании территориальной целостности сторон”? Или это все было как бы “понарошку”, с целью “усыпить бдительность”? Как быть с таким вопиющим, глобальным и вероломным обманом? В этой связи сами по себе напрашиваются исторические параллели. 28 сентября 1939 году СССР подписал с нацистской Германией Договор о дружбе и границе. Как утверждают некоторые историки, это было сделано для того, чтобы отсрочить начало войны, выиграть время для подготовки к войне, отодвинуть границу подальше и создать тем самым более выгодные условия для ведения этой войны. Именно таким образом еще и сегодня пытаются оправдать сталинское руководство за сговор и сотрудничество с нацистами в то время, когда многие европейские страны изнывали от “нового нацистского порядка” (при этом с агрессором воевала только Великобритания), а мир оказался на грани катастрофы.
Россия неоднократно официально провозглашала намерение строить отношения с Украиной исключительно на принципах дружбы и сотрудничества. А также брала на себя международные обязательства уважать территориальную целостность Украины. Например, еще 19 ноября 1990 г. УССР и РСФСР подписали Международный договор, в ст. 6 которого указывается, что “Высокие Договаривающиеся Стороны признают и уважают территориальную целостность УССР и РСФСР в ныне существующих в пределах СССР границах”. Кроме того, в ст. 1 этого Договора подчеркивается, что “Высокие Договаривающиеся Стороны признают друг друга суверенными государствами и обязуются воздерживаться от действий, которые могут причинить вред государственному суверенитету другой Стороны”.
31 мая 1997 г. Украина и Россия подписали Договор о дружбе, сотрудничестве и партнерстве между Украиной и Российской Федерацией, в ст. 1 которого утверждается, что “Высокие Договаривающиеся Стороны как дружественные, равноправные и суверенные государства основывают свои отношения на взаимном уважении и доверии, стратегическом партнерстве и сотрудничестве”. В ст. 2 этого Договора снова подчеркивается, что “Высокие Договаривающиеся Стороны в соответствии с положениями Устава ООН и обязательств по Заключительному акту Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе уважают территориальную целостность друг друга и подтверждают нерушимость существующих между ними границ”.
В ст. 5 Соглашения об образовании СНГ от 8 декабря 1991 г. утверждается, что “Высокие Договаривающиеся Стороны признают и уважают территориальную целостность друг друга и неприкосновенность существующих границ в рамках Содружества” (Соглашение подписали Беларусь, Россия и Украина). В Алма-Атинской декларации от 21 декабря 1991 г. также находим подтверждение о том, что независимые Государства – Азербайджанская Республика, Республика Армения, Республика Беларусь, Республика Казахстан, Республика Кыргызстан, Республика Молдова, Российская Федерация (РСФСР), Республика Таджикистан, Туркменистан, Республика Узбекистан и Украина “признают и уважают территориальную целостность друг друга и нерушимость существующих границ”.
5 декабря 1994 г. был подписан Меморандум о гарантиях безопасности в связи с присоединением Украины к Договору о нераспространении ядерного оружия. В ст. 2 этого Меморандума указывается: “Российская Федерация, Соединенное Королевство Великобритании и Северной Ирландии и Соединенные Штаты Америки подтверждают их обязательства воздерживаться от угрозы силой или ее использовании против территориальной целостности или политической независимости Украины, и что никакое оружие никогда не будет использоваться против Украины…”
Получается, что более 23 лет Российская Федерация преднамеренно обманывала Украину и ее граждан своими заверениями в “дружбе, сотрудничестве и стратегическом партнерстве”, вводила в заблуждение не только наивных граждан (в том числе и русскоязычных, и русских, и россиян, и украинцев), но и остальных партнеров по Содружеству независимых государств, лидеров других стран, да и все мировое сообщество. Как можно и нужно назвать такие действия? Если быть точным, то это подлость, мерзость, лицемерие, коварство, кощунство и вероломство.
Почему в ряду указанных характеристик присутствует и “кощунство”? Да потому, что, воюя вместе против нацизма, народы СССР положили на алтарь Победы не менее 27 миллионов человеческих жизней ради того, чтобы ничего подобного в истории человечества больше не повторилось. Именно для этого была создана Организация Объединенных Наций и международный правовой порядок, основанный на уважении территориальной целостности государств. В 2014 г. Россия не просто присоединила Крым, она взорвала и разрушила этот мировой правопорядок, за создание которого человечество вынуждено было заплатить десятки миллионов человеческих жизней. Мир сразу же стал маленьким, хрупким, зыбким и уязвимым. И это сделали политики, якобы “почитающие” память погибших в той войне, монополизировавшие Победу в Великой Отечественной войне и утверждающие, что именно они и только они последовательно “борются” с любыми проявлениями неонацизма, фашизма, национализма и пр.
Демонстративно попирая международное право и собственные международные обязательства, Россия фактически “забрала” Крым по праву сильного. А ведь еще в конце декабре 2013 г. глава российского государства лицемерно рассуждал о “дружбе народов”, утверждая, что Россия не может не оказать финансовую помощь “братскому украинскому народу”. Причем произошло это “возвращение” Крыма мерзко, подло и коварно. Именно в тот момент, когда Украина, обессиленная, ограбленная, истерзанная “януковичами” и предельно ослабленная, пыталась прийти в себя, российское руководство нанесло весьма болезненный и ощутимый удар в спину некогда “братского” украинского народа. Это все равно, как если бы на споткнувшегося, лежащего на земле, тощего инвалида налетел детина с пудовыми кулаками-гирями, вырвал кошелек с пенсией и документами, нанес удары под дых и по голове, а потом еще забрал сумку с продуктами и раздавил слетевшие очки. Ну, прямо как в басне И. А. Крылова, гениально и просто: “Ты виноват уж тем, что хочется мне кушать…”.
Точно так же действовала агрессивная толпа с георгиевскими ленточками, добивая на ступеньках и даже на платформе харьковского метро людей только за то, что они имели смелость на улицах первой столицы Украины продемонстрировать свою поддержку украинской государственности. А врач из Чугуева с георгиевской ленточной, как и многие другие с такими же ленточками, продолжала избивать окровавленного парня, находящегося в бессознательном состоянии. Именно так действовали “зелёные человечки” и ряженые казачки в Крыму, прячась за спинами женщин, унижая и оскорбляя украинских военнослужащих и всякого, кто высказывал или демонстрировал симпатии к украинскому флагу и украинской государственности. Совсем непонятно, зачем нужно было унижать, оскорблять и избивать украинских военных (большинство из них, кстати, были русскоязычными гражданами, для защиты которых якобы и вводились дополнительные войска в Крым)? Невозможно понять, в чем смысл угроз военным и их семьям, почему выталкивали семьи пограничников из их жилищ? Не поддаются логическому объяснению и блокирование украинских боевых и вспомогательных кораблей, и их штурм, и избиение моряков после штурма, и избиение безоружных морских пехотинцев в то время, когда нападавшие использовали вертолеты, имели семикратное преимущество, вели огонь боевыми патронами из ротных пулеметов ПК и забрасывали оборонявшихся светошумовыми гранатами. Хотя ни украинские ВМС, ни украинские моряки и морские пехотинцы никакой угрозы для мощной российской группировки не представляли. А грабежи, избиения и даже пытки захваченных военных, журналистов и просто случайных людей? А то, что у людей отбирали и отбирают на блокпостах деньги, вещи, машины? Или это издержки так называемого “самоопределения”? Или же так называемый “эксцесс исполнителя”? Иначе как желанием покуражиться и продемонстрировать свое превосходство объяснить такие действия невозможно. Хотя результатом такого “куража” стали гибель прапорщика Кокорина С., майора Карачевского С., крымского татарина Р. Аметова, избиения и пытки некоторых украинских офицеров, активистов и журналистов. А также – злость, обида, негодование и ненависть, у многих, возможно, на всю жизнь.
А где же были эти “зелёные человечки” и ряженые казачки, когда весь Крым изнывал под властью “януковичей”, под властью “македонов” (макеевских, енакиевских, донецких), когда все мало-мальски важные должности (вплоть до директора кладбища или председателя поселкового совета) занимали люди, преданные “властной вертикале”. Что ж тогда эти “зелёные человечки” и ряженые казачки не пришли на помощь жителям Крыма с целью разрушить систему разграбления, “откатов” и “смотрящих”. И только тогда, когда эта система рухнула после демократического народного восстания на Майдане, они проявили свое “мужество” и “героизм”, прячась довольно часто за спинами женщин и мирных жителей, как и наставлял ранее главный кормчий. Впрочем, глава российского государства довольно точно и лаконично объяснил причины произошедшего на Майдане в Киеве. 18 марта 2014 года в Георгиевском зале Кремля глава российского государства уверенно заявил: “Понимаю, почему люди на Украине хотели перемен. За годы “самостийности”, независимости, власть, что называется, их “достала”, опостылела просто. Менялись президенты, премьеры, депутаты Рады, но не менялось их отношение к своей стране и к своему народу. Они “доили” Украину, дрались между собой за полномочия, активы и финансовые потоки. При этом властей предержащих мало интересовало, чем и как живут простые люди, в том числе почему миллионы граждан Украины не видят для себя перспектив на родине и вынуждены уезжать за границу на подённые заработки в другие страны… Повторю, хорошо понимаю тех, кто с мирными лозунгами вышел на майдан, выступая против коррупции, неэффективного госуправления, бедности. Права на мирный протест, демократические процедуры, выборы для того и существуют, чтобы менять власть, которая не устраивает людей”. Казалось бы, после таких оценок крымская власть и простые жители Крыма должны быть всемерно благодарны вышедшим на Майдан за то, что именно они прекратили разграбление не только так называемой материковой Украины, но и Крыма, положили конец всевластию “донецкого клана” и Партии регионов. Так ведь нет, вышедших на Майдан необоснованно обозвали “фашистами”, “нацистами”, “бандеровцами”, а заодно с ними и всех остальных граждан Украины, невзирая на предпочитаемый ими язык общения, наличие или отсутствие друзей и родственников в России. В благодарность за устранение от власти “януковичей” некоторые крымчане стали с упоением и восторгом демонстративно топтать, крушить, рвать и жечь украинские флаги, сбивать символы украинской государственности.
Россия фактически “оторвала” Крым по праву сильного, ссылаясь при этом на некую “историческую справедливость”. Но понятие исторической справедливости является весьма зыбким, достаточно аморфным и неопределенным. Если руководители России считают, что историческую справедливость необходимо восстанавливать, начиная с 1954 г., то ничто не мешает руководителям других государств и их политикам настаивать на той же “исторической справедливости”, ссылаясь, например, на 1945 г. И тогда нужно будет возвращать Германии малую родину Иммануила Канта – город Кёнигсберг (теперь Калининград), а также Калининградскую область. Ведь Восточная Пруссия существовала много веков. А если за точку отсчета взять 1944 г., тогда Республику Тыва (нынешний субъект Российской Федерации) необходимо признать независимым государством, ведь СССР незаконно аннексировал Тыву и включил ее в состав РСФСР. Если же кому-то более логичным покажется начинать восстанавливать “историческую справедливость” с 1939 г., тогда России следовало бы вернуть Финляндии часть её “исторической” территории (в том числе Выборг, Печенгу и другие города). К тому же в этом контексте непонятно, почему присоединение многих территорий силой оружия (например, той же Чечни, в которой захватническая колонизаторская война велась российскими войсками в ХІХ веке несколько десятилетий) считается справедливым, законным и обоснованным, а “мирная” передача Крыма с соблюдением всех формальностей и процедур, вполне обоснованная экономическими причинами и потребностью восстановления разрушенного войной хозяйства полуострова, справедливой не считается? То, что произошло с Крымом – это даже не грабёж, это разбойное нападение.
А по поводу "права силы", то вполне вероятно, что вскоре могут найтись в мировом сообществе и более сильные игроки, задумавшие восстановить "историческую справедливость". Моделируем ситуацию. Например, на Дальнем Востоке, где "вежливые зеленые человечки с узкими глазами" в составе миллиардного миротворческого контингента смогут легко, взявшись за руки, "выдавить" тех, кто нарушает права "соотечественников". Ссылаясь, естественно, на так называемую "историческую справедливость". В подтверждение этих слов напомним, что недавно канцлер Германии Ангела Меркель любезно подарила Си Цзиньпину "первую точную карту Китая" (подлинник), на которой Сахалин, Приморье и часть Сибири обозначены как "исконно китайские территории".
В свете многочисленных нарушений со стороны России собственных международных обязательств весьма странной выглядит ссылка на нарушение украинской стороной соглашений о поставках газа. Особенно учитывая тот факт, что стоимость газа Россия устанавливает произвольно, фактически навязывая цену на газ. Так сказать “по-братски”. Такая “братская” цена многие годы оказывалась намного выше, нежели для некоторых европейских государств, расположенных в двух тысячах километров от российско-украинской границы. Отобрав у Украины Крым, Россия “прихватила” не только все объекты украинской государственной собственности на полуострове, но и объекты, связанные с разработкой газовых месторождений на континентальном шельфе. И после этого требует скрупулезного и дотошного выполнения Украиной газовых соглашений, цепляясь за нормы, пункты, оговорки, используя прочие юридические тонкости. Когда это выгодно российской стороне, она апеллирует к международному праву, а когда не выгодно – не замечает оного. Когда это выгодно российской стороне, она увязывает политические и экономические вопросы, неоднократно используя экономическое давление и даже шантаж для достижения политических целей. А вот когда ей это невыгодно, то она “разводит” политические и экономические соглашения. Удивляет только беззубость украинской стороны. Ведь если Россия – монополист по поставкам газа, то Украина – точно такой же монополист (пока ещё) – по транспортировке. Почему бы украинской стороне не заявить о том, что транспортировка газа будет осуществляться только при условии, если стоимость тысячи кубометров не будет превышать определенный размер? Да ещё добавить такую оговорку, что, дескать, и транспортировка газа будет осуществляться только при условии предоплаты в размере, кратном в пять или, скажем, в десять раз к нынешней стоимости транспортировки. Почему так? Да потому, что нам так хочется. А не хотите снижать стоимость газа и оплачивать транспортировку по более высоким тарифам, тогда возите свой газ в Европу баллонами, цистернами или ведрами. Ведь и дружба-то уже не дружба, а как оказалось – химера, и табачок-то давно врозь.
Справка об авторе. Виктор Павлович Колесник – доктор юридических наук, профессор кафедры конституционного права Национального юридического университета имени Ярослава Мудрого, г. Харьков
Катування та жорстоке поводження
Полтора года уголовного преследования, и не виновны!
Вина не доказана – незаконно осужденные свободны! Николаевский апелляционный суд вынес определение, которым закрыл уголовное производство в отношении двух студентов, которых ложно обвинили в разбое. Не просто ложно, а с пристрастием и пытками заставили подписать документы. Почти полтора года борьбы адвокатов и близких за честное имя и свободу ребят, и наконец-то суд признал незаконность обвинения.
Уже год за делом студентов Алексея Ложенко и Влада Кабаненко следят неравнодушные горожане. У людей, хоть как-то знакомых с основами права, эта история вызвала возмущение. Двоих молодых ребят незаконно, без каких-либо доказательств, под пытками обвинили в разбое и приговорили к реальным срокам лишения свободы.
17-летний Влад Кабаненко и 18-летний Алексей Ложенко были задержаны 18 февраля 2013 года в Николаеве, когда они возвращались домой. На них патрулю указала женщина, у которой сорока минутами ранее какие-то подростки отняли сумку. На суде выяснится – ребята даже внешне не похожи на преступников, описание которых дала пострадавшая.
Однако милицию и суд уже ничего не остановило. Несмотря на то, что студенты отрицали свою вину и не пытались скрыться, они были незаконно задержаны на трое суток и допрошены с пристрастием. Сначала сотрудники Центрального райотдела милиции завели ребят во двор учреждения, где, поставив лицом к стене и заставив широко расставить ноги, около получаса избивали их. После, развели по разным кабинетам уголовного розыска и пытали каждого по-отдельности.
Несовершеннолетнего Влада положили на тумбочку, надели на голову капюшон и начали бить тяжелым предметом (скорее всего, книгой) по разным частям тела. Потом сняли с него штаны и стали бить палкой по промежности. После этого на голову надевали пакет и «придушивали», пока он не начинал задыхаться. Все это повторялось неоднократно.
В соседнем кабинете Алексея заковали в наручники, поставили лицом в угол и начали избивать по почкам, по печени, по ногам. Потом его посадили на стул в наручниках с руками за спиной, надели на голову целлофановый пакет, выключили свет и стали светить фонариком в глаза. Ему заламывали руки и давили коленом в спину. Периодически правоохранители ослабляли пакет, давая мальчику подышать, потом снова затягивали целлофан на лицо.
Все это и дальнейшие запугивания заставили мальчиков сознаться в 8 эпизодах ограблений.
Все три дня задержания ребят вывозили на следственные действия – опознания по тем 8 ограблениям, в которых они признались. Большую часть времени мальчики проводили в железной не отапливаемой кабине автозака. Естественно, что перерывов на завтрак, обед и ужин у студентов не было, так же, как и возможности согреться – в кабине не было возможности двигаться.
Мамы Алексея и Влада сопровождали своих детей, пытаясь присутствовать во время следственных действий. Женщины могли наблюдать за мучениями своих детей, но ничем не могли помочь – ни следователи, ни конвоиры не подпускали их к сыновьям. Даже за возможность передать детям еду и одежду женщинам пришлось приплачивать конвою.
На суде, кроме их признаний, не было ни показаний свидетелей, ни однозначных свидетельств потерпевшей, ни улик. Обвинение строилось только на показаниях потерпевшей, которая опознала Ложенко и Кабаненко как лиц, совершивших на неё нападение. Причем милиционеров – ни тех, кто совершил задержание, ни тех, кто проводил следственные действия – не смутил тот факт, что потерпевшая не называла примет напавших на неё, пока не увидела студентов. Как выяснилось позже в суде, это были первые люди, встретившиеся потерпевшей во время милицейского рейда с целью поиска грабителей, а точнее, первые встречные, совпадавшие количеством, полом и возрастом с напавшими на неё.
Потерпевшая якобы опознала Ложенко и Кабаненко по одежде, однако ни один из трех следователей не удосужился сделать опись одежды задержанных, и в дальнейшем, в ходе судебного следствия, так и не удалось установить, как были одеты студенты в момент задержания и совпадает ли их внешний образ представлению потерпевшей о грабителях.
Мало того, сам прокурор, ссылаясь в судебном заседании на опознание грабителей по одежде, утверждал, что осматривать эту самую одежду нет смысла, ведь неизвестно, как были одеты Ложенко и Кабаненко в день задержания!
«Вообще, всё обвинение состояло из подобных находок следствия»,– говорит защитник подсудимых Игорь Скалько,– «среди прочего, все следователи (еще раз – их было целых трое!) отказались проводить осмотр места происшествия, осмотр и выемку таких вещественных доказательств, как украденная сумка и кошелек (которые нашлись через три дня после ограбления), проводить допрос свидетеля – очевидца преступления, ну и, естественно, никто не стал искать украденный мобильный телефон! Хотя при Ложенко и Кабаненко в момент задержания (примерно через полчаса после нападения на потерпевшую) при себе не было ни денег, ни чужих вещей. Кстати, вопрос о том, как и когда обвиняемые успели распорядиться награбленным, не возникал ни у судей, ни у следствия до самого вынесения решения апелляционным судом».
На руках же у обвиняемых были медицинские документы, подтверждающие телесные повреждения, алиби по ряду эпизодов, зафиксированный факт того, что в центр бесплатной правовой помощи и родителям о произошедшем сообщили только через несколько часов после задержания.
Несмотря на неоднократные обращения в прокуратуру и суд, палачей в погонах так и не наказали, а ребят за разбой осудили на 7 и 4 года. Такое решение в июле прошлого года вынес председатель центрального районного суда г. Николаева – Голубкин А. И.
Адвокат Харьковской правозащитной группы Игорь Скалько вступил в процесс на стадии апелляции, многое к тому времени было упущено. Из-за того, что в первой инстанции не были заявлены ходатайства о поиске мобильного телефона, проведении следственного эксперимента, повторном проведении экспертизы телесных повреждений потерпевшей, они были отклонены на стадии апелляции. При этом документальных подтверждений характера расстройства здоровья потерпевшей обвинением предоставлено не было – не сохранились первичные медицинские документы потерпевшей, а судмедэкспертиза была проведена просто со слов пострадавшей и на основании справки из поликлиники.
И на этом сложнейшем этапе решающим фактором стал допрос очевидца преступления. Как оказалось, во время нападения рядом с потерпевшей находилась её соседка, которая видела и само ограбление и нападавших, она же вызывала милицию на место преступления. Не смотря на то, что в материалах уголовного производства был телефон этого свидетеля, ни следователи, ни обвинители не задались вопросом, как человек, у которого украли мобильный телефон, позвонил в милицию с мобильного телефона! Сама же потерпевшая в ходе досудебного следствия и в суде неоднократно говорила, что ей помогла неизвестная женщина, намеренно утаивая, что эта женщина хорошо ей знакома.
Адвокат Игорь Скалько без труда нашел свидетеля и выяснил обстоятельства происшествия – свидетель хорошо помнила это событие и ЖДАЛА, когда ей кто-нибудь позвонит и что-то спросит. Более того, женщина дала адвокату показания, которые полностью подтверждали невиновность подсудимых. Правда, после того, как защитник указал прокурору на не опрошенного своевременно свидетеля, гособвинитель позвонил ей, и женщина резко начала поддерживать потерпевшую. Однако даже такие показания свидетеля уже в апелляционной инстанции оказались достаточными и решающими! Апелляционный суд сослался на её показания как на такие, которые не подтвердили причастность обвиняемых к преступлению.
За время всего судебного процесса над Ложенко и Кабаненко их защитники пытались инициировать параллельно уголовное производство, где бы были расследованы противозаконные действия в отношении ребят со стороны сотрудников милиции. Однако 5 раз подряд эти производства закрывались из-за отсутствия состава преступления в действиях обвиняемых милиционеров.
И вот, после вынесения решения суда, прокуратура, все-таки, возобновила следствие по последнему из них. Адвокаты надеются, что у студентов появился шанс из обвиняемых, наконец-то, стать признанными потерпевшими.
Дело поддерживалось Центром стратегических дел Харьковской правозащитной группы.
Кримінально-виконавча система
Аналіз деяких аспектів змін до Кримінально-виконавчого кодексу
Революційні зміни мають відбутися зі здійсненням прав людини в установах Державної пенітенціарної служби України (далі – ДПтСУ) у зв’язку з ухваленням парламентом Закону «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо адаптації правового статусу засудженого до європейських стандартів».
Ці законодавчі новели є, на наш погляд, доленосними. Але найголовніше – як на практиці будуть застосовані положення, що дозволяють відкривати таємне і недосяжне. З тексту Закону виходить, що суспільству може бути відкрита сувора правда про катування та жорстоке, нелюдське поводження, жахливі умови утримання людей в закладах ДПтСУ в двадцять першому столітті, про примусову рабську працю в країні, яка підписала політичну частину Угоди про асоціацію, а до кінця року планує запровадити безвізовий режим з Європейським Союзом. Цей Закон налаштований на фактичну зміну ситуації з дотриманням прав людини в місцях позбавлення волі.
І це тільки перший крок до реформування системи, зміни філософії держави в сфері виконання покарань. Бо люди, що відбувають покарання за рішенням суду, – це є наші з Вами сусіди, родичі, знайомі, і більшість з них, що сьогодні за гратами, завтра опиниться на волі, так і не змінивши своєї криміногенної поведінки. Навпаки, після катувань, знущань і жорстокого поводження засуджений матиме загострене почуття образи і відсутності справедливості. Бо держава не потурбувалась про те, щоб відродити в людини довіру до правосуддя, налаштувати на позитивні зміни в свідомості. Саме зміна правосвідомості засудженого, що переступив межу законності, і є метою виконання покарань. А суспільство має дбати як про добробут і людське ставлення до цих людей під час їх утримання в неволі, так і сприяти підсвідомій зміні ставлення цих осіб до скоєння злочинів, досягаючи каяття милосердям і розумінням, а не катуваннями і приниженнями.
Загалом зміни до Кримінально-виконавчого кодексу (КВК) України передбачають врегулювання таких питань, як права засуджених на працю, відпочинок, пенсійне забезпечення, гуманне ставлення. Зокрема, забороняється безпідставне примусове переривання сну засуджених у нічний час, в тому числі виключно для здійснення перевірки наявності засуджених). Змінюється порядок і умови виконання покарання у виді арешту, порядок і умови відбування покарання у виді обмеження волі. Засуджені тепер можуть мати при собі портативні персональні компютери та аксесуари до них; користуватися засобами мобільного зв’язку. Має покращитися медичне обслуговування засуджених до обмеження волі, змінюються умови тримання засуджених до позбавлення волі. Так, передбачені короткочасні виїзди за межі колоній для одержання медичної допомоги, якщо така допомога не може бути надана на території відповідного місця позбавлення волі. Примусове годування має відповідати вимогам Європейського суду з прав людини. Надаються тривалі побачення до трьох діб засудженим до довічного позбавлення волі. А головне – з цим законом у громадськості з’являється інструмент контролю над владою, що взяла на себе відповідальність виконувати покарання у вигляді позбавлення волі.
На сьогоднішній день в разі отримання повідомлень про порушення прав людини в закладах ДПтСУ ми не можемо перевірити інформацію та, відповідно, вплинути на позицію адміністрації. Тому і маємо однобоку позицію відомства, здебільшого збалансовану спільно з прокуратурою. Після її оприлюднення ця версія залишається незмінною, не зважаючи навіть на переконливі аргументи на користь наявності порушень прав людини. Для правозахисного середовища фактично не існує можливості перевірити цю версію, зясувати наскільки вона правдива. Таким чином, закритість установ ДПтСУ породжує безкарність.
Одним з ключових прав засуджених є право на відправку кореспонденції – для оскарження дій або бездіяльності персоналу, накладення дисциплінарних стягнень й інших потреб. Це право завжди порушується, а скаржник, який має претензії до персоналу, переслідується спочатку у вигляді дисциплінарних стягнень, а якщо скарги не припиняються, до засудженого може бути застосоване додаткове покарання з санкцією до трьох років позбавлення волі за статтею 391 КК України. Експерти ХПГ багато про це писали.
Вважаємо що зміни до КВК – це перший крок для реалізації права засуджених на безперешкодну відправку кореспонденції. Тому, що на сьогоднішній день засуджений фактично не може довести сам факт відправки кореспонденції. Люди скаржаться на те, що їх скарги в органи прокуратури, судові інстанції, в тому числі й Європейський суд з прав людини, не відправляються з установи, а терміни оскарження, наприклад, судового рішення спливають. Відповідно до новели в КВК засуджений може змусити персонал поставити підпис на копії вихідної кореспонденції, тим самим зафіксувати факт її відправки, а потім довести цей факт в разі потреби.
Ще зовсім нещодавно, майже рік тому, ми не мали навіть уявити собі, що законодавчі зміни в сфері закладів виконання покарань настануть, причому так швидко. Наведу приклад, коли ми ініціювали в офісі омбудсмана круглий стіл, запросивши на нього представників ДПтСУ і обговорювали те саме важливе питання – реалізацію права засудженого на безперешкодну відправку кореспонденції, принаймні тої, що не підлягає перегляду за законом. Засуджені скаржаться, що їх кореспонденція тотальне переглядається, і є приклади, коли не відправляється взагалі, в особливості, якщо лист містить в собі претензії до персоналу, а тим паче інформацію про склад злочину, вчиненого працівниками ДПтСУ. Така кореспонденція і на сьогоднішній день знищується персоналом, або їх поплічниками з числа засуджених і не відправляється за належністю, а скаржників переслідують як порушників режиму відбування покарань. Ми пропонували відомству діалог і пропозиції в рамках нормативно-правового акту, що регламентував би право засудженого фіксувати сам факт вручення кореспонденції представнику персоналу. Ми просили відомство регламентувати порядок відправки кореспонденції наказом керівництва, чи будь яким іншим нормативно-правовим актом, але представники ДПтСУ не погоджувалися, переконували, що нібито і так все працює, а кореспонденція відправляється, і нічого не потрібно змінювати, а така фіксація буде тільки зайвою і створюватиме додаткове навантаження на персонал. Про це писала Олена Білозерська в своєму блозі.
І тут раптом все змінилося, вмить все змінив Майдан. Ті закони, які були колись недосяжні, зараз ухвалюються більшістю голосів в парламенті. Те ж саме і з ДПтСУ. Але дуже важко домовлятися з монстром – державним каральним апаратом, створеним ще за часів ГУЛАГУ, про дотримання ним прав людини. Це нагадує домовленість вовка з ягням, що вовк буде оберігати і піклуватися про ягня, плекати його права і свободи. Право засудженого фіксувати відправку кореспонденції зараз закріплено у статті 8 Закону, де говориться, що «Відповідні заяви подаються у двох примірниках, один з яких з відміткою про отримання залишається у засудженого;». Ми ще не знаємо, як працюватиме ця норма. Чи буде вимагати персонал переглянути, тобто прочитати другий примірник, що залишається у засудженого на предмет його автентичності першому, чи буде перлюструватися перший примірник, як це водиться в повсякденній практиці, подивимось. Тому питання безперешкодної відправки кореспонденції без обмежень і без перегляду в компетентні органи залишається відкритим.
Система закладів виконання покарань завжди була і є на сьогоднішній день закритою для суспільства, і дізнатися, що там відбувається, фактично неможливо. Журналісти, звичайно, в цьому Законі побачать дозвіл на користування мобільними телефонами і мережею Інтернет. Але судячи з настрою ДПтСУ, в цьому аспекті змін чекати не варто, корупційні схеми з продажем мобільних телефонів залишаються незмінні. При тому, що право засуджених користуватися мобільними телефонами і мережею Інтернет відомство тлумачить на свій смак. При собі Закон дозволяє тримати мобільний телефон і портативний компютер лише засудженим до обмеження волі і засуджених до позбавлення волі, що перебувають в дільницях соціальної адаптації. З цього приводу Головою ДПтСУ С. Стареньким підписано наказ, що регламентує діяльність органів та установ ДПтСУ у період приведення відомчих нормативно-правових актів у відповідність із вищезазначеним Законом. Що ж говорить цей наказ з приводу користування засудженими телефонами і мережею Інтернет? А він говорить, що фактично бізнес з мобільними телефонами залишається. Хто не знає – комерційна оборудка з цього бізнесу колосальна, тому, що вранці персонал продає засудженим телефони, ввечері в рамках планового обшуку вилучає, а зранку знову продає. Тому керівник відомства і роз’яснює в своєму наказі: «Так найближчим часом у разі відсутності в установі виконання покарань таксофону або стаціонарного телефону у черговій частині установи з виходом на міжміський звязок надання телефонних розмов засудженим буде здійснюватися за допомогою рухомого (мобільного) зв’язку.» Іншими словами, якщо в установі виконання покарань є таксофон або стаціонарний телефон у черговій частині установи з виходом на міжміський звязок (а такий телефон є майже в кожній установі ДПтСУ) мобільні телефони засудженим надаватись будуть тільки за гроші і нелегально. Щодо доступу засуджених, в тому числі і до довічного позбавлення волі, до глобальної мережі Інтернет, в своєму наказі С.Старенький обіцяє, що «буде обладнано місця для користування у глобальній мережі Інтернет без доступу до послуг електронної пошти, соціальних мереж, сайтів, що пропагують жорстокість, насильство та еротичного або порнографічного змісту. Користування у глобальній мережі Інтернет засудженими здійснюватиметься під контролем представника адміністрації установи виконання покарань та оплачуватиметься з особистих коштів засуджених.» Як це відбуватиметься, прогнозувати зарано, це покаже практика. Але принаймні це прогресивний крок для засуджених отримувати інформацію, навчатись, розвиватись.
ДПтСУ давно вже декларує, що система відкрита і прозора для громадськості і преси, але насправді це зовсім не так. Щодо прагнення і перших кроків до реальної відкритості системи, варто згадати розпочату практику візитів без попереджень в рамках національного превентивного механізму (далі НПМ), започаткованого Уповноваженим Верховної Ради з прав людини. Але ця структура має цілі попередження катувань і жорстокого поводження за рахунок системних планових і позапланових візитів в місця несвободи, фіксацію порушень прав людини і відповідне реагування в рамках компетенції омбудсмана. І це був перший крок в запровадженні громадського контролю в сфері закладів виконання покарань, бо в групи моніторів НПМ почали долучати представників громадськості.
Проте незважаючи на нібито з одного боку регламентований нормативно правовий порядок відвідування без спеціального дозволу місць позбавлення волі, наприклад, представниками спостережних комісій при ДПтСУ, або моніторами НПМ, все одно сфера закладів тримання під вартою до сьогоднішнього дня залишається закритою і не дослідженою. Інформація про дотримання прав людини і умови перебування в місцях позбавлення волі, харчування ув’язнених, залучення до праці, на жаль, залишається в таємниці. Інформація про катування, жорстоке поводження, нелюдські умови і ненадання медичної допомоги з’являється у вигляді жахливих історій, як, наприклад, вбивство Тараса Войцеховського в Бучанській колонії, побиття та знущання в Копиченській колонії, тортури та нелюдське поводження, фабрикація кримінальних справ за статтею 391-КК України в 25-й колонії на Харківщіні, катування і знущання над людьми в 89-й колонії в Дніпропетровську.
Усі ці й багато інших прикладів порушень прав людини залишилися без належного реагування з боку держави. Наприклад, керівництво 25-ї колонії – Хирний і Попов – до яких найбільше претензій з боку засуджених, продовжують працювати на займаних посадах. У поодиноких випадках жертви зверталися за захистом своїх порушених прав до Європейського суду і отримали рішення на свою користь. Відкритість системи для громадськості є актуальним і важливим кроком, що сприятиме реформуванню ДПтСУ на ділі, а не на словах. Зараз структура каральна. З неї потрібно спочатку вичистити всіх незаконно засуджених і зробити її відкритою, а роботу прозорою, навчити компетентних фахівців і дати їм достойну зарплатню.
У цьому контексті революційне положення, визначене в статті 24 КВК, стосується відвідування установ виконання покарань. Це є новою формою візитів без попередження представниками преси і громадськості. Чи не буде ця норма спаплюжена на практиці, як норма з мобільними телефонами, наразі невідомо. В інформації на сайті ДПтСУ щодо роз’яснення наказу пана С.Старенького не йдеться про візити без попереджень.
Ми направили запит до керівника ДПтСУ з проханням прокоментувати, як будуть на практиці відбуватися візити без попереджень, а саме: «Без спеціального дозволу (акредитації) в будь-який час безперешкодно відвідувати установи виконання покарань для здійснення контролю та проведення перевірок (за бажанням – у супроводі до трьох медичних працівників для медичного огляду засуджених та до двох представників засобів масової інформації) мають право»: крім осіб, що були зазначені в попередній редакції КВК – президент, народні депутати, члени спостережних комісій, та інші поважні особи які на превеликий жаль не в повній мірі користуються своїм правом візитів без попереджень для моніторингу дотримання прав людини в місцях позбавлення волі.
В 24-й статті КВК зазначено, що будь який депутат, або його помічник, або член громадської ради при ДПтСУ може сформувати групу з трьох лікарів, двох журналістів, взяти з собою аудіо і відео обладнання. Вони вправі: «безперешкодно, без обмеження в часі, із забезпеченням максимального сприяння працівниками та адміністраціями установ виконання покарань пересуватися територією установ виконання покарань» Це означає, що адміністрація закладу системи виконання покарань повинна створити сприятливі умови для роботи групи, а якщо буде перешкоджати в будь який спосіб, це може розцінюватися як порушення Закону. «здійснювати аудіо- та відеозапис та поширювати отриману інформацію» (як варіант робити онлайн трансляцію подій), ознайомлюватися із звітністю, у тому числі й статистичною, проводити ревізії (реві́зія – форма фінансового контролю. Її змістом є перевірка фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації, дотриманням законодавства з фінансових питань, достовірністю обліку і звітності, спосіб документального викриття недостач, розтрат, привласнень та крадіжок коштів і матеріальних цінностей, попередження фінансових зловживань), здійснювати інспектування, подавати усні або письмові запити, перевіряти додержання законодавства, оскаржувати протиправні дії (бездіяльність) посадових та службових осіб установ виконання покарань, вимагати негайного припинення таких дій (бездіяльності) та притягнення до відповідальності винних осіб (з наступним вичерпним письмовим повідомленням відповідної особи про вжиті (не вжиті) заходи відповідальності протягом 10 днів з дня отримання відповідної вимоги), ознайомлюватися з особовими справами засуджених, іншими документами тощо, спілкуватися з будь-якими працівниками установ виконання покарань та засудженими (у тому числі на умовах анонімності).» а «режим в установах виконання покарань не повинен перешкоджати або використовуватися як перешкода реалізації суб’єктами контролю своїх повноважень, встановлених частиною третьою цієї статті.»
На застереження з боку Головного науково-експертного управління, що стосувалися значного розширення кола осіб, які мають право без спеціального дозволу (акредитації) в будь-якій час відвідувати установи виконання покарань, нібито це може призводити до повної дезорганізації роботи такої установи, можна відповісти, що для того, щоб цього не відбулося, на сьогоднішній день в установах ДПтСУ працюють оперативні служби. Зараз вони «кришують» продаж незаконних предметів для засуджених, торгують умовно-достроковим звільненням. Можливо, що з прийняттям цього закону оперативні служби ДПтСУ почнуть виконувати свої функціональні обов’язки і гарантуватимуть безпеку, в тому числі і під час візитів без попереджень представниками громадськості і преси.
В пояснювальній записці до законопроекту зазначено, що прийняття даного законопроекту не потребуватиме внесення змін до інших нормативно-правових актів, а також не потребує додаткових витрат з Державного бюджету України. Законодавець також наголошує, що прийняття цього законопроекту дозволить: наблизити кримінально-виконавче законодавство України до загальноприйнятих стандартів більшості європейських держав, створити умови для досягнення такої цілі покарання як виправлення засуджених, звести до мінімуму різницю між умовами життя в колонії і на свободі, що повинно сприяти підвищенню відповідальності засуджених за свою поведінку і усвідомлення людської гідності.
Але для того, щоб це відбулося, суспільство має знати про недоліки і досягнення в сфері закладів ДПтСУ, приймати активну участь в реформуванні системи виконання покарань.
З боку Головного науково-експертного управління були зауваження, що стосуються визнання слідчих ізоляторів установами виконання покарань (частина 2 статті 11 КВК) з огляду на те, що переважна більшість осіб, які знаходяться у них, ще не відбувають покарання, слідчі ізолятори було б не зовсім доречно відносити до установ виконання покарань. Ми погоджуємося з цими зауваженнями і в цій частині закон потребує змін.
Напевно, що важливою є новела про конфіденційне побачення адвоката зі своїм клієнтом. Це здається дивним, тому, що законодавство України доволі чітко передбачає зустріч адвоката зі своїм підзахисним без обмежень кількості і тривалості наодинці в рамках кримінального процесу, під час надання юридичних послуг. Але на практиці доволі часто в колоніях адвоката не допускають до клієнта, або, як це практикується в колонії №70 м. Бердичев Житомирської області побачення надається в кабінках для короткострокових побачень через скло. Щоб цього не відбувалось, законодавець визначив в Законі: “Засудженому забезпечується можливість спілкування з адвокатом та іншим фахівцем у галузі права в приміщенні без суцільного розмежуючого захисного скла за їхньою згодою.»
6 травня 2014 року Головою ДПтСУ Сергієм Стареньким видано окреме доручення щодо організації виконання зауважень і рекомендацій, викладених у доповіді Європейського комітету по запобіганню катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, за результатами візиту його делегації до України у період з 9 по 21 жовтня 2013 року. Доповідь ЄКПТ схвалена 7 березня 2014 року на 83-му засіданні ЄКПТ, під час візиту ЄКПТ в Україну її представниками були відвідані Дніпропетровський, Київський, Одеський і Сімферопольський слідчі ізолятори, Вінницька (№1) і Криворізька (№3) установи виконання покарань та Стрижавська виправна колонія (№81), а також зазначено про певні питання у діяльності Олексіївської виправної колонії (№25) за результатами перевірки її діяльності представниками ЄКПТ у 2012 році. Державна пенітенціарна служба України закликає учасників недержавного сектору бути збалансованими у коментарях стосовно умов і порядку виконання кримінальних покарань, тримання осіб, у слідчих ізоляторах. Продовжуючи думку керівника відомства хотілося б нагадати, що саме відкритість і прозорість роботи відомства є запорукою об’єктивного і всебічного професійного висвітлення інформації про порушення прав людини, або спростування такої інформації в разі відсутності порушень.
Погляд
Чи покине Україну «привид комунізму», або дещо про результати минулих виборів
Про вже минулі для нас вибори Президента України ще будуть багато писати. Їх аналізуватимуть політики і політологи, соціологи і журналісти…
Ми ще не раз будемо згадувати про непросту обстановку, через яку довелося оголошувати позачергові вибори глави держави і в якій відбувалося волевиявлення. А втім, коли це українські вибори – президентські чи парламентські - проходили у простій обстановці?
Та все ж, незважаючи на всі зовнішні і внутрішні загрози, певну тривогу про зрив народного волевиявлення позачергові вибори Президента України вже стали історією.
І поки ЦВК опрацьовує дані для остаточних офіційних результатів, є привід поговорити про суспільний результат, який теж отримали українці від цього процесу волевиявлення.
Отже, мабуть, вперше за роки своєї незалежності ми зробили відчутний крок до чесності і толерантності у виборчому процесі. Принаймні, цього разу країну не заливало брудом компроматів і так званого «чорного піару», за винятком, можливо, поодиноких випадків. Практично не було підкупу виборців як і залякування. Знову ж таки за винятком тих територій Донеччини і Луганщини, де люди фактично залишилися сам на сам із злочинними угрупованнями, і здійснити свого волевиявлення не змогли.
Очевидно, вперше ми обирали Президента не за принципом: подобається – не подобається, а виходячи з інтересів своєї країни. Довелося чимало спілкуватися з людьми. У кожного був свій мотив, але у результаті на виборчі дільниці пішли навіть ті, хто десятиліттями там не з’являвся. Люди голосували за обраних кандидатів, навіть маючи певні застороги щодо них. У багатьох було розуміння, що з огляду на зовнішні і внутрішні виклики, вибори краще провести в один тур. А тому заради цього дехто навіть міняв свої електоральні уподобання. Саме тому, що розуміли все це, так терпляче чекали у довгих чергах, щоб взяти бюлетень, щоб проголосувати.
На відміну, скажімо, від президентських виборів 2004 року, коли ситуація була наелектризована до краю. Відчула це тоді на виборчій дільниці, де голосувала. Тоді там зчинилася така колотнеча між спостерігачами від кандидатів, що викликали міліцію. Коли в приміщення ввірвалися люди у формі зі зброєю і гумовими кийками, на мить здалося, що, як то кажуть, «покладуть всіх»…
Нинішні позачергові вибори довели, що українське суспільство у громадянській свідомості значно переросло своїх політиків. Сьогоднішня «карта виборів» свідчить, що народ зробив рішучий крок для об’єднання країни, котру якраз політики ділили десятиліттями. Згадаймо, вперше теза про поділ країни на «Схід» і «Захід» прозвучала на президентських виборах 1994 року. Ще більше вона посилилася у ході президентських виборів 2004 року, що, власне, й стало підвалинами для сьогоднішніх «ігор у сепаратизм», у котрі втягнула Україну «команда золотих батонів».
Відсутність адмінресурсу – це ще один з важливих суспільних результатів сьогоднішніх виборів. Навіть якщо десь такі випадки і траплялися, то значного впливу на волевиявлення вони не спричинили. Це, мабуть, вперше за двадцять з лишком років «не зганяли» на площі міст тисячі бюджетників, щоб «підтримати» того чи іншого кандидата.
Дуже хочеться надіятися, що ці вибори стануть тим першим кроком, після якого більше не буде передвиборчих «масовок», «темників» і «джинсових» статей до редакцій газет, підконтрольних владі і всього іншого. Взагалі ніхто і ніколи не буде втручатися у право громадян вибирати того, кому вони довіряють.
А ще, це, мабуть, перші вибори, коли громадяни побачили, що у влади і політиків теж може бути «людське» обличчя. Керівники держави разом зі своїми громадянами стояли у черзі, щоб здійснити волевиявлення. Нехай і було в цьому трохи «хорошого» піару, але це вже не так важливо.
Більше важить те, що сьогодні, як то робиться, у цивілізованому світі, результати виборів вже за попередніми даними почали визнавати ті, кому волею обставин чи долі не вдалося перемогти у змаганні за президентський пост. Для кандидатів-суперників це, як то кажуть, справа дипломатії і виховання. Для країни – сигнал до спокою і злагоди.
І нарешті те, що, певно, можна назвати найголовнішим моральним результатом для українського суспільства – вперше за роки незалежності комуністична ідеологія наблизилася до мінімальних значень електоральних уподобань. Хочеться сподіватися, що це сигнал до того, що українці нарешті почали позбавлятися того комплексу, який не надто гарно називають «совком». І, можливо, ці результати не стануть випадковістю, а будуть вирішальним кроком, аби Україна нарешті позбавилася «привиду комунізму».
Отже, позачергові вибори Президента України відбулися. Значною мірою завдяки українському суспільству вони пройшли з дотриманням всіх необхідних прав і свобод, гарантованих Конституцією. Можна сказати, що для нас, українців, вони стали кроком до правди.
Тепер справа за тим, аби і найнята народом влада теж пішла дорогою правди, на яку ми всі так чекаємо.
Про «солом’яного бичка», «лісовий піар» і «колобків» української політики
Здавалося б, який стосунок має український фольклор до суспільних проблем? Та насправді він настільки виразний, що навіть дитячими казками можна пояснити багато що з сьогоднішнього життя.
От, наприклад, оповідка про «солом’яного бичка»? Хіба не методичний посібник з корупційних схем? Спочатку Дід обманом примушує лісову живність «влипнути по самісінькі вуха» у смолу. Потім, кожне з лісових звірят змушене відкупитися від старого подарунками, щоб повернутися додому і жити далі спокійно. Зовсім як в українських реаліях. «Корупційної смоли» в нас, на жаль, так багато, що Україна, за Індексом сприйняття корупції за 2013 рік, посіла 144 місце – поряд з Нігерією, Папуа-Новою Гвінеєю, Іраном, Камеруном, Центральноафриканською Республікою. (http://ukrainian.voanews.com )
Або казка «Пан Коцький»? Чим не зразок хорошого піару? Бо як інакше можна звичайного домашнього, нічим непримітного кота, та ще й, очевидно, з кепським характером, видати за такого велета, якого злякається вся лісова звірина? Чи не доволі і в нашому політичному, суспільному житті схожих персонажів?
А ніби невинна розповідь про колобка? З огляду на сьогоднішні події в Україні, вона дуже актуальна. Бо якщо підійти до дитячої казки з дорослими думками, то йдеться в ній про пройдисвіта, який «наставив носа» багатьом, поки на його шляху таки не зустрівся ще більший шахрай, чи то пак, шахрайка?
Останнім часом, образно кажучи, «українських колобків» теж чимало розкотилося з нашої країни. І не з порожніми руками. За даними ГПУ, українські чиновники-втікачі вивезли з собою мінімум 32 мільярди доларів готівкою. (http://ukr.segodnya.ua ) Чи повернуться ці та чимало інших, вкрадених в українців коштів, і коли сказати важко? Як і про те, чи відповідатимуть колись втікачі-чиновники за злочини проти свого народу? Адже й надалі продовжують безборонно покидати терени України.
Питання не в тому, чому і як втікають? Навіть найпростіший аналіз ситуації наводить на думку, що їм таки «дають втекти». Бо навіщо відпускати «під чесне слово» затриманого міліцейського чиновника, якщо до цього він вже порушив не те що звичайне «слово», а присягу. Як може раптом стати настільки «невидимим» голова обласної адміністрації, що його доводиться оголошувати у розшук? І навряд повз прикордонну службу у суміжні держави ці, звиклі до комфорту, втікачі перебираються чагарями по-пластунськи?
Схожих питань можна ставити чимало. От тільки відповіді на них знайти важко. Бо насправді поки що для українського суспільства так і не виправдалися сподівання на головне питання – на відкритість, прозорість у стосунках громади і влади, на правду.
Бо за всіма законами – правовими, моральними, людськими ті, хто ще вчора брав хабарі, маніпулював бюджетними коштами, мали б відповідати за законом, як це робиться у демократичному цивілізованому світі. Але не у нас.
Скажімо, що мають відчувати пересічні громадяни, коли чують, як призначений вже новою владою голова держадміністрації дякує за роботу своєму попереднику, хоча той за якийсь рік-півтора перебування на посаді у не дуже перспективному сільськогосподарському районі «напрацював» зі своєї державної зарплати на таке авто, на яке звичайному українцю треба трудитися мало не все життя? Хоча ні для кого не становить секрету, чиї фірми і фірмочки, хай і «записані» на свата та брата, вигравали тендери на різноманітні роботи, послуги тощо. І скільки потрібно було «занести», щоб не мати проблем із бізнесом.
Врешті, це тільки один незначний епізод. Можна наводити чимало інших, які засвідчують, що про прозорість майна і статків чиновників як важливого важеля протидії корупції поки що в Україні не йдеться. Доводити суспільству, що, справді, живуть на зароблене, вчорашнім посадовцям, навряд доведеться.
А тому чомусь здається, що дехто з них, трохи пересидівши скрутні часи, зможуть знову повернутися у владні кабінети. Так траплялося в Україні вже не раз. Такі «казкові» у нас справи.
Дефіцит правди відчувають не тільки пересічні громадяни. Не так давно на конференції «Честь професії 2014» журналісти України обговорювали уроки Майдану і Криму.( http://presa.ua ).
Серед іншого, зокрема зазначалося, що у своїй професійній діяльності, висвітлюючи складні питання, пов’язані з непростою нинішньою ситуацією в Україні, журналісти «…мають посилатися на коректні висновки уповноважених осіб». Але таких даних не отримують.
Врешті, мабуть, багато хто з нас задавався питанням, чому, як тільки в країні виникає якась складна проблема, чиновники високого рангу дають з приводу ситуації доволі протилежні за змістом і формою пояснення? Якщо дають взагалі.
Все більше виникає відчуття, що там, «наверху», знову повертаються до «незрозумілих ігор», якими від суспільства приховується реальний стан речей.
Хотілося, щоб це було тільки відчуттями. Адже поки що українці, навіть досить критично оцінюючи дії влади, все ж виявляють їй певну підтримку. Так, за даними опитування, проведеного соціологічною групою Рейтинг на початку квітня нинішнього року, 52 відсотки українців підтримують український уряд, 39 відсотків скоріше підтримують дії Верховної Ради, 46 відсотків підтримують і так би мовити діяльність президентської «гілки влади». ( http://pravda.com.ua )
Хоч ці показники навіть дещо виросли у порівнянні з березнем нинішнього року, та все ж грань між довір’ям і недовірою все-таки доволі незначна. І може легко перерватися, якщо замість конкретних і чітких відповідей на виклики сьогодення суспільство й далі чутиме від чиновників високого рангу пояснення, котрі більше схожі на дитячі казки.
Жертви політичних репресій
Круги истории и пузыри сознания
В январе 2003 года, Самуил Петрович Ярмоненко, 83-летний профессор, доктор биологических наук, закончивший войну майором медицинской службы, записал в своих воспоминаниях следующее.
Мне случайно пришлось быть непосредственным свидетелем той дикой расправы с целым народом, которая получила название выселения крымских татар. Это был конец войны, лето 44 года. Ситуация на фронте была оригинальная, ее очень мало описывали: Крым из источника постоянных острейших боев внезапно превратился в глубочайший тыл. Когда севернее войска уже подходили к границам Советского Союза, в Крыму еще продолжалась война, немцы там задержались сначала под Керчью, потом под Феодосией, а потом уже последние бои были под Севастополем, наиболее тяжелые. Немцы пытались остатки своих войск эвакуировать на суда, наши расстреливали их, была дикая бойня. Так или иначе, нам достаточно просто удалось овладеть всем побережьем Крыма, и Крым оказался в глубоком тылу, где-то в 300-400 км от боев, превратился в тыловой участок. Из всей нашей Отдельной Приморской армии оставили одну–единственную дивизию на охрану побережья.
Я к этому времени был начальником полевого госпиталя, который находился в селении Коккозы, что означает “голубые глаза”, на перевале Ай–Петри, в очень красивом горно-лесистом массиве, и неожиданно оказался как бы в тылу. Жил я в семье двух глубоких стариков татар, очень скромных, милых. Их сын, Герой Советского Союза, очевидно, мой ровесник, был на фронте. И они относились ко мне очень заботливо и нежно. Ничто не предвещало беды. Они не говорили ни слова по-русски, но мне было легко с ними общаться, потому что в свое время я жил в Уфе и учил там в школе башкирский язык, а он очень близок к татарскому.
И вот однажды на рассвете, часов в пять–шесть я проснулся от того, что мне на лицо капает вода. Открыл глаза – надо мной сидит “опа”, тетя, и плачет. Я спрашиваю: “Что случилось?” Она говорит: “Нас выселяют”. – “ Кто? Куда?” – “Вот нас выселяют... военные пришли и выселяют”. Причем я с трудом разобрал, потому что не настолько знал хорошо язык... Это я сейчас говорю “выселяют”, а как она тогда сказала, не помню... что-то вроде “выгоняют”...
Я вышел, смотрю: по улицам поселка какое-то странное движение, вооруженные солдаты, телеги движутся взад-вперед, на них люди, происходит что-то совершенно непонятное. Я остановил первого же офицера – я к тому времени был майор, а остановил лейтенанта – и спрашиваю: “Что происходит?” Он говорит: “Мы выполняем приказ, выселяем всех крымских татар”. Кстати говоря, не только татар, все население из Крыма тогда выселялось, за исключением русских. Там и греки попадали, и все. Среди прочих, были и советские чиновники, и партверхушка, они-то первые приехали, как только Крым освободили.
Я говорю: “Вот я живу у стариков, и их выселяют. У них сын – Герой Советского Союза. Куда их брать? Зачем?” Он говорит: “Я сделать ничего не могу, единственное, что я вам обещаю: езжайте к нашему командиру батальона, который за этот сектор отвечает, он вам, наверное, покажет приказ, а мы ваших стариков не тронем, пока вы не вернетесь”.
Ну, я сел в машину, помчался в Карасу- Базар, райцентр, километрах в 15 -20, где был штаб батальона. Там оказался майор, приятный парень, командир одного из батальонов московской дивизии НКВД, ей была поручена экзекуция. Когда я к нему пришел и рассказал, он говорит: “Я ничего не могу поделать. Вот, смотри...” И показывает мне приказ, где все четко написано. Одновременно шла эвакуация из четырех мест. Всех сгоняли к четырем крымским железнодорожным станциям: в Симферополь, Керчь, Феодосию и... уж не помню, что четвертое... Джанкой, кажется. А там всех должны были погрузить на эшелон и куда-то увезти. Между прочим, для меня это была уже вторая подобная акция... до этого при мне – хотя я не был непосредственным свидетелем – выселяли чеченцев, ингушей и осетин на Кавказе.
Так вот, я опять объяснил, что речь идет о родителях героя, который воюет на фронте, это же дикость, я могу, если угодно, дать любую справку, подписать бумагу. “Нет, – майор говорит, – ничего не выйдет. Есть инструкции: совершенно категорически, никаких поручительств, ни одного невыполнения приказа, все должно быть очищено. Одно могу тебе посоветовать. Им разрешается с собой брать пятьдесят килограммов груза на человека, а они все теряются и берут всякую ерунду. Кто орехов набивает наволочку, кто подушки тащит. А надо постараться дать кормежки, потому что маловероятно, чтобы они вскоре ее получили“.
Ну, все, я ничего не мог больше сделать, примчался обратно. Действительно, мои старики, ожидая меня, и орехов в наволочку наложили, и подушки взяли... Да у них ничего больше и не было. Было две козы, молоком которых они меня поили и сыр из него делали, вот и все богатство этих людей. Я вызвал своего начальника продовольственного снабжения и говорю ему: “Давай-ка быстренько на 50 кг набьем им с собой еды”. Но, когда мы начали это делать, вспомнили, что они татары, а у нас еда-то какая была: свиная тушенка, это тоже невозможно. Но набили все же, нашли там какую-то курятину в желе, американцы прислали нам, еще что-то, сахар в конце концов, масло топленое в металлических банках, тоже американское...
Ну и все... усадили мы их, плачущих, в повозку, и их увезли.
Ужасно и то, что происходило в последующие три или четыре дня. Дело в том, что Крым из населенного благодатного края превратился в пустыню... Ни одного человека не осталось, все население угнали. А скот весь остался. И вот по всему полуострову бродили недоеные коровы, некормленые куры. Это страшное зрелище.. Как-то стали их военные приручать, а еще чуть позднее стали приезжать первые переселенцы из средней Руси, из Воронежа, Курска и проч. С чего они начали? С того, что стали искать вино... Действительно, татары держали вино в бочках либо в подполах, либо в глинобитном полу террас. Разбивали полы... Все превратилось в пьяную оргию. Такой был кошмар: бродячий скот и пьяная оргия... Еще через пять–шесть дней я получил назначение на 4-й Украинский фронт и уехал в действующую армию.
Из рассказов я узнал, что было в Крыму дальше. Там ведь рос виноград, а приехавшие крестьяне не знали, как за ним ухаживать. Зато в Крыму не было картофеля. Вот они все перепахали, все прекраснейшие виноградники, и засадили картошкой. Крым очень долгое время приходил в себя.
Как объясняли выселение татар? До нашего сведения довели через политорганы, что в Крыму была какая-то организация, которая якобы сотрудничала с немцами в период оккупации. И преимущественно ее членами были татары, что очевидно, поскольку они преимущественно и жили там.
Интересно, они кричали «Крым наш»?
Вчера, в 70-ю годовщину описанных выше событий, на улицах Симферополя появились БТРы, автозаки, вооруженные люди; над головой летали вертолеты и еще какие-то железяки в таком количестве, что за ними неба не было видно. Всё это гремело, лязгало, угрожающе рычало. В таком антураже прошли, несмотря на запреты, траурные мероприятия. Не там, где обычно, - не на главной площади Симферополя, а на площади перед мечетью, но прошли.
С редким в наши дни благородством крымские татары подчеркнуто не говорят о тех своих проблемах, которые не были решены независимой Украиной, - о том, что многие до сих пор живут во временных хижинах, а статус коренного народа крымские татары получили только недавно. Напротив, подчеркивают, что четверть века они могли жить свободно и говорить открыто то, что думают, и это – ценность, Но мы-то знаем, что было много такого, чего не впишешь в славные страницы украинской истории. Оправданием – довольно слабым – может служить разве что тот факт, что Украина, реши они проблемы крымских татар, заплатила бы по чужим счетам.
Теперь, когда «крымнаш», Россия, преемница СССР, не может не признать своими и старые неоплаченные долги. Причем – дважды не может. И потому, что считает крымских татар своими гражданами, и потому, что они – жертвы преступления, совершенного СССР. К слову, русских в Крым тоже не ветром надуло. РФ в ответе и перед теми, явно не понимавшими, во что они ввязались, кого свезли в Крым из разных русских областей и поселили в чужих домах. Точнее, теперь уже – перед их потомками, но от этого ситуация легче и проще не становится.
В пятницу, во время встречи с представителями крымских татар, Путин, упомянув о скорбном юбилее 18 мая, тут же подчеркнул, что русские пострадали от репрессий больше всех других народов.
Странно было бы, если бы он этого не сказал. С тех пор, как прибалтийские историки и общественность буквально вырвали у ЦК КПСС признание в том, что секретный протокол пакта Молотова-Риббентропа все-таки существовал; а затем, выбирая из многих зол наименьшее, советское руководство решило сознаться в катынском преступлении, эта фраза, как магическое заклинание, звучит постоянно. Она является обязательной частью разговора с поляками о Катыни, с украинцами о голодоморе и коллективизации, с народами Прибалтики – о советизации. Ну и так далее. Каждый знает, что список народов, ставших жертвами преступлений СССР, очень длинный.
Бесспорно, число жертв, принесенных народом-гигантом, было наибольшим. В процентном отношении дело выглядит иначе. Во время депортации погибло сорок процентов крымских татар , а были народы, которые в годы коммунистического правления просто перестали существовать, то есть их жертвы составили 100 процентов. Такого с русским народом, слава Богу, не случилось.
Но к чему эта дурацкая арифметика? Разве преступление становится большим или меньшим в зависимости от того, сколько человек пали жертвой другого, такого же преступления? Разве одним злодеянием можно оправдать другое?
Четверть века я безуспешно пыталась постичь смысл этой фразы, и вот недавно он стал зримым, выкристаллизовался в безобразную картину – вооруженные мужчины творят беззакония, прячась за спинами женщин и детей. Как и предсказывал государственный лидер РФ. Точно так же 25 лет пытаются прикрыть преступников народом, который «пострадал больше всех». Вы же не станете стрелять в народ. В многострадальный. Даже стрелами морального осуждения. Убедить, что речь не о народе, а о совершенно конкретных преступниках, невозможно – народ и партия едины, как вы знаете.
Разорвать это единство самому многострадальному народу легко. Надо просто заявить: «Они – не мы, мы – не они», Но сделать этого за него не сможет никто. Говорю об этом потому, что предвижу в ближайшее время активные действия мощной идеологической армии РФ на крымско-татарском фронте. Пророческий дар здесь не нужен. Разговор о депортации крымских татар 1944 г. невозможен в жанре оды непорочным рыцарям света, ведущим бой со вселенским злом. А именно так, и только так и надлежит – теперь уже практически на законодательном уровне, – говорить об участии СССР во Второй мировой войне. Само существование крымских татар есть мощный удар по идеологии восстановления советских ценностей, реставрации былой имперской мощи СССР, поскольку эта идеология, как известно, зиждется на беатификации последней войны.
Больше всего Владимиру Владимировичу Путину сейчас хотелось бы, чтобы Ярош продолжил свои разговоры о необходимости партизанской войны в Крыму «с использованием татарского фактора». Никакой партизанской войны, конечно, не было бы, но это позволило бы из самых благих побуждений начать массовые репрессии против крымских татар. Почти как 70 лет назад…
Будем надеяться, однако, что горький опыт последних месяцев заставил нас несколько поумнеть. Правда, опыта действий с умом у нас маловато, но… Будем стараться.