1. Схоже на те, що головний акцент уваги в президентському проекті зроблено на модифікації політико-правових стосунків очільника Української держави з парламентом, урядом і органами місцевого самоврядування. Так, за проектом конституційних змін від Президента (див. оновлену редакцію статті 81 Конституції), «парламентська коаліція у Верховній Раді України відповідно до Конституції України вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем’єр-міністра України, а також відповідно до Конституції України вносить пропозиції Прем’єр-міністру України щодо кандидатур до складу Кабінету Мі-ністрів України».
При цьому, як і раніше, «парламентська коаліція у Верховній Раді України формується протягом тридцяти днів з дня відкриття першого засідання Верховної Ради України, що проводиться після чергових та позачергових виборів Верховної Ради України, або протягом тридцяти днів з дня припинення діяльності парламентської коаліції у Верховній Раді України». Нині, однак, брати участь у формуванні коаліції (а не лише входити до її складу) можуть разом із партійними фракціями поодинокі народні депутати України.
Як це витікає із тексту запропонованих змін, парламентська коаліція, як і раніше, має діяти у Верховній Раді України на постійній основі. Тобто вже вкотре, починаючи з грудня 2004 року, залишається не зовсім зрозумілим, для чого має існувати (й відновлюватися) парламентська коаліція у випадку, якщо Кабінет Міністрів України є повністю сформованим. Адже відповідно до статті 80 чинної Конституції (у пропозиціях Петра Порошенка її залишено у незмінному вигляді) народні депутати в своїх політичних симпатіях і антипатіях є цілком вільними й не несуть жодної юридичної відповідальності за висловлювання у парламенті та за результати свого голосування.
Тобто навіть в межах процедури формування уряду члени парламентської коаліції є юридично вільними. Прикметно, що від самого початку (1996) стаття 80 Основного Закону України не передбачала яких-небудь виключень в своєму застосуванні. Тому й сьогодні єдиним виправданням існування парламентської коаліції залишається її активна участь у формуванні чи доукомплектуванні Кабінету Міністрів України. Але якщо уряд сформовано у повному складі, подальше незмінне існування коаліції, як на цьому наполягає Конституція, втрачає юридичний сенс. Обмежено актуальними залишаються хіба що морально-політичні аспекти її присутності в політичній системі.

2. З іншого боку, за статтею 90 проекту від Петра Порошенка, «Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо: 1) протягом тридцяти днів у Верховній Раді України не сформовано парламентську коаліцію відповідно до статті 83 цієї Конституції». Формально-юридично це означає, що спочатку парламент, а пізніше (опосередковано) і уряд можуть бути розпущені просто через вихід із коаліції певної критичної маси народних депутатів. Наприклад, якщо коаліцію складатимуть 226 народних депутатів, то вихід із коаліції навіть одного з них становитиме цю критичну масу.
Все це означає, що якщо на протязі 30 днів поспіль Верховна Рада України не спроможеться поновити парламентську коаліцію до мінімальної кількості (226) народних обранців, то її подальше існування потрапить в пряму залежність від політичної волі Президента. Чи припинятиме Президент у цьому випадку достроково парламентські повноваження, чи й надалі зберігатиме status quo – буде залежати лише від його політичного настрою. Можна, однак, здогадатися, що якщо Президент буде висуванцем опозиційних політичних сил, які складатимуть в парламенті меншість, до його рук завдяки цій нормі потрапить важіль, який потенційно допомагатиме «обвалювати» парламент навіть тоді, коли справжньої урядової кризи не існуватиме.
Усе це може здійснитися завдяки тому, що проект Конституції вимагає присутності коаліції у Верховній Раді навіть тоді, коли про формування чи переформатування урядових структур не йдеться. Звідси виникає логічне запитання: якщо коаліція повинна існувати і поза межами організаційного забезпечення формування уряду, то який у цьому міститься додатковий сенс? Логічно очікувати, що коаліція буде гарантовано підтримувати урядові законопроекти. Але, строго кажучи, всі народні депутати й у цьому відношенні є вільними. Так само як політично вільною, принаймні на конституційному рівні, залишатиметься у своїх преференціях й опозиція.
Навпаки, якщо Президент за своїми поглядами буде близьким до парламентської більшості, тоді вимога постійного існування коаліції ризикує перетворитися на засіб шантажу Президента з боку опозиційних сил. Загалом, хоча вищенаведене нібито й не посягає на стабільність конституційного ладу, проте вочевидь не сприяє сталості політичного повсякдення.
Як вже не раз відмічалося в українській публіцистиці, якщо кількісний склад коаліції буде лише мінімально необхідним, переманювання народних депутатів до виходу з неї може спричинитися до серйозного ураження політичної надбудови країни. Зокрема, якщо Президент буде опозиційно налаштованим до коаліції незначної (кількісно) більшості, він матиме можливість розпускати Верховну Раду після спровокованого його парламентськими симпатиками виходу з коаліції навіть кількох депутатів. У випадку ж, коли коаліція незначної більшості буде політично прихильною до Президента, опозиція намагатиметься спокушати народних депутатів до виходу із її складу. Щоправда, у цьому випадку політичний шантаж обіцяє бути менш дієвим, оскільки Президент, строго кажучи, не зобов’язаний розпускати Верховну Раду через ситуативний розвал коаліційних сил.
Так або інакше, закріплена (пролонгована) в проекті від Президента ідея постійно діючої (чи просто існуючої) коаліції не виглядає по-справжньому конструктивною. Краще було б надати Президентові право розпускати парламент просто тоді, коли останній стане неспроможним протягом тридцяти днів поспіль сформувати чи доукомплектувати уряд. Крім того, залишається незрозумілим, як можна апріорно пересвідчуватися у наявності або відсутності коаліції без спроби реального голосування її членів «за» чи «проти» конкретних кандидатур на посади міністрів або прем’єра?

3. Як це витікає із статті 85 проекту, Верховна Рада України повинна надавати згоду на призначення Президентом Голови Служби безпеки України, Голови Державного бюро розслідувань, Генерального прокурора України. При цьому лише Генерального прокурора парламент може в подальшому сам відправити у відставку. Інших посадових осіб з цього переліку може звільнити виключно Президент.
Якщо ж врахувати ще й те, що Верховна Рада призначає, за проектом змін, Прем’єр-міністра України за поданням Президента, який, у свою чергу, добирає кандидатуру останнього не більше ніж «з урахуванням пропозиції парламентської коаліції», а не бере її від коаліції (як нині) безпосередньо, то стає зрозумілим, що про послаблення президентського початку у задекларованій Петром Порошенком конституційній моделі (див. його інавгураційну промову) не йдеться.
Крім того, кандидатури на посади Міністра закордонних справ України та Міністра оборони України хоча й призначаються Верховною Радою України за поданням Прем’єр-міністра України, проте офіційне подання щодо цього належить заздалегідь погоджувати з Президентом. Зовсім без участі парламенту Президент призначає на посаду й звільняє з посади Голову Служби зовнішньої розвідки України. Якщо долучити до цього переліку ще й обов’язок Президента призначати на посади без подання Кабінету Міністрів та звільняти з посад представників президента в регіонах і районах України, то стане зрозумілим, що про послаблення виконавчої вертикалі в президентському проекті конституційних змін не йдеться.
Більше того, Президентові також надається право достроково припиняти повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим, а також будь-якого органу місцевого самоврядування, якщо висновком Конституційного Суду України буде встановлено, що котрийсь із цих суб’єктів своїм рішенням (формально навіть одним) порушив Основний Закон України.
Реально це означає, що Президент може відносно легко припинити повноваження представницького органу Автономної Республіки Крим або будь-якого органу місцевого самоврядування за підтримки Конституційного Суду. При цьому слід брати до уваги й те, що за проектом поправок від Президента останній не лише призначає шістьох з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України, але й зберігає за собою право в будь-який час їх звільнити. Поді-бна схема стосунків президента з Конституційним Судом не лише підриває принцип незалежності Конституційного Суду і його суддів, але й робить надмірно вразливою до державного втручання всю систему органів місцевого самоврядування в Україні.

4. Загалом, можна стверджувати, що за проектом конституційних змін від Петра Порошенка Президент постає перед українським суспільством не стільки в якості інтелектуала, політичного авторитета і лідера нації, скільки в якості її вищого воєначальника, силовика, сучасного гетьмана. Але якщо все це виглядає саме таким чином, то в чому тоді проявляється громадянська складова президентського конституційного проекту?
На медійно-політичному рівні Петро Порошенко не раз декларував свою прихильність до посилення демократичних начал у державному управлінні, до ідеї децентралізації влади, до більш чіткого розділення державних справ, з одного боку, і справ громадянського суспільства, з іншого. Президент Порошенко не раз наголошував на необхідності виявляти значно більший обсяг державної уваги і підтримки регіонам, заперечуючи при цьому, однак, доцільність будь-якого з варіантів федералізації України.
Так або інакше, Українська держава вже давно вимагає значного посилення уваги до своїх регіонів (провінцій в цілому) на стратегічному рівні. З іншого боку, цілком зрозумілим є й те, що самого лише конституційного визнання регіональних інтересів, модернізації виключно внутрішніх мережевих структур самоврядування недостатньо. Сьогодні регіони і провінція України в цілому мають одержати суттєву підтримку на найвищому державному (парламентському, урядовому) рівні.
Якщо ідея федеративної України для Петра Порошенка залишається неприйнятною, хоча при цьому він й надалі прагне до серйозного посилення конституційних гарантій задоволення регіональних інтересів, то без двопалатного парламенту Україні не обійтися. Невипадково двопалатні парламенти є характерною ознакою не лише федеративних країн чи більшості старих демократій. Їх сучасне існування зовсім невипадково пов’язується не тільки з федеративним устроєм країни.
Насправді двопалатні парламенти успішно функціонують нині в багатьох унітарних країнах. Зокрема, двопалатними є парламенти Франції, Іспанії, Італії, Польщі, Нідерландів, Хорватії, Японії тощо. Вони ефективно забезпечують не лише представництво інтересів провінцій, але й поєднують в собі надпартійний політичний консерватизм вищої палати із здоровим глуздом палати нижчої. Залежно від конкретних обставин вони можуть ефективно підсилювати або обмежувати одноосібну політичну владу.

5. Що ж стосується відображення в президентському проекті ідеї модернізації українського самоврядування, то слід визнати, що ця тема не набула в ньому належного розвитку, масштабу і юридичної підтримки. По-перше, органи місцевого самоврядування отримують, за проектом, не посилення, а ослаблення каналів зворотного впливу на державу (центр) через президентських представників. Якщо будь-якого з нині існуючих глав місцевих державних адміністрації обласна або районна рада може фактично відправити у відставку двома третинами своїх голосів, то для представників президента подібної загрози, за проектом, не передбачається. По-друге, представники президента втрачають і той зв’язок з колегіальним початком у виконавчій гілці, який нині мають глави держадміністрацій завдяки своєму призначенню на посаду за поданням Кабінету Міністрів.
Тобто якщо досі глави місцевих державних адміністрацій призначалися на свої посади за поданням колегіального органу – Кабінету Міністрів, то за проектом від Петра Порошенка представники Президента на місцях робляться креатурами виключно Президента. У цьому випадку вони виступають не стільки носіями й репрезентантами центрально-державних інтересів, скільки надзвичайними й повноважними особистими посланцями (комісарами) глави держави.
Потенційно це загрожує відродженням (посиленням) сумнозвісного українського «дуалізму» у виконавчій гілці. Не варто забувати, що виконавче двовладдя в Україні вже давно зробилося системно-структурним. Досить згадати конкуренцію політичних амбіцій Прем’єр-міністра Ю.Тимошенко і Президента України В.Ющенка на місцевому рівні. Останній свого часу прямо забороняв главам держадміністрацій приїжджати в Київ на урядові заходи чи консультації з Прем’єр-міністром. Ще більш рельєфно українське виконавче двовладдя проявилося в конкурентних стосунках РНБО з Кабінетом Міністрів.
Так або інакше, якщо український Президент планує бути більшою мірою уособленням (відкритим чи прихованим) спроможностей виконавчої гілки влади, то це зобов’язуватиме його працювати в унісон з урядом і vice versa. Якщо ж він прагне бути, головним чином, символом національного згуртування, тоді його повноваження (за проектом) виглядають надто обтяженими конкретикою. З огляду на список повноважень Президента в запропонованому проекті, глава Української держави планує бути чимось суттєво більшим, ніж тільки символом нації, наділеним представницькими функціями. Саме тому питання про конституційний механізм стримувань і противаг по відношенню до його фігури набуває в Україні особливого резонансу.

6. Що ж стосується проблеми вдосконалення адміністративно-територіального устрою України й загальної модернізації системи нашого самоврядування, то вони в конституційному проекті від Президента виглядають недостатньо розробленими. Без відповіді залишається, наприклад, питання про те, чому президентський проект визнає можливість існування громад у селах, селищах і містах (так само – в містах-мільйонерах), але не визнає їх на районному і обласному рівні. Адже громади – це субстантивне втілення феномену політичної інтеграції (почуття спільності долі, «ліктя») людей на місцевому рівні. Якщо відчуття спільності долі мешканців певної території виникає й закріплюється, реально виникають і закріплюються територіальні громади. Якщо в Україні існують органи публічної влади районного і обласного рівня, то це означає також і те, що в межах юрисдикції районів і областей спостерігається відповідна політико-адміністративна згуртованість населення, колективна ідентичність.
Не виключено, що кращим варіантом конституційної реформи міг би стати підхід, за яким Конституцією визнавалось би існування громад сільського, селищного, міського, районного та обласного рівнів. Адже хто сьогодні наважиться заперечувати той факт, що населення Луганської і Донецької областей України представляє собою анклав пасіонарної напруги виняткового змісту?

7. Якщо придивитися до конституційного проекту Петра Порошенка під максимально широким кутом зору, то він постане перед нами в якості набору тактичних за своїм юридичним масштабом засобів, скерованих на досягнення важливої стратегічної цілі. Не дивно, що майже відразу після ознайомлення з ним виникає питання: чи можна подібними тактичними кроками досягнути стратегічних зрушень? Принаймні ми можемо завжди наполягати на тому, що доброякісних перемін можна добитися лише адекватними (так само доброякісними) засобами.
Головне завдання, яке стоїть перед українським конституціоналізмом сьогодні – це запровадження гарантованих судовою системою чесних правил гри для всіх. Наслідком успішного втілення цього проекту мали б стати економічна лібералізація й подальша «ринкізація» України, вчасне розпізнавання й адекватне винагородження її творчих талантів, спрощення й пришвидшення всіх соціально-бізнесових трансакцій, подолання демагогії в сфері прав і свобод людини. Перегляду потребує також існуючий в Україні перелік вищих конституційних цінностей.
Зокрема, українські правоохоронці і Збройні Сили в цілому не лише охороняють і забезпечують, але й реально відстоюють незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. Щоденно вони жертвують для цього своїм життям і здоров’ям. За цих обставин мало б стати давно зрозумілим, що най-вищою соціальною цінністю в Україні є не життя і здоров’я людини як фізичної істоти (стаття 3 чинного Основного Закону), а свобода, вільний стан Українського народу. На жаль, в конституційних ініціативах Петра Порошенка про подібне поки що не йдеться.

Аннексия Крыма и широкомасштабная дестабилизация Восточной Украины, которую организовывает, финансирует, снабжает оружием и людьми Кремль, представляют собой беспрецедентные и очевидные нарушения всего нормативного аппарата, который определяет отношения между европейскими государствами с конца Второй Мировой войны (Хельсинкский заключительный акт, Устав ООН, Будапештский Меморандум). Поэтому они знаменуют собой радикальный перелом всего европейского правопорядка.

Чтобы полностью осознать значение этого перелома и оценить все его последствия, необходимо понять сущность режима, сформировавшегося в России. Наша способность найти адекватные решения злободневным украинским проблемам зависит от этого. Но это не все: от этого зависит дальнейшая сплоченность Европейского Союза, более того, сама его устойчивость, а также возможность того, что граждане России смогут, наконец, обрести надежду построить в своей стране общество, основанное на принципах демократии и права. Таким образом, ставки огромны.

Итак, Россия – а не Украина – является источником этой истории. Той истории, что так и не узнала настоящего разрыва с прошлым, той истории, что явно возобновляется в 1999 году с приходом В.Путина к высшей власти. Эта дата, похоже, знаменует собой окончание демократических исканий методом проб и ошибок сначала советского, а затем русского общества. Сторонники сильного государства, которые так никогда и не сложили оружия, одержали решающую победу именно в этот момент. Именно они торпедировали Горбачева, умело играя на чувствах неудовлетворенности и ностальгии части аппаратчиков бывшего коммунистического режима, а также на сильных и слабых сторонах Б.Ельцина. Затем оставалось лишь дать понять, кто именно является хозяином положения, некоторым олигархам, вообразившим, что им принадлежит действительная власть, таким, как Б.Березовский, «делатель королей», или М.Ходорковский, надеявшийся свободно и автономно управлять своей экономической империей, а также участвовать – дерзость безумцев! – в политической жизни страны.

Сущность новой русской системы

Хотя контуры идеологической доктрины В.Путина заметны уже во время начала 2-й чеченской войны в 1999 г и в период его первой предвыборной компании, прошло некоторое время, прежде чем появилась развернутая формулировка идеологии правопреемника Б.Ельцина, которая, как и любая идеология, «чаще всего не осознает ни своего собственного значения, ни последствий, к которым она может привести»[1]. В 2005 году она получает куда более определенное выражение. В этом году президент Российской Федерации заявляет в Берлине, что «распад Советского Союза является самой большой геополитической катастрофой ХХ века». Эта катастрофа двояка: имеется в виду и империя, и система власти.

Похоже, что первоочередной задачей российского президента становится учреждение новой системы власти посредством постепенной деконструкции элементов демократии, привнесенных в российское общество в конце 80х-начале 90х годов, и одновременным возведением новой вертикали власти. В 2008 году, в конце второго президентского срока В.Путина, этот процесс преобразования в общем и в целом закончен, во всяком случае, он достаточно завершен для того, чтобы позволить В.Путину сделать вид, что он «уступает» место Д.Медведеву. К этому времени демократия в России стала по многим параметрам потемкинской деревней.

Любая перемена власти кажется отныне невозможной. Парламент низведен до роли регистрационной палаты решений, принятых в другом месте. Увеличивается количество законов, губительных для гражданских свобод. Правосудие находится в подчинении власти (по меньшей мере, в отношении тех дел, которые важны для нее). Олигархи прекрасно поняли, что широкая автономия, предоставленная им, лежит в строгих границах их лояльности по отношению к системе и их подчиненности ей. Большинство средств массовой информации – и особенно телевидение – были превращены в преданных Кремлю вещателей. Вся фактическая власть полностью принадлежит теперь этой самой «вертикали», где силовые структуры занимают тот центр, который ранее, в советской однопартийной системе, принадлежал партии. Средства, им предоставленные, значительно увеличились. Так, только в течение последних четырех лет (2009-2013), ресурсы сил охраны порядка увеличились на 50%, а ресурсы военных сил – на 80%[2].

На основе фундаментального различия между «тоталитарной властью» и «тоталитарным режимом», разработанного М.Гоше, можно утверждать, что в 2012 г., в начале третьего президентского мандата В.Путина, российская власть стала тоталитарной. Эта власть «контролирует и угнетает»[3] общество. Ярким свидетельством тому является ее способность растворить при помощи умелой дозировки поощрений и целевых репрессий мощное протестное движение, возникшее после президентских выборов 2012 г. Но если отныне российская власть контролирует общество, «она его еще не пропитала полностью». Граждане России не имеют никаких средств воздействия на политические структуры, но поддержка ими режима основывается на посылках скорее прагматических. Они приписывают новой власти восстановление некоторого порядка и определенное экономическое благосостояние.

Но до последнего времени они оставались мало восприимчивы к идеологии, которую предполагает эта система власти. Украинская демократическая революция, Евромайдан, дает власти возможность куда более глубокого проникновения в российское общество. То, что вначале было проигрышем для русских правящих кругов – ниспровержение режима В.Януковича, который почти преуспел в исполнении заданной ему Москвой задачи – разрушение изнутри украинской государственной структуры, превратилось с момента аннексии Крыма в блестящую операцию по мобилизации российского общественного мнения, а также разъяснения идеологических основ.

Идеология в становлении

Тем не менее, это не значит, что преобразование, имеющее место в Москве, может быть уподоблено «большому скачку от тоталитарной власти к тоталитарному режиму», как те, что были осуществлены Сталиным в 30-е или Мао-Цзэдуном в 60-е годы. Для этого ему не хватает того, что могло бы заменить светскую религию большевистской системы, эту иудео-христианскую ересь, в которой Освобожденный Человек предстает нависающим и недостижимым богом. Поэтому российская власть совершенно естественным образом ищет в опыте различных тоталитарных государств, в русской и советской истории, а также у новых идеологов русского величия источники для нового идеологического цемента.

Так, если российская система власти заимствует многое у большевизма, «начального момента тоталитарного периода»[4], от которого она так никогда полностью и не отреклась, ее идеологическая модель отсылает скорее к modus operandi Сталина, задействованного после расторжения пакта Молотова-Риббентропа, когда мало уже применявшаяся и достаточно изжившая себя коммунистическая идеология была с ходу заменена советским патриотизмом, в котором смешались имперская ностальгия, идея об особенной роли русской цивилизации, сопротивление загнивающему Западу, «антифашистская» борьба, экспансионизм, милитаризм, .... , «национал-большевизм»[5], как называет его Т.Снайдер, ante litteram.

Современный характер нового русского режима

Многочисленные западные аналитики считают, что российский президент – великий тактик, но ничтожный стратег. Они настаивают на негативных для России последствиях – краткосрочных, и особенно, среднесрочных – аннексии Крыма и широкомасштабной дестабилизации Восточной Украины (девальвация рубля, ускорение оттока капиталов, большие затраты на Крым). Они настаивают также на эффективности примененных к России санкций... Некоторые другие успокаивают себя тем, что отводят России роль региональной державы. Немногие обращают внимание на выгоды, которые получило российское руководство от имеющего сейчас место преобразования: идеологическая мобилизация и народная поддержка, невиданная до того; придание военным силам большей значимости; насильственный захват значительных газовых и нефтяных украинских ресурсов в Азовском и Черном морях, а также конфискация многочисленных крымских активов и перераспределение среди членов вертикали власти тех и других в форме новых доходов; усиление разногласий между членами Европейского Союза; консолидация новой политической модели в среде как правых, так и левых реакционеров, размножившихся в среде дряхлеющих демократий и буксующего европейского проекта…

Мы же полагаем, напротив, что эта система власти и этот становящийся режим обладают реальной целостностью и некоторой прочностью, именно в силу своих глубоко современных качеств. Осознав ограничения марксистско-ленинской системы, она стала не только совместимой с рыночной моделью экономики, но, более того, она принялась черпать из нее значительную часть своей мощи. Потому что экономика управляемого рынка является не только куда более эффективной, чем централизованная плановая экономика, которая привела к краху советскую систему, она также позволяет строгий контроль над всеми теми отраслями экономики, которые считаются стратегическими (энергия, полезные ископаемые, оружие...), и, что самое важное, политику перераспределения – экономическую и символическую, щедрую и эффективную – в вертикали власти.

Кроме того, избавившись от идеологической оцепенелости коммунистической системы, которая привела к возникновению мумифицированной геронтократии, новая система власти получила возможность выбирать и кооптировать насколько блестящих настолько и свободных от всяческих угрызений совести личностей (С.Лавров, С.Шойгу, Д.Рогозин...) Last but not least, новая система усовершенствовала модель лже-демократии, крайне модернизированную и действенную, которая зиждется на двух столпах: с одной стороны, угрожающий аппарат контроля и точечных репрессий; с другой, мощная пропагандистская машина, непрерывно распространяющая поддельные дискуссии, поддельные репортажи, поддельные возмущения, поддельные обвинения... Машина, совершенно отличная от той туго затянутой в корсет пропаганды умирающего советского строя, которая породила столько красочных советских анекдотов.

Подобного рода система может приспособиться к некоторой степени изоляции от Запада. Куда более гибкая, чем советская система, и набравшая силу с помощью необъятных резервов сырья, она может обеспечить себе альтернативный выход из трудного положения, о чем свидетельствует, помимо другого, мега-контракт о поставке газа стране, управляемой другим тоталитарным режимом, Китайской Народной Республике, подписанный в мае 2014 г. Иран, который всегда мог рассчитывать на Москву, как о том свидетельствует безоговорочная поддержка Россией Сирии, также является ключевым элементом стратегии диверсификации, проводимой Кремлем. И если считать, что Туркменистан не подчинен режиму «ограниченного суверенитета на новый лад», Иран, освобожденный от международных санкций, станет завтра дверью для России, через которую она получит доступ к огромному рынку Южной Азии, и в первую очередь, рынку Индии, которая все еще живет прошлым страны-колонии, пленницы старинных альянсов, и которая с трудом видит в себе самую многонаселенную демократию в мире.

Необходимо также напомнить и о том, что Российская Федерация обладает до сих пор самым мощным атомным арсеналом в мире и, что является небезразличным для Европы, имеет огромное превосходство в тактическом ядерном оружии. Несмотря на хроническую коррупцию, процесс модернизации российских вооруженных сил, начавшийся в последние годы, проходит успешно согласно мнению большинства специалистов. Если вспомнить о том, что гитлеровскому режиму хватило всего лишь шести лет (1933-1939) для того, чтобы построить свою колоссальную военную машину, то становится неспокойно от мысли о том, что будет представлять собой русская армия через три-четыре года.

Пятая колонна в Европе

Помимо всего этого, стратегия, проводимая Москвой в течение уже многих лет, опирается на созданную ею мощную сеть внешней поддержки. Результаты впечатляют. Здесь можно найти вечных меньшевиков, этих обожателей власти, как, например, Г.Шрëдер, которые так и не поняли, что правовое государство лежит в основе демократии, предшествует ей, является необходимым условием для ее реализации. Есть также армия «chief executive», куда входят Бен Ван Бëрден (Royal Dutch-Shell), Боб Дадлей (BP), Паоло Скарони (ENI), Кристоф де Маржери (Total), Джо Каезер (Siemens), Альфредо Альтавилла (Iveco), Лоран Кастэн (STX France), обладающие большими полномочиями и привилегиями и приписывающие их русским коллегам власть, которой те не обладают, что дает им возможность делать вид, будто бы они и в самом деле верят, что сделки, которые они совершают в России, находятся в области бизнеса, а не политики. Есть многочисленная бригада правых и левых реакционеров, от Ж-Л. Меланшона до М.Ле Пен, от партии Jobbik до Isquierda Unida, объединенных защитой «референдума» в Крыму, а следовательно, и его аннексии Россией. Есть бригада тоскующих об исчезнувших империях, сирот тайных альянсов, как Е.Гигу, или певцов «Франции, этой великой страны», как Д. де Вильпен. Есть хулители Украины, как П.Смоляр, которые единым росчерком пера, по видимости безобидным, дискредитируют действия украинской власти и ставят под сомнение само существование Украины. Есть лже-инженю, особенно многочисленные среди европейских военных, которые все сводят к гарантиям безопасности, которые необходимо обеспечить России, и среди европейских спецслужб, удовлетворенных замечательными результатами сотрудничества с их русскими коллегами. В конце концов, этой сети принадлежат и журналисты, университетские преподаватели, госслужащие, адвокаты и политики, находящиеся на субсидиях Москвы.

Возможности дестабилизации в «ближнем зарубежье»

Наконец, политика «защиты» русских за рубежом дает многочисленные преимущества Кремлю. Она позволяет укрепить главенствующую позицию в сырьевой области, дает многочисленные возможности идеологических впрыскиваний русскому населению, позволяет поддерживать давление на все ближнее зарубежье, придает армии новый престиж. Есть все основания полагать, что российские власти предпочтут эту политику как средство давления и шантажа, а организация военных операций (замаскированных или нет) останется на тот случай, когда они посчитают, что смогут избежать серьезных международных санкций и получить при этом значительный выигрыш. И, во всяком случае, до тех пор, пока Кремль не закончит полную программу модернизации и укрепления русской армии.

Следовательно, в среднесрочной перспективе, появились достаточно серьезные угрозы для некоторого количества стран, часть которых уже стала членами Европейского союза (страны Балтии), иные подписали договор об ассоциации (Украина, Молдавия, Грузия), а другие все еще остаются анклавами (Азербайджан, Армения, Казахстан, Туркменистан...).

Что же касается внутренней обстановки в России, то можно сказать, что националистический угар – и даже своего рода «наркозависимость» – большей части российского населения, включая и самый модернизированный слой, средний класс, не будет развеян в течение долгого времени, поскольку оппозиция этой новой системе власти и этому становящемуся режиму не имеет возможности организоваться вокруг идеи утверждения национальной идентичности, как в Украине, и к тому же она столкнется с репрессивным аппаратом, гораздо более эффективным, чем в Украине.

Свержение режима, образовавшегося в России, представляется крайне трудным. Важнейшим условием его успеха является необходимый процесс люстрации, размеры которой далеко превзойдут те, которые уже произошли в современной истории. Сегодняшние властители прекрасно это понимают. И если неоспоримо, что этот режим обречен, то также очевидно, что он приложит все усилия, чтобы продлить свое существование. Признание этого факта является непременным условием как для ускорения падения режима, так и для защиты от угрозы, которую он представляет. С этой точки зрения, передать ответственность в руки других – в частности, США – плохой выбор для Европы. Тем более, что другая мощная тоталитарная держава, Китай, представляет растущую угрозу для своих соседей по континенту.

Европейский Союз и страны, его составляющие, – или хотя бы некоторые из них, – должны сделать соответствующие выводы и принять решения, которые будут на высоте брошенного им вызова. Эти решения должны иметь долгосрочную перспективу, с предварительным устранением помех со стороны Великобритании. Пришло время разделить Европейский союз на две составляющих: большую Европу, «Европу четырех свобод» (с Великобританией), и Европу более интегрированную, ядром которой является еврозона, обладающую общей армией (но не одной ею), европейской службой контрразведки и амбициозной энергетической политикой. Также пришло время установить тотальное эмбарго на покупку и продажу оружия России и запустить процесс вступления Украины в Европейский Союз.

Перевод с французского Татьяны Урбан

Оригинал: Olivier Dupuis. D’un système de pouvoir à un régime : itinéraire russe

http://leuropeen.eu/2014/06/05/la-modernite-du-nouveau-regime-russe/

Английская версия :

http://leuropeen.eu/2014/06/13/system-power-regime-russian-journey/

Публикации: Le HuffingtonPost, 5 juin 2014, Strade, 11 juin 2014, EvroForum, 3 juillet 2014

Справка об авторе: Оливье Дюпьи – независимый журналист, редактор блога «Европеец» (http://leuropeen.eu/), бывший депутат Европейского Парламента.  

[1] М.Гоше, «Испытание тоталитаризмами. 1914-1974», из-во Галлимар, 2010 г .

[2] « Russia’s Massive and Growing war machine », Walter Derzko, Dr.Andrew-Zhalko-Tytarenko, 20 mai 2014, http://infoukes.com

[3] М.Гоше, op.cit.

[4] М.Гоше, op.cit.

[5] « La Russie contre Maïdan », Timothy Snyder, « Le Monde », 21/02/2014

Організація сподівається, що суд встановить причетність до викрадення військових Російської Федерації, уряд якої буде зобов’язаний сплатити потерпілим компенсацію.

Також правозахисники відзначають недостатню активність України щодо визволення заручників, які не були військовими. І наводять приклад, що працівників СБУ, які потрапляли у полон, обмінювали на полонених бойовиків набагато частіше, ніж цивільних осіб, які потрапили в полон.

Адвокат по справі Олег Вєрємєєнко зазначає: «Аналогічні справи в Євросуді називають ще «чеченськими». Практика взяття заручників з’явилась ще в 1990-ті роки (під час Першої і Другої Чеченської Кампанії). І юристи правозахисних організацій звертались тоді в Страсбург в порядку Правила №39 (термінові випадки) і вимагали звільнення заручників. В даному випадку складність полягала в тому аби довести зв’язок терористів з РФ і в такий спосіб обґрунтувати відповідальність агентів РФ, а відтак – і держави. Ми посилались на те, що в розпорядженні терористів опинилась найновітніша зброя: ПЗРК комплекси – вартістю 80 тис. доларів США, танки Т-72, гармати, інша новітня бронетехніка тощо. Сподіваюсь, що суд почув нашу аргументацію».

Справа ведеться в рамках Фонду стратегічних справ УГСПЛ.

1. Олег Орлов, Правозащитный центр «Мемориал», Москва, РФ

2. Людмила Клочко, Харьковская правозащитная группа, Харьков, Украина

3. Андрей Черноусов, Организация независимых мониторов, Харьков, Украина

4. Мария Томак, Центр Гражданских свобод, Киев, Украина

посетила город Красный Лиман, расположенный на севере Донецкой области Украины.

К группе присоединилась старший исследователь международной правозащитной организации «Хьюман Райт Вотч» Татьяна Локшина (Москва).

Главной целью визита была проверка сообщений о расстреле бойцами Национальной гвардии Украины раненых участников вооруженных формирований самопровозглашенной Донецкой народной республики, а также об артиллерийском обстреле больницы во время боев в г. Красный Лиман.

Районный центр Красный Лиман был взят под контроль украинскими силами в начале июня 2014 г. Тогда же появились сообщения о том, что 3 июня в ходе боёв больница, расположенная на южной окраине города, была обстреляна артиллерией. В результате обстрела погиб врач, а несколько человек были ранены. 4 июня Денис Пушилин, один из лидеров самопровозглашенной Донецкой народной республики, заявил в интервью телеканалу «Россия 24» об «убийстве украинскими силовиками 25 раненых ополченцев в больнице в Красном Лимане». Его утверждения затем многократно воспроизводились многими СМИ, причем в некоторых сообщениях цифра увеличилась до 150 расстрелянных.

Впоследствии президент РФ В.Путин говорил в интервью о расстреле раненых, как об установленном факте (http://kremlin.ru/news/45869).

При этом, пресс-служба Нацгвардии в тот самый день опровергла эту информацию, сообщив о том, что личный состав подразделения "не находился и не находится на территории г.Красный Лиман". Опрошенные в ходе посещения Красного Лимана совместной группой правозащитников очевидцы не подтверждают информацию о расстреле раненых участников вооруженных формирова-ний, единственным источником которой на сегодня являются голословные заявления представителей самопровозглашенной ДНР.

Были также собраны доказательства, подтверждающие миномётный обстрел больницы. Особую тревогу вызывают сведения, позволяющие предполагать преднамеренность этого обстрела со стороны украинских силовиков.

***

Мониторинговая группа прибыла в г. Красный Лиман около 16 час. 2 июля, и убыла в тот же день около 20 ча-сов.

Внешне город выглядел мирным. Значительных повреждений зданий и сооружений не установлено, - за одним исключением, о котором ниже. В городе работают магазины, а также небольшой базарчик, где у местных жителей можно приобрести молоко и овощи. На улицах находились местные жители, некоторые – с детьми. На городском стадионе большая группа молодых людей играла в футбол.

В Красном Лимане действуют две больницы: Центральная районная больница (далее - ЦРБ) и железнодорожная больница. Иных учреждений, где больные могут находиться на стационарном лечении, в городе нет и не было.

Нам удалось встретиться и подробно побеседовать с главными врачами обоих учреждений. Во время этих бесед не присутствовали никакие другие лица.

ЦРБ расположена в северной части города, Главный врач ЦРБ Виктория Викторовна Демидова сообщила, что в стационаре 150 коек, на момент беседы были заняты около ста. Больница обеспечена медикаментами. Возникают проблемы с инсулином, так как кроме местных жителей в городе проживают переселенцы из Славянска, среди которых пятеро инсулинозависимых. Для обеспечения инсулином всех нуждающихся главврач обратилась в Донецк.

В настоящее время в больнице находятся четверо мужчин с огнестрельными ранениями, все - в удовлетворительном состоянии. Трое из них получили ранения в начале июня в ходе вооруженного противостояния в городе. Один был ранен позже, зацепив растяжку в лесу. Ранее в больнице были также мужчина и женщина с ранениями нижних конечностей – в настоящее время они выписаны по окончании лечения. Других раненых в больницу за прошедшие месяцы не доставляли.

В ЦРБ вообще не было зарегистрировано смертей, связанных с огнестрельными или осколочными ранениями. Убитых в период АТО в морг больницы не доставляли.

В начале июня, когда в Красном Лимане происходили вооруженные столкновения, эвакуации больных из палат не производили, так как непосредственной угрозы больнице не было.

За последние месяцы никто из медперсонала больницы не увольнялся. Зарплата медперсоналу выплачивается и выплачивалась в полном объеме, практически без задержек. Пациенты с ВИЧ-СПИД получают АРТ. При этом кровь на анализы продолжают возить в лабораторию в Славянск, хотя главврач «сама не понимает, как им это удается!».

В Красном Лимане работает старейшая в Украине Больничная касса, что позволяет дополнительно и оперативно приобретать необходимые медикаменты.

***

Железнодорожная больница расположена на южной окраине города. В средствах массовой информации были сообщения о прицельном обстреле железнодорожной больницы (в сообщениях СМИ – «госпиталя»), некоторые издания сообщали, что именно здесь и были расстреляны раненые участники вооруженных формирований.

Мы увидели, что территория и корпуса железнодорожной больницы пострадали от минометного обстрела: серьезно повреждена крыша терапевтического отделения (прямое попадание), выбиты стёкла и повреждены стены в зданиях терапевтического, хирургического и других отделений.

Главный врач больницы Леонид Николаевич Загурский постоянно проживает в г. Славянск. Свою семью он оттуда вывез, но сам, несмотря на обстрелы города, регулярно ездит домой на собственном автомобиле. В ходе разговора он объяснил, что больница обслуживает только работников железной дороги. В стационаре больницы 90 коек. На момент обстрела в стационаре находилось около 80 человек. По утверждению главврача, на момент беседы никаких раненых в больнице не было.

Ранее, 3 июня, в больницу были доставлены два человека с осколочными ранениями – машинист (ранение в живот) и помощник машиниста (ранение нижних конечностей) железной дороги, которые возвращались после смены. Машинист скончался по дороге, а помощник машиниста после операции был транспортирован в ЦРБ и в настоящее время выписан в связи с излечением.

В тот день никто не ожидал какой-либо угрозы больнице, так как участников вооруженных формирований на территории больницы или рядом с ней не было. Больных из палат не эвакуировали.

3 июня около 15:30 произошел миномётный обстрел территории больницы, который длился около 10 минут. За это время разорвались 9 мин – одна из них попала в крышу терапевтического корпуса, другие разорвались у стен корпусов. Осколок мины, взорвавшейся рядом со стеной хирургического корпуса, стал причиной смерти хирурга больницы, Василия Ивановича Шистка, шестидесяти двух лет. Когда начался обстрел, он заканчивал плановую операцию амбулаторному больному. Он вышел из операционной, и осколок от последней разорвавшейся мины попал ему в голову. Тяжелораненому врачу оказали первую помощь в ж/д больнице, но прооперировать его здесь представлялось невозможным – в больнице не было другого хирурга. На следующий день Шистка был эвакуирован в Харьков, в ЦКБ, где его прооперировали, однако через две недели он умер.

Никто из больных в результате обстрела не пострадал. Леонид Николаевич Загурский категорически отрицает факт расстрела каких-либо людей, находившихся на излечении в его больнице.

У главного врача сложилась твёрдая уверенность, что обстрел больницы был произведён преднамеренно. Как он сообщил нам в беседе, на следующий день после обстрела к ж/д больнице на бронемашине подъехала группа украинских военнослужащих. Старший этой группы, одетый в форму расформированного в феврале 2014 года спецподраделения милиции «Беркут», сказал Загурскому, что они должны провести «зачистку» помещений больницы, каких-либо документов он не предъявил. На вопрос главного врача, зачем его больницу накануне об-стреливали, этот человек ответил, что на его карте ж/д больница отмечена, как «госпиталь боевиков». Врач также утверждает, что ему эту карту продемонстрировали. Также главврач отметил, что военнослужащие создали «коридор» для транспортировки раненых и помогли вывезти их с территории ж/д больницы. В ходе «зачистки» больницы вооруженные люди, идя вслед за врачом, осмотрели все палаты и помещения. Главврач употребил слово «зачистка», хотя, судя по его словам, никаких действий соответствующих этому слову военные не предпринимали: историями болезни и иденти-фицирующими личность документами пациентов проверяющие не интересовались, никого не выводили из палат и не арестовывали. Осмотрев все корпуса и не обнаружив ничего подозрительного, вооруженные люди уехали.

Через пять дней другая группа украинских силовиков пришла в больницу и вновь провела полный осмотр всех её помещений. Главный врач пожаловался коменданту города, и «посещения» больницы вооруженными людьми прекратились.

Позже Леонид Николаевич Загурский обратился в прокуратуру и изложил все известные ему обстоятельства, связанные с обстрелом больницы. По факту возбуждено досудебное расследование. Непосредственным органом, проводящим расследование, определена железнодорожная прокуратура. Результатов пока нет, но главврач получил сообщение о внесении заявления в Единый реестр досудебных расследований.

Говоря о факте обстрела, главврач, который, как выяснилось в процессе беседы, принимает участие в местной политической жизни (в частности, был представителем экс-президента В.Януковича в избирательных комиссиях во время выборов), упомянул о возможности некой «специальной наводки». Что именно он при этом имел в виду – не уточнил, но несколько раз подчеркнул, что намерен «найти тех, кто стрелял».

О ситуации в больнице на настоящий день ее главный врач сообщил, что, несмотря на повреждения зданий, больница работает, функционируют все отделения, больные обеспечены двухразовым питанием (вскоре надеются вернуться к трехразовому). Заработную плату персонал больницы получает регулярно. Что касается медикаментов, то больница не может получать их по схеме, работавшей до начала АТО. Фирма, которая поставляла медикаменты, не выполняет условия контракта о доставке медикаментов прямо заказчику, поэтому за ними нужно ездить ст. медсестре в Северск, далее которого представитель поставщика ехать отказывается. Ремонт кровли до сих пор не начат.

После окончания разговора с главным врачом ж/д больницы мы осмотрели прилегающие к больнице жилые кварталы. Никаких следов обстрелов мы там не обнаружили. Лишь на стенах домов, прилегающих к территории больницы, видны легкие осколочные повреждения. Это обстоятельство даёт дополнительные аргументы в пользу версии о целенаправленном обстреле больницы.

Мы требуем проведения тщательного расследования этого трагического случая. В ходе расследования следует обратить особое внимание на факты, указывающие на преднамеренность обстрела. Ничем не может быть оправдан преднамеренный обстрел лечебного уч-реждения, из которого никто не вел огонь.

***

Мы также встретились с главой районной администрации Константином Матейченко. Помещение районной администрации в удовлетворительном состоянии, пригодно для работы, охраняется бойцами батальона МВД «Артемовск», который отвечает за поддержание законности и порядка на территории Красного Лимана. Этот батальон был сформирован два месяца назад из добровольцев, которые теперь являются сотрудниками МВД.

К.Матейченко, оставаясь командиром батальона «Артёмовск», был назначен на должность главы районной администрации. По словам Матейченко, такое совмещение является вынужденной временной мерой, и после нормализации ситуации в районе должность главы станет выполнять гражданское лицо. В настоящий момент он конструктивно сотрудничает с сотрудниками администрации района.

По словам Матейченко, социальные выплаты в г. Красный Лиман осуществляются в полном объёме, зарплаты бюджетникам выплачиваются. В городе работают банкоматы. Ранее средства на социальные выплаты перечислялись из Славянска, а в настоящее время – из Харькова или непосредственно из Киева. Местное самоуправление работает. Организован прием заявлений от граждан, которые сообщают о повреждениях их домов в ходе антитеррористической операции. Составляются списки потребностей в ремонте для будущих выплат компенсаций.

Прокуратура работает в штатном режиме, однако из милиции уволилось около 40% сотрудников. Матейченко сообщил, что никто из сотрудников милиции и гражданских жителей Красного Лимана не был арестован или задержан в связи с их деятельностью в период контроля над городом сторонников самопровозглашенной ДНР. Тем не менее, часть местных жителей из числа активных сто-ронников ДНР покинула город и находится в составе воо-руженных формирований, продолжающих действовать в лесных массивах, окружающих город. Эти люди, по словам Матейченко, будут привлечены к ответственности.

Милиция Краснолиманского района укреплена сводными отрядами милиции из Харьковской области и несет службу по охране общественного порядка в штатном режиме. Матейченко также заявил, что все сотрудники милиции, работавшие до захвата Красного Лимана оставлены на службе, с ними проведена профилактическая беседа. Также в ходе нашего визита к сопровождающему нас сотруднику подошло два парня с вопросом о трудоустройства в батальон «Артемовск». Со слов помощника К. Матейченко желающих поступить на службу в добровольческий батальон очень много. К. Матейченко также отметил, что батальон полностью обеспечен специальными средствами, оружием, средствами защиты (бронежилеты). Полученная нами в Красном Лимане информация из других источников подтверждает утверждение К.Матейченко о том, что после установления властями Украины контроля над Красным Лиманом здесь среди местных жителей не производились задержания или аресты.

Состав Cовместной рабочей группы украинских и российских правозащитных организаций выражает свою благодарность всем, кто посодействовал в успешном осуществлении визита группы в Красный Лиман

Справа Грузія проти Росії від 03.07.2014

Заява № 13255/07

Уряд Грузії звинуватив уряд Російської Федерації в тому, що останній допустив або спричинив існування адміністративної практики арештів, затримань і групового вислання громадян Грузії з території Росії у серпні 2006 року.

Наприкінці літа 2006 року політична напруженість між Російською Федерацією і Грузією досягла своєї кульмінації після арешту 27 вересня 2006 року 4 російських офіцерів у Тбілісі і призупинення зі сторони Росії 3 жовтня 2006 року всіх повітряних, автомобільних, морських, залізничних, поштових та фінансових зв’язків із Грузією.

Вже наприкінці вересня 2006 року в міжнародних ЗМІ доповідалося про висилку громадян Грузії зі сторони Росії. На думку Заявника, це були репресії, які послідували за арештом російських офіцерів у Тбілісі, і громадяни Грузії висилалися незалежно від законності підстав їхнього перебування на території Росії і тільки тому, що вони були грузинами.

Сторони представили суперечливі статистичні дані щодо кількості громадян Грузії, яких було вислано у період з вересня 2006 року до кінця січня 2007 року.

Заявник послався на ряд документів, виданих Головним управлінням МВС м. Санкт-Петербурга і Ленінградського району та Федеральною міграційною службою Російської Федерації, в яких окремо згадувалися громадяни Грузії. Відповідач заперечив існування цих документів, окрім двох, які були класифіковані ним як державна таємниця, але стверджував, що вони стосувалися різних національний кримінальних груп, а не вибірково громадян Грузії. Решту документів відповідач назвав сфальсифікованими.

Заявник також представив два листи від двох районних управлінь МВС у м. Москві, які були направлені школам з метою ідентифікувати грузинських учнів для «забезпечення громадського порядку», «попередження терористичних актів» і «сутичок між дітьми, що живуть у Москві, і дітьми грузинської національності». Відповідач визнав існування зазначених листів, але обґрунтував їх наміром виявлення випадків дачі хабарів нелегальними мігрантами і запевнив, що особи, винні у перевищенні своїх повноважень у зв’язку із цим, були покарані.

Більшість громадян Грузії, яких було вислано, незаконно перебували на території Російської Федерації, в тому числі через недійсність дозвільних документів, які були видані їм приватними агенціями, що складає поширену практику. Самі потерпілі зазначили, що до цього їхні документи періодично перевірялися, але вони давали хабарі, і що це перший раз, коли вони були заарештовані і насильно вислані з Росії.

За показаннями свідків, перевірки документів потерпілих відбувалися на вулиці, ринках і других місцях роботи, а також на дому, і їх згодом арештовували і доправляли до міліцейських відділів. Їх збирали у групи і відправляли на автобусах до суду. Деякі потерпілі були допитані у суді протягом 5 хвилин, деякі взагалі не допускалися до зали судових засідань і чекали у коридорах або навіть в автобусах. Їм не надавали перекладачів і адвокатів. Після накладення адміністративного стягнення у вигляді висилки їх доправляли до місць утримання для іноземців, де вони перебували у жахливих санітарних умовах. Камери були сильно переповнені, і там перебували в основному громадяни Грузії. Протягом 2-14 днів робітники ОМОН відвозили їх на автобусах до аеропортів Москви і висилали до Грузії по 80-150 чоловік в пасажирських і одному вантажному літаках. Деякі потерпілі покидали територію Росії за власний кошт. Моніторинговий комітет ПАСЕ підтвердив вищезазначену інформацію щодо масових арештів, умов тримання під вартою і висилки громадян Грузії з території Російської Федерації.

Європейський суд з прав людини заслухав 21 свідка, 9 з яких були запропоновані державою-позивачем, 10 – державою-відповідачем і 2 були обрані Судом.

Стверджуване порушення ст. 38 Конвенції

Суд декілька разів запрошував державу-відповідача представити копії наказів № 0215 і № 849, виданих Головним управлінням МВС в Санкт-Петербурзі і Ленінградському районі, які він визнав важливими документами для встановлення фактів у даній справі. Відповідач не оскаржував існування цих наказів, але відмовив у наданні копій на тій підставі, що ці документи були класифіковані ним як «Державна таємниця», одночасно оскаржуючи, що їх зміст не відповідав змісту звинувачень зі сторони держави-заявника.

Суд зазначив, що оскільки доступ до цих документів перебував у виключній компетенції відповідача, і останній зобов’язаний був співпрацювати із Судом і представляти необхідні докази, а також те, що відповідач не надав конкретних пояснень щодо секретності запитуваних документів, то відповідач порушив ст. 38 Конвенції, і Суд зробить необхідні висновки щодо обґрунтованості заявлених у цій справі звинувачень.

Адміністративна практика і вичерпання національних засобів правового захисту

Оскільки держава-відповідач не надала статистику про висилку громадян Грузії за кожний місяць протягом 2006-2007 років, Суд вирішив керуватися статистичною інформацію, наданою державою-заявником. Дана інформація була також підтверджена доповідями авторитетних міжнародних організацій.

Також сторони не оскаржили те, що на початку жовтня 2006 року були направлені листи від управлінь МВС до директорів шкіл з вимогою надати список грузинських школярів з різних причин. І хоча такі запити не були численними і вони були надіслані недобросовісними посадовцями, вражаючим є те, що жодного такого випадку не було до жовтня 2006 року, що ці листи співпали за часом із виданням оскаржуваних наказів і масовою висилкою громадян Грузії і що декілька таких посадових осіб зробили це за власною ініціативою одночасно.

Суд визнав, що така практика мала системний характер і що органи державної влади відповідача офіційно потурали її.

Суд зазначив, що в нього немає сумнівів щодо можливості оскарження судових рішень у Російській Федерації, але визнав, що у даній справі має бути врахований загальний і політичний контексти. Були реальні перешкоди для подання апеляцій потерпілими як психологічного, так і практичного характеру, оскільки всі транспортні зв’язки між двома країнами були перервані і в консульстві Російської Федерації у Грузії на той час залишалося всього 3 дипломати.

Стверджуване порушення ст. 4 Протоколу 4

Суд визнав, що висилання громадян Грузії, починаючи з жовтня 2006 року, носило масовий характер і з огляду на вищезазначені обставини справа кожного потерпілого не була розглянута місцевим судом індивідуально. Також Суд зазначив, що в умовах винесення тисяч ухвал щодо вислання громадян Грузії протягом оскаржуваного періоду було неможливо проводити об’єктивний і достатній розгляд кожної конкретної справи.

Таким чином, Суд визнав порушення ст. 4 Протоколу 4

Стверджуване порушення ст. 5 § 1 і § 4 Конвенції

Оскільки Суд вже визнав масовий характер висилки громадян Грузії, то і затримання таких осіб носило свавільний характер, що призвело до порушення ст. 5 § 1 Конвенції.

Також за відсутності ефективних і доступних засобів правового захисту проти арештів, затримань і ухвал про висилку, Суд визнав порушення ст. 5 § 4 Конвенції.

Стверджуване порушення ст. 3 Конвенції

Суд зазначив, що показання потерпілих щодо незадовільних умов тримання під вартою з метою екстрадиції були послідовними і відповідали інформації, наданій міжнародними організаціями з цього приводу, тому визнав порушення ст. 3 Конвенції. Суд також наголосив на структурності вищезазначеної проблеми у Російській Федерації.

Стверджуване порушення ст. 13 Конвенції, взяте у поєднанні зі ст. 4 Протоколу 4 і ст. 5 § 1 і § 4, а також ст. 3 Конвенції

Суд вказав, що визнання порушення ст. 4 Протоколу 4 і ст. 5 § 4 Конвенції само по собі означає, що були відсутні ефективні і доступні національні засоби правового захисту. Тому Суд зазначив про відсутність необхідності розглядати окремо скаргу заявника на порушення ст. 13 Конвенції у поєднанні із вищевказаними статтями.

Однак Суд визнав порушення ст. 13 Конвенції у поєднанні зі ст. 5 § 1 і ст. 3 Конвенції.

Стверджуване порушення ст. 14 Конвенції, взяте у поєднанні зі ст. 4 Протоколу 4 і ст. 5 § 1 і § 4, а також ст. 4 Конвенції

Суд визнав за непотрібне розглядати окремо порушення ст. 14 у поєднанні із вищевказаними статтями, оскільки він вже розглядав ці скарги заявника, хоча і під іншим кутом.

Стверджуване порушення ст. 18 Конвенції, взяте у поєднанні зі ст. 4 Протоколу 4 і ст. 5 § 1 і § 4, а також ст. 3 Конвенції

Суд вже визнав порушення вищевказаних статей, тому знайшов непотрібним розглядати ті самі питання за ст. 18 Конвенції.

Стверджуване порушення ст. 1 Протоколу 7

Суд зазначив, що ст. 1 Протоколу 7 спеціально стосується іноземців, які «законно проживають на території держави». І, з огляду на наявні матеріали у справі, не може бути встановлено, що протягом оскаржуваного періоду мали місце також арешти і висилання громадян Грузії, які законно перебували на території Російської Федерації.

Відповідно, Суд не знайшов цю скаргу заявника достатньо обґрунтованою.

Стверджуване порушення ст. 8 Конвенції і ст. 1 і ст. 2 Протоколу 1

Суд вказав, що для визнання порушення цих статей не було достатньо доказів.

Питання компенсації і відшкодування наслідків

Держава-заявник попросила Суд призначити виплату їй компенсації і понесених затрат, а також повернення до первісного стану для відшкодування всієї матеріальної і моральної шкоди, яка була завдана потерпілим в результаті порушень Конвенції і ведення цієї справи у Суді.

Суд вказав, що це питання не є готовим до розгляду. Він запросив сторони по справі представити у письмовій формі свої заперечення з цього питання протягом 12 місяців з дати повідомлення про це рішення і повідомити Суд у разі досягнення будь-якої угоди.

До рішення також додаються 2 частково згодні думки і одна окрема не згодна думка суддів.

Нещодавно Верховна Рада України ухвалила Закон «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (далі – Закон). У цьому Законі зазначено, що «Тимчасово окупована територія України є невід’ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України».

Закон мав на меті визначити статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановити особливий правовий режим на цій території, визначити особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

Ми намагалися з’ясувати, які категорії громадян України – мешканців Криму, є найбільш вразливими і потребують особливого захисту, як на національному, так і на міжнародному рівні.

Які юридичні механізми як національного, так і міжнародного рівня мають можливість вирішити питання щодо відновлення порушених прав і свобод громадян України, що перебувають на території АР Крим?

Які важливі виклики стоять перед суспільством і українською владою для поновлення прав, законних інтересів, а також притягнення до відповідальності посадових осіб, причетних до порушень прав людини на території АРК Крим?

На ці та інші актуальні питання ми шукали відповіді під час спілкування з одним із авторів зазначеного Закону – Георгієм Логвинським, радником Міністра юстиції України.

Коротка біографічна довідка: Логвинський Георгій Володимирович, радник Міністра юстиції України, заступник голови міжвідомчої робочої групи з розв’язання правових колізій в Криму на тимчасово окупованих територіях. Адвокат Київської обласної колегії адвокатів. Георгій Логвинський має понад 15-річний досвід в галузі правового супроводження зовнішньоекономічної діяльності. Понад десять років, паралельно із підприємницькою та правовою діяльністю, займається правозахистом. Очолював Піклувальну Раду Конгресу національних громад України, співпрацював із проектами Української Гельсінської Спілки з прав людини та Інституту релігійних свобод, пов’язаних із міжнародними стандартами захисту меншин і корінних народів. Консультує Конгрес національних громад України та Меджліс кримськотатарського народу з міжнародно-правових питань, допомагав в підготовці низки доповідей Парламентської Асамблеї Ради Європи. Був одним з ініціаторів створення Експертної Ради Міністерства юстиції України, завданнями якої є, зокрема, надання допомоги в захисті інтересів держави та фізичних осіб, пов’язаних з тимчасовою окупацією частини території України; сприяння в забезпеченні реалізації державної політики у сфері адаптації законодавства України до законодавства ЄС та актів Ради Європи тощо. До складу Ради увійшли представники провідних юридичних компаній та адвокатських об’єднань, які в березні 2014 року одноголосним рішенням обрали Георгія Логвинського Головою Ради.

«Захист прав в’язнів на окупованій території АР Крим залежать від адвокатів»

Андрій Діденко: Однією з найуразливіших категорій громадян України, що опинилися фактично заручниками анексії Криму з боку Російської Федерації, є ув’язнені, що перебувають під вартою на стадії слідства та розгляду кримінальних проваджень в судах. Ці особи були звинувачені у скоєнні кримінальних правопорушень відповідно до національного законодавства України. На даний час вони фактично перебувають в полоні.

Чи є можливість реалізувати право цих осіб на правосуддя в рамках чинного законодавства України і які правові інструменти можуть бути використані для забезпечення цих прав?

Георгій Логвинський: Анексія Російською Федерацією АР Крим принесла системні порушення прав людини. Коли постало питання про необхідність ухвалення Закону «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», народні депутати України звернулися до Міністерства юстиції з приводу окреслення головних проблем, які постають під час окупації. Ми постали перед необхідністю запровадити зміни до законодавства, щоб звести до мінімуму негативні для прав і свобод громадян наслідки окупації. Перш за все ми змінили підсудність та підслідність кримінальних проваджень, і це головне. Відповідно до статті 12 Закону, підслідність кримінальних правопорушень, вчинених на тимчасово окупованій території, визначається Генеральною прокуратурою України. Матеріали досудового розслідування щодо злочинів, кримінальні провадження щодо яких знаходяться на стадії досудового слідства, повинні бути передані органам досудового слідства, визначеним Генеральною прокуратурою України. Тобто адвокат або інша особа, яка є стороною кримінального провадження або учасником кримінального провадження, може звернутися із заявою до Генеральної прокуратури України та просити, щоб в його справі визначила підсудність Генеральна прокуратура України. На даний час вже існує така практика, вона була дуже непроста, тому що довелося працювати паралельно із запровадженням змін та крок за кроком дивитися, які виникають проблеми, для того щоб можна було вчасно на них відреагувати відповідними законодавчими доповненнями.

Закон передбачає, що протягом десяти днів всі кримінальні справи, які знаходяться в провадженні на території АР Крим, повинні бути передані до Генеральної прокуратури України. Де-факто це не робиться, але визначений десятиденний термін саме і надає нам можливість встановити, якщо це не було зроблено. І на даний час вже існують кримінальні провадження, якими була змінена підслідність, в даному випадку територіальна підслідність, з Криму на, відповідно, Київ. Законом чітко передбачено, що слідчий в Криму не має права продовжувати розслідування справи, а повинен передати матеріали справи за вказівкою Генеральної прокуратури України. Не в останню чергу це і відновлення прав потерпілих і цивільних позивачів, бо фактично вони відчувають, що втратили можливість відшкодування збитків, завданих злочином.

Зміна підслідності надає можливість ефективного контролю над веденням кримінального провадження.

Крім того, не треба забувати, що є багато справ, якими Російська Федерація за допомогою місцевої самозваної влади маніпулює на території АРК, використовуючи їх як важелі впливу на тих чи інших осіб. Такі справи відомі. Незважаючи на норми Закону про окуповані території щодо передачі цих кримінальних проваджень на материкову Україну, російські слідчі органи продовжують розслідувати ці справи і навіть перекваліфіковують обвинувачення, посилаючись на законодавство Російської Федерації. Таким чином здійснюється шантаж осіб, бо в значній мірі законодавство Російської Федерації погіршує становище особи, адже кримінальні санкції в Росії вищі за українські.

Так само треба зауважити, що в Україні був прийнятий Закон про амністію, відповідно до якого багато людей, які знаходяться під вартою, підлягають звільненню, а відносно низки людей вироки підлягають пом’якшенню. До недавнього часу Генеральна прокуратура України не мала механізмів для передачі кримінальних проваджень до материкової частини України. Але ми такі механізми знайшли. У разі, якщо адвокат надає засвідчену копію матеріалів кримінального провадження, це є доказом існування справи. Відповідно до норм КПК, якими ми зараз користуємося, ці докази по справі мають бути доведені в суді. Наприклад, якщо хтось загубив експертизу, яка була в матеріалах провадження, то потрібно поновити висновки цієї експертизи, а не проводити повторну. Ми знайшли порозуміння із Генеральною прокуратурою України та зараз вони почали поновлювати кримінальні провадження, але тільки якщо адвокат з цього приводу звертається, і якщо він надає копії всіх матеріалів кримінального провадження.

В Законі про окуповані території є норми, які врегульовують підсудність кримінальних проваджень, розпочатих на території АР Крим. Підсудність цих справ також змінена, підсудність кримінальних та цивільних справ встановлюється апеляційним судом міста Києва, який направляє справу в один із районних судів міста Києва для розгляду. У справах господарської і адміністративної юрисдикції територіальна підсудність теж змінена.

Судді теж повинні в десятиденний термін передати справу для розгляду у відповідності до національного законодавства. Але якщо мова йде, наприклад, про запобіжні заходи, які мають визначені терміни, то зрозуміло, що рішення про продовження термінів суддями, які не мали на це повноважень, є нікчемними. І ми вже маємо позитивну практику, коли апеляційний суд міста Києва в порядку апеляційного провадження скасовував такі рішення, а також передавав за підсудністю одному з районних судів міста Київ зазначену справу, який відповідно до статті 183 КПК України встановлював відсутність законних підстав для знаходження особи під вартою. Тобто нам відомо, що відповідно до статті 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція), жодна особа не може знаходитися під вартою, крім визначених законом випадків та за процедурою, встановленою законом. Отже, ухвала, яка не може вважатись законною, не може обмежувати свободу особи. Тому КПК України зобов’язує суд та слідчого суддю, якщо він встановлює, що особа перебуває під вартою безпідставно, без належних судових рішень, звільнити цю особу.

На нашу думку особи, які перебувають під вартою на території АР Крим та щодо яких слідство, всупереч Закону, не передається в компетентні органи державної влади України, а продовжується неуповноваженими слідчими за російським законодавством, мають всі перспективи в міжнародних судових інстанціях для поновлення своїх прав, порушених внаслідок незаконних дій представників Російської Федерації. Зокрема, в практиці ЄСПЛ були випадки, коли Суд знаходив порушення щодо незаконного перебування особи під вартою на території Придністров’я. В справі Асанідзе проти Грузії, наприклад, особа перебувала під вартою в Аджарії всупереч виправдувальному вироку Верховного суду Грузії – Європейський суд зобов’язав державу негайно звільнити людину.

А. Д.: Як на Вашу думку варто захищати права осіб, які, відповідно до Закону України про амністію, мають бути звільнені з-під варти, при цьому продовжують утримуватися за ґратами?

Г. Л.: Я вважаю, що нам потрібна велика допомога адвокатів цих осіб. Я до них саме звертаюсь, бо вони повинні це зробити як адвокати, як люди, які приймали присягу адвоката, а відповідно, мають святий обов’язок захищати людину від свавілля. Якщо особа не може знайти адвоката самостійно, вона може звернутися до Міністерства юстиції України й до відповідного правового центру безкоштовної правової допомоги, де їй цю допомогу нададуть. Це в першу чергу стосується осіб, що тримаються під вартою без законних на те підстав. За результатами нашого дослідження є близько 200 осіб, що знаходяться за ґратами в Криму, та підпадають під Закон про амністію 2014 року, отже, вони повинні бути негайно звільнені. Ці особи повинні звертатися до відповідних судових та правоохоронних органів України, отримувати рішення на свою користь, і в разі, якщо ці рішення не будуть виконані окупаційною владою Криму – звертатися далі за захистом своїх прав до міжнародних установ. Є адвокати, фахові юристи та правозахисники, які спеціалізуються на представництві інтересів в міжнародних судах, вони краще прокоментують порядок звернення, я цим не займаюся. Але головний механізм поновлення порушених прав нами вже збудований, і потрібна тільки допомога адвокатів, які мають відповідні повноваження від своїх довірителів у Криму.

Також ми спостерігали відверто протиправні дії, які вчиняли правоохоронні органи АР Крим – вони примушували осіб, які перебували під вартою, отримувати російське громадянство для того, щоби поширити на цих осіб дію кримінального закону Російської Федерації. Адже кримінальне законодавство РФ не передбачає юрисдикції Російської Федерації у справах, якщо злочин вчинено не на території Росії та особа не є громадянином Російської Федерації (за винятком, передбаченим ч. 3 ст. 12 КК РФ).

Жодна особа не може бути в примусовому порядку зобов’язана змінити громадянство – це випливає із норм міжнародного права та практики міжнародних судів. Про це нагадувалося і на квітневій сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи, коли, наскільки я пам’ятаю, розглядалася Резолюція ПАРЄ щодо Грузії, автором якої був латвійський парламентарій Борис Цилевич. Ця Резолюція ще раз засудила Російську Федерацію за те, що свого часу в Грузії, як і сьогодні в Україні, вона примушувала людей змінювати громадянство. Повертаючись до норм російського права, хочу ще раз підкреслити, що на зазначених осіб не поширюється дія кримінального закону Російської Федерації. Правопорушення відбулося на території України і суди Російської Федерації не мають юрисдикції щодо цих справ. Але з практики ми вбачаємо, що суди на території АР Крим порушують права наших громадян навіть всупереч прямим приписам не тільки українського, але й російського законодавства, та здійснюють тиск на українців.

А. Д.: Георгію Володимировичу, дуже дякую за цікаву та надзвичайно корисну бесіду. Сподіваюся, наші читачі – адвокати та кримчани, які потрапили у скрутне становище, – почули від Вас безцінні поради.

Г. Л.: Дякую і Вам за інтерес до цієї важкої і вкрай актуальної теми. Зі свого боку хочу запевнити, що і Експертна рада Мінюсту, і міжвідомча робоча група з розв’язання правових колізій на тимчасово окупованих територіях, роблять все можливе для якнайшвидшого повернення у правове поле та врегулювання наслідків того хаосу, в який увергнула міжнародне право анексія Криму