Бюлетень "Права Людини", 2014, #20

17 липня 2014 року Європейським судом з прав людини було винесено рішення у справі «Осаковський проти України». Справа була підтримана фондом Харківської правозахисної групи (ХПГ).

Заявник у цій справі зазнав кримінального переслідування. Він був затриманий за підозрою у нанесенні тілесних ушкоджень Ф. Заявник був поміщений під варту і тримався під вартою і Харківському СІЗО, де до нього, з його слів, працівниками СІЗО та його співкамерниками було застосоване жорстоке поводження. Так, за його твердженням, він був побитий працівниками СІЗО та його співкамерниками з метою змусити його зізнатися у вбивстві Д. Крім того, заявник стверджував, що його співкамерник порізав його ліву руку бритвою, щоб змусити його зізнатися у злочині. Заявник зазначає, що внаслідок вищеописаних знущань він дав зізнання у вчиненні злочинів, яких він не скоював.

11 листопада 2004 року слідчі органи закрили кримінальну справу стосовно заявника за звинуваченням у вбивстві Д., встановивши, що не було достатніх доказів його участі у цьому злочині.

18 серпня 2006 року районний суд виправдав заявника відносно звинувачень, що стосуються заподіяння тілесних ушкоджень Ф., оскільки докази, зібрані слідчими органами, не були достатніми, щоб довести його вину. Заявник був звільнений з-під варти.

30 жовтня 2007 року апеляційний суд Харківської області скасував виправдувальний вирок суду першої інстанції, винесений щодо заявника, та направив справу на додаткове розслідування. Станом на червень 2013 року, коли відбулося останнє листування між сторонами, розслідування у справі все ще тривало.

Заявник скаржився до Європейського суду на порушення статті 3 Конвенції («Заборона катування»), стверджуючи, що під час його кримінального переслідування до нього застосовувалися жорстоке поводження з боку працівників міліції, працівників СІЗО та його співкамерників.

Заявник також скаржився до Європейського суду на те, що тривалість його тримання під вартою була необґрунтованою всупереч вимогам статті 5 § 3 Конвенції («Право на свободу та особисту недоторканність»), оскільки у його справі не було ніякої реальної небезпеки того, що він може сховатися від слідства і суду, перешкоджати розслідуванню чи продовжити займатися злочинною діяльністю. Навпаки, його поведінка в період, коли він був звільнений з-під варти під підписку про невиїзд (у період з 14 грудня 2004 року до 16 березня 2005) демонструвала, що він належно виконував свої процесуальні обов’язки і не зловживав своєю свободою.

Він також скаржився, що в період його тримання під вартою з 16 березня 2005 до 18 серпня 2006 він не мав доступу до ефективної судової процедури, щоб оскаржити правомірність його тримання під вартою всупереч статті 5 § 4 Конвенції («Право на свободу та особисту недоторканність»), оскільки всі його клопотання про звільнення з-під варти, подані після березня 2005 року, були відхилені з формальних підстав, без розгляду необхідності його безперервного тримання під вартою у світлі його особистих обставин.

Крім того, заявник стверджував, що розгляд його кримінальної справи був необґрунтовано тривалим всупереч вимогам статті 6 § 1 Конвенції («Право на справедливий суд»). Він скаржився, що тривалість судового розгляду, який відзначався неодноразовими поверненнями справи на додаткове розслідування і тривалими періодами бездіяльності з боку влади, була необґрунтованою. На думку заявника, хоча вже було достатньо доказів, щоб винести вирок у його справі, органи влади тримали його в стані тривалої невизначеності щодо його долі.

Європейський суд констатував порушення статей 3, 5 §§ 3 і 4 та 6 § 1 Конвенції у цій справі.

Так, Європейський суд дійшов висновку, що держава-відповідач не надала задовільне і переконливе пояснення, яке б базувалося  на об’єктивних доказах щодо обставин, за яких заявник, який тримався під вартою і перебував під контролем держави, отримав порізи руки і вирішив визнати себе винним у вбивстві, у вчиненні якого він згодом був виправданий. За таких обставин Європейський суд вважає, що відповідальність за травми заявника, отримані у СІЗО, лежить на державі. Він також приймає версію заявника, що він був змушений зізнатися у вбивстві п. Д. Відтак, Європейський суд у цій справі вирішив, що заявник був підданий нелюдському і такому, що принижує гідність, поводженню в Харківському СІЗО, у зв’язку з чим констатував порушення статті 3 Конвенції.

Оцінивши особисту ситуацію заявника, Європейський суд вирішив, що органи влади тримали заявника під вартою в період з 16 березня 2005 року до 18 серпня 2006 на підставах, які не можуть розглядатися як «достатні», щоб виправдати його безперервне тримання під вартою. Відповідно, мало місце порушення статті 5 § 3 Конвенції у цій справі.

Європейський суд зазначив також, що в даній справі судові органи відмовляли у задоволенні клопотання заявника про його звільнення з-під варти у багатьох випадках. Проте, ці рішення не містили аналізу його особистих обставин. У зв’язку з цим Європейський суд дійшов висновку, що процедура, за допомогою якої розглянуто питання про законність тримання заявника під вартою, не відповідає стандартам, передбаченим у статті 5 § 4 Конвенції. Таким чином, мало місце порушення статті 5 § 4 Конвенції

Крім того, Європейський суд відзначив, що справа щодо заявника неодноразово направлялася на новий судовий розгляд або додаткове розслідування. Він також зазначив, що, на основі наявних матеріалів, поданих до Суду після останнього направлення справи на додаткове розслідування 30-го жовтня 2007 року справа знаходилася у «сплячому» режимі. За таких обставин Суд не знаходить правдоподібне пояснення загальної тривалості провадження у цій справі. Таким чином, мало місце порушення статті 6 § 1 Конвенції.

Інтереси заявника у Європейському суді представляв юрист ХПГ, адвокат Геннадій Токарев.

Попри те, що Уряд України у квітні 2014 року звернувся з декларацією до Міжнародного Кримінального Суду в Гаазі про розслідування інцидентів, спричинених з провини представників державної влади на Майдані за період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року, тобто фактично закликав даний поважний міжнародний орган долучитися до розслідування масових порушень прав людини за даний період, правоохоронні органи на місцях ігнорують свій обов’язок з сумлінного та своєчасного розслідування масових вбивств громадських активістів та журналістів та інших тяжких порушень прав людини. Не дивлячись на заявлену люстрацію правоохоронних органів, деякі слідчі прокуратури діють за старими «схемами» та намагаються закрити і так нечисленні кримінальні справи про дані трагічні події нібито за відсутності складу злочину.

На початку 2014 року за фактом вбивства у м. Києві так званими «тітушками» громадських активістів Генеральною Прокуратурою України було відкрите кримінальне провадження за фактом вбивства двох та більше осіб групою осіб за попередньою змовою та за фактом пошкодження майна (підпалу). Однак з невідомих причин лише одну особу слідчим органам пощастило затримати. Але, коли адвокати були допущені до ознайомлення з матеріалами кримінального провадження, вони були шоковані тим, що прокуратура дійшла дивного процесуального висновку. Чоловіка, який потрапив у поле зору правоохоронних органів, Генеральна Прокуратура України вирішила не переслідувати у кримінальному порядку за первинним обвинуваченням, а вмінити йому лише набагато м’який склад злочину – хуліганство (ст. 296 КК України), зробивши висновок про його непричетність до вчинення інших злочинів, в т. ч. вбивства. Прокурор вручив даній особі відповідне повідомлення про підозру у скоєнні хуліганства, що з великою вірогідністю закінчиться застосуванням амністії. За умови неможливості притягнення до відповідальності зниклих співучасників убивства за обтяжуючих обставин все йшло до того, що за його скоєння не понесла б відповідальності жодна особа.

На щастя, слідчий суддя Печерського районного м. Києва, уважно вислухавши позицію сторін і зайнявши принципову позицію, повністю задовольнив скаргу адвоката потерпілих, скасувавши необґрунтовану постанову прокурора про закриття кримінального провадження за фактом умисного убивства за обтяжуючих обставин нібито за відсутності складу злочину.

При цьому суддя з’ясував, що в ході досудового розслідування прокурором не були належним чином опитані свідки подій, на допиті яких наполягали адвокати та родичі загиблих. Не були також співставлені матеріали судово-медичної експертизи загиблих та покази підозрюваного, який стверджував, що наносив удари лише по тулубу та кінцівках потерпілого, та свідків, які спростовували дане твердження. Підозрюваний не був пред’явлений для впізнання тим свідкам, які були очевидцями подій безпосередньо на місці злочину. Наразі прокурор при мотивуванні відсутності складу злочину в діях підозрюваної особи також посилався на дані відеозапису, які нібито доводили непричетність підозрюваного до скоєння злочинів, але при цьому прокурор не розкривав змісту цього відеозапису.

Скасування очевидно незаконної постанови прокурора стало можливим лише завдяки наполегливим зусиллям адвоката Вікторії Дейнеки, яка здобула принципову перемогу у цій непростій справі. Вікторія співпрацює із Центром стратегічного захисту ХПГ.

Сподіваємося, в подальшому в цьому кримінальному провадженні працівники Генеральної прокуратури України будуть більш обачними та ретельними при збиранні та оцінці доказів у такому важливому для українського суспільства розслідуванні та будуть ставити собі за мету притягнення до відповідальності всіх осіб, що вчинили ці злочини, а не змагатися у юридичній казуїстиці та винаходити способи кваліфікації злочинної діяльності, які надають можливість винним особам уникнути юридичної відповідальності.

Адвокату Олександру Бишкову вдалося довести очевидні порушення та фальсифікації доказів у справі з боку співробітників міліції та добитися знакового рішення – закриття кримінального провадження стосовно обвинуваченого за статтею «виготовлення і зберігання з метою збуту наркотичних речовин».

Рішення винесено 26 червня в Харкові, але перемозі передували три роки боротьби із системою. Підзахисний Олександра Бишкова є хворим на наркозалежність, чим і скористалися представники правоохоронних органів. У ході судового розгляду адвокатові вдалося довести, що і спільник підзахисного, який вмовив його виготовити наркотик, і поняті, яких навіть не було на місці злочину, насправді були «на гачку» у правоохоронців і виконували їх завдання. З огляду на це суд відправив справу на дорозслідування. Оскільки органи слідства не змогли виправити вказані судом порушення, кримінальне провадження закрите.

«Це рішення важливе не тільки тому, що встановлено справедливість щодо людини,– говорить адвокат Олександр Бишков,– а тому, що правоохоронна система показана зсередини і доведено, що з нею можна боротися. Адже в українських правоохоронній і судовій системі прийнято видавати хворих наркоманією людей за наркодилерів і не помічати наркоманію». Інших деталей розгляду захисник не розкриває, оскільки побоюється не лише за долю свого підзахисного, але й слідчого, який закрив кримінальне провадження попри практику, що існує в міліції.

Існування подібної практики підтверджує й головний експерт Всеукраїнської мережі правової допомоги людям із ВІЛ і наркозалежністю Геннадій Токарев. За його словами, уся статистика розкриття відділів по боротьбі із незаконним обігом наркотиків складається виключно із затримки наркоспоживачів, а подібні фальсифікації та порушення з боку правоохоронців зустрічаються майже в усіх справах щодо наркотиків. Утім, за майже три роки роботи Мережі правової допомоги людям із ВІЛ і наркозалежністю лише у трьох випадках адвокати добилися закриття кримінальних справ. У той же час, понад 15 тисяч людей щороку опиняються за ґратами через звинувачення у зберіганні наркотичних і психотропних речовин, найчастіше у мікроскопічних розмірах, а те й унаслідок того, що ці наркотики їм просто підкинули.

«Я не зустрічав,– каже Геннадій Токарев,– щоб кількість збутої речовини у так званих наркодилерів перевищувала грами – це шприц, два шприци, пакетик марихуани. Тобто затримують тільки споживачів. У єдиній справі, коли дійсно був перекритий канал з реалізації наркотиків, організаторами злочинного бізнесу виявилися самі правоохоронці. Аби змінити цю практику, необхідно підняти „поріг“, що дозволяє переслідувати в кримінальному порядку тих, у кого знайдено дозу». Саме тому адвокати мережі допомоги наркозалежним і ВІЛ-позитивним звернулися до Президента України Петра Порошенка з відкритим листом, в якому просять сприяти затвердженню змін до наказу МОЗ № 188 від 01.08.2000) та збільшити «розміри» наркотичних речовин, що є підставою для притягнення до кримінальної відповідальності. Це допоможе позбавити від переслідування хворих на наркозалежність та змусить міліцію затримувати реальних наркокур’єрів, а не фальсифікувати кримінальні справи.

Проект Всеукраїнської мережі правової допомоги людям із ВІЛ і наркозалежністю працює у 12 містах України. Здійснюється за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Яблуко достигло, відірвалося від гілки і гупнулося об землю. Кажуть, ніби саме так великий вчений Ісак Ньютон відкрив закон земного тяжіння.

«Яблуко реформ» для державних і комунальних ЗМІ в Україні не може визріти ось вже 15 років. А відтак і підконтрольні владі мас-медіа тримаються на застарілій гілці ще радянської системи «управління пресою» і навіть не зрушують у бік демократичних норм….

Час іде, а законів, за якими українські державні і комунальні медіа мають стати демократичними, так і не вироблено.

Бо одні вважають, що  комунальним засобам масової інформації треба йти у «вільне плавання». Інші – залишити все, як є…

Проблема з «довгою бородою»

Питання роздержавлення ЗМІ в Україні має тривалу історію. Говорити про це почали з 1999 року, коли Верховна Рада прийняла постанову щодо необхідності «прискорити розробку концепції роздержавлення ЗМІ».

У 2003 році Верховною Радою проведені слухання, за підсумком яких внесено на розгляд парламенту законопроект «Про Концепцію роздержавлення ЗМІ», котрому так і не судилося стати законом.

У 2006 році Національна рада з питань телебачення і радіомовлення розглянула і затвердила проект закону «Про роздержавлення ЗМІ». Його не ухвалено парламентом.

У 2010 році у Верховній Раді зареєстровано відразу два законопроекти щодо роздержавлення мас-медіа. Але і цього разу питання не доведено до кінця.

17 квітня 2014 року Верховною Радою заблоковано законопроект «Про реформування державних і комунальних засобів масової інформації».

«Верхи» не хочуть… Але і «низи» не бажають?

Блокування парламентом законопроекту, спрямованого на реформування державних і комунальних ЗМІ, у час, коли Україна відчутно наблизилася до європейських цінностей, засвідчив, що влада не готова розлучитися з медіа, які на неї працюють. Принаймні, хоча б зробити для того перший крок.

І йдеться не тільки про центральну владу. На місцях також не надто поспішають відмовлятися від своїх видань, навіть тоді, коли ті намагаються позбавитися владного ярма.

Що, загалом, зрозуміло. Скажімо, у яких ще мас-медіа, крім комунальних, керівники територіальних громад зможуть безкоштовно вести пропаганду політичних партій, які представляють? Або свою власну передвиборчу кампанію?

Журналісти яких ще ЗМІ, крім комунальних, будуть витрачати цілий день у турне по округу за депутатом-мажоритарником, а потім ще й розписувати на цілу сторінку його «неоціненну допомогу» виборцям (найчастіше за державний кошт), знаючи, що фінансово газета з того нічого не отримає?

У які ще, крім комунальних ЗМІ, «можна посадити свого редактора». «Свого» - не тільки за політичним уподобаннями чи партійною приналежністю, а й за родинною ознакою. Є й така практика в Україні. Особливо на рівні невеликих міст і районів.

Отже, «верхи» роздержавлення не хочуть?

Однак, виявляється й «низи» далеко не завжди бажають ставати вільними і незалежними.

У зв’язку з цим звертають на себе увагу дві події останнього часу. Так, недавно у Калуші на Івано-Франківщині відбувся семінар, де йшлося про діяльність редакційних колективів у період реформування комунальних медіа. http://nsju.org

Трохи пізніше відбулася конференція «Трансформація державного мовлення в суспільне: шляхи та проблеми». http://nsju.org І тут «ламалися списи» навколо реформування ЗМІ.

Та якщо під час семінару, хоч і не було одностайності, але думки розділилися як за скоріше роздержавлення, так і щодо необхідності не поспішати з цим процесом, то на конференції склалася інша ситуація. Більшість представників обласних телерадіокомпаній висловилися за те, щоб ОДТРК залишилися державними.

Коли немає правил гри

Чому ж самі редакційні колективи державних і комунальних ЗМІ не завжди схвально ставляться до ідеї реформування? Фахівці, котрі вивчають український медіа-простір, говорять, як правило, про те, що в нових умовах одні видання можуть взагалі припинити своє існування, інші – стати предметом купівлі-продажу для бізнесових структур, в тому числі й закордонних, а відтак знову ж тією чи іншою мірою потрапити під контроль своїх власників.

Причини називаються різні. Є ще, мабуть, і так званий «людський фактор»: журналісти у державних і комунальних ЗМІ все-таки більше захищені законом, ніж у приватних. Скажімо, відмова журналіста писати матеріал у комунальному виданні завершиться хіба що конфліктом з редактором. У приватних, які ми всі чомусь називаємо незалежними, можуть швидко попросити «з речами на вихід» (випадки такі були).

Однак, думається, головна проблема в тому, що в Україні взагалі немає конкретних правил гри для медіа-простору.

Наприклад, у такому важливому питанні як оподаткування.  Бо навряд незалежне видання, яке працює прозоро, має рівні можливості з тим, де всі журналісти зареєстровані як приватні підприємці? Або з тим, де лише третина зарплати для журналіста проводиться через бухгалтерію, а все решта – сплачується у конверті?

Так, український медіа-простір не уникнув корупційних схем. Їх нахабність залежить лише від суспільного статусу власника ЗМІ, його наближення до влади чи силових структур. А це суттєво впливає на конкурентне середовище, у якому доводиться працювати.

Тож вириватися з-під захисту держави і органів самоврядування у самостійний шлях на таке «незоране законом» інформаційне поле не хочуть іноді навіть ті ЗМІ, які вміють самі заробляти кошти чи потерпають від тиску влади.

Без права вибору

І все ж в Україні є видання, що підтримують роздержавлення ЗМІ, як то кажуть, обома руками, хоч і знають, що їм доведеться непросто.

Є такі, що з розумінням ставляться до ідеї реформування, і зовсім не проти того, аби стати самостійними. Особливо там, де інформаційний простір не надто переповнений і висока ймовірність, що незалежність від влади принесе більше переваг, ніж втрат.

В Україні є навіть видання, зокрема районні і міськрайонні, які вже обрали, образно кажучи, самостійний шлях розвитку. Але через відсутність відповідного законодавчого забезпечення цим мас-медіа у переважній більшості випадків своє права вибору на свободу, на демократичні засади у роботі, на незалежність від влади доводилося виборювати через конфлікти, суди, моральні і матеріальні втрати.

І це доводить: якби в Україні було відповідне законодавство, комунальні і державні ЗМІ мали б права вибору. І тоді, мабуть, не тільки одиниці з майже без малого семиста державних і комунальних газет зважалися б зробити рішучий крок і стати незалежними.

* * *

До речі, щодо Ісака Ньютона. Один з його законів, мабуть, таки справджується для українського  інформаційного простору. Сила інерції в ньому така, що  за півтора десятка літ не знайшлося сили, яка б зрушила зі «стану спокою» реформування  державних і комунальних ЗМІ в Україні. Така механіка.

14–15 липня 2014 року експерти Харківської правозахисної групи Наталія Охотнікова та Андрій Діденко взяли участь у дводенному семінарі «Боротьба проти безкарності під час суспільно-політичних змін: практичне навчання для представників українського громадянського суспільства», який було організовано за підтримки організації «Міжнародне партнерство за права людини» (International Partnership for Human Rights), Платформи «Громадянська солідарність» (Civic Solidarity), Центру громадянських свобод та Фонду Відкритого суспільства.

Протягом двох дуже насичених днів роботи семінару учасники встигли ознайомитися із теоретичними та практичними засадами діяльності Міжнародного Кримінального Суду (далі – МКС). Поділившись на робочі групи, представники громадянського суспільства виконували практичні завдання з опрацювання тексту Римського Статуту, шукаючи точки дотику з актуальною ситуацією в Україні та обговорюючи можливість застосування окремих положень даного міжнародного документу до подій у країні.

Нагадаємо, що Україна підписала Римський статут ще в 2000 році, однак досі його не ратифікувала. Однак, зважаючи на те, що у квітні 2014 року Уряд України скористався правом, закріпленим у статті 12(3) Римського статуту, подавши декларацію про визнання юрисдикції МКС у чітко визначений період часу та можливості розслідування злочинів, які вчинено на території України в період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року, роль громадянського суспільства у даному правовому процесі є доволі значною. Експерти Симон Папуашвілі (Грузія) та Марек Марчиньскі (Польща), які модерували семінар, наголосили, що саме представники громадянського суспільства – учасники тренінгу – можуть зіграти визначальну роль у фіксуванні та документуванні всіх злочинів, що мали місце у зазначений період та допомогти Канцелярії Прокурора МКС у збиранні доказів.

Сподіваємось, що знання, отримані учасниками під час роботи на семінарі та неформального спілкування із запрошеними експертами після його завершення, допоможуть громадянському суспільству консолідувати свої сили заради того, щоби події на Майдані були розслідувані належним чином як національними, так і міжнародними органами, та всі винні особи були притягнені до відповідальності за злочини, скоєні проти мирних протестувальників.

Ситуація з правами людини в Україні через війну та бойові дії на Донбасі є вкрай загрозливою і неоднозначною.

В зоні АТО на Луганщині і Донеччині, де терористи масово викрадають, катують та, навіть, вбивають мирних мешканців, про дотримання прав людини й казати неможливо. Але насильство з боку терористів провокує населення всієї України, яке хоче якнайшвидшої перемоги над проросійським вбивцями, до перегляду свого ставлення до того, як повинні захищатися основні права і свободи.

Дедалі частіше можна почути, що до терористів не можна ставитися як до людей, і що їх можна і потрібно вбивати і катувати. Один молодий співробітник Міністерства внутрішніх справ відверто переконував співрозмовників, серед яких були і правозахисники, що треба на законодавчому рівні дозволити катування бойовиків-сепаратистів. Здається, його думку поділяє велика кількість пересічних громадян. Це є вкрай небезпечним, адже ті, хто воює з сепаратистами – бійці АТО – знаходяться у самому пеклі війни, розв’язаної проросійським терористами, і не можуть не відчувати ненависті до цих нелюдів. І, якщо громадяни, які не воюють, готові дозволити катувати терористів, взятих у полон, то і у бійців АТО, безумовно, виникає почуття, що з ворогом не треба панькатися.

Як приклад, можна навести випадок з терористом, якого взяли в полон бійці батальйону «Айдар». За деякими свідченнями, бійці його забили до смерті. І це тільки один відомий нам випадок. Отже, війна і жорстокість – речі невід’ємні. І українські правозахисники повинні розуміти, що їм ще довго прийдеться працювати із збудженим і шокованим війною суспільством.

Дуже складною є ситуація з правами людини на території анексованою Російською Федерацією Криму. Права кримських татар постійно порушуються окупантською владою Криму. Кримським татарам не дозволяють проводити мітинги і пікети. Фактично окупантська влада примушує їх прийняти російське громадянство, бо в разі збереження українського громадянства займатися бізнесом на підконтрольній Росії території буде практично неможливо. Є й інші обмеження – наприклад, медичне страхування, можливість вступу до вишів та інше. Деяким кримським татарам, як Мустафі Джемільову та Рефату Чубарову, взагалі заборонений в’їзд до Криму на 5 років.

Окрім кримських татар на окупованій території постраждали підприємці, в тому числі ті, хто займався курортним бізнесом, у багатьох таких підприємців бізнес просто відняли, інших примушують сплачувати величезні податки.

Порушується в Криму і право на свободу слова і свободу совісті. Громадяни, які не приховують свого позитивного ставлення до України, які позиціонують себе як українські патріоти, не мають права вивішувати українські прапори, носити українську символіку, були випадки, коли їх затримували, представники окупаційної влади, прапори та символіку зривали. В Криму не працюють українські телевізійні канали, обмежена українська преса.

Тобто про ситуацію в Україні і світі кримчани можуть дізнаватися тільки з російських медіа, де інформація спотворюється, а інших джерел інформації в Криму немає.

Щодо свободи совісті – то в Криму чинять тиск на священиків і вірян Української православної церкви Київського патріархату, на мусульман. Зокрема, був випадок захоплення мусульманської школи для дітей – медресе.

Всі перелічені порушення прав людини є прямим наслідком неоголошеної війни, яку веде проти України Росія. Але і поза межами українсько-російського конфлікту ситуація з правами людини залишається в Україні складною. Тотальна корупція і свавілля чиновників, які останніми роками набули характер пандемії в Україні, залишаються поки що незмінними. Від корупції потерпає і освіта, особливо у вишах, і медицина, і бізнес. Бюджетна сфера залишається залежною від місцевих чиновників. У Харкові, вже начебто за нової влади, бюджетників примушували брати участь у масових заходах на підтримку харківського мера Геннадія Кернеса. і ніхто не був притягнутий за це до відповідальності.

В медичній галузі права пацієнтів і лікарів постійно порушуються. Медицина залишається платною, бо як правило, медичні установи не забезпечуються тим, що необхідно – ані ліками, ані обладнанням. Від пацієнта вимагають коштів всі: і медичний персонал, і медичні чиновники, не кажучи вже про те, що більшість препаратів пацієнти змушені купувати за власні кошти.

Мізерна оплата лікарів призводить до того, що лікарі, як правило, беруть кошти за лікування у пацієнтів. Ті, хто не має коштів, просто не в змозі лікуватися. Останнім часом ліки в аптеках значно подорожчали, що ще більше звужує кількість українських громадян, для яких ці ліки є доступними. Окрім деяких спеціальних програм по туберкульозу та психіатрії, де ліки відповідно до протоколів лікування, видаються безкоштовно, пацієнт мусить сплачувати за ліки повну ціну, навіть, якщо він пенсійного віку. Така ситуація є неприпустимою, адже за рівнем смертності Україна посідає одне з перших місць в світі і потребує швидкої та повноцінної медичної реформи.

Незмінною на сьогоднішній день залишається і ситуація у пенітенціарній системі, хоча останні зміни до Кримінально-виконавчого кодексу дають надію на деякі зміни на краще. Так, тепер депутати парламенту або їхні помічники, журналісти, лікарі можуть потрапити до установ виконання покарань у будь-який час, і оглянути приміщення, де утримуються в’язні, спілкуватися з ними без свідків. Але, щоб це змінило ситуацію на краще глобально, потрібні неабиякі зусилля громадськості. А на сьогоднішній день існує все така ж система виконання покарань, якою вона і була в останні роки в Україні. Система, що спрямована на приниження людини, на обмеження її інтересів, на позбавлення її гідності. І досі існує страшна колонія №25 у Харкові, в якій нічого не змінилося, хоча на її керівництво є безліч скарг. Проте ніхто начальство там не змінив. Працює за старими правилами і Дніпропетровська спеціальна психіатрична лікарня, куди поміщають в’язнів на примусове лікування за вироком суду. Ми маємо безліч скарг на умови утримання та засоби лікування в цій лікарні, яка існувала ще за радянських часів і де пресували дисидентів, що були психічно здоровими, – Леоніда Плюща, Миколу Лупиніса, Миколу Плахотнюка та інших.

І досі ситуація там не змінилася. Одним із важелів тиску на в’язнів залишається 391 стаття, за якою порушення Правил внутрішнього розпорядку може призвести до нового терміну ув’язнення. Працівники пенітенціарних установ широко використовують цю статтю, щоб залякувати ув’язнених. Найчастіше за цією статтею розправляються з тими в’язнями, які скаржаться на умови утримання, які є непокірними і мають гідність відстоювати свої права. На нашу думку, цю статтю треба якнайшвидше скасувати взагалі.

Дуже складною є і ситуація в освіті. Вчителі учбових державних установ отримують мізерну зарплатню Вони, як і лікарі, повністю залежать від чиновників, які користуються цим в своїх політичних цілях. І на вчителів, і на лікарів тиснули під час парламентських виборів, щоб вони голосували за провладну політичну силу. Їх примушували працювати у виборчих комісіях, голосувати не на дільницях за місцем проживання, а на дільницях за місцем роботи і віддавати свої голоси за тих кандидатів, які необхідні владі. Я вже писала про те, що і вчителів, і лікарів примушують брати участь в мітингах та інших публічних заходах, які організує чи то місцева влада, чи за розпорядженням «згори» – як це було за часів Януковича.

Ситуація у вишах є ще більш складною. На жаль, все наше суспільство просякнуте корупцією. Отже, щоб вступити до вишу, абітурієнтів часто примушують платити гроші викладачам, які приймають вступні іспити, чи деканам факультетів, які потім дають розпорядження викладачам, які бали ставити тим чи іншим студентам. Є навіть непоодинокі випадки підробки результатів ЗНО. В школах, де здають ЗНО, з учнів беруть гроші і ставлять їм найвищі бали, а потім, коли вони поступають до вишів, з’ясовується, що ці бали не відповідають дійсності. У вишах теж дуже часто іспити здають за гроші. Викладачі, які беруть ці гроші, ставлять на іспитах завищені оцінки, і студенти не отримують справжніх знань. Отже, корупція у вишах прямо порушує права студентів, і реформування системи вищої освіти треба розпочинати негайно.

Нічого не змінилося і в міліції. Даішники після певного шоку під час Майдану, коли вони, принаймні у Києві, центральних і західних областях якийсь час не вимагали хабарів, зараз оговталися, і все вернулося на старий шлях.

Так само справа складається і з іншими підрозділами МВС. Ця ситуація є вкрай небезпечною, бо міліція, окрім хабарів, ще й катує затриманих.

До правозахисних організацій постійно звертаються люди зі скаргами на катування в міліції. Як правило, винних в цьому не карають, навіть, якщо невинуватість їх жертв доказана. Так було і в справі Якова Строгана, якого жахливо катували в міліції, вимагаючи зізнання у замаху на вбивство. Коли справа набула широкого розголосу, а суд визнав Строгана невинуватим, жоден міліціонер, який брав участь у катуванні, не був покараний. Так було і в справі Романова, якого звинуватили у побитті дівчини. Його теж катували в міліції, і хоча мати Романова і досі намагається в суді довести це, ніхто, попри ці докази, не карає міліціонерів. Міліція і суди – це найбільш корумповані установи. Недарма українська держава щороку програє в Європейському суді більше сотні справ.

Громадянське суспільство в Україні є потужним. І от така невідповідність потужного громадянського суспільства і нікчемного, просякнутого корупцією державного апарату є загрозою стабільності в Україні. Бо стає вірогідним новий Майдан, якщо чиновники в нових умовах будуть вести себе, як і раніше.

Але найголовнішим чинником на сьогоднішній день, як я вже писала, є війна на Сході.

Права людини порушуються кричуще і щоденно. І поки цей вогонь не загасити, ситуація з правами людини в Україні не покращиться.

У великому інформаційному масиві, що оточує українські події від анексії Криму і до трагедії пасажирського авіалайнера Малазійських авіаліній, зустрічається чимало оцінок щодо безпосереднього впливу Росії на ситуацію. Є, зокрема, й такі, де говориться, що кремлівське керівництво перебуває у віртуальному вимірі, далекому від реальності. І ніби світ просто ще не знайшов достатніх аргументів, аби за столом переговорів переконати державу-агресора зупинитися.

Насправді, навряд чи кремлівську верхівку можна у чому-небудь переконати. Росія, яка в односторонньому порядку оголосила себе правонаступницею СРСР, від колишньої комуністичної імперії успадкувала не тільки матеріальні активи і пасиви, а й отримала ген політики подвійних, а, може, й потрійних стандартів, коли наріжним каменем як зовнішньої, так і внутрішньої політики стає право сили, обман, нехтування людськими життями…

Все це вже випадало на долі тих поколінь, що проходили школу життя в радянській системі.

«Що це за робота, коли немає жодного розстріляного?»

«Бандеровцы – это пример большой лжи советской системы», - ці слова належать відомому російському історику Андрію Зубову. (http://life.pravda.com.ua) Сказані вони сьогодні, коли російська пропаганда почала активно реанімувати радянський міф «про бандерівців». Тільки тепер вже не стосовно окремо визначеної території, а щодо всієї України, яка відстоює свої права і свій європейський вибір.

«Що це за робота, коли немає жодного розстріляного?», - ці слова сказані комуністичним функціонером Микитою Хрущовим під час інспекції діяльності  спеціальних груп НКВС на Західній Україні в 1939 році. Саме тоді формування НКВС там  з'явилися вперше, а справжнього розгулу жорстокості їх діяльність набрала у повоєнний час, починаючи з 1944 року.

Радянська система робила все, аби приховати правду про події на Західній Україні 1939 року та починаючи з 1944-1945 років. Особливо про ті спеціальні «чекістські» формування, діяльність яких спрямовувалася як проти українського повстанського руху, так і мирного населення Західної України. http://newsland.com

Багато чого ми вже не дізнаємося ніколи. Адже у 1991 році знищено чимало матеріалів НКВС-КДБ і саме щодо про діяльності спеціальних груп НКВС. Та не все згоріло у вогні. Крім того є ще людська пам'ять.

Історичні документи свідчать, що до кінця 1945 року органи внутрішніх справ і безпеки УРСР використовували, за різними даними, від 150 до 157 спецгруп для ліквідації підпілля ОУН, його збройних формувань у областях Західної України. http://newsland.com,   http://zaxid.net

Людська пам'ять зберігає  те, що чинили вони з мирним населенням – вбивали, топили у криницях, грабували і спалювали житло, знущалися над жінками, на очах матерів вбивали дітей. Щоб приписати все це Українській повстанській армії, на «операції» ходили у формі УПА. http://zaxid.net

«Бандерівський  міф» радянська пропаганда вміло використовувала й для того, щоб зіткнути лобами жителів самої України. Саме у ньому корені поділу  на «західняків» і «східняків».

Жителі Сходу України, які мало що знали про ситуацію на її західних територіях, також ставали «зброєю», яку використовував комуністичний режим. По війні на Західну Україну посилали на роботу чимало вчителів зі східних областей. Установки, які їм давалися, були цілком конкретними:

«Я мала відчути, чи молодь їм (оунівцям) симпатизує, а як так – то хто. У своїх виступах моїм завданням було наставляти молодь проти бандерівського руху, і вказувати їм приклади з життя радянських людей. Я повинна була здобувати душу молоді». 

(Зі свідчень Ольги Манчич, учительки з Кам’янця-Подільського, яка була направлена  до Тернопільської області після педінституту) http://reabit.org.ua

Подекуди для студентів педагогічних вузів та вчителів, що проходили перепідготовку, взагалі читалися окремі курси працівниками НКВС щодо того, як розвідувати антидержавні настрої, пропагувати соціалістичні ідеї. http://reabit.org.ua

Дехто з них, справді, «чесно» відпрацьовував ідеологічні настанови. Але були й інші випадки, які радянська система називала «зараженням бандеризмом». Фахівці зі сходу починали симпатизувати «бандерівцям», або навіть співробітничати з ними.

Колись знайома старенька вчителька, якій довелося у молодості працювати у одному з гірських карпатських районів, зізналася:

«Я поїхала на Західну Україну пристрасною комсомолкою, а повернулася додому пристрасною націоналісткою».

І розповіла, як у непростій для неї життєвій ситуації, першими на допомогу прийшли місцеві горяни, а не колеги зі сходу, на поміч яких сподівалася.

Радянський міф «про бандерівців» для України сьогодні розвінчано, ми повертаємося  до своєї історичної правди. І, можливо, саме це настільки страшить колишнього «старшого брата», що міфом «про українських бандерівців» російська пропаганда лякає вже весь світ?

Політика маскараду

Про сьогоднішню ситуацію також говорять, що світ не знав схожого політичного протистояння з часів «холодної війни». І звучить іноді теза про те, що вийти з цього протистояння потрібно так, щоб кремлівська верхівка «не втратила свого обличчя».

От тільки навряд можна побачити обличчя там, де державною політикою став маскарад.  Врешті, чому став? Продовжується.

Політика обману – це теж та спадщина, яку перебрала на себе Росія від СРСР. Не важливо, чи йдеться про свій власний народ, чи про весь світ.

«Подобається вам чи ні, але історія на нашому боці. Ми поховаємо вас», - цим висловом Хрущов шокував західних дипломатів під час прийому в польському посольстві у 1956 році.

А потім, й справді, комуністичні лідери СРСР ледь не поховали весь світ у 1962-му, спричинивши Карибську кризу. І ця операція з перебазування на Кубу військовослужбовців, техніки, ядерного озброєння сповнена брехні і обману. 

Про ті події написано у підручниках з історії, але ось свідчення військового -  учасника тих подій, операції, що мала кодову назву «Анадир».

Військову частину ракетників, у якій він служив, зірвали з місця дислокації у терміновому порядку. Після отримання секретного наказу негайно почали підготовку до перебазування.

У вагони військові вантажилися вночі. Залізничну станцію повністю відключили від світла, використовували тільки військові ліхтарі. Попрощатися з сім’ями офіцерам не дозволили. 

Наступний етап цієї секретної подорожі переживали вже у Миколаєві. Там два тижні проходили навчання. Усіх військових переодягли у цивільний одяг. Ніхто не мав жодних знаків розрізнення. Лише солдатам передбачалися сорочки з короткими рукавами, а офіцерам – з довгими і краватки. Ніяких звертань за званням чи віддавання честі. Вони – «туристи». Однак «туристів» чомусь повантажили у трюми.

Ще важчою виявилася дорога додому. Хоч була домовленість на найвищому рівні, що радянським військам дадуть можливість безперешкодно пройти, але особовому складу, навіть офіцерам про це ніхто не сказав.

Людям весь час здавалося, що вони знаходяться на волосині від смерті. Повернулися не в Миколаїв, а в холодний Балтійськ. Ніхто їх тут не чекав і не зустрічав. Солдатам хоча б шапки видали, а офіцери і військові понадстрокової служби мерзли в літньому обмундируванні.

Потім ще багато років радянських військових перекидали на Кубу як спортсменів.

Лише згодом через багато років військові дізналися, що кораблі, на яких вони йшли на Кубу, було заміновано.  І був наказ топити кораблі при першій підозрі на нестабільну ситуацію.

«Нас могли просто поховати на морському дні», - сказав колишній радянський військовий.

Сьогодні при безпосередньому воєнному втручанні Росії «ховають» українців. Так само як це зовсім недавно відбувалося під час російсько-молдовського конфлікту з приводу Придністров’я чи грузинсько-російського.

Кого ще завтра захоче «поховати» країна-агресор? І яку маску одягне, щоб це виправдати?

Стаття була опублікована російською мовою на «Економічній правді». Автор пропонує свій комплекс рецептів боротьби з суспільною хворобою – тотальною корупцією.

Ми часто чуємо про те, що живемо в епоху нової «холодної війни», і що Україна – це другий Західний Берлін. При цьому, частина нашої держави дійсно окупована, а на Сході розгорнулися справжні військові дії.

Але попередня «холодна війна» була боротьбою двох систем цінностей, відмінності між якими були очевидні практично кожному. Яке ж протиріччя лежить в основі сьогоднішнього конфлікту?

Невже «революція Сумління», анексія Криму, громадянська війна на Донбасі – це все лише складові опосередкованого протистояння Росії і США в боротьбі за контроль над видобутком і транспортуванням енергоресурсів, впливу на ринки та території? Можливо, це так. Але це тільки для них, титанів геополітики.

Для нас, простих українців, це дійсно війна двох систем. Системи чесного, конкурентного та справедливого суспільства, з одного боку, і системи, побудованої на корупції, з іншого.

Багатьом здається, що нам вже вдалося досягти деяких успіхів у цій боротьбі. Ми скинули корумпованого диктатора, обрали нову владу, зробили «цивілізаційний» вибір на користь блоку держав, який уособлює для нас справедливе суспільство.

На жаль, зроблені кроки лише позначили мету, а справжня боротьба з корупційною системою ще навіть не почалася.

Це відбувається багато в чому через те, що ми сп’янілі нашими маленькими перемогами, відвернені трагічними подіями в країні, а іноді ведені такими емоціями, як помста і розправа. За всім цим ми навіть не замислювалися серйозно про те, чому корупцію потрібно побороти, що є її джерелом, і як ефективно звести корупцію в країні до мінімуму.

На ці питання ми спробуємо відповісти в цій статті.

Частина 1. Чому корупція – це погано? Або Україна, країна з «зірочкою»

В Україні ми давно вже звикли до того, що багато речей, які нам обіцяють – будь-то обіцянки держави, роботодавця, виробника товарів, ЖЕКу, торгових центрів, школи, університету, та кого завгодно – не завжди повинні відповідати справжньому стану справ.

Візьмемо, наприклад, нашу Конституцію. Стаття під номером 49 цього документа, основоположного для всіх суспільних відносин в країні, недвозначно і гордо заявляє: «У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно».

Після цієї фрази немає звичної нам «зірочки», яку ми часто зустрічаємо в різних рекламних повідомленнях з ряду «кожному відвідувачеві – мобільний телефон у подарунок*» або «у нас найнижчі відсоткові ставки*». Але наш досвід відвідування лікарень і поліклінік різного роду наполегливо підказує, що ця злощасна зірочка в цій конкретній статті Основного Закону була пропущена помилково.

Поклавши руку на серце, давайте зізнаємося, що не тільки в ній одній. Адже теж саме можна сказати і про право на життя, безпеку, повагу до гідності, недоторканність житла, свободу думки, безкоштовну освіту, захист прав в суді – всіх тих чудових речей, які ми голосно називаємо нашими невід’ємними конституційними правами.

Чому ці всі ці права не виконуються як слід? Багато хто скаже – всьому виною корупція. Корупція, яка пронизала всю державну систему. І щоб не бути голослівними, юристи та правозахисники дійсно підтверджують, що корупція часто прямо або опосередковано призводить до порушення прав людини.

Але крім порушення прав людини, дослідження також свідчать, що корупція в тій чи іншій мірі негативно впливає на економічне зростання держави, зростання ВВП на душу населення, інвестиційну привабливість, конкуренцію в торгівлі, зростання цін на товари та послуги, розміри «тіньової» економіки, і навіть на якість і тривалість життя громадян.

А за підрахунками Світового банку, якщо в окремо взятій країні викорінити корупцію, то доходи громадян відразу ж збільшаться в цілих 4 рази…

Частина 2. Головна причина корупції

Більшості українців не потрібні додаткові підтвердження або дослідження. Ми в переважній більшості і так виступаємо проти корупції.

Проблема тільки в тому, що сама корупція стала головною системою стимулів в суспільстві, способом його існування. Не важливо, з якого боку столу в чиновницькому кабінеті ми сидимо.

Корупція стала простим і ефективним, а іноді і єдиним засобом досягнення будь-якої мети – від отримання довідки лікаря до дозволу на будівництво, від вступу до університету до влаштування на роботу. В Україні навіть небіжчикові без корупції не виділять місце на кладовищі.

Корупційна винагорода – на сьогоднішній день основна складова доходу більшості «бюджетників». Це відкинуло будь-які інші спонукання і стимули у держави і суспільства для зміни стану справ. Корупційна система, по суті, лягла в основу сьогоднішніх суспільних відносин.

Почувши суспільний запит на боротьбу з корупцією, новий президент у своїй промові на інавгурації дуже правильно заявив, що для побудови успішної держави нам потрібно подолати корупцію. Для цього він запропонував укласти дуже простий загальнонаціональний антикорупційний пакт між владою і народом: чиновники не беруть, а люди – не дають. Трохи раніше були створені різні люстраційні органи, запропоновані антикорупційні заходи, почалася широка громадська дискусія.

Звичайно, не можна не погодитися з тим, що прийняття нами хабарництва як норми поведінки неминуче впливає на масштаби корупції. Так само як і з тим, що система покращиться, якщо призначити «хороших» людей на керівні посади, а всім «поганим» заборонити ці посади позичати. Але чи справді ми віримо, що ці заходи можуть вплинути на систему в довгостроковій перспективі?

Приміром, чи віримо ми, що в сформованій системі батько не дасть хабар, щоб поліпшити результат своєї дочки на зовнішньому тестуванні, а син відмовиться заплатити за лікування матері в державній лікарні? Або в те, що суддя буде довго протистояти спокусі, приймаючи рішення в багатотисячних, а іноді багатомільйонних спорах? Або в те, що прокурор буде сумлінно розслідувати кримінальну справу проти людини, готової віддати будь-які багатства, аби залишитися на волі?

Щоб побороти цю ситуацію, злощасну систему, потрібно подолати одну дуже просту системну проблему – її головне джерело, який більшість адептів боротьби з корупцією впритул не хочуть бачити. А її головна причина не в культурі, не в менталітеті, не в моральних цінностях людини.

Вона полягає в наступному: сьогодні в Україні очікуваний дохід потенційного хабарника перевищує негативні наслідки, які його очікують, якщо він буде спійманий.

Щоб звести корупцію до мінімуму (давайте будемо реалістами – повністю викорінити це явище ні в кого не вийде), нам, по-перше, потрібно змінити відповідь у цій дилемі хабарника: «Що краще, брати чи не брати?».

По-друге, деякі прояви корупції можна нівелювати, дозволивши їм існувати на законних підставах – визнавши сьогоднішній стан справ, і надавши суспільству законну альтернативу хабарництву, що максимально відображатиме склалося взаємини.

Частина 3. Як побороти корупцію?

Пропозиція перша. Батіг і пряник.

Отже, як поміняти відповідь на «гамлетівське» питання бюджетника-корупціонера?

Що впливає на його рішення? Совість? Саме до неї волає президент у своєму проханні більше не вдаватися до корупції.

Але в умовах дикого капіталізму, що запанував в Україні, навряд чи можна покластися на таке ефемерне поняття, як совість. Тим більше, що вона стала часто сприйматися скоріше як слабкість, недолік, який заважає людині з «підприємницькою жилкою» рости і розвиватися.

Що ж робити, якщо не сподіватися на совість? Відповідь до смішного проста, і лежить на поверхні. Необхідно зробити все, щоб покарання за хабарництво було неминучим, а його тягар у багато разів перевищував вигоди від отриманих хабарів. Не потрібно бути Гері Беккером (американський економіст, нобелівський лауреат – ЕП), щоб зрозуміти просту логіку: вкрадеш – відрубають руку; з украденим добре – але без руки гірше; сьогодні не відрубали – завтра точно відрубають.

Але багато хто скаже, що передбачені Кримінальним кодексом покарання вже досить високі, але це ніяк не зупиняє корупцію.

Однак чи може хтось стверджувати, що покарання дійсно неминуче настане? Само явище не побороти, якщо ймовірність опинитися за ґратами залишатиметься близькою до нуля.

Тому, одним з головних кроків у подоланні корупції має максимальне збільшення ймовірності, що хабарник зрештою заплатить суспільству справедливу ціну за свої діяння, втратить роботу або опиниться у в’язниці.

У той же час, державні службовці, що знаходяться в групі ризику, повинні отримувати достатню винагороду за свою роботу. Як це зробити – непросте питання. Але про це трохи пізніше, а зараз детальніше про те, яким чином підвищення оплати праці бюджетнику повинно допомогти боротьбі з корупцією.

По-перше, якщо людина отримує гідну заробітну плату, спокуса брати дрібні хабарі пропадає, особливо коли вона ставить під загрозу постійний дохід, статус, економічне благополуччя, а іноді навіть свободу.

Ситуація трохи змінюється, якщо мова заходить про шестизначні-семизначні цифри – тоді ніяка зарплата не допоможе. У цьому випадку налякати може тільки неминучість тюремного терміну.

По-друге, тільки у випадку справедливої винагороди за працю ми зможемо з чистою совістю заявити, що цей конкретний злочинець дійсно заслужив таке покарання. Що це покарання – справедливе. Адже хто щиро зможе засудити вчителя, що виживає на копійки, який збирає гроші в «фонд класу»? Або лікаря, від якого залежать життя сотень людей, що натякає своїм пацієнтам на необхідність доплатити йому за лікування?

Карати таких людей навряд чи хоч комусь видається гуманним. Нехай багатьом складно співчувати прокурору, судді, меру, заступнику міністра, співробітнику обласної адміністрації та іншим чиновникам. Але в цілому вони знаходяться в схожій ситуації.

Більш того, нерозумно очікувати, що правоохоронці, уповноважені карати корупціонерів, зможуть утриматися від спокуси благополучного життя, якщо їх винагорода залишиться нікчемною.

Тому, не надавши справедливу оплату праці в державному секторі, складно говорити про покарання. Спочатку потрібно створити нову систему стимулів, а вже тільки потім чогось вимагати.

З цих міркувань, боротьба з корупцією має зосередитися на покаранні хабарників завтрашніх. Хабарників, які можуть забезпечити гідне життя на свою зарплату, але які захотіли більшого і переступили грань закону.

Більшість хабарників вчорашніх суспільству потрібно буде постаратися пробачити. Для них, багато в чому, корупція була питанням виживання та ігри за правилами. Для значної частини суспільства це означає пробачити самих себе або своїх близьких, і почати все з чистого аркуша.

Пропозиція друга. «Жертвопринесення».

Де ж взяти кошти на гідну винагороду чиновникам?

По-перше, нам не потрібна така армія «бюджетників».

Не новим буде пропозиція скоротити кількість депутатів Верховної Ради. Цілком можливо, що в результаті скорочення кількості парламентаріїв представництво інтересів громад покращиться. Але таким популярним, або навіть популістським, кроком скорочення не повинні обмежитися.

У нас сила-силенна величезних і неефективних державних органів. Наприклад, візьмемо Державну фіскальну службу. Загальне число податківців і митників сьогодні становить приблизно 65 тисяч чоловік.

Десь стільки ж службовців працює в аналогічному органі Великобританії. Це при тому, що кількість населення і підприємств в Україні в середньому менша на 30%, ніж на «туманному Альбіоні». Мабуть, щось із збором податків ми робимо не так.

Інший приклад – судді. Тут теж потрібно задуматися про ефективність системи. Наприклад, за деякими даними, апеляційна інстанція змінює кожне третє рішення адміністративних судів першої інстанції. Така кількість прийнятих до розгляду апеляції рішень (а в цілому, схожа статистика не тільки в адмінсудах, а й по всій судовій системі) може говорити тільки про наступне: або у нас в судах першої інстанції сидять ідіоти, або десь в ланцюжку засів корупціонер .

Якщо вже говорити про судову систему, то можна розглянути і скасування деяких її органів. Того ж Конституційного Суду, наприклад. У наших умовах ми цілком могли б обмежиться наданням конституційної юрисдикції Верховному Суду (як це відбувається в деяких інших країнах).

Це просто для ілюстрації ідеї – як і інші заходи щодо поліпшення ефективності державного апарату, подібні кроки повинні ґрунтуватися на глибокому розумінні проблем і потреб того чи іншого сектору.

В цілому, звичайно ж, скорочення «бюджетників» – дуже складна міра. Однак для можливості підвищення оплати праці значна частина державного апарату повинна змиритися з долею «ягняти», принесеного в жертву світлого майбутнього нашої країни.

Природно, звільнення повинні проходити поступово (щоб дозволити колишнім чиновникам знайти корисне застосування своїм умінням), а їх масштаби повинні бути результатом серйозних розрахунків.

Всі звільнення повинні проводитися паралельно з докладним переглядом багатьох функцій і структури державного апарату. Але й неозброєним поглядом видно, що величезна частина державного сектору могла б працювати із залученням набагато меншого людського ресурсу, якби робота виконувалася ефективно.

Якщо звільнити навіть 50% всіх тих, хто сьогодні знаходиться на «забезпеченні» в держави, це дозволить всього лише подвоїти винагороду для тих, хто залишилися. Але в середньому, замість трьох з половиною тисяч гривень на місяць, середньостатистичний чиновник почне отримувати сім, це вже крок до прогресу.

Пропозиція третя. Легалізація корупції, або як полюбити і перестати боятися корупцію?

Додатковим способом «фандрейзингу» для боротьби з корупцією в деяких сферах може послужити своєрідна легалізація хабарництва, а саме заміна хабарів аналогічною їм законною формою.

Наприклад, хабар за «звільнення» від служби в армії може бути замінений офіційним внеском на потреби Збройних Сил.

Оплата роботи лікарів може бути частково забезпечена визнанням факту відсутності безкоштовної охорони здоров’я в Україні, і поступовим введенням системи загального медичного страхування.

Одним із подібних заходів у сфері освіти, могло б бути створення офіційних фондів шкіл або університетів.

Така «легалізація» корупції, насправді, могла б бути впроваджена в багатьох інших сферах. Вона узаконила б деякі сформовані у суспільстві відносини і зробила б їх більш передбачуваними і зрозумілими.

Пропозиція четверта. Приватизація і суспільне фінансування державних функцій.

Ми всі побачили, що «приватизація» деяких державних функцій може зробити їх виконання більш ефективним.

Приклад, який просто напрошується, – це своєрідні «приватні» військові утворення, які, за свідченням багатьох, більш старанно виконують функцію захисту держави та забезпечення правопорядку, ніж регулярна армія і міліція. Звичайно ж, це міра вимушена і, будемо сподіватися, тимчасова. Але чому цей досвід, хоча б частково, не перенести на інші галузі?

Наприклад, чому б не провести приватизацію деяких лікарень та медичних установ? Це має сприяти тому, що нові приватні лікарні будуть конкурувати і встановлять ринкові ціни на медичні послуги, а роль «цербера» щодо їх роботи перейде від держави до їхніх нових власників. До того ж, багато медичних установ і так фактично функціонують як приватні підприємства вже сьогодні.

Звичайно, приватизація повинна проходити зважено, і держава повинна задуматися про те, щоб залишити частину лікарень на дотаціях, які забезпечать послугами населення, не здатне платити за послуги приватних лікарів.

Одночасно, кошти від приватизації могли б піти на формування основи для державних страхових медичних фондів.

Фінансування реформи сектора охорони здоров’я могло б стати наступним кроком у виконанні свого громадянського обов’язку головними меценатами країни, які брали активну участь у підтримці оборонного потенціалу нашої армії.

Можливо також розглянути приватизацію частини освітніх установ, залишивши державі більшість існуючих шкіл і кілька національних університетів, і поступово відмовившись від системи держзамовлення. Все-таки занадто багато Україна витрачає на підготовку непотрібних їй фахівців.

Кошти від «приватизації» могли б бути спрямовані на фінансування головних державних навчальних закладів та оплату навчання деяким студентам державних ВНЗ, сім’ї яких не можуть собі це дозволити (видається більш справедливим, якщо державний бюджет фінансуватиме лише тих, хто дійсно цього потребує).

Суспільство в цілому теж могло б підключиться до формування фондів, що займаються допомогою державним освітнім та медичним закладам, а також тим, хто не може оплатити своє лікування або навчання. Громадські активісти могли б включитися в ці процеси з таким же запалом, як вони це зробили для забезпечення фінансування Майдану і армії.

Такі приватизаційні заходи, на які може піти кілька років, фактично прибрали б корупцію в медицині та освіті. У цих сферах уже склалися «тіньові» ринкові відносини. Чому б не дати цьому ринку існувати на законних підставах, якщо нічого іншого зробити ми і так не можемо?

Пропозиція п’ята. «Вийти із тіні».

Кошти від оподаткування «тіньової» економіки також могли б допомогти фінансуванню нової, некорупційної системи. Це можливо, на жаль, лише в довгостроковій перспективі.

Сьогоднішнім завданням могло б стати виведення «тіньового» сектора в «світло» без додаткових витрат (або хоча б з мінімальними витратами) для підприємств і працівників.

Першим кроком до цієї мети могло б бути визнання того, що усталені на ринку розміри оподатковуваного доходу та розмір сплачуваного податку – справедливі. Виходячи з цього, необхідно прийняти такі зміни до законодавства, які б закріпили стан справ, що склався, хоча б на наступні кілька років.

Наприклад, після таких змін, якщо вчора працівник отримував тисячу гривень «офіційно», а другу тисячу – «в конверті», то завтра він повинен отримувати дві тисячі «офіційно», але платити податки і збори тільки з першої тисячі. Бюджет від цього нічого не втрачає, а працівник і роботодавець звільняються від тягаря корупційного податку на другу тисячу.

Забезпечити це, наприклад, може звільнення від податків на кілька років будь-якого підвищення зарплати чи зарплати нового працівника. Багато хто, звичайно, спробує скористатися такою нормою для ухилення від сплати податків. Запобігти цьому зможуть деякі законодавчі обмеження – але це все деталі…

У підсумку, виведення економіки з «тіні» має допомогти збільшити надходження в казну, хоча б у результаті часткового звільнення приватного сектора від тягаря корупційної данини. У довгостроковій же перспективі (через три-чотири роки), коли більшість підприємств і підприємців декларуватимуть весь свій прибуток і зарплати працівників, можна буде поступово встановити справедливе оподаткування таких доходів, виведених у «світло».

***

Запропоновані заходи не є вичерпними, і потребують подальшої розробки. Описані зміни вимагають величенної політичної волі, участі та непосильних зусиль, навіть жертв від усього суспільства. Але якщо війна з корупцією «холодна», і десь навіть холоднокровна, то її не виграти красивими гаслами, і в ній не обійтися без жертв.

«Холодна» війна між Штатами і Союзом тривала 45 років. Хотілося б, щоб часу на нашу боротьбу з корупцією пішло на порядок менше. Але необхідно усвідомлювати, що навіть для того, щоб втілити в життя всі ті нескромні пропозиції, висловлені в цій статті, піде кілька років. Війну з таким серйозним супротивником не виграти за один день.

Якщо ми наважимося прийняти виклик, результатом може стати остаточна перемога над корупційною системою. Тоді дійсно можна буде говорити про перемогу нових цінностей, про нову, кращу країну. Про країну, гідну успіху і всесвітньої слави.

Хто готовий до такої боротьби, або як сказав би один відомий блогер, до цієї фінальної сутичці добра і нейтралітету?

Увазі читача пропонується нове видання Харківської правозахисної групи про права людини та основоположні свободи, в якому їхній зміст подається через опис подій новітньої історії України та світової історії.

Ідеї такої книги – розкриття змісту прав людини через історію – ми завдячуємо німецькому фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» (Берлін).

Книга складається з трьох частин. Перші чотири глави першої частини «Геноцид. Злочини проти людяності. Військові злочини» є перекладом з англійської перших чотирьох глав книги «Права людини та історія. Виклик для освіти». У цих главах в різній формі – інтерв’ю, есе, аналітичних статей – розповідається про створення і розвиток понять геноциду і злочинів проти людяності в міжнародному праві, їхній зв’язок з військовими злочинами, розглядається еволюція прав людини в Європі в 40–80-ті роки ХХ століття. Решта шість глав першої частини присвячені масовим політичним репресіям в Україні та СРСР – розкуркуленню та індустріалізації 1929–1932 рр., штучному голоду 1932–1933 рр., Великому терору 1937–1938 рр., масовим депортаціям в СРСР за соціальною та етнічною ознакою в 20–40 рр., розстрілу польських військовополонених та цивільних осіб в квітні-травні 1940 р., Голокосту на території України в 1941–1944 р. Ми намагаємось довести, що ці злочини комуністичного режиму СРСР та нацистського режиму Німеччини мають бути кваліфіковані як геноцид або злочин проти людяності.

Друга частина «Права людини та основоположні свободи» містить 14 глав,  кожна з яких присвячена одному праву з гарантованих статтями 2–11, 14, 18 Європейської конвенції захисту прав людини та основоположних свобод та статтями 1 та 3 Першого протоколу до Конвенції. Всі 14 розділів пояснюють суть цих прав і свобод через події новітньої історії ХХ століття і подають суча­сне розуміння цих прав і свобод на основі практики Європейського суду з прав людини.

Третя частина складається із перекладів з англійської документів міжнародних організацій – Ради Європи, Європейського Союзу, ОБСЄ – про злочини тоталітарних режимів, насамперед, комуністичних режимів в СРСР, Центральній та Східній Європі. Окрема увага приділяється документам Ради Європи, : перекладені не тільки резолюції Парламентської Асамблеї, але й доповіді, на підставі яких ці резолюції ухвалювалися.

Слід зауважити, що для цілей цього видання права людини розуміються виключно як цивільні та політичні права, які, власне, і захищаються Конвенцією та відповідним Міжнародним пактом ООН. У цьому розумінні права людини – це зони свободи, які мають бути або вільні від регулювання державою, або втручання держави має бути строго регульованим виключенням. Економічні, соціальні та культурні права, а також права народів, не розглядаються.

Харківська правозахисна група висловлює щиру подяку за всебічну допомогу у створенні цієї книги авторам окремих розділів Ніні Залімській, Володимирові Каплунові, Наталці Ковальчук, Юлії Смілянській, Інні Сухоруковій, Тетяні Урбан, Світлані Філоновій, Володимирові Яворському і перекладачам Дар’ї Рублінецькій та Марії Шутальовій.

Окрему подяку висловлюємо фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє», якому належить ідея видання і який надав фінансову допомогу для його підготовки та публікації.

Книгу можна замовити за адресою ХПГ: 61002, Харків-2, а.с. 10430.

Стихов на этот раз не будет, потому что траурная лирика по горячим следам — вещь не очень приличная. Почти такая же неприличная, как публичная слезливая скорбь.

Лучше уж, я думаю, ликование врагов, чем общие слова друзей.

Валерия Новодворская наверняка предчувствовала, что после ее смерти поднимется восторженный вой. В наше время приходится пересматривать все традиционные человеческие представления. Почти все, считавшееся непристойным, сделалось доблестью, и наоборот. Так вот — в наше время, если враги после твоей смерти почтительно склоняют головы, это значит только, что ты им недостаточно насолил. Они должны ликовать. А всякие там «я был идейным врагом покойника, но не могу не признать» — непростительная половинчатость. «Настоящая любовь должна продолжаться за гробом», — говорил А.К.Толстой; ненависть — тоже.

Этим грехом сейчас замараны все противоборствующие стороны: кто-то на Украине не может сдержать радости, когда гибнут «колорады», а в России подавно хватает ликования при любом сообщении о потерях «укропов», и от этих позорных кличек никто не отказывается даже в сообщениях о жертвах. Ничего не поделаешь — война, а у войны другая этика. Если тебя недостаточно ненавидят — это еще хуже, чем когда вполсилы любят. Полувраг — хуже врага, потому что ненадежен для обеих сторон.

Новодворская была надежна, и то, что молодые здоровые мужчины шакальим надрывным воем встречают весть о смерти пожилой больной женщины, — знак ее высшей доблести. Она, кстати, сроду не обрадовалась ничьей смерти. Смерть она уважала, потому что это последний и непобедимый аргумент.

А жизнь не любила — как многие ее учителя и единомышленники, Лидия Чуковская, например. Любить жизнь слишком сильно — значит за нее цепляться, а это не способствует решимости. Новодворская была решительна. Она знала, что значит неоднократная сухая голодовка и пыточная спецпсихушка. Она всю жизнь — даже когда ее принципы, казалось, ненадолго восторжествовали, — провела в меньшинстве. На травлю она никогда не отвечала затравленностью — травля была для нее признаком собственной правоты; и в сообществах вроде нашего это действительно так, думаю я.

В последние десять лет ее жизни мы не общались — она обиделась на мою сказку «Девочка со спичками», в которой, по-моему, не было ничего обидного, но борцы не обязаны обладать чувством юмора. Однако ни одного дурного слова и ни одного неприличного выпада я от нее не слышал — Новодворская была прекрасным другом и исключительно достойным врагом.

Я почти никогда с ней не соглашался и всегда ею восхищался. Людей, к которым можно так относиться, сегодня почти не осталось, потому что за твердой верой в какую-либо идею сейчас почти наверняка следует полный отказ от этики. Словно какая-то идея — будь она русской, антирусской или новорусской, — способна надежно избавить от «химеры совести» (про химеру совести говорил один талантливый, успешный человек, всегда добивавшийся своего и добившийся в конце концов своей пули в затылок, он теперь в большой моде, как раньше Ильин).

Новодворская утверждала не столько идеи, — они у нее были разные, часто радикальные, — сколько способ жизни, поведенческий кодекс. И кодекс этот у нее был сверхблагороден — самурайский кодекс, сказал бы я. «Выбирай смерть».

Следовало бы, конечно, сказать — «Вечная память», но кому-кому, а вечная память Новодворской обеспечена. Все мы сплошь и рядом сталкиваемся с тем, что нас разлюбили, но ненависть прочней всего: любовь остывает, тонет в быту, размывается — ненависть не боится ни быта, ни давности. Пока жива русская литература, русская публицистика, для которой и критика, для которой Новодворская сделала очень много, никак не меньше Пи-сарева или Гиппиус, — будет жива ненависть всякого рода ничтожеств к отважной женщине, последовательнице и переводчице Камю, наследнице Герцена, защитнице обреченных и утешительнице одиноких.

Не может быть, чтобы порода таких людей — редких, но самых необходимых, — перевелась в России. Потому что иначе зачем все?

«Новая газета»