MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Впровадження норм європейського права

Національний суд виніс вирок, опираючись на вимоги Європейської Конвенції

9 серпня адвокат Ігор Скалько та його підзахисний отримали на руки вирок Центрального районного суду м. Миколаєва від 30 липня. Суд виправдав Н., який звинувачувався у збуті наркотичного засобу каннабіса. Підставою для такого рішення стали порушення, допущені міліцією та прокуратурою під час проведення досудового слідства.

Районний суд, розглянувши кримінальну справу відносно Н., визнав, що міліція зібрала докази по звинуваченню Н. з порушенням чинного законодавства та міжнародних норм, оскільки національний суд прямо посилався на вимоги Європейської Конвенції з прав людини та практику Європейського Суду, а саме, недопустимість використання доказів, отриманих в результаті провокацій правоохоронних органів.

«Цей вирок є знаковим, – говорить адвокат Ігор Скалько, – змінюється відношення суддів до правосуддя і в моїй практиці суддя вперше так професійно розглядав справу. Не дивлячись на те, що обвинувачений повністю визнав свою провину і, не сподіваючись на справедливе рішення, просив розглянути справу за спрощеною процедурою, суддя все ж таки наполіг на повному розгляді справи, зважаючи на її складність. Було незвичайним те, що суддя вимагав підтвердження персональних даних анонімних свідків, оскільки зазвичай судді в судовому процесі задовольняються поверхневими поясненнями міліції і прокуратури».

Аналізуючи матеріали справи, суд встановив, що на момент проведення оперативної закупівлі у правоохоронних органів не було серйозних мотивів для підозри Н. у збуті наркотичних засобів. Він вказав, що матеріали, зібрані досудовим слідством, свідчать, що Н. не займався збутом наркотиків, а лише їх вживанням. Більш того, при проведенні оперативної закупівлі міліція чинила тиск на закупників і на обвинуваченого для вчинення ним злочину.

Крім того, коли суд зажадав провести допит свідків для перевірки факту провокації, сторона звинувачення незаконно відмовилася надати інформацію про основних свідків – закупників, що брали участь в контролі за скоєнням злочину. Дані обставини стали підставою для виправдання Н. по пред’явленому йому звинуваченню.

Детальніше: адвокат Всеукраїнської мережі правової допомоги наркозалежним і ВІЛ-позитивним Ігор Скалько (м. Миколаїв), +380950972196.

Проект здійснюється за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».




Катування та жорстоке поводження

Пенітенціарні установи відкриваються для громадськості? (Оновлено)

У статті подаються враження від чергового моніторингового візиту представників громадськості до одного із закладів Державної пенітенціарної служби України (ДПтСУ). Можливість здійснювати такі візити виникла після ухвалення Верховною Радою України відповідних змін до Кримінально-виконавчого кодексу України, про що ми вже писали.

25 липня 2014 року група моніторів у складі помічника народного депутата і двох журналістів правозахисного видання здійснила візит без попередження до виправної колонії № 70 в місті Бердичів Житомирської області, закладу максимального рівня безпеки.

За підсумками візиту можна констатувати, що керівництво цього закладу на практиці підтвердило відкритість системи для громадського контролю. Монітори мали можливість відвідати будь-яке приміщення, спілкуватися з ув’язненими, в тому числі і з засудженими до довічного позбавлення волі, мали можливість використовувати фото- і відеотехніку, а також ознайомитися з особистими справами засуджених. Персонал закладу сприяв досягненню мети моніторингового візиту, пропонуючи відвідати будь-яке місце і спілкуватись з будь-якою засудженою особою.

Вхід для моніторів на територію виправної колонії не відібрав багато часу. На контрольно-пропускному пункті після повідомлення черговій про мету візиту моніторів зустрів начальник оперативної частини Ганоль Михайло Петрович. Попередньо з ним обговорили мету, цілі візиту, ті питання, які викликають особливу увагу та інтерес в межах здійснення цього візиту. Ми одразу акцентували увагу керівництва на тому, що метою нашого візиту є моніторинг дотримання прав людини в місцях позбавлення волі, що ми маємо намір відвідати дільницю сектору посиленого контролю, власне, дільницю, де засуджені знаходяться в камерах ДПК, відбувають дисциплінарні стягнення в ДІЗО, ПКТ, а також камери, в яких перебувають особи, засуджені до довічного позбавлення волі. Також нас цікавило питання застосування дисциплінарних стягнень, тому було висловлено прохання надати особові справи окремих засуджених. Мотивом для відвідування та моніторингу закладу позбавлення волі часто слугують повідомлення від осіб, які відбували або продовжують відбувати покарання в закладі, з твердженнями про порушення. З цього закладу також надходили скарги, відповідно, ми висловили бажання зустрітись з окремими засудженими, прізвища яких згадувались в цих скаргах – і в цьому також не було жодних перешкод чи заперечень з боку адміністрації закладу, всі зустрічі в подальшому відбулись. Зокрема, серед клієнтів, що зверталися за допомогою до Харківської правозахисної групи, був засуджений до довічного позбавлення волі Мераб Суслов, засуджений Павло Удовенко, який на час здійснення візиту саме відбував дисциплінарне стягнення.

Вже в середині установи до нас приєднався виконуючий обов’язки начальника закладу Васильєв Іван Валентинович. Біля входу в дільницю посиленого контролю персоналом закладу нам було представлено начальника сектору максимального рівня безпеки Гончарука Олександра Миколайовича. Відвідування всіх ділянок та камер відбувалось за безпосередньої участі зазначених керівників установи, що давало можливість з’ясовувати питання, які поставали в ході спілкування з ув’язненими. Передовсім, йшлось про конкретні випадки стверджуваних засудженими порушень, таких, як ненадання медичної допомоги в якихось ситуаціях, застосування дисциплінарного стягнення за відповідне порушення.

На самому початку візиту назустріч моніторам вийшов днювальний із числа засуджених, що роздає їжу в камерах ДІЗО, ПКТ, ДПК. У пустому баці лишилося невелика кількість каші разом з курячим м’ясом. Представник персоналу звернув увагу на те, що їжа засуджених калорійна і містить в собі м’ясо. Повний бак їжі, або як її видають, ми не бачили, як і розмір порції, а також, чи є в наявності в кожній порції м’ясо. Днювальний при нас поскаржився представнику персоналу закладу на те, що в камерах ДІЗО, ПКТ на нього викинули через віконце для роздачі їжу, яку він роздавав. Під час візиту ми з’ясували, що насправді їжу викинув на днювального один із засуджених.

Монітори поспілкувались з декількома засудженими. Так, у відділенні, де утримують засуджених до довічного позбавлення волі, нам відчиняли двері камер, і ми мали можливість спілкуватися з засудженими в присутності адміністрації через ґрати камери. Ми називались, пояснювали мету візиту і пропонували на камеру висловитися, якщо вони вважають, що були засуджені за сумнівними вироками, або якщо покарання непропорційне тяжкості скоєного злочину. Більшість засуджених відмовлялась спілкуватися на камеру і вважала, що вирок суворий, але справедливий. Представники персоналу повідомили нам, що один засуджений до довічного позбавлення волі бажає з нами поспілкуватись.

Це був Байдануц Олександр Олександрович, який вважав, що він засуджений несправедливо. Він стверджував, що людина, яка скоїла злочин, за який його було засуджено, відбуває покарання в Російській Федерації, що є свідчення, в яких останній стверджує про непричетність Байдануца до скоєння злочинів, проте і слідчий, і суд ці обставини не врахували. Термін оскарження вироку на даний час сплинув. З матеріалами особової справи Байдануца ми не ознайомлювались, зробити висновки щодо підтвердження його слів з посиланням на матеріали справи, відтак, немає можливості.

Слід відзначити, що під час спілкування з особами, які відбувають покарання, не вдалось спілкуватись в умовах конфіденційності, що є, звичайно, одним із бар’єрів для відвертої бесіди та з’ясування всіх можливих скарг чи пропозицій щодо умов або режиму тримання в установі. Спілкування з засудженим було можливе лише в присутності працівника установи, це мотивувалося інтересами безпеки відвідувачів. Такий приклад стався під час зустрічі й інтерв’ю з засудженим до довічного позбавлення волі Сусловим, незважаючи на ті обставини, що засуджений перебував в заґратованому приміщенні, фактично в клітці (див. фото), і з його боку небезпеки для моніторів у вигляді фізичної загрози не було.

Саме перешкоди у вигляді блокування контакту засуджених із зовнішнім світом, неможливість подання скарг без перегляду і цензури з боку адміністрації, відсутність можливості конфіденційних побачень засуджених зі своїми адвокатами, навіть в рамках кримінального провадження на захист інтересів клієнта в суді вищої інстанції є причиною застосування неналежного (жорстокого) поводження по відношенню до ув’язнених. Під час цього моніторингового візиту перешкод у спілкуванні із засудженими справді не було, однак присутність службовців закладу під час спілкування із засудженими могла справляти стримуючий вплив на бажання відверто розповісти про всі можливі негаразди або проблемні моменти.

Наприклад, засуджений Суслов скаржився на те, що адміністрація закладу використовує дисциплінарні стягнення, в тому числі і з елементами жорстокого поводження (зі слів Суслова, його роздягали догола, перевдягали в х. б. одяг, і він перебував цілодобово в приміщенні, де температура повітря була 5 градусів вище нуля). Суслов повідомив під час зустрічі, що відбувається судове провадження щодо розгляду його скарг на дії та бездіяльність ДПтСУ.

У дільниці посиленого контролю нам довелось поспілкуватись з засудженим Павлом Удовенком, який звернувся до Харківської правозахисної групи щодо надання йому юридичної допомоги в рамках можливого кримінального провадження за статтею 391 КК України. Під час зустрічі засуджений скаржився на умови утримання, стан здоров’я і несправедливе дисциплінарне покарання у вигляді п’ятнадцяти діб ДІЗО. Засуджений акцентував увагу на поганому стані здоров’я, багаточисельних захворюваннях, непропорційності дисциплінарного стягнення і упередженості адміністрації під час прийняття рішення про дисциплінарне покарання. Також наголошував на тому, що він мешканець Криму, міста Ялта, має стару матір і просив посприяти в переведенні його на територію АР Крим. Коли монітори поставили питання, чи бажає він змінити громадянство на російське, засуджений відповів, що не бажає змінити громадянство, але просить про його переведення до іншої установи відповідного рівня безпеки, територіально розташовану ближче до АРК Крим. Після ознайомлення з матеріалами дисциплінарного стягнення по відношенню до засудженого Удовенка було з’ясовано, що він відбуває дисциплінарне покарання у вигляді 15 діб ДІЗО за провину, яка складалася в тому, що засуджений на вимогу персоналу не пришив на одяг розпізнавальний знак – т. зв. «бірку» та був непоголений, що теж є порушенням правил перебування засудженого в установі. Засуджений пояснював, що адміністрація закладу не забезпечила його відповідними речами, в тому числі і голкою з ниткою, а він відповідно до норм КВК не має права отримувати будь-які речі в середовищі засуджених. Після розмови з персоналом та розгляду матеріалів особової справи вдалось встановити, що це покарання за формальне порушення стало результатом «підсумовування» попередніх дрібних конфліктів між адміністрацією закладу та засудженим, спричиненим невиконанням вимог адміністрації. Однак, пропорційність покарання за недотримання вимог адміністрації викликає питання. В цьому зв’язку варто вивчати практику застосування такого виду стягнення як поміщення до ДІЗО, і, зокрема, мотиви присудження кількості діб, які повинні відбути засуджені, до яких було застосовано цей вид стягнення. В таких ситуаціях персонал установи перебирає на себе квазісудові повноваження, і дуже важливо чітко визначати, якими критеріями він користується, коли призначає таке суворе покарання за таку, зокрема, незначну провину, як не пришитий нагрудний знак або непоголене обличчя.

Разом з нами до дільниці посиленого контролю зайшла лікар-інфекціоніст, яка була викликана внаслідок харчового отруєння одного із в’язнів. При цьому один із в’язнів, з яким ми проводили бесіду, повідомив про те, що начебто це було результатом замаху саме на його життя, але від отруєння постраждав його співкамерник. Для з’ясування ситуації довелось поговорити з усіма засудженими, які перебували в камері, з представниками адміністрації. В результаті вдалось встановити що йшлось про звичайне харчове отруєння зіпсованими продуктами, які перебувають в розпорядженні засуджених, частину з яких після цього випадку отруєння було викинуто працівниками адміністрації, і жодних підтверджень умисного отруєння якогось конкретного засудженого не було знайдено.

В ході подальшої розмови засуджений Мераб Суслов повідомив в інтерв’ю моніторам про чисельні порушення прав людини в ході досудового і судового провадження відносно нього, розповідав про катування і жорстоке поводження, тортури і нелюдське ставлення з боку персоналу під час слідства, а також наголосив на тому, що понад сто двадцять діб перебував в статусі особи, що відбуває дисциплінарне стягнення. В цей період в рамках кримінального провадження на стадії касації Суслов був позбавлений можливості зустрічатися з адвокатом, оскільки відбував дисциплінарні стягнення (тільки зміни до КВК в новій редакції надають адвокату право мати побачення з клієнтом, навіть якщо він перебуває в ДІЗО, ПКТ). Також Суслов, за його твердженням, переніс інсульт, і скаржився на те, що в нього віднялася ліва частина тіла і навіть губа. Це питання було обговорене відразу з керівництвом установи, що дозволило з’ясувати ситуацію про стан здоров’я засудженого Суслова, зокрема, нам було повідомлено, що для огляду Суслова була викликана спеціальна комісія з шести лікарів на предмет дослідження його стану здоров’я, проте Суслов сам відмовився від послуг фахівців, які, на його думку, не мали при собі відповідного обладнання для діагностики стану здоров’я засудженого. Ця повідомлена інформація потребує подальшої її перевірки та опрацювання, зокрема, з боку захисника засудженого.

Візит до виправної колонії № 70 в місті Бердичів Житомирської області виявив одне проблемне питання, яке, на нашу думку, неналежним чином врегульовано на законодавчому рівні. Йдеться про режим спілкування із засудженими та персоналом установи тих, хто відвідує заклад з моніторинговим візитом. Наприклад, під час візитів КЗК його експерти мають право на конфіденційні зустрічі з засудженими, і це є обов’язкова вимога для здійснення візитів, тому що саме на умовах конфіденційності представники КЗК отримують інформацію про катування, жорстоке поводження, тиск з боку інших засуджених і приниження під час дисциплінарних стягнень. І саме такий візит з елементами конфіденційності передбачений мандатом КЗК. Працівники управління з реалізації національних превентивних механізмів з офісу Омбудсмана, його регіональні представники також мають повноваження спілкуватися віч-на-віч із засудженими під час візитів. Прийняті Верховною Радою законодавчі новели – зміни до КВК України – надають повноваження певній категорії осіб здійснювати візити без попереджень в заклади, підпорядковані ДПтСУ. Як на практиці було продемонстровано персоналом БВК-70, цей вислів «на умовах анонімності» тлумачиться як анонімність інформації про засудженого, а також особи, яка з нею спілкується, а не як умови анонімності інформації, яку надає засуджений під час спілкування з монітором.

У цьому аспекті стаття 24 КВК України виписана недостатньо чітко і дає змогу термін «на умовах анонімності» трактувати, як мені здається, на власний розсуд. І не зрозуміло, чи може засуджений до позбавлення волі під час моніторингових візитів повідомити інформацію наодинці про катування та знущання відносно нього з боку персоналу та інших засуджених, чи обов’язково спілкування моніторів має відбуватися під пильним наглядом персоналу закладу? Можливо, варто про це спитати у Міністра юстиції, або у депутата Верховної Ради, автора цих законодавчих змін? Чи може засуджений передати інформацію про порушення прав людини наодинці без нагляду з боку персоналу?

Між іншим, поняття «на умовах анонімності», як свідчать моніторингові візити до різних установ, в різних закладах розуміються по-різному. Напевно, це стосується того, наскільки інформація про порушення прав людини може стосуватися персоналу закладу. Наприклад, під час здійснення моніторингового візиту в ДВК-89 міста Дніпропетровськ, персонал закладу на прохання моніторів відчиняв будь яку камеру ДІЗО, ПКТ, ДПК, монітор заходив в середину камери, двері причинялися і відбувалася розмова без присутності персоналу закладу. На згоду або на прохання засудженого відбувалась фото- і відеофіксація. Спілкування з засудженими довічно відбувалося під наглядом персоналу в спосіб відчинення першої двері за залізними ґратами, але монітори не просили про конфіденційні зустрічі з засудженими до довічного позбавлення волі в цій установі. Можливо, якби така пропозиція пролунала, персонал закладу забезпечив зустріч з таким засудженим віч-на-віч в спеціально обладнаному приміщенні.

Харківська правозахисна група здійснила відвідини закладу спільно з інформаційною агенцією «Поряд з вами» в рамках проекту за підтримки Європейської Комісії, спрямованого на боротьбу з катуваннями, який передбачає, зокрема, моніторингові візити до закладів ДПтСУ.




Право на справедливий суд

Справа капітана 72-й бригади Олександра Портяненко

02 серпня 2014 року Портяненко Олександр Олександрович, командир роти снайперів, які знаходились в районі АТО, у зв’язку з крайньою необхідністю (нестача боєприпасів та продовольства, постійні обстріли сепаратистів), разом з особливим складом своєї роти в кількості 11 осіб були вимушені відійти до кордону з Російською федерацією, де їх було затримано прикордонниками РФ.

Після затримання особливий склад роти разом з Портяненко О.О. було переміщено під конвоєм на відстань 1 км від кордону, розташували їх в двох автобусах та виставили охорону. Вони там знаходились до 03 серпня 2014 року, після чого їх передали прикордонникам України. Коли їх передали прикордонникам, їх знов під охороною було доставлено до Дніпропетровську, а саме Портянеко О.О. в приміщення воєнної прокуратури, а його особливий склад до однієї з воєнних частин, розташованої на території Дніпропетровської області.

04 серпня 2014 року о 21 годині 15 хвилин (майже через добу) Портяненко О.О. був затриманий в порядку ст. 208 КПК України, як особу підозрюваною у вчиненні злочинів, передбачених ч.3 ст. 409, ч.3 ст. 411 КК України. Підставами затримання зазначено:

1. Якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення;

2. Якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі Виходячи з складів злочинів, в яких підозрюється Портяненко О.О. і підстав затримання, визначається суттєва невідповідність між першим та другим, тому що саме затримання відбулося через дві доби після інкримінованого злочину, і ніяких очевидців чи ознак, які б вказували на Портяненко О.О.

05 серпня 2014 року о 18 год. 25 хвилин Портяненко Олександра Олександровича було повідомлено про підозру у вчиненні ним кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 409 КК України – відмова від несення обов’язків військової служби, вчиненій в бойових умовах, та ч. 3 ст. 411 КК – умисне знищення зброї, бойових припасів, військової техніки.

06 серпня 2014 року сторона звинувачення звернулася до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з клопотанням про обрання Портяненко О.О. запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Клопотання було обґрунтоване викладеними обставинами правопорушення, яке на думку сторони обвинувачення скоїв Портяненко О.О. В підтвердження наведені покази свідків (підлеглих підозрюваного). Необхідність застосування саме запобіжного заходу обґрунтовувалося наступними ризиками, що він:

1. може переховуватися від органів досудового розслідування або суду,

2. незаконно впливати на свідків,

3. перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином,

4. вчинити інше кримінальне правопорушення,

Під час судового розгляду вищевказаного клопотання в Жовтневому районному суді м. Дніпропетровська, захистом Портяненко О.О. стороні обвинувачення було задані наступні запитання:

Щодо обґрунтованості підозри:

 - потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин.

- на підставі якого документу (наказ, тощо) в повідомленні про підозру зазначено, що Портяненко О.О. зі своїми підлеглими перебували в штаті тимчасової дислокації 1-го механізованого батальйону. Такого документу суду надано не було.

- Які саме дії підрозділ Портяненко О.О. повинен був виконувати у місці дислокації 1-го механізованого батальйону? Такого документу теж немає.

- На підставі яких документів в клопотанні зазначено, що підрозділ перебував в бойовій обстановці? це було підтверджено показами свідків.

- Чи є достовірні дані, що Портяненко О.О. надав наказ підлеглому складу залишити місце дислокації без узгодження з керівництвом 1-го механізованого батальйону? Такого документу теж немає.

- Підрозділ Портяненко О.О. приймав участь в АТО? ТАк, суд встановив, що підрозділ брав участь в АТО.

- чому в такому випадку доводиться кваліфікуюча ознака «бойова обстановка». Це підтверджується тільки показами свідків.

- Яка саме техніка, зброя та боєприпаси були передані Портяненко О.О. та його підлеглим і якими документами це підтверджується? Документів суду не надано.

-У зв’язку з чим в клопотанні зазначено, що дії, які вчиняв Портяненко О.О., це умисне знищення зброї? Тільки виходячи з показів свідків.

- Чим підтверджується, що Портяненко О.О. відмовився від несення обов’язків військової служби? Обвинувачення ґрунтується тільки на показах свідків.

Щодо ризиків:

- В цей час Портяненко О.О. є військовозобов’язаним (контрактником)? Ця огбставинами підтверджена документально.

- Яким чином підтверджується ризик, що Портяненко О.О. може переховуватися від органу досудового розслідування, якщо він є військовозобов’язаним? Цю обставину обвинувачення не підтвердило.

- Яким чином Портяненко О.О. може впливати на свідків? Обвинувачення вважає, що цьому може сприяти обставина, що  він є їх  командиром.

- У зв’язку з чим в клопотанні зазначено, що Портяненко О.О. буде саме незаконно впливати і чим ця обставина підтверджується? Обвинувачення стверджувало, що він вже до того надавав їм незаконні накази, щодо припинення обов’язків військової служби та умисного знищення зброї, бойових припасів, військової техніки.

- Яким саме іншим чином Портяненко О.О. буде перешкоджати кримінальному провадженню? Обвинувачення припускає, що він може знов самовільно покинути частину.

- Яке саме інше кримінальне правопорушення може вчинити Портяненко і чим це підтверджується?

Отже, виходячи з відповідей на запитання сторони захисту, сторона обвинувачення не довела обґрунтованість підозри та наявність ризиків, що на мій погляд надає право суду взагалі не застосовувати запобіжний захід у відповідності з вимогами ч.2 ст. 194 КПК України.

В дебатах було зазначено наступне:

«Стороною обвинувачення у відповідності до вимог ч.1 ст. 194 КПК України не було доведено як обґрунтованість підозри, так і наявність ризиків (навіть хоча б одного), передбачених ст. 177 КПК України.

Відповідно до практики ЕСПЛ «розумність» підозри, на якій повинен ґрунтуватися арешт, складає істотну частину гарантії від безпідставного арешту та затримання, передбаченої в статті 5 § 1 (с) Конвенції (див. справу «Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom», заява №№ 12244/86; 12245/86; 12383/86, рішення від 30 серпня 1990 р.,

«Розумна підозра» у вчиненні кримінального злочину, про який йде мова в статті 5 § 1 (с) Конвенції, передбачає наявність обставин чи відомостей, які переконали б неупередженого спостерігача, що ця особа, можливо, вчинила злочин (див. справу «Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom», заява №№ 12244/86; 12245/86; 12383/86, рішення від 30 серпня1990 р., п. 32; «Labita v. Italy «, заява № 26772/95, рішення від 6 квітня 2000 р., п. 155; «O’Hara v. the United Kingdom» (заява №o 37555/97, рішення від 16 жовтня 2001 р., п. 34).

В справі «O’Hara v. the United Kingdom» (заява № 37555/97, рішення від 16 жовтня 2001 р., п. 34) Суд зазначив, що те, що можна вважати «розумним», залежить від всіх обставин справи. В клопотанні слідчого зазначено лише короткий виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, в якому підозрюється особа (п.1 ч.1 ст. 184 КПК України) Щодо обов’язкового зазначення в клопотанні обставин, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні кримінального правопорушення (п.3 ч.1 ст. 184 КПК України), слідчим вказано на докази, а саме тільки показання свідків.

Відповідаючи на запитання, сторона обвинувачення не змогла не тільки обґрунтувати сам факт знаходження підрозділу Портяненко О.О. в зазначеному місці, але й які дії він як командир і його підлеглі повинні були виконувати там, як військовослужбовці. Законодавчого визначення бойової обстановки немає. Однак, під бойовою обстановкою слід вважати перебування військової частини (підрозділу) в умовах безпосередньої підготовки до бою чи ведення бою. Відповідно до п. 1 Гл. 1 діючого нині Бойового статуту Сухопутних військ, ч. ІІ (батальйон, рота), введеного в дію наказом головнокомандувача Сухопутними військами Збройних Сил СРСР від 9 квітня 1989 року

№ 35, бій – це основна форма тактичних дій військ, що являє собою організовані та узгоджені за метою, місцем і часом удари, вогонь і маневр з’єднань, частин і підрозділів з метою знищення (розгрому) противника, відбиття його ударів і виконання інших завдань в обмеженому районі протягом короткого часу. Бій може бути загальновійськовим, протиповітряним, повітряним і морським. Бойова обстановка — період знаходження військової частини, підрозділу, окремих військовослужбовців у безпосередньому зіткненні з противником, підготовка чи ведення бою (бойової операції).В місці розташування підрозділу Портяненко О.О. ніякого супротивника не було, військовий стан в Україні не введено, отже інкримінувати йому кваліфікуючу ознаку «бойова обстановка» не можна.

Проводиться антитерористична операція, він задіяний саме в АТО, що підтверджується наданими до суду наказами, тому потрібно керуватися ч.3 ст.5 Закону «Про боротьбу з тероризмом», в якій наразі нічого не зазначено щодо «бойової обстановки».

Крім того, виходячи із повідомлення про підозру та клопотання про обрання запобіжного заходу зазначаються дії підрозділу, які він повинен виконувати при наявності повного забезпечення бойовими припасами, технікою, продовольством та іншим життево необхідним для виконання бойових задач. Однак, згідно показів свідків (підлеглих Портяненко О.О) нічого зазначено у них не було. Напроти, бойові припаси та продовольство останній раз було надано підрозділу за декілька місяців до їх відходу. Хлопці повинні були виживати, а не виконувати бойові задачі. Тому, враховуючи обставини, в яких перебували військовослужбовці, та відсутність зброї, набоїв та продовольства, іншого виходу у них не було. Знищення техніки, зброї та боєприпасів це був вимушений крок, щодо не залишення його сепаратистам, які могли б скористатися проти військовослужбовців чи мірного населення України. Отже, у зв’язку з відсутністю обґрунтованості підозри і ризиків, вважаю клопотання слідчого про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту щодо Портяненко О.О. незаконним, тому воно не підлягає задоволенню.

Найбільш доцільним запобіжним заходом, відповідно до діючого законодавства може бути лише особисте зобов’язання, яке я і прошу застосувати до мого підзахисного.»

В свою чергу, другий захисник Портяненко О.О. адвокат Томчук О.В. (Адвокатське об’єднання «Погосян, Томчук і партнери») запропонувала обрати запобіжний захід відносно Портяненко О.О. у вигляді особистої поруки.

Заява про взяття особу на особисту поруку була надана директором громадського об’єднання «Правозахисна Група «Січ» Реви Дмитра Валентиновича та члена Центрального Проводу Політичної партії «Правий Сектор» Денисенка Андрія Сергійовича.

Суддя Брага відмовив слідчому у задоволенні клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту Портяненко О.О., та застосував відносно Портяненко О.О. запобіжний захід у вигляді особистої поруки директора громадського об’єднання «Правозахисна Група «Січ» Реви Дмитра Валентиновича та члена Центрального Проводу Політичної партії «Правий Сектор» Денисенка Андрія Сергійовича.

Коментар «ПЛ»:

Редакція вирішила навести детальний опис розгляду цієї справи, бо судова практика з розгляду таких справ практично відсутня і матеріал може бути корисним як громадським діячам так і практикуючим адвокатам.




Погляд

Розстріляне сонце…

«Не вбивай», – говорить нам християнська заповідь, бо життя – це дорогоцінний дар Божий, який ми не маємо права забрати у себе чи у когось іншого.

«Не вбивай», – наставляє своїх вірних одна з найважливіших заповідей іудаїзму.

«Не вбивай жодної істоти, життя якої Аллах оголосив священною», – так звучить духовна настанова для мусульман.

Агресори, які прийшли з війною на схід України, сьогодні спопеляють ці духовні настанови вогнем «градів», обстрілами з мінометів і снайперських ґвинтівок.

Ця війна не тільки знищує будівлі, залишає вирви від снарядів на вулицях. Вона розстрілює майбутнє України, спричиняючи чергову демографічну яму.

Радбез ООН: права людей в Україні постраждали

Гуманітарна ситуація на сході України практично з самого свого початку стала світовою проблемою. Її можливі наслідки останнім часом не раз розглядалися на засіданнях Ради безпеки ООН, зокрема й в екстреному режимі.

Так, на засіданні Ради безпеки ООН у п’ятницю, 8 серпня ц. р., під час оприлюднення звіту щодо дотримання прав людини в Україні, зазначалося, що «права людей в Україні серйозно постраждали і були різко обмежені озброєними групами», що у районах, підконтрольних сепаратистам, панує «атмосфера страху і терору» («Укрінформ»).

В Україні за час конфлікту на сході (за даними ООН з квітня до 7 серпня) загинуло 1543 людини, 4396 дістали поранення.

Ще близько 230 тисяч вимушені були покинути свої домівки. Причому вважається, що до 130 тисяч українців виїхали до Російської Федерації, інші шукають притулку в спокійних районах країни. Такі показники оприлюднило останнім часом Управління ООН з питань біженців (BBC).

Ці дані, очевидно, можуть бути ще й неповними.

Але достовірно те, що там, де панують страх і терор, де люди гинуть або вимушено стають біженцями, діти не народжуються. Тим більше, скоріш за все, значною мірою втраченими для України можуть виявитися ті молоді люди і діти, які з батьками виїхали до Росії, чи котрих вивезли туди насильницьки з порушенням всіх українських і міжнародних законів.

Чи носитимуть лелеки дітей в Україну?

Демографічна ситуація в Україні чимало десятиліть підряд залишається складною.

Як зазначалося в «Українському медичному часописі» № 1 від 2014 року, аналіз нинішньої соціально-демографічної ситуації в Україні свідчить про глибоку демографічну кризу, спричинену як соціально-економічними проблемами в економіці країни, так і поширенням значущих захворювань серед населення.

Війна на сході цю ситуацію лише погіршує. І не тільки виключно для східного регіону. У зоні конфлікту гинуть, отримують важкі поранення і стають інвалідами молоді чоловіки-військові з усієї України. Стрес, наслідки якого ще невідомі, переживає вся країна, у тому числі й діти.

Їх зараз вже народжується менше, ніж у минулому році. Так, рівень народжуваності в країні зменшився з 11.2 особи на 1000 наявного населення у січні 2013 року до 10.7 – у січні 2014 (Державна служба статистики України).

Дані Держкомстату України за січень–травень 2014 року свідчать і про зменшення коефіцієнту народжуваності, і про збільшення кількості померлих в Україні (Державна служба статистики України).

Тим часом як аналіз статистичних показників чисельності населення України станом на 01.01.2013 року свідчив про певне зростання у порівнянні з 2012 роком (infolight.org.ua).

За прогнозами “The Economist”, кількість населення України впродовж 2014 року мала зберегтися на рівні 44.9 млн. чол. («Тиждень»).

Чи збережеться? І чи носитимуть лелеки дітей в Україну, якщо вже зараз, за різними даними, у містах і сільських районах країни малюків народжується на десятки менше, ніж це було навіть в попередні роки.

«Гібридний» геноцид

Війну, яка триває на сході України, називають гібридною. Гібридним, повзучим чи будь-яким іншим можна назвати той геноцид, який триває проти України з боку кремлівської влади. Його наслідком є ті демографічні ями, які позначаються на соціальному та економічному розвитку країни.

Українців винищували голодомором.

Українці гинули у вогні Другої світової війни.

Українським жінкам масово «рекомендували» позбавлятися вагітності або відтермінувати вагітність після чорнобильського «мирного атому», яким управляли з Москви.

І, мабуть, сьогодні чимало українських сімей теж навряд зважаться планувати народження дитини у такій непростій ситуації, спричиненій сусідньою країною-агресором.

«Мамо, я хочу побачити сонце», – такими плакатами-агітками у медичних установах нашої країни закликають жінок зберегти вагітність, не позбавлятися від ще ненароджених дітей.

Сьогодні те сонце, яке мали побачити майбутні українські діти, розстрілюють сепаратистські кулі.




Договір України з Китаєм. Можливі загрози для ситуації з правами людини в Україні

15 травня 2014 року Верховна Рада України ратифікувала Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Китайською народною республікою.

Цей договір передбачає, що договірні сторони поважають суверенітет та територіальну цілісність обох держав, Китай не застосовує  щодо України ядерну зброю, а в разі виникнення міжнародної та регіональної ситуації абр виникнення кризи, що може становити загрозу миру, суверенітету, єдності або територіальній цілісності будь-якої з договірних сторін, договірні сторони проводять невідкладні консультації з метою вироблення заходів щодо усунення цієї загрози. Це 7-й пункт договору.

В Україні триває справжня війна, яку веде Росія проти України. З моменту анексії Криму і до сьогодні Москва робить все, щоб Українська держава не існувала, як єдина незалежна держава. Війна на Сході України – це прямий наслідок втручання Росії у внутрішні справи України.

Вже не для кого в світі не є таємницею, що Росія постачає до Луганської і Донецької областей зброю та бойовиків. І жодного разу Китай не висловив свою підтримку Україні, не засудив агресора. В Раді безпеки ООН Китай завжди утримується при прийнятті резолюцій щодо засудження агресії Росії.

Отже, Китай не дотримується своїх договірних зобов’язань. І це не дивно, адже Китай – азіатська неоімперія, яка не хоче псувати відносини зі своєю сусідкою Росією, яка теж є євразійською імперією, фактично, останньою імперією в Європі.

Чи варто про щось домовлятися з Китаєм, де тоталітарний режим постійно і брутально порушує права людини, де немає ані свободи слова, ані свободи думки, де переслідуванням піддаються мільйони громадян? З цієї точки зору дуже велику пересторогу викликає стаття 6 цього Договору, яка передбачає: «Кожна із договірних сторін відповідно до цього законодавства не допускає створення та забороняє діяльність на своїй території будь-яких сепаратистських, терористичних та екстремістських організацій або угруповань, що завдають шкоди суверенітету, безпеці або територіальній цілісності іншої договірної сторони.»

Варто було б поцікавитися, від кого залежить оцінка того, чи є та чи інша організація екстремістською і чи загрожує вона справді суверенітету Китаю?

І тут у весь зріст постає проблема практикуючих Фалуньгун, яких в Китаї вважають екстремістами, забороняють і жорстоко переслідують.

Щоб зрозуміти про що йдеться, зробимо невеличкий екскурс в історію.

Фаланьгун – духовна практика, яка виникла в Китаї на початку 90-х років і дуже швидко розповсюджувалась в країні. Її послідовники наслідують вчення майстра Лі Хунчжи, який викладає правила самовдосконалення.

В ідейній основі цього руху лежать найвищі принципу Світу – Істина, Доброта та терпіння. Люди, які поділяють ці принципи, мають ставати гуманнішими і доброзичливішими і щодо себе, і щодо інших людей. Як і йога, Фалуньгун або Фалань Дафа мають  фізичну складову, містить низку вправ, досить простих і доступних кожному.

Заняття такими вправами, а також досягнення певного духовного та морального рівня, призводить до оздоровлення організму людини.

Фалуньгун у своїй системі не спирається на Бога, на трансцендентні сили, тому вона кваліфікується вченими  не як релігія, а саме як духовна практика.

З початку 90-х років ця практика набула в Китаї такої популярності, що кількість практикуючих Фалуньгун, перевищила кількість членів комуністичної партії Китаю. І це призвело до того, що комуністичний режим злякався такої конкуренції.

Проти Фалуньгун  почалася справжня війна. Послідовників вчення почали звільняти з роботи, потім – арештовувати, кидати в концтабори, вбивати, піддавати тортурам.

У вбитих в таборах послідовників вчення почали вилучати органи і продавати їх за кордон для трансплантації. Це доведений факт, з приводу якого в 2013 році була прийнята Резолюція Європейського парламенту, а до того в 2010 році – Резолюція Конгресу США, Заява Комітету ООН проти катувань (2008 р.), а також заяви урядів багатьох країн світу. Канада та Ізраїль у 2008 році ухвалили рішення не здійснювати виплати з медичного страхування своїм громадянам, які потребують трансплантації, якщо органи були отримані з Китаю, або операції проводилися в цій країні.

На сьогодні кількість послідовників Фалуньгун, яких кинули за грати, сягає мільйони, на тисячі йде рахунок вбитих і закатованих практикуючих Фалуньгун.

В Україні ця практика поширилась з середини 90-х років. У багатьох  містах виникли громадські об’єднання Фалуньгун, які активно займаються духовно-фізичною практикою. Але взаємовідносини між цими громадськими об’єднаннями і владою були і залишаються досить складними. Досвід правозахисних організацій, до яких зверталися послідовники Фалуньгун, засвідчує, що в Україні постійно трапляються випадки, коли громадські об’єднання Фалуньгун відмовлялися реєструвати, або забороняли мирні збори на підтримку послідовників Фалуньгун в Китаї, або їм не давали приміщення для проведення зібрань.

Правозахисні організації тиснули на владу, щоб таких порушень права на мирні зібрання та права або права на асоціацію не було, і, як правило, ми досягали успіху. Але відчуття того, що держава Україна не хоче псувати відносини з Китаєм через якихось практикуючих східні вчення, нас не залишає. Бо найбільше заборон на зібрання Фалуньгунівців було в тих випадках, коли вони мали наміри протестувати проти політичних репресій в Китаї.

От чому в нас викликає велике занепокоєння 6-й пункт Договору між Україною і Китаєм.  Так, за українськими законами об’єднання прихільників Фалуньгунь не є ані екстремістською, ані радикальною організацією. Але ж велика ймовірність, що Китай буде доводити протилежне. І ми маємо приклад Росії, яка теж уклала з Китаєм Договір, в якому був пункт, схожий на 6-й пункт договору з Україною. І з цього моменту в Росії почалося тотальне переслідування послідовників Фалуньгун. Їм забороняють зібрання, вилучають літературу, відмовляють в реєстрації. Правда, Україна – не Росія. Але договір з тоталітарною державою не дуже лічить демократичній країні. Тим більш, що ми вже бачимо, що Китай не дуже поспішає виконувати позиції цього договору.

Ми будемо пильно стежити за розвитком подій і в разі необхідності, якщо Україна почне переслідувати чи забороняти вчення Фаланьгунів, (а ми сподіваємось, що такого все ж таки не буде) нас підтримає уся світова спільнота, бо не можна дозволяти тоталітарному монстру диктувати правила, за якими він живе.

 




Жертви політичних репресій

Микола Левченко. Зламана доля

Микола Захарович Левченко… Один з тих, кого судили у справі Спілки Визволення України (СВУ) в 1930 році. Судили цвіт української інтелігенції. Судили не за реальні дії, а за документами, надуманими і сфальсифікованими працівниками ГПУ. Справу почали готувати у грудні 1929 року (http://sbu.gov.ua/sbu/doccatalog%5Cdocument?id=42919). Вже в цих документах, до речі написаних російською мовою, серед академічної групи згадується Микола Левченко, як співробітник інституту Української наукової мови. Головною задачею цього Інституту було складання термінологічних словників української мови. У зв’язку з процесом у «справі СВУ» багато працівників ІУНМ зазнали репресій та переслідувань. Їхня діяльність, а згодом і значна частина термінологічних праць, були схарактеризовані як «націоналістично-шкідницькі».

Микола Захарович Левченко народився в 1903 році (за іншими даними в 1900 році) в м. Києві. Батько його був селянином, який в 20-ті роки заробляв на життя як візник-вантажник. З великими труднощами батько дав освіту синові Миколі, який у 1920 році закінчив 2-у Київську гімназію, а в 1923 році історичне відділення Київського інституту народної освіти. Паралельно був слухачем в Київському археологічному інституті та одночасно працював бібліотекарем у Всенародній бібліотеці України (нині Національна бібліотека України ім. В.Вернадського).

Саме в Київському археологічному інституті з Миколою Левченком познайомилася видатний історик України Наталія Полонська-Василенко, яка залишила вартісні спогади про Миколу Левченка – «Про нечисленних з-поміж незчисленних», присвячені 30-літтю процесу СВУ, написані в 1959 – 1960 рр. і надруковані в часопису «Український самостійник» (Ч. 36, жовтень 1960. – Мюнхен, а також Ч.32, квітень 1960[1]). Авторка згадує його як «молодика років двадцяти, гарного собою. З винятковою сумлінністю він відвідував лекції, складав іспити, писав реферати.»

З 1923 року Микола Левченко займав посади завідувача друкарні ВУАН (ВУАН – нині Національна академія наук України) і наукового секретаря канцелярії Історично-філологічної кафедри ВУАН, був помічником і секретарем у академіка Агатангела Кримського. Від 1924 — постійний позаштатний співробітник Кабінету арабо-іранської філології, з 1928 — дійсний член Етнографічної комісії ВУАН і Діалектологічної комісії ВУАН.

Наукова кар’єра Миколи Левченка швидко розвивалася – він мав значну посаду в Академії наук, мав дві значні праці, десятки статей та рецензій, мав вже значне наукове ім’я. Все увірвав арешт.

Арештували Миколу Левченка навесні 1929 року. Із самого арешту академік Кримський намагався довести відсутність провини Миколи Левченка та якось полегшити його перебування у в’язниці. В ті часи ще не був відпрацьований жорстокий режим репресій – ще до вересня 1929 року в Академії наук нараховували зарплатню заарештованому Миколі Левченку, ці гроші бібліотекар Кабінету арабо-іранської філології Володимир Іванець[2] сплачував спеціальним жінкам (як він їх називав «хазяйки»), які купували продукти і відносили передачі Миколі Левченку до в’язниці.

В своєму листі від 2 серпня 1929 року до Агатангела Кримського Володимир Іванець пише: «Що робити з хазяйками? Вони беруть у тиждень 30 карбованців на передачу, яка буває 4 рази. Я думаю, як добре вони готують, дають три блюда, передають сало, цукор, булку, як коли конфетки, все ж таки для 4 передач 30 карбованців – занадто.»[3]

Спочатку Володимир Іванець в листі до Агатангела Кримського від 27 липня 1929 року[4] радить приїхати до Києва та займатися справою визволення Миколи Левченка особисто, бо допомоги чекати від Академії наук не варто – багато співробітників Академії заарештовані і невідомо за якими обвинуваченнями. І Володимир Іванець, і Агатангел Кримський вірили, що арешт Левченка – це якесь непорозуміння, але якщо не допомагати йому, то сидіти у в’язниці йому доведеться довго. Але ситуація швидко змінюється, і вже в листі від 2 серпня 1929 року Іванець пише Кримському, що приїжджати недоцільно, бо арешти в Академії продовжуються – вже арештовані Сергій Єфремов і Андрій Ніковський, тому «можна припустити, що Миколу взято не в особистій справі. Тому зрозуміло, що слідство затягнеться надовго.»

Академік Кримський вирішив звертатися до керівників УСРР з клопотанням стосовно долі Миколи Левченка. 8 серпня 1929 року він звертається з листом до начальника УОУ ГПУ УСРР Западного (Кессельмана Семена Ізраїльовича[5]), а у вересні 1929 року до Володимира Затонського[6] (відразу після того, як В.Затонського обрали членом Академії). Тексти цих листів майже ідентичні за текстом – спочатку Агатангел Кримський розповідає, що він «вірний син Радянської влади, непохитний та незрадливий слуга Радянської влади», але, зважаючи на свій вік та стан здоров’я академік прохає звільнити свого помічника та наукового секретаря Миколу Левченка, який заарештований «безперечно без вини» і просить можновладців зробити так, «щоб Миколу Левченка Київське ГПУ випустило на волю й оддало на поруки» академіку Кримському. Чи були відповіді на ці листи – невідомо.

Наталія Полонська-Василенко згадує[7] розповідь Агатангела Кримського про те, що під час слідства «слідчий допитував Миколу Левченка не стільки про його участь в СВУ, скільки про участь академіка Кримського. Левченко твердо заперечував причетність Кримського до справи. Тоді слідчий показав йому власноруч написане «зізнання Кримського» стосовно його участі в СВУ. Левченко говорив академікові, що в очах у нього потемніло: поза всяким сумнівом, це був почерк Кримського! (А почерк останнього був дуже оригінальний.) Микола Захарович почав уважно вчитуватися в кожне слово – і побачив, що це мистецькі виконана підробка. Він заявив слідчому, що перед ним не рукопис Кримського, бо академік не вживає слово «майже», а тут воно фігурує, а також не вживає «герундиву». Комбінація ГПУ з фальшивкою була провалена, своїми свідченнями Микола Левченко врятував академіка Кримського від арешту, а сам без суду був засланий на п’ять років на Ведмежу Гору.

Судовий процес над основними учасниками, а їх було визначено 45, розпочався 8 березня 1930 року. За задумом організаторів, це мав бути суд не стільки над конкретними особами, скільки над цілим періодом національно-визвольної боротьби українського народу. А окремі підсудні, яких обирало ГПУ, мали символізувати цей період, його філософію, світоглядні засади.

Усього, за деякими підрахунками, під час та після процесу СВУ було заарештовано, знищено або заслано понад 30 тисяч осіб[8].

Микола Захарович Левченко попав до таборів «Управления Соловецких и Карело-Мурманских исправительно-трудовых лагерей». Спочатку він опинився на Єнгоозері і працював на лісових роботах, потім опинився на Чупі-пристані, потім працював на Сегежі інспектором виробничого відділу.

Будівництво велося в основному ув’язненими ГУЛАГу, загальна чисельність яких не перевищує 126 тисяч чоловік. Кожен підневільний будівельник називався укладений каналоармеец, скорочено "з/к", від чого сталося жаргонне слово "зек". Підрозділ ГУЛАГу на каналі називалося Біломоро-Балтійський табір ("БелБалтЛаг").

У цілому, за весь час будівництва, каналоармійці виконали земляні роботи обсягом 21 млн. кубометрів, спорудили 37 км штучних шляхів, перенесли Мурманську залізницю, яка заважала проведенню земляних робіт. Норма харчування ув’язнених (т. зв. "пайка") залежала від фактичної виробки: чим менше з/к виробляв, тим меншою була його пайка, а за ударну працю пайку, навпаки, збільшували. Звичайний пайок в’язня-будівельника становили 500 г. хліба і баланда з морських водоростей. Дуже часто давалися завищені показники, т. зв. "туфта", завдяки якій більшість з / к і змогло вижити.

Влітку до засланих в табори в’язнів могли приїжджати родичі, і Агатангел Кримський кожного літа відвідував Левченка. Кримський розповідав, що Левченко дуже тяжко працює, працює багато, щоб не тільки відбути свій термін заслання, а ще й добитися зняття судимості.

1932 рік. Лист Миколи Левченка з Беломорсько-Балтійського табору

До періоду перебування на засланні відноситься лист Миколи Левченка, який публікується вперше.[9] Лист написаний до доньки Дмитра Івановича Багалія – Багалій Ольги Дмитрівни.

Примітка: У листі Миколи Левченка збережений авторський правопис (ред.)

 

20-ІІ-1932р.                       

Любий, далекий і незабутній друже Ольго Дмитровно[i][10]!

Сьогодні із величезним сумом і сердешним болем дізнався я із «Известий» про смерть Дмитра Івановича[11]. Ця смерть мене приголомшила, бо всі звістки про Д. Ів. я мав цілком заспокійливі. Це зразу нагадало мені про Харків, про Київ, про мої зустрічи з вами і я не можу втриматися, щоб не висловити Вам і Юрасикові[12] моє глибоке співчуття з приводу цієї неоціненої втрати. Знав я і про передчасний кінець Марії Васильовни[13] й про х[в]оробу Ал.Мих[14]. Так часто я поривавсь написати до Вас і поділить Ваше горе з Вами, з цих жорстоких утрат, але раз-у-раз мене спиняла думка: як приймуться ці мої співчуття? Більше не можу мовчати сльози так і льються з очей, коли я пишу ці рядки.

Смерть Д.Ів. розбудила в мені всю мою душу, примусила прокинутися од житьової апатії й байдужости, в яку я ховаюся од самого себе. Зразу повстало і минуле й з далеких обріїв виринає образ майбутнього: через багато-багато років повертаю[сь] і «одних уж нет, другие далеко»… Так колись, випадково, мабуть і про смерть А.Е.[15] доведеться прочитати в газеті й знати, що відтоді я залишуся зовсім-зовсім самотній. У Вас є Юрасик і хоч як тяжко переживати це несподіване сирітство – вас двоє осиротіло.

Хотілося б, щоб Ви почули мій голос із далекої чужини і прийняли й мою скорботу й мій сум. Я ще й досі живу рожевими споминами нашого минулого й в душі моїй отак само сильні синівські почуття до Вашої родини.

Не смію сподіватися на те, що ви напишете мені про своє теперішнє життя, про свої переживання, своє внутрішнє Я. досі я став Вам зовсім-зовсім чужий й ви напевне давно викинули з пам’яти мою постать. Та й чи ж дивно це? Вже три роки зминуло відколи я порвав всі зв’язки із близьким людьми і зробився для них ніби мрець. Багато довелося зазнати мені за цей час розчарувань, сильних переживань і зневіри в людях. Про те я мало що змінився, хіба що солідніший трохи став та на три роки постарів. Ті самі поривчасті рухи, той самий вічний сміх у очах і така ж дитяча любов до життя й природи. Всі старі друзі одцуралися, за малим винятком, й вірші «и друга лучший друг забудет» – на мені справдилися повністю. Тільки й тут так багато хороших людей, до того ж старих знайомих, що пустка душевна заповнюється.

Сумую за нашою соняшною країною, але тут своєрідна краса. І тутешні довгі світлі ночі, і темні дні, і морози люті, і північне сяйво чарівне, – все має принаду своєрідну й заспокоюють наболілу душу й вносить рівновагу в життя. Багато перепетій перейдено, але найтяжче мабуть позаду лишилося. Тепер найголовніша в моєму житті – праця. Працюю багато, безнастанно й забуваю за працею все. Робота далеко не фахова, але все ж по своєму цікава і до деякої міри завдовольняє мій житьовий азарт. Читаю багато, найчастіш ночами. Найголовніше моє читання літературне. Захоплююся Прустом, знахожу все нові риси в Гюго, перечитав Толстого із новим жаром. Иноді буваю у театрі, який має й сили непогані, а иноді й сам топчу сценічні дошки і не без певного успіху. Над головою в мене радіо й часто чую я «Алло! Алло! Говорить Харків! – І так багато-багато говорить мені це слово «Харків»… багато чарівно-гарного й незабутнього і Ваш образ, образ мого поступу у житті встає тоді з незмінною силою!

Шлю Вам мій сердешний привіт – кріпко цілую Юрасика.

Увесь Ваш – Микола.

Адреси своєї не подаю, не маючи надії на відповідь. Пишу лише тому, що далі не можу мовчать у такий тяжкий для Вас час.

 

Невідомо, коли саме і яким чином лист Миколи Левченка дійшов до адресата. Мабуть це був немалий проміжок часу. Наприкінці 1932 року Ольга Дмитрівна звернулася до Наталії Дмитрівни Полонської-Василенко, з якою дружила і з якою переписувалася, і попросила взнати у академіка Кримського адресу Миколи Захаровича.

30 жовтня 1932 року Полонська-Василенко надсилає листа, в якому повідомляє: «Адрес Н.З., узнала вчера, но не от Аг.ЕФ., который еще не приехал, а от жены одного из его товарищей: станция Медвежья гора. Бело.балт.лаг. [Беломоро-Балтийский лагерь. 5 сводная рота.»[16]]

Відомостей про лист Багалій О.Д. до Миколи Захаровича немає.

Восени 1934 року Миколу Левченка звільнили з табору як непоправно психічно хворого. Він прибув до Києва, і жив з дружиною в академіка А. Кримського на Мало-Підвальній, 4. але так і не повернувся до нормального стану. Наприкінці 1934 року, шантажований чекістами, безробітний Микола покінчив життя самогубством.

 


 

[1] .Наталія Полонська-Василенко. Спогади. Києво-Могилянська академія. 2011.

 

 

[2] Іванець Володимир Григорович – співробітник та бібліотекар Кабінету арабо-іранської філології, керованого Агатангелом Кримським

 

 

[3] Епістолярна спадщина Агатангела Кримського (1890 – 1941рр.) Том ІІ, стор. 204 – НАН України, Київ, 2005

 

 

[4]  Там же, стор.201

 

 

[5] Там же, стор.205

 

 

[6] Там же, стор.222

 

 

[7] Наталія Полонська-Василенко. Спогади. Києво-Могилянська академія. 2011.

 

 

[8] Володимир Пристайко, Юрій Шаповал. Справа «Спілки визволення України». Київ, ІНТЕЛ, 1995 р.

 

 

[9] Лист зберігається в архіві родини Багалій.

 

 

[10] Багалій-Татаринова Ольга Дмитрівна – (7.10.1889, Харків – 19.09.1942, Харків), дочка Багалія Д.Ів., український історик, співробітник комісії громадських течій ВУАН і , науково-дослідчої кафедри історії культури України.

 

 

[11] Багалій Дмитро Іванович – (7.11.1857, Київ – 9.02.1932, Харків), український історик, дійсний член ВУАН з 1918 року, член комітету для заснування ВУАН, перший голова історико-філологічного відділу, в 1920-х роках голова Харківського наукового товариства при ВУАН, науково-дослідчої кафедри історії культури України, науковий керівник архівних справ в Україні; професор (з 1887р.), ректор Харківського університету (1906 – 1910), член Державної Ради Росії від університетів (1906, 1910 – 1914), міський голова м. Харкова (1915 – 1917)

 

 

[12] Багалій Юрій Володимирович (2.09.1915 – 6.04.1976), син Багалій Ольги Дмитрівни.

 

 

[13] Багалій Марія Василівна (уроджена Олександрович, 17.03.1858, м.Полтава – 20.04.1931, м.Харків, за фахом історик-палеограф.

 

 

[14] Ладиженський Олександр Михайлович (4.10.1891, м.Юр’єв (Дерпт) – 9.01.1973, м.Москва), чоловік старшої доньки Багалія Д.Ів. – Наталії Багалій, доктор юридичних наук, професор Московського державного університету.

 

 

[15] Агатангел Юхимович Кримський 15.01.1871, м. Володимир-Волинський – 25.01. 1942, м.Кустанай, тюрма ч.7 НКВС), мовознавець, поліглот – знавець багатьох європейських та східних мов, неодмінний секретар ВУАН (1918 – 1928). 20.07.1941 був арештований у м.Києві, вивезений до тюрми м. Кустанай.

 

 

[16]  Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. Т.3. НАН України, Інститут української археографії та джерелознавства ім.. М.С. Грушевського, Київ 1999 р

 

 

 


 

 

 

 

 




Дисиденти і час

Музей «Перм-36» – совість Росії

                                                                 Губернаторові Пермського краю
                                                                 Басаргіну Віктору Федоровичу,
                                                                 РФ, 614006, г. Пермь, ул. Куйбышева, 14,
                                                                 тел. +7-342-253-58, [email protected]

                                                                  Міністрові культури Російської Федерації
                                                                  Мединському Владимиру Ростиславовичу,
                                                                  125993, ГСП-3, Москва, Малый Гнездниковский пер.,
                                                                  7/6, стр. 1, 2.
                                                                  Тел. 7 (495) 629-20-08, [email protected]

                              МУЗЕЙ «ПЕРМ-36» – СОВІСТЬ РОСІЇ

Шановні панове!

Тривожні вісті надходять про Музей історії політичних репресій і тоталітаризму «Перм-36», більш відомий нам як «установа ВС-389/36» у селищі Кучино Чусовського району Пермської області (тепер – край).

Півтора року тому на сайтах «Суть времени. Пермский край» http://eotperm.ru/?p=917 і «Аргументы и факты» http://perm.aif.ru/culture/details/122423 було опубліковано кілька інтерв'ю з колишніми наглядачами політичних таборів 70–80-х років та їхні звернення до губернатора Пермського краю і Президента Росії із закликом припинити державне фінансування музею «Пермь-36» і перекрити підтримку його з-за кордону, оскільки музей «активно веде пропагандистську діяльність, що носить антирадянський і антипатріотичний характер». Колишні наглядачі пропонували «зафіксувати офіційну мету музею на території Кучино як відтворення об'єктивної історії радянської пенітенціарної системи». Що в перекладі на просту мову означає перетворити музей політичних в’язнів на музей наших карателів.

Карателів почули: у червні 2014 Міністерство культури РФ визнало недоцільною реалізацію федеральної програми "Про увічнення пам'яті жертв політичних репресій". Надії на те, що Музей буде включений у федеральну цільову програму увічнення пам'яті жертв репресій, що він стане музеєм федерального значення, що він буде включений до списку світової спадщини ЮНЕСКО, після цього тануть.

Колишні наглядачі і кагебісти та їхні молоді послідовники з «Клубу Молотова» http://vk.com/video-25023924_169044213 активізувалися з початком війни Росії проти України. Вони відчули, що батьківщина-мати знову закликає їх на ідеологічний фронт, щоб здійснити реванш, відновити СРСР. Під їхнім найближчим прицілом опинився музей «Перм-36» і його «живі експонати» – ті, хто руйнував «Імперію Зла». Насамперед колишні політв'язні-українці. Це й зрозуміло: приблизно половину континґенту радянських політичних таборів становили українці. Наприклад, на дільниці особливого (камерного) режиму в Кучино українців було 37 із 56. Це означає, що український рух за незалежність становив і становить для імперії головну небезпеку. І це правда: саме в наш час реалізуються страшні прогнози:

"Ампутація України була б для Росії смертельною" – Отто фон-Шенґаузен Бісмарк, рейсхканцлер Німеччини в 1871 – 1890 рр.;

"Втратити Україну – втратити голову" – Володимир Ленін, голова Раднаркому Росії в 1917 – 1924 рр.;

"Без України Російська імперія неможлива"; "Найбільша геополітична подія ХХ століття – проголошення незалежності України" – Збіґнєв Бжезинські, державний секретар США в 70-х роках ХХ ст.

З цим згоден і Владімір Путін: "Розпад СРСР – найбільша геополітична катастрофа ХХ століття". Для Росії, зрозуміло.

І ця катастрофа неминуча. Росії доведеться остаточно відмовитися від імперських амбіцій – і це піде тільки на користь її народу. Він отямиться від шовіністичного чаду, позбудеться імперських амбіцій на світове панування і задумається над питанням «Як нам облаштувати Росію». А не весь світ – за своїм образом і подобою.

Але поки що пермські противники Музею лютують, як перед погибеллю. І далі знищують сліди своїх насильницьких експериментів над людьми.

З весни цього 2014 року музей «Пермь-36» уже не працює. Відвідувачів не приймає. Звільнений з посади і зліг з інфарктом один із засновників і багаторічний директор Музею Віктор Олександрович Шмиров. Звільнена і найближча його помічниця Тетяна Георгіївна Курсина. Гроші на утримання Музею не виділяються, співробітники розпущені без оплати. Відключені електрика і вода. За останніми повідомленнями http://perm.kp.ru/online/news/1793170/ , http://istpravda.com.ua/short/2014/07/16/143742/ , почався демонтаж деяких конструкцій: робітники розпиляли ворота шлюзу, через який у колишній табір заїжджали автомашини, «воронки» ввозили ув'язнених. Фестиваль "Пилорама" цього року, як і минулого, не відбудеться. І взагалі Музей стоїть перед загрозою якщо не закриття, то, як мінімум, – перед загрозою такого перегляду експозицій, після якого для історичної правди там не залишиться місця. Перемагає "правда" колишніх наглядачів і кагебістів. Скоро ми, колишні правозахисники, в'язні сумління, не тільки на сайті «Суть времени. Пермский край», а й на стендах Музею будемо затавровані як фашисти, нацисти, есесівці, поліцаї, власовці, шпигуни, зрадники батьківщини, затяті націоналісти, сіоністи, антисеміти і взагалі бандерівці. Ця кагебістами створена страшилка – найулюбленіша і живуча. Ярлики навішуються абсолютно довільно і безвідповідально. Всім прибалтійцям, всім кавказцям… Ніби всі вони намагалися роздерти єдину і неподільну Росію на шматки. Невтямки, що ніхто з цих «ворогів» не ходив зі зброєю в руках на завоювання Москви чи Пермі, що вони захищалися від німецьких і радянських окупантів на своїй землі. Що «суверенітет» «радянських республік» не дозволяв навіть своїх «злочинців» утримувати на своїх територіях – їх вивозили до Росії. Ось чому і ми, дисиденти та правозахисники різних національностей – українці, росіяни, євреї, вірмени, литовці, естонці, латиші, молдавани – в 60–80-х роках опинилися в Мордовії та в Пермській області.

Новоявлені реформатори Музею переконують, що недобре Російській державі утримувати музей для «відмивання бандерівців та інших фашистів». Зауважимо, що бандерівці – воїни Української Повстанської Армії – з 1942 року якраз і воювали проти німецьких окупантів... Але в пермських таборах справді були і звинувачені у співпраці з німецькими окупантами. Хто дійсно був винен – тих давно розстріляли. А ці сиділи тому, що радянській владі завжди потрібні були вороги, щоб підтримувати температуру в суспільстві: «Ніхто не забутий, ніщо не забуте». Але їх, що сиділи "за війну", було в наш час небагато. А головне – не їм присвячений музей. Не про них розповідали екскурсоводи та виставкові експозиції музею, а про репресованих у 1960–1980-х роках з політичних мотивів дисидентів, правозахисників, засуджених за статтею 70-ю «антирадянська агітація і пропаганда» (в Україні – ст. 62). Тільки на дільниці особливого (камерного) режиму сиділо 17 членів правозахисної Української Гельсінкської групи, створеної в 1976 році. Чотири члени УГГ – Олекса Тихий, Юрій Литвин і Валерій Марченко – загинули в 1984 році, поет Василь Стус – у 1985-му, вже під час горбачовської «перебудови». Тоді ж на суворому режимі загинув вірменин Ішхан Мкртчян. У 1986 році в Чистопольській в'язниці загинув Анатолій Марченко. Саме їм присвячені персональні стенди. А не «фашистам».

Оскільки Музей «Перм-36» – єдиний на всьому пострадянському просторі музей такого типу, то частина експозицій присвячена пам'яті жертв репресій сталінського періоду. Тут зібрані експонати з інших місць, один барак обладнаний під 40–50-і роки.

Після звільнення в 1987–1990 рр. (через «помилування»!) в'язні і брежнєвських, і сталінських часів у більшості реабілітовані як жертви незаконних політичних репресій, відновлені в правах на основі законодавства своїх держав. Багато хто з колишніх в'язнів стали в 90-х роках депутатами парламентів (українці Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, Олесь Шевченко, Богдан Ребрик, Микола Горбаль, Євген Пронюк, Степан Хмара, Ірина Калинець, Левко Горохівский, Вячеслав Чорновіл, Богдан Горинь, Генріх Алтунян, литовець Баліс Ґаяускас, естонці Енн Тарто і Март Ніклус, вірменин Паруйр Айрікян), міністрами (єврей Натан Щаранський), професорами (Євген Сверстюк, Василь Лісовий). Сергій Ковальов був омбудсменом Росії. Леонід Бородін – відомий російський письменник. Майже всі нагороджені найвищими нагородами: Василь Стус, Левко Лук'яненко, Євген Пронюк, Степан Хмара, Микола Руденко, Вячеслав Чорновіл, Юрій Шухевич – Герої України. Їхні імена увійшли в шкільні підручники, їхня творчість відзначена високими державними преміями. Ці факти не хочуть знати противники Музею. Вони мають намір усе це приховати. Тобто ввести суспільство в чергову оману.

У Музей тепер не пускають екскурсантів, але відчиняють ворота для знімання телепередачі на НТВ, в якій «екскурсію» проводять колишні наглядачі… У телесюжеті нескінченно повторюється, що в Пермських таборах сиділи вічні «бандерівці, фашисти та їхні посібники» (та хоча б подивилися в календар!). І з цього робиться висновок, що Музей побудований на «профашистській та антидержавницькій ідеології»...

Звичайно, можна перепрофілювати Музей або зовсім його знищити. Але вже не можна стерти його з пам'яті суспільства.

Музей «Перм-36» – острівець совісті в Росії. Одна справа створити музей во славу своєї батьківщини – зовсім інше явити співвітчизникам і всьому світові ганьбу і скорботу своєї батьківщини – щоб очистити її від комуністичної скверни. Музей створювали, починаючи з 1993 року, члени пермського товариства «Меморіал» – справжні Громадяни Росії, чесні та сміливі люди Пермського краю – вчені, викладачі навчальних закладів, журналісти, студенти. Вони взяли під свою опіку останній вцілілий об'єкт радянської пенітенціарної системи та своєю подвижницькою працею намагалися зберегти цю сторінку історії для нинішнього і майбутніх поколінь, щоб нічого подібного в Росії більше не повторилося. Але в путінській Росії панують люди, які вічно повторюються...

Уявімо собі, що в «Перм-36» написав листа з німецького Бухенвальда якийсь Ганс Гакер. Відповіді не отримав, але приїхав сам.

– Я прочитав книжку російського письменника Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ» і купив собі туристичну путівку до Росії, щоб подивитися своїми очима...

– Що подивитися? – грізно запитують російські спецслужби.

– Ну, архіпелаг ГУЛАГ...

– Немає ніякого ГУЛАГу. І не було. Ви краще подивіться у себе в Німеччині.

– Я дивився, – несміливо зізнався Ганс. – Справа в тому, що я служив у Бухенвальді наглядачем. Але це було в грізний воєнний час – і всього впродовж двох років. Після війни його розширили і зробили сталінський Бухенвальд. І туди вже нікого не пускали. Ось я хотів би подивитися музей і порівняти.

– Ось наші наглядачі зроблять музей і покажуть, як ми перевиховували фашистів і антирадянщиків. Тоді й приїжджай, Ганс.

– Вибачте, я сам колишній наглядач, але мені й у сні не примарилося, щоб створити музей наглядачів. Це нескромно... Звичайно, два роки – це не 20 років служби. І 1945 рік – це не 1975 мирний рік. Ваші наглядачі мають багато переваг.

– Так, і переваг, і заслуг перед Росією!

– Але все ж таки вони всього лише виконавці. Наприклад, від мене нічого не залежало. Я навіть не знав, кого охороняю.

– Наші теж не знали нічого. Крім того, що їм зверху сказали. Ось тепер вони і свідчать за старими інструкціями. І не втручайтеся в наші внутрішні справи...

Музей «Перм-36» був відкритий в 1995 році. Відтоді через нього пройшли десятки тисяч людей, найголовніше – школярі та студенти. На відновленні приміщень працювали волонтери – студенти російських, переважно пермських, університетів, студенти з Німеччини – адже Кучинський музей родич Освєнціму, Бухенвальду, Заксенхаузену... Це об'єкт всесвітнього історичного значення. Тут проходили п альтернативну службу юнаки, які не могли брати в руки зброю. Тут велися дискусії науковців і правозахисників, меморіальців і політичних в'язнів з усього колишнього СРСР та зарубіжжя. З 2005 року тут проводився міжнародний громадянський форум «Пилорама», в якому брали участь відомі барди. У наметовому містечку над річкою Чусовою, в полях біля села Кучино збиралося до 10 тисяч людей! Це були великі події для всього Пермського краю. Не може бути, щоб у свідомості людей, які хоч би раз побували на території Музею політичних репресій і тоталітаризму, нічого не залишилося...

А поки що – реванш? Правдива історія – у минулому, про яке в умовах відродження в Росії тоталітарного режиму небезпечно буде згадувати і розповідати? Тому що Кремль – проти «переписування історії». Так, мовляв, були в Росії табори... Але, як писав М. Є. Салтиков-Щедрін, «в Росії кожен, хто отримав покарання, завжди був сам собі винен». Що, з тих пір нічого не змінилося?

Ми, що підписали це звернення, колишні в'язні Пермських таборів ВС-389-35, 36 і 37, Мордовських таборів ЖХ-385-3, 17 і 19, Владимирської і Чистопольської тюрем, родичі в'язнів, дослідники, журналісти, правозахисники, нагадуємо про історичну пам'ять, яка свідчить і завжди буде свідчити про злодіяння ХХ століття, під вагою яких упала Імперія Зла.

Ми маємо моральне право вимагати від влади Росії і Пермського краю припинити руйнацію Музею «Перм-36», зберегти всі його неоціненні експонати, стенди, приміщення й архіви, відновити доступ до них екскурсантів, відновити фінансування роботи Музею, повернути звільнених працівників. Або ж вас чекає слава Геростратів. Ми зробимо цей факт руйнування пам’ятки історії набутком гласності для всього світу. Ми повідомимо про це в ЮНЕСКО.

Нинішня активність колишніх служителів злочинного режиму – це агонія.

Майбутнє завжди за хранителями правди і пам'яті.

 

Підписали українці:

Овсієнко Василь
Сверстюк Євген
Антонюк Зіновій
Бабич Сергій
Барсуківський Володимир
Гейко Ольга
Гель Марія, удова Івана Геля
Горбаль Микола
Горинь Богдан
Горинь Ольга, удова Михайла Гориня
Гусяк Дарка
Захаров Євген, правозахисник
Зінкевич Осип
Зісельс Йосиф
Іваницька Ганна
Калинець Ігор
Караванський Святослав
Кіпіані Вахтанґ, історик і журналіст
Кравців Ігор
Кравченко Валерій
Кукса Віктор
Кульчинський Микола
Куценко Григорій
Лісова Віра, удова Василя Лісового
Лохвицька Лариса
Лук’яненко Левко
Маковійчук Григорій
Маринович Мирослав
Мармус Володимир
Мармус Микола
Матвіюк Кузьма
Матусевич Микола
Микитко Яромир
Мілявський Леонід
Мороз Валентин
Нездійминога Микола
Отченашенко Павло
Павлов Вадим
Плахотнюк Микола
Плющ Леонід
Попадюк Зорян
Попелюх Валентина, удова Василя Стуса
Різників Олекса
Руденко Раїса
Сафронов Олексій
Сеньків Володимир
Сергієнко Олесь
Симчич Мирослав
Симчич-Мороз Раїса, дружина М.Симчича
Слободян Микола
Сокульська Орися, удова Івана Сокульського
Софяник Олег
Тихий Володимир, син Олекси Тихого
Хмара Степан
Чернілевський Станіслав, кінорежисер
Чернявська-Набока Інна
Чорномаз Богдан
Шабатура Стефа
Шевченко Олесь
Шовкошитний Володимир, письменник
Шухевич-Березинський Юрій
Якубівський Михайло
Віктор Плахута / Viktor Plakhuta, Київ

В інших країнах:

Александр Болонкін, США
Михаїл Занадворов, Москва
Mart Niklus, Eesti – Март Ніклус, Естонія
Віктор Пестов, Росія
Раїса Мороз, Канада
Vidmantas Povilionis, Lietuva – Відмантас Повіліоніс, Литва
Єлена Санникова, Москва
Ірина Ємельянова, Франція
Алексєй Щербаков, Москва
Ніколай Кривошеїн, Росія
Габріель Суперфін, Німеччина
Александр Федута, Республіка Бєларусь
Janina Jadwiga Chmielowska, Poland – Яніна Ядвіга Хмельовска, Польща
Piotr Hlebowicz, Poland – Пьотр Глебович, Польща
Leonardas Vilkas, Lietuva – Леонардас Вількас, Литва
Maciej Ruszczyński, Poland– Мацей Рущинскі, Польща
Karol Gwoździewicz, Poland – Кароль Гвоздзевич, Польща
Юрій Дзюба, Канада
Гурам Соселиа, Грузія
Паруйр Айрікян, Вірменія
Размік Маркосян, Вірменія
Нійоле Садунайте, Литва
Сергій Ковальов, Росія
Іван Русин (США)

Станом на 1.08 – 87 підписів.

 

 




Бюлетень "Права Людини", 2014, #22