Бюлетень "Права Людини", 2014, #23

Проект закону про десепаратизацію був прийнятий в першому читанні 22 липня 2014 року. Однак, навіть поверхневий його аналіз свідчить про закладені системні порушення прав людини та нехтування міжнародними стандартами прав людини й нормами Конституції України.

Законопроект покликаний боротися із сепаратизмом за допомогою таких заходів: люстраційних, ліквідаційних, конфіскаційних, освітніх та інформаційних.

Під сепаратизмом автори проекту розуміють «діяльність, спрямовану на відокремлення частини території України з етнічних, мовних, релігійних мотивів для створення нової держави, наділеної політичною самостійністю або широкою автономією».

Одразу відзначимо, що це визначення є надзвичайно нечітким та дає багато підстав для різноманітного тлумачення. Зокрема, проект закону так і не дає жодного тлумачення видів такої діяльності. Коли не зрозуміло про яку діяльність йдеться, то з однієї сторони, особа не може передбачити свою поведінку, щоби не порушувати закон, а з іншої – органи влади не можуть діяти в спосіб, передбачений законом, оскільки їм самім у кожному випадку треба буде тлумачити закон. З будь-якої сторони, така нечіткість є порушенням Європейської конвенції про захист прав людини, оскільки обмеження прав людини може здійснюватися виключно на підставі чіткого, зрозумілого та передбачуваного закону. Отже, на базовому рівні цей проект закону закладає порушення прав людини, оскільки встановлює покарання, невідомо за які дії.

Окремо варто відзначити, що незрозуміло, як можна боротися за створення держави, що має широку автономію. Бо коли мова йде про окрему державу, то вона завжди буде незалежною та самостійною. Інакше це буде не держава, а інший суб’єкт.

Це визначення є ключовим, оскільки за таку невизначену діяльність автори закону пропонують обмежити одразу декілька фундаментальних прав людини:

-        Свободу слова;

-        Свободу асоціацій;

-        Право власності;

-        Право бути обраним.

Кожне з цих прав безумовно не є безмежним, і вони підлягають обмеженням, що мають бути чітко встановлені законом та мають бути необхідними у демократичному суспільстві.

Також немає сумніву, що загалом держава має право та, можливо, навіть обов’язок захищати свою територіальну цілісність. Однак можливості такого захисту також чітко обмежені Конституцією України та міжнародним правом, зокрема, Європейською конвенцією про захист прав людини.

Дивовижною є спроба авторів проекту вигадати новий вид відповідальності: поряд із кримінальною, цивільною та адміністративною, вони визначають «конституційну відповідальність за сепаратизм, яка носить передусім політичний характер». Що під цим розуміють автори проекту – складно зрозуміти.

Розглянемо також окремі пропоновані десепаратизиційні заходи.

Люстраційні заходи

При визначенні люстраційних заходів проект закону визначає лише об’єктів та суб’єктів люстрації. Усі питання процедури люстрації, зокрема, хто і як буде здійснювати таку люстрацію, віднесено до окремого закону про люстрацію. Однак, відомо, що такого закону на сьогодні немає, й жоден проект навіть не прийнятий у першому читанні. Отже, ці питання залишаються законодавчо не визначеними.

Інше принципове зауваження. Люстрація є адміністративним заходом, вона не є покаранням. Однак, автори проекту практично повністю прив’язують її до вчинення адміністративних правопорушень чи злочинів, що мають «сепаратистське спрямування». Звісно, що означає це «спрямування», чітко не визначено. Проте в такому випадку, мова йде фактично про встановлення додаткового покарання за вчинені правопорушення. При чому таке додаткове покарання вигадується всупереч вимогам Кримінального кодексу та Кодексу про адміністративні правопорушення, не кажучи вже про загальні принципи права щодо неможливості двічі карати за одне правопорушення. Плутаючи встановлену відповідальність за правопорушення з люстрацією, автори проекту фактично підміняють люстрацію додатковими правопорушеннями та санкціями. Знову ж таки всупереч положенням Конституції, кримінального та адміністративного права.

Люстрація проводиться не тільки щодо органів влади, вона також поширюється на політичні партії, ЗМІ та вищі навчальні заклади. Однак такий підхід є порушенням Європейської конвенції про захист прав людини. Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо інших країн, вже визначив, що заходи люстрації не можуть поширюватися на приватний сектор та навіть на державний сектор, який не стосується реалізації державної політики. Тобто, на сьогодні, є широко визнаним стандартом, що люстрація повинна обмежуватися виключно органами державної влади.

Ліквідаційні заходи

Ліквідаційні заходи спрямовані на ліквідацію юридичних осіб, що відповідають критеріям, визначеним цим проектом закону. Однак ці критерії знову ж таки чітко не визначені.

Проект передбачає можливість ліквідації політичних партій у випадку порушення ст.5 закону про політичні партії. Очевидно, що для цього не потрібно жодного додаткового законодавства, в тому числі, й прийняття цього проекту закону.

Також передбачається можливість ліквідації громадських об’єднань відповідно до ст. 4 закону про громадські об’єднання. Однак, це теж не потребує ніякого додаткового законодавства.

Проте наступні визначення знову викликають здивування. Передбачається ліквідація юридичних осіб, «до яких можуть бути застосовані заходи кримінально-правового характеру при вчиненні їх уповноваженими особами від імені та/або в інтересах юридичної особи злочинів, передбачених статтями 109, 110, 113, 146, 147, 258, 2581, 2582, 2583, 2584, 2585, 260, 262, 436, 437, 438, 444, 447 Кримінального кодексу України, за умови, якщо їх діяльність пов’язана із сепаратизмом та/або пособництвом сепаратистській діяльності». Це є нічим іншим, як встановленням окремої санкції за ці злочини. Варто відзначити, що за цими злочинами відповідальність буде нести окрема фізична особа. Вина юридичної особи, в даному випадку, є малозрозумілою, а тим більше не зрозуміло в якому судовому процесі і за якою процедурою вона буде доведена. У кримінальному процесі вину юридичних осіб ніхто не встановлює, оскільки юридичні особи до сьогодні не визнаються суб’єктами кримінальної відповідальності. Хто і яким чином застосовуватиме цей новий вид відповідальності залишається не зрозумілим.

Крім цього, проект закону ліквідовує банки, які засновані іноземними банками, що перебувають під контролем іноземних урядів, які здійснили військову агресію проти України, анексію частини території України або підтримують сепаратизм в Україні, та банки, які перебувають під контролем таких іноземних урядів. Дане положення піднімає багато питань щодо правомірності позбавлення права власності таких банків. Однак, щонайменше, на законодавчому рівні повинен бути закріплений факт військової агресії чи анексії. На сьогодні в Україні не діє військовий стан, усі операції здійснюється як антитерористичні, тобто, такі, що не викликані військовою агресією іншої країни. Отже, це положення буде достатньо складно застосувати. Також є досить суперечливим з юридичної точки зору, чи повинен банк відповідати своїм майном за дії держави. Особливо це складно, коли банк не повністю належить державі, а вона володіє лише більшим пакетом його акцій. Одна справа, коли цей банк, наприклад, здійснює фінансування терористичної діяльності, зовсім інша – коли він нічого не вчиняє, а відповідає за дії одного з акціонерів. Також не зрозуміло, як це положення стосується сепаратизму, оскільки військова агресія іншої країни чи анексія території не є сепаратизмом взагалі.

Отже, дані заходи позбавлені не лише чіткого визначення підстав для застосування, але й не визначено, хто і відповідного до яких процесуальних норм буде здійснювати ці заходи.

Конфіскаційні заходи

Конфіскаційні заходи застосовуються до майна юридичних осіб, ліквідованих внаслідок ліквідаційних заходів, а також до майна фізичних осіб, засуджених за відповідні злочини.

Конфіскація майна є втручанням в право власності. Вона є видом покарання за вчинення певного правопорушення. Проект закону встановлює це додаткове покарання всупереч вимогам кримінального та адміністративного законодавства. Фактично мова йде про подвійне покарання особи. При чому, знову ж таки, не зрозуміло за якою процедурою це буде здійснюватися.

Очевидно, що такі дії держави з великою ймовірністю будуть визнані Європейським судом з прав людини порушенням права на власність з майбутнім відшкодуванням понесених цим суб’єктом збитків. Тобто, рано чи пізно Україна програє ці справи.

Якщо є відповідна потреба, то видається більш логічною розробка змін і доповнень до Кримінального кодексу, а не продукування нових суперечливих форм відповідальності.

Освітні та інформаційні заходи

Проект закону забороняє «трансляції телерадіопрограм, мовлення чи діяльності в Україні телерадіоорганізацій, які пропагують в явній чи неявній формі будь-які види сепаратизму або сприяють сепаратистським настроям».

З однієї сторони, свобода слова може бути обмежена необхідністю захисту територіальної цілісності. З іншої сторони, пропоноване визначення є надто не чітким. Достатньо складно визначити, які програми чи вирази можуть «пропагувати в явній чи неявній формі будь-які види сепаратизму або сприяють сепаратистським настроям». Проект закону не визначає видів сепаратизму чи його форм.

За українським законодавством заборонені заклики до зміни території України в неконституційний спосіб. Чи буде програма, що обговорює конституційні шляхи можливої зміни території в даному випадку визнана сепаратистською?

За такого визначення неможливо провести лінію, котра б чітко розмежовувала критичні програми чи обговорення проблем, наприклад, релігійних, національних чи мовних меншин, із сепаратизмом.

Європейський суд з прав людини дуже обережно підходив до покарань ЗМІ, особливо, коли мова йшла про заборону програм чи цілком усього мовлення. Довести пряму необхідність такої заборони та невідворотну шкоду, котру приносить така програма, дуже не просто. У будь-якому разі законодавство має дуже чітко і вузько визначати підстави та процедури для таких заборон. Даний проект закону нічого такого не містить. Тому з очевидністю можна визнати, що абсолютна більшість таких заборон буде пізніше визнана такою, що порушує прав людини.

Зокрема, є дуже різними ситуації, коли поширюється неправдива інформація чи прямі заклики до насильства, та коли йде дискусія в межах свободи висловлювань щодо проблем дотримання прав різноманітних меншин.

Висновки

З наведеного стає очевидним, що даний законопроект на базовому рівні порушує Конституцію України та принципи права, створює підстави для масових порушень прав людини. Окремі його положення можливо розглянути в контексті підготовки законодавства про люстрацію чи зміни кримінального законодавства, однак в цілому цей закон є шкідливим і не може існувати в демократичному суспільстві. Його неможливо доопрацювати і в цьому насправді немає жодної суспільної необхідності, а тому доцільно відмовитися від його подальшого розгляду.

Люстрація є інструментом правосуддя перехідного періоду (англ. “transitional justice”), що застосовується після переходу від диктатури до демократії з метою захисту демократії від можливого повернення назад.

Люстрація полягає в обмеженні права певних визначених категорій осіб займати певні посади на державній публічній службі, в тому числі обмеженні права бути обраним на певну посаду.

Проведення люстрації є необхідним заходом для захисту демократії Україні, особливо в сучасних умовах країни. Її необхідність ніяким чином не ставиться під сумнів.

Цей законопроект є спробою поєднати інші проекти законів про люстрацію, що були подані наприкінці березня – початку квітня до парламенту. Однак його підхід видається швидше популістським, а певні його положення суперечать рекомендаціям Ради Європи та принципам міжнародного права, а також практиці інших країн в сфері люстрації.

Окреслимо декілька найбільш важливих проблем, дотичних до прав людини та дотримання принципу верховенства права. Хоча, поряд з цим, виникають й проблеми іншого ґатунку, наприклад, проблеми державного управління.

Відсутність єдиного незалежного органу з люстрації

Автори проекту закону відмовилися від ідеї створення єдиного незалежного органу з проведення люстрації, поклавши її на плечі одночасно всім органам влади, а точніше, керівників таких органів влади. Ключовими в цьому процесі визначено Національне агентство з питань державної служби, Центральну виборчу комісію, Вищу раду юстиції, Президента тощо. Проект закону не визначає жодних вимог до кандидатів на посаду члена центральної чи територіальної комісій з люстрації, що створюються Національним агентством України з питань державної служби.

Фактично основна робота з «очищення» покладається на керівників відповідних органів влади.

Відповідно до керівних принципів Ради Європи щодо проведення люстрації у відповідності до принципу верховенства права, що затверджені Парламентською асамблеєю Ради Європи, люстрація може проводитися виключно незалежним, спеціально утвореним для цього органом влади. Це дає уникнути багатьох проблем при люстрації, таких як, різноманітне тлумачення та застосування закону, вибіркове переслідування, прийняття політично вмотивованих чи інших необ’єктивних рішень тощо. Членами люстраційних комісій в інших країнах, де проводилася люстрація, як правило, призначалися люди, що мають значний авторитет в суспільстві, оскільки важливо легітимізувати люстрацію в очах громадськості. Відсутність незалежності буде логічно підривати довіру до цього процесу, а питання, чи підлягає особа люстрації, чи не підлягає, відповідно, буде вирішено у спосіб, що викликає великі сумніви.

Проблема також виникає тоді, коли мова йде про осіб, котрі займають «захищені» посади в незалежних органах влади. Чітке визначення вузького кола підстав для звільнення з посади у такому випадку є гарантією незалежної та об’єктивної діяльності такого органу влади. Це стосується суддів, Уповноваженого з прав людини та інших. Підстави для звільнення певних з них вичерпно визначені Конституцією, а тому визначена в цьому законі процедура, що не відповідає критеріям незалежності, викликає великі сумніви. Ця процедура по суті підриває функціонування подібних незалежних контролюючих інституцій та закладає явний конфлікт між виконавчою, законодавчою та судовою гілками влади.

Надмірно широке коло осіб, щодо яких застосовується люстрація

Відповідно до рекомендацій Ради Європи, люстрація може застосовуватися лише до посад, діяльність на яких може становити загрозу демократії та правам людини. Проект закону передбачає люстрацію усіх без винятку посадових та службових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування, що є явно необґрунтованим.

Однією з найбільших проблем є те, що відповідно до проекту закону повинні бути звільнені практично всі державні службовці, що займали керівні посади останні роки, а в певних відомствах мова йде про тотальне звільнення працівників. Насправді чисельність осіб, що потрапляють під дію закону сягає, за нашими попередніми оцінками, лише серед держслужбовців понад півмільйона осіб з числа керівників. До цієї кількості необхідно додати звільнений повний склад працівників органів внутрішніх справ та податкової міліції, а також практично повний склад прокуратури. Усі ці особи звільняються із забороною займати посади в органах влади протягом 10 років. Сумнівно, що це є виправдано щодо усіх працівників. Однак проект закону при цьому не дає відповіді на прості запитання: які механізми заміщення цих осіб? чи гарантують ці механізми, що на ці посади прийдуть якісно інші кращі кадри? Очевидно, що метою не повинно бути саме звільнення, оскільки без зміни системи зміна лише кадрів не забезпечить суттєвого прогресу.

Проект передбачає повне звільнення усіх службовців органів внутрішніх справ та податкової міліції, за винятком рядових. Такий безумовний підхід і повне звільнення фактично знищить ці структури, оскільки не зможуть здійснювати функції цих органів особи, що жодного дня там не пропрацювали. У жодній країні реформа правоохоронних органів не здійснювалася у спосіб повного оновлення кадрів. Максимально, що робилося, це звільнялися працівники, і потім за певними критеріями частина з них знову поверталася на службу. Однак проект встановлює заборону на повернення на службу строком в 10 років. Фактично доведеться запрошувати працювати або абсолютно нових людей, або людей, що є пенсіонерами.

Реалістичність люстрації

Проект закону містить багато положень, котрі неможливо реалізувати.

Наприклад, вимагається звільнити увесь начальницький склад органів внутрішніх справ та податкової міліції, що працював останні роки, але при цьому не визначено жодних перехідних положень.

У прикінцевих положеннях закладається необхідність прийняття нових законів, однак неприйняття цих законів не зупинить дію закону про очищення влади, і процес масового звільнення розпочнеться негайно після прийняття закону.

Це закладає серйозну перепону в реалізації положень закону та переводить його в площину вибіркового застосування, коли будуть звільняти лише тих, хто не потрібніший керівництву, що немає нічого спільного з принципом верховенства права.

Також проект закону вимагає від усіх керівників будь-якого рівня подати «декларацію про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру щодо себе та близьких йому осіб (чоловіка, дружини, батька, матері, вітчима, мачухи, сина, дочки, пасинка, падчерки, рідного брата, рідної сестри, діда, баби, прадіда, прабаби, внука, внучки, правнука, правнучки, усиновлювача чи усиновленого, опікуна чи піклувальника, особи, яка перебуває під опікою або піклуванням, а також осіб, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом і мають взаємні права та обов’язки із суб’єктом перевірки, в тому числі осіб, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі)».

При цьому не зазначається, за який період повинна подаватися така декларація. Також це положення не враховує, що зібрати усю інформацію про витрати усіх своїх рідних на практиці буває просто неможливим, наприклад, внаслідок неприязних стосунків в родині. Ще складніше, коли ця вимога спрямована на минулий час, коли ці особи ніяк не контролювали свої витрати.

Однак відмова подати таку декларацію або подання неповної чи неправдивої інформації означає, що особа підлягає звільненню з посади із забороною займати посади в органах влади на 10 років. Фактично, це положення своєю нереалістичністю виконання закладає підстави для тримання на гачку будь-якого чиновника, навіть якщо він законодавчо захищений від тиску, оскільки його можна буде звільнити в будь-який зручний момент.

Ці приклади можна наводити далі, й вони підривають не тільки довіру до процесу, але й визначають його проведення в ручному режимі, а відповідно, на основі суб’єктивних, а не об’єктивних критеріїв.

Порушення права на приватне життя

Міжнародні стандарти з прав людини чітко визначають необхідність захисту права на приватне життя при проведенні люстрації. Потрібно зробити усе можливе, щоби уникнути можливого безпідставного публічного обвинувачення особи чи поширення про неї неправдивої інформації. Досвід інших країн красномовно показує необхідність дуже обережного підходу в поширенні інформації про особу.

Проект закону передбачає, що усі розслідування, а також висновки, що зроблені після них, є публічними. Така процедура, на нашу думку, порушує право на приватне життя.

З однієї сторони, немає ніякої необхідності поширювати результати розслідування, якщо особа пройшла перевірку і не підлягає люстрації. У такому випадку, не існує суспільної необхідності в поширенні персональних даних про особу.  Тільки, можливо, коли є обґрунтовані сумніви в об’єктивності такої перевірки.

З іншої сторони, негайне поширення результатів розслідування також є необґрунтованим втручанням в права людини. Якщо взяти до уваги, що розслідування та його висновки будуть проводитися не незалежним органом влади, то поширення їхніх результатів без судової перевірки є невиправданим втручанням в право на приватність. Дуже велика ймовірність, що ці дані є помилковими чи неточними, а відповідно, прийняте рішення є помилковим. У випадку визнання висновку незаконним, відновити репутацію особи буде достатньо складно. Тому така процедура одразу закладає системну проблему дотримання права на приватне життя.

Висновки

Загальна сукупність викладених проблем показує суттєві недоліки проекту закону про очищення влади. Проект є швидше популістським й не призведе до очікуваних результатів. Він передбачає люстрацію усіх без винятку посадових та службових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування, що є явно необґрунтованим. При цьому фінансові чи адміністративні втрати від реалізації закону ніким не прораховувалися. Крім цього, багато його процедур закладають серйозні системні порушення прав людини. За таких обставин люстрація перетвориться з механізму захисту демократії на механізм вибіркового політичного переслідування управлінців, остаточного знищення незалежних інституцій, посилення тенденції кадрового забезпечення органів влади виключно на основі лояльності до певних провладних політичних сил та системного порушення прав людини. За таких умов навряд чи можливо якісно оновити органи влади та досягнути цілі люстрації. 

12 серпня парламент ухвалив закон «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо особливого режиму досудового розслідування в умовах воєнного, надзвичайного стану та у районі проведення антитерористичної операції»[1].

Цим законом передбачено, що «на місцевості (адміністративній території), на якій діє правовий режим воєнного, надзвичайного стану, проведення антитерористичної операції, у разі неможливості виконання у встановлені Законом строки слідчим суддею повноважень, передбачених статтями 163-164, 234-235, 247-248 цього Кодексу, а також повноважень щодо обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на строк до 30 діб осіб, що підозрюються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109-114-1, 258-258-5, 260-263-1, 294, 348-349, 377-379, 437-444 Кримінального кодексу України, ці повноваження виконує відповідний прокурор».

Тобто, наприклад, у районі проведення АТО прокурори будуть розглядати клопотання про тимчасовий доступ до речей і документів (статті 163-164 КПК), надавати дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи (статті 234-235 КПК), розглядати клопотання про надання дозволу на проведення негласної слідчої (розшукової) дії (статті 247-248 КПК.

Однак, наділення прокурорів такими широкими функціями суперечить Конституції України, Європейській конвенції з прав людини, грубо порушує стандарти прав людини та є неприпустимим в демократичній країні.

Статтею 29 Конституції України визначено: «Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою».

Статтею 30 Конституції встановлено, що «не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду».

Статтею 31 Конституції визначено: «Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо» .

З цього чітко випливає, що лише суд уповноважений давати санкції як на затримання, так і на проведення слідчих та негласних слідчих (розшукових) дій, пов’язаних з тимчасовим обмеженням прав людини. У невідкладних випадках (зокрема, при рятуванні життя людей) допускається проникнення до житла, проведення в них обшуку і огляду без судового дозволу, але з невідкладним після здійснення таких дій зверненням до слідчого судді щодо їх санкціонування.

Стаття 64 Конституції передбачає можливість встановлення окремих обмежень прав і свобод в умовах воєнного або надзвичайного стану із зазначенням строку дії цих обмежень, при цьому права, передбачені, зокрема, статтею 29 Конституції, тобто, на свободу та особисту недоторканність, не можуть бути обмежені навіть за умов воєнного або надзвичайного стану. До того ж, в Законі, всупереч положенню частини другої статті 64 Конституції, не встановлені строки дії обмежень прав і свобод, питання про застосування яких за відсутності воєнного або надзвичайного стану розглядаються слідчим суддею відповідно до статей 163-164, 234-235, 247-248 КПК України. Тому цей закон грубо порушує низку положень Конституції України та основоположні засади кримінального судочинства.

Крім того, відповідно до вимог Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод й практики Європейського суду з прав людини, будь-яке затримання, проведення обшуку чи інша слідча дія, що втручається в право людини, повинні проводитися виключно за санкцією незалежного органу – як правило, суду.

Такі ж вимоги визначені й Міжнародним пактом ООН про громадянські та політичні права 1966 року.

Відповідно до цих міжнародних договорів відхилення від дотримання цих стандартів може відбуватися під час війни чи інших надзвичайних обставин. Однак, для цього необхідно повідомити Секретаря Ради Європи про те, що Україна тимчасово обмежує ті чи інші права людини. При цьому цей захід має бути вимушений, він може впроваджуватися на короткий чітко визначений строк. Це ніяк не стосуються випадку України, оскільки обґрунтування цього закону засновано на тому, що суди просто не виконують своїх функцій. Держава не може перекладати проблеми функціонування своїх органів влади на плечі людини, обмежуючи її права та свободи. Зазначимо, що за всю історію Ради Європи ще жодна країна не обмежувала дію тих чи інших прав людини на своїй території, що показує, наскільки екстраординарними є подібні заходи для міжнародного співтовариства.

Прокуратура є органом обвинувачення, її функція полягає в організації розслідування злочинів та представленні обвинувачення в суді. Механізм санкціонування судом найбільш суворих обмежень прав людини в процесі кримінального переслідування створений спеціально для того, щоби убезпечити органи слідства та прокуратури від зловживання своїми можливостями та необґрунтованого обмеження прав людини. Ці зміни до законодавства знищують цей механізм контролю.

Цей закон порушує базові гарантії дотримання прав людини, що існують в Європі багато століть і за жодних обставин не піддавалися сумніву, й повертає країну в радянські часи, коли ці санкції надавала прокуратура.

З очевидністю можна стверджувати, що зібрані за такою процедурою докази є незаконними і не можуть бути використані для засудження особи. Тобто, впровадження такої процедури призведе до того, що суд повинен буде визнати зібрані докази неприйнятними, оскільки вони зібрані з порушенням стандартів прав людини. Якщо це не зробить український суд, то з величезною ймовірністю це доведеться зробити після констатації цих очевидних порушень Європейським судом з прав людини. Тому це призведе до звільнення обвинувачених осіб і уникнення ними покарання.

Навіть аналізуючи європейську практику боротьби з тероризмом, ми не знайдемо таких широких повноважень прокурора. Завжди усі дії органів розслідування, в тому числі прокуратури, контролюються судом.

Відсутність контролю завжди призводить до перевищення влади та надмірного використання повноважень органами слідства, що має наслідком масові порушення прав людини.

Дивно бачити серед аргументів прийняття цього закону констатацію того факту, що судді Луганської області відмовляються виконувати свої обов’язки. У пояснювальній записці стверджується: «Апеляційний суд Луганської області не користується можливістю, передбаченою ч. 3 ст. 318 КПК України в частині права проведення окремих процесуальних дій поза межами приміщення суду. А така можливість існує, тому що вказані засідання можливо проводити у спеціально обладнаних приміщеннях-залах судових засідань тих судів, які розташовані на території підконтрольній державної влади. Такою можливістю користуються Луганська обласна державна адміністрація, ГУМВСУ, УСБУ та прокуратура Луганської області». Очевидно, що суддя, котрий не виконує свої функції, особливо в такий важливий для країни момент, не може обіймати свою посаду. Замість того, щоби вирішувати проблеми функціонування судів, держава хоче піти спрощеним шляхом масового порушення прав людини. За такою логікою можна наділити прокурорів і правом виносити вироки, оскільки суди відмовляються працювати.

Окремою проблемою є те, що район проведення антитерористичної операції в Україні на сьогодні чітко не визначений. З огляду на це нікому не зрозуміло, на якій конкретно території може застосовуватися встановлений особливий порядок досудового розслідування. Така невизначеність ще більше сприяє масовим порушенням прав людини.

Підсумовуючи, ми вважаємо, що Президент має скористатися своїм правом вето щодо цього закону з метою захисту прав людини та Конституції України з пропозицією відхилити його. У свою чергу, слід вжити негайних заходів до суддів, що не виконують покладені на них законом функції.

[1] Проект закону № 4311а від 21.07.2014 року «Проект Закону про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо особливого режиму досудового розслідування в умовах воєнного, надзвичайного стану та у районі проведення антитерористичної операції», поданий народним депутатом Г. Москалем.

Двадцять три роки тому над Україною розкрилося небо, і здійснилася мрія, яку століттями плекав наш народ, – на карті світу нарешті з'явилася молода незалежна держава Україна. Українці отримали право на свою правду і свою волю у власній оселі, у своїй країні.

Двадцять три роки… Це так мало з погляду вічності. Але достатньо багато у вимірі людського життя. За цей час кожен з нас проходить час від народження, від першого кроку по рідній землі, від першого слова -  до повноліття, до дорослої відповідальності за свої дії та вчинки.

Україна за 23 роки незалежності пройшла дуже важливу частину свого шляху. Тут народилося і виросло нове покоління, яке не знало комуністичного тоталітарного тиску.

Для цього вільного покоління  барви національного синьо-жовтого стягу уособлюють мирні кольори  синього неба і  стиглого хліба.

Україна  для  них – єдина і найкраща Батьківщина, з якою пов'язують своє власне майбутнє.

Так, як юна українка Ірина, котра написала у шкільному творі:

 «Я навчаюся у  десятому класі. Попереду – ціле життя, та невідомо,    якою дорогою поведе доля. Та для початку хочу якнайуспішніше закінчити школу, а потім - вибір майбутнього.

«Життя вимірюється тим, що людина встигла зробити й відчути», - твердить одна мудрість. Наша країна молода. Це значить, що нам творити майбутнє. Як хочеться довести всім, що українці сильні духом, розумні, працьовиті, талановиті.

А що я повинна зробити в першу чергу для своєї країни? Першочергових справ дуже багато. Але точно знаю, що повинна направити всю свою енергію, можливості, знання і досвід на творчі, а не руйнівні цілі…»

Так, за двадцять три роки незалежності  в Україні виросло нове покоління. І воно  – вільне і відкрите світу. Має можливість пізнавати інші країни, долучатися до вивчення звичаїв і традицій інших народів.

А ще розповідати світові про свою Україну, її красу і неповторність.

Хоча б так зробила це українська школярка Марія, перебуваючи в США за програмою майбутніх лідерів FLEX:

«Мене охопило таке рідне відчуття, коли побачила біля дому, у якому жила,   чорнобривці. Я потім насіяла у квітнику ще й соняшників. У Техасі тепліше, ніж у нас, тому вони дуже швидко піднялися і зацвіли. Тепер фотографія з цими сонячними квітками нагадує про перебування у Америці. А там, далеко від дому, вони були для мене, ніби частинка Батьківщини».

Справді, для більшості з нас, символи України асоціюються також з яскравими соняшниками, червоними кетягами калини, різнобарвними мальвами. З такою мирною красою…

Але минуло двадцять три роки, і вогненні залпи чужої зброї сьогодні розколюють синє небо України, спопеляють нашу землю, спалюючи поля золотого хліба, який сіяли заради миру, а не заради війни.

Та доля, яка вишивається на українських рушниках червоними і чорними нитками, сьогодні принесла надто багато темного кольору в наше життя.

Але навіть на цій чорній смузі ми думаємо про Небо. І тому тих, хто поліг відстоюючи незалежність нашої держави, її європейський вибір на Майдані, назвали «Небесною сотнею». А війна, що триває  на Сході України, вписує, на жаль, нові й нові імена у легіон «Небесної гвардії».

Чому така гірка в нас доля, що за незалежність своєї країни гинуло і гине її молоде найкраще покоління? І так було завжди.

Ще й століття не минуло, як написані слова:

На Аскольдовій могилі

Український цвіт!

А сьогодні знову саме український цвіт рясно росить рідну землю власною кров’ю, залишаючи сиротами малолітніх дітей і немолодих батьків.

У списку «Небесної сотні» зазначено: «студент», «вчився в університеті», і навіть «на момент вбивства неповнолітній». Так, на Майдані, на вулиці Інститутській, до яких від Аскольдової могили неквапним кроком можна дійти за 10-15 хвилин, поліг справжній цвіт нації – викладачі вузів і шкільні вчителі, художники і театральні працівники, спортсмени, підприємці… Власне,  ті мислячі люди, без яких неможливий духовний, культурний, економічний розвиток суспільства. Більшості з них було від 19-20 до 30-35 років.

У списку «Небесної гвардії», під яким, на жаль, не підведено риску, теж український цвіт. І тут у графі з датою народжень зазначено: 1991 рік, 1992, 1995-й.

Так, і на Аскольдовій могилі – український цвіт. І на вулиці Інститутській... І у вогні війни на Донеччині і Луганщині…

На захист молодої української незалежності першим стало якраз те нове покоління, яке вже росло або народилося у вільній країні.

І тим, з них, хто навічно вписаний до «Небесної сотні», до «Небесної гвардії», вже не судилося зустріти двадцять третій день народження своєї Батьківщини. Як і всі наступні.

 І це, мабуть, саме про них сказано: «Україна пропікає душу». Пропікає настільки, що за неї, за її краще майбутнє не жаль віддати життя.

Незалежній Україні сьогодні двадцять три роки. Так мало з погляду вічності. І так багато для кожного, кому небайдуже її майбутнє.

Так склалося, що саме в день фактичного введення російських військ на територію Східної України, тобто озброєної агресії з боку Російської Федерації, 28 серпня 2014 року, в приміщенні інформаційного агентства «Укрінформ» відбувся круглий стіл, організований Українським інститутом національної пам’яті до 75- річниці пакту Ріббентропа–Молотова.

На заході з доповіддю про актуальність піднятого питання злочинів гітлерівського та радянського режимів в контексті теперішніх реалій і подій війни виступили: віце-прем’єр-міністр України Олександр Сич, голова Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса Степан Кубів, директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, доктор історичних наук, професор Київського національного університету ім. Тараса Шавченка Іван Патриляк, директор Харківської правозахисної групи Євген Захаров та інші.

Історики та правники за результатами круглого столу «Закляті друзі. Нацизм і комунізм у розпалюванні ІІ світової війни» ухвалили резолюцію, у якій підтвердили, що підписання в Москві 23 серпня 1939 року договору про ненапад між нацистською Німеччиною та СРСР відкрило шлях до початку Другої світової війни, на початковому етапі якої обидва тоталітарні режими виступали союзниками.

«В Україні почався суд над Комуністичною партією, яку звинувачують в участі та підтримці терористичного руху на сході країни. Але теперішня злочинна антиукраїнська діяльність комуністів є логічним продовження їх боротьби проти української незалежності протягом минулих десятиліть. Я сподіваюся, найближчі вибори будуть першими в незалежній Україні без Комуністичної партії у виборчих бюлетенях. І це означатиме, що Україна таки справді стає незалежною», – сказав Володимир В’ятрович.

Професор Іван Патриляк зазначив: «Загалом у самому факті підписання договору між Німеччиною та СРСР про ненапад не було нічого надто неординарного чи протиправного, якби разом із договором не було укладено таємний додатковий протокол. Документ передбачав розмежування сфер впливу сторін у Східній та Центральній Європі, грубо порушуючи суверенітет і територіальну цілісність цілої низки незалежних держав». Радянська сфера впливу охоплювала Естонію, Латвію, Фінляндію, Бессарабію та східну частину польської держави (на схід від річок Нарев, Вісла, Сян). На радянському боці, окрім українських і білоруських етнічних земель, опинилися Люблінське та частина Варшавського воєводств, заселених головним чином поляками. Іван Патриляк спростував тезу радянських і російських вчених та пропагандистів, які вперто доводили/доводять, що СРСР був лише жертвою в роки Другої світової війни, але не мав жодного стосунку до її провокування.

Євген Захаров розповів про юридичну складову, а також презентував збірку документів: «СССР–Германия. 1939–1941. Документы и материалы о советско-германских отношениях с апреля 1939 г. по июнь 1941 г.», виданий Харківською правозахисною групою (частина перша та частина друга). Ще він презентував нове видання ХПГ «Права людини у фокусі новітньої історії». В книзі зміст прав та основоположних свобод подається через опис подій новітньої історії України та світу. Книга складається з трьох частин. Перша присвячена геноциду, злочинам проти людяності, військовим злочинам, а також опису відповідних подій за нацистського та комуністичного режимів на території України та СРСР. Друга частина містить 14 глав, в кожній з яких подається зміст певного права, що захищається Європейською Конвенцією, через призму історичних подій в Радянській Україні та СРСР. Третя частина складається з перекладів документів міжнародних організацій – Ради Європи, Європейського Союзу, ОБСЄ – про злочини тоталітарних режимів, насамперед, комуністичних режимів в СРСР, Центральній та Східній Європі.

Також Є. Захаров презентував свою книжку: «Засудження злочинів комуністичного режиму СРСР». Наслідки злочинів комуністичного режиму в СРСР і, зокрема, в Україні жахливі, вони стосуються «і мертвих, і живих, і ненароджених». Окрім мільйонів загиблих від голоду та політичних репресій і ненароджених, що само по собі суттєво вплинуло на генофонд і розвиток українського народу, ці злочини боляче вдарили по тих, хто залишився живим. Вони негативно вплинули на їхню соціальну та політичну активність, посіяли страх перед владою. Історична пам’ять і психологія тих, хто вижив, були скалічені згадками про розкуркулення, масові арешти та розстріли, людоїдство під час голоду, про доноси на сусідів тощо. Ці трагічні події досі відбиваються на психології їхніх нащадків.

Учасники круглого столу звернулися до Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів України, центральних та місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування із пропозиціями:

1. Долучитись до співпраці із європейськими країнами щодо міжнародної правової оцінки злочинів комунізму та нацизму.

2. Сприяти активізації досліджень істориками та правниками домовленостей і співпраці між Радянським Союзом та Третім Рейхом, а також подолання міфів щодо них.

3. Забезпечити вільний доступ до архівних документів комуністичних спецслужб шляхом прийняття закону про доступ до архівних документів спецслужб колишнього СРСР.

4. Запровадити вшанування на державному рівні 23 серпня – загальноєвропейського дня пам’яті та примирення.

5. Вшанувати 1 вересня 2014 р. усіх жертв Другої світової війни з покладанням квітів до пам’ятників загиблим у 75-ту річницю початку трагедії.

Мы привыкли отмечать 23-е августа как День освобождения Харькова, как День города.

Но этот день еще знаменателен и тем, что с 2009 года по инициативе Европейского парламента он отмечается как Общеевропейский День памяти жертв всех тоталитарных и авторитарных режимов.

23-е августа выбрано не случайно – именно в этот день был подписан печально известный пакт Молотова-Риббентропа, фактически, соглашение между Сталиным и Гитлером, разделившее Европу на две сферы интересов с помощью секретных протоколов.

Мы с активистами «Молодежной правозащитной группы – Харьков» – Викторией Бабий, Светланой Рыжиковой, с нашими друзьями и коллегами, вот уже несколько лет подряд приходим 19 мая, в День Памяти жертв политических репрессий, и 23 августа в День Памяти жертв тоталитарных режимов, в Парк Памяти (Академика Павлова 131), где покоится 7 тысяч жертв, расстрелянных в застенках Харьковского НКВД на улице Чернышевского в 1937-38 годах. Место захоронения обозначено памятным камнем, на котором написано, что здесь будет установлен памятник. Надпись сделана в 1990 году...

Неподалеку от памятного знака находятся два креста. Под ними покоятся останки жертв Голодомора 1932-33 годов. Там похоронены и дети, которые умерли от голода в рабочих бараках, находившихся в районе улицы Ивана Камышева.

Активисты МПГ ухаживают за этим местом, привлекают к помощи и городские коммунальные службы.

История этого места началась в самом начале 30-х годов, рассказывает Светлана Рыжикова, территория тогда принадлежала Главному Управлению НКВД по Харьковской области и была огорожена бетонным забором. Она использовалась частично для захоронения расстрелянных кулаков и крестьян, участвовавших в крестьянских бунтах периода коллективизации.

1 августа 1933 года по решению коммунального отдела Харьковского горсовета Еврейской общине города выделили место для кладбища по ул. Конюшенной, ныне Академика Павлова.

До 1937 года захороненных насчитывалось сотни. Летом же 1937 года в начале массового террора туда стали свозить тела расстрелянных «врагов народа», бывало по сотне каждый день. Захоронение расстрелянных продолжалось до марта 1938 года, когда переполненное кладбище было уже не в состоянии принимать тела жертв. С тех пор хоронить стали в 6-ом квартале в Лесопарке, там сейчас находится Мемориал жертвам тоталитарных репрессий.

Также здесь ещё расположены могилы жертв Голодомора. Первая могила – захоронения детей погибших от голода. Совсем рядом, на улице Камышева, были Салтовские рабочие бараки, в одном из них собирались беспризорные дети и взрослые, которые, пытаясь выжить, пришли в город. Поскольку это место, принадлежавшее НКВД, было ближе всего, то трупы умерших от голода детей свозили именно сюда.

Вторая могила – это перезахоронение из парка Артёма. Останки жертв были обнаружены во время строительных работ в парке. Раньше на месте парка было Кирилло-Мефодиевское кладбище, которое также использовалось как место захоронения жертв Голодомора: людей хоронили в проходах между могил и на всех свободных участках. В том же 1933 году 19 августа было принято постановление президиума харьковского горсовета об организации парков по Харькову, и Кирилло-Мефодиевское кладбище в срочном порядке было преобразовано в Парк. Вот эти останки в нём и были найдены и перезахоронены на том месте, где мы сейчас с вами находимся. Всего же в нашем городе уничтожено за годы сталинизма приблизительно 17 тысяч людей – жертв политических репрессий.

Нацистами расстреляно в Дробицком яру около 16 – 20 тысяч євреев. Жертв Голодомора 1932-33 р.р. в Харькове и Харьковской области по оценкам специалистов насчитывается до 250 тысяч человек

Места крупнейших захоронений жертв массовых репрессий сталинизма и нацизма

– Парк Памяти (бывший Комсомольский парк) почти 7 тысяч жертв.

– 6 квартал Лесопарковой зоны  (возле Пятихаток) – более 10 тысяч.

– Дробицкий яр – около 20 тысяч.

Имена более 2 тысяч жертв до сих пор неизвестны.

XIV сессией Харьковского горсовета 4 июля 2007 года было принято решение о переименовании Комсомольского парка в Парк памяти. Горсовет решил присвоить этой территории статус мемориального парка и построить мемориал, посвящённый памяти жертв трагических событий в истории украинского народа. Однако, до сих пор мемориал так и не построен…

После войны на место захоронения стали свозить строительный мусор от разрушенных зданий. На останки расстрелянных и умерших от голода людей был положен толстый слой щебенки, битого кирпича, кусков арматуры… С тех пор здесь ничего не растет, только трава на тонком слое земли.

Прошло 22 года с момента установления памятного камня. За это время в Харькове построено много фонтанов, рынков, торгово-развлекательных центров, церквей. А место, где покоятся останки невинно убиенных людей, по-прежнему, как в самом начале 1990-х, выглядит более чем скромно. Да и многие ли в нашем городе знают, что там происходило? Неужели допустим, чтобы трагическая история нашего народа, нашего города, поросла травой забвения?

Видео: Леонид Сторожук

Про це повідомляє Цензор.НЕТ з посиланням на РІА Новости.

«До реєстру <...> внесені відомості про фонд «Інститут розвитку свободи інформації» та про Санкт-Петербурзьку регіональну громадську правозахисну організацію «Солдатські матері Санкт-Петербурга» на підставі подання прокуратури Петербургу, - йдеться в повідомленні.

Коментарів організації «Солдатських матерів Санкт-Петербурга» РІА Новости поки не має.

Торік православний активіст і помічник петербурзького депутата Віталія Мілонова Анатолій Артюх звернувся в ФСБ та прокуратуру з проханням перевірити «Солдатських матерів Петербурга» на предмет дотримання законодавства про іноземних агентів.

За його словами, «Солдатські матері» консультують юнаків, які хочуть ухилитися від призову, а також військовослужбовців-дезертирів, ведуть юридичний супровід скарг і позовів, а також організовують прес-конференції, круглі столи та семінари за гроші, які надходять із-за кордону, але при цьому організація не реєструється як іноземний агент.

Відповідний закон, який набув чинності в листопаді 2012 року, зобов'язує російські НКО, фінансовані з-за кордону і займаються політичною діяльністю, реєструватися як «іноземні агенти». Масові перевірки НКО почалися в ряді російських регіонів наприкінці березня. На початку 11 лютого декілька організацій направили в Європейський суд з прав людини скаргу на закон.

29.08.14

Дорогие сестры и братья!

В этот страшный момент мы с болью сердца обращаемся к вам.

Правящий в России режим перешел последнюю нравственную границу и без объявления войны начал военные действия в Украине. В начале марта Российская армия оккупировала Крым, а теперь пытается захватить юго-восток вашей страны. При этом спецподразделения Российской армии, что постыдно для военных любой страны, скрывают свою национальную принадлежность и свои лица и действуют в качестве «зеленых человечков». Это позор для России, позор для нашей армии. Русская армия никогда не позорила себя, прикрываясь мирными жителями. Русский воин так не поступил бы и ныне, но режим толкнул его на преступление против брата и против собственной чести.

Для оккупации украинской земли, отторжения ее части российская власть использует насквозь лживые лозунги о якобы имевшем место многолетнем жестоком притеснении русскоязычных граждан Украины киевскими властями и о том, что в феврале этого года государственную власть в Украине захватили фашисты и бандеровцы. Мы прекрасно понимаем, что правивший Украиной все последние годы Янукович, сам происходя с востока Украины, никогда бы не стал притеснять соплеменных ему жителей Донбасса, Харькова и Крыма более, чем украинцев западной части вашей страны. Он и его предшественники притесняли всех граждан, обворовывая их и превращая богатейшую потенциально страну Европы в страну нищих и бесправных людей, нередко вынужденных искать кусок хлеба за границей. Мы прекрасно понимаем также, что нынешняя власть Украины, признанная почти всем мировым сообществом, не имеет ничего общего ни с фашизмом, ни с нацизмом. Эта власть, начавшая управлять страной в постоянном диалоге с гражданами, стремится утвердить в Украине демократическую государственность.

Мы ясно сознаем, что Украина, одна из стран, образовавшихся после распада СССР, не захватывала ни пяди земли за пределами границ, подтвержденных международными и межгосударственными договорами, границ, доставшихся в наследство от СССР. Нынешняя Российская Федерация ни в малой степени не является единственным наследником нашей былой общей страны России. Земля Севастополя, Крыма, Донбасса, равно как и земля любой иной части исторической России, полита потом и кровью всех народов нашей былой общей родины, ибо все ее защищали и все на ней трудились, радовались и страдали. Слова, произнесенные г-ном Путиным, о воссоединении Крыма с Россией являются ничем иным, как лживой агиткой. Так же можно объявить о воссоединении Казахстана и Киргизии с Россией, ибо до 1936 г. они были частью РСФСР, да и Финляндии и Польши, ведь до 1917 г. они являлись частью Российского государства.

Мы считаем незыблемым Соглашение о создании СНГ от 8 декабря 1991 г., почти единогласно ратифицированное российским парламентом, пятая статья которого объявляет, что «Высокие Договаривающиеся Стороны признают и уважают территориальную целостность друг друга и неприкосновенность существующих границ в рамках Содружества». Этот принцип был подтвержден в статье второй «Договора о дружбе и сотрудничестве между Российской Федерацией и Украиной от 31 мая 1997 г. Принцип этот соответствует и принципам (третьему и четвертому) Хельсинкского заключительного акта ОБСЕ.

Ныне, вероломно попирая все эти и множество иных международных договоров, растаптывая свою собственную подпись под ними, Российская Федерация, а вернее, режим, захвативший в ней власть, глумливо совершает агрессию против вас, украинцев, самого близкого и братского нам народа, высокомерно требует от вас принятия тех или иных форм государственного устройства, пересмотра вами вашей конституции, ваших законов. Нынешний режим забывает, что его власть даже над Россией обладает очень сомнительной легитимностью из-за отсутствия в нынешней России свободных и честных выборов всех уровней, включая президентский, и многократных фальсификаций. Тем более он не имеет никакого права диктовать свою волю иному суверенному государству.

Нам отвратительны эти действия нашей власти, мы страдаем от того позора, в который они ввергают нашу родину перед лицом всего мирового сообщества. Мы сознаем, что становимся страной-изгоем, со всеми вытекающими из этого несчастного положения экономическими и политическими последствиями.

И поэтому с особой силой мы хотим объявить вам, дорогие украинские сестры и братья: отстаивая свободу вашу, целостность вашей страны, вы отстаиваете и целостность нашей страны России, и свободу нашего народа.

Мы с вами в вашей справедливой борьбе!

Людмила Алексеева
Андрей Зубов
Михаил Касьянов
Георгий Сатаров
Лилия Шевцова.

28 августа 2014 г, 15:57